Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Бібліотека » Різне » Історія України » Бояри та церква Галичини і Волині крізь призму літописних та (археологічних досліджень / Петрик Андрій)
Бояри та церква Галичини і Волині крізь призму літописних та
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:09 | Повідомлення # 1
Стосунки боярства з представниками церковного прошарку Галичини та Волині в сучасній історіографії досі не знайшли належного висвітлення, переважно через бідність та фрагментарність джерельної бази. Інакше стоїть справа з боярством та церквою Північної Русі, яким присвячено ряд праць російських істориків1, що насвіт люють відносини між церквою і боярськими родами Новгородської землі, розгляда ють боярство як основний контингент для отримання значних церковних посад, а та кож як прошарок, із якого виходили відомі засновники та покровителі церков та монастирів. Церковні стосунки на Галичині та Волині зачіпаються, але побіжно2. Серед українських істориків до даної проблеми так чи інакше зверталися В.Пло щанський, М.Грушевський, А.Петрушевич, І.Крип’якевич, М.Кордуба, Л.Соневицький3 тощо. Оскільки в сучасній українській історіографії ця проблематика, фактично, не піднімається, це й зумовило звернення автора до розгляду даної проблеми із залучен ням літописних, актових й археологічних джерел та матеріалів. Галицько волинський літопис дає скупі свідчення про політичну активність вищого та рядового духовенства, ще менше маємо свідчень про їх економічне, політичне та пра вове становище, меценатську діяльність, будівництво храмів тощо. Однак літописні дані про економічну могутність боярства, археологічні матеріали та актові вістки до зволяють певною мірою реконструювати окремі аспекти стосунків галицько волин ського боярства з церквою. Потрібно наголосити, що ми, фактично, не маємо даних щодо соціального походже ння церковних лідерів та сановників Галицько Волинської землі. Частково це можемо віднести до бідності джерельної бази. Однак ретроспективний аналіз даних XIV–XVII ст. дає можливість припустити, що хоча доступ на високі церковні посади і був відкритий для представників нижчого прошарку, але переважно їх займали вихідці з боярського, а згодом і шляхетського середовища. При цьому, зробити блискучу церковну кар’єру можна було лише за умови постригу в монахи та при певній матеріальній базі4. Цілком ймовірно, що на території Київської Русі, а згодом і Галицько Волинської держави, по ставлені в сан митрополита, єпископа, ігумена тощо кандидати платили певний податок (“подяку”), що інколи доходив до 100 гривень. Ці податки були достатньо великими і заплатити їх за своїх ставлеників могли лише багаті люди чи світські правителі. Ок рім того, князі, що брали безпосередню участь у ставленні єпископів та митрополитів, були зацікавленні в тому, щоб ці посади обійняли люди, близькі їм за духом та соці альним статусом, відомі своїми “мирськими” достоїнствами. Так, наприклад, новго родський та перемишльський єпископ Антоній, в миру був відомий як Добриня Ян дрейкович5, походив із відомого та багатого боярського роду, представники якого неодноразово відігравали помітну роль у політичному житті Новгорода. Його дід Про кша Малишевич у 1200 р. в Новгороді спорудив храм Сорока мучеників, а незадовго 80 БОЯРИ ТА ЦЕРКВА ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЛІТОПИСНИХ … до смерті постригся в Хутинський монастир під іменем Порфирій. З боярського роду походили ще два єпископи – новгородські владики Іоанн ( в миру Ілля) та його брат Григорій (Гаврило), що займали єпископську кафедру один за одним з 1167 по 1195 рр.6 Про походження єпископів Галицько Волинської землі нічого певного сказати не можна. Іпатієвський літопис фіксує володимирських єпископів Стефана, Амфілохія, Симеона, Феодора, невідомого нам володимирського єпископа в часи правління кн.Ро мана, неназваного володимирського єпископа, володимирських єпископів і святителів Святогорського монастиря Іоасафа, Василія, Никифора Станила, Кузьму, володимир ських єпископів Марка та Євсигнія, галицького єпископа Кузьму, холмського єпископа Іоанна, перемишльського єпископа Антонія (Добриню Яндрейковича), галицького єпископа Артемія, неназваного перемишльського єпископа, галицького митрополита Курила, перемишльського єпископа Мемнона тощо. Й.Пеленський подає список га лицьких єпископів ХІІ XІV ст., куди входять: Олексій (був поставлений кн.Володи миром Володаревичем після перенесення столиці до Галича), Кузьма, Йона, Геронтій, Єфрем, Іван, Антоній, Артемій, Афанасій (Панас), Созим, Ігнатій7. У “грамотах кн. Ле ва” зустрічаємо імена декількох самбірських єпископів – Авраама (1244 р.), Євфремія (1287, 1291 рр.), Антонія (1291), але ці грамоти в більшості випадків уважаються сфальсифікованими в XVI ст. й неопертими на вірогідні матеріали8. Лише про кількох руських єпископів маємо фрагментарні вістки щодо їх походже ння, соціального становища та діяльністі. Так, володимирський єпископ Стефан спершу був керівником церковного хору, згодом його обрали ігуменом Києво Печерського мо настиря супроти волі Феодосія Печерського. Цікавим видається той факт, що братія не прийняла ігуменом Іакова Мніха через його немісцеве походження. Протягом 1075– 1080 рр. єпископ Стефан завершує спорудження Печерської церкви Києво Печерського монастиря, в 1163 р. у Клові розпочинає будівництво храму Богородиці Влахернської. На 1091 р. він виступає як володимирський єпископ. Помирає Стефан у Володимирі о 6 годині ночі 27 квітня 1095 р.9. Єпископ Амфілохій був поставлений митрополитом Никифором у 1104 р. В 1113 р. бачимо його серед числа єпископів, що садять у Києві Володимира Мономаха. Помирає єпископ у 1122 р.10. Про його походження вісток не маємо, але малоймовірно, що він був вихідцем з нижчих шарів суспільства. З Греції у 1136 р. приходить скопець Феодор, що був поставлений на володимирське єпископ ство11. Єпископ Никифор Станило раніше був слугою у Василька Романовича12 і, ймо вірно, також походив з боярського середовища. З Белзчини походив галицький митрополит Петро Ратенський, син Теодора (сере дина ХІІІ 1326 р.). Життя цього відомого церковного діяча можна реконстуювати ли ше в загальних рисах. Соціальний статус Петра визначити важко. У 12 років він стає послушником в одному з белзьких монастирів, а згодом дияконом. Майбутній мит рополит засновує і стає ігуменом Спаського монастиря коло с.Двірці на р.Раті. Окремі епізоди діяльності митроплита, книжника й маляра Петра свідчать про його перебу вання у Белзі, Львові, близькі стосунки з Юрієм Львовичем. Саме останній і вмовив ігумена посісти галицьку митрополію. У 1310 р. митрополит мало не загинув в ході міжусобиці за брянський стіл. Незабаром його звинувачено у торгівлі церковними са нами, але було виправдано на церковному соборі в Переяславі Заліському. Утвердив шись на митрополичому столі й отримавши у 1313 р. ярлик від хана Узбека, Петро Ра тенський стає на бік московських князів у боротьбі з Твер’ю13. Цікавими для нас є дані з більш пізніх часів. Так, Л.Соневицький, звертаючись до історії перемишльської та холмської єпархій XV XVI ст., наголошує, що з 25 єпископів 81 Андрій ПЕТРИК лише про 4 немає ніяких відомостей, а про походження холмського єпископа Сильвестра (друга половина XV ст.) можна лише здогадуватися. Із інших 20 владик 13 похо дили з дрібних та великих боярсько шляхетських родин14. Боярсько шляхетський рід Терлів, що володів маєтками на Старосамбірщині ще з княжих часів, дав українській церкві 5 владик: перемишльського єпископа Лаврентія (1528 1549 рр.), пінського та луцького єпископа Кирила (1576 1585, 1585 1607 рр.), полоцького єпископа Атана сія (1588 1607рр.), холмського єпископа Методія (1630 1649) та перемишльського єпис копа Антонія (1662 1669). Багатьох представників цього роду зустрічаємо серед бі лого кліру15.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:09 | Повідомлення # 2
Вище духовенство відігравало помітну роль у політичному житті Галицько Волин ської землі. Так, окремі з єпископів мали значний вплив серед боярської верхівки. Бе ручи участь у різноманітних змовах, підтримуючи те чи інше боярське угрупування, присягаючи на користь того чи іншого князя та входячи до Боярських Рад, отриму вали підтримку широкого загалу, що дозволяло здійснювати окремі політичні заходи супроти того чи іншого князя. Боротьба галицького боярства з Романом Мстиславичем та Данилом Романовичем була підтримана й церквою. Не останню роль у цьому відіграли спроби князя повер нути до державного фонду численні монастирські та єпископські земельні володіння й цілі міста, отримані церквою та єпископами в ході феодальних воєн, насильницьких захоплень, пожалувань попередніх князів, намагання князя розпочати перерозподіл церковних доходів тощо. Окрім того, швидкий ріст боярського та церковного земле володіння супроводжувався посиленням політичної могутності церковної верхівки та породжував у її середовищі противників сильної княжої влади16. Так, Роман Мстиславович ворогував із володимирським єпископом, що не благо словив князя на війну із ляхами, вважаючи її незаконною. Розлючений князь пообіцяв скарати єпископа після свого повернення, але у відповідь почув, що із цього походу ще потрібно повернутися17. Галицький єпископ Артемій був прихильником і одним із лі дерів проугорського боярського угрупування та лютим ворогом кн. Данила. У 1239 р. цей єпископ разом з двірським Григорієм Васильовичем зачинили перед князем Галич і лише після того, як упевнилися, що їм не втримати города, вирішили його здати. Єпископ і надалі активно виступає проти кн. Данила, але врешті решт змушений утекти із галичанами та кн. Ростиславом чернігівським до Щекотова. Його подальша доля залишається невідомою18. Перемишльський владика зі співцем Митусою та “слу гами” своїми (боярами?), будучи прихильниками проугорської боярської партії, не визнавали князя Данила й чинили супроти нього численні змови та крамоли. Це спри чинило швидку відповідь князя, захоплення перемишльського владики, співця Ми туси та розграбування і винищення місцевого боярства19. Угровський єпископ Іоасаф проти волі кн. Данила між 1230 1259 рр. самовільно посів митрополичий стіл і за те був скинутий, а єпископію перенесено до Холма. Можна припустити, що цей виходець із середовища волинського боярства належав до кліру однієї з володимирських церков чи Святогорського монастиря, а на Угровське єпископство був поставлений кн.Дани лом між 1217 1230 рр. Імовірно, що цей єпископ мав потужну підтримку серед місце вого боярства та проводив досить самостійну політику, що призвело до охолодження відносин між князем і його ставлеником, висунення на митрополичий стіл кандидату ри печатника Курила, відкритого конфлікту князя із місцевим боярством та перене сення столиці до Холма. Подальша доля Іосафа залишається невідомою20. 82 БОЯРИ ТА ЦЕРКВА ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЛІТОПИСНИХ … Від того часу літописець говорить про перемишльських, володимирських, холм ських, луцьких єпископів як про вірних помічників та прихильників князя Данила. З археологічних21, літописних та актових матеріалів відомо, що на території Га лицько Волинської держави існувала велика кількість монастирів, які відігравали по мітну роль у політичному та культурному житті держави. Тут концентрувалися основні кадри учених того часу, письменників, іконописців, письменників, архітекторів, книж ників тощо. Для монастирів Київської Русі, а згодом і Галицько Волинської держави обов’язковим було ведення бібліотек, шкіл, іконописних майстерень. Культурно освіт ні центри існували і при єпископських катедрах у Володимирі, Перемишлі, Галичі. Важливим фактором розвитку Галичини та Волині був подальший розвиток пи семності та світської й церковної літератури, що сприяло популяризації ідей княжого і державного ідеалу, суспільного порядку тощо. Берестяні грамоти, численні графіті, клейма, написи на різноманітних виробах яскраво свідчать, що освіта у Галицько Во линській державі була прерогативою не лише “білого” й “чорного духовенства”, а охоп лювала боярство й інші прошарки населення. Сказане підтверджують знахідки берес тяних грамот у Звенигороді та Львові, чисельні графіті на стінах давньоруських храмів й на окремих речах. Чимало написів залишили по собі ремісники та купці22. Елементарні школи могли існували практично у всіх населених пунктах де існували монастирі. При єпископських кафедрах існували навчальні заклади дещо вищого типу, в яких готували учених книжників. Не виключене й існування приватних шкіл. Вищу освіту здобували переважно представники боярства та міського патриціату, які доходили до найвищих церковних урядів, посад у княжих канцеляріях, ставали відомими пе реписувачами чи укладачами церковних книг. Більшість світського населення, засвоївши основи письма, на цьому завершувала науку й займала нижчі уряди у боярських, княжих дворах й адміністраціях. Кандидати на духовну освіту вчилися дещо довше. Особливо маловивченим було сільське духовенство, представники якого нерідко перебували в залежності не лише від громади, але й від мецената та власника того чи іншого храму. З літописів відомий монастир Богородиці в Синевидському, Полонинський монас тир, Данилівський в Угровську, Михайлівський і Св. Апостолів у Володимирі, мо настир Св.Федора, монастир в Лелесові, Святогорський монастир у Володимирі, Жи дичинський коло Луцька, монастир Спаса на р. Рті, монастир у Галичі при церкві Св.Івана та галицький жіночий монастир. У 1341 р. ігуменом Святоюрського монас тиря у Львові був Євфимій, відомий із напису на дзвоні. Без сумніву, монастирів було набагато більше. Як приклад, звернемося до Самбірщини. Лише в околицях Старого Самбора актові матеріали XV ст. згадують монастир Св. Спаса, монастирі в Созані, Смільниці, Лаврові, монастир Уведення Пресвятої Богородиці, два монастирі в самому Самборі та монастирі в Бусовичах і Страшевичах. Святовасилівський монастир у Го родищі існував принаймні з часів Юрія Болеслава Тройденовича. На 1386 р. в околи цях с.Риботичі існували три монастирі – Святої Трійці, Св.Онуфрія та Семенів. З ча сів князя Лева у Терлі існувала обитель Різдва Богородиці. У 1374 р. шляхетні брати Павчі отримали 9 сіл із усіма довколишніми монастирями, зокрема зі Святоп’ятниць ким, а в 1392 р. Спитко з Мельштина замінив свому писареві шляхетному Сенькові його село на Святомихайлівський монастир (Созань) з правом заснування на монас тирських грунтах нового села23. Подібні аналогії простежуються і в інших містах Гали чини та Волині. Можемо констатувати, що кількість монастирів в околицях того чи іншого города залежала від його статусу, суспільно економічного становища та багатства фундаторів. 83 Андрій ПЕТРИК Літописи свідчать, що засновниками та меценатами монастирів були як представники князівських та боярських родів, так і представники міського населення. Залежно від статусу, розміру землеволодінь24, майнового становища, монастирі поділялися на ве ликі та малі, що й визначало чисельність чернечого кліру. Так, у Києво Печерському монастирі проживало 180 монахів, не рахуючи залежних людей, які працювали на господарстві. Про соціальне походження монахів можемо судити з вісток того ж таки Києво Пе черського Патерика. З заможного середовища, ймовірно боярського, походив Антоній із Любеча. Більше ми знаємо про печерського настоятеля Теодосія, батьки якого мали майно та землі в Курську. Після смерті батька малолітній Теодосій прислуговує у хра мі курського посадника, виконує домашню роботу25. За життя Теодосія в монахи по стригся боярин Варлаам, син великого київського боярина Івана. Серед монахів Пе черського монастиря зустрічаємо колишнього княжого улюбленця – монаха Єфрема, що все своє майно витратив на церковні оздоблення. Монах Арефа відзначався ску пістю й зосередив у своїй келії величезні багатства. Монах Моісей Угрин походив з купецького середовища. З торунських купців походив чорноризець Ісакій, в миру Чернь, що перед постригом усе своє майно роздав монастирям та нужденним26. Виходячи з цього, можемо зробити висновки, що у більшості монастирів серед мо нахів переважали вихідці з боярського середовища, які не залучалися до важких монастирських робіт й нерідко самі засновували та очолювали ту чи іншу обитель. Одночасно, навряд чи всі вихідці з боярського середовища вели аскетичний спосіб життя, забезпечуючи монастирі численними вкладами та пожалуваннями. У Новгороді в ХІІІ ст. головним центром гуртування аристократичного монашого осередку та виразником його інтересів стає Хутинський монастир, де настоятелем був Варлаам 27, добрий товариш Добрині Андрійковича, що згодом сама прийняв по стриг у цьому монастирі. Тут же приймає постриг боярин Прокша Малишевич ( в мона шестві – Порфирій)28 та його брат Федір. Згодом ченцем став і син Прокші, новгород ський тисяцький В’ячеслав. З цього монастиря походив і новгородський архієпископ Арсеній, що неодноразово викликав супроти себе гнів городян29. У Володимирі, судячи з літописних вісток, подібним центром був Святогорський монастир, звідки походила переважна більшість волинських та холмських єпископів. Тут, як і в більшості монастирів, де провідне місце займали представники феодаль ного прошарку, творилося основне та постійне джерело поповнення вищої церков ної ієрархії.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:10 | Повідомлення # 3
Тісні стосунки ченців з боярством та князями простежуються в багатьох монасти рях. Так, печерський ігумен Степан після свого вигнання знаходить притулок у київ ських бояр, які не лише давали йому кошти на прожиття, але й підтримували в інших справах. Одночасно, маємо численні вістки про князівські та боярські пожалування монастирям у вигляді десятини, земельних надань, натуральних оброків – вина, масла, хліба, меду тощо. У свою чергу, представники вищого духовенства та монашого кліру брали участь у княжих радах, приймали важливі державні рішення й неодноразово виступали як вірні помічники свого князя. Це, насамперед, було викликано тим, що в Київській Ру сі, а згодом і в Галицько Волинській державі, церква так і не зуміла істотно обмежити владу князя. Поступово церковна верхівка змінює свою політику щодо князівської влади. Це дозволило церковним ієрархам поступово зайняти провідні місця у княжих думах, які на ХІІІ ст. витісняють віча, та очолили княжі канцелярії. Так, володимирський 84 БОЯРИ ТА ЦЕРКВА ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЛІТОПИСНИХ … єпископ Амфілохій спільно з іншими єпископами садить на київський стіл Володи мира Мономаха. У 1147 р. скопець Феодор спільно з чернігівським, білогородським та іншими єпископами вирішили не визнавати митрополитом Клима Смолятича. Єпис коп Кузьма, виконуючи наказ князя Ярослава Осмомисла, спільно з двома галицьки ми боярами супроводжує до Царгорода Кир Андроника, що протягом тривалого часу як вигнанець проживав при дворі галицького князя. У 1261 р. холмський єпископ Іоанн та князь Василько Романович пішли посольством до Бурундая. Ігумен угров ського монастиря Григорій у 1247 р. очолює посольство кн.Данила до римського папи Інокентія IV. В результаті цього посольства Рим визнав недоторканість грецької літур гії й погрожував усім, хто порушить його постанову. Згодом ігумен виступає як насто ятель монастиря в Полонному та особистий сповідник литовського князя Войшлека. Літописець, говорячи про ігумена Григорія, зазначає, що такого відомого своєю свя тістю чоловіка ще не було й ніколи не буде. І.Мицько припускає, що саме цей ігумен перед тим був адміністратором Білгородської єпископії та намісником митрополи та в Києві. Йому ж дослідник приписує і написання трактатів повчань “О пьянстве” та “К попам”30. Великий інтерес викликає особа митрополита Кирила. На превеликий жаль, пись мові джерела дозволяють лише фрагментарно та в загальних рисах відтворити жит тєпис цього видатного церковного діяча та відомого політика Галицько Волинської держави. Дослідники пов’язують його походження зі світським середовищем: “з не високопоставленого роду”31, “з боярського роду”32. Проживши довго, митрополит Ку рило (Кирило) був свідком величезних потрясінь в історії держави. Ми не знаємо багатьох сторінок з його церковного життя у Холмі та на самій Волині, Галичині – як книжника та автора церковних догматичних та полемічних творів. Більше про ці тво ри знаємо з Київського та Владимиро Суздальськаго періоду його діяльності33. Він був знайомий з багатьма представниками відомих королівських та князівських родин й неодноразово відігравав помітну роль у тогочасному житті руських земель. Протягом 40 х рр. ХІІІ ст. бачимо Курила при дворі князя Данила Романовича на посаді канц лера печатника, тобто керівника княжої канцелярії. Не можна відкидати можливої його участі в укладанні Галицько Волинського літопису34. Попри обмеженість джерельної бази, можемо відтворити роль Курила у збиранні земель Галицько Волинської держави, придушенні опозиційних боярських партій то що. На окрему увагу заслуговують дипломатичні місії майбутнього митрополита, його канцелярська робота, військово фортифікаційна робота в Бакоті та інших прикордон них регіонах. Окремого дослідження заслуговує зовнішньополітична діяльність Ку рила як печатника і як митрополита щодо Угорщини, Риму та папського столу. Так, наприклад, митрополит схилив князя Данила до миру з уграми, сприяв шлюбу кня жича Лева та Констанції. Коло 1246 р. Курило відвідав Нікею, де в той час перебував константинопольський патріарх. За його сприяння спостерігається зближення Данила Романовича галицького з володимирським князем Андрієм Ярославичем, а згодом і з Олександром Ярославичем. В 1250 р. Андрій одружується з дочкою Данила, а об ряд вінчання здійснює митрополит. У той же час відбувається остаточний розрив митрополита Курила з Данилом Ро мановичем. Митрополит виявився стійким у своїх переконаннях, що проявилось у йо го негативному ставленні до зближення з Римом. Незабаром він стає активним при хильником політичного курсу Олександра Ярославича, основним положенням якого було збереження миру з Ордою та відмова від зв’язків з Римом. Однак не виключено, 85 Андрій ПЕТРИК що до розриву з князем Данилом значною мірою спричинилося поступове підкорення князем монастирської верхівки, ліквідація непокірних єпископів, призначення на їх місце своїх ставлеників та невдала спроба митроплита поставити церковну владу над владою князівською. Одночасно з митрополитом у 1256 1257 рр. Галицько Волинську державу покидає велика кількість книжників та духовенства. З їх числа, ймовірно, по ходив і ростовський єпископ Серапітон35. Помирає митрополит Курило у 1280 р. в Пе реяславі Заліському, звідки його перевезено до Києва, де й поховано36. Знаним церковним та політичним діячем був володимирський єпископ Євстигній. Він, за словами літописця, виконуючи наказ князя Володимира і, ймовірно, займаючи посаду печатника, організовує укладання угоди між князями Володимиром Василь ковичем і Мстиславом про передачу Володимирського столу. 11.12.1288 р. він за участі володимирців, чорного та білого духовенства, ховає князя Володимира у володимир ському єпископському храмі. Через рік єпископ улагоджує конфлікт між кн.Мсти славом та кн.Юрієм Львовичем і змушує останнього повернути незаконно забрані Берестя, Каменець та Більськ37. Брак даних не дозволяє говорити про участь галицького та волинського боярства у будівництві церков. Однак, маємо такі дані в інших князівствах. Боярське церковне та монастирське будівництво особливо помітне у Новгороді, не тому, що воно тут було найбільш розвинутим, а тому, що місцевий літописець звернув на це детальну увагу. Так, наприклад, у Новгородському літописі йдеться про боярина Моісея Домажиро вичеча, що спорудив церкву Івана Предтечі на Чюдинцевій вулиці. У 1183 р. Радко з братом поставив церкву в Хутинському монастирі на Рогатиці, а в 1188 р. Семен Ду биневич закладає церкву в Аржаку монастирі. Подібні вістки, але значно пізніші за ча сом, маємо і в Галицько Волинській державі. Доповнюють літописні свідчення дані археології та топографії. З літописної харак теристики князя та оповіді про смерть Ярослава Осмомисла випливає, що в Галичі іс нувала значна кількість церков та монастирів (з них, принаймні, один жіночий) якими заопікувався цей володар, а перед смертю роздав їм своє майно38. Я.Пастернак39, ви користовуючи літописні вістки та власні археологічні дослідження, зазначав, що цер ков та монастирів було набагато більше. З них на XVIII ст. залишились лише монастир пророка Іллі, монастир при церкві Покрови, монастир на Пітричі та монастир на Со колі, Успенська церква, двірська церква Спаса тощо. Ю.Лукомський зазначає, що на території давнього Галича налічувалось коло 40 пам’яток монументального церковного будівництва40. Давній Галич тісним колом оточували численні монастирські та боярські садиби. На місці деяких із них виявлено сліди давніх храмів та цвинтарищ. Я.Пастернак, Л.Ча ловський, В.Довженок та інші дослідники41 вважали, що деякі з цих поселень і мону ментальних споруд можна пов’язувати з певними літописними особами. Поселення в урочищі “Штепанівка” вони ототожнюють із боярином Іллею Степановичем, а посе лення в урочищі “Юріївське” – із Юрієм Прокоповичем або Юрієм Домажиричем. У галицькій монастирській церкві Св.Івана поховали Ростислава Івановича Берлад ника. Більшість дослідників локалізують її з урочищем “Іванівське”. Одночасно, це урочище можемо пов’язати з іменем боярина Івана. Урочище “Данилівське” пов’язу ється з іменем князя Данила чи одного з галицьких бояр. Не виключено, що тут одно часно розташовувались і однойменні храми чи монастирі з цілими промисловими комплексами (житлові комплекси, гончарні, золотарські, бляхарські та інші майстер ні), які були у власності цих бояр чи представників їхніх родин. 86 БОЯРИ ТА ЦЕРКВА ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЛІТОПИСНИХ … Гіпотетично ідентифікується ім’я ще одного представника боярського середовища – Климента. З ним можемо пов’язати топонім “Климентщина” у Белзі. Це не заперечує й факту існування у цьому урочищі церкви чи цілого монастиря з кладовищем42. Окрім того, літописні вістки неодноразово фіксують представників боярства та церковної верхівки, на ім’я Климент43. Отже, можемо говорити про існування якогось белзького боярина Климента (Клима) – засновника церкви й монастиря, а згодом і його ігумена. Можемо припустити, що будівництво боярами церков та монастирів пояснюється не так християнськими чеснотами, як бажанням мати в кам’яних та дерев’яних цер квах і монастирях надійний притулок на випадок воєн, пожеж чи інших стихійних ка таклізмів. Разом з тим, вони слугували родинними усипальницями та виявом еконо мічної сили й могутності їх засновників та власників.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:10 | Повідомлення # 4
Погляд на церкву власної побудови як на приватну власність яскраво простежуєть
ся в Новгороді, зокрема, у звичаї ставити священиками холопів, не даючи їм звіль
нення. Можемо лише уявити, яке становище займав такий священик, що служив при
церкві, яка стояла посеред боярського маєтку та була споруджена на боярський кошт.
Одночасно такі священики залежали від вищих церковних ієрархів та від самої пара
фії, що наймала та вибирала того чи іншого священика. Мізерною була матеріальна
база таких священиків, які були змушені вдаватися до землеробства як основного дже
рела існування.
Літописні дані дозволяють судити і про роль рядового білого духовенства у суспільно
політичному житті держави, простежити їхні взаємовідносини із боярським та кня
зівським середовищем.
Літопис двічі негативно згадує про представників білого духовенства. Під 1188 р.
говориться, що галицький князь Володимир Ярославович колись узяв за жінку попадю
й зробив своєю законною жоною. Це призвело до конфлікту князя з галичанами, що
закінчився утечею князя в угри44. Негативно відгукується літопис і про Доброслава
Суддича, попового онука.
Священики неодноразово виконували обов’язки послів та брали участь у винят
ково важливих державних справах і походах, працювали при княжих канцеляріях, ви
конували функції писарів, брали участь у похоронах князів тощо. Так, на початку
1207 р. кн.Володимир Ігорович за радою галицького боярства посилає до Володимира
попа з погрозами та вимогою видати малолітніх Романовичів. Розлючені володимирці
хотіли вбити посла, але його врятували Мстибог, Мончюк та Никифор, представники
великого володимирського боярства. Літописець, а вслід і В.Соловйов, зазначають, що
це було зроблено не так з християнських почуттів, як через власні інтереси45. Володи
мирський священик Юрій разом з малолітніми Романовичами, княгинею Анною,
Дядьком Мирославом та кормилицею втікає із Володимира, боячись зради. Виходець
із Києва книжник Тимофій відкрито виступив супроти угорської окупації, що при
звело до його вигнання. Восени 1219 р. коло Городка було убито волинського дяка Ва
силя Молзу, але не виключено, що він був писцем у канцелярії кн.Мстислава Мсти
славича і вихідцем з боярського середовища46. В 1226 р. “духовному отцю” Тимофію
та особистому сповіднику князя Мстислава Мстиславича ледве вдалося переконати
галицьких бояр у підступах “облудного Жирослава” й повернути їх з Перемишльської
землі до Галича47. Не виключено, що отець Тимофій та книжник Тимофій – це одна і та
ж особа. Літопис ще двічі фіксує особистих княжих сповідників. Так, перед смертю
володимирський князь Володимир Василькович приймає причастя у священника і свого

87

Андрій ПЕТРИК

сповідника із церкви Св.Юра, а особистий сповідник кн.Мстислава мав підготувати
приїзд князя до Берестя.
Літопис фіксує ще одного вихідця із білого духовенства – Доброслава Суддича, си
на судді та внука попа48. Цей боярин, очоливши проугорську партію, вокняжується на
Пониззі, але чвари із Григорієм Василевичем призводять до його ув’язнення. Не мо
жемо скидати з рахунку осіб, які працювали у єпископських чи монастирських скрип
торіях і могли бути залучені до роботи княжих канцелярій. Так, попович Євсигній
списав Євангеліє 1281 р., у 1283 р. пресвітер Георгій списав Галицьке Євангіліє тощо. В ча
си правління Володимира Васильковича якийсь Йов списав збірник поучень Єфи
ма Сирина49.
Доповнюють своєрідний реєстр галицьких священиків численні графіті. Так, галиць
кий піп Матвій залишив свій запис на стіні константинопольської Софії50. На стінах
церкви Пантелеймона в с.Шевченкове Галицького р ну Івано Франківської обл. уче
ними, зокрема Й.Пеленським, виявлено та прочитано цілий ряд кириличних написів.
Один із них, що датується 1200 р., згадує правління Мстислава і попів храму святого
Пантелеймона. Інші графіті фіксують цілий ряд осіб: Вавулу, Проклу, Лазара, Захарію,
Тимоша тощо51. Імовірно, що серед них були і особи з місцевого духовенства. В.Вуй
цик серед написів ХІІІ ст., вперше ним уведених до наукового обігу, акцентує увагу на
єдиному виявленому поминальному записі. З нього довідуємося, що 31 травня 1287 р.
померла якась Уляна. Дослідник припускає, що це ім’я могло належати “…жінці, сестрі
чи дочці когось із галицьких бояр чи священика церкви св.Пантелеймона”. Один із но
вовиявлених написів має літописний характер, датується між 1216 1221 рр. Виразно
читаються слова: Данило, соцький, слуги Коломана, Борза соцький та Радослав 52.
У 1999 р. поблизу Історичного музею Національного заповідника “Давній Галич” ви
явлено фрагмент чотирикутного вапнякового блоку з орнаментом та написом, що був
прочитаний як “ГН КÕЗЬМА Ð[É]Ø[Á]ËÚ” (Господи Кузьма писав) й віднесений до т.зв.
поминальних. Запис належав галицькому єпископу Кузьмі (Космі), що посідав єпис
копство в часи правління Ярослава Осмомисла, а печатки з його іменем неодноразово
фіксуються на території давнього Галича53. В.Александрович уважає, що це автограф
одного з будівничих Успенського собору54 . Однак пов’язувати ім’я Кузьми з май
стром різьбярем немає жодних підстав. Цьому ж єпископові міг належати виявлений
у 1993 р. Ю.Лукомським рідкісний і багато орнаментований емалевий хрест енкол
піон місцевого галицького виробництва55.
Звенигородські грамоти №2 та №3 дають можливість говорити про ще двох пред
ставників церковного середовища. Так, грамота №2 (попередньо датується 1110 1124 рр.)
фіксує неназваного по імені священика (попа), представника своєрідної княжої нота
ріальної контори й укладача т.зв. “грамоти Говенової”. Археологічний матеріал дає
можливість припустити, що споруда №23а (1137 р.) належала представникові замож
ного прошарку населення й укладачеві грамоти №3. Серед багатьох знахідок можна
виділити фрагменти з різьбленою спинкою та дерев’яну клепку від відра з вирізаним
на ній іменем власника – “Іоанъ”. Своєрідний стиль написання імені дає можливість
говорити про приналежність Іоана (Івана) до церковного середовища. Підтверджує це
припущення й зміст грамоти №3. Випробовуючи якість берести, автор на внутрішньо
му боці написав літеру “а” та зробив мініатюрний рисонук погруддя. Постать одягнена
у священицьке вбрання, на голові головний убір із китицею. Окрім того, на рисунку
зазначено око, брову, довгий ніс, борідку та вухо56. Очевидно, що перед нами жартів
ливий автопортрет автора рисунка або карикатура на когось із знайомих.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:10 | Повідомлення # 5
Значно доповнюють літописні матеріали дані археології. Вона має ту перевагу, що її джерела постійно поповнюються, і вони, з одного боку, суттєво доповнюють писемні свідчення, а з другого – відкривають нові пам’ятки. Так, наприклад, О.Овчинников звертаючись до історії давнього Звенигорода та оперуючи матеріалами власних архео логічних досліджень, зазначає, що тут мав резиденцію перемишльський єпископ. За розмірами його палац не поступався княжому. На території палацу виявлено позоло чений емалевий енколпіон, подібний до галицького, що належав галицькому єпископу Космі. Поруч виявлено печатку київського митрополита Костянтина (1156–1158 рр.). Оскільки, за літописом, місто не мало власного князя, то листуватися митрополит міг лише з відомим церковним ієрархом. На думку О.Овчинникова, темою кореспонденції міг бути митрополичий протест проти видання князю Ярославові Осмомислу Івана Берладника57. Важливе історичне значення мають три олов’яні печатки, що також по ходять зі Звенигорода58. Одна з них належала уже згаданому митрополиту Кирилові, дві інші – безіменні з погруддям св.Василія Великого. З цього виплииває, що пере мишльське і звенигородське духовенство на ХІІ ст. тримало тісні зв’язки із київською митрополією. У Галичі єпископська резиденція в ХІІ ХІІІ ст. розташовувалась на Золотому тоці, про що свідчать численні знахідки хрестів енколпіонів, золотих, срібних та скляних прикрас, печаток, зокрема єпископа Кузьми, сліди цвинтарища княжого часу тощо59. Археологічні дослідження міст галицько Володимирської держави підтверджують численні літописні повідомлення про використання світською та церковною знаттю імпортного посуду, ювелірних виробів та оздоблень, тканини та одягу. Особливо яс краво це простежується на прикладі поховального обряду, який чітко фіксує майнове та суспільно політичне значення галицько волинського боярства. Археологічно зафіксовано цілі комплекси багатих поховань при кафедральних чи монастирських храмах, що, без сумніву, належали представникам суспільної верхівки, адже малоімовірним видається можливість поховання на одних цвинтарях представ ників протилежних і інколи ворожих станів суспільства. Винятком можна вважати поховання з каменями під головою, які однозначно належали представникам чорного духовенства. Такі цвинтарі, ймовірно, розташовувались при єпископських кафед рах, церквах чи монастирях, фундаторами яких виступала боярська верхівка чи ці лі княжі роди. Так, знахідки саркофагів, парчевих тканин, срібних та золотих ниток, фрагментів взуття, прикрас тощо відомі з поховань у Крилосі, Пітричі, Пліснеську, Володимирі, Звенигороді, Червені тощо60. Я.Пастернак коло апсид Успенського собору у Крилосі натрапив на цвинтар вищої верстви населення, про що свідчили знахідки фрагментів парчі у кількох жіночих похованнях. На окремої увагу заслуговує жіноче поховання №26 де виявлено фрагменти оздоблення з чільця златоглава, зокрема золоті та срібні нитки, золоті бляшки у вигляді лілії. На шиї кістяка виявлено залишки стоячого пар чевого коміра, що защіпався бронзовими гудзиками кулястої форми. Поховання №7 на лежало чоловікові, представнику чорного духовенства61. Цікавою з культурного, істо ричного та мистецького боку пам’яткою є кістяна пластинка іконка із зображенням руського воїна боярина ХІ ХІІ ст. з молитовно складеними руками62. У 1923 р. в Во лодимирі під час будівельних робіт натрапили на поховання чоловіка у панцирі та шоломі. При покійникові лежали меч та перстень. В кінці ХІХ ст. на території Володимира на трапили на поховання людини з великим гарним золотим ланцюгом та енколпіоном із грецьким написом, а в урочищі Лозівшина виявлено кам’яний саркофаг. Подібних 89 Андрій ПЕТРИК прикладів можна навести безліч. Так, у 1992 р. в Крилосі на Царинці виявлено жіноче Поховання №78, де простежено оздобок парчевого коміра, з якого уціліла лише сама золота оправа ниток, що являє собою спіральну обмотку з плоских тонких смужок зо лота. Датується поховання ХІ – першою половиною ХІІ ст. Саркофаги простежено у Пох. №40, 83 тощо. У Пох. №90 виявлено бусину вільчастого типу63. Таким чином, на території Галичини і Волині історію церкви необхідно розглядати у контексті вивчення суспільно політичних, економічних та культурних процесів кня жої доби. З розвитком децентралізаційних процесів, ростом місцевих еліт, економіч ної і політичної могутності монастирів і єпископських кафедр відбувається висунення на перший план економічних і коропративних інтересів, т.зв.”омісцевлення церкви”, білого і чорного духовенства, переважну більшість якого становили вихідці з бояр ського середовища. 1 Горчаков М. И. О земельных владениях всероссийских митрополитов, патриархов и св. Синода (988–1738). – СПб., 1871; Рыбаков Б. А. Обзор общих явлений русской истории XI – середины XIII века // Вестник истории. – №4. – 1962. – С. 35–37; Рыбаков Б. А. Древ няя Русь. – М.,1963; Тихомиров М. Н. Древнерусские города. – Изд. 2 е, доп. и перераб. – М., 1956; Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. – Л., 1983; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко Волынской Руси. – М., 1950; Щапов Я. Н. Госу дарство и церковь Древней Руси Х–ХІІІ вв. – М.,1989 тощо; Тихомиров М. Н. Древнерус ские города. – Изд. 2 е, доп. и перераб. – М., 1956. – 476; Новоселцев А. П. и др. Древнерус ское государство и его международное значение. – М., 1965. – С. 279–354; Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. – Л., 1983. – 237 с; Пашуто В. Т. Очер ки по истории Галицко Волынской Руси. – М., 1950. 2 Тихомиров М. Н. Древнерусские города. – Изд. 2 е, доп. и перераб. – М., 1956. – 476; Ново селцев А. П. и др. Древнерусское государство и его международное значение. – М., 1965. – С. 279–354; Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. – Л., 1983. – 237 с; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко Волынской Руси. – М., 1950; Тихо миров Н. Д. Галицкая митрополия. – Спб,1895. 3 Площанський В. Прошлое Холмской Руси. – Т. 1. – Вильно, 1889; Петрушевич А. Крат кое известие о Холмской епархии и ея святителяхь // Науковый Сборник Галицко Русской ма тицы. – Львів, 1867; Крип’якевич І. Перемиські владики в XV в. // Стара Україна – Львів, 1924; Крип’якевич І. Княжий Самбір і самбірська волость /Б. М.,б. р. / – 8 с. Відбитка з літопису “Бойківщина”. – Ч. 10; Крип’якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині // Записки ЧСВВ. – Т. 1. – Вип. 1–2; Коструба Т. Белз і белзька земля. Від найдавніших часів до 1772 року. – Нью Йорк – Торонто, 1989; Коструба Т. Самбірське єпископство в часах князя Льва // Новий час. Літературно науковий додаток. – Львів, 1939. – Ч. 15. – С. 3; Кордуба М. Історія Холм щини і Підляшшя. – Краків, 1941; Левицкий О. И. Историческое описание Владимиро Во лынского Успенского храма постоеного в половине XII века кн. Мстиславом Изяславичем. – К.,1892; Чубатий М. Історія християнства на Русі України. – Рим – Нью Йорк, 1965. – Т. 1; Зубрицький Д. Критико историческая повесть временных лет Червоной или Галицкой Руси. – Москва, 1845; Грушевський М. Історія України Руси. – Т. ІІ. – К.,1992; Грушевський М. Іс торія України Руси. – Т. ІІІ. – К.,1993; Грушевський М. Чи маємо автентичні грамоти кн. Ле ва? // ЗНТШ. – Т. 45. – Львів, 1902. – С. 2–22 тощо. 4 Голубинський Е. Е. История русской церкви. – Т. 1. – Ч. 1. – С. 344–354.
Бібліотека » Різне » Історія України » Бояри та церква Галичини і Волині крізь призму літописних та (археологічних досліджень / Петрик Андрій)
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика