Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Бібліотека » Різне » Історія України » Битва під Конотопом / Карнацевич Владислав
Битва під Конотопом / Карнацевич Владислав
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:05 | Повідомлення # 1
Вступ
 Події бурхливого XVII століття в Україні продовжують привертати увагу не лише тих, хто за своїм фахом або хобі регулярно займається вітчизняною історією, але і багатьох інших наших сучасників. Одна з причин цього – молодість незалежної держави Україна. Суверенна ідея вимагала і вимагає аргументації, яку в усі часи шукали в першу чергу в історії країни. Тим більш, в тій історії, що довгий час контролювалася і коригувалася поза межами держави. Оцінки вчинків видатних державних діячів минулого за останні двадцять років змінилися підчас кардинально. При чому те, що почали стверджувати історики, в результаті взяли на озброєння і політики, і журналісти, і кінорежисери, і пересічні українці. Гостроту проблемі переоцінки історії додає очевидна розбіжність у поглядах на неї представників різних верств українського суспільства. Розбіжність, що обумовлена регіональними особливостями, етнічними та мовними відмінностями, віком учасників численних дискусій і, нарешті, самою історією, навколо якої точаться спори.
 Все вказує на те, що фундамент для формування цих особливостей і відмінностей в українській нації був закладений саме в XVII столітті, в ході довготривалої війни, що почалася проти поляків, а завершилася конфліктом за участі багатьох держав і внутрішнім розколом. Ледве усвідомив свою єдність, українська нація опинилася розділеною на частини, причиною чому були як об'єктивні обставини, так і суб'єктивні – боротьба за владу між представниками козацької еліти і протиріччя в інтересах різних соціальних верств. Серед відомих нам по іменам учасників багаторічної конфронтації чільне місце займає і гетьман Іван Виговський. А серед подій, до яких він був причетний останні роки особливо відзначають битву при Конотопі, в якій його військо одержало тріумфальну перемогу над дуже великою московською армією.
 Гетьманові Виговському довелося володіти булавою на своєрідному зламі епох. Почавши свою старшинську кар'єру в роки героїчної національно-визвольної війни Богдана Хмельницького, що об'єднала націю і дала їй надію на власну державу, він завершив її, коли в Україні починалася нова ера – розбрату, безладу та розколу, коли нація втратила єдність і втратила державу. Це перебування на межі відзначилося і на тих оцінках, які дають Виговському історики. Для одних він вірний продовжувач справи великого Богдана, останній сильний гетьман доби подвигів і видатних досягнень, якого не зрозуміли свої і погубили чужі. Для інших – саме з правління Івана Євстахійовича і навіть «завдяки» його зусиллям починається відхід від принципів Хмельницького, про що свідчить договір з ненависними поляками, свара з братами московітами і знехтування правами українського народу. Тобто цей гетьман чи то почав своїми діями Руїну, чи то навпаки був останнім, хто намагався її зупинити. Розбіжність у поглядах на цю фігуру відповідає і тому, як оцінюється Конотопська битва. За Виговського «славного державника» свідчить сам факт перемоги, те, що противник залишив територію України. Проти Виговського «руйнівника» говорить участь у битві татар, чий внесок в перемогу важко переоцінити, швидкий розкол між козаками, що начебто розбили своїх ворогів. Що ж до тих, кого мало обходить такий концептуальний аналіз, Конотопська битва здається цікавою просто як досить загадкова подія з десятками неясних моментів, починаючи від кількості та складу військ і закінчуючи самим місцем, де йшов бій. Врешті-решт битва набула ідеологічних рис і викликає інтерес хоча б тому, що про неї постійно говорять політики найвищих рангів тих самих держав, представники яких в червні 1659 року вийшли на поле бою під Конотопом. Конотопські події згадуються в усіх основних козацьких літописах – Величка, Самовидця і Граб'янки, але висвітлюються там або схематично, або як у Величка – з великою кількістю деталей, яких немає в жодному іншому джерелі, що наводить на думку про художність оповіді.
 Згадують про битву польські хроністи і турецькі історики. Про велике значення баталії свідчить звіт, що був розміщений навіть у німецьких газетах. Набір даних міститься і в російських архівах – це статейний список князя Трубецького, матеріали допитів полонених татар і українців. Історики досліджують листування Виговського і інших учасників подій. Зовсім недавно в Україні було знайдено ще одне джерело, що розповідає про битву – «Хроніка Дерманського монастиря», яку можна було побачити на виставці, присвяченій 350-річчю Конотопської вікторії. Вона ще чекає свого дослідника. Слід зауважити, що вже тоді інформація про битву, наприклад про втрати сторін, дуже різнилась.
 В своїх роботах відвели місце битві під Конотопом відомі історики XIX століття – Соловйов, Костомаров, Маркевич, Рігельман, Лазаревський. Найбільш правдиву картину створив, мабуть, останній з них. Костомаров, як буде відзначено в одній з глав, схоже, занадто довірився літописам. Радянські історики нібито і не знали, що там відбувалося під Конотопом, бо битва ця якось вибивалася із ланцюга подій, пов'язаних із встановленням «віковічних» дружніх стосунків двох братських народів. Якщо ж вона і привертала увагу, то задля того, щоб підкреслити огидність зрадника Московії гетьмана І. Виговського. В 1990-ті роки історики незалежної України, звісно, вже не так оцінювали і гетьмана, і його перемогу. Серед тих, хто займався проблемою, багато серйозних дослідників. Але нам хотілось би назвати в першу чергу роботу В. Борисенко, А. Бульвінського і С. Візера «Еволюція українсько-російських відносин у другій половині XVII ст.» і статтю того ж А. Бульвінського «Конотопська битва 1659 p.». Цей дослідник є зараз, мабуть, найвідомішим фахівцем з цього питання у нашій державі. Його ж основний опонент з російського боку – І. Бабулін, що видав, наприклад, книгу «С. Пожарський і Конотопська битва».
 В нашій роботі ми спробували ще раз розглянути конотопські події, їх місце в війні, яку гетьман Виговський вів з Москвою. Окремі глави присвячені: початку формувань відносин між двома державами в епоху Б. Хмельницького; особі І. Виговського і причинам загострення відношень гетьманського уряду і північних сусідів; повстанню, що підняли проти Виговського Пушкар і Барабаш; Гадяцькій угоді, яка стала останньою краплею для Москви, що втратила надію дістатися злагоди з гетьманом. Безпосередньо о Конотопській війні (з оглядом на тривалу облогу її можна називати саме так) йдеться в двох главах книги. Остання глава присвячена завершенню війни, короткому огляду подій Руїни, що почала розгортатися в Україні, опису життя Виговського після втрати ним гетьманства.
   Початок
 Російсько-українські відносини за часів Богдана Хмельницького
 В 1648 році в Україні почались події, які з оглядом на їх масштаб і наслідки прийнято називати національно-визвольною війною українського народу проти Польщі. До цього призвели довгі роки національних, релігійних та феодальних утисків з боку польської шляхти, католицького духівництва, королівських чиновників тощо. Почавши війну з особистих причин, лідер козацтва Богдан Хмельницький поступово перетворився на лідера багатьох українських станів, з яких саме в ході цих подій формувалася нація. Вже перші півтора роки війни принесли новий політичний устрій, який ми з повним правом можемо називати державним. Появу нової держави на мапі Європи засвідчив Зборівський мирний договір, що був підписаний поляками и козаками в 1649 році.
 Ставши державним діячем, гетьман Хмельницький повинен був впритул зайнятися і міжнародною політикою України. Тим більш, що війна з Річчю Посполитою продовжувалася, козаки потребували допомоги зовні, до того ж необхідно було не допустити, щоб таку допомогу одержав ворог. Першими союзниками козаків стали їх одвічні суперники – татари. Вже в першій битві при Жовтих Водах, а потім і в інших важливих баталіях піддані кримського хана брали участь разом з запорожцями, і їх роль в перемогах над поляками важко переоцінити. Спеціалісти з воєнної історії стверджують, що блискуча татарська кіннота не могла бути основною ударною силою, бо використовувалася лише для флангових обходів, в якості резерву і т. д. До того ж добре відомо, що союзниками татари були ненадійними. Головним своїм завданням вони бачили захоплення багатого ясиру (здобичі, в тому числі живої), і в будь-який момент готові були на сепаратний мир з супротивником, якщо були занепокоєні зміцненням козаків або можливістю великих втрат. Така поведінка татар призвела до ничійного результату Зборівської битви та української поразки під Берестечком. Але те що козаки і надалі намагалися залучити до бойових дій кримчаків, свідчить про те, що і обійтися без них було важко.
 Іншими зовнішніми партнерами для гетьмана могли стати Швеція, Туреччина, Волощина, Молдавія, і ми можемо навести численні приклади існування тісних зв'язків з усіма цими державами. Однак, мабуть, найбільші надії українці мали щодо союзу з північно-східним сусідом – Московією. В цьому немає нічого дивного, і навряд чи можна вважати тісний союз, який був у підсумку встановлений між Україною і Росією, лише спритним дипломатичним трюком у виконанні вождя українських повстанців. Етнічна, історична, а головне – релігійна спільність двох сусідніх народів усвідомлювалась населенням України достатньо чітко.
 Москва й до підписання Переяславського договору була зацікавлена в тісних контактах із Запорозькою Січчю. Січ не тільки захищала Річ Посполиту від татарських нападів, так само вона перепиняла кримчакам шлях у російські землі. За розпорядженням царя з Росії в Січ поставлявся порох, зброя, їстівні припаси. У розпал національно-визвольної війни середини XVII століття Москва прийняла рішення про скасування мита на вивіз в Україну хліба. Але незважаючи на прохання про допомогу, якими засипав Богдан Хмельницький Москву з 1648 року, Росія довгий час не йшла на складання офіційного союзу. В першу чергу, оскільки лише недавно завершила війну з Польщею. Хоча Москва і мала очевидні плани повернути собі втрачені у тій війні Чернігівсько-Сіверські землі та Смоленщину.
 В 1650 році роздратований пасивністю царського уряду Хмельницький заявляв, коли «государ нас не пожалує, і допомоги не дасть, що йому государю буде, як я об'єднаюсь з волохами, і з уграми, і піду і землю його спустошу, так як і волоську».[1] Через три роки союз з якимось із могутніх государів став для гетьмана вже практично необхідним. Влітку формується коаліція придунайських князівств Трансільванії і Волощини з Польщею. Незабаром до них приєднується і Молдавія, де державний переворот позбавив престолу союзника Б. Хмельницького В. Лупула. Відчувши зміну балансу сил на свою користь, польський уряд оголошує про збір нового посполитого рушення (війська) для походу в Україну. Щоправда, потрібно відмітити, що далеко не всі фахівці погоджуються з тим, що Річ Посполита в той час істотно переважала Гетьманщину в економічному становищі, і навіть наполягають на тому, що Польща була тоді напередодні господарської катастрофи. Але правдою є і те, що Україна в свою чергу зовсім не була позбавлена тих же проблем. Одне те, що за роки війни країна втратила за рахунок боїв, різанини з боку різних армій, міграції до 40 відсотків свого населення, говорить про дуже й дуже складні обставини, в яких повинен був готуватися до продовження баталій Богдан Хмельницький.
 Судячи з цього, останньою краплею для Москви стала абсолютно очевидна перспектива переходу України під руку турецького султана. Саме він не дав вступити у відкрите протистояння з козаками придунайським князям і саме він активніше за всіх домагався визнання васалітету від гетьмана. В 1653 році в ставці гетьмана перебували турецькі посли, які привезли Хмельницькому санджаки – клейноди володаря, що признав зверхність султана. Звістка про це викликала шок серед московських політиків, і українська справа була переведена до найпріоритетніших. 11 жовтня 1653 року Земський собор у Москві ухвалив рішення «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами їх і селами прийняти» та почати війну з Польщею. Окремо було сказано, що це робиться задля православної віри та щоб не відпустити козаків у підданство кримському хану або турецькому султану. Таким чином Росія вирішувала декілька важливих стратегічних завдань окрім очевидного збільшення власної території. По-перше, Україна замість того, щоб стати плацдармом для експансії Туреччини і Криму на північ, ставала для Москви і захисним буфером і плацдармом вже для московських операцій в південному напрямку. По-друге, міцний удар був нанесений по Речі Посполитій, хоча Росія і вдавалася до нової війни з цією державою.
 Всім відомо, що переговори гетьмана і московських послів відбулися в 1654 році в місті Переяслав. 8 січня[2]1654 року тут пройшла відкрита рада, що мала вирішити долю України. Говорив гетьман. Він нагадав козакам про всі нещастя, що їх зазнав український народ від поляків, турків і татар, і наголосив, що тільки московський цар може бути вірним вибором для українців. «Православний великий християнський государ, цар східний одного з нами благочестя. Крім його царської руки ми не знайдемо благополучного пристановища», – запевняв Хмельницький товариство, яке тут же дало згоду на прийняття зверхності Москви. Боярин Василь Бутурлін, який очолював посольство, передав гетьману грамоту від царя. Переяславський договір зараз є однією з найпопулярніших тем для обговорення істориками. Довгі роки вона розглядалася радянськими дослідниками виключно як акт возз'єднання двох братніх народів, здійснення їх багатовікової мети. Усілякі спроби виступити проти царя, які робили наступники великого гетьмана, розглядалися як підступна зрада. Зрада особиста і зрада інтересів українського народу, який начебто ніколи не підтримував такі спроби, залишаючись вірним договору 1654 року. Однак історики незалежної України інакше поставилися до того, що відбулося в Переяславі. Одні вважають, що мова йшла лише про воєнно-стратегічний союз, інші – що васальну присягу від свого імені дав лише Хмельницький, треті підкреслюють, що васальний статус не означав приєднання території країни, більшість вказує на порушення пунктів договору з боку саме Москви.
 Для скептичного відношення до переяславських подій є деякі підстави. Перший конфуз відбувся там же в Переяславі, коли бояри повинні були дати присягу українському народові від імені государя. Бутурлін відмовився, бо цар не дає присяги своїм підданим. Провівши коротку нараду, гетьман все ж таки погодився продовжити церемонію і дав свою присягу. Присягнули і інші учасники ради. Але ж їх було там лише 200 чоловік. Згодом почалося приведення до присяги інших полковників і населення міст України, і ми виявляємо, що далеко не всі погодилися це зробити. Так, відмовився видатний соратник Хмельницького полковник Іван Богун та деякі його колеги. Категорично не хотіли підтримувати ідею про зверхність Москви київський митрополит С. Косів і значна частина українського православного кліру, які не бажали переходити одночасно в підлеглість московському патріархові.
 Дуже багато питань ставиться щодо письмового затвердження усних домовленостей Переяслава. Росіяни вважали ними так звані Березневі статті, які того ж року підписав цар Олексій Михайлович, але відомо, що козаки привезли до нього суттєво відрізнявшийся свій варіант документа, а московіти викреслили з нього ряд пунктів. Нам Березневі статті відомі лише по чернеткам та копіям. Згідно з ними цар обіцяв зберігати й ніколи не порушувати права і привілеї Війська Запорозького, надані польськими королями і великими князями литовськими. Установлювалася 60-тисячна кількість козацького реєстру. Податки збирали українські урядники і передавали їх до царської казни. Гетьман і старшина обиралися козаками на раді. Гетьману дозволялося підтримувати відносини з іншими державами лише за умови повідомлення цареві, при цьому відносини з польським королем і турецьким султаном заборонялися без царського дозволу. Залишався давній поділ на стани, кожний із яких зберігав свої права і привілеї. Судитися українське населення мало на основі місцевих законів та звичаїв. Посади в адміністративному апараті заміщувалися представниками місцевого населення. Підтверджувалися права православного духівництва на маєтності, якими вони володіли. Українська сторона визнавала за царем право тримати в Києві воєводу з військовою залогою й розташовувати свої війська на кордоні з Річчю Посполитою. У разі татарських нападів передбачалася організація спільних українсько-московських походів. Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Річчю Посполитою навесні 1654 року.
 Кампанія 1654–1655 року розвивалася для України і Московії вкрай вдало. Війська вийшли на кордони етнічної Польщі, якій не допоміг навіть перехід на її бік ображеного Переяславською угодою татарського хана. В листопаді 1655 року Менглі-Гірей після поразки під Озерною вимушений був підписати з гетьманом договір про невтручання Кримського ханства в війну Московії і України з Річчю Посполитою. З півночі Польщу атакувала Швеція, а в 1656 році на територію Речі Посполитої вступив і трансільванський князь Ракоці. Події того часу поляки називають «Потопом». Для того, щоб національно-визвольна війна завершилася для України повним розгромом супротивника були всі умови, але саме тоді перший удар по московсько-українському союзу наніс царський уряд. Серед його представників була поширена думка, що найбільшу небезпеку Росії становить не зламана вже Польща, а Швеція. Тому було прийнято рішення про закінчення війни з поляками. В 1656 році у Вільно відбулися московсько-польські переговори, унаслідок яких у грудні було укладено Віленське перемир'я. За його умовами, воєнні дії між Московською державою й Річчю Посполитою припинялися. Польські посли навіть запропонували Олексію Михайловичу зайняти польський престол після смерті короля Яна Казимира. Територія Гетьманщини визначалася за умовами Білоцерківського договору в межах лише Київського воєводства. У разі обрання царя королем Речі Посполитої, Гетьманщина залишалася в її складі.
 Віденське перемир'я шокувало козаків. Цілком слушно вони вважали його порушенням Березневих статей 1654 року. Мир унеможливлював повну перемогу українців в їх національно-визвольних змаганнях, не говорячи вже про принизливість території, що передбачалася для Гетьманщини. Гетьмана гнівило й те, що українські посли навіть не були допущені до наметів, де відбувалися польсько-московські переговори. Судячи з всього, тоді Хмельницький вже почував себе вільним від даної царю присяги, бо той знехтував вірністю своїх підданих. Без повідомлення государя гетьман почав переговори зі Швецією та Трансільванією про укладення нової антипольської коаліції. Українські, шведські та трансільванські війська успішно діяли в Польщі в 1657 році. Війська Д. Ракоці і козацького воєначальника А. Ждановича взяли Краків, після об'єднання з силами шведського короля Карла X Густава під владою союзників опинилися Замостя, Люблін, Брест і навіть на деякий час – Варшава. Козаки взимку-навесні 1657 року панували і в Західній Україні, гетьману присягала шляхта Волині і навіть деякі польські магнати.
 Але завершити справу не вдалося. Поляки розгорнули широкий визвольний рух, на допомогу їм прийшли татари, війська австрійського імператора Фердинанда III. Швеція вимушена була вийти з території Польщі через напад на неї Данії. Трансільванський князь зазнав поразки і капітулював. Спеціальний московський посланець висловив протест проти участі українців у війні без згоди царя. Козаки під проводом А. Ждановича і І. Богуна вирішили повертатися додому і вийшли не лише з етнічної Польщі, але й з території Західної України. А 27 липня 1657 року в Чигирині помер Богдан Хмельницький, чий стан погіршився, ймовірно, не в останню чергу, через крах сподівань.
   Гетьман Іван Виговський
 Загострення московсько-українських відносин
 Богдан Хмельницький не приховував свого бажання перетворити гетьманську владу на спадкову. Тому попервах козацька старшина вирішила передати булаву його молодшому синові Юрію Хмельницькому. На той момент йому було лише 16 років. Він не відрізнявся політичними або військовими талантами, і його обрання було даниною поваги, що мали козаки до його батька. Серед козацької старшини були й значно більш впливові особи. Наприклад, генеральний писар Іван Виговський.
 Іван Виговський був вихідцем з старовинного шляхетського роду. Батько майбутнього гетьмана Євстахій (Остап) Виговський був соратником київського митрополита Петра Могили. Його старший син Іван народився десь на початку XVII століття. Вірогідно, Іван Виговський вчився в Києво-Братському колегіумі. Він чудово володів, крім української, польською, латинською, російською мовами. Його освіченість підкреслюють літописці того часу. У Івана Виговського були сестра і три брати. Один з них, Данило, був одружений на дочці Б. Хмельницького.
 Свою військову кар'єру Іван почав у «кварцяному війську» Речі Посполитої. З Богданом Хмельницьким Виговський, очевидно, познайомився, коли був писарем при комісарі Речі Посполитої, який був поставлений для нагляду над козаками після поразок повстань 1637–1638 років.
 Польсько-українська війна, що почалася в 1648 році, застала Івана Виговського в польських лавах. У складі війська Речі Посполитої він приймав участь в битві під Жовтими Водами. Там Виговський потрапив у полон до козаків, які продали його татарам. Він збігав, був спійманий, знов здійснив побіг і знов опинився в руках кримчаків. Ймовірно, вже тоді цей знатний, освічений шляхтич являв собою досить цінну здобич, оскільки їм зайнявся сам кримський хан Іслам-Гірей III. А домовлявся з ним про долю Виговського особисто гетьман Богдан Хмельницький. Іван Євстахійович був переданий козакам і дав гетьману присягу на вірність.
 Виговський швидко зробив успішну кар'єру в апараті Хмельницького. Незабаром після свого переходу до стану козаків він вже був особистим писарем гетьмана. Виговський стає постійним учасником всіх дипломатичних переговорів, а з кінця 1649 року є вже генеральним писарем Війська Запорозького. Хмельницький все частіше доручає йому складання найважливіших документів. Польська агентура доповідала: «Виговський керує всім і сам без Хмельницького відправляє послів». Ми бачимо генерального писаря активним учасником всіх ключових подій тієї бурхливої епохи – укладення Зборівської і Білоцерківської мирних угод з Польщею, Переяславської ради, укладення союзу з Трансільванією і т. д.
 За досить короткий час Іван Виговський створив ефективне відомство – Генеральну канцелярію, що виконувала функції міністерства закордонних справ і в певному ступені – внутрішніх справ, займала центральне місце в структурі державного управління. Голова канцелярії виявив себе чудовим адміністратором і політиком. В умовах безперервної війни була створена достатньо працездатна державна машина, були зав'язані дипломатичні відносини з правителями різних держав.
 Почавши листуватися з московськими воєводами міст на кордонах з Україною, повідомляючи їх про деякі таємниці відносин Хмельницького з ханом і молдавським господарем, генеральний писар змусив росіян вважати себе людиною, на якого могла б покластися Московія. Цікаво, що і Варшава вважала Івана Виговського своєю людиною, і трансільванський князь Д. Ракоці бачив в ньому свого союзника. Причиною тому була обережність голови канцелярії, ведення їм більш поміркованої, ніж гетьман, політики, неабиякі дипломатичні здібності. Хоча не можна виключати, що така роль своєрідного буфера була узгоджена Виговським зі своїм шефом.
 Відомо, що у ході війни родина Івана Виговського стала однією з найбагатших в Україні. Батько козацького лідера володів зокрема містечками Остер, Козелець, Трипілля, містом Ромни. Данило Виговський – містом Прилуки, містечками Бориспіль, Баришівка, Вороньків з селами і угіддями. Значні маєтності мали інші брати, родина сестри, дядько і племінник генерального писаря. Свого часу це стане важливою причиною ненависті до нього з боку бунтівників.
 Довіра московського уряду до Івана Виговського почала зменшуватися в 1657 році. Старшина, що керувалася вже тяжко хворим гетьманом і його найближчим помічником, виявляла своє незадоволення Віленським перемир'ям, категорично відмовлялася розірвати стосунки зі шведським королем, до Москви полетіли доноси на генерального писаря від його недоброзичливців, які запевнювали царських чиновників в тому, що Виговський замислив «неправду» проти государя. Тим не менш, росіяни не поспішали сваритися з впливовим українським політиком.
 А він тим часом крокував до гетьманства. Доволі швидко Івану Виговському вдалося впевнити авторитетних представників верхівки Війська Запорозького в тому, що Юрась Хмельницький ще не в змозі керувати Гетьманщиною. Козацька рада в Корсуні обрала Івана Виговського повноправним господарем булави. До цього він був свого роду опікуном при гетьмані.
 Щоправда, вже тоді у Виговського були вороги серед козацтва. Колишній генеральний писар був представником поміркованого табору в політикумі Війська Запорозького. До нього входили заможні (в тому числі, забагатілі під час війни) козаки. Майнова і правова нерівність, що посилювалася серед козаків, не могла не відобразитися на політичних поглядах українців. Учасники кривавих боїв з поляками не хотіли повертатися до тяжкої праці хлібороба – хоч би і під владою «своїх» – членів козацької старшини. Шляхетське виховання багатьох козацьких керівників підштовхувало їх до пошуку компромісу з «ляхами», що також викликало роздратування рядових козаків. Вони звертали свої погляди вже не на гетьманську столицю, а на Запорозьку Січ – традиційний оплот демократії та колиску визвольної війни. Серед козацьких полковників з'являються такі, що відкрито апелювали до низів, критикували чигиринських користолюбців на чолі з Виговським.
 Однак земельна власність козацької старшини формувалася поки що доволі повільно, і взагалі різниця в правовому статусі землеволодіння стала однією з причин появи напруги в відносинах України з Москвою. В Московській державі того часу панувала велика земельна власність у формі вотчини, власник якої мав повне право розпоряджатися цією землею. Існувало також помісне землеволодіння, ці землі вручалися за несення державної і військової служби і не могли бути подаровані або продані поміщиком. Власне, помістя могло бути у будь-який час конфісковане царем і передано іншій особі. Дуже важливо, що в 1649 році значна більшість селян перебували в кріпосній залежності – до речі, на відміну від багатьох західноєвропейських держав, де кріпацтво в своїй класичній формі давно припинило існування.
 В Україні ж війна різко змінила ситуацію, подібну до російської, яка існувала тут до 1648 року. Крупної земельної власності майже не залишилося, бо магнати – в переважній кількості поляки – вимушені були залишити територію Гетьманщини. Вигнані були і багато володарів менших за площею земель – польські шляхтичі. На звільнених таким чином землях розвивалося вже господарство селян і козаків, які не збиралися віддавати те, що було завойоване шаблею. Найбільш великими господарствами володіли тепер православні монастирі. Держава, хоча й мала формальний статус володаря усіх українських земель, не могла в особі своїх урядовців занадто швидко перейти до переділу території на користь старшини. Чимале значення для населення України мало і позбавлення кріпацького стану, що прийшло до багатьох місцевих хліборобів. Навіть маючи належні універсали від гетьмана на розпорядження людьми, що мешкали на їх землях, представники козацької старшини побоювалися застосовувати до них позаекономічний примус і вважали за краще вдаватися до вільного найму робітників. Ці розбіжності в земельному та соціальному питанні вже становили перешкоди для повної інтеграції України в Московську державу.
 Вкажемо і на протиріччя в цілях, які мали перед собою лідери двох держав. Москва давно вже задекларувала свої претензії не тільки на «давньокиївську» спадщину, але й на роль нової православної імперії замість загиблої Візантії. «Збирання руських земель» почали московські князі ще монгольської епохи і успіхи, що мала їх столиця у справі визволення від татарського іга і подальшої централізації держави дозволяли царському урядові не відмовлятися від цієї ідеї і в XVII столітті. Свою думку з цього приводу мали вожді національної української війни. Вони також зверталися до державницьких традицій Київської Русі. Про що, наприклад, може говорити такий титул Хмельницького, як «Єдиновладець і самодержець руський»? Або його відверте бажання приєднати до трьох основних воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського – ще й західноукраїнські і білоруські землі? Але ж якась з держав повинна була перемогти в змаганні за право називатися спадкоємницею Давньої Русі.
 Нарешті, дуже різнилися політичні устрої та традиції України і Росії. Государі Московської держави зробили все для того, щоб встановити міцну одноосібну владу абсолютистського типу. Навіть високі чини називали себе холопами царя, іноземці повідомляли, що влада государя над своїми підлеглими переважає владу будь-якого монарха Європи. Чи була в змозі верхівка Московії погодитися на перебування в державі автономної одиниці, до якої прагнули представники козацької старшини? Чи могла поряд з уніфікованою політичною системою Росії існувати хоча б напівдержава, у якій діяли свої судові правила, свій соціальний і політичний устрій? Тим більш такий, який мала Гетьманщина, що виросла на традиціях козацької демократії – з виборністю старшини і гетьмана і волею значної кількості населення.
 Протиріччя в баченні статусу України між козаками і царем виявилися ще на початку сумісної кампанії проти Речі Посполитої. Накази, що надходили до Чигирина від Олексія Романова, чітко показували його відношення до Хмельницького як до підлеглого. Тривогу викликали у російського уряду і дії полковника Івана Золотаренка, який воював тут в союзі з московітами. Білорусів приваблював державний і соціальний устрій України, багато хто переходив з полків білоруських шляхтичів до українських частин. На місцях на заклик козацького лідера поширювалися антифеодальні виступи селян, що силою здобували собі волю. Дехто з білоруської шляхти вже складали присягу на вірність Богдану Хмельницькому. Але ж це ніяк не влаштовувало кріпацьку Московію. Російське командування неодноразово вимагало від І. Золотаренка прискорити свої суто військові дії, що позбавило б його можливості проводити на визволених від литовців та поляків землях реформи на кшталт України. Але він продовжував виконувати стратегічний план свого керівництва, поширюючи сферу впливу гетьмана. В деяких відозвах його людей до місцевого населення говорилось навіть, що треба визнати владу Війська Запорозького, щоб «не дай Бог, не захотіла Москва своїх звичаїв і свого права», що примусить білорусів «тішитися тими ж статтями і правами, які його царська величність призволив і дав нашій Україні з паном гетьманом». Такі ж само проблеми виникали стосовно західноукраїнських земель, по яких проходили і українські і московські війська. Останні жорстоко поводилися з місцевим населенням, що намагався заборонити Хмельницький. Головне ж було те, що Бутурлін мав наказ Москви приводити до присяги цареві мешканців західних міст, а Хмельницький намагався поставити їх під свою владу. Гострі суперечки між полководцями мали місце під Львовом, який гетьман обстрілювати не хотів, а Бутурлін, навпаки, домагався штурму міста. Тим не менш, Іван Виговський на переговорах зі львівським магістратом говорив: «Доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування». Слід думати, що така концепція не дуже влаштовувала московських поки ще союзників Війська Запорозького. Потім необхідність виводу військ зі Східної Галичини Хмельницький обґрунтовував небажанням «допустити до фортець московські гарнізони».
 Того ж часу виявилися проблеми і з виконанням того пункту Березневих статей, де йшлося про кількість козацького реєстру. В нього передбачалося занесення 60 тисяч чоловік, але царський посланець почув від гетьмана, що складати такий реєстр в умовах війни неможливо. Хмельницький наполягав на тому, що зараз по факту козаками вважає себе значно більша кількість українців.
 Ще одним чинником посилення українсько-російської напруги стала проблема Слобожанщини. Туди під час останніх війн на території України потрапило чимало козаків і селян, які або не хотіли перебувати в розорених землях, або не були згідні з політикою гетьмана Хмельницького (не треба думати, що цей видатний лідер впливав на українців лише вмовляннями). Гетьман нарікав московітам, що вони вкривають у себе цих біженців, але це не завадило царському уряду продовжувати заохочувати переселенців, звільняючи їх від податків і закріплюючи їх права на слобожанські землі. Проте, тут недоброзичливість була з обох боків. Москва теж мала повне право бути невдоволеною перебуванням в Україні багатьох втікачів з Росії – колишніх кріпаків. Військо Запорозьке не мало традиції видавати таких людей, бо й само було значною мірою складено з селян, що шукали волі.
 Ми вже говорили про те, як український уряд не звернув увагу на вимогу Москви узгоджувати з нею зовнішню політику. Джерела свідчать, що ще до Віленського перемир'я Чигирин мав відносини, наприклад, зі Швецією. Царські урядовці були проти цих стосунків, але Богдан Хмельницький поясняв, що цей союз необхідний і Росії, і намагався підтримувати дружні відносини з далекою північною державою. Тоді московіти затримали послів, що були відправлені з України до Швеції. Згодом виникла ще одна проблема. В 1655 році гетьманський уряд вів переговори з посланцем від Польщі – до речі, родичем Івана Виговського – Федором Виговським. Незважаючи на явне порушення Березневих статей, тоді Москва не наважилася відкрито виступити проти цих переговорів. Влітку 1655 року гетьман вів самостійні і таємні переговори з представниками придунайських князівств. Нарешті, вже згадувалося, наскільки різними були позиції Росії і України до можливості продовження бойових дій в Польщі пліч-о-пліч зі шведами. В 1656 році Москва вийшла з війни з Річчю Посполитою, не порадившись з гетьманом. Зі свого боку Хмельницький увійшов в антипольську коаліцію, одна з держав якої (а саме Швеція) перебувала у стані війни з Москвою.
 Таким чином, можна говорити про те, що Івану Виговському досталася вже непроста спадщина українсько-російських відносин. Маса суперечок мала місце ще при Б. Хмельницькому, а ще більше обіцяло початися завдяки глибинним протиріччям в основах внутрішньої політики, в зовнішньополітичних інтересах, державницьких доктринах України і Московїї.
 Вже влітку 1657 року складаються дуже гострі відносини стосовно прав, що мали щодо свого населення гетьманський уряд і вся козацька верхівка. Намагаючись реалізувати на практиці свою владу щодо міст і сіл України, представники старшини наштовхнулися на опір міщан і селян. Деякі пересічні українці і рядові козаки побачили можливість уникати податків і обов'язків, що на них накладали нові господарі – заможні та владні старшини – за допомогою московського царя, який охоче приймав такі скарги. Царський уряд почав видавати привілеї та пільги через голову гетьмана. Від деяких податків і зобов'язань був звільнений Київ, аналогічні грамоти з Москви одержали Переяслав і Ніжин. Це було пряме втручання в українські справи і не відповідало Березневим статтям. Справжній антигетьманський і антистаршинський осередок формується на Запорожжі. Низове козацтво було дуже незадоволене збагаченням купки вищих чинів і було готове виступити проти них із зброєю в руках.
 Дійшло до відкритого конфлікту з Москвою в Білорусії. Вище була описана ситуація, коли звільнені білоруські землі полковник Золотаренко намагався покозачити і привести до присяги гетьману. Тепер там стояли війська іншого козацького полковника
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:05 | Повідомлення # 2
Добре усвідомлюючи можливі наслідки для української державності, що несла з собою політика Москви, гетьман Іван Виговський вже восени 1657
року шукав собі інших могутніх союзників. Хід подій знов підштовхував
володаря булави до переговорів з татарами. Росія для Кримського ханства
завжди залишалася принциповим супротивником, і ще за життя Богдана
Хмельницького татари докладали чимало зусиль для його розриву з Москвою.
Проблемою для нового гетьмана залишалося те, що далеко не всі його
співвітчизники були готові до дружби з бусурманами. В першу чергу це
стосується запорожців. Перші посли, що поїхали від Виговського до
Бахчисарая, були схоплені січовиками та втоплені у Дніпрі. Того ж року
запорожці здійснили походи на Крим та Очаків. Взагалі, можна казати, що з
осені 1657 року Січ фактично виходить з підпорядкування гетьману. Вже
його обрання тут було прийнято з незадоволенням. На козацькій раді
лунало, що гетьмана потрібно обирати на Запоріжжі. Після пояснювального
листа Виговського керівники Січі видали йому найбільш голосливих
супротивників гетьмана, але перехоплені листи Чигирина до Бахчисарая
знов змінили ситуацію не на користь Виговського. Новим кошовим отаманом
був обраний Яків Барабаш – принциповий супротивник чигиринського уряду.
Запоріжжя ніяк не могло примиритися з карколомним збагаченням деяких
представників козацтва, січовики не розраховували на платню від
будь-якого монарха, а заборона вдаватися до походів в Крим позбавляла їх
своєрідне воєнно-політичне утворення економіко-ідеологічної основи
існування. В цих умовах Запорозька Січ не поділяла інтересів Гетьманщини
і зіграла на новому етапі руйнівну роль в історії держави, виступив, за
словами історика Ю. Мицика, «проти своєї дитини» – Української держави.
Ставку низові козаки зробили на Московію, чиї монархи свого часу і
знищать Січ.
 Проблемою було те, що для багатьох мешканців України Запоріжжя залишалося уособленням безкомпромісної боротьби за права
знедолених, простого народу. Трагедією Виговського стала розбіжність у
поглядах на зовнішню політику між верхівкою держави та народними масами –
особливо на лівому березі Дніпра. В старшині гетьман легко знайшов
підтримку. За союз з татарами, що неминуче призводив до загострення
відносин з Москвою, були такі авторитетні керівники, як генеральний
обозний Т. Носач, генеральні судді С. Зарудний і І. Кравченко,
генеральний осавул І. Ковалевський, полковники Миргородського полку Г.
Лісницький, Ніжинського – Г. Гуляницький, Київського – А. Жданович,
Переяславського – П. Тетеря, Вінницького – І. Богун, Брацлавського – М.
Зеленський. Підтримку Виговський знаходив серед духівництва та шляхти.
Але намагаючись пояснити новий курс в політиці своїм підлеглим, деякі
полковники наштовхнулися на серйозний спротив населення. Це стосується,
наприклад, Лубенського і Миргородського полків. Полтавський же мав і
полковника, що був проти Виговського і татар. Для багатьох українців
Москва була близькою за мовою, релігією і історією і тому розцінювалася
як дружня держава, захисниця. До того ж російські війська все ж таки не
брали ясир на протязі майже двохсот років, що робили татари, навіть
перебуваючи в союзі з козацькими керівниками.
 Щоб зняти питання щодо своєї легітимності, Іван Виговський вирішив зібрати загальну раду,
що і було зроблено 21 жовтня 1657 року в Корсуні. На раді був присутній
представник московського уряду Артамон Матвеев, посланці Польщі,
Австрії, Волощини, Трансільванії, Молдавії, Туреччини, Кримського
ханства, проте не було січовиків. Для початку Виговський відмовився
брати булаву, бо «цар давні вільності у нас віднімає». Відмова, звісно
була лише продовженням давньої козацької традиції, а ось аргументація
була новою і показовою. Іван Євстахійович навіть намагався довести, що
присягу 1654 року давав особисто Богдан Хмельницький, але частина
присутніх на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем рішуче
виступила проти, мовляв, присягу давало все Військо Запорозьке.
Корсунська рада ще раз показала розмежування серед рядових козаків і
полковників. Але Виговського таки затвердили на посаді гетьмана.
   Антигетьманське повстання Пушкаря і Барабаша
 Одержавши підтримку в Корсуні, Іван Виговський приступив до більш рішучих дій
стосовно опозиційних щодо нього січовиків. На північних кордонах їх
земель з'явилися роз'їзди, які повинні були, з одного боку, не пускати
на Запоріжжя поповнення з числа українських селян, з іншого –
перехоплювати посланців з Січі на Лівобережжя, Правобережжя і до Москви.
Полковники одержали наказ гетьмана про заборону постачання борошна,
одягу і інших припасів на Січ. Виговський також наказав відібрати у
низових козаків частину їх мисливських угідь. Ясна річ, що таким чином
гетьман лише зафіксував запорожців як своїх ворогів.
 Достатньо великою була кількість мешканців лівобережних полків, які засуджували
дії Виговського. Тут ходили плітки – частково вірні, частково ні – про
панську поведінку гетьмана, про заможність та зажерливість його
старшини, про зраду інтересів православних через переговори з поляками
та татарами. Були навіть такі, що підтримували перебування у їх місцях
московських воєвод, бо бачили в них захист проти зазіхань козацької
старшини. Це не вигадка російської пропаганди, відповідні прохання,
наприклад, від міщан українських міст, дійсно зустрічаються в архівах.
Можемо провести дещо умовну паралель з процесом формування абсолютизму в
Західній Європі. Мешканці міст і там покладали надії на короля, який
міг захистити їх від тиску з боку місцевих феодалів. Щоправда, козацьким
лідерам ще далеко було до феодалів…
 Ще одним ворогом гетьмана став Юрій Хмельницький. Дослідники пов'язують це з тим, що Виговський нібито
викопав десь під Гадячем скарб, що його було приховано тут Богданом
Хмельницьким. Однак, треба також зауважити, що Юрій Хмельницький і
надалі неодноразово кардинально змінював своє ставлення до тих чи інших
політичних діячів, що було пов'язане чи то з власними амбіціями, чи то з
натиском з боку більш впливових осіб – часто іноземців.
 Не спала напруга у стосунках з московітами. Іван Виговський зустрівся з
Ромодановським у Переяславі, пояснював свої дії стосовно Запорозької
Січі тим, що нібито саме січовики хочуть піддатись Кримському ханству.
Гетьман намагався не допустити втручання росіян в його боротьбу з
внутрішньою опозицією. Але військо Ромодановського залишилося поки що в
Переяславі, а його уряд все ніяк не затверджував Виговського гетьманом,
незважаючи на численні посольства від нього, що везли прохання про це до
Москви. Нарешті, одне з них вимушено було повертатися до Виговського з
царським указом про проведення вже третьої козацької ради у Переяславі
для затвердження його гетьманом. І буквально через кілька днів
московські дипломати вже спілкувалися з посланцями із Запоріжжя, які вже
традиційно звинувачували Івана Виговського в бажанні зрадити
московського царя, до чого старшина хотіла схилити і «чернь». Запорожці
скаржилися на заборону ходити проти хана, що знов таки свідчило про
зраду наступника Б. Хмельницького. Посольство січовиків поїхало з Москви
теж з указом про вибори гетьмана. Але в їх грамоті було вказано місто
Лубни. Вочевидь, ми маємо справу з намаганнями царського уряду розколоти
українське суспільство, або ж підтримати той розкол, що вже мав місце.
 На початку 1658 року протистояння між Виговським та опозицією досягає
своєї кульмінації та переходить у відкриту війну. Антигетьманське
повстання, що охопило значну частину Лівобережжя, очолив полтавський
полковник Мартин Пушкар. Останній користувався великим авторитетом серед
козацтва. З перших днів національно-визвольної війни 1648 року він (на
відміну від Виговського) був поряд з Хмельницьким і здобув гарну славу в
боях проти поляків. Свої маєтки він отримав не в якості подарунків від
короля або царя, а родових земель (знов таки на відміну від його
суперника) у нього не було. Таким чином, ця людина для простого народу і
рядових козаків була своєю.
 В грудні 1657 року Пушкар на раді в Полтаві оголосив Виговського зрадником, бо той мав відносини з поляками і
татарами. Полковник запропонував селянам приходити до нього і ставати
козаками за платню. На цю відозву до Полтавського полку потягнулися і
мешканці Миргородського та Лубенського полків. Незабаром тут
зосередилося біля 20 тисяч нового війська, яке очолив Пушкар. Людей було
забагато, щоб їх можна було добре озброїти, тому в руках у багатьох
опинялися лише дерев'яні киї. Природним союзником полтавського
полковника ставали запорожці, до нього прибув загін кошового отамана
Якова Барабаша.[3]
 Звісно, гетьману було відомо про цю підготовку бунту. Вже в кінці 1657 року він наказує заарештувати деяких
прихильників Пушкаря. У свою чергу останній заарештував посланця
Виговського, який вмовляв його розпустити бунтівне військо. Перша проба
сил відбулася в лютому 1658 року неподалік від Полтави. До міста з
Миргорода були направлені загони Івана Богуна та Івана Сербіна, до яких
входили і найманці – серби. Ці поки що невеликі сили повинні були
раптово увірватися до Полтави, схопити Пушкаря та підтримати введення на
полковничу посаду Богуна. Раптово не вийшло. Пушкар своєчасно узнав про
пересування загонів і вислав проти них запорожців Барабаша. Зустріч
відбулася на полі, що розташовується неподалік від славетної
літературної Диканьки. Богун і Сербін були розбиті. З тих пір поле
називали Сербіним. Саме тут через десять років за наказом Петра
Дорошенка буде страчений лівобережний гетьман Іван Брюховецький.
 Виговський змушений був прийняти як факт, що повстання не вдалося локалізувати або
подавити у зародку. Накази про виступ до Миргорода, де полковничав Г.
Лісницький, якому, схоже на те, не бажали підкорятися власні козаки,
тепер одержали всі голови полків Лівобережжя – чернігівський (Силич),
ніжинський (Гуляницький), прилуцький (Дорошенко), лубенський (Швець).
Останній теж мав досить умовну підтримку від населення свого полку. Саме
до Лубен прямували війська Пушкаря, бо, як було сказано вище, царський
наказ, що його привезли в Україну запорожці, передбачав тут проведення
гетьманських виборів. Літописи і мемуари свідчать про те, що на цьому
шляху на бік бунтівного полковника масово приходило місцеве населення.
Миргород, до якого так і не прибули полковники, вірні Виговському, був
зайнятий повстанцями без бою. Ставши у Лубнах, Пушкар оголосив збір ради
по виборам нового господаря булави. Вирішити долю цього головного
клейнода повинна була на його думку «чернь» городова і січова.
 В лютому 1658 року відбулася і інша рада – в Переяславі, куди за умов
тиску з боку царського уряду вимушений був прибути зі своєю старшиною
Іван Виговський. Підтримати його прибув і новий київський митрополит
Діонісій Балабан (до речі, обраний всупереч бажанню Москви, що бачила
українську православну церкву підпорядкованою своєму патріархові).
Присутні представники козацтва і міщанства одностайно обрали
Виговського, а після цього представник Москви боярин Хитрово зачитав
вимоги царя. За ними гетьман повинен був прийняти московських воєвод в
ще кілька важливих міст: Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо. Воєводи мали
збирати подимне і податки з оренд. Крім того, Москва вимагала негайного
виведення козацьких військ з деяких білоруських міст і повернення
утікачів з прикордонних російських повітів. Маючи на увазі неможливість
боротися на двох фронтах одночасно – з повстанцями і з росіянами, –
Виговський погодився виконати умови, але вирішив тягнути час з питанням
про воєвод. Він обіцяв боярину прийняти додаткові московські залоги, але
в тих містах, які він домовиться при особистій зустрічі з царем. Ця
потенційна зустріч надовго займе чинне місце в переговорах і листуванні,
що їх вели гетьман і московські представники. Як ми знаємо, до государя
він так і не поїхав.
 Проте активізувались його пошуки іншого союзника – як у Польщі, так і в Криму. В Річ Посполиту гетьман в квітні
надсилає листа, в якому пише «нашої угоди наближається час». Для ведення
переговорів до Польщі був споряджений П. Тетеря. В підписаному ж із
ханом в кінці лютого 1658 року договорі прямо вказувалося на те, що
гетьман хоче бути в підданстві Кримського ханства. Наскільки це було
правдою важко судити, бо відомо, що дипломатичні формулювання
переговорів з правителями ісламських країн дещо відрізнялися від
звичайних. Наприклад, турецький султан називав своїм підданим будь-якого
політика, який тільки запросив його допомоги і взяв на себе, можливо, і
не такі вже великі зобов'язання.
 З іншого боку, не можна було відверто знехтувати вимогами Москви. Тоді ж, в кінці зими 1658 року
Виговський повідомив північних сусідів, що готовий прийняти московські
гарнізони в Білій Церкві, Корсуні, Ніжині, Полтаві, Чернігові і
Миргороді. Однак, приймаючи послів Івана Виговського, московський уряд в
іншому місці уважно вислуховував послів повстанців. Пушкарівці
розповідали своїм потенціальним покровителям про все нові та нові гріхи
гетьмана. Наприклад, вони запевняли, що після розгрому Пушкаря
Виговський збирається піти на Київ «государевих ратних людей висікти і
ляхів, і шведських людей в Київ посадити, і зробивши те все… іти на
російські міста».
 У чому бажання Виговського і Москви на початку 1658 року співпадали, так це у необхідністі складання 60-тисячного
реєстру. Гетьману потрібно було з'єднати навколо себе найбільш відданих
людей, не допустити покозачення занадто великого відсотку населення (хто
ж би тоді працював на полях?), а для царя обмеження реєстру означало
формування в Україні більш зрозумілого станового суспільства, зниження
небезпеки бунтів, що могли перекинутися в Московію, видача утікачів. В
квітні новим московським воєводою в Києві призначається боярин В.
Шереметєв, який незабаром перетворився на ключову фігуру Москви в
Україні. Саме він призначався старшим над усіма московськими воєводами
гетьманських територій. Власна, свавільна, досить жорстока людина, яка
взагалі не дуже добре ставилася до козаків, і при цьому здібний
адміністратор В. Шереметєв одержав від свого уряду завдання – складання
козацького реєстру. Крім того, він був повинен організувати оборону
проти татар, якщо вони прийдуть в Україну, а також вивчити податкові
можливості українських земель – надати в результаті всю статистику з
приводу кількості міст, містечок і тамтешнього населення, усіляких
оренд, відкупів, натуральних повинностей, податків, які платили при
поляках. Особливу увагу привертає така фраза в інструкціях до Шереметєва
і його колег: розвідати у місцевого населення «чи у них полковники які
справи і звичаї ввели нові, і якщо що ввели нове, і те їм чи любо чи
нелюбо, і що нелюбо…» Тобто Москва не тільки готувала більш повну
інтеграцію Гетьманської держави до свого складу, але й не виключала
можливості дискредитації існуючої влади, гри «на контрасті» при
змаганнях як ми би зараз казали «за голоси» селян та міщан. Важливо й
те, що київський воєвода повинен був ретельно слідкувати за прибуттям
послів будь-яких держав і затримувати тих, що могли діяти не на користь
государя. Іншим царським наглядачем при гетьмані став І. Опухтін, який
одержав своє призначення вслід за Шереметєвим.
 Всупереч популярній думці, що Мартин Пушкар був представником проросійського угруповання, а
Москва відразу ж виступила на його боці, скажемо, що остання досить
довго не наважувалася відверто підтримати повстанців. Дійсно, це було б
дивно для кріпацької і абсолютистської держави, навіть з оглядом на
підозри щодо зовнішньополітичного курсу Виговського. Судячи з усього, в
Москві деякий час продовжували вважати гетьмана союзником у випадку
початку нової російсько-польської конфронтації. Тому Пушкар, хоча і не
втрачав своїх послів, які одержували в російській столиці багаті
подарунки і соболя, отримував від Москви вмовляння не воювати з законним
гетьманом. «До зради причин ніяких не об'явилось», – говорили московіти
повстанцям. З російських тюрем в кінці квітня були звільнені гетьманці,
що раніш були прислані туди Пушкарем. Проте, все це не заважало людям
полтавського полковника і запорізького кошового отамана розповсюджувати
грамоти про підтримку антигетьманської боротьби з боку Москви. За їх
словами, саме для допомоги ним в Бєлгородському воєводстві збиралася
велика російська армія, і ми не можемо з впевненістю спростувати це
твердження. Особливо з оглядом на те, що саме в той час на посаду
місцевого воєводи був призначений спеціаліст по відповідальним воєнним
операціям Г. Ромодановський. До того ж і сама Москва запевняла Пушкаря
про те, що захистить його від помсти гетьмана. Справді, Опухтін
прикладав чимало зусиль, щоб відмовити Виговського від каральних акцій
на лівому березі. Однак гетьман втрачав терпець – подальше зволікання з
походом проти бунтівного полковника загрожувало втратою для нього всього
Лівобережжя, бо там панував саме Пушкар, а люди Виговського втрачали не
тільки свої маєтності, але й, власне, контроль над ситуацією. Поява ж
очікуваних в Миргороді, Полтаві, Ніжині і Чернігові московських воєвод з
їх гарнізонами, могла зробити справу повернення гетьманської влади в ці
місця неможливою.
 До рішучих дій гетьман вдався на початку травня. Московського посланця затримали в Чигирині і помістили під домашній
арешт, а Іван Виговський з військами вирушив на лівий беріг Дніпра. Його
дії повинна була підтримати татарська орда Карач-бея. В розмовах з
російськими представниками гетьман ставав все більш і більш різкішим, а
його позиція була все більш очевидною. Одному з царських резидентів він
казав: «в наших правах так належить: не повинен полковнику і нікому дати
грамоту окрім гетьмана; все розсудить один гетьман; а ви учинили всіх
гетьманами, подавали Пушкарю і Барабашу грамоти і від тих грамот бунти
почалися». Все активніше стає листування Виговського з представниками
польського уряду. В його посланнях висвітлюється бажання досягти широкої
угоди.
 Отже, не зважаючи на заклики московських посланців, Виговський розпочав військову операцію проти опозиційних йому сил на
Лівобережжі. Зі свого табору на Пслі 14 травня 1658 року він розіслав
універсал до запорожців і городових козаків. В ньому говорилося: «Іван
Виговський гетьман з військом й. ц. в-ва Запорізьким – старшині і черні,
що вийшли з Запоріжжя, а також сотникам, отаманам і всьому товариству
війська Зап., особливо в полку Полтавськім будучому, доброго здоров'я од
Господа бажаємо. Не відаємо й досі, з чиєї науки і приводу вийшовши з
Запоріжжя чините на нас, військо й. ц. в., безвинні похвалки, обіцяючи
відбирати пожитки наші і здоров'я наше. Та хоч нам і надокучило вже було
чути безвинні убивства людей, ми б і досі ще терпіли, коли б прийшовши
до Кременчука й інших близьких городів, не погрозили б ви були погибеллю
і Чигириновій нам![4]…Ваша старшина й досі, посилаючись на якісь
особливі грамоти, підіймають вас своїми брехнями на братію вашу, уводячи
простоту вашу і обманюючи своїми вигадками». За два дні під Голтвою
гетьман видав ще одного відкритого листа – до миргородських міщан,
козаків і поспільства, в якому писав: «…Хоч ми на приборкання винуватих
покликали Орду, одначе зараз же накажемо їй одійти, якщо тільки
звідаємося про вашу покору і до нас прихиляння». З черговим посланцем з
Москви Скуратовим, який запевнив, що до Пушкаря надіслано царського
листа, що анулював попередню грамоту про вибори гетьмана і закликав
бунтаря до покори, Виговський говорив доволі різко: «Я багато разів
писав до в. государя, щоб велів приборкати його до Великодня, а коли не
приборкає, то я з ними упораюся сам!» Після цього гетьман пообіцяв
розібратися з Пушкарем «вогнем і мечем», причому він був готовий
переслідувати його і в російських містах, якщо саме туди будуть
намагатися втікати повстанці. В наступних розмовах гетьман та його
прибічники пішли ще далі. Вони досить прозоро натякали московіту на
можливість антиросійського руху, згадуючи про поведінку поляків –
мовляв, коли вони почали порушувати козацькі вільності, коли з'явилися
польські полковники-комісари зі своїми залогами, тоді й почалася війна.
Цим Виговський окреслив свою позицію по проблемі присутності московських
воєвод. Вирушивши далі на бунтівників, гетьман залишив Скуратова у
Голтві під таким саме арештом, під яким вже знаходився у Чигирині
Опухтін.
 Десь 19 травня на північний захід від Полтави між військами гетьмана і полтавського полковника відбувся перший бій.
Незабаром успіх мали Гуляницький і Дорошенко, які відбили у повстанців
Лубни. Знов гетьманці взяли владу у Миргороді. Пушкар і Барабаш
замкнулися у Полтаві, випалили передмістя і готувалися до облоги.
Найголовніший бій між ворогуючими силами відбувся 30–31 травня 1658
року. Найдокладнішу доповідь про цю баталію знаходимо у літописця С.
Величка, який хоч і писав її через декілька десятиліть, але мешкав саме у
тих місцях, де й мала місце подія. За словами Величка, бій точився з
перемінним успіхом. Пушкар нібито не бажав вдаватися до відкритої
перевірки сил у полі, побачивши велику кількість військ, які
розташувалися під Полтавою, але його змусили це зробити підлеглі. Це був
не останній випадок, коли вони підвели свого лідера. Отже зі сходом
сонця повстанці вдарили по Виговському і мали короткочасний успіх.
Гетьману вдалося привести до ладу військо, що відступило, і перейти до
контратаки. На наступному етапі до бою підключилися козаки Барабаша.
Спільними силами бунтівники зломили наступ вигівців, і, погнавшись за
ними, вдруге опанували їх табором. Вважаючи свою перемогу справою цілком
вирішеною, люди Барабаша, а в першу чергу Пушкаря, почали грабувати
обоз Виговського.[5] Дався взнаки соціальний склад війська полтавського
полковника. Голота забула про військові справи, побачивши матеріальні
цінності та горілку. (Щоправда, таку недисциплінованість виявляли
подекуди і більш досвідчені армії.) Це дозволило гетьману встигнути
підвести свій стратегічний резерв – німецьких найманців і татарську
орду. Німці таки були розбиті і за свідченням літописця подалися прямо
від Полтави через Чигирин на Німеччину, а ось татари і повернуті на поле
бою козаки Виговського вщент розгромили повстанське військо. Сам Пушкар
загинув, а його голову принесли гетьману. Барабаш зміг втекти із
залишками своїх запорожців. Дехто подався до прикордонних російських
міст. Там, у Колонтаєві згодом опинився і сам кошовий отаман.
 Гетьман не відрікався від своєї обіцянки діяти вогнем і мечем. Розбивши
Пушкаря, Іван Євстахійович взяв Полтаву і досить жорстко, а багато
дослідників використовують і слово «жорстоко» покарав козаків, а можливо
і міщан, які підтримували бунтівного полковника. Про це свідчить чимало
документів, розповіді не лише супротивників, але й соратників гетьмана.
Ось що доповідав своєму керівництву московський воєвода, який був
призначений до Полтави, але перебував на час битви у Бєлгороді:
«Черкаський город Полтава тепер зруйнований і спалений без останку, коли
великий государ призначив туди воєводу, то треба б цей город
відбудувати зараз і спішно».
 До покарання повстанців можна віднести і дозвіл, який гетьман дав татарам на збір ясиру з місцевих земель.
Щоправда, літопис стверджує, що козаки Виговського домоглися від нього
іншого дозволу – наздогнати татар і примусити їх звільнити захоплених
українців, що нібито їм і довелося зробити. Але ж навряд чи козаки
змогли повернути до життя тих, хто загинув під час татарських набігів
або вмить відбудували спалені хати. Цілком логічно було б припустити, що
«любові» до гетьмана Виговського у зв'язку з цією вікторією у населення
Лівобережжя не додалося. Багато хто з українців залишав свої домівки та
переїжджав за московський кордон, про що впевнено свідчать чисельні
реляції московських чиновників.
   Гадяцька угода
 Напередодні конотопської війни
 Перемогу гетьмана над опозицією важко оцінити однозначно. З одного боку, це був
безсумнівний успіх державників над «розкладовими елементами». Крім того,
можна говорити про відчутну поразку московських політиків, які вбачали в
існуванні Пушкаря важіль впливу на гетьмана. Збройний виступ
Виговського проти повстанців у Москві вважали демаршем проти себе, бо
російські посланці неодноразово вимагали від власника булави
утримуватися від цього.
 З іншого боку, війна принесла чимало жертв. Авторитет Виговського на Лівобережжі через покарання винних і татарську
поведінку лише зменшився. «Чернь» була готова продовжувати боротьбу
проти чигиринських «панів», на Січі перебували озлоблені низовики, що
врятувалися після полтавського розгрому. Москва прямим втручанням своїх
збройних сил в Україну була в змозі підпалити весь цей заряд пороху, що
його не ліквідував Виговський. До того ж, змагаючись з опозицією за
прихильність царського уряду, гетьман встиг пообіцяти допустити до своїх
міст московські залоги, і воєводи зі своїми військами вже очікували на
кордонах, а Шереметєв тим часом вже рахував майбутніх платників податків
на Київщині.
 Червень 1658 року розпочав нову стадію конфронтації гетьмана з Москвою. Скуратов почув від Виговського, що московітам
потрібен такий гетьман, якого «можна за хохол водити». По прибуттю в
Чигирин гетьман наказав стратити деяких представників старшин, яких
історики називають налаштованими промосковські. Скуратова він не
відпустив, але й не зустрічався більше. Від зустрічі з іншими
представниками царя відмовився. Тим часом в Україну вступило велике
військо Г. Ромодановського, що увійшло до Веприка і спустошило
місцевість навколо. Окремо діяли козаки Барабани, який повернувся з
півночі, одержавши, судячи з всього, «карт-бланш» від московських
воєвод. У відповідь на відомості про вчинки государевих ратних людей і
свого давнього опонента Виговський скликає до себе в Чигирин
полковників, а по містах наказує зміцнити укріплення. Завдання стати під
Києвом і чекати указу одержує полковник П. Яненко. На пропозиції
Шереметєва і Ромодановського про зустріч чи то у Прилуках або в Києві
гетьман іронічно відповідав, що дивується, чому для ведення розмови
потрібно було приводити з собою стільки війська.
 Московські воєводи продовжували діяти на свій розсуд. Прилуцький полковник був зміщений
поза будь-якої поради з гетьманом, київський гарнізон був збільшений
вдвічі, Виговський одержував чисельні звістки про жорстоку та образливу
поведінку воєвод. Ось одне зі свідчень від полковника Нечая, яку він
надіслав прямо до царя: воєводи «образи чинять, з домівок насильством
виганяють, податків від них, як від селян хочуть, до того ж хохли ріжуть
і кнутами б'ють, грабують». За словами Нечая, київський воєвода В.
Шереметєв дозволив своїм людям нападати на козацькі володіння. Слід
додати, що антимосковська агітація прибічників Виговського
використовувала не тільки правдиву й достовірну інформацію. Щоб
посполитим була більш розуміла небезпека з боку московітів,
розповсюджувалися різні «страхітки» – крім обов'язкового перетворення
українців на холопів (що до речі було не так вже далеко від правди, бо
ми знаємо, що маси вільних людей до кінця XVIII століття стали
кріпаками), московіти нібито хотіли примусити чоловіків вирощувати
бороди і носити високі чоботи.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:06 | Повідомлення # 3
Чигиринська старшинська рада, що відбулася у гетьманській столиці в липні постановила рішуче протидіяти самоуправству московських гостей. Гетьманський уряд ухвалив план, згідно з яким потрібно було домагатися видворення з України Г. Ромодановського з військом, видачі Чигирину Я. Барабаша, припинення подальшої розсилки воєвод по містах. Перше завдання повинен був виконати особисто Виговський. Для висилки також ненависного Шереметєва до Києва був відправлений брат гетьмана Данило з військами. Однак, на думку М. Грушевського, Іван Виговський не планував вести масштабну війну з росіянами, а мав за мету лише знищити залишки повстанських загонів.
 Паралельно Іван Євстахійович активізує дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою. Перспектива зіткнення з Московією не менш ніж перспектива опинитися у ролі «ручного» формального голови держави, якщо б були виконані усі вимоги государя щодо воєвод, податків, зовнішньої політики тощо, робила союз з минулими господарями України на нових умовах необхідним. Так, вірогідно, розмірковував Іван Виговський. Досить прозоро виглядають і мотиви польських політиків. Наведемо дуже показовий меморіал познанського воєводи Лещинського: «Що досі ми не прийшли з ними до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей – не те, що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани – що так завзято стояли за свої вольності, що годилися краще загинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування… Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо ж їм спокій та ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг, і не розбиваймо їх. Нехай з ними буде така унія як литовська; нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами тримаються держави, а підвищення одного народу над другим приносить розлад».
 Отже, після катастроф 1648, 1652, 1656 років, після довготривалої і кривавої війни з козаками, вони просто не могли дотримуватися тих же застарілих концепцій про неможливість будь-якої автономії для українських «хлопів». Гетьманський уряд з військового командування перетворився на керівництво держави, Україна – на політичну реальність. Завершення ж війни Москви зі Швецією, що відбулося навесні того ж року, неминуче повинно було привести до чергового конфлікту між Польщею та Росією. Враховуючи різке загострення відносин Чигирина і Москви, Варшава була в змозі повернути ситуацію на свою користь. Тим більш, що гетьман сам шукав її дружби. На Волині переговори з поляками вів П. Тетеря, в польській столиці на сеймі перебував генеральний обозний Т Носач. 25 червня Тетеря вже підписав з польським представником Беневським проект договору двох держав, про необхідність такої угоди заявив Носач у Варшаві. Характерно для обережної політики, що її свого часу вів і Хмельницький, а пізніш, наприклад, Дорошенко, було небажання Виговського оголошувати про розрив будь з яким государем до останньої хвилини. Так, генеральний обозний одночасно поставив перед сеймом питання про можливість обрання на польський престол… Олексія Михайловича Романова. Так, діючи, власне, проти бажання і взагалі проти Москви, гетьманці залишали за собою можливість відступу.
 Переговори гетьмана з поляками дуже турбували царський уряд. Загроза укладення договору між Чигирином та Варшавою змусила государя дещо переглянути свою політику щодо України. Тому Г. Ромодановський одержує наказ – терміново повернутися до Бєлгорода, а до гетьмана був відряджений новий посланець, що повинен був запевнити Виговського, що Шереметєв та Ромодановський з'явилися в Україні лише для сприяння гетьманові в боротьбі зі «свавільниками». Проте це не зупинило правителя Гетьманщини. В Богуславі, Ніжині, Чигирині, Білій Церкві за наказом гетьмана повинні були збиратися війська зі всієї країни, збільшувався загін під Києвом, а гінці Шереметєва до Москви перехоплювалися козаками Виговського. На допомогу йому знов вирушила татарська орда. Згаданий московський посланець був повідомлений, що гетьман незабаром виступає на Лівобережжя боротися з бунтівниками і якщо хто-небудь з них знайде притулок у російських воєвод, то Виговський буде битися і з государевими ратними людьми.
 В середині серпня Іван Виговський з 20-тисячним військом і ордою Калги (другої особи в Кримському ханстві) вирушив за Дніпро та просувався далі до московського кордону. Татари діяли здебільшого автономно. Отримавши наказ від кримського хана підступити до російських кордонів з півдня, ногайці, азовці та кубанські татари спустошили околиці багатьох міст Бєлгородської смуги. Активністю відзначались також сіверські козаки – Чернігівського та Ніжинського полків. Напрямом їх військових дій були Рильськ та Путивль. В останніх числах серпня – на початку вересня глухівські козаки вчинили ряд нападів на російські прикордонні села. В збройні сутички з росіянами на півдні Білорусії вступає полковник І. Нечай. Посланцю Кікіну Іван Виговський пояснював, що все це робиться «на відплату образ» від Ромодановського та Шереметєва.
 На іншій ділянці фронту, що поступово виникав, в серпні під Київ прибули декілька полковників зі своїми козаками. Серед них були Д. Виговський, І. Богун, І. Сербін, О. Гоголь. Джерела твердять, що гетьманський брат почав атаку без відома і без одержання наказу від Івана Виговського. Це можна поставити під сумнів. В будь-якому випадку в той час довго утримувати від наступу 20-тисячне військо (а саме стільки в результаті стояло під давньоруською столицею) не так вже і легко. Атака не вдалася, Шереметєв зміг її відбити. А наступного дня військо воєводи розгромило полки Д. Виговського, І. Богуна і І. Сербіна, які тільки-но що почали копати шанці у Печерського монастиря. Багато козаків потонуло у Дніпрі. Перехопивши ініціативу, воєвода діяв зі звичайною суворістю. В останніх числах серпня був спалений Бориспіль, а полковник Р. Корсак, що перебував у підпорядкуванні у Шереметєва, взяв на тортури багато людей з Броварів і Гоголіва. 4 вересня в бою під Васильковим козаки і татари знов потерпіли поразку, причому брат гетьмана Василь і полковник Іван Сербін потрапили у полон.[6]
 Кращі були справи у брата Івана. Його людям пощастило перехопити рух загону самого Якова Барабаша, який за наказом Ромодановського йшов до того ж Києва.[7] Опозиційний кошовий був переправлений до Переяслава і кинутий до в'язниці. А кількома днями раніш до гетьмана виїхав королівський секретар Беневський із завданням – укласти довгоочікуваний договір з козаками. З українського боку переговори очолив шляхтич Юрій Немирич. Представник знатного роду з Північної Київщини, Немирич здобув прекрасну освіту – вчився в Голландії, Англії, Франції, займався історією і теологією. Маючи таку підготовку, Юрій Немирич з високим ступенем ймовірності мав опинитися дипломатом. Так і вийшло – деякий час український шляхтич був послом польського сейму. У складі польських військ він воював зі Швецією і Росією. В середині 1650-х років Немирич змінює табір – він переходить від протестантизму до православної віри, а також вступає до дипломатичної служби Богдана Хмельницького, швидко стає однією з найважливіших фігур в козацькій верхівці. Ставши правою рукою Івана Виговського в галузі ідеології і зовнішніх відносин, Юрій Немирич залишався принциповим супротивником московської державницької моделі. Саме він, можливо, був автором так званого Маніфесту гетьмана Івана Виговського до європейських дворів, що ним пояснювалася причина конфронтації з Москвою. «Не з іншої якої причини, – говорилося в цьому документі, – ми прийняли протекторат великого князя Московського, а лише на те, аби за угодою, що укладена завдяки зброї і не раз пролитій крові, ми могли зберегти і примножити наші вільності для нас і наших нащадків», а тепер стало очевидним, що росіяни, приєднавши Військо Запорозьке, «заповзято турбуються… зробити нас союзниками по рабству». Далі були перераховані основні претензії гетьманського уряду до Москви за останні чотири роки. Автор маніфесту писав, що московіти готували «спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, – рабське ярмо».
 При проведенні останньої стадії переговорів козаки одержали докази того, що і цар більше не розраховує на угамування миром Виговського. Із захоплених государевих грамот до Шереметєва і зі слів російських перебіжчиків стало відомо, що московські воєводи мають наказ – почати війну проти Війська Запорозького, схопити гетьмана і полковників, відправити їх до Москви, скоротити реєстр до 10 тисяч чоловік. Це прискорило укладання українсько-польської угоди.
 6 вересня 1658 року на козацькій раді неподалік від Гадяча було схвалено угоду між поляками і козаками, за якою:
 – Україна в складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою «Руське князівство» входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації – поряд з Польським королівством і Великим князівством Литовським;
 – федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;
 – на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької старшини. Гетьман обирався довічно і був одночасно київським воєводою і сенатором;
 – гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;
 – польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні;
 – козацький реєстр повинен був становити ЗО тисяч осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності;
 – церковна унія мала бути скасована як в Україні, так і в Польщі та Литві. Водночас п'ять православних ієрархів отримували місце в сенаті;
 – дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії[8] й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень.
 У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три країни мусили об'єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московської держави з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації.
 Українські історики дотримуються різної думки щодо наведеної вище угоди. Так, В. Смолій і В. Степанков пишуть: «Гадяцький договір зводив нанівець суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад… Унеможливлював досягнення незалежності й соборності (лише частина українських земель входила до князівства), ліквідував соціально-економічні завоювання селян, міщан, нереєстрових козаків, його основні положення запізнилися щонайменше на 100 років». Інша точка зору у В. Шевчука: «Саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України». Скептично відносився до перспектив цього документа М. Грушевський. Наводячи слова своїх колег про те, що Гадяцький трактат був «актом великої політичної мудрості і розваги, виявом глибоких політичних ідей, дороговказом в далеку будучину, програмою східноєвропейської федерації, цінною поправкою до Люблінської унії…»,[9] видатний український історик далі пише: «Одначе сама вже поход-на обстанова на становищу при московській границі, серед сутичок з Москвою, торгів з татарами, і всякими нагінками над «своєвільним» елементом не дуже промовляє за тим, щоб у цім акті шукати глибокої розваги, далекосяглих підсумків і формул на далеку будучину…Трактат складався на швидку, експромтно, під натиском обставин, як висловлявся сам головний його творець Бєньовський, і думається мені, що і з козацької сторони мало хто загадував щось тривке на нім будувати». Недовготривалість трактату підтвердилась, як тільки до його розгляду підключився польський сейм. Він ратифікував цей документ, внесши значні корективи не на користь українців. Наприклад, викреслив положення про унію.
 Більшість істориків поділяє думку, що угода була укладена в першу чергу, в інтересах козацько-шляхетської верхівки суспільства, і це досить добре розуміло просте українське населення. Договір з ненависними ляхами, загроза повернення польських шляхтичів до своїх маєтків, перспектива виписання з реєстру більше половини козацтва додала ворогів гетьману і старшині.
 Підписавши угоду з Річчю Посполитою, Іван Виговський, звісно, не припинив дії проти Московії, що почалися влітку. Зі своїми військами в середині вересня 1658 року він вдався до облоги та штурму російської прикордонної фортеці Кам'яне, Данило Виговський одержав наказ продовжувати турбувати київського воєводу наїздами з боку Білої Церкви. Окремі татарсько-козацькі загони доходили і до слобожанських міст Харкова і Сум.
 Воєнні дії гетьмана і його брата, арешт царських посланців, набіги татар, а головне – укладення союзу з Польщею були розцінені Москвою як зрада. Справді, чи можна було все це пояснити лише боротьбою з «свавільниками» із антигетьманської опозиції? Російський уряд дає доручення своїм полководцям готувати велике військо для масштабного наступу в Україну. Але відразу ж після одержання звістки про Гадяцький трактат Москва спробувала перетягнути Виговського на свій бік вмовляннями. Івану Євстахійовичу було обіцяно посаду київського воєводи з одночасним виведенням з Києва військ Шереметєва, старшині – всілякі свободи. Але козацькі керівники не мали віри до своїх недавніх союзників.
 23 вересня була оприлюднена царська грамота до традиційно антигетьманського Полтавського полку. В ній Олексій Михайлович вже відверто називає Виговського зрадником. Государ запевняє суспільство, що гетьман хоче «церкви Божі до кінця розорити, і вас єдиновірних православних християн з-під нашої… високої руки відігнати і учинити у вічному поневоленніу ляхів іу татар». Аналогічні грамоти були направлені до інших козацьких полків, на Січ, в слобожанські міста. Цар закликав козаків і посполитих розірвати з гетьманом та об'єднатися з московськими воєводами з метою усунути Івана Виговського. Це можна вважати оголошенням війни гетьманському уряду, хоча вона, власне, почалася ще влітку. Через три тижні відновлюються воєнні дії росіян проти поляків та литовців в Литві та Білорусії. В останній досить успішно воюють частини полковника І. Нечая. Його людям вдалося вибити російські залоги з декількох міст. А ось сам гетьман діє не зовсім зрозуміло. На початку жовтня він уходить з російського кордону, відпускає до Криму орду Калги і сам вирушає до Чигирина. Лише там він одержує звістку про повну готовність до походу в Україну нового російського воїнства.
   Початок відкритої війни Москви з Виговським
 Облога Конотопа
 В жовтні 1658 року із м. Охтирки на українську землю ступило 20-тисячне військо бєлгородського воєводи Г. Ромодановського. Далеко не в останній раз цей російський полководець втручався у події в Україні. Практично вся історія Руїни пройшла при активній його участі. Появі Ромодановського передували локальні, але важливі операції його союзників – охтирських козаків. Вони зайняли плацдарм в Полтавському полку, більш того, посприяли обранню на посаду полтавського полковника опозиційного до гетьмана К. Пушкаря. Саме він офіційно звернувся до бєлгородського воєводи по допомогу.
 При воєводі були і козацькі загони, складені значною частиною саме з тих, що приймали участь в повстанні проти Виговського, слобожанські частини І. Донця. Козаків, яких згідно відписці воєводи царю, було на його боці біля ЗО тисяч, очолювали значний військовий товариш Іван Безпалий та осавул Вороник. Вже через три дні після появи на українських землях військо Ромодановського взяло Миргород. Згодом російсько-козацьке воїнство взяло та спалило Лубни, Чорнухи і багато інших міст. Взятий був і Конотоп. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським цього міста: «Він зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав «винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені».
 Один з найбільших боїв цього етапу війни відбувся під Пирятином, де армію Ромодановського зустріли віддані Виговському козаки Ніжинського і Прилуцького полків, якими командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Останній був вимушений відійти до Варви, де боярин Ромодановський тримав його в облозі майже шість тижнів. Але взяти місто росіянам і союзним їм козакам не вдалося. Гуляницький міцно тримав позиції. Згодом ми побачимо, що стійкий захист під час штурмів і облог став «коронним номером» видатного козацького полководця.
 Тим часом Іван Виговський з братом Данилом намагався зміцнити свої тили шляхом взяття Києва. 30 жовтня гетьманські війська починають черговий штурм міста. Але ця операція завершилася повним провалом. Маючи величезну силу війська (за даними Шереметєва – до 50 тисяч козаків і 6 тисяч татар), Виговський, схоже, просто не зміг пояснити своїм людям, чому вони повинні проливати кров у боях з росіянами. Врешті-решт він зустрівся з воєводою під Києвом, промовив не дуже розбірливі слова вибачення, побожився, що не хоче воювати з государем і відступив, знов розпустивши війська.
 Вдаючись до традиційного прийому завойовників, московіти вирішують розколоти українське суспільство через формування маріонеткового уряду. Тому в кінці листопада під пильним наглядом Ромодановського ті козаки, що прийняли його бік, обирають собі нового гетьмана – Івана Безпалого. За словами С. Величка, він «тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кожуха, боячись хоч трохи віддалитись набік, щоб не потрапити до рук Виговського». Оскільки раду, яка його обрала, аж ніяк не можна було вважати загальною, гетьманом Безпалий став наказним. Так було започатковано принцип багатогетьманства, який і став підвалиною того періоду в історії України, який називається «Руїною». Прийде час і крім постійних двох гетьманів Лівобережжя і Правобережжя будуть з'являтися ще чисельні володарі булави, кожен з яких буде мати за опору різні верстви суспільства та підтримку різних іноземних государів.
 Підхід зими робив облогу незручним заходом. До того ж в кінці листопада на допомогу Гуляницькому прийшли загони під проводом переяславського полковника Т. Цецюри. Успіху вони не мали, і таким чином інтереси московського воєводи, що бажав перепочинку, і козаків гетьмана на той час співпадали. Цецюра засвідчив покірність Москві, присягнув і Гуляницький, що дозволило йому залишити Варву, а Ромодановському зайняти її невеликою залогою, а більшість війська відвести до зимових квартир. Воєвода розташував свої війська у Лохвиці, а козаки Івана Безпалого зимували у Ромнах. Не можна сказати, що тут росіянам дали спокій. Виговський бачив неминучість ще більш кривавого зіткнення з царською армією наступного сезону і готувався до цієї кампанії. Вже на зиму до гетьмана прийшло кілька тисяч польських жовнірів, з якими Іван Євстахійович ходив під Лохвицю «доставати» князя Ромодановського. Росіяни відбилися, але вимушені були залишитися лише спостерігачами, коли козаки Виговського розійшлися по Лівобережжю, призводячи до покірності відвернуті було від нього міста. Багато з них були взяті й покарані. В грудні ж прибічники гетьмана намагалися вибити з Ромен Безпалого, але безуспішно. Гетьманському уряду залишалися непідконтрольними території на схід від лінії Ромни – Лохвиця – Хорол – Говтва – Нові Санжари.
 В січні 3-тисячний загін гетьманців провів «наїзд» на укріплення російського Путивля. Тоді ж знов до Лохвиці були направлені війська Виговського, якими командували Немирич і Скоробагатенко. В місті того часу стояв вже князь Куракін, бо Ромодановський повернувся до Бєлгорода. І ця атака була відбита. Того ж часу Безпалий безперервно бився під Ромнами з козаками Гуляницького.
 На початку лютого 1659 року гетьман розбив супротивників під Переяславом, згодом взяв опозиційний до того Миргород. Гетьманські війська діяли під Гадячем, Хоролом, Сорочинцями, Грунню. Довгий час гетьман стояв під Зіньковим проти поставленого тут Безпалим наказного гетьмана I. Силки, але, не добувши місто, повернувся на правий беріг – в Чигирин, залишив «за старшого» Г. Гуляницького. Документи називають його сіверським гетьманом. У свій час таку ж посаду отримав залишений на Лівобережжі гетьманом Дорошенком Дем'ян Многогрішний. В козацькій ієрархії такі гетьмани, що призначалися «згори» для командування крупними силами та регіонами за відсутності «справжнього» гетьмана, називалися наказними. Сам П. Дорошенко одержав від гетьмана завдання тримати Срібне, І. Скоробагатенко з чигиринськими козаками і невеликим татарським загоном стояв між Лохвицею і Зіньковим.
 Розуміючи недостатність зусиль корпусу Ромодановського, московський уряд гарячково збирав ще більшу армію. Точніше – значно більшу. Провівши взимку 1658/59 року додатковий набір усіх категорій служилих людей, Москва направила до України навесні 1659 року боярина і намісника казанського О. М. Трубецького зі 100-тисячним військом.[10] До Путивля, з якого в кінці березня і почався цей наступ, до Трубецького прибули його соратники – князь С. Пожарський, князі Ф. Куракін і С. Львов. Можна говорити про те, що в Україну рушила чи не краща частина російських збройних сил того часу. Основу його складала дворянська помісна кіннота, що потребує нашої особливої уваги – хоча б тому, що події 1659 року наблизили кінець цього роду військ.
 Історія дворянської помісної кінноти має свої коріння в епосі Івана III – великого об'єднувача руських земель, творця міцної централізованої держави, яка більше не залежала від татар, але повністю залежала від Москви. Під владою государя опинилися дружини удільних князів і боярських васалів, які йому підкорилися. Одночасно государ заохочував і власних слуг – людей «Государева двора». Маса дрібних князівських і боярських васалів, а також дворян – васалів і слуг самого правителя Росії, які допомагали йому отримати перемогу в боротьбі з великою регіональною аристократією, і повинні були скласти соціальну опору царя і ядро його війська. Так з'явилися «государєви служилі люди» – поміщики, які отримували за військову службу земельні «дачі» для умовного «дєржанія». В XVII сторіччі по ходу зміцнення царської влади і уніфікації правової системи «діти боярські» і дворяни зливаються в один стан – дворянство.
 Дворянська помісна кіннота мала свої чесноти і вади. До чеснот слід було би віднести підпорядкування одному центру – царю, у зв'язку з «дєржанієм» від нього землі і отриманням грошового окладу. Помісна кіннота була більш одноманітна за складом та зброєю, ніж боярські та князівські дружини. її відрізняв більший патріотизм і достатньо непогана виучка, хоч і досягалася вона індивідуально. Зміцнення дисципліни в державі, централізація влади відображувалася і на армії. Періодичні огляди, земельні та грошові премії та можливість втрати помістя за неявку на службу змушували дворян більш відповідально підходити до своїх обов'язків відносно держави. Проте, було чимало й недоліків. Знехтування піхотою було характерним для будь-якого феодального війська. Справжнім лихом було «нєтство» – неявка поміщика на службу, небажання приводити з собою відповідну населенності його земель чисельність ратних чоловіків. Відсутність сумісного регулярного навчання, небажання відриватися від ведення господарства у своєму помісті, самостійне спорядження (а отже різноманітне озброєння) – все це рано чи пізно приводило феодальні армії до необхідності перебудови в армію регулярного зразку.
 В середині XVII століття в Росії тільки почалося формування і навчання полків «нового строю» – озброєних вогнепальною зброєю, навчених «ратному строю» (тобто злагодженим і чітким маневрам на полі бою) за «нідерландським зразком». Але в Україну в 1659 році рушило традиційне руське військо, ядро якого складала помісна кіннота. Нестройна, з поганою дисципліною така дворянська кавалерія не витримувала суперництва з рушничними залпами і гарматним вогнем. До відміни місництва[11] залишалося ще більш ніж двадцять років, і дворяни, і бояри, і князі продовжували запекло сперечатися щодо призначень на ту чи іншу посаду прямо по ходу бою, неохоче виконували накази старших за званням.
 Джерела переконливо свідчать про те, що царський уряд не був налаштований неодмінно на продовження війни з Виговським. Виснажена у війнах зі Швецією та Польщею Росія потребувала перерви, а не нової кампанії з тією ж Річчю Посполитою, козаками і ордою. Тому Трубецькой одержав від государя таємний наказ: з'їхатися з гетьманом, переконати його припинити кровопролиття і намагатися підписати новий договір з козаками про прийняття їх в царське підданство. Історик Малоросії М. Маркевич наводить статті, що запропонував цар Олексій Михайлович Трубецькому для переговорів з Виговським:[12]
 1) завірити Виговського в попередній до нього царської милості і в пробаченні зроблених ним злодійств;
 2) затвердити його на гетьманстві, якщо козаки цього бажають;
 3) віддати йому воєводство Київське, якщо буде того вимагати;
 4) нагородити, за його бажанням, родичів і друзів його;
 5) у випадку упорної вимоги, вивести російське військо із Києва;
 6) зобов'язати Виговського розпустити негайно і в майбутньому не викликати татар.
 Щоправда, Виговський, схоже на те, зовсім не збирався приймати будь-які умови, що запропонує йому Москва. Він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися з боярами за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що на таких зустрічах можна і голову втратити. Посланих до нього росіянами вже на початку червня донських козаків під керівництвом Є. Савіна гетьман наказав затримати. Так, була відкинута остання спроба Трубецького владнати конфлікт.
 Взагалі то, з цікавою людиною довелося змагатися гетьману і його уряду в 1659 році. Князь Олексій Микитович Трубецькой був представником знатного роду, що вів свою історію від великого литовського князя Гедиміна. Під час описуваних нами подій йому було біля 60 років – тобто стільки ж, скільки Виговському. Після довгих років воєводської служби на відповідальних ділянках – в Тобольську, Астрахані і Тулі – в 1645 році він одержав звання боярина. З тих пір йому доручали «бути на Москві» під час від'їздів царя Олексія Михайловича. Князь виявив себе як прекрасний полководець в російсько-польській війні 1654–1655 років. Він командував південною групою московських військ в Білорусії. В 1654 році, відтіснивши від Смоленська й розтрощивши литовського гетьмана Радзивілла, Трубецькой дозволив основним руським військам взяти цей найважливіший пункт. Успіх супроводжував його і наступного року, армія князя взяла п'ять великих міст. В 1656 році Трубецькой вже командувач північною групіровкою російських військ в війні зі Швецією. Діяти ця армія повинна була самостійно і здійснила це з більшим успіхом, ніж основні сили, що очолював особисто цар. Військо Трубецького взяло місто Юр'єв (він же Дерпт), що стало найбільш значним досягненням кампанії того року. Дії князя були відмічені стрімкістю, настійливістю та обдуманістю, він не соромився брати на себе відповідальність, виявляти ініціативу.
 Після невеликої перерви Трубецькой був призначений командувачем усіма військами на південних кордонах держави. Відбулося це в січні 1659 року. Таким чином, саме на Олексія Микитовича був покладений обов'язок вгамувати Івана Виговського. Щоправда, деякі історики вважають, що князь занадто довго намагався налагодити контакт з гетьманом, надав останньому необхідний для збору сил час.
 29 березня 1659 року сили Трубецького перебували вже в Костянтинові на річці Сула. За деякими даними тут він вже об'єднався з силами Ромодановського і Безпалого, що повернулися. (За іншими, це відбулося пізніше – під Конотопом.) Відтіля вони пішли на Смілу, де їх чекав «виговець» Г. Гуляницький з Прилуцьким, Ніжинським та Чернігівським полками. Судячи з усього, саме на Гуляницького залишалося загальне керівництво, хоча тим же Прилуцьким полком безпосередньо командував майбутній правобережний гетьман П. Дорошенко. Під Смілою передовий загін Гуляницького напав на обоз князя Трубецького, але атака була відбита, і вже козакам ніжинського полковника прийшлося поспішно відступити. Українські заслони відступили до Срібного та Конотопа. Супроти Срібного російський воєвода послав загін князя Пожарського, котрому вдалося розбити козаків П. Дорошенка й оволодіти містом.[13] Як повідомляє літописець Самійло Величко: «Дорошенко як заєць, гонений по тамтешніх болотах, заледве врятувався втечею від тодішньої своєї біди». Одразу по здобутті Срібного московіти почали розправу над мирним українським населенням: тих, хто чинив опір, було вбито, решту взято в полон. Через деякий час росіяни мали ще один успіх – в травні боярин Ромодановський розгромив вірні Виговськомучастини під Борзною – козаки вимушені були рятуватися у Ніжині, а московський воєвода вже по заведеній традиції спалив Борзну (це відбулося вже коли Конотоп був в облозі.) Згодом князь Ромодановський з військами був під Ніжином. Тут козаки дали їм бой, вже маючи в якості союзників татар ханського зятя Мамсир-мурзи. Але і ця допомога не дала виговцям виграти – боярин знов святкував перемогу, козаки повернулися до Ніжина, а орда «оборонною рукою» відступила в поле на Лосиновку В Ніжині таким чином були скуті козаки з Переяславського, Корсунського, Черкаського полків, а неподалік перебувало майже 6 тисяч татар.
 В березні-квітні і гетьманці подекуди мали успіх. Так, між 10 та 20 квітня вірні йому війська спустошили околиці Старих і Нових Санжар, в яких стояв полтавський промосковський полковник К. Пушкар з 15 тисячами війська, полтавці ж, в свою чергу, спалили вірне гетьману м. Кобеляки. Під час боїв за Конотоп допоміжні завдання виконували віддані Виговському глухівські козаки. Вони повинні були перешкодити зв'язку Трубецького з Путивлем, посіяти паніку в російському прикордонні. Оскільки в Глухові базувався 8-тисячний козацький загін, рильський і севський воєводи, насправді, почувалися не найкраще, бо основні свої сили вони передали Олексію Трубецькому. В літературі існує думка, що останній міг відрізати глухівських козаків від Виговського і, навпаки, об'єднати свої сили з київським гарнізоном, якщо б разом з Ромодановським він відправив більш чисельні війська під Ніжин.
 Однак більш за все, з огляду на тему нашої книги, нас потрібно цікавити, що відбувалося в іншому місці. Містом, де укріпилися війська Гуляницького, став той же Конотоп, який ще за півроку до того пограбували бійці Ромодановського. Сюди ж згодом підійшли чисельні війська Трубецького (вірогідно – їх частина кількістю до 30 тисяч[14]), які розташувалися для ведення тривалої облоги.
 Знайоме нам завдяки своїм відьмам місто, вперше з'явилося на деяких польських мапах, що ілюстрували Деулінське перемир'я 1618 року між Польщею і Росією. А в 1634 році при підписанні іншого, Полянівського, договору між тими ж державами укріплення Конотоп вже називається прямо в тексті документа, який віддав його Речі Посполитій. Місто на лівому березі річки Єзуч, притоки Сейму, швидко стало міцною фортецею. її стратегічне значення було обумовлено прикордонним положенням – Москва неодноразово висувала претензії на Конотопські землі. Під час національно-визвольної війни 1648–1657 років Конотопщина часто ставала місцем перебування російських посланців.
 Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року. Місто обороняли козаки Ніжинського і Чернігівського полків (всього у Григорія Гуляницького було близько чотирьох тисяч чоловік козаків) і, звісно, міщани – мешканці міста. Його супротивники були значно чисельнішими. То, що відбувалося під Конотопом навесні-влітку 1659 року, викликає подив і може пояснюватися або неабияким героїзмом козаків Гуляницького, або ж сумнівами Трубецького щодо необхідності продовження напруженої боротьби з гетьманом Виговським і його підлеглими. Так чи інакше, але колосальна армія російського боярина так і не взяла Конотопську фортецю.
 Напередодні першого рішучого штурму місто було оточено з трьох боків – з півдня стояв табір Трубецького, на заході були війська Ромодановського бєлгородського розряду, ще з одного боку розташувався полк Ф. Куракіна. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використанню кавалерії і важкої артилерії близько від міста. Трубецькой звернувся до обложених з вимогою скласти зброю, на що українці відповіли, що вони сіли в облогу на смерть і міста не здадуть. 26 квітня Конотоп був обстріляний з усієї наявної у московітів артилерії, але вистояв. Тоді вночі 29 квітня відбувся штурм. На місто рушило більш ніж 20 тисяч чоловік – декілька солдатських і драгунських полків, а також козаки Безпалого. Нападникам в якийсь момент навіть вдалося піднятися на міські мури, але все ж таки штурм був відбитий. В цій операції за даними архіву московського Розрядного приказу росіяни втратили пораненими 2594, покаліченими – 386, вбитими – 514 чоловік. Перехід до тривалої облоги відбувся тому, що спроба захопити місто приступом з широким використанням гармат була невдалою.
 До чого тільки не вдавалися війська Трубецького – вони засипали рів, підводили підкопи, продовжували гарматний обстріл, підводили вал, з якого було б зручніше бомбардувати місто. Нічого не допомагало. Козаки захищалися відважно і навіть зухвало. Так, вночі вони робили вилазки і використовували засипаний у рів ґрунт для укріплення валів фортеці. Постійно воїни Гуляницького здійснювали атаки на ту чи іншу частину московської армії навколо Конотопа. Після вилазки козаків, декілька з них потрапили у полон. Російські воєводи писали в Москву, що «…взятые языки солгали, а в приступ в городе объявились многие люди». Виявляється, полонені козаки свідомо занизили кількість оборонців, щоб виманити на себе супротивника. Нарешті, Трубецькой був вимушений перенести табір війська на десять кілометрів від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і таким чином розділити армію між табором і військами навколо Конотопа. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопа московські війська втратили близько 10 тисяч чоловік. Гадаємо, що це – суттєве перебільшення, але на наявність втрат вказує хоча б згадане переміщення частини російської армії.
 Але ситуація для конотопців ставала щодалі складнішою. З 5 червня гарматний обстріл міста посилився, тому що Трубецькой встановив батареї на височині за р. Єзуч. До нас дійшли два листа керівника оборони полковника Гуляницького до гетьмана Виговського. Полковник просить гетьмана поспішати на допомогу, однак запевняє: «ми ще за ласкою Божою всього маємо багато». Проте в іншому листі він малює більш жахливу картину: оборонці міста виснажені до краю, щодня та щоночі бої, ворог засипає рів перед фортецею, бракує води, закінчуються кулі, коні впали, «змилуйся, добродію, якнайшвидше поспішайте й рятунку нам давайте». Про те ж свідчать слова полоненого козака, який розповів, що обложені їдять конину, води дуже мало, і місто тримається лише в надії на гетьмана… На військовій нараді підлеглі ніжинського полковника пообіцяли тримати оборону до 29 червня, після чого, якщо ситуація не зміниться, здати фортецю Москві.
 Дев'ять, а то й десять тижнів утримувався в Конотопі Гуляницький, що дозволило ретельно підготувати свій наступ Івану Виговському.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:06 | Повідомлення # 4
Конотопська битва
 Hа початку війни з Москвою гетьман Виговський роз'яснював її причини: «…і не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою й освячену проливом крові, могти зберегти. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили край. Та зрада підступної Москви явна в усьому, вона готує нам ярмо насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю. Усе те ми виявили…, а тепер змушені підняти законну оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася…» Ця тирада повинна була підняти на боротьбу проти північних сусідів українське населення, але чи не більш важливою для гетьмана ставала позиція можливих союзників – поляків і татар. їх особливо вмовляти не довелося. Кримські татари були й залишилися принциповими ворогами московітів, а Річ Посполита, не зважаючи на Віленське перемир'я з Росією 1656 року, бажала повернути собі втрачені українські землі – тим більш, що Гадяцький договір з Виговським дозволяв розглядати цю проблему вже і в формальному сенсі.
 Отже, по-перше, до козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана були залучені загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чоловік. Крім того, було досягнуто домовленості з кримським ханом Мухаммедом-Гіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська. Переправившись 10 червня через р. Орель, хан одразу ж послав великий загін під Говтву, де точилися бої між гетьманцями та їх ворогами з числа московітів і опозиціонерів. Росіяни були розгромлені.
 Ще не дочекавшись підходу татар, але одержавши звістку про те, що вони йдуть, Виговський вирушив із села Бикова,[15] де його війська стояли обозом, в напрямку на Конотоп. Пройшовши Ічню, що на річці Удаї, гетьман зупинився в 10 верстах від неї – на Крупич-полі. 24 червня до нього приєдналися і татари Мухаммед-Гірея IV кількістю до ЗО тисяч. Згідно з даними, що наводить М. Маркевич, татарське військо очолював не хан, а Калга-султан. Вочевидь при Виговському ще раніше перебував Нурадин-султан, а крім кримчаків, в татарському війську були представники Білгородської, Ногайської, Азовської орди. Кількість татарських союзників переважала кількість самих козаків. Виговський зібрав під своїми хоругвами 16 тисяч чоловік під керівництвом десяти полковників: чернігівського – О. Силича, паволоцького – І. Богуна, переяславського – Т. Цецюру, канівського – І. Лизогуба, уманського – М. Ханенка, черкаського – Ф. Джулая, кальницького – І. Вертелецького, білоцерківського – І. Кравченка, подільського – О. Гоголя, прилуцького – П. Дорошенка. Поряд з гетьманом перебували авторитетні старшини – обозний Т. Носач, судді – Г. Гапонович і Ф. Лобода. Найманці знаходилися під загальною командою А. Потоцького і шляхтича Ю. Немирича. За словами Самовидця: «І там гетьман Виговський зі всією старшиною, а полковники і сотники зі всією черню присягали хану кримському на том, аби його не відступати, там же і хан з солтанами й усіми мурзами присягав козакам, аби їх не відступити в тій війні, як ударяться з військом московським». Цікаво, що договір татар з Виговським на Крупич-полі постає дещо в іншому світлі, зважаючи на матеріали допитів родичів гетьмана – двоюрідного брата Ю. Виговського і дядька І. Виговського, які пізніше потрапили в російський полон. Вони вказували на те, що гетьман домовився з союзниками про допомогу не тільки в окремій операції, а й на майбутнє. Ось про що говорили ці свідки подій: «На кого хан війною піде, і їм іти з ним, а хану… допомагати гетьману проти всякого неприятеля…»
 З Крупич-поля обидві частини війська вирушили до Конотопа, який знаходився на відстані трьохденного переходу. За 22 версти до міста біля с Тиниці в низині р. Борзни[16] союзники зупинилися, оскільки не збиралися завчасно видавати себе ворогу. Наперед були відправлені загони, які повинні були взяти язиків, а також розвідати обстановку біля переправи через ріку Куколку приблизно в 12 кілометрах на південний захід від Конотопа. До речі, ця ріка є однією з загадок тих подій. Куколка дійсно існує і зараз на Конотопщині. Але в козацьких літописах, а як слідство – в більшості історичних творів, що описують Конотопську битву, мова йде про іншу річку – Сосновку. Сумніви в тому, що саме переправа через неї була місцем славнозвісної баталії, виказав відомий дослідник української історії і, до того ж, історії саме Конотопщини О. Лазаревський. Його думку підтримує сучасний історик А. Бульвінський. Він також вважає, що події розгорталися на річці Куколці.
 Десь на річці відбувся перший бій між силами Виговського і Трубецького, який носив локальний характер. Чи то гетьман намагався підняти бойовий дух своїх козаків (мета, якої можна досягнути незначною перемогою в сутичці напередодні основних подій), чи то єдиним завданням була розвідка і здобуття язика. Так чи інакше, але передові загони Виговського вступили в зіткнення з окремими загонами росіян та перемогли в цій битві. За даними Самовидця вона відбулася поблизу переправи біля села Сосновка (чи не є назва села причиною плутанини з назвами річок?): «…І зараз з-під Тиниці під'їзд добрий відправили, де прийшовши на переправу в селі Сосновці,… де язика взяли». Те ж місце – село Сосновка – називає і статейний список самого князя Трубецького. За цим документом, ця перша зустріч військ гетьмана і ближнього боярина відбулася 27 червня. Дещо інші відомості містяться у літописі Величка. Тут говориться, що перша сутичка мала місце під Шаповаловкою – селом, яке знаходилось на тій же Куколці, але дещо ближче до Конотопа. Треба сказати, що вже згадуваний О. Лазаревський стверджує, що це село з'явилося на мапі Конотопщини пізніше, ніж відбувалися описувані нами події.
 В чому навряд чи потрібно мати сумнів, так це в дещо дивній необізнаності російських воєвод щодо кількості військ, які привів з собою гетьман Іван Виговський. Створюється враження, що Трубецькой і Ромодановський до останнього моменту не знали, де знаходиться гетьман, чи об'єднався він з татарами, скільки шабель в його армії: «А чи багато людей і цар чи царевич, чи мурзи і зрадник Івашка Виговський з ними, і про те достовірно було невідомо». Тому московські війська залишалися розпорошеними і, цілком вірогідно, саме тому князь відправив на бій з основними силами гетьмана і татар відносно невелику армію, про що йдеться нижче. Не зовсім зрозуміло, куди ж ділися ті сто тисяч, які почали наступ з Путивля. Може їх і не було? Тут буде доречно навести цитату зі статті основного сучасного опонента українських істориків російського вченого І. Бабуліна: «Згідно "Кошторису воєнних сил Московської держави в 1663 році" загальна чисельність усієї діючої російської армії в кульмінаційний період російсько-польської війни складала біля 122 тисяч чоловік…»
 Завдання Виговському значно полегшив своїми відважними діями обложений в Конотопі Гуляницький. Ми вже говорили про те, що Трубецькой відвів велику частину своєї армії, зважаючи на великі втрати, пов'язані з регулярними вилазками козаків з міста. Іншою причиною такого розділу могли стати проблеми з постачанням – не так вже й легко нагодувати багатотисячне військо – полководці були вимушені розташовувати частини армії в різних місцях. Одну з останніх своїх вилазок козаки Гуляницького провели напередодні битви між військом Виговського і росіянами. В результаті Трубецькой вимушений був утримувати біля міста значні сили, поки другу частину армії громили за Сосновською переправою.
 Отже, якщо прийняти до уваги відомості Величка, перша сутичка з московським роз'їздом сталася десь 24–25 червня 1659 року. 27 червня відбувається бій, про який свідчить статейний список О. Трубецького. Мабуть вже перед цією сутичкою, що мала за мету спровокувати росіян на велику битву на Сосновській переправі, частина татар відправилася до урочища Пустої Торговиці в семи кілометрах від села Сосновка на схід в улоговині русла колишньої річки Торговиця. Це урочище являло собою сильно заболочений яр завширшки кілометр з досить високими берегами. Мухаммед-Гірей IV (якщо він взагалі був на місці подій) переправився на конотопську сторону річки. Козаками за відсутності виступившего назустріч росіянам Виговського повинен був командувати брат Григорія Гуляницького Степан.
 Роздратований набігом козаків 27 червня, Трубецькой направив до Сосновської переправи частину своїх військ, якими командували Семен Пожарський і Григорій Ромодановський. До сих пір точаться спори відносно кількості московського війська. Гетьман в листі до поляків вказував на 15 тисяч супротивників, і це цікаво, бо виходить, що сам переможець називає одну з найменших кількостей ворогів. Самовидець пише про 20–30 тисяч чоловік, Величко стверджує, що Пожарському було дано «кільканадцять тисяч рейтарів та іншого доброго кінного війська». Польські джерела піднімають чисельність вже до 40–50 тисяч чоловік, а турецький історик Наїма прямо вказує на 50 тисяч. Українські історики Костомаров, Антонович, Дорошенко називають 30 тисяч чоловік в московській армії Пожарського. Найбільш скромне число – 10 тисяч – знаходимо в трудах радянського історика Олійника, але в нього, звісна річ, були причини, щоб не перебільшувати значення успіху українського війська в боротьбі зі «старшим братом». Додамо, що серед підлеглих Пожарському росіян під Сосновкою були і козаки Івана Безпалого у кількості двох тисяч під командуванням полковників Г. Іванова і М. Козловського, а крім кінноти в війську була і деяка кількість піхоти, хоча основну частину складала саме кавалерія. Найбільш боєздатною частиною загону Пожарського були рейтарські полки під началом іноземців-полковників А. Фанстробеля і В. Джонстона з драгунськими ротами (біля 4 тисяч чоловік) – вони, звісно, були ближче за своїми характеристиками до передових європейських армій.
 Щодо кількості військ козаків і татар, то тут існує більша одностайність – 50–60 тисяч чоловік. При цьому більшу частину армії складали татари у кількості 30–40 тисяч. На Пусту Торговицю хан відправив не всіх своїх татар, а «перебраних» – найбільш досвідчену, кращу частину армії. Вірогідно, там в засідці перебували на першому етапі бою 15–25 тисяч ординців, інші ж приймали участь в стартовому зіткненні козаків з московітами на переправі. Знаючи, як розвивалися події надалі, логічно припустити, що незначна кількість татар, що відразу ж вдалася до бою разом з Виговським, була потрібна гетьману і хану, щоб замилити очі московським полководцям, які все ж таки знали, що гетьман привів з собою кримських воїнів. Вони лише не знали, де ці татари і скільки їх насправді.
 Обидві армії зустрілися біля цієї переправи 28 червня. Цей день і увійшов в історію як дата Конотопської битви. Скоріш за все, першими до переправи підійшли росіяни.
 Наїма свідчить, що татарський роз'їзд виявив московські частини біля переправи і тільки потім було прийнято рішення атакувати саме війська Пожарського, а не залишені під Конотопом і більш чисельні сили Трубецького.[17]
 Літописи донесли до нас настрій, який царив в російському таборі. Якщо більш досвідчені воєводи вагалися і не були впевнені, чи потрібно переходити річку, то зовсім інакше повів себе молодий і темпераментний князь Семен Пожарський. Навіть свідчення полонених козаків про великі сили татар лише розпалили марнославного воєводу. «Давай ханішку! Давай Нурадина, давай Калгу! Усіх їх бодених матерів і вирубаємо, і виполонемо!» – кричав Пожарський.
 Таким чином, князь розраховував на повну перемогу і першим почав бій, перейшовши на інший берег чи то Куколки, чи то Сосновки. Ромодановський з невеликим загоном залишився на правому березі ріки. На протилежному березі росіяни почали встановлювати свої батареї. Проти них спочатку виступив зовсім невеликий авангард Виговського – по деяким оцінкам, всього п'ять тисяч чоловік – козаків, європейських найманців і татар. Звісно, що цей поставлений для заманювання загін як тільки почали стріляти російські гармати, швидко відступив, відтягуючи за собою від переправи розпалене першою вдачею московське військо. Давався взнаки характер будь-якої феодальної армії – шляхетні лицарі в усі часи мало піклувалися про взаємодію з піхотою та артилерією, а побачивши можливість здійснити подвиг, втрачали обережність і забували про дисципліну. Схоже на те, що саме так повели себе російські дворяни і потрапили в пастку. Виговський свідомо відступав у напрямку Пустої Торговиці, де, як ми пам'ятаємо, стояли основні татарські сили Нурадина і Калги.
 Наведемо тут розповідь про ще один важливий епізод битви, але відразу ж пояснимо, що він міститься в праці «Гетьманство Виговського» М. Костомарова, який користувався не дуже достовірними відомостями з літопису Величка і польської хроніки В. Коховського. Опис цього епізоду завдяки авторитету історика перекочував в труди І. Левицького, В. Каргалова, Ю. Мицика, О. Апанович, але ставиться під аргументований сумнів О. Лазаревським і сучасним знавцем проблеми А. Бульвінським. Епізод стосується допомоги, яку нібито забезпечив Виговському С. Гуляницький.
 Отже, якщо приймати на віру інформацію Костомарова, поки росіяни наздоганяли гетьмана, Степан Гуляницький з іншим козацьким загоном готував їм сюрприз, що повинен був доповнити картину, пензлі для якої вже тримали в руках татари. Під прикриттям навмисно виритого рову козаки рушили до мосту через Куколку. Він був зруйнований, що вже не давало московітам повернутися тим же шляхом. Але й цього С. Гуляницькому здалося недостатньо. Залишками цієї споруди, а також вербою та комишами козаки загатили річку, Куколка розлилася по простору за спинами кінноти Пожарського, перетворивши лук на болото. Інше болото поступово опинилося, навпаки, перед обличчям росіян – це було те саме урочище Торговиця. Московіти знали про це місце, щоправда, не відали, наскільки далеко простягається це болото, а також не могли собі уявити, що тут знайде укриття чисельна татарська кавалерія, яка ще й знайде спосіб обійти небезпечну трясовину під час атаки.
 Якщо все було саме так, то успішні дії козаків під Конотопом ще раз підтвердили той факт, що у вмінні пристосовуватися до місцевості і пристосовувати цю місцевість до себе їм не було рівних. Це дає нам привід звернутися до короткого аналізу бойових характеристик супротивників дворянської кінноти – козацького війська. Звісно, формат даної книги навряд чи вимагає від нас ретельного повторення усіх тих описів козаків-воїнів, що легко можна знайти у будь-якій відомій праці з історії козацтва. Ми звернемо увагу лише на деякі важливі риси військового мистецтва славетних українських вояків.
 Безсумнівно, серед запорожців було чимало відмінних наїзників, блискучих фехтувальників. Але особливо добре козаки поводилися з рушницею, сокирою та лопатою. Раніш за багатьох армій, ще до появи єгерських частин, українці перейшли на прицільну стрільбу, чому сприяла постійна стрільбіщна підготовка. Венеціанський посол до Хмельницького в 1650 році записав, що бачив серед козаків таких, що могли з великої відстані загасити свічку, відсікаючи нагар так, що здавалося, ніби це зроблено щипцями. В той час, коли в Західній Європі пікінери були відокремлені від мушкетерів, козаки вільно володіли і списом, і шаблею, і мушкетом. До речі, вирушаючи до морського походу, кожен козак мав при собі відразу кілька мушкетів, а кінні запорожці були озброєні не тільки холодною зброєю, але й чотирма-п'яттю пістолями. Раніш за багатьох своїх військових колег козаки почали вдаватися до устрою одиночних окопів для стрільби.
 На відміну від шляхти, козаки не гребували і «чорної роботи», беручи з собою на війну лопати, сокири, мотузки. Рови, канали, земляні вали – все це робилося швидко, вміло та з видумкою. Запорожці відрізнялися великим мистецтвом в будівництві польових укріплень. Коли умови не дозволяли рити окопи, козаки робили табір з возів. Часто навколо табору влаштовувалися різні сховища і «вовчі ями». Іноземці, що потрапляли у військовий табір запорожців, були вражені найрізноманітнішими інженерними витівками його мешканців.
 Таким чином, штучне болото за спиною у війська Пожарського і вміле розташування татар за ще одним болотом були повністю в дусі звичайної козацької війни. Наведемо декілька цитат з джерел, що розповідають нам про те, що відбулося в кульмінаційній частині Конотопської битви. Самовидець: «…Але хан з ордами з тилу від Конотопа ударивши, оних зламав». Літописець Ф. Софонович: «А татари, переправившись в вершинах за Сосновкою, долинами зайшли ззаду (бо спереду до греблі соснівської і йшло військо козацьке) разом несподівано з обох сторін вдарили на московське військо». С. Величко: «Він (С. Пожарський. – В. К.) мало від неї віддалився, коли (о жалю невиносний!), наче міцний вихор з пустелі чи сильна злива з темної хмари, так несподівано вибухнули із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського й ударили міцним і нестерпним пориванням на православних християн і, не давши їм анітрохи справитися, зараз же зусібіч розгромили їх до решти, уславши тамтешнє поле й наповнивши річку Сосновку людськими трупами». Добре відома фраза Величка про те, що врятуватися з того поля міг «хіба той, що мав крилаті коні». Турецький історик Наїма розповідає у захваті про те, як «козаки почали атаку, а за ними слідували татари: смертоносні стріли бризкали, як дощ на стан неприятельський». Оповідь українських літописців підтверджується показаннями свідків подій – посланців до Москви від гетьмана І. Безпалого. Вони з болем згадували, що були атаковані татарами з боку, з якого їх не чекали, бо «з тогу боку, з якого вони прийшли, переправа – болото велике».
 Статейний список Трубецького розповідає про те, що татари здійснили обхід государевих ратних людей з боку села Поповка, але О. Лазаревський досить ґрунтовно спростовує цей маршрут. По-перше, атака від Поповки означала б ведення бою на правому, конотопському, березі Куколки, а це суперечить всім іншим джерелам. По-друге, «спірний гребінь», що згадується як місце початку рішучого наступу татарського резерву, розташований занадто близько до Конотопа, тобто – до основних сил Трубецького. Навряд чи татари і козаки дозволили собі такий риск. Той же Лазаревський вважає, що головний бій відбувся поблизу околиць села Сарановка, на що вказувала велика кількість могильних пагорбів, що збереглися до часів життя дослідника. Того часу на вказаному їм полі продовжували находити уламки шабель, кольчуг, ядра.
 Отже, події розвивалися за планом Виговського. Захопившись гонитвою, дворянські війська Пожарського досягли найбільш незручного для маневрів місця за Куколкою. Козаки, що бігли від росіян, повернулися і почали контратаку, до них приєднався загін Степана Гуляницького. Співвідношення сил вже не здавалося настільки на користь московського війська. Але шлях до відступу проходив по затопленій козаками долині або по Торговицькому болоту, з-за якого по флангу росіян несподівано вдарило величезне військо татар. Першим удар ханського війська прийняв на себе рейтарський полк Фанстробеля, який «зумів повернути фронт і дати залп з карабінів прямо по атакуючій татарській кінноті. Однак це не змогло зупинити ординців, і після короткого бою полк був винищений». Далі настала черга основної частини військ Пожарського. Московська кіннота і артилерія були не в змозі прорватися через топкий ґрунт, багато хто потонув в болоті або ж у річці – «Конотоп перетворився на конотопи», а ще більша кількість була порізана татарами, постріляна козаками чи потрапила в полон.[18] Чи велику роль на кінцевому етапі битви зіграли козаки? Не факт. Хоча історик І. Крип'якевич пише, що саме прицільна стрільба гетьманського війська мала вирішальне значення – «козацька піхота вогнем з рушниць знищила ворожу кінноту». Можна стверджувати, що козаки стріляли, і хтозна, скільки московітів загинуло від їхніх куль.
 Про Ромодановського в літописі Самовидця йдеться наступне: «князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол». До речі, відкритим залишається питання про роль цього досвідченого полководця в конотопських подіях. Чи міг він допомогти своєму більш гарячому товаришу з іншого берега річки, або ж будь-яка переправа через неї була порушена військами Виговського? Чи міг підтримати своїх гарматним вогнем, чи був взагалі там, а не з Трубецьким під Конотопом, а може переходив Куколку разом з Пожарським? Тоді знову ж постає питання – якщо був на лівому березі, як вдалося втекти? Про його перебування разом з Пожарським біля Сосновської переправи повідомляє Самовидець. Величко ж, навпаки, говорить про те, що бєлгородський воєвода залишався ближче до Трубецького – під Конотопом.
 Навряд чи однозначна відповідь буде знайдена. Ми лише для додаткової інтриги нагадаємо, що князь Григорій Ромодановський майже через двадцять років дасть наказ покинути Чигирин, коли його будуть штурмувати турки, а ще через деякий час буде страчений бунтівними стрільцями в Москві, які будуть закидати йому саме цей вчинок.
 Всі полонені за домовленістю були передані татарам. Перед ханом Мухаммед-Гіреєм IV постав і відважний, але необережний Семен Пожарський. Самійло Величко передає розмову між принциповими ворогами: «Хан через свого тлумача вирік до нього кілька слів, ганячи його за безрозсудну і збиткову хоробрість та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безліч невинного государевого війська, тоді як багато хто його про це попереджав. Але він, Пожарський, не зважав принаймні на те, що вже перебуває у крайній невільницькій небезпеці, і, розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі». Такої образи «володар правовірних», звісно, не стерпів. Російський народ склав пісню про трагічну долю свого героя – князя Семена Пожарського.
«Вскричит тут крымский хан – деревенский шишимора:А и вы, татары поганые!Увезите Пожарского на горы высокие, срубите ему голову…» Дуже цікаво, що в пісні немає жодного слова про участь у битві проти московських дворян українських козаків.
 Разом з Пожарським були страчені інші знатні полонені: Бутурлін, Ляпунов і т. д. Взагалі щодо нещасної долі тих, хто опинився в руках татар, сумнівів немає. У тих були свої резони, які передає згаданий нами Наїма: «…Тому тепер ми повинні докласти всі старання, щоб зміцнити ворожнечу між росіянами і козаками, і абсолютно перекрити їм шлях до примирення; ми повинні не мріючи про багатство, яке пропонують полонені, рішитись перерізати їх усіх». Про поголовне знищення полонених писав згодом Виговський до коронного обозного Потоцького. Соловйов також пише про те, що їх «різали як баранів». Мабуть, все ж таки декому вдалося зберегти життя. Про це свідчить О. Рігельман, який знайшов дані, що, наприклад, князь Я. Черкаський був відправлений татарами до Криму. Свідчили про це і показання на допитах татар, що, в свою чергу, потрапили у полон до донських козаків через два роки.
 Вважається, що на Сосновці 28 червня 1659 року загинуло майже саме стільки людей, скільки й перейшло Куколку. Зараз, коли українські публіцисти або політики пишуть про ці події, вони вказують на 30–40 тисяч загиблих з російського боку, а часто навіть говорять про розгром усієї стотисячної армії росіян. Польські джерела твердять про 40 – 50 тисяч, 50 тисяч називає турецький автор Наїма. Шведський дипломат Адріан Мюллер, який тоді перебував у Москві, помістив у своєму щоденнику запис, що князь Трубецькой втратив більше 50 тисяч чоловік. Але серйозні дослідники все ж таки вважають це число перебільшенням. Самовидець, Величко, а за ними такі поважні вчені як В. Антонович, Д. Дорошенко, М. Марченко, сучасні історики О. Апанович і А. Бульвінський називають 30 тисяч.
 Кардинально іншу позицію займають російські фахівці. Головним їх доказом є документ, що був знайдений в царському архіві радянським істориком Новосельським, – статейний список, або звіт про події самого Олексія Микитовича Трубецького. Це джерело наважаються цитувати у своїх наукових працях далеко не всі вітчизняні історики. В ньому дуже докладно перераховуються усі втрати загиблими і полоненими як під Конотопом, так і «при отводі», тобто – при відступі до Путивля, в полках Трубецького, Бутурліна, Пожарського, Ромодановського, Куракіна, Львова. Згадуються не лише дворяни і діти боярські, але й стольники, жильці, рейтари, драгуни, солдати, стрільці, рильські, донські та яїцькі козаки, рязанці, списники, туляни, касимські татари тощо. Тобто всі роди військ, представники різних народів, навіть найменш привелійовані бійці. І нарешті як грім з ясного неба повинно пролунати для чисельних дослідників конотопських подій: «Всього на Конотопському на великому бої і на отводі… побито і в полон спіймано 4769 чоловік». Отже, майже п'ять тисяч… Звідкіля ж такий сум і така радість з двох боків?
 І. Бабулін вважає, що вся справа в тому, що під Конотопом загинуло багато представників найзнатніших родів, аристократична молодь.[19] Своїх дітей оплакували князі Волконські, В'яземські, Мещерські, Волховські, Ухтомські, Щербатови і інші, всього – 246 «московських чинів». Тоді можемо порівняти цей бій з битвою при Куртре в 1302 році, де також на полі залишилося не так вже й багато людей, але це була еліта французького лицарського стану. Але ми можемо не погодитися з такою оцінкою російського дослідника, як це, власне, роблять і деякі його колеги і співвітчизники. Наприклад, директор центру по вивченню історії України при Санкт-Петербурзькому університеті Тетяна Яковлева пише: «Жодне з джерел (дані московського Розрядного приказу або наративні документи, які використовують українські історики) не можна приймати однозначно. Джерелознавчий аналіз потребує ретельного порівнювання всіх джерел. Істина буде десь посередині. Тому я не буду називати точних цифр. Їх ніхто вже не назве. Да і учасники битви їх точно не знали». Дійсно, князь Трубецькой міг також зменшити кількість своїх втрат, як і його опоненти – її перебільшити, і сама назва «Розрядний приказ» ще не є синонімом об'єктивності. Якщо читача цікавить думка автора цієї книги, то скажемо, що схиляємося до числа 10–15 тисяч чоловік, що, до речі, ніяким чином не зменшує значущість досягнень козацько-татарського війська.
 Не дуже багато конкретних відомостей і про втрати козацько-татарського війська, що одержало перемогу під Конотопом. Історики вважають, що Виговський втратив біля чотирьох тисяч чоловік, а хан – біля шести тисяч своїх ординців. Якщо ж вірити матеріалам допиту почепського писаря С. Межецького, козаки під Конотопом втратили втричі більше – до 12 тисяч чоловік. На наш погляд, у всякому разі переможців саме в цій битві повинно було загинути значно менше, ніж їх супостатів, бо такий характер мала битва. Все ж таки люди Виговського не йшли на штурм укріплених позицій, а здебільшого «втікали» на першому етапі і здебільшого стріляли та били шаблями по втікачам – на другому.
 Якщо скласти втрати з обох боків, ми отримаємо одну з найкривавіших битв в історії України з давніх часів до русько-турецьких війн Катерини II. Навіть якщо відкинемо популярну, але не дуже правдоподібну версію з 40–50 тисячами загиблих воїнів Пожарського. По нашим оцінкам, втрати з обох боків досягли 20–25 тисяч чоловік. Для порівняння скажемо, що під Берестечком загинуло не більше ЗО тисяч, під Батогом в 1652 році майже 20 тисяч, Чудновська кампанія 1660 року коштувала суперникам біля 25 тисяч життів, Полтавська битва – 28 тисяч. Значно більше загинуло, власне, лише в Хотинській війні 1621 року (95 тисяч) і під Чигирином в 1678 році (більше 40 тисяч) – тобто у війнах з армією турецького султана.
   Виграна битва, але програна війна
 Виговський і хан недовго відпочивали після блискучої перемоги. За деякими даними, через годину вони продовжили операцію вже на правому березі. Ось як наступного після битви дня писав у листі гетьман І. Виговський: «…вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх аж до самого Конотопа, устеляючи густим трупом поля, і мало хто з них утік до московського табору…» За іншими даними, все було не так просто. Ромодановський довго утримував за собою переправу, поки, нарешті, не відступив під натиском польських драгун з фронту та під загрозою удару з тилу з боку татар, які, нібито, здійснили обхід, скориставшись таки переправою біля Попівки. Ось свідчення польського хроніста: «Хан обійшов на іншій переправі в тил росіянам. Як тільки хан в тил їм пройшов, то той же час конфузія стала між ними». Інший поляк, який сам брав участь у бою, писав, що «на правому крилі та на лівому переправилася орда і охопила тил цієї переправи у московітів, які її захищали».
 О подальших подіях розповідає літопис: «Трубецькой та Ромодановський з товариством, одержавши звістку про нещасливу участь Пожарського, лишили Конотоп і стали коло нього зі своїм обозом для військового чину, оточивши себе гарматами. Виговський з ханом прибув сюди невзабарі і сильно бив та натискав, однак нічого не міг учинити, бо його густо й міцно відбивали від обозу з гармат. Отак, обороняючись, всі московські й козацькі, з гетьманом Безпалим, війська рушили від Конотопа й, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, увійшли до Путивля без жодного великого ущербку». Про відхід до Путивля «оборонною рукою» пишуть і Граб'янка, і Самовидець. Більш драматично описує події після Сосновської катастрофи історик М. Маркевич. За його словами, Виговський гнався за Трубецьким ще три доби, сам московський головнокомандувач був, нібито, поранений, військова казна, срібні литаври і ще багато майна потрапило до рук гетьмана. Маркевич нараховує сім московських полків, які загинули як під час битви з Пожарським, так і під час наступної погоні.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 11:07 | Повідомлення # 5
Герой цього року Григорій Гуляницький нарешті був вільний, облога Конотопа завершилася, і полковник одержав дозвіл повернутися до себе в Ніжин. З ним залишалося дві тисячі козаків. Виговський був дуже задоволений перемогою і говорив, що государевих людей побив не він гетьман, побила їх сила Божа, так як писано: «Не хвалися сильний силою своєю, ні багатий багатством своїм, ні мудрий мудрістю своєю».
 Стосовно дій Виговського після Конотопської перемоги влітку-восени 1659 року проситься аналогія з поведінкою великого Ганнібала після вражаючої перемоги над римлянами під Каннами. Тоді багато хто очікував стрімкого маршу карфагенського воєначальника на Рим, але Ганнібал розсудив інакше, що примусило одного з його соратників вимовити: «Ти вмієш вигравати битви, але не вмієш вигравати війни!» Не варто порівнювати гетьмана з геніальним Ганнібалом за талантом полководця, але з точки зору царського уряду ситуація для Москви складалася дуже небезпечна. Про це відомо зі слів видатного російського історика С. Соловйова. Ось як він передає атмосферу паніки, що охопила російську столицю: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні по государеву указу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль». Свідчення Соловйова підтверджується документально, але відомий нам наказ про створення земляних укріплень столиці цар видав 4 серпня – через місяць після Конотопської битви. Того ж місяця він розіслав по головних монастирях навколо Москви своїх воєвод. Все вказує на те, що в Москві справді побоювались нападу на місто – скоріш за все з боку татар, а не гетьмана Виговського. Ще 5 липня (коли Трубецькой тільки підходив до Путивля), царський уряд оголосив новий набір до армії даточних людей, поширений на нові категорії населення. Князь Долгорукий в Калузі одержує наказ вирушити на допомогу казанському намісникові. На початку серпня Трубецькой одержав наказ стати обозом між Путивлем і Севськом «і укріпившись валом земляним, оберігати великого государя українні міста від татар і черкес».
 Цікаві відомості про ситуацію в Москві містяться в згаданому щоденникові шведа А. Мюллера. За його свідченням, шведським посланцям взагалі заборонили виходити в місто, щоб вони не почули про втрати росіян у війні з гетьманом і татарами. До того ж іноземці могли побачити (і передати своєму урядові) залишки війська, чисельних ранених. В останній день переговорів зі шведами, 7 липня, Москва навіть пішла на звільнення всіх шведських полонених і в той же день дорога на Москву була забита людьми. Тобто, Конотопська перемога Виговського мала вплив на зовнішню політику Московії щодо третіх держав.
 Продовжуючи розмову про наслідки, які мала битва для Росії, скажемо, що незабаром після Конотопа дворянська помісна кіннота зникає як рід військ. З 1661 року ми більше не зустрічаємо її на театрі воєнних дій між Польщею і Московією, в наступних війнах з Туреччиною та Кримом приймали участь лише незначні частини цієї кавалерії. З розповсюдженням і удосконаленням артилерії і ручної вогнепальної зброї головною силою європейських армій ставала не феодальна кіннота, а піхота. Збільшення ж кількості піхотинців-мушкетерів викликало необхідність розвитку тактичних прийомів на полі бою. Нові піхотні полки потрібно було навчати «ратному строю» – одноманітним способам стрільби, прийомам з піками, маршу в тісному строю і т. д. Нове військо повинно було відрізнятися від старого дисципліною. Поряд з піхотними новими полками виникли такі роди військ як рейтари – кавалеристи, озброєні і вогнепальною зброєю, і драгуни – змішаний рід військ, які могли битися як у кінному, так і в пішому строю. Рейтар і драгун ми бачили і у складі військ Пожарського під Сосновкою в 1659 році.
 Ще в 1609 році російський полководець М. Скопін-Шуйський навчав своїх солдат «ратному строю». В 1630-ті роки до Московії спеціально з метою формування армії нового зразка були запрошені іноземні інструктори. Але в справі комплектування і постачання нових полків довгий час спостерігався безлад. Значна частина війська на зиму розпускалася, існував дефіцит вітчизняних офіцерів, тільки в 1647 році був переведений перший підручник щодо підготовки піхоти. Не все гаразд було і з одноманітністю зброї. Все це плюс традиційний консерватизм не дозволило швидко перебудувати армію. Згідно переписам 1650-х років боєздатної нової піхоти було ще дуже мало. Але на початку 1660-х ми бачимо, що кількісний склад полків нового або іноземного строю досягнув 55 тисяч чоловік. Можемо побачити в цьому результат програшу під Конотопом. Москва формувала національну регулярну армію. Радянський історик Ф. Каліничев пише, що держава створила сучасну і національну за складом армію завдяки трьом проведеним в період з 1654 по 1667 рік наборам даточних людей. З цього приводу А. Бульвінський слушно зауважує, що два з них були проведені під час війни з гетьманом Виговським – перший 13 листопада 1658 року, а другий – 5 липня 1659 року.
 Ще більш віддалений ефект конотопські події дали відносно проблеми місництва. Суть цього потворного явища московського суспільно-політичного життя пояснювалася в одній з попередніх глав. В 1682 році цар Федір Олексійович знищив місництва, а в офіційному документі з цього приводу говорилося: «А в яких полках, після ратних походів батька нашого государева, блаженної пам'яті великого государя, були бояри і воєводи з місцями, і в тих полках між боярами і воєводами через випадки отечества їх великі були незгоди і ратним людям тіснота і від тої їх незгоди великий занепад ратним людям вчинився, а саме під Конотопом і Чудновим і в інших багатьох місцях». Офіційні російські історики XIX століття В. Берх, П. Медовиков, О. Барсуков також вказували на місництво як на причину поразки російських воєвод під Конотопом. Маємо велику спокусу і ми приєднатися до цієї думки та виявити факти місництва в війську Трубецького. Наприклад, сказати, що місто командувача тим угрупованням, яке перейшло Куколку, мав займати не племінник героя визволення Москви від поляків Д. Пожарського Семен, а хто-небудь більш поміркований, хоча і менш знатний. Однак будемо відверті – ніяких підстав називати місництво вирішальним чинником поразки московітів у нас немає. Інша справа, що консерватизм, застарілі методи підготовки армії і побудови всієї військової структури обов'язково давалися взнаки. Ймовірно, слова царя Федора не треба розуміти буквально – проявили місництво, і московські війська потрапили у татарську пастку. Він лише говорив, що за останні роки Московія знала забагато поразок, а в цілому військові дії могли бути більш успішними. Показово, що в 1682 році він називає як найбільш катастрофічні дві поразки більш ніж двадцятирічної давнини – Конотоп 1659-го і Чуднов 1660 року. Це спростовує твердження деяких сучасних коментаторів, що події під Сосновкою не були помічені росіянами, бо не було великих втрат.
 Але згадаємо знов події 1659 року. Діставшись московського кордону, Виговський повернув в Україну. Причиною тому було, скоріш за все, перебування тепер у нього в тилу міст, зайнятих опозиційними силами і російськими залогами. Потрібно було встановити свою владу в Україні, а не шукати ратного щастя в далекій Москві, хоча це, імовірно, і цікавило польських і татарських полководців, що перебували в його таборі. Гетьман не міг заборонити їм промишляти по російських містах, не міг він і залишитися на кордоні, тому вирушив на південь. Протягом першої половини липня військам Виговського без бою здалися Костянтинів, Ромни, Лохвиця. В останніх двох містах мешканці самі видали гетьману російські залоги, щоб зберегти свої домівки від розорення, а себе від покарання. Полтава залишалася в руках К. Пушкаря і московітів. В середині місяця гетьманці взяли в облогу Гадяч, який обороняв опозиційний полковник П. Апостол.
 Подальший розвиток успіху виявився неможливим. З півдня прийшла звістка про напад вінницького полковника І. Сірка і запорожців на Аккерман і ногайські улуси. Крім Сірка напад на Крим цього літа здійснили за наказом російського царя і донські козаки, які спустошили міста від Керчі до Балаклави. Це змусило хана, залишивши гетьману одну частину військ, з іншою – вирушити в похід. Ось тільки напрямок цього походу виявився несподіваним. Роздратовані татари пішли не на південь, а на північ, згодом піддавши розоренню села і міста Орловського, Мценського, Воронезького, Єлецького, Курського, Бєлгородського, Сумського, Тульського повітів. Кількість жертв цього рейду досягла майже 30 тисяч чоловік – ось це була справжня катастрофа, куди як трагічніша за Конотопську баталію.
 Відхід татар був знаком для гетьмана, що військова кампанія завершується. Потребували передиху і полковники. Виговський спочатку відпустив до Переяслава Т. Цецюру, а згодом і інші його колеги та їх козаки потягнулися до домівок. Врешті-решт і сам гетьман направився до Чигирина на правий берег Дніпра. Поляки на чолі з Немиричем вирушили до квартир у Ніжині, Чигирині, Переяславі. Війна з Росією, таким чином, закінчилася перемогою гетьмана, хоча перемога ця не була повною, бо в руках опозиційних Виговському сил залишалися Київ, Гадяч та декілька інших міст. Московія була вимушена відвести з території України своє військо, а з другої половини липня царський уряд почав переговори з Чигирином стосовно місця майбутнього з'їзду для мирного вирішення всіх проблем. Що стосується подій в Білорусії, де весь цей час теж велись бойові дії, то там козаки все ж таки зазнали поразки.
 Ми вже не раз говорили про те, що політика Виговського, як і сам гетьман, не користувалися великою популярністю і любов'ю в народі і серед козацтва. Тому й вийшло, що перемога під Конотопом хоч і змусила росіян на деякий час залишити Україну, але не змінила ставлення до гетьмана серед його співвітчизників. По-перше, здобута вона була з допомогою, а то й головним чином діями татар, які не втрачали шансу покочувати і пограбувати. Як Виговський не запевнював у своїх листах, що татари ніякої шкоди населенню не роблять, це викликає дуже і дуже велику підозру. По-друге, чи не більше враження мали не його успіхи під Конотопом, а його дії роком раніш під Полтавою. Нарешті, дуже важко Виговському було позбавитися ярлика «зрадника православних» через не тільки схильність до кримського хана, а і Гадяцького трактату з Польщею, що набув широкої відомості. Якщо політики і можуть швидко змінювати зовнішні орієнтири, то масам це робити набагато складніше. Завзято змагаючись з Річчю Посполитою за свою волю і релігію на протязі майже десяти років, мешканці України не хотіли і чути про союз з ляхами. Особливо ті з них, які підбурювалися московською і запорозькою агітацією – тобто, лівобережні. Навряд чи багато хто з них ретельно вивчав умови Гадяцького договору. А якщо і вивчав, то він міг побачити там зверхність польського короля і суттєве скорочення реєстру (великий привіт чисельним козакам, що перебували на службі у гетьмана Виговського і мали тепер перспективу втратити козацький статус). А ще він бачив польські залоги, які знов з'явилися в українських містах. Все це призвело до того, що Виговський остаточно втратив будь-яку опору серед українців.
 Однак дехто з істориків стверджує, що падіння Івана Виговського сталося не через масове народне повстання, а через незадоволення його старшини. Полковники і вищі посадовці після Конотопа одержали новий варіант Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм. Як ми вже говорили, поляки внесли в текст корективи на свою користь, вольностей козаків поменшало. Саме це розлютило верхівку козацької держави. Не слід відкидати і інші причини перевороту. І альтернативний гетьман Безпалий, і російські представники (лідерство в цьому взяв на себе воєвода Шереметєв) продовжували агітувати проти Виговського. Від Москви вони одержали дозвіл дещо обіцяти полковникам. Розуміли, ймовірно, старшини і непопулярність політики Виговського. Чи не вирішили вони врятувати самих себе від народного гніву через «здачу» свого ватажка, який таким чином був оголошений чи не єдиним винуватцем в польських зв'язках? Нарешті, далися взнаки і амбіції авторитетних козаків. Іван Виговський цілком природно не мав тієї харизми і сили, що були у Богдана Хмельницького. Тому його спроби посилити свою владу неминуче повинні були наштовхнутися на спротив опозиції, що сама бажала більше влади. В тому числі – у вигляді булави. Все ж таки Україна не була монархією, а демократичні засади потребують довшого розвитку.
 Отже, у вересні-жовтні 1659 року проти гетьмана вже ведеться відкрита боротьба багатьма козацькими чинами. Від Виговського відвернувся Іван Богун, на півдні виступив славетний лідер запорожців Іван Сірко – принциповий ворог кримських татар, а як слід – усіх, хто з ними дружить. До бунту вдаються мешканці деяких міст і сіл. Жертвою такого повстання пав соратник гетьмана Юрій Немирич, якого селяни зарубали біля села Свидовця Козелецького повіту. Змову проти Виговського організують претенденти на гетьманські клейноди – полковники Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. На той момент переяславський полковник Цецюра грав між ними провідну роль. Вже ЗО серпня Шереметєв доповідав цареві, що полковники били чолом і присягнули. Серед старшини шириться думка, що Виговського потрібно замінити на Юрія Хмельницького, який поступово залишається єдиним претендентом. До нього переходить навіть брат Івана Євстахійовича Данило, який був одружений на сестрі Юрія. Розуміючи небезпечне становище гетьмана, свій захист запропонував йому О. Потоцький. Виговський погодився переїхати з Чигирина до нього в обоз, що був розташований в Гребінках неподалік від Білої Церкви. Незабаром більшість полків були вже готові підтримати молодшого Хмельницького. 10 тисяч чоловік зібрались біля нього в Германівці.
 11 вересня на раді в Германівці гетьман спробував спростувати всі звинувачення, пояснити позитивність досягнутих з поляками домовленостей. Схоже на те, що він сам не очікував настільки різкої реакції присутніх. Гетьман ледве встиг залишити Германівку з купкою вірних козаків, бо йому загрожувала страта на місці. Верещага і Сулима, яким Виговський доручив зачитати на раді Гадяцькі пункти, були порубані. Група Цецюри звинуватила Виговського в тому, що він «продав козацьку волю за польські шляхетські привілеї». Згодом почалося знищення вірних гетьману людей по всій Україні. Про спалахнувше полум'я громадянської війни очевидець писав: «Одно містечко воює проти іншого, син проти батька, батько проти сина – страшне тут твориться вавилонське замішання». Противники Виговського закликали на Україну того ж таки Трубецького, який мусив рятуватися від гетьмана на початку липня. Князь зібрав свої полки, а потім вийшов на Лівобережжя, захоплюючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Шереметєв послав до нього військо з Києва, яке попалило і зруйнувало дощенту Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле і ще багато інших містечок, сіл і хуторів, «а людей, – пише літопис, – і великих, і дітей, і жінок – усіх до ноги вибило».
 Тим часом прибічники Юрія Хмельницького перенесли засідання ради до Жердева, поблизу Канева. Богданів нащадок був обраний гетьманом, а Виговський, розуміючи програш своєї справи, добровільно передав йому гетьманські клейноди – булаву та бунчук. При цьому Іван Євстахійович поставив умову, щоб його жінку Олену з маленьким сином Остапом Юрій Хмельницький випустив із Чигирина. Незабаром так звану «асекурацію» – документ, що підтверджував гарантії особистої безпеки – Виговському привіз Петро Дорошенка разом з генеральним обозним Т. Носачем і героєм оборони Конотопа Г. Гуляницьким. До речі, деякі історики саме Дорошенко, який стане гетьманом Правобережжя через шість років, вважають тайним керівником антигетьманського заколоту. Крім того, новий гетьман обіцяв відпустити дружину свого колишнього опікуна. Але Юрій Богданович зламав своє слово й не випустив Олену Виговську, якій довелося майже рік прожити в Суботові під сторожею. Він нібито навіть мав намір видати її з дитиною царському уряду. Гірка доля спіткала інших родичів Виговського. Заарештовані були його брати – Данила і Юрій, небіж Ілля. їх забрали до Москви, а потім заслали до Сибіру. Данило Виговський вмер по дорозі, в Калузі, можливо, не витримавши катування.
 14 жовтня 1659 року рада в Жердеві склала статті, які були подані князю Трубецькому. Козаки відмовлялися від співробітництва з поляками, але вимагали всіх тих вольностей і автономних прав, про які неодноразово говорили і Богдан Хмельницький, і Іван Виговський. Перелічимо деякі з цих вимог:
 – воєвод по містах не повинно бути, за винятком Києва;
 – жоден лист не повинен передаватися цареві від імені Війська Запорозького, якщо його не затвердив своїм підписом і печаткою гетьман;
 – гетьман повинен бути один для обох берегів Дніпра;
 – володар булави повинен обиратися виключно козаками без будь-якої сторонньої участі, цар лише потім має затвердити вибір;
 – козацькі полковники мають отримати верховну владу в українських містах та у Старому Бихові – стратегічно важливому місті в Білорусії, навколо якого довгий час точилися бої спочатку з литовцями, потім з московітами;
 – козацький уряд може вести самостійну зовнішню політику, лише повідомляючи Москву про прибуття того чи іншого посольства;
 – з іншого боку, козаки хотіли мати свого комісара для нагляду над будь-якими переговорами царя з поляками, татарами і шведами;
 – ясна річ, від Москви вимагалося підтвердження традиційних прав і вольностей українських станів;
 – продовжувалася лінія на непідлеглість православної церкви Москві, автори Жердевських статей вимагали підпорядкування київської митрополії безпосередньо константинопольському патріарху;
 – окремо декларувалась необхідність існування шкіл для дітей «всяких мов»;
 – козаки просили загальної амністії без будь-яких обмежень.
 Ще в вересні не вся навіть антивиговська старшина збиралася відкривати двері України перед Росією, але боротьба виявлялася марною. Так, через кілька днів після ради в Германівці війська Дорошенка билися під містечком Хмільник на Брацлавщині з козаками орієнтованого на Москву Я. Сомка, та потерпіли поразку. Останній позбавив Дорошенка посади прилуцького полковника, лівий берег незабаром був повністю в руках Сомка і росіян. В жовтні 1659 року в Переяслав до Трубецького прибуває делегація від Хмельницького. На чолі цього посольства стояв той же Петро Дорофійович Дорошенко, що почав грати дуже важливу роль в новій адміністрації. Тепер він привіз князю Жердевські статті. Звісно, відчуваючи свою силу, Трубецькой проект відхилив. Замість цього він запропонував зібратися на раду в Переяславі. Тут вона і відбулася 17 жовтня. В місті та його околицях було зосереджено біля 40 тисяч солдат московської армії, і таким чином не приходиться дивуватися будь-яким умовам, на які погодився при переговорах молодий гетьман. На раду прибули здебільшого рядові козаки і старшина з лівого берега Дніпра. Юрій Хмельницький був вимушений підписати не Жердевські, а інші статті, що були складені московітами. В історії вони одержали назву Переяславських статей.
 Переяславські статті 1659 року суттєво відрізнялися від Березневих 1654-го.[20] В гірший для справи української незалежності бік. По-перше, автори нового варіанта договору між царем і козаками виклали попередні статті, «підправив» їх текст. Зненацька з'явився пункт про обов'язкову поїздку будь-якого новообраного гетьмана до Москви, положення про те, що київська митрополія знаходиться під зверхністю московського патріарха, була вписана повна заборона зовнішньої політики з боку гетьманського уряду замість заборони на самостійні контакти з Польщею і Портою. Крім того, до цього скоригованого базового тексту надавались додатки. Ось про що, окрім того, що ми навели вище, йшлося в Переяславських статтях:
 – старшина без дозволу царя не мала права переобирати гетьмана;
 – гетьман, в свою чергу, втрачав право самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину;
 – московське військо, окрім Києва, розміщувалося ще в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані;
 – українському урядові заборонялося організовувати походи без дозволу Москви.
 Багато хто із старшини мав тепер розуміти, що боротьба з Виговським і його польською орієнтацію не тільки не повернули їм вольностей, а, навпаки, звузили їх права. Вже в грудні 1659 року козаки направили до Москви своїх представників, які мали за мету домогтися перегляду Переяславських статей. Вони повинні були прохати, щоб російські воєводи залишались тільки в Києві та Переяславі, щоб гетьману було дозволено підтримувати стосунки з іншими державами, щоб українці могли приймати участь в переговорах Московїї з Річчю Посполитою, а київський митрополит все ж таки не підпорядковувався московському патріарху. Царський уряд відмовився вносити зміни до статей.
 Знов втративши гетьманську Україну, поляки вирішили вдатися до радикальних засобів. Уклавши союз з кримським ханом Мухаммед-Гіреєм і зірвавши переговорний процес з Росією, Варшава готувала армію до нового наступу. Ситуація вимагала якоїсь реакції, і вона була жорсткою. Московіти розробили свій стратегічний план на найближчий рік. Керувати кампанією з їх боку був назначений Шереметєв. З лівобережними козаками наказного гетьмана Цецюри він повинен був йти основним напрямком на захід. Юрію Хмельницькому з правобережними козацькими військами треба було перешкодити з'єднанню з поляками татарської орди. Одна з традиційних проблем російської армії – затягування підготовки до виступу. Це мало місце і в даному випадку. Лише в кінці серпня 1660 року Шереметєв увійшов з Котельні і незабаром зайняв позиції в районі Старокостянтинова.
 Польське командування діяло цього разу більш вміло та рішуче. 17 вересня неподалік від міста Чуднова[21] російсько-українське військо було оточено. Лише за тиждень в Слободищу, що була розташована на схід від Чуднова, прибула армія Хмельницького. Тут їм перекрив дорогу талановитий полководець Є. Любомирський. 27 вересня відбулася битва, що не принесла успіху жодній зі сторін. Ситуація для українців ускладнювалась тим, що частина старшини була, власне, проти війни з поляками і залишалась вірною зовнішньополітичним принципам І. Виговського. На терміново зібраній раді впливові Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря вмовляли молодого гетьмана укласти з противниками мирну угоду. Почалися переговори з Любомирським. Одночасно Хмельницький відправив гінців до росіян із звісткою про своє скрутне становище. Ця подорож завершилася для головного з цих посланців погано, він був заарештований і на довгий час опинився в московському полоні. Це був брат Петра – Григорій Дорошенко.
 Спроба Шереметєва прорвати кільце і вийти з оточення завершилася невдало. Це лише зміцнило позиції пропольські налаштованих старшин Хмельницького. 7 жовтня 1660 року за допомогою кримчака Нурадин-султана між поляками і козаками був укладений мир, що увійшов до історії як Слободищенський трактат. За його основу було взято текст Гадяцького миру, до якого були, однак, внесені деякі зміни. Наприклад, була викреслена стаття про Руське князівство у складі Речі Посполитої. Гетьман зобов'язувався надавати Польщі військову допомогу під час війн з іншими державами. Підтверджувалася заборона гетьману вести самостійну зовнішню політику. Польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтки на українських землях. Козаки повинні були вигнати з українських міст московські залоги. Залишившись без союзників, Шереметєв 25 жовтня 1660 року був розгромлений татарами, потрапив до кримської неволі і провів там декілька років.
 Так частина козацтва все ж таки повернулася до політики, що вів свого часу Іван Виговський. Але Слободищенський трактат став лише черговим етапом на шляху розколу України. Лівобережні віднеслися до нового повороту гетьманського уряду не краще, ніж вони прийняли раніш Гадяцькі домовленості. І якщо на Правобережжі козацька рада, що відбулася восени 1660 року в Корсуні, схвалила нові умови з поляками, то козаки ряду лівобережних полків відмовилися їх підтримати і обрали своїм лідером Я. Сомка, який спирався на Москву. Хмельницький намагався повернути східну частину України під свою владу, але марно, походи його військ 1661 і 1662 року завершилися невдачею. На старшинській раді лівобережних полків в квітні 1662 року Сомко одержав гетьманську булаву своєї половини держави.
 Так в Україні сформувалися геополітичні реалії, яким довелося проіснувати ще довгі роки, а саме – розкол країни на дві частини. На правому березі гетьмани орієнтувалися на Польщу, на лівому – на Росію. Не без виключень. Петро Дорошенко, який тримав правобережну булаву з 1665 по 1676 рік, обрав своїм протектором турецького султана, а, скажімо, лівобережний гетьман Брюховецький, почавши з повної покори Москві, закінчив повстанням проти неї. В будь-якому випадку, ще довгий час держава перебувала у стані безперервної громадянської війни, до якої залучалися сусіди – татари, турки, поляки, росіяни, кожен з яких мав свого улюбленця з числа претендентів на найвищу владу. Суцільний політичний безлад призвів до появи чисельних авантюристів, що мали підчас суттєві військові формування, величезні території були спустошені, обезлюднювалися. В ході періоду, що влучно називають Руїною, все більш фантастичною ставала перспектива утримання суверенітету Гетьманщини. Кожен новий переможець в боротьбі за булаву поспішав зміцнити свій новий статус за рахунок поступок зовнішнім союзникам. Нічого не виходило зі спроб об'єднати Україну.
 Точної дати початку Руїни немає, але є різні думки істориків з цього приводу. І якщо дехто вважає таким роком 1663-й – рік виборів нових гетьманів для Правобережжя і Лівобережжя – Павла Тетері і Івана Брюховецького, то інші говорять про рік падіння Виговського, рік його виступу проти опозиційних Пушкаря і Барабаша (між іншим, в цій війні загинуло декілька тисяч чоловік), або ж ставлять на перше місце смерть Богдана Хмельницького. Можна зустріти і думку про те, що Іван Виговський започаткував Руїну, підписавши Гадяцький договір, який розколов українське суспільство. Проте, російський професор Т. Яковлева вважає дії цього гетьмана логічним продовженням політики Богдана Хмельницького. Вона пише, що Виговський аж ніяк не був пропольським політиком. Так, він робив багато чого з оглядом на зміцнення свого особистого положення або ж на втіху лише невеликій, елітній частині населення. Але він також боровся за автономний статус всього Війська Запорозького як держави і обирав союзника, виходячи з умов даного моменту. Якщо Річ Посполита запропоновувала більш вигідні для суверенітету держави умови, а Москва, навпаки, всіляко обмежувала цей суверенітет, то гетьман і вважав за необхідне прийняти бік нехай навіть і колишніх ворогів. Крім того, пише Яковлева, слід поглянути на те, як завершив свій життєвий шлях цей «польський гетьман».
 Деякий час Виговський мешкав у своєму маєтку, відійшовши від активної політики. Польський король щедро обдарував Івана Виговського, який утратив своє гетьманство. Настановив його київським воєводою й сенатором, подарував два староства: Любомль на Холмщині з 25 селами та Барське на Поділлі, де було ЗО сіл. До королівських дарувань входила також маєтність у Галичині коло Жидачева: з селами Руда на Стриї, Волиця й Кохавина. Після Чудновського погрому царського війська Шереметєва та підписання Юрком Хмельницьким і старшиною Слободищенського трактату з Польщею, Виговському, нарешті, було повернуто його жінку Олену з сином Остапом. Сім'я оселилася спочатку в Руді на Стриї, а потім перебралася в інший свій маєток, у Барі, ближче до козацької України. Залишаючись вірним прихильником православної церкви, в 1662 році Виговський вступив до Львівського братства.
 Ми знов бачимо його на історичній арені вже після обрання гетьманом Павла Тетері. Ось хто, дійсно, може вважатися щирим другом Речі Посполитої. Цей гетьман намагався робити все для зміцнення цієї дружби, а польський уряд йому повністю довіряв. В 1663 році разом з поляками Тетеря і його війська здійснили дуже невдалий похід на Лівобережжя з метою приєднати його до своєї держави, а значить і до Польщі. Там козаки правобережного гетьмана і солдати короля Яна Казимира зустріли відчайдушний опір як з боку козаків, так і з боку московської армії. В першій половині 1664 року ситуація для П. Тетері і його прибічників стала особливо важкою. З лютого все Правобережжя було охоплено могутнім антипольським і антигетьманським повстанням. Як писав один із катів повстанців С. Чарнецький: «Вся Україна вирішила вмерти, але не піддатися полякам!» Проти Тетері виступили, в тому числі, Ю. Хмельницький, Г. Гуляницький і, можливо, конотопський переможець – Іван Виговський. Приймали в бунті участь і низові козаки на чолі з І. Сірком. Нарешті на правому березі з'явився з протилежного боку Дніпра тамтешній гетьман Брюховецький. Повстання висвятив київський православний митрополит Й. Нелюбович-Тукальський.
 Намагаючись утримати владу, Павло Тетеря виявив надзвичайну жорстокість, покаравши вогнем і мечем села і міста. Схоже діяли і поляки. Свого попередника Івана Виговського Тетеря не дуже любив, хоч свого часу і був одружений на його сестрі, ймовірно вбачаючи в ньому впливового потенційного суперника. Були між ними і майнові конфлікти – гетьман захопив майно Данили Виговського, коли той опинився в московському полоні. У розпал повстання Тетеря написав листа королю, де додав, що Виговський, мовляв, є спільником Сірка й має зносини з Москвою. Ян Казимир йому не повірив й написав Виговському прихильного листа, в якому просив його придушити повстання. Тоді Тетеря сфальсифікував документи на підтвердження безпідставних звинувачень колишнього гетьмана України й розіслав повсюди відповідні листи. Крім того, заручився підтримкою польського воєначальника Маховського, що допомагав йому боротися з повстанцями. В цьому питанні польський полковник виявив невдячність – свого часу Виговський викупив із неволі двох його небожів.
 На початку березня 1664 року Іван Виговський як київський воєвода видав універсал, скликаючи шляхту київського воєводства на сеймик до Житомира, але шляхта, що була підбурена листами Тетері, на збір не з'явилася. Колишній гетьман вирішив поговорити з нинішнім віч-на-віч і вирушив до Білої Церкви, але не застав Тетерю ні там, ні в Рокитному Того ж часу він одержав запрошення від Маховського на якусь важливу розмову в Корсунь. Там Виговський і побачив не тільки Маховського, але й Тетерю. Ті зібрали раду із своїх людей, яка його засудила як зрадника польської корони. Виговський намагався довести, що всі документи підроблені, що його як сенатора можуть судити лише король і сенатори, однак вороги твердо вирішили прибрати небезпечну, на їх думку, людину. На світанку 9 березня 1664 року Виговського було розстріляно на порозі хати, де він мешкав. Зауважимо, що самосуд викликав таке обурення у міщан Корсуня, що Маховський змушений був швидко залишити місто. Так не стало колишнього гетьмана. В своїй книзі «Українська національна революція XVII ст.» історики В. Смолій і В. Степанков пишуть: «Пройшовши тернистий шлях «блудного сина» ідеї державної самостійності України, він повністю прийняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав на олтар її реалізації власне життя».
 Жінка Виговського, дізнавшись про загибель свого чоловіка, тяжко захворіла. Але, побоючись лиха й собі, хвора, втекла з Бара удвох зі своїм братом Юрієм. Криючись по лісах, дісталася до Руди, свого галицького маєтку. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка й поховала його в скиті Руди Гніздичевської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви. Через три місяці вона померла, заповівши поховати себе поруч із чоловіком.
 Зберігся цікавий лист на адресу вального сейму Речі Посполитої, що склали впливові старшини Тетері Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Тимош Носач, Павло Яненко-Хмельницький, Остап Гоголь і Самійло Зарудний. В ньому автори доводять, що провина Івана Виговського перебільшена: колишній гетьман, звісно, підтримував зв'язки з підозрілими особами і просто з лідерами повстанців як із давно знайомими йому людьми, але звинувачення його в керівництві масштабним бунтом – очевидний наклеп, справа рук польського шляхтича Маховського. Це дещо знижує героїчний пафос, що лунає на адресу Івана Євстахійовича як людини-борця, але тим не менш можемо зафіксувати, що нібито пропольський гетьман загинув саме від рук поляків.
 Вже наступного року Тетеря втік до Польщі. Замість нього гетьманом став Петро Дорошенко, якому довелося багато років змагатися за єдність і хоча б відносну незалежність України. Трагічним для нього і для всієї його справи став 1667 рік, коли Річ Посполита і Московія підписали Андрусівську угоду, що офіційно розділила Україну між цими двома державами. Козаків з цього приводу вже не питали…
Бібліотека » Різне » Історія України » Битва під Конотопом / Карнацевич Владислав
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика