Головна сторінка сайту
Сторінка 6 з 6«123456
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Інтернаціоналізм чи русифікація?
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:41 | Повідомлення # 26
На жаль, у мене немає під рукою ні ваших статей, ні праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?",
де ви намагаєтесь довести, ніби В. І. Ленін завжди обстоював передусім
національне питання, а вже потім усякі інші. Але ж це брехня. Ленін
ніколи не ставив національне питання над усі інші, хоч і надавав його
вирішенню величезного значення.
            Дані про приріст населення. І. Дзюба пише, що в Литві й на Україні найбільш низький
приріст населення. А де найбільший? - У національних республіках.
Фактично ж найменший приріст населення у Москві. Невже ви думаєте, що
там, за кордоном, дурні?
            Ви казали, що у "Вітчизні" два роки лежать ваші статті і їх ніхто не друкує. Справді лежать - одна про
творчість Василя Земляка - нічого собі стаття, могла б бути надрукована,
але про О. І. Білецького - ніхто в Радянському Союзі цю статтю не
надрукує.
            Але як я міг надрукувати у "Вітчизні" вашу справді безобідну статтю про В. Земляка, коли в цей же час придуркуватий
Стецько дарує вашу книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" самому
Чанкай-ші? Я не міг цього робити, і, думаю, що СПУ не може і не хоче
відповідати далі за всі оці Ваші вибрики. А той факт, що ви не будете
членом Спілки письменників, ще не все втрачено. Будете літератором,
друкуйтеся, але спочатку відмежуйтеся від своєї праці і від своїх
покровителів за кордоном.
            П. ВОРОНЬКО: До нас на Україну приїздять багато різних людей із-за кордону. І всі вони в один голос
підтверджують ту думку, що такої книжки, яка була б такою потрібною всім
націоналістам усіх мастей, ще не потрапляло. Це для них знахідка.
Щоправда, я сам цієї книжки не читав, але я не можу не вірити їм хоча б
тому, яку вона має популярність за кордоном. А в нас уже є досвід: усе,
що виходить у нас і має "там" великий попит - із червоточиною. Це
безсумнівно.
            Останнім часом за кордоном понавидумували різного роду "соціалізмів", де ленінські ідеї спотворені, де, власне,
крім імені самого Леніна, від ленінізму нічого не лишилося.
            Тут Ю. Збанацький говорив про міни. Я знаю теж такі міни, які за
кілька днів після замінування їх міг розмінувати хіба що сам Господь
Бог. Отак і тут: єдиний, хто міг би розмінувати свою "міну" - це Іван
Дзюба - її автор.
            Л. НОВИЧЕНКО: На минулому засіданні в 1969 р. я вже говорив про поведінку І. Дзюби. Отже, повторювати немає
потреби. Вважаю, що книга І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" - в
своїй основі націоналістична. Там є й слушні, правильні факти, але все
це разом повернуто в націоналістичний бік. Зрештою, й нас не все
задовольняє в житті. Про це весь час нагадує й ЦК КПРС і наш уряд. І це
цілком логічно. Адже ми ще не побудували комуністичне суспільство, а
тільки будуємо його. Але такої націоналістичної послідовності і
впертості мені давно не доводилося зустрічати.
            Щодо того, що Іван Дзюба "несвідомо" передав за кордон свою працю, то він винен
цілком і повністю. Якщо ти хочеш, щоб твоя праця не потрапила за кордон і
не була там надрукована, можна для цього вжити заходів, треба тільки
хотіти це зробити. А він, прямо чи посередньо, сприяв її розповсюдженню.
            Про все це мені дуже нелегко говорити. Адже я покладав великі
надії на І. Дзюбу, як на здібного критика. І треба було, Іване
Михайловичу, чесно працювати на свій народ так, як працювали на нього
Тичина, Довженко, Рильський та ін. - на соціалістичному ґрунті. Ви
пішли, на жаль, іншим шляхом.
            От і тепер у моїй душі бринить якась людська струна, коли Іван Дзюба каже, що він щиро хотів
виявити якісь хиби в нашому житті. Але невже ви політичне немовля? Невже
ви не розумієте, що всі ваші виступи грають якраз проти радянської
влади, політики КПРС? Ви, Іване Михайловичу, тягнете за собою такий
"хвіст", що робиться страшно. Ви стали "генералом" цієї розсіяної, на
щастя, "армії".
            Ви (звертається до І. Дзюби) скаржитеся нате, що, мовляв, наші журнали вас не друкують. Але ж зрозумійте, що
редакція журналу чи газети несе відповідальність не тільки за ті 300
рядків, в яких справді нічого "крамольного" немає, але й в цілому за
політичне обличчя автора цієї статті. Адже вас у цей самий час друкують
за кордоном, в Америці, Канаді, Мюнхені... І зовсім не те, про що ви
пишете тут. Збагніть, що це неможливо, протиприродно, що ви одне
друкуєте "там" і зовсім інше пропонуєте тут, у нас. Відтак, у нас немає
іншого, об'єктивного вибору. Оскільки за цей час не було жодного
переконливого жесту з вашого боку, який би паралізував дії ваших
закордонних публікацій, то нам дуже важко перебувати в одній Спілці з
надзвичайно популярним літератором за кордоном і зовсім непопулярним на
його батьківщині.
            П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: Два роки тому ми вже говорили про всі ці речі, про поведінку Івана Дзюби. Але є речі
непоправні. Коли людина, боєць тікає з поля бою, то якщо він навіть
одумається і повернеться в шеренгу знову, навіть стане героєм, все одно
ті десятки чи сотні людей, які загинули через його боягузтво або зраду,
полишаться на його совісті. І йому ніхто цього не подарує.
            За ті два роки, що минули після розмов на президії, Іван Дзюба не
зробив навіть спроби порозумітися, не порадився, що б і як зробити, щоб
вибратися з тієї халепи, в яку він ускочив. Підкреслюю: він із нами
ніколи не радився. Він найбільше уболівав за своє реноме, за свій
авторитет там, а не тут, у нас. І сьогодні він такий самий, на тих самих
позиціях, що й два роки тому.
            Його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" грає на руку нашим ворогам. Таким
чином, Іван Дзюба поставив себе поза межами Спілки письменників СРСР.
Він не захотів контактувати з нами і спробувати знайти спільну мову. Наш
народ тяжко і вперто працює, будуючи нове суспільство, а І. Дзюба,
замість того, щоб допомагати йому в цій праці, став фактично шкодити
йому. Спілкування з невеличкою кучкою Чорноволів, Стусів, Морозів та
іншими несумісне з перебуванням І. Дзюби в СП України.
            Н. РИБАК: Зараз, коли наша країна йде назустріч 50-річчю утворення СРСР,
питання, яке стоїть сьогодні на порядку денному, має особливе значення.
Мені часто доводиться зустрічатися із зарубіжними колегами і з нашими
недругами. Час від часу виникає питання про те, де має бути письменник -
совість народу? На якому боці барикад?
            Нещодавно я сам брав участь в одній із асамблей. І там вкотре стояло гостре питання,
поставлене більш, ніж півстоліття тому: "З ким ви, майстри культури?"
            Мені відомий факт, коли один діяч жонглював у Пекіні книжкою
Івана Дзюби. Виступав представник Ізраїлю і посилався на виступ І. Дзюби
в Бабиному Яру. Ця книжка Івана Дзюби - антирадянська. І йдеться не про
якісь окремі недоліки чи дрібниці, а про саму суть книги. Судити про
суспільство і політику КПРС, про те, якою мовою говорять обивателі і
міщани на Хрещатику, це, щонайменше, несерйозно.
            Я думаю, що Спілка письменників України не може відповідати за дії такого члена
СПУ. Зараз, у цьому складному ідеологічному двобої наша зброя повинна
бути, як ніколи, в чистоті.
            Д. ПАВЛИЧКО: Я думаю, що Іван Дзюба повинен задуматися над тим фактом, ніби хтось нам дав вказівку
виключити його із Спілки письменників. Нічого подібного мені не відомо.
Іван Дзюба дуже добре знає, що й до чого. Він сам ходить на слідство.
Знає коло людей і коло ідей заарештованих. Приїхав якийсь недобитий
бандерівець Ярослав Добош і почав збирати матеріали "самвидаву". Треба
було подумати, кому і навіщо це потрібно. Іван Дзюба не подумав над цим
як слід. Свого часу я багато і дуже боляче говорив із Дзюбою. Я щиро
хотів привернути його до нас і робив усе, що міг, але переконати його,
як бачу, не зміг. Леонід Новиченко правильно тут говорив, що із Дзюби
міг вирости великий критик. На жаль, він пішов іншим шляхом - зайнявся
політикою.
            Як я розумію Івана Дзюбу, суб'єктивно він не хоче допомагати ворогам. Але, хотів він того чи не хотів, опинився в
такому становищі, що його праця й ім'я використовуються проти нас. Треба
уважно й тверезо вдивитися в обличчя людей, які вас (звертається до І.
Дзюби) оточують. Чиї це діти, чого вони хочуть? Про що вони дбають?
            Я бачив фільм про відкриття пам'ятника Т. Шевченкові у
Вашинґтоні. 12 попів і священиків у рясах виперлися наперед і заступили
собою увесь натовп людей (і прогресивних, і вороже настроєних). На чиї
гроші цей пам'ятник було зроблено і відкрито? Це було вельми промовисте
видовище.
            ...Сталося щось трагічне. Іван Дзюба родом із Донбасу, з простої селянської родини. Сталося так, що в 1960 - 1961
роках, після розвінчання культу особи і демократизації нашого
суспільства, він став докладно вивчати питання, які протягом багатьох
років самі по собі вважалися "крамолою". Але при цьому його повело
зовсім не в те річище, в яке слід було б спрямувати свої зусилля і
творчу енергію. І от маємо тепер розглядати персональну справу Івана
Дзюби. Це дуже прикро.
            Можливо, і, навіть, напевне, що Іван Дзюба безпосередньо не брав участі в передачі "самвидаву" та інших
акціях. Але його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" опинилась на
озброєнні наших ворогів. Ми самі дуже добре розуміємо, що наше життя не
ідеальне, що є ще нам усім над чим добре попрацювати, щоб його
вдосконалювати, але не такими засобами. Хоч якою великою була амбіція,
І. Дзюбі слід було відмежовуватися від неї. Ті Стецьки вже здихали без
харчу, а ви дали їм поживу, дали їм добру їжу і вони знову оклигали.
            Радіо закордонне постійно передає уривки й коментарі із праці І.
Дзюби. Вони гріють руки на вогні, який для вас (звертається до І. Дзюби)
уже ніби давно згас. І не треба до нас так зверхньо ставитись. Тут
сидять не вороги ваші. Наша письменницька організація має багато
клопотів, але вона могла б і допомогти вам, якби на це була і ваша добра
воля.
            М. БАЖАН: Я прийшов на президію без усякої упередженості. Ніхто мені нічого не казав, як поступати і що говорити.
Але я от прослухав виступ Івана Дзюби і бачу, що доведеться голосувати
за ту пропозицію, що її вніс Василь Козаченко. Книга Івана Дзюби
"Інтернаціоналізм чи русифікація?" наробила шкоди й на Україні. Ця шкода
все більше і більше використовується для ударів проти важливої і дуже
знаменної Постанови ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя СРСР". В ній
дуже широко і ясно підсумовується п'ятдесятирічний досвід нашої держави.
І цілком ясно, що вороги не такі дурні, щоб не вхопитися за книгу І.
Дзюби і не використати її проти, зокрема, і цієї Постанови ЦК КПРС.
            Ми цю Постанову маємо винести на обговорення чергового Пленуму
правління СПУ передусім, а вже потім розглядати питання про роботу із
творчою молоддю.
            О. БАНДУРА: Кілька років тому Іван Дзюба прийшов на роботу до нас, у видавництво "Дніпро". Звісно, між нами
відбулася розмова щодо його подальшої позиції. І. Дзюба тоді сказав, що
йому надокучили різні темні особи, які всіляко намагаються з ним
зустрітися, законтактуватися. Він просив створити таку обстановку, щоб
можна було нормально працювати.
            Прихід І. Дзюби до нашого видавництва за рекомендацією СПУ я розглядав як бажання послати І.
Дзюбу в колектив, де він міг би творчо працювати, з часом переглянути
свої тогочасні позиції.
            Не приховую, мене цікавив той факт, як же сталося так, що праця І. Дзюби потрапила за кордон? На
превеликий жаль, я дізнався, що було не зовсім так, як доти розповідав
І. Дзюба, і що він у цій справі не такий уже й безневинний. І. Дзюба
передав одному тоді відомому чехословацькому діячеві свою працю, нібито
не для друку за кордоном, а для ознайомлення. Тоді про це І. Дзюба не
сказав і потім йому було трохи соромно за нещирість. Але сталось так, як
сталось. Після того минуло досить часу, щоб оцінити свій непродуманий
вчинок і дати своїм "доброзичливцям" відкоша. Цього І. Дзюба не зробив.
Але бачити, як на твоїх очах уся ця "снігова лавина" обростає дедалі
більше і не вжити заходів - це вже не недогляд. Навіть заява ваша тоді
була куца і невиразна. Слід було виступити гостріше і ширше. І даремно
ви недооцінюєте такий "жанр". Такі заяви дуже багато значать і тут, у
нас, і за кордоном.
            Я думаю, що ви поводитесь половинчато, і цілком приєднуюсь до Л. Новиченка, щодо вашої
"дволикості". Коли ви побачили, який галас і ажіотаж зчинили довкола
вашої книжки і вашого імені, треба було реагувати. Ви цього не зробили.
Очевидно, вам імпонувало те, що вас там вважають героєм.
            Якщо вас виключать із СПУ (звертається до І. Дзюби), це ще не значить,
що вам відрізані шляхи в літературу. Ви й не будучи членом СПУ зможете
при бажанні бути гарною людиною і добрим літератором.
            Як колега по роботі я раджу вам переоцінити свою книгу "Інтернаціоналізм чи
русифікація?", як і взагалі свою позицію, і дати всьому цьому таку
кваліфікацію, як вона того заслуговує.
            В. КОЗАЧЕНКО: Хто ще хоче висловитись, чи будемо ставити питання на голосування, оскільки
інших пропозицій не поступало?
            Я. БАШ: Мабуть, все ж таки слід ще послухати І. Дзюбу. Може, наша розмова щось внесла в його думки і позицію.
            І. ДЗЮБА: Якось так виходить, що я весь час змушений захищатися.
От і тепер я хочу вас запевнити, що не такий я самозакоханий і
самовпевнений, як то декому здається. Я себе краще знаю, ніж будьхто. І
можете бути певні, не переоцінюю ні себе, ні своїх здібностей.
            Вся біда, очевидно, в тому, що я знаходжусь у тій позиції, про яку
так дотепно сказав славнозвісний байкар: "Ты виноват уж тем, что
хочется мне кушать..."
            Єдине, що я хотів би сказати на прощання, так це, по-перше, попросити пробачення за те, що завдав вам
стільки клопоту, прикрощів, відібрав у вас чимало часу для важливіших
справ, ніж розбирати мою персональну справу.
            Тепер моє перебування поза СПУ не буде вас обтяжувати. До вас усіх я не маю претензій.
            І ще одне я хочу сказати вам: що б зі мною не сталося, я не стану
на шлях озлоблення і в міру своїх сил та здібностей буду шукати себе у
праці.
            В. КОЗАЧЕНКО: Товариші, є одна пропозиція:
            За грубе порушення принципів і вимог Статуту Спілки письменників,
за виготовлення і розповсюдження матеріалів, які носять антирадянський,
антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять
наклеп на радянський устрій та національну політику партії, активно
використовуються нашими класовими ворогами в боротьбі проти
Комуністичної партії і Радянської держави, Дзюбу І. М. виключити із
членів Спілки письменників України.
           
            Це рішення Президії прийнято одноголосно.
           
            Перший заступник Голови правління
            Спілки письменників України В. Козаченко
            Відповідальний секретар правління
            Спілки письменників України І. Солдатенко
           
            Здається, цей документ такий промовистий, що на цьому можна було б
поставити крапку, хіба що треба наголосити: всім учасникам розмови було
зрозуміло, що виключення І. Дзюби, якого в той час уже два місяці
допитували в КДБ, зі Спілки - це прелюдія до його арешту, але вдавали,
ніби не про це йдеться. І все ж деякі вельми суттєві деталі спонукають
до післямови.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:41 | Повідомлення # 27
Я й доти не любив "жанру" протоколу, а того дня просто зненавидів його. І річ не так й не тільки в тому, що в кінці
понад двогодинного дійства в мене заніміла рука (я ж бо не
стенографіст!). Та хіба можна порівняти мою фізичну втому з тими
переживаннями, котрі випали на долю Івана Михайловича?! Як сказав би
герой роману Павла Загребельного "Я, Богдан...", - "шкода говорити..."
Але, кажучи словами Т. Шевченка, хоч і "серце болить, а розказувать
треба"...
            Мені було прикро чути й бачити все це аморальне дійство. Адже мої симпатії були цілком на боці Івана Дзюби. Кажу це не
для того, аби тепер, на відстані чверті віку, виставити себе в кращому
світлі, ніж я був і є насправді. У мене були вагомі підстави і для
симпатії до І. Дзюби, і для переживань взагалі. Адже, крім усього
іншого, І. Дзюба був тоді однодумцем і соратником Б.
Антоненка-Давидовича, життя і творчість якого я досліджував: 1962 р.
надрукував вельми схвальну рецензію на його книжку "Про що і як"; 1963
року опублікував захоплену рецензію на роман "За ширмою", 1967 р.
написав передмову до вибраного (чи то пак - перебраного) "На довгій
ниві", 1968 р. опублікував літературний портрет Б. Антоненка-Давидовича
обсягом 2 друк. арк. у VI випуску критичних нарисів "Українські
радянські письменники".
            Та ось у листопаді 1970 року у Львові відбувся закритий процес над не раз згадуваним у протоколі
відомим істориком і публіцистом, дисидентом Валентином Морозом, на якому
Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба та В. Чорновіл мали виступати як
свідки, але рішуче відмовилися давати показання на закритому процесі й
зажадали відкритого суду. Та, незважаючи на це, суд засудив В. Мороза на
14 років (!) ув'язнення і заслання. Про цей процес заговорив увесь світ
і передусім, звісно, вся світова українська діаспора.
            Ясна річ, Б. Антоненко-Давидович і його молоді колеги Іван Дзюба та
В'ячеслав Чорновіл не могли мовчки сприйняти підступний удар, що його
було завдано Рухові опору. Обурені незаконним і неймовірно жорстоким
вироком кривосуддя, а ще більше - погромницькою, ганебною статтею Я.
Радченка ""Апостол" і його штандарти" в газеті "Радянська освіта" за 14
серпня 1971 p., де В. Мороза було названо "апостолом зради", Б.
Антоненко-Давидович, І. Дзюба і В. Чорновіл 23 вересня 1971 року
звернулися до ЦК КПУ з рішучим протестом і спростуванням перекручених та
сфальсифікованих тверджень, наклепницьких "фактів". Зокрема, вони
переконливо доводили, що "жодного випадку розповсюдження особисто В.
Морозом його статей слідство не встановило (крім поодинокого факту
звернення до Б. АнтоненкаДавидовича з недокінченою статтею за
літературною консультацією), ніякого "розповсюдження" не встановив і
суд. Так само навіть мови не було на суді, що В. Мороз особисто будь-що
передавав за кордон чи доручав кому-небудь передавати".
            Після цього імена авторів протесту було піддано анафемі і шаленому
цькуванню, а прізвище Б. Антоненка-Давидовича було заборонено згадувати
навіть у негативному плані. І лихо було тому необачному критикові, з
"вини" якого ім'я письменника потрапляло в рукопис, верстку, чи, не дай
Боже, в готову книжку. Кажу про це не з чужих слів, а з власного гіркого
досвіду. Наприкінці 1971 року я подав до видавництва "Український (тоді
- Радянський) письменник" рукопис своєї першої книжки статей і
критичних нарисів "Сенс життя людського", до якої включив і літературний
портрет Б. АнтоненкаДавидовича.
            Як і слід було сподіватися, його було негайно вилучено з рукопису книги ще до початку
редагування. Редактор книжки Р. Самбук підписав решту рукопису до друку.
Але тут сталось непередбачене: в журналі "Сучасність" № 2 за 1972 рік,
тобто за тиждень до сумнозвісного засідання президії СПУ, був
опублікований щойно згаданий листпротест Б. Антоненка-Давидовича, І.
Дзюби та В. Чорновола до ЦК КПУ. Звісно, це викликало шалену лють у
компартійних можновладців до опального письменника. Рикошетом дісталось
на горіхи й мені. Адже у видавництві з приводу моєї книжки зчинився
справжній рейвах: було наказано негайно переглянути верстку "у штири
ока" на предмет того, чи не згадується прізвище Б. Антоненка-Давидовича в
інших статтях книжки. І таки знайшли! На 111 сторінці в статті "Подорож
у Країну Дитинства" йшлося про те, що твори Б. АнтоненкаДавидовича для
дітей написані "на виріст", "саме тому вони так полюбилися юному
читачеві". Але надто пізно: тираж уже був готовий. Довелось виривати
"крамольну" сторінку з прізвищем одіозного збуджувача спокою,
передруковувати її і вклеювати знову у всьому тиражі, за рахунок
"винуватця", що й було зроблено. Відтоді й видавництво, і керівництво
Спілки дивились на мене як на такого, від якого можна всього чекати,
але, видно з усього, йому було приємно тримати мене "в чорному тілі", бо
чим же, як не цим, можна пояснити те, що за рік до того (1970) ця ж
сама президія СПУ підступно "завалила" мене на прийомі до Спілки,
зокрема, запопадливими стараннями сумнозвісного Навуходоносора й
вірнопідданого життєписця Ю. Збанацького - критика Дмитра Шлапака, який
перед засіданням провів відповідну "обробку" свого патрона та інших
членів президії, мовляв, "кого ви збираєтесь приймати до Спілки? Ви
почитайте, що він пише про запеклого націоналіста Б.
Антоненка-Давидовича, як він його вихваляє!.."
            Коли ж другого дня я подав заяву про неможливість далі працювати з людьми,
котрі завдали мені такої травми і просив увільнити мене від обов'язків,
той самий Збанацький, який тоді головував на президії, і тим самим
зеленим чорнилом, яким викреслив моє прізвище в бюлетені, написав на
заяві резолюцію з одного-єдиного слова:
            "Відмовити" (заява ця й досі зберігається у мене. Згодом з'ясувалося, що це було
зроблено на прохання Олеся Гончара, якого тоді не було на засіданні
президії").
            Що було робити, куди податися? Затамувавши біль від образи, мовчки забрав заяву, повернувся й пішов, про що й досі
вельми шкодую і картаю себе за малодушність. Треба було таки піти зі
Спілки на іншу роботу.
            Ось із таким настроєм писав я той злощасний протокол. Та на цьому історія з ним не скінчилася. Пізно
ввечері того самого дня - 2 березня 1972 р. раптом чую дзвінок у двері
своєї квартири. Відчиняю і не вірю своїм очам: стоїть Павло Архипович
Загребельний. Моєму подиву немає меж. Ще б пак! Адже ніколи доти ніякої
особистої дружби чи бодай приятелювання, а тим паче довірливих розмов
між нами не було. Просто більш-менш нормальні службово-ділові взаємини
як начальника й підлеглого. І раптом... Запрошую гостя "до хати", а сам
нетерпляче очікую пояснення причин несподіваного візиту. Адже не чемно
запитувати у гостя, чому це він приїхав у такий пізній час, хіба,
мовляв, не міг зателефонувати?
            Одначе гість суті візиту розкривати не поспішає і навіть не хоче присісти, а тільки з цікавістю
походжає по квартирі, хоча вона звичайнісінька, скромно обставлена і
нічим особливим непримітна. Отак походивши, висловивши комплімент
господині за чистоту й порядок у квартирі та покритикувавши брудний
під'їзд і, кажучи словами поета, "чувств никаких не изведав", попрямував
до виходу. І тільки в цю мить спокійно, ніби між іншим, сказав, що ЦК
КПУ зажадав терміново подати протокол засідання президії СПУ, на якому
розглядалася персональна справа Івана Дзюби. При цьому від себе особисто
ніяких додаткових вказівок щодо того, як треба писати, абощо, не давав,
бо це ж і так ясно: об'єктивно, якнайточніше і якнайповніше. А самий
факт особистого приїзду П. Загребельного спонукав мене до підвищеної
відповідальності. Та хоч як сумлінно я поставився до доручення, все ж не
такою мірою, як сумнозвісний гоголівський герой, і вдома переписувати
протокол начисто не став. Мені й на думку не спадало брати його додому.
Отож другого дня протокол було розшифровано, переписано на чистовик,
видрукувано і віддано керівникам Спілки, які, на мій подив, не зробили
жодного зауваження й не змінивши в ньому "ані титли, ніже тії коми",
самі однесли у "велику хату" (як ми тоді між собою називали ЦК КПУ). Я
ж, належно оцінивши важливість цього документа, залишив собі третій
примірник і зберіг його.
            Хочу звернути увагу ще на деякі цікаві деталі протоколу. Поперше, нехай читача не дивує той факт, що
серед присутніх на засіданні президії СПУ значиться й ім'я Олеся
Гончара, але немає серед промовців. Невже йому була байдужою доля Івана
Дзюби, що він не виступив ні "за", ні "проти"? Та ні ж бо, "все
правильно", як любив казати герой роману Павла Загребельного "Левине
серце" Самусь. Свою позицію щодо праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи
русифікація?" Ол. Гончар висловив особисто П. Шелесту. І про це
неспростовно засвідчив колишній перший секретар ЦК КПУ у книзі "...Да не
судимы будете", уривки з якої опублікувала "Літературна Україна" (28
березня 1996). Так ось П. Шелест пише про те, як 13 січня 1966 р. він
провів у ЦК КПУ нараду, в якій взяли участь українські письменники,
викладачі Університету і ВПШ, відомі історики, працівники ЦК КПРС з
питань науки і пропаганди, зокрема: Гончар, Бажан, Назаренко, Чеканюк,
Дубина, Копнін, Ямпольський, Шамота, Новиченко, Головко, Іванов, Скаба,
Шевельов, Кондуфор. "На нараді, - свідчить Шелест, - розглядалось
питання про те, щоб дати критичну оцінку "шкідливим ідеологічним
документам", які надійшли до ЦК КПУ. Йдеться передусім про трактат І.
Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та "Лист 77". Було домовлено,
що група товаришів до 25 січня подасть до ЦК докладний і обґрунтований
документ, котрий викривав би "Лист 77" та "Інтернаціоналізм чи
русифікація?", написаний Дзюбою".
            Але тут, свідчить персек, сталась осічка: "О. Т. Гончар відмовився брати участь у роботі
цієї комісії, про що він письмово повідомив ЦК. Такий вчинок нас усіх
засмутив", - зізнається П. Шелест. "Згодом до нього довелося вживати
деякі заходи впливу, і це себе виправдало. Щоправда, були аж занадто
"гарячі" голови, які вимагали мало не виключення Гончара з партії,
виведення його зі складу ЦК й відкликання з депутатів, глибокої його
ідеологічної "проробки"..." На думку пізнішого Шелеста, "це були
лівацькі "загини". Піти цим шляхом - значить зашкодити нашій спільній
справі - відштовхнути, а може, і втратити талановитого письменника і
впливову людину серед творчої інтелігенції. З цього питання довелося
витримати чималий тиск з боку запопадливих "ортодоксів-марксистів".
Особливо в цьому питанні лютували Грушецький і Ватченко, та й у ЦК КПРС
знайшлись такі діячі, котрі зажадали "політичної крові". Ще б пак! Адже
Олесь Гончар відмовився (!!!) брати участь у розпинанні на хресті
"запеклого націоналіста" Івана Дзюбу! А він же член ЦК КПУ, депутат
Верховної Ради! Не дивно, що "дехто навіть вимагав заарештувати
Гончара", - як свідчить П. Шелест. На щастя, зізнається персек Шелест,
його позицію щодо Гончара "незмінно підтримував М. В. Підгорний, адже
він краще від інших розбирався у цій складній справі... Коли я про це
розповів Підгорному, він відповів: "Знаєш, Петре, нас з тобою
заарештують, ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить світ,
та й взагалі, який ідіот виношує таку "ідею"? Радився я з Підгорним, аби
ще більше зміцнити свою думку і дії, які зайняв щодо Гончара" ("Л. У."
28.03. 1996).
            Взагалі, будучи людиною чесною і принциповою у своїх діях, Олесь Гончар уникав брати участь у всяких
розборках "персональних справ" письменників, яким симпатизував або й
глибоко поважав і по змозі підтримував. Тож єдиною прийнятною поведінкою
за тих умов для себе вважав за доцільне зовсім не приходити на такі
засідання. Однак на це засідання Олесь Терентійович таки прийшов, але в
обговоренні участі не взяв, навіть не подав жодної репліки, лише мовчки
спостерігав за дійством. І проголосував - "за виключення". Як
з'ясувалося згодом, перед засіданням з усіма членами президії СПУ було
проведено бесіди в ЦК КПУ й наказано голосувати "за виключення І. Дзюби
із Спілки письменників". Спробуй ухилитись при відкритому голосуванні -
не оберешся клопотів до кінця життя! Певна річ, сьогодні можна
по-різному ставитися до такої поведінки Олеся Гончара. Але щоб судити
його, мабуть, треба побувати в його тогочасній шкурі. Я судити не
берусь. Щодо М. Шамоти (який майже ніколи не приходив на засідання
президії СПУ, не було його й того сумнозвісного дня), було повідомлено,
що Шамота прибути не може, але він "за виключення". І це була правда.
            З настанням гласності та перебудови у мене час від часу виникала
спокуса опублікувати цей протокол, але щоразу щось стримувало. Найбільше
й передусім, щиро кажучи, мені не хотілося виступати у невдячному жанрі
протоколу. До того ж чимало "героїв" того драматичного дійства, як от
М. Бажан, Л. Новиченко, В. Козаченко та інші, були ще живі. З ними
довелося чимало років, хоч і без особливої взаємної любові, працювати.
Дехто й нині живий. І я знов клав протокол у шухляду. Та, якось,
пересиливши себе, дав його прочитати Іванові Михайловичу Дзюбі. Він
прочитав і так само, як і П. Загребельний, не зробив жодного, навіть
щонайменшого посутнього зауваження. А на моє запитання, чи не вважає за
доцільне опублікувати протокол, він, хоч і не зразу, після вагань,
погодився. Але відтоді минуло ще років зо два, а я все не поспішав із
публікацією. Й ось трапилась слушна нагода. Тож, як мовиться, нехай
країна знає своїх "героїв".
           
            XI. РУСИФІКАЦІЯ ІНШИХ НАРОДІВ ТА ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СУПЕРЕЧАТЬ ІНТЕРЕСАМ САМОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ
           
            Неужели вам не приходило на мысль, читая Пушкина, Лермонтова,
Гоголя, что, кроме официальной, правительственной России, есть другая?" -
писав колись Герцен 175. Сьогодні з цим питанням доводиться звертатися
до тих, хто освячує рангом офіційної теорії зловісну тезу про
спадковість СРСР щодо Російської імперії, хто хоче, щоб цю імперію, цю
тюрму народів вважали своїм спільним історичним "отечеством" всі її
жертви і в'язні - загарбані й обдурені нею народи, хто освячує
"возз'єднання", "приєднання", "территориальные приращения" і т. п. речі,
роблені "официальной, правительственной Россией", - і "забуває", що
"другая" Росія до цього непричетна, що вона всьому цьому протистояла і
вимагала від цього відмовитися. Дивна річ: новітні історики й теоретики
вважають себе ідейними спадкоємцями Чернишевського і Герцена, а ніяк не
С. Соловйова чи М. Каткова, але в своїх оцінках "собирания" імперії, в
своїх поняттях про історичне "отечество" вони солідаризуються з
останніми, а не з першими. Чи вони гадають, що для того, щоб величати
себе спадкоємцями Чернишевського і Герцена, досить час від часу
святкувати їхні ювілеї та наводити хрестоматійний глянець?! Досить
шанувати імена представників неофіційної Росії, щоб засвоїти їхні ідеї?
Навряд чи досить. Так само, як забуття імен глашатаїв офіційної Росії -
ще не забуття їхніх ідей.
           
            175 Герцен А. И. Россия и Польша, кн. "Колокол; избранные статьи А. И. Герцена". Женева, 1887. с. 91.
           
           
            Хто сьогодні наважиться сказати про колонізацію Кавказу, про
кров, злочини, сльози і помсту ту правду, яку сказав Лєрмонтов?
            Хто сьогодні наважиться сказати про Мазепу та Войнаровського ту
правду, яку сказав Рилєєв? Або хоча б те, що сказав Пушкін у "Полтаві"?
Сьогодні ми повинні бубоніти те, що впродовж двохсот років товкла церква
з наказу Петра І: "проклятство и анафему не точию сугубо и трегубо, но и
многогубо".
            Хто стане трактувати історію України так, як трактували її І. Г. Прижов або О. Герцен?
            Хто розкаже про колонізацію Башкирії те, що розказав Аксаковстарший (С. Т. Аксаков)?
            Хто повторить те, що говорили Герцен і Бакунін про політику Росії
щодо України, або хоча б те, що А. Луначарський говорив про Т. Г.
Шевченка?
            Хто сьогодні вголос на всю Україну повторить слова Тургенєва: "Якби я був українцем, я б особисту байдужість до своєї
народності вважав за злочин, я б не схотів бути росіянином"?
            Хто здатний сьогодні написати про могилу Шевченка те, що написав Златовратський?
            Цей ряд риторичних запитань можна було б продовжувати без
кінця-краю. Уже з одного цього видно, як ідейно і морально обкрадає,
який "нравственный урон" несе сучасній російській інтелігенції, сучасній
молоді необхідність пристосовувати розуміння минулого до фальшиво
витлумачених сьогоднішніх потреб.
            Невже ви справді не помічаєте трагічної втрати тих цінностей і понять, тих висот совісті й
почуття правди та відповідальності, того етичного потенціалу, які були
виборені поколіннями революційної російської інтелігенції серед
гіпнотичного мороку офіційного фарисейства? Хіба це не страшно, що слова
того, хто, за кваліфікацією Леніна, один зберіг честь російської
інтелігенції, хто був совістю Росії, - слова Герцена сьогодні нічого не
означають і ні до чого не зобов'язують?!
            "Мы не верим ни в благосостояние, ни в прочность чудовищных империй, нам ненужно столько
земли, чтоб любить родину. Желание географических расширений принадлежит
к росту народов, и если оно переживает ребячество, то это
свидетельствует только о неспособности такого народа к совершеннолетию.
Все неразвитое - орган ческая пластика, начальное искусство - бросается
на количествен ную категорию, все неразумное опирается на силу кулака...
            Целость агломерата, хранение его наростов, отстаивание на сильно
проглоченных кусков, которых желудок не переваривает, все это
постороннее судьбам народа, враждебное им. Во имя сильной несокрушимой
империи народ был раздавлен, обобран, во имя ее держалось крепостное
право, чиновничество, рекрутчина. И это не все Отнимая все гражданские
права у простого человека, у этого круглого раба, поддерживали в нем
кичливую мысль о непобедимости российской империи, в силу которой у него
развилось вместе с высокомерием относительно иностранцев смиреннейшее
раболепие перед непобедимыми своими властями" 176 .
           
            176 Герцен А. И. "Колокол" и "День". (Письмо к г. Касьянову). "Колокол", Лондон, 1863, с. 1375.
           
            Що лишилося у нас сьогодні від такого розуміння Російської імперії, від такого розуміння минулого?
            А без благородства в судженні про минуле чи можливе благородство в судженні про сучасне?
            От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з "успіхів"
русифікації, з того, що, мовляв, понад десять мільйонів неросіян у
Союзі, за останнім переписом, назвали "рідною" російську мову і зреклися
своєї мови. І ставимо це в заслугу "великому и могучему русскому
языку", забуваючи, що тургенєвський гімн рідній мові породжений прямо
протилежним настроєм, що Тургенєв нікого не хотів русифікувати, що всі
великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито
здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й
остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не
поширення її на інших. Коли йшлося про останнє, про русифікацію, -
істинна любов до великої своєї мови диктувала їм гіркі слова про неї:
            "Признаєм же раз и навсегда за непреложную истину, что никого не надобно ни русифицировать, ни полонизировать...
            С какой стати украинец, напр., променяет свою простодушную речь -
ту, на которой он говорил на свободных радах, ту, на которой сохранена в
его песнях вся история, - на язык предательского правительства,
постоянно обманывавшего Малороссию, на язык той преступной женщины,
которая одной рукой вооружала гайдамаков, другой подписывая указы об
укреплении казаков за своими наложниками?
            Разве великорусский язык не является на западе России (тобто на конізованих
польських та українських землях. - І. Дз.) языком ннколаевским... Пусть
язык наш смоет прежде следы подобострастия, рабства, подлых оборотов,
вахмистерской и барской наглости - и тогда уже начнет поучать ближних "
177.
           
            177 Герцен А. И. По поводу письма из Волыни, "Колокол". Лондон. 1861. № 116, с. 966.
           
            Оце слова людини, яка любила рідну російську мову і цінувала її
велич. А ті, хто насаджував її серед "інородців" і запевняв, що тільки
вона принесе їм цивілізацію, то не були лицарі російської мови, то були
"пси-рицарі" мови миколаївської. Так само ті, хто сьогодні радіє з
десяти мільйонів (насправді більше) русифікованих, з масового
переведення національних шкіл з рідної на російську мову викладання із
зникнення цілих національностей (див. нижче), - то не лицарі російської
мови і російської культури, то її нахлібники й недруги, то хрестоносці
бюрократичного косноязичія і підлоязичія.
            Навпаки, істинні робітники на ниві російської мови та культури чимдалі більше
тривожаться тим, що мовно-національна деморалізація інших народів
по-своєму відбивається (і не може не відбитися) на російському народові.
Глибока тривога за поступову "денаціоналізацію й бюрократизацію"
російської мови відчувається в ряді принципових статей Л. Леонова, К.
Паустовського, К. Чуковського та ін. Широкий відгук викликали благородні
виступи В. Солоухіна проти русифікаторського "усердия" деяких
"обрусевших инородцев, пересаливающих по части истинно русского
настроения" (В. І. Ленін) та з приводу виродження народних звичаїв,
побутової народної культури в Росії... Сьогодні ще не всім росіянам,
російським інтелігентам зокрема, зрозуміла їхня тривога, але чимдалі
більше голосів приєднується до них, - чимдалі більше росіян бачитиме,
яка загроза нависає над їхньою національною мовою, культурою внаслідок
її розчинення в різнорідних хаотичних домішках.
            Ще Потебня справедливо сказав про те, що нація, яка асимілює десятки інших
націй, перестає бути сама собою і накличе й на себе "мерзость
запустения". Перші ознаки її можна бачити вже сьогодні, скажімо, в тій
всесоюзній безнаціональній банальності, з міщансько-канцелярійним
цинізмом і воляпюком, яка значною мірою заповнює сучасну естраду,
телебачення, художню самодіяльність тощо в усіх Республіках і дедалі
ширше наступає на всі сфери культури.
            Але це ще не єдине лихо. Є ще й друге, не менше. Щоб десятки націй СРСР "добровольно"
відмовлялися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже
багато, непомірно багато неправди й несправедливості (бо ж в атмосфері
правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання,
такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народам відмовлятися від
своєї мови, від своєї національності... Для чого? З якої речі? Кому і що
це дає?). Потрібно багато несправедливості й неправди щодо минулої
історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо
характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах, щодо цінностей
людської культури, щодо наших потреб на майбутнє... Чи багаж цієї
неправди й несправедливості не ляже надто гноблячим тягарем на плечі
майбутніх поколінь? Чи при цьому можливе буде створення тієї
високолюдяної й високоморальної атмосфери, з якою тільки й пов'язується в
наших поглядах комунізм? Чи до правди можна прийти через кривду? Це
питання, які однаковою мірою зачіпають майбутнє всіх народів СРСР.
.
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Сторінка 6 з 6«123456
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика