Головна сторінка сайту
Сторінка 5 з 6«123456»
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Інтернаціоналізм чи русифікація?
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:37 | Повідомлення # 21
Мене однаково обтяжували як перебільшені, незаслужені похвали прихильників, так і не менш незаслужена хула ненависників, що вбачали в
мені "націоналіста" (в шовіністичному розумінні), яким я ніколи не був.
Адже й за Україну мені боліло серце і я обставав за неї (як міг) не
тому, що ставив її над усе і нічого, крім неї, не бачив, а тому, що
бачив її рівноцінною з іншими: вона має право на все, що притаманне
будь-якому народові. Не більше.
            Тим часом мені приписували нерідко що кому заманеться. І багато хто на свій лад
тлумачив "Інтернаціоналізм чи русифікацію?". В певному (хай, зрештою, і
вузькому) колі створювався абсолютно міфічний образ "Дзюби", і я ставав
заложником цього міфу, немовби мусив йому підпорядковуватися. Ця
фальшива ситуація мучила мене дедалі більше, ставала нестерпною. Жива
людська істота, здатна до змін і спрагла розвитку, не влягає в готову
портретну рамку.
            Я, звичайно, знайшов би вихід із цієї ситуації, ідучи власною, а не чужою дорогою. Але виявилося, що часу на
це мені вже не було дано. "Розв'язка" прийшла ззовні, безглузда і
брутальна: арешт.
            Дотюрми я потрапив у момент роздвоєності і внутрішньої боротьби, а це погіршувало моє становище. Не
буду описувати ці 18 місяців - тут не місце й не час для цієї "повісті".
Скажу лише, що все там робилося з найскрупульознішим дотриманням
законів, тільки ж закони служили беззаконню.
            Чому я зрештою погодився написати листа, опублікованого в "Літературній
Україні" 9 листопада 1973 року, з визнанням своїх помилок і проханням до
Президії Верховної Ради Української РСР про помилування? Він був
сприйнятий як відмова від власних поглядів Але мені уявлялося, що я
вкладаю в нього інший зміст: заперечення того, що мені приписувалося. Я
хотів заперечити той образ, який мені нав'язували, але який не був моїм.
Тому свою заяву я розглядав як самозахист - іншого способу самозахисту
тоді в мене не було. Хочуть зробити з мене ворога, антирадянщика,
націоналіста? Я ним не є і скажу, що ним не є. А якщо дав якісь підстави
так себе розуміти, - в цьому винен. І справді думав, що в чомусь
важливому помилився.
            Передбачав, що більшість сприйме мою заяву як самозречення Але міркував так: мої головні задуми і справи ще
попереду, своєю працею я доведу, ким я є і для чого живу.
            А тепер: як я сьогодні розцінюю написане двадцять п'ять років тому - "Інтернаціоналізм чи русифікацію?".
            По-перше, це була правда про становище України, про наш
національний біль. І час підтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми
про неї говоримо. Я радий, що суспільство її усвідомлює (навіть у
набагато більшому обсязі, ніж я чвертьстоліття тому), - це дає надію на
порятунок. Але була б набагато більша радість, якби час показав, що
картина, намальована колись в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?",
неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб'єктивною оманою. І якби не було
потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати про все
те...
            Що ж до змісту й арґументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. За роки перебудови і відносної гласності
з'явилося стільки раніше не відомих фактів і стільки ще проблем
випливло на поверхню, що, звичайно, нині є можливість (і потреба!)
осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з нових позицій: не
обмежуючи себе традиційним підходом. Зрештою, мій тодішній заклик -
повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років
- звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі "повернення" до
перейдених етапів в історії неможливі. Правда, я й не мав на увазі
"повернення" в буквальному значенні, а лише відновлення самого
принципового підходу. Але й його сьогодні недостатньо - зовсім інша
історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості.
            Щодо мого "опертя на Леніна". Для начальства, яке вважало себе
єдиним розпорядником ленінської спадщини, навіть якщо знало Леніна з
двох-трьох цитат, послужливо підсунених референтами, все було ясно:
Дзюба фальсифікує Леніна, "маскується" Леніним тощо. З другого ж боку,
деякі "націонали" казали: от вдалу форму знайшов Дзюба - б'є комуністів
їхньою ж зброєю.
            Мушу сказати, що і ті, і ті помилялися щодо мого суб'єктивного настановлення. Я справді тоді був під глибоким
враженням від ленінського підходу (особливо в останні роки його життя)
до національного питання і вірив у те, що, керуючись цим підходом, можна
вийти з кризи і знайти шлях до національної справедливості.
            Сьогодні, звісно, вже ніхто не ідеалізує Леніна. Щодо мене, то на
мене приголомшливе враження справили деякі нові документи і публікації
про добу революції, Леніна та його оточення, а особливо солженіцинський
"Архіпелаг ГУЛАГ", недавно прочитаний. І все ж таки я вважаю, що і до
Леніна треба ставитися об'єктивно. І треба бачити його розвиток, зміну
підходів до будівництва соціалізму і його характеру, до міжнаціональних
відносин, до будівництва багатонаціонального Союзу. Багато з цих його
ідей ще не усвідомлені і не вичерпані, навіть не випробувані.
            Але хочу звернути увагу ще на один бік справи. Сьогодні критика
Леніна ведеться не лише з демократичних позицій, а й з позицій
назадницьких, монархічних, великодержавницько-шовіністичних. Власне,
вона сьогодні в Союзі, в Росії активніша, агресивніша, ніж ота перша,
демократична, і являє велику небезпеку, особливо для України, для наших
національних надій. Мені здається, ми недооцінюємо розмаху і загрози
тієї великодержавницько-шовіністичної хвилі, яку здіймає вже не лише
"Память", а й деякі "респектабельні" літературні органи в Росії, і не
тільки літературні. А Леніна можна запідозрити в чому завгодно, тільки
не в російському націоналізмі чи шовінізмі. Щодо енергії і чистоти
протистояння квасному патріотизмові й шовінізмові в історії російської
суспільної думки з Леніним може зрівнятися тільки Герцен. Прочитайте
його, Ленінове, "Про національну гордість великоросів". Я розумію, що у
росіян не менше підстав для тривог і болів, ніж у будь-якої іншої нації
Союзу. І голоси на захист російської природи, російської культури, мови,
життєвих інтересів російського народу такі ж природні й неминучі, як і
голоси речників усіх інших народів. Але чому деякі люди, в тому числі й
інтелігентні, б'ють на сполох по-чудернацькому зловісно: "Империя
гибнет!", чому порятунок для російського народу вбачають у відновленні
імперських структур, у поверненні "былого величия" - забуваючи, що
причиною всіх нещасть російського народу саме й було оце прагнення його
можновладців до "величия", тобто панування над навколишнім світом; чому
всяке заперечення шовінізму таврують як "русофобію", а натомість
пред'являють претензії до інших народів як нібито невдячних і мало не
нахлібників.
            Взагалі нині пішла якась пошесть - виставляти необґрунтовані і неперевірені "рахунки" від імені нібито
одного народу іншому або іншим. Якщо повірити такому "позивачеві", то
весь Союз живиться виключно соками його землі. Але оскільки в інших
республіках вису. ваються зустрічні "рахунки", то, природно, постає
питання: хто ж урешті решт, кого утримує і хто чий кривдник? Адже ж
дивна річ виходить: споконвіку кожен народ сам себе годував і утримував,
а тепер чи не кожен опинився під підозрою у дармоїдстві й нахлібництві.
І мало не кожна республіка ой як заборгувала великодушній і терплячій
казні!
            Певно, перша розгадка тут найпростіша: оскільки у нас не було (та й немає) у широкому користуванні статистики й
інформації, яка бодай наближено відбивала б економічні відносини та
виробничо-господарські обміни між республіками, залишається найширший
простір, воля вольная для будь-яких найутішніших для національної
гордині домислів. Адже ж вважала маса людей до останнього часу (а деякі й
досі вважають), що "ми" мало не весь світ годуємо і тільки через те
самі скапцаніли. А ті окремі статистичні показники стосовно економічних
відносин між республіками (як і між республіками та Центром), які стають
доступними громадськості, ще більше заплутують картину: через
довільність і фантастичність "призначених" згори цін на продукцію.
Скажімо, за діючими розцінками Україна "заборгувала" Центрові близько
п'яти мільярдів карбованців. Ну, хто ж повірить, що багата, могутня,
розвинена республіка не здатна звести кінці з кінцями, що наш
працьовитий народ - нахлібник центральних відомств?
            І тут, мені здається, ми підходимо до головного джерела таких стереотипів,
усіх цих містифікацій та міфів національно хворої свідомості. Подумаймо
ось про що. Адже кожна з наших республік і автономій посідає ті чи інші
- багаті - ресурси, кожен народ має свій немалий виробничий,
науково-технічний, інтелектуальний потенціал, достатній не лише для
небідного існування, а й для процвітання в сучасному світі. Адже якщо,
скажімо, Арабські Емірати досягли такого добробуту за рахунок самої
тільки нафти, то чому "чорне золото" не ощасливило ні Азербайджан, ні
ханти-мансійські краї та решту Сибіру, а швидше принесло їм спустошення?
Чому "біле золото" - бавовна - нічого, крім страждань, не дало народам
Середньої Азії? Що дістає "валютний цех" Радянського Союзу - Якутія - за
свої алмази, хутровиння і золото, уже справжнє, не біле і не чорне, а
золоте? Ці й такі ж питання можна ставити без кінця щодо будь-якої з
республік, будь-якого народу. Куди ж діваються незліченні природні
багатства і неймовірні людські зусилля? У прірву фантастично
безгосподарної і фантастично експлуататорської бюрократично-командної
системи?
            Немає у нас народів-нахлібників і народів-благодійників. Всі однаково пограбовані ненажерливим монстром -
виморочною великодержавою. Ніхто нікому не винен, кожен народ здатен сам
себе забезпечити, тільки б не заважали йому "благодєтєлі".
            І вже зовсім неморально ставити питання про те, який народ
найбільше постраждав від сталінського терору, від потворних соціальних
експериментів, що їх запрограмував і здійснив тоталітарний режим. А
ставлять таке питання! І знаходять відповідь! Наче горе людське,
трагедії народів можна виміряти. Та ще в якихось "зіставних" цінах і
спрямовуючи бухгалтерію на догоду своїм національним симпатіям.
            Не криюся: мене особливо дивують і сприкрюють дедалі частіші
поклики, що, мовляв, "Россия больше всех пострадала". Коли вже на те
пішлося, то хіба Україна, яка пережила три голоди, у тому числі
безприкладний геноцид 1932 - 1933 років, знищення всієї інтелігенції,
фашистську окупацію і цілковите розорення, загибель міст і сіл у вогні
війни, а вже в наш час дістала смертельні екологічні урази й
апокаліптичний Чорнобиль, - хіба вона постраждала менше? А Білорусія,
яка втратила у війну кожного четвертого жителя і тепер також уражена
чорнобильською радіацією? А Калмикія? А кримські татари? І так далі:
читай - кожен народ, кожна нація... Ні, краще не будемо "рахуватися",
краще пошукаємо, якими б маленькими радостями нам поділитися...
            Дивних, на мій погляд, акцентів набуває і дружна кампанія частини
російських патріотів проти "русофобії". Таке враження, що комусь дуже
хочеться, щоб русофобія справді набула поширення і вони все для її
розпалювання ладні зробити. Ну, подумаймо тверезо: що доброго може вийти
з гарячкового накручування тези про те, що Росія завжди всім
допомагала, всіх рятувала, а тепер, коли вона все, що мала, роздала, -
їй платять чорною невдячністю і залишають напризволяще?
            По-перше, Росія зовсім не залишалася і не залишається наодинці зі своїми
бідами і проблемами. Хіба у відродженні Нечорнозем'я не Допомагають їй
інші республіки, зокрема Україна? Я вже не кажу про освоєння сибірської
нафти, про БАМ та інше. По-друге, якщо є в деяких регіонах вияви
русофобії з боку частини населення, то треба до Цього явища поставитися
серйозно, тобто визнати, що воно потребує не лише емоційної оцінки, а й
соціологічного, історичного, психологічного аналізу. Зокрема, на мій
погляд, чимала частина провини за
            ненормальні міжнаціональні відносини падає і на тих росіян та "російськомовних" в
інших республіках, які з причини малокультурності або зарозумілості
протиставляли себе "местным", не виявляли інтересу й поваги до
особливостей життя і побуту народу, серед якого опинилися, до його
історії, мови, культури. Я говорив про це (як і про інші вияви
великодержавництва й шовінізму) в "Інтернаціоналізмі чи ру. сифікації?",
але мою стривоженість лицемірно й цинічно кваліфікували як плід
"ворожості до всього російського". Тема російського великодержавного
шовінізму була протягом десятиліть під щонайсуворішою забороною, а
будь-яка думка про некорисність чи неслушність будь-яких орієнтацій
будь-якої російської чи зросійщеної етнічної групи будь-де в Союзі
вважалася непрощенним гріхом. І сьогодні вже всіх і вся можна
критикувати, і Маркса, і Леніна, і Горбачева, і партію, і ідею
соціалізму, - але не дай боже поставити підсумків "ідею" російського
месіанізму. Тим-то й досі, обговорюючи джерела існуючих і можливих
міжнаціональних непорозумінь, ми соромливо чи й боязко обминаємо
найголовніше. Бо запишуть у "русофоби", а такого тавра й ворогові не
побажаєш...
            І далі - по-третє - про допомогу слаборозвиненим окраїнам після революції. Так, Росія допомагала. І
Україна допомагала, і інші "сильні" республіки. А як же інакше? Адже й
нині, скажімо, маленька Швеція надає далеко не малу допомогу зовсім,
здавалося б, "чужим" для неї народам Африки - причому безкорисливо і без
докорів та нагадувань, "по щирості". А в нашому ж випадку йшлося,
по-перше, про народи, яким Росія заходилася показувати приклад
будівництва нового життя, і це будівництво могло бути тільки спільним,
братерським (так воно й прокламувалося), по-друге, про народи, які були
свого часу колонізовані царською Росією. І ті російські (українські,
білоруські та ін.) комуністи, які допомагали відсталим окраїнам,
розглядали свою допомогу зовсім не як добродійство, а як повернення
історичного боргу - часткову компенсацію за ті незліченні втрати і
страждання, яких завдав їм російський царизм, за ту нещадну експлуатацію
і грабіж, яким піддавали їх російські поміщики, купці, фабриканти.
Невже треба нагадувати про це, наводити відповідні історичні документи,
посилатися на класичні літературні твори? Гай-гай, сьогодні патріотичний
настрій у частини російської інтелігенції набрав такого дивного
характеру, що вважає образливим для себе і неприпустимим визнання
найбезсумнівніших історичних фактів. Ну, наприклад, що існував усе-таки,
всупереч переконанню русофобофагів, російський великодержавний шовінізм
і російський націоналізм, а не лише націоналізм усіх інших народів, як у
нас повелося вважати, що цей націоналізм, який так себе гордо й
іменував (а ще його прибічники називали себе "истинно русскими людьми",
на відміну від людей також руських, але не істинно), створив у кінці XIX
та на початку XX ст. свою багату публіцистику і майже філософію; що,
нарешті, царська Росія, Російська імперія, все-таки була тюрмою народів.
Заперечувати це, пом'якшувати характеристики (навіть шляхом начебто
виграшного порівняння з жорстокішими часами) означає ображати пам'ять
тисяч і мільйонів кращих синів усіх народів Росії (в тому числі й
російського), які присвятили життя визволенню своїх народів, бачили свою
мету в розвалі тюрми, в досягненні майбутнього - не здійсненого, на
жаль, - братерства народів; це означає ображати ці пригнічені, повсталі й
відроджені народи; зневажати саму історію в її незаперечності.
            Та це ще не останнє слово великодержавного шовінізму доби
перебудови. Крайні його представники, вже не криючись, висувають
монархічні і "единонеделимческие" гасла. Програма новоствореної
Православної конституційно-монархічної партії Росії (її виклад вустами
голови оргкомітету С. Юркова-Енгельгардта опубліковано в "Аргументах и
фактах" від 21 - 27 квітня 1990 p., № 16) передбачає поряд з
"восстановлением упраздненных сословий", "органичным врастанием
существующих структур армии, флота, МВД, КГБ, госаппарата в новый
механизм конституционно-монархического государства с введением для этих
структур нового дворянства" (якому "Государь" даруватиме "за верную
службу вотчины"), - передбачає поряд з цим "восстановление попранного
достоинства Российского воинства и прав офицерской чести, укрепление
армии и флота, охраняющих от внешних врагов не социалистическое
государство, но целостность и неделимость Православного Отечества".
            Частина російської преси певного спрямування на допомогу новітнім
великодержавникам широко подає голоси великодержавників давнього і
недавнього минулого. Ось один із багатьох прикладів. "Литературная
Россия" двічі (в № 16 і в № 19 ц. р.) видрукувала статті емігрантського
релігійного філософа і публіциста Івана Ільїна (1883 - 1954) "Против
России" та "Что сулит миру расчленение России". У першій з них ідеться
про одвічне протистояння Росії та Європи, Заходу і вся вина за нього
покладається, звісно, на Європу, ширше - на весь світ: "мир изобилует
"руссофобами", врагами национальной России". "В мире есть народы,
государства, правительства, Церковные центры и отдельные люди -
враждебные России, особенно православной России, тем более императорской
и нерасчлененной России". 3 метою погубити Росію ці вороги "внедрили" в
неї більшовизм ("политика германцев 1917 - 1939 гг."); з цією ж метою
вони вдаються до "упорного навязывания русскому народу непосильных для
него западноевропейских форм республики, демократии и
федерализма..."тощо. Статтю цю писано 1948 року, а року 1990 в передмові
до неї кандидат математичних наук Юрій Лісіца захоплюється глибиною й
істинністю розуміння Росії І. Ільїним: він, мовляв, "глубоко и
основательно проанализировал ее недуги, падения и катастрофы, указал и
разработал пути ее духовно-национального возрождения"; більше того,
"Ильин, пожалуй, единственный, кто предвидел то время, которое мы
называем перестройкой, и описал много событий, происходящих сейчас с
нами". Оригінальне розуміння перебудови! А кого воно влаштовує, ще
виразніше показує солідарна публікація (із солідарними коментарями від
редакції) другої статті Ільїна. Вона - гімн царській Росії, Російській
імперії як земному раю не лише для російського, а й для всіх інших
ощасливлених цією імперією народів: "Сколько малых племен Россия
получила в истории, столько она и соблюла" (неправда!); "Ни
принудительным крещением, ни искоренением, ни всеуравнивающим обрусением
она никогда не занималась" (неправда!). Ільїн заперечує можливість
самостійного існування навіть найбільших народів імперії на тій
"підставі", що вони, мовляв, не мали б "ни бесспорной территории, ни
авторитетных правительств, ни законов, ни суда, ни армий, ни бесспорно
национального населения". А менші народи взагалі "неспособны к самой
элементарной политической жизни, не говоря уже о разрешении сложных
задач судопроизводства, народного представительства, техники, дипломатии
и стратегии". Досить одвертий расизм.
            Ніяких шансів не залишає Ільїн народам і в далекому майбутньому. Ось його історіософський
прогноз: "И вот когда после падения большевиков мировая пропаганда
бросит во всероссийский хаос лозунг "Народы бывшей России,
расчленяйтесь!", то откроются две возможности: или внутри России встанет
русская национальная диктатура, которая возьмет в свои руки крепкие
"бразды правления", погасит этот гибельный лозунг и поведет Россию к
единству, пресекая все и всякие сепаратистские движения в стране; или же
такая диктатура не сложится, и в стране начнется непредставимый хаос
передвижений, возвращений, отмщений, погромов, развала транспорта,
безработицы, голода, холода и безвластия. Тогда Россия будет охвачена
безвластием и выдаст себя с головой своим национальным, военным,
политическим и вероисповедальным врагам".
            Отже - порятунок один і перспектива одна: "русская национальная диктатура".
Мабуть, не для всіх такий уже несподіваний і несимпатичний. Бо в
редакційному коментарі сказано про Ільїна: "...в его ошеломительных
прогнозах на наш сегодняшний и завтрашний день столько исцеляющей
энергии, выстраданной мудрости". Авжеж, напоєні такою цілющою енергією і
мудрістю "истинно русские люди" кінця II тисячоліття нашої ери цілком
можуть довести до логічного фіналу справу своїх прекраснодушних
попередників. І тоді вже нікому не захочеться (та й нікому буде)
іронізувати з державного постулату минулих (здавалося б!) часів: "Не
было, нет и быть не может".
            Гадаю, навіть з цих кількох прикладів (а їх можна наводити безліч) видно, що сьогодні
великодержавний шовінізм активно "збагачується" з арсеналів одвертого
"единонеделимчества" і монархореставраторства. Думається, що у
російської суспільності, серед російської інтелігенції є досить сил, щоб
протистояти йому. Напевне ж, більшість росіян розуміє, що
великодержавний шовінізм - це небезпечно фальшивий аналог національного
самоусвідомлення, це підступна підміна турботи про національні інтереси,
національне благо російського народу згубними імперськими амбіціями,
претензіями вирішувати долі інших народів, розглядати їх як свою
"священну власність".
            Але це не означає, що боротьба проти великодержавного шовінізму - справа самих росіян. Оскільки він
зазіхає на національне існування всіх народів, то це наша спільна
тривога і справа. Всі ми повинні порозумітися щодо головного: не на
ідеологічній і психологічній основі "единонеделимчества" чи будь-яких
інших форм імперського мислення, не на шляхах реабілітації неправедного
минулого, царистського чи сталіністського, не через нагнітання взаємних
звинувачень і претензій можна йти до встановлення і поглиблення
доброзичливих взаємин. А лише шукаючи і знаходячи справжні причини наших
спільних бід: не в тих чи тих національностях, а в тоталітарній
системі, ворожій до них усіх; лише шляхом створення демократичного
суспільства і справжнього добровільного (якщо така добра воля буде)
Союзу держав-республік або іншої форми співжиття і добросусідства, яку
вони собі оберуть.
            Це зобов'язує нас, в Україні, обстоюючи своє національне існування і майбуття, робити це розважливо і
тактовно, так, щоб не викликати тривог у людей інших національностей. На
щастя, сьогодні в Україні немає реальних міжнаціональних конфліктів
(якщо під ними розуміти протиборство етнічних груп, а не окремих
особистостей); є підстави сподіватися, що не знайде у нас широкого
розповсюдження чума новітнього антисемітизму, яка розповзається по
Союзу, принаймні в його організованих і цілеспрямованих формах.
Підтриманню міжнаціонального миру сприяє і традиційна доброзичливість
нашого народу, і чітка позиція в цьому питанні РУХу, і спільні з ним
зусилля інших громадських та культурних організацій, у тому числі тих,
що репрезентують національні меншини.
            І все-таки в перспективі небезпека міжнаціональних конфліктів може виникнути і в
Україні, якщо посилюватиметься дія негативних чинників, що виявляються
вже й тепер. На це я намагався звернути увагу у виступі на установчому
з'їзді РУХу.
            Які ж це негативні чинники, на мій погляд?
            По-перше, вплив загальної обстановки в Союзі. Міжнаціональні
конфлікти в інших регіонах, особливо ті, що набувають кримінального і
кривавого характеру, - кидають тривожний відблиск на національну
проблематику взагалі, створюють навколо неї зловісний ореол. Зокрема,
ставлять у надзвичайно складне становище людей, які виступають в Україні
за мову, культуру, національне існування свого народу. Стереотип
мислення - не без участі пропаганди - породжує у частини суспільності
вороже ставлення до них як нібито потенційних винуватців можливих
ускладнень і ворожнечі. Така злоякісна містифікація реальних проблем і
потреб не тільки образлива для конкретного українського інтелігента, а й
небезпечна для всього суспільства. Другий негативний чинник - це
безвідповідальна поведінка тих нечисленних, але галасливих елементів,
які висувають авантюристичні, а то й провокаційні гасла, намагаються
надати національному рухові войовничо-злобного характеру. Третій чинник,
що працює на міжнаціональні ускладнення, - це національна
деморалізованість, національне самозаперечення, самоїдство частини
українців. Четвертий - неприязне ставлення коли не до всього
українського, то принаймні і навіть особливо до української мови з боку
частини, хай і незначної, російського населення. А паралельно з цією
активною недоброзичливістю - ширший спектр незацікавленості, зневаги,
незнання. І знову ж - влада стереотипів. Тут резерв для антиукраїнських
політичних маневрів, як і в триваючому планованому масовому переселенні в
Україну людності з інших регіонів (наприклад, нині на Одещині будують
тисячі будинків для переселенців з Далекої Півночі, тоді як для жертв
Чорнобиля житла і поселення вже скільки років забезпечити не можемо).
П'ятий чинник - це непродумані, на мій погляд, пропагандистські акції
офіціозу та деяких засобів масової інформації, які не враховують
ідеологічний і психологічний фон у республіці. Наше суспільство так
довго воювало з "націоналізмом" і під прикриттям цієї боротьби так
затято викорінювало рештки національного самоусвідомлення, що сьогодні
треба постійно пам'ятати про катастрофічні для національного існування
перекоси - як у масовій свідомості, так і у свідомості окремих людей. Це
ж неспростовна реальність нашого життя, що в уявленні декого вже саме
вживання української мови у повсякденному житті ще й досі залишається
прикметою "націоналіста". Не кажучи про приналежність до РУХу чи інших
неформальних організацій. Саме це слівце перетворилося у беззмістовний і
фальшивий стереотип, притому дуже небезпечний. Треба спершу повернути
йому об'єктивний науковий зміст. І якщо вже справді є потреба у
відповідних пропагандистських акціях, то, мабуть, їх слід здійснювати
грамотніше і тактовніше, не плутаючи грішне з праведним, не кидаючи тінь
на всю націю і не ображаючи національну гідність, - інакше
"антинаціоналістична" пропаганда буде антиукраїнською пропагандою, якою
вона фактично й була - значною мірою - протягом доброго півстоліття.
            Та головне джерело можливих міжнаціональних ускладнень - це все
ще наявні й досі не розв'язані об'єктивні політичні,
соціальноекономічні, екологічні, культурні, мовні проблеми. Це
фіктивність національно-політичного суверенітету Української РСР, як і
її економічного суверенітету: вся повнота реальної влади залишається в
руках центральних органів і відомств, а всі розмови на ці теми
залишаються розмовами; навіть недавні законодавчі акти мало що змінили в
розподілі компетенцій. Це нераціональна, несучасна і не відповідна до
природних, геополітичних, демографічних та інших умов України, а головне
- сформована без урахування волевиявлення її населення
економічно-господарська структура. Це замаскованість, містифікованість
картини економічних та фінансових розрахунків республіки з Центром та з
іншими республіками. Це занепад національної культури та мови, зведення
їх до ролі доповнювальних, факультативних; фактичне панування в Україні,
принаймні в містах, російської культури, а точніше - ситуація
відсутності органічної культури. Це ліквідація всіх форм
національно-культурного життя багатьох етнічних груп, які здавна
вкорінилися в Україні, а потім ігнорування протягом десятиліть їхніх
специфічних інтересів.
            Навколо цих та низки інших об'єктивних явищ і проблем і розростаються ті "поля" ідеологічного,
політичного, психологічного збудження, де можливе виникнення
міжнаціональних загострень. Хоч розв'язання цих проблем якраз і потребує
не загострення відносин, а консолідації сил, не роз'єднання, а
об'єднання. І долання міфів та стереотипів, які заважають
взаєморозумінню; просування до знання самих себе та один одного. А ці
спільні інтереси очевидні; дедалі більше усвідомлюється необхідність
морального і духовного відродження на основі свободи самовиявлення й
оптимального розвитку етносів та індивідів. Приходить і усвідомлення
того, що це можливе лише за умов народовладдя на всіх рівнях - від
самоврядування місцевих громад до державного суверенітету республіки.
            На цьому грунті може формуватися нове почуття спільності і
патріотизму, ширше за суто національне, - відчуття України як вітчизни
всіх людей, які пов'язали з нею свою долю і відповідальні за неї,
творячи її економічний, інтелектуальний, культурний потенціал,
продовжуючи її історію.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:38 | Повідомлення # 22
13 січня 1990 року
           
            ВИСТУП НА I ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ
            (серпень 1992 p.)
           
            Довгождане товариство, високошановні пані і панове, дорогі гості з усіх континентів земної кулі; всі, хто зміг потрапити до цієї зали, і всі, хто тут з нами подумки!
            Насамперед привітаймо одні одних із великою й урочистою історичною подією, співучасниками якої ми є.
            До неї йшлося не те що роками, а десятиліттями й століттями. За нею - і трагічні, і героїчні сторінки історії нашого народу, якому судилося велике розсіяння, порівнянне з біблійним.
            Історичне буття українського народу складалося так, що не тільки було роз'єднано й поділено його етнічну територію, але й значну частину його фізично-продуктивного, політичного, інтелектуального, культурного потенціалу витіснено за межі цієї етнічної території взагалі. Розсіяння по світу перетворилося на постійний процес, помітним складником якого стала політична еміграція як явище, що засвідчувало, з одного боку, національний ґніт в Україні і політичний терор чужинецької влади, а з другого - здатність українців вести боротьбу за свою свободу і за драматичних умов вигнанства.
            Сьогоднішній день знаменує кінець однієї доби нашої історії, коли українці були роз'єднані не тільки кордонами, але й взаємним незнанням, підозрами, інспірованим ворогуванням, і початок другої, коли ми можемо не лише спілкуватися й пізнавати одні одних, а й разом формувати свої політичні, життєві, культурні орієнтири, спільно працювати для створення нового образу України.
            Власне, це вже не тільки можливість, а й доконечна необхідність, перед якою стоїть молода Українська Держава.
            І тут треба наголосити, що сама ця Держава виникла як результат зусиль багатьох поколінь українців усього світу. При всій їхній роз'єднаності, взаємному незнанню і подеколи ворогуванні їхня енергія найрізноманітнішими, часом парадоксальними шляхами спрямовувалася на національне виживання - й або на розбудову самої України, або на підтримання вогню української ідеї.
            Інколи кажуть, що незалежна Україна постала в серпні 1991 року навдивовижу легко і завдяки щасливому збігові обставин; мовляв цьому вирішальним чином сприяв невдалий путч у Москві. Це поверхове бачення форми, а не змісту історичного процесу, навіть не процесу, а одного його моменту.
            До незалежності Україна йшла довгим, тяжким і жертовним шляхом, дорого за неї заплатила. В підвалині української державності - і століття боротьби наших предків, у якій кристалізувалася ідея самостійності; і символізована насамперед в іменах Шевченка і Франка титанічна робота великих просвітителів і різьбярів народного духу діячів культури і науки, котрі створювали гуманістичний потенціал нації; і, сказати б, сама колективна душа українського народу, яка вперто противилася знеосібленню та зберігала найцінніші якості своєї самобутності, бувши водночас відкритою до світу.
            За незалежністю України - і три роки національної революції та драматичної самооборони УНР, і десять років національно-культурного будівництва часів "українізації"; і політична, культурна та національно-організаційна діяльність українців у міжвоєнній Галичині та багатобічна активність міжвоєнної еміграції; і всенародне протистояння гітлерівському нашестю, і героїчна боротьба УПА; і неймовірно тяжка праця народу в післявоєнній відбудові, а потім у створенні індустріальної потуги сучасної України; і багатосторонні зусилля української еміграції у вільному світі задля утривалення політичного ідеалу самостійності, збереження національної ідентичності та підтримки духу дослідження і творчості; і національно-культурна робота українців Польщі, Чехо-Словаччини, Югославії, Румунії; і жевріння залишків українського життя на безмежних просторах колишніх республік колишнього Союзу - жевріння, яке нині розвогнюється.
            Україна розвивалася у нав'язаних їй спотворених суспільно-політичних умовах, і її незнищенна воля до життя виявлялася не завжди в адекватних формах і свідомих актах. Незалежністю завдячуємо не лише тим, хто свідомо присвятив своє життя цій ідеї, а й тим, хто, може, й не маючи поняття про неї, об'єктивно працював для України, забезпечуючи безперервність народного буття: вирощував хліб, добував вугілля, зводив житло, створював музику, народжував нові наукові ідеї. А найбільше завдячуємо тим українським матерям, які за всякої лихої години знаходили сили виховувати своїх дітей у добрих звичаях, передавали їм людяність і рідне слово.
            Незалежність - заслуга не тільки певних політичних сил та рухів, а всього народу, багатьох його поколінь.
            Тож не годиться нам сьогодні вираховувати, хто більше, хто менше поклав на терези української долі - це зробить історія, якщо буде потрібно; не годиться будь-яким політичним силам вихвалятися і вивищувати свою роль чи претендувати на монополію.
            Тим більше, що сьогодні нам треба думати зовсім про інше. Адже першу річницю державної незалежності України зустрічаємо в обстановці, яка зовсім не схиляє до безжурного святкування. Радість затьмарена гіркотою, тривогами, болем.
            Здобутки безсумнівні: широке міжнародне визнання; серія політичних та економічних угод із сусідніми і далекими державами, що визначає наше місце у світовому співтоваристві та допомагає політичному і економічному усамостійненню; конструювання структури державності; нарешті - головний наш здобуток: збереження міжнаціонального спокою в непростих умовах, завдяки чому Україна залишається однією з небагатьох мирних зон не лише в СНД, а й у всьому сьогоднішньому напівбожевільному світі.
            Однак загальна картина змін виявилася не такою, як очікувано.
            Замість поліпшення життя маємо катастрофічне погіршення.
            Замість налагодження ефективнішої адміністрації на всіх рівнях маємо її дальшу дезорганізацію та пониження компетентності.
            Замість оздоровлення фінансової системи маємо параліч її інституцій, позбавлених джерел фінансування; катастрофу української преси; трагедію українського книгодрукування; початок масової втрати і втечі з України мистецьких і наукових кадрів.
            Чи не вдасться урядові незалежної України зробити те, чого не змогли зробити всі попередні режими - остаточно добити національну культуру?
            І чи не судилося нинішній незалежній Україні остаточно і назавжди поховати й саму ідею української державності?
            У всякому разі, компрометація цієї ідеї йде повним ходом і в усіх можливих напрямках.
            Я особисто далекий від того, щоб ставити це на карб виключно урядові чи вищим особам держави. Думаю, що винні ми всі. А найбільше, може, ті, хто тільки й гадає, як би перекласти вину на інших, віддаючи неабияку енергію цьому втішному для себе, але сумному для суспільства заняттю.
            Зрозуміла річ: надії на швидке поліпшення справ у незалежній Україні після років руйнації були ілюзорними, не мали об'єктивних підстав і шансів на здійснення. Але чи неминучим було таке різке погіршення становища народу і чи мала бути такою глибокою соціальна і психологічна травма, що її зазнала Україна?
            Не знаю, чи хтось серед нас має чітку і однозначну відповідь на ці та інші запитання і чи така відповідь, коли хтось вважає, що її має, не буде жахливо спрощеною. Я лише пропоную спільно обдумати і обговорити деякі сторони нашого нинішнього становища та деякі можливі перспективи.
            Хочеться звернути увагу на те, що кризові явища, з якими ми зіткнулися, не є специфічно українськими або тільки такими, їх переживають усі країни колишнього СРСР і всі колишні соціалістичні країни Східної та Середньої Європи, в тому числі й ті, які менше були деформовані "реальним соціалізмом" і раніше стали на шлях політичних та економічних реформ. Отже, маємо справу з типологічними закономірностями процесу, що відбувається в історичному інтервалі між демонтажем тоталітарної командно-адміністративної системи та побудовою демократичної і ринкової системи, - закономірностями, яких ще не проаналізували достатньою мірою економісти та соціологи.
            Цей факт інтернаціональності кризи засвідчує всю поверховість і довільність зведення її до суто українських чинників, а тим більше до чиєїсь лихої волі.
            Звичайно, є і лиха воля, і незацікавленість старих структур, і саботаж, і інтриги мафії. Але не абсолютизуймо ці чинники. Не уподібнюймося до більшовиків, які у всіх неладах своєї системи звинувачували саботажників, диверсантів, ворогів народу. Саботаж і злочинність не є самовиникаючими чинниками, вони виростають з неефективності економіки та адміністративної структури, а не навпаки.
            Втрати в економічній політиці очевидні. Так зване відпущення цін за умов державної, відомчої та мафіозної монополії обернулося тотальним пограбуванням народу і не тільки не стимулювало виробництво, а, навпаки, паралізувало цілі його галузі. Канібальський спосіб здобуття прибутків за рахунок не інтенсифікації виробництва, а підвищення цін насправді призводить до зменшення прибутків і до банкрутства. Маємо імітацію ринкової поведінки або її силове нав'язування - при відсутності ринкової економіки, - і це виглядає як трагічний фарс.
            Економічна політика здійснюється методом спроб і помилок і має зигзагоподібний характер. Можна зафіксувати три її злами лише протягом цього року: курс на змагання з російськими реформами; урочисте проголошення нової економічної доктрини з відмовою від наслідування Росії, обіцянкою виходу з карбованцевої зони та формування національних економічних пріоритетів; нарешті, буквально через дватри місяці, тихенька ревізія цієї доктрини і повернення до економічної еклектики та прагматичних напівкроків.
            Що це - свідчення невпевненості керівництва чи відсутності волі і витримки, необхідних, щоб довести справу до віддаленіших результатів? Чи непередбачуваної і незбагненної складності проблем? Чи, може, і перше, і друге, і третє?
            У всякому разі, доводиться визнати, що не тільки серед українських економістів та урядовців немає згоди в думках, а й навіть найдосвідченіші та найавторитетніші зарубіжні економічні й фінансові експерти дають суперечливі оцінки та поради.
            За наших конкретних умов економічна політика не просто пов'язана з соціальною, а змушена бути її частиною. Економічні реформи можливі лише в такій якості і в такому темпі, в яких вони не викличуть соціального вибуху, тобто простір для маневру обмежений. Українська ситуація набагато складніша, ніж російська. Маю на увазі не тільки те, що, всупереч поширеному у нас патріотичному уявленню, Росія незрівнянно багатша на ресурси. Маю на увазі й інше: в Росії, хоч би як там розвивалася криза, ніколи не дійде до втрати державності, а лише - до зміни форм цієї державності. Тоді як в Україні питання полягає саме в тому, чи утвердить вона свою державність, чи втратить. Так що тут відповідальність політиків незрівнянно більша і потрібні не тільки рішучість, а й зваженість та обережність, особливо, якщо не забувати, що мотивація вибору на користь незалежності для значної частини населення України мала не лише національно-політичне, а й соціально-економічне забарвлення.
            Міжнародні фонди можуть радити Україні зменшити соціальні витрати наполовину (з 41 до 20 відсотків ВВП - валового внутрішнього продукту), різко зменшити асигнування на освіту і культуру, скасувати закони про мінімальну заробітну платню, вдатися в разі необхідності до масових звільнень та інших "драконівських заходів", як самокритично це кваліфіковано в одному з експертних документів, - але українському урядові доводиться зважувати, чим обернуться такі кроки не в теоретичному моделюванні, а в реальній ситуації.
            Економічні реформи не можуть бути проведені без ускладнень і самообмеження. Це всім зрозуміло. Але, на жаль, розмови про неминучість жертв стають прикриттям для перекладання всього тягаря реформ на трудові верстви. Із загрозливою швидкістю поглиблюються соціальна диференціація і соціальні контрасти.
            Було б ще півбіди, якби те, що вигрібається з порожніючих кишень терплячого громадянства, йшло на користь держави, для її заходів, - але ж воно здебільше загрузає у відомчих і мафіозних структурах.
            За цих умов актуальним стає законне прагнення трудівників до самозахисту, до організованих дій, що ставили б межу як сваволі державної адміністрації та відомств, так і розбоєві торговельної та інших мафій. Але біда наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення. Натомість роль оборонців трудового люду намагаються - і не без успіху - перебрати противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію народу і довела суспільство до нинішнього стану. Вони ж цинічно одягаються і в одежі захисників демократії та прав людини - ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини...
            А загалом це звичайна логіка політичної боротьби, і якщо самі національно-демократичні сили не будуть дійовими оборонцями соціальних та громадянських прав, цю ключову політичну роль переберуть відмиті і невідмиті комреваншисти.
            З економічною і соціальною політикою прямо змикається кадрова. Це, мабуть, найболючіша тема політичних дискусій і боротьби, бо йдеться про реальну владу, а отже, й долю України. Тут багато невдоволення й обурення, як і претензій до Президента у зв'язку з персональними призначеннями у структури президентських представництв на всіх рівнях. (У дужках хочеться сказати, що самий інститут представників Президента в принципі не дуже узгоджується з розвитком демократичного самоврядування і може сприйматися лише як тимчасово вимушений - для зміцнення виконавської дисципліни в період хаосу). Основний мотив розпачливої критики з боку демократів: засилля на всіх рівнях старої партократії, яка скрізь, а особливо в провінції, залишається єдиною реальною владою.
            Це справді таки становить велику небезпеку для майбутнього України. А проте ситуація не така однозначна, вона має й інші виміри, яких ми здебільшого не враховуємо.
            По-перше, демонтаж кадрових структур такого масштабу, їх кардинальна заміна просто фізично неможливі за один чи кілька років - цього в історії нікому не вдавалося зробити навіть шляхом кривавих революцій: згадаймо, що й більшовики, розігнавши 1917 року старий державний апарат, у перші ж місяці змушені були піти на поклон до нього.
            По-друге, в успадкованих кадрових структурах немало людей, які еволюціонували у своїх настроях разом з усім суспільством і готові сумлінно служити незалежній Україні.
            По-третє, демократична держава формує свій апарат не за політичною ознакою, а за діловою, професійною. До речі, досвід перебування національно-демократичних сил при владі в західних областях України показав, що навіть там вони не мають достатньої кількості своїх кадрів.
            Нарешті, чи не головне. Президент будь-якої країни, хоч і невільний від власних симпатій та антипатій, все-таки змушений спиратися на ті політичні групи, громадські рухи та адміністративні структури, які мають вагу в суспільстві і за допомогою яких можна вирішувати завдання державного будівництва та збалансовувати гру політичних сил. Звернімо увагу хоча б на постійне балансування Єльцина. Не виключено, що форсований тотальний наступ на старий апарат за наших українських умов міг би призвести не тільки до кадрового спустошення, а й до загострення політичної конфронтації, стимулював би створення потужного антинезалежницького фронту. І з цим доводиться рахуватися.
            Отож моральні ламентації демократам не допоможуть. Успіх в одному - збільшувати свій реальний вплив у суспільстві, здійснювати політичний тиск на всіх рівнях і формувати свій професійний, конкурентоспроможний корпус претендентів на урядові та адміністративні посади.
            Головна причина неуспішності демократів - у їхній власній слабкості; вона ж не є лише їхньою виною, а більше - наслідком політичної нерозвиненості суспільства. Всупереч ходячим уявленням про надмірну заполітизованість населення, соціологічні опитування засвідчують, що більшість населення або зовсім не цікавиться політичним життям, або має про нього дуже приблизне уявлення і що тільки менше третини його хоч якоюсь мірою причетні до всього спектру інститутів громадянського суспільства (від політичних партій до спортивних організацій): дуже низький показник. Слабкість політичних партій і нерозвиненість інститутів громадянського суспільства можуть стати небезпечним резервом нестабільності.
            На тлі негативних соціально-економічних процесів, які в масовій свідомості нерідко парадоксальним чином пов'язуються з діяльністю нових політичних сил, демократ стає подекуди непопулярною постат-
            тю. За цих умов немає певності, що дострокові перевибори Верхов ної Ради, заклики до яких дужчають, дадуть дуже втішні результати У всякому разі, демократичним партіям доведеться рішуче активізувати свою діяльність, поширити її за межі інтелігенції та політизованої частини городян, шукати зв'язків з ширшими колами населення насамперед із робітництвом і селянством, які складають головну масу виборців. А це неможливо без ґрунтовної розробки соціально-економічних програм, які в більшості партій та рухів приблизні і риторично-обіцяльні, а через те й не здатні викликати довіру. До речі, не важко помітити, що численні заяви, декларації, демарші демократичних і не вельми демократичних партій майже всі стосуються поточних політичних подій і дуже рідко - питань соціально-економічної стратегії.
            Може, найважливішим завданням найближчого часу - на загальну думку - залишається створення Уряду національної згоди чи національної довіри, - як спосіб виходу з політичної кризи та активізації економічної політики.
            Вирішення цього питання ускладнюється нескінченними розколами серед демократичних і опозиційних сил. Загалом хаотична політична диференціація в суспільстві, яке щойно скинуло з себе обручі примусової єдності, явище природне і спостерігається в усіх посткомуністичних та нестабілізованих суспільствах. Але вражає, по-перше, невідповідність між шумливою і калейдоскопічною поверхнею політичного життя суспільства і мовчазною непрозорою аморфністю глибин цього суспільства; по-друге, відсутність раціональної мотивації в розколах і чварах, абсолютна перевага заідеологізованості й емоційної персоналізації над концептуальністю. Це ще можна зрозуміти, коли дрібні ультраправі групи, кожна з яких оголошує всіх інших і одна одну не менше як зрадниками України, колотяться, сказати б, без відома українського народу, якому немає до них діла.
            Але гірше, коли не можуть знайти спільної мови люди, які створили і розбудували Рух, коли доходить до конфронтації між частиною Руху і Конгресом національно-демократичних сил. Можна сумніватися, чи є великі підстави для такої конфронтації. В оцінці нинішнього становища і Рух, і політичні партії Конгресу дуже близькі, хіба що Рух висловлюється гостріше. Фактично багато спільного і в основних програмових вимогах Руху та Конгресу. Зрештою, час покаже, наскільки вмотивованими і глибокими є розходження. Якщо за ними щось більше, ніж емоційно-психологічні настановлення лідерів, якщо декларування незгод буде підкріплене концептуальними розробками, - то це може піти й на користь українській демократії, збагачуючи бачення суспільних проблем, розширюючи варіанти рішень, стимулюючи змагальність політичних сил.
            Але хотілося б поділитися двома міркуваннями. Усім зрозуміло, що нинішня Українська держава - далеко не та, якої ми хочемо, тобто вона не в тому стані, як нам хочеться. Але іншої ми сьогодні не маємо. Від нас усіх залежить зробити її кращою; від політичних сил - зміцнити її тими інститутами і атрибутами, яких їй бракує, довести до кінця процес убезпечення від спроб реанімації імперського Союзу.
            Однак чуємо - і не лише в побуті від розчарованих громадян, а й від деяких опозиційних політиків, - що Української держави ще не існує, а те, що маємо, - пародія на державу. Добре, якщо за такою позицією стоїть знання про спроби творення "справжньої" Української держави і відповідна діяльна енергія. Гірше, коли за цим - бажання пов'язати державотворення з своїм іменем, починати Україну від себе. І ще гірше - коли людина не припускає іншої'України, ніж та, якої вона хоче. Такі люди ладні, щоб України краще взагалі не було, аніж вона буде не такою, як їм уявляється. Це про них давно сказав Вячеслав Липинський, що їхнє гасло - "Бий усіх на Україні, хто не такий, як ми". Такі люди вже не раз губили реальну Україну і можуть погубити знову.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:39 | Повідомлення # 23
І ще одне. Дедалі частіше чуємо не вельми коректні, а то й просто брутальні закиди на адресу тих політичних діячів, які еволюціонували від
конфронтації з колишньою верховною владою до конструктивної участі у
творенні нинішніх структур демократичної України при збереженні власної
позиції. В чому тільки не звинувачують їх політичні аутсайдери. І не
хочуть прийняти простого пояснення: що практична участь у державних
структурах, ставлячи політика перед усією складністю державних проблем,
тим самим урівноважує, раціоналізує його позицію, а водночас дає
можливість проводити її в життя.
            І, може, саме на ґрунті активної практичної участі в державотворенні можна прийти до ширшого
порозуміння різних політичних сил.
            Взагалі бажаної консолідації, на мій погляд, треба шукати саме на рівні практичної
державотворчої діяльності в найширшому значенні слова, діяльності,
підпорядкованої загальнонаціональним цілям, - а не на рівні ідеології,
де цілковита єдність не тільки неможлива, а й непотрібна.
            Мені здаються тривожним явищем популярні нині марення про ідеологічно
зцементовану Україну. Можна зрозуміти їх - вони є реакцією на той
ідеологічний вакуум, у якому живе нині значна частина нашого
суспільства. Через те чуємо розмови про необхідність державної
ідеології; дехто пропонує на цю роль ідеологію українського
націоналізму.
            Однак історія засвідчує, що будь-яка державна - обов'язкова - . ідеологія неминуче призводить до
ідеологічного примусу, а то й політичного терору проти власних громадян,
до тоталітаризму.
            Що ж до ідеології націоналізму, то знову б постало питання: яку саме з багатьох концепцій націоналізму
вважати істинною? Але навіть наймодернізованіші з цих концепцій все-таки
більше відповідають умовам національно-визвольної боротьби, ніж умовам
державного будівництва, надто в суспільстві з багатонаціональним складом
населення, суспільством, яке хоче жити за принципами демократії. В
незалежній Україні з її широким спектром регіонально-політичних та
регіонально-культурних відмінностей, релігійною неоднорідністю,
неоднозначним ставленням населення до багатьох подій минулого та до
сучасних політичних оцінок і орієнтацій, практичною двомовністю та
багатьма іншими особливостями - спроби зробити український націоналізм
державною ідеологією спричинилися б лише до глибоких розколів
суспільства за національною, територіальною та світоглядною ознаками і
до розколів у середовищі інтелігенції; не кажучи вже про небезпечну
конфронтацію з сусідніми народами.
            Політична та ідеологічна сфера повинні залишатися плюралістичними; будь-яка ідеологія
- справа вільного вибору особистостей або певних соціально-політичних
груп. Спроби нав'язування моноідеологічності - це вияв глибоко
закоріненої психології "більшовизму" різних кольорів.
            Натомість національна визначеність України може бути забезпечена
поєднанням етно-історичних цінностей з громадянськими, моральними,
гуманістичними цінностями вселюдськими. Гармонію цих цінностей можна
вмістити в поняття національної ідеї, безмежно ширшої за націоналізм чи
будь-яку іншу догматичну ідеологію. Саме така позиція забезпечує
успішніше й активніше протистояння тій хвилі шовінізму, російського
націоналізму, українофобії, яка накочується на нас іззовні, але
спінюється і в деяких регіонах самої України.
            Чи можна розглядати націю як щось постійне і незмінне? Нації перебувають у стані
перманентного переформування - і тільки тоді вони життєздатні. Можливо,
сьогодні відбувається формування нової якості української нації - на
принципі державності, а не етнічності. Консолідуючою ідеєю в цьому
процесі стає ідея України як вітчизни всіх громадян, які пов'язали свою
долю з українською землею і причетні до творення на цій землі
суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної
традиції і водночас за пов'язання цієї традиції із стратегією світового
історичного розвитку.
            Така Українська національна держава дотримуватиметься принципу національного інтересу та національних
пріоритетів у державному, а не етнічному значенні - як це властиво
сучасним розвиненим демократичним державам.
            Ця Українська держава, маючи великий природний, економічний, культурний,
інтелектуальний потенціал, спроможна зробити помітний внесок у світову
цивілізацію, знайти належне місце серед народів Європи і світу,
відігравати неабияку роль у регіоні Середньо-Східної Європи,
Середземномор'я і Близького Сходу. Не виключено також, що вона зможе
виконати і певну світову місію - показати приклад безкровної еволюції
від комуністичного режиму до демократії, приклад мирного розв'язання
складних міжнаціональних і міждержавних проблем, доброзичливості, а не
ворожнечі до сусідів.
            Станеться так чи ні - залежатиме від міри консолідації громадянства української нації-держави (маючи на
увазі під консолідацією не однорідність, а багатоманітність при
усвідомленні спільної мети), а якоюсь мірою - і від зусиль кожного з
нас.
            Колись не останній з філософів людства сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інтересові.
Історія підтвердила це як незаперечний свій закон - якщо йдеться про
цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян
України Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без
ідеї нікуди не веде.
            Що ж до людей, які свідомо присвячують себе справі будування України, то серед них дедалі міцнішає
переконання, що сьогодні мірилом громадянськості є не патріотична
риторика, не войовничість, не вміння щонайгостріше висловитися на адресу
партократів та інших мерзенних ворогів України, - а здатність робити
конкретні справи або, принаймні, запропонувати конструктивну думку для
розв'язання тієї чи іншої суспільної проблеми.
            Ми можемо і повинні сперечатися між собою, не щадячи самолюбства, проте забувати
всі незгоди й образи, коли треба об'єднатися в дії для України.
            Нашим девізом мають стати слова одного із добрих синів України:
хай згине моє ім'я, але хай живе і благоденствує Україна.
           
            "НАВКОЛОЮВІЛЕЙНЕ"
            Неполітичні роздуми політичного маргінала
            [Газета "Зеркало недели". 23 серпня 1997 p.]
           
            Шість років незалежній державі Україна. Вік майже дитячий. Але,
здається, ні у кого вже - окрім безпросвітних ненависників українства у
самій Україні та безнадійних великодержавників чи то шовіністичного, чи
то ліберально-"общерусского" ґатунку, - не залишилось колишніх ілюзій з
приводу гаданої ілюзорності нашої державності: так, держава Україна
відбулася. І пребуде у всьому, як кажуть, "осяжному історичному
майбутньому". Всупереч усім тим, хто возз'єднує, євроазійствує,
афрослав'янствує чи ще якось фарисействує.
            Призабулись захоплення перших днів незалежності. Зблідли, вкрились нашаруваннями
прикрих розчарувань наївні надії на швидке набуття Україною достойного
вигляду і місця у сім'ї світових обранців. І все ж у багатьох, мабуть у
більшості громадян України, у всякому разі і в мене теж, свято
незалежності викликає почуття радості та щемливої розчуленості. Це
неправда, що незалежність нічого не дала Україні і що нам нема чим
хвалитися і нема чим гордитися. У будь-яких перипетіях життя треба
зберігати справедливість суджень.
            А що тепер ми можемо не боятися бути українцями, не приречені приховувати свої думки та
почуття, вільні у своїх поглядах, ніхто не нав'язує нам обов'язкового
способу мислення та обов'язкових ритуалів громадянської поведінки, тобто
що ми - в усякому разі з цього погляду, не єдино важливого, проте дуже
важливого - стали, нарешті, вільними людьми поруч із людьми вільного
світу - хіба це мало? Інша річ, що людям властиво невдячно забувати
навіть нещодавно набуте благо, тим більш, якщо воно має бути само собою
зрозумілим. Але й те правда: чи всім потрібна свобода?
            А те, що ми маємо цілком демократичну Конституцію, яка високо оцінена у
всьому світі (і лише у нас її ганьблять відроджувачі КПРС, учорашні
ідеологи та практики тоталітаризму, і навіть величають 'фашистською" -
без докорів сумління, під її ж захистом!) і яка дає можливість розвивати
структури громадянського суспільства. Ну, а те, щоб вона не залишилась
гарною декларацією, - і від нас із вами залежить.
            А те, що ми змогли уникнути міжнаціональних та інших сутичок, які збурили і
все ще збурюють добру половину світу, у тому числі й багато суспільств
схожої з нами "пострадянської" долі?
            А те, що світ починає знати нас і рахуватися з нами, і навіть наші сусіди із складним
характером після виснажливого вичікування самовгамовано пішли на
підписання з Україною угод та договорів, у головному все ж рівноправних;
те, що гімн нашої країни звучить і прапор піднімається у раніше
немислимих для нас ситуаціях і в раніше неуявлюваному сусідстві, - хіба
цього мало?
            Та ба, мало. До болю мало. Мало є у нашій державності такого, чим ми можемо похвалитися і чим можемо гордитися
перед собою та світом. У ці святкові дні можна було б повторити слова
поета: "З журбою радість обнялась", - якби слово "журба" не було надто
слабким, щоб передати ту гіркоту і той сором, який відчуваєш, бачачи
страждання та приниження мільйонів людей...
            Так, незалежна Україна не стала (ще? поки? чи...) державою українського
народу у повному значенні цих слів. Більше того, збереглися багато які
сторони самовідчуження народу та держави із часів радянських, і це
самовідчуження навіть "удосконалюється". Певна річ, в історії не було і
ніколи не буде прикладу справжньої невідчуженості держави від народу, бо
природа держави і є певна відчуженість від народу, - але щоб до такої
міри і в такі й формі, та ще на тлі загальних високих очікувань, - це
вже занадто!
            Я не політолог, не економіст, не соціолог і не беруся надто категорично і впевнено про все це судити. Я маю лише
деяку причетність до сфери культури та деякий досвід у цій сфері - його
надто мало для категоричних висновків. Можу лише признатися, що багато
із того, що відбувається, мені незрозуміло. І насамперед незрозуміло,
чому те, що у "інших людей" нібито дало чи дає добрі результати або ж
визнано таким і нам запропоновано як рецепт, який не викликає сумніву, -
нами прийняте, у нашій практиці, призводить до ой яких недобрих
наслідків.
            Ось, мовляв, яка чудова і чудотворна річ - "звільнення" цін, лібералізація цін! - ласкаво запропонована нам
західною економічною теорією і вдячно прийнята нашими поквапливими її
послідовниками (як же - все прогресивне... пробачте, все цивілізоване
людство йшло цим шляхом!). Обернулося ж усе тим, що директори державних
підприємств, які тріумфально пропхали відповідний законопроект у
"першій" Верховній Раді, одержали щасливу можливість багатократно
збільшити прибуток, перш за все особистий, не шляхом збільшення
продуктивності, підвищення рентабельності виробництва, а шляхом
фантастичного підняття цін. Тобто - шляхом пограбування народу.
            Не менш дивна і чудотворна річ - лібералізація зовнішньої
торгівлі. Золоті гори обіцяли державі, дивись, і народу щось та й
капнуло б. Та ні - вивезли за безцінь усе, що могли, валюту на
зворотному шляху розтрусили. Знову грабунок України. На додаток (та ще й
на який "додаток"!) внутрішній ринок віддали - люб'язно і повністю! -
"зарубіжному товаровиробнику", надовго причмеливши власного.
            А "приватизація"? Особисто я не належу до тих, хто вважає приватну
власність панацеєю від усіх бід та ключем до всіх чеснот. Швидше
навпаки. Ну, можливо, "менше з лих..." Я ніяк не можу позбутися одного
спогаду дитинства: війна, на окупованій німцями території люди почали
освоювати занедбані землі, і при їхньому розподілі добрі старі сусіди
пішли один на одного з вилами та косами. З того часу я зримо бачу цю
картину і сьогодні без особливого захвату слухаю імпортні та туземні
гімни приватній власності. Але ладен погодитись, що це саме туманні
дитячі спогади і що нема альтернативи "світовому досвіду". Ладен-то
ладен, але ж наша приватизація - знову ж таки пограбування, у цьому
випадку пограбування держави (а таким чином і народу) її слугами,
шахрайство певної частини компартійної та адміністративно-господарської
номенклатури. Народ до неї ніякого стосунку (окрім неминуче
страждального) не має.
            Я вже не кажу про перекачування державного добра у "малі підприємства" і "спільні підприємства", про
"трасти" і т. п., про різні вишукані способи переможного ошуканства під
виглядом підприємницької ініціативи.
            Так чому ж те, що "у інших" нібито добре, - у нас таке погане? Можливо ми, творячи свою
історію, чинимо так, як герой однієї народної казки - на весіллі
гукаємо: "Земля вам пухом", а на похоронах: "Носити вам не переносити"?
            І справді: "відпускати" ціни, не маючи товарів, не маючи
конкуренції (а відповідно й ринку), а маючи лише
монстрів-монополістів...
            Чи: сподіватися на сприятливі для народу результати стихійної, неконтрольованої, закулісної
приватизації у суспільстві, до глибин деморалізованого за десятиліття
"соціалізму", до решти розкладеного корупцією, суспільства, де вже
могутньо розвинулись тіньові структури, номенклатурно-мафіозні витязі
яких уже приготувалися до стрибка на всі ласі шматочки народного добра? І
т. д. і т. п.
            Читач може запідозрити автора у тому, що він запізно прозрів: "по шкоді мазур мудрий".
            Справді, не належу до числа далекозорих та передбачливих, але від
усього, сказаного вище, і багато чого іншого подібного (і, на жаль,
такого, що збулося) застерігав на самому початку цих процесів - рівно
п'ять років тому, у виступі на Першому Всесвітньому конгресі українців,
тоді ж опублікованому, - і міг би замість попередніх абзаців просто
процитувати тодішні слова. Втім, застерігав не я один, застерігали і
люди поважніші. Одначе коли ціла когорта пожадливих пристрасно захоплена
могутніми жувальними рухами, то навіть Божого грому не буде чутно...
            І тут хочеться звернути увагу на одну обставину, яку, мені
здається, ми недооцінюємо. Ми часто говоримо про політичну, економічну,
екологічну спадщину тоталітаризму. І випускаємо з уваги дещо тяжче та
важливіше: його людську спадщину. Той соціум і той тип людини - не
єдиний, звичайно, тип і не найрозповсюдженіший, але злоякісно дієвий,
"гнійний", що відіграв немалу роль у визначенні характеру нашого
нинішнього суспільства. Заручниками його стали й ми, і держава Україна.
            Не буду торкатися ширшого і складнішого питання про те, як
відбилися на характері, духовності, моралі, інтелектуальному та
продуктивному потенціалі народу лиха, що безперервно звалювались на
нього впродовж всього XX століття: дві світові війни; три голоди, один з
яких, організований та проведений залізною державною рукою, забрав
третину селянства; "розкуркулювання", винищення національної
інтелігенції, постійний політичний терор і т. д. Мабуть, без цих
колосальних "відрахувань" наше суспільство виглядало б зовсім інакше і
зовсім інакше вирішувало б свою долю. Але подумаймо про більш приступне
особистому досвіду кожного з нас: як ви гадаєте, ось та критична маса
корупції, хабарництва, безвідповідальності, пияцтва, хамства (і
чиновницького, і побутового), котра "вибухнула" у нашому суспільстві,
вона що: продукт шести років української незалежності? Невже ми вже
встигли забути, як стогнали від усього цього в "брежнєвські" часи, та й
до них? А слово "беспредел" коли народилось? А анекдоти про "блат", а
знаменита мораль: "Вони вдають, що платять мені, а я вдаю, що працюю"?
Все це було і нагромаджувалося десятиліттями, але всіляко замовчувалось і
камуфлювалось. А ось відпустили гайки, і "рвонуло". Все вийшло на
поверхню, все відкрито.
            Нема кого й чого боятись: державна влада слабенька, "громадянського суспільства" і зовсім нема,
хоча ніби й прагнули "завести" його й собі; громадська думка в
розсіяному стані; окремі, якщо скористатися рятівною формулою часів
соцреалізму, окремі громадяни замість того, щоб допомагати державі на
предмет правопорядку, самі метикують накапостити: хто в електричці
шкіряне сидіння ножиком чикне, хто у під'їзді лампочку поцупить, з
нужди, зрозуміло, а хто й іншу нужду прямо у ліфті справить - це вже
заради чистого мистецтва. Хто ж норовом серйозніший, може після пиятики
повправлятися сокирою на сусідах та родичах - у цьому досягло успіхів і
богобоязливе українське село...
            Найтяжчим наслідком "соціалістичних" десятиліть стали не політична та економічна стагнація,
навіть не екологічні жахи, а непоправні демографічні, інтелектуальні та
моральні втрати, духовна деградація значної частини вцілілого населення.
            І думається часом: може, нинішня трагедія України не стільки в
тому, що Карпатські гори Господь Бог воздвиг не з того боку, скільки в
тому, що незалежність вона здобула у той пізній час, на тій уже стадії
своєї історії, коли розклад і моральна деградація суспільства досягай
масштабів, близьких до необоротності.
            Дорого нам даються і ще, видно, даватимуться "родимі плями" більшовицького "соціалізму". (Я
особисто далекий від того, щоб бачити все минуле у чорному світлі; я
схильний розглядати його як складну і суперечну картину, але в цьому
випадку мова йде про те, що і для самого "соціалізму" виявилося
згубним). Тим більше, що ми не поспішаємо їх позбутися, а часом сприяємо
їхньому розростанню. Візьму для прикладу таке, на перший погляд,
незначне, але насправді дуже важливе для долі суспільства питання, як
процедура доступу до вищої освіти. Право на її отримання, як пам'ятаєте,
однаково категорично проголошувалося як найдемократичнішими у світі
сталінською та брежнєвською конституціями, так і нашою просто
демократичною. Але вже, принаймні, два, якщо не три покоління наших
людей виросли за умов, коли поняття "вступні екзамени", "вступний
конкурс" стали огидним фарсом, який на все життя ранить молоді душі і
прирікає їх на розчарування та цинізм. Можна уявити собі, скільки за цим
нездійснених надій, поламаних доль, нереалізованих талантів. Здавалося
б, однією з перших добрих справ нової України, що знаменують її відрив
від традицій тоталітарного суспільства, мало б стати рішуче подолання
практики хабарницько-телефонного, закулісного, списочного набору до
вузів і переходу на чесну і відкриту конкурентність. Адже
"капіталовкладень" ніяких не вимагалось - а "капіталовіддача" величезна:
моральне очищення, професійне підвищення, відродження віри молоді (та
батьків!) у справедливість держави. Ось був шанс підтвердити, що ми
маємо намір жити по-новому! Але ніхто, виявляється, про це не подумав.
За звичкою продовжили зручну стару практику і навіть посилили. Сумлінні
та знаючі, безкорисливі та допитливі, ті, що шукають істину і прагнуть
прислужитися суспільству, залишаються здебільше за бортом. І дістають
шоковий удар на все життя. То ж яке майбутнє ми готуємо Україні?
            Труднощі, з якими стикається Україна, втрати, від яких вона потерпає, природно, породжують неминуче традиційне запитання, до якого і зводяться
для багатьох усі складності проблеми: хто винен? В очах одних - винні
комуністи, в очах інших - "демократи", а то ще - Міжнародний валютний
фонд або ж, навпаки, підступи великого сусіда. Т нібито кожний із
названих факторів справді "має місце". А якщо треба підшукати зовсім
конкретного зловмисника, то завжди є фігура для побиття: перша особа,
лідер, "вождь" (він не той; він підвів; він не туди повів; він зрадив,
він продав і т. п.). Такий випробуваний хід патріотичної думки дуже
зручний тим, що приємно полегшує завдання розкриття причин національних
катастроф: завжди можна пред'являти претензії не до себе і до своїх
співгромадян, а до Хмельницького.., Мазепи.., Грушевського..,
Скрипника.., Кравчука.., Кучми... (хто наступний?)... і взагалі не
турбувати себе зануренням у неприємні матерії, що стосуються стану
українського суспільства, рівня національної самосвідомості та
політичної культури, позиції різних суспільних груп. Перед лицем безладу
зростає попит на "справжнього" вождя. В деяких газетах прямо лемент
стоїть: "Мойсея!" Дайте Мойсея - і край! Щоб сорок років виводив по
пустелі біблійній, поки повимираємо і тим обновимось. І не виникає
питання: а чи стане народ сорок років волочитись за самозванцем. Та й
те: упродовж XX століття Мойсеї у різних кінцях світу такого натворили,
що не на одне людське покоління вистачить куштувати.
            Звичайно ж, і лідери потрібні, і особисті якості лідерів мають велике
значення. Але, як сказав колись поет, оспівуючи наймойсеїстішого Мойсея
XX століття: "Народ достоин своего вождя, а вождь достоин своего
народа". Так що і захоплення, і претензії, і прокляття тут можуть бути
(і бувають) взаємними.
            Однак, зрозуміло, загальну провину не розподілити порівну. Одна справа - пенсіонер, пограбований державою
чи черговим "трастом", інша - держава чи й самий цей черговий
"трастовик", що трохи побавився розбоєм на великій дорозі та й ушився
для цивілізованого життя у цивілізовані краї.
            Ох уже ці "новые украинцы", крутяги, що на ходу перескочили із комсомольської
бойової тачанки у мирні буржуазні "мерседеси"! Не знаю, чи бачила
коли-небудь наша земля плем'я більш... негарне. Обійду десятою дорогою
такі марні питання, як культура особистості, горезвісна духовність та
інші химери. Але куди подінешся від того, що вузька, однак могутня кліка
наших нуворишів безнадійно далека не тільки від почуття соціальної
відповідальності та соціального сорому, але й від елементарного
розуміння власної безпеки: адже своєю глухотою до народу та нахабством
вони провокують той соціальний вибух, який може дорого коштувати їм
самим.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:40 | Повідомлення # 24
У інформаціях ЗМІ про мітинги та інші акції "лівих" переважає зловтіха: знову, мовляв, сотня пенсіонерів
зібралась... Овва, зловтішатись, може, й недовго залишилось. Адже це
найбезглуздіша короткозорість: сподіватися, що "комуністичний" (чи
"лівий") рух обмежиться пенсіонерами і вмре разом із ними. Почнемо з
того, що комуністична ідея, як би ми до неї не ставились, - одна із
вічних загальнолюдських ідей, які то вмирають, то відроджуються.
Остаточно померти вона може хіба що в суспільстві загального
благоденства, хоча б і споживацького. Нам до цього ще далеченько. І за
наших умов наївно сподіватися, що віковий імунітет убезпечить молодь від
демагогії лівих. Тут вік гарантії не дає, швидше обеззброює. Адже вона
не знає єзуїтської історії, кривавого минулого цієї демагогії, жахів
тоталітаризму не пережила і може сприйняти їх як міф. У той же час
гендлярські ідеали особистого збагачення кращу частину молоді ні в які
епохи не захоплювали, серед неї завжди знаходились альтруїсти та
ідеалісти, готові на жертви заради знедолених, заради загального блага.
Якраз вони і можуть на зміну злобній "революційній" демагогії ображених
історією партократів-реваншистів принести у рух революційний ідеалізм,
такий притаманний юності. А живильне середовище - класичне. Адже не
матеріальні нестатки самі собою, а загальне усвідомлення їхньої
невиправданості, соціальної несправедливості - ось що підриває
суспільства, призводить до "повстання морального принципу".
            Коли щось і робить "лівих" в Україні безперспективними, то це
їхній печерний антиукраїнізм (маю на увазі не рядових, а більшість
комскладу), їхнє самовіддане рабство перед московськими царями будь-яких
кольорів та звань, містика довічної москвозомбованості.
            Московській імперській ідеї певної частини наших земляків має
протистояти українська національна ідея, усвідомлена всім суспільством.
Але, на мій погляд, нинішній розвиток України йде всупереч тому, що саме
і можна було б назвати українською національною ідеєю. А це ідея не
просто незалежної України, але незалежної України "без холопа і без
пана". Саме ця ідея надихала багато поколінь борців за Україну - від
кирило-мефодіївців до народників, до Української революційної партії, до
українських соціалістів та укапістів, націонал-комуністів, до ОУН -
УПА. Не випадково такі різні і навіть конфронтуючі політичні сили
сповідували цей принцип кожна у своїх програмних конкретизаціях:
"Україна без холопа і без пана". Очевидно, він відповідав і ментальності
українського народу, і основній перспективі болісної соціальної
еволюції людства.
            Коли я прошу звернути увагу на цю традицію української політичної думки, зумовлену особливостями
української історії та соціальної структури українського народу, але
також і чутливістю до загальнолюдського ідеалу соціальної
справедливості, - то я зовсім не шукаю арґументів на користь чергового
державного експерименту чи насильницького здійснення соціальної утопії.
Мова йде про необхідність для суспільства осмисленого ідеалу соціальної
справедливості як компенсати нерівності (а не принизливої "допомоги
соціальне незабезпеченим") - ідеалу хай і реально нездійсненного, але
соціальне і морально зобов'язуючого, під кутом зору якого формувалися б
суспільні цінності, політичні та економічні програми, моральні критерії і
здійснювалось би еволюційне вдосконалення суспільства.
            Серед частини інтелектуалів, особливо зорієнтованих на російську
культуру, розповсюджене скептичне і нігілістичне ставлення до ідеї
державності (ніби взагалі до державності, а насправді саме до
української державності). Мовляв, пріоритетом має бути людина, а не
держава. У найзагальнішій формі це, звичайно, розумно і гуманно,
зрештою, і сама держава проголошує своїм пріоритетом людину. Але, щоб
здійснювати турботу про людину, якої вимагає суспільство і яку декларує
сама держава, вона повинна, по-перше, ефективно контролюватися
суспільством, його громадянськими структурами, а по-друге, сама бути
достатньо "дієздатною", достатньо функціонально розвинутою.
            І спробуймо підійти до питання з іншої точки зору. Чи не тому
Україна була ареною стількох спустошливих воєн поміж чужими державами,
що не мала власної державності і не могла обстоювати власні інтереси? Чи
могла б власна держава організувати знищення голодом майже чверті
населення і чи так бездумно допустила б вона чорнобильський етноцид? І
чи займалася б систематичним знищенням своєї інтелігенції як
буржуазно-націоналістичної? І чи не з тієї ж причини Україна була
ізольована від світового інтелектуального та духовного потенціалу, а
підключалася до нього лише через московські фільтри? І т.д. іт. п.
            З будь-якої точки зору людська особистість в Україні була
обділена ще й тому, що український народ не мав державного захисту та
репрезентації. І сьогоднішні лиха багато в чому зв'язані з тим, що
нормально функціонуючої держави ми не мали. Так що зусилля, мені
здається, треба зосередити на емансипації держави, на подоланні її
відчуженості від народу, а не на компрометації самої ідеї Української
держави, не на протиставленні їй людини, особистості.
            Щось підозріле є в позиції принципових антидержавників, і чи не час
запитати їх довірливо: а чому ви так хочете, щоб саме український народ
відмовився від ідеї державності або перейнявся презирством до неї,
піджартовував над нею та глумився разом із вами? Чому б вам не
звернутися із подібною проповіддю до росіян, китайців, німців, англійців
та інших народів, яким уже й час пересититись державністю?
            Труднощі та проблеми української державності мають неоднакову
природу і неоднакові причини. Це й ті, що є загальними для всіх
посткомуністичних країн (кризовість переходу від одного
соціальноекономічного устрою до іншого; нецивілізованість "ринку",
розладнаність управлінських та суспільних структур; інерція старих
мотивацій та психологічна рутина тощо). Це і специфічні для України
(колоніальний характер економіки - майже повна відсутність замкнутих
виробничих циклів як наслідок продуманої імперської політики всупереч
економічній доцільності, глибокі наслідки колоніалізму у культурній та
мовній сферах; незавершеність національної консолідації та ущербність
національної самосвідомості як результат століть русифікації та ін.).
Це, нарешті, й унікальні обставини та проблеми, пов'язані з драматичною
історичною запізнілістю нашої державності.
            Справді: класичні європейські держави створювались у середньовіччі, без нагляду
ООН, ЮНЕСКО і навіть Європарламенту, створювались залізом і кров'ю;
страшні злочини, що супроводжували цей тривалий процес, а точніше, які
були його суттю, вже надійно забуті, у всякому разі витіснені із
повсякденної свідомості, і ці держави можуть вже вихвалятись своїм
благородним виглядом і благородством походження. Українська ж держава
створюється в іншу історичну епоху, в іншій системі понять та критеріїв,
що неймовірно ускладнює процес творення, зводить до міжнародно
прийнятного (нині!) мінімуму силові методи, проте робить її порівняно
людянішою і в майбутньому може забезпечити більш надійні механізми
саморегулювання. Класичні держави формувалися в епоху, коли не існувало
міжнародних норм, що стосувалися прав людини та прав національних
меншин, - ці меншини, власне, цілі етноси безжалісно інтегрували чи,
якщо це не вдавалося, знищували, що призвело до необоротного збіднення
етнічної та духовної картини людства.
            Українська ж держава стоїть перед зовсім іншою перспективою та завданнями (і не без
успіху намагається їх виконати): врахування інтересів своїх громадян
усіх національностей, підтримка інонаціональних груп, гармонізація їхніх
відносин, введення різноманітних культурних традицій та тенденцій у
загальну картину духовного життя України. Класичні національні держави
створювались на основі жорсткого протекціонізму, посоромлюючи те, що
згодом розвинулось у поняття "відкрите суспільство". Українська ж
держава стоїть перед фактом принципової відкритості світові і
глобального характеру політичних, економічних, технічних, мілітарних,
релігійних, культурних, духовних і навіть мовних процесів та
взаємовпливів. Це неймовірно ускладнює і робить важчим вирішення до
цього часу остаточно не вирішеної проблеми української ідентичності,
ускладнює шляхи національно-політичного, економічного, культурного,
мовного самоствердження (хоча і може дати унікальне гуманістичне
"прирощення"). Особливо несприятливі наші вихідні позиції у сфері
культури та мови, де українській культурі, яку впродовж століть із
залізною ("розпечене залізо"!) послідовністю обезглавлювали та
знекровлювали, доводиться конкурувати - до того ж без реальної підтримки
з боку держави - із могутніми державно випестуваними та сповненими
експансіоністської енергії культурами, які до того ж кидають "на
передову", на прорив полчища десантників маскульту і шоу-бізнесу.
            (А між тим рівень і характер культури суспільства досить відчутно
співвідноситься з його політичними та економічними характеристиками.
Тим більше суспільства сучасного, з його високими стандартами
професійних знань та виробничої етики. І та моральна деґрадація, про яку
йшлося вище, - це ж складова загальнокультурної деградації чи її
паралель... А хіба безсумнівна неефективність нашої бюрократії і
сумнівна якість значної частини правлячої еліти не пов'язані з їх
низьким культурним рівнем? Зокрема - а може, і в першу чергу - з
відсутністю національно-культурної мотивації своєї життєдіяльності? Адже
на користь своєї країни з повною віддачею працюватиме тільки той, чий
професіоналізм одухотворений глибокою інтимною прихильністю до рідної
землі та її долі, а не той, хто байдуже служить під принукою, з лукавою
відстороненістю або й зловтіхою).
            Нашій культурі потрібна свідома, продумана та дієва підтримка з боку держави і всього
суспільства. Адже нинішній стихійний, дикий "ринок" - зокрема, у сфері
культури - має агресивну антиукраїнську спрямованість (аби переконатися в
цьому, варто поглянути на книжкові прилавки чи на рекламу естрадних
видовищ), обумовлену як критичним рівнем русифікації суспільства, так і
слабкістю українського підприємництва, його переважно компрадорським
характером та експансією іноземного продуцента.
          Тому протиукраїнську, русифікаторську дію ринку у сфері культури варто було б компенсувати протекціоністською політикою
держави, продуманою програмою актів, спрямованих на дієву підтримку
української культури та мови.
            Важливою складовою такої політики могло б стати відповідне податкове законодавство.
            Поки що Україна залишається культурною та мовною колонією
недавньої метрополї. А наслідки мовно-культурного колоніалізму подолати
буде ще важче, ніж політичного та економічного, та й часу на це буде
потрібно більше. Але без такого подолання незалежність та державне
майбутнє України не будуть забезпечені. Не кажучи вже про те, що не буде
відновлена історична справедливість. Адже теперішня "реальність", на
яку посилаються і від якої арґументують, яку дехто пропонує увічнити, -
вона є плід найжорстокішого і найвитонченішого насильства над
українським народом, у якого століттями відбирали його національні та
людські права. Тож чи морально забувати про це, цинічно ігнорувати це?
            У XXI столітті Україна має шанс увійти із новими стимулами до
піднесення національної культури, науки, освіти. Для цього у неї є всі
можливості в глибоких традиціях минулого, коли вона довела життєвість
свого генія всупереч усім смертоносним силам, у вагомих сучасних
набутках, у творчому потенціалі і талантах народу. Чи ж буде наша
держава достатньо мудрою, щоб використати цей історичний шанс?
            ...На нинішньому Другому всесвітньому конгресі українців серед
багатьох тем йшла мова про видання "Енциклопедії сучасної України". Я
причетний до її підготовки (а готується вона на "громадських засадах",
на безгонорарній основі, силами десятків учених-ентузіастів). Зібрано
величезний матеріал, і можу сказати: відчуваєш почуття гордості, бачачи,
яка ми велика країна, скільки в цій країні цікавого і важливого,
скільки талантів у всіх сферах життя, в науці і мистецтві. яке
різноманіття природних у мов і своєрідність населення, яке багатство
землі та її надр, скільки наукових установ, що давали і дають ідеї та
відкриття світового рівня, скільки сільськогосподарських та промислових
підприємств. Щось функціонує, щось ні, щось зникає, щось набирається
сили, виникає велика кількість нових економічних, господарських,
політичних структур... Може, все ж у муках народиться справді оновлена,
справедлива Україна?
            І хоч як важко і боляче бачити багато з того, що твориться навколо, але є життя, є надія. І варто
працювати для України, для її майбутнього. Знову для майбутнього?! Ну а
що - опустити руки?
           
            Леонід Бойко
            ЯК РОЗПИНАЛИ ІВАНА ДЗЮБУ
           
            Той біль, якого ти наосліп завдаєш,
            неначе бумеранг, вертається до тебе.
            Леонід Первомайський
           
            Від часу першого видання за кордоном (!) славнозвісної праці І.
М. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" минуло понад три
десятиліття. Цей час сам дав їй оцінку як видатній події в житті нашого
суспільства 60 - 80-х років, чи, принаймні, в житті творчої
інтелігенції.
            За гостротою і сміливістю порушених проблем, за резонансом у світі цій праці важко знайти аналог в історії
української публіцистики нашого століття. Звісно, всяке порівняння
кульгає, та все ж, здається, тут можна назвати працю Михайла
Брайчевського "Возз'єднання чи приєднання?", а ще більше - знаменитий
цикл памфлетів Миколи Хвильового "Україна чи Малоросія?", що вперше
побачив світ окремою книгою майже через сім десятиліть, з тією суттєвою
різницею, що памфлети М. Хвильового у 20-х роках запросто публікувалися,
широко й відверто обговорювалися в українській пресі, а праця І. Дзюби
навпаки - друкувалася у всьому світі, крім України, а обговорювалася
нишком у щільно зачинених кабінетах, у вузькому колі "фахівців" КДБ, ЦК
КПУ та на закритих засіданнях президії Спілки письменників України.
            Отже, здавалося б, вона вже належить історії взагалі й нашої
публіцистики зокрема, як одна з найяскравіших її сторінок. Чи не так
думали й наші націонал-демократи, в тому числі й колишні дисиденти -
соратники І. Дзюби, які під враженням ейфорії від наслідків всенародного
референдуму 1991 р. й одержаної незалежності вирішили, що цю працю І.
Дзюби вже можна і не видавати. Бо чим же, як не цим, можна пояснити той
факт, що книга, яка побачила світ майже на всіх континентах планети
багатьма мовами світу, хоч як це дивно й парадоксально, так досі й не
побачила світу в Україні окремою книжкою. Надрукована лише в журналі
"Вітчизна" 1990 р. мізерним як для 50-мільйонного населення тиражем,
вона так і залишилась малопомітною для широкого загалу, хоч на моє
глибоке переконання ця праця І. Дзюби мала б стати настільною книгою
кожного громадянина України, й передусім - кожного державного чиновника
та депутата, бо вона нині актуальна ще більше, ніж чверть віку тому.
Саме це й спонукало нас до її видання.
            Про свою роботу автор сам розповів у вступі та післямові. Мені ж залишається
зосередитись на іншій події, тісно пов'язаній із працею І. Дзюби і
доповнити її важливим і вельми промовистим, як на мій погляд, документом
та коментарем до нього.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:40 | Повідомлення # 25
Так от, з примхи вередливої пані Долі мені також випало бути причетним до праці Івана Михайловича Дзюби
"Інтернаціоналізм чи русифікація?". Хоч і не безпосередньо і не в тому
престижному амплуа, в якому мені хотілося б бути (скажімо, хоча б у
ризикованій, а відтак "героїчній" ролі її розповсюджувача та
переховувача), а в більш прозаїчній та ординарній іпостасі. Але сталось
так, як сталось. І змінити вже нічого не можна.
            А річ у тім, що мені довелося писати протокол того самого сумнозвісного
закритого засідання Правління СПУ, на якому розглядалася персональна
справа І. М. Дзюби у зв'язку з його славнозвісною працею й автора було
виключено із Спілки письменників. Отож, пишатись нічим, але й соромитись
ніби немає причин. Мусив же хтось писати - випало мені, адже я тоді
працював в апараті Спілки на посаді з гучною, але без будь-яких прав, а
тільки з безліччю обов'язків назвою - заступника відповідального
секретаря Правління СПУ, на яку мене запросив із "Літературної України"
особисто Олесь Гончар.
            Головою Правління тоді був Юрій Смолич, але в цей час він раптово "захворів" і перебував на лікуванні у
Феофанії, тому керував у Спілці перший заступник голови Василь
Козаченко.
            ...Отож, пригадую, чверть віку тому, 2 березня 1972 року десь годині об 11 викликав він мене до себе в кабінет і
сказав, що треба повідомити Іванові Дзюбі аби приїхав до Спілки. А
оскільки, мовляв, у Дзюби телефону вдома немає, а живе він далеченько,
то он у довіднику його домашня адреса, сідайте в спілчанську машину,
поїдьте до Дзюби додому і скажіть йому, щоб він прибув сьогодні на 15.00
у Спілку. Якщо запитає "для чого?", скажіть "для розмови", а для якої,
він і сам здогадається, а не здогадається, тим гірше для нього, але то
вже його клопіт. Отже - туди й назад, бо мені потрібна машина. Їду й
гадаю собі подумки: що ж то за бесіда передбачається і хто її вестиме,
коли на 15.00 призначено засідання президії?.. Але відповіді не
знаходжу, лише закрадається непевний здогад і якась тривога. Та діватись
нікуди, мушу виконувати доручення.
            Приїжджаю на вул. Повітрянофлотську, 52, натискаю на кнопку - двері відчиняє теща
письменника. Представляюсь і питаю, чи можна бачити Івана Михайловича.
            - Та воно то й можна було б, - каже ніяково жінка, - а тільки він зараз у ванні.
            - І давно він там? - питаю, з надією в разі чого почекати.
            - Та ні, недавно, - "винувато" відказує теща.
            Оце так ситуація! Навмисне не вигадаєш. Але що ж робити? Чекати
ніколи, а "виганяти" з ванни намилену людину заради кількох слів
офіційного повідомлення також не годиться.
            А тим часом, перейнявшись моєю скрутою, теща стукає у двері ванни і каже зятеві, що
"тут ось до тебе прийшли, Іване, хочуть щось сказати..."
            Затих шум води і долинув голос Івана Михайловича, мовляв, хто там і чого хоче?
            Називаю себе і передаю йому крізь зачинені двері вказівку В. Козаченка прибути на 15.00 у Спілку.
            - Для чого? - питає.
            - Не знаю (бо таки й справді не знав), - сказано для бесіди, а з ким і про що, - не знаю.
            - Добре, буду, - відповідає І. Дзюба без захоплення. Оце й уся
"розмова", яка тільки й могла відбутися за таких дискомфортних умов.
            Попросивши в господині пробачення за турботу, повертаюся у
Спілку, доповідаю про наслідки своєї поїздки й готуюсь до засідання
президії - адже мені доручено писати протокол. Починаю здогадуватись,
для чого запросили Івана Дзюбу, відтак почуваюся ніяково і тривожно,
мимоволі переймаюсь особливою відповідальністю.
            Певно, можна було б і не зупинятися на цих побутових подробицях так докладно,
коли б не той жаль, що його висловив Іван Дзюба з приводу того, що їдучи
у Спілку, він зовсім не знав, для чого його викликають, "навіть не
здогадувався", а тому слушно вважав, що "це некрасиво в усіх
відношеннях". Адже він міг зосередитись, обдумати, а не відповідати
зопалу, як довелось. Отож, мовляв, "нехай це лишиться на сумлінні тих,
хто це організовував". І щодо цього важко з ним не погодитись. Та що
вдієш: такий тоді був стиль керівництва і не тільки Спілкою, - нещирий і
підступний.
            Рівно о 15.00 у приймальні з'являється Іван Михайлович і з прикрістю дізнається, що його запросили не на бесіду, а
на засідання президії. До того ж просять зачекати, поки розглядаються
інші питання порядку денного.
            Нарешті десь за півгодини на закрите (!) засідання запрошено й І. Дзюбу. Починається ганебне
дійство високого керівного органу Спілки письменників. Про те, як воно
відбувалося і чим закінчилося, нехай читач дізнається з протоколу,
написаного чверть віку тому з винятковою сумлінністю і максимальною
об'єктивністю. Я зберіг його недоторканним і не вніс перед публікацією
жодної, навіть щонайменшої правки. Отож, перед вами, читачу -
неспростовний речовий доказ жорстокого судилища над Іваном Дзюбою:
           
            ПРОТОКОЛ № 7
            ЗАСІДАННЯ ПРЕЗИДІЇ ПРАВЛІННЯ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ
            від 2 березня 1972 року
           
            ПРИСУТНІ: М. Бажан, О. Бандура, Я. Баш, П. Воронько, О. Гончар,
А. Головко, Л. Дмитерко, П. Загребельний, М. Зарудний, Ю. Збанацький, В.
Козаченко, Іван Ле, О. Мусієнко, Л. Новиченко, С. Олійник, Б. Олійник,
Д. Павличко, Н. Рибак, І. Солдатенко, М. Стельмах, П. Усенко, М. Ушаков,
М. Шамота.
            Головує Василь Козаченко
            III. СЛУХАЛИ: Персональну справу Івана Дзюби.
           
            Інформує В. Козаченко.
            В. КОЗАЧЕНКО: Шановні товариші! Як ви пам'ятаєте, у грудні 1969
року ми двічі розглядали персональну справу Івана Дзюби. Власне, тричі,
бо до того цю справу розглядало правління Київської організації СПУ. Але
і його виступ, і поведінка могли привести лише до єдино можливого тоді
висновку - виключити І. Дзюбу із Спілки письменників СРСР, що й було
зроблено на Правлінні Київської організації СПУ. Після цього рішення
Правління Київської організації СПУ про виключення І. Дзюби із Спілки
письменнків було передано на розгляд Президії Правління СПУ, і тоді,
повторюю, ми ще двічі обговорювали персональну справу І. Дзюби.
            Тоді ми мали можливість вислухати пояснення і заяву І. Дзюби, а
також висловитись усі, чи, принаймні, переважна більшість членів
Президії Правління СПУ. Атмосфера на минулих засіданнях була
доброзичлива і спокійна, спрямована на те, щоб найти спільну мову і
порозуміння.
            Ми тоді щиро запросили І. Дзюбу друкуватися в нашій пресі, а не займатися політиканством.
            І. Дзюба, як ви пригадуєте, написав тоді заяву, яка нас не
задовольнила, але ми прийняли її й опублікували в "Літературній
Україні", як перший крок, як "аванс" з боку І. Дзюби, як його обіцянку
на практиці реалізувати її своєю чесною літературною працею в нашій
радянській пресі.
            На жаль, після того нічого не змінилось на краще. За ці два роки І. Дзюба не тільки не виправдав своїх надто
"куцих" обіцянок, а навпаки, за цей час передав іще кілька своїх
матеріалів за кордон.
            Свою головну працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюба й досі тлумачить як таку, що
написана з марксистсько-ленінських позицій, тобто, - написана цілком у
нашому дусі. Жодних спростувань щодо тих писань за кордоном про його
особу ми не почули. Натомість "самвидав" він продовжує передавати за
кордон.
            Що можна сказати про працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"? - Про неї, як ви знаєте, була видана
товариством "Україна" відома брошура (Б. Стенчук. "Що і як обстоює І.
Дзюба?" - Л. Б.), яка справді з марксистсько-ленінських позицій
розвінчувала його псевдомарксистські та псевдоленінські концепції й
давала їй належну оцінку.
            Я від себе можу додати, що ця праця І. Дзюби компілятивна; в основному побудована в дусі
націоналістичних писань С. Єфремова, М. Грушевського та інших
націоналістичних видань. Хоч і не завжди з посиланням на них. Щоправда, в
ній і чимало цитат із класиків марксизму-ленінізму, але ті цитати
вирвані з контекстів, обірвані у вигідних автору місцях, відповідно
препаровані і суб'єктивістськи прокоментовані. Одне слово - праця І.
Дзюби просякнута націоналістичним духом. Від неї ленінізмом та нашими
комуністичними ідеями і не пахне.
            Цілком логічно, що вона вийшла в багатьох країнах світу багатьма мовами і неодноразово. За неї
вхопилися, як за знахідку, покидьки всіх мастей від лютих націоналістів,
аж до сіоністів і маодзедуністів включно, її видав американський
конгрес; її видали в Англії, Канаді; вона потрапила аж до маріонеткового
уряду Південного В'єтнаму.
            Відтак, хотів того чи не хотів І. Дзюба, його книжка воює проти нас, нашого радянського ладу,
КПРС, а, отже, проти всього радянського народу, в тому числі, а, може,
передусім - і проти українського народу.
            Читаючи цю працю І. Дзюби, заокеанські та мюнхенські покидьки звинувачують нас у всіх
існуючих гріхах. Крім того, така поведінка І. Дзюби спричинилась до
того, що навколо нього виникла група внутрішніх писак, котрі активно
займалися ' самвидавом і передавали той "самвидав" за кордон. Вся група -
Чорноволів, Сверстюків, Морозів, Стусів і Ко - все це вихованці І.
Дзюби.
            Керівник СУМу Добош збирав усе це і попався на "гарячому". Ви сьогодні читали заяву Зіновії Франко, в якій вона
засуджує свою ганебну поведінку і просить простити її. Що ж до І. Дзюби,
то він і тепер вважає свою книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?"
мало не марксистсько-ленінською і, як видно, не збирається відмовлятися
од неї.
            Ми всі робили все від нас залежне, щоб врятувати політичну, громадську й літературну репутацію І. Дзюби; дати йому змогу
нормально працювати й стати на шлях радянського письменника. І. Дзюба є
членом СПУ, але, як видно, Статут СП СРСР не поділяє. Далі терпіти
такого становища ми не можемо.
            Ми засуджуємо ці його націоналістичні погляди, наклепницькі звинувачення на адресу нашої
партії й уряду. Отже, ми не можемо перебувати далі в Спілці письменників
разом із Дзюбою І. М.
            Це поки що все, що я хотів сказати з приводу цього питання.
            Які є пропозиції?
            - Дати слово І. Дзюбі.
            І. ДЗЮБА: Власне, наскільки я розумію, питання про мою долю вже
вирішене до цього і не тут, а у відповідних інстанціях.
            На жаль, ідучи сюди, я зовсім не знав, для чого мене викликають, навіть
не здогадувався. Це некрасиво в усіх відношеннях. Я міг би бодай якусь
годину зосередитись, обдумати, а не відповідати отак зопалу. Нехай це
лишиться на сумлінні тих, хто це організовував.
            А тепер по суті. Все те, що говорив Василь Павлович, можна було б дуже легко і
переконливо спростувати, але я не бачу в цьому потреби, бо певен, що це
нікого не цікавить. Два роки тому я президії заявив, що я настроєний
дуже серйозно. В моїй заяві, опублікованій тоді ж, про це сказано досить
виразно і недвозначно. Всі зусилля я докладав до того, щоб повернутися
до літератури і нормально працювати на її користь.
            Я й зараз глибоко переконаний у тому, що єдиний шлях показати себе - це у
творах. Нехай люди читають і бачать, на яких позиціях я стою. На жаль,
усі мої спроби виявилися марними. Були випадки навіть анекдотичні. Ну
хоча б із моєю статтею про книжку А. Дімарова у журналі "Дніпро". Хіба ж
це не анекдот? Адже її читали всі члени редколегії, читала цензура,
узгоджували в усіх інстанціях, надрукували і раптом чийсь "магічний"
дзвінок і з усього 60-тисячного тиражу виривали мою статтю. Чому? - І
досі не можу збагнути, бо в тій статті ні грана політики. Спокійна,
нормальна стаття про творчість радянського письменника, його чергову
книжку.
            Далі: протягом двох років у "Вітчизні" лежать мої дві статті. Одна з них - про творчість радянського письменника Василя
Земляка, в якій анічогісінько "крамольного" немає. Друга - про О.
Білецького. І що ж? - протягом двох років ніхто мені й досі не дав
жодної відповіді - ні усної, ні письмової.
            Така ж сама історія з журналом "Вопросы литературы". Замовили мені статтю. Я
написав. Її прорецензували, схвалили до друку. але... так і не
надрукували... Чому? - Та тому, що був відповідний дзвінок із Києва.
            У видавництві "Дніпро" жують жвачку місяцями про те, чи буду я
писати передмову до Томаса Манна. Ще навести приклади, чи й цих досить?
            Ви знаєте, що робота в мене дуже тяжка, доводиться й додому брати
і мені ніколи багато працювати на корзину. До того ж, я не можу, не
вмію швидко писати. Мені треба 2 - 3 місяці, щоб написати статтю, якої б
я сам не соромився.
            Серед вас тут сидять і критики, які знають, що на відміну од романістів, які самі пишуть про те, про що
хочуть писати, критикам у переважній більшості журнали й газети
замовляють статті чи рецензії. Так от, усі редактори обходили мене
десятою дорогою. Ніхто мені нічого не замовив. І все ж я дещо написав.
І, кажуть, не так уже й погано.
            Керівництво Спілки нашої ніколи не закликало мене на творчі розмови, а викликало тільки тоді,
коли була вказівка, як от, скажімо, й тепер. І це тому, що мене ось уже
два місяці допитують слідчі, хоч я ще й ще раз запевняю, що до
"самвидаву" ніякого відношення не маю. Всіляко намагаюся зосередитись на
літературній творчості. Але, повірте, мені це дуже важко дається.
Справа в тому, що до мене звертаються багато людей у найрізноманітніших
питаннях. І я не можу відбитися, бо не знаю наперед, що то за людина і
чого вона хоче. Мене це страшенно втомлює. Я вже не знаю, що мені
робити: може, вдатися до пластичної операції, змінити обличчя і виїхати
за межі республіки, щоб уникнути небажаних зустрічей?..
            З цією метою я цілком серйозно звернувся до одного з керівників СПУ з
пропозицією послати мене на рік чи два до якоїсь республіки, скажімо, до
Вірменії. Але, виявляється, й цього не можна зробити.
            Єдиний новий факт, що його мені інкримінують тепер, це - підтримка
Валентина Мороза, який написав памфлет на мою заяву. А що я мусив
робити? Адже лист Мороза був адресований мені, я й відповів і щиро
розповів про це слідству. Слідство вхопилося за це свідчення і це було
єдиним доказом того, що, буцімто, В. Мороз розповсюджував цей документ.
            Я був потерпшою стороною і тому відмовився на суді давати
свідчення. Вийшло так, ніби я власноручно посадив Мороза до в'язниці. Я з
цим не міг погодитись і тому змушений був написати до "Радянської
освіти"...
            В. КОЗАЧЕНКО (звертаючись до І. Дзюби): Ви краще скажіть, як ви ставитесь до своїх писань, які взяли на озброєння
націоналісти всіх мастей?
            І. ДЗЮБА: Вони беруть на озброєння не тільки мене, а й Т. Шевченка, Ів. Франка, М. Драгоманова,
М. Скрипника, В. Чубаря та інших. Вони тепер змінили до них своє
ставлення, називають ленінцями, які постраждали безневинно. Так
прямолінійно не можна ставитись до того, що вони "там" використовують.
            В. КОЗАЧЕНКО: Ви кажете, що ваша праця "Інтернаціоналізм чи
русифікація?" написана з ленінських позицій, але ж у ній навіть
термінологія страшна. Ви вживаєте по відношенню до КПРС і КПУ, її
керівників такі вирази, що й не всі вороги ними користуються. (Зачитує
із праці І. Дзюби кілька прикладів).
            І. ДЗЮБА: Ви краще скажіть: у моїй праці правда чи неправда? Що ви чіпляєтеся за слова.
Якщо ви доведете, що там по суті брехня і фальсифікація, я не буду
заперечувати.
            І ще одне: коли пишеш якийсь твір, то, буває, що за тиждень по тому про нього забуваєш. Так і в даному разі, за
рівнем виконання вона (праця) мене не задовольняє. Багато чого я
сьогодні сказав би інакше, сказати б, кваліфікованіше. Що ж до
принципових положень, то вони правильні і я від них не відмовляюсь. А
хто в цьому сумнівається, я пропоную такий варіант перевірки: давайте з
кимось із вас хоча б один день походимо разом по Києву, його вулицями,
по установах, міністерствах і відомствах тощо, а ввечері обміняємось
думками, що ми чули і бачили, і тоді буде видно, хто має рацію, а хто -
ні.
            А взагалі мені останнім часом, особливо останні два місяці, набридло давати одні й ті ж пояснення. Я втомився, мені все це
набридло. Оскільки питання по суті вже вирішено і все це робиться для
проформи, дозвольте мені піти. Тим паче, що я нічого вам більше не
скажу, крім того, що сказав. (І. Дзюба поривається йти, але хтось із
членів президії здивовано запитує: мовляв, як же так, вирішується ваша
доля, а ви так недбало і байдуже до цього ставитесь і готові піти,
навіть не пробуючи порозумітись? Ця пропозиція мовчки підтримується
всіма членами президії, і Дзюба І. М. лишається на засіданні).
            В. СОБКО: Два роки тому, у цій кімнаті була вельми гостра розмова
про подальшу долю І. Дзюби. Минуло два роки. Він тоді виступив із
заявою, яка нас не в усьому задовольняла, але ми пішли на компроміс,
сподіваючись, що це буде першим кроком у подальшому переломі в позиції
І. Дзюби. Чи не пробували ви (звертається до І. Дзюби) виконати ту свою
заяву?
            І. ДЗЮБА: Я вже говорив, що намагався це зробити, а що з цього нічого не вийшло, то не тільки моя вина.
            В. СОБКО: У вас було два роки часу. Ваша книга стала
антирадянською книгою, а ви і не подумали дати відсіч тим "друзям", що
взяли її на озброєння в своїй антикомуністичній пропаганді. Я цілком
підтримую пропозицію В. П. Козаченка, що нам із І. Дзюбою в одній Спілці
бути не можна.
            Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Чи відома Ів. Дзюбі передмова Степана Олійника * до його творів?
           
            * Йдеться про українського публіциста в діаспорі, котрий писав
під псевдонімом Іван Рахманний. 1997 р. в Києві вийшла книжка Р.
Рахманного "Роздуми про Україну" з передмовою І. Дзюби. - Л. Б.
           
            І. ДЗЮБА: Передмови я не читав, а тому нічого про неї сказати не
можу. Читав тільки один абзац. Повірте, що я дуже багато думав над
становищем, яке склалося, але чи не дивно, що я, як літератор, не можу
виступати в нашій пресі?
            В. КОЗАЧЕНКО: Не прибідняйтесь, Іване Михайловичу. Пригадайте, як ви виступали у Бабиному Яру і казали,
що фашисти вбивали людей фізично, а радянська влада вбиває їх морально,
духовно? А ви кажете, що вам не дають виступати. От і довиступалися, що
сьогодні ми мусимо розглядати вашу політичну діяльність. А ви, замість
того, щоб дати належну політичну оцінку своїй праці "Інтернаціоналізм чи
русифікація?" й відмежуватися від своїх "доброзичливців" та "друзів" за
океаном і в Мюнхені, вдаєтеся до словесної еквілібристики. Отямтесь,
Іване Михайловичу, і дайте оцінку своїй праці таку, якої вона заслуговує
насправді.
            І. ДЗЮБА: Щодо того, як тлумачать мою працю за кордоном, то Ви ж розумієте, що я не можу якоюсь магічною паличкою
заткнути їм рота. А свого підпису під нею зняти також не можу, бо в
принципі там усе правильно. Що ж до таких заяв, як сьогодні опублікована
в "Радянській Україні" Зіновії Франко, то це не найкращий жанр, у якому
мені хотілося б виступати. Дуже все це силувано виходить і "прозоро",
що людина вчора думала одне, а сьогодні - зовсім інше, цілком
протилежне.
            Я опинився в дивному, парадоксальному становищі: офіційні органи дивляться на мене, як на "ворога",
"націоналіста" і т. ін., а мої, так звані "однодумці" вважають мене
"зрадником", "відщепенцем". Зрозумійте мене правильно і повірте, що я
зовсім не проти радянської влади. Я вважаю наше суспільство правильним,
але його багато в чому ще треба удосконалювати. Я й намагався щиро
виявити певні хиби в нашому житті. На цьому я стояв і стою.
            В. КОЗАЧЕНКО: Хто хоче висловитись? (Після затяжної паузи). Так що, будемо сидіти мовчки?
            Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Дозвольте мені сказати кілька слів. Справді,
нелегко розібратись у всьому цьому, але треба спробувати розібратись. От
і зараз: щиро говорив Ів. Дзюба чи не щиро? Він так говорить, ніби ми
самі нічого не розуміємо, ніби нам хтось нав'язує свої думки, які ми,
хочемо того чи не хочемо, а мусимо висловлювати. Все це безпідставні
здогади самого Івана Дзюби.
            На жаль, нічого нового про свою позицію, як і про своє ставлення до своєї основної праці, Ів. Дзюба
нам не сказав. Те, що він каже нам тут, кажуть і наші вороги. Я згоден,
що, походивши по Києву, можна багато чого знайти нехорошого, такого, що
вимагає виправлення, удосконалення тощо.
            У зв'язку з цим мені пригадався один епізод із партизанського життя. Був у нашому
загоні один хлопець. Він вигадав таку "хитру" міну і так замінував
об'єкт, що крім нього ніхто не міг його розмінувати. А тим часом
ситуація змінилася і треба було той об'єкт розмінувати, бо, коли б ми
зірвали його, то завдали б собі великої шкоди. Між тим, пройшов певний
час і всі дротики та інші пристрої цієї саморобної міни поржавіли і
розмінування вимагало великого ризику, а, може, й ціни самого життя. І
він, цей хлопець, пішов розміновувати...
            Іван Дзюба також поставив "міну", але коли стало питання про "розмінування", сам і
пальцем не ворухнув, не спробував якщо й не зняти зовсім (бо це вже
неможливо), то хоча б знешкодити її, давши відповідну оцінку і
відмовившись від її суті, зняти прізвище. Про це, на жаль, Ів. Дзюба не
сказав нічого.
            Він каже, що йому треба багато часу, щоб написати гарну статтю, що він пише дуже повільно. А от цю роботу, для
виконання якої треба посадити цілу Академію, та ще й не на один місяць,
він виконав сам, один, і час, як бачимо, знайшовся, і сили.
            Про виїзд Ів. Дзюби до котроїсь республіки на певний час, в даному
разі - до Вірменії, він справді говорив зі мною, але я вважаю, що
людина не може втекти сама від себе, і тому ми тоді не дійшли згоди.
            (В. КОЗАЧЕНКО ще зачитує кілька "лайливих "висловів із пра ці І. Дзюби на адресу КПРС, КПУ, радянського уряду тощо).
            ІВАН ЛЕ: Ми це питання вже обговорювали два роки тому і ширше, і
глибше. Іван Дзюба виступив тоді ніби щиро, у всякому разі складалося
враження, що виступав щиріше, ніж сьогодні.
            Минуло два роки. І що ж? - Питання набрало набагато гострішого характеру. Тепер І.
Дзюба постає вже не як літератор, що помилився, а як антирадянський
діяч.
            Кажуть, що він цитує у своїй праці класиків марксизму-ленінізму. Можна процитувати всіх і no-всякому. Нам ці прийоми
цитування відомі.
            Ми, письменницька організація України, мусимо з усією рішучістю сказати, що дії І. Дзюби несумісні з
радянською ідеологією, і несумісні з нашою радянською дійсністю. Давайте
приступимо до ліквідації цього.
            Л. ДМИТЕРКО: Сьогодні особливо боляче говорити в такому тоні, оскільки йдеться про здібну
людину. Але що ж удієш, коли ми з І. Дзюбою по-різному дивимось на одні й
ті самі речі. І. Дзюба запрошує пройтись по Києву та його установах,
щоб переконатись, що майже ніхто не розмовляє українською мовою.
Можливо, що зустрінемось із багатьма і багатьма обивателями і міщанами,
яким справді це питання байдуже. Але ніде й ніколи Комуністична партія
не забороняла тому чи іншому народові говорити своєю рідною мовою. Хоч
як це прикро, але винен у цьому сам український нігілізм, байдужість
багатьох самих українців до своєї мови. Так от, міщанам ваша
(звертається до І. Дзюби) праця виявилась дуже доречною, ваш вибрик
якраз і грає міщанинові на користь.
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Сторінка 5 з 6«123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика