Головна сторінка сайту
Сторінка 4 з 6«123456»
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Інтернаціоналізм чи русифікація?
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:35 | Повідомлення # 16
ЖАЛОБА
           
            Ми, українські матері наших дітей-дошкільників, звертаємось до Вас з жалобою в справі припинення мовної реакційної політики Міністерства охорони здоров'я УРСР, яку воно практикує в дитячих яслях і садочках нашої місцевості, а подібно усієї УРСР. Ми протестуємо і вимагаємо, щоб в дитячих садочках і подібних їм установах, в дошкільному вихованні для наших найменших була введена виключно материнська мова (тут - українська).
            Поступаючи в садочок, наші діти не розуміють іншої мови, крім материнської, і не може бути виховного методу, коли вихователі звертаються до них у мові російській. Створює це, безумовно, і труднощі для вчителів початкових шкіл у навчанні української мови для тих дітей, яких виховувано у подібних установах.
            Ми проти спотворення і калічення української мови. Проти мовно-реакційної політики Міністерства охорони здоров'я УРСР. Але ми не проти засвоєння інших - чужих мов нашими дітьми, особливо російської, але при засвоєнні спершу добре материнської (рідної).
            Мовна політика Міністерства охорони здоров'я на українських землях являється антиконституційною, антиленінською, антипартійною і антирадянською. Вона на руку різним антирадянським елементам. Вона підсичує вогонь антирадянській пропаганді за кордоном. Вона в нічому не відбігає від політики бувших окупаційних держав України.
            В результаті такий великоросійсько-шовіністично-реакційний метод виховання Міністерства охорони здоров'я України не приведе до перемоги комунізму.
            Усі народи світу, будь вони бездержавні, згідно з вченням Маркса-Леніна, мають священне право на розвиток рідної, питомої культури, і кожний народ, таким чином, вносить свою частку в створення чудового вітража. Не принесе вона (реакційна політика) для Міністерства охорони здоров'я ні честі, ні бажаних успіхів. А, навпаки, ляже пятном чорносотенної реакції, знекровить як українську, такі російську культуру, збільшуючи кадри мовних безкультурних паралітиків. Викличе загальне обурення й осуд поступового суспільства світу політиці Радянського Союзу".
           
            Під листом стоять сімнадцять підписів. Вгорі номери вхідний і вихідний та резолюція. Яка б ви думали? Може: суворо покарати винних у порушенні ленінської національної політики, у порушенні національних прав українського населення (як колись і з'їздами постановлялося: "карати винних у порушенні національних прав зі всією суворістю революційних законів" 170)?
           
            170 "КПСС в резолюциях...", т. І, с. 716 - 717.
           
            Може: увійти в зносини з Міністерством охорони здоров'я на предмет ліквідації ненормального становища в його виховних закладах? Ні і ні. Зовсім навпаки. Резолюція за № 6 - 493 дослівно каже: "Прошу лист надіслати до облвно - зобов'язати розшукати (!) авторів цього листа і роз'яснити їм ленінську національну політику нашої держави". Дуже просто й оперативно: 4.XI. 1965 одержано, а 6.XI вже й відповідь. Дуже оперативно зараз розв'язуються подібні справи: рука набита. Так само, як від цього листа, відмахуються і від будь-яких інших у подібних справах, відмахуються взагалі від трагедії цілої нації. А щоб не було бюрократизму й недемократичності - "роз'яснюють".
            Чи не краще було б і для ленінської національної політики, і для всіх нас, якби не чиновники (будь-яких рангів) "роз'яснювали" її людям, а люди роз'яснювали її чиновникам? Адже визнаймо чесно: в листі не дуже письменних матерів куди більше розуміння ленінської національної політики та інтернаціоналізму взагалі, та й елементарної людської порядності, ніж у всіх подібних резолюціях, разом узятих, ніж у багатьох "теоретиків" і публіцистів, що беруться за ці теми...
            10. Культурно-освітні осередки, бібліотеки та ін. Величезного розмаху набрала у нас художня самодіяльність, гуртківська робота тощо. Але культурний рівень її далеко не завжди задовільний, якщо брати не окремі видатні колективи, а основну масу їх. Не знаю, хто спрямовує репертуарну і виконавську роботу безлічі цих колективів і гуртків, але треба визнати, що вони в переважній своїй більшості зовсім не є пропагандистами українського мистецтва; вони не грунтуються на українській національній культурі. Зовсім навпаки (принаймні щодо міських): в їхній роботі, в їхніх програмах або немає нічого українського, або є один-два номери "на підверстку", для екзотики (чи знов-таки для звітності). Щоб пересвідчитися в цьому, варто побувати на першому-ліпшому (без вибору) з безлічі концертів художньої самодіяльності (маю на увазі "стихійні", звичайно, а не на "спецзамовлення", як-от республіканський конкурс художньої самодіяльності, якийсь огляд та інше). А саме в цій "низовій", масовій культурноосвітній роботі, в цьому масовому дозвіллі і культивуються (а часом опошлюються) смаки, прихильності, уподобання найширшої публіки, спрямовуються в той чи інший бік культурницькі інтереси й культурницька енергія молоді, зокрема робітничої. Ось де величезний важіль залучення найширших мас до української культури. Важко переоцінити значення такої добре поставленої роботи і для виховання трудящих, і для підвищення, сказати б, "коефіцієнта" української культури, всіх її величезних минулих і немалих теперішніх надбань у створенні духовної атмосфери комуністичного суспільства. Але цією справою ніхто по-справжньому цілеспрямовано не займається.
            А втім, що говорити про художню самодіяльність, коли навіть Київська республіканська філармонія (не кажучи вже про більшість обласних) майже зовсім не практикує художнього читання українською мовою, а ті кілька читців - майстрів українського слова, які ще з пристойності утримуються, по суті, посаджені на голодний пайок і наражаються на нескінченні прикрості. Або такий ще момент. Здавалося б, що-що, а вже українська пісня у нас популяризується. Але при ближчому ознайомленні навіть тут вимальовується зовсім інша і то не дуже весела картина. Так, лунають і вдень, і вночі, з року в рік кілька одних і тих самих пісень (та ще частенько в пошлій інтерпретації), потроху людям набридають і, по суті, недуже збагачують культурне життя. В уяві публіки вони представляють пісенне багатство України, і хай здогадається хто, що українських пісень зареєстровано понад 200 000 (спеціалісти твердять, що це ще не все і що жодна нація в світі не може похвалитися таким багатством). Хто ці пісні популяризує, хто ними займається? Марнується і забувається величезне культурне багатство.
            А де українська (українська не територіально, а за характером репертуару) естрада, легкі й джазові та ін. молодіжні колективи, ансамблі тощо? А практика показує, що там, де вони створені (як-от у Львові), вони швидко набувають великої популярності серед молоді.
            Величезна маса молоді, студентської та робітничої, мешкає в гуртожитках. Я вже не кажу про те, що вся виховна, культурно-освітня і побутова атмосфера в них позбавлена українського характеру, але навіть українську газету, журнал, книжку в них майже не зустрінеш (у червоних кутках, бібліотеках тощо). Особливо обурливо поставлена ця справа в робітничих гуртожитках, хоч їх населяє переважно українська молодь.
            "Як пропагується українська культура в наших гуртожитках? Вельми незадовільно. Досить нагада ти лише один факт: у гуртожитках Кривого Рога, де, до речі, на державні кошти (тобто на кошти українського народу. - І.Дз.) передплачується по кільканадцять газет і журналів, важко знайти українські періодичні видання" 171.
           
            171 Гриб К. Дім чи притулок? "Літ. Україна", 1965, 28 вересня.
           
            Те саме робиться в тисячах робітничих і молодіжних гуртожитків. А профспілкові та відомчі бібліотеки, які, знову ж таки, утримуються на кошти українських трудящих? Більшість з них з року в рік не передплачує українських газет і журналів (крім хіба що обов'язкових загальнополітичних), а відсоток української книги в них мізерний.
            А втім, що говорити про бібліотеки профспілкові, коли навіть у вузівських і шкільних бібліотеках ось яка картина.
            "Заходимо до 118-ої школи. Її вважають кращою в Подільському районі столиці. Тут у 17 класах навчається 700 учнів. У шкільній бібліотеці 6136 книжок. З української класичної і сучасної літератури лише 400 книг. Видання давні. Це для старшокласників. А для дітей молодших і середніх класів (школа восьмирічна) жодної української книжки...
            У школі № 20 на 600 учнів у бібліотеці 16 000 томів, з них на українську класичну та радянську літературу припадає лише 480" 172
            Колись з приводу подібних обурливих фактів приймав спеціальні постанови ЦК КП(б)У... Ось, наприклад:
            "В той час, коли навіть в індустріальних спілках українське робітництво складає більшість, в робітничих бібліотеках спостерігається неприпустиме явище: українська книжка, що повинна обслуговувати культурні потреби українського робітництва, складає мізерний процент (у 50 бібліотеках гірників Сталінщини українська книжка в 1928 році складає тільки 7,7 %, у бібліотеках будівельників тієї ж округи лише 9 %)" 173.
            І намічалися рішучі заходи для зміни становища...
            А тепер таке становище "норма!", і справа обмежується любительськими замітками в газетах, зокрема в газеті, яку адресат критики саме не передплачує, замітками, які з року в рік залишаються "без последствий".
            11. Преса, книга, друк, читацький ринок взагалі. Ми вже достатньо говорили про те, що український друк катастрофічне відстає від російського і дає несправедливо мало продукції українською мовою порівняно до відсотка українського населення; що на читацькому ринкові в Україні безмірно переважає російськомовна продукція. В той же час українськомовна продукція не лише не популяризується як слід, а й елементарний стихійний попит на неї часто-густо не задовольняється. Скарг на нестачу тих чи інших українських книжок повно звідусюди, і в газетах частенько можна прочитати таке, приміром:
            "Треба тільки, щоб "Веселка " і "Молодь" видавали книжки не тими мізерними тиражами, які маємо зараз. Хіба можна миритися з тим, що на 30 тисяч шкіл республіки з сімома мільйонами учнів дитяча книжка виходить тиражем у... 30 тисяч примірників" 174.
           
            172 Гриб К. Що читати дітям? -Літ. Україна", 1964. 28 жовтня.
            173 "Культурне будівництво в Українській РСР...". т. І с. 424.
            174 Гриб К. Що читати дітям? "Літ. Україна", 1964. 23 жовтня.
            
            Ці розмови точаться роками, а тиражі роками залишаються ті самі. То паперу бракує, то ще чогось. Тоді як центральні, московські видавництва якось собі раду дають. (Колись у партійних постановах подібне зневаження потреб республіки кваліфікувалося як один із виявів російського великодержавного шовінізму).
            Хотілося б звернути увагу ще на одне. Російський друк переважає не тільки кількістю, а й якістю. На це складається багато причин: і те, що всі серйозні наукові праці видаються російською мовою, а українською - переважно белетристика, література суспільно-політична та популярна тощо; і те, що центральні видавництва мають незрівнянно крашу матеріальну базу та незрівнянно більші фінансові можливості; і те, що вони відтягують кращі кадри й кращі авторські сили (хоч тут той процес складніший, ніж, скажімо, в спорті чи в опері, де просто забирають до Москви кращі сили та й усе, - але він, безперечно, відбувається); і ряд інших чинників, проти негативного впливу яких жодних заходів не вживається (не кажучи вже про ті гарантії, ті "уступки" націоналам, що їх пробував розробити В. І. Ленін).
            От і виходить, що продукція центральних видавництв, російськомовна продукція більше приваблює масового читача, а українську він часто-густо зневажає (інколи справедливо, інколи несправедливо).
            Механізм цієї "якісної нерівності" також можна було б простежити, але за браком місця наведу лише один приклад. Центральні газети інформують своїх читачів про найновіші події з "першоджерел", прибувають вони до більшості міст України в день випуску. Республіканські газети, мало того, що дають перекладну, отже, часто запізнену і збіднену інформацію, але до того ще й прибувають до більшості міст України на другий чи на третій день. Подумаймо, чи за таких умов багато людей відчуватимуть особливий інтерес до цих республіканських газет? А було ж у двадцяті роки, що українські газети мали за кордоном своїх кореспондентів, РАТАУ підтримувало прямий зв'язок із багатьма світовими столицями, інформація бувала і власна, і часом швидше, як з Москви, отже, республіканська преса і радіо являли самостійний інтерес. Чому б не подумати про це і тепер? Чому б не подумати про те, щоб розрахований на Україну тираж (чи частина цієї частини тиражу) "Правды", "Известий" тощо віддруковувався українською мовою - для українського читача? Це було б справедливо, так навіть у деяких буржуазних країнах роблять: популярну газету видають зразу в кількох мовах, що побутують у даній країні, - а в соціалістичній країні і поготів так треба робити. Зайві витрати? Не такі вже й великі, а крім того, соромно говорити про витрати там, де йдеться про справедливість. В часи Леніна було тяжче з коштами, а він, розробляючи гарантії національним меншостям, не зважував, у скільки карбованців вони обійдуться. Він знав, що за так зекономлений карбованець довелося б поплатитися дорожчими речами.
            Можна було б описувати ще багато каналів русифікації. Але досить і сказаного. Хочу лише підкреслити, що на мій погляд, найстрашнішим фактором у всій цій складній ситуації є все-таки фактор духовно-психологічний: переважаючий тиск російсько-великодержавно-шовіністичної настроєності при цілковитій відсутності комуністичного національного виховання і комуністичного розуміння нації і людини. Звідси легковажність, байдужість, цинізм, пристосуванство лакейство і наплювательство в національній справі, звідси національне самоїдство, а все це і створює грунт для успішної роботи отого механізму русифікації, все це і є могутнім каталізатором для процесів денаціоналізації та русифікації, які нічого доброго не дали і не дадуть ні українському, ні російському народові, ні тим паче комунізмові майбутньому суспільству.
           
            XII. РОЗРИВ МІЖ ТЕОРІЄЮ І ПРАКТИКОЮ; ПЛУТАННЯ СЛІДІВ СВІДОМОФАЛЬШИВОЮ ФРАЗЕОЛОГІЄЮ
           
            Ми дуже добре випробували, ми по собі знаємо різницю між теоретичним розв'язанням питання і практичним проведенням рішення в життя", - говорив В. І. Ленін на VIII з'їзді РКП(б) 178. Він особливо застерігав від розриву між теорією і практикою в національній справі, коли обмежуються лише формальним визнанням важливості цієї справи й необхідності забезпечення прав і розвитку національних меншостей, а на практиці, по суті, керуються рефлексами російського великодержавництва. Під впливом Леніна це саме особливо наголошували й делегати X і XII з'їздів партії. Наприклад, А. Мікоян на X з'їзді говорив:
            "Национальный вопрос сейчас... стоит, именно, исключительно в плоскости проведения на практике тех прав, которые провозглашены Советским правительством... Сейчас на окраинах не так остро стоит вопрос, должны ли быть республики или нет... Вопрос даже не в том, есть ли на это право или нет, есть ли право языка и прочее. Эти вопросы бесспорны, - только они практически не осуществляются... " 179 .
           
            178 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., г. 38, с. 190.
            179 "X съезд РКП(б)...". с. 206.
           
            А ось аналогічні висловлювання делегатів XII з'їзду: "В смысле теоретическом национальный вопрос не вызывает здесь никаких возражений. То, что наша программа говорит, то, что говорит постановление X съезда, все это для всех товарищей является незыблемым. Но одно дело, товарищи, теория, программа, а другое дело - проведение этой программы и этих постановлений в жизнь " 180. "Весь буржуазный и социалистический мир, а тем более коммунистический, знает, что у нас существует школа Ильича по национальному вопросу, - школа, которая раз и навсегда разрешила национальный вопрос. Мы гордились этим, мы с высоко поднятой головой смотрели на всех и вся и указывали: смотрите и учитесь, как мы умеемразреша ть национальный вопрос в нашей программе.
            Нужно было показать это и на практике. В этом отношении мы дали маху. Я заявляю, что только потому, что мы не сумели свою национальную программу развернуть в жизнь, потому-то и появились так называемые уклоны... Я утверждаю, товарищи, что многие наши товарищи не отвергли национальную программу в том виде, в каком она у нас имеется, не забыли ее, а отодвинули в сторону. Я имел случай присутствовать на одном из ответственных заседаний, где один из членов ЦК заявил, что вопрос национальный для нас - вопрос тактики. Этот член ЦК забыл, что это не тактический вопрос, а вопрос программный"181.
           
            180 "XII съезд РКП(б)...", с. 471.
            181 Там само, с. 454.
           
            Раніше вже цитувалися виступи М. Скрипника, В. Затонського, Г. Гринька та інших, які висловлювали глибоку стурбованість: вдасться виконати на практиці намічену програму національного будівництва, втілити в життя ленінську національну політику чи цьому завадять великодержавницько-шовіністичні настрої, байдужість до національних справ, практичне націонал-ліквідаторство при теоретичному визнанні ленінських принципів? Як тепер знаємо, ця тривога була своєрідним передчуттям повороту в національній політиці, коли продовжували ще частково користуватися фразеологією нібито "ленінською", а під її прикриттям проводили прямо протилежну політику нищення національних кадрів і обмеження національно-державного будівництва.
            Треба сказати, що ці традиції розриву між теорією і практикою в часи Хрущова були доповнені ще своєрідним теоретичним поплутуванням, коли вживається надто умовна фразеологія, якийсь "маскувальний" жаргон, коли речі не називаються власними іменами, але описуються так загадково, що невідомо, про що, власне, йдеться; коли явище характеризується не адекватно, але так, як "зручніше" для даного моменту; коли об'єктивні дані і перспективи підпорядковуються суб'єктивістським "предначертаниям"; коли даються навмисне де зорієнтуючі "адреси" явищ та процесів і т. д. - одне слово, коли публічна фразеологія покликана заплутати сліди реальної політики
            Вище вже говорилося про те, що національні проблеми не аналізуються в нас по суті - соціологічно, статистично і т. д., а натомість усе обертається в сфері переважно схоластичних загальників. Таким способом ми "приховуємо" цілий ряд проблем дуже великої ваги. Так зокрема, всупереч Леніну, під загальними словами про рівність поховане фактичне відставання ряду націй, зокрема української, в ряді важливих сфер суспільної діяльності, про що вже говорилося раніше. Під різнорідними формулами про особливу провідну роль російського народу, російської культури, російської мови часто-густо приховується звичайнісінький російський націоналізм. Про ці та аналогічні речі ми досить уже говорили.
            Але тут хочу звернути увагу ще на кілька красномовних прикладів кричущого розриву між теорією і практикою та цілеспрямованого теоретичного фальшування.
            Вище ми згадували про те, що хоча Конституцією СРСР заборонена проповідь національної винятковості 182, ця проповідь, однак, провадиться скрізь і всюди. З дитячих років, зі школи і через усе життя громадянина СРСР супроводять твердження (в підручниках, лекціях, газетах, книжках, по радіо) про особливу роль великого російського народу в історичній і теперішній долі всіх інших народів СРСР і колишньої Російської імперії. Все це не може не посилювати виробленого ще за царату - бодай несвідомого - комплексу національної вищості і винятковості у багатьох росіян та комплексу національної неповноцінності в інших народів. І тисячі фактів свідчать про те, що такі комплекси справді існують.
           
            182 Стаття 123.
           
            До речі, російське повсякчас ставиться у нас над національним: "русский и национальные языки" або "Русский язык в национальной школе" - назва журналу. Ленін у таких випадках вживав термін "инонациональный", щоб підкреслити, що російська мова так само національна, а грузинська, скажімо, "інонаціональна" щодо російської. Підручники для дітей з російської мови і літератури звуться: "Родная речь", "Родная литература", а з української - "Читанка". Скільки років педагоги добиваються, щоб була "Рідна мова" - і дарма! Душок, мовляв, націоналістичний...
            Ми не тільки практично зробили російську мову панівною, оскільки, по суті, все громадське, господарське життя, наука й спеціальна освіта в більшості республік ведуться нею, але ми й теоретично, офіційно проголосили її "другою рідною мовою всіх народів СРСР", "мовою міжнаціонального спілкування" тощо. Хіба це не є відкрита наруга над ленінським принципом: "відкинути всякі (підкреслення Леніна - І. Дз.) привілеї однієї з мов"?
            Таке офіційне становище російської мови, а неофіційно ж ми пішли ще далі. Неофіційно, серед найширшої публіки, російська мова - це ознака культурності і шлях "у люди", національні ж мови - це ознака відсталості і безперспективності, "дивацтва".
            В літературі, пресі й громадському побуті щодня і щогодини, на кожному кроці в неймовірних дозах помітно й непомітно впорскується уявлення про зовсім особливе становище російської мови.
            Ось один уривок з рядової кореспонденції в "Правде":
            "Много лет назад старый Миргаса привел к выдающемуся революционеру Нариману Нариманову своего любимого сына Фарруха и сказал:
            "Дорогой, сделай из малыша человека. Пусть он узнает великий язык - русский - и станет учителем".
            Полвека проработал в сельской школе Фаррух Ахундов, энергично, самозабвенно воспитывал в учащихся и своих детях жажду знаний и горячую любовь к языку революции" 183 .
           
            183 Таиров Л. Десять и все молодцы, "Правда", 1965, 14 січня.
           
            І авторові, і редакторам "Правды", і багатьом читачам усе це здається нормальним і само собою зрозумілим, бо відбиває сьогоднішнє реальне становище. І це найстрашніше. Вдумаймося в написане (а подібне пишеться й говориться щодня і щогодини). По-перше, формула "великий русский язык - язык революции", формула, що її так любить наша пропаганда, - це формула, по суті, антикомуністична. Крім того, що вона скалькована з формули П. Струве ("Капитализм говорит по-русски"), вона відбиває розуміння соціалістичної революції як імпортованої з Росії, принесеної на російських штиках. Справжні комуністи добивалися, щоб революція була багатомовною і скрізь говорила своєю, а не принесеною мовою. Тому й виник Інтернаціонал, тому й зветься Інтернаціонал Інтернаціоналом. По-друге, прагнення "стать человеком" за допомогою "великого языка - русского" свідчить не про велич російської мови (на це є інші свідчення) і не про інтернаціоналізм, а про той національний сервілізм і приниженість які виховала колоніальна політика царату, російського царизму. Радянська влада вважала своїм головним обов'язком боротися з наслідками цього національного розтління, виховувати в "нацменів" почуття своєї гідності й ваги і, до речі, заохочувала в першу чергу до вивчення зневаженої рідної мови, ведення освіти рідною мовою. Авторам і редакторам "Правды" слід би це знати.
            Практика "майоризування", вивищування й упривілейовування російської мови, витіснення нею рідних мов народів СРСР пішла так далеко, що стали вже зовсім звичайними і "самозрозумілими" такі заяви, які не часто дозволяли собі навіть офіційні русифікатори дореволюційних часів.
            Ось як, наприклад, секретар Дагестанського обкому партії, доктор історичних наук А. Абілов "обґрунтовує" пропоноване ним масове переведення школи на російську мову викладання і як він виправдовує русифікацію взагалі:
            "Солдат, когда идет в бой, из всех видов оружия выбирает самое точное и дальнобойное. Русский язык - один из (! - I. Дз.) самых острых видов идейного оружия, и чем лучше им будут владеть нерусские народы, тем успешнее они смогут развивать свою экономику и культуру, обмен духовными ценностями" 184.
           
            184 Абилов А. Некоторые вопросы интернационального воспитания, "Политическое самообразование". 1964, № 7. с. 86.
           
            Докторові історичних наук годилося б знати історію цього питання і знати, яка категорія політичних діячів у Росії виступала з аналогічними "арґументами", знати, що з марксизмом-ленінізмом це не має нічого спільного. Марксизм-ленінізм ніколи не зводив мовну справу на рівень вибору солдатської амуніції. Марксизм-ленінізм завжди вважав знавіснілим шовінізмом антинаукові "теорії", що ставили перспективи й успіх економічного та культурного розвитку будь-якої нації в залежність від опанування цією нацією іншої культури і мови, а тим більше від переходу цієї нації на іншу культуру й мову. (Саме про це останнє йдеться, як побачимо далі, у доктора історичних наук і секретаря обкому партії). І вже зовсім по-фарисейському звучать запевнення Абілова про те, що буцімто в разі цілковитого виконання його програми "нерусские народы... успешнее... смогут" не лише "развивать... культуру", а й здійснювати "обмен духовными ценностями". Даруйте, але якими духовними "ценностями" вони будуть "обмениваться"? Які свої, власні духовні цінності вони зможуть запропонувати для "обміну", втративши свою мову й культуру і перейшовши на російську? Вони просто зникнуть як народи, як нації. І це прекрасно показує сам Абілов, як тільки залишає сферу пропагандистських загальників і переходить до деякого опису деяких реальних процесів. Похваляючись успіхами "интернационального воспитания" на своїй ділянці, він підкреслює, що коли за переписом 1896 року в Дагестані було вісімдесят народностей, то за переписом 1956 року "уже только одиннадцать" 185.
            Далі абіловський "інтернаціоналізм" розвивається в такому плані:
            "После принятия закона о школе, предоставляющего право родителям самим решать вопрос о языке, на котором будут учиться их дети, в Дагестане все шире и шире стало ощуща ться стремление родителей к тому, чтобы их дети учились в школе на русском языке с первого класса. Правительство республики и органы народного образования пошли навстречу этим пожеланиям и открыли начальные классы с обучением на русском языке во всех сельских районах. Число таких классов растет. Сейчас более половины обучающихся в начальных классах по желанию самих родителей перешли на русский язык. Полностью на русском языке ведется обучение детей рутульской, цахурскойи агульской народностей" 186 .
            Як бачите, при таких темпах Абілов швидко перевиконає план по "інтернаціоналізму", переобмундирує в уніформу ввірені йому "народності" і замість многоязичної мороки наведе "вожделенное единообразие"... Почекаймо наступного перепису.
            Але: чи Абілову і абіловим належить пальма першості в подібних геройствах "інтернаціоналізму" і "добровільності"? Треба чесно сказати, що були в нього і сильні попередники. Давно, правда, ще в XIX ст. Це ж тоді провадилася кампанія "по введению во всех областях государства Российского русских органических законов" з її зворушливим "інтернаціоналізмом":
            "Местные жители, составляя Россию (! - І . Дз.) 130 лет, должны знать русский язык; ежели не знают, так при подобной мере ("все дела... производить на русском языке ". - I. Дз.) будут знать скоро: нужда есть лучший учитель... Ничто так не соединяет побежденных с победителями, как единство языка; в этом единстве заключается единство чувств и желаний наших " 187.
           
           
            185 Абилов А. Некоторые вопросы интернационального воспитания, "Политическое самообразование", 1964, № 7, с. 80.
            186 Там само, с. 86.
            187 О необходимости.., кн. "Чтения...", т. 38 (июль - сентябрь 1865), р. 5, с. 183.
           
            Це ж тоді цивілізація переможно йшла Росією: "Россия, отечество наше, отечество двадцати различных племен, сливших кровь свою в единый народ, счастливо соединенных под одною державою, идет быстрыми шагами к просвещению: общей цели человеческого рода" 188. Так от, у ту блаженну пору спеціальна царська комісія "по крестьянскому делу в Царстве Польском", де щойно (1863 - 1864 роки) було придушене національне повстання, доповідала Олександрові II:
            "Важнейший факт по крестьянскому делу в Царстве Польском
            заключается в успехах русского языка в том краю. В отделе Кельцкой комиссии по крестьянским делам (около 1/13 всего царства) преподавание русского языка введено в 159 мужских и 3 женских сельских училищах. Крестьяне с заметной охотой учатся русскому языку там где сношение правительственных лиц и учреждений с гминными (волостными) управлениями производится на русском языке... В крестьянах вовсе не заме чается национального предубеждения против русского языка, напротив, поступающие от разных административных властей в волостные (шинные) управления бумаги на польском языке возбуждают недоумение..."
            Далі повідомляється, що переведення на російську мову народних училищ в інших місцевостях "идет с положительным успехом".
            Обговорюючи цей документ, знайомий уже нам відомий слов'янофіл-панрусист І. С. Аксаков чесно називає це "успехами русификации" і "политическим живым фактом русского господства" 189.
           
            188 Каразин В. Н. Об ученых обществах и периодических сочинениях в России, "Русская старина", т. 3, 1871, с. 330.
            189 Аксаков И. С. О преподавании русского языка в школах Царства Польского, кн. "Полное собрание сочинений", т. 3. с. 454 - 456.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:36 | Повідомлення # 17
Дуже дивно, коли теперішні діячі пропонують ті самі методи і мислять тими самими категоріями, тільки трохи змінюючи фразеологію й оцінки, їх не бентежать такі моторошні історичні збіги! їх не бентежить хоча б те, що ці ризиковані історичні перегуки ставлять під сумнів автентичність їхньої фразеології та їхніх теоретичних формул і об'єктивно демаскують реальний зміст останніх! А втім, це найкраще робить сама дійсність.
            Ось візьмімо ще для прикладу т. зв. "теорію двомовності" - одне з популярних тепер прикрить русифікації.
            Журнал "Русский язык в национальной школе", який є одним з найретельніших офіційних пропагандистів цієї теорії (чи не ганебно, що в авангарді агітаторів за злочин проти педагогіки - за позбавлення дітей навчання рідною мовою, злочин, розкритий у своїй суті ще К.Д. Ушинським, - ідуть деякі теперішні "теоретики" педагогіки!), в редакційній статті пише:
            "Можно утверждать, что советский народ как определенная историческая общность характеризуется в языковом отношении развитием устойчивого, длительного и сугубо добровольного двуязычия...
            Все большее число родителей отдает своих детей в русские шкоды или ставит вопрос о переходе национальных школ в той или иной мере на русский язык обучения.
            Использование русского языка в качестве средства обучения является в настоящее время растущей тенденцией развития национальной школы нашей страны... В РСФСР процесс добровольного перехода национальных школ на русский язык обучения с того или иного класса по желанию родителей уже сейчас идет очень активно, в большинстве автономных республик, областей и национальных округов. В настоящее время в школах 36 национальностей РСФСР обучение ведется на русском языке, начиная с V, IV, III. II или I классов " 190.
           
            190 Сближение наций и русский язык. "Русский язык в национальной школе", 1963, № 6. с. 4 - 5.
           
            Тут усе навмисне чи ненавмисне поплутано і сфальшовано. Поперше, неправда, що радянський народ, як сказано в статті, характеризується двомовністю. Навіть якщо пристати на теорію двомовності, то необхідно уточнити її. Її автори наділяють привілеєм двомовності далеко не весь радянський народ, а тільки неросійські нації, а нація російська приречена на одномовність. Як сподіваються ці теоретики викрутитися з цієї, так би мовити, "нерівності", "ущемления" росіян? Може, ощасливлять і російський народ другою рідною мовою: українською чи татарською, а то й бурятською, приміром? Треба ж виправдати формулу про двомовність як характерну прикмету радянського народу!
            По-друге, яким це чином викладання російською мовою можна розглядати як ознаку розвитку даної національної (казахської, наприклад) школи? Здається, це відкриття не лише в теорії національного питання, а й в елементарній логіці. Хіба не ясно, що, перейшовши на російську мову викладання, школа перестає бути даною національною (українською, татарською, казахською) і стає російською школою? Цікаво, як зватиметься журнал "Русский язык в национальной школе" (який, до речі, чинить не no-джентльменському і перевищує свої повноваження, коли популяризує не російську мову в національних школах, до чого він покликаний, а русифікацію цих національних шкіл) - як він зватиметься, коли національні школи буде всі переведено на російськомовне викладання?
            А цей час уже, мабуть, недалеко, судячи з тих фактів, які наводить журнал (див. вище). Ці факти, як і факти, наведені в статті Абілова геть-чисто викривають фальшиву теорію "двомовності". Даруйте, де ж тут двомовність? Це звичайна одномовність, але вже російська, а не даної національності.
            Те саме, що школа, показують і інші ділянки культурного та суспільного життя. Офіційно говориться про двомовність, а насправді панує в офіційному та суспільному житті одномовність - російськомовність.
            Питається: для чого тоді весь цей словесний маскарад з нібито "двомовністю"?
            Але вернімося ще до школи. Верховна Рада УРСР 17 квітня 1959 року прийняла постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР". У пункті дев'ятому сказано: "Навчання здійснюється рідною мовою учнів". Точно, вичерпно і цілком у дусі марксистсько-ленінського розуміння національної справи. А зразу за цим іде раптом таке: "В школу, з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки". Даруйте, що це за туман? Хіба не сказано було ясно: "рідною мовою учнів"? При чому ж тут такий грубо антипедагогічний поворот: "вирішують батьки"? Адже це друге положення цілком перекреслює перше: рішення батьків наперед визначається політичним курсом. А в тім справа, що це якраз і потрібне, для того й туман. Треба було відкрити шлюз для русифікації школи. Звичайно, "добровільність", "воля батьків". Але, пробачте, і перше, і друге тут ні при чім. Велика загадка: в яку школу - російську чи українську - віддасть батько дитину, знаючи, що згодом у вузі синові чи дочці все одно доведеться переучуватися по-російському, що з російською мовою "станешь человеком", як писав цитований кореспондент "Правды , а з українською тільки сорому наберешся (або, як кажуть дядьки, "хоч у колгосп вертайся"). От вам і добровільність! Що ж тоді дивуватися з тих цифр поголовного переведення шкіл на російськомовне викладання - "за бажанням батьків", - які наведені в журналах "Политическое самообразование" та "Русский язык в национальной школе"?! (Або ще ось у журналі "Вопросы истории" Н. В. Мансветов хвалиться: "В Карелии по многочисленным просьбам родителей и учащихся в 1958 г. в национальных (! - І.Дз.) школах был осуществлен переход к обучению на русском языке" 191. Лишається хіба що нагадати з документа, який цитувався вище: і сто років тому польські селяни добровільно переходили на російську мову, і латиські, й інші - так само. д коли вже пізніше в Державній думі обговорювалося питання про українську школу, то з'явилася ціла делегація від "українських селян", яка заявила, що українське селянство не розуміє і не хоче української мови, а натомість розуміє і хоче російську! Але тоді це не пробували називати "інтернаціоналізмом" та "марксизмом-ленінізмом". А відколи на історичній арені з'явилися марксисти і ленінці, вони завжди викривали подібні явища і подібну позірну "добровільність". І в тій же самій Думі із складеною Леніним промовою, що викривала всю фальш і ганебність "добровільної" русифікації, виступив більшовик Г. Петровський...
            Але це ще не все. Дальший текст ст. 9 містить ще одну велику несправедливість. В той час, як в українських школах вивчення російської мови обов'язкове, в російських школах на Україні вивчення української мови необов'язкове, а "здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів". (І далі ще раз: якщо "батьки... і самі учні обрали цю мову для навчання") 192. Хіба це не пряма дискримінація української мови, антиконституційне і антиленінське розділення мов на "потрібні" і "непотрібні"? Уявіть собі, що вивчення хімії чи будь-якої дисципліни поставили в залежність від "бажання батьків і учнів" та ще й "при наявності відповідного контингенту" - чи в багатьох школах і чи багато учнів вивчали б той предмет?
            Наведемо одну історичну довідку. ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 року зобов'язав ввести навчання російської мови в усіх школах в Україні (які тоді мислилися на майбутнє не інакше як у 95 % українськими), але одночасно зробив принципове застереження:
            "Однак це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні пануюче становище, що його вона мала за царату" 193.
            Чи немає деякої суперечності між тим, що принципово постановлялося 1927 року, і тим, що діється і говориться сьогодні?
           
            191 Мансветов Н. В. Сближение наций и возникновение интернациональной общности народов в СССР, "Вопросы истории", 1964, № 5, с. 50.
            192 Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР, "Радянська Україна", 1959. 19 квітня.
            193 "Культурне будівництво в Українській РСР...", т. І, с. 348.
           
            Чи немає деякої суперечності також, скажімо, між постановою XII з'їзду РКП(б) про те, щоб "органы национальных республик и областей строились по преимуществу из людей местных, знающих язык быт, нравы и обычаи соответствующих народов" 194, постановами X І XII з'їздів про підготовку кадрів та професійно-технічне навчання мовою даної республіки, - і, з другого боку, тим, що пише сьогодні "Правда": "Недопустимы какие-либо проявления национальной обособленности в воспитании и использовании работников различных национальностей в советских республиках" 195. Формулювання "Правды" дуже загальникове й туманне, але досвід показує, що подібні формули "обособленности" постійно висуваються для того, щоб "арґументувати" неможливість, зокрема, в вузах та інших закладах України викладати українською мовою; для того, щоб, усупереч економічним і культурним інтересам України, всупереч нормальному глуздові, випускників українських вузів і технікумів відсилати на роботу до Ленінграда і Новосибірська, а звідти слати на Україну тамтешніх випускників того самого профілю. Внаслідок цих "встречных перевозок" і створюється картина, подібна до тієї, яку ми бачили на прикладі будівництва Київської ГЕС. Хіба так має виглядати справжня взаємодопомога кадрами?
            Ось ще один - на цей раз класичний! - зразок теоретичного фальшування з доповіді М. С. Хрущова на XXII з'їзді:
            "В ходе развернутого строительства коммунизма будет достигнуто полное единство наций... Встречаются, конечно, и такие люди, которые сетуют по поводу того, что стираются национальные различия. Мы им отвечаем: коммунисты не будут консервировать и увековечивать национальные различия. Мы будем поддерживать объективный процесс все более тесного сближения наций и народностей, происходящий в условиях коммунистического строительства на базе добровольности и демократизма " 196 .
            Про яке "единство наций" ідеться? Адже і сьогодні існує цілковита єдність більшості соціалістичних націй у боротьбі за побудову комунізму, за мир. Очевидно, Хрущов говорить про єдність, а має на увазі злиття, як свідчать його дальші слова. Але яка це брутальна ревізія Леніна, який говорив, що нації існуватимуть не те що в період будівництва комунізму, а й цілу історичну добу після перемоги комунізму у всесвітньому масштабі!
           
            194 "XII съезд РКП(б)...", с. 649.
            195 Передова стаття: "Правда", 1965. 5 вересня.
            196 XXII съезд КПСС: стенографический отчет". Москва. 1962, т.1, с. 217.
           
            Далі: "коммунисты не будут консервировать и увековечивать национальные различия". Це сугубо фальшиве формулювання, що відводить від суті справи. Йдеться не про консервування та зрізничкування, йдеться про всебічний національний розвиток народів та їхніх культур, відповідальність за що завжди брали на себе справжні комуністи і що прагматичні діляги типу Хрущова підмінили асиміляцією, винародовленням.
            Нарешті: "мы будем поддерживать объективный процесе ... происходящий ... на базе добровольности и демократизма". По-перше, об'єктивний процес - це такий, що відбувається сам по собі, поза намірами людей. А процес, яким керує партія і держава (а про це говориться і в Хрущова, і в безлічі офіційних матеріалів, наприклад, у журналах "Вопросы философии" і "Политическое самообразование"), - не стихійний процес, а керований, "предначертанный". Подруге: яка ж це добровільність і демократизм, коли вибір зарані зроблений керівництвом, яка ж це "добровільність", що діє згідно з планом - керована добровільність! Якщо керівництво підтримує (і спрямовує) "процесе", то спробуй виступити проти того, що керівництво підтримує (і спрямовує)! А якщо виступити проти нього не можна (і таки справді не можна), то де ж тут добровільність і демократизм?!
            Одне слово, як то кажуть, брехня на брехні сидить і брехнею поганяє! А ось питання: в ім'я чого марксизм-ленінізм підмінюється кон'юнктурною брехнею або псевдотеоретичним суєслів'ям?
            Цинізм у перебріхуванні ленінізму доходить до того, що доктор (знов доктор!) історичних наук (знов історичних наук!), секретар, але вже не Дагестанського обкому, а Львівського, і не Абілов, а В. Маланчук у статті "Сила великой дружбы" 197 оту вже обговорену нами сугубо расистську тезу про те, що російська мова - "могучий источник развития экономики и культуры всех народов", приписує... Леніну. Але відповідних слів Леніна він чомусь не наводить. Бо, будучи "доктором" наук, добре знає, що займається фальсифікацією, що у вустах Леніна така думка, пов'язана з уявленням про вищість російської нації та мови і неповноцінність інших, немислима і що насправді Ленін говорив зовсім про інше: про те, що заставляти інонаціоналів вивчати російську мову - річ шкідлива, що в демократичній Росії вони самі, добровільно її вивчатимуть. І зауважимо: Ленін у таких випадках завжди говорив про вивчення російської мови, про ознайомлення з нею (що цілком зрозуміле і безсумнівно необхідне), а не про заміну, витіснення нею національних мов (проти цього він гнівно виступав).
           
            197 "Правда", 1965, 16 вересня.
           
            Той самий В. Маланчук пише:
            "Наш великий вождь В. И. Ленин подчеркивал, что "...вся хозяйственная, политическая и духовная жизнь человечества все более интернационализуется уже при капитализме. Социализм целиком интернационализует ее"(Соч., 5-е изд., т. 23, с. 318).
            Это могучий объективный процесс. Противиться ему - значит проявлять национальную ограниченность. У нас иногда встречаются незрелые люди, которые противопоставляют местные интересы интересам всего государства, пытаются побольше "урвать" из общего котла, принять меньшее участие в совместных усилиях, подбирать кадры преимущественно по национальному признаку. Разумеется, таких людей ничтожно мало, но упускать из виду их попытки, не пресекать их было бы опасным. Малейшее ослабление борьбы с подобными проявлениями может нанести серьезный ущерб".
            Як бачимо, доктор наук висловлюється таким "кодом", таким спеціальним жаргоном, так "иносказательно", що читачеві нелегко тут щось зрозуміти. Такий "стиль" дуже модний тепер, коли бояться називати речі своїми іменами. Але з досвіду вже добре відомо, що під "национальной ограниченностью" та "местной ограниченностью" розуміється обстоювання економічно-господарських та інших потреб республік від надмірних апетитів зверхцентралізаторів. Добре знаємо, що Ленін вимагав дійових гарантій для того, щоб центральні установи в Москві під різними приводами не нехтували потребами республік, не задовольняли свої потреби за рахунок "місцевих". Щодо цього Ленін висловлювався різко і недвозначно, не зупиняючись перед тим, щоб у разі неможливості обстоювати "місцеві інтереси" перед централізаторськими надуживаннями переглянути самий характер Союзу, "оставить союз... лишь в отношении военном и дипломатическом". Відповідні висловлювання В. І. Леніна ми вже наводили. А В. Маланчук керується прямо протилежною настановою, не задумуючись над тим, що держава, в якій "местные интересы" і "интересы всего государства" - поняття не тотожні, а протилежні, була б, власне, протиприродною бюрократичною державою, непридатною для головної мети всякої держави: задовольняти ті "местные интересы", з яких вона і складається. Ось чому, власне, Ленін і не допускав такої держави, вимагав гарантій від переродження Союзу в таку державу.
            Те саме і з кадрами. Невідомо, кого й що має на увазі В. Маланчук, коли засуджує підбір кадрів за національною ознакою. Якщо він, скажімо, так хитромудро зашифрував свій протест проти обмеження прийому єврейської молоді до вузів, - ми підтримуємо від усієї душі цей благородний протест проти дискримінації, хоч і хотіли б, щоб В. Маланчук протестував прозоріше. Але навряд чи він проти цього протестує. Швидше він хотів сказати інше: що треба ще більше посилити оті "встречные перевозки" кадрів з Києва до Свердловська, з Свердловська до Києва і т. д. Тому доводиться нагадати йому, що В.І. Ленін вимагав прямо протилежного: виховання місцевих національних кадрів для піднесення господарства і культури республіки. Як бачимо, В. Маланчук згадує Леніна тільки для того, щоб його іменем замаскувати антиленінські ідеї. Всі хитросплетіння словес Маланчукових покликані приховати і виправдати русифікацію і зверхцентралізацію, мовчазну ліквідацію суверенітету республік. Як експлуатувати для цієї мети Леніна? В. Маланчук показує шлях. Поперше, треба замовчувати відповідні ленінські документи, де Ленін чітко і ясно говорить прямо протилежне тому, що сьогодні треба маланчукам. По-друге, треба елементарно фальсифікувати інші ленінські висловлювання. Ленін говорить про інтернаціоналізацію економічного, політичного і духовного життя людства, тобто про взаємозв'язаність і взаємообумовленість економічного, політичного і духовного життя всіх націй світу, про дедалі більший взаємовплив усіх груп людства, - а Маланчук підставляє сюди своє начало всіх начал: злиття всіх націй Союзу в російській нації, особливо ж національне розчинення України в Росії.
            Тут доречно звернути особливу увагу на одну дуже поширену і дуже підступну фальсифікацію В. І. Леніна. У В. І. Леніна справді є кілька висловлювань на користь злиття націй. Але під злиттям Ленін розумів саме інтернаціоналізацію у вищезазначеному сенсі, соціально-політичну єдність і зближення, діалектичний взаємовплив націй. Так принаймні розуміють його слова комуністи в усьому світі:
            "Говоря словами В. И. Ленина, целью социализма является не только "сближение наций, но и слияние их". Но это слияние понимается не механически, не как устранение различий, а диалектически, то есть как их взаимопомощь, влияние и взаимное обогащение" 198.
           
            198 Селзам Г. Марксизм и мораль. Москва, 1962, с. 252.
           
            Тобто нічого спільного з русифікаторською "концепцією" високооплачуваних "панів ташкентців" - "докторів наук" типу Маланчука й Абілова.
            По-друге, відомо, що Ленін таке діалектичне "злиття" відносив на далеке майбутнє: після перемоги у всесвітньому масштабі другої фази соціалізму - комунізму...
            По-третє, Ленін говорив про стихійний процес поступового злит тя, злиття, яке відбувається природно протягом довгого історичного періоду - як етап загальної еволюції людства. А в нас мають на увазі зовсім інше і прямо протилежне: злиття заплановане і проваджуване державою, як спрямовуваний зверху відповідними заходами чітко окреслений процес, що є, по суті, процесом заміни багатьох національностей, мов і культур однією. Перше, що мав на увазі Ленін, _ природно-історична еволюція людства; друге, що робиться в нас, - штучна русифікація і оскоплювання десятків народів, тобто те, з чим Ленін воював.
            Останнім часом газета "Правда" почала на виправдання теперішньої національної політики посилено апелювати до якихось нібито законів господарського розвитку, які, мовляв, вимагають прискореного злиття націй, і почала вивищувати у найбільше благо послідовне зневажання їхніх національних прав, потреб, корінних інтересів (усе це з панською зарозумілістю трактується як "місництво", "обмеженість" і т. п.). Але ж ще в маніфесті Комуністичного Інтернаціоналу, прийнятому на І конгресі Комінтерну 2 - 6 березня 1919 року, відкидалося таке феодально-бюрократичне розуміння структури й характеру майбутнього світового соціалістичного господарства і гарантувалася самостійність кожного народу в світовому господарсько-культурному комплексі, підкреслювалося, що така самостійність не може шкодити справі єдності, але що вони одна одну взаємоприпускають.
            Пролетарська революція "дасть можливість найслабшому і наймалочисельнішому народові вільно і незалежно управляти справами своєї національної культури, без усякої шкоди для об'єднаного і централізованого європейського та світового господарства" 199.
            Те "єдине господарство", яким бюрократи залякують "націоналістів", В. І. Ленін мислив не як безнаціональне господарство, кероване з Москви чи з Берліна, а як усесвітнє ціле, "регульоване пролетаріатом усіх націй" 200.
           
            199 "Коммунистический Интернационал...", с. 57.
            200 Ленін В. 1. Повн. зібр. тв., т. 41, с. 156.
           
            Багато в нас говорять про дальше взаємозближення націй. Взаємозближення і взаємозбагачення - такі безумовно прекрасні речі, що їх можна тільки вітати. Це означає, що народи і культури дедалі більше пізнають одні одних, дедалі інтенсивніше обмінюються своїми найкращими здобутками, ще сердечніше відкриваються одні одним і дедалі солідарніше, цілеспрямованіше взаємодіють, посередньо змінюючи одні одних, але при цьому залишаючись кожен самим собою і одні одних скріплюючи. Коротко кажучи, взаємозближення і взаємозбагачення - де взаємопідтримка, це коли багато різних лікоть у лікоть ідуть до спільної мети, щоб прийти всім разом, а не одному вже.
            Однак важко назвати взаємозбагаченням такий процес, коли одна культура і одна мова витісняють іншу, коли, конкретно кажучи, російська культура і мова чимраз більше займають в Україні місце української, як про це вже говорилося. Ще важче назвати взаємозбагаченням народів такий процес, у якому частина цих народів уже зникла, частина зникає, а інші відчутно втрачають на своєму людському потенціалі. Все-таки це, мабуть, не взаємозбагачення, але поглинання чи асиміляція, і переважно асиміляція російською нацією інших. Вище вже наводилися красномовні дані з журналів. А ось свідчення солідної наукової праці "Народы европейской части СССР", виданої в Москві 1964 року в двох томах.
            Перепис 1897 року подав число росіян - 55 400 300, перепис 1959 року - 114 113 600.
            "За период с 1897 по 1959 г. численность русских на территории СССР возросла более чем в два раза. Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе" 201.
           
            201 "Народы европейской части СССР". Москва. 1964. т. 1. с. 22.
           
            Щодо останнього залишається тільки додати, що це "слияние" відбулося, по суті, в наші часи, його вирішальним моментом були роки 1933 - 1937, коли були розігнані українські культурно-освітні осередки, школи та ін. на Кубані й Північному Кавказі і знищено там усіх, хто обстоював український характер тамтешнього (українського ж таки) населення. Відтоді багато людей навіть боялися признатися, що вони українці...
            Цікаві свідчення про те, коли саме так різко зменшилася питома вага українців, - виявляється, саме в час "небувалого розквіту" української нації, - знайдемо в статті В. М. Кабузана і Г. П. Махнової "Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795 - 1959 гг.":
            "Если за период с 1795 по 1897 г. удельный вес украинцев почти не изменился (несколько снизился с 22,08 % до 21,63 %), то за период с 1897 по 1959 г. он снизился на 3,43 % (с 21,63 % до 18.20 %), хотя мы приняли за основу по переписи 1959 г. сведения по национальности, а не по родному языку" 202 .
            За мовою зниження ще більше,
            "За период с 1897 г. по 1959 г. удельный вес украинцев, признающих родным языком украинский, снизился на 6,01 %" 203, і українці за мовою складають уже тільки 15,62 % населення СРСР...
            "За период с 1897 г. по 1959 г. удельный вес украинцев среди других восточнославянских народов снизился весьма заметно (с 29,90% до 20,63 %)" 204 .
            Хіба не красномовні цифри?
            Не в кращому становищі опинився і ряд інших національностей Союзу РСР. Так, згадана колективна праця "Народы европейской части СССР" засвідчує, що "абсолютная численность мордвы даже уменьшилась на 12 % в результате ассимиляции отдельных ее групп русскими" 205. Тепер у своїй республіці "мордва составляет немногим более трети населения. Еще более разителен (! - І. Дз.) пример карел, которые составляют лишь 13 % населения своей республики". Абсолютна кількість карелів зменшилася на 25 %, башкирів - на 47 %, калмиків - на 79 %, латишів - на 2 %, естонців - на 1 %, євреїв - на 67 % (внаслідок також і фашистського геноциду) і т. д. 206.
            Важливо відзначити, що, крім мільйонів інонаціоналів, які вже цілком вважають себе росіянами, перепис 1959 року встановив перехідну групу в 10,2 млн людей, які ще називають свою питому національність, але вже вважають рідною мовою російську. "Группы людей, сменившие свой язык, с течением времени обычно меняют и свою этническую (национальную) принадлежность" 207. Так що мовна русифікація - це перший етап русифікації етнічної.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:36 | Повідомлення # 18
202 Кабузан В. М., Махнова Г. П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795 - 1959 гг., "История СССР", 1965, ч. I, с. 34 - 35.
            203 Там само, с. 36.
            204 Там само.
            205 "Народы европейской части СССР", с. 1, с. 24.
            206 Там само, с. 23.
            207 "Население мира...", с. 213.
           
            В офіційних повідомленнях про підсумки перепису і в поточній пропаганді ці 10,2 млн людей кваліфікуються як великий успіх нашої національної політики та дружби народів СРСР. Давайте спокійно вдумаємося в цю формулу. З неї випливає, що дружба народів ототожнюється з русифікацією, що метою нашої національної політики є в остаточному підсумку знов-таки русифікація; що, нарешті, ті десятки мільйонів, які ще не визнали російську мову рідною, ще не доросли до справжньої "дружби народів" та розуміння національної політики. Інакше вони порадували б відповідні інстанції цифрою, скажімо, в 50 млн. А це вже значно більший був би "успіх", ніж 10,2 млн русифікованих. Отже, це в певному смислі ще несвідомі, другосортні громадяни, в той час як "более предпочтительны" ті, хто вже змінив рідну мову на російську. Все це неминуче випливає з офіційного положення про те, що 10,2 млн неросіян, що визнали російську мову рідною, - "великий успіх" національної політики та дружби народів.
            Навіть деякі з адептів "двуязычия" змушені визнати, що воно - лише перехідний етап, лише засіб для досягнення мети - "языкового единства". (Отже, ми єдине суспільство в світі, яке становить своїм завданням ліквідацію десятків національних мов і заміну їх однією). Так, Н. В. Мансвєтов 208 після рясних і явно недоречних похвал "двуязычию", яке, мовляв, "содействует" розвиткові національних мов, змушений визнати, що "возникновение языкового единства идет путем широкого усвоения одного из наиболее распространенных национальных языков, каким в условиях советской действительности является русский язык" 209.
           
            208 Мансветов Н. В. Сближение наций... "Вопросы истории", 1964, № 5. с. 51.
            209 Там само.
           
            Отже, як не крути і як не витійствуй, до якого небаченого й нечуваного розквіту не доводь національні мови й культури, а результат один - перехід усіх націй СРСР на російську мову в ім'я "единства", яке чомусь не мислиться без "языкового единства".
            Отже, вживані деякими авторами (як-от авторами праці "Народы европейской части СССР") терміни "слияние" та "ассимиляция" більше відповідають реальності, фактичній суті, ніж безумовно благозвучніші і бажаніші "взаємозближення" та "взаємозбагачення", так само як ужита Цамеряном у цитованій статті формула "замена национальных языков одним общим языком" чесніша за "умилительное", але фальшиве "двуязычие".
            Пригадується, що не так давно якийсь Кравцев у статті, опублікованій в "Радянській Україні" 13 квітня 1960 року, добросовісно заходився реабілітувати термін "русифікація", мовляв, нема чого Цього слова соромитися, воно гарне і гарні речі означає. Мовляв, підтримуємо процес, то треба підтримати й термін, що його ідентифікує. Звичайно, декого це слово покоробить, але ж то відомо кого: націоналістів.
            Кравцева осмикнули: "Преждевременно"!
            А може, дарма? Принаймні він називав речі власними іменами Трохи ясніше було б, що і до чого. А так багато неясного і багатьом неясно. І не лише "націоналістам".
            Ось, наприклад, звертаються за роз'ясненням... молоді шахтарі з Донбасу. Здавалося б, усе їм роз'яснили: скільки лекцій читається і про зближення націй, і про двомовність. А їм неясно.
           
            "Редакции газеты "Правда "
            Дорогая редакция! Нас интересует вопрос развития украинского языка, а в связи с этим и политика партии в отношении украинского языка. Или он должен развиваться, или пропасть? Мы просим, чтобы по этому вопросу высказали свое мнение кто-нибудь из сотрудников института языковедения АН УССР и кто-нибудь из работников идеологического отдела ЦК КПСС. Пусть выступят в газете. Нам кажется, что это интересует многих читателей, а если нельзя в газете, то в письме нам лично. Не думайте, что мы какие-нибудь социалистические националисты или шовинисты. Дело в том, что украинский язык и украинская национальность находятся действительно в противоречивом положении. И нужно бы их двинуть в ту или иную сторону, в зависимости от того, чего требуют законы общественного развития.
            В будущем будет единый общий язык на всей земле и не будет деления на национальности. Так, может быть, украинский народ будет первым, который лишится своего языка и других национальных признаков. Это уже может случиться, если перевести все остальные школы на русский язык преподавания, а литература сама по себе отпадет, так как тогда никто уже не будет пользоваться украинским языком. А раз партия держит этот курс, то переход на русский язык общения и преподавания действительно нужно на чинать еще с начальных классов школы, чтобы облегчить для молодежи этот переход после окончания школы, так как на Украине вузы и техникумы с русским языком преподавания и абсолютно или в большинстве остальное обосновано на русском языке.
            По чему в печати до сих пор ничего не говорится об этом? Ведь при настоящем состоянии украинской культуры, когда она все меньше и меньше обогащается национальным своеобразием, да и можно ли ее назвать украинской, если она все меньше и меньше основывается на украинском языке, украинцу должно быть стыдно и недостойно перед другими нациями, так как он не может по чти ничем гордиться современным национальным. Сказать, что украинский народ бесталантлив. тоже нельзя, потому что факты говорят о большому частии украинцев в создании русской куль туры как на Украине, так и в России.
            А чтобы вывести нас из такого положения, нужно более широко говорить об этом и не оставлять украинцев неопределенными. Ведь так можно быть украинцем и не знать украинского языка. Это недостойно и позорно. Такой человек не имеет никакого чувства патриотизма. Он не должен носить звание украинца. Но нам кажется, что интернационалист только тот настоящий, кто любит свой народ. Признание ассимиляции украинской нации сейчас уже гораздо приличнее, чем говорить об украинском народе и не слышать украинского языка. Ведь же при потере языка население Украины не имеет права называться украинской народностью.
            В общем много-много еще можно написать о противоречиях в положении украинского языка, о чем все прекрасно знают. Нам бы хотелось только, чтобы этот вопрос стал более определенным и ясным. Если уж наступило время оконча тельной русификации украинского народа, то нужно активнее действовать в этом направлении. Если нет, то нужно принять решительные меры в поддержку развития украинского языка. Нам кажется, что и одно, и другое встретит поддержку народа. А впрочем, можете спросить в газете. Но только тогда украинская культура станет своеобразной, богатой, обеспечивающей полностью все потребности народа, высокой, не допускающей подмены себя русской, когда вузы, техникумы, школы и учреждения, организации будут на украинском языке, так как это положено для национальной республики, первостепенным государственным языком станет собственный. Но нам кажется, что по причине сходства языков и при большом проценте русских на Украине осуществить это нельзя, притом еще русские являются настоящими патриотами своей культуры и языка. Много и других причин, и все же мы не можем для себя уяснить правильно и быть убежденными в каком-то одном направлении. Например, мы бы хотели говорить на украинском языке, но не знаем, правильно ли это будет. Не будем ли мы иметь в этом пережиток прошлого, не будем ли мы тормозить правильный ход развития, не будем ли мы вредить интернационалистическим чувствам? А мы любим все национальности, как и свою украинскую.
           
            Янковский Н. В., Павлюченко Н. И. - шахтеры".
           
            У "Правде" з цим листом вчинили так, як і скрізь роблять з безліччю подібних листів, - переслали в іншу інстанцію, щоб та "спустила" Ще в нижчу, аж поки він десь не загубився на віки вічні... І справді, що відповісти на таку простодушну нескромність, яка чомусь не хоче задовольнитися гумовими загальниками і "прикрывающими версиями" і добивається, щоб їй прямо сказали: треба бути українській нації " со всеми вытекающими последствиями" чи не треба бути українській нації також "со всеми вытекающими последствиями", - і не догадується ця простодушна нескромність, в яке болюче місце влучає ненароком її несанкціонована цікавість...
           
            XIII. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ Є ВОДНОЧАС І ПИТАННЯМ СОЦІАЛЬНИМ, ПИТАННЯМ ВСЕСВІТНЬО-ІСТОРИЧНИМ
           
            Неправомірним є протиставлення національним проблемам соціальних як, мовляв, важливіших і пекучіших. Національні проблеми завжди є заразом і проблемами соціальними, проблемами класово-політичної стратегії. Це стосувалося і стосується й українського питання. Не кажу вже про зовнішньополітичний план, щодо якого і V конгрес Комінтерну заявив: "Українське питання є одним з найважливіших національних питань Середньої Європи, вирішення якого диктується інтересами пролетарської революції яку Польщі, Румунії і Чехословаччині, так і в усіх сусідніх країнах" 210. Звичайно, це міжнародне значення українського питання ще більше зросло як у зв'язку з соціалістичним будівництвом у сусідніх країнах Європи, так і в зв'язку з революційним рухом та національним будівництвом в Азії і Латинській Америці.
            Але в даному разі слід задумуватися і над внутрішньосоціальним аспектом українського національного питання.
           
            210 Гирчак Ф. На два фронта в борьбе с национализмом. М. - Л., 1930, с. 213 - 214.
           
            Ленін і партія завжди наголошували, як важливо для пролетаріату, для соціалістичного будівництва усунути ту суперечність, що існує в Україні між українськомовним селянством і переважно російськомовним пролетаріатом, між українським селом і русифікованим містом. В цьому, зокрема, і полягав зміст політики українізації. Пролетаріат, промислове місто повинні були стати суб'єктом української культури і на цьому ґрунті зміцнити союз із селом і свій провід селом. Таким чином, українська нація повинна була стати повноправною і повноцінною сучасною соціалістичною нацією, а не якимсь недорозвиненим ембріоном, етнографічною сировиною, що несе непередбачувані ускладнення для майбутнього. Українська нація повинна була виявити свої сили в величній соціалістичній державотворчості...
            На жаль, сьогодні ми можемо констатувати хіба що зростання дистанції між українськомовним селом і російськомовним містом. Тільки при цілковитій відсутності будь-якої політичної відповідальності можна дивитися на це спокійно і не помічати тих складних і сумних для соціалізму колізій, соціальних колізій, які породжує оця мовнонаціональна суперечність між селом і містом в Україні. Не кажучи вже про суто побутовий, культурно-побутовий - теж важливий - бік справи: хто не знає, скільки принижень і знущань з боку місцевої публіки зазнає, скажімо, сільська жінка, приїхавши в справах до міста. Взагалі сільська людина, українець з села, та, зрештою, і взагалі українець (який усвідомлює себе українцем) почуває себе в місті в Україні як на чужині, "на нашій, не своїй землі" (слова Шевченка).
            Я певен, що в недалекому майбутті марксистський економіст і соціолог, аналізуючи причини сьогоднішніх труднощів у нашому сільському господарстві, неодмінно знайде в числі їх і хворобливі ненормальності в стосунках між селом і містом, комплекс соціально-культурної нижчості села, багатоманітну зневагу до села й сільської людини (не формальну, в офіціозі, а фактичну, в житті), а в Україні це ускладнюється і поглиблюється національним моментом, болісною національною різницею між українським селом і зросійщеним містом. Вдумливий і тонкий аналіз, мабуть, встановив би, що флюїди національної приреченості, відсутність національної перспективи, національного розросту за межі села, денаціоналізуючий тиск "згори", з міста, - не останній чинник у тому занепаді життєактивності і в тій деморалізації, збайдужінні й пияцтві, які нерідко можна спостерігати серед сільського населення і які й самі по собі є серйозною соціальною проблемою.
            Так само майбутній соціолог відзначить і деморалізуючий вплив мовно-національної суперечності між містом і селом і на саме місто, де внаслідок цього розвиваються, помітно чи непомітно, явища і настрої, пов'язані з об'єктивно колонізуючим, асимілюючим і "споживацьким" становищем міста серед туземної етнографічної "сировини". Втрачається відчуття кровного синівського зв'язку зі своєю землею, з навколишнім народом. Згасає свідомість своєї відповідальності і обов'язків перед ними, а натомість розвивається почуття "свободи" від Цих обов'язків, "звільненості" від слідів походження, національної "голизни". Звідси та готовність нахапатися першого-ліпшого "шикарного" вбрання, криклива напівкультура з претензіями на породистість, "мерзость запустения"... Тому й виробляються рефлекси безвідповідальності, наплювізму й непомітного або демонстративного хамства (аж до знаменитого: "Эй, ты, колхозник!", "Ты что - колхозник?",
            "Извините его, он из села", "Ты сначала научись говорить по-человечески", "кугуты" і т. д. і т. п. - це все загальновідоме).
            Де вже тут говорити про вироблення почуттів колективізму, братерства, про усвідомлення себе і кожного людиною серед людства Хай же нарешті задумаються над цим, зокрема, шановні гуманісти - "общечеловеки" з "общерусской интеллигенции" в Україні, які люблять поговорити про загальнолюдське начало, але, по суті, самі сприяють створенню атмосфери, в якій можливе таке топтання людської гідності й цілої людської істоти з усією безліччю людських драм, що звідси випливає... "Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть..."
            Коли якась нація мовно розпадається на дві частини, з яких "нижчий" шар говорить питомою своєю мовою, а "вищий" - іншою, засвоєною, - в цьому завжди прихована велика соціальна проблема і небезпека. Свого часу, бувши в Брюсселі, Герцен звернув увагу на те, що "культурна" частина бельгійців говорить по-французькому, в той час як зневажене нею простолюддя - no-фламандському. У цьому Герцен бачив величезну несправедливість і загрозу для демократії.
            "На этом-то раздвоении народа на два слоя, одного облитого светом и плавающего, как масло, над глубью, другого глубокого и темного, окруженного мглой, срезались все революции".
            І з величезною проникливістю Герцен переходить звідси до українського питання, застерігаючи від нібито успішної лінгвістичної експансії-русифікації.
            "Начнем же, господа, прежде лингвистического завоевания народа южнорусского (тобто українського. - I. Дз.), с того, что отдадим ему его землю, а потом и посмотрим, как он захочет говорить и учиться" 211.
           
            211 Герцен А. По поводу письма из Волыни. "Колокол". Лондон, 1861, ч. 116, с. 966.
           
            Придивіться, хто сьогодні в Україні говорить по-українському і хто по-російському. Якщо ви чесна людина, якщо ви вмієте бачити й осмислювати побачене, якщо істина дорожча для вас за вашу засліпленість і передсуди, за "панство велике і лакомство нещасне", ви не можете не визнати, що мовний вододіл є в Україні разом і соціальним, і соціально-культурним вододілом. І хіба серце ваше не заболить і душа ваша не здригнеться за "униженных и оскорбленных"?
            А хіба оці цифри, які наводилися вище, - про фактичне відставання і невигідне становище української нації в ряді вирішальних сфер суспільної діяльності, - хіба вони не є серйозними соціальними проблемами, які потребують спеціального дослідження?
            Нарешті, національні проблеми вписуються також у проблеми соціалістичної демократії і з ними взаємодіють. Свобода і права людської особистості зв'язані щільно із свободою і правами національними, так само як гідність і самосвідомість людини зв'язана з гідністю і самосвідомістю національною, оскільки свобода, права, гідність, самосвідомість - поняття неподільні. Національні проблеми прямо впираються в проблеми самоврядування й народоправства. Національний розвиток і національна багатоманітність - це самодіяльність і багатоманітність життя, це його вічне розгортання і збагачення, а цілеспрямоване державне нівелювання, зливання, поглинання націй, тим більше за деспотичним "предначертанием" - це торжество тупої бюрократичної одноманітності, казарменості, мертвотності. Уже тому цей процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об'єктивно реакційне значення.
            Крім того, він страшенно збіднює комуністичне суспільство і несе для нього непоправні втрати. Ми говоримо, що національне питання підпорядковане класовій боротьбі, що воно частина загального питання боротьби за комунізм. Комунізм веде до найбільшого матеріального і духовного багатства людства, до збереження і намноження всіх його здобутків. Отже, треба дорожити тим предивним багатством, яке являє собою національна багатоликість людства, різноманітність його національної діяльності, що з неї і складається велике диво вселюдськості. Треба ним дорожити і розвивати його. А протилежна політика - політика розбазарювання, розхалтурювання, "списування" цих багатств на утиль, політика бюрократичного уодноманітнювання, "приведения к одному знаменателю" - це злочин перед комунізмом, і майбутні покоління не простять нам такого банкрутського спадку.
           
            XIV. УРЯД УРСР ЯК РЕЧНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦІЛОСТІ: ЙОГО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НАЦІЮ
           
            В усьому світі комуністичні партії вважають себе виразниками національних інтересів своїх народів. І якщо французькі комуністи пишуть на своїх прапорах знамениті слова свого героя Поля Вайяна-Кутюр'є: "Ми продовжуємо Францію", - то чому б українським комуністам не взяти з них приклад і не сказати: "Ми продовжуємо Україну"?
            Щось ні одна (поза межами СРСР) соціалістична нація не виявляє бажання зникнути зі світу, самоліквідуватися (шляхом чимраз дальшого "зближення", звісно!) - на догоду абіловсько-маланчуківському докторсько-поліцейському "інтернаціоналізму".
            Натомість, навпаки, кожна з них хоче утвердити себе і якнайповніше розкрити, кожна з них хоче бути в чомусь своєму взірцем для інших, кожна включається у всесвітнє "змагання" соціалістичних націй за своєрідне історичне "самовираження", неповторну господарсько-культурну історичну творчість, - і це змагання за добру національну "славу" очолюють комуністичні партії цих країн.
            "В галузі куль тури немає більше чи менше здібних народів. Немає повноцінних і неповноцінних народів. Кожен народ, хоч би який малий він був, здатний і може зробити свій цінний внесок у загальну скарбницю культури. Наш народ - малий народ, наша країна - маленька країна. Тим більше зацікавлені ми в тому, щоб підвищувати свою кваліфікацію, бо й через десять років ми не зможемо володіти такою величезною промисловістю, якою володіють великі країни, такими багатствами, які є в інших державах. Ми, одначе, можемо і повинні ма ти можливість гордитися свідомістю того, що ми володіємо внутрішньою культурою, створюємо високохудожні взірці в мистецтві та в галузі науки, і тим, що наш народ може стати прикладом для багатьох інших народів " (Г. Димитров) 212.
           
            212 Димитров Г. Избранные произведения. Москва, 1957, т. 2, с. 676 - 677.
           
            Чи зійдуть коли-небудь з уст керівників Радянської України (великий сорокамільйонний народ!) бодай хоч трохи подібні слова, слова про те, що історія вготувала українській нації щось трохи краще, ніж "добровільну" самоліквідацію під чиїсь оплески?!
            З численних заяв урядів і партій соціалістичних країн Європи та Азії знаємо, що вони розглядають себе як речників національних інтересів своїх народів і найбільшим своїм інтернаціональним обов'язком вважають максимальний розвиток економіки, матеріальної і духовної культури своїх націй як найреальнішого внеску в загальну справу комунізму. Цілком природно і згідно з духом марксизму і комунізму ці уряди і партії розглядають все, що шкодить економіці чи культурі, престижеві чи гідності нації, - як фактор негативний і для інших країн, і для всієї інтернаціональної справи комунізму. Якби можна було собі уявити, що в одній з цих країн, у Польщі, або в Угорщині, або в Болгарії тощо, було відзначено факт кількісного зменшення нації, асиміляції її значної частини, або мовно-національні суперечності між містом і селом, або факт неблагополучного становища національної мови, занепаду національної культури, або брак найпотрібнішої літератури національною мовою, або порівняно низький відсоток і рівень національних кадрів, - це, безумовно, дуже стурбувало б уряди відповідних країн, і вони, безумовно, вжили б рішучих заходів для того, щоб вивести свій народ з такого становища, з національної кризи. Тим часом невідомо, як уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки реагує на таке, саме таке становище своєї нації в Союзі РСР, Союзі, який для того й був створений, щоб захищати інтереси, в тому числі й національні, кожної республіки.
            Ще 1913 року в "Критичних замітках з національного питання" Ленін писав:
            "Безсумнівно, нарешті, що для усунення всякого національного гніту надзвичайно важливо створити автономні округи, хоча б зовсім невеликого розміру, з цільним, єдиним, національним складом, причому до цих округів могли б "тяжіти" і вступати з ними у зносини і вільні союзи всякого роду, члени даної національності, розсіяні по різних кінцях країни або навіть земної кулі. Все це безперечно, все це можна заперечувати тільки з зашкарубло-бюрократичної точки зору" 213.
            Тепер ми маємо не те що автономну округу, а власну національну державу, з власним національним урядом, але цей уряд не дбає ні про збереження національного етнічного складу населення своєї країни (процент українців в Україні, особливо українців за мовою, неухильно знижується); ні про українське національно-культурне обличчя республіки; ні про забезпечення її національними кадрами; ні про забезпечення національних інтересів багатьох мільйонів українців в інших республіках Союзу (як це роблять, хоча б частково, уряди прибалтійських республік, які підтримують, приміром, національні "студентські земляцтва" в Москві, тоді як українцям у цьому відмовлено); ні про "притягування... членів даної національності, розсіяних по різних кінцях... земної кулі" 214, як це робить, скажімо, соціалістична Польща (українець в СРСР навіть нічого не знає, наприклад, про політичне і культурне життя мільйонів трудових українців за кордоном).
           
            213 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 24, с. 144.
            214 Там само.
           
            Як про далеке й неймовірне минуле дізнаємося про ті часи, коли Пленум ЦК КП(б)У, захищаючи права українських республіканських органів перед зверхцентралізаторськими тенденціями московських установ, приймав такі рішення:
            "Доручити Політбюро практично вивчати всі конкретні факти порушення конституції та неправильного проведення її з боку союзних наркоматів та інших центральних установ, поставивши питання про те в ЦК ВКП(б), а також вести дальшу роботу в справі об'єднанняв межах УРСР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять до Радянського Союзу" 215 . Або коли в доповіді на X з'їзді КП(б)У говорилося:
            "Ми ставимо своїм завданням і ставимо питання перед ВКП(б) про державне об'єднання України, - у Курщині, в західній частині Вороніжчини і т. д. Це українське населення... не має достатнього обслуговування своїх національних потреб" 216.
            Або ще ті часи, коли М. Скрипник на XII з'їзді РКП(б) порушував питання про сім мільйонів українців в РРФСР:
            "Украинцы в Советском Союзе занимают не только территорию Украинской Советской Социалистической Республики, но размещены и по территории остальных республик, достигая в РСФСР численности свыше 7 млн человек. Посмотрим, как обслуживаются эти 7 млн населения... мы имеем... всего 500 школ на украинском языке и затем всего два техникума типа средних учебных заведений, причем существование школ этих находится сейчас под вопросом... Я не думаю, чтобы такой процент удовлетворял культурно-просветительные нужды этого украинского населения и был признан в какой-нибудь мере благополучием. Очевидно, здесь практика наша расходится с на шей теорией. Необходимо по этому вопросу, чтобы наши тезисы воплощались в жизнь надлежащим образом" 217 .
           
            215 "Шляхи розвитку української пролетарської літератури с. 350.
            216 "X з'їзд КП(б)У...", с. 444.
            217 "XII съезд РКП(б)...". с. 522-523.
           
            Тепер, через сорок років, вже не доводиться говорити про школи й технікуми - це "ультранаціоналістична" мрія. Але хай би уряд УРСР подбав хоча б про те, щоб мільйони українців за межами України, в РРФСР, одержували бодай якусь кількість українських газет, журналів, книг, радіопередач. (Адже росіяни на території УРСР цілком забезпечені пресою і літературою, яка не тільки ввозиться з Росії, а й широко видається в Україні: так само вони забезпечені й школою, і вищою освітою російською мовою). Поки що, незважаючи на багаторічні домагання Спілки письменників України, справа тут обмежилася тим, що на цілину та в деякі кубанські школи послано невеличкі бібліотечки, зібрані літераторами.
            Навіть таких ось, приміром, дрібниць уряд України не може полагодити: в соціалістичній Польщі й соціалістичній Чехословаччині та невелика кількість українського люду, що там живе, видає чимало книжок і періодичних видань українською мовою. Придбати їх можуть українці в усьому світі, а от українець в УРСР не може. Хоч в УРСР можна передплатити всі інші неукраїнські видання з Польщі та Чехословаччини. І скільки в цій справі не запитувано відповідні органи УРСР, нічого не виходить.
            Що вже казати про серйозніші справи!
            Не додержуючись ленінських принципів національної політики та національного будівництва, не виконуючи своїх власних законів та постанов, прийнятих у двадцяті роки і не скасованих досі, не забезпечуючи повноти національно-культурного життя українського народу і фактичної рівності української культури й мови, занедбавши справу національно-культурного будівництва і справді інтернаціоналістського виховання, уряд Української РСР тим самим не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого діє і коштами якого диспонує і якому підзвітний; не виконує своїх обов'язків перед світовим комуністичним рухом і майбутнім комуністичним суспільством, в інтересах яких потрібний максимальний розвиток кожної соціалістичної нації, цілковите здоров'я всіх національних членів великої комуністичної сім'ї.
            Те, про що ми тут сказали, далеко не вичерпує і найголовніших чи найочевидніших проблем і фактів, що стосуються сьогоднішнього національного становища України. Але і з цього вже видно, яке це становище складне, ненормальне і тяжке, у повному значенні слова - драматичне.
            І немає нічого дивного й несподіваного - а тільки природне й закономірне - в тому, що дедалі більше людей по всій Україні починають відчувати глибоку тривогу за долю своєї нації. Особливо гіркі і часто суперечні рефлексії народжуються у значної частини молоді. Свідченням цього є і численні індивідуальні та колективні листи до різних установ, редакцій тощо; і величезна кількість рукописної, переважно анонімної поезії та публіцистики, що "ходить по руках" (ця масова продукція часто наївна і невправна, але в ній "крик душі"); і різні літературні вечори та дискусії, так часто заборонювані (скільки вже постанов приймалося партійними інстанціями проти цих вечорів і скільки людей за них покарано!); і той глухий, неясний рух і збудження, що скрізь в Україні відчувається серед української молоді. А посереднім свідченням "неблагополучності" є явне розширення штатів ' гарячкова активізація органів КДБ, яким чомусь передоручено наш. ональну політику в Україні.
            У 1923 році на XII з'їзді РКП(б) один із делегатів говорив:
            "Неужели же мы будем заставлять чекистов следить за тем, чтобы инородцы изучали русский язык? Ведь за родным языком и за родной школой идет национальное сознание, а за национальным сознанием идет желание знать, куда идет крестьянский рубль" 218.
            Не знаю, чи стежать зараз чекісти за вивченням російської мови Але як "усердно" і з "пристрастием" стежать вони (а втім, не будемо називати романтичним словом "чекіст" жалюгідних сексотів і стукачів) за мовою українською і всім, що з нею пов'язане, - про це багатенько може розповісти кожен, хто до неї причетний. Можна в разі потреби списати на цю тему чималенький зошит, бо ж зворушлива опіка КДБ над справами української культури триває не один рік і обіймає різні форми "роботи". Правда, серед усіх цих форм останнім часом забирає гору одна: зубодробильна - "запретить, пресечь, изолировать"...
            Кадебістський розгул пробують виправдати обивательськими теревенями про "український буржуазний націоналізм" (під яким розуміється всяке відхилення від зрусифікованого стандарту). Говорити про загрозу націоналізму з боку нації, яка масово русифікується, - це все одно, що кричати: "таскать вам не перетаскать" на похоронах (пам'ятаєте, в якому контексті вживав ці слова Ленін?) 219.
           
            218 "XII съезд РКП(б)...", с. 438.
            219 Ленін В. І Повн. зібр. тв.. т. 30, с. 330.
           
            Пригадується і казочка про того добродія, що перший волав: "Ловіть злодія!" Але коли навіть якісь вияви націоналізму з боку якоїсь частини українців справді є, то, по-перше, треба розкривати їх конкретно й публічно, а не напускати туману з мильних бульбашок на забавки обивателеві; по-друге, треба ж подумати, що їх, ці вияви націоналізму, породжує на сорок дев'ятому році радянської влади. Може, справді, щось негаразд у нашому житті, в нашій політиці? Бо це тільки для найтупішого обивателя кадебісти можуть пускати версію про американські долари, а самі ж вони не можуть у це повірити, бо краще, ніж будь-хто інший, знають, що це не так. Треба хоч трохи знати і шанувати Леніна, знати його пряму вказівку: про недопустимість формальної постановки питання про націоналізм "вообще", вказівку про два роди націоналізму, про те, що джерело місцевого націоналізму - російський великодержавний шовінізм, і щоб ліквідувати коріння першого, тре-
            ба боротися з другим. Треба хоч трохи рахуватися з прямими постановами партійних з'їздів, які спеціально займалися цими питаннями, - щоб не було самодіяльного головотяпства і сатрапського "искоренительства":
            "Поскольку пережитки национализма являются своеобразной формой обороны против великорусского шовинизма, решительная борьба с великорусским шовинизмом представляет вернейшее средство для преодоления националистических пережитков " 220 .
           
            220 "XII съезд РКП(б)...", с. 647.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:36 | Повідомлення # 19
У нас же ніякої боротьби з цим шовінізмом не ведеться, навпаки, він всіляко роздмухується і, маскуючись під інтернаціоналізм та комуністичний світогляд, витісняє їх; натомість усякий найелементарніший протест проти нього, проти жорстокого обмолочування національної гідності зразу ж "бдітельно" фіксується, таврується як буржуазний націоналізм, а потім довго і занудно "викорінюється".
            Це "викорінювання" далеко не зводиться до проведених останнім часом арештів, обшуків і допитів, хоч у них воно і знайшло тепер свій найодвертіший і найганебніший вияв.
            "Фіскальна" (вираз Леніна) морока останнього часу свідчить перш за все про мізерність політичного глузду її зачинщиків. Кажуть, що ці поважні чини ламають тепер голову над фатальним питанням: є в Україні підпільна організація націоналістів чи немає (розуміючи під "націоналістами" тих, хто мислить не так, як вони, а тому їм не подобається) і як таку організацію скомпонувати із заарештованих?
            Проблема міфічної організації - це плід цілковитого нерозуміння реальних процесів, плід бюрократично-кадебістської відірваності від життя, плід кабінетно-келійного стилю мислення. Це плід професійно-озлобленого ігнорування живих національно-культурних потреб українського народу. Це водночас і перебільшення, і применшення того, що відбувається.
            Перебільшення: тому що ті явища, які так турбують КДБ, - це поодинокі спорадичні ексцеси стихійного порядку, а заарештовані - просто люди, які звернули на себе увагу функціонерів або сексотів своєю легальною діяльністю, але за якими зовсім не стоїть якийсь другий, конспіративний план.
            Применшення: тому що йдеться не про якусь організацію чи групу осіб, а про щось незмірно більше і глибше - про стихійні і різнорідні, які всюди самі собою виникають, процеси "самозахисту" нації перед лицем очевидної перспективи зникнення із сім'ї людства.
            Ф. Енгельс не раз говорив про "неминучість боротьби кожного народу за своє національне існування" 221, про те, що коли виникає загроза національному існуванню, то "боротьба за відновлення національного існування забиратиме всі сили" 222.
            Це постійне самовідновлення, самозбереження, самозахист - могутній колективний інстинкт народу, непозбутня позасвідома природна сила, як інстинкт самозбереження всякого організму.
            Ось ці сили національного існування і пробиваються стихійно і непередбачено всюди, ставлячи незбагненні загадки тупооким стратегам "единообразия" і перекидаючи всі історіософські "предначертания" щедрінських градоначальників.
           
            221 Лист Ф. Енгельса до Бебеля А. від 16 грудня 1879 року. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 34. с. 331.
            222 Лист Ф. Енгельса до К. Маркса від 15 серпня 1870 рК. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 33, с. 31.
           
            Сили ці незглибимі й невичерпні, допильнувати й сконтролювати їх неможливо ні при якій техніці політичного стеження.
            І це не тільки етнографічна сила. Скрізь і всюди щодалі зростає соціалістична національна свідомість українця. Вона невіддільна від людського самопізнання. Вона і далі пробуджуватиметься і зростатиме під дією могутніх чинників. В міру господарського і суспільного розвитку й прогресу демократизується соціальне життя і на цьому грунті підноситься людська гідність і самоусвідомлення. Кристалізуються громадянські поняття і почуття, всюди випростується людина. Зростає освіченість і культурність українського населення, за чим неминуче йде більш чи менш свідоме бажання визначити себе в світі. Поліпшується матеріальне становище українського села, яке тепер дає більше молоді, не прибитої злиднями і не затурканої, а свіжої, сильної і гордої, готової обстоювати своє національне обличчя. (Подивіться, наприклад, на теперішніх випускників сільських шкіл, що поступають до вузів, і порівняйте їх з тими, які були десять років тому). Дедалі більша частина міської молоді (є вона і в вузах, і в школах, і на заводах) удається до моральних і духовних шукань, бо відчуває, що її в чомусь обдурили і щось святе від неї приховали. (Пам'ятаєте, як Костомаров висловив своє перше враження від поезії Шевченка: "Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя, і страшно, і солодко, і боляче, і цікаво було зазирнути туди... Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб заховати від нащадків навіть гадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча") 223. Тисячею пізних доріг ця молодь приходить до відчуття України.
            Ця соціалістична національна свідомість, ця впевненість у своєму праві й обов'язку відповідати перед людством за свою соціалістичну націю, це бажання бачити соціалістичну Україну реально існуючою і справді рівною серед соціалістичних країн, бачити її як національну реальність, а не як адміністративно-географічну приповідку та бюрократичну притичину підсилюються і рядом генеральних факторів світової історії та світового комуністичного руху. Досить назвати історичний досвід бурхливого розквіту соціалістичних націй Європи, піднесення й оздоровлення їхнього національного самопочуття - та елементарне порівняння, що напрошується саме собою, становища України з їхнім становищем; крах убогого уявлення про безнаціональність, безнаціональну однозначність комуністичного суспільства під тиском реальної історичної дійсності, реальної історично-національної багатоликості комунізму; чимраз ширше й зацікавленіше ознайомлення радянського читача з живою всесвітньою комуністичною теорією, з теоретичними працями, з ідеями марксистів-ленінців у всьому світі, які виявляються набагато глибшими, людянішими і привабливішими, ніж сьогоднішня наша газетна жуйка; нарешті, піднесення національних рухів і національних цінностей у всьому світі, в тому числі і в Європі. Недавно "Правда" справедливо писала про те, що значення національного фактора зросло навіть у найрозвиненіших промислово країнах; наші газети схвально цитували тверезі слова де Голля, що так арґументував проти планів "об'єднання Європи":
            "Об'єднана Європа через відсутність рушійних сил, якими є суверенітет народів і відповідальність держав, була б автоматично підкорена заокеанському покровителю. Тоді залишилися б, звичайно, французькі робітники, селяни, інженери, професори, службовці, депутати, міністри, але не було 6 більше Франції... Найвищий інтерес людського роду велить, щоб кожна нація сама несла за себе відповідальність, була захищена від усяких, посягань, дістала б допомогу в своєму розвитку, не обумовлену підкоренням" 224.
           
            223 Костомаров М. 1. Із статті: Спогади про двох малярів, кн. "Світова велич Шевченка", К.. 1964, т. 1. с. 101 - 102.
            224 Виступ де Голля по радіо і телебаченню. "Радянська Україна". 1965, 29 квітня.
           
            Але найдивовижніший факт навела нещодавно "Літературна Україна" (минулого року про це писалося і в "За рубежом"): валлійська мова, яка вважалася вимираючою і якою 1921 року в Британії говорило 930 тисяч, тепер стає державною мовою Уельсу, оскільки нею говорять вже три мільйони! 225
            У всьому світі нації не відмирають, а навпаки - розвиваються і набирають сили, щоб найбільше дати людству, щоб найбільше внести у вироблення загальнолюдських цінностей. І особливо соціалістичні нації.
            І українська нація не стане відщепенцем роду людського.
            Вже не раз і не два в історії українське питання оголошували неіснуючим, а українську націю вигаданою (незмінно приплітаючи сюди марки, шилінги, франки, долари і т. п.). Свого часу навіть Сталін висміював таку "історіософію", зроджену в бездонних моральних "омутах отечественного града Глупова":
            "Здесь я имею записку о том, что мы, коммунисты, будто бы насаждаем белорусскую национальность искусственно. Это неверно, потому что существует белорусская национальность, у которой имеется свой язык, отличный от русского, в виду чего поднять культуру белорусского народа можно лишь на родном его языке. Такие же речи раздавались лет пять тому назад об Украине, об украинской национальности. А недавно еще говорилось, что украинская республика и украинская национальность - выдумка немцев. Между тем ясно, что украинская национальность существует, и развитие ее культуры составляет обязанность коммунистов. Нельзя идти против истории" 226.
           
            225 Нарешті - визнання, "Літературна Україна". 1965, ЗО листопада.
            226 "X съезд РКП(б)...". с. 213.
           
            Потім він забув своє власне застереження і почав нищити українську націю. І що ж? Кілька мільйонів українців винищив, але нації не знищив. І ніхто, і ніяк не знищить.
            "Нельзя идти против истории" - ні з "каленым железом", ні з шовковою вуздечкою "двомовності". Дарма йти проти живого життя, - навіть з армією фіскалів і стукачів, - з ними прийдеш хтознакуди, але напевно не до комунізму.
            В комунізм не можна гратися: його треба або проводити в життя, або зрадити в ім'я "неделимой" казарми.
            Поміркуймо спокійно: які є перспективи в нинішньої національної політики і які переваги вона дає? Чи ці переваги, якщо вони справді є, такі значні, що компенсують оті катастрофічні втрати, про які говорилось вище, чи виплачується ними відступ від марксизму-ленінізму?
            Судячи з деяких туманних офіційних приповідок, нинішня політика денаціоналізації та русифікації, "приведения к одному знаменателю", пов'язана передусім з доконечною потребою, мовляв, високого ступеня централізації для забезпечення надзвичайних масштабів будівництва та високих темпів економічного розвитку. Можливо, декому так і здається, що надцентралізація зручніша, ефективніша і т. д.
            Але, по-перше, не все те справді корисніше, що здається зручнішим. Ще на XII з'їзді РКП(б) застерігалося:
            "Наши центральные органы начинают смотреть на управление всей страной с точки зрения их канцелярских удобств. Конечно, неудобно управлять двадцатью республиками, а вот если бы это было все одно, если бы, нажав на одну кнопку, можно было управлять всей страной, - это было бы удобно. С точки зрения ведомственной, конечно, это было бы легче, удобнее, приятнее. Если бы я рассказал вам историю борьбы, которую приходится республикам вести с нашим центральным аппара том, это была бы история борьбы за их существование" 227.
            Чи не перемагає тепер "точка зрения ведомственная"? "Легче, удобнее, приятнее" - для "центральних інстанцій". А звідси й ілюзія, ніби корисніше для справи.
            По-друге, мета господарської доцільності ніколи для марксистівленінців не була єдиною чи єдино вирішальною в такій складній і різносторонній справі, як будівництво нового суспільства, і, зокрема, національне будівництво. Ще у співдоповіді з національного питання на X з'їзді РКП(б) відзначалася хибність і небезпека "економізму" в національній політиці.
            "У нас очень многие товарищи, воображающие себя марксистски мыслящими, говорят: "Перед нами стоит вопрос, к которому нужно подходить с экономической точки зрения, с точки зрения выгодности более высоких экономических форм" 228 .
           
            227 "XII съезд РКП(б)...". с. 522.
            228 "X съезд РКП(б)...", с. 194.
           
            Ця точка зору вела прямісінько до того, що Ленін назвав "империалистическими отношениями" к "нашим собственным инородцам". Атому партія відкинула її в ім'я господарськи "невигідного", але для національної справедливості в комунізмі потрібного, життєво необхідного національного будівництва в республіках ("вигідніше" було Розвивати промисловість в "центрах", а розвивали і "на окраинах", вигідніше" було обходитися російськими кадрами, а готували місцеві, економічно "вигіднішою" була російська мова, книгодрукування, преса, освіта і т. д. російською мовою, а розвивали всі національні мови і т. д., бо в будівництві нового, комуністичного суспільства господарський момент - тільки один із багатьох).
            Ось це і варто завжди пам'ятати: чисто економічний підхід, вузькогосподарські вигоди (вигоди з погляду "центру") в національній політиці ведуть прямісінько до імперіалізму й великодержавництва, від чого застерігав Ленін.
            По-третє, чи справжні, чи не уявні ті економічні переваги, які дає надцентралізація, фактичне позбавлення республік економічної суверенності і пов'язана з цим політика інтенсивної русифікації? Чи не більший економічний ефект дала б, чи не краще сприяла б рішучій перевазі в економічному змаганні з капіталізмом політика широкої економічно-господарської ініціативи та самодіяльності республік політика найактивнішої мобілізації місцевих резервів, політика здорового соціально-економічного змагання самобутніх республік (на відміну від теперішньої зрівнялівки й знеосібки), політика опертя на широке самоуправління й суспільну та господарську самодіяльність мас, опертя на величезне духовне піднесення, яке було б безумовно викликане активізацією національно-культурного життя.
            "Демократичний централізм не тільки не виключає місцевого самоврядування з автономією областей, які відзначаються особливими господарськими й побутовими умовами, особливим національним складом населення і т. п., а, навпаки, необхідно вимагає і того, і другого. У нас змішують постійно централізм з сваволею і бюрократизмом. Історія Росії, природно, повинна була породити таке змішання, але воно лишається все ж безумовно недозволенним для марксиста" 229 .
           
            229 Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 24, с. 140.
           
            А втім, не нам про це думати, "если думают вожди". Хоч важко здогадатися, в чому був би уражений їхній вождівський авторитет та загрожені їхні вождівські прерогативи, якби ці питання зробити, скажімо, предметом публічної дискусії, всенародного обговорення.
            Є ще одне міркування на користь теперішньої національної (денаціоналізаторської) політики, міркування, яке вголос не висловлюється, але вгадується за словами й діями багатьох бюрократів. Мовляв, доки існує багатонаціональність, доти й бійся всіляких сепаратизмів та націоналізмів, а якби швидше перемішати нації та зробити одномовну бурду, то настав би цілковитий спокій. На це, якби така думка була висловлена вголос, треба було б відповісти: по-перше, хоч би як інтенсивно провадилася денаціоналізація й русифікація, але "роботі" тут ще й кінця-краю не видно. Навіть найбільший прихильник і теоретик асиміляції Карл Каутський був змушений визнати, що неможливо або просто важко цілком асимілювати народ, який встиг витворити свою писемність і національну культуру 230, так що покладатися на ті результати, яких і в найдальшій історичній перспективі ще не побачиш, Діло хистке; по-друге, саме така політика денаціоналізації та русифікації і викликає ширше невдоволення, - реальне невдоволення при уявних "успіхах", - в той час як політика стимулювання національного розвитку привела б до такого становища, за якого серйозних підстав для невдоволення не було б. Так що ж краще - горобець у небі чи журавель у руках?
            Нарешті, є ще третє міркування, споріднене з вищезазначеним, але, на відміну від нього, легальне і широко використовуване в нашій пресі та пропаганді. Йдеться про арґументацію, так би мовити, військово-патріотичного порядку. Мовляв, перед загрозою загострення міжнародного становища та воєнних провокацій з боку імперіалізму нам треба посилити військово-патріотичне виховання, особливо виховання в дусі "єдиного отечества" і в дусі своєрідної ідеалізації "отечественной истории", в ранг якої модернізується історія Російської імперії, російського царизму 231. На це слід сказати, що справжнє виховання комуністичного патріотизму, патріотичного почуття комуністичної співдружності народів може ґрунтуватися тільки на засадах комуністичного національного патріотизму, на відчутті, що твоя нація неповторна і повносущна серед усіх інших, кожна з яких так само повноправна і повносущна, - тобто, може ґрунтуватися тільки на почутті комуністичної родини, а не єдності в сенсі однозначності. І це "чуття єдиної родини" ми повинні виводити тільки зі свого комуністичного світогляду і своєї комуністичної практики, а не з фальшивої і гнилої основи царського "общего отечества".
           
            230 Каутський К., Визволення націй. К., 1918, с. 30.
            231 Сахаров А. М.. О значении отечественной истории. - "История СССР", 1965. ч. 4, с. 3-12.
           
            Важко говорити про те, які ще міркування стали підставою для теперішньої національної політики. Важко, бо, як ми вже констатували, ця політика не хоче виступити публічно і прилюдно своєю власною істотою, а ховається в загальники і закодовані формули. Основний її принцип - ні в якому разі не називати речі своїми іменами. Де вже тут говорити про відкрите і чесне обговорення питань, які стосуються того, що для мільйонів людей найсвятіше і найдорожче, - їхньої Батьківщини, їхньої національної спадщини. Ми вже бачили, чим скінчилися спроби поговорити на ці теми... Як зворушливо-лаконічно роз'яснив Хрущов одному "ходакові" з України: "Этот вопрос не трогайте: сломаете спину".
            Або як тепер по-смердяковському підхихикують всілякі "господа ташкентцы" на адресу Світличного та інших заарештованих: "Ишь, Болгарией быть захотелось! Мы эту блажь вышибем!"
            "Вышибать" ні в кого не вчитися... Тільки як же тоді бути з елементарними поняттями про комуністичну громадянськість? Як бути з заповітами В. І. Леніна?
            "В. И. Ленин завещал нам в своих последних работах воспитание как можно большего числа таких людей, "за которых можно ручиться, что они ни слова не возьмут на веру, ни слова не скажут против совести", чтобы они "не побоялись признаться ни в какой трудности и не побоялись никакой борьбы для достижения серьезно поставленной себе цели", великой цели построения истинно человеческого общества - коммунизма" 232.
            Декому "зручніше" було б замість таких людей мати холуїв, а задля приведення до такого ідилічного стану так і кортить чесність, совість і принциповість "вышибать" з людей державним кулаком та карцером.
            То що ж: будете і на п'ятдесятому, і на сімдесят п'ятому, і на сотому році радянської влади знімати з роботи людей за літературні вечори; підсовувати потаємні магнітофони туди, де збираються товариські компанії; розганяти публічні дискусії за допомогою роти КДБ і самбістів; арештовувати за читання книжок; компонувати в катівнях КДБ "націоналістичні організації", вилучати з приватного користування друкарські машинки; перевіряти й "проріджувати" особисті бібліотеки будівників комунізму; "тягати" по інстанціях; "ломать хребты", оббріхувати, тероризувати, творити все те, що творите зараз і що так кваліфікував В. І. Ленін:
            "...Підле цькування за "сепаратизм", цькування людей, які не можуть захищатися, є верх безсоромності..." 233.
           
            232 Румянцев А.О. О партийности творческого труда советской интеллигенции, "Правда", 9 сентября 1965 г.
            233 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 23. с. 324.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:37 | Повідомлення # 20
Що ж, тупої поліційної сили для цього, може, б і вистачило. Але чи не завело б це справу комунізму в сліпий кут? Чи не було б це надто паскудним обпльовуванням його світлих ідей перед очима всього людства?
            Сьогоднішній день - не останній день світової історії. Рано чи пізніше все стає на своє місце. І як не завтра, то післязавтра нам самим доведеться гірко розплачуватися за кожну несправедливість і кожен прорахунок, допущений сьогодні, за кожне замовчування і кожен обман, за кожну спробу "перехитрити" природу, історію, народ...
            І в цій справі, в національній справі рано чи пізно, а доведеться повернутися до правди, доведеться повернутися до Леніна, до ленінського благородства і ленінського почуття справедливості, до ленінської національної політики.
            Нічого вигадувати і мудрувати тут немає потреби: ця політика була достатньо відпрацьована і в головних своїх засадах, і в усій широчині практичного підходу. Вона була точно сформульована в передсмертних записах Леніна, в постановах партійних з'їздів. Основне в ній: ліквідація фактичної нерівності чи фактичного відставання менших націй у різних сферах матеріального і духовного життя, поступка більшої нації меншим; недопущення будь-яких переваг однієї нації, однієї мови й культури над іншими в межах СРСР; додержання суверенності республік і недопущення централізаторського ущемлення під будь-якими "благовидными предлогами" цієї суверенності; максимальний національно-культурний розвиток усіх республік на ґрунті національних мов, культур, традицій; послідовна боротьба проти російського великодержавного шовінізму як головної небезпеки для комунізму й інтернаціоналізму; виховання комуністичної національної самосвідомості в усіх націй і на цьому ґрунті справді інтернаціоналістське виховання в дусі братерства і взаємодопомоги.
            А відповідні щодо України практичні заходи були свого часу досконально розроблені в постановах КП(б)У та уряду Української РСР. Треба тільки підняти їх із сталінсько-хрущовського наплювізму і забуття, показати їх народові і спільними силами взятися за їх виконання.
            При цьому дуже легко (і вкрай потрібно) уникнути того елемента адміністрування і примусовості та компанійщини, який багатьох (і це зрозуміло) відстрашує в самому слові "українізація". Примусова, офіційна українізація згори була б тільки компрометацією української культури й мови, особливо коли незрозуміло, кому і навіщо вона потрібна, а її на практиці могли б поставити саме так - безглуздо й антипатично.
            Коли я наводив приклади "непомітного" русифікаторського насильства, то робив це зовсім не для того, щоб запропонувати замінити його насильством українізаторським. Зовсім ні, я говорив це для того, Щоб показати тим, хто цього не бачить, що у нас є русифікаторське насильство і що "добровільність" русифікації тільки позірна, "кажущаяся". Цьому русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу - свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національ ного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення. Але перше й останнє - свобода обговорення, дискусії, суперечки. Чому так панічно боїться цього теперішня національна політика? Звідки такий переляк перед людським словом і така інквізиторська лють на нього? Чому так ганебно тікають офіційні представники з тих вечорів і дискусій, де зненацька зринає національне питання, чому забороняють зривають, затикають рота - замість того, щоб прийти і роз'яснити справу, перемогти в чесній дискусії, переконати в одвертій розмові? Чому із студентами університету не дискутують, а викликають поодинці, товчуть у кабінетах, виключають, тероризують і т. д.?
            Давайте чесно і відверто обговоримо всі аспекти національної справи. Від цього буде тільки користь. Хай будуть висловлені всі погляди. Немає жодного сумніву, що силою логіки й арґументації, силою правди й совісті, силою людської порядності й турботою про загальне благо переможе та точка зору, яка виражає справді комуністичне розуміння інтернаціоналізму: недопустимість будь-якої несправедливості до будь-якої нації світу в ім'я будь-яких розрахунків, переваг і "необхідностей"; загальна відповідальність людської сім'ї за повносущність кожного свого члена - кожної нації в світі; безмежний, чи не обмежуваний в часі й зусиллях, найсвітліший розвиток кожної нації в ім'я вселюдства, в ім'я комунізму; взаємодіяння і братерство в ім'я зростання і самоутвердження кожного, а не в ім'я старшинства, поглинання й однозначності.
            Тоді стане зрозумілим і очевидним, що починати треба з найголовнішого: з популяризації тих ідей Леніна, ідей марксизму-ленінізму та світового комунізму, які тепер замовчуються, обходяться або фальсифікуються; з виховання комуністичного національного самопізнання й самосвідомості, комуністичного розуміння інтернаціоналізму й переборення психологічної інерції шовінізму, великодержавництва, національного ліквідаторства й хамства, бюрократичної шаблонізації. Така національно-освітня й виховна робота створила б духовні й психологічні передумови для всіх інших заходів у піднесенні національно-державного і національно-культурного життя Радянської України, а ці останні, набравши реального змісту й живого багатства, ідейної привабливості і надихаючої сили для мільйонів українців, у свою чергу стали б величними підоймами комуністичного будівництва, допомогли б пробудити й мобілізувати недобачувані тепер сили й резерви, помножили б внесок України в загальні зусилля народів СРСР. народів усього соціалістичного табору.
            Тоді Радянська Україна справді стане неповторною перлиною багатоликого соціалістичного світу, тоді вона справді дасть людству те, на що вона здатна.
            Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, "пресечения", "искоренения"...
            І не доведеться запаковувати в кадебістські "ізолятори" людей, вся "вина" яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов'ю і тривожаться її долею, людей, які мають право сказати про себе словами Шевченка:
           
            Ми просто йшли; у нас нема
            Зерна неправди за собою.
           
            З ВІДСТАНІ ЧВЕРТЬСТОЛІТТЯ
            Післяслово (до журнальної публікації 1990 р.)
           
            Останніми роками - з початком перебудови - мене не раз питали: коли ж буде надруковано "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" Сам я до цієї справи ставився не лише скептично, а й байдужкувато. Коли й хотілося бачити ту давню працю надрукованою, то насамперед задля того, щоб бодай таким чином реабілітували людей які свого часу мали "неприємності" за її читання або розповсюдження, а то й зазнали кримінального переслідування.
            І ось її надруковано. Не знаю, як сприйняли її ті, хто вперше прочитав. Для автора ж вона могла б бути давно перейденим етапом, якби... якби не те, що, на жаль, більшість окреслених у ній проблем постають сьогодні ще гостріше.
            У передмові до публікації (див. "Вітчизна" № 5, 1990 р.) я коротко нагадав про обставини появи цієї праці та виклав мотиви, якими керувався, пишучи її. Тепер час розповісти про її подальшу долю та бодай у загальному дати свою нинішню оцінку.
            Насамперед мушу ще раз підкреслити те, що вже сказав у передмові: пишучи свою працю, не вважав її антирадянською, а тому конспірації не дотримувався. Чорновий варіант обговорював з друзями і враховував деякі з їхніх зауважень. Більше того, коли десь восени 1965 року мене познайомили з українським літературознавцем із Чехословаччини Миколою Мушинкою і він, прочитавши перший варіант праці, гаряче просив дати йому примірник для тодішнього голови Культурної спілки українських трудящих, члена ЦК КПЧ товариша Василя Капішовського, я погодився. Тут треба пояснити молодшим читачам, що тоді КСУТ проводила певну національно-виховну роботу серед українців Чехословаччини, яка контрастувала з підходом до національного питання керівництва КПРС і КПУ. Тому ми з деякою надією поглядали на комуністів-українців і взагалі комуністів Чехословаччини, яка наближалася до "празької весни".
            Але ця невинна, здавалося б, справа обернулася великими неприємностями і для мене, і особливо для самого Мушинки. За ним, виявляється, стежили, і машинопис вилучили на кордоні. Довго допитували й шантажували, намагаючись схилити до "визнання", начебто праця призначалася для передачі на Захід, - але кримінальної справи так і не вийшло.
            Через деякий час (на жаль, я не вів щоденника і не пам'ятаю дат, але було це вже наступного, 1966 року) мене ввічливо запросили на бесіду з тодішнім головою республіканського КДБ генералом Нікітченком. Він виявився досить розважливою і поміркованою людиною. Не так погрожував, як "по-батьківському" застерігав. Ознайомив мене з новим Указом Президії Верховної Ради СРСР про кримінальну відповідальність (здається, позбавлення волі строком до трьох років) за поширення наклепницьких вигадок про радянський суспільний лад. Я відповів, що це Указ антиконституційний, оскільки наклепом можна оголосити будь-яку критику, на що Нікітченко саркастично посміхнувся, але нічого не сказав. Агресивніше був настроєний присутній на розмові Л. Каллаш, тоді начальник відділу КДБ по боротьбі з ворожою пропагандою (здається, так цей відділ звався). Він звинуватив мене в тому, що, мовляв, працю свою я насправді адресував не радянському керівництву, а писав її для закордону, про що свідчить, мовляв, вилучення її в М. Мушинки. Мені нелегко було спростовувати цю версію перед людьми, які вважали своєю професійною проникливістю те, що могло бути просто професійним стереотипом.
            Але, зрештою, Нікітченко не став наполягати на відомчій "заготовці", а заходився переконувати мене в тому, що мені треба займатися літературою, а не політикою (в цьому я був з ним внутрішньо згоден, бо політичних амбіцій ніколи не мав, - але ж саме життя невблаганно штовхало до політики). Мабуть, виходячи з уявлення (хибного!) про мене як людину честолюбну, казав приблизно таке: от ви написали "Інтернаціоналізм чи русифікацію?"; сьогодні навколо цієї речі зчинився ажіотаж, але скільки він триватиме - ну, п'ять років, ну, десять, ну, хай, п'ятдесят; а вам треба написати щось таке, що довгодовго житиме... Натякав на те, що за моєю спиною хтось стоїть, що моїми руками, мовляв, хочуть загрібати жар якісь літературні тузи (неважко було здогадатися, кого він мав на увазі): хай Дзюба і Світличний каламутять воду, а ми будемо рибку ловити... Мені було сумно від того, що навіть цей, без сумніву, розумний і досвідчений чоловік так примітивно уявляв справу і так незграбно намагався грати на не кращих струнах людської душі.
            Менш дипломатичний характер мали зустрічі з деякими ми керівниками. "Виховувати", "перевиховувати" - на те є спецслужби, а "директивні органи" тим не бавляться. І слушно роблять (робили). Завідуючі відділами пропаганди й агітації та науки і культури ЦК КПУ Г. Шевель і Ю. Кондуфор викликали мене (хоч я і не член партії) не задля якогось химерного "діалогу", а на простий і зрозумілий "килим" і вели розмову в доброму прокурорському тоні. І дуже були обурені й навіть щиро ображені тим, що я не погодився з ними і не виявив бажання засудити свій "злочин". Розмова з ними була дуже гострою.
            Трохи інакшими були дві розмови з І. Д. Назаренком, колишнім секретарем ЦК КПУ, а на той час директором Інституту історії партії при ЦК КПУ. Він підкреслював, що говорить зі мною за дорученням першого секретаря ЦК КПУ Петра Юхимовича Шелеста. Конкретні питання національного становища України, порушені в "Інтернаціоналізмі чи русифікації"?", він не хотів обговорювати, кажучи: партія сама все бачить, усе знає і вживає всіх необхідних заходів для усунення хиб. Натомість, вважаючи себе неабияким теоретиком і знавцем марксизму-ленінізму, він терпляче втовкмачував мені догми, які вважав за істини марксизму-ленінізму, та намагався "зловити" мене на "перекрученнях" і неточному, мовляв, цитуванні Леніна. Але головний його козир був досить несподіваний і, сказати б, пікантний. Я у своїй праці цитував схвальні висловлювання Леніна про боротьбистів, заклики до союзу з ними. Іван Дмитрович роз'яснив: це були публічні заяви, необхідні з міркувань політичної тактики. З таємничозначущим виглядом він висунув свою шухляду і почав зачитувати мені неопубліковані ленінські тексти протилежного характеру, в тому числі шифровані телеграми про підготовку ліквідації боротьбистів. Він мене спростував, але й гадки не мав: якою ціною!
            Іван Дмитрович також попереджав, що я не обберуся клопотів, якщо "Інтернаціоналізм чи русифікація?" набуде поширення. Але цього можна уникнути, підказував він, якщо автор напише статтю, в якій покаже розквіт Радянської України. Я знову й знову намагався звернути розмову на ті проблеми, про які йшлося у праці, а Іван Дмитрович знову і знову повторював: партія все бачить, усе знає і все, що треба, робить.
            Тут я мушу зупинитися на версії про те, що свою працю я писав буцімто чи то на замовлення, чи то з відома ЦК КПУ. Ця версія так чи інакше присутня майже в усіх видавничих анотаціях та передмовах до зарубіжних видань "Інтернаціоналізму чи русифікації?" і в багатьох статтях та відгуках. В одних випадках говориться, що я написав працю на пропозицію А. Скаби, тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології, в інших - самого П. Шелеста. Нічого подібного, звісно, не було і не могло бути. Звідки ж узялася ця досить стійка версія? Можливо, зарубіжні видавці і коментатори, розуміючи, що мені доведеться відповідати за їхні публікації, хотіли в такий спосіб полегшити моє становище: мовляв, йому ж сама влада запропонувала написати! А коли вже мене заарештували, ця версія також "грала": от яка підступність - самі ж запропонували людині висловитися, а тепер карають! Можливо, так відгукнулися чутки про певний інтерес П. Шелеста до цієї теми: здається, партійний апарат знайомили із скороченою версією "Інтернаціоналізму чи русифікації?", розсилали її в обкоми. Втім, це лише мої припущення. Все могло бути й простіше: колись в одному публічному виступі А. Скаба справді кинув такий закид молодим "баламутникам" - мовляв, бунтують, чимось невдоволені, а хай пояснять, чим саме. І я справді десь сказав, що треба таки пояснити. Невже ці випадкові слова були почуті і так трансформувалися? А тепер кілька слів про самі зарубіжні публікації та моє ставлення до них.
            Питання це виникло ще в розмові з І. Назаренком. Застерігаючи мене від "розповсюдження" праці (а я не приховував, що даю її читати всім, хто хоче), він попереджав, що вона може таким чином потрапити зрештою за кордон, а там її надрукують, і, мовляв, "здійметься такий галас, що..." (аж дивно, як у недавні ще часи фантастично перебільшували "небезпеку" закордонних публікацій, як їх боялися, - водночас цілковито зневажаючи світову громадську думку, уповаючи на силу броньованого кулака, - і яким страшним гріхом для радянської людини їх вважали!). Я не повірив Назаренку: по-перше, не вважав свою працю такою вагомою, щоб їй надавали значення аж за кордоном; по-друге, був певен, що за кордоном вона б не припала до смаку, оскільки моя арґументація побудована переважно на працях Леніна та партійних документах 20-х років, а головний її пафос - відновлення ленінської національної політики та "істинного" соціалізму: нащо Це "буржуазній пропаганді"?! Буквально так я і сказав Назаренку. І був абсолютно щирий.
            Згодом я зрозумів, що моє уявлення про "буржуазну пропаганду" (навіяне пропагандою нашою!) дуже наївне, примітивне. І поява зарубіжних публікацій не була вже для мене такою несподіваною (хоч і здійснювано їх поза моєю волею). Як я до них поставився? Переживав суперечливі почуття. З одного боку, думалося, що якоюсь мірою буде привернена увага світової громадськості до проблем і становища України (певні надії я покладав на реакцію комуністичних партій та лівої інтелігенції - і не зовсім помилився: скажімо, італійський переклад вийшов у видавництві Італійської компартії, французький - також під егідою лівих сил, китайський - у країні, яку при всьому бажанні не назвеш антикомуністичною), - отже, це піде, уявлялося, на користь Україні. Та й авторське самолюбство, признатися, було трохи потішене. З другого ж боку, я відчував деяку тривогу і, головне, вину, провину. Не тільки перед суспільством, державою (радянська людина завжди потенційно провинна перед державою!) і не тільки через постійний морально-психологічний терор, а й вину перед самим собою, перед своїм світоглядом, у якому не було передбачено солідаризування чи спілкування з "антикомуністичними" силами. Я розумію: для багатьох сучасних читачів, особливо молодих, це смішно, це порожні слова. Щоб судити про мене і мої душевні терзання, треба було б знати моє покоління, а ще більше - мене самого, мою біографію, мою ідейну еволюцію. Тут я можу сказати про все те лише в кількох найзагальніших словах - не час і не місце для сповіді, ані для мемуарів.
            Відкрию невеличку "таємницю". Я людина, не захищена від інформації "мас медіа" і вразлива на той потік інформації та ідеологічної енергії, який вони несуть, нерідко мимоволі "самокоригуюсь" або й пасую перед ними. Цим істотно відрізняюся від людей, панцирно захищених від незгідливих з їхніми власними поглядів, незручних для них фактів взагалі. В цьому моя слабкість, приреченість на компромісне врахування різних чинників і підходів.
            Жартуючи, кажу собі, що ця хвороба почалася з дитинства. Читати я навчився ще до школи, в шість років, але не з дитячих книжок, яких у нашому робітничому селищі тоді, в 30-ті роки, не було (принаймні в нашій сім'ї"), а... з газет. Батько приходив з роботи, приносив газету, сідав читати - і я коло нього. А в мої сім-вісім років він уже просив мене дещо почитати, і я йому читав. (Сусіда-лікар сварився: дитині того не можна, шрифт дрібний, світло в хаті погане, - але мене вже несила було зупинити). Особливе враження справляли фото й інформації з республіканської Іспанії; незрозумілі події в цій незрозумілій для мене землі були в центрі розмов, що залишали в мо'їй душі неясне хвилювання (розмови про "ворогів народу" до мене не доходили, а може, їх і уникали). А в 1944 році я, вже 13-річний хлопчисько, щодня ходив до рудничного парткому, щоб прочитати в газетній вітрині чергове зведення Інформбюро про нові визволені міста. Згодом мене стали пускати в парткабінет, до газетних підшивок, я просиджував за ними годинами, замість учити уроки, перечитував усі матеріали з міжнародної політики, назубок знав столиці всіх країн світу, всіх президентів і прем'єр-міністрів, а надто ж, звичайно, генеральних секретарів усіх незліченних компартій. Дорослі жартома говорили про мене як про майбутнього "дипломата". У школі я, звичайно, був запеклим комсомольським активістом, секретарем комсомольської організації, членом райкому комсомолу. Велосипедом об'їздив увесь район як позаштатний лектор райкому (а потім обкому - зростання!) ЛКСМУ. Від оплати лекцій відмовлявся. Дивні речі тоді творилися: голодний 1947 рік (правда, у нас на Донеччині він не був такий страшний, як деінде в Україні), а якийсь пацан, шмаркач їздить по селах і читає колгоспникам лекції про міжнародне становище! І люди приходили, слухали це дурне хлоп'яче витійство, невмілу імпровізацію з газетних фраз... Незбагненно!
            Не менше шаленів я на комсомольській роботі і в студентські роки. Був секретарем комітету комсомолу Сталінського педагогічного інституту (тепер - Донецький університет). Боже, скільки часу змарнував, скількох книжок не прочитав через це "комсомольське горіння"! Але щось воно, може, й дало: якісь соціальні почуття, громадянські обрії, здатність підпорядковувати себе меті, позаособовій справі. Чи, може, так мені тільки здається: самовтішання? Але, в кожному разі, я був не з тих казенних активістів - кар'єристів, чинуш. Я був з іншого числа - ідеалістів, романтиків комсомольської віри. Вкінці 1952 року в доповіді на звітно-виборчій комсомольській конференції так розкритикував дирекцію і партком інституту, що міське партійне і комсомольське начальство, яке сиділо в президії, негайно припинило конференцію й оголосило її недійсною ("неперевірені мандати"), а мене почали "тягати" по інстанціях. Правда, секретар обкому партії з ідеології Роман Іванович Кигинько, людина розважлива, повівся неординарно і загальмував "справу", тим більше, що студентство мене бурхливо підтримувало. Але все одно мені вже "шили" і якусь невідому нам тоді "ленінградську опозицію", і зв'язок із "сіоністами" (якраз у розпалі була кампанія проти "лікарів-убивць", а особи певного роду занять, не дуже криючись, нашіптували: "Вот пройдут выборы, и мы всех сионистов переселим в Сибирь, и тебя с ними"; і донині пам'ятаю, як "моя" активістка Ася К. просила мене пояснити, що діється, а я сам нічого не розумів і ніяк не міг заспокоїти її сліз). Звичайно, моя "справа" скінчилася б погано. Але в цей час Иосиф Віссаріонович несподівано відійшов у вічність. На траурному мітингу я виступив з промовою, про яку можна сказати хіба що словами грибоєдовського Репетилова - "он плачет, а мы все рыдаем".
            Але й тут хай не подумає читач, що все було так однозначно На звістку про смерть Сталіна і в день його похорону ми всі плакали Однак ще задовго перед тим я і мої друзі у своєму колі обговорювали його роль досить тверезо, як на той час, висловлювалися про нього як про диктатора, обурювалися його божевільним культом (такі ж думки виникали у мене та моїх друзів і в шкільні роки; про це я міг би багато розповісти, як і про ставлення до Сталіна наших батьків і дідів - це неправда, що народ його боготворив). Які розмови точилися у нас, у студентському гуртожитку в місті Сталіно, в 1952 році! І - нічого обійшлося, донощиків не знайшлося. Далеко ще було відповідним службам до досконалості, якої вони досягли в пізніші часи.
            Після смерті Сталіна розпочався був "сталінський призов" до партії, на зразок історичного ленінського. І я подав заяву. Проте ніякого призову не відбулося - з Москви надійшла команда тихенько припинити цю акцію. Але ще до того мене забракували на засіданні райкому комсомолу - не дали характеристики. Все було зроблене на вищому рівні функціонерського фарисейства. Про скандал із звітно-виборчими зборами мені не нагадували. Почали засипати запитаннями про різні дати в історії комсомолу, про героїв комсомолу і генсеків зарубіжних компартій (це було коронне питання при вступі до комсомолу й до партії). А я все те ще зі шкільних років назубок знав, серед ночі міг би відповісти. Довго вони мучилися, упрівали, не могли мене спіймати. І все-таки спіймали. На чому б ви думали? Хтось загадав: назвіть прізвища секретарів ЦК ВЛКСМ. А їх було семеро. Я шістьох назвав, а сьомого (чи сьому) забув. Боже, як тут зраділо бюро РК ЛКСМУ! І мене тут же забракували. Уявляєте мої муки? Партія-то партією (хоч я тоді ще й не міг думати, що воно на краще), - але на чому спіймали! І кого? Мене, який знав цих прізвищ і дат більше, ніж усі члени всіх бюро, разом узяті! І сміх, і горе...
            Я дозволив собі зробити цей лірико-ностальгійний відступ (їх таких могло б бути багато!) не з любові до своєї біографії, а для того, щоб читач зрозумів чи врахував: праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" вийшла з-під пера не якогось спеціального "дисидента" (як я не люблю це слово!), а з-під пера людини, яка була (а почасти, може, и залишається) продуктом (може, все-таки не найгіршим) системи, органічно з неї виросла, пройшла довгий і складний шлях до критичної переоцінки цієї системи, а все-таки ніколи не почувала себе її ворогом, лише хотіла привести її у відповідність з "ідеалом". А тим ідеалом уявлявся "справжній" соціалізм (чи комунізм) - справедливість, рівність, братерство. Дуже загальниковий, туманний ідеал. Але й дуже людяний, а тому - вічний, хоч і в різних ідеологічних та політичних трансформаціях. Згодом прийшло розуміння й національних проблем, і потреби свободи. Але рушієм - моральним і психологічним - було почуття справедливості.
            Ще в перші студентські роки я належав до тих незліченних, кому "байдуже", якою мовою говорити і до якої нації належати, і хто свою "байдужість" ладен був гордо нести як еталон інтернаціоналізму і загальнолюдської сутності. А потім почав задумуватися: байдуже-то байдуже, але чому всі ті в Україні, кому нібито байдуже, насправді байдужі (а часом і ворожі, свідомо чи несвідомо) саме і тільки до української мови, до української культури, до України взагалі? І куди дівається їхня "байдужість" та "інтернаціональна" безсторонність, коли справа торкається престижу їхньої набутої російськості? Що за цим криється, який механізм мотивацій і орієнтацій, які стихійно виниклі чи режимно створені обставини? Кому і навіщо потрібно, щоб цілі народи переставали бути собою і притому не творили щось нове, а просто вливалися в інший народ, позбавляючи і його власного обличчя? Чи це шлях до рівності і вселюдської солідарності? І чи морально ставати на бік дужчого проти слабшого?
            Безліч таких питань поставало одне за одним... Я шукав на них відповіді і не знаходив. Чому, наприклад, одній людині дороге рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди, над усе хвилює питання: є в нього історичне майбуття чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч із тією навіть невтямки, про що тут ідеться. І ніякими арґументами нічого їй не доведеш. А наче ж однакові люди - і рівнем розвитку, і моральною порядністю, і поглядами на все інше - крім цього. Може, тут справа не тільки в знаннях (про виховання не кажу, бо його у нас немає - за окремими індивідуальними винятками), а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках? Часом мені здається (хоч це, мабуть, наївне, довільне уявлення), що й у мені ніколи б не прокинулося відчуття України, якби не одне глибоке зворушення в дитинстві: мені років п'ять, я у бабусі на хуторі, лежу на ряденці коло річки, а десь далеко за ставком невидимі дівчата співають: "В кінці греблі шумлять верби..." І щось таке було в тій далекій пісні, що й досі душа тужить...
            Хай пробачить мені читач ці суб'єктивні рефлексії. Може, вони допоможуть зрозуміти деякі особливості моєї позиції в різні часи і мою невмістимість у стереотип ортодоксального дисидентства, і моє відставання від нинішнього рівня політичного радикалізму та нинішньої температури українського патріотизму.
            Вертаюся до колотнечі навколо появи "Інтернаціоналізму чи ру. сифікації?" Не буду оповідати про нескінченні "проробки" на різних зборах та засіданнях президії правління Спілки письменників України, про зняття то з однієї роботи, то з іншої - це дошкуляло тоді, а тепер здрібніло й забулося. Від мене домагалися відмови від написаного й самоосудження, а коли не вдалося - з'явилася 1969 року брошура "Що і як обстоює І. Дзюба?" Авторство її неясне - здається, її просто скомпонували із рецензій, до написання яких зобов'язали працівників кількох інститутів Академії наук, з псевдонімом колективного автора "Богдан Стенчук". Брошура була витримана в запахущих традиціях нашої "контрпропаганди". "Уповали" на безмежне нагнітання брудної лайки, а не на логіку чи арґументи, яких нізвідки було взяти. Правда, в деяких розділах - різні ж люди писали - траплялися й слушні, путящі зауваження. Але загалом "викриття" були такого ось рівня. Я, приміром, ставив питання: чому у нас не видають М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Максимовича, Й. Бодянського, О. Лазаревського, В. Антоновича, С. Подолинського, М. Зібера та інших українських істориків, соціологів, економістів. "Богдан Стенчук" же у відповідь називає мене наклепником, "нечесною", "малоосвіченою" людиною - бо ж, бачте, хоч твори цих авторів справді не видають, але про них "існує чимала література". А коли я питав, чому не друкують В. Винниченка, М. Хвильового, М. Івченка, Г. Чупринку, М. Євшана, В. Підмогильного, М. Драй-Хмару, С. Єфремова, А. Ніковського та інших письменників і літературознавців, "Б. Стенчук" у цьому вбачав моє бажання розвалити Радянську владу шляхом пропаганди творів націоналістичних, антирадянських літераторів: "Зрозуміло, чому І. Дзюбі вельми хотілося б побачити їхні твори на полицях книгарень, але комуністи й ті, хто поділяє їх погляди, переконані, що, крім шкоди, ця література нічого для духовного прогресу українського народу принести не в змозі"; "...І. Дзюбі та його однодумцям треба раз і назавжди запам'ятати, що комуністи ніколи не пропагували і не будуть пропагувати антисоціалістичні, контрреволюційні ідеї та їх авторів". Або такий "прийом": деякі з авторів, названі у моїй праці як такі, що їх не друкують, були надруковані в наступні роки. На цій "підставі" "Б. Стенчук", ігноруючи датування, звинува-
            чує мене у фальсифікації... Полемічний стиль "Б. Стенчука" також відповідного рівня: Дзюба "горлає", "блудить", "блюзнірствує", "плете павутину", він - "ретроград" і "політичний провокатор", "хотів би на Україні організувати погроми і братовбивчу різню", нарешті - "йому хоч кіл на голові теши". Оце останнє особливо симптоматичне: так, тесали, тесали свої казенні кілки на людських головах...
            Дотепну відповідь "Б. Стенчукові" дав В'ячеслав Чорновіл у самвидавівській брошурі "Що і як обстоює Б. Стенчук" (1969).
            З усіх звинувачень, що їх проти мене висувано, найдошкульнішим для мене було звинувачення в тому, що мої ідеї і моє ім'я, мовляв, використовує буржуазна пропаганда в боротьбі проти соціалізму, радянської влади. Сьогодні це звинувачення звучить смішно, і багато кому з молодших людей, певно, невтямки, як можна було боляче на нього реагувати, діставати від цього душевні травми. Але ж треба мислити історично. Точилася запекла холодна війна між "двома світами". Атмосфера, настрої, поняття, вся реальність 60-х років докорінним чином відрізнялася від нинішніх. Принаймні для мене, - а особистість автора, як-не-як, щось та важить, і її теж треба враховувати. Суб'єктивно для мене була дуже неприємною та обставина, що зі мною "солідаризувалися" і мене підтримували на Заході люди, чиї політичні позиції для мене були чужими або незрозумілими, люди, про яких наша пропаганда створила уявлення, що в холодній війні вони стоять "по той бік барикад". Туди ж хотіла офіційна пропаганда помістити й мене. Але я довго відмовлявся публічно висловитися з цього приводу - з суто моральних міркувань: адже та заява, якої від мене вимагали, сприймалася б як вимушена, зроблена під тиском, - навіть якби вона відповідала моєму внутрішньому переконанню. Лише після кількох гострих обговорень на засіданнях керівництва СПУ я погодився опублікувати в "Літературній Україні" листа, в якому відмежовувався від своїх закордонних інтерпретаторів. Такої заяви дуже домагалися від мене і деякі друзі, і ті люди в керівництві Спілки письменників, які хотіли мене "зберегти", і, як могли, боронили, але потребували для цього якогось "арґументу". Я не надавав великого значення членству у Спілці, але був зворушений тим, що, незважаючи на прямі вказівки "зверху", проти мого виключення голосували не лише кілька однодумців з молодшого покоління, а й деякі старші товариші - Агата Турчинська, Сава Голованівський. Заява в "Літературній Україні" була дуже стриманою, вона не задовольнила офіційні кола, але водночас викликала неадекватно гостру реакцію серед частини українських патріотів - з тих, які плекають нашу добру стару традицію: у всьому, що виходить за межі їхнього прямолінійного рефлексу вбачати "зраду".
            А зі Спілки менетаки виключили. Вже пізніше, у березні 1972 poку. Але тоді вже лютував терор: П. Ю. Шелест, який, здається, трохи намагався його стримати, вже сам висів на волосині і не мав реальної влади; відбулися масові арешти, мене також щодня викликали на допити, і було вже ясно, що мене жде. Якогось дня мене запросили до Спілки нібито для бесіди з товаришами А і Б. Та коли я прийшов, то й у цьому виявився дріб'язковий обман: ніяка не бесіда, ніякі не А і Б мене ждала у похмурій тиші вся президія правління СПУ. Я сказав: "Питання, яке ви нібито зібралися вирішувати, вирішене давно і без вас". І хотів піти геть. Але мене втримали. Хоч усі розуміли, що я сказав правду. Тільки Микола Платонович Бажан чомусь образився і вкрай роздратованим тоном, який не пасував до його імпозантного вигляду, заперечив: "Ні, мені ніхто нічого не наказував, я прийшов сюди з власної волі". Майже за покликом серця. Не буду описувати перебіг цього драматичного (за температурою виступів) засідання, хоч добре його пам'ятаю. Не треба. Звичайно, мене ще могли б (і хотіли) оборонити, якби я пішов на поступки, на які тоді піти не міг. Після того, як одностайно проголосували за моє виключення, я сказав: "Тут говорилося, що моє перебування в Спілці було для неї тягарем і заважало їй обстоювати українську мову і культуру. Я радий, що тепер цієї перешкоди не буде і Спілка зможе нарешті по-справжньому за них боротися".
            Це було сказано із сарказмом і, мабуть, трохи спересердя. Та вже буквально через кілька днів я міг би щось подібне сказати без сарказму. Гнів мій швидко минув (та й не був він великий). Зате я зрозумів, що інакше й бути не могло. І старшим колегам співчував: їм було морально важче, ніж мені; я навіть вину перед ними відчував за те, що поставив шановних людей у фальшиве становище.
            Багато тепер нарікань на тодішнього першого секретаря Спілки Василя Павловича Козаченка. Не беруся його виправдовувати чи звинувачувати. Знаю одне: мене він боронив перед "найвищими інстанціями" до останньої можливості і мусив виступити із звинуваченнями проти мене лише тоді, коли й усі мусили, коли нічого іншого не залишалося, коли довелося чинити згідно з "партійною дисципліною".
            Ні за ким не бачу вини переді мною особисто. Навіть за тими, хто мене ображав, арештовував, судив. Навіть за тими, хто підписував авторитетні експертизи, що кваліфікували мене як ворога радянської влади. Пам'ятаю їхні шановні імена. Але - забув. Не було цього.
            А от тим, хто загубив Василя Стуса та інших, хто скалічив Івана Світличного, прощати важче.
            Я вже говорив, що ніколи не почувався політиком і не хотів ним бути. За тему, окреслену в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?", взявся лише тому, що ніхто інший тоді за неї не брався в ширшому обсязі (хоч окремі аспекти її - насамперед мовні - вже розробляли Матвій Шестопал, Леопольд Ященко та ін.). Я думав: оце напишу, висловлю наболіле, з'ясую своє розуміння речей і вернуся до літератури, щоб більше від неї не відриватися, займатися своїм прямим ділом. Та вийшло інакше. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" змінила всю мою долю. Через відсутність у нашому суспільстві політології, правдивої розмови про наболілі проблеми України, через наше тривале національно-політичне "німування" вона набрала невластивого їй, надмірного значення, заповнюючи багаторічний вакуум. Я завжди вважав і тепер вважаю, що надто палкі її прихильники безбожно переоцінюють її.
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Сторінка 4 з 6«123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика