Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 6«123456»
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Інтернаціоналізм чи русифікація?
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:34 | Повідомлення # 11
VIII. РІВНІСТЬ ФАКТИЧНА І РІВНІСТЬ ФОРМААЬНА
           
           
            "Статистика була в капіталістичному суспільстві предметом виключного відання "казенних людей" або вузьких спеціалістів - ми повинні понести її в маси, популяризувати її щоб трудящі поступово вчилися самі розуміти і бачити..."
            В. І. Ленін 125.
           
            Перше ніж приступити до цієї розмови, уточнимо її предмет. Треба бачити принципову різницю між рівністю націй і рівністю представників націй, націоналів. Так, у Російській імперії російський кріпак чи селянин, російський крамар чи поміщик були у відповідно майже однаковому становищі з українським кріпаком, селянином, крамарем, поміщиком, тобто поодинці між собою кожен відповідно були рівні й рівноправні (чи безправні): кріпак - кріпак, поміщик - поміщик. Але їхні нації, російська й українська, були не в однаковому становищі, були нерівні й нерівноправні.
            Тут мова про рівність націй, а не їхніх представників. Тому відводяться як беззмістовні й фальшиві питання на зразок: "А хто вам забороняє говорити по-українському?" Навіть розумніші з-поміж царських міністрів бачили справжню антиукраїнську політику не в тому, щоб забороняти говорити по-українському (бо це й неможливо), а в тому, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли... "А де ви бачите дискримінацію (чи ущемлення)? Дивіться, скільки українців (євреїв і т. д.) у керівництві, в науці, мистецтві" і т. д. Ніби їх мало було і до революції... Якщо так, no-обивательському розуміти справу, а не політично й соціяльно, тоді б довелося визнати несправедливою формулу про царську Росію як "тюрму народів": адже там не вішали нікого за його національну приналежність, кар'єри за це не збавляли - хто б не був, тільки б вірою і правдою служив царю і отечеству. Царські міністри залюбки підкреслювали "інтернаціоналізм" і "дружбу народів": "Под сенью двуглавого орла достаточно простора для спокойной жизни всех народностей, населяющих наше отечество" (Коковцов); особливо ж, як ми вже бачили, натискували на братерство ("Зачем разъединять родных братьев?")...
            Так що подібний обивательський підхід годиться хіба що на комунальній кухні, а не в політиці. Облишмо його і будемо говорити про серйозний політичний підхід, найбільше послідовно і ясно сформульований і запропонований В. І. Леніним.
            В. І. Ленін невипадково багато разів підкреслював необхідність реального забезпечення прав республік і необхідність реальних гарантій національної рівності. Річ у тім, що він принципово розрізняв формальну рівність націй і реальну, до якої повинен прагнути комуніст.
            "В галузі внутрішньодержавних відносин національна політика Комінтерну не може обмежитись тим голим, формальним, чисто декларативним і практично ні до чого не зобов'язуючим визнанням рівноправності націй (чн не задовольняємося ми часто таким визнанням? - І. Дз.), яким обмежуються буржуазні демократи - все одно, чи визнають вони себе одверто такими, чи прикриваються назвою соціалістів, як соціалісти II Інтернаціоналу"' 126.
            В конкретних умовах СРСР. коли внаслідок історичної спадщини позиції російської нації набагато сильніші, ніж інших націй, - скільки б не проголошували рівноправність, фактично, в житті все одно складається нерівноправність силою оцього фактичного переважання позицій російської нації. Єдиний вихід - компенсувати цю фактичну нерівноправність такими заходами, які формально, для поверхового мислення, могли б здатися "ущемленням" російської нації. Через надзвичайну важливість цього питання вдруге процитуємо ці слова Леніна, які ми вже наводили раніше з приводу ленінської характеристики російського великодержавницького шовінізму за радянських умов. (І хай ніхто не думає, що йдеться про дореволюційні часи, це сказано на 6 році радянської влади з приводу її національного будівництва).
            "Тому інтернаціоналізм з боку гноблячої або так званої "великої" нації (хоч великої тільки своїми насильствами, великої тільки так, як великим є держиморда) повинен поляга ти не тільки в додержанні формальної рівності націй, але й в такій нерівності, яка компенсувала б з боку нації гноблячої, нації великої, ту нерівність, яка складається в житті фактично. Хто не зрозумів цього, той не зрозумів справді пролетарського ставлення до національного питання, той залишився, по суті, на точці зору дрібнобуржуазній і тому не може не скочуватися щохвилини до буржуазної точки зору"127 .
           
            125 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 36, с. 180.
            126 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 41, с. 156. 127 Там само, т. 45, с. 342.
           
            Ця глибока ленінська вказівка залишилася, по суті, незасвоєною і неусвідомленою як слід. На це свого часу нарікав Скрипник, тим льше є зараз підстав говорити про це.
            Скрізь і всюди робиться якраз навпаки. Наприклад, в українських вузах викладання провадиться російською мовою на тій підставі, що в них вчиться багато росіян (ніби не їхній елементарний громадянський обов'язок опанувати в такому разі українську мову). Російська культура і російська книжка й преса, по суті, панують в Україні З кожних 100 крб., які виручають книготорговельні організації в Україні, ледве чи 6 крб. припадає на українську книжку, а 95 - на російську та іноземну російською мовою, якщо не більше. Процент української книжки в бібліотеках УРСР - десь у межах 1 - 5. На XII з'їзді РКП(б) говорилося про важливість справедливого розподілу преси між націями СРСР.
            "В России имеются, примерно, сейчас 2 миллиона - 1800 тыс, с лишним экземпляров русской газеты. Вся остальная половина населения Советской России имеет, примерно, 70 тыс. газет. Это что? Это проявление фактического неравенства... И поэтому-то здесь необходимо наметить соответствующую практическую работу... а не только ставить вопрос правильно теоретически" 128.
           
            128 "XII съезд РКП(б)...", с. 547.
           
            Після цього багато що робилося, і тиражі національної преси незмірно зросли. Але чи досягли ми тут сьогодні фактичної рівності, чи усвідомлюється таке завдання? Подивімося. В Україну завозиться з РРФСР величезна кількість книжок, газет, журналів (ця кількість значно перевищує кількість видаваних в Україні книжок, газет, журналів), що вже саме собою створює нерівність, невигідне співвідношення для українського друкованого слова; уявлення про це співвідношення може дати перший ліпший книжково-газетний кіоск: кілька десятків чи сот російських книг, газет, журналів - і десь у куточку дві-три українських та одна єврейська. Але, крім того, ще в Україні видається паралельно до майже кожної української республіканської чи обласної газети відповідна російська газета, в кожному видавництві, республіканському чи обласному, видається значний процент російських книжок. У наукових та технічних видавництвах взагалі незрівнянно більше видається російською мовою, ніж українською. До того ж республіканське радіо значну частину свого часу віддає ретрансляції з Москви (а московське радіо, як відомо, національними мовами республік передач не веде), - крім цього, й саме республіканське радіо багато передач веде російською мовою. На виправдання такого становища інколи посилаються на те, що на території України живе 7 млн. росіян. Але справа не в тому. По-перше, скажімо, процент російського друку і т. д. в Україні у багато разів перевищує процент російської людності, по-друге, що мають стільки ж українців у РРФСР та Казахстані? Хоча б одну українську газету, українську школу? Навіть пресу з України їм доставляють украй незадовільно.
            Отже, крім того, що на російську культуру, на російське друковане слово працює вся колосальна потуга центральних, всесоюзних продуентів,_ і з порівняно мізерних можливостей республіканських їй відводиться в одних випадках значна, в інших випадках левова частка.
            Наведемо деякі дані про друк, виведені з підрахунків за офіційними публікаціями Книжкової палати та іншою офіційною статистикою.
            У 1950 році в СРСР було видано 43 100 назв книжок тиражем 821 мільйон примірників, з них російською мовою 30 482 назви тиражем 640 391 000 примірників, тобто 71 % назв і 78 % тиражу. А мовами неросійських націй, що становлять трохи менше 50 % всього населення СРСР, було видано лише 29 % назв і 22 % тиражу виданих у СРСР книжок! Хіба не красномовні цифри? Але найнеподобніше те, що в наступні роки ця диспропорція зростала, і в 1963 році друк російською мовою становив уже 75 % назв (58 158 з 77 600) і 81,4 % тиражу (1 026 934 000 з 1 262 000 000), а мовами всіх неросійських народів - лише 25 % назв і 18,6 % тиражу! 129 Хіба це не страхітливе свідчення фактичної нерівності культур?
            Ми вже говорили про те, що книжкова продукція України становить жалюгідну частку у всесоюзній (протягом 1959 - 1963 років близько 1/10 назв і тиражів, тоді як населення УРСР становить 20 % населення СРСР, отже, УРСР повинна дати хоча б 1/5 книжкової продукції, тобто вдвічі більше, як давала і дає насправді), причому ця продукція з 1958 року майже не збільшувалася, а в 1963 році зменшилася проти 1962 року і становила вже і по назвах, і по тиражах менше 1/10 від всесоюзної! (9,8 % назв та 9,2 % тиражу) 130.
            Але і з цієї непропорційно малої продукції українських видавництв більше половини назв і майже половину тиражу становить російськомовна книжка; українська книжка дає протягом 1960 - 1962 років менше половини назв і трохи більше половини тиражу (та й то за рахунок художньої та масово-політичної літератури). В тиражах українських видавництв відсоток української книжки впав з 80 в 1950 році до 66 у 1963 році 131 і, як показує аналіз тематичних планів видавництв та публікацій Книжкової палати УРСР, після 1963 року падає далі.
           
            129 "Народное хозяйство СССР в 1963 году; статистический ежегодник". Москва, 1965, с. 612 - 613.
            130 Там само, с. 614 - 615.
            131 Там само.
           
            Отже, українськомовна книжкова продукція в СРСР становила в 1963 році 3321 назву, близько 4,3 % при 17 % українського населення, - тобто фактичне відставання в 4 рази.
            Ще гірша картина з періодичними виданнями. У 1950 році з за гальної кількості їх 1508 річним тиражем 181 282 000 у республіках національними мовами виходило лише 274 (19 wacko річним тиражем 18 277 000 (10,7%). У 1962 році - вже тільки 17,5 % назв (679 з 3912) хоч частка тиражу збільшилася до 13 % т.
            Частка України по назвах у процентному відношенні до всесоюзної кількості знизилася з 11,4 % у 1950 році (160 з 1408) до 6,5 % (254 з 3912) у 1963 році. Але й серед цих видань, здійснених в Україні, лише близько половини (у 1963 році - 130) здійснюється українською мовою. Отже, українськомовні періодичні виданння в СРСР становили в 1963 році лише 3,3 % назв (130 з 3912) та близько 4 % тиражу - це при більш як 17 % українського населення в СРСР, тобто фактичне відставання в чотири - п'ять разів. Відповідно частка україномовних газет становила в 1963 році по назвах 11 % (765 з 6 791), а по річному тиражу ледве 7 % (1243 млн прим, з 18 311 млн прим.). Причому характерно, що коли в 1950 році в Україні виходило всього 1192 газети, з них українською мовою 972, тобто більшість, то в 1963 році з загальної кількості газет в Україні 2366 українською мовою виходило тільки 765, тобто менше третини! 133
           
            132 "Народное хозяйство СССР в 1963 году; статистический ежегодник", Москва, 1965, с. 616 - 617.
            133 Там само, с. 618 - 619.
           
            Якщо взяти за 100 всю кількість друкованих книжок, випущених в СРСР за 1956 - 1960 роки, то матимемо українською мовою: кількість одиниць - 3,9 % (російською 77,0 %), тиражу - 2,9 % (російською - 85,5 %).
            Причому характерно, що ця диспропорція зростала саме в останні роки особливо бурхливо. Так, друк російською мовою, порівняно до друку 1956 року (беремо за 100), у 1960 році становив 173,1 %, а мовами неросійських народів СРСР - лише 117,4 %.
            Академія наук УРСР 1956 року видавала 9 журналів українською мовою і 3 - російською, 1958 - 1959 років - 14 українською і З російською, 1962 - 1963 років - 13 українською і 4 російською, на 1966 рік планується 13 українською і 9 російською та один - українською і російською мовами. Видавництво АН УРСР 1962 року видало 188 назв українською мовою (60 wacko і 122 назви російською мовою (40 %). 1963 року відповідно вже 166 (49 wacko і 163 (51 %). А 1964 року російські книжки вже становлять 53,5 % (156 назв), а українські тільки 46 5 % (136 назв). Причому українськомовні видання - це переважно праці з літературознавства, мовознавства та політична література. З негуманітарної сфери українських книжок маємо вже незрівнянно менше, а з фізико-математичних та технічних наук їх майже зовсім немає, і то з року в рік.Так само в Техвидаві УРСР та в спеціальних видавництвах українські книжки становлять мізерний відсоток. 1963 року за даними Книжкової палати УРСР Техвидав випустив 121 назву книжок російською мовою і тільки 32 українською (в тому числі підручників для вузів російською мовою - 11, українською - 1, це при цілковитому бракові українських підручників для вузів); Державне видавництво літератури з будівництва і архітектури - відповідно 122 російською і 11 українською; Медвидав - 188 російською і 54 українською, причому українською мовою видаються переважно популярні брошури.
            На 1966 рік по чотирьох науково-технічних видавництвах України ("Техніка", "Здоров'я", Сільгоспвидав та Видавництво літератури з будівництва і архітектури) заплановано: українською мовою 657 видань, російською - 709. Обсяг українських книжок - 5334 друк, арк., російських - 9314 друк, арк., тираж відповідно - 7 652 000 і 7 557 100. Причому знову таки українська література - це переважно популярна, а майже вся серйозна науково-технічна - російською. Наприклад, видавництво "Техніка" по розділу фізико-математичних наук планує 28 видань російською мовою і лише одне - українською! Із 102 республіканських міжвідомчих наукових збірників 86 російською мовою і тільки 16 - українською. Характерно, що навіть видавництво сільськогосподарської літератури майже всі міжвідомчі наукові збірники видає російською мовою.
            Дуже промовистий матеріал дають "Замовлення на літературу по зведеному тематичному плану видавництв України на 1965 рік" по розділах: техніка, хімія, будівництво, архітектура, комунальне господарство.
            Всього тут 517 назв, з них лише 82 українською мовою, тобто 16 % від загального числа, або в 5,6 разів менше, ніж російською. У тому числі технічна література: із 303 назв 259 - російською мовою, 44 - українською; література з хімії: із 40 назв 35 - російською і 5 - українською мовою; література з будівництва і архітектури: із 174 назв 140 - російською і 34 - українською мовою.
            У цьому плані не вказано обсяг і тираж книжок, що ще точніше змалювало б становище, бо українські видання - це переважно другорядні речі і популярні брошури. Але вказано ціни, і це дає змогу посередньо судити про обсяг і - а це не менш важливо - про витрати на українську книжку. Загальна вартість усіх назв - 259,10 крб., із них на російські припадає 227,96 крб., на українські - 30,14 крб., тобто всього лише 11,7 % загальної вартості, або в 7 разів менше, ніж вартість (отже, і обсяг) російських видань.
            Становище в обласних видавництвах ще сумніше. Видавництво "Донбас", наприклад, планує на 1966 рік назв: російською мовою - 58, українською - 41, обсягом: російською - 366 друк, арк., українською - 125 друк, арк., тиражем: російською - 1 410 000, українською - 271 000.
            З багатьох поглядів Україна перебуває в значно гіршому становищі, ніж навіть інші неросійські республіки.
           
            Питома вага техніко-інформаційних матеріалів, що видаються мовою республік 134
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:34 | Повідомлення # 12
Республіки
      План на 1960 р. в друк. арк.
      У тому числі мовою республік
      %
      Литовська
      1 174
      1 057
      90
      Естонська
      300
      228
      76
      Таджицька
      126
      88
      70
      Латвійська
      600
      300
      50
      Туркменська
      64
      32
      50
      Азербайджанська
      386
      124
      32
      Вірменська
      186
      55
      30
      Киргизька
      333
      67
      20
      Українська
      510
      102
      20
       
            134 "Вопросы организации и методики научно-технической информации и пропаганды" по материалам Семинара работников научно-технической информации и пропаганды; Москва, 16 мая - 11 июня I960 г.", Москва. I960. с. 7.
           
            Як бачимо, Україна за виданням техніко-інформаційних матеріалів рідною мовою стоїть на останньому місці. В перерахунку на душу населення відставання її ще більш разюче. У Литовській РСР, населення якої менше в десять з чимось разів, цих матеріалів видається в десять з чимось разів більше, тобто на душу населення в сто з чимось разів більше!
            А ось дані про підручники. Для початкових та середніх шкіл 1960 року було видано 229,9 млн. примірників, з них мовами неросійських народів - 65,9 млн. прим., або 28,7 %, в той час як питома вага неросійських народів у всьому населенні СРСР тепер - 45,4 %. Для вищих шкіл було видано 1960 року 27,9 млн прим., з них мовами неросійських народів тільки 2,1 млн прим., або 7,5 %. Як бачимо, диспропорція колосальна.
            Дають привід до роздумів і дані про співвідношення спеціалістів народного господарства та студентів за національностями у вузах СРСР та УРСР 135.
            На 1 грудня 1960 року по всьому Союзу налічувалося 3 545 234 спеціалісти з вищою освітою, що працювали в народному господарстві 3 них українців 517 729, або 16,6 %, що майже на 18 % нижче за питому вагу української людності в СРСР. Росіян - 2 070 333, або 58 4 %, що на 7 % вище за питому вагу росіян в СРСР. В обрахунку на 10 000 населення кожної національності: українці дають 139 спеціалістів з вищою освітою, росіяни - 182.
            Як бачимо, невідповідність велика, і, як бачимо, не випадкова. Ця невідповідність створилася не лише внаслідок спадщини фактичної нерівності, але і в наш час збільшується внаслідок того, що підготовка кадрів української національності зростає повільніше (порівняно до 1941 року - в 4 рази, росіян - в 4,2 рази) 136. В 1939 році число осіб, що мали вищу освіту, було в Україні в обрахунку на 1 000 населення вище (7) за середній всесоюзний рівень (6), а в 1959 році воно вже нижче (17) за всесоюзний рівень (18) і за РРФСР (19) 137.
            У вузах УРСР на початок 1960 - 1961 навчального року було 417 748 студентів. З них українців - 260 945, або 62,5 %, що набагато нижче за відсоток українського населення в УРСР (76,8 %). Росіян в українських вузах - 125 464, або 30 %, що набагато вище питомої ваги російського населення в УРСР (16,9 %). Українців у вузах РРФСР - 67 793 із загальної кількості 1 496 097, або 4,5 %, що майже дорівнює відсоткові українського населення на території РРФСР (3 - 4 wacko 138. Отже, як бачимо, гарна, необхідна, потрібна річ - обмін кадрами і студентами - в даному разі поставлена неправильно і не на користь українському населенню, яке опиняється в значному програші. По УРСР в обрахунку на 1 000 українського населення припадає 8 студентів, на 1 000 російського населення - 18, тобто удвічі більше.
           
            135 Див. статистичні збірники: "Высшее образование в СССР; статистический сборник", М., 1961, 255 с.; "Народное хозяйство СССР в 1962 году; статистический ежегодник"; Москва, 1963, 736 с.
            136 "Высшее образование в СССР...", табл. 23, с. 69.
            137 Там само, с. 30 - 31.
            138 Там само, с. 28 - 31.
           
            До певної міри це можна пояснити тим, що у вузах України вчиться і багато росіян з РРФСР, - але тільки до певної міри. Бо і по всьому СРСР співвідношення не на користь українців, а саме: на 100 000 українського населення - 481, на 100 000 російського населення _ 732 студенти. За офіційними даними в 1927 - 1928 році питома вага росіян-студентів у СРСР дорівнювала 56,1 % і була вища за питому вагу росіян у Союзі на 3,2 %. У 1957 - 1958 році відповідно 62,3 % j 7,4%. Студентів-українців 1927 - 1928 року було 14,6%, 1957 - 1958 року, незважаючи на приєднання західних областей України - 13,8 %; в 1960 - 1961 році - 13,4 % (при питомій вазі українського населення 17,8 wacko 139. Статистичний збірник "Народное хозяйство СССР" в 1963 г. "дає на 1962 - 1963 рік процент cry дентів-росіян 61 (1 803 800 з 2 943 700), а студентів-українців - 14,5 % (426 900 з 2 943 700) 140.
            На 1960 рік "Высшее образование в СССР" дає по Україні 46 754 наукових працівників, з них українців менше половини - 22 523. Кількість аспірантів по Союзу становила 36 754, з них українців - 4081, або 11 % 141. Це набагато нижче за питому вагу українців у Союзі (17,8 %), а аспіранти - це джерело майбутніх наукових кадрів.
            За даними, опублікованими в журналі "Вопросы философии" 1957 року 142, в СРСР на той час було 222 893 наукових працівників, з них українців - 21 762. В перерахунку на 10000 населення це один з найнижчих коефіцієнтів по Союзу: близько 6 (росіян - 144 285, тобто - 12 - 13 на 10 000 населення).
           
            139 "Высшее образование в СССР...", с. 84.
            140 "Народное хозяйство СССР в 1963 году...", с. 579.
            141 "Высшее образование в СССР...", с. 215.
            142 Цамерян И. П. Великая Октябрьская социалистическая революция и коренное изменение национальных отношений в СССР, "Вопросы философии". 1957, ч. 5, с. 57.
           
            Звичайно, справа не в тому, що українців свідомо не пускають у науку - в нашій країні це неможливе. І завдання не в тому, щоб наказати терміново підвищити процент учених-українців, - це теж неможливе. Але ж треба обдумати, проаналізувати це серйозне становище, це драматичне відставання української нації у вирішальній "мозковій" сфері. У чому тут "секрет"?
            Очевидно, що все це не випадкове і має під собою якісь серйозні соціальні і політичні причини. Розкрити їх і усунути - завдання соціологів і тих, хто виробляє і спрямовує національну політику. На жаль, вони поки що мовчать, і ніяких соціальних досліджень у цій сфері не робиться, принаймні публічно. Є тільки окремі кустарні, самодіяльні спроби.
            Так, житель м. Одеси С. Караванський за аутентичними документами встановив, що до Одеського політехнічного інституту в 1964 - 1965 році вступило тільки 43 % українців, що зовсім не відповідає відсоткові українців в УРСР і навіть у тій самій Одесі. Проаналізувавши відповідний документальний матеріал, С. Караванський встановив, що внаслідок дискримінаційного порядку прийому, що утруднює вступ до вузів випускникам українських шкіл (на конкурсний іспит у вузах України виноситься російська мова та література, а українська тільки в гуманітарних, що створює переваги для росіян та випускників російських шкіл; вступні іспити із спеціальних дисциплін ведуться у переважній більшості випадків російською мовою), процент прийому відносно поданих заяв вищий для росіян і нижчий для українців; з 1126 українців, що подали заяви до вступу в Одеський політехнічний інститут в 1964 році, прийнято 453, тобто 40 %, а з 1002 росіян прийнято 477, тобто 46 %.
            На підставі цих та подібних даних С. Караванський подав клопотання прокуророві УРСР з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова Ю. М. за ст. 66 КК УРСР, що передбачає покарання за порушення національної та расової рівноправності. Результат "не замедлил сказаться". С. Караванського заарештували.
            Фактична нерівність спостерігається в багатьох сферах культури.
            Театрів в Україні, мабуть, більше російських, як українських. Кіно - це "найпопулярніше з мистецтв" - майже цілком російське, навіть фільми українських студій дають у російському дубляжі, а не навпаки. І так, по якій би лінії суспільного й культурного життя ми не зробили "розтин", всюди за формальною рівністю вимальовується фактична нерівність, другорядне й "програшне" становище української культури і мови (про яку рівність, наприклад, можна говорити, коли українська мова, по суті, вигнана з внутрішніх сфер життя, а ті одиниці, які нею користуються в містах, тільки наражаються на глум).
            В наступних розділах ми будемо говорити про це докладніше. Тут тільки додамо, що інколи справа доходить і до порушення певної формальної рівності. Конституцією СРСР заборонено проповідь національної винятковості. А тим часом ця проповідь провадиться у формі пропаганди (про яку ми говорили вище) особливої, виняткової ролі великого російського народу в історичній і теперішній долі всіх інших народів СРСР і колишньої Російської імперії (до речі, справжній автор цієї "теорії" - не хто інший, як імператор-"освободитель" Олександр II, який любив говорити про свою імперію як про сім'ю народів і особливо про "особую роль русского народа в этой семье"). Так само відкрито й посилено "теоретизується" особливе місце російської мови як "мови міжнаціонального спілкування" і "дру. гої рідної мови" для всіх народів СРСР. Хіба це не є наруга над ленінським принципом: "не допустити... майоризування ні єдиної національності іншою ні в одній області, ні в одній галузі громадських справ" 143.
            Можуть сказати, але ж ці формули, якими ви невдоволені, відбивають реальне становище. В тім-то й річ! Були б вони просто теоретизуванням - на них ніхто не звертав би уваги. Але, на жаль, вони відбивають (ще й мало, послаблено відбивають) реальне становище, j трагізм у тому, що це реальне становище далеке від справедливості в розв'язуванні національної справи, від того, що мислив і накреслював Ленін. І обов'язок комуніста, а тим більше керівного комуніста, - задуматися над тим, як це реальне становище змінити в бік комунізму, а не великодержавництва і "майоризування".
            В. І. Ленін також свого часу зіткнувся з "реальним становищем". По тривалій неучасті в практичному керівництві через хворобу він у грудні 1922 року зіткнувся з "реальним становищем" у національній справі і відчув глибоке потрясіння. Під цим збуренням, тяжко хворий, він диктує секретареві замітки "До питання про національності...", де дає свою оцінку "реального становища" і пропонує круто змінити його.
            "За таких умов дуже природно, що "свобода виходу з союзу", якою ми виправдовуємо себе (і, додам від себе, говорити про яку тепер прирівнюється до політичного злочину. - І.Дз.), виявиться пустим папірцем, нездатним захистити російських інородців від навали тієї істинно руської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і насильника, яким є типовий російський бюрократ. Немає сумніву, що мізерний процент радянських і радянізованих робітників потоне в цьому морі шовіністичної великоруської шушвалі, як муха в молоці.
            Кажуть в оборону цього захисту (підпорядкування республіканських наркоматів центрові. - І.Дз.}, що виділили наркомати, які мають відношення безпосередньо до національної психології, національної освіти. Але тут постає питання, чи можна виділити ці наркомати повністю, і друге питання, чи вжили ми з достатньою дбайливістю заходів, щоб дійсно захистити інородців від істинно руського держиморди? Я думаю, що ми цих заходів не вжили, хоч могли і повинні були вжити" 144.
           
            143 Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 25. с. 69.
            144 Там само, т. 45, с. 340.
           
            В. І. Ленін пропонує міняти "реальне становище", оскільки комуністам потрібна реальність справедливості, а не реальність хамства.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:34 | Повідомлення # 13
IX. УКРАЇНІЗАЦІЯ ТА ЇЇ РОЗГРОМ
           
            Більшовицький вождь В. І. Ленін та інші діячі партії неодноразово з'ясовували, що в той час, як формальна рівність націй здобута Жовтневою революцією, для забезпечення фактичної рівності націй потрібен тривалий період цілеспрямованого національного будівництва.
            Як початок цієї роботи X з'їзд РКП(б) у 1921 році накреслив такі найближчі завдання: допомогти "невеликорусским народам" -
            "а) развить и укрепить у себя советскую государственность в формах, соответствующих национально-бытовым условиям этих народов;
            б) развить и укрепить у себя действующие на родном языке суд, администрацию, органы хозяйства, органы власти, составленные из людей местных, знающих быт и психологию местного населения;
            в) развить у себя прессу, школу, театр, клубное дело и вообще культурно-просветителъные учреждения на родном языке;
            г) поставить и развить широкую сеть курсов и школ, как общеобразовательного, так и профессионально- технического характера на родном языке..." 145 .
           
            145 "КПСС в резолюциях...", т. 1. с. 559.
           
            Нині можемо констатувати, що ні один з цих чотирьох пунктів (а це ж були тільки найближчі завдання!) невиконаний.
            а) Державність будувалася і будується скрізь в однакових формах, за одним шаблоном (всупереч тому, що чітко говорив на цю тему Ленін).
            б) Адміністрації, господарських органів та органів влади, що діють рідною мовою, немає (в Україні принаймні).
            в) Преса, школа і театр лише частково українські, та й то тільки формально, причому український відсоток останнім часом зменшується, особливо щодо школи, на користь російського; а щодо клубної справи, кіно та культурно-просвітніх закладів, лекцій, гуртків і т. д. - Цього майже зовсім немає, зокрема, в містах все це ведеться російською мовою.
            г) Професійно-технічного навчання рідною мовою зовсім немає, воно цілком ведеться по-російському.
            Чому ці прямі й чіткі постанови не здійснені і чи буде хтось за це відповідати - не нам судити. Ми лише констатуємо факт.
            Але треба додати, що в Україні була чесна й енергійна спроба Здійснити ці постанови - вона відома під назвою українізації. Про неї тепер соромляться згадувати, і саме це слово зробили одіозним.
            А насправді це була спроба істинно інтернаціоналістської політики накресленої прямими вказівками Леніна та постановами з'їздів РКП(б) та КП(б)У, підтримана і схвалена Комінтерном (Комінтерн і раніше наприклад, при розпуску УКП - Української комуністичної партії - гарантував національний розвиток України).
            Вище вже трохи говорилося про українізацію. Тут тільки варто додати, що це була широка політична концепція, яка включала в себе'
            1) Виховання трудящих України в революційно-класовому дусі і в дусі розуміння своєї національної приналежності, своєї відповідальності за національне соціалістичне будівництво України, розуміння соціалістичної національної державності, виховання національної свідомості і гідності та інтернаціоналістського ставлення до інших народів.
            2) Виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного, дружнього ставлення до українського національного життя й будівництва, до культури, мови, традицій і т. д., заохочування до пізнання й вивчення української культури, історії, мови, до співучасті в творенні нових національно-культурних цінностей при одночасному забезпеченні національно-культурних потреб росіян як національної меншості в Україні.
            3) Українізація партійного, радянського, всього суспільного життя.
            4) Українізація господарського та науково-технічного життя.
            5) Українізація великих міст та промислових центрів.
            6) Опанування пролетаріатом української мови й культури, виховання пролетаріату на цій мові та культурі й перетворення пролетаріату на їхнього активного творця.
            7) Українізація шкільної справи, технічної, професіональної і вищої освіти.
            8) Українізація культурно-освітньої справи.
            9) Сприяння найвищому розвиткові всіх галузей української культури.
            10) Забезпечення за Україною необхідного мінімуму економічногосподарської ініціативи.
            11) Те саме в сфері політичній та дипломатичній.
            12) Забезпечення національно-культурних інтересів кількох мільйонів українців, що проживають в інших республіках, найбільше в Російській Федерації; в перспективі об'єднання з Україною суміжних земель з українською більшістю населення (на Дону, Курщині та ін.), і т. д.
            Як бачимо, питання ставилося ґрунтовно і серйозно. Саме так і повинні були його ставити комуністи Української Радянської Республіки, народ якої 450 років був під колоніальним гнітом (понад 150 - польським і близько 300 років - російським) і, діставши нарешті свободу, мусив надолужувати свої елементарні права.
            Якби цей курс був здійснений, то Україна, безсумнівно, понад свої теперішні успіхи в економіці, науці і частково мистецтві мала б незрівнянно більші і радувала б усі нації Союзу, всі народи соціалістичної співдружності самобутністю свого соціалістичного обличчя, яскравістю і динамічністю своєї національної культури, всебічним розквітом національного життя, - була б справжнім (а не пропагандистським) наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності ленінської постановки національної справи для всіх молодих національних держав Азії й Африки, для всіх національно-визвольних рухів.
            Але в цієї сміливої і конструктивної ленінської політики були люті вороги, одверті й приховані. Це про них говорили делегати XII з'їзду РКП(б), чиї виступи частково цитувалися вище. Перші роки по смерті Леніна ці вороги ще терпіли ленінський курс, потім почали вище й вище піднімати голови.
            1927 року ЦК КП(б)У звернувся до Виконкому Комінтерну в справі російського націоналістичного збочення в партії, яке перешкоджало українізації. Суть цього збочення характеризувалася так:
            "Це збочення полягає в ігноруванні і недооцінці значення національного питання на Україні, що часто прикривається інтернаціоналістичними фразами, зокрема:
            1) у приниженні зна чення України як частини СРСР, в намаганні трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік;
            2) у проповідуванні нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, у трактуванні її як відсталої, "селянської" у противагу руській, "пролетарській";
            3) у спробах за всяку ціну зберегти перевагу руської мови у внутрішньому державному, громадському й культурному житті України;
            4) у формальному ставленні до проведення українізації, що її визнається часто тільки на словах;
            5) у некрити чному повторюванні шовіністичних великодержавних поглядів про так звану штучність українізації, про незрозумілу народові "галіційську" мову й т. ін. і в культивуванні цих поглядів всередині партії;
            6) У намаганні не переводити політики українізації по містах і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом;
            7) у надто тенденційному роздмухуванні окремих перекручувань під час переведення українізації і в спробах виставити їх як цілу політичну систему порушення прав національних меншостей (руських, євреїв)" 146.
            1927 року російський націоналістичний ухил був засуджений А 1932 року Сталін круто змінює курс і посилає в Україну своїх довірених людей (чи не з числа оцього російського націоналістичного напрямку?) нищити "український буржуазний націоналізм", а насправді всякі вияви української національності, національного життя, національної культури, освітні, наукові кадри. Донедавна все хвалилися успіхами українізації - тепер стає модним і доблесним хвалитися нищенням української культури, рапортувати про кількість знищених учених, письменників тощо. На XII з'їзді КП(б)У (1934) лунають такі рапорти:
            "Лише на початку листопадового пленуму було викрито і викинено з науково-дослідних установ ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук - І.Дз.) і Наркомосвіти 248 контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитком. Тепер цього елемента викинуто з установ зна чно більше. Ось нещодавно, в грудні, нам довелося зовсім закрити Науково-дослідний інститут історії культурнім. Багалія, бо виявилося, що цей інститут - знов-таки, як і ряд інших наукових організацій, як, приміром, Українська Радянська Енциклопедія, Інститут Шевченка, в якому орудував Пилипенко, - був притулком контрреволюції" 147.
           
            146 "Два роки роботи; Звіт Центрального комітету X., 1927, с. 57 - 58.
            147 "XII з'їзд КП(б)У: стенографічний звіт", X., 1934, с. 380.
           
            Майже вся українська культура виявилася "контрреволюційною" (як у деякі пізніші часи - нерентабельною). А тому нищено і всесвітньовідомих учених і письменників, і сотні талантів в усіх галузях культури, а рядових інтелігентів - тисячами й тисячами. Заодно і кілька мільйонів селян штучним голодом у 1933 році. Врахуймо: це було задовго до "тридцять сьомого".
            І Сталін став слати телеграми на Україну: "Нарешті от починаєте братися за справу по-більшовицькому... До нас дійшли чутки, що вжиті заходи вважаються у вас достатніми. Якщо це вірно, то така політика може погубити всю справу. По суті, проведені вами заходи - тільки перший крок..."
            Важко обрахувати й уявити собі, наскільки були підірвані сили української нації і наскільки був катастрофічно понижений її культурний потенціал. А скільки ще було погромів після цього...
            Сьогодні політика, конструктивні методи і дух українізації надійно забуті, глибоко поховані. А партійними документами часів українізаіції можна лякати, шокувати теперішнього ортодоксального партчиновника.
            Задля психологічного експерименту можна процитувати сучасним вершителям національної політики - з резолюції XI з'їзду КП(б)У 1930 року:
            "Українізація школи, вишів і втишів та технікумів забезпечує готування нового покоління в дусі політики партії в національному питанні, забезпечує готування українських кадрів для промисловості, сільського господарства".
            Далі констатується зростання відсотка українського друку: в травні 1930 року частка газет українською мовою становила 89 %, української книжки - 80 %. Іде "бурхливе зростання українізації серед пролетаріяту й головно серед основних його кадрів. Поруч цього ми маємо безперечне систематичне зростання складу українців серед пролетаріяту, причому процес українізації набагато випереджає зростання нових кадрів. За минулі три роки набагато збільшилося число тих, хто говорить, читає і вміє писати українською мовою, серед основного загону пролетаріяту - серед металістів - число тих, хто вміє писати, з 14 % до 35 %... Робітнича кляса України безпосередньо бере до своїх рук розвиток української радянської культури, стає за її дійсного будівничого і творця. Відповідно до цих величезних зрушень у робітничій клясі щодо здійснення ленінської національної політики особливі обов 'язки покладаються на профспілки. Профорганізації основних промислових районів не лише не йдуть ще попереду цього потягу робітничої кляси до опанування українського культурного процесу, але виразно відстають від цього руху. Незважаючи на чималі зрушення щодо українізації в клубній і в усій культурно-масовій роботі, ця робота, безперечно, відстає від запитів і вимог робітничої кляси. Культурне обслуговування робітничих мас українською мовою, опанування руху робітничої маси до культурно-національного будівництва і дальше прискорення і розвиток ць ого руху профспілки України повинні взяти до своїх рук і йти на чолі мас".
            "Ці три елементи - школа, преса й українізація пролетаріяту - міцна база, що справді забезпечує в найкоротший строк нечуваний розвиток української національної формою і пролетарської змістом культури " 148.
           
            148 "XI з'їзд КП(б)У: стенографічний звіт", X., 1930. с. 737 - 738.
           
            Де все воно тепер: де "українізація вишів і втишів та технікумів" де казкові, як на сьогодні, відсотки української книжки, де українізація пролетаріату та інженерно-технічних кадрів? ...А про профспілки як українізатора, пробачте, і говорити смішно. Не кажучи вже про те що коли б хтось зараз поцікавився "кількістю тих, хто читає українською мовою... і тих, хто вміє писати", - його б затаврували як зоологічного націоналіста і обплювали б або ж здогадалися б, що він шпигун... Адже навіть така елементарна, необхідна соціологічна статистика, як кількість і динаміка українських і російських шкіл та учнів у них, книжок, тиражів преси тощо, - "законспірована" державна таємниця і не публікується. Неспроста, звичайно...
            Що залишається до цього додати? Хіба те, що і без "міцної бази" (див. вище), передбаченої XI з'їздом КП(б)У, ми ухитряємося хвалитися "нечуваним розквітом української... культури".
           
            X. РУСИФІКАЦІЯ І МЕХАНІЗМ РУСИФІКАЦІЇ
           
            На зміну українізації прийшла русифікація. Точніше: її трохи загальмований маховик почали розкручувати з новою силою.
            Фактична нерівність навіть при формальній рівності неминуче веде до русифікації і є її могутньою рушійною силою. Одночасно механізм цієї нерівності є "матеріальним" механізмом русифікації.
            Другою психологічною та ідеологічною силою русифікації є російський великодержавний шовінізм. Він становить "психологічний" механізм русифікації, її "душу".
            Частково це питання обговорено вище. Але треба дещо додати й конкретизувати.
            Слово "русифікація" тепер дуже не подобається начальству; публічно воно не вживається як політично неблагозвучне; говорити ж сьогодні про русифікацію українського населення може, звичайно, лише запеклий "націоналіст".
            В ленінські часи цей сумний привілей випадав на долю видатних комуністів; партія класифікувала як русифікацію і засуджувала такі явища, які сьогодні кваліфікуються як успіхи політики дружби народів (наприклад, коли українці зрікаються своєї національності й мови, коли батьки віддають своїх дітей до російських, а не українських шкіл та подібне).
            Ми наводили надзвичайно різкі виступи Леніна проти великорусьго шовінізму та різних "русифікаторських спроб". Тут наведу кілька виступів інших діячів партії - в дусі і під безпосереднім впливом ленінських заяв. Ось уривок з виступу делегата Яковлева на XII з'їзді РКП(б).
            "Я думаю, что неправ тов. Раковский (тодішній голова Раднаркому України. - І. Дз.), когда он сводит вопрос к объединению или разъединению комиссариатов (із всесоюзними. - І. Дз.). Я бы спросил т. Раковского: в ваших самостоятельных комиссариатах... разве не тот же дух великорусского шовинизма и национализма, не тот ли состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся наиболее последова тельными проводниками великорусского национального угнетения.. ?
            Они же проводят фактически ту же линию национального угнетения. На каком языке говорят в аппаратах уездов? На каком языке пишут бумаги в деревне, на каком языке говорят ваши комиссариаты? Дело не только в том, чтобы построить отношения между комиссариатами самостоятельных республик и объединенными, но дело в работе самих комиссариатов. Я знаю, какое огромное сопротивление - бессознательное со стороны партии, в подавляющем большинстве великорусской, сознательное со стороны чиновничьего аппарата комиссариатов, - встречает такая простая вещь, как обязанность перейти на делопроизводство соответствующего языка, обязанность учиться такому-то языку соответствующей республики. Но я думаю, съезд должен сказать, что лучше заставить 10 великорусских шовинистов и националистов выучиться языку той страны, в которой они живут, чем одного мужика заставить в соответствующем учреждении коверкать свой родной язык" 149.
           
            149 "XII съезд РКП(б)...", с. 547.
           
            А пізніше почали робити навпаки: примушували десятьох мужиків "коверкать свой родной язык", аби тільки не потривожити одного "великорусского шовиниста".
            Державний та господарський апарат - один із головних і найдійовіших важелів русифікації. Там, де "начальство" говорить по-російському, там незабаром змушені будуть заговорити по-російському і всі. Мова "командних елементів" поступово запановує над усім середовищем. Історія знає багато прикладів щодо інших народів. І тут національне питання знову переростає в соціальне: ми бачимо, що українська мова в міському побуті в певному смислі протистоїть як мова "нижчих" прошарків населення (двірники, прислуга, чорнороби, новонаймана робоча сила, рядовий робітничий склад, особливо в передмістях) російській мові як мові "вищих", "культурних" шарів суспільства ("командири виробництва", службовці, інтелігенція). І "від. махнутися" від цієї соціальної колізії не вдасться. Мовний поділ уприкрює і роз'ятрює поділ соціальний.
            А ось ще один маленький маховичок у механізмі русифікації. Цитую з виступу М. Скрипника на XII з'їзді РКП(б).
            "Армия до сих пор остается орудием русификации украинского населения и всего инородного населения. Правда, ПУР за последнее время начал выписывать газеты на национальных языках. Но вся эта работа еще впереди, и нам необходимо принять меры, чтобы наша армия не была орудием русификации..." 150 .
            Цю думку розвиває інший промовець на з'їзді:
            "Тов. Скрыпник коснулся этого вопроса. Это - вопрос об армии. Но он не поставил точки над "і". Ведь нельзя забывать того, что Красная Армия объективно является не только аппаратом воспитания крестьянства в пролетарском духе, - она является аппаратом русификации. Мы переводим десятки тысяч украинских крестьян в Тулу, заставляем их на русском языке воспринимать все. Правильно это или нет? Конечно, нет. Зачем это нужно пролетариату, никто не скажет. Здесь есть инерция великорусского командного аппарата - у нас в огромной массе командный состав русский. Ведь можно даже переведенных в Тулу украинских крестьян при русском командовании политически и культурно воспитывать на украинском языке. Здесь другой вопрос - вопрос о создании кадров армии, говорящих на национальном языке"' 151.
           
            150 "XII съезд РКП(б)...", с. 523.
            151 Там само, с. 547 - 548.
           
            До цього залишається хіба що додати, що дане питання не було спеціальним інтересом одного-двох делегатів, а незмінно привертало увагу всієї партії. Як відомо, в ті часи були прийняті рішення про національні військові формування, а VIII з'їзд РКП(б) поставив перспективу територіальних військових з'єднань. X з'їзд КП(б)У 1927 року спеціально займався питанням українізації культурно-політичної роботи в Червоній Армії.
            Зрозуміло, всі ці істинно інтернаціоналістські ленінські заходи розділили долю інших "націоналістичних витівок". Тепер не доводиться говорити навіть про наймінімальніше забезпечення найелементарніших національних інтересів української (як і інших республік) молоді у війську. Мільйони українських юнаків після кількарічного перебування в армії повертаються національно дезорієнтованими і мовно деморалізованими і в свою чергу стають вогнищем русифікаторського впливу на решту молоді і населення. Не кажучи вже про те, що частина їх взагалі не повертається в Україну. Не важко уявити собі, яких колосальних втрат завдає це справі національного розвитку. Давайте подумаємо, чи погодився б на щось подібне уряд будь-якої соціалістичної країни: Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії і т. д.
            Гігантською русифікаторською м'ясорубкою були і, на жаль, залишаються міста - колись переважно великі, а тепер уже й малі. Міста були місцем осідку, за словами одного російського письменника, "десяти поколений русификаторов", джерелом і символом національного пригнічення й колоніального наступу царизму. Ідеться, звичайно, не про місто як таке, не про місто - вогнище культури й революційного руху, а про місто бюрократів і міщан, місто колонізаторів - "ташкентців" (Щедрін). Його гангренозну русифікаторську, національно пригнічувальну дію добре показала українська класична література.
            Ленінська партія ясно уявляла, яку небезпеку для соціалістичного будівництва націй являє русифікаторський елемент міста з його "десятью поколениями" колонізаторів. Тим-то партія накреслила цілий ряд заходів, спрямованих на "дерусифікацію" великих міст, на повернення їм їхнього національного обличчя. І навіть Й. В. Сталін, який, як відомо, не був великим уболівальником за "націоналів", під тиском ленінських ідей заявив на X з'їзді РКП(б).:
            "Ясно, что если в городах Украины до сих пор еще преобладают русские элементы, то с течением времени эти города будут неизбежно украинизированы. Лет 40 тому назад Рига представляла собой немецкий город, но так как города растут за счет деревень, а деревня является хранительницей национального, то теперь Рига - чисто латышский город. Лет 50 тому назад все города Венгрии имели немецкий характер, теперь они мадьяризированы. То же можно сказать о тех городах Украины, которые носят русский характер и которые будут украинизированы, потому что города растут за счет деревни. Деревня - это хранительница украинского языка, и он войдет во все украинские города как господствующий элемент" 152.
           
            152 "Х съезд РКП(б)...", с. 213.
           
            З часу, коли це було сказано, минуло 45 років - період, якого було досить, щоб вказані вище латиські й угорські міста повернули собі питоме національне обличчя. Чому ж українські міста були за цей час ще більше русифіковані, незважаючи на величезний і постійний приплив українського населення з села?
            Чому незмірно зрослі українські міста стали незмірно грандіознішими лабораторіями русифікації? Чому мільйони українських хлопців і дівчат, опинившися на роботі в місті, через рік-два "забувають" свою мову і починають говорити якимось каліченим і вбогим жаргоном?
            Плани партії по дерусифікації міст України не були здійснені, розвиток спрямували в протилежний бік, і в містах ще більше утвердився дух вищості російської культури та російської мови і зневага до мови й культури української. Звичайно, ніякими декретами такого становища не змінити. Але й це становище - наслідок певної політики, і його можна поступово змінити, змінивши політику.
            Останнім часом русифікація невблаганно наповзає вже й на менші містечка, сільські районні центри тощо - з намноженням там начальства й чиновництва, яке, звісно, говорить або старається говорити по-російському і таким чином змушує до того підлеглих; з занепадом народних звичаїв, народного мистецтва та культурних розваг і заміною їх безликою халтурою культурницьких десантників; з перевагою російської газети, книги, радіо, кіно тощо... Таким чином виробляється мова ні українська, ні російська, а якесь бридке вариво, т. зв. "суржик"; виробляється не культура, а пошлий сурогат, "дешевка", нібито "на городской манер"; виробляється й далі добре знаний в історії тип "перевертня-хахла з низьким культурним світоглядом" (з декларації Всеукраїнської Федерації пролетарських письменників і митців). У стилі водевілю розігрується трагедія.
            Дійство відбувається зокрема на терені культури й мови.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:35 | Повідомлення # 14
1. Культура.
            Згідно з твердими вказівками В. І. Леніна, XII з'їзд РКП(б) 1923 року чітко і ясно встановив:
            "Разговоры о преимуществах русской культуры и выдвигание положения о неизбежности победы более высокой русской куль туры над культурами более отсталых народов (украинской, азербайджанской, узбекской, киргизской и пр.) являются ничем иным, как попыткой закрепить господство великорусской национальности" 153 .
           
            153 "XII съезд РКП(б)...", с. 646.
           
            Нині не тільки легалізовані й панують у партійно-громадському побуті розмови й уявлення вищезазначеного характеру, але стали стереотипними різні "иносказательные" варіанти цих "разговоров", вони навіть увійшли в підручники для українських дітей як перша й остання істина. Більше того, нині, здається, все робиться для того, щоб "преимущество русской культуры" було реальністю в Україні. В той же час виявляється дивовижна і жалюгідна, ніде в світі не бачена безпорадність усякий раз, коли треба підтримати українську книжку, українську культуру, українське слово... (не кажучи вже про виконання прийнятих свого часу партією відомих постанов про відповідальність партії за розвиток української національної культури, про необхідність у найкоротший період вивести її на найвищий, світовий рівень і зробити її культурою пролетаріату і т. д.).
            Досі не справдилися сподівання А. В. Луначарського: "От самостоятельного культурного развития украинского народа можно ждать самых отрадных результатов, ибо нет никакого сомнения в том, что это одна из даровитейших ветвей славянского древа" 154.
           
            154 Луначарский А. В. О национализме вообще и украинском движении в частности. - Ж. ''Украинская жизнь". 1912 р., ч. 10, с. 10 - 11.
           
            Література наша далеко не на тому рівні, на якому повинна бути і на якому могла б бути. Театр український в очевидному занепаді. Українського кіно, по суті, немає, незважаючи на наявність двох студій _ у Києві й Одесі: роблять вони фільми або неймовірно погані, або не українські (за дуже рідкими винятками).
            Все цікаве й перспективне не так дістає підтримку, як навпаки...
            В чому ж річ? Може, збідніла на сили й таланти земля українська? Навряд, судячи хоча б з того, скільки сил і талантів дає ця земля російській культурі та науці. Певно, є інші серйозні причини - і суб'єктивні, і об'єктивні.
            Сила і повнокровність, здоров'я і майбуття всякої національної культури прямо залежать від її становища в суспільстві, від того, якою мірою це суспільство зацікавлене в ній і віддає їй всього себе, від того, яка маса цього суспільства пересякнена нею і активно чи пасивно творить її, зв'язуючи з нею все своє свідоме духовне існування.
            Обговорюючи цю справу, А. В. Луначарський свого часу схвально цитував одного німецького марксиста:
            "От чего зависит сила и величие нации? - спрашивает Браун и отвечает: - От того, здорово ли ее национальное тело и весь ли народ пропитан своею культурой. Капиталистическая эксплуатация разрушает силу нации, похищая у класса, составляющего большинство нации, здоровье и пресекая ему доступ к национальной культуре. Тем не менее националисты сплошь и рядом являются защитниками капитализма. Этим они сразу доказывают, что они не борцы за нацию, а представители интересов ее господствующих классов. Окончательное проникновение национальной куль турой всей нации принесет с собою лишь социализм. Но борьба за нее против буржуазии ведется и может вестись лишь в интернациональных рамках. Вывод ясен: социалистический интернационал - лучший борец за истинный национализм" 155.
            Розуміючи пряму і постійно діючу взаємозалежність між силою національної культури та ступенем охоплення нею суспільства, українські комуністи в двадцяті роки так гостро і ставили завдання найшвидшого і найщільнішого залучення всіх верств трудящого населення України (особливо ж пролетаріату) до справи засвоєння і творення української національної культури, - що необхідно для розвитку й духовного здоров'я як української культури, так і українського пролетаріату (відповідні документи наводилися вище); завдання виведення української культури з другорядного становища в Україні та подолання фактичної нерівності між російською та українською культурою, фактичного панування, фактичної переваги російської культури в Україні.
            "За короткий час існування Радвлади на Україні... зроблено вже так багато в справі розвитку української культури, в справі школи та книжки, - говорилося в постанові ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 р. - Але ця робота не могла усунути нерівності культур, що створилася внаслідок вікового утиску.
            Через це найближчим завданням Уряду мусить бути усунення цієї нерівності в галузі національної культури" 156.
           
            155 Луначарский А. В. О национализме вообще и украинском движении в частности. - Ж. ''Украинская жизнь". 1912 Р-ч. 10, с. 14.
            156 "Культурне будівництво в Українській РСР: збірник документів; важливіші рішення Комуністичної Партії і Радянського Уряду. 1917 - 1960", К., 1961, т. І, с. 243.
           
            Однак з розгромом українізації відпали і заходи, що мали зробити українську національну соціалістичну культуру культурою всього українського суспільства.
            В результаті, по-перше, українська культура не тільки не знайшла належного їй провідного місця в Україні, але навіть не зрівнялася з російською, залишаючись далеко на другому місці як її доважок; подруге, переважна більшість робітничого класу, науково-технічної, інженерної та іншої інтелігенції і взагалі міського населення залишається поза сферою української культури, яку для них цілком замінила російська. Це підтверджується як фактичним становищем української книжки, преси, школи, театру і т. д., так і ступенем уваги, інтересу суспільства до української культури взагалі. Загальновідомо, який мізерний відсоток зазначених найактивніших з культурного погляду верств населення цікавиться українською культурою і пов'язує з нею задоволення своїх духовних потреб. А це не може минути безслідно, це означає постійне відведення крові від української культури, це підриває її і матеріально, і духовно, бо звуження кола читачів, слухачів, споживачів не просто механічний, а складний ідейно-політичний процес, який, з одного боку, звужує духовний потік до читача, з другого - зменшує напругу зворотного духовного струму до творців, не кажучи про те вже, що таким чином катастрофічно обмежуються і замулюються джерела припливу нових творчих сил у національну культуру, і дедалі більше цих сил іде у й без того незрівнянно потужнішу російську культуру.
            Але й це ще не все. Найдраматичніше те, що і за цих тяжких умов тим силам, які самовіддано залишаються вірними національній культурі, не допомагають як слід, а навпаки - дуже часто чинять всілякі перешкоди й пакості.
            Яскраві таланти й новаторські шукання не так заохочуються, як наштовхуються на непролазні шеренги офіційних багнетів. Досить нагадати хоча б про ту свистопляску, яка не так давно піднялася навколо творчості молодих поетів, яких брехливо обвинувачено в формалізмі; про те, що цілий ряд поетів - від Ліни Костенко до В. Стуса, від Григорія Кириченка до Миколи Холодного, від Ігоря Калинця до Бориса Мамайсура - роками не можуть видати своїх збірок; що чехи в своїй антології молодої української поезії друкують поетів, яких у нас роками не хочуть визнавати; що й старші, заслужені письменники щоразу наражаються на неприємності, як тільки скажуть більше, ніж від них звикли чути (так, Ю. Смолич не зміг надрукувати своїх спогадів про літературне життя двадцятих років).
            Не краще становище і в Спілці художників, де всіляко дискредитується і затискується творчість ряду самобутніх молодих митців.
            Становище українського театру майже катастрофічне. Київський академічний драматичний театр ім. Франка в стані перманентної безпорадності й сірості, а в цей час молодому талановитому режисерові Лесю Танюку не давали роботи, аж поки вижили з України. Тепер він працює в Москві, його радо запрошують кращі московські театри, і поставлені ним спектаклі мають велику популярність.
            Молодий український композитор Леонід Грабовський, якого Д. Шостакович назвав у числі найоригінальніших композиторських талантів, протягом ряду років не може добитися виконання своїх новаторських творів в Україні, в той час як їх охоче виконують провідні виконавські колективи Москви й Ленінграда. Навіть його чудові "Чотири українські пісні", нагороджені на всесоюзному конкурсі і записані в Ленінграді, досі не виконувалися в Україні.
            А скільки перешкод чиниться талановитому хормейстерові й постановнику Ігореві Полюху в створенні національного естрадного інструментально-вокального ансамблю, якому намагаються нав'язати хуторянське обличчя!
            Фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" знаменував злам на Київській кіностудії ім. Довженка і повернув їй, що останніми роками мала найгіршу репутацію, міжнародне визнання. І ось Параджанову вже заважають ставити другий фільм і, по суті, "виживають" його зі студії. Нависає загроза і над іншими яскравими фільмами, що готуються на студії, чуються розмови про те, що треба трохи "загвинтити гайки" на студії... Подібних прикладів безліч.
            Створюється враження, що кожного разу, коли на якійсь ділянці української культури з'являються нові сили і починається якесь пожвавлення, бюрократична машина втрачає сон і спокій, аж поки не придушить це пожвавлення і поверне все до "нормального" художнього рівня. Кілька років тому молода редакція харківського журналу "Прапор" почала робити свіжий і цікавий часопис. Брутальний "рознос" не забарився, і ось уже "Прапор" стає звичайним, нудним, провінційним журнальчиком. Рік тому редактором львівського журналу "Жовтень" став Р. Братунь, людина енергійна і зі смаком. Захиріле раніше видання швидко стало одним із кращих в Україні, здобуло велику популярність, різко зріс його тираж. І ось уже Львівський обком партії постановляє зняти Р. Братуня з посади головного редактора і засуджує його діяльність. Правда, поки що Спілці письменників удалося відстояти Р. Братуня, але в такій ситуації важко чекати від редактора великої сміливості й ініціативи. А скільки перепадає редакторам "Ранку" й "Дніпра" саме тому, що ці журнали кращі від інших, саме за кращі матеріали їх без кінця "проробляють" відповідні інстанції.
            Так багатьма заходами, грубим адмініструванням, троглодитським культурним рівнем і "глубоко эшелонированной" бюрократичною "пильністю", невтомним "автоматично-пресекательным" рефлексом штучно стримується і збіднюється наша культура, компрометується в очах багатомільйонної публіки, яка не має змоги бачити в дії цей неочевидний механізм "стримування" і тому всю відсталість нашої культури приписує її питомим властивостям.
            Другим фактором, що зменшує привабливість української культури для багатомільйонного читача, є штучне збіднення її минулих надбань і традицій, по суті, мародерство щодо культурної історії України.
            Яка ще нація в світі може похвалитися таким становищем, коли найбільші її вчені в галузі суспільних наук - М. Грушевський і М.Драгоманов, люди із світовим ім'ям і світовим визнанням, не відомі в своїй країні? Ім'я першого і досі під забороною, а з другого тільки недавно знята негласна заборона, але твори обох однаково не видаються, і дістати їх не можна.
            Парадоксальний факт: до революції, за умов одвертої антиукраїнської політики царату, були видані епохальні пам'ятки української історії та суспільної думки: "История русов", козацькі літописи - Величка, Граб'янки, Самовидця, - а тепер, ось уже кілька десятків років, вони не видаються, хоч давно стали бібліографічною рідкістю, і дістати їх неможливо навіть науковцям.
            Те саме стосується і монументальних зібрань українського фольклору, здійснених П. Чубинським, М. Драгомановим, В. Антоновичем, Я. Головацьким та ін., виданих у XIX ст.
            А твори українських істориків - Антоновича, Максимовича, Бодянського, Костомарова, Лазаревського, а твори Пантелеймона Куліша, постаті більш як непересічної, - де вони? (В той час як у Росії повністю перевидано і Соловйова, і Ключевського).
            А творчість українських суспільствознавців, соціологів та економістів - М. Павлика, С. А. Подолинського, Ф. Вовка, О. Терлецького, М. Зібера (якого так високо цінував К. Маркс) та багатьох інших?
            Та про що говорити, коли самодіяльне Наукове товариство ім. Шевченка в Галичині за кілька десятків років свого існування, без усякої матеріальної підтримки і при перешкодах з боку австрійської, а потім польської влад спромоглося видати стільки літератури з українознавства, з української історії, фольклору, статистики, документалістики тощо, що всім державним видавництвам УРСР при наших нинішніх умовах для цієї роботи знадобилося б, певно, кілька століть, не кажучи вже про науковий рівень виконання і добору матеріалів.
            А твори десятків великих українських вчених з різних галузей природничих наук: якщо вони видаються, то лише російською мовою. Це - парадокс - стосується і тих із них, хто життя присвятив боротьбі за українську культуру.
            Я вже не кажу про цілковите замовчування документів і постатей національно-політичної боротьби кінця XIX - початку XX ст. На рабську догоду антинауковим, шовіністичним концепціям все це віднесено до "зоологічного націоналізму", всупереч прямій вказівці Леніна про необхідність принципово розрізняти між агресивним наці. оналізмом пануючої нації і оборонним націоналізмом нації пригніченої, в якому завжди (ленінське підкреслення) є загальнодемократичний зміст; всупереч чіткому визначенню ЦК КП(б)У від 1927 року ролі навіть "націоналістичної дрібної буржуазії": "Перед Жовтневою революцією рух останньої мав безперечно революційну вагу j відіграв свою роль в поваленні насамперед царської, а потім буржуазної імперіалістичної влади", - і тільки після Жовтня цей рух став антирадянським 157. А в даному разі йдеться навіть не про "націоналістичну дрібну буржуазію", а про національно-визвольний радикалізм інтелігенції або "революційно-демократичний націоналізм", як А.В. Луначарський визначив ідеологію Шевченка, виходячи з ленінського положення про два націоналізми 158.
           
            157 "Шляхи розвитку української пролетарської літератури . с. 343.
            158 Луначарский А. В. Статьи о литературе, с. 429.
           
            Приховується і не публікується навіть ряд матеріалів І. Франка: рецензія на кн. Ю. Бачинського "Ukraina irredenta", "Що таке поступ". Не друкуються або друкуються з великими купюрами публіцистичні праці Б. Грінченка ("Листи з України Наддніпрянської"), І. Нечуя-Левицького та ін., де гостро ставиться питання про колоніальне пригнічення України та необхідність боротьби за її визволення, за національно-державну самостійність.
            Приховується літературно-політична публіцистика двадцятих років, праці М. Скрипника та ін. з національного питання, де популяризуються постанови Комінтерну, РКП(б) й КП(б)У ленінських та перших поленінських часів з українського питання, зокрема їхні ідеї про національно-культурне будівництво в Україні.
            Величезні проломи пороблені і досі зяють в українській літературі й мистецтві передрадянських і радянських часів.
            Якщо в Радянській Росії давно вже визнано і видано Буніна, то в Радянській Україні про незрівнянно "лівішого" в передреволюційний час В. Винниченка і говорити не доводиться (хоч у двадцяті роки спокійнісінько виходили його повні зібрання, і радянська влада від того не впала). А як без Винниченка бути з історією української літератури?
            Якщо в Радянській Росії йдеться про видання Аверченка, Мандельштама, Максиміліана Волошина і навіть поговорюють про розстріляного як нібито білогвардійця Гумільова, то в Радянській Україні не те що Григорія Чупринку (який, до речі, в двадцяті роки теж видавався) чи до. Євшана, а й про В. Підмогильного, М. Хвильового, О. Слісаренка, М. Івченка, М. Йогансена та багатьох інших говорити не доводиться. Михайла Семенка, Гео Шкурупія та багатьох інших "авангардистів" згадують тільки для хули і репрезентують лише окремими, старанно підібраними віршиками в антологіях. П. Филипович і до. Драй-Хмара, по суті, не існують в нашій літературі. Енциклопедиста М. Зерова, по суті, немає, бо окремі "відновлені" його вірші - це краплина в океані його літературної та наукової творчості. Навіть у Бажана, Тичини, Сосюри та інших тепер перевидається далеко не все те, що публікувалося в їхніх збірниках та періодиці двадцятих років.
            А літературознавство радянського періоду? Ні академіка С. Єфремова, ні блискучого дослідника західних літератур А. Ніковського, ні М. Калиновича, ні комуніста В. Коряка, ні багатьох, багатьох інших...
            А перекладацька справа? Справа доведення до українського читача всіх багатств світової культури рідною мовою? Для всякої культурної нації - це одна з кардинальних справ, тому кожна культурна нація завжди приділяла їй максимум уваги і зусиль. У двадцяті роки українські видавництва успішно здійснювали широко задуманий план повних і багатотомних видань світової літературної класики, найвизначніших творів філософської, політичної, соціологічної, історіографічної, мистецтвознавчої думки в добрих перекладах і з науковим апаратом, з участю великих фахівців. Тепер ці переклади стали такою бібліографічною рідкістю, що дістати їх практично неможливо. А нові перекладні видання здійснюються в порівняно мізерних масштабах, так що маємо тільки поодинокі книжки з світової класики, причому окремі блискучі переклади, як-от "Фауст" Гете (переклад М. Лукаша), "Божественна комедія" Дайте (переклад П. Карманського і М. Рильського) та інші видані такими мізерними тиражами, що дістати їх неможливо при всьому бажанні. А про видання світової філософської, соціологічної літератури в українських перекладах годі й говорити. А це ж усе те, з чого складається реальне культур не життя сучасної нації, без чого вона не буде духовно повноцінною і повнозначною. Не забезпечувати цього українській нації і орієнтувати її на те, що до світового духовного життя вона може прилучитися не безпосередньо, а через посередництво російської культури, означає фактично відмовити ій в одному з найважливіших життєвих прав, перетворювати на утриманство і залежність те, що повинно і може бути дружньою взаємодопомогою. Це означало б посилювати фактичне відставання української культури й далі заганяти в кут українську мову, оскільки переклади - це не пасив, а один з найбільших активів кожної культури.
            Український читач хоче і повинен мати своєю мовою надбання світового духовного життя, зокрема світову літературну класику.
            "Попит на перекладну світову класику у нас великий.
            Практика показує, що тиражі добре виконаних перекладів творів світової літератури українською мовою - хоча б таких, як Гомерова "Одіссея"(переклад Бориса Тена), "Фауст" Гете (переклад М. Лукаша) "Божественна комедія" Данте (переклад М. Рильського та П. Карманського) чи байки Езопа (переклад Ю. Мушака), розійшлися дуже швидко.
            Вже час внести в цю важливу для розвитку культури народу справу більше систематичності, розмаху, ініціативи й наполегливості.
            На наш погляд, доцільно було б створити спеціальне видавництво, що випускало б у світ твори зарубіжних літератур і літератур народів СРСР у перекладах українською мовою. Таке видавництво могло б згуртувати навколо себе висококваліфікованих перекладачів і повніше забезпечити попит українського читача" 159 .
           
            159 Гуменюк М. Від розмов до діла, "Літературна Україна , 1965, 24 вересня.
           
            Але поки що, на жаль, розмов у цих справах більше, ніж діла. В цій справі маємо мізерну частку того, що вже мали в двадцяті роки.
            Негаразд ми поводимося і з надбанням українського народу в інших сферах культури й мистецтва.
            В музиці майже забуті як українські великі композитори Максим Березовський та Дмитро Бортнянський, галицькі композитори XIX - XX століть. До останнього часу не згадувалися великі і всесвітньовідомі співаки Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський, і досі в нас немає їхніх записів, хоч на Заході записи є і здобули велику популярність. Не згадуємо про хор Кошиця та про ряд інших всесвітньовідомих колективів і не маємо їхніх записів.
            На всю республіку у нас навіть немає заводу для виготовлення грамплатівок.
            У малярстві й скульптурі ми не знаємо такого велетня, як О. Архипенко, якого мистецький світ ставить поруч з Пікассо. Не знаємо М. Бутовича, М. Паращука, П. Холодного, майже не знаємо Обаля й Новаківського. Досі замовчується ціла плеяда талановитих митців - "бойчукістів", що створили самобутній напрям в українському мистецтві двадцятих років. Тільки тепер починаємо згадувати про А. Петрицького...
            Не приділяється належної уваги українському народному мистецтву, давно вже визнаному в світі за одну з найдорогоцінніших перлин людської культури й краси. Внаслідок того всесвітньовідомі центри народної творчості в Опішні, Петриківці, Косові та ін. перебувають, м'яко кажучи, не в кращому стані...
            Адже факт, що Павлина Цвілик, вироби якої так високо цінуються в мистецькому світі, не мала елементарних умов для праці, як і Приймаченко, як і ряд інших народних умільців.
            В експозиціях наших музеїв забагато місця відводиться імпозантній халтурі і сірятині заслужених кон'юнктурників, в той час як найновіші мистецькі шукання менш "благополучних" сучасних талантів у них не представлені. Чимало яскравих творів минулих періодів, особливо двадцятих років, гибіють у "фондах". У Львові, у Вірменському соборі, по суті, поховані сотні першорядних пам'яток українського іконописного мистецтва XV - XVII століть, які могли б прикрасити не один музей (а чому б не створити і спеціальний музей давнього українського мистецтва), могли б дати матеріал для прекрасного малярського альбому, що розійшовся б по всьому світу (до речі, тем для таких альбомів українське мистецтво має багато...).
            Подібних прикладів збіднення мистецьких надбань та духовної історії можна б навести ще багато.
            Але й те, що не попало ні під офіційне, ні під самодіяльне табу, що нібито ж допущене в актив української культури, - і те популяризується і доводиться до масового глядача й читача дуже й дуже недостатньо. Внаслідок цього чималі шари населення дуже мало знають про величезні багатства української культури, не цікавляться нею і вважають її чимось не вартим уваги. Пригадаймо, як серйозно ставила КП(б)У в двадцяті роки справу опанування української культури найширшими масами трудящих України, розглядаючи національну культуру й мову як могутнє знаряддя комуністичного культурного будівництва й виховання. Тепер же маємо в певному розумінні цілковиту антитезу до цього: стійке ігнорування української культури, зокрема книжки, й неподільну підміну їх російською культурою та книжкою, - якщо не всюди, то принаймні серед значних верств міського населення і особливо у "верхніх шарах" суспільства та з боку громадських органів, які зовсім не пропагують української культури серед населення, надто серед молоді. Це ігнорування набирає таких кричущих форм, що не може не обурювати всіх, хто хоч трохи вболіває за справи української культури. Тривожні голоси проникають навіть у нашу пресу, взагалі досить обережну, м'яко кажучи, в подібних справах. Перегляньмо "Літературну Україну", "Культуру і життя" (кол. "Радянську культуру"), "Робітничу газету" та ін. - і ми знайдемо в них чимало голосів тривоги й протесту проти фактів одверто нехлюйського й знущальницького ставлення до популяризації української культури.
            В Українській Радянській державі відповідні органи, Уряд перш за все, не дбають про справді всенародний характер української радянської культури.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:35 | Повідомлення # 15
2. Мова: український народ під мовною блокадою.
            Більш як п'ятдесят років тому, ще за царської Росії, Імператорська Академія наук у записці "Об отмене стеснения малорусского печатного слова" змушена була заявити: "Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение и к семье, и к родной среде, а это не может не отразиться самым печальным образом на нравственном складе... населения Малороссии" 160.
            Це було визнання і змушене, і запізніле, але ж справедливе. Воно було зроблене під тиском обставин, під впливом багатьох першорядних наукових авторитетів. У світовій науковій політичній думці вже давно склався погляд, розвинений великими філософами, педагогами, лінгвістами, письменниками, про те, що всяка культура починається із знання рідної мови, що зневага до рідної мови є формою знеособлення і самозречення; що по ставленню до рідної мови можна судити про моральний та інтелектуальний рівень людини; що мова - це живий символ збірної особистості народу; що занепад національної мови є безпосереднє свідчення занепаду нації і, отже, величезна втрата для духовної скарбниці людства; що для всякої духовно цілісної людини будь-яке ущемлення її мови є посяганням на її "я", на її народ, і вона неминуче буде такому посяганню противитися.
            Для всякого серйозно мислячого комуніста ці істини, здобуті соціологічними науками, є незаперечним фактом. Звідси величезне значення мовного моменту в загальній справі національного будівництва комунізму.
            Тим-то ЦК РКП(б) ще в листопаді 1919 року постановив:
            "Члени РКП на території України повинні на ділі (підкреслення моє. - І. Дз.) проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, повинні перетворити її в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою,' щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою" 161.
           
            160 "Украинская жизнь", 1912, № 10, с. 18.
            161 "КПСС в резолюциях...", т. 1, с. 459.
           
            Як відомо, ця постанова написана власноручно В. І. Леніним. Передбачаючи (і побачивши вже) опір її здійснюванню, він через три роки в своїх останніх вказівках категорично зазначав:
            "... Треба запровадити найсуворіші правила відносно вживання національної мови в інонаціональних республіках, які входять до нашого союзу, і перевірити ці правила особливо ретельно: немає сумніву що під приводом єдності залізничної служби, під приводом єдності фіскальної і т. д. у нас, при сучасному нашому апараті, проникатиме безліч зловживань істинно руського характеру. Для боротьби з цими зловживаннями потрібна особлива винахідливість, не кажу вже про особливу щирість (підкреслення моє. - І. Дз.) тих, що за таку боротьбу візьмуться. Тут потрібен буде детальний кодекс, який можуть скласти хоч трохи успішно тільки націонали, що живуть у даній республіці". 162
            Згідно з цією вказівкою Леніна XII з'їзд РКП(б), зокрема, постановив: необхідно, щоб "были изданы специальные законы, обеспечивающие употребление родного языка во всех государственных органах и во всех учреждениях... законы, преследующие и карающие со всей революционной суровостью всех нарушителей национальных прав".163
           
            162 Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 45, с. 344.
            163 "XII съезд РКП(б)...", с. 601.
           
            3 того часу минуло понад сорок років, час більш ніж достатній для запровадження цих прямих вказівок і для досягнення мети, чітко з'ясованої Леніним. Що ж ми маємо натомість? Натомість все зроблено навпаки. Про вживання української мови в службових установах і т. п. тепер смішно навіть говорити. Про якісь "правила" й "кодекси" щодо вживання національних мов і згадки не лишилося. Дух "єдності" (не те що "залізничної" чи "фіскальної", а всякої - абсолютної й безоглядної) восторжествував давно і глибоко. А щодо "відтіснення української мови на другий план", то воно здійснене, так би мовити, по всіх важливих лініях, і дуже й дуже твердо, воістину "безкомпромісно". Для кожного, хто здатний чесно визнавати факти, все це таке очевидне і зрозуміле, що дальшого обговорення не потребує.
            Залишається лише констатувати, що внаслідок фактичного другорядного становища української мови (саме фактичного, бо формально і юридично вона, зрозуміло, повноправна) пишним цвітом розквітла зневага і навіть ненависть до неї не тільки з боку міщанства, а й з боку тих "комуністів", про яких Ленін сказав: "...поскрести иного коммуниста и найдешь великорусского шовиниста", - з боку самих же таки українців, тих "обрусевших", про яких Ленін сказав, що вони особливо "пересаливают по части истинно русского настроения" А що може бути більшим моральним падінням, як зневага до власної мови і культури, і чого може сподіватися суспільство від таких матерененависників?!
            Українофобія, про яку ми говорили вище, є для багатьох українців логічним наслідком загального психологічного закону, дійсного для людей всіх націй.
            "Последствием такого отречения (від рідної мови. - /. Дз.), как это давно замечено многими выдающимися психологами и педагогами (напр. Фихте, Дистервегом и др.), является некоторое искажение душевной природы человека, выражающееся нередко, с одной стороны, известным обесцвечением у подобных людей их мыслей, чувств и воли, влекущим иногда за собой даже порчу их личного характера и нрава; с другой стороны, - неизбежным охлаждением у них живых привязанностей к своей родной среде, к своему народу и краю, порождающим затем нередко или полный индифферентизм ко всему общественному, или общее реакционное настроение, исполненное мизантропии и антипатии преимущественно ко всему родному" 164.
           
            164 Михальчук О. К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? "Киевская старина", август 1899, с. 185.
           
            Багато поверхово мислячих людей не надають особливого значення фактові денаціоналізації та забуття рідної мови і в такій своїй "толерантності", чи байдужості, вбачають вираз широти і благородства підходу. Але вони помиляються. Мова так органічно пов'язана з найглибшими джерелами і найтоншими виявами духовного життя і особистого, і суспільного, що відречення від неї, мовна асиміляція, масовий перехід на іншу не можуть пройти безслідно ні для особистості, ні для суспільства. Все це не може не викликати певного зміщення, певних порушень "альвеолярного" апарату духовної "мікроструктури", порушень, часто і непомітних, проте таких, що так чи інакше дадуть, може, не прямі, опосередковані, але тяжкі наслідки й ускладнення. Перш за все це викликає неминуче збіднення, певне пересихання, замулення джерел духовності (може, не зразу помітне, як не зразу пересихають річки від збіднення лісових джерел); адже з утратою рідної мови втрачається незглибимий світ підсвідомості, все національне психологічно-духовне підґрунтя, всі підземні води й "таємниці" великої колективної душі, колективного досвіду народу. Переймання іншої мови, безумовно, збагачує людину тільки тоді, коли рідна мова залишається на притаманному їй місці: коли ж ідеться про заміну, то це переймання компенсує оті втрати лише частково, бо інша мова навіть при найкращому знанні засвоюється до певної міри схематично збіднено, без тих колосальних глибин підсвідомості, без тих неповторних візерунків асоціативності, з непомітними, може, але незліченними обривами "альвеолярних корінців"... Ось звідки йдуть безсумнівні духовні, естетичні, етичні втрати. Ось чому великий Потебня застерігав від неминучої "мерзости запустения", пов'язаноїз денаціоналізацією, з мовною асиміляцією. Ось чому так обстоювали рідну мову всі великі знавці людської душі, письменники, психологи, педагоги. Нагадаймо хоча б слова Фрідріха Адольфа Дістервега:
            "Що означає для окремої людини її індивідуальність, те означає для народів національність... Умертвити людину - окремий і довершений вчинок. Однак взяти від людей їхню національність - це постійне і тривале вбивство. Яке жахливе!..
            Мова для людини священна. Посягати на неї, пограбувати її від людини, нав'язувати їй чужу - означає посягати на корінь життя людини. Кожний народ на світі вбачає в такому вчинку злочин проти своєї самобутності і не залишає його без покарання. Через мову народ живе, в ній втілений його дух. Виплекана мова - це велике діло, ознака і виразник його найвнутрішнішої суті".
            До аналогічних висновків приходив і другий великий педагог - К. Д. Ушинський:
            "Мова народу - кращий, нев'янучий і вічно відновлюваний цвіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси і ріки, її бурі і грози - весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так лунко в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові - в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, - одне слово, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найживіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова - народу більше нема! Ось чому, наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різноманітні насильства від іноплемінників, коли це насильство, нарешті, торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все - і він все може повернутиале відберіть мову - і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови - ніколи, і коли вимерла мова в устах народу - помер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу - цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі" 165.
           
            165 Ушинський К. Д. "Рідне слово". Львів, 1960, с. 9 - 10.
           
            Якщо позбавити народ його мови - це вбити народ, і якщо цього злочину немає з чим порівняти, то з чим порівняти його тоді, коли така душогубська політика маскується в благородні словеса; коли вона сама, судячи і рядячи, оголошує злочином усякий інстинктивний самозахист, в тім числі і мовний самозахист народу; коли вона не має найменшої чесності виступити в своїй власній істоті і запевняє, що то не вона відбирає в народу рідну мову, а сам народ від своєї мови відмовляється?
            Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися.
            Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов'язані з цим ненормальні наслідки для суспільства.
            "Хто вам не дає говорити по-українському?" - люблять "уничтожающе" питати погано замасковані під інтернаціоналістів українофоби й недозрілі до справжньої людської культури русифікаторські "общечеловеки".
            "Хто вам заважає говорити по-українському?" - дивуються люди оброзичливі, але політично наївні, байдужі до "надуманої" національної проблеми.
            "Хто вам забороняє говорити по-українському?" - гримає високе начальство, всім своїм гнівним виглядом доводячи цілковиту неможливість будь-якого примусу.
            Хто забороняє?.. Чи може бути більш фальшиве і пусте запитання? А хто забороняв у царській Росії говорити по-українському, по-польському, по-грузинському і т. д.? Навіть писати і друкувати не в усі часи забороняли. І чому все-таки, попри відсутність юридичної заборони, "землячки", кажучи словами Шевченка, "різали по-московськи"? Хто забороняв африканцям говорити по-своєму і чому все-таки в значній частині Африки запанувала французька мова або англійська, і тепер молоді африканські держави стоять перед важливим завданням емансипації питомих мов? Чому в певних сферах індійського суспільства так запанувала англійська мова, що тепер заходи уряду для "деанглізації" зустрічають, як відомо, одчайдушний опір з боку цих кіл населення? А хто взагалі забороняє всім людям на землі бути культурними, освіченими, добрими, приязними, розумними, щасливими? Хто забороняє вам, тим, хто примус бачить тільки в кнуті й шомполах, - хто забороняє вам, шановні "інтернаціоналісти"-русифікатори й "інтернаціоналісти"-українофоби, позбутися вашого русифікаторства й українофобства, зрозуміти національні потреби українського народу, а заодно побачити його фактичне національне становище й побачити вами ж створений механізм русифікації"?
            Ви забороняєте (заважаєте, не даєте), - якщо ви все-таки наполягаєте на своєму не дуже чесному запитанні і хочете на нього відповіді, - ви, тобто створені вами обставини життя. "Нерівність, що склалася в житті фактично" (Ленін), фактичне другорядне становище української мови (як і культури) - ось що є невблаганною силою, незрівнянною з будь-якою силою батога й будь-якого шомпола, будь-якого наказу й юридичного закону, справді нездоланною силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити поросійському, відмовлятися від своєї рідної мови. Одні просто перестають відчувати потребу в українській мові, тоді як життя скрізь і всюди владно вимагає російської (як слушно зауважив один ненадрукований дописувач до "Літературної газети": з російською мовою можна проїхати всю Україну і обійтися без української, з українською ж без російської на Україні не обійдешся); інші ж і хотіли б говорити по-українському, так соромно: всі дивляться, як на дивака (це в кращому разі).
            Ця фактична нерівність мов (і культур), як ми вже говорили склалася до революції внаслідок колоніального становища України. В двадцяті роки вона визнавалася, і ставилося завдання поступового її подолання. Так, зокрема, 1 серпня 1923 року ВУЦВК і РНК УРСР постановили:
            "Зосередити увагу держави на поширенні знання української мови... Внаслідок відносно слабого розвитку української мови і української культури взагалі, внаслідок відсутності потрібних підручників для навчання, відсутності підготовленого до певної міри персоналу - життя, як ми бачимо на досвіді, приводить до фактичної переваги російської мови" 166.
           
            166 Культурне будівництво в Українській РСР...". т. 1, с. 243.
            167 Там само, с. 244.
            168 "X съезд РКП(б)...", с. 603.
           
            Ось у цій фактичній перевазі російської мови в житті, перевазі, яка відтоді не тільки збереглася, а й посилилася (оскільки політика українізації була підмінена політикою русифікації), - в ній є вся суть.
            Як вона виявляється в різних сферах життя й побуту, як діє потужний і добре налагоджений механізм русифікації, - про це вже говорилося. На закінчення хочу ще коротко перелічити окремі його коліщатка, окремі лінії його "схеми".
           
            1. Офіційне життя, офіційні зносини. Ведуться вони російською мовою, за деякими винятками, всупереч постанові ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 року: "вибрати як переважаючу для офіційних зносин українську мову" 167. Окремі винятки трапляються хіба що в Києві, як столиці УРСР, - з нагоди якихось публічно-репрезентаційних акцій (ювілей Шевченка, урядовий прийом, мітинг тощо) - і мають вимушений або й оперетковий характер. У всьому іншому офіційному житті та інших офіційних зносинах по всій республіці згори донизу (до районних центрів принаймні) безоглядно панує російська мова.
            2. Партійне, комсомольське, профспілкове та інше суспільно-громадське життя також ведеться виключно російською мовою.
            3. Господарське життя і господарські зносини в усьому їхньому безмірному обсязі ведуться російською мовою. Цілий ряд прямих постанов про забезпечення роботи господарських органів мовою даної республіки, в тому числі й постанова X з'їзду РКП(б) 168, лишилися на папері.
            4. Діловодство - те саме.
            5. Армія після двадцятих років з цього погляду поза обговоренням і стала ще більшим важелем русифікації.
            6. Виша освіта, середня технічна освіта, професійне навчання срізь і всюди велися і ведуться російською мовою (хоч у деяких вузах з цього року нібито передбачене поступове запровадження української мови).
            7. Школи ФЗН, ремісничі та інші училища. В них набирається переважно сільська молодь і протягом кількох років зазнає нещадного мовного калічення.
            8. Середня освіта, середня школа. В містах України 1958 року в українських школах навчався тільки 21 % дітей (в 1926 році - 97 %). Навіть у столиці України Києві того самого 1958 року тільки 22 000 учнів було в українських школах і 61 000 - в російських. Добре відомо, що в ряді великих міст (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) українські школи обраховуються буквально одиницями. Щодо цього стан шкільної освіти в містах України такий скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не належать до найбільших державних таємниць.
            Але й ті школи, які називаються українськими, по суті, ними не є. Досить побувати в будь-якій "українській" школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському "соромляться" говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це "показуха" і непотрібна театральність для цифри і "для іноземців".
            Але найгірше те, що "українські" школи - і це вже стосується і міських, і сільських шкіл - зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та пов'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і "предпочтительности" російської культури та другорядності української як доважка до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України переважно цілковиті невігласи щодо української культури.
            "Перевірено твір на тему: "Роль літератури і мистецтва в житті радянської людини". Викладачі стурбовані. В жодному з двохсот тридцяти учнівських творів навіть не згадано імен Лисенка, Лятошинського, Степового, Леонтовича, Ніщинського, Майбороди, Кос-Анатольського, Труша, Їжакевича. Монастирського, Заньковецької, Садовського, Крушельницької, Мишуги, Курбаса, Петрицького, Довженка ... Виявляється, що про тих митців, які внесли значний вклад у скарбницю нашої культури, дехто з випускників середньої школи не має уявлення... Чи можна за це повністю склада ти вину на вчительство? Безперечно, не тільки воно в цьому винне. Адже навіть найсумлінніший сільський вчитель не знайде бодай на поштових листівках творів українських художників. Немає їх ані в книгарнях, ані в художніх салонах. А їх би варто продавати в кожному кіоску, як продають репродукції з Шишкіна або Перова.
            Дуже добре, що нашим школярам відомі імена Чайковського і Рєпіна. Про них вони чули чи не з першого аж до випускного класу. В багатьох школах з року в рік переходять теми бесід: "Рєпін - великий художник", "Чайковський - великий композитор". Це, повторюємо, добре, але явно замало. Отже, годі й дивуватися з того, що сталося торік в одній зі шкіл Луцька.
            Якось у присутності ряду класних керівників вчитель провів з п'ятикласниками бесіду про художника Їжакевича. Під час обміну думками один з учителів заявив, що тема для бесіди явно невдала, можна було б взяти якогось відомого художника - наприклад, Рєпіна чи Шишкіна, бо про Їжакевича навіть не всі учителі чули " 169 .
            Коментарі, як кажуть, зайві.
           
            169 Забужко С. І. І все ще прогалини: нотатки з вступних екзаменів, "Літ. Україна". 1965, 3 вересня.
           
            9. Дитячі садки, дитячі ясла. Це одна з найстрашніших і найзлочинніших ділянок русифікації. Тут відбувається необоротна "окулировка" безборонних дитячих душ. Дитячі садки та ясла в містах поспіль російські, за кількома винятками. Звідки ж візьметься українська дітвора в містах, де, як вона буде виховуватись?
            Я дозволю собі зацитувати документ, один із багатьох листів у мовній справі, які одержують різні установи УРСР:
           
            "До Міністерства освіти УРСР, м. Київ,
            від матерів дітей дошкільного віку
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Сторінка 3 з 6«123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика