Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 6123456»
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Інтернаціоналізм чи русифікація?
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:04 | Повідомлення # 1
Безпосереднім поштовхом для написання цієї славнозвісної наукової праці стали проведені 1965 року в Україні арешти творчої молоді. Робота була оголошена антирадянською, автора виключили із Спілки письменників, і він теж опинився за ґратами. Починаючи з 1968 p., монографія багато разів виходила за кордоном українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. В Радянському Союзі як політичне звинувачення висувалася проти кожного, хто читав її чи бодай тримав у руках, якщо це ставало відомо КДБ. В Україні, проголошеній незалежною державою, ця наукова робота окремою книжкою виходить вперше. На жаль, багато порушених у ній проблем залишаються актуальними й нині.
           
            ПЕРЕДНЄ СЛОВО
           
            Пропозиція видати працю понад тридцятирічної давності, написану на суто злободенну тоді тему, була для мене досить несподіваною. Мені здавалося, що вона звучатиме сьогодні архаїчно, насамперед через характерний для радянських часів "цитатний" (посилання на авторитетів!) спосіб арґументації. До того ж, від багатьох поглядів того часу я давно і далеко відійшов, а деякі ідеї та оцінки виявилися настільки наївними, що мені прикро про це й згадувати.
            Але в очах видавців це виглядало інакше. По-перше, казали вони, дивно і нелогічно, що праця, в якій ідеться про українські проблеми і яка видана в багатьох країнах кількома світовими мовами, ніколи не виходила на батьківщині окремою книгою (запізніла публікація в журналі "Вітчизна" 1990 року тут до уваги не береться, бо журнальна публікація не має тієї ваги і доступності, що окреме видання). По-друге, казали видавці, проблеми, зачеплені в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?", на жаль, стоять перед Україною і сьогодні, й, отже, праця зберігає свою актуальність, принаймні почасти.
            Перечитавши свій давній і напівзабутий текст "новими очима", я прийшов до висновку, що думка видавців має свої підстави, і погодився з їхньою пропозицією.
            Справді, і сьогодні державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності - як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та "ментальності". А у сфері культури і мови "здобутки" підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. На зміну гаслові початку XX ст.: "Коммунизм говорит по-русски", прийшло не дуже мовлене вголос, але могутньої анонімної дії гасло кінця XX ст.: "Бизнес говорит по-русски" (і трохи англійською, додамо). Грабіжницько-мафіозний "ринок", мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску (та ще за умов державно-податкового і державно-хабарницького здирства), напропале експлуатує історично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі виштовхує, "відторгає" українську мову й культуру, активно діє проти них (а тим самим - хоч і не тільки тим - і проти України).
            Українська преса сьогодні практично витіснена з суспільного побуту. Українські книгодрукування і книготоргівля знищені, навіть ті цікаві малотиражні видання, що останнім часом з'являються, до читача не доходять. Дев'ятий вал російськомовної "масової культури" заливає руїни культурної інфраструктури України.
            На цьому майже апокаліптичному тлі безпорадно і жалюгідно звучать не тільки патріотичні заклики аматорів "плекати рідну мову", а й риторика урядових постанов та програм розвитку української мови й культури.
            Парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті вибороло власну державу, нелегко пояснити раціонально. Тому він провокує широкий спектр емоційно забарвлених інтерпретацій - від гнівної "національної самокритики" з неодмінним традиційним осудом земляків-українців за брак національної свідомості й гідності (різні сучасні варіанти класичного "Народе без пуття, без честі, без поваги") - до вдоволеного прийняття, а то й цинічної гльорифікації "досягнутого рівня" русифікації та закликів орієнтуватися на нього і від нього вести відлік нового національно-культурного часу.
            Арґумент від "досягнутого рівня" - основна і досить ефективна зброя в руках (власне, в устах!) як принципових неґаторів українства, так і лінґвістичних ледацюг. Переконливим він здається і для адептів природної "вищості" російської культури, і для тих, хто "непробивний" для будь-якої культури. Мовляв, так "історично склалося", що п'ятдесят (чи більше) відсотків населення України говорить по-російському. Не будемо ж їх силувати до української мови, - виходьмо з реальної ситуації. При цьому таких "лібералів" не цікавить ні те, як же воно історично склалося, якою ціною і в який спосіб; ні те, що більшість з отих російськомовних українців відчуває ностальгію за українською мовою, некористування нею відчуває як свій ґандж і радо б заговорила нею, якби була в суспільстві сприятлива атмосфера, відповідне позитивне настановлення або потреба. Чому ж немає такого позитивного настановлення (в реальному суспільному побуті, а не на рівні офіційних ритуалів) і такої потреби - навіть у незалежній Україні: парадокс із парадоксів (для кого - трагічний, для кого - трагікомічний)? Чому "двомовність", навколо якої так граціозно і благородно витанцьовують борці проти "насильницької українізації" (надто політичні СЛОНи *), на практиці означає тільки і тільки російськомовну одномовність?
           
            [* СЛОН - Соціально-ліберальне об'єднання, в програмі якого - державний статус російської мови.]
           
            Можливо, зрозуміти логіку цих алогізмів допомогла б "історія хвороби" (тут той випадок, коли хвороба сягає стадії, в якій уже сама себе стимулює і генерує - відоме в медицині явище); історія русифікації і "конструкція" механізму русифікації, який має не лише колосальну силу інерції, а й колосальну силу саморушійності, самовдосконалення у самовідтворенні. Деяких коліщаток цього високопродуктивного механізму я і торкався в "Інтернаціоналізмі чи русифікації"?". Тож, може, ця давня праця дасть дещо і для роздумів про наше захмарене сьогодення.
            На жаль, у мовній сфері ніякі арґументи ні на кого не діяли, не діють і ніколи не діятимуть. Узвичаєна практика - тут вищий закон, рутинна потреба - священна мірка. Тобто, це справа емоцій, житейського інтересу, ледачкуватої зручності (коли брати на рівні особистості, а не на рівні державної політики). І лише інколи - совісті, почуття справедливості - для тих, у кого вони є. Але мало хто за рутинним, освяченим звичкою нехтуванням української мови, за зручністю і вигідністю особисто для себе такої ситуації - здатен побачити довготривалий історичний злочин, глибоку травму національного організму. І ще менше таких, хто вгадує власну вину за цю історичну кривду, навіть попри особисту непричетність. Більше таких, хто склав собі уявлення, що для свого комфортного самопочування у світі мислі та культури він зовсім не потребує української мови, що українська периферія цього світу його не має цікавити. Хай, мовляв, українська культура спершу досягне такого і такого-от рівня... (залишаю осторонь питання про те, що дуже часто у такий спосіб просто блефують особи, які не мають жодного уявлення про культуру взагалі - ні про яку). Споживачів цікавить тільки якість товару. Але ж культура - не просто товар, а співтворчість, співтворення. Тож катастрофічно, коли питання про власний внесок і власну відповідальність не сприймається, як і моральна проблема, що криється в цьому самовідстороненні. А втім, про моральні виміри суспільних процесів наче вже й непристойно говорити в нашу добу морального редукціонізму і безпардонної "крутизни".
            Малограмотні "круті" діють сьогодні не тільки в торговельнофінансових оборудках, рекеті та на міських "товчках". Пробиваються вони і в делікатніші сфери - політичних тусовок та "інтелектуальних" новацій. За умов такої моральної і мислительної розкутості вже звичайним явищем стає поява в промосковсько-комуністичних газетах, особливо місцевих, "учених" статей, що, в дусі пріснопам'ятної валуєвщини, оголошують українську мову неіснуючою, штучною, вигадкою націоналістів, провінційним діалектом російської тощо. Так, у газеті "Сіверські вісті" від 6 вересня 1997 р. надруковано статтю її головного редактора В. Ільченка "Так что же такое украинский язык?", в якій після любительських балачок усе на ту ж тему про "один из многочисленных диалектов русского языка" ставиться чудернацьке (але далеко не безневинне в своєму ієзуїтстві) питання: "...служат ли вообще национальной идее усилия в деле "создания искусственного украинского языка, который противопоставляется-русскому?". А от рупор кримських комуністів - газета "Крымская правда" (аякже!) у своїй постійній навіженій кампанії проти української мови договорилася до того, що вона, мовляв, - вигадка "авантюриста Шевченко"... Далі, як кажуть, нікуди...
            А втім, виявляється, є куди і завжди буде. Другий фронт облоги української мови - організований протест... проти чого б ви думали? - проти, виявляється, переслідування і пригнічення російської мови в Україні! Саме так інтерпретуються слабенькі і боязкі спроби розширення сфери функціонування української мови в Україні. Цей фронт вибудовується під прапорами захисту прав людини, і тут уже діють інтелігентніші сили.
            Ось, наприклад, нещодавно зразу чотири протестанти проти насильницької українізації, жертвою якої стає нині український народ, і, відповідно, проти переслідування російської мови - виступили в популярній і шанованій газеті "День" (див. число від 9 вересня 1997 p.). Один із авторів, заступник голови Громадянського конґресу України п. Олександр Лузан, нічтоже сумняшеся доводить до відома читачів "Дня", що "українська мова ніколи не зазнавала такого нищівного тиску, як нині зазнає російська". Це, видно, принципова позиція ГКУ: на аналогічному рівні розуміння проблеми та знання історії зроблено чимало заяв лідерів цієї політичної організації. І ніхто не розповів цим знавцям української історії бодай невеличку частину з довжелезної низки історичних фактів,: - починаючи від того, як Петро І заборонив українське друкарство, а Катерина II ліквідувала українське шкільництво, і кінчаючи тим, як у 1918 - 1919 pp. більшовики розстрілювали на вулицях Києва перехожих, зачувши їхню українську мову (факт добре відомий, але пошлемося й на радянське джерело: "Досить згадати розстріли червоногвардійцями в Києві, в Полтаві й інших містах людей за їх українську мову, за знайдений папірець нею написаний"... - це зі статті Василя Блакитного у газеті "Вісті ВУЦВК" від 3 червня 1921 року), або як на початку 30-х років винищували всіх "шкідників на мовному фронті", або як уже в недавні, благословенні брежнєвські часи стежили за тими, хто перевищував допустиму дозу прихильності до української мови, і що було з тими, хто виявляв "упертість"...
            І годилося б попросити пана Лузана навести бодай один, бодай віддалено аналогічний випадок, пов'язаний із становищем російської мови в нинішній Україні. Та що там "аналогічний" - бодай просто не з режиму "найбільшого сприяння"! Може, когось звільнили з роботи чи на роботу не взяли за знання і вживання російської мови? Може, "прикрили" якусь газету за те, що вона виходить в Україні російською мовою або й російські інтереси обстоює (як-от спеціальні, для України, випуски московських "Известий", "Комсомольской правды" та ін.)? Може, заборонили Конгрес російських общин чи "Русское собрание"? Може, не дозволено агітувати денно й нощно за надання російській мові статусу другої державної? Може, в Донецьку натовп українських шовіністів пікетує спробу відкриття єдиної в місті російської гімназії, а не зовсім навпаки? Може... може... може...
            Коли чуєш дедалі зростаючий шквал політиканських волань про пригнічення росіян та російської мови в Україні, - мимоволі хапаєшся за голову: люди добрі, хто з нас божевільний? Чи всі ми непритомні?
            Вийдімо на вулицю: всюди російська. Гляньмо на книжкові розкладки: все російське, на газетні кіоски - майже все. Подивімося на театрально-концертну рекламу (хоча б у підземних переходах), на рекламу гастролей, естради, шоу-бізнесу тощо... Увімкнімо телевізор... Послухаймо по радіо наших державотворців з парламентської трибуни...
            Певно, панові Лузану ніколи не доводилося шукати в столиці українську дитячу книжечку онукові чи онуці на день народження. От намучився б! І, певно, взяв би одну з безлічі прекрасно виданих російських... І після цього знову би безстрашно возглашав про засилля українства в Україні та про "нищівний тиск", якого зазнає в Україні переслідувана російська мова? Напевне, так і було б, бо тут не про логіку йдеться...
            Зрозуміла річ, ні пана Лузана, ні його однодумців з високогромадянських конґресів ці сторони нашого національного буття не цікавлять і "не колышат", отож відповідних пізнавальних рейдів по столиці України місту-герою Києву або інших містах України вони не робитимуть.
            Особливо вражає довільність арґументів і сумна сміховинність "фактів", якими оперують автори добірки. Скажімо, пан Лузан пише: "У Росії ставлення до української культури набагато краще, ніж до російської в Україні". І наводить "лише один яскравий приклад": "Понад три роки тому дві країни домовилися виділити приміщення в Москві для українського, а в Києві для російського культурних центрів. Росія одразу виділила величезний будинок на Арбаті. У Києві російського центру нема й досі". Сутужно у пана Лузана з "яскравими прикладами", якщо йому доводиться навести лише цей. Поясню читачам: Росія виділила не зразу і не "величезний будинок", а величезну руїну, на відбудову якої Україна витратила фантастичні як на нашу бідність кошти, і клопоти на цьому далеко ще не скінчилися (принаймні, на час появи статті п. Лузана). Звичайно, Росія зробила те, що мала зробити, погано, що Україна зволікає з аналогічним подарунком. Має бути і в Києві спеціальний російський культурний центр. Але хай пан Лузан порахує, скільки було і є в Україні фактичних центрів російської культури - від Національного Академічного театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві до будь-якого заводського клубу на Донеччині. І хай пошукає щось аналогічне для української культури в Росії. А тоді хай сам оцінить інтелектуальну і моральну вагу свого "розмашистого" твердження.
            Але найбільше здивувала мене Валентина Іванівна Єрмолова, талановита російська письменниця, голова "Русского собрания". Знаю її розважність і лояльність до української культури. І раптом читаю про "...заборону на російську мову, яку передбачає проект Закону про розвиток мов в Україні...". Валентино Іванівно, де Ви таке вичитали в тому проекті? Може, навели б для переляканих читачів відповідну норму з проекту Закону? Натомість українська мова, зауважує Валентина Іванівна, не потрапляла в такі тарапати, як оце російська. "Хіба, - питає вона, - за соціалізму заборонялися українські школи? Хто хотів, той ходив до них. А от феномен переваги - зовсім інша річ". Так, Валентино Іванівно. Хто хотів... Тільки треба було дуже хотіти. А щоб дуже хотіти, треба було бути "націоналістом", бо хіба ж "нормальна людина" стане дуже хотіти того, проти чого діють усі обставини життя і всі настрої офіційного суспільства. А хто такі "націоналісти" і куди вони зрештою потрапляли - відомо. Отак-то...
            Відомо і що таке "феномен переваги". Про нього популярно розповів ще на початку нинішнього століття видатний єврейський літератор і політик Володимир Жаботинський, заперечуючи відомому російському лібералові П. Струве: "Я написав, що коли російська культура тепер відіграє неприродну для неї роль культури всеросійської, то "причина полягає, головно, в споконвічному насильстві та безправ'ї". П. Б. Струве з цим незгідний. Російська, мовляв, культура переважає і в Києві, і в Могилеві, і в Тифлісі, і в Ташкенті "зовсім не тому, що там обов'язково тягнуть до участку розписатися в повазі до російської культури, а тому, що ця культура справді є внутрішньо владний факт самого реального життя в усіх частинах імперії, крім Царства Польського та Фінляндії". Тут П. Б. Струве безперечно несправедливий до нашого благопіклувального російського начальства. Як же можна заперечувати його великі, невикорінимі з нашої пам'яті заслуги щодо насаджування російської культури за межами Великороси? (...) Це, звичайно, не заважає нам усім високо цінувати і навіть любити російську культуру, яка багато чого доброго нас навчила і багато чого величного дала. Але навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все минулося без кулака і ніби успіхи російської мови на периферії доводять внутрішню безсилість інородницьких культур? Нічого ці успіхи не доводять, крім тієї старої істини, що підкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнішу квітку".
            Елементарна справедливість полягає в тому, щоб давнє і традиційне переважання російської мови і російської культури в Україні як наслідок колоніального становища України протягом століть - бодай трохи врівноважити деякою підтримкою мови і культури української. Цього поки що немає (ритуальну риторику не беремо до уваги).
            Товариші комуністи, ну загляньте хоч раз у житті в Леніна, яким ви клянетеся і якому квіти складаєте. Почитайте в нього і про "насильника і хама", яким завжди був російський великодержавник, і про різницю між формальною і реальною рівністю, про те, що реальну нерівність, яка неминуче складається в житті між дужчим і слабшим, треба компенсувати поступками щодо меншого, слабшого. Хіба не відомо, що позиції української мови протягом століть були незрівнянно слабшими порівняно з російською, і хіба не зрозуміло, що залишаються такими й тепер, тим більше - за умов цілковитої політичної, культурної, інформаційної, мовної відкритості перед великим сусідом? Я певен, що коли б українська мова дістала перевагу або досягла б паритету з російською мовою в Україні (!), її носії не були б такими немилосердними, якими є наші опоненти щодо мови української. Власне, й сьогодні "колективний носій" української мови хоч і слабший, та великодушніший...
            А втім - кого я хочу переконати, до кого волаю??? Хіба можна переконати того, хто певен: "Враховується тільки фактичний стан речей" (О. Лузан: "Історія цього питання для Європи також не має значення"). Може, для "Європи" чи для О. Лузана й справді "не мають значення" мільйони жертв і моря крові, якими позначена історія колоніального минулого України, історія придушення української самостійності, української культури й мови. Має значення тільки "досягнутий рівень" - досягнутий за допомогою "кальоного железа". Але Україна має право не погодитися з О. Лузаном і навіть з його сумнівною "Європою".
            Певно, публікація добірки викликала не зовсім ту реакцію, на яку сподівалася редакція. І рівно через місяць, 9 жовтня, з'являється стаття В. Кулика, в якій пропонується пошук компромісу між "двомовниками" і "одномовниками". Під "одномовниками" пропонується розуміти прихильників державності української мови, під "двомовниками" - тих, хто домагається статусу державної в Україні і для російської.
            Мені здається, дарма розважливий публіцист Володимир Кулик прийняв ці умовні терміни, запропоновані опонентами, не уточнивши їх. Адже маємо парадоксальну плутанину, що затемнює суть справи, ставить речі з ніг на голову. "Двомовниками" називають себе принципові й затяті одномовники: ті, хто не знає і не хоче знати української мови, хто протиставляє себе українській культурі. І "друга державна мова" потрібна їм не для того, щоб користуватися нею нарівні з першою, українською, а для того, щоб утвердити законодавчосвоє незнання і невизнання "першої". Хіба не знаємо ми, яку "двомовність" демонструють у парламенті України нардепи типу Моїсеєнка "со товарищи"? Або в якій "двомовності" "СЛОНяються" інтелігенти певного кшталту? Або яка "двомовність" панує в Донецьку чи Луганську і яка "тримовність" - у Криму? Такої ж пласкої "мовності" бажають "двомовники" чи "п'ятимовники" й решті України.
            Натомість презренні "одномовники" принаймні на практичному рівні мало не всі є "двомовники", бо добре володіють і російською мовою, знають російську культуру, часом і краще, ніж свою власну. Більшість з них чудово розуміє, що російська культура - одне з великих джерел думки і духовності. І більшість з них зовсім не проти російської мови, а якщо проти офіційного утвердження її як "другої державної", то тільки тому, що за наших реальних обставин це означало б увічнення її цілковитої гегемонії в Україні і було б останнім "демократичним" чи "ліберальним" цвяшком у демократичну ж чи ліберальну труну української мови.
            От тут би "Дневі" й нагадувати час від часу своїм читачам про те, як той рівень досягався. Повірте, це було б не менш важливо, ніж просто закликати до порозуміння. Бо порозумітися ж можна хіба що на якійсь основі, на основі знання фактів.
            Благородна логіка апологетів "реального стану" чи то "досягнутого рівня" - це переклад на псевдосоціологічний жаргон вічного принципу братерства: "Спочатку з'їмо твоє, а тоді - кожен своє".
            Але якщо комусь нічого не говорять поняття про історичну кривду цілого народу, то підійдімо з іншого боку - з боку взятого ними на озброєння поняття про права людини.
            Під правами людини вони розуміють своє право. Але, панове і товариші одномовні двомовники чи двомовні одномовники, є не тільки ваше право, а й моє. Право українця говорити на своїй землі своєю мовою, - а він цього права не має, тобто має теоретично, а практично скористатися не може, бо на кожному кроці "обставини" змушують його переходити на російську. Право почуватися вільною людиною, не зазнаючи тиску атмосфери, що нівелює його історично-культурне самопочування, - а українцеві в Україні до цього права зась. Право, нарешті, найголовніше людське право - бути спокійним за історичну долю своєї Вітчизни, свого народу, своєї культури, своєї мови, - а українець цього найбільшого, найголовнішого права людини ніколи не мав, не має і сьогодні, бо загроза втрати державності, втрати національно-культурної і мовної ідентичності залишається. Так чому права людини-"інтегратора" або людини-"байдужника" важливі, а права людини, яка потребує самоідентифікації, - неважливі?
            ...Не так давно з величезними труднощами "пройшов"-таки у Верховній Раді в Законі "Про вибори народних депутатів" пункт, що передбачав вимогу володіння українською мовою для кандидатів у народні депутати. Дивом-дивним Президент України зарахував його до тих, які не відповідають Конституції України і мають бути скасовані. Верховна Рада з ентузіазмом викреслила ненависний багатьом депутатам пункт. Причому за аутодафе проголосували не тільки професійні україноненависники, а й деякі професійні українські патріоти, у тому числі й найлютіші з них, майже національні герої. Мовляв, треба рятувати Закон про вибори - навіть ціною української мови.
            От і подумалося: в так званому цивілізованому світі, на який наче ж молимося, навіть громадянства не дадуть без знання мови, а в нас державою керувати можна. І прийматимеш закони про долю мови, якої не знаєш і не хочеш знати, яка тобі кісткою в горлі.
            Не дивно, що зразу ж "правильно" відреагувала на цей Закон Верховна Рада Криму, оголосивши російську мову в Криму єдиною офіційною. Кримські "тримовники" тонко перехопили естафету від київських "двомовників". Хто наступний?
            Немає сумніву: за рахунок капітуляції в мовному питанні, за рахунок української мови намагатимуться компенсувати політичні та економічні прорахунки, соціальні біди. Українською мовою торгуватимуть у передвиборній тягомотині. На українській мові як емблемі українства окошиться невдоволення багатьох існуючим станом речей. І те, чого не встигли доконати царський урядник, московський піп і більшовицький комісар, - докінчать рідні шаромижники "общерусскости", компрачікоси "комуністичної" ідеї та коновали "лібералізму".
            Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто - безнадія.
            А втім - говорити доводиться. Попри безнадію. І не тільки, звичайно, про мову. Болить багато що.
            Тому я вирішив помістити в книзі і свій виступ на І Всесвітньому форумі українців (1992) та розширений варіант виступу на II Всесвітньому форумі українців, опублікований статтею в газеті "Зеркало недели" (23 серпня 1997 p.) - мені здається, є зв'язок між тим, про що говорилося в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?" і тими проблемами, які стоять перед нами сьогодні.
            Що ж до саме "Інтернаціоналізму чи русифікації?", то цей текст подано без будь-яких змін, у початковому авторському варіанті 1965 p., але зі вступним словом і післямовою, написаними для журнальної публікації у "Вітчизні" 1990 року, - вони мали дещо пояснити сучасному читачеві.
            Тут мені залишається тільки спробувати "примирити" читача з однією особливістю способу викладу. Маю на увазі надмір цитат і посилань на класиків марксизму-ленінізму. Свого часу коментатори "Інтернаціоналізму чи русифікації?" пояснювали це тим, що одним із адресатів праці було партійне керівництво, для якого арґументом могли бути тільки посилання на класиків марксизму-ленінізму. Це так, але це не все. Адже другим адресатом було все-таки тогочасне суспільство. А воно було - в основній своїй масі - в полоні нав'язаного йому догматичного мислення, і розкріпачення думки починалося з розхитування цих догм "ізсередини", з їх несподіваного, парадоксального розгортання, а то і з повернення їм значення, сфальшованого партією. До того ж, і розвиток світогляду автора йшов таким шляхом. У протистоянні життя і догм - житгя поступово брало гору. Але й сьогодні я вважаю, що без Маркса (особливо), Енгельса, Леніна та ряду інших видатних комуністичних мислителів і політиків неможливо зрозуміти рух історії в XIX і XX століттях.
           
            У всякому разі, абсолютно неслушним було б припущення (яке іноді і робилося), що автор "маскувався" під марксистськи зорієнтованого або ж дбав про невразливість позиції, виявляв обачність і обережність. Про маскування не могло бути й мови, оскільки автор щиро вірив у гуманізм комуністичних ідеалів (і сьогодні не відкидає їх огулом - є серед них вічні загальнолюдські, хоч "Компартія України" тут ні при чім). А про обережність смішно й говорити при тій кількості нечувано різких як на ті часи публічних звинувачень на адресу режиму з вуст підрадянської людини. Автор тоді усвідомлював, що таке не прощається, і був готовий до всього.
           
            Іван Дзюба
            20 січня 1998 року
           
            ВІД АВТОРА: З ВІДСТАНІ ЧВЕРТІ СТОЛІТТЯ
            [Передмова до публікації в журналі "Вітчизна" (№№ 5 - 8. 1990 р.)]
           
            Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація ?" була написана у вересні - грудні 1965 року. Безпосереднім поштовхом до її написання стали драматичні політичні події, про які я скажу нижче. Але задум визрівав раніше, його диктувало саме життя. Мушу нагадати читачам молодших поколінь про відповідні суспільні обставини. Наприкінці 50-х та на початку 60-х років в Україні відбувалося помітне національно-культурне піднесення. Могутній імпульс йому дав процес оновлення нашого суспільства, започаткований рішеннями XX з'їзду партії (1956 рік). Загальносоюзний своїм масштабом і характером, він мав в Україні свою специфіку, зумовлену насамперед національною проблематикою. На жаль, процес цей протривав лише кілька років. Отож загалом наступні, 60-ті, роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, тривало наростання no-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованих культурних та літературних сил ("шістдесятництво"), пробудження серед частини молоді активного інтересу до культурнонаціональних (Клуб творчої молоді, що розгорнув широку діяльність у Києві, об'єднуючи молодих митців та залучаючи студентство тощо) та національно-політичних питань (дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву, що був не чим іншим, як частковою компенсацією ядучого дефіциту гласності). З другого ж боку, смертельно налякане зростанням політичної активності мас ("розхитування стихії") тодішнє політичне керівництво СРСР (надто ж після державного перевороту, вчиненого клікою Брежнєва), спираючись на політичну поліцію та потужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу з інакодуманням, а особливо з "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови. В Україні ж, як завжди, ця боротьба проти здорового глузду прибрала особливо шалених масштабів і диких форм.
            Не покладаючись на результативність пропагандистської кампанії, керівництво, - очевидно, під тиском центральних органів, - вдалося до репресивних акцій. В кінці серпня та на початку вересня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі було заарештовано кільканадцятеро активних представників української творчої молоді, серед яких були дуже популярний тоді літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, його старший брат науковець Михайло Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий та інші. Це робилося за умов цілковитої відсутності будь-якої гласності, а водночас цілеспрямовано нагніталися чутки про антирадянську націоналістичну діяльність заарештованих, про якесь нібито антирадянське підпілля тощо.
            Протестуючи проти арештів, я виступив у кінотеатрі "Україна" під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", а пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста і Голови Ради Міністрів Української РСР В. В. Щербицького з листом, у якому говорив про те, що невинних, по суті, людей репресували не за якісь "злочини", а за чесну думку, правдиве слово, вболівання за долю України, обстоювання національних інтересів українського народу.
            Однак я відчував, що в цій ситуації обмежитися листом протесту надто мало. Тим більше, що начальство якщо й реагувало на такі листи, то хіба новими репресіями. Виникала об'єктивна потреба узагальнити всю цю проблематику, спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, - а водночас що, яка політика стоїть за репресивними акціями влади. Одне слово, треба було спробувати проаналізувати становище України і водночас спробувати відповісти на запитання: проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?
            Потреба в цьому назріла і набирала суспільної гостроти. Я ж не відчував себе (ні тоді, ні пізніше) достатньо підготовленим науково і політично, щоб узятися за цю справу. Сподівався, що це зробить хтось інший, більш обізнаний і краще озброєний методологією соціологічного аналізу, прийомами статистичних розрахунків тощо (адже тривога, невдоволення тодішньою національною політикою, настрої протесту виявлялися і серед наукової та літературної громадськості). Однак час минав, а цей "хтось інший" не з'являвся. Довелося братися за перо дилетантові в політиці й соціології. Арешти ж дали те емоційне збурення, якого далі несила було стримувати.
            Десь у цей час я, роздумуючи над тим, що діється і де шукати вихід (адже серед суспільності, особливо молоді, апробовувалися й дебатувалися тоді різні погляди, різні версії та контраверсії, хоч і меншою мірою, як тепер), зробив для себе "відкриття". Я натрапив на стенограми партійних з'їздів ленінських часів (не випадково, звичайно, а в пошуках відповідних джерел), жадібно перечитав їх та інші матеріали 20-х років на теми національної політики. (Парадокс, але ми тоді того не знали, навіть незабороненого не знали, настільки воно було "списане в архів", ледве чи не викинуте "на смітник історії"; все наше "соціалістичне" суспільство геть забуло про те, що закладалося колись у фундамент його ідеології та національної політики: може, щоб уникнути гризот сумління, забуло? - та й нині ми те не дуже знаємо). Прочитане і взнане справило на мене глибоке враження. Я побачив, що національна політика часів Сталіна - Хрущова - Брежнєва не тільки далеко відійшла від того, що заповідав Ленін в останні роки життя, а й є прямим запереченням цих ленінських заповітів та партійної лінії початку й середини 20-х років. Мені здалося, що я знайшов розгадку: причини наших бід - у цій великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики, а надія на порятунок - у поверненні до неї.
            Ось під цим глибоким враженням, під цим панівним настроєм, з цих позицій я і писав свою працю, долучаючи, звичайно, ширший матеріал з літературної, філософської, історичної спадщини, а головне - матеріал самого життя.
            Безпосереднім моїм завданням було спробувати переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР (власне, насамперед СРСР, оскільки всім було зрозуміло, що там, у Москві, все вирішується, - тому праця була зразу ж надіслана в російському перекладі і до Москви) у згубності тодішньої національної політики, показати, що воно по-фарисейському клянеться іменем Леніна, а насправді проводить антиленінську політику - конкретно щодо України, політику тотального придушення національно-культурних інтересів українського народу, ущемлення його в соціально-економічній, політичній, культурній, мовній, демографічній та інших сферах. Це був мій перший адресат. Але водночас мені здавалося великою бідою і великою небезпекою те, що значна частина російського та русифікованого населення в Україні, зокрема з числа інтелігенції, не задумується над національними проблемами, байдуже, а то й недоброзичливо ставиться до вимог справедливості в національній справі. Тут я вбачав одне з джерел небезпеки і один із резервів русифікаторської енергії системи. Мені хотілося переконати таких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні проблеми не вартими їхньої уваги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стають вільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу. Я намагався апелювати до їхнього сумління, почуття справедливості та й просто тверезого політичного глузду. Це був другий адресат, якого я собі уявив.
            Нарешті, мав перед очима і третього адресата. Це ті, хто хотів зрозуміти, що діється з Україною, хто хотів щось зробити для неї, кому боліла й не давала спокою її доля. Не називаю їх однодумцями, бо думалося по-різному (як і сьогодні), але біль був на всіх один, спільний, він єднав і людей, часом далеких і дуже далеких світоглядом. Мені здавалося, що відродження України можна найпевніше досягти на шляхах відновлення ленінської національної політики і що саме навколо такого розуміння нашої історичної перспективи можуть консолідуватися найширші верстви української суспільності.
            Оця потрійна заадресованість праці відбилася не лише на її стилістиці, а й призвела до деяких внутрішніх суперечностей і в тональності, і в характері аргументації.
            Сьогодні я міг би й ще немало чого "закинути" праці, написаній чверть віку тому, бачу її слабкі місця і вади, сьогодні про дещо написав би інакше, збагатив би арґументацію, не такої ваги надавав би цитуванню канонічних документів (хоч тоді то було необхідно, тоді то був найпереконливіший і найдошкульніший для начальства арґумент!) і т. д., - але про все це я хочу сказати в післямові (на яку залишаю за собою право): коли читач сам ознайомиться з моєю працею і я зможу "обмінятися думками" з ним уже на підставі знайомого йому тексту. Тоді ж розповім і про подальшу долю праці та перипетії навколо неї, коротко викладу свої нинішні погляди на відповідні речі.
            Тут лише скажу, що я ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею,
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:04 | Повідомлення # 2
Першому секретареві ЦК Комуністичної партії України,
            членові Президії ЦК КПРС товаришеві Шелесту П. Ю.
            Голові Ради Міністрів Української РСР,
            кандидатові в члени Президії ЦК КПРС
            товаришеві Щербицькому В. В.
           
            Шановні товариші!
            Звертаюся до Вас з листом у справі, яка схвилювала значну частину
громадськості України. У справі політичних арештів, проведених у ряді
міст України - Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку -
наприкінці серпня, на початку вересня, переважно в середовищі молоді, та
обшуків і допитів, які широко проводяться зараз у Києві (про інші міста
не знаю).
            Як стало відомо, з запитом у цій справі звернулися до ЦК КПУ депутат Верховної Ради СРСР, лауреат Ленінської
премії Михайло Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР і лауреати
Шевченківської премії Андрій Малишко та Георгій Майборода. Відповіді
вони не одержали. Нарешті, недавно з клопотанням роз'яснити характер
арештів та долю заарештованих звернулася до ЦК КПУ група інтелігенції
міста Києва, в тому числі генеральний конструктор авіації Олег Антонов,
кінорежисер Сергій Параджанов, композитори Віталій Кирейко та Платон
Майборода, письменники Леонід Серпілін, Ліна Костенко, Іван Драч. Як
відомо, вони також не діждалися відповіді.
            Тим часом надходять відомості, що тривають обшуки, виклики на допит у КДБ все нових людей, а часом і нові арешти.
            Усе це посилює зрозумілу тривогу, а подекуди викликає і панічні
чутки. У всякому разі, створилася зовсім ненормальна і недостойна
обстановка, яка ображає елементарне громадянське почуття і викликає
цілком природне побоювання: чи сумісне це з нормами соціалістичної
законності і чи ця законність можлива за таких обставин. Адже минає
четвертий місяць, як арештовано кілька десятків людей. Люди ці не якісь
гендлярі, казнокради чи хулігани. Це, кожен у своїй справі, люди
компетентні, авторитетні і шановані (наприклад, відомі літератори Іван
Світличний, Богдан Горинь, Михайло Косів, талановитий художник Панас
Заливаха, один з кращих в Україні спеціалістів з виробничої психології
Михайло Горинь, про новаторські починання якого ще недавно писали
"Известия", один з провідних спеціалістів Інституту географії АН УРСР
Микола Гринь, геофізик Іван Русин та студенти Ярослав Геврич, Олександр
Мартиненко та інші). І ось цих людей "ізолюють", ніяких посутніх
роз'яснень з цього приводу не дається, ніяких повідомлень про причини
арешту і пред'явлені обвинувачення немає. Досі більшості з ув'язнених не
дозволені навіть побачення з членами родини. Це і само по собі
негуманно й недемократично, а крім того, ще й створює атмосферу
неясності й тривоги. В цій атмосфері ширяться найрізноманітніші,
найбезглуздіші чутки і домисли. Вже сама можливість таких домислів і
версій, сама процедура ведення "справи", яка їх породжує, є
компрометацією тієї соціалістичної законності, яку ми нібито ж
відновили. Ще більше насторожує те, що й до арештів, і після них з
деяких офіційних вуст можна було почути продиктовані злобою слова й
натяки про нібито існуюче в Україні націоналістичне підпілля та інші
несерйозні страховини, кимось навіщось усе ж таки вигадані... Чи в такій
атмосфері - коли є бажання заздалегідь довести придуману версію, - чи
за таких обставин буде дотримана справедливість щодо заарештованих? Адже
невипадково якийсь частому деякі офіційні та неофіційні особи,
спекулюючи на авторитеті своєї посади, з дуже серйозним і навіть
скорботним виглядом говорили про те, що буцімто розкрито "центр",
знайдено зброю, підпільну друкарню і т. д. Минув місяць, і вже ніхто
офіційно не насмілювався повторити ці трагікомічні "хохми".
            Але тим часом пущена в хід безвідповідальна чутка шириться між
міщанами, набирає ще безглуздіших форм, породжує нічим невиправдані
настрої, готує грунт для сприймання найстрахітливішої несправедливості.
Збуджена натяками уява замінює відсутню фактичну інформацію. "Сказали
такі люди, які не збрешуть". Це саме та атмосфера, яка зробила можливими
злочини культівського періоду. Чим ми гарантовані від того, що через
місяць чи два не буде запущена нова сміховинна версія, яка, попри весь
свій примітивізм, може дорого обійтися заарештованим? Адже явно
відчувається бажання "упекти" й "провчити" (невипадково слідство триває
чотири місяці в цілковитій таємниці; були б факти - їх би з'ясували за
тиждень). Явно відчувається злоба супроти певної категорії людей
("націоналістів"), а злоба, як казав В. І. Ленін, поганий порадник у
політиці.
            Це саме той психологічний комплекс, який штовхав до злочинів терористів сталінської доби. Пригадуються слова, які
говорить одному з них герой роману С. Залигіна "На Иртыше" Степан
Чаузов: "Почто ты во мне, в мужике, вражину ищешь, а коли не нашел, так
на меня же и в обиде!" Оце "а коли не нашел, так на меня же и в обиде"
найстрашніше і найхарактерніше для деспотизму, психології деспотизму.
Чим менше доказів, тим більше злоби, бо потрібно засліпити себе самого
тваринною ненавистю до жертви, щоб несправедливість не мучила совісті й
виглядала як доблесть.
            Єдиною гарантією справедливості завжди була і лишається гласність, публічність, можливість для
громадськості і для кожного громадянина знати й контролювати дії
будь-яких чиновників і будь-яких органів, особливо каральних. "Маса, -
казав В. І. Ленін, - повинна мати право знати і перевіряти кожний
найменший крок їх діяльності" 1. В обстановці ж таємничості і
безконтрольності (від ширшої громадськості) неминуче виникатимуть
помилки, зловживання і злочини.
           
            1 Ленін В. І. Повн. зібр. тв. в 50-ти т.. 5-е вид., т. 36, с. 148.
           
            Ось чому дедалі більше людей тривожаться і бажають у даній справі
саме публічності як єдиної і законної гарантії справедливості. Хай
відповідні органи скажуть народові, кого і за що заарештовано або що
заарештованим інкримінується. Якщо ці органи вважають, що проти когось
із заарештованих були чи підібрані докази їхньої вини, хай ці докази
стануть предметом судового розгляду, хай слово дістануть і обвинувачі, і
обвинувачені, а люди розсудять, хто правий, хто винний. Зрештою, це не
просто добросерде побажання якихось розчулених людей - так повинно бути
за радянськими законами й за елементарними засадами справедливості і
здорового глузду.
            Але обговорювана справа має й інший не менш важливий аспект. Хоч ніяких офіційних чи публічних роз'яснень про
арешти не зроблено, однак весь час досить цілеспрямовано нагнітаються
чутки про те, що арештовано "націоналістів". У газетах, лекціях, на
зборах знову, як у 1947 - 1949 роках, зарясніло слово "націоналізм". На
зміну явно безглуздим версіям про підпілля, зброю, друкарню і т. д.
прийшла нова версія - про "націоналістичну пропаганду". Що буде далі?
(Як видно, слідчим органам ще й самим неясно, в які статті карного
кодексу, в яку "законну" форму виллють вони свою злобу й упередженість
проти заарештованих).
            З давньої і недавньої історії відомо, що в Україні "націоналістом" вільно було називати всякого, хто
мав елементарну національну гідність, хто турбувався долею української
культури й мови, а то й просто всякого, хто чимось не догодив якомусь
російському шовіністові, "великорусскому держиморде" (В. I. Ленін).
            Не секрет, що протягом останніх років в Україні щораз більше
людей - особливо в середовищі молоді, як студентської, наукової і
творчої, так частенько вже й робітничої - приходять до висновку, що з
національною політикою в Україні не гаразд, що фактичне
національно-політичне становище України не відповідає її
формально-конституційному державному становищу як Української Радянської
Соціалістичної Республіки в Союзі інших соціалістичних республік, що
стан української культури й мови викликає глибоку тривогу і т. д., - все
це внаслідок тривалих і кричущих порушень марксизму-ленінізму в
національній справі, внаслідок відходу від наукових принципів
комуністичного національного будівництва. Це дедалі ширше коло людей
висловлювало свої тривоги відкрито, публічно й принципово, стоячи цілком
на радянських і соціалістичних позиціях, уболіваючи тільки за повноту й
здоров'я духовного і культурного життя нашого соціалістичного й
майбутнього комуністичного суспільства, оскаржуючи тільки непотрібні й
коштовні втрати та відхилення на шляху вперед. Хто вважає, що ці люди в
чомусь помиляються, повинні б їм відповісти так само відкрито й
принципово, як чинили вони. Натомість їм відповіли терором, спочатку
моральним, а тепер уже й фізичним. За останні два-три роки можна
нарахувати не один десяток випадків репресій на цьому грунті. Десятки
людей були покарані зняттям з роботи, виключенням з вузів, партійними та
комсомольськими стягненнями тощо за участь чи причетність до тих чи
інших справ, що довільно і no-зловорожому кваліфікувалися як
"націоналізм". Ось тільки приклади двох останніх днів: виключення з
університету (і з комсомолу) студента п'ятого курсу, молодого поета М.
Холодного за виступ на обговоренні роману "Вербівчани" А. Іщука -
виключення всупереч рішенню комсомольських зборів, які не знайшли за
потрібне й можливе виключити М. Холодного; виключення з партії і зняття з
роботи працівниці газети "Друг читача" Рити Довгань, якій приписується
організація вечора поезії в Науково-дослідному інституті зв'язку 8
грудня цього року. Взагалі треба сказати, що ні один майже вечір поезії
за останні два-три роки не залишився без таких чи подібних "наслідків", а
більшість домовлених вечорів просто забороняли ("відміняли") під
різними приводами. Це вже доходить до анекдотів! ' V хіба не анекдот,
наприклад, офіційне рішення про те, щоб кожен вечір поезії не проводити
без санкції міськкому партії, а для членів Спілки письменників: - ще й
дозволу Спілки! Варто тільки вдуматися в цей шедевр бюрократичного
добропорядку, в це останнє слово теорії "мистецтво належить народові"!).
            Якби зібрати докупи всі подібні факти, вийшла б така картина
невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань
національнокультурного життя, яка злякала б самих режисерів цієї
кампанії і багатьох-багатьох змусила б задуматися. Але ж хто знає про це
при нашій публічності і гласності?
            Тут немає можливості говорити про всі ці факти - їхній опис забрав би надто багато місця.
Назву тільки найзначніші "інциденти", так би мовити, колективного
характеру: розпуск Клубу творчої молоді; історія з вечором пам'яті Лесі
Українки в Центральному парку культури і відпочинку 31 липня 1963 року;
знищення шевченківського вітражу в Київському університеті (березень
1964) - з наступним цькуванням молодих художників - його авторів;
заборона зборів біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві (22 травня 1964 і
1965 pp.); наступні покарання тих, хто до пам'ятника прийшов; заборона
шевченківського вечора на заводі верстатів-автоматів (березень 1965 p.),
внаслідок чого цей вечір відбувався в сусідньому парку, з наступними
санкціями проти його учасників (від перебування на холоді в одязі,
розрахованому на приміщення, і не в останню чергу внаслідок психічного
струсу через два дні помер молодий технолог Олександр Миколайчук -
організатор вечора); покарання кількох десятків молодих журналістів,
випускників Київського державного університету, які підписали заяву з
протестом проти необгрунтованого звільнення за "націоналізм" популярного
викладача університету, доцента М. Шестопала (зима-весна 1965 p.);
нарешті, розгін (у буквальному розумінні слова) органами КДБ дискусії з
проблем стану української культури, організованої студентами
університету, за участю кількох сот чоловік молоді (27 квітня 1965 р.)
та ін. Уже тоді були проведені перші арешти, правда, короткочасові, і
тоді ж настирливо нашіптувалася людьми в цивільному версія про
"американські долари" як таємничого натхненника цих "зборищ" (воістину,
важко здичавілому від безвідповідальності бюрократові додуматися до
чогось розумнішого! Він знає і вміє одне - продаватися за гроші, отже, й
ні в кого не здатен знайти інших мотивів). Нинішні арешти і нинішні
версії про зброю, друкарню і знову ж таки неминучі "долари" - це логічне
завершення цієї політики насильницького придушення
національно-культурних інтересів молоді. Хочуть чи не хочуть
організатори репресій, а це виливається в терор. Терор же - чи то
морально-психологічний, чи то фізичний - не дає позитивного розв'язання
жодної проблеми, а тільки створює нові. "Терор, - писав Енгельс, - це
здебільшого марні жорстокості, що їх чинять ради власного заспокоєння
люди, які самі відчувають страх..." 2
           
            2 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 33, с. 42 - 43.
           
            Хто серйозно хоче розв'язати ту чи іншу проблему, яка виникла в
житті, повинен задуматися над її причинами, над її джерелами. Можна
заарештувати не те що кілька десятків, а й кілька сот і кілька тисяч
громадян, та однаково з кожним днем усе більше й більше людей у різних
формах, скрізь і всюди, так чи інакше висловлюватимуть невдоволення і
незгоду з багатьма аспектами теперішньої національної політики, будуть
пройматися тривогою за долю української культури і української
національності, будуть думати про те, як і чим тут можна зарадити.
            Це чесні люди з добрими намірами. Їх тисячі. Це радянські люди.
Хто і кому дає право "відсікати" їх від живого тіла народу, придушувати
їхню громадянську активність, ставити їх під підозру? Хто став би на
такий шлях - чи не зробив би він чергового страшного злочину проти
комунізму, проти суспільства?
            А хто справді думає про інтереси комунізму, хто справді живе інтересами суспільства - чи не
зобов'язаний він, придушуючи в собі емоції й особисте роздратування,
підходити глибше, не придушувати й відсікати, а додумуватися до
першопричин і виправляти самі життєві явища, самі ті політичні помилки й
неподобства, які дають небажані наслідки і породжують небажані настрої.
            Я особисто глибоко переконаний, що сьогодні українець, відданий
справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за
долю своєї національності, а раз так - ніхто в світі не в силі
заборонити йому про це говорити.
            Я глибоко переконаний, що ця тривога, якою переймається дедалі ширше коло української молоді, є
неминучим наслідком серйозних порушень національної політики, точніше -
цілковитої ревізії ленінської національної політики партії, ревізії, що
її здійснив у тридцяті роки Сталін і продовжував Хрущов в останнє
десятиліття.
            Я глибоко переконаний, що для справи будівництва комунізму, для майбутнього комуністичного суспільства, для
долі світового комуністичного руху сьогодні важко знайти щось корисніше й
необхідніше, як відновлення ленінської політики, бо йдеться про долю
цілих націй.
            Ось про це я й хочу говорити докладніше.
            З цією метою додаю до листа підготовлений мною матеріал на цю тему ("Інтернаціоналізм чи русифікація?").
           
            Іван ДЗЮБА
            Київ, грудень 1965 року
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:05 | Повідомлення # 3
ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ?
           
            "Тут постає уже важливе принципіальне питання:
            як розуміти інтернаціоналізм".
            В. І. Ленін 1
           
            "Треба створити власне пролетарське оточення навколо української культури... Лише пролетаріат може бути дійсним чинником української культури. Лише пролетарськими шляхами може йти збудування української культури. І одночасно можна сказати: лише в своїх українських формах може розвинутися культура на Україні, лише в своїх українських формах може існувати Радянська держава нашої країни".
            М. Скрипник 2
           
            "И теперь тюремные казематы полны. - Кто в них заперт? - - Полиция пустила в народ клевету, будто это все поджигатели. Допрашивают, судят, томят и мучат, а не могут доказать, что это поджигатели, а только люди, народу преданные, люди, хотящие для народа другой, настоящей воли".
            "Колокол" 3
           
            1 Ленін В. 1. Повн. зібр. тв. в 50-ти т., 5-е вид., т. 45. с. 341.
            2 "X з'їзд КП(б)У; стенографічний звіт", Харків. 1928. с. 458.
            3 Тысячелетие России. "Колокол; общее вече", Лондон, 1862. ч. 4 (приложение к журналу "Колокол", ч. 147). с. 26.
           
            В одного молодого українського поета є вірш з такими болючими словами:
           
            Не маю зла до жодного народу,
            До жодного народу в світі зла не маю.
            Чого ж тоді все важчає мені
            На світі жить у множині духовній?
           
            Це біль багатьох українців.
           
            Український народ ніколи не був аґресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії не поневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім не властивий шовінізм. Тим більше чужі вони переважній більшості українців тепер, після стількох гірких уроків історії, тепер, коли світоглядом українця неподільно став соціалістичний світогляд, спільний із світоглядом десятків народів великої соціалістичної співдружності.
            І тим прикріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачити сьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле і невиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється "щось" недобре...
            Марксизм-ленінізм визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі.
            По всіх цих розрізах українська нація переживає тепер не "розквіт", як це офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохи чесному погляді на реальну дійсність.
            Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення ("оргнабори" і т. п.) української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивами зумовлене організоване переселення в Україну росіян (як це, наприклад, зроблено в часи Сталіна, . зокрема щодо міст Західної України); через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. З цієї причини та з причин надмірної централізації - цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві - важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації. Спільність історичної долі також утрачається через те, що українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна". Її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про "37-мільйонний український народ" 4.
           
            4 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 24, с. 8.
           
            Перепис 1926 року дає в Україні близько 29 мільйонів українців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців у РРФСР (ця цифра називалася на XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиці природного приросту для України) 5 число українців, вираховуючи втрати воєн, мало б збільшитися на 10 - 20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучасних межах СРСР зросла з 159 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, а число росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897 - 55,4 мільйона, 1913 - 60 - 70 мільйонів, 1959 - 114,1 мільйона).
           
            5 Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР. К.. 1965.
           
            Навіть якби не було ніяких інших тривожних фактів, то одного цього було б досить, щоб засвідчити, що нація переживає кризу. Але є й безліч інших фактів. Про них - про різні аспекти національної кризи, яку переживає український народ, - ми й будемо говорити в цій статті. Особливо будемо говорити про те, як ця криза постала внаслідок порушення ленінської національної політики і підміни її сталінським великодержавництвом та хрущовським прагматизмом, несумісними з науковим комунізмом.
            Однак спершу хотілося б сказати кілька слів тим, хто не розуміє, чому нас повинна тривожити перспектива денаціоналізації того чи іншого народу, чому взагалі треба надавати значення питанню про національність.
            Є різного роду негативні ставлення до цього питання. Є таке заперечення національності, яке породжується елементарним невіглаством і цілковитою глухістю до духовних інтересів. Є заперечення, що в грунті своєму живиться бодай інстинктивним відчуттям небезпеки, пов'язаної з ідеями національності ("політика"), але не признається і самому собі, що породжене воно страхом, а шукає "благородної" мотивації. Є, нарешті, заперечення, яке виникає з непорозуміння чи з поверхового розуміння національності як чогось такого, що протистоїть так чи інакше людству, загальнолюдській ідеї і, отже, тягне людство назад. У всіх цих поглядах те спільне, що, по-перше, їхні власники вважають свою позицію вельми благородною і з кумедним презирством вважають за "націоналізм" усякий інтерес до національної справи, не помічаючи, що таким "націоналізмом" пройнята вся людська культура. По-друге, як показує історія, всяке збайдужіння До національної справи, нехтування її, затемнення її чи неохочість до неї завжди і всюди були так чи інакше пов'язані з суспільною реакційністю, антигромадськістю чи занепадом громадських засад. Одне слово, їхнє спільне джерело - суспільний деспотизм, несвобода. Такі погляди великою мірою перейшли нам у спадок від міщанства Російської імперії, де панував найбільший у світі соціальний та національний гніт, а тому і найбільший національний нігілізм. Причому характерно, що цей національний нігілізм гаданого "всечеловечества" й "общерусскости" проповідувався саме реакціонерами і кріпосниками, вченими "столпами отечества", тоді як демократи й революціонери, такі як Чернишевський, Добролюбов, Герцен, Бакунін, Прижов та ін., підкреслювали загальнолюдську і загальнокультурну цінність національностей та колосальне місце національних рухів на широкому революційно-демократичному фронті боротьби проти деспотичної імперії російських царів. Всіма силами вони підтримували революційний дух неросійських народів супроти Російської імперії, ставши тим самим справжніми інтернаціоналістами й істиними синами російського народу, його честю і совістю. (Згадаймо слова В. І. Леніна про те, що Герцен один врятував честь російської демократії, ставши на захист Польщі проти російського царизму).
            Великий Герцен, з властивою йому соціальною чутливістю і безпомильним угадуванням будь-якого фальшу й несправедливості, гостро ловив і підкреслював внутрішній зв'язок між політичним деспотизмом і антинаціональністю. Він перший показав політичну суть того цілеспрямованого перемішування, знеособлювання і штучного "схрещування" націй, яке російський царат провадив під гаслами "единства", "общего отечества", "единокровия", "братства" і тому подібними офіційними формулами. В його "Колоколе", зокрема, про це писалося:
            "Наше правительство, не любя чистых национальностей, всегда старалось мешать и тасовать их елико возможно. Разрозненные племена бывают кротче, и, видно, правительственный желудок удобнее переваривает смешанную кровь, в ней меньше остроты". 6
           
            6 Герцен А. И. Освобождение крестьян в России и польское восстание, "Колокол", Лондон, 1865, ч. 195. с. 1602.
           
            Герценівський "Колокол" постійно підкреслює реакційний характер офіційної "общерусскости"', бюрократичної "безнациональности" і з гірким сарказмом говорить про всесильне й тупе казенне начало, яке стирає національність і особистість в ім'я чиновницького "удобообразия".
            "Неужели вы, литераторы, публицисты, профессора, до сих пор еще не поняли, что чин превыше всякой национальности, что он сглаживает и уравнивает все народные особенности и недостатки, абстрагируя и потенцируя бренную человеческую личность? Неужели вы еще не знаете великого таинства государственного помазания, в силу которого и еврей, и магометанин, дослужившийся до полковника, может не только учить своих русских подчиненных христианским обязанностям, но и управлять их религиозною совестью? Да где вы живете, на какой планете? Идеал чиновника - не помнящий родства. Или вы полагаете, что только русский способен дойти до такого незлобия сердца ?" 7
            Цікаво, що ці саркастичні пасажі перегукуються з аналогічними кпинами Маркса (наприклад, про "каналій", що "продають свою національність" за привілеї й чини) 8 та Леніна ("Буржуазія, яка найбільше висуває принцип: "Де добре, там батьківщина", буржуазія, яка щодо грошей завжди була інтернаціональною..." 9).
           
            7 Герцен А. И. Освобождение крестьян в России и польское восстание. "Колокол", Лондон, 1865, ч. 195, с. 1602.
            8 Див. лист К. Маркса до Л. Кугельмана від 17 лютого 1870 року. У кн.: К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 82, с. 512 - 513.
            9 Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 38. с. 185.
           
            Звертаючись знову до людей, які далекі від того, щоб свідомо "продавати свою національність", але вважають інтерес до національної справи несумісним з людським благородством і хочуть почуватися "просто людьми", поза всякою національністю, - хочеться сказати, що вони глибоко (хоч, може, й щиро) помиляються, коли саме таку позицію приймають за останній висновок вселюдської культури. Зовсім навпаки. Всі великі діячі світової культури - філософи, соціологи, історики, письменники, митці - вбачали свою належність до людства і працю для нього саме в належності до своєї нації й праці для неї. Всі вони свій вселюдський гуманістичний пафос виводили із свого високорозвиненого національного почуття й національної свідомості, без яких не бачили справжнього інтернаціоналізму.
            Можна було б наводити десятки й сотні відповідних висловів великих людей, великих авторитетів (оскільки ми звертаємося в цьому разі до тих, для кого важать авторитети), але це забрало б багато місця.
            Тому обмежимося тільки тим, що процитуємо своєрідне резюме, що його зробив з перегляду всіх таких суджень визначний дослідник національного питання, російський вчений, професор О. Д. Градовський, який далеко не був "націоналістом", але був сумлінний учений і добре знав здобутки європейської думки.
            Звернувши увагу на сумну неосвіченість і легкодушність сучасної йому публіки щодо національної справи, О. Д. Градовський так узагальнює ходячі заперечення національності, найпопулярніші арґументи "антинаціоналістів":
            "Культура едина: результаты ее везде должны быть одни и те же. Каждый народ, хотя бы своим путем, но должен придти к одинаковым результатам. Если результаты должны быть общие, то зачем хлопотать о различных путях? Не лучше ли, не проще ли усвоить себе учреждения, методы и средства народов, дальше нас ушедших в цивилизации? К чему напрягать ум свой, когда другие думали о том же предмете раньше и лучше нас? Начало национальности, льстящее нашему самолюбию, поведет нас к отчуждению от общекультурного движения цивилизованного человечества. Мы придем к убеждению, что все наше, безмерно выше всего чужого потому только, что оно чужое. Самый источник чувства народности (тобто національності. - І. Дз.) сомнителен. Не заключается ли оно в за таенной вражде к другим народностям? Цивилизация должна привести все народы к общению и к возможному единству. Цивилизация дает нам всеобщий мир, упрочит всеобщее благосостояние. Что же делает ваше начало народности? Оно порождает вражду и зависть между племенами, оно источник бесконечных воен, оно отвлекает народы от производительной работы над своими внутренними задачами. Подавим в себе эти чувства, приличные разве племенам диким, изгоним их во имя высших требований культуры.
            Таковы ходячие мнения; таковы возражения, которые недавно еще можно было слышать на каждом шагу; мы услышим их - будьте уверены - в недалеком будущем. Но не только на эти ходячие мнения намерен я возражать. Нам необходимо дойти до корня дела, остановиться на том, что дает душу этим ходячим мнениям, которые являются только особым отзвуком, симптомом, так сказать, более глубокого миросозерцания" 10.
           
            10 Градовский А. Д. Национальный вопрос в истории и литературе. - Собр. соч., Санкт-Петербург. 1901, с. 228.
           
            Розглянувши цей "антинаціональний" світогляд, О. Д. Градовський слушно приходить до висновку, що він є породженням або поверхового мислення, або прагнення обгрунтувати режим національного гноблення.
            На підставі, з одного боку, всесвітньо-історичного процесу, а з другого боку - поглядів і вчень великих філософів, істориків та соціологів, узагальнюючи цей великий матеріал, Градовський так резюмує вироблене наукою XIX століття (і, додамо, прийняте і розвинене в пізнішу добу сучасною наукою) поняття про співвідношення нації і людства, національного, індивідуального людського і вселюдського життя: "Каждый мыслящий человек не может не заметить следующего знаменательного факта.
            По мере того, как европейские государства принимают более свободные формы, по мере того, как в них утверждается начало равноправности, развивается просвещение, увеличивается самодеятельность общества и его участие в политических делах, - в каждом обществе укрепляется сознание его индивидуальных особенностей.
            Католическая и феодальная Европа средних веков не знала национального вопроса. Не знала его и Европа, созданная вестфальским миром, Европа искусственных государств...
            Национальный вопрос поставлен и формулирован в XIX веке. Он вытекает из факта признания в народе нравственной и свободной личности, имеющей право на самостоятельную историю, следовательно на свое государство. Этот философский и политический принцип подкрепляется выводами наук, созданных в наше время: антропологии и науки о языке; он подтверждается выводами истории, получившей такое развитие в XIX веке. До того времени, как сложились антропология и наука о языке, до современных успехов истории, - "человечество" представлялось какой-то бесформенной массой "неделимых", мало чем различавшихся друг от друга. Теперь человечество представляется как система разнородных человеческих групп, громко заявляющих свое право на самобытное существование...
            Разнообразие национальных особенностей есть коренное условие правильного хода общечеловеческой цивилизации. Отдельный народ, как бы ни были велики его способности и богаты его материальные средства, может осуществить только одну из сторон человеческой жизни вообще. Лишить человечество его разнообразных органов - значит лишить его возможности проявить во всемирной истории все богатство содержания человеческого духа. Единство и исключительность цивилизации, однообразие культурных форм противны всем условиям человеческого прогресса. Наука не отвергает понятия общечеловеческой цивилизации в том смысле, что важнейшие результаты умственной, нравственной и экономической жизни каждого народа становятся достоянием всех других. Но философия истории неопровержимыми данными доказывает, что каждый из этих результатов мог быть добыт только на почве национальной истории, что статуи Фидия и философия Платона были греческим созданием, что римское право есть продукт римской истории, конституция Англии есть ее национальное достояние...
            Во имя полноты человеческой цивилизации все народности призваны к деятельности, жизни, одинаково удаленной и от замкнутого отчуждения, и от слепого подражания. Каждая народность должна дать человечеству то, что скрыто в силах ее духовно-нравственной природы. Народное творчество - вот последняя цель, указываемая каждому народу самой природой, - цель, без которой не может быть достигнуто совершенство рода человеческого... Подчинение всех рас одной "всеспасающей" цивилизации так же пагубно действует на международную жизнь, как "всеспасающая" административная централизация на внутреннюю жизнь страны...
            Человек, лишенный чувства национальности, неспособен к разумной духовной жизни...
            Только народ, говорящий своим языком, способен к прогрессу в умственной жизни... Только человек, победивший в себе чувство своекорыстия и бездушного космополитизма, отдавший себя народному делу, верящий в силу и призвание своего народа, способен к творчеству и к истинно великим делам; потому что он действует в виду живой вечности народа, со всем его прошедшим и будущим. При таких условиях народ, привыкший к серьезной, упорной работе над собой, не будет стремиться к внешнему преобладанию; всеобщий труд вызовет действительное уважение одного народа к личности другого, и национальная свобода сделается законом общечеловеческой жизни...
            Национальность и труд, национальность и творчество, национальность и школа, национальность и свобода - эти слова должны сделаться одиозна чащими...
            Провозглашение национального принципа есть дело великой культуры, общей работы всех народов Европы. Он провозглашен во имя цивилизации и для цивилизации...
            Самосознание. Вот великое слово..." 11
           
            11 Градовский А. Д. Национальный вопрос в истории и литературе. - Собр. соч., Санкт-Петербург, 1901. с. 263.
           
            Повторюємо: подібних суджень дуже авторитетних і компетентних людей можна навести безліч, бо це не чийсь особистий висновок, а, як справедливо зазначив Градовський, "дело вековой культуры, общей работы всех народов Европы".
            Марксизм-ленінізм, як відомо, виник не внаслідок ігнорування цієї "вікової культури", а внаслідок її опанування й переробки. Зокрема, він не відкинув і величезного історичного суспільно-культурного значення й цінності нації, національного самопізнання і самоусвідомлення, національної думки і матеріальної творчості, національно-визвольної боротьби і т. д.
            Ось як резюмує ставлення наукового комунізму до національного питання сучасний американський філософ-марксист Г. Селзам:
            "Часто ставлять запитання: чому треба зберігати національні групи і національну культуру взагалі? Чому б не прагнути до створення світової культури, однієї мови, однієї історичної традиції? Всі ці питання порушують ті доктринери, які бачать у націоналізмі лише перешкоду для розвитку якогось-то світового суспільства і розуміють під націоналізмом лише його найгірший вияв у формі буржуазно-націоналістичного шовінізму...
            З націями справа стоїть так само, як і з індивідами. Здорове суспільство тримається не на регламентації індивідів та причісуванні всіх під одну гребінку, а на найповнішому і найвільнішому розвитку кожного індивіда в інтересах усіх. Побудова здорового світового суспільства потребує не стирання певних національних відмінностей, а їх заохочення і взаємодії, створення всезагальної культури на основі специфічних досягнень кожного народу" 12.
           
            12 Селзам Г. Марксизм и мораль. Москва, 1962, с. 251 - 252.
           
            Марксизм-ленінізм поставив національне питання у зв'язок з революційною класовою боротьбою пролетаріату, у зв'язок з боротьбою за нове і справедливе безкласове суспільство - комунізм.
            К. Маркс у листі до З. Маєра та А. Фогта від 9 квітня 1870 року:
            ". ..Інтернаціонал повинен поставити собі завдання - всюди висувати на перший план конфлікт між Англією і Ірландією і всюди відкрито ставати на бік Ірландії. Спеціальне завдання Центральної Ради в Лондоні - пробудити в англійському робітничому класі свідомість того, що національне визволення Ірландії є для нього не абстрактне питання справедливості і людинолюбності, але перша умова його власного соціального звільнення ".
            Ф. Енгельс до К. Маркса 15 серпня 1870 p.:
            "Мені здається, що справа стоїть таким чином: Німеччину Баденге втягнув у війну за її національне існування. Якщо її переможе Баденге, то бонапартизм зміцниться на багато років, а Німеччині на багато років, можливо, на цілі покоління, кінець. Про самостійний німецький робітничий рух в такому разі не буде й мови, боротьба за відновлення національного існування забиратиме всі сили. І, в кращому разі, німецькі робітники опиняться на буксирі у французьких... Вся маса німецького народу, всіх класів зрозуміла, що в першу чергу справа йде саме про національне існування, і тому зразу виявила готовність виступити".
            І далі:
            "Я думаю, наші могли б: 1) приєднатися до національного руху... "
            Ф. Енгельс до К. Каутського 12 вересня 1882 року:
            "На мою думку, власне колонії, тобто землі, зайняті європейським населенням, Канада, Кап, Австралія, всі стануть самостійними; навпаки, тільки підлеглі землі, зайняті тубільцями, Індія, Алжир, голландські, португальські, іспанські володіння пролетаріатові доведеться на час перейняти і якнайшвидше привести до самостійності... Переможний пролетаріат не може ніякому чужому народові нав'язувати ніяке ощасливлення, не підриваю чи цим своєї власної перемоги".
            Ф. Енгельс до Ф. Мерінга 14 липня 1893 року:
            "Починається, у великих масштабах, розграбування німецьких земель. Це для німців надзвичайно ганебне порівняння, але саме тому воно особливо повчальне, а з того часу, як наші робітники знову висунули Німеччину в перші ряди історичного руху, наметало трохи легше миритися з ганьбою минулого ".13
           
            13 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 33, с. 31. 32; т. 35. с. 286: т. 39. с. 82.
           
            Марксизм-ленінізм виробив колосальне багатство ідей щодо національного питання, і ми, якщо нам справді дорогі інтереси комунізму, інтереси народу, а не види політичної кон'юнктури, не маємо права їх забувати або перелицьовувати для поточних потреб.
            Марксизм-ленінізм, підпорядкувавши національну справу загальнопролетарській справі, справі революції і комунізму, тим самим не применшив, а збільшив її значення й вагу, оскільки ясно встановив, що без справедливого її розв'язання неможливе суспільство справедливості - комунізм, і зобов'язав нас дбати про збагачення й примноження національно-культурних здобутків, які складуть загальнолюдську скарбницю, а не обрізувати їхній розріст і підсікати коріння.
            Маркс, Енгельс, Ленін явили зразки величезної чуйності й людяності, широкого гуманістичного підходу й світлого розуміння заповітних потреб кожної нації і перспектив найсприятливішого всесвітньоісторичного розвитку людства. Коли ж виявлялося, що той чи інший присуд був зроблений поспішно, без достатньої обізнаності зі справою, що той чи інший погляд міг бути використаний так, що завдав би шкоди національній справі того чи іншого народу, - вони без вагань робили всі потрібні корективи, а то й міняли погляд. Згадаймо еволюцію поглядів Маркса й Енгельса в ірландському питанні або уточнення, які вони вносили в своє ставлення до слов'янських справ Росії. Згадаймо, як Енгельс, надзвичайно прихильний до польських революціонерів, відмовився, однак, підтримати польські претензії на землі "по цей бік Двіни й Дніпра", як тільки дізнався, що "всі селяни там українці, а поляками є тільки дворяни та почасти городяни" 14.
           
            14 Див. лист Ф. Енгельса до І. Вайдемейєра від 12 квітня 1853 року. - К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 28, с. 459.
           
            Згадаймо, як В. І. Ленін, побачивши наростання російського шовінізму в Радянській країні, вдарив на сполох й оголосив йому "бій не на життя, а на смерть". Згадаймо, як він радив ширше залучити "націоналів" до вироблення національної політики та її практичного здійснення на місцях, радитись з ними, прислухатися до них і підіймати їхню ініціативу.
            Національна справа - це справа всього народу і справа кожного громадянина: це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними пов'язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:05 | Повідомлення # 4
I. МОЖЛИВІСТЬ ПОМИЛОК І ПРИПУСТИМІСТЬ КРИТИКИ В НАЦІОНАЛЬНІЙ СПРАВІ
           
            Національна політика належить у нас до тих прерогатив вищого керівництва, які не підлягають жодній критиці і жодному сумніву. Вважається, що національне питання розв'язане раз і назавжди в 1917 році, що внутрішня національна політика сформувалася тоді раз і назавжди і відтоді залишалася незмінною. Всякий сумнів у доцільності будь-яких її моментів на будь-якому етапі розцінюється як рецидив буржуазного націоналізму, а всяка спроба посутнього обговорення її, за словами послужливих демагогів, "ллє воду на млин наших ворогів". Вище я вже наводив і ще наводитиму факти розправ з людьми, які насмілювалися робити застереження щодо окремих моментів нинішньої національної політики (відповідні факти з часів Сталіна загальновідомі).
            А тим часом це далеко не ленінський підхід.
            По-перше, В. І. Ленін не раз підкреслював, що перемогою революції національне питання ще не розв'язується, що ми робимо в цьому напрямку тільки перші кроки, що від формальної рівності націй, проголошеної революцією, до рівності фактичної можна прийти лише через цілий історичний етап соціального і національного будівництва, в якому можуть виникати непередбачені проблеми.
            По-друге, В. І. Ленін не раз гостро говорив про те, що партія допускала серйозні помилки в національній політиці (особливо в практичній), зокрема, що вона "проґавила" ряд важливих моментів національної ситуації, що багато партійних керівників просякнуті несвідомо великоруським націоналізмом і великодержавництвом, не розуміють національних потреб інших народів і дають привід бути запідозреними в тому, що збираються нести їм "свій великоруський шовінізм, прикритий назвою комунізму".
            По-третє, В. І. Ленін ніколи не приховував, що в партії є різні, часто протилежні погляди на національне питання, і вважав корисною і конче потрібною дискусію. А для успішного переборення великодержавництва й великоруського шовінізму як головної небезпеки для вироблення такої політики, яка була б найбільш чутлива до національних потреб інших народів, вважав потрібним передусім прислухатися до голосів і скарг місцевих працівників і "націоналів". ("Тут потрібен буде детальний кодекс, який можуть скласти скільки-небудь успішно тільки націонали...").
            Всі ці погляди В. І. Леніна добре відомі з його доповідей та виступів на VIII і X з'їздах ВКП(б) та з опублікованої 1956 року праці "До питання про національності або "автономізацію".
            Менше відомі аналогічні висловлювання багатьох делегатів VIII, X, XII та інших з'їздів ВКП(б) і з'їздів КПУ. Наведу кілька з них.
            На X з'їзді у співдоповіді з національного питання (товариш Сафаров у згоді з духом висловлювань Леніна) було сказано:
            "Партия по национальному вопросу твердой линии, которая бы действительно оздоровила процесс революционного развития на тех окраинах, которые при господстве царизма и буржуазии вла чили существование колониальных и полуколониальных стран, до сих пор не имела.
            Нужно отдать справедливость, что до сих пор наша партия крайне мало интересовалась национальным вопросом. Резуль татом этого был целый ряд непростительных ошибок и задержка в процессе революционного развития на многих окраинах. Совершенно бессознательно иногда наши товарищи коммунисты, передовые пролетарские элементы вступали в противоречие, в конфликт с трудящимися массами угнетенных национальностей, не умея к ним подойти и их изучить.
            Вся история бывшей Российской империи, которую Энгельс называл огромным количеством чужой награбленной собственности, была историей колонизации. И поскольку пролетарская революция нашла свою опору прежде всего в городах - на окраинах противоположность между городом и деревней приняла характер национального антагонизма". 15
            А ось уривок з виступу В. Затонського:
            "Отбояриваться от вопроса голым провозглашением права наций на самоопределение или даже права наций на государственное отделение нельзя... Национальное движение сейчас приобретает весьма серьезное значение. Национальное движение, пожалуй, было пробуждено революцией. Это мы проглядели, определеннейшим образом прозевали, это необходимо прямо сказать. В этом была колоссальнейшая ошибка Коммунистической партии, которая работала на Украине. Мы это прозевали, мы все в этом повинны. Мы прозевали рост национального движения, который был совершенно естественен в тот момент, когда поднялись к сознательной жизни широкие темные мужицкие массы. Мы прозевали тот момент, когда поднялось совершенно естественное чувство собственного достоинства в массах, и тот крестьянин, который привык раньше смотреть на себя с презрением, смотреть с презрением на свой мужицкий язык и т. д., на чал поднимать голову и требовать гораздо больше того, что он требовал раньше при царизме. (Варто зауважити, крім того, як цілком слушно Затонський пов'язує пробудження національної свідомості з людською і громадянською гідністю, з людськими і громадянськими правами. - І. Дз.). Революция пробудила куль турное движение, разбудила широкое национальное движение, мы не сумели направить по нашему руслу это национальное движение, а мы прозевали его, и оно пошло целиком по пути, по которому повели его мелкобуржуазная интеллигенция и кулачье. Это надо прямо сказать! Это была наша громаднейшая ошибка ". 16
           
            15 "X съезд РКП(б); стенографический отчет". Москва. 1963,
            с. 189.
            16 Там само. с. 202 - 203.
           
            Серйозних помилок припустилися в національній політиці й комуністичні партії інших країн Європи. Тому V конгрес Комінтерну в своїх ухвалах записав:
            "Нигилизм и оппортунистические заблуждения в национальном вопросе, которыми до сих пор отличается целый ряд коммунистическихпартий, является самым слабым пунктом этих партий, которые никогда не смогут выполнить своей исторической задачи, если они не отделаются от этой слабости... Нигилизм и беззаботность в национальном вопросе (а тем более уступка "великодержавной" точке зрения господствующей национальной группы) принесли немало вреда..." 17 .
           
            17 "Коммунистический Интернационал в документах, 1919 - 1932 гг." Москва, 1933. с. 405, 488.
           
            Ці приклади (а їх можна було б навести ще багато) засвідчують, що в ленінські часи партія не приховувала помилок, труднощів і поворотів у національній політиці, не уникала широкої і принципової дискусії в національній справі, а, навпаки, вважала її неодмінною для врахування всіх, часом непередбачуваних факторів національної ситуації і національного будівництва.
            Цілком природно було б так само дивитися на це і сьогодні. Не поленінському було б замовчувати очевидні факти: 1) що національна політика в нашій країні змінювалася (ленінське національне будівництво в двадцяті роки; перегляд Сталіним національної політики з початком тридцятих років, зокрема припинення так званої українізації; знищення Сталіним партійних національних кадрів у тридцяті роки; сумнозвісна розправа Сталіна з цілими народностями під час війни і після війни; поновлення прав "ліквідованих" за Сталіна народностей після XX з'їзду партії; розширення прав союзних республік, але водночас і ряд суб'єктивістських шовіністичних заходів Хрущова, зокрема в галузі освіти й шкільництва); 2) що в національній політиці допускалися прорахунки й помилки, а то й злочини (як вищезгадане нищення цілих народностей або як очевидне україножерство й антисемітизм Сталіна, викриті, зокрема, на XX з'їзді партії); 3) що й тепер у національній політиці є ряд труднощів і неясностей, не все ще з'ясоване й принципово встановлене, а головне - далеко не завжди практика відповідає теорії.
            Тут ленінський підхід, ленінський приклад учать - і не тільки вчать, а й зобов'язують нас до того, щоб вільно й чесно обговорювати всі нерозв'язані питання, всі накопичені помилки, всі наболілі проблеми. Тільки на шляхах такого вільного й чесного, щиро зацікавленого обговорення, маючи постійно на оці інтерес гармонійного розвитку комуністичної співдружності націй, - тільки так і можна знайти справді науково-комуністичне розв'язання. А келійність, таємничість, лабораторно-кабінетна процедура, зневага до тої чи іншої думки, нехтування інтересами тої чи іншої суспільної групи, тих чи інших прошарків людей, мовчазне віддавання переваги одним мотивам (скажімо, економічним) над іншими (скажімо, національно-культурними), практика негласних інструкцій, нещире маневрування, розходження між словом і ділом, між обіцянками і намірами ніколи й ніде не давали добрих результатів. Саме такі засоби і така процедура і "ллють воду на млин наших ворогів".
           
            II. ВАЖЛИВІСТЬ І MICЦE НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ
           
            У дискусії на X з'їзді партії один з делегатів заявив: "Сейчас, товарищи, когда мысль направлена по другому пути, когда мы думаем больше о топливе, о продовольствии, о политике по отношению к крестьянству, сейчас как-то нет большой охоты выступать по такому вопросу, как вопрос национальный". 18
           
            18 "X съезд РКП(б)...". с. 201.
           
            Це була дуже характерна заява. Аналогічних немало робилося і на VIII, і на X з'їздах партії, причому не тільки з боку опозиціонерів типу Зінов'єва, П'ятакова, Каменєва, Бухаріна та ін., які до ленінської заяви з приводу "автономізації", що була своєрідним ультиматумом великодержавникам і шовіністам, стояли, по суті, на позиціях національного ліквідаторства. Тільки після цілого ряду вкрай гострих виступів Леніна, де він показав усю шкідливість "партійного" національного нігілізму для справи соціалістичного будівництва, показав його шовіністично-колонізаторське коріння, - тільки тоді націонал-ліквідатори й великодержавники - одні щиро, інші вдавано до слушного часу (і цей час потім настав-таки) - склали зброю. XII з'їзд партії у 1923 році пройшов уже під знаком величезної ленінської уваги до національно-державного й національно-культурного будівництва в республіках, під знаком активної ленінської боротьби проти шовіністично-колонізаторської інерції. Навіть ті, хто на VIII і X з'їздах посміювалися з самої постановки національного питання, тепер заговорили про розвиток соціалістичних націй, про небезпеку великодержавницької нівеляції.
            Глибоке і різностороннє розуміння Леніним національних справ, його дивовижна "інтуїція" в національному моменті - це не останнє, Що суто по-людському зближувало його з Марксом та Енгельсом не лише в теорії, але й як тип політика, тип громадянина. Існує поширена думка, нібито національне питання посідає в автентичному марксизмі третьорядне місце. На це, власне, спиралися і спираються націоналліквідатори. Але насправді це зовсім не так. Маркс і Енгельс не раз висміювали тих, хто оголошував нації та національні проблеми "пережитком", "забобоном", чимось "реакційним". Звичайно, в "Капіталі", в теорії Маркса взагалі мало що знайдемо про національне питання. Але ж це була теорія класової боротьби пролетаріату, а не теорія націй. Коли ж ця теорія класової боротьби переростала в історичну практику, ставала стратегією і тактикою, тоді в усьому колосальному історичному обсязі, в напруженій динаміці політичної боротьби поставала нескінченна панорама національного життя народів. Тим-то в "конкретніших" політичних працях, а особливо в листуванні Маркса й Енгельса знайдемо буквально величезне багатство ідей про національні відносини і національні завдання пролетарських партій. "...Від ігнорування національних рухів його (Маркса. - І. Дз.) теорія далека, як небо від землі". 19
            Тут доречно згадати, що і Маркс, і Енгельс не раз гостро застерігали від поверхового та однобічного засвоєння їхніх поглядів, від зведення їх до "фраз про історичний матеріалізм, про первинність економічних умов" тощо. У листі до К. Шмідта Ф. Енгельс писав: "Маркс говорив про французьких "марксистів" кінця сімдесятих років: "Я знаю тільки одно, що я не марксист".20 А в листі до Й. Блоха Енгельс визнавав:
            "Маркс і я почасти самі винні в тому, що молодь іноді надає більшого значення економічній стороні, ніж це слід робити. Нам доводилося, заперечуючи нашим противникам, підкреслювати головний принцип, який вони відкидали, і не завжди знаходився час, місце І можливість віддавати належне іншим моментам, що беруть участь у взаємодії. Але як тільки доходило до якого-небудь історичного періоду, тобто до практичного застосування, справа мінялася, І тутужене могло бути ніякої помилки. На жаль, частенько думають, що нову теорію цілком зрозуміли і можуть її застосувати зараз же, як тільки засвоєно основні положення, та й то не завжди правильно. Іцеяможу закинути багатьом з нових "марксистів": адже через це також виникала дивовижна плутанина... "21.
           
            19 Ленін В. 1. Повн. зібр. тв., г. 25. с. 286.
            20 Лист Ф. Енгельса до К. Шмідта від 5 серпня 1890 року. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. К.. 1967. т. 37. с. 349.
            21 Там само. с. 374.
           
            В. І. Ленін узяв марксизм не тільки як ряд основних положень, а й як колосальне багатство людського духу й людського благородства, як за його словами, спадкоємство всього кращого, що виробило людство за всю свою історію. Звідси - його незрівнянна чутливість і вразливість у національних справах, звідси його рідкісне почуття національної справедливості, без якого не може бути справжнього політичного лідера і яке вражає кожного, хто прочитав замітки "До питання про національності...", вражає тим більше, що це почуття сьогодні великою мірою забуте і зневажене...
            В. І. Ленін глибоко відчував свою величезну відповідальність у постановці національної справи в Союзі Соціалістичних Республік. Наполегливо і невтомно порушував він питання про Україну, викликаючи цим численні нарікання "централістів", які за "доброю старою традицією" вважали це питання австро-німецькою вигадкою. "Автора цих рядків, - свідчив В. І. Ленін, - деякі товариші на останніх нарадах в українському питанні обвинувачували в надмірному "вип'ячуванні" національного питання на Україні" 22, - і роз'яснював, що за такими закидами стоїть цілковите нерозуміння ваги і складності цього питання, нерозуміння інтересів комуністичного співжиття націй, стоїть "зубодробительный" комплекс шовініста-великодержавника.
            "...Ігнорувати значення національного питання на Україні, - засвідчував він, - чим дуже часто грішать великороси (і, мабуть, не набагато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї), - значить, робити глибоку і небезпечну помилку". 23
            Коли Сталін запропонував ідею "автономізації", тобто ліквідації державної суверенності самостійних соціалістичних республік і зведення її до автономії, В. І. Ленін гостро заперечив це антинаціональне централізаторське ліквідаторство, і самий факт появи, допущення такого ліквідаторства прийняв як свою особисту вину перед справою комунізму.
            "Я, здається, дуже винен перед робітниками Росії за те, що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік" 24 .
           
            22 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 40, с. 18.
            23 Там само.
            24 Там само. т. 45. с. 339.
           
            Не раз і не два Ленін говорив про надзвичайну вагу національного питання і в плані внутрішньому ("корінний інтерес пролетарської солідарності"), і в плані зовнішньому:
            "Було 6 непростимим опортунізмом, якби ми напередодні... виступу Сходу і на початку його пробудження підривали свій авторитет серед нього хоча б найменшою грубістю і несправедливістю щодо наших власних інородців " 25 .
            Тодішні партійні діячі добре бачили, яких зусиль коштувала В. І. Леніну переорієнтація національної політики партії від формального інтернаціоналізму в напрямку практичного національного будівництва й захист його від великодержавницьких апетитів. Тому вони, поряд з глибокою вдячністю Леніну, висловлювали й тривогу за дальшу долю цієї політики: як вона буде провадитися без Леніна.
            І невипадково на XII з'їзді РКП(б) видатний комуніст Яковлев (багаторічний діяч ЦКК) говорив:
            "Здесь перечисляли, что национальный вопрос обсуждался на VIII съезде, на X съезде и теперь на XII съезде... Забыли, что национальный вопрос обсуждался на декабрьской конференции в 1919 г., где тов. Ленин выступал с речью по национальному вопросу. Эта речь не попала даже в полное собрание его сочинений. Это потерянная грамота, она тогда опубликована не была, боюсь, чтобы не было еще одной потерянной грамоты (Голоса: "Правильно"). Обсуждали бы вы здесь, на съезде, национальный вопрос так, как он сейчас обсуждается, если бы не было писем тов. Ленина? Нет, я думаю, что одной основной гарантией того, что здесь не будет новой потерянной грамоты, а будет ряд практических шагов, является самое широкое распространение в партии тех идей и мыслей, которые развиты в письмах Ленина. Потому что это такие документы, которые каждого члена партии заставят задуматься, как через его аппарат проникает подлый великодержавный русский шовинизм ". 26
           
            25 Ленін В. І. Повне зібр. тв.. т. 45. с. 345.
            26 "XII съезд РКП(б); стенографический отчет". Москва. 1923, с. 546 - 547.
           
            Це саме підкреслював і делегат Махарадзе:
            "Мы все хорошо знаем, какое и чье это мучение, что значит вся наша программа, кто вынес эту программу на своих плечах. Этовсе товарищи хорошо знают, все знают, кто первый сказал о великорусском шовинизме и кто первый поднял именно против этого знамя борьбы. Это был тов. Ильич. Вы все это хорошо знаете. Теперь я вас спрашиваю: похоже ли то, что здесь провозглашается, на то, что говорил Владимир Ильич?.. Я надеюсь, что настоящий съезд, среди которого сейчас здесь отсутствует Владимир Ильич, но который витает здесь среди нас, я думаю, что съезд этот вынесет такое постановление и
            примет такие меры, которые действительно обеспечили бы проведение в жизнь именно той программы, отцом и творцом которой он был" 27.
            І навіть тодішній голова Раднаркому УРСР Раковський, якого важко запідозрити в "самостійництві" або в особливих українських симпатіях (швидше навпаки, бо він довгий час був близький до тих опозиціонерів, що тягли лінію національного нігілізму), цього разу змушений був говорити так:
            "Если по целому ряду причин нам приходится жалеть об отсутствии Владимира Ильича в нашей среде, то национальный вопрос является одной из этих причин. Нужны были его авторитет, егопонимание не только внутренней, но и международной обстановки, нужно было, чтобы он своим авторитетным словом громко ударил по нашей партии и показал ей, что она в национальном вопросе совершает фатальные ошибки. Нужно откровенно сказать, что когда я смотрю на спокойствие, с которым в особенности русская часть нашей партии относится к спорам... я тревожусь за судьбу нашей партии". 28
           
            27 "XII съезд РКБ(б); стенографический отчет". Москва, 1923,
            с. 474 - 475.
            28 Там само, с. 528 - 529.
           
            Що перемогло пізніше в національній політиці: "мучение" В. І. Леніна, чи "спокойствие" обивательської частини, чи згодоване цим другим "ожесточение" сталінського гатунку? Це добре знає кожен, хто хоч трохи пам'ятає недавню історію. Але й після того, як з натруджених рук Сталіна випало його чудотворне "каленое железо", - і після цього ленінське "мучение" залишається забутим. Нам ще далеко до нього. Скрізь і всюди панує дух свідомого чи несвідомого зневаження національної справи й нерозуміння національного питання. Останні десятиліття йому не приділялося майже ніякої уваги ні в пресі, ні в літературі, ні в історії, ні в суспільній чи виховній роботі. Хіба що в галузі літературознавства й мистецтва ще дотлівали якісь жалюгідні схоластичні балачки про "національну форму"...
            Але під цією зовнішньою корою байдужості й ігнорації тим потужніше розгорявся внутрішній процес русифікації й асиміляції.
            1923 року XII з'їзд РКП(б) ухвалив, і це було підтверджено потім рядом інших з'їздів: партія не може бути нейтральною у справах національного розвитку. Її найперший обов'язок - підтримати цей національний розвиток кожного народу, в кожній національній республіці. Щодо України була спеціально засуджена політика "нейтралітету" партії в т. зв. "боротьбі двох культур" - російської та української. Навіть у "Програму Комінтерну" було внесено спеціальний пункт про "обеспечение и поддержку всеми силами и средствами советского государства национальных культур освободившихся от капитализма наций".29
           
            29 "Коммунистический Интернационал...", с. 22.
           
            А от 1963 року Хрущов заявляє: "Мы не будем консервировать национальных особенностей" (так ніби йдеться саме про це! Оригінальне розуміння "национальных особенностей"). Практично це означало: русифікаторська м'ясорубка може й далі крутитися "во всю", ми їй заважати не будемо!
Дата: Четвер, 10.07.2014, 10:07 | Повідомлення # 5
III. СИЛИ, ЩО ПІДГОТУВАЛИ РЕВІЗІЮ ЛЕНІНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
           
            Та тривога, за долю національної політики без Леніна, що її висловлювали делегати VIII, X та особливо XII з'їздів партії, не була ні випадкова, ні абстрактна. Люди, які цю тривогу здіймали, добре знали, що є в партії сили, байдужі або ворожі до цієї політики, добре знали, яких зусиль коштувало В. І. Леніну переборювати цю байдужість і стримувати цю ворожість, добре знали, що зі смертю Леніна ці сили зможуть знову підвести голову.
            Наведу кілька виступів з XII з'їзду партії, в яких опукло змальовано найбільші перешкоди й найгрізніші небезпеки ленінській національній політиці. Якщо уважно вчитатися в ці виступи, неважко побачити, що затавровані в них антиленінські тенденції і настрої не тільки живі й сьогодні, але часом і перемагають під виглядом "ленінізму".
            У виступі на XII з'їзді РКП(б) український делегат, відомий діяч партії товариш Г. Гринько висловив глибоку стурбованість з приводу розриву між теорією і практикою в національному питанні, з приводу того, що одностайно виносяться гарні ухвали, які потім забуваються. Причини такого згубного "мовчазного провалювання" національної політики Гринько вбачав, по-перше, в "інерції нейтралізму", по-друге, в особливій великодержавницькій психології багатьох "партійних апаратників":
            "Я начну со справки, как проходил национальный вопрос на последней Всеукраинской партийной конференции. После доклада тов. Фрунзе и оживленных прений один из старейших членов нашей партии т.Скрыпник, знающий и чувствующий партию хорошо, сказал, что, несмотря на то, что вся обстановка конференции гарантирует единогласное принятие тезисов ЦК, у него все-таки есть пессимистическое настроение насчет того, чтобы и на этот раз тезисы эти не остались пропавшей грамотой. Тов. Фрунзе также подчеркнул в своем заключительном слове, что и у него есть некоторая доля пессимизма, вызываемая уверенностью, что в зале находится большое количество тт., которые могли бы возража ть и не возражали, которые не усваивают нынешнего курса национальной политики. И мне думается, что это впечатление от одной из крупнейших партконференций подводит нас вплотную к тем затруднениям и препятствиям, которые мы встречаем прежде всего внутри нашей партии при проведении нашей национальной политики...
            Я хочу эти препятствия подчеркнуть в двух направлениях: в области государственных взаимоотношений внутри Союза и в области национально-культурной. Ни для кого не секрет, что не только в нашем советском аппарате... но и внутри нашей партии есть глубочайшая централизаторская инерция. И эта глубочайшая централизаторская инерция давит, гнетет, часто очень, ответственных руководителей наших и является одной из крупнейших преград для налаживания государственных взаимоотношений внутри Союза..."
            Другою важливою перешкодою в національному будівництві Гринько вважає "чрезвычайно распространенную в нашей среде психологию, которая, как правило, в настоящий момент по национальному вопросу молчит. Иногда, впрочем, она говорит, но именно то, что она молчит, является самым опасным". Гринько іронічно, але фактично точно так викладає "основную черту этой идеологии или психологии":
            "Национальный момент был для нас важен в 1919 - 1920 гг., когда он явился оружием идущего против нас крестьянства. Мы его изжили, ликвидировали. Сейчас национальный момент не представляет для нас опасности. Второй мотив, который можно было бы назвать своего рода мнимо-экономическим пренебрежением к национальному моменту, звучит так - вопрос о смычке рабочих и крестьян разрешается экономически - махоркой, сельхозорудиями и т. д., национальный момент не играет здесь роли... Дальше, весьма часто личными впечатлениями хотят подменить анализ общественных фактов. Ответственнейшие товарищи из Украины говорят так: я всю Украину изъездил вдоль и поперек, я разговаривал с крестьянами, и я вынес впечатление, что они не хотят украинского языка. Вместо того, чтобы анализировать крупнейшие общественные движения, эпоху Центральной
            Рады, петлюровщины, национальных восстаний и т. д., довольствуются некритическими методами личных впечатлений - и на этом строят политику в национальном вопросе..."
            Скажемо чесно: чи сказане 1923 р. не влучає "не в бровь, а в глаз" деяким сьогоднішнім діячам? Чи не жива й сьогодні ця "психологія"? Чи не розквітла вона пишним цвітом?
            "И именно эта психология есть основное и крупнейшее препятствие при проведении нового курса национальной политики... Я считаю, что основная задача этого съезда заключается в том, чтобы эту плотную инертную психологию, которая широко распространена в рядах нашей партии, разбить, чтобы не было этого тупого равнодушия в национальном вопросе, чтобы сразу же был дан именно активный характер проведению нашей национальной политики ". 30
           
            30 "XII съезд РКП(б)....". с. 459 - 462.
           
            Посудімо самі: чи пощастило "розбити" цю "плотную инертную психологию", чи, навпаки, вона стала ще "плотнее"...
            А ось як цей політичний саботаж, цей безпринципний формалізм великодержавників з натури висвітлив М. Скрипник:
            "Мы привыкли идти по веками проторенной дороге и не понимаем, что принимаемые нами положения по национальному вопросу кое к чему нас обязывают.
            Что это обозначает? Откуда вытекает это противоречие между теорией и практикой? Не только на наших съездах, но и на втором конгрессе Коминтерна мы приняли резолюцию по национальному вопросу. Именно российская делегация внесла эту резолюцию. В ней говорилось, что пролетариат в области нацвопроса должен быть готов к величайшему самопожертвованию для того, чтобы образовать союз с колониальными народами и с крестьянами угнетавшихся народов. Вот этот вопрос, который должен быть перед нами поставлен.
            Что же, эта готовность к самопожертвованию проявлена? Нет, не проявлена. Имеются только теоретические признания со стороны большинства, но когда доходит до дела, ни силы, ни воли нет у нас. Великодержавные предрассудки, всосанные с молоком матери, стали инстинктом у многих товарищей...
            Так почему же мы практически в национальном вопросе топчемся на месте и при правильном принципиальном его разрешении остаемся на деле бессильными? Дело в том, что мы все время балансируем в области национального вопроса. Некоторые все время пытаются найти среднюю линию. Каждое указание на великорусский шовинизм всегда считают необходимым компенсировать указанием противоположным на шовинизм народностей недержавных, и всегда получается двойная бухгалтерия. Каждое упоминание на великодержавный шовинизм пытаются всегда дисквалифицировать предъявлением встречного иска: "дескать, сначала преодолейте свой собственный национализм". Так на деле с великодержавным шовинизмом у нас никакой борьбы не велось. (До речі, про те саме ще на X з'їзді у співдоповіді з національного питання тов. Сафарова говорилося: "Из этого одновременного битья ничего, кроме проведения под советским флагом национального бесправия, не получается" - І. Дз.) 31. Этому должен быть положен конец...
            По национальному вопросу в нашей партии были различные точки зрения: точка зрения Розы Люксембург и точка зрения тов. Ленина. Увы, товарищи, имеется еще и третья точка зрения, за которой стоит наибольшее число сторонников, это точка зрения партийного болота, точка зрения людей, которые боятся здесь выступить с определенной линией... Имеются ли в нашей партии товарищи, которые являются принципиальными великодержавниками русотяпами? Так почему же они здесь не выступают, а только на практике искажают партийную линию? Не важно принять резолюцию, а важно ее провести.
            У нас на Всеукраинской партийной конференции была единогласно, всего при четырех воздержавшихся, принята резолюция по национальному вопросу...
            Но мне рассказывали, что после принятия этой резолюции один из голосовавших за нее, председатель губисполкома, по выходе из зала заседаний, на сделанное к нему на украинском языке обращение какого-то беспартийного кооператора ответил ничтоже сумняшеся: "Говорите со мной на понятном языке". Он "проголосовал"резолюцию по национальному вопросу, он с нею "вполне согласен". Вотэто противоречие между теорией и практикой, эту линию болота необходимо выжечь каленым железом, необходимо, чтобы наша теория, принципиальная линия, действительно осуществлялась на практике " 32 .
           
            31 "XII съезд РКП(б)...", с. 196.
            32 "XII съезд РКП(б)...", с. 523 - 526.
           
            Чи не правда, як злободенно все це звучить сьогодні? Навіть коментарів не треба: дуже знайома картина...
            А ось із виступу тодішнього голови Раднаркому Раковського, який, як я вже зазначав, зовсім не був хворий на "українство":
            "Я должен перед вами созна ться: неко торое время мы питали на Дежду накануне съезда, что национальный вопрос, как предполагал Ильич, станет центром нашего съезда, а он стал хвостом нашего съезда.
            С нетерпением наши товарищи выдерживают спор по национальному вопросу. Я не думаю упрекать кого-нибудь, ибо в этом вопросе мы повинны все, и на Украине, и когда я вижу, как туго нам удается заставить наши организации, которые работают там в условиях национальной борьбы, как туго нам удается заставить их понимать зна чение национального вопроса, я на чинаю тревожиться за советскую власть...
            Есть у нас по отношению к национальному вопросу предрассудок, глубокий предрассудок, и тем более опасный предрассудок, что он является коммунистическим предрассудком, потому что у него видимость коммунистическая, потому что у него имеются корни в нашей программе и потому, что за этим предрассудком скрывается наше невежество по национальному вопросу. Я помню одно слово тов. Сталина, чрезвычайно характерное, когда я вернулся из-за границы после принятия программы о Союзе, тов. Сталин мне говорил: "Вы знаете, многие спрашивали меня: это надолго, это не дипломатический ли шаг?" Да, товарищи, вся национальная политика, все наше советское правительство в межсоюзных отношениях для большинства у нас, на Украине, а здесь в России еще больше, понимались как известная стратегическая дипломатическая игра: "Помилуйте, ведь мы еще с Октябрьской революции решили национальный вопрос, ведь у нас страна коммунистическая, ведь мы же за интернационализм". Скажите, товарищи, сколько из вас могут сказать, в чем Октябрьская революция решила национальный вопрос? Ведь вы не забывайте, что еще в 1919 году на партийном съезде авторитетные товарищи говорили, что национального вопроса больше нет... Что же остается для рядового товарища? И вот у нас масса товарищей, ответственных, которые с улыбкой, с насмешкой относятся к национальному вопросу: "Ведь мы - страна, которая уже перешла национальности, мы - страна, где, - как выразился один товарищ, - материальная и экономическая культура противопоставляется национальной культуре. Национальная культура - это для отсталых стран, которые находятся по ту сторону баррикады, для стран капиталистических, а мы - страна коммунистическая " 33.
           
            33 XII съезд РКП(б)...". с. 529 - 530.
           
            На тлі всього вищесказаного стає зрозумілим, що були підстави сумніватися в достатності тих гарантій, які пропонувалися раніше для додержання національних прав. Про це говорив, зокрема, Яковлев:
            "Еще о тех гарантиях, которые предлагает тов. Сталин. Является ли гарантией второй ЦИК (запропонована Сталіним палата національностей в складі ЦВК. - І. Дз.)? Я прошу спокойно вдуматься в это. Разве первый ЦИК может что-нибудь гарантировать практически, разве он решает самостоятельно основные принципиальные вопросы? А если вы к первому ЦИК прибавите второй ЦИК с такими же правами, то неужели эти два ЦИКа будут содействовать вместе разрешению национального вопроса? Посмотрите прямо в глаза. На съезде партийном мы можем требовать, чтобы нам дали гарантию того, насколько это будет проводиться всерьез, а не только гарантии бумажные... Как нужно ставить вопрос? Нужно иска ть других гарантий, и одна из самых существенных гарантий - самое широкое распространение тех идей и мыслей, которые развиты в последних письмах тов. Ленина. Это то, что может заставить всю партию встряхнуться и задуматься. Эту гарантию несомненно нужно провести, поскольку там ставится вопрос с необыкновенной точностью и ясностью, поставить ясно перед сознанием всей партии " 34.
           
            34 XII съезд РКП(б)...", с. 548.
           
            I тут доводиться констатувати найганебніше: саме цього останнього не було зроблено, "ідеї та думки, розвинені в останніх листах тов. Леніна", не стали надбанням партії та народу. До 1956 року ці листи лежали запечатаними в сталінських сейфах і були опубліковані тільки в 1956 році. Але й відтоді на них не дуже охоче посилаються і, м'яко кажучи, не дуже їх популяризують. Воно й зрозуміло: надто контрастують ці ленінські думки з тим, що робиться в нас у національній справі сьогодні.
            Погляньмо конкретніше на деякі аспекти й "лінії", по яких ішла нещадна ревізія ленінської національної політики; одночасно ми побачимо, як розквітали і брали гору оті, відзначені вище у виступах партійних діячів, антиленінські, антикомуністичні тенденції і настрої - невігластво й безвідповідальність у національній справі, байдужість і зневажання, великоруський націоналізм та великодержавний шовінізм, розрив між теорією і практикою, між словами та ділами, бюрократичне централізаторство і т.д. і т.п.
           
            IV. МАЙБУТНЄ НАЦІЙ: НАЦІЇ ЗА КОМУНІЗМУ
           
            Практичне ставлення до того чи іншого суспільного явища чи добра вирішальним чином залежить від уявлень про його майбутню долю й призначення. Якщо більш-менш офіційно повідомити господаря дому про те, що найближчим часом або в недалекому майбутньому його будинок буде знесено, а його сад стане будівельним майданчиком для інших споруд, то навряд чи господар стане розбудовувати свій дім і плекати сад; тим паче навряд чи захопив би він своїх друзів і гостей таким наміром. Швидше за таких умов виробилося б щось аналогічне до своєрідної психології "дачників", на зразок тієї, що її свого часу експонував М. Горький.
            Щось подібне до цього саме й відбувається у нас у справах національних. Серед переважної маси населення панує уявлення, що безпосереднє чи не найближче завдання комуністів - створення безнаціонального суспільства ("злиття націй"), а тому національні мови і культури - це щось "відживаюче", відстале, "другосортне" і навіть реакційне, у всякому разі - щось підозріле і гідне жалю.
            Звідки взявся цей дикий погляд і чому він видається за "марксистський", чому він пов'язується з ідеєю комунізму? В усякому разі, він' нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю.
            Маркс завжди висміював подібні темні політичні махінації або невігластво. Так, наприклад, повідомляючи Енгельса про одне з засідань Ради Інтернаціоналу, він саркастично писав:
            "Представники "молодої Франції" (неробітники) висунули ту точку зору, що всяка національність і сама нація - "застарілі передсуди "(...) Взагалі ж усі, хто ускладнює "соціальне питання" "забобонами" старого світу - "реакціонери".
            Англійці дуже сміялися, коли я почав свою промову з того, що наш друг Лафарг та інші, які скасували національності, звертаються до нас "по-французькому"... Далі я натякнув, що Лафарг, сам того не усвідомлюючи, під запереченням національностей розуміє, здається, їх поглинення зразковою французькою нацією " 35 .
           
            35 Лист К. Маркса до Ф. Енгельса від 20 червня 1866. - К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 31, с. 188.
           
            Маркс знущався з цих поглядів, називаючи їх "прудоністським штірнеріянством", і вказував на їхню імперіалістичну суть. А от ті. хто сьогодні сповідує подібне - поглинення багатьох націй "зразковою російською", - ті звуть це... марксизмом і комунізмом! Який гіркий і безглуздий парадокс! Скажете, що сьогодні ніхто не проповідує поглинення націй, але - "злиття, зближення". Так, офіційно, у пресі це зветься "зближенням" і "злиттям" націй. Але спитайте, як розуміють це "зближення" 99 % публіки, і побачите, що йдеться про те саме "поглинення". Подивіться, як це "зближення" виглядає на практиці, і побачите те саме "поглинення". Зрештою, дані останнього перепису дуже красномовно засвідчують це. 1914 року Ленін писав:
            "В Росії навіть урядова, тобто завідомо перебільшена і підроблена відповідно до "намірів уряду", статистика налічує в усьому населенні країни тільки 43 % великоросів. Великоросів у Росії менше половини населення... "Інородців " у Росії 57 % населення, тобто більшість населення, майже 3/5, а насправді, мабуть, понад три п'ятих" 36.
           
            36 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 25, с. 64.
           
            Тепер, на 48-му році радянської влади, великороси, за офіційними даними, становлять у Союзі значно більше половини населення, а якщо врахувати й зрусифікованих інонаціоналів (у даних перепису вони офіційно значаться як такі, що визнали рідною мовою російську), то ще набагато більше. Відносно поменшало українців та інших "націоналів". За рахунок чого так різко змінилося співвідношення? І чи є це наслідком нормального співжиття націй? Навряд чи можна це вважати успіхом комуністичного національного будівництва, - комуністи будь-якої країни світу, коли б це стосувалося їхньої сформованої нації, розцінили б це зовсім інакше. Аналогії довелося б шукати в зовсім іншій, некомуністичній добі і сфері історії. І навряд чи можна це пов'язувати з "ленінською національною політикою", - Ленін, як відомо, подібні явища кваліфікував словами "великоруський імперіалізм", "руський великодержавний шовінізм" і подібними. Ні в одному з документів ленінської РСДРП(б) не схвалюється асиміляція націй, особливо ж асиміляція менших націй більшою, і не говориться про злиття націй як безпосереднє завдання пролетарського руху. Звідки ж узялося "ходячеє мнение", яке поняття про революційний рух пролетаріату та побудову майбутнього комуністичного суспільства неодмінно й автоматично пов'язує з поняттям про "злиття націй", про "безнаціональність" (тобто практично про асиміляцію)? Очевидно, не з теорії наукового комунізму.
            Коли в документах РСДРП говориться про "злиття робітників усіх націй", то мається на увазі - і це підкреслюється чітко й ясно - організаційне об'єднання в єдиних класових організаціях з метою спільної революційної боротьби: "Интерес рабочего класса требует слияния рабочих всех национальностей данного государства в единых пролетарских организациях - политических, профессиональных, кооперативно-просветительных и т. д.", при забезпеченні "полного равноправия всех наций и языков" 37.
            Щодо самих націй, то радянська влада недвозначно проголосила своїм завданням їхній всебічний розвиток, особливо розвиток раніше пригнічених і неповноправних націй. У співдоповіді з національного питання на X з'їзді партії пропонувалося: "Советская власть, Коммунистическая партия должны стать важнейшим фактором национально-культурного развития трудящихся масс угнетенных национальностей" 38
           
            37 "КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК", 7-е вид.. Москва. 1954, т. 1. с. 315.
            38 "Х съезд РКП(б)...", с. 199.
           
            Ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство - це не ідея наукового комунізму, а того "комунізму", який Маркс і Енгельс називали "казарменим". Це також ідея ревізіоністів соціалдемократів II Інтернаціоналу. З нею особливо носився К. Каутський. Як залишок каутськіанства вона була проникла і в комуністичний рух початку століття, але швидко була переборена, зазнавши нещадної критикиз боку Леніна та інших комуністів.
            Часто посилаються на те, що В. І. Ленін не лише не засуджував, а, навпаки, вітав асиміляцію націй. Але це брутальне спотворення духу ленінізму. По-перше, Ленін захищав не асиміляцію, а політичне об'єднання пролетарів усіх країн і в цьому контексті відкидав виступ проти такого об'єднання, продиктований страхом асиміляції. По-друге, мова йшла про стихійну асиміляцію, а не про цілеспрямовано й планомірно проваджувану державою, - така штучна асиміляція завжди була в його очах злочинною, і хай хтобудь спробує хоча б тільки уявити собі подібну програмну настанову в партійних документах ленінського часу. Нарешті, по-третє, неосудження асиміляції в тому значенні і в тому контексті, про які ми говоримо, зустрічається тільки в дореволюційних роботах Леніна: після революції, приступивши до практики національного будівництва, Ленін істотно змінює акценти і більше вже ні слова не каже на користь будь-якої асиміляції, а вістря боротьби спрямовує проти русифікаторства, проти великоруського шовінізму й великодержавництва, тобто, по суті, проти асиміляторства. І це цілком зрозуміло: практика національних рухів та національного будівництва показала що в інтересах комунізму - найбільший розвиток націй, а не їхнє згортання й асиміляція; настанова на асиміляцію в політиці правлячої партії багатонаціональної держави з імперіалістичним минулим неминуче привела б до цілого ряду несправедливостей щодо націй цієї держави, привела б до відродження в нових формах старих імперіалістичних відносин усередині цієї держави і завдала б величезної шкоди справі комунізму і свободи в усьому світі, - проти чого і повставав Ленін.
            Ось чому Ленін з 1917 року ні слова не каже на користь будь-якої асиміляції; ось чому у нього немає жодного слова про бажаність асиміляції в Країні Рад; ось чому, якраз навпаки, він в останні роки свого життя головним об'єктом боротьби обирає великоруський шовінізм і великодержавництво, істотою яких і є асиміляторство.
            Невипадково в доповіді на XVI з'їзді ВКП(б) протиставлялися соціал-асиміляторська позиція Каутського й інтернаціоналістська • позиція Леніна:
            "Ленин никогда не говорил, что национальные различия должны исчезнуть, а национальные языки должны слиться в один общий язык в пределах одного государства, до победы социализма во всемирном масштабе. Ленин, наоборот, говорил нечто прямо противоположное, а именно, что "национальные и государственные различия между народами и странами... будут держаться еще очень и очень долго даже после осуществления диктатуры пролетариата во всемирном масштабе" (т. XVII, стр. 178). Как можно ссылаться на Ленина, забывая об этом основном его указании?
            Правда, один из бывших марксистов, а ныне ренегат и реформист, г. Каутский утверждает нечто прямо противоположное тому, чему учит нас Ленин. Он утверждает, вопреки Ленину, что победа пролетарской революции в австро-германском объединенном государстве в середине прошлого столетия привела бы к образованию одного общего немецкого языка и к онемечению чехов, так как "одна лишь сила освободившегося от пут обмена, одна лишь сила современной культуры, которую несли с собой немцы, без всякой насильственной германизации превратила бы в немцев отсталых чешских мелких буржуа, крестьян и пролетариев, которым ничего не могла дать их захудалая национальность " (см. предисловие к немецкому изданию "Революция и контрреволюция"). Понятно, что такая "концепция" вполне гармонирует с социал-шовинизмом Каутского... Но неужели для нас, для марксистов, желающих остаться до конца интернационалистами, может иметь какое-либо положительное зна чение эта антимарксистская болтовня зарвавшегося немецкого социал-шовиниста?" 39 .
           
            39 "XVl съезд ВКП(б): стенографический отчет", Москва-Ленинград, 1930, с. 54.
           
            Так критикував Сталін шовінізм, коли цей шовінізм був німецький.
            Однак, як відомо, Сталін умів говорити добре, а робив щось прямо протилежне. Це в його часи почалася, а в часи Хрущова розвинулася така практика політики в національній справі, яка більше відповідала концепції Каутського, хоч і була схована в "ленінські" слова. І тепер ми, міцно забувши "основное указание" Леніна про те, що національності і національні мови залишаються "еще очень и очень долго даже после осуществления диктатуры пролетариата во всемирном масштабе", - ми, по суті, ставимо завдання злиття націй (справа від того не міняється, що інколи замість слова "злиття" вживають щось інше, наприклад, "ще тісніше зближення": на практиці це завжди означає вливання інших націй у російську, а не навпаки: хай хтось відповість, чим і як російська нація зближується, наприклад, з вірменською або естонською), - ми ставимо, по суті, завдання злиття націй в межах однієї країни, уже тепер, задовго до перемоги комунізму в самій цій країні.
            Крім усіх інших неминучих негативних наслідків, це не може не викликати глибокої прикрості, розчарування і невдоволення у націй, приречених, по суті, на повільне зникнення, зведення до спільного знаменника, яким є інша, "провідна" нація.
            Є величезна політична і психологічна різниця між загальним об'єднанням людства, народів у "вселюдство", тобто між асиміляцією націй на вселюдській основі, і асиміляцією одної нації іншою, поглиненням однією нацією інших, асиміляцією кількох націй на базі однієї національної культури.
            Першу ще можна розглядати як плодотворну перспективу і позитивний фактор, як прогрес (хоч багато видатних мислителів, у тім числі й марксистів, вважають, що й це було б величезним регресом для людства; цю дуже обгрунтовану думку Потебня свого часу коротко висловив так: "Якби об'єднання людства за мовою і взагалі за народністю і було можливе, то воно було б загибеллю для людської думки, як заміна багатьох почуттів одним"). Та й взагалі імператив про майбутнє "неминуче" злиття націй є дуже проблематичним, науково необгрунтованим прожектерством, і "марксистам" слід би брати приклад з Маркса, який полишав на розсуд майбутніх поколінь проблеми, для розв'язання яких бракувало історичного досвіду.
            Що ж до Другої - асиміляції на базі однієї національної культури, - то вона тотожна колоніалізмові (бо наперед позбавляє інші народи основної умови рівноправності - рівноправного внеску в загальнолюдську культуру, прирікає на культурне утриманство з усіма наслідками, що випливають звідси для психологічної природи людей цієї нації та їхнього відповідного становища в суспільстві).
            "Асиміляція" першого роду, власне, і не може бути названа асиміляцією, а є всесвітнім об'єнанням людства; тут принаймні ні одна нація не буде ображена, бо всі однаково втрачають і здобувають. Асиміляція другого роду і є, власне, асиміляція; вона неминуче є глибокою історичною несправедливістю щодо асимільованих націй і вирізьблює в них невитравні сліди гіркоти, але й нації асимілюючій приносить не добро, а лихо - поступовий внутрішній розклад її культури, тягар заподіяних - хай і несвідомо - несправедливостей. Вона ніколи і ніде не ставала і не стане надійним фундаментом для дружби народів, а здатна тільки роз'єднувати їх, породжувати недовіру і ворожнечу.
            Ось чому писав М. Горький:
            "Каждое племя есть исто чник неисчислимых возможностей обогащения жизни энергиею духа, и необходимо, в интересах быстрейшего роста мировой культуры, чтобы эта энергия развивалась нормально, втекала в жизнь - на счастье и радость нам - при условии наибольшей свободы.
            Демократия может признать законным и естественным только один вид ассимиляции - ассимиляцию на почве общечеловеческой культуры... "40.
            У нас же тепер посилено насаджується антимарксистська й антисоціалістична "теорія" про те, буцімто в СРСР замість багатьох народів і націй створюється єдина "радянська нація" (?!), "радянський народ", не в розумінні сукупності всіх радянських народів і націй як збірне поняття, а як якийсь нібито однонаціональний чи безнаціональний синтез, якого не було, скажімо, в двадцяті й тридцяті роки і який формується саме тепер. Цією "теорією" перейняті і політика, і пропаганда, і преса, і виховання. А щодо культури, то вся наша преса сповнена фраз про те, ніби вже тепер у нас розвивається "інтернаціональна (?!) культура". ("В Прибалтике, как и всюду в нашей стране, развивается общая для всех советских наций интернациональная культура )41.
           
            40 "Украинская жизнь", Москва, 1912, ч. 9, с. 14.
            41 "Правда". 1965, 18 квітня; "Литературная газета". 1965, 7 січня.
           
            Це вже безглуздя не тільки з погляду марксизму, а й з боку елементарної термінології: адже "інтернаціональним" можна назвати тільки те, що властиве, характерне для всіх націй чи всіх націй стосується, всього людства. Саме так і тільки так розумів це поняття і В. І. Ленін, коли говорив про інтернаціональну культуру, інтереси і т. д. пролетаріату.
            Те розуміння, яке надається тепер у нас цьому каламутному поняттю, як і "теорія" одної "радянської нації" (хоч би як вона формулювалася), радянського народу в розумінні не співдружності, а однозначності, покликане "теоретично" обгрунтувати й виправдати широко розгорнений процес русифікації. Цілеспрямоване заохочування й "каталізація" розвитку на цьому шляху завдасть величезних, важко враховуваних і невідшкодовних, некомпенсовних втрат для загальнолюдської культури і всього духовного життя комуністичного світу.
            Сюди прилучається і питання про широко практиковану в нас негативну кваліфікацію національностей - "національного", коли атрибут "національний" вперто достосовується тільки до підметів на зразок "пережитки" (які треба випекти), "перегородки" (які треба зламати) і т. д. і т. п., а в той же час не підкреслюється й проминається, всіляко обходиться позитивний сенс поняття про національне. Оце вже справді "односторонність". Вона, ясна річ, аж ніяк не сприяє розумінню величезного історичного, культурного, духовного змісту, величезного позитивного багатства поняття національності, національного - розуміння, яке надихало всіх великих діячів людської історії й культури, яке надихало фундаторів наукового комунізму і всіх справжніх марксистів і комуністів. Наприклад, один з найвидатніших комуністичних філософів Антоніо Грамші писав: "Поняття "національного" є результатом "оригінальної", неповторної (в певному значенні) комбінації, що її треба зрозуміти й осмислити в усій її оригінальності і неповторності, якщо хочуть оволодіти й керувати нею".
            Він говорив також про "помилковість ненаціональних концепцій", кваліфікуючи їх як "сучасну форму старого механіцизму"42.
           
            42 Грамши А. Избраннные произведения. Москва. 1959. т. 3. с. 235, 237.
           
            Свого часу, ще до революції, резюмуючи ставлення марксистів до проблеми нації і критикуючи "последовательных космополитов, полагающих, что будущее несет с собой полное объединение человеческого рода, единый общий язык и единую общую культуру", А. Луначарський писав, що він з погляду марксизму надає "национальностям громадное и живое культурное значение" і вітає "столь широко развившийся процесс возрождения к самобытной жизни почти забытых было и, так сказать, обезглавленных национальностей... Единство только тогда является принципом красоты и высокой организации, когда оно охватывает своими гибкими рамками возможно более богатое разнообразие. Многообразие национальное есть, думается, великое наследие человеческое, которое, надо надеяться, сохранится и даст еще недоступные нам наслаждения подъема жизни...
            Обращаясь в частности к украинскому движению... я должен сразу сказать, что ни одно национальное пробуждение не вызывает во мне субъективно столько горячих симпатий...
            От самостоятельного культурного развития украинского народа (помітьте: не від "інтернаціональної" українсько-російсько-татарської і т. д. н-ської культури і не від "дальнейшего сближения", а від "самостоятельного культурного развития". - І. Дз.) должно ждать самых отрадных результатов, ибо нет никакого сомнения в том, что это одна из даровитейших ветвей славянского дерева "43.
            Що ж до комунізму, майбутнього комуністичного суспільства, то тут Луначарський висловлювався цілком певно, - і це, безумовно, одна з абеткових істин, основовизначальних істин комунізму:
            "Трижды неправы говорящие о "социалистической нивелировке " и о торжестве какого-то бесцветного космополитизма в случае победы пролетариата. Нет, новое общество даст простор для бесконечно многоцветной в своем стихийном течении природы каждого народа. Оно уничтожит мертвящую, механическую силу государства, оно убьет звериные, каннибальские инстинкты, которые побуждают насильственно обезличивать как отдельных людей, так и национальности. И как отдельная личность никогда не достигала такой свободы и оригинальности, какой достигнет она в социалистическом будущем, так и нации никогда еще не подымали своего собственного голоса в хоре человечества с такой силой и самобытностью, какой они достигнут тогда"' 44.
           
            43 Луначарский А. В. О национализме вообще и украинском движении в частности. - "Украинская жизнь", 1912, ч. 10. с. 10 - 11. 15, 19.
            44 Луначарский А. В. Статьи о литературе. Москва, 1957, с. 429.
           
            Ось до цього й личить прагнути істинним комуністам. Ось у цьому дусі - в дусі комуністичного інтернаціоналістського світовідчування, в дусі розуміння неповторної цінності кожного національного життя і його невичерпних можливостей, а не в дусі зневажливого і бездумного нехтування ними в ім'я бюрократичного "единообразия" та "передовой русской культуры" - і годиться виховувати молодь нашої країни. Це й тільки це може бути запорукою справжньої дружби рівноправних народів, запорукою збереження і примноження величезних національних багатств, щасливо поєднаних у нашому Союзі, запорукою незрівнянної розмаїтості майбутнього духовного життя в комуністичному світі.
            Але напишіть це сьогодні від свого імені, і вам це редактори закреслять за "туманные намеки". А протилежна тенденція веде тільки до явного чи прихованого, свідомого чи неусвідомлюваного, вільного чи невільного хамства й мародерства в національній справі. Навіть коли воно виступає не оголено, а у формі байдужості (така поширена мода нині в цьому питанні) - це початок хамства, це його потенція, його джерело. Байдужість - зовсім не протилежність тупому націоналізмові, а його зворотний бік і його потенційний спільник.
            "Я не думаю, - наводить Луначарський у цитованій статті з "Украинской жизни" слова марксиста Отто Брауна, - чтобы националистов можно было победить с помощью арґумента: " Что мне на ция? Что я могу купить за это?" - Нация является продуктом тысячелетнего развития. На протяжении столетий национальная борьба зажигала самые пламенные порывы. Тысячи гибли в этой борьбе. Она была то источником жизни, то причиной смерти великих революций. Можете ли вы освободить массы от этой великой идеологии с помощью торгашеского: "Что я куплю за это?".
            Єдиною альтернативою націоналізмові (як захисному націоналізмові малих націй, так і агресивному націоналізмові великих націй) є виховання істинного національно-інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, любові і поваги до всіх інших націй, бажання, щоб твоя нація якнайбільше прислужилася людству, зробила для нього все, на що здатна. Звідси у справжнього інтернаціоналіста величезне почуття відповідальності за свою націю, бажання здобути їй, якщо вжити слова поета, "патент на благородство" перед людством.
            Найвищий обов'язок людини - належати людству. Але належати людству можна тільки через націю, через свій народ. За всю історію людства можна знайти хіба що кілька ви
Бібліотека » Різне » Історія України » Інтернаціоналізм чи русифікація? (Іван Дзюба)
Сторінка 1 з 6123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика