Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Бібліотека » Різне » Історія України » Ілько Липей - карпатський розбійник /Ґренджа-Донський Василь
Ілько Липей - карпатський розбійник /Ґренджа-Донський Василь
Дата: Четвер, 10.07.2014, 09:36 | Повідомлення # 6
ЖІНКА З ХЛОПЦЯМИ ТАНЦЮЄ
Вечором, на мою велику втіху, посходились і дівчата, а
потім і тесть прибув додому. Любувався я дівчатками своїми, вони мене окружили
і питали про це, про те. Потім менші повечеряли і позасипляли, тільки старша
дочка Марійка сиділа біля мене, обнявши мою руку і схиливши голівку на моє
плече.
Говорили ми про це, про те, давно було мені на язиці
спитати про жінку, але не мав відваги. Певно, думаю собі, десь, бідненька,
працює на дітей тяжко, то ж не хотів почути з уст тестя гірке нарікання і
докори. Все ж таки спитав:
— Де ж Марійка, моя жінка?..
Мій тесть несміливо подивився на мене і знизав плечима. Але
доня без довгого надумування сказала мені:
— Мамка танцює... Сьогодні забава в корчмі... рекрути ідуть
до війська, устроїли забаву в жида...
— Так!.. — промовив я і глибоко зітхнув. — Чоловік у тюрмі
пропадає, мов звірюка волочиться по лісах, а жінка по забавах... Там, певно, і
Юрик...
Я зірвався на ноги, вхопив рушницю і вискочив надвір. Не
йшов, а летів до корчми, де жінка танцює...
В корчмі було повно людей. І рекрути, і ті невідібрані до
війська сиділи за столом, кожний зі своєю дівчиною, і гостились. Під час забави
не дивляться, хто рекрут, а хто ні, всі забавляються. В другій кімнаті грала
музика і танцювали пари: хлопці, дівчата, а між ними й одна молодиця — Лолин
Марійка, моя жіночка... Танцювала з Юрик Василем. Я дивився крізь вікно і піт
мене обливав: мою жінку в танку пригортає інший до себе... Моя жінка забула про
мене... Значить, все те правда, що побратим писав. Ось і зараз вона в парі з
Юрик Василем.
«Ех, Марійко, Марійко, щоб тебе день побив, убила ти мою
душу», — сказав я сам до себе.
Марійка жартувала з хлопцем, Марійка крутилась у танку.
Марійка дивилась на Василя так, як ні одна дівчина на хлопця. Дівчина
соромиться своєму хлопцеві так «глибоко в вічі подивитись», а ще при людях!
В мене душа боліла, а серце неначе ножами краяли на дві
половини. Бо ж бачити на власні очі, як твоя жінка гуляє з іншими, — хто ж то
перенесе?..
Я стояв і роздумував: уб'ю Юрик Василя, що перелюбив від
мене жінку.
Так! Уб'ю його і застрілю Марійку? Хай пропадають обоє. Маю
два набої, вистачить...
Вже зняв я з плеча рушницю і підіймав до плеча, але
побоявся, що уб'ю інших.
Музика скінчилась, Юрик присів з Марійкою до стола. З
правого боку сиділи дівчата й Юрик перекидався словами з ними. Тоді Марійка
пересіла з другого боку, щоб він не мав змоги розмовляти з дівчатами... Вона
липла до нього, обняла його за шию, таки там, на очах у людей.
Ох, найрадше був би я задавив ту невірну гадину. Як
дивиться на нього, як перемовляе...
І почав я роздумувати. Який парубок не подивиться на бабу,
як вона дозволить? А хіба ж я парубочив без гріха? Хіба ж я не подивився на
молодицю?
Ні, тут я бачу, що не Юрик Василь винен, але баба. Тут не
парубка треба карати, а молодицю.
А може, вона й ме винна? Може, лиш так собі, пожартує з
хлопцем... Але ні! Так заглядають в вічі тільки любовникові... Тоді приятель не
писав би. Як вітер не віє, то лист не шелестить.
Знову заграла музика дрібної, і вони пішли танцювати.
Докрутились у кут за сінні двері. Тут Юрик Василь обняв мою жінку і поцілував.
Це я добре бачив.
— Уб'ю його! — гойкнув я і вдерся до сіней. Стріляти не
було як, і я вхопив праник, що лежав у куті на бербениці, й свиснув Юрика Василя
по голові. Але люди підскочили й вирвали у мене з рук праник. Я сягнув за
ножем, щоб ударити його в самі груди, але парубки знову вирвали як ніж, так і
рушницю. Музика перестала грати й Юрика Василя хлопці кудись відвели, а жінка
стояла, мов укопана.
Вхопив я, сердитий, жінку за коси і почав бити:
— Та ти, жінко, так сумуєш за чоловіком?.. щоб тебе хмари
присунули!.. Та ти, Марійко, так сльози проливаєш за своїм чоловіком, що гниє
по темницях?
«Мастив» я жінку, аж куріло! Люди приглядались, але ніхто
не йшов рятувати Марійку, ніхто словечка не промовив. Бо що ж? Чоловік на те
має право, чей же вона жона йому! А як чоловік карає жінку, там ніхто не сміє
вмішуватись, навіть батько. Чоловік знає, що робить, він знає, за що карає.
Побив я її немилосердно, порядно вибив. Потім взяв її попід
руку і потягнув додому. Але вона нізащо не хотіла йти, і я «молотив» її дальше.

— Не бий мене... ти, циганине...
— Циганине, кажеш?
— Так, циганине!.. Чорний, як циган... душогуб...
убійник... Знай, божуся тобі, що я тебе ніколи не любила... Вийшла за тебе лиш
через те, що ти багацький... Думала, що ачей колись твій батько пом'якне... Але
з серця ненавиділа й ненавиджу тебе... Я завжди любила білявих, а не таких
циганів... Іди від мене, я на тебе більше не можу подивитись!..
Я пустив її руку і стояв стовпом. Марійка вирвалась і
втекла...
«Циганин... убійник... душогуб... ніколи не любила тебе»,—
повторював я з гіркою, глумливою усмішкою. В голові в мене гуло, а в серці щось
так боліло, вогнем пекло. Почував я себе вповні нещасливим. Марійка, яку я так
кохав, Марійка мене не любить!.. За неї був би і в огонь скочив, за неї був би
я дав собі руку відрубати, а вона ненавидить мене... З її уст аж тепер я почув
гірку правду.
Я втікач, нещасний тюремник, виголоднілий, змарнілий,
недолею прибитий, де ж мені тепер, рівнятися з Юриком Василем. Вже я, мов та
пуста плавина, без кутка, без приятеля. Ні одної душі на світі, щоб мене
любила. Навіть та, якій свято вірив, мов Богові, й та мене лишила... Діти?
Нині, завтра і ті мене лишать, забудуть... соромитимуться свого імені...
«Душогуб... убійник... циганин...» — серце в мене мало не лопнуло, а жаль
тягарем лежав на моїй душі.
Вже не повертався я до тестя — нема чого, нема до кого.
Зібрався і пішов.
САМОТОЮ
За мною жандарми вже почали слідкувати. Декілька разів
приходили в Лозянський до тестя, вислухували старого, вислухували жінку, але ті
заявили, що про мене не хочуть більше знати. Марійка потім залишила Лозянський,
про людське око лишила Юрика Василя і жила в Воловім, боячись, щоб я її ще раз
не вибив. Зате вони зустрічались, потім, одначе, Юрик пішов далеко на лісову
роботу, але це вже мене не цікавило. Я розпрощався з Марійкою раз і назавжди.
Надійшла темна осінь. Полонини вже покрив білий сніг, а я
ховався по зимівках. Я сам колись тут вівчарив, всі мене знали і ніхто не
відмовив мені у теплій страві. Але я ходив, мов зарізаний, ні страва, ні спання
мене не брались. Рана мого серця була надто велика і так швидко не гоїлась.
Отак і пилипівка минала, чорна, сумна та довга. Жандарми
дуже не побивалися за втікачем, і я перебував по зимівлях. Наші люди добрі,
ніхто мене не зрадив, а навіть хто як міг, так і допомагав мені.
Приходило різдво, гарне, велике свято. Тоді й найбідніший
старається мати добру вечерю. Коли і не з дванадцяти страв, як то наш звичай
велить, то все ж таки щось добре приготує, Різдво лиш раз у році...
Одного зимового дня прибув я горами на край села і сів на
беріжку під смерічкою. А як почало темніти і присмерки простелили свій темний
плащ на землю, то я зійшов аж під свою хату. Заглянув крізь вікно, хлопчик вже
спав на печі, а старше дівча пряло клоччя на лаві.
— Донечко, ходи! — гойкнув я придавленим голосом. Дівча
вийшло і гаряче мене вітало, звучи до хати. До хати я не заходив, а взяв
донечку попід руку і подався на жидівський цвинтар.
Мав я деякі гроші в себе — стригальнянський чоловік здавна
був мені винний і повернув. Вийняв я сто крон із кишені й подав дочці.
— Тут маєш, донечко, гроші, щоб мали на різдво. Напечіть
«корочунів» на свято і приготуйте собі добру святкову вечерю... А що
зістанеться, купи собі й Василькові постолята на зиму... Може, ще й на гарний,
червоний дівочий платок вистачить тобі... та ж ти вже дівчина велика...
— Ви загостите до нас також, таточку? — питалася дочка.
— Мене не чекайте, бо я не прийду, — відповів я, і вони
дуже сумувала, що й, цей святий вечір святкуватимуть без мене.
Ще довгенько проходжувався я з дочкою попід камінною
огорожею жидівського цвинтаря. Тут було безпечно, бо видно здалека. Дочка була
така щаслива, що нарешті, хоч і коротко, може походити з батьком, може
пригорнутись до нього, розповісти про все і... виплакатись.
Н селі вже світло люди погасили, як привів я дочку під хату
і попрощався з нею, а сам подався звориною в гори.
РОЗПЛАТА З БАТЬКОМ
Мандрувати по лісах добре тільки влітку, але гірка доля
переховуватись у них зимою. Літом в горах багато пастухів, є де переночувати, є
кому нагодувати; в лісах зруби, а там колиб повно, лісові робітники завжди мене
приймали радо. По полях люди сіно косять, жнуть жито й овес і не дадуть
скитальцеві пропасти. Я їм в дечому допоможу, помагаю косити, сіно загрібати.
Тепла кулеша завжди знайдеться, а молоко тут ціни не має. А де тепленька кулеша
й молоко, там голоду нема.
Але нещасна біда зимою. Полонини, ліси й поля запустіли,
снігу там по пояс, що годі доміситись. Нікого тоді в лісах нема, хіба ж пастухи
поженуть кіз у брост. Це тут-там є по зимівлі, де годують худобу, але вже й тих
мало, бо й худоби нема, як колись, і зимівлі стоять порожні.
У такій порожній зимівлі і заквартирував я. Дров було
досить у лісі, в хаті було тепло, тільки не було чого їсти.
А самота вбиває людину, це знаю з тюрми. І тут нудно людині
блукати самотою і тижнями не чути людського голосу. А до того ще й на кожний
шелест вітру зриватися з місця і завжди дрижати, чи який чорт не йде.
Жити одинцем вічно не можна, щось треба придумати розумне.
Вічно не можна блукати і ховатись по дим'янках, скоріше чи пізніше, все одно
зловлять.
«А що було б, коли б я сам, добровільно з'явився до
жандармів?.. Відбув би кару, тяжко покарали б мене за напад на сторожа, на
інспектора, покарали б мене за втечу, але врешті таки був би вільною людиною
колись і не було б потреби отак окриватись, терпіти насамоті, в біді й
голоді...»
Отакі думки приходили мені часто в голову, лежали в мозку,
мучили, давили мене.
Але ще раз піти в ті плісняві стіни? Ще раз терпіти,
мучитись роками і ще до того хворому?.. Стояти в «позорі» перед кожним дозорцем,
ще раз підкорятись залізній карності? Так, з радою душею зробив би, але вже
нема за кого терпіти... Нема ніякої мети... Вона пішла з Юриком Василем... Мені
вже все одно, то краще хай умру на волі, й так довго не протягну... Ще раз до
тюрми не піду, надто добре знаю тюремне життя. Хай здохну в голоді й холоді,
але бодай на волі. І своєї волі так скоро не віддам, буду її боронити на життя
і смерть. Життя тільки одне в людини, його так марно не віддам.
Але доки зможу я вдержатись? Доки зможу жити зайцем? Чи
нема надії на інше життя?
Пригадав я собі старого розбійника, що працював у столярні
в тюрмі. Він походив чимало по світу і говорив він мені, що з грішми все можна
зробити. Підробити паспорт на інше ім'я і під чужим прізвищем жити і працювати
десь. Пригадав я також угорця, що вічно говорив про Марсель, про чужинецьку
леґію. Щоб тільки до тієї пристані втекти, то людина була б врятована. Там
ніхто не питає, чи ти злодій, чи розбійник, кожний може вступити в чужинецьку
леґію. Правда, й там не з медом: скоро може людина «зуби закусити» у вічній
боротьбі з кліматом, тропічними недугами і ворожими племенами, але все ж ліпше,
як у Леопольдові.
Але як туди дістатись? Для того гроші потрібні. Махнути
через границю до сусідньої Румунії можна, а там за гроші й рідного батька
продадуть. Паспорт на чуже прізвище — і справа готова.
Гроші... гроші... Але де їх узяти? Коли б так батькові
притиснути пальці в дверях, то гроші були б! Він їх має досить.
Одного дня, раненько, загостив я до батька. Був гарний день
і нікого з сім'ї крім батька не було. Навмисне вибрав такий день, щоб
поговорити з татом між чотирма очима.
Вступив я до хати, він якраз сидів біля стола.
— Слава Ісусу Христу, тату, — вклонився я батькові, але
старий, гордий, як панич, не відповів мені й не привітався.
Замість того крикнув на мене:
— Що ти від мене хочеш і чого сюди прийшов?
— Батьку, не буду довго говорити, думаю, що все вам ясно.
Добре знаєте, що ховаюсь від жандармів і хочу тікати в світ, все одно, чи до
Америки, чи до Франції, а тікати хочу, бо тут мені нема життя. Потребую
грошей... багато грошей...
— Від мене не дістанеш ні сотика і забирайся мені з хати,
бо жандармів призву на тебе...
— Того ви не зробите, батьку!.. Тату, я потребую грошей,
дайте мені, принаймні, п'ять тисяч крон, щоб я міг врятуватись...
— Ані сотика не дістанеш, собачий сину...
— Батьку, не приневолюйте мене до того, щоб я сам шукав у
вас гроші.
— То ти не посмієш, ти, клітко тюремна,— сказав сердито
батько, взяв пивник з водою зі стола і кинув у мене. Я відхилив голову, і
пивник розбився об двері й розлетівся в кусні.
Я блискавкою скочив під полицю, вхопив невелику лавку, де
стояли конви з водою, і почав батька бити. Батько звав на поміч, але я схопив
його одною рукою за уста, а другою бив по голові.
— Грошей мені, кажу!.. Двісті тисяч ви дістали з Америки...
Грошей мені, бо я тікати хочу в світ. Де гроші?
Батько вже не кричав, тільки стогнав під моїми стусанами.
Руки, ноги в нього пов'яли від сильних ударів лавки й кулака. Слова більше не
сказав, лиш кректав і тут-там глибоко застогнав.
— І стільки не шкодували ви мене, батьку, як останнього
собаку. Я міг би вас тепер на смерть забити за втрачене моє життя, бо тільки ви
і ваші гроші винні, що я зійшов на пси. Але я не бажаю вашої смерти, як ви моєї
бажали і бажаєте. Грошей потребую... Де гроші?.. Скажіть, де гроші? Чуєте?
Батько лиш головою покрутив, що не дасть, бо нема, все
роздав дітям. Але я не вірив. Не хотілось мені вірити, що мій багатий батько не
мав грошей.
Витягнув я ремінь із штанів і зв'язав батька. Потім почав
шукати, зразу по кишенях, потім у столі, по полицях. Зайшов до комори,
поперекидав скрині, одяг, в коморі було досить хліба, бочки з бриндзою, гуні,
джерґи-ліжники, багато всякого добра, але готових грошей не було. Мусять десь
бути добре сховані. Виліз на горище, шукав по засіках, але там нічого не було,
тільки саме збіжжя. Єдине, що міг я взяти,— це шинки і сало, що висіли в диму
на бантинах. Відрубав одну шинку і вуджене сало, спакував у торбу і, ні словом
не попрощавшись з батьком, вийшов.
Пішов у далекі околиці, а батька довго стерегли жандарми,
щоб іще раз його не побив.
ГАРНА ВДОВА
Цим разом перебував я в знайомого дядька під Стригальнями.
Якраз вечоріло, як собака заревла й під хатою з'явилось двоє незнайомих мужчин.
Один стояв біля хати, а другий застукав у двері. Глянув я крізь вікно й
остовпів, бо це були переодягнені жандарми. Хоч як вони замаскувались, з-під
вовняного білого сіряка виднілась жандармська блуза з ясно-червоними «паролями»
на ковнірі. Куслива собака шарпала за штани, вони обганялись так незграбно, що
зразу було видно, що це люди не свої.
Я вже тоді придбав військовий кріс, що купив у Сопках від
знайомого, мав також потрібні набої. Зброї багато залишилось від світової
війни.
Раптом вискочив я на стріху і поки жандарми відганяли
кусливу собаку, рушницею вибив у даху діру і вискочив надвір. Собака мене
врятувала.
Жандарми ввійшли до хати, але мене вже не знайшли. Я
побачив, що треба бути обережнішим. Хтось зрадив місце мого перебування і вже
буду я мати відтепер! Прийшов я до того переконання, що мушу покидати
Стригальні й переходити в іншу околицю.
Щось день-два перебував я в Сопках, а потім перейшов у
недалекий присілок Діл, що лежить вище села Рипинного, майже під полониною
Боржавою.
Хатки тут порозкидані по берегах, одна від одної досить
далеко. Одна купа хатин в зворині, друга на беріжку, потім знову пустирі, поля,
толоки, ниви.
Було це зимою, перед новим роком.
Біля самого підніжжя полонини, висунутого на окраї селища,
познайомився я з гарною молодою вдовицею Анною. Тут я святкував новий рік і
молода вдова вповні мене зрозуміла. Дала мені приют, теплу хату і страву,
скривала мене від людей і ніхто не знав, що в чотирьох стінах її маленької
хатини скриваюсь я, Ілько Липей, який втік з тюрми.
Моє зранене серце аж тут знайшло спокій. Ще молода і гарна
вдова зробила на мене враження, я почав відчувати, що варто жити на світі.
Після такої підлої зради почував я себе нещасним, а тепер в моїх грудях
розцвіла нова любов, любов серйозна, тривка й щира. Бо нарешті знайшлась
людина, що мене цінить, що мною цікавиться й мене від лиха захищає.
Ще перед півроком я проклинав любов, я проклинав кохання,
не вірив у нього. А тепер і сам побачив, що без Анни не можу жити, що в Анну
закохався. Ох, чому ж я давно не пізнав цю щиру людину, що піклується, доглядає
і береже мене, мов ангелик, що любить не тією дитячо-палкою любов'ю та гарячими
словами, але кохає мене серцем і розумом. Вона готова мене не тільки ночами
стерегти, попереджати про лихо, але й своїми руками боронити. Вночі вітер
зашепоче, а вона зривається, чи то не жандарми... А вдень хату замикає, щоб не
допустити цікавих людей. На горищі грубими вовняними покрівцями вистелила, щоб
мені не було зимно, як прийдеться там перебувати, доки з хати люди відійдуть...
До лісу мені їсти носить, як прийдеться мені туди втікати.
Я такий щасливий, почуваю себе, неначе в раю. Давно відвик
я від того, щоб жіноча рука гладила моє лице чи волосся. Давно я не чув на
устах любого поцілунку жінки. Анна сидить в моїх обіймах, дивиться мені в вічі,
а потім заплаче... Чом йому ховатись від людей?
Дома сидіти людині наскучить. Я, було, візьму на плечі
сокиру і вже зранку в лісі рубаю дрова. До вечора зладжу дві фіри: одну Анні, а
другу тому, хто конем притягне додому.
ЮРКО КЛЕВЕЦЬ
Хто то Анні дрова ладить, кого вона в себе переховує —
ніхто не знав і не цікавився. Знав тільки один молодий чоловік: Юрко Клевець,
що возив дрова та приносив зі села Анні нафту і сіль. Хто то Юрко Клевець?
Юрко Клевець був талановитою людиною в селі: і майстер
знаменитий, і пачкар, і стрілець непоганий. Не було такої праці й того ремесла,
якого він не розумів би: голити, стригти вміє, полицю, стіл направити, хати
будує, конви робить, словом, це людина золотих рук.
Клевець часто заходив до Анни. Зі мною тут він і
познайомився, і стали ми добрими приятелями. Не раз з рушницями ходили ми в
ліс, убивали серну чи оленя і приволікали додому. Якраз м'ясниці почались, і
щоб стрільці м'яса не мали?..
Я вже не дуже скривавсь від сусідів, хіба приховаєш
що-небудь на довгий час? Але й нема чого ховатись, та ж ніхто не піде до
Волового і не викаже хрещеної душі. Своїх людей нема чого боятись, а жиди й ті
драбужники не мусять все знати.
Одного вечора сидів я собі в хаті, коли ввійшов до хати
молодий парубок Панько і сказав, що й за Клевцем жандарми стежать.
— За що? — питав я.
— Здається, ви не знаєте, що Юрко — це собака, це остання
людина, це душогуб, і я вам раджу з ним не дуже приятелювати, бо він вас на
біду приведе...
— Юрко Клевець?
— Так! Він, тільки він є вбивцею Костюків.
— Я хочу знати все, оповідай мені, — просив я його.
Панько присунувся ближче, розглянувся, чи хто не чує, і
почав оповідати:
«Юрко Клевець великий бабій. Сто жінок було б йому замало.
Як тільки побачить бабу, вже біжить за нею. Здається, що ніколи ними не
насититься».
— Це ніякий не злочин, — зауважив я.
«Костюк Іван був наймолодшим сином старого Андрія Костюка.
Мав двадцять років, от і почав парубочити. Костюк Іван мав гарну дівчину, з
якою задумав згодом одружитись. Яке велике було його розчарування, коли одного
дня відкрив, що його дівчину перелюбив жонатий Юрко Клевець.
Одного разу, зі своїм братом, підсіли Костюки Клевця край
дороги і порядно набили. Але Юрко Клевець не з тих людей, що кривду дарують.
Клевець шукав відповідної нагоди, щоб криваво помститись.
І раз одної ночі нагода сама прийшла. Клевець вертався
додому, коли побачив, що перед ним іде собі мирно Іван Костюк. Клевець
прискорив ходу, щоб його наздогнати, але Костюк поняв з кишені зброю, щоб
стрілити, але було темно і він від цього відступив. Клевець добіг за ним аж під
його хату. Під самою хатою Костюків став. Дивиться в вікно, на краю печі блимає
світло, а Йван роззуває постоли, хоче лягати спати. Клевець нікого в хаті не
бачив, думав, що він сам. В ньому закипіло. «Врешті, — думає собі, — прийшла
хвилина відплати».
В невеликому визірці була дірява шиба. Він пригледівся
ліпше і побачив, що Костюк Іван ладився лягати. Положив обув у запічок,
розкривав постіль і в цей мент Клевець поцілив і вистрілив. Костюк Іван болючо
закричав:
— Йой-йой, батьку, Юрко Клевець стрілив на мене...
Нараз із-за коша печі піднявся старий Костюк і підскочив до
сина. Івана кров облила, його лице кривилося з болю, він ще раз вимовив ім'я
Клевця і сконав на руках у старого батька.
Клевець здригнувся. Він думав, що дома тільки Іван, а то на
печі спав і старий, тільки там сушилось меливо і він старого не побачив. Як
лишить ту справу, то завтра він в руках жандармів, бо старий відразу скаже, хто
є вбивцею його сина. Тут треба щось робити і то скоро, без довгого надумування.
Убити й старого? Так, тільки вбити, щоб не було свідка.
Андрій Костюк відчував і свою небезпеку, бо зразу загасив
світло і почав гукати на все горло:
— Люди, рятуйте... ря...
Клевець ще раз у той напрям вистрілив, де стояв старий
Костюк за світла, але не потрапив, бо Костюк гукав далі з хати. Припер Клевець
свої плечі до замку і двері пустили. Як тільки двері відчинились, в тій хвилині
Костюк вибіг з хати зі сокирою, підняв, щоб Клевця зарубати, але Клевець
засвітив йому ліхтаркою в очі і його ясне світло засліпило. Відвернув голову і
вдарив сокирою з такою страшною силою, що глибоко зарубалась до одвірка... В
тій хвилині Клевець вистрілив утретє і старий через поріг повалився на землю...
Після цього все затихло. Клевець ще прислухався, чи хто не йде, але тільки
вітер скиглив і десь собаки вили...
Та все ж таки одна людина бачила і від неї я це знаю.
Клевець ще постояв, думав про наслідки. Всі знали, що вони
з Іваном ворогували, і люди догадуватимуться.
А щоб відвернути від себе підозріння, ограбив хату, забрав
усе цінніше, а решту порозкидав по хаті та сінях...»
Панько відійшов, а я задумався над тим. Від Клевця можна
того очікувати, він тип вродженого злочинця. З такими я не раз зустрічався в
тюрмі. З його очей не можна вичитати нічого доброго.
Другого дня навідав мене Клевець і кликав у ліс.
— Найліпше буде, як ми розійдемося з тобою і залишиш ти
мене в спокої, — сказав я йому.
— А це що за божевілля? — питав він.
Я йому все оповів, що про нього дочувся.
— Убив ти двох Костюків і видаєш себе за невинне,
новонароджене ягнятко...
— Неправда, брехня! — заявив Клевець. — Це тобі наговорив
мій смертельний ворог Федір Костюк...
— Жодного Федора Костюка я не знаю, але був тут хтось
інший.
— Так тоді Панько, той другий півголовок.
— Так, Панько, щоб ти знав.
Клевець підійшов до мене з усмішкою, поплескав мене по
плечу і сказав:
— Приятелю, таки добре тобі набрехав той дурень.
— Хочу знати, що є правди в тому, — заявив я йому. — Хто
вбив Костюків?
— Хіба ж я знаю? В той час ходили сюди якісь волокити,
цигани, всякі пройдисвіти. Що ж я знаю, може, напали на них і ограбили, бо
старий мав гроші в себе... Але я свідками можу доказати, що в той час я з
жінкою знаходився на жнивах в мадярського пана біля Севлюша. Навіть дома мене
не було, як Костюків убито.
— За що ж тоді тебе жандарми гонять?
— Так, щоб ти знав, — відповів він, — коли вже ти настільки
цікавий: був я на військових маневрах і вкрав два револьвери... От і вся моя
вина. Пістолети тоді лежали на складі напівзаіржавілі, нікому були не потрібні.
Я поніс додому, вичистив, один в мене вкрали, а другий я добре заховав. Колись
тобі покажу.
— Чому ж тоді тобі Костюк Федір ворог?
— Бо він звідкись має те переконання, що його батька й
брата убив я, бо в селі мало хто вміє стріляти і нема рушниць, а всі знають, що
в мене «пушка» завжди була, бо як не інакше, то я собі з якоїсь старої
змайструю сам і вмію стріляти... Але ще раз тобі заявляю, що кров Костюків не
липне до моїх рук. Я в той час працював далеко на панському.
— Але ж ти недавно бився з Федором Костюком і в вічі тобі
він сказав, що ти погнав зі світа його батька й брата.
— Це було так: я йшов у ліс з рушницею на плечах, а він
затроїв на мене свого лютого собаку, що прискочив і покусав мене в руку. Я
стрілив на пса, потім вистрілив декілька разів у повітря і відстрашив від себе
Костюка... Тоді він і вигойкався на мене, що то тільки я є той, який убив
Костюків... Собачий син, зараз побіг до Волового і привів до мене жандармів,
підбріхуючи, що я його хотів застрілити.
— Щось погана, дуже заплутана ця справа і ти мене не
переконав.
— Як не віриш, йди спитайся в пана, де я був на жнивах.
Божусь тобі, що я не вбив Костюків, бо не мав на те причини.
Клевець трохи мене заспокоїв, але не переконав. Все ж таки
я говорив до нього лагідніше:
— А за що Панько твій ворог?
— Ха-ха, так знай, не від Івана Костюка відлюбив я дівчину,
а від Панька. Панько суджений моєї шуринки, Евки, молодшої сестри моєї жінки...

— Значить, ти любиш свою шваґриню?.. А що на те твоя жінка?

— З двох сестер любив я молодшу, Еву, і вона мене кохала.
Коли я до старого Лемака прийшов сватати Евочку, то старий заявив, що «від
старшини батька в лоб». Спершу старша має вийти заміж і аж потім молодша. Гафка
теж була гарна дівчина, я з Гафкою одружився, але згодом відчув, що Евка мені
миліша. Евку я далеко обходив, щоб не зустрітися. Та одного разу, — я сам був
на сінокосі, — Евка прийшла і ми своє кохання цілунками запечатали. Відтоді
Евка моя любка...
— А Панька дідько бере, а Панько пропадає. Але чому ж він
не лишить її в спокою, коли бачить, що вона його не могла полюбити. Чому їй
докучає?
Клевець ще багато бляндав мені всіляких дурниць, але я не
слухав. Не любив я його, він був брутальної вдачі. Де тільки міг, обходив я
його. Жив я своїм життям, перебував у своєї Анни, а Клевець більше задержувався
в Евки, ніж у своєї жінки.
Одного разу таки познайомився я з Евкою і старався її
намовити, щоб порвала з Клевцем. Він не для неї.
І справді, одного гарного дня Евка заявила, що вона за
Панька таки вийде заміж. Бо що ж із такого життя? Сестра Гафка ворогом стала,
ціла родина Лемаків чортом дивиться на неї, що вона почала з жонатим та ще з
чоловіком своєї рідної сестри... А тут знаходиться чоловік, що не дивиться на
минуле і готовий з нею одружитися.
На цю вістку Клевець не сказав ні сяк, ні так. Не намовляв,
ані не забороняв. Йому було байдуже, звик до того, що за ним жінки плакали, а
не він за ними. Одна ворона з плоту, а сто на пліт. Але на весілля Евчине таки
не пішов.
Евка вийшла заміж, але любовних взаємин з Клевцем не
перервала. Її чоловік виявився слабким для того, щоб зробити цьому кінець.
Зима скоро минула, почало гріти тепле сонечко і в холодних
горах. Поволі минала й весна, вже можна було переночувати і в полі. Здебільшого
блукав я сам по лісах, але стало мені нудно. За Клевцем теж стежили жандарми, і
він також покинув село і хіба ж десь ночами відважувалися ми навідати Діл. З
Клевцем не дуже радо я ходив, але без нього я не міг обійтись. Клевець мав у
своєму селі багато приятелів, сватів і кумів усіляких, і вони нам обом
допомагали як харчами, так і звістками. Ми були про все ознайомлені, де маємо і
де не повинні задержуватись.
* * *
Про все оповідав мені Ілько Липей, про своє життя, про
любов і свою недолю. Клевець вже давно зарився в сіно і хропів собі ще з
вечора. Було вже далеко поза північ, і нам обом хотілось спати.
Ілько Липей збудив Клевця «на варту», той взяв рушницю в
руки і став біля оборожини, щоб стерегти до рана. Вони завжди так ночували:
один спав до півночі, причому другий був на сторожі, а від півночі мінялись.
Ще я добре і не задрімав, як зірвалися вони нагло, похапали
речі і повтікали, бо Клевець щось помітив і збудив Липея. Вони втекли в
недалекий ліс і там зникли. Я остався в оборозі сам. Знову почувся свист, і я
побачив, що до оборога наближаються з двох боків люди з якимись патиками. Вони
підійшли ближче. Тоді я побачив, що це жандарми з баґнетами на рушницях.
Вилізли вони на оборіг і знайшли мене. Я накинувся на них,
мовляв, як вони посміли перебивати туристові сон, і вони, вибачаючись, спитали:

— Не бачили ви тут Ілька Липея?
— Ні, не бачив, — відповів я спокійно і ліг спати.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 09:37 | Повідомлення # 7
НАПАД НА ЖИДІВ
Почали кружляти страшні чутки: тут напали на жидів, там
пограбували купця. Жандарми були гостями в Долі майже щодня.
Зі села Тюшки прийшла чутка, що до Юнґа Берка вдерлись
замасковані сажою розбійники, один високий, другий низький. Потовкли жида на
жах, поки їм не дав гроші. Берка Юнґа з перев'язаною головою повезли до
Волового в лікарню. Він там розповідав:
«Високий тероризував мене револьвером, а низький обшукував
усі кишені, столи, скрині, а потім комору, але грошей не знайшли. Тоді били
мене по голові, ступали кованими черевиками на босі ноги, а низький почав мені
пекти цигаркою ніс... Тоді, хоч-не-хоч, мусів я їм віддати сховані гроші...»
— Людоньки, рятуйте, ловіть опришків, — гукали жиди, але
селяни не дуже поспішали...
І зібрались жиди в депутацію до волівського начальника.
«Бандити ґоїв не рушать, а жидів грабують... Жандармів
сюди, десятки, сотки жандармів ловити Липея».
* * *
З того часу до Дола, Жиган і Рипинного приходила розвідка
за розвідкою. Всі жандармські участки були підсилені й почалося справжнє
полювання на Липея.
В Долі перебувати вже було неможливо. Липей з Клевцем взяли
наплічники, рушниці та інші потрібні речі й пішли в полонину Боржаву, де було
безпечніше. Худобу вже вигнали на полонину, пастухів повно на кожному ґруневі,
а пастухи не те що не викажуть, а ще й допоможуть...
Часом і жінки підуть «на чорні ягоди» та «малини», щоб
понести харчів та тютюну.
Ілько часом і покпив собі з жандармів. У Воловому кожного
місяця відбувається крайовий торг. Липей зійшов до Волового, купив у склепі
високі «канадійські» черевики, роздивився по містечку, добре знаючи, що в такий
час всі жандарми на варті. Потім білою крейдою написав на брамі жандармської
казарми: «Тут був Ілько Липей». Ще й дату написав.
Скоро на те бухнуло з цілої околиці багато чужих жандармів.
Одна така розвідка в Келечині зайшла до жидівської корчми відпочити. Там собі
попивали два чоловіки. Жандарми почали з ними розмовляти, говорили, випитували
і сказали, що вони прийшли зі Свалявщини слідити за Липеем. Якраз тоді повз
корчму пройшов з барабаном сільський барабанщик, став на вулиці і, вдаряючи в
барабан двома паличками, грімким голосом гукав:
«Дасться всім до відому, що хто зловить Липея або приведе
на його слід, дістане тисячу крон...»
Барабанщика оточив натовп людей, вийшли жандарми з корчми
подивитись, довгенько стояли на дорозі. Тим часом двоє незнайомих мужчин
розплатились і пішли задніми дверима, залишивши записку на столі:
«З Липеєм попиваєте і Липея шукаєте...» Так само, як циган,
що сидів на коні й коня шукав.
З того часу в кожного жандарма було фото Липея. Кожний
високий чорнявий чоловік був підозрілий, за ним слідкували, поки
пересвідчувалися, хто він такий.
Волівський комендант жандармерії, капітан Ґренцер, серйозно
взяв справу в руки і вирішив зробити кінець раз і назавжди. Стежа за стежею
ходила по лісах та полонинах. Розвідували, ходили, слідили та випитували.
Обіцяли тютюну, обіцяли грошей, але пастухи сміялись їм у вічі. Ніхто не хотів
нічого сказати. Часто повідомляли, що Липей то тут, то там переховувався, але
це виявлялося не завжди правдивим. До того Липей і тактику змінив: одного дня
переховувався в Стригальнях, наступної ночі переходив у Сойми. Як із Стригалень
приходила звістка, відразу туди прибувала хмара жандармів, перевіряючи кожну
закутину. Дальші звістки бігли вже зі Соймів чи Рипинного, а тим часом Липей
гуляв собі в полонині Куці чи над Вічковим у широких пралісах.
ПЕРША КАТАСТРОФА
Ілько Липей був грамотний і не був з тих найдурніших. Трохи
навчився у школі, а решту довчило його саме життя: війна, далекий світ, тюрма.
Був розважливий, оглядався й на задні колеса. Зате Клевець був чоловіком наглої
вдачі, скоро запалювався, був би перевернув цілий світ, коли б в силі.
— За що, властиво, нас гонять? За що нас гонять, мов серну
по лісах?.. Але коли вже переслідують, то нехай буде за що... Гей, Ільку, в
розбої ходімо! Як бути опришками, то бути ними справді. Як терпіти, то щоб було
за що...
Ілько його стримував. Не хотів проливати крови, не хотів
грабувати, не бажав бути розбійником, боронив тільки свою волю.
Ілько найважливіші події записував до свого щоденника. Вже
давно його вів, ще в тюрмі почав. Свої болі, свою тугу виливав до нього.
Записував усе, згадував про своїх приятелів, про добрих людей, що йому помагали.
Мав приятелів у Лозянськім, у Долі. Вони жили найближче до Боржави, вони йому
найбільше допомагали. Приносили харчі, білизну, тютюн, приносили вісті.
Жандарми їм наступали на п'яти. Хтось мусив зрадити місце
перебування, бо жандарми день у день приходили на ті місця, де вони перебували.

— Чи то не твій Прокіп віддячується нам?
— Прокіп або Костюк,— відповів Клевець. Липей не мав
відваги ночувати в колибах, ночували під кущами або десь в кам'яних печерах,
щоночі змінюючи місце. Вдень перебували на високих, голих ґрунях, щоб вже
здалеку бачити ген далеко на всі сторони. Але тут спіткало нове лихо: не
числились з тим, що жандарми приведуть поліцейських псів, а в тих звірюк нюх
знаменитий. За одним слідом готові іти далеко, хіба слід дощ змиє.
Якраз сиділи вони на полонині Стовбі. Сонечко тепленько
гріло, подалі в долині паслися коні, конюхи простерлись собі і спали горілиць в
шуварі. На другому ґруневі дрібонькими перлинками біліли ряди овець. Липей з
Клевцем отаборились. Поскидали плащі, торби, наплічники з харчами і
вигрівались. Клевець задрімав, а Липей враз зірвався з місця й заревів:
— Жандарми тут!
У двохстах метрах від них показалися жандарми, що бігли до
них, стріляючи. Схопився на ноги і Клевець і, подаючись назад, вони
відстрілювалися. Вже далеко відбігли, як Клевець закричав:
— Плащі й наплічники наші!..
— Чорти тобі до наплічників, а рятуй шкуру, — сказав Ілько,
але Клевець, мов божевільний, кинувся на жандармів, біг до них по наплічники.
Жандарми цією несподіванкою були здивовані, мов остовпіли, не знали, що робити.
Клевець добіг до торб, вхопив свій наплічник і кинувся назад. Жандарми
опам'ятались і почали по ньому стріляти, але Липей збоку взяв їх під свій
вогонь і вони полягали на землю, ховаючись від куль. Липей з Клевцем бігли щосили
назад, а жандарми залишились на місці.
— Ну, бачиш, вони нас таки не зловили, хоч їх було четверо,
а нас тільки двоє...— сказав сміючись сміливий Клевець, а далі й додав:— Коли б
були більшими героями, могли нас тут зловити... Два проти чотирьох.
— Певно, що пан «верхні» за це похвали не дістане, —
відповів Ілько.
Все ж таки переховуватись на голому ґрунті виявилося дуже
невигідним. Далеко краще боронитись у лісі, де можна швидше сховатись, ніж на
відкритому полі.
Клевець реготав, але Ількові було не до сміху, бо він
лишився тільки в блузі і з рушницею в руках. Плащ, наплічник, покрівець,
револьвер, набої і багато харчів потрапило в руки жандармам. Навіть щоденник
попав у їхні руки, де все було записано. Клевець смілістю врятував торбу, але
тепла ковдра, сокира, тютюн й інші дрібні речі залишилися в полі. Жандарми
забрали залишені речі й пішли. Від того дня в розвідки ішли цілі відділи, а по
сліду пускали поліцейських собак. Псам давали понюхати залишені речі і за тим
нюхом вони ішли справжнім слідом, начебто їх на мотузку вели, а слідом за ними
жандарми.
Та Липей був готовий і до того. В кишені в нього була
торбина гострого перцю, він посипав сліди, поліцейські собаки втрачали нюх і не
могли далі вітрити. Липей залишив Діл, залишив Стовбу і вони подались у дальший
Кук.
Каштан Ґренцер прочитав щоденник Липея і розпочав широке
слідство. Всіх тих, що були згадані в щоденнику, жандармерія виловила.
Заарештували багато людей з Лозянського, Сухого, Жиган і з Долу, забрали навіть
стару немічну матір Юрка Клевця.
Липей Ілько проклинав свій щоденник, проклинав кожну букву
в ньому, що завдали стільки лиха бідним людям. Вже жалкував, що взагалі писав,
а коли писав, то чого згадував імена.
Одного гарного дня принесла пошта листа окружному
начальникові Вацкові. Липей писав, що коли не випустять людей, яких через нього
заарештували, то Волове, а особливо волівський панський квартал піде з димом...

Начальник наказав, щоб по Воловому вночі кружляли нічні
сторожі. З кожної хати повинен чоловік іти по черзі стерегти вулицю. Двійками
та трійками ходили люди та стерегли до рана панські та жидівські хати.
НАПАД НА ТУРИСТІВ
Липей і Клевець опинились без плащів, без ковдр і харчів.
Мали тільки те, що було на них, все інше залишили в Стовбі. До села не мали
сміливості зайти, помічники не дуже голосились. Ночувати на полонині не було з
медом, коли не було чим і прикритись. Хоч і літо, ночі на полонині холодні, а
їхні теплі ковдри помандрували до жандармської казарми.
Клевець вже давно радив не щадити туристів. Бо що ж туристові
втратити ковдру чи наплічник, він за декілька днів матиме новий. Врешті,
туристи — це пани, мають гроші на те.
Але Липей противився тому. Не дозволив зачіпати сторонніх
чужих людей. Та все ж таки останніми днями прийшов до переконання, що коли від
туристів не придбають вони собі одяг, то жандарми їм не принесуть в полонину.
Врешті їх переслідують, треба облишити всякий жаль.
Липей з Клевцем сиділи пад полониною, як побачили, що Куком
проходять туристи. Шестеро їх було: четверо чоловіків і дві жінки. Липей з
Клевцем почекали їх на дорозі, зняли рушниці з плеча і загойкали:
— Стійте, руки догори!
Туристи страшенно перелякались, чоловіки зупинились і
піднесли руки.
— Не бійтесь, ми нікому нічо не зробимо, — сказав Липей,
підійшов ближче і додав:
— Панове і шановні дами, маю честь представитись: я Ілько
Липей, а це мій товариш Клевець.
Як це жінки почули, почали страшенно верещати, але Липей
утихомирив їх:
— Нема чого боятись, ми нікого не з'їмо, інакше — в нас
бабів досить...
— Тоді чого від нас хочете? — спитав сміливіший з них.
— Бачите, маємо клопіт: жандарми випудили нас з ґруня,
забрали одяг і весь наш харч, от і опинились ми без жодних засобів. Мусите нам,
шановні дами і панове, вибачити, коли позичимо собі від вас так потрібні нам
речі. Отже, прошу, панове, не рухатись з місця, ми заберемо все, чого
потребуємо. Ви, панове, заможніші, не будете відчувати брак, а нам ці речі дуже
придадуться. Врешті, ви повертаєте додому, а ми залишимось тут.
Ілько стояв з рушницею, а Клевець все вибирав з кишень і
наплічників. Вибрав гроші, набої, револьвери, забрав светри, ковдри, білизну,
потім хліб, консерви, сало й тютюн. Також узяв фотографічні апарати, але Липей
загойкав:
— Фотографічні апарати положи назад. Беремо тільки те, що
нам потрібно і на чому розуміємось... Даруйте, панове, що забираю у вас ці
речі, але терпимо голод і відчуваємо потребу в теплому одязі. Ви і так свої
«маневри» вже докінчили, а нам дуже це придасться.
Туристи це визнали, жінки трохи втихомирились, а чоловіки
пустилися в розмову, а потім попрощалися.
— До Волового звідси дві години ходу. А як зайдете до
жандармів, — а я знаю, що туди загостите, — то скажіть їм, що поздоровляю їх, —
сказав Липей, усміхаючись, подякував за речі, вони зібрали їх у дві ковдри,
перекинули через плечі і пустились у дорогу. Вже були на відстані, коли один
турист підніс апарат і сфотографував їх якраз тоді, коли несли на плечах
клунки.
Липей з Клевцем подалися вгору, а туристи скоренько
поспішали до Волового. І справді, першою дорогою пішли в жандармський участок.
До казарми й перед тим приходили різні хвальки, що тут і
там бачили Липея. Їм не дуже вже довіряли, але як побачили пограбованих
туристів і до крайности переляканих жінок, то зразу повірили. А вже найбільше
зацікавилися фотографією.
Один турист в коморі зразу і проявив фотографію, на якій
було видно двох озброєних мужчин з клунками на плечах. Не було жодного сумніву,
що це Липей з Клевцем.
І пішли депеші й телефони. Капітан жандармерії Ґренцер
просив допомоги. З Ужгорода йому телефонували, що з Хуста поїде майор Цімріх зі
своїм відділом та поліцейськими собаками ловити Липея.
Жандармів маси прибули. Від Березова до Подобівця було їх
повно в кожному селі. На автобус мали безплатний вступ, крім того деякі мали
свої мотоцикли. Телефон був до їх диспозиції, в селах не було про інше чути, як
про Липея.
Липей був цим разом оспіваним героєм, Липей жив у фантазіях
людей, Липей був Божим бичем на тих, якими обдертий, голодний верховинець
ніколи не захоплювався.
Селяни стояли в гуртках, обговорювали події і з усміхом
глуму показували пальцем на жандармів, що не в силі зловити Липея.
Невдовзі знову наліпили плакати й вибубнували в селах, що
премія за голову Липея підвищується до трьох тисяч чеських крон. Верховинці
стояли і посміювалися собі під ніс, говорячи:
— ...і за голову Шугая було виписано ще більше, але чехи
нікому не дали цих грошей...
ЛОВИ В СОЙМАХ
У Воловому перебував безробітний чеський слюсар Макс
Їровшек, який рік тому прибув на Підкарпатгя. Мав зайняти місце лісника, але
щось не погодився з чеським паном — арендатором ревіру, і місця лісника не
зайняв. Вештався без роботи.
— На біду тяжку собі то приходить аж із Чех сюди, коли і
для тетушніх нема роботи, — сказав один ремісник, коли той звернувся за працею.
Радив йому вертатись додому; але повітря Верховини таке знамените, що як вже
його хто закуштує, то нерадо лишає.
Їровшек мав пристрасть до ловів. Ходив та гонив по полях
зайців та лисиць. Як жив, з чого, — ніхто того не знав, але й нездуже
випитували в нього. Тим більше в чеха, що належить до «пануючої» нації і зможе
собі дати раду. Кого обходить на Верховині один безробітний, коли тут тисячі дітей
і дорослих гине з голоду?
В Сеймах готувались до ловів на диких свиней. Запрошували й
Їровшка, знаючи, що це знаменитий мисливець.
— Не йди туди, — відраджував його знайомий. — Там тепер
Липей гуляє.
— Саме через те піду, що там ходить Липей... Хіба ж три
тисячі крон не гарні гроші?..
Лови розпочались. Товариші розійшлися, стали в лісі один
від одного досить далеко. Нагоничі і гончі пси пішли вперед, заганяти кабанів.
Макс Їровшек став біля великого дерева і дожидався. Саме
думав про те, як би ото добре, коли б він здибав того славного опришка та
віддав живого чи мертвого в руки справедливости. Зразу зробив би він кар'єру.
Всі газети писали б про його геройський вчинок, ім'я Макса Їровшка було б зразу
славне на цілу державу, на цілий світ... Він, єдиний він, врятував би Верховину
від опришка, від клятого бандита... Сто і сто жандармів тижнями марно блукали
за ним, а він, єдиний він, був такий відважний, що відвів у кайдани отих
ворогів населення. О, тоді ім'я Їровшка скрізь задзвеніло б... Лісова управа
зразу дала б посаду, може, й самого управителя...
Їровшек нашорошив вуха, бо збоку затріщало галуззя під
ногами у двох незнайомих чоловіків, що з рушницями в руках обережно
наближались. Їровшек добре їх оглянув. Вони не з їхньої групи, навіть не
нагоничі. Пригадав фотографію, яку бачив у газетах після нападу на туристів:
один вищий, а другий низький, присадкуватий.
— Так!.. Це вони: Липей і Клевець, — сказав сам до себе
Їровшек, підняв рушницю, зачекав, доки вони підійдуть ближче, і загойкав:
— Стій! Руки догори!
Липей, що йшов попереду, зразу остовпів, не знав, що
робити, бо недалеко виднілась рушниця, з цівки якої чигала на нього смерть...
Але Клевець, що був на декілька кроків позаду, відскочив
під бука і з-за дерева вистрілив.
Їровшек не мав часу й рушниці підняти, як випав з його рук
кріс і він повалився на землю.
Ці підскочили до нього, вирвали з рук кріс і Клевець зробив
рух, щоб ще раз стрілити в груди мисливця. Липей однак вхопив його за руку і
заборонив йому.
— Не маємо ніякої причини його вбивати, — сказав він і три
рази вистрілив у повітря та почав гойкати на людей, щоб прийшла чимскорше
допомога і відвезла пораненого.
Самі ж вони швидко зібрались і втекли в протилежний бік, у
гущавину.
Їровшек лежав весь у крові. Клевець прострілив йому черево.
Невдовзі прибігли його товариші, сяк-так перев'язали, вирубали молоді, тонкі
дерева і зробили ноші. Потім взяли пораненого й понесли в долину, в напрямі
села.
Селом кулею рознеслася чутка, що Липей застрілив мисливця.
Одні жахались, а інші перекликувались:
— Пани хотіли зловити Липея, але Липей скорше постріляв
панчуків... Та дармо його автом зараз відвезли до лікарні, дармо зробили
трансфузію крові і операцію, Їровшкові вже не помогло, третього дня він помер.
Липей Ілько втратив голову. Він добре знав, що прийде після
того. Втратив певність, ходив, мов зарізаний, і більше бував коло осад, ніж в
полонині.
— Того ми не сміли робити. За одну чеську голову полетять
наші дві, — сказав він Клевцеві, але той подивився на нього і гнівно відповів:
— Та що ти говориш, чорти б взяли твого батька, та ж він
був би нас постріляв, мов горобців, то вже скорше я його, ніж він мене... Але
це не могло заспокоїти Ілька.
— Тут вже ніщо ніде не поможе. Нині — завтра тут сотки
жандармів і цілий ґарнізон війська. Чехи так скоро не подарують смерть свого
чоловіка. Могли ми вбивати, грабувати і сто жидів, тільки чехові були б дали
спокій.
— Ну, а тепер що робити?
— Тут ми не можемо вдержатись. Тікати в інші, невідомі
околиці також не можемо, не маючи помічників, не маючи знайомих. Але як тікати,
то тікати далеко, за кордон до Франції, до Польщі чи до Росії — все одно,
тільки чимскоріше звідсіля. Але до того потрібно три речі: гроші, гроші і ще
раз гроші.
ЖАНДАРМЕРІЯ БЕЗПОРАДНА
Майор Цімріх написав листа до командування жандармерії в
Ужгороді. В ньому він заявив, що жандармерія безпорадна, населення не те що
допомагало б органам громадської безпеки, але ще й перешкоджає. Відверто
симпатизує злочинцям. Справа стоїть так, що вже не можна вірити навіть тим
найпевнішим вістям. Як ви дістанете звістку, що Липея бачили в Сопках, то певно
він у Стригальнях... Однострій невигідний, терен важкий, жандарми працюють і по
сорок годин підряд, без найменшої надії на успіх. Липей має своїх шпигунів,
добре інформований про все. Розвідка почне провадити слідство, а вже там зараз
пастух «вівцю шукає, що загубилась вад отари...». Від населення не довідаєтесь
нічого, хіба від жидів. Але вісті приходять пізно, а ще доки розвідка туди поїде,
то Липей блукає за сьомою горою. Він зовсім не дивується, що капітан Ґренцер
нічого не міг зробити.
Майор Цімріх для швидкої переправки відділів просить
автомобілі, просить нові відділи молодих, легконогих жандармів до гірських
експедицій. Смішно, що за голову такого злочинця призначено тільки три тисячі,
коли ця комедія державі коштує чверть мільйона чеських крон. Коли кожний другий
день коштує п'ять тисяч, то ця сума виглядає дуже смішно. Хай призначать премію
високу: десять чи двадцять тисяч крон, то наслідки будуть швидко.
Майор Цімріх прикушує губи. Його всі вважали найліпшим
кримінальним розслідувачем, а тут він втратив кілька тижнів не те що без
будь-яких успіхів, а й ті сліди згубив, що мав. Його жандарми ніч-день б'ють
собою по далеких полонинах, а в той же час Липей в чотирьох кілометрах від
окружної столиці, в Соймах, застрілив чеха...
В кожному селі жандармів повно. Селяни з них сміються...
— Ну, що ж, панове, зловили Липея?
— Так, зловили собаку за хвіст... — відповідають другі,
сміючись уголос.
* * *
До команди жандармерії дійшли вісті, що в Березовому
замасковані розбійники пограбували селянина Миколу Воробка. Вночі вдерлись до
хати та погрозами і побоями приневолили його, щоб сказав, де тримає гроші...
Воробок був господар пильний, роками збирав гроші на землю. Не одну пару волів
продав, поки назбирав дванадцять тисяч.
З Воробка годі слово витягнути: божився, що не прозрадить.
Руки йому пекли вогнем, на гарячу плиту посадили, щоб видав тисячки. Він видав,
бо мусів. Ще й присягнув, що нікому не скаже... Мав він стільки грошей? А чому
ж тоді обшарпаний і босий? Але гроші були на землю. Чому не поклав у банк?
Селянин ні до кого не має довір'я.
А може, то і не Липей... Липей сажею обличчя не маже.
Опришків тепер багато, бо є на кого звалити. Хто грабує — Липей. Хто б'є жидів,
хто стріляє фінансів? Тільки Липей з Клевцем.
Це так говорили ті, що Липеєві симпатизували. Других
обурило, що Липей вже й на своїх нападає. Вони були переконані, що грабіж
здійснив Липей. Це дуже можливо, бо він потребував грошей, як ніколи перед тим.
Помічникам треба платити, харчів також ніхто задармо не купить...
Ціла Волівщина виглядала, як під час війни. Авта, кур'єри,
телефони, гінці, розвідки. На вулицях гурти людей, обговорюють, приносять
сенсаційні вісті. Один те чув, другий те. Один одного переліцитовує, гойкає і
переконуючи жестикулює.
— Липей зупинив дві жидівські фіри мелаю. Поскидав мішки на
землю і кукурудзу роздав бідним...
— Липей з ярмарку зайняв табун жидівських коней...
— А знаєте, чому Липея куля не береться? Бо в правій долоні
має зашиту наворожену шовкову траву...
Авта трублять: з Берегова прибув новий відділ жандармів. З
Ужгорода в дорозі ціла жандармська школа. Три сотні озброєних жандармів стало
на ноги, триста чоловік женеться за Липеєм. Газети пишуть, вислали своїх
кореспондентів, мов на фронт, люди хвилюються. Жиди, коли звечоріє, не сміють
вийти з хат.
Врешті ужгородська крайова команда послала підполковника
Віта, що вже давно ловив розбійників на подібному терені в Герцеговині.
Він посидів декілька днів, розглянув справу і виробив план.
Тут нічого не допоможуть експедиції, розвідки всякі. Грошей треба сипнути,
шпигунів найняти, вивідати ворогів Клевця, а ті вже принесуть вісті.
ОСТАННЯ ГОСТИНА
Липей з Клевцем вирішили, що більше тут затримуватись неможливо,
бо обруч усе звужується. Треба залишити околицю і перейти в іншу, далеко
безпечнішу. Чи то буде Брустура, чи Окови, все одно тільки геть звідсіля. Там
можна буде вичекати відповідної пори, роздобути паспорти і податись у світ.
Коли б ото поляки посварились із чехами, то було б найліпше податись до
Галичини, але інакше поляки видадуть...
— Ну, добре, але Окови чи Лазівщина — то не Діл, там нема
приятелів, там нема кумів і сватів, там нас ніхто не знає, хто ж нам допоможе,
хто ж нам принесе харчів? — запитав Клевець.
— Дурниця, зимівок і там досить, тільки харчів треба
понести, — відповів Липей.
Одного дня Клевець звориною скочив до пастухів і ними
переказав у село своїм помічникам, що в середу увечері надійде в Діл, щоб його
очікували.
Згаданого дня вийшли вони з лісу й темним вечором прибули
до Анни в Діл. Анна приготувала закуску, сусідський хлопець побіг у Рипинний і
приніс від жида міцної горілки. На гостину прийшли й їх помічники, що завжди
допомагали їм то вістями, то харчів приносили для них. Закусували і гостились
на прощання.
— Ілечку, я мала поганий сон... боюсь, що станеться щось
злого, — сказала Анна. Але Ілько мовчав, а Клевець легковажно махнув рукою.
— Навіщо така гостина, навіщо стільки людей? — питала вона,
але Липей не прозраджував, що вони прощаються.
— Чимось треба віддячити людям, які стільки разів нам
допомагали, — відповів він.
Погостились, поговорили. Помічники були стомлені і заявили,
що пора спати. Всі встали від стола, залишаючи Анну в хаті, і вийшли. Відійшли
досить далеко на спільну нараду. Сіли на моріжок, і Липей почав говорити:
— Хлопці, потребуємо харчів, багато харчів. Хто його зна,
куди ще прийдеться нам скриватись, то ж страва нам потрібна. Вийняв з портфеля
гроші і одному подав.
— Тут маєте п'ять соток. Раненько підіть до Волового і
закупіть консервів, сухарів і сала. В одному місці не купуйте, щоб не було
підозріло. Частину купіть в кооперативі, а частину в німця Ганса. Скажете, що
несете на синьовирське озеро, туристам. Візьміть бесаги, до них найбільше влізе.
Хліба не купуйте, бо забирає багато місця і скоро псується... А як все те нам
принесете, дістанете двісті крон... кожному по п'ятдесятці... Не забудьте:
особливо консерви і сухарі, коли вже не сало... Солі та сірників також
принесіть.
— А де зійдемось? — питали помічники.
— Десь тут недалеко.
— На рипинській Кичері буде найліпше. Отже, на Кичері, там
будемо вас чекати, — сказав Клевець, що найліпше знав околицю.
— Добре, то на Кичері.
— На тому горбі є кущі, є де скритись, — зауважив Клевець.
— Отже, ми будемо в кущах, — сказав Липей. — Як ви
надійдете, то три рази свисніть. Ми також відповімо свистом і тоді зійдемось.
Згода?
— Згода! — відповіли ті й попрощались.
— То ж не забудьте, на рипинській Кичері...
Відправили в дорогу помічників, а самі повернулися назад до
Анни й продовжували гостину.
У всіх у них гуло в голові, у Клевця найбільше. Остання
гостина, хотів почувати себе добре. Нарешті попрохав він Анну, щоб пішла до
Панька і привела його на чарку горілки, бо хоче з ним помиритись.
Анна побігла, але Панько нерадо приходив, і вона
повернулась без нього.
— Я бачу, що тут буде бійка! — сказав Липей, але Клевець
поклав руку на серце й сказав, що про щось подібне ані не думає.
Клевець пішов сам за ним, прохаючи, щоб прийшов.
Нарешті той погодився, і вони прийшли до Анниної хати.
Аж тепер розпочалась справжня гостина. Горілки було досить
і закуски не бракувало. Сиділи й попивали. Панькові горілка смакувала.
Ілько вже був змучений, взяв свою рушницю і пішов на оборіг
спати. Анна також задрімала на печі, а Клевець з Паньком ще все попивали,
балакали п'яні і навіть розцілувалися.
Клевець Панька частував, а сам пив небагато. Панько доти
ссав, поки схилився на стіл і задрімав. Клевець поклав його на лаву, погасив
світло і пішов просто до Евки.
Другого дня раненько, як тільки сонце блисло, Ілько
прокинувся і ввійшов до Анниної хижі. Аж руки опустив, як побачив, що на лаві
хропе Панько.
Недовго чекав, бо незабаром з'явився і Клевець. Пішов прямо
до криниці і помочив голову в воді. Був змучений, невиспаний і найрадше б ліг
десь під кущем спати.
Але Ілько тягнув його, щоб сховатись у безпечному місці.
Зараз людей повно, навіщо ж має кожен чорт бачити, куди вони ходять.
Ількові щось стискало серце. Ще раз передумав, чи добре він
зробив, що послав тих людей до Волового, в те прокляте гадюче гніздо, де
стільки його ворогів. Люди можуть проговоритись, або таки і зрадити. Він їх не
знає, а нині світ проклятий, за гроші брат брата продасть, а не те що чужого.
— Не май страху, то люди певні, — запевняв його Клевець. —
Кого гадина вкусила, той і глисти боїться, — відповів Липей і довго думав.
Клевець підійшов до нього, пробував його розвеселити. Оповідав йому жарти,
всякі пригоди, але Ількові думки не дали спокою.
— Зажди, я тобі розкажу, як я Панька упоїв і положив на
лаву спати, щоб попрощатися з Евкою... Та жарт є жартом, але бідна Евочка дуже
шкодувала, як довідалась, що ми, як тільки візьмемо харчі, залишимо околицю.
— Ти ачей їй оповів весь наш план?
— Чому ж би й ні?
— Такого дурня, як ти, я ще в житті не бачив! — загойкав
Липей і опустив руки. — Не забудь, що в жінки довге волосся, а короткий розум.
Не забудь, що важливі речі не смієш жінці в'язати на ніс. Вона не встоїть, щоб
не сказати бодай своїй наймилішій приятельці. Як тільки двоє баб знає якусь
таємницю, то знає все село.
— Не кожна баба язиката.
— Чи ти певний того, що Евка не хоче тебе позбутись? Адже ж
вона має чоловіка і ти їй на перешкоді. Вона тебе більше боїться, ніж кохає...
Ще багато тобі вчитись!
— Я за свою Евку певний! — заявив Клевець.
— А я не певний ні за жінок, ні за наших помічників, що ти
їх назбирав... Навчився я не довіряти і своїй рідній мамі, а не те що жінці.
Мені вже одна жінка перед вівтарем присягала, а потім зрадила... Звідки ти
знаєш, що ти їй не осточортів?.. Звідки ти знаєш, чи вона не жде тієї хвилини,
щоб тебе позбутись?.. Рідному батькові не можна вірити, а не те що чужим... —
заявив Липей, гірко зітхаючи.
Сіли в кущах, щоб пересидіти цілий день. Ілько майже не
сказав ні слова, а носився з тяжкими думками. Щось стискало його серце, як
ніколи перед тим. Ох, навіщо ж він послухав отого дурня Клевця, що сам лізе в
біду. А ще назбирав людей Бог зна яких, що готові за гроші й рідного батька
продати. Ніби приятелі. Хорони мене Боже від приятелів, а з ворогами дам собі
раду — згадав він приказку.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 09:37 | Повідомлення # 8
ОСТАННЯ АТАКА
Підполковник Віт страшно огірчений, бо вже сидить він у цій
проклятій зворині досить давно, а успіху жодного нема. Липей собі гуляє й далі.
Триста шістдесят жандармів гонить він по лісах та полонинах, від Хуста до
польського кордону обійшли вони цілий терен, але сліду жодного. Гонив він
колись комітаджів по Герцеговині, ловив злодіїв у Боснії, але таких труднощів
ще не мав. Населення підтримує розбійників, це нечувана річ. Навмисно затирають
сліди.
Мобілізував він цілі відділи, викликав військові авта,
велів привести поліцейських собак — все те не помагає. Високою премією ніхто не
цікавиться. Бояться помсти.
Тихцем оповіщено, що хто тільки наведе на слід, дістане
двічі більшу суму, ніж та, яку оголошено. Імені ніхто не розкриє. Підполковник
дуже радо дав би з власної кишені, щоб тільки був кінець цій комедії. Скандал
який, як і йому не пощастить зловити Липея! Мужві також обридло вічно лазити по
горах. А діти державі не коштують? Скільки грошей вже пішло на ці лови
опришків! Що скаже полковник в Ужгороді, як і Вітові не пощастить? Це вже
питання чести.
Капітан Ґренцер і майор Цімріх з'їли собі зуби на цих
проклятих ловах. Кожний хотів довести, що щось уміє, кожний з них бажав успіху,
від душі бажав тієї слави. Це ж велика слава зловити розбійників серед дикого
терену в пралісах. Певно, були б підвищили на одну ранґу, а тепер все те чорт
забрав. Бо коли і зловлять Липея, слава піде на інший рахунок, лаври понесе
підполковник Віт...
Підполковник якраз пообідав, коли прибіг жандарм і доповів,
що якийсь обідранець з Рипинного приніс важливу звістку.
Підполковника вже дратували подібні вісті. Вже він не одну
перевірив і всі виявилися фальшивими або запізиеними і з них не було користі.
Вістей він чекав зовсім з іншого боку. Але встав і пішов до канцелярії. Там вже
чекав молодий схвильований верховинець. Підполковник подивився на нього, але
його постать ніяк не викликала довір'я. Чоло в нього низьке. Хоч саме населення
дуже гарне, але цей виглядав, мов якийсь виродок. Очі в нього, мов у щура,
маленькі, без ніякого блиску, ніс кирпатий, а обличчя ніби зломлене.
Говорив таємничо, недовірчиво, зупиняючись після кожного
другого слова. Справжній тип донощика, а з виразу його обличчя можна було
вичитати, що за чарку горілки він готовий підпалити і свою рідну хату.
Підполковник крутив головою, не хотів йому вірити, але цей
запевняв старшину:
— ...правду кажу, великоможний пане, як я брешу, то хай я
осліпну на обидві вока... можете мене повісити, як то не буде правдою... але
прізвище моє не записуйте, бо Клевець мене застрілить...
Комендант йому обіцяв, що його ім'я ніде не буде оголошене,
ніхто не буде знати, хто приніс звістку і звідки вона походить.
— Але, хлопе, йдеш і ти з нами, а як все те не буде правда,
то будемо тобі хребет мастити...
— Щоб я не діждав до рана, коли то брехня... — відповів
обідранець. Підполковник почастував його цигарками, але той заявив, що радше
їсти йому хочеться. Один стражмайстер відвів його до кухні і нагодував.
Аж тепер показав себе полковник Віт справжнім жандармом.
Сидів біля телефону й мобілізовував свої відділи, що були розкидані по різних
закутинах. А де не було телефону, туди посилав письмові накази з кур'єрами на
велосипедах. Свистіли сирени автомобілів і мотоциклів, одні звозили військові
автомобілі, інші самі над'їжджали автобусами й надходили пішки. Один автомобіль
послав аж у Стригальні. Телефон, депеші, рух, біганина — все це було того дня
до самого вечора.
Літнє сонце давно зайшло за Менчіл, коли серед двору
казарми стояло близько двох сотень жандармів, поділених на невеликі відділи.
Провідники відділів були в канцелярії разом з підполковником, що сидів над
картою й давав накази. Кожен провідник робив позначки у блокноті, а також
сильно підкреслював на своїй карті те місце, яке мав тієї ночі зайняти.
Підполковник Віт виробив детальний план і розділив ролі.
На чолі більших відділів стояли: майор Цімріх і капітан
Ґренцер, а меншими розвідками командували: з ужгородських — поручники Грушка і
Вайнгарт, а з волівських — Новотні, Поспішіл і Жегак.
Було темно. З Волового жандарми рушили у похід в напрямі
Рипинного. Розбрелись на дрібні частини разом зі своїми провідниками.
Старшини ще зачекали, повечеряли, а потім сіли і вони в
автомобіль і підвезлись аж під «Червоний Облаз». Капітан Ґренцер залишився з
одним відділом стерегти шлях, майор оглядав Грегіт, а підполковник підходив на
саму Кичеру.
СМЕРТЬ ІЛЬКА ЛИПЕЯ
Минав день. Липей з Клевцем залишили своє сховище і рушили
в Діл. Крадькома дійшли до Анни, вона ще не спала. Ілько зайшов до хати, а
Клевець пішов додому, щоб приготуватись у дорогу.
Ілько повечеряв, попрощався з Анною, кажучи, що якийсь час
хай вона його не чекає, бо будуть у полонині.
Анна збентежилась цією звісткою. Щось і вона передчувала,
але не відговорювала, адже чоловіки ліпше знають, що роблять.
Ілько ладнав свій наплічник, чистив і оливою мазав набої,
ще й револьвер взяв до кишені і пішов за Клевцем. Його цим разом знайшов у
жінки.
Довго вони не затримувались, а рушили на Кичеру, щоб
чимшвидше забрати харчі. Хто його зна, люди можуть і скоріш прибути.
— Слухай, Юрку! — почав Липей.— На нас кожний кущ, кожна
копиця сіна смертю чигає, бо ніколи не знаєш, звідки надійдуть жандарми.
— То ми зараз побачимо! — відповів Клевець.
— Аж ти побачиш з куща чи з-за копиці цівку жандармської
рушниці, то вже буде запізно... Слухай, Юрку, вертаймося назад.
Клевець витріщив очі і запитав:
— А харчі хто візьме? Чей же замовив консерви бесагами.
— Пошлемо твого брата чи кого-небудь іншого і він візьме. А
ми стоятимем осторонь і будемо придивлятись.
— Я дивуюсь, що ти бачив стільки світу, а такий ти
боягуз... Та що ж нам вночі жандарми зроблять? Дивись, місяць світить, ми
дорогу знаємо. Махнем сюди, чи туди, і хай нас наздоганяють. Врешті, нас двоє,
почнем обстрілюватись і проб'ємося. Чей же нема їх стільки, як патиків у плоті,
адже ж я вже тобі доказав на Стовбі, що один відділ нічого нам не зробить,
навіть вдень.
— Я ще раз тобі кажу, що будемо жаліти, як тепер не
вернемося, моє передчуття ще мене ніколи не здурило.
— Май розум, Ільку, адже ж ми з місця не рушимо, тільки
тоді, як почуємо сиґнал наших людей. Навмисно вибрали Кичеру, бо там легко
зникнути, мов дим.
Тримаючи в руках рушниці напоготові, дійшли вони до Кичери,
вишукали відповідне місце, полягали один біля одного й дожидали. Говорили про
це, про те, укладали плани, як і куди перейти зразу на синьовирську ріку, а
потім на Брустури.
Тим часом жандармські відділи облягали всю територію. Одна
частина обсадила Кичеру, а друга Грегіт. Третя розбилась на декілька розвідок,
що патрулювали коло шляху. Взяли з собою також поліцейських псів.
Найбільше завдання стояло перед найсильнішим відділом, що
обліг Кичеру. Жандарми поволі підкрадались до кущів. Враз хтось тричі гостро
засвистів, з кущів також почувся свист і незабаром дві постаті вийшли з кущів.
У цю хвилину хтось дуже енерґійно закричав:
— Стійте!
Липей випалив з рушниці, слідом за тим почулась стрілянина,
жандарми відкрили вогонь.
— Зрада! Тікаймо! — гукнув Липей і вони почали тікати в
долину. Перебігли вершок, але тут наскочили на іншу розвідку й та також почала
стріляти. Почулося гавкання собак, стрілянина, гойк, команда. Липей з Клевцем
бігли щосили вниз горою. Незадовго і звідти почулися постріли й не було іншої
ради, як тікати в напрямі річки Рипинки. Тікаючи, вони відстрілювались. Липей
був попереду, скоро добіг до шляху, перебіг дорогу до річки, але там стояв ще
один жандармський відділ.
На небі ясно світив місяць, постріли падали, мов під час
військових маневрів. Липей з Клевцем бігли, а жандарми за ними.
— За мною! — крикнув Липей Клевцеві, маючи намір податись
через річку, а там вже була б закрила їх гущавина молодого лісу.
Довгоногий Ілько скочив через дорогу, щоб дістатись на
другий бік. За ним у якихось ста кроках біг Клевець, також в напрямі річки, а
за ними гнались жандарми. Поручник Грушка і стражмайстри Поспішіл та Андє
стрілили і поцілили в Липея, що був якраз серед річки. В Ілька потрапили.
Ількові запекло. З великого болю він страшно крикнув. Дістав кулю. Ще мав
стільки сили, що перебрів через річку, але через якихось двадцять кроків
повалився на землю, стріляючи з револьвера з-під скелі, де він лежав. Тут Липея
знайшла ще одна куля, але він ще мав силу вистрілити в капітана Ґренцера,
стражмайстра Поспішіла, але не потрапив. Знову почувся жандармський залп й
остання куля засягла Ілька Липея в голову і зробила йому кінець... Вісім
смертоносних куль прошили його тіло... І так: чотирнадцятого вересня тридцять
п'ятого року за п'ятнадцять хвилин перед північчю сконав на Червоному Облазі
славний розбійник Ілько Липей. Був розумний, спритний хлопець, тільки щастя в
житті не мав ніколи. Розбійником його зробила жорстока дійсність.
А Клевець зник без сліду. Він також брів через Рипинку і
враз зник, невідомо куди.
В кишенях у Липея знайшли трохи грошей, рушницю, револьвер
з потрібними набоями і фотографії, між ними — фотографію Юрика Василя, коханця
його жінки.
Зразу ж другого дня надійшла судова комісія, лікарі різали
Ілька і знову зашивали, а три жандарми поклали рушницю трупові на груди і немов
над здохлятиною сфотографувались.
Була неділя. Того самого дня відвезли труп до Волового і
віддали родині. Дяки цілу ніч читали над ним псалтир.
Другого дня був черговий ярмарок у Воловому. Звістка кулею
розбіглась і з торгу бухнуло тисячі народу подивитись востаннє на труп Ілька
Липея. Багато цікавих панів приходило, хотіли мертвого Ілька сфотографувати,
але дочка Марійка, ридаючи, прогнала їх:
— Та доки ще будете смішкуватись над моїм любим батьком?..
Старий Липей купив одяг і одягнув сина в новеньке. Частина
з двохсот тисяч...
Невірна жінка весь час проклинала його, але над трупом не
могла стриматись, щоб не плакати... Плакали за батьком і діти, а вже найстарша
дочка Марійка ридала страшно. Зойкала, заломлюючи руки, проливала гарячі
сльози. А як спускали труну в могилу, то вона обняла деревище і не пускала
спустити в сиру землю. Нарешті її відірвали від труни, то вона кинулася в
могилу за батьком, так що ледве витягли її звідти. Ридала вголос, проклинала
гірку свою долю і тяжке горе сиріт. Її ридання йшло з глибини її молоденького
серця, з глибини душі й зробило велике враження. Серед присутніх на похоронах
не було ока сухого — всіх зворушило її ридання.
ДЕ КЛЕВЕЦЬ?
За Клевцем гнались відділи жандармів до самого ранку і
другого дня перешукували кожну закутину. Підполковник Віт сам вів розшуки.
Капітан Ґренцер сам бачив, як Клевець брів через річку і
серед самої річки раптом упав до води.
— Значить, він убитий. Його також засягла куля, — сказав
підполковник і дав наказ обшукати цілу Рипинку аж до самих Сеймів.
Жандарми цілісінький день шукали у воді. Заглядали в плеса,
чи десь нема трупа в глибині, переглянули всі водомиї, переконтролювали також
всі великі камені, чи десь під каменем не зупинився, але дармо шукали, трупа
Клевця не знайшли.
В понеділок до підполковника прибіг хлопець сказати, що в
Жиганах одна стара жінка бачила Клевця. Сів підполковник в автомобіль і прибув
до тієї жінки.
— Ну, що ж, бабко, ви бачили Клевця?
Бабуня йому оповіла, що в неділю раненько йшла побіля своєї
нивки і почула, що в її квасолі щось стогне. Підійшла вона ближче, дивиться, а
сорочка в нього цілком кривава.
— Приглядаюсь я до нього, бачу: Клевець! Що ж ти тут, Юрку,
робиш? — питаю.
— Ой, голубочко, — каже він до мене, — візьми мотику і
добий мене, бо нездужаю... Добий мене, бабуню, хай не мучуся стільки... Я
перестрашилась й втекла... — говорила старенька старшині й підполковник просив
бабуню, щоб вона показала те місце, де лежав Клевець.
Баба не хотіла йти, тільки рукою показала, де та нивка.
Цілий відділ жандармів дві години ретельно перешукував, але не знайшов і
найменшого сліду.
— Старій, мабуть, снилось, — сказав Віт сердито і повернули
вони з нічим.
— Де ж тоді Клевець подівся? Чи є можливо, що він справді
втопився і його вода знесла в долину?
— Неможливо. Вода Рипинки замала для того, щоб понести труп
дорослої людини. Він би мусив десь зупинитись, і ми б його знайшли. Але е інша
можливість.
— Яка? — питали всі.
— Либонь, що ранений Клевець перейшов через річку і подався
через гору. Всі знали, що він має гроші. Він мусів втратити багато крові й був
занадто знесилений. Це якийсь пастух побачив, добив Клевця, відібрав гроші, а
труп десь загріб у землю так, що ніхто на цьому світі не буде знати, де лежить
Клевець... Гроші в кожній околиці мають стократну ціну...
А біля овець в колибі старий вівчар говорив:
— Клевець не помер, Клевець ще повернеться сюди, побачите.
Клевець поранений, то правда, але він ще мав досить сили, щоб з гори Кливи
дивитись, як ховають його приятеля Ілька. Потім взяв рушницю на плечі й,
підпираючись топором, подався в напрямі Голятина, щоб пересидіти біду й загоїти
рану.
* * *
Жандармські відділи давно розійшлись. В околиці знову тихо,
немовби нічого не було. Тільки вище Рипинного, серед Червоного Облазу, на
кривавому місці видніється великий дерев'яний хрест і хтось із Долу час від
часу понесе на могилу свіжу китицю диких квітів.
1935-1936 рр.
-----------
Про автора: Василь Ґренджа-Донський народився на Закарпатті
в 1897 році. Був редактором органу Карпатської України «Нова свобода». Він
автор збірок поезій, історичних драм, повістей. Залишив помітний слід в історії
українського письменства на Закарпатті. Помер 25 листопада 1974 р. у Братіславі
(Словаччина).
--- КІНЕЦЬ ---
Бібліотека » Різне » Історія України » Ілько Липей - карпатський розбійник /Ґренджа-Донський Василь
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика