Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Бібліотека » Різне » Історія України » Іван Мазепа (Хоткевич Гнат)
Іван Мазепа (Хоткевич Гнат)
Дата: Четвер, 10.07.2014, 09:27 | Повідомлення # 6
Темп подій все ускорявся. Вже не можна було далі ждати і
гетьман постановляє їхати назустріч королю. Столицю свою Батурин поручає
сердюцькому полковнику Чечелю, котрому було зоставлено чотири сердюцьких полки
і часть полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Сам гетьман узяв із
собою тисяч до 5 війська та стільки ж зоставив по сей бік Десни, але...
Але се не були свідомі повстанці. Се не були люди, що йшли
за ідеєю, йшли на смерть, свідомо, однодушно. Се були «солдати». Офіцери рішили
зробити революцію, а солдатам о тім нічого не сказали. Думали, що вистачить
видати приказ — і солдат послухає, і діло революції буде зроблене. В тім була
помилка ініціаторів — і в тім лежить трагічний момент революції 1708 року.
Тільки перед лицем уже шведського війська, тільки уже в
саму послідню критичну хвилину гетьман об'явив козачеству, куди він веде свої
полки. Вийшов перед фронт і прочитав універсал, а потім говорив до козачества.
«Стоїмо біраття над двома безоднями, що готові нас пожерти,
коли ми десь не знайдемо добром як безодні обійти, цар московський і король
шведський зав'язалися воювати — а терпітимемо від того тільки ми, бо то все
буде діятися в нашій землі. Треба ж і нам подумати про себе самих. Моя думка є
така.
Король шведський усіх побиває, то поб'є він і царя
московського, зімне його царство, а нас віддасть назад полякам, бо він наставив
їм королем свого приятеля Лещинського. Пропали тоді всі договори про наші права
і гірка буде наша доля. Коли ж подужає цар московський, то буде ще гірше, бо
він взяв собі всю власть, мучить людей як сам хоче, так що тепер і свобода
народня і майно і саме життя кождого з нас лежить тільки в руках царя. Ви ж
бачили, як він карав і мучив наших людей лютими муками. Мене самого бив у лице,
а я ж представник ваш: то за яке ж бидло вважає він усю нашу націю? Московські
війська на Вкраїні чинять на всякі кривди, але коли ми послали з жалобою нашого
депутата Войнаровського і веліли йому просити, аби цар підписав і потвердив
договір Хмельницького, бо так кожний цар робив, то Петро бив нашого депутата по
щоках, посадив у тюрму, звелів повісити та тільки не вдалося, бо Войнаровський
утік.
Отже, з усіх зол нам треба взяти менше, аби потомство нас
не проклинало. У мене дітей немає, сам я одною ногою в гробі, отже мені нічого
не треба. Я хочу тільки добра тому народу, котрий мене вибрав у гетьмани і
доручив мені свою долю. Окаянним би я був, коли б воздав вам злом за добро і
продав вас ради своєї користі. І от що я тепер надумав. Я довго займався
політикою і знаю, що означає тайна в ділах політичних; тому я сам бачився і з
королем польським і з королем шведським, і умовився з ними так: ми не будемо
воювати ні з поляками, ні зі шведами, ні з москалями, а будемо стояти на своїх
границях і берегти свою землю. А коли прийде час миру — нехай Україна буде
об'явлена самостійною, як колись була за князів своїх, нехай їй будуть признані
всі права, як кождій самостійній державі.
За таку мою думку взялися і Франція і Германія, бо Германія
про таку нашу державу говорила ще з гетьманом Богданом Хмельницьким при
імператорі Фердинанді III, але тоді се не рішилося. Тепер я вже маю договір,
підписаний мною і швидським королем — отже, від сього часу шведи наші приятелі
й союзники, які нам поможуть увільнитися від рабства і зробитися свобідними
людьми в самостійній Україні. Бо Москва забрала у нас все, забрала навіть наше
імя Русь.
Договори з шведами не ми вперше пишемо: Хмельницький уже
був у союзі із шведами, помогаючи їм брати Варшаву і Краків. Отже, й теперішний
договір — се тільки продовження попередніх. Та й що ж би ми за народ були, як
би ми не дбали самі про себе і не відпирали небезпеки?»
Так, як бачимо, розуміли своє становище люди, що пішли з
Мазепою. Не бачимо тут ні демагогічних закликів, ні обіцянок, ні закликань, ні
погроз, ні всього того апарата, який супроводить кожне нечисте діло. Суха
політика, суха дипломатія, суха конечність історії. Люди дійсно йшли не задля
власного капризу чи користі — бо чим же погано жилося полковникові козацькому?
— а волокла їх невмолима сила історії, так само як вела вона під шибеницю чи на
костер всіх поборників великих ідей. Не всі вони були однаково апостоли не всі
вистояли до кінця, але так було, так і буде завжди в усіх людських діяніях. Ось
імена тих, що пішли.
З генеральної старшини обозний Ілія Ломиковський, судія
Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима,
бунчужний Дмитро Максимович. Потім небіж Мазепи Андрій Войнаровський,
бунчуковий товариш Хведір Мирович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій
Герцики, Хведір Нахимовський, Хведір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб.
З канцелярії писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний,
Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович.
Полковники: київський Костянтин Мокієвський, прилуцький
Дмитро Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Семен Зеленський, миргородський
Данило Апостол, комнанейські Гнат Голаган та Кожуховський, сердюцький Яків
Покотило. Усі зі своїми полками, але з такими, котрим навіть не сказано було,
куди вони йдуть.
Перше офіціальне побачення Мазепи зі шведським королем
відбулося 29 жовтня, причім гетьману України з огляду на його літа дозволено
було сісти, а король слухав його стоячи. А цар уже в сей час знав що сталося.
Першим доніс йому про те Меншиков. Положення було грізне; побідні війська
шведські, усилені козаками, мали справді повернути колесо історї російської
зовсім в небажаний бік — і цар розвивав всю енергію, щоб рятувати становище.
Насамперед велить Моншикову старшину козацьку «сколь
возможно ласково призивать» (от аж ось коли понадобилася ласка) а сам видає
маніфест, в якім кличестаршину до Глухова на вибори нового гетьмана. «При семь
же обьявляемь, что извтьстно намь, Великому Государю учинилось, что бившій
Гетман хитростію своєю безь нашого указу арендн й многіе иные оборм наложилі на
Малороссійскій народь будто на плату войску, а вь самомь деле ради обогащенія
своео - и ягости наложенныя повелеваемь мы ине сь Малороссійськаго народу
оставить»... Божією милостію цар брехав.
А Меншикова цар послав на Батурин. Та навряд би взяв
Меншиков місто: козаки відбивалися як льви. Кидав і кидав Меншиков московські
війська на стіни Батурина, рови усі трупом укрив, а толку нема. Не сила
московська була подоліти козацтво. І Меншиков уже був відступив від гарода,
перейшов навіть річку і хотів уже, переночувавши, іти назад, але найшвося
зрадник і тут, сотник прилуцького полку Ніс — пом'янемо ж щиро його ім'я. Він
послав уночі свого прибічника Соло-маху догоняти Меншикова та сказати йому, що
в Батурин можна увійти перед світом, коли козаки будуть спати, потайним ходом.
Меншиков так і зробив: увійшов до міста і напав на сонних козаків «Рубиль ихг и
кололь без всякой пощады, выднейшихь изь нихь перевязалі на крюкі». Упоравшися
з козаками, почав бити всіх, хто тільки був у місті: «Выбиль» всехь до єдиного,
не щадя ни пола ни возраста ни самыхь сущихь младенцеві». Військо московське
палило й грабувало місто, а Меншиков з катами вішав і мучив усіх. «Самая
обыкновенная казнь была живыхь четвертовать (себто відрубати праву руку, потім
ліву ногу, потім ліву руку, праву ногу) и на коль сажать, а дальше выдуманы
новые іроды мученія самое воображене вь ужась» приводящіє»... О, Москва на що
на що, на катування завжди була великим майстром! Але сеї Батуринської різанини
не забудемо ми Москві ні до Страшного Суду. І на тім суді відшукаємо ми
Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх замучених батуринців.
І всі літописці тих часів пишуть одними тонами — жаху й
огиди. «Люди все мечу преданы какі вь крепости, такь и вь предместьи безь
остатку, не щадя ниже младенцевь, ни только старыхь» (Ригельман). «Перебили й
старих і малих, решту жінок позабирали. Все розграбили» (Адлєрфельд). «Всі
жителі перерізані — са звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив'язати
до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони
подали вістку іншим про погибель Батурина» (Фріксель). «При взятій онаго города
много невинныхь людей погибло, а при томі й церквы Божій самими единоверннми по
ярости войска не были ощажены и оставлена впусте» (невід, літоп.).
«Весь городі, церкви, присудственнне места сі ихь архивами,
арсеналы й магазейны сь запасами со всехь стороні зажжены й превращены вь
попелі. Тела избіенныхь христіань і младенцевь брошены на улицахь и стогнахь
града — «й не бе погребаний их»: Меншиковь бросилі, ихь на сьеденіе птицамь
небеснымь, а самі обремененный безсчетннми богатствами й сокровищами
городскими, удалился оть города й, проходи окрестности городскія, жегі й
разорялі все ему встречавшеесь, об-ращая жилища народная в пустнню».
«Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи.
Разьезжавшія по ней партій воинства царского сожигали й грабили все селенія
безі изьятія. Малороссія долго тогда курилась после пожиравшаго ее пламени».
А шведи йшли зовсім інакше Україною, ніж Москва.
«Вступленіе шведовь вь Малороссію ни мало не похоже било на шествіе
непріятельськое й ничего оно вь себе враждебного не имело, а проходили они
селенія обывательскія й пашни ихі как друзья, не касаясь ничьей собственности.
Ничего у обнвателей не вьімогали, но покупали добровольньїмі торгомі й за
наличнне деньги. Каждый шведь выучені биль оті начальства своего говорить
по-русски сіи слова кь народу: «Не бійтеся: ми ваші, а ви наші».
А сам Карл розіслав всюди такий універсал:
«Переслідуючи лихого свого ворога царя Московського, що
почав воювати нашу Швецію без усякої причини, а тільки по самій злості своїй та
гордості, я ввійшов у землю козацьку, але не для завоювання її або ради її
багацтв, а тільки для того, щоб вернути українцям давні їх права і свободи,за
що й предки мої, королі шведські проти Польщі завжди вступалися. Бо я знаю й
сам і від гетьмана Мазепи, що цар Московський, яко ворог непримиримий усім
народам у світі, бажав би всі їх покорити під себе, зробивши і з українців
своїх рабів, відобравши і знищивши всі ваші права і свободи, колись
торжественно договорами й трактатами затверджені. Цар безстидно забув звичайну
навіть вдячність, бо хто ж спас Московію, доведену самозванцями та непорядками
до знищення? Тільки ви. Бо всьому світу відомо, що українці мали колись свою
самостійну державу, а потім з'єдналися з Москвою добровільно і зробили з Москви
те, чим вона єсть тепер, а самі від Москви тільки діждалися 'безстидного гніту.

Я ж обіцяю і перед цілим світом клянуся честію своєю
королівською, що возстановлю землю козацьку і зроблю Україну самостійною,
незалежну ні від кого в світі, про що вже підписав договір з вашим гетьманом
Мазепою, а найвищі в Європі держави то потвердили».
А цар Петро собі маніфест. І треба признати по щирості
хамський то був папір. Впрочім всі царські маніфести такі. Він писав, що
«никогда й вь мьісляхь» не имелі обижать, разорять і порабощать вольный народь
Малороссійскій». Казав навіть — повертався ж у нього язик! — «можно нелестно
сказать, что ни единнй народі подь солнцемь не можеть хвалиться такою легкостію
й свободою, які же наші народі Малороссійскій»...
Про шведського короля писав, що буцімто він де тільки не
проходив: «церкви й святилища грабилі й дедалі ихьконюшнями й поварнями,
священослужителей тиранильй умерщвляль сосуды й утвари церковныя переделыалі на
мирскія непристойные вещи а тайны священные рубалі, сокрушалі й ногами
попиралі».
Отака-то вона завжди була привда царська!
А в народ пускав чутки, буцімто Мазепа в селі Дехтярі
зірвав у церкві із стіни образ Божої Матері, став на нього ногами, і відрікався
від своєї віри, а присягав на шведську. Звичайна чорносотенна агітація, яку
бачили ми живою ще й не так давно серед московського народу.
У Глухів для вибору нового гетьмана зїхалося всього чотири
полковники: зовсім «вільними голосами» були вибори з-під московських рушниць!
Та все ж ще стало у старшини козацької стільки духу, що вона перше ніж
приступити до вибору, просила царя потвердити всі давні права і свободи
українського народу. І цар клявся, що всі права і свободи збереже. Вибраним
показався старий і малоздібний стародубський полковник Скоропадський, а не
молодий і талановитий ніжинській полк. Полуботок, бо, як казав цар, «з
Полуботка може вийти другий Мазепа»..
А по гінці виборів блазень-цаїр зробив велике
«представленіе» для народу. Серед Глухова, не маючи живого, повісив на шибеницю
хоч куклу Мазепи. Потім зібрав попів і українських і поближніх своїх і під
проводом архирея Прокоповича зробив таку кумедію. Убрав усіх попів і ченців у
чорне і дав їм у руки чорні свічки, а катам велів гаками протягати через усе
місто куклу Мазепи. Кати приволокли куклу у церкву, попи оточили її співаючи
псалми, а потім почали кричати «да будет Мазепа гароклят»! І обертали на куклу свої
чорні свічі, а дяки та паламарі собі. Потім сам архирей (українець) узяв
палицю, вдарив куклу у груди і крикнув «Анахтема»! Кати з галалаканням кинулися
до кукли і поволокли гаками з церкви, а попи за нею співаючи: «Днесь Іуда
оставляєть учителя і пріємлеть діавола».
І з того часу майже до послідніх днів по всіх церквах
України возглашала ся «Анахтема» Мазепі щороку. Яка ж то ганьба над усім
народом, яке систематичне плювання в лицеї І ми се все винесли... І ми не
протестували...
Цар робив усе, щоб зганьбити ім'я Мазепи; він зруйнував би
всі церкви навіть побудовані гетьманом, коли б не було їх так багато. А
прислужники царські наввипередки скакали перед царем на задніх лапках і один
перед другим старалися як би найартистичніше вилаятися, як би ще закрутисте
назвати. «Не опоздалі й преосвященний Митірополигь Рязанскій Стефан Яворський
оть лица всея России на одного изменика следующие стихи».
Изми мя, Боже, вошедь
Россія Оть ядовита й лютаго
змія. Его же здала адскія
заклепьі. Бывшаго вождя Ивана
Мазепи!
Ахь! Тяжку горесть терпить
мати бідна Утробу мою сньдаеть
ехидна.
Кто мит» дасть слези, яко же
Рахиль? Восплачу горько вь моемь смутномь
дьль.
Се вторьій Иродь, исполні смертна
яда, Мазепа лютий убилт»
мои чада. Уподобися Россія
Давиду. Иже оть сина терпяще
обиду. Авесаломь сынь быль
неблагодарний
Подобені ему Мазепа
товарний, Возлюбихь его яко мати
сина Откуду убо такова
измена й т. д.
А се ж українець був, отсей Яворський...
А новий гетьман, аби піддобритися цареві, 8 грудня видав
універсал. Легко вже зрозуміти, який він був: царів московських ми повинні по
вік вічний дякувати та молитись за них Богу за те, що «Україна, отчизна наша»
стала під царями краєм багацтва і порядку. Війська московські ніколи не чинили
найменчої кривди нікому, а тільки «на оборону нашу прийшли». Наш святий
обов'язок — «за достоїнство монаршеє» умирати, іти безпрекословно куди цар
посилає. — «гды жь за тое маемь царского Пресвітлаго Величества милостивую
протекцію». Навіть ті походи безперестанні, що знищили усю Україну — навіть
вони, казав універсал Скоропадського, були «без воли й ведома Его Царского
Величества» — а робив їх сам Мазепа «для приватного его обогаченія»...
А Мазепа був у той час у Ромнах. Гибель Батурина зробила на
старшин велике вражіння, і ляк почав заповзати у малі серця. Першим утік до
царя Апостол, за ним Іван Сулима, Галатан, далі Гамалія, Кандиба, Іван Бутович
і канцелярист Антонович. Всіх їх цар прийняв, обдарував, і не тільки зоставив
на попередніх должностях, а ще й возвисив. За те у всякого, кого тільки
підозрював у прихилності до Мазепи, хапав, мучив, а потім убивав. «Казнь сія
була обнкновенная Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать й на колі сажать.
А самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку — вешать й головн рубить». А перед
казнію мучили людей лютнми муками. «Пьітка призводима била со всею
аккуратностію й по Узаконенію Соборного Уложенія, сиречь степенями й по
порядку: батожьем, кнутом й шиною, т. е. разженным железом, водимымь сі
тихостью или медленностію по телам человеческимь, которьіе оть того ки-пели
шкварились й воздимались». І навіть невідомий автор «Історії русов», хоч і не
дуже прихильний до Мазепи, писав: — «Сам Спаситель сказав у Євангелії — а сі
слова не мимо йдуть — що «всяка кров, пролита на землі изищеться від рода
сього». То яка ж кара мусить бути за кров народу українського, пролиту
починаючи від Наливайка і до сього дня за те тільки, що український нарід шукав
собі волі й кращого життя на власній своїй землі, як того й кожда людина на
світі хоче».
А далі — що ж... гіркість і сум. Єдиним відрадним явищем
був прихід запорожського кошового Кості Гордієнка з 15 тисячами запорожців. 26
марта кошовий вітав гетьмана у Диканьці.
— Ми, військо запорожське низове, дякуємо вашу милость за
те, що ви, як і подо'бало головному вождю українському, прийняли близько до
серця долю, що спостигла наш нрай, і взялися освободити його від московського
рабства. Хочемо вірно вам помогти, разом з вами будемо жертвувати і кровію і
життям своїм, будемо в усім вам повинуватися.
Гетьман відповідав.
— Дякую, запорожці, за ваше довір'я до мене. Бог свідок, що
віддаючися під протекцію шведського короля, я робив то не s легкомисності і не
з власної користі, а з любові до рідного краю. У мене нема ні жінки ні дітей, я
міг би виїхати до Польщі чи ще кудись і спокійно дожити до кінця днів моїх —
але ж не міг кинути свій рідний край в руках неправидного угнетателя.
Тоді ж був підписаний і договір із королем. Король обіцяв
не миритися з царем інакше, як при умові, що Україна і Запорожжя назавжди
відділяються від Москви і становлять самостійну державу... Чи знаємо ж ми, як
зложилася би доля України коли б військове щастя полсужило Карлу, а не Петрові?

Та так не сталося. В відсутність Гордієнка до Січі
приступив полковник Яковлєв з Ґалаґаном, тим самим, що був з Мазепою. Ґалаґан
присягнув козакам, що не буде нічого злого — а коли козаки повірили... «те
учинилося у нас в Січі, що по присязі Галагановій і московській товариству
нашому голови луплено, шию до плахи рубано вішано й інші тиранські смерті
задавано, яких і за древніх мучителів не було: мертих з гробів не тільки
козаків, а і ченців викопувано, голови їм відрубано, шкуру здирано і вішано»...

А 27 червня 1709 року була програна Полтавська баталія — і
се був кінець не тільки автономії, а й життю України. З того часу ниви
українські — житниці Росії, багацтва України — власність великоросійського
народу, мова наїродна — мужицька, ім'я рідного краю — заборонений звук...
Захоплених в бою українців цар віддав на такі муки, що
шведський історик Нордберг, очевидець, з содроганням про. те згадує: людям
ломали кості рук і ніг, ростягали на колесах тіла, сажали на кіл... Великий був
цар Петро! Має кого Росія шанувати. Але столицю Росії побудував він на кістках
українських, а могутність свого народу творив на стогонах наших і прокляттях.
То нехай же буде проклято імя його вовіки.
Мазепа із шведським королем по Полтавській битві мусили
тікати під протекцію Турції. Цар Петро давав 300.000 талярів, суму нечувану в
ті часи, аби тільки видали йому Мазепу. Але дні українського гетьмана вже були
зраховані — і 22 серпня його не стало. Похований він буй в Яссах. Король
супроводив гроб сам. Впереді їхали шведські трубачі, а за ними на катафалку
шестеро білих коней везли труну, оббиту червоним оксамитом. По обох боках ішло
козачество з голими шаблями. Перед гробом бунчужний ніс булаву, а за домовиною
ішли українки, жінки тих, що стали до кінця при Мазепі, і голосили. Потім ішла
вся старшина і козачество з понизеними прапорами і зброєю. Так ховали українці
всю будучу долю рідного краю й рідного народу.
Що ж сказати на кінець?
Важкий сум, біль гострий обхоплює душу, коли прочитаєш сю
історію поневолення свобідного народа, сю повість про послідній судорожний
порив до свободи. Не удалося... І в той час як «побідителів не судять» —
побіждених судять завжди. Але так як осудили Мазепу — ще мабуть ніколи ніхто не
осуджував: се могло статися тільки в одвічнім краю деспотії і рабства — в
Росії. Щоб 200 літ, щороку на праздниках всехристиянської любові на Великдень
проклинати привселюдно ім'я національного борця устами його потомків! Щоб
унизити нарід остільки, аби він празднував двухсотліття Полтавської битви, тої
битви, яка наділа на нього кайдани і зробила кріпаком Москви! Щоб вирвати душу
у народу і його ж синам звелів писати повні ганьби й грязі книги про Мазепу —
се єдиний був край у світі — Росія. І єдиний був такий нарід, з яким можна було
собі се позволити — се нарід український. Занадто потульний, занадто
миролюбивий, занадто уступчивий. Умів бути героєм в епоху козачества — і мов
витратив тоді увесь запас свого посвячення.
Та невже ж і справді не зосталося у нас нічого з пошани до
свого національного достоїнства?
Бібліотека » Різне » Історія України » Іван Мазепа (Хоткевич Гнат)
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика