Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Бібліотека » Різне » Історія України » Вирок Міжнародного громадського суду щодо злочинів Компартії (на території України та проти українців)
Вирок Міжнародного громадського суду щодо злочинів Компартії
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:56 | Повідомлення # 6
ЛІНҐВОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В СССР.

Більшовики, закріпивши свою окупаційну владу в Україні, одразу ж розпочали здійснювати політику лінґвоциду проти українського народу як програму, спрямовану на остаточне духовне, а згодом і фізичне знищення української нації.

На початку 20-х років комуністи проголосили курс на так звану “українізацію”. Ця акція носила двоякий характер: з одного боку, зміцненням української мови влада намагалась заручитись підтримкою широких верств українського населення, а з іншого боку, визначались найбільш послідовні виконавці цієї політики з метою їх подальшого фізичного знищення. Таким чином влада намагалась ліквідувати найбільш свідомих українців. У відповідності з нормами міжнародного права дії, спрямовані на повне чи часткове фізичне зищення будь-якої етнічної групи, є геноцидом. Ці дії визнаються злочинними пп. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:

а) вбивство членів такої групи;

б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;

в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.

Після ліквідації державного суверенітету України український народ переведений в розряд національної меншини. Вже наприкінці 20-х років набирає обертів большевицька репресивна машина нищення національних кадрів. Українські державні, політичні, громадські діячі, які не були обділені національним почуттям і в міру своїх можливостей дбали про розвиток рідної мови й культури, були кинуті за ґрати за безпідставним звинуваченням, де почасти знаходили свою смерть.

Це є підтверженням того, що з самого початку свого становлення більшовицька влада проводила політику, спрямовану на знищення українців як нації і ці дії підлягають кримінальному переслідуванню у відповідности з пп. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а саме:

а) вбивство членів такої групи;

б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;

в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.

Вже у 30-х роках катастрофічно зменшився обсяг підготовки та видання словників, художніх творів українською мовою; було проведено примусове зближення української правопису з російським; з бібліотек вилучались підручники та наукові видання, які замінили на відповідні російські; зумисно змінювався український викладацький склад ВНЗ на якісно нижчий за професійною підготовкою.

Все це є порушенням прав національних меншин, однією з яких в СССР був український народ, та суперечить окремим положенням міжнародного звичаєвого права. Цє є злочином триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушував норми закріплені в Декларації про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних та мовних меншин, а саме п. 2 ст. 4 її, який наголошує, що: “Держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволяють особам, що належать до меншин, виражати свої особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї” та п. 3 ст. 4 “ Держави вживають відповідних заходів на те, щоб меншини мали належні можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання своїй рідній мові”.

Згодом, для досягнення своєї мети, комуністи катострофічно зменшили кількість українськіх шкіл, середньо-спеціальних, вищих навчальних закладів.

Загальновідомим є той факт, що українцю протягом всього його життя прищеплювалась аксіома про невідворотність злиття народів, бідність української мови, мови нібито неграмотних, “непролетарських” людей. Особа, яка не бажала зрікатися своєї мови і переходити на російську, зазнавала всіляких переслідувань, звинувачувалась в “українському буржуазному націоналізмі” і згодом за свої переконання опинялася у в’язниці. Це є порушенням норм Конвенції про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконання.

ЗЛОЧИНИ БОЛЬШЕВИКІВ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.

У відповідності з большевицькою ідеологією, церковні структури витіснялись з усіх сфер народного життя.

У січні 1922 року Президія ВЦВК прийняла постанову “Про ліквідацію церковного майна”, яку підтвердили низкою інших постанов. І хоча православна церква не заперечувала проти пожертвування тих церковних предметів, які не мали богослужбового призначення, вилучення церковних речей набуло тотального характеру: забирали всі цінні речі, в тому числі і єдиноможливі для здійснення богослужіння, що є порушенням ч. 1 ст. 46 Конвенції про закони та звичаї війни, яка зобов’язує окупаційні війська поважати реліґійні переконання й відправлення реліґійних обрядів, та ст. 47 “Пограбування безумовно, забороняється”, ст. 56 “Власність громад, установ церковних, благодійних і освітніх, художніх і наукових, навіть ті, що належать державі, прирівнюються до приватної власности. Будь-яке захоплення, знищення або пошкодження таких установ, історичних пам’яток, художніх і наукових витворів забороняється і підлягає переслідуванню”.

Большевики під прикриттям голоду реалізували одну з форм боротьби проти могутньої на той час православної церкви. Так, багато відібраних речей передали губернським музеям, а головне, селянам заборонили здавати зерно в обмін на цінності, що в умовах різкої нестачі хліба й заявах уряду про допомогу голодуючим виглядало нелогічним.

Отже, головною метою акції було поліпшення економічного становища совєтської влади та приниження церкви як духовної структури суспільства. Під час здійснення цієї програми влада вдалася до масового знищення священиків та парафіян, які проявляли свою жертовність справі захисту Церкви. Грабунок перетворився на розбій - тисячі людей знищували при безпосередній обороні церкви, ще тисячі за т. зв. “контрреволюційні дії” в органах ревзаконності. Тільки за травень 1922 року влада розстріляла 2372 особи, абсолютну більшість із яких - за перешкоди у пограбуванні храмів.

Таким чином, це була спланована акція винищення українського духовенства, що є порушенням п. “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу і кваліфікується як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв’язку з іншим злочином, що підлягає юрисдикції трибуналу незалежно від того, чи є ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони здійснені або ні.

Тисячі селянських виступів проти відвертого пограбування храмів змусило владу змінити тактику знищення Церкви.

Православну церкву вирішили розкласти зсередини шляхом підтримки т. зв. прогресивної частини церковників й утиску “реакційників”. Влада з метою підірвати у народу довіру до священиків і недопущення покращення рівня освіти священнослужителів забороняла церкві відкривати душпастирські курси, не кажучи вже про семінарії, заборонила випуск релігійної періодики.

Згодом православну церкву було повністю підпорядковано большевикам, що відкрило шлях до монополії на владу, до панування в усіх сферах життя суспільства і кожної людини.

Дискримінація духовенства, повсякденні утиски з боку ГПУ і сотні тисяч засуджених священиків та парафіян - це здійснення кінцевої мети большевицького режиму. Це є порушенням пп. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про попередження злочину ґеноциду та покарання за нього, яка під ґеноцидом розуміє будь - які дії, спрямовані на знищення повністю чи частково будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як таку, через:

а) Вбивства членів такої групи;

в) Завдання серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членів такої групи;

с) Умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення.

Влада нищила все пов’язане з церквою. Шаленим темпом руйнувалися церкви, нерідко справжні святині українського народу. Це є порушенням п. 2 ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни: “ Будь - який зумисне захоплення, знищення та пошкодження власності церковних, благодійних, освітніх установ, історичних пам’яток, витворів мистецтв забороняється і повинні підлягати переслідуванню.”

В 1944 році з приходом большевиків на Західну України розпочалися репресії проти Української греко-католицької церкви. Митрополитів і більшість єпископів було заарештовано і звинувачено у зраді Батьківщині.

І в цей раз на розпуску церкви влада не зупинилась і розпочала широкомасштабні репресії проти священників і мирян УГКЦ, що порушує пп. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього, яка під геноцидом розуміє будь-які дії, спрямовані на знищення повністю чи частково будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, через:

а) Вбивства членів такої групи;

в) Завдання серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членів такої групи;

с) Умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення.

На початку 50-х років державний механізм з “викорчовування” реліґії запрацював з новою силою. Почалася чергова хвиля антицерковної істерії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності - закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масового економічного, політичного й морального тиску, дискримінації духовенства та віруючих, що є порушенням ст. 9 Європейської конвенції про захист людини та основних свобод від 4 липня 1950 року та ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконання, що закріплює “кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати свою релігію і виражати переконання як одноосібно, так і з іншими особами, публічно або приватним порядком відправляти релігійний культ, виконувати релігійні та ритуальні обряди”.

Особлива увага надавалась здійсненню заходів для припинення паломництва до “святих місць” (і знищення самих цих місць), це є безперечним порушенням ст. 9 Європейської конвенції про захист людини та основних свобод від 4 листопаду 1950 року та ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконань”.

Наприкінці 80 – х років 20 століття було розпочато процес реабілітації українських греко – католицьких та автокефальних церков.

В порушення Гельсінської угоди 1975 року цього не було зроблено одразу після її підписання, за якою СССР брав на себе зобов’язання по забезпеченню в країні дотримання таких основоположних прав людини як свобода думки, совісті, релігії та переконань. Відтак в СССР навіть після підписання цього документу проводились переслідування за релігійні переконання.

ПОГРАБУВАННЯ МОСКОВСЬКИМ РЕЖИМОМ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Одним з трагічних наслідків панування над Україною злочинного московсько-більшовицького режиму стало розграбування національно-культурної спадщини українського народу. Його масштаби мали катастрофічний характер, а результати відчуваються й зараз - в Незалежній Українській Державі. Адже культурні цінності, набуті впродовж століть, є єдиними і неповторними, кожна їх втрата лишає по собі незагоювані рани на тілі української культури. І ці втрати вже неможливо відшкодувати.

Українські культурні втрати в період визвольних змагань (1917-1921)

Відомі численні факти знищення та розграбування культурних цінностей військовими формуваннями, які підлягали уряду Радянської Росії.

Вище перелічені дії є фактами зумисного знищення, пограбування на користь Росії культурних цінностей, що знаходились на території України, чи належали українцям. ст. 46 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни про те, що “приватна власність не підлягає конфіскації”, ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни, яка встановлює, що “пограбування в будь – якій формі забороняється”, ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року: “власність громад, установ церковних, благодійних та освітніх, художніх та наукових, хоч і ті, що належать державі, прирівнюється до приватної власності. Будь – яке умисне захоплення, знищення або пошкодження подібних установ, історичних пам’яток художніх та наукових витворів забороняється та підлягає переслідуванню”.

Втрати культурних цінностей України у совєтський час (1922-1991).

Формальне проголошення СРСР як рівноправного союзу радянських республік не змінило взаємовідносин центру та периферії, які зберегли свій імперський характер. У радянський період процес масового вивезення історичних та культурних цінностей з України не лише не припинився, а й набув ще більш відвертого. Розкрадання відбувалось різними шляхами і під різними приводами.

Культурні цінності, втрачені Україною, можна класифікувати за часом і способами їх вилучення:

а) культурні цінності, примусово вилучені за рішеннями керівних органів большевицької партії з українських церков, монастирів, музеїв, архівів та бібліотек, у приватних осіб, в ході масових кампаній 20-х - 30-х років;

б) культурні цінності, вилучені з українських сховищ за наказами центральних партійних та всесоюзних відомств на підставі відомчих наказів та директив;

в) культурні цінності, що надсилалися до музеїв та інших закладів Москви й Ленінграду (сьогоднішній Санкт-Петербург) на тимчасове зберігання у зв'язку з проведенням виставок або з метою реставрації і досі не повернутих в Україну законним власникам;

г) культурні цінності, вивезені з території України різного роду археологічними, археографічними та іншими науковими експедиціями центральних всесоюзних (як правило московських та ленінградських) установ;

д) скарби, знайдені на території України і вилучені до Державного сховища цінностей у Москві ("Гохран");

е) культурні цінності, вивезені з території України в евакуацію під час другої світової війни і не повернуті українським власникам;

є) культурні цінності, награбовані на території України під час другої світової війни нацистською Німеччиною та її союзниками і реституйовані в СССР, але не повернуті до України.

Масові кампанії по вилученню з українських церков та музеїв, архівів, бібліотек, у приватних осіб історичних та культурних цінностей, які відбувалися протягом 20-30-х років, мали фатальні наслідки для української культури.

На початку березня 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив постанову "Про передачу церковного майна у фонд допомоги голодуючим". Протягом 1922 року з церков України було вилучено 2850 пудів 30 фунтів срібла, 3 пуди і 2 фунти золота, 1397 каратів і 13 золотників коштовного каміння, а протягом року в 1048 церквах, 81 костелі, 188 синагогах та 22 монастирях Подільської губернії забрали тисячі виробів із срібла загальною вагою біля 130 пудів (понад 2 тонни). Серед інших речей у звіті місцевої комісії про свою здобич фігурував золотий хрест, прикрашений 20-ма рубінами.

Усі вилучені в Україні цінності потрапляли до Державного сховища цінностей Радянської Росії. Спеціальна Комісія Наркомату освіти РРФСР, яка понад дев'ять місяців оглядала зібрані скарби, відібрала до Збройної палати Московського Кремля біля 10000 предметів загальною вагою в 400 пудів. Лише вкрай незначну частину вивезеного з України культурного скарбу вдалося порятувати українським вченим-патріотам Д.Шербаківському та А.Середі, які домоглися повернення понад 3000 виробів (34 ящики).

Окремо слід вказати на безконтрольний та безперешкодний вивіз археологічних, археографічних та етнографічних матеріалів з України різного роду експедиціям, що працювали на її території від Всесоюзних відомств та інститутів. Матеріали розкопок античних колоній на Півдні України, скіфські старожитності, пам'ятки передфракійського часу на території Закарпаття, давньослов'янські та давньоруські пам'ятки Києва, Галича, Володимир-Волинського щороку вивозилися з України протягом десятиріч. Один з останніх прикладів - вивезення до Ермітажу в 1981-1982 роках з розкопок античного міста Німфей унікальних фресок із зображенням типів старовинних кораблів та іншими сюжетами. Нині вони експонуються за кордоном як власність Ермітажу, практично весь античний відділ якого грунтується на українських матеріалах (розкопки в Криму, на Керченському півострові, Миколаївщині, Херсонщині). Окремий зал експозиції Ермітажу займають матеріали з розкопок пам'яток передфракійського часу на території Закарпатської області протягом останніх 1980-х, 1990-х років. За даними завідуючої відділом Інституту археології Національної Академії наук України С.О.Біляєвої перелік вивезених до Росії колекцій сягає 750 назв і займає обсяг 400 сторінок машинопису.

Цілеспрямовано працювали на теренах України археографічні експедиції московських та Ленінградських установ. Зокрема, в 1971-1981 роках вони діяли в 13 областях України.

Дана злочинна діяльність мала триваючий характер і порушувала такі норми міжнародного та вітчизняного права:

1. Перша та Друга Гаазькі конвенції 1899 та 1907 років, що затвердили Положення про закони та звичаї сухопутної війни. Зокрема, ст. 42, ст. 47, ст. 56. ст. 46 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року про те, що “приватна власність не підлягає конфіскації”, ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року, яка встановлює, що “пограбування в будь – якій формі забороняється”, ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року: “власність громад, установ церковних, благодійних та освітніх, художніх та наукових, хоч і ті, що належать державі, прирівнюється до приватної власності. Будь – яке умисне захоплення, знищення або пошкодження подібних установ, історичних пам’яток художніх та наукових витворів забороняється та підлягає переслідуванню”.

2. Договір про захист художників, наукових закладів та історичних пам’яток 1935 року, а саме ст. 1 „Історичні пам'ятки, музеї, наукові, художні, навчальні й культурні заклади розглядатимуться як нейтральні та як такі користуватимуться повагою і захистом з боку воюючих сторін.

Такою ж повагою і захистом користуватиметься персонал вищезазначених закладів.

Така ж повага і захист надаватимуться історичним пам'яткам, музеям, науковим, художнім, навчальним закладам як у дні миру, так і під час війни.”

Ст. 2 „Нейтралітет, захист і повага до пам'яток і закладів, згаданих у попередній статті, визнаватимуться на всій території, що знаходиться під юрисдикцією кожної з Держав, які підписали або приєдналися до Договору, без жодної дискримінації зазначених пам'яток та інститутів, хоч би до якої країни вони належали.”

3. Декларація від 5 січня 1943 року про повернення пограбованого нацистською Німеччиною та її союзниками майна під час другої світової війни.

4. Конвенція про захист культурних цінностей у випадку військового конфлікту 1954 року, а саме: ст. 4 „Договірні Сторони зобов’язуються поважати культурні цінності, що знаходяться на їх власній території, а також на території інших договірних Сторін, забороняючи використовувати ці цінності, будівлі з метою, що можуть призвести до руйнування або пошкодження таких цінностей у випадку військового конфлікту.”

5. Конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурні цінності 1970р.

6. Ухвали, розпорядження та накази органів законодавчої та виконавчої влади українських урядів доби 1917-21 рр., спрямовані на захист національних культурних цінностей, в тому числі Української Центральної Ради та Генерального секретаріату, Міністерства освіти УНР, Української Держави. Порушено було також і декрети, ухвалені маріонетковим більшовицьким урядом так званої Радянської України, зокрема декрет РНР УСРР від 01.04.1919 р. "Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату природи", затверджене постановою ВУЦВК та РНР УРСР (п.2"а"), п.2 "к", п.2 "н", п. 11, п.21.

7. Закон УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" від 13 липня 1978р, а саме: ст. 5 „Продаж, дарування або інше відчуження пам'яток історії та культури допускається з обов'язковим попереднім повідомленням державних органів охорони пам'яток...

ст. 20 „Пам'ятки історії та культури використовуються в цілях розвитку науки, народної освіти і культури, патріотичного, ідейно-морального, інтернаціонального та естетичного виховання.

Використання пам'яток історії та культури в господарських і інших цілях допускається, якщо це не завдає шкоди схоронності пам'яток і не порушує їх історико-художньої цінності...”

Ст. 26 „Якщо громадянин не забезпечує схоронності належної йому пам'ятки історії та культури, цю пам'ятку відповідно до статті 136 Цивільного кодексу може бути вилучено в судовому порядку з відповідним відшкодуванням...

Ст. 34 „Знесення, переміщення, зміна нерухомих пам'яток історії та культури забороняються. Відповідно до Закону СРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" виняток з цього правила може допускатися лише з особливого в кожному окремому випадку дозволу Ради Міністрів СРСР - щодо пам'яток загальносоюзного значення, Ради Міністрів Української РСР - щодо пам'яток республіканського і місцевого значення.

Підприємство, організація, установа, які дістали такий дозвіл, при здійсненні знесення, переміщення або зміни пам'ятки зобов'язані забезпечити додержання умов, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а відповідний державний орган охорони пам'яток зобов'язаний провести роботи по науковому вивченню і фіксації пам'ятки...”

8. Низку постанов уряду УРСР, ухвалених протягом 1943-1991 рр. стосовно охорони та збереження культурних цінностей, пам'яток історії та культури України.

Висновок: Створена в Україні система влади, на чолі якої була Компартія України, як складова частина РКП, згодом ВКП(б) та КПРС, несе відповідальність за розграбування культурних цінностей українського народу.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:57 | Повідомлення # 7
ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ МУЗЕЙНИКІВ.

Докладно дослідивши вищевказані злочинні дії проти певного соціального прошарку населення (а саме, проти музейників) доходимо висновку, що такії дії є кримінально переслідуваними у відповідності до ст. п. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про попередження злочину ґеноциду та покарання за нього, яка під ґеноцидом розуміє будь – які дії, спрямовані на знищення повністю чи частково будь–яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, через:

а) Вбивства членів такої групи;

в) Завдання серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членів такої групи;

с) Умисне створення для будь–якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення.

Висновок: Створена в Україні система влади, на чолі якої була Компартія України, як складова частина РКП, згодом ВКП(б) та КПРС, несе відповідальність за розграбування культурних цінностей українського народу.
ЗЛОЧИНИ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Голод 1921-23рр.

Незважаючи на знищення українських регулярних військ, вся територія України в двадцятому році була охоплена вогниками повстань та стихійних протестів проти пануваня окупаційної московської влади в Україні. Особливо большевицьку владу не сприймало українське селянство, бо їхня ідеологія була загрозою існуванню такої верстви як селяни.

В зв’язку з цим большевики почали застовувати нечуване за своїм розмахом та жорстокістю зброю масового знищення - голодомор.

Під приводом забезпечення своєї армії продукцією совєтська влада заборонила торгівлю і вилучала продукти харчування у селян шляхом реквізиції. Внаслідок проведення так званої економічної політика большевиків посівні площі в Україні катастрофічно скоротилися. Влада робила все, щоб через створення штучного голоду, була реальна можливість позбутися такого небажаного для большевиків елементу як селянство.

Норми продовольчого податку зумисно встановлювалися на порядок вище реальних можливостей села. Метою цих дій було:

1. визиск українського населення на користь большевицької влади;

2. жорстоке придушення будь-яких проявів невдоволення чи протесту з боку селянства для усунення небажаних елементів на селі і наведення “революційного порядку”.

Інститут "Отвєтчіков".

На середину 1921 року для большевицького керівництва УССР стало зрозумілим: спроби розгромити селянський повстанський рух із допомогою армійських операцій, терору та економічних поступок провалились. У зв'язку з цим виник задум покінчити з повстанцями руками українського селянина. Задум викристалізувався в директиву постійної наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УССР № 639 від 22 серпня 1921 р.: „Вместо круговой поруки должен быть введен институт ответчиков, т.е. в деревне должно быть отмечено известное количество лиц, на которых советская власть должна наложить ряд обязательств по борьбе с бандитизмом”.

Ситуація для режиму склалася настільки критично, що рекомендувалося на місцях: "Данные директивы ввести в жизнь немедленно, не ожидая тех положений и инструкций, которые будут предложены дополнительно".

Директива від 22 серпня за підписом голови РНК УССР Х.Раковського була направлена до всіх губерній і Києва.

У Києві директива № 639 була перероблена в Наказ № 2.

Підписали Наказ № 2: голова Київської окружної наради для боротьби з бандитизмом Затонський В.П; (він же член РВР Київського військового округу) та члени наради Петін М.М. (начальник штабу, а потім командуючий КВО), Іванов (ініціали та посада не вказані, можливо, зам начальника особливого відділу КВО, принаймні в інших документах того часу це прізвище зустрічається із зазначенням такої посади):

"1. В каждом селении при хуторе специальные комиссии из числа граждан ответчиков (отвественных), на которых возлагается отвественность за всякое проявление бандитизма в районе данного селения.

2. В случае убийства или ранения в селе бандитами представителя Советской власти, красноармейца или члена комнезама расстреливается из ответчиков двойное число; вопрос кто именно разрешается жребием, который тянут все ответчики и заменяющие отсутствующих кандидаты..

Примечание: В случае сокрытия тел убитых кара увеличивается вдвое.

3. Если убийство произошло между населёнными пунктами, отвечают отвєтчики соседних селений.

4. Имущество скрывшихся ответчиков конфискуется полностью".

5. Избавиться от наказания (расстрела) в данном случае можно лишь выдачей действительных виновных в том случае, если последних действительно удаётся взять или оказанием Соввласти особо ценных услуг по борьбе с бандитизмом".

Примечание: В случає поимки без помощи ответчиков бандита местного или пришлого в селе - штраф увеличивается втрое...

8. В случае поимки в селе вожака банды штраф увеличивается впятеро, и, кроме того, один из ответчиков подлежит расстрелу.

9. За каждый установленный случай ночёвки в селе банды или поддержку последней продовольствием или обозом, ответчики платятся так же, как за поимку одного бандита.

10. Если при этом была возможность своевременно донести ближайшему воинскому отряду на предмет захвата банды, но донесения не было или оно поступило с явным опозданием, то ответчики платятся как за поимку главаря банды".

Для тих, хто втілював Наказ № 2 у життя, була розроблена, за тими ж підписами, спеціальна інструкція під грифом "Совершенно секретно".

Головне - розколоти селянську масу, поділивши її на повстанців і "отвєтчіков"-комнезамів, зіштовхнути між собою, внести в їхні лави громадянську війну, примусити взаємознищувати себе:

"4. Вообще иметь в виду, что главной целью создания института ответчиков является отнюдь не немедленный разгром бандитизма путём репрессий (что не допустимо), а внесение раздора и расслоения в селе, создание атмосферы, когда бандит будет бояться, что его выдадут, ответчик, опасаясь репрессий, будет при случае выдавать бандитов, а, затем, опасаясь мести с их стороны, может быть использован как старательный осведомитель.

5. При применении репрессий, особенно расстрелов, по отношению к ответчикам быть на психику неторопливым приготовлением к жеребьёвке и т.д., давая возможность купить жизнь (или имущество) выдачей действительных бандитов.

6. Вообще рекомендуется путем террора ставить ответчиков в такие условия, чтобы они становились открытыми врагами бандитов, тогда и уволившись за заслуги от ответственности, они останутся осведомителями и помощниками Соввласти в борьбе с бандитами из страха мести со стороны последних".

Під дію "Приказа № 2", крім українського селянина, потрапили навіть деякі іноземці, що проживали в місцевості, охопленій повстанським рухом. Секретним циркуляром усім губернським військовим нарадам пропонувалося "предписать вашим местным органам, чтоби при назначении ответчиков они избегали зачислять в таковые лиц еврейской национальности".

7. Раздачей конфискованного имущества из штрафов незаможним і мерами политического воздействия следует создавать в селе обстановку, когда бандиты и ответчики будут бояться доносов с их стороны. Незаможные же будут заинтересованны в выдаче тех и других".

Таким чином дії комуністичної влади можна визнати як такі, що підпадають під дію п. “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу і кваліфікуються як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв’язку з іншим злочином.

Виконання злочинних наказів партійного керівництва дало можливість для численних зловживань владою та посадовим становищем, привласненню майна громадян (шляхом вимагань, розбою, примушувань до дачі хабарів, шахрайств) та роздмухування національної та соціальної ворожнечі. За своїм характером цей злочин є триваючим і таким, що спричинив непоправні наслідки.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:57 | Повідомлення # 8
ГОЛОД 1932-1933

1. Вірогідність факту голоду

Голод 1932-1933 р. в Україні - історичний факт, підтвердженням якого є численні опубліковані архівні матеріали, широка науково-популярна література (близько 10 тис. назв), матеріали наукових конференцій і багаточисельні спогади жертв голодомору.

2. Походження голоду

Архівні джерела (опубліковані і ті, що зберігаються в архівах України, Росії і деяких європейських країн) - мають незаперечні докази штучного походження голоду в Україні. Основними причинами голодомору були: суцільна колективізація селянських господарств, антилюдська і фіскальна політика пограбування чи розкуркулювання українських селян, тотальні хлібозаготівлі за принципом продрозкладки із використанням репресивних засобів, свідоме та тривале позбавлення селян продовольчих засобів до існування, масові репресії проти дорослого чоловічого населення українського села.

б) Колгоспи

Колгоспи, за задумом Сталіна, повинні були стати фабриками зерновиробництва. У 1934р. в Україні існувало 24 тис. колгоспів, що об'єднали 4 млн. селянських господарств, позбавивши їх землі і власності. Навесні 1932р. третина колгоспів, а навесні 1933р. біля половини колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали їм натуральної і грошової оплати за зароблені трудодні, позбавивши в такий спосіб 6-9 млн. осіб засобів до існування. Заборону на видачу хліба колгоспникам ініціював совєтський уряд.

Політбюро ЦК ВКП(б) на засіданні 10 січня 1934 р. констатувало факти несплати трудоднів членам родин, які померли, або батька чи матері, які працювали в колгоспі.

в) Розкуркулення

Політика розкуркулення, здійснена комуністичним режимом в Україні, мала антиукраїнський, винятково грабіжницький фіскальний характер. Її натхненником була ВКП(б) на чолі зі Сталіним. Саме він закликав на XVI з'їзді партії в червні 1930 року “заарештовувати і висилати десятки і сотні тисяч куркулів”. Розкуркулювання зазнали 200 тисяч селянських господарств України.

г) Хлібозаготівля

Вона була головною причиною масового голодомору в українських селах. Хліб вилучали в селян насильно, застосовуючи цілий набір карально-репресивних засобів: конфіскацію майна та житла; штраф у п'ятикратному розмірі у порівнянні до обсягу хлібозаготівель; арешт; вирок суду за ст. 57, 8 КК УРСР 1927 р. "Хлібні штрафи" були смертним вироком для селян, бо їхнє виконання остаточно знищувало продовольчі запаси, прирікаючи сотні тисяч людей на голодну смерть.

д) Масове позбавлення селян хліба і продовольства

20 листопада 1932 року Раднарком УРСР ухвалив постанову “Про заходи для посилення хлібозаготівель”, пункти якого свідчать про навмисне створення умов, які призвели до важких наслідків і спричинили масову смертність сільського населення. Раднарком УРСР поставив за обов'язок місцевим органам влади:

“1. Заборонити усяке використання створених у колгоспах натуральних фондів тим колгоспам, які незадовільно виконують план хлібозаготівлі.

2 . З оголошенням цієї постанови призупинити видачу будь-яких натуральних авансів у всіх колгоспах, які незадовільно виконують плани хлібозаготівлі.

3 . Колгоспи, які незадовільно виконують план хлібозаготівлі і видали натуральні аванси хліба на трудодні в порядку громадського харчування... повинні негайно організувати повернення незаконно розданого хліба для того, щоб направити його на виконання плану хлібозаготівлі.

4 . Зобов'язати РВК негайно організувати вилучення в окремих колгоспників і одноосібників хліба, розкраденого в колгоспах і радгоспах під час збирання, обмолоту, перевезення хліба... Причому, вилучати хліб необхідно в першу чергу у всяких ледарів, хапуг, які не мають трудоднів, але мають запаси хліба”.

Колгоспи, які не виконували плану хлібозаготівлі, обкладали 15-кратним натуральним штрафом здачі м'яса. Виконуючи цю постанову, Наркомюст УРСР 25 листопада 1932 р., наказав прокурорам усіх рівнів “забезпечити ефективні репресії в цих справах для того, щоб вони могли дати перелом і рішуче усунути всі елементи, які зривають виконання плану хлібозаготівлі”.

є) “Чорні дошки”: терор голодом

Для посилення темпів та збільшення обсягу хлібозаготівлі РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили фіскальну і злочинну за своєю суттю постанову “Про занесення на “чорну дошку” сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю” від 6 грудня 1932 р. До них застосовували такі міри:

1. Негайно зупинити завезення товарів, цілком зупинити кооперативну і державну торгівлю на місці та вивезти із відповідних кооперативних і державних магазинів усі наявні товари.

2. Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і для одноосібників.

3. Заборонити всяке кредитування, зробити термінове вилучення кредитів і всіх інших фінансових зобов'язань.

4. Перевірити та очистити колгоспи цих сіл, вилучаючи контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівлі”.

Постанову про так звані “чорні дошки” застосовували практично у всіх колгоспах України, наражаючи таким чином на голодну смерть сотні тисяч селян. Це є порушенням п. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:

а) вбивство членів такої групи;

б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;

в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.

У 1932 р. загальний збір хліба в Україні становив 12,8 млн. тонн, при цьому було вивезено з України 7 млн. тонн, що позначилося катастрофічно на всіх галузях сільського господарства республіки. У 1933 р. зібрали 22,6 млн. тонн, а заготували 4,8 млн. тонн. Колгоспи зібрали 9,2 млн. тонн хліба, заготівля в одноосібному секторі складала 75% їхнього валового збору. Після виконання колгоспами та одноосібниками плану заготівель, у них не залишилося зерна для посіву, для прогодування сімей та худоби.

3. Територія і тривалість голоду

Голод почався фактично пізньої осені 1931 року, про що свідчать архівні документи. У 1932-1933 pp. голодомор охопив практично всі регіони Української РСР, в тому числі і 10 районів Молдавської АРСР, яка перебували у складі України. Терор голодом продовжувався на протязі 22-х місяців, а його катастрофічні наслідки продовжували даватися взнаки і в 1934 році, коли колгоспники помирали від тифу, кишкових отруєнь, - хвороб, викликаних тривалим виснаженням організму. Голод супроводжувався розладами людської психіки, що проявлялися в масових випадках канібалізму, трупоїдства, вживання в їжу людського м'яса та м'яса здохлих тварин, про що свідчать архівні документи, і селянські листи, звернені до ЦК ВКП(б).

4. Репресії проти голодних

З метою збереження колгоспного хліба та виконання державних завдань ЦВК і РНК СРСР прийняли 7 серпня 1932 року постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, якою дозволили застосовувати вищу міру покарання - розстріл із конфіскацією майна або 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна. Ця постанова породила масовий терор проти селян, яких засуджували до розстрілу за те, що вони рятувалися від голодної смерті, зриваючи колоски на власних та колгоспних полях.

5. Кількість жертв голодомору

В історичній літературі існують різні цифри жертв голодомору в Україні - від 6 до 11 млн. чоловік.

Зіставлення даних перепису населення 1926 і 1937 років показує, що від голоду в Україні померло не менше 6 млн. осіб. Голод лютував також і на Кубані, Північному Кавказі та в Казахстані, де мешкали багаточисельними групами етнічні українці. Смертність в Україні в три рази перевищувала народжуваність.

Підтвердженням штучно спланованого ЦК КПРС геноциду української нації може бути інформаційна записка італійського консула Граденіго із Харкова своєму уряду №474/106 від 31 травня 1933 р.

Всі ці факти, як усі разом, так і більшість окремо - підтверджують факт злочину ґеноциду українського народу, який був викликаний етнічними, політичними чинниками, і не мав економічного підґрунтя.

Це є порушенням п. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь–якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:

а) вбивство членів такої групи;

б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;

в) створення для будь–якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.

МІЛІТАРИЗАЦІЯ НІМЕЧЧИНИ.

Різними шляхами Сталін та Гітлер йшли назустріч один одному - Гітлеру потрібна була російська сировина, Сталіну - німецька технологія.

Договір позбавив Німеччину міжнародної ізоляції, відкрив перед нею вигідні перспективи в придбанні через посередників стратегічних видів сировини, без якої жодна армія не могла взутися й вдягтися. За нових умов чорноморські, далекосхідні та незамерзаючі північні порти СССР можна було використовувати дня транзиту таких закуплених через посередників стратегічних матеріалів як каучук, соя, нафта та інші, що іх Німеччина під час морської блокади не могла транспортувати морем, а лише совєтськими залізницями. Також можна додати олово, боксити, текстиль, бавовну, що йшли з країн Південно-Східної Азії, графіт із Мадагаскару, вольфрам та каучук з Індокитаю, сою, жири, консервовані молочні продукти.

Відповідно до господарського договору 1939 р. Сталін направив до Німеччини спеціальну комісію, що мала визначати якість запропонованих німецькою стороною товарів.

Паралельно німецька делегація вела інтенсивні переговори в Москві з Мікояном. 11 лютого 1940 р. було підписано новий економічний договір, розрахований на 27 місяців. При чому СССР мав виконати свої поставки за 18 місяців (якраз до літа 1941 р.), а Німеччина — впродовж усього договірного терміну.

За цим договором СССР мав поставити в Німеччину сировини й матеріалів на суму понад 500 млн. марок.

Взаємною торгівлею, спільними діями проти Польщі совєтсько-німецьке співробітництво не обмежувалося. Пакт і договір про дружбу й кордон регламентували ще й воєнно-стратегічне співробітництво. Так, Німеччина цілковито підтримала СССР у його окупаційній війні проти Фінляндії, а СССР надав послуги Німеччині в організації на території Мурманської області спеціальної военно-морської бази "База-Норд", що обслуговувала німецькі підводні човни під час кампанії проти Норвегії. Це були ті самі човни, що 1939 — 1941 рр. розстрілювали британські конвої у Північній Атлантиці. У тому ж Мурманську німецькі кораблі переховувалися від англійських торпедоносців, поповнювали свої запаси, води, продовольства, зброї, ремонтувалися. Особливо дошкуляв англійським кораблям рейдер "Бремен", що також базувався в районі Мурманська.

Цей економічний договір, а також інші, що були підписані згодом, сприяв озброєнню вермахту, що є порушенням Версальського договору 1919 року, за яким Німеччині заборонялось мати важку артилерію, танки, підводні човни та військову авіацію, а відтак і порушенням п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.

ЗЛОЧИНИ КОМУНІЗМУ ПЕРІОДУ ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

1. Організація, спільно з гітлерівціми, комуністичною владою СССР ІІ Світової війни.

23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова - Рібентропа, додатком до якого були секретні протоколи. За ними був проведений поділ українських земель, які входили станом на 1939 рік до складу Польщі, що їх мали зайняти нацисти та комуністи. Також Червона Армія мала допомогти Вермахту окупувати Польщу.

1 вересня Вермахт почав агресивну війну проти Польщі, а 17 вересня Червона Армія розпочала бойові дії проти Польщі зі свого боку, виконуючи секретну угоду про розподіл сфер впливу в Європі. Під час польської компанії Вермахт і Червона армія проводили спільні бойові операції. Наприклад, по захопленню Бреста.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні-дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. совєтські війська перейшли польський кордон.

Таким чином Совєтський Союз разом зі своїм спільником – нацистською Німечинною розв’язав агресивну війну проти Польші і такі дії у відповідності до Статуту Міжнародного Військового Трибуналу кваліфікуються як злочин проти миру, а саме: “планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи заговорі направлення на здійснення будь – якого з перелічених дій.”

Переважна більшість території Західньої України увійшла у межі- СССР, але, бажаючи добитись контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УССР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. В результаті ці українські етнічні території (близько 16 тис. кв. км. з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією.

Таким чином західноукраїнські землі були приєднані до СССР шляхом анексії.

Процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинились у складі УССР, не одномірний, а навпаки - багатопляновий. При його розгляді і аналізі варто мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїпські землі формально увійшли до складу УССР, фактично на практиці відбувалась інкорпорація, тобто "входження до складу" СССР. Передування рішення Верховної Ради Совєтського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України красномовно підтверджує цю думку.

З одного боку, експропріяція маєтків польських землевласників, перерозподіл їх землі між українськими селянами; українізація системи народньої освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі;

націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття... З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема, "Просвіта", Наукове товариство імені Тараса Шевченка); насильницька колективізація;

антицерковні акції; репресії проти так званих "буржуазних спеціялістів"; масові депортації населення (із Західньої України і Західньої Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, тобто 1173170 чоловік, що становило приблизно 10% населення.

Отже СССР з метою захоплення все нових і нових територій, розв’язує агресивну війну проти Польської держави в процесі війни було взято в полон, а згодом ростріляно декілька тисяч польських військовополонених, що є порушенням п. “а” та “в” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу, а саме: вбивства, застосування тортур, увід у рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю.

2. Масові репресії на окупованих територіях, що їх за спільною угодою планово проводили НКВД та гестапо.

На окупованих теритоторіях НКВД та гестапо здійснювались масові репресії та розстріли української і польської інтелігенції, державних службовців, військових, духовенства. У березні 1940 року на спільному симпозіумі гестапо-НКВД сторони обмінялися списками осіб які підлягали знищенню та обговорювали подальшу долю польських військовополонених. Навесні і влітку цими службами, на території Польщі була проведена “Акція АБ”, в ході якої було знищено близько 3500 польських діячів науки, культури, мистецтва. Також за спільною угодою відбулась передача СС і гестапо 800 німецьких та австрійських антифашистів, що спочатку переховувалися в СССР, а потім стали мешканцями ГУЛАГу.

Треба відзначити, що під час цих спільних “акцій” радянські карателі діяли набагато маштабніше ніж німці. За нещодавно розсекречених матеріалів “Особой папки” дізнаємось, що в “комитете государственной безопасности при совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетние дела и другие материалы на расстреляных в том же году пленных и интернированых офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. лиц бывшей буржуазной Польши. Всего по решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21857 человек, из них: в Катынском лесу Смоленская область 4421 человек, в Старобельском лагере близ Харькова 3820 человек и 7.305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Беларуссии.

Вся операция по ликвидации указаных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 года.”

Дії більшості засуджених до страти кваліфікувались за статтею діючого на той час Кримінального кодексу СССР як “Зрада Батьківщини”, однак населення окупованих територій не можна було вважати громадянами Радянського Союзу , оскільки приєднання західноукраїнських територій відбулося насильницьким шляхом, в односторонньму порядку і в загальному носило фіктивний характер. В той же час мирне населення , яке з приходом неприятеля взяло в руки зброю, не можна розглядати як зрадників країни-завойовника.

Вказані злочини Компартії підлягають відповідальності згідно п. “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу і кваліфікується як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв’язку з іншим злочином.

3. Репресії комуністичного режиму на Західній Україні 1939-40 рр.

Масові репресії були застосовані також до населення Західної України та Західної Білорусі. Навесні 1940 року звідти до Казахстану були депортовані близько 25 тис. сімейств, а також тисячі біженців. Про маштаби репресій можна судити з того, що для перевезення депортованих виділили 81 ешелон по 55 вагонів у кожному. В Західній Україні в 1939-1941 роках було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб, що, в основному, передбачало виселення за межі України без права повернення або на тривалий строк.

В порушення ст. 102 Конституції СССР, згідно якої правосуддя мало б здійснюватися виключно судами, депортація проводилася за рішеннями органів НКВД та вироками позасудових органів („трійок”). Таким чином державні органи Компартії порушували навіть власне законодавство, не кажучи вже про норми міжнародного права.

4. Масові розстріли у в’язницях на території України 1941 році.

Водночас із поширенням репресій на території Галичини було створено широку мережу в’язниць. Додатково було відкрито 25 в’язниць і дві внутрішні тюремні камери, які протягом короткого часу були переповнені. Встановлених лімітів ніколи не дотримувалися і вже невдовзі камери були настільки переповнені, що люди були змушені спати стоячи. В’язниці перебували в антисанітарному стані, в них час від часу спалахували епідемічні захворювання.

Під час відступу радянських військ під натиском військ Вермахту без вироку суду репресивні органи держбезпеки масово розстрілювали в’язнів, що були зараховані до “ворогів народу”.

У відповідності із наказами працівників НКДБ у в’язницях Львівської області було розстріляно 2464 в’язні, звільнено 808 в’язнів, переважно звинувачуваних у побутових злочинах. У двох в’язницях Дрогобицької області, у містах Самбір і Стрий розстріляний 1101 в’язень; у в’язницях Станіславської області розстріляно 1000 в’язнів, міста Луцька - 2000, у Ковелі - 194, у Дубно - 260; із Чорткова було евакуйовано 954 в’язні, по дорозі розстріляно 123, а у місті Умані - 767 в’язнів; у Перемишльській в’язниці розстріляно 267 в’язнів, у Вінниці – 22756 в’язнів, у Києві – 150000 в’язнів, в Заліщиках – 2500 в’язнів.

Такі дії, що були вчинені за наказом радянського керівництва, є нічим іншим як масові вбивства, що здійснювались в порушення загальної процедури кримінального судочинства, з перевищенням владних повноважень та порушенням основних прав людини, а також статті 102 Конституції СССР 1936 року за якою „правосуддя в совєтському союзі здійснюється виключно судами.” Такі дії кваліфікуються згідно п. “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу як злочини проти людства, а саме: вбивства, знищення, уведення в рабство, заслання або інші жорстокості, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або реліґійних мотивів з метою здійснення або в зв’язку з іншим злочином.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:58 | Повідомлення # 9
ПРОВОКАЦІЇ СОВЄТСЬКИМИ ПАРТИЗАНСЬКИМИ З’ЄДНАННЯМИ ТА СПЕЦЗАГОНАМИ НКВД ПРОТИ МИРНОГО НАСЕЛЕННЯ.

В 1942 році за наказом Й. Сталіна був організований радянськимй партизанський рух про завдання якого так розповсюджувався полковник радянської армії Соколов, а генерал Пономаренко затверджував: “... в январе 1943 года передислоцировать украинские партизанские отряды с територии РСФСР и БССР на Украину; проведение ряда мероприятий по разложению полиции и “националистических” формирований противника на територии УССР”.

Не боротьба з фашистськими загарбниками на території України, а боротьба з “националистическими формированиями”, котрі воювали проти окупантів, була завданням комуністів. Загін Мєдвєдєва (спеціального призначення для прикриття діяльності М. Кузнецова) і сумнозвісні 7-й та 12-й батальйони О. Сабурова, з’єднання С. Ковпака.

Коли Червона армія 1944 року витіснила німців з частини території Волині, партизанське з’єднання С. Ковпака відповідно до рішення Компартії більшовиків України було розформоване і на його базі утворена партизанська дивізія ім. Двічі Героя Радянського Союзу С. Ковпака, якою командував П. Вершигора. Подальшим завданням партизанської дивізії, згідно радіотелеграми № 991 за підписом М. Хрущова була боротьба з “немецко-украинскими националистическими бандами”. Тоді ж дивізія була передана під командування НКВД УССР. Організаційним моментом, що поклав на державну основу політичні провокації та замаскований фізичний терор українського населення, необхідно вважати лист тодішнього наркома внутрішніх справ УРСР Рясного за № 2070/сп від 20 вересня 1944 року на адресу секретаря ЦК КП(б) України Д. Коротченка. В цьому документі нарком мотивував необхідність розформування партизанської дивізії імені С. Ковпака для створення з її особового складу, тобто з колишніх партизанів, спеціальних малих груп, що діяли під виглядом національних українських формувань - окремих загонів УПА, а потім боївок СБ ОУН - протягом 1944-53 років для провокативної діяльності.

Загони НКВС-МДБ здійснювали масові депортації мирного населення Західної України в глибинні райони радянської імперії протягом 1944-1953 років.

Ці дії, а саме: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, у відповідності до п “с”, ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу повинні кваліфікуватись, як злочин проти людства.

ГОЛОД 1946-1947 років В УКРАЇНІ.

Голод 1946-1947 рр. був викликаний непосильними планами хлібозаготівель для понищеного і виснаженого ІІ Світовою війною українського села. Ціною узаконеного пограбування села, коштом його трудівників, поповнювалися держрезерви продовольства, збільшувався його експорт, надходження від якого спрямовувалися на розвиток військово-промислового комплексу для зміцнення країн “соціалістичної співдружності” і майбутніх союзників.

За 1946-1947 роки в країни Західньої Европи (Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін.) з СССР було експортовано 2,5 млн. тонн зерна. Міністр заготівель СССР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Кагановичу:

“Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. тонн зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. тонн, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні сягає одного мільйона тонн”.

На 1946 рік було заплановано зібрати з України 340 млн. пудів хліба, але вже у липні 1946р. план було підвищено 23 областям.

У серпні 1946 р. під тиском Москви керівництво УССР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам’янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та іншим областям. Таким чином, для України хлібозаготівельний плян було збільшено до 362 млн. 750 тис. пудів.

Голодне лихоліття вразило майже всю Україну, за винятком ряду західних областей, де ОУН-УПА організували акції направлені проти вивезення хліба з даної території.

Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УССР (Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської). Тяжко страждали від голоду мешканці сіл та міст Подніпров’я (Полтавська, Київська, Чернігівська, Кіровоградська обл.). Вінницької, Кам’янець-Подільської, Сталінської, Ворошилоградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. Але страждали від голоду і жителі західних областей, найбільше Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильницька колективізація. Сім’ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, гинули. У цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність.

Найширших маштабів голод набув у 1947 році, набуваючи ознак голодомору.

Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. У вирі голодомору гинули в основному селяни-хлібороби, робітники.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що в Україні під час голодомору 1946-47 рр. Загинуло понад мільйон українців, переважно селян.

Зерна, зібраного в Україні в 1946 і в 1947рр., вистачило б для забезпечення хлібом усього населення. На виконання держпоставок 1947р. його було здано 436 млн 431 тис. пудів, на 206 млн 426 тис. пудів більше, ніж в 1946 р.

Це свідчить про те, що післявоєнний людомор в Україні, як і голодомор 1932-1933 рр., був свідомо організованим геноцидом українського народу комуністичною партією. Це є порушенням пп. “а”, “в”, “с” ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, яка затверджує дії, спрямовані на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а саме:

а) вбивство членів такої групи;

б) завдання серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи;

в) створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне фізичне знищення.

Голодомор, орґанізований московською тоталітарною імперією шляхом злочинної партійно-державної політики СССР щодо селян, перетворених на кріпаків, іґнорування життєвих інтересів населення України, був черговою акцією ґеноциду й етноциду.

ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ КУБАНІ.

Протягом всього періоду перебування більшовиків при владі прослідковується чітка тенденція фізичного знищення реальних та уявних ворогів режиму.

Через м’ясорубку терору один за другим було планомірно пропущено усі класи, усі соціальні групи з яких складалося населення. Перманентна “чистка” стала звичайним явищем радянської дійсності.

Але в історії СССР було кілька дуже визначних масових операцій, коли влада очищала від «потенційно небезпечних елементів» цілі краї, області і республіки.

До так званих небезпечних елементів каральними органами застосовувалась спрощена система правосуддя. Для розгляду кримінальних справ відносно неблагонадійних осіб створювалися спеціальні колегіальні органи - «трійки», що і вирішували долю обвинуваченого. Такий орган як “трійка”, що складався, як правило, з представника місцевого осередку компартії, представників місцевого НКВД, та прокуратури був уповноважений здійснювати “правосуддя” є незаконним, оскільки був організований і діяв в порушення загальновизнаного принципу поділу влад, навіть, більш того, ст. 102 Конституції СССР, відповідно до якої: “єдиним органом, що здійснює правосуддя в державі є суд.”

Такі міри покарання як: виселення, ув’язнення та розстріли призначалися співробітниками ГПУ без будь - яких навіть формальних судових засідань: людей просто вивозили в степ і там розстрілювали.

Таким чином порушувалися основні положення діючого Кримінального Кодексу про невинність особи доти, доки її вина не буде встановлена і доведена в судовому порядку. Дії співробітників ГПУ мають кваліфікуватися, як зловживання посадовим становищем, організація і проведення масових вбивств та незаконне позбавлення волі.

Саме такими визначальним ознаками характеризується чистка на Кубані. Для проведення кубанської операції до місцевих сил ОГПУ на території краю додатково підтягли ще 22 спецоперзагони по 300-400 осіб, себто близько 8 тисяч відбірних і добре озброєних солдатів ОГПУ.

Таким чином чистка на Кубані зачепила майже 1, 5 мільйони осіб. При цьому біля однієї чверті цієї кількості були розстріляні, а решту вислано з Кубані на Північ Європейської частини СРСР і в Північно-Західний Сибір.

Такі дії є порушенням не тільки норм міжнародного право, а саме п. ”с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти людяності), вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, а й норм національного права: Конституції, Кримінального кодексу та Кримінально-процесуального кодексу СССР, що були чинні на той час.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:59 | Повідомлення # 10
ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ.

Усіма засобами, аж до терористичних актів, большевики постійно боролися проти еміґрації. Боролися як масово, засадничо, проти еміґрації як такої, так і індивідуально, проти окремих осіб. Здається, ідеалом тодішніх большевицьких лідерів, тим ідеалом, якого вони прагнули досягти, була цілковита, тотальна її ліквідація.

Ті еміґранти, хто повертався на Батьківщину, або ті українці, що переїздили до СРСР на постійне проживання, були вже приречені й підпадали під арешт під час відповідних кампаній.
ПРИДУШЕННЯ ПОВСТАНЬ У СОВЄТСЬКИХ ТАБОРАХ.

Совєтські концентраційні табори можна вважати повноправним спадкоємцем царських таборів, які протягом довгої класової боротьби впровадження ідей комунізму дещо еволюціонізували. Користуючись переконанням, що з розстріляного нічого не візьмеш, а живі, заслані на примусову працю додають чималу користь большевицькій державі, влада вирішила використовувати в’язнів як дарову робочу силу для усіляких грандіозних будов.

Основним поставником робочої сили були, створені в 1934 році, “особиє совєщанія НКВД”, які мали право без суду і без присутності обвинуваченого давати свої вироки на ув’язнення в концтаборах. Що є порушенням діючого в той час Кримінально - процесуального кодексу СССР, за яким присутність на судовому процесі підсуднього є обов’язковою. Протягом всього існування “особого совєщанія” воно було головним поставником дарової робочої сили концтаборів СССР, засудивши мільйони невинних людей до ув’язнення на 5 років.

Коли ж термін ув’язнення закінчувався, “особоє совєщаніє” мало право знову засудити і ухвалювати додаткові 5 років таборів. І так до нескінченності. З 1936 року воно отримало право засуджувати до 25 років таборів і навіть на смерть. Вказане право надавалось не на основі Конституції чи інших законодавчих актів, а на підставі таємних приписів керівництва НКВД, що було безперечним порушенням основ чинного законодавства. Отже, ув’язнення невинних людей є не просто судовими помилками окремо взятих посадовців, а спланованою державною політикою, що передбачала засудження дедалі більшої кількості людей для отримання безплатної робочої сили.

Основним принципом совєтської виправної системи було не виправлення засудженого, а приниження і створення з нього слухняного раба.

Звичайним явищем в таборах було застосування до політичних в’язнів тортур. Такі засоби впливу застосовувалися тільки до осіб засуджених за політичними статтями. Дані факти є порушенням ст. 6 Мінімальних правил поводження з в’язнями, за якою встановлюється, що дискримінація за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, сімейного становища або соціального стану неприпустима.

Доходимо висновку, що влада не тільки не виконувала зобов’язання взяті перед Лігою Націй в 1934 році під час ухвалення Мінімальних правил поводження з в’язнями, а й порушувала основоположні, базові принципи цього міжнародного акту.

Як наслідок нелюдського поводження з засудженими виникали постійні повстання.

У травні - червні вибухнуло повстання в Менгірі, участь в якому взяло 10 тисяч осіб. Проводячи масові засудження повсталих до розстрілу керівники таборів порушували ст. 102 Конституції СССР (в редакції 1936 року) за яким єдиним органом, що здійснює правосуддя є суд, і таким чином здійснювали масові вбивства, також ці дії, а саме: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, у відповідності до п “с”, ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу повинні кваліфікуватись, як злочин проти людяності.

Всі повстання придушувалися з особливою жорстокістю, з численними порушеннями “социалистической законности”. Повстанців, без всебічного і об’єктивного дослідження обставин, які змусили їх стати до виступу, повторно засуджували до тривалих строків ув’язнення, а той просто рострілювали, чим порушувалися основні принципи здійснення правосуддя: встановлення винності або невинності особи та призначення покарання. Отже, мало місце самовільне присвоєння повноважень суду рядом посадових осіб та проведення масових вбивств за політичними мотивама, що є порушення п. “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу, а саме проведення: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСИНСЬКА ГРУПА.

Ідеологічне протистояння СССР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосуванння в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, примусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціально-економічним ладом, до порозуміння і відпруження.

1 серпня 1975 року, 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, підписали Угоду в столиці Фінляндії Гельсінкі.

Гельсінкським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни (при цьому номінальна державність Української РСР у складі СССР, незважаючи на статус члена-засновника ООН, до уваги не бралася).

Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацєю прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльності буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Формулювання документів Гельсінкської групи були дуже обережні, цілі - елементарні.

Не всі правозахисники збиралися вести політичну діяльність, але вони стали домагатися такого права для кожного громадянина, включаючи право створювати політичні організації альтернативні КПРС.

Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Андрія Сахарова в Москві оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод - через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини.

Були проведені превентивні обшуки 23 - 24 грудня 1976 року, які проводились без відповідних санкцій прокуратури.

5 лютого 1977 року за гратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Гінзбурга, Української - Миколи Руденка і Литовської - Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова.

Більшість судових засідань проводилось в закритому режимі, що є порушенням ст. 10 Загальної декларації з прав людини, “Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом” та ст. 20 Кримінально - процесуального кодексу УРСР про гласність судового розгляду.

Отже, стає зрозуміло, що з підписанням СССР Гельсінської угоди змін на краще в галузі дотримання прав людини так і не відбулося. В основному порушувався 7 Розділ Гельсінської угоди вказаної угоди, якою встановлювалося, що держави - учасниці будуть поважати основні права і свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Місцевість, яка постраждала від катастрофи, становить 1/12 частку всієї території України. Небезпечний рівень радіоактивного забруднення в Україні спостерігається на площі понад 50 тис, км, а також у значній частині районів Білорусі та Росії, що прилягають до ЧАЕС.

Від аварії на ЧАЕС постраждали в нашій державі 3,2 млн. чоловік, у тому числі понад 1 млн. дітей. Було евакуйовано 76 населених пунктів з кількістю мешканців в 91 тис. чоловік. До зони безумовного (обов'язкового) відселення потрапили 92, а до зони гарантованого державою добровільного відселення — 835 населених пунктів. Під постійним і посиленим радіоекологічним контролем перебувають 1288 населених пунктів. Люди, які опинилися в зоні впливу руйнівних наслідків аварії, пережили й переживають особисту трагедію. Стан їхнього здоров'я невпинно погіршується.

Головною причиною катастрофи була командно-адміністративна система в СССР, що породжувала зловживання владою центральних управлінських структур, безвідповідальність найвищих посадових осіб, які адміністративно тиснули на республіканські партійні й державні органи з метою розміщення станції не де-небудь, а поруч зі столицею України.

Центральними органами влади робилося все для того, щоб позбавити світову громадськість правдивої інформації про катастрофу. Переважна більшість документів, що публікуються, мали грифи “таємно”, “цілком таємно”, “окрема папка”. Лише на початку 90-х років розпочалося поступове розсекречення матеріалів, що дало змогу запровадити їх до наукового вжитку. Правдива інформація про радіаційний стан після катастрофи ретельно приховувалася від журналістів, урядів інших держав, представників Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), широкої світової громадськості.

ПРИЧЕТНІСТЬ КПСС-КПУ ДО ГКЧП.

Для доказу прямої, безпосередньої причетності тодішньої комуністичної влади до “Государственного Комитета с Чрезвичайних Ситуаций” (надалі ГКЧП) слід розглянути три документи, які є ключовими й вирішальними при доведенні злочинів комуністів в останні роки існування Советского Союзу.

Документ № 1

Звернення КПУ до Перших Секретарів Кримського рескома, обкомів, Київського горкома Компартії України:

“У зв'язку з введенням у країні надзвичайного стану важливим завданням парткомів є допомога Державному комітету з надзвичайного стану в СССР. У всій практичній діяльності необхідно керуватися Конституцією і Законами СССР, документами виданими ГКЧП, секретаріат ЦК КПУ радить: оперативно орієнтувати партійний актив, нар. депутатів, керівників підприємств, колгоспів, совгоспів, організацій і закладів на необхідність забеспечити скрізь спокій, твердий конституційний лад і дисципліну, чітку, неперевну роботу всіх підприємств, організацій, від яких залежить життєдіяльність суспільства.

Будь-які демонстрації, мітинги, маніфестації, забастовки не повинні мати місце."

"Слід згуртувати всі патріотичні сили, які виступають за збереження єдності і цілості СССР, тісно співробітничати з радами, комсомолом, профспілками, жіночими, ветеранськими й іншими масовими організаціями. Зорієнтуйте керівників ЗМІ на необхідність утримування від публікацій будь-яких матеріалів, які можуть дестабілізувати ситуацію, секретаріат ЦК КПУ звертає увагу на те, що прийняті керівництвом країни для стабілізації ситуації й виходу з кризи міри відповідають настроям трудящих й відповідні з принциповою позицією Компартії України.

Бібліотека » Різне » Історія України » Вирок Міжнародного громадського суду щодо злочинів Компартії (на території України та проти українців)
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика