Головна сторінка сайту
Сторінка 5 з 5«12345
Бібліотека » Різне » Історія України » Концентраційні табори в совєтському союзі
Концентраційні табори в совєтському союзі
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:50 | Повідомлення # 21
ПОВСТАННЯ В'ЯЗНІВ У СОВЄТСЬКИХ КОНЦТАБОРАХ

Згідно з свідченням поворотців-чужинців з совєтських концтаборів, а також з побічних інформаційних джерел, в низці концтаборів відбулися повстання та страйки в'язнів, спрямовані проти російсько-комуністичної влади, засудження та нелюдського трактування.

Всі поворотці свідчать про те, що повстання в концтаборах підготували і організували українці, так звані бандерівці. Про повстання в концтаборах Воркути були на Заході чутки ще 1953 року, але докладніше ніхто нічого не знав. Тільки поворотці-чужинці, повернувшись на Захід, більш докладніше поінформували світ про повстання підсовєтських в'язнів.

Повстання в таборах Воркути було дуже детально продумане і підготоване. Підпільний Провід Організації Українських Націоналістів у кожному таборі створив провідну групу, щоб керувати повстанням та започаткувати його одночасно. Воно розпочалося ніччю з 19 на 20 липня 1953 року і охопило собою 50 копалень Воркути. Підпільний Провід ОУН розраховував, що припинення видобування вугілля на Воркуті дуже відіб'ється, або навіть і припинить працю підприємств Ленінградської области та металюрґійного комбінату в м. Щербаков (кол. Рибінськ). Першими перестали працювати в'язні в шахті ч. 1 (до 8000 осіб) та в шахті ч. 7. Повстання розпочалося через 3 дні після того, як з Караґанди на Воркуту привезено численну кількість в'язнів-українців. В повстанні взяло участь до 100000 в'язнів. Підпільний провід ОУН висунув низку політичних гасел, у яких домагалося звільнення неросійських теренів, що входять до складу СССР, від російської окупації, припинення масових арештів і вбивств населення в Україні та на інших поневолених Москвою неросійських теренах, звільнення всіх невинно засуджених до концтаборів, перегляд усіх судових справ ув'язнених, а також поліпшення умов таборового життя.

Таборова адміністрація під час повстання цілком розгубилася, а ВОХРа не зважилася в перші дні вжити зброї. Оперативно-чекістський відділ постійно телеграфував до Москви і вимагав конкретних вказівок, як діяти далі.

Німецький лікар Иосиф Шольмер, що був засуджений на 25 років ув'язнення, перебував на Воркуті і сам брав безпосередньо участь у повстанні на Воркуті. Про нього досить докладно описано в німецькому журналі «Монат» за березень 1954 рік. Він свідчить, що повстання в Воркуті тривало 3 місяці, а керували ним весь час українці, яких, напр., в таборі ч. 6 було більше половини всього складу ув'язнених. Всі вони в більшости походили з Західніх Земель України, належали до підпільно-революційного руху Бандери, а їхньою метою є Українська Самостійна демократична держава з 40 мільйоновим населенням, цілком відокремлена від Московщини. Бандерівці в таборах об'єднують навколо себе всіх українців, незалежно, з яких земель України вони походять.

Провід повстанців відмовився переговорювати з таборовою адміністрацією та представниками оперативно-чекістських управлінь воркутських таборів. Він вимагав спеціяльної комісії з Москви (від ЦК КПСС), з якою хотів тільки говорити. Ситуація в таборах створилася такою загрозливою, що через декілька днів з Москви справді прибула комісія в складі 30 офіцерів МВД на чолі з генерал-полковником Маслєнніковим. Комісія розмовляла з проводом повстанців, нічого не обіцяла, тільки хотіла довідатися про причини повстання, а також приймала заяви про перегляд справи засуду.

В перші дні повстання, перед приїздом комісії адміністрація таборів оголосила до відома в'язнів, що:

а) бараки на ніч не замикатимуть;

б) грати з вікон усунуть;

в) нумерів, що їх мають на лівому рукаві і на правій штанці в'язні, більше носити не будуть;

г) кожний в'язень буде мати право раз на місяць писати листа до рідних;

ґ) в разі систематичного перевиконання норм та доброї поведінки, кожний в'язень, за дозволом начальника режиму, може побачитись раз на рік з рідними;

д) всі в'язні мають право подавати прохання про перегляд його судової справи комісії, яка прибуває з Москви.

Але в'язні взагалі відмовилися розмовляти про ті справи з таборовою адміністрацією.

Характеристичним є те, що на всі заяви про перегляд справи засуду, кожний в'язень потім одержав з Москви таку відповідь: «Вашу заяву про перегляд справи засуду розглянено. Ви засуджені справедливо і не має причини до перегляду Вашої справи. Після відбуття терміну кари будете з табору звільнені».

Найміцніше тримався табір ч. 29. В'язні на загальних зборах вибрали власну адміністрацію, до якої увійшли в переважній більшості українці; усунули з табору коменданта та його наставників, а для дотримання порядку призначили своїх наглядачів. Всі продукти взято на облік, в першу чергу ними забезпечено хворих, а кожному в'язневі приділено тверду норму харчів. В'язні, які сиділи в карцері за т. зв. «порушення» дисципліни праці чи таборового режиму за вийнятком тих, які сиділи за кримінальні злочини, були звільнені. Натомість до карцеру замкнено всіх донощиків та сексотів. Два рази генерал Дерев'янко намагався через радіоголосник умовити в'язнів капітулювати та підпорядкуватись наказам влади, але нововибрана таборова адміністрація поставила категоричну вимогу, що вона буде говорити тільки з представниками ЦК КПСС.

За цей час Дерев'янко стягнув війська і оточив ними табір. Всі в'язні зібралися перед таборовою брамою, міцно взяли один одного за руки і створили перед вояками своїми тілами стіну. Попереду стояли українці з своїм проводом та співали українські підпільні революційно-націоналістичні пісні. Жива стіна з в'язнів наступала на вояків, і в цей час Дерев'янко наказав стріляти. На місці було забито 64 в'язнів та 200 важко поранено, які за декілька днів померли. 90% з них були українцями.

Повстання в таборах Воркути московська влада зліквідувала дуже жорстоко, а потім виарештувала велику кількість українців, поставила їх перед таборовим судом та засудила або на довічне ув'язнення, або на кару смерти. Велику кількість ув'язнених українців вивезено з Воркути до таборів Колими та Кінґіру (Казахстан). Про повстання в совєтських концтаборах в закордонній пресі з'явилося багато різних статтей та інформацій. Писалося про них і в українській еміграційній пресі, а особливо дуже багато в часописі «Шлях Перемоги» (Україніше Вохеншріфт, Мюнхен). Щоб не повторюватись, передаємо тут скорочено за «Шляхом Перемоги» як відбувалися повстання в советських концтаборах. Свої статті «Шлях Перемоги» помішував на підставі повідомлень американського журналу «Сатурн» ч. 1 за січень-лютий 1956 року. Статті до журналу писав Поль Бартон який зібравши різні інформації старався дати приблизну аналізу положення в концтаборах та причини, які довели до повстання.

В умовах, що заіснували в концтаборах до вибуху повстань та страйків, зміни в таборовому режимі і поширення підпільної діяльности повстанських організацій мали не менше значення, ніж смерть Сталіна і післясталінські зміни в Москві.

Перший вибух повстання був в Караганді ще за часів життя диктатора в 1952 р. Згідно з повідомленнями колишніх засланців з Воркути, які чули оповідання групи 300 українців, переведених з Караганди в табір ч. 3 на Воркуті за активну участь у повстанні, організація повстання було справою підпільної організації українців, колишніх повстанців вояків УПА, які боролися під час війни як проти німецьких, так і проти совєтських окупаційних військ в Україні.

З хвилиною приходу цих українців в караґандський табір, в ньому панувала банда кримінальників. Вона стояла в порозумінні з адміністрацією, яка з допомогою «уголовних» не тільки «підтримувала» дисципліну, але систематично тортурувала і обкрадала в'язнів. Між українцями та кримінальними злочинцями відразу ж дійшло до конфлікту та кривавого зудару. Зудар закінчився справжнім повстанням, у висліді якого диктатура злочинців була цілковито зламана. Після повстання адміністрація, борючись з українськими впливами що взяли тепер верх, розкинула їх по різних таборах інших областей СССР. Чоловіків заслано до Воркути та в Норильськ, пізніше в Тайшет. Вони були самі тим «дріжджам», на якому зросли страйки та повстання по інших таборах.

Розсліди свідчень очевидців роз'яснюють той факт, що рядовий в'язень в таборі не міг брати участи в рішеннях страйкового комітету і навіть не мав можливости з'ясувати собі організацію цієї акції. Все, що він міг зробити, це підчинитися наказам організаторів, особи яких у більшості були йому невідомі.

Американець Джон Нобель, який в січні 1955 р. повернувся до США з Воркути, де брав участь у страйку на шахті ч. 3, був переконаний, що страйком у тому таборі керував немов би Гуревич, колишній аташе совєтського посольства в Парижі. («Нью-Йорк Тайме» з квітня 1955 p.). Тим часом Гуревич, перебуваючи в таборах, давно вже був відомий підпільній організації, як небезпечний сексот. Коли вибухло повстання його приперли до стіни і поставили перед вибором: або передавати домагання в'язнів адміністрації табору, взявши на себе все ризико, або смерть на місці. Гуревич вибрав життя і, виповнивши з огірченням свою місію, щез без усякого сліду.

Великі страйки також переконливо доводять, що політичним в'язням вдалося перетягти на свій бік і охорону. Коли старшина в таборі ч. 3 на Воркуті дав наказ відкрити вогонь по в'язнях, його наказ виконав тільки один вояк. Ще більш характеристичним є той факт, що під час повстання засланців на Інті літом 1954 р. варта перейшла на їхній бік.

Спротив у таборах показав одну з головних слабих сторінок совєтської концетраційної системи, що гноблення в'язнів служить також і засобом гноблення цілого підсовєтського народу. Ця слаба сторінка найбільше характеризується таким епізодом, що його оповів один німецький поворотець з Норильську: Ніччю 1955 року в'язні почули постріли. Наступного дня вони довідались, що один з вартових на вежі застрілився. В'язні знайшли записку, скинену вояком перед самогубством до табору. Він писав, що не може далі вартувати в'язнів, знаючи що його батько також засланий до табору. Були також випадки, коли вартові знаходили серед в'язнів своїх родичів.

До того часу, поки політичні в'язні не взялися за систематичний організований натиск на владу, незадоволення виявлялися лише індивідуальними висловами розпуки і політичних наслідків це не мало.

Після страйкових досвідів 1953 p., підпільні організації концтаборів прийшли до переконання, що страйки треба використовувати як засіб боротьби проти влади та домагатися від неї полегшення режиму. Страйки та повстання переконали також, що під організованим тиском в'язнів, коли нею керує міцна й ідейно озброєна підпільна організація, совєти змушені в своїй практиці хоч і не багато, але все ж поступатися перед невільниками та послаблювати режим табору. Отже, поступок режиму недооцінювати не треба, навіть якщо ці поступки не могли радикально змінити положення в'язнів. Жвава переписка, за якою таборові цензори не могли докладно стежити, відвідини в'язнів рідними, дають кожному заарештованому можливість уявити докладний образ політичного, соціяльного та економічного гноблення поза таборами «на волі». Він міг довідатися про положення працюючих мас, а деякі батьки навіть просили у в'язнів допомоги. За свідченням поворотця Гельмута Розено, один в'язень естонець одержав від своєї жінки листа, в якому вона з радістю повідомляє, що, заробивши 900 трудоднів у рік, працюючи денно по 15-16 годин у колгоспі, щоб у три рази перевиконати норму, вона має тепер можливість його відвідати. Коли один в'язень з Воркутської лікарні написав своїй дружині, що він сподівається дотермінно звільнитися, вона відповіла, що йому було б краще залишитися в таборі, бо тому, що він хворий, вона не має можливости його утримати.

Німецький поворотець з концтаборів Казахстану Ф. В. оповідає про сорокденний страйк у спеціяльному режимному таборі ч. 392 та ч. 3 у Кінґірі (500 км від Караганди в центральній Азії), що відбувся в травні 1954 року:

«Те, що у Воркуті 1953 року було тільки повним розмаху початком, у 1954 році підпільним проводом використано з найбільшою тактичною мудрістю, відвагою та впертістю в пізніших страйках і повстаннях в'язнів. В'язні на Воркуті фактично: страйкували, але в'язні Кінґіру організували вже повстання. На Воркуті тільки говорено про зброю у Кінґірі її зроблено, хоч примітивно. На Воркуті в'язні тільки слухали закордонних радіопередач у Кінґірі в'язні самі побудували радіоапарат і намагалися передавати за кордон на коротких хвилях. Але Кінґірі, порівняно до Воркути, виявляє ще й інші речі: страйк на Воркуті зміг розпочатися через деяке послаблення режиму після смерти Сталіна і через замішання МВД у зв'язку з арештом Берії, але прийшов час і треба було сподіватися, що Москва опанувала початкове замішання та що емведівський апарат і далі працює справно. Однак, повстання в Кінґірі доводить, що замішання в рядах МВД не зникло, а навпаки збільшилося.

Згідно з свідченнями німецьких поворотців, концентраційний табір у Кінґірі був обведений високим муром. Подібний мур розділяв також і територію табору на три частини. Бараки, в яких мешкали в'язні, теж були кам'яні. В таборі знаходились члени різних повстанських груп поневолених Москвою неросійських народів, бо до нього засилалися спеціяльно небезпечні для совєтського режиму. Навіть серед в'язнів таборова влада вишукувала спеціяльно небезпечних, щоб їх ізолювати. При цьому вона послуговувалася своїми донощиками. Але українці, які творили 60% усіх в'язнів, зорганізували спеціяльну оборону перед тими сексотами. Протягом одного року вони забили майже 100 донощиків. Коли у лютому ухвалено закон, який карав смертю за таборове вбивство, таборова влада розпочала процес проти українців за їхню протишпигунську оборону. Але цей закон появився вже тоді, коли всі донощики були знищені. Тоді таборове начальство вжило провокацій. Ці провокації і стали зав'язком перших страйків. В половині квітня, як оповідає поворотець Ф. В., останній транспорт в'язнів з Кінґіру вже відійшов, коли в таборі знову появилися нові в'язні. Виявилось, що це були самі кримінальні злочинці. Провідник злочинців, якийсь «Ґлєб», звернувся одного вечора до керівника групи спротиву Анатолія Задорожного і повідомив його, що декілька людей з його групи забрано до «опера» (оперуповноважений МВД, прикріплений до кожного бараку). Вони б мали за завдання спровокувати зудар політичних з кримінальниками. «Ґлєб» заявив, що його люди погодилися на це, але вирішили діяти з політичними. І після деяких переговорів 600 кримінальників були включені в плян повстання.

У неділю 15 травня в другому таборовому пункті, що був відокремлений від першого муром, улаштовано концерт і люди «Глєба» вирішили бути на ньому. В лазні таборової лікарні вони відкрутили залізну РУРУ і розбили мур у тому місці, де колись була брама, яку замуровано. Пробивши діру, кримінальні в'язні продісталися на подвір'я другого таборового пункту. Потім кримінальники почали розбивати мури, які оточували ізолятор і звільнили з нього 400 в'язнів-штрафників. За кримінальними кинулися на мури політичні. Вони розбили браму, яка вела до господарської зони, а також і мури, що відділяли від них жіночий табір. З 500 жінок з'єдналися разом з усіма в'язнями. Всіх емведистів з табору прогнано, а вартових полонено. Їх пильнували так само, як і маґазини з харчами у господарській зоні. Влада і МВД були перестрашені і в таборі панував немов би спокій, але це було тільки перед бурею.

О третій годині ночі з понеділка на вівторок до табору в усі три таборові брами увійшло несподівано військо МВД і незабаром з глиняних ліплянок жіночого табору залунали постріли. Совєтські опричники намірилися прогнати з жіночого табору чоловіків, що їх обороняли. Над ранком військо прогнало в'язнів з тієї частини табору, де знаходилися продукти. На мурах між першим та другим табором з'явилися озброєні скорострілами пости. Тієї ж ночі управа табору забрала 70 трупів забитих в'язнів та всіх ранених, їх відправлено до центру копалень міді, Дасґаскану, віддаленого від Кінґіру 23 км. Поспіх, з яким влада очищувала табір, був зрозумілий. Дозвіл на вмаршування до табору війська мусіла дати централя, а такого таборова влада не одержала, а поступила самочинно. В'язні це знали, а тому наступного дня вони започаткували страйк під гаслом: «Покарати винних за протизаконний вхід військових відділів до табору та за вбивства і поранення в'язнів». В'язні жадали видачі трупів та їхньої секції вільними лікарями разом з лікарями-в'язнями для ствердження, що їх забило військо. Старшини, які зайшли до табору, обіцяли все і намовляли таборовиків іти до праці. Навіть дуже врочисто обіцяли, що до табору прийде адвокат чи прокурор, який вислухає всі домагання в'язнів. Провідники таборового спротиву наказали в'язням повернутися до праці. Робітничі бриґади залишили табір і пішли До праці, а влада використала момент, що в таборі було мало людей і почала виловлювати між ними підозрілих та забирати на транспорт. В'язні увімкнули таборову сирену, щоб її ревом дати знати працюючим поза табором друзям, що в таборі тривога. Але робітничі команди не поверталися. Замість них до табору входили все нові війська МВД, які розпочали замуровувати в мурах дірки та будувати нові мури. В'язні, які працювали поза табором, на перший звук сирени хотіли повертатися, але варта не пустила їх і вони сиділи до вечора, не працюючи. Повернувшись вечором до табору, їхній гнів збільшився і повстання спалахнуло наново ще з більшою силою. На пропозицію підпільного українського проводу, делегати 14 націй від в'язнів-чоловіків та один делегат від жінок створюють таборову комісію, яка від тепер веде акцію. В першу чергу ця комісія опрацьовує 16 вимог. Дальше вимагає прибуття представника ЦК партії, якому і тільки йому єдиному комісія може передати свої домагання. Комісія приймає найвищу владу в таборовій зоні. Мури знову зруйновано, а старшини і вартові повтікали, не віддавши ані одного стрілу. До праці ніхто не йде. Комісія вимагає амнестії для малолітніх і інвалідів; ревізії засудів; знесення спецрежиму; усунення нумерів на одежі; знесення ґрат на вікнах бараків; репатріяції чужинців; восьмигодинного дня праці; змоги вибирати вільне місце поселення, після звільнення з таборів; некаральности для страйкового комітету і кари для емведистських старшин, які були виновними у вимірі високих кар.

Одного дня через голосники почулося: «Увага, увага! Прибули висланці Москви, щоб переговорювати з вами! О третій годині по обіді прийдуть вони до табору», Ще перед визначеною годиною подвір'я табору переповнюється в'язнями. З їдальні виносять довгі столи. При них сидять Анатолій Задорожний, сивоволоса стара жінка, що перебуває в таборах уже 18 років та інші члени комісії. Точно о 3.00 годині до таборової брами підходять чотири в'язні. Вони мусять супроводити московських висланників, бо ті приходять до табору самі, без охорони. Нарешті висланники заходять до табору. Золоті нашивки та ордени виблискують на сонці.

Заступник генерального прокурора МВД, генерал Долгіх! говорить один з них і сідає за стіл.

Заступник керівника ГУЛАГ-у, генерал Бичков! представляється другий і засідає коло Анатолія Задорожного.

Переговори відбувалися при двох столах. Генерал Бичков устав, дістав з течки якісь папери і заявив, що частина домагань в'язнів є слушні і що уряд в тій справі ще до їхніх вимог ухвалив низку законів, але вони ще не прибули до Кінґіру. Генерал запевняє, що «уряд вирішив звільнити недолітків, інвалідів і хворих, встановити восьмигодинний день праці...»

Що він плете? запитує з натовпу один з українців. Чи впився?

Анатолій Задорожний поставив вимогу, щоб до в'язнів прибув представник ЦК. Бичков нервово відповідає, що їх вислав ЦК і інших висилати не буде.

В цьому таборі поплила кров! заявив гостро Задорожний Бичкову. Жадаємо справедливости. Ваші солдати, громадянине генерал, вмаршували без дозволу в табір і ми маємо 70 трупів та сотні поранених.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:50 | Повідомлення # 22
На тому висланці з Москви з табору відійшли.

Тепер комісія в'язнів перебрала в таборі цілковиту владу. Кожний барак мав свого коменданта, господарська зона була бережена в'язнями і вони також пильнували, щоб приділи харчів були справедливі. Коли запаси почали вичерпуватися, самі в'язні зменшили свою щоденну порцію. В таборовій крамниці далі йшла торгівля і кожного вечора вільна касирка приходила забирати гроші. В таборі відбувалися Служби Божі, чергуючись православна з католицькою. На дахах їдалень вивішено прапори Червоного Хреста. Для зазначення смутку і жалоби, по в'язнях, які загинули, прапори були облямовані широкою чорною стрічкою. Радіо МВД оголосило місцевому населенню, що в таборі панують вбивства, грабунки і ґвалтування і що в'язні створюють велику небезпеку для міста. Тоді в'язні почали надавати через свій радіоапарат, що вони вимагають від міста делегацію, яка мусить сама переконатися, що діється в таборі. З міста прийшла делеґація: інженери, майстри, будівники та інші робітники з підприємств. Вони перейшли через бараки і дістали від комісії потрібні пояснення.

Вістка про страйк в Кінґірі дійшла і до табору Десґаскану. 14 000 в'язнів Десґаскану приєдналися до страйку кінґірців, а на запит таборової влади, які їхні вимоги, вони відповіли: ті, що й в Кінґірі. Таборова влада залякувала в'язнів Десґаскану, що кінґірці немов би перекуплені американцями і тому треба їх берегтися.

В'язні-повстанці Кінґіру вирішили звернутися до міжнароднього Червоного Хреста через радіо і збудували надавчий апарат. Ті, які знали англійську абетку морзе, день і ніч висилали на зміну на коротких хвилях прохання в'язнів про допомогу і пояснювали вимоги в'язнів до влади. Про те, де знаходиться радіоапарат, знали тільки три члени таборової комісії. Але апарат був дуже слабий. На наказ Анатолія Задорожного в'язні розпочали виробляти в таборі примітивну зброю. Ковалі день і ніч кували в таборовій кузні зброю з віконних ґрат. Над табором літали літаки і робили знімки з усіх приготувань в'язнів. МВД розпочало евакуювати Кінґір, розсіваючи бурхливі чутки, що повстанці хочуть висадити у повітря ціле місто. Перед евакуацією населення попереджувало в'язнів, щоб вони були обережні, бо МВД підготовляє наступ.

Якщо до 24 червня не повернетеся знову до праці, до табору ввійдуть військові частини, заповів комендант табору через голосники. Табір Кінґір буде розв'язаний, а всіх вас вивезуть на Колиму.

Але ніхто в таборі не думав переривати повстання і ніхто не йшов до праці, доки будуть сповнені всі вимоги в'язнів. Ті, хто не хотів страйкувати, покинули табір ще першого дня. Таких було 150 осіб.

Вночі 26 червня табір освітлено тисячами ракет, а через таборову браму величезною потворою просувався танк. За ним другий. МВД-исти, йдучи під прикриттям танків, стріляють по в'язнях і проколюють баґнетами ранених. Бичков наказує вийти з бараків. Другий і третій бараки завзято обороняються. На емведистів летять ручні гранати. Два рази оборонці другого бараку відбили наступ. Старий вірменин виходить з бараку і хоче передати емведистам, що в'язні піддаються. Але в цей час його забиває куля емведистів, а один з них відрізав йому голову і кинув до бараку. Повстанці боряться з величезним завзяттям і емведисти перед ними відступають. Генерал Бичков стоїть при вікні на четвертому поверсі будинку по другому боці табору і звідти керує «операцією». Він дає наказ другому відділові лейтенанта Кирієнка допомогти відділові Антонова. Бичков бачить перед собою всю площу табору, на якому відбувається жорстокий бій. На дахах м. Кінґіру зібралися мешканці, які пильно стежать за перебігом бою. В цей час до табору знову прибувають нові танки та війська. В маленькій кімнатці другого бараку жіночого табору стоїть радіоапарат в'язнів. Радист, знаючи про прибуття танків, перетяв собі на руках жили, але не перестав посилати в повітря: «СОС! СОС!» Рятуйте нас, рятуйте наші душі нас вбивають! До останнього віддиху він передавав у етер прохання про допомогу.

Коло 7.00 год. ранку 500 українських жінок і дівчат з другого бараку жіночого табору взялися за руки і з співом виходять на подвір'я напроти танків. Вони своїми тілами хотіли зупинити рух танків. Але п'яні емведисти їдуть шаленою швидкістю на жінок і розчавлюють їхні лави. У висліді 200 жінок забито, а всіх інших поранено. О 9.00 год. ранку Анатолій Задорожний дає наказ кінчити спротив. Емведисти поспішно ловлять живих в'язнів і відводять їх до вантажних вагонів, що вже чекають на станції. Озброєні до зубів ведуть емведисти Анатолія Задорожного та інших членів таборової комісії з зв'язаними руками.

Дві тисячі важко озброєних вояків і 7 танків здушували повстання в'язнів в Кінґірі. Довкола табору на полях стояла ціла низка бомбовиків та сірозелених панцерних автомашин, приготованих до бою.

1 600 «підозрілих» в'язнів 26 червня відправлено на Колиму. «Таборову комісію» в числі 15 осіб того ж дня поставлено під суд. Він відбувався при зачинених дверях, але з дотриманням усіх норм судівництва. Головним обвинуваченим є Анатолій Задорожний, а потім «Ґлєб» керівник блатарів. Задорожний і «Ґлєб» беруть на себе всю вину. Спокійна, витримана і дуже обґрунтована промова Задорожного тривала цілий день. Він доводив, що в'язні захищали свої права від сваволі таборової адміністрації. Суд відбувався протягом тижня і нарешті визнав себе неправосильним вирішити справу та передав її до вищого суду Алма-Ати.

Поворотці свідчать, що вся таборова комісія була засуджена на кару смерти і розстріляна, а багатьох в'язнів заковано в кайдани. Вони також свідчать, що не тільки на Воркуті та в Кінґірі, але також в Норильську і на Колимі відбулися повстання. В'язні вимагали від московської адміністрації людського ставлення до них, трактування їх так само, як трактуються політичні в'язні культурного західнього світу. Вони зверталися до Заходу допомогти їм, а на підставі Статуту Відділу Прав Людини Організації Об'єднаних Націй просили про те, щоб ООН, до яких належить СССР, винесли свою ухвалу, чи вважається політичним злочином боротьба проти терору, боротьба за демократію, за свободу і волю людини.

А як відгукнувся на те культурний Захід? Що він та ООН зробили, щоб захистити законні права невинно засуджених в СССР представників поневолених Москвою неросійських народів? Зрештою, як, чим і коли зареаґував Захід на невинні криваві жертви в'язнів під час їхнього повстання в совєтських концтаборах?



ЛИСТИ В'ЯЗНІВ З МОРДОВІЇ

Не зареаґував західній культурний світ і на потрясаючий лист, який був таємними шляхами переданий в'язнями концентраційних таборів з Мордовії, написаний 30. 9. 1955 року. Лист не тільки говорить сам за себе, але він також повністю підтверджує ті інформації, які до цього часу мав західній світ від поворотців про становище в большевицьких тюрмах та концтаборах, як до смерти, так і після смерти Сталіна (Нище друкуємо повний текст листів, що їх написали в'язні з Мордовії. Один з цих листів був звернений до української еміграції, а другий до Організації Об'єднаних Націй).

Дорогі Друзі!

Користаючись щасливою нагодою, ми хочемо коротко розказати, що говорять нам большевики на т. зв. лекціях про Вас нашу політичну еміграцію останнього 10-річчя та що появилось в друку на цю тему в недавньому часі. Крім цього бажалось би нам, хоч у декількох словах познайомити українців на чужині, яким не байдужа наша доля із життєвими умовами політв'язнів у совєтських спецтаборах після воєнних літ.

Лекції на українські теми проводять не докладчики з управління місцевих спецтаборів, а лектори з найвищої мордовської партійної інстанції. Провідна думка всього сказаного до цього часу про Вас, приблизно, така: Українська політична еміграція останнього десятиріччя це малочисельна, та зате, поділена на багато партій, групка розсварених людей, короткозорих у політичному відношенні, яка не має вже ні популярности, ні опори в свойому народі й бореться не зa щось реальне, а за велику букву «У». При цьому перечисляються прізвища найбільш визначних наших сучасних політичних діячів закордоном «найзапекліших зрадників українського народу».

Доклади на українські теми в останньому часі припинились. Можливо, що причиною тут гідна реакція в'язнів на тенденційне большевицьке перекручування фактів з нашої історії. Ці несподівані лекції, що завдають нам стільки душевного болю, є рівночасно для нас відрадним явищем. Вони дозволяють робити висновки (хоча б вони, були правдиві!), що покращало наше положення у міжнародньому політичному житті і тому так посилено почала працювати большевицька пропаґанда у відповідному напрямі. Незлобно завидують нам політв'язні інших національностей совдепії, щоб тільки наша радість не була даремна!

Серед друкованої ворожої нам літератури останніх років, яка появилась у бібліотеках мордовських спецтаборів, перше місце займають памфлети Галана («Вибрані твори», 1954 р.) та Бєляєва і М. Рудницького («Под чужими знаменами»), наскрізь просякнуті чудовищною, вихованою, неперевершеною злобою та ненавістю до всього українського некомуністичного.

Вам, нашій сучасній політичній еміграції, відведені на цих наклепницьких сторінках окремі розділи. Підкреслюються внутрішні неполадки, незгода, боротьба за провідницькі місця, жадоба наживи, недостача політичної зрілості. Наше відношення однакове до всіх засобів большевицької пропаганди. Ми не сумніваємось у крайній тенденційності живого і друкованого слова у совєтській «тюрмі народів». Ми твердо віримо, що, збагачені досвідом минулого, Ви з честю виконаєте завдання, які, звичайно, покладає народ на свою політичну еміграцію; що еміграційні роки не будуть для Вас «пропащим часом», що Ви проживете їх як найбільш доцільно й повернетесь на Україну з нерозтраченими надаремно життєвими силами, із знанням усіх досягнень передової європейської та світової думки, які можуть принести користь нашому народові, що перебування поза межами Батьківщини протягом довшого часу не розвіє як кажуть з вітром Вашої туги за рідними сторонами та не зродить у серці бажання залишитись на все життя на чужині.

А тепер кілька слів про життєві умовини політв'язнів у совєтських спецтаборах післявоєнних років. Основні риси большевицької тюремно-лагерної системи не змінилися. Майже всі спецтабори розміщені в теренах незвичайно важких під оглядом природно-кліматичних умов (Колима, Таймир, Сибір, Комі, Казахстан). Час тривання кари за політичні провини: від 5 років (за одну спробу, як говорять жартом, «неблагонадьожно» подумати) до 25 літ т. зв. «ісправітельно-трудових лагерей» та від 15-20 років каторжних робіт. У перші повоєнні роки голод, непосильна праця та жахливі гігієнічні умови забрали тисячі жертв з рядів політв'язнів, знову же у 1948 р. введено у спецтаборах т. зв. посилений режим замикання заґратованих бараків на ніч, обмеження листування до 2 листів у рік, заборона мати гроші на руках, штрафні бараки, заборона носити свій одяг, приказ носити тільки лагерний із номером на спині, заборона: робити виписки з книжок, робити ручні роботи, сходитись у більші гуртки і т. д. (при важкій 12-годинній праці та цілево підвищених нормах). Невиносимо важкі життєві умови викликали повстання в поодиноких лагерних осередках: у Воркуті (1952 p.), Норильську (весна-літо 1953 р.) та Кінґірі (Казахстан у 1954 р.). У повстаннях брало участь понад 40 тис. в'язнів різних національностей. В боротьбі з повстанцями ворог використовував всяку зброю, з танками включно. Ціною життя та здоров'я декількох тисяч вбитих і ранених друзів, ми добились знесення посиленого режиму і встановлення 8-годинного робочого дня.

В останніх роках большевики рішили похвалитись перед світом своєю гуманністю і почали видавати укази, м. ін. для політв'язнів, які в більшості випадків, не вводяться масово в життя (указ про звільнення із спецтаборів інвалідів, про «умовно-досрочне» звільнення із спецтаборів в'язнів, які відбули 2/3 кари). Після звільнення із спецтабору політв'язня жде як правило висилка в Сибір на неозначений час. У вересні цього року проголошено указ про амнестію для політв'язнів, які співпрацювали з німцями у воєнні роки. Офіціяльно наших в'язнів націоналістів називають большевики «бандерівцями» або «українсько-німецькими націоналістами», а амнестія до нас не відноситься. Ще один зайвий доказ брехливості большевицької системи.

Під кінець хотілось би нам сказати в ім'я правди, що ми завжди високо цінимо ім'я українського політв'язня і, в загальному, зуміли з'єднати собі прихильність та признання політв'язнів інших національностей.

Бувайте здорові, Дорогі Друзі!

Не забувайте нас та думайте про поворот на Україну!

Мордовія, 5. X. 55 р.

Українські жінки політв'язні Мордовських спецтаборів

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:51 | Повідомлення # 23
Відкритий лист

до Організації Об'єднаних Націй Відділу Прав Людини і всього культурного світу від в'язнів-табірників СРСР

Ми, в'язні мордовських спецтаборів, просимо прийняти до загального відома цілого культурного світу таке:

Ми українці, як прихильники всякому рухові, що стремить до свободи і правди, ставимося прихильно до всілякої культури і прогресу в усіх ділянках громадського життя, а рівно ж до самовизначення всіх народів, як і до самовизначення Української Соборної Держави. Підкреслюємо, що ми не стараємося перебільшувати фактів, які вже існують на території України від давна, ми не просимо ласки-помилування, ми ставимо резолюцію і домагаємось свого права на життя закономірно, яке повинен визнати весь культурний світ, світ цивілізації XX ст., століття очолюваного різними гуманними організаціями, починаючи від низових клітин і кінчаючи на державних провідниках, включно до великої всесвітньої Організації Об'єднаних Націй. Наш український народ, як і ряд інших народів опинився під займанчим чоботом червоної Росії, де нам відібрано всяке елементарне право існування на землі. Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10-25 р. не за бандитизм, як це вони (большевики) вияснюють перед світом, не за підпал, убивства і зраду, лише за те, що ми, як і кожний волелюбний народ домагаємось свого законного права на своїй землі... Тому у нас виринає питання: чи знає культурний світ про умови, в яких находимося не лише ми-в'язні, але й весь наш народ? Чи знає культурний світ, що нас після відбуття вироку насильно засилають на т. зв. «цілинні землі» в Казахстан, Красноярський Край, на делеку північ, горланячи, що туди їдуть добровольці і комсомольці? Чи може уявити собі культурний світ українську державу без українського уряду, без української армії і без українського народу, якщо існує така держава (а вона повинна існувати), то чому не має армії зложеної з самих українців? Чому українці військову повинність відбувають за межами своєї батьківщини? Чому на наших землях дислокуються військові частини, складені з росіян та інших національностей, яким інтереси українського народу, якщо не суто ворожі, то чужі. Якщо ми зрадники своєї батьківщини і справедливо покарані: чому судили нас «народні», чи «військові» суди, склад яких далеко не український? Чому ми своєї кари не відбуваємо на території України, так страшно зруйнованої останньою війною і потребуючої відбудови? Чому нами освоюються недоступні дикі землі та ліси в той час, коли наших рук так потребує наша батьківщина? Чи знає культурний світ, що на масових табірних цвинтарищах будуються нові табори, міста, копаються канали, робляться спортивні площі, щоб затерти сліди цих злочинів? І так в Комі АРСР ст. Абезь 1, 4, 5-ий табори стоять на бувших кладовищах. У Мордовії ст. Леплей 3-а Н. 5, 1-й і 2-й поліровочні цехи, техкабінет і кузня побудовані на людських кістках. Чи відомо про масові розстріли в'язнів (на Воркуті шахта Н. 29 розстріляно під керівництвом і з участю ген. прокурора Руденка), які домагалися лише прав політ. в'язня? Чи відомо, що в Казахстані л/о Кінґір, п/я 392 (3-я і 1-а колони) жінок і мущин давлено чотирма танками за те, що вони домагались своїх закономірних прав? Чи відомо культурному світові, що Україна крім штучного голоду 1933 р. живе впроголодь 38 років; що сьогодні зах. українські землі, охоплені водною стихією, присуджені на голодну смерть, позбавлені будь-якої помочі від «гуманної миролюбної», комуністичної Росії. В той час коли мільйони тонн хліба вивозиться закордони в цілях пропаґанди, в той час, коли різні заграничні делегації відвідують зразкові (спеціяльні для показу) колгоспи і фабрики СРСР? Чи відомо, що Росія в післявоєнний період (1945-1955 pp.) руками мільйонів в'язнів підняла тяжку і легку промисловість на рівень вищий довоєнного, і що ці в'язні поставили питання про покращання умов необхідних для кожного дихаючого повітрям створіння (бо ж після 9-11-и годинної праці в шахтах в'язнів замикали в тісні смердючі бараки зі славнозвісними «парашами», як робочу худобу) то їх розстрілювали і душили танками, а багатьох судили другими вироками по 10-25 років і розвозили в закриті тюрми, де вони сидять до нині.

Культурний світе XX-го століття, століття прогресу і культури, ми не сумніваємось, що прочитавши ці рядки до найбільш «гуманної та справедливої» комуністичної партії Росії, виникає почуття огиди, омерзіння за злочини, заподіяні нею всім поневоленим народам ...

Ми не впали духом, бо знаємо, що наші стремління до волі оправдані законами матері природи і віримо, що весь культурний світ піддержить нас на цьому шляху.

З огляду вище сказаного, ми в'язні мордовських спецтаборів вносимо таку революцію:

Резолюція

І. А) Визначити відповідну комісію для провірки стисло поданих нами фактів, що мали місце в 1953 р. на Воркуті й Норильську, а в 1954 р. в Караганді, де своїми жорстокостями відзначилися ген. прокурор Руденко і заст. міністра МВД Масленніков.

Б) Вислідити правдивість цього, що в Абезі (Комі АРСР) 1, 4, 5-й табори і 3-а Н. 5 (Мордовія) збудовані на цвинтарищах. Подібні випадки не важко знайти під кожним з таборів, чи в його окружності.

В) В зв'язку з цим вимагаємо, щоб цвинтарища були упорядковані, будівлі і споруди на них зліквідовані, а погиблим збудовані пам'ятники символ вічної ганьби червоним рабовласникам. Так як між погибшими є члени всіх національностей світу, то по спорудженні пам'ятників повинна бути створена міжнародня організація, відповідаюча цій справі.

Г) Вимагаємо повного соціяльного забезпечення сиріт, вдів, непрацездатних батьків, рідні яких впали жертвою жорстокої несправедливости: також цих осіб і їх рідні, які стратили в таборах фізичну повноцінність і не всилі забезпечити себе чи сім'ю.

Д) В наслідок цього, що ціла сім'я за провини одного її члена притягається до відповідальності (насильне вигнання, заслання, конфіскація) і не тільки син, а й внук терпить за провини свого діда чи навпаки, створились касти «благонадьожних» і «неблагонадьожних» тому, що ці останні живуть у вічному приниженні і нужді, ми вимагаємо, щоб цим людям були повернуті права людини і дане соціяльне забезпечення, а рівно ж право на поворот на рідну землю.

Е) Вимагаємо, щоб особи, які відбули свої вироки мали право вернутись на свою батьківщину, а рівнож, так як 25-літній вирок являється досмертним, опротестовуємо його масове примінення.

Є) Всі учасники страйків, чи будь-якого протесту, масового чи поодинокого (основаного на закономірних принципах прав політ. в'язня), які внаслідок своїх вимог були вдруге суджені і з таборів вивезені в закриті тюрми, повинні бути звільнені з них, а ця несправедлива кара анульована.

Ж) Всі пустинні землі, рудники, шахти, лісові масиви, які після освоєння чи відкриття ввійшли в склад СРСР повинні належати тим народам, члени яких їх освоювали і всіяли їх своїми кістками.

II. А) Вимагаємо створити міжнародню контрольну комісію, яка вірно регулювала б допомогою назначеною для слабо розвинутих чи потерпівших від стихійних нещасть країн (враховуючи і СРСР) та областей.

Б) Ми всі з радістю і співчуттям вітаємо готовість допомоги всім потребуючим помочі (незалежно від національності, релігії, раси, політичних переконань), але ми не можемо примиритися з цим, щоб хліб, вирваний з горла, крові і кості голодуючих, вивозився закордони у виді допомоги, а насправді в цілях пропаганди, як це має місце в СРСР, в цей час, коли мільйони людей голодують.

III. А) Так, як всі злочинні дії супроти поневолених народів відбувались і відбуваються з відома політ. бюро і ЦК КПСС, вимагаємо: всю верхівку СРСР, рахувати підсудними міжнародної справедливости.

Б) Єжов, Берія, Абакумов і другі (страчені органами безпеки для відведення очей, як своєї так і світової громадськості) не можуть самі нести відповідальності за все, тому, що злочини супроти поневолених народів не припиняються і до нині.

IV. З чисто національних переконань ми, українці, вимагаємо щоб:

A) З українських земель були вивезені всі громадяни російської національности і не користувались правом в'їзду аж доти, поки Росія не перестане мріяти про винародовлення, асиміляцію і остаточне проковтнення України; поки не перестане вважати себе «старшим братом». Фальсифікація історичних фактів відносно т. зв. «воз'єднання України з Росією» ніяк не може відповідати реальності, бо насправді Україна весь час жорстоко поневолюється Росією.

Б) Ми згідні з цим, щоб члени всіх інших національностей (не післані російським урядом в займанчих цілях) могли жити на українських землях по культурному, рівноправно з нашим народом. Росіяни ж можуть жити тільки тоді, коли вони стануть підпорядковуватись загальному правилу моралі.

cool Поки існують в світі збройні сили, на Україні повинні розміщуватись військові частини, складені тільки з українців і українського командування, а. всі бійці і командири не українського походження повинні бути виведені за межі нашої землі. Це саме відноситься й до адміністративних установ і органів безпеки МВД.

Г) Всіх порушників закону укр. національности повинні судити суто-українські народні чи військові суди і кару вони (порушники) повинні відбувати в межах своєї землі.

Примітка: Просимо Організацію Об'єднаних Націй Відділ Прав Людини цей лист довести до відома світової громадськості. З огляду на передбачені наслідки підписи ставимо ініціялами та псевдонімами.

30. IX. 55.

Заувага: В цьому місці оригіналу стоять підписи, ініціялами і псевдонімами, п'яти представниць жіночих колон і восьми представників чоловічих колон в'язнів.

Кожне слово наведеного листа, кожне його речення було писане кров'ю, у свідомості найвищого риску. Але немає в них ні крихітки страху, ні слова прохання, лише хоробрий апель до волелюбного людства, до його гуманного почуття. В стосунку з міжнародньо-правної сторінки, в листі в'язнів більше взяті до уваги постуляти, пов'язані з правами людини і громадянина, ніж національно-політичні, хоч основний тон листа гармонізується з політичними цілями української революційно-визвольної боротьби.



СТРАТЕГІЧНЕ Й ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СОВЄТСЬКИХ КОНЦТАБОРІВ ДЛЯ МОСКВИ

Зміст цієї книжки, написаної на підставі існуючих матеріялів, свідчень поворотців та переживань тих, що безпосередньо довгі роки перебували в совєтських концтаборах, змальовує перед вільним західнім світом жахливу систему примусу та гноблення кожної людини, яку замикається в СССР до концтаборів. Не одиниці, не сотні і тисячі, а мільйони підсовєтського населення переходить через систему концтаборів в СССР. Очевидно, немає ніякого сумніву в тому, що система совєтських концтаборів переслідує, крім політичних (національне та соціяльне нищення під маскою «ворогів народу» неросійських поневолених націй в СССР) також військово-стратегічні та економічні цілі.

На VIII з'їзді російської компартії з 1919 року Ленін сказав: «...Ми живемо не тільки в державі, але і в системі держав, а існування Совєтської Республіки поруч з імперіялістичними державами не до подумання ... Питання про існування Російської Соціялістичної Федеративної Совєтської Республіки це питання військове».

Ще 1917 року Ленін вимагав від компартії й уряду приспішеної розбудови військової промисловости, стратегічних і мілітарних баз Московщини та організованого запілля. В 1925 році на XIV партійній конференції Сталін заявив: «... СССР повинен застосувати й урухомити такі економічні заходи, які гарантували б Совєтському Союзові економічну незалежність та самостійність і були б матеріяльною підставою зміцнення совєтської армії і мілітарного потенціялу СССР». На XIV з'їзді партії в 1925 р. Фрунзе ствердив ще раз ленінський принцип, що Росія мусить бути керівним центром світу та трампліном міжнародньої революції, а це в свою чергу вимагає величезної військової розбудови та її підстави важкої промисловости на всіх теренах СССР.

Розпочалося, так би мовити, господарське, військове й ідеологічне озброєння Московщини для майбутнього загарбання світу. Вся економіка країни була ЦКомітетом КПСС спрямована на розбудову військового потенціялу Москви, опертому на географічному положенні СССР широкопростірности, на промислових засобах і їхньої кількости, на резервах сирівців і підземних покладах та на якості підсовєтського населення. Очевидно, що мета, яку поставила перед собою Москва в економічному і стратегічному характері, ніколи не була б осягнена, коли б підсовєтське населення мало такі права, які має населення західнього світу. Для вирішення мілітарно-стратегічних і економічних завдань, Москва не тільки вигадала п'ятирічки індустріялізації, але й відновила і надзвичайно широко розбудувала концтаборову систему з найжорстокішим у світі визиском та режимом.

І коли простежити за розташуванням по СССР концтаборів, стає маркантним, що більшість їх знаходиться власне в РСФСР і то в таких безлюдних місцевостях, які приховують від світу не тільки їхню виробничу працю, але й нелюдську поведінку з в'язнями. Стратегічно, це означає децентралізовану розбудову військових галузей промисловости, при централізації керування, що робить їх менш вразливими на випадок війни.

Більшість совєтських концтаборів видобувають та обробляють мілітарно-стратегічну сировину (уран, мідь, цину, вугілля, поліметали, нафту, газ і т. д.), будують або обслуговують військові бази і комунікації мілітарного значення, або ж виробляють безпосередньо продукцію для совєтських збройних сил і їхніх мілітарних резервів. Мілітарно-стратегічне призначення концтаборів з дармовою рабською силою щільно переплітається з економічною експансією Москви на зовнішньому відтинку. Наприклад, видобуваючи руками в'язнів золото, Москва вразі потреби кидає його на зовнішній ринок, намагаючись тим самим штучно викликати економічну кризу в західніх країнах і зруйнувати їхню фінансову систему та обезцінити гроші.

Привласнюючи безкоштовно всю продукцію, вироблену в'язнями, Кремль має можливість кинути її на міжнародній ринок для конкуренції демпінговим цінам, або ж спрямувати її до власних мілітарно-державних резервів.

Шляхом депортацій та ув'язнень підсовєтського населення, ЦК КПСС збудував багато засекречених підприємств, які замість назви, мають лише цифрову нумерацію. Особливо на Далекому Сході, в Середньому Сибірі, за Уралом та в підсовєтській Азії. Підприємства поступово розбудовано на нові міста, навколо яких розташовано численні совєтські концтабори.

Виготувавши пляни переміщення на Схід промислових споруд і підприємств, ЦК КПСС руками в'язнів весь час здійснює його та приспішує збільшення та посилення мілітарного потенціялу СССР.

Продовжуючи в більш широкому розмірі стару російську імперіялістичну агресію, ЦК КПСС основним гаслом уважав і надалі вважає виконання економічно-стратегічних плянів з найменшою витратою засобів. Але тому, що вартість на засоби виробництва Москва не в силі зменшити, Кремль пішов шляхом зменшення заробітньої платні робітництву та взагалі прибутків, тобто шляхом прямого ограбування підсовєтського населення. Одним з таких шляхів і є розбудова та поширення совєтських концтаборів і ув'язнення до них мільйонів людей, у першу чергу з поневолених Росією неросійських країн, які своєю національно-визвольною боротьбою завжди залишаються для Москви найнебезпечнішими.

Мета виправдує засоби: щоб зліквідувати національну небезпеку, а разом з тим осягнути стратегічно-економічну мету і замість того, щоб харчувати за державний кошт величезну масу арештантів та засуджених, ЦК КПСС, ізолюючи їх від суспільства, використовує фізичну та розумову працю в'язнів, видаючи при тому найменші кошти на їхнє утримання, які за час довгорічного перебування в таборах, компенсуються працею заарештованих.

Про існування в СССР рабської праці та численно великої кількости з мільйонами в'язнів совєтських концтаборів, знають за кордоном уже давно. Неодноразово це питання на Заході порушувалося і перед ООН. Навіть ООН ухвалила гарну Деклярацію Прав Людини, але яка з цього користь для поневолених неросійських народів в СССР, коли їх безнастанно порушує один з членів ООН Москва?

Питання рабської праці підлягає розглядові ООН не тільки з гуманітарного, але й з юридичного боку, бо згідно з власним статутом, ООН повинна сприяти загальному поважанню та дотриманню прав людини і підставових свобід в кожній країні. На жаль, до цього часу ООН в тій справі майже нічого не зробила, хоч розпучливий крик підсовєтських в'язнів уже десятками років лунає з-за дротів совєтських концтаборів, закликаючи вільний світ на допомогу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Газета «Известия» ч. 81, 15. 4. 1919 p.

2. Газета «Известия» ч. 83, 17. 4. 1919 p.

3. Н. Крупська: «Воспоминания о Ленине», Видання Музею Леніна, Москва.

4. Збірник законів СССР ч. 19, 1935 р.

5. Газета «Правда», 7. 5. 1954 р.

6. Кримінальний кодекс РСФСР. «Госюриздат», Москва 1952 р.

7. Відомості Верховної Ради СССР ч. 25, 1941 р.

8. «Народное Хозяйство СССР». Статистичний збірник, Москва 1956 р.

9. «Нью-Йорк Тайме», 6. 5. 1955 р.

10. Ю. Марґолін: «Подорож в країну зека». Париж 1949 р.

11. Німецький журнал «Monat», березень 1954 р. Стаття д-ра І. Шольмера.

12. Г. Сова: До історії большевицької дійсности. Мюнхен 1955 р.

13. Позаконституційні адміністративно-карні органи МВД в СССР. (Машинопис). 4. 5. 1949 р. Р. П. С.

14. В. Савченко: «Безимлаг». Авґсбурґ 1948 р. Видання ЛУПВ.

15. Атлас світу. Москва 1954 р.

16. Н. Семьонов: Советский суд и карательная политика. Мюнхен 1952 p.

17. Газета «Известия» ч. 20, 1954 р. Стаття «За північним колом».

18. В. Артемев: Режим і охорона в поправно-трудових концтаборах МВД. Мюнхен 1956 р.

19. Б. Яковлев: «Концентрационные лагеря СССР». Мюнхен 1955 р.

20. Вступний Курс Українознавства. Мюнхен 1953 р.

21. І. Холмський: Історія України. Нью-Йорк Мюнхен 1949 р.

22. М. Грушевський: Велика історія України. Львів Вінніпег 1948 р.

23. Збірник Законів СССР. ч. 1-24, 1924 p.

24. «Вестник Института по изучению истории и культури СССР». ч. 1, Мюнхен 1951 р.

25. «Вестник института по изучению истории и культури СССР». ч. 2, Мюнхен 1952 р.

26. С. Платонов: «Учебник русской истории». Буенос-Айрес 1945 p.

27. В. I. Попов: «Социалистическая законность в деятельности местных советов». Москва 1954 р.

28. Д. Карев: «Советское судоустройство». Москва 1951 р.

29. Протоколи свідчень поворотців-чужинців з совєтських концтаборів в 1955 році. 96 аркушів машинопису. Архів ЗЧ ОУН.

30. Журнал «Наша Церква» ч. 10, Рим 1955 р.

31. «Deutsche Illustrierte» ч. 2. 1953 p.

32. «Science et Vie», ч. 421, 1952 p.

33. Журнал «La Verite du Peuple». Paris 1955 p.

34. Журнал «Le Courrier Socialiste». Нью-Йорк 1956 p.

35. Ukrainische Wochenschrift «Der Weg zum Sieg». Мюнхен 1956 p.

36. «Das sind die Russen». Von Tohn Fischer. Leipzig 1943 p.

37. R. Essen: «Die Russische Gleichung», Paul List, Leipzig 1943 p.

38. A. Weissberg: «Hexensabbath Russland im Schmelztiegel der Sauberungen». Frankfurt a/M 1951.

39. «Russian Purge and Extraction of Confession», by F. Beck, Leipzig 1943.

40. Баранський. Економічна географія СССР. Держучпедвид «Радянська Школа» Київ, 1951 р.

41. Проф. В. М. Чхіквадзе. Советское военно-уголовное право. Москва, 1948 г.

42. Хронологія основних законів СССР (1917-1954 p.). Машинопис. Р. П. С.

43. П. Мішунін. Очерки по истории советского уголовного права. Госюриздат, Москва, 1954 г.

44: История законодательства СССР і РСФСР по уголовному процесу и организации суда и прокуратури. Москва, 1955 г.

45. Н. Вознесенcкій. «Военная економика СССР в период отечественной войны. ОГИЗ. 1948 г.

46. В. А. Власов. Совєтський государственний апарат. Госюриздат, Москва, 1951 г.

47. Енциклопедичний словник тт. 1, 2, 3. Москва. Видання «Великої совєтської енциклопедії».

Бібліотека » Різне » Історія України » Концентраційні табори в совєтському союзі
Сторінка 5 з 5«12345
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика