Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 5«12345»
Бібліотека » Різне » Історія України » Концентраційні табори в совєтському союзі
Концентраційні табори в совєтському союзі
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:45 | Повідомлення # 6
Спеціяльні тюрми та політізолятори

Режим у цих тюрмах, як уже згадувалось, надзвичайно суворий. Листуватись чи мати будь-які контакти з світом взагалі заборонені. В'язні мусять найдокладніше виконувати всі суворі в'язничні приписи. Перетримують у таких тюрмах та ізоляторах або політичних в'язнів особливої важливости, вже засуджених за вироком, або підслідчих. До політізоляторів замикають також і різних найвищих партійних зверхників Кремля, засуджених заочно. Так, у політізоляторі перебували свого часу Радек, Єнукідзе, Бубнов, Каплан (вона стріляла в Леніна) та інші. В Ярославльському політізоляторі (м. Ярославль на р. Волзі) в 1931-1937 pp. були ув'язнені К. Гвоздов, соціял-демократ, кол. міністер праці за часів уряду Керенського; В. Базаров (Рудньов), провідний член ЦК соціял-демократичної партії в Росії; грузинські меншовики К. Думбадзе, Г. Перцхалашвілі; дашнак А. Степанас'янс. З російського православного духовенства в Ярославльському політізоляторі перебували єпископ князь А. Ухтомський і епископ петербурзький Д. Любімов. З католицького духовенства були прелати Матушевич, Стромчинський, Жмігродеський, а також пробсти Ф. Забурський та I. Ладига.

Українці, яких замкнено до Ярославльського політізолятора, в минулому були або членами політичних українських партій, або військовиками з армії УНР. На початку осени 1930 року українську групу збільшено за рахунок привезених до політізолятора засуджених у судовому процесі СВУ. До складу новопривезених, немов би входили віцепрезидент вкраїнської Академії Наук С. Єфремов, який був засуджений на кару смерти і, за офіційним повідомленням НКВД, розстріляний; колишній міністер А. Ніковський, академік Слабченко, науковець Чехівський та багато інших. До політізолятора привезено із знищеної Москвою Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Миколу Борецького, який, за свідченням очевидців, мав уже ознаки психічного розладнання нервової системи. Загальна кількість ув'язнених в політізоляторі досягала приблизно 400 осіб. Кожний в'язень сидів окремо й ізольовано.

Санітарні умови та харчування в спеціяльних тюрмах і політізоляторах до 1936 року були ліпші, ніж це було в інших в'язницях. Після 1936 р. стан надзвичайно погіршився. В'язні спали на ліжках, але в день лежати на них заборонено. Тим в'язням, що мали на своему рахункові гроші, дозволяли протягом 7 днів один раз замовити собі харчові продукти та туалетні приладдя, на суму не більше 5-10 карбованців. Кількість в'язнів обмежена в камерах від 1-го до 4-ох осіб. В політізоляторах по 1 особі.

Світло в камерах по всіх тюрмах ніччю не гаситься. В'язнична сторожа весь час спостерігає в'язнів через «вовчок» у дверях. Підчас викликів на слідство арештантів ведуть коридорами так, щоб кожний з них нікого іншого по дорозі не зустрічав. В разі такої зустрічі, арештант мусить стати обличчям до стіни, а конвоїр попереджає зустрічного звуком: пс-пс-пс! Викликаючи того чи іншого арештанта з камери, охорона завжди запитує: «Хто має прізвище на літеpy ... » Називається лише перша літера прізвища, напр., «К», «М», «П» і т. д. В'язні, що мають початок прізвища на таку літеру, називають своє прізвище голосно і коли той в'язень, якого викликається на допит, нарешті назве прізвище, його виводить конвоїр з камери. Існують ще тюрми особливого призначення, в яких перетримують особливо важних для держави арештантів. До кляси особливо важних в'язниць належать і спецізолятори. Один з таких спецізоляторів знаходиться у самій Москві при МВД СССР. Він розрахований на кілька тисяч в'язнів.

Місця для спеціяльного та трудового поселення

Крім ув'язнення підсовєтського населення, в тюрмах та концтаборах до 1935 року в СССР існували також і місця для спецпоселення, до яких засилали репресоване населення органами ҐПУ-НКВД. Під час єжовських чисток заслання на спецпоселення було тимчасово припинене, а за урядування народнього комісара внутрішніх справ Берії знову відновлено і вони існують досьогодні.

На місця спецпоселення або т. зв. заслання органами НКВД вивозили населення як індивідуально, так і масово родинами, селами або навіть цілими районами й областями. Заслання це свого роду також чистка, що іноді набувала надзвичайно широкого розміру. В 1929-33 роках на спецпоселення вивезено десятки тисяч українського населення, в зв'язку з примусовою колективізацією та «розкуркуленням». 1939 року, аж до початку німецько-совєтської війни 1941 року, на новозагарбаних Москвою західніх землях, Білорусі, Латвії, Литви та Естонії відбулися масові репресії населення, яке вивозили з рідних країн на нові місця поселення до віддалених районів СССР. За відомостями з різних джерел, під час тих масових репресій з західніх земель України вивезено на спецпоселення 20% складу населення. Вироки ухвалювали та виконували органи НКВД на місцях. Частину" українського населення в ті часи заслано і до концтаборів.

Як стало відомо з таємної промови Хрущова на 20 з'їзді компартії СССР з 1956 року, Москва плянувала заслати по війні все українське населення, то є 42 млн. Але, як твердив сам Хрущов, в СССР для того не знайшлося відповідного віддаленого місця. Отже, тільки через брак місця (?) не відбулося запляноване запроторення 42 млн. українського населення, а не через якісь інші причини. Своєю заявою Хрущов ще раз ствердив, що в пляні Москви давно передбачено зліквідувати Україну та винищити її населення поголовно. Після смерти Сталіна перепроваджується це і надалі російсько-окупаційною владою, лише з більш прихованими способами: добровільне переселення через Переселенчі установи СССР; «добровільне» заслання на цілини та перелоги до Сибіру і Середньої Азії, а також на будівництва; таємне виселення шляхом депортацій і т. д. Але Хрущов навмисне «забув» сказати в своїй таємній промові, що розстріли у Вінниці це справа його рук і його урядування в Україні.

На місцях спецпоселення засланці повинні проживати постійно з обмеженими «громадянськими» правами (яких в СССР для звичайної людности взагалі нема). Людям, призначеним на спецпоселення, не оголошували, за яку провину їх запроторюють з рідких земель. Всі вони зараховані до категорії політично неблагонадійних. Виселення виконують різними методами. В більшості вивозять цілу родину, але досить часто застосовують і методу руйнування родини, тобто голову родини засилають в одне, а родину в друге місце. На спецпоселення вивозили також і дітей, бо вони теж вважалися «політично-неблагонадійними». В СССР, як відомо, згідно з законами, арештують за політичні «злочини» й дітей від 10-12 років, їх засилають до концтаборів на 3-5 років ув'язнення нарівні з дорослими.

Для спецпоселення визначають окремий район мешкання, до якого привозять запроторенців цілими залізничними товаровими ешельонами і там вони мусять жити напостійно та працювати на державних підприємствах або в радгоспах з обмеженою заробітною платнею. Далі, ніж за певно визначені кордони, від місця свого замешкання та праці, запроторенці не мають права віддалюватися. Вони весь час перебувають під спеціяльною контролею та вартою. Ніяких особистих документів, крім довідки з штампом МВД «спецпоселенці» з місця праці, вони не мають. За втечу з місця поселення спецпоселенця засуджують на 10 років ув'язнення.

Під час другої світової війни на спецпоселення заслано все населення зліквідованих Калмицької, Кримської, Карачай-Балкарської та Чечено-Інгушської АССР, а також німців Поволжжя. На місцях спецпоселення засланці живуть у дерев'яних бараках або збірних будинках, що їх масово виготовляла, згідно з торговельно-економічними договорами з СССР, Фінляндія. Вона фактично виготовляла 95% усіх збірних дерев'яних будинків і бараків загальної продукції СССР. На спецпоселення засилали також і тих в'язнів, що закінчили свій термін перебування в концтаборах. Як правило, таких в'язнів спрямовують на трудпоселення або залишають при концтаборах на «вільне» поселення для праці за вільним наймом. В більшості в'язням, після терміну ув'язнення, згідно з вироком, забороняли постійно мешкати на тому місці свого проживання, де вони жили до арешту. Забороняли їм також жити в центральних і великих індустрійних містах або ближче, ніж 100 км. до центрального міста. Це можна було завжди перевірити, бо звільнені з концтаборів в'язні мали в своїх особистих документах-паспортах примітку; «паспорт виданий згідно з II пунктом ухвали СНК СССР про паспортизацію». «Пункт II» вказував, що господар паспорту перебував у концтаборах.

По війні депортація до місць спецпоселення набула надзвичайно жахливих розмірів, особливо з України, Білорусі, Латвії, Литви, Естонії та Кавказу, тобто, з тих земель, які перебували під німецькою окупацією. Населення названих земель було обвинувачене в зраді, співпраці з німецькими військами, контрреволюції, «буржуазному» націоналізмові, «сепаратизмові» і т. п. Тепер в СССР спецпоселенці заселюють значні терени віддалених районів, де розбудовують промисловість і сільське господарство, підприємства мілітарного значення або працюють уже на діючих. Всі місця спец- та трудпоселення, як взагалі всі місця ув'язнення в СССР, засекречені.

Поправно-трудові колонії

Поправно-трудові колонії призначені для засуджених на малі терміни ув'язнення, приблизно терміном до 2 років. Такі колонії існують на просторах цілого СССР. До колоній у більшості ув'язнюють заарештованих і засуджених поліційними (міліційними) «трійками» або т. зв. народнім судом. Напр., якщо дружина робітника продавала на базарі два-три рази власні речі, її арештувала міліція і засуджувала до поправно-трудової колонії за «систематичну» спекуляцію. Народні суди також засуджували до ув'язнення в поправно-трудових колоніях советських службовців за дрібні кримінальні злочини, напр., за розтрату невеликої суми грошей у крамницях, що сталося через неувагу до своїх обов'язків; за дрібні порушення в родинному житті, які в західньому світі взагалі не належать до компетенції суду; за дрібні порушення вуличного порядку або навмисне псуття на виробництві інструменту, приладдя і т. д. Окремо існують поправно-трудові колонії для малолітніх дітей від 12 до 16 років. Дітей засуджують до колоній за поповнення якогось кримінального злочину, який передбачає для дорослих кару до 10 років ув'язнення. До таких колоній засилають також і «трудноісправімих» (важкопоправних) дітей і безпритульних, яких в СССР не бракує. За правилом, існуючим в СССР, до ув'язнення засуджують і батьків тих дітей, які поповнили злочин, зокрема політичний. Батьків обвинувачують, що вони або навчали дітей політичного злочину, або не приділяли уваги вихованню. Дітей, що поповнили політичний злочин, засуджують до концтаборів тільки у віддалені райони. Напр., учень у клясі на власному зошиті, з образом партійного вождя, підмалював вуса або намалював окуляри, то це вже розцінювалось як нахил до тероризму супроти вождя. Викладач школи про такий випадок зобов'язаний повідомити місцеве МВД. Учня арештували й обвинувачували за ст. 58 пункт 8 Кримінального Кодексу СССР, разом з ним арештували батька, якого обвинувачували, що він виховував сина в нахилі до тероризму проти совєтських керівників. Був, напр.. такий випадок. Мати з малим сином купувала в крамниці з забавками дитячу повітряну рушницю. Син, бавлячися, вистрілив з рушниці і куля влучила в портрет Сталіна. На донос продавця мати і малолітній син були арештовані і засуджені до концтаборів на 5 років ув'язнення.

7 квітня 1935 року ЦИК та СНК СССР ухвалили закон «Про притягнення до кримінальної відповідальности неповнолітніх». (Збірник Законів СССР ч. 1) за 1935 p., стор. 155. Кримінальний Кодекс РСФСР. Госюриздат, Москва 1952 p., cтop. 81). Потім додатково ухвалено ще два укази: «Указ про притягнення до кримінальної відповідальности неповнолітніх за всі злочини» та «Указ про притягнення до кримінальної відповідальности неповнолітніх не лише за навмисні, але й за необережні злочини». (Відомості Верховного Совета СССР, 1941 п., ч. 25).

В поправно-трудових колоніях функціонують різнородні власні підприємства, а також в'язнів використовують і на підприємствах місцевої промисловости: на будівництвах, торфорозробках, в шахтах, заводах, лісорозробках. Працюють вони під конвоєм, мешкають у таборі-колонії, під замком і охороною.

Концтабори спецпризначення

Ці табори організувалися ще до другої світової війни, але найбільше поширились під час та після війни, їхнє призначення будувати за спеціяльними завданнями особливо важливі державні об'єкти та відбудувати промисловість, зруйновану під час другої світової війни. Концтабори для відбудови зруйнованої промисловости знаходяться в диспозиції місцевих МВД, а табори спеціяльного призначення, для будови особливо-важливих державних об'єктів, знаходяться в диспозиції Міністерства Внутрішніх Справ у Москві. До таких концтаборів належали будівництво ББ Каналу, Рибінського «моря», Волго-Донського каналу, Байкало-Амурської Магістралі, таємних військових підприємств на Уралі, в Сибірі, серед Алтайських гір, в пустелях Казакстану. В СССР кружляють уперті чутки, що серед гір Яблонового хребту, недалеко від оз. Байкал, збудовано таємну лябораторію для дослідів атомової енергії, а також майдан для випробування атомової зброї. Кружляють чутки, що серед Середньоазійських гір збудовано навіть спеціяльне місто «Атомґрад», а в горах побудовані величезні сховища від атомового нападу, до яких можуть на випадок потреби евакуюватися всі державні, адміністративні та найважливіші наукові установи центральних міст Росії. Такі чутки можуть відповідати правді, бо німців-науковців у галузі ракетної зброї на окупованих Москвою землях Европи негайно по війні було виарештовано і вивезено в глибину СССР. Вони живуть у цілковито таємному місті, серед азійських гір, працюючи над винаходами нової зброї.

Український автор Василь Савченко в своїй книжці «Безимлаг» пише, що він особисто перебував ув'язненим в одному з концтаборів спецпризначення під назвою «Безимянский лагер Особстрой НКВД СССР», де під чаї війни будували військові сховища для найвищої московської верхівки. Лише чудо вирвало Савченка з того табору. За свідченнями Василя Савченка, в тому таборі люди замерзали на роботі, гинули в бараках голодні і хворі в шпиталях. Якщо більш докладніших відомостей про концтабори спецпризначення, що будують найважливіші державні таємні будівлі, не дістаються в світ, то тільки через те, що в'язнів таких концтаборів МВД фізично винищує або цілковито ізолює, і лише одиницям вдається проникнути у вільний світ і сказати правду.

Концентраційні табори (ІТЛ) «поправно-трудові табори»

Як уже ми згадували, вся система совєтських концтаборів одержала назву «поправно-трудові табори». З такої назви виходило б, що в совєтських концтаборах ув'язнені перевиховуються ідеологічно та спокійно працюють на різних працях за своїм фахом або набувають нової кваліфікації для майбутньої праці на «користь соціялістичного суспільства». Але не так є, не тільки практично, але й юридично. За докладного вивчення концтаборового життя, їхнього режиму, адміністрування, всієї функції концтаборів, доходимо до висновку, що совєтські концтабори це держава в державі, в якій концентруються і надзвичайно загострено виявляються всі хиби совєтсько-комуністичної системи, впровадженої компартією Росії від 1917 р.

Всі совєтські концтабори за виробничою діяльністю можна поділити на 4 групи:

а) виробничі, б) будівельні, в) сільсько-господарські та г) табори внутрішньогосподарської обслуги концтаборової системи.

Виробничі табори виробляють загально-державну продукцію в самих концтаборах або на підприємствах, біля яких вони розташовані. Концтабори Воркути, наприклад, видобувають вугілля за північним колом, яким опалюють металюрґійний комбінат в м. Щербакове (кол. Рибінськ). Мілітарна вага вугілля Воркути, залізно-рудних копалень Кольського півострова та металюрґійного комбінату Щербаково під час другої світової війни була так важлива, що про це навіть згадувала в червні 1956 року газета «Піонерська Правда», оповідаючи своїм читачам про працю металюрґії Щербаково. Концтабір Усть-Щугор видобуває буре вугілля для Печорського пароплавства та пароплавів Крижаного океану; концтабори на Колимі видобувають вольфрам, золото, цину; в Буддугічських копальнях уран. В Ухто-Печорських таборах, недалеко від кол. м. Чіб'ю, на р. Ухті добувають нафту і в цій системі таборів знаходиться також засекречене, виробництво радія з радієвої води. В таборах Тенкінського Гірничопромислового Управління видобувають різні підземні поклади.

Окремі концтабори займаються лісорозробками т. зв. «лєсозаготовітєльниє лагеря». Вони в більшості побудовані серед лісів в Архангельській області, Карельській АССР, Комі АССР, в Сибірській тайзі. Ліс переважно розробляють зимою; його трелюють (звозять) до найближчих річок, а весною справляють до тартаків. Влітку такі табори очищають ліси від ріща, сучків, хмизу, засмічення, рубають просіки, підготовляють місця до праці на зиму або обробляють зрубаний зимою ліс та працюють на тартаках або в деревообробній індустрії.

В'язні, що перебувають в концтаборах, розташованих близько виробничих підприємств, затруднені на тих підприємствах. Напр., в'язні-жінки табору Коцугар працюють на фабриці, а табори в долині Дижґасхан, що входять до системи концтаборів Шибенді, видобувають мідь. Отже виробничі табори в більшості є сировинно-видобувні.

Будівельні табори займаються будівництвом фабрик, заводів, інших підприємств та різних державних об'єктів. «Сєвжелдорлаг» будує залізниці в системі Ухто-Печорських таборів; табори «Волга-Дон» будували Волго-Донський канал; тепер їх переведено на будування Куйбишевського «моря»; Тайшетські табори будують залізницю Іркутськ-Колима; табір Тішма, 300 км. від Солекамську, будував міст на одному з допливів р. Ками; на Птичому острові будують підземні фортеці, а на Сахаліні в'язні будували від суходолу до острова під морем тунель, щоб пов'язати його з Совєтського Гаванню.

Концтабори сільсько-господарського виробництва обслуговують в більшості радгоспи, які МВД створило для постачання інших концтаборів сільське господарськими продуктами. Так. напр.. в системі Ухто-Печорських концтаборів у Савин-Бор існує концтаборовий радгосп ярини; на віддалі 45 км. від Абакану діє вівцерадгосп, який за останній час став місцем примусового заслання поневолених народів. У перші часи заслання всі запроторені в згаданому радгоспі мусіли зголошуватися в міліції щодня; пізніше через 3 дні; потім раз на два тижні; тепер раз на місяць. За втечу з вівцерадгоспу засланця засуджують на 25 років ув'язнення. Пильнує засланців спецкомендантура, за дозволом якої можна відлучатися від місця мешкання на невелику віддаль.

Табори внутрішньогосподарської обслуги концтаборової системи СССР займаються виробництвом продукції, що є потрібно для всіх концтаборів. Ув'язнені виготовляють одяг, взуття, посуд, потрібний реманент: лопати, тачки, ліжка, сінники, накривала й інші предмети. Вони також заготовляють лико, мох, лісові ягоди, гриби, ловлять рибу в річках та озерах і т. д. Такі табори не мають постійного складу в'язнів до них у більшості спрямовують людей слабосилих, інвалідів, тимчасово фізично ослаблених, хворих на хронічні хвороби (турбекульоза, рак, нирки, шлунок і т. п.).

За фізичною ознакою працездібности табори можуть бути поділені на дві катеґорії: окремі табори для в'язнів-інвалідів і табори для здібних до важкої фізичної праці.

В'язнів до інвалідних таборів спрямовують у вийняткових випадках: коли він став інвалідом підчас перебування в концтаборах або вже був інвалідом підчас арешту. Тому, що всі совєтські концтабори розприділяються також і на групи за своїм режимом, тобто, легший режим, суворий і спеціяльний режим, то кожна група таких концтаборів має власні табори для інвалідів. Так напр., на р. Адак, доплив р. Абзь (система таборів Воркути) існував до 1940 р. концтабір «Адак» для інвалідів з суворим режимом. В тому таборі відбували термін ув'язнення лише ті інваліди, які були політично засуджені за північне коло В'язні в «Адак» мешкали у вогких землячках, серед багновищ і лісів. Там перебували в'язні-інваліди засуджені терміном від 3 до 10 років. Засуджених інвалідів на термін більше ніж 10 років перетримували в іншому концтаборі. За своїм каліцтвом інваліди були різні: безрукі, безногі, паралітики, сліпі, важко хворі на серце, туберкульозники та інші. Всі вони мусіли, працювати і виконувати таборову норму праці. Праця полягала в будуванні нових бараків, копанні ровів, заготівлі моху, плетенні лаптів, виготовленні ґудзиків, ложок, мисок, збиранні в лісі грибів та ягід. Внутрішньогосподарську обслугу табору також виконували в'язні-інваліди. Частину інвалідів спямовували до праці на вапнярню, виробляти і вантажити вапно. Інвалід, що працював і виробляв норму, одержував 800 гр. хліба на день, інші ж, цілком непрацездібні, одержували 500 гр.

Мірилом виконання чи невиконання норми в концтаборах був у першу чергу хліб і його кількість приділу. Інваліди, що цілком не надавалися до праці, перебували в землянках і поволі помирали. Дотерміново з концтаборів їх не звільняли, навіть і в таких випадках, коли було вже виразно помітно, що він скоро помре.

Для чоловіків і жінок існували окремі концтабори, хоч, як уже попередньо згадувалось, що ті приписи таборовими управліннями не завжди виконувались. Одначе, табори в СССР розподіляються за статевою ознакою. З дорослими перебували разом і засуджені підлітки, т. зв. «малолетка».

Режимово всі табори можна розприділити на три категорії: звичайний режим, суворий та спецрежим, до якого зараховуються і табори-ізолятори. До таборів із звичайним режимом спрямовують ув'язнених, що засуджені за малозначними пунктами 58 ст., в більшості пункт 10 або 11, коли слідчий мав лише підозріння, що арештант належав до «контрреволюційної» організації, але доказів на те не було. До концтаборів з суворим режимом спрямовували в'язнів, обвинувачених за більш важливі пункти 58 статті: шпигунство, диверсія, саботаж, тероризм, шкідництво, але прямих доказів підчас слідства не знайдено, а до концтаборів з спецрежимом та концтаборів-ізоляторів засилали особливо великих «злочинців», згідно з ст. 58.

Кожна група советських концтаборів має власну окрему назву: Воркута, Ухто-Печорлаг, Карлаг, Свєрдлаг, БАМ, ББК, Озерлаг, Тайшет,. Потьма, Інта, Абезь, Вязьмлаг, Куйбишевлаг, Сазлаг, Дальлаг і т. д. Назву таборам привласнюють або від назви міст, біля яких вони близько розташовані, або від місцевости, де є збудовані концтабори. Всі табори займаються виробничою діяльністю для совєтської держави, навіть табори в'язнів-інвалідів. Виробнича діяльність в'язнів досить різноманітна від видобування вугілля, нафти, радія, металу до плетення лаптів, заготівлі моху та сушення грибів і ягід. Існують як виробничо-промислові, так і сільсько-господарські табори (радгоспи). Кількість ув'язнених в кожному таборі різна. Всі табори безпосередньо підлягають МВД СССР. Частину таборів до 1940 р. називали трестами або будівництвами, що дуже маскувало їх перед пересічним населенням СССР.

Напр., Ухто-Печорські концтабори мали назву «Ухто-Печорський трест»; концтабір для видобування асфальту називавсь «Асфальтитові копальні»; концтабір для видобування вугілля на Усть-Щугорі називався «Усть-Щугорське вугілля»; «Севжелдорлаг», який будував залізницю Котлас-Воркута, називався «Сєвжєлдорстрой» і т. д. На продукції, виробленій в таборі (напр., на бочкотарі, що призначена для транспортування з табору Асфальтиту), писалася назва не концтабору, а тресту («Асфальтитові копальні»).
http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:46 | Повідомлення # 7
АДМНІСТРАТИВНО-ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СОВЄТСЬКИХ КОНЦТАБОРІВ

Згідно з декретом ЦИК, оголошеного в газеті «Известия» ч. 81 від 15. 4. 1919 року, в СССР Чрезвичайною Комісію (Чека) негайно було започатковано організацію таборів примусової праці, на чолі яких поставлено начальників, що їх призначав і затверджував Відділ Примусових Праць НКВД. Декретом ЦИК від 17. 5. 1919 року коменданти організованих концтаборів вже були підпорядковані Чека.

Тим самим декретом у таборах впроваджувалась посада завідувача примусовими працями, на яку призначувано особу з Чека, а варту таборів повнила т. зв. караульна команда. До липня 1934 року найвищою керівною центральною установою концтаборів СССР було Головне Управління Примусовими Працями разом з ГУМЗ-ом, підпорядковане ҐПУ. В липні 1934 року ҐПУ вімкнено до складу НКВД, яке перебрало також від Народнього Комісаріяту Юстиції і всі поправно-трудові колонії, а для керування концтаборами і колоніями зорганізовано ГУЛАГ (Головне Управління Таборами СССР). З того часу всі совєтські концтабори, колонії, місця примусового поселення, заслання та вислання підпорядковані ГУЛАГ-ові, яке безпосередньо підлягає МВД СССР. Совєтські союзні республіки власних ГУЛАГ-ів не мають; усі концтабори підпорядковані Москві. Начальником ГУЛАГ-у є один з заступників міністра внутрішніх справ СССР.

Організаційна схема ГУЛАГ-у та його відділів і управлінь цілком засекречена. Вона ніде не оголошена, але В. Артемвєв у своїй книжці «Режим і охорона поправно-трудових таборів МВД» (Мюнхен, 1956 p., cтop. 25) подає таку структуру ГУЛАГ-у:

1. Політичний відділ (Політвідділ). .

2. Відділ кадрів (ВК).

3. Оперативно-чекістський відділ (III відділ МВД).

4. Відділ охорони і режиму (ВОХР).

5. Відділ обліку і розприділення (УРО).

6. Адміністративно-господарський відділ (АХО).

7. Культурно-виховний відділ (КВО).

8. Відділ постачання.

9. Інспекція.

10. Прокуратура ГУЛАГ-у.

11. Таборові суди ГУЛАГ-у.

12. Санітарний відділ (САНО).

13. Ветеринарний відділ.

14. Головна бухгальтерія.

15. Пляново-економічний відділ.

16. Фінансовий відділ (ФІНО).

17. Транспортний відділ.

18. Технічний відділ:

19. Лісовий відділ.

20. Сільсько-господарський відділ.

21. Гірничо промисловий відділ.

22. Будівельний відділ («Стройотдєл»).

23. Відділ промислових підприємств.

Артемвєв подає про себе, що він декілька років працював у системі МВД, а тому немов би знає побудову структури ГУЛАГ-у. Хоч Артємвєв написав книжку досить тенденційно, ставлячи головними винуватцями застосування примусової праці в СССР лише кремлівських верховодів, не розкриваючи історичного коріння совєтських концтаборів, що лежить у російському імперіялізмові, все ж з описаною ним структурою ГУЛАГ-у можна погодитись.

При МВД існує кілька головних управлінь: а) Головне Управління Поправно-Трудовими Таборами; б) Головне Управління Місць Заточення (ГУМЗ); в) Головне Управління Таборами військових та інтернованих (ГУВІ) організоване під час другої світової війни; г) Головне Управління будування залізниць (ГУЖДорс); г) Головне Управління будівництва шляхів та шосейних доріг (ГУШОСДОР); д) Головне Управління Геологорозвідки (ГУГеології); е) Головне Управління Геодезії та картографії (ГУГеокарт); є) Головне Управління прикордонної та внутрішньої охорони; ж) Головне Управління Міліції (ГУМ); з) Головне Управління Протипожежної Охорони (ГУПО); и) Головне Управління актів громадянського стану та інші.

Назва тих чи інших відділів ГУЛАГ-у свідчить про їхню функцію, компетенцію і засяг праці.

Суди і прокуратури формально підпорядковані Верховному судові та Генеральному прокуророві СССР, а фактично міністрові МВД. Ухвалення вироків та проведення слідства над в'язнями відбувається за прямими вказівками МВД.

Другою групою, підпорядкованою ГУЛАГ-ові, є управління системою таборів. Усі концтабори СССР сконцентровані в різних групах, за виробничою або територіяльною ознакою. Група концтаборів за територіяльною ознакою може собою охоплювати дуже багато різних окремих концтаборів, розташованих на віддалі сотні кілометрів. Напр., «БАМлаг» охоплював терен від озера Байкалу до м. Владивосток. Він мав у своїй групі такі концтабори: «Комітетський» (карний), Красная річка, Хорський, Гродеково, Артем-Ґрес, Романівка, Петрівка, Майха, Целуха, Річка та інші. Табори «Чібью», що потім були перейменовані в Ухто-Печорські, та розукрупнені на табори Усть-Ухта і Печора, мали такі концтабори: Усть-Вимь, Княж-Погост, Покча, Ухта (раніше м. Чібью), Кожва, Крутая, Асфальтитові копальні, Веслянка; табори Воркути мали: Усть-Воркута, Усть-Щугор, Інта, Абезь, Воркута, Адак, Савінбор і т. д. ГУЛАГ досить часто перепроваджує перегрупування концтаборів, створює нові, ліквідує старі, пересуває ті чи інші концтабори на нове місце, організує нове виробництво і т. д.; тому сталість груп, що належать до того чи іншого управління, змінюються. Напр., до 1936 року існувала група Ухта-Нафта, потім її реорганізовано в Ухто-Печорські, з початком будівництва залізниці «Котлас-Воркута», з Ухто-Печорських концтаборів виділено окрему групу та організовано нові. Всю новостворену групу названо «Сєвжєлдорлаг», а Ухто-Печорські концтабори перейменовано в «Ухто-Печортрест». Тепер ті табори знову розукрупнені. На чолі кожної групи концтаборів стоїть управління з начальником; управління охоплює всю групу, що входить до нього і в свою чергу поділяється на таборові відокремлення («отдєлєнія»). До кожного відокремлення входять декілька окремих концтаборів; окремий концтабір може поділятися на таборові пункти, таборовий пункт на ділянки, а ділянки в свою чергу на «командіровки», найменші окремі точки концтаборів.

Бувають управління, що не розчленовуються на менші адміністративні одиниці, але такі випадки зустрічаються дуже рідко. Таким чином, напр., найменуванням «Колима» чи «Тайшет» названо не один якийсь окремий малий чи великий табір, а цілу низку, кількість яких може бути більше сотні. В Ухто-Печорському таборі головний шлях, що розпочинався біля Сиктивкару (столиці Комі АССР) і закінчувався в м. Ухта, мав на всьому своєму протязі розташовані окремі невеличкі таборові пункти т. зв. «командіровки» на віддалі 70-75 км. одна від другої. На «командіровках» перебували в'язні, охорона та декілька осіб адміністрації. Завданням «командіровок» обслуговувати протягом цілого року шлях, яким етапувалися пішком на північ в'язні та тракторами і автомашинами перевозився різний технічний матеріял і інші вантажі. В'язнів етапували тільки зимою, бо шлях був ґрунтовний, перебігав через річки, болота і ліси, і влітку для етапування та перевезення вантажів не надавалося. Вантажі влітку перевозились на човнах-шнягах, що їх на товстій довгій линві тягли, йдучи по березі (бурлацьким способом) в'язні. Зимою етаповані мусіли обов'язково, незалежно від їхнього фізичного стану, пройти за день 60-70 км., інакше, якщо не дійдуть до чергової «командіровки», перебуватимуть ніч серед снігів, на лютому морозі. В'язнів, що не могли через знесилення рухатись і відставали від етапу, конвой спочатку підганяв, потім загрожував зброєю, а коли він цілком змучений падав на сніг і не був в стані далі рухатись, конвой його пристрілював. Кожний етап переходив шлях від Сиктивкару до Ухти приблизно за 14 днів, з них кожного п'ятого дня мав день відпочинку на черговій «командіровці». Таким; чином можна рахувати, що протягом 14 днів в'язні проходили до 850 км. відділі.

Ділянки, що відділялися протягом 70-75 км. від «командіровки» до «командіровки», мали ще «підкомандіровки»: одна від одної на віддалі 15 км., бо ж «командіровка» не в стані була за день обслужити шлях довжиною 75 км. Отже, можна рахувати, що на цілому протязі шляху від Сиктивкару до Ухти 1936 року існувало 57 таборових точок, які входили до складу одного табору під назвою «Ухто-Печора». В районі м. Прокоп'євськ, згідно з свідченнями поворотців з концтаборів СССР, розташовано понад 20 окремих таборів, під загальним ч. 525, у яких ув'язнено до 30000 людей.

Недалеко від Прокоп'євська розташовано 26 таборів під загальним ч. 247, з назвою «Ісправітєльно-трудовиє»; в районі м. Красноярськ існують 100 таборів під ч. 235; в районі Норильську 30 спецтаборів під ч. 384. Отже, саму назву табору, що юридично існує в російсько-совєтській термінології, як і самий «№» табору не можна рахувати за один, за ними захована велика кількість окремих концтаборів.

Загальне Управління концтабору (групою окремих концтаборів) має майже всі відділи, що і ГУЛАГ, з тією лише різницею, що деяких відділів може і не бути. Це залежить від виробничої діяльности групи концтаборів. Але обов'язково в управлінні кожної групи концтаборів існують такі відділи: політичний, III відділ МВД, охорона (ВОХР), відділ кадрів, обліку і розподілу в'язнів (УРО), культурно-виховний відділ (КВО). Ці відділи мають свої розгалуження, аж до окремого концтабору та «командировки» включно. В окремих концтаборах вони називаються «частинами», а на «командіровці» всі названі ділянки праці виконуються однією людиною, якою буває, як правило, начальник воєнізованої охорони (ВОХР-и) або один з уповноважених МВД.

Кожне управління групи концтаборів очолює начальник призначений ГУЛАГ-ом, який має окремих заступників. Начальник управління може бути тільки кадровий службовець ГУЛАГ-у, але над його працею весь час наглядає начальник політичного відділу та начальник III оперативного відділу. Він погоджує з ними всі власні розпорядження, а особливо в справі охоронної служби, додержання режиму, обліку та розподілу в'язнів.

Начальник політвідділу формально є першим заступником начальника управління групи концтаборів, але він підлягає начальникові політвідділу ГУЛАГ-у і перепроваджує в таборах «генеральну лінію» компартії СССР у всіх галузях концтаборової діяльности. Політичний відділ не має своїх розгалужень до окремих концтаборів або до підлеглої управлінню відокремленої групи, «отдєлєнія». Але в «отдєлєніях» може бути спеціяльно-уповноважений начальника політвідділу управління. В більшості своє політичне керівництво начальник політвідділу здійснює через контрольні виїзди до концтаборів та через членів партії і комсомольців, які працюють в концтаборах по вільному найму, (очевидно, що не через в'язнів, бо якщо в'язень був до арешту членом партії або в комсомолі, його підчас арешту з партії виключають). В системі концтаборів серед ВОХР-и, співпрацівників МВД та вільнонайманих, ЦК КПСС має також партійні організації, до яких належать всі члени і кандидати партії, а комсомол має комсомольські організації.

Політвідділ управління займається політично-виховною та культурно-масовою працею серед емведівсько-кадрового та вільнонайманого складу працівників системи концтаборів, а також наглядом за їхнім службовим і приватним життям. До службової діяльности III відділу начальник політвідділу не має права втручатись. Головний обов'язок політвідділу провадити в життя партійну лінію та всебічно контролювати життя таборової системи. В концтаборах політвідділ є «очі й вуха» партії.

Оперативний або III відділ очолює начальник, призначений МВД і підлягає тільки відповідному начальникові ГУЛАГ-у.

III відділ не належить до управління групи концтаборів і начальник управління не тільки не має права наказувати йому, але навіть побіжно втручатись у його працю. Начальник III відділу має право арештувати і начальника управління групи концтаборів та всіх працівників цілої таборової системи: партійців, комсомольців, вільнонайманих, вохрівців (охорону), не кажучи вже про в'язнів в концтаборах. В самому ГУЛАГ-ові III відділ це орган Комітету Державної Безпеки і його структурна організація створена згідно з інструкціями Комітету Державної Безпеки. В концтаборах III відділ не підпорядковується територіяльним органам безпеки, що працюють серед місцевого населення теренів, на яких розташовані совєтські концтабори. Структура та його діяльність засекречена, але всі політичні і кримінальні справи в концтаборах належать до компетенції III відділу, а його слідчі мають в концтаборах необмежені права. Кожної хвилини, лише з відомих їм причин, вони можуть арештувати в'язня, замкнути до ізолятора, викликати до бюра на розмови чи переслухання, не допустити до праці або зняти з праці, позбавити норм харчування, перевести в табори з спеціяльним або карним режимом і т. д.

В своїй книжці «Режим і охорона поправно-трудових таборів МВД» згадуваний уже Артємвєв на стор. 31 так характеризує функції III відділу:

Оперативно-чекістські відділи мають такі функції: а) боротьба з економічною контрреволюцією; б) боротьба з політичною контрреволюцією в концтаборах; в) вивчення і нагляд через особову частину над кадрами МВД, над вільнонайманими, воєнізованою охороною та політвідділом, включно до начальника управління групою концтаборів; г) через оперативну частину наглядати і здійснювати таборовий режим, запобігати втечам ув'язнених з концтаборів.

Оперативна частина має до свого розпорядження оперативну групу людей, яка займається питанням боротьби з втечами, окремо від воєнізованої охорони.

III відділ в кожному концтаборі, до його найменших розгалужень, створює власну агентуру (сексотів), як серед кадрового складу МВД та вільнонайманих, так і серед в'язнів; в разі потреби переводить спецперевірку, здійснює цензуру; на підставі матеріялів від УРО та співпрацівників управління табору дає характеристики на в'язнів та інший склад концтаборів; на випадок вчинення злочинів у концтаборах провадить слідство; вживає репресії та виконує присуди судів і спеціяльних рад («Особоє Совєщаніє»); спостерігає і виявляє наставлення в'язнів, їхні заміри та світогляд; індивідуально вивчає «благонадійність» в'язнів, особливо тих, які працюють на різних посадах у таборі; викриває осіб, що готуються до втечі і організує розшук втікачів; перешкоджає зв'язкам в'язні з з цивільними особами; контролює дотримання в'язнями концтаборового режиму; перешкоджає інтимним зв'язкам поміж в'язнями жінками та чоловіками і т. д.

Крім того, III відділ спостерігає та таємно контролює всю виробничу діяльність концтабору: контролює, воєнізовану охорону; створює серед місцевого населення, яке мешкає в місцевостях розташування таборів, власну таємну агентуру; контролює працю оперативних пунктів, які розставлені в населених місцях і т. д.

Кожний, хто перебував в совєтських концтаборах, знає, що таке III відділ, відчув його функції на власній шкірі і цілковито може підтвердити, що функції III відділу, які тут зазначені, відповідають правді. Оперативний відділ має необхідну кількість працівників, як кадрових, в уніформі МВД, так і таємних, у цивільному одязі. Між іншим в'язні, що працюють в III відділі таємними агентами, особливо з політичних, ніякої полегші таборового режиму не мають і дотерміново з під арешту не звільняються. Лише після звільнення з концтаборів, III відділ передає агентурну справу кол. в'язня до центрального управління МВД, а те в свою чергу, передає її до місцевого МВД на місце замешкання звільненого. Місцеве МВД може використати його як агента серед місцевого населення, а може залишити в спокої, залежно від багатьох обставин. В кожному великому концтаборі III відділ має підлеглі йому треті частини, а в малих таборах оперуповноважених.

Не менше важливим в системі концтаборів є і відділ обліку та розподілу УРО, який займається обліком в'язнів та розподілом їх в самому таборі на працю та при етапуванні до інших таборів. В окремих концтаборах цей відділ називається «частиною» (УРЧе). УРО завідує також прийняттям в'язнів до табору та звільнення після відбуття терміну ув'язнення. З рамени УРЧе в кожному концтаборі призначається нарядчик УРЧе, який щоденно ранком буває присутнім на так зв. "розводі". На «розвод» мусять виходити всі в'язні, незалежно від того, чи вони працюють на адміністративно-господарських посадах постійно, чи на тимчасових загальних працях. В таборах, де в'язні працюють в самому таборі позмінно цілу добу, напр., в шахтах, шахтарі на «розвод» не ходять. В устійнений час вони йдуть до шахти, де облік їм переводить їхній бригадир або старший наглядач. Нарядчик на «розводі» має список в'язнів і розподіляє їх на працю. Ті, що працюють постійно, йдуть до праці на свої визначені місця, а інших нарядчик призначає на ту чи іншу працю на цілий день. На розводі нарядчик також усуває того чи іншого в'язня з постійної праці або з адміністративної посади та тут же призначає на іншу, більш важчу або легшу. Після закінчення праці нарядчик вже знає, хто цього дня працював, а хто ні. Такі відомості подають йому бригадири та наглядачі. Якщо в'язень був звільнений від праці по хворобі, такі відомості подає йому лікар чи санітар табору. Список в'язнів, що працюють на ненормованих роботах та тих, хто взагалі не працював, нарядчик передає старшому нормувальнику до пляново-економічної частини табору. До нормувальника також подаються і всі відомості про обсяг виконаної праці в'язнями, що працюють на нормальній роботі. У відділі обліку та розподілу зберігаються всі особисті справи в'язнів, які прибувають разом з ними до концтаборів з в'язниць, в в УРЧе на кожного в'язня виповнюється формуляр (анкета) та особиста картка. Формулярі можуть виповнюватись також і на першому концтаборовому розпридільному пункті. Так, на в'язнів, що етапувалися до північних концтаборів в європейській частині СССР, формулярі виповнювалися в Котласі.

До формуляра і картки записуються такі відомості: прізвище, ім'я та по батькові, рік і дата народження, родинний стан, місце народження і адреса замешкання до часу ув'язнення, освіта і фах, стаття засудження і на який термін, категорія працездатности, особисті прикмети (зріст, форма обличчя, колір волосся, інші прикмети), стан здоров'я, колишня партійна приналежність. В таборі на місці ув'язнення та праці записуються до формуляра ставлення до праці, на якій в'язень працює, коротка характеристика. Характеристики поведінки та ставлення до праці складаються в таборі на кожного в'язня що три місяці. Кожний в'язень має в таборі особистий «нумер». Підчас переходу до іншого табору «нумер» може змінятися.

УРО підпорядковується одному з заступників начальника управління групи таборів, а також III оперативному відділові.

Один або два рази на рік УРЧе кожного табору заряджує т. зв. інвентаризацію концтаборовиків. Це буває тоді, коли до табору прибувають та вибувають великими етапами в'язні, або коли УРЧе так заплутається в облікові, що не може дати йому ради. На день інвентаризації праця в таборі припиняється, за вийнятком агрегатів, що їх зупинити не можна, напр. водяні помпи в шахті, парові казани, електростанція, водотяг. Табір перегороджується на дві половини; до однієї з них заганяють всіх в'язнів. В перегородці робляться «ворота», а на воротях сидять за столом працівники УРЧе. Кожний в'язень підходить до воріт (столу) і називає своє ім'я та прізвище. Працівник УРЧе знаходить його картку запитує: «рік народження, за якою статтею засуджений, на який термін?» «Заінвентаризованого» в'язня перепускається до іншої половини табору. Процедура інвентаризації відбувається до пізньої години вечора. В цей день в'язні позбавлені їжі і відпочинку. Хворих та тих, що працюють на безперервно діючих агрегатах, інвентаризується на місці їхнього перебування.

Культурно-виховний відділ (КВО). В кожному окремому таборі існує культурно-виховна частина (КВЧ). Вона ніби то займається особистим вивченням в'язнів та «їхнім перевихованням». Ніякого перевиховання КВО не провадить. Згідно з інструкціями ГУЛАГ-у, політв'язнів мають «перевиховувати» лише фізичною працею, а не ідеологічно. В КВЧе в окремих таборах в 1936-40 рр в переважній більшості працювали «битовики» або кримінальні злочинці з освітою, а очолюється КВЧе офіцером МВД. Завданням КВО організувати в таборах соцзмагання, опікуватися злочинцями-неповнолітками та умовляти «отказчиків» або кримінальних злочинців ставати до праці. За розпорядженням начальника табору, КВЧе скликає загальні збори концтаборовиків, на яких зачитується висліди виконання загального виробничого пляну та беруться різні соцзобов'язання.

Дуже рідко за дозволом III відділу, КВЧе силами в'язнів улаштовує концерти або театральні вистави.

При управлінні групами концтаборів КВО має оркестр, театр, кіно і бібліотеку, якими користуються лише кадровий склад МВД, вільнонаймані та воєнізована охорона. Фактично КВО виконує функції політвідділу і в своїй праці підпорядковане начальникові політвідділу. Начальник КВО весь час співпрацює з УРО, III оперативним відділом та воєнізованою охороною, а адміністративно підлягає одному з заступників начальника концтабору.

«Найширшу» працю КВЧ провадить серед ув'язнених жінок, де через таку «працю» бувають найогидніші випадки (бандити, рецидивісти та інші кримінальні злочинці відвідують ночами жіночі бараки, а всі повії користаються найбільшою прихильністю КВЧ).

Підчас звільнення з концтаборів КВЧ пише свою характеристику в'язневі про те, чи потребує він на «волі» працевлаштування, чи ні. В більшості таке працевлаштування рекомендується для кримінальних злочинців та безпритульних неповнолітніх, що відбули свій термін ув'язнення.

Таборовий суд і прокуратура це окремі установи, що діють лише в концтаборах і лише в стосунку до в'язнів. Суд і прокуратура начальникові управління групою концтаборів підпорядковані внутрішньо-адміністративно, а в специфічній праці прокуророві ГУЛАГ-у, який нічого загального з совітською прокуратурою не має. Це є своєрідна прокуратура МВД-КҐБ, її співпрацівники належать до кадрів МВД і діють за спеціяльними інструкціями.

Таборовий суд і прокуратура (про око) оформляють слідчі справи на в'язнів, що передає їм III відділ, яких обвинувачується в «контрреволюційній» ділянці вже в таборах. Вони також розглядають всі справи кримінальних злочинців, «отказчиків» від праці, втікачів та інших. Воєнізовану охорону, вільнонайманих та кадри МВД в концтаборах мають право судити тільки суди військ МВД.

До таборового суду в'язнів притягається переважно за:

а) систематичне порушення таборового режиму і відмовлення від праці;

б) самовільне залишення табору та втечу;

в) поповнення кримінальних злочинів у таборі та продаж таборового одягу;

г) зловживання підчас виконання праці або на адміністративній посаді, пов'язане з псуванням таборового майна або порушення виконання виробничого пляну;

г) антисовєтську пропаганду, агітацію, шкідництво, саботаж та іншу «контрреволюційну» діяльність в таборі;

д) навмисний або випадковий спротив адміністрації, організування в таборі безпорядків, страйків, масових заворушень, спротивів.

Таборовий суд ухвалює кару згідно з Кримінальним Кодексом РСФСР, але вирок завжди надзвичайно суворий, особливо за ст. 58. До нової кари завжди додається той термін ув'язнення, який залишився ще перебувати по минулій, а при повторному поповненню нового «злочину обидві існуючі кари. Таким чином в'язень може перебувати в таборі безконечно, доки його не засудять на розстріл або він сам у таборі помре.

За втечу до 1940 року в'язнів судили на 3 роки додаткового ув'язнення в концтаборах: у 1940 році до втікачів застосовано ст. 58 п. 14, тобто, саботаж, кара за якою доходить включно до розстрілу.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:46 | Повідомлення # 8
Пляново-економічний відділ. Після всіх перерахованих відділів- управління, цей відділ відограє найбільшу вагу в виробничій діяльності системи концтаборів та в здійсненні таборового режиму. Від праці пляново-економічного відділу залежить виконання виробничих плянів, рація існування концтабору з економічного погляду, кількість працюючого контигенту, зарахування концтабору до «передових» чи «відсталих» та характеристика надрядних управлінь виробничих здібностей самого начальника концтабору. Тому начальник управління завжди звертає велику увагу на працю пляново-економічного відділу, а його керівник безпосередньо підпорядкований заступникові начальника по виробництву. Пляново-економічний відділ немов у дзеркалі бачить усю працю концтабору та його рентабельність. Тому він, виходячи з заложень здійснення всякими середниками виробничих завдань, часто зударяється з карною політикою, що її застосовують у концтаборах. Одним з найголовніших підвідділів пляново-економічної частини концтабору є нормувальний, очолений старшим нормувальником, що має до своєї диспозиції підлеглих нормувальників. На нормувальників призначають або вільнонайманих, або з/к (в'язнів). В більшості це «битовики», що мають технічну освіту, або політичні, засуджені за легкі провини («контрреволюційна пропаганда») за ст. 58. п. 10 або навіть 11 (перша частина пункту). Під час другої світової війни з посад нормувальників політичних в'язнів було усунено і на їхнє місце призначено кримінальників. Від нормувальника залежить щоденний приділ хліба та харчів з кухні, нарахування грошей на особистий рахунок в'язня, одержання чергового чи позачергового таборового одягу, приділення мешкати до бараків «ударників», одержання за гроші додаткових харчів з таборової крамнички, «подяка» таборовикам від начальства за «ударну» працю і т. д. Нормувальники працюють тільки в галузі виробництва; справи дотримання режиму, охорони концтаборів, внутрішнього порядку їх не торкаються, але своєю працею вони на те побіжно впливають. Напр., в'язень іде протягом півроку до специфічної праці під конвоєм і нормувальник весь час ставить йому 100% виконання норми. До нормувальника та УРЧе не поступає ніяких відомостей за несумлінну працю в'язня і його поведінку. І коли, напр., стається такий випадок, що за браком конвоїра, не можна в'язня вислати до конче потрібної праці, нарядчик довідується у нормувальника, який відсоток виконання норми був за минулий час у в'язня і він може рекомендувати начальству висилати в'язня до праці без конвою, тобто «розконвоювання» його.

Нормувальник табору має до диспозиції від пляново-економічного відділу управління загальний довідник таборових норм, але він має право застосовувати їх у залежності від місцевих умовин праці. Одначе зловживати, щоб зменшувати норми права не має, бо його час-до-часу контролюють з III відділу та управління таборами.

Щовечора нормувальник одержує від бригадирів підписані ними відомості («рапортічку») на кожного таборовика з зазначенням виконаної ним праці. Проти фактичного виконання нормувальник у «рапорті» ставить потрібну норму та розцінку, а також вираховує проценти її виконання. Відомості передають до обліковця, що виписує хліб. Список на приділ харчів і хліба підписує нормувальник й обліковець і його передають до бухгальтера господарського постачання, а звідти на кухню та до хлібовидавця. За вироблену чи невироблену норму в'язень одержує хліб і харчі лише на третій день після виконання праці.

Нормувальник зобов'язаний сам складати і нові норми та записувати їх до спеціяльного зошита «Збірника норм». Норми виробів для праці не мають ніякого технічного обґрунтування. Вони завжди складаються (з таким розрахунком, щоб найбільш фізично міцна людина їх не виконала. Завдання норм витиснути з в'язня всі його здібності й фізичну силу та довести його до цілковитого виснаження. В боротьбі за збереження свого життя психологія в'язня під час праці спрямована на те, щоб про око вдавати, що він працює, аби при першій нагоді від праці ухилитися, зберегти свої сили, одночасно з тим «обдурити» наглядачів, осягти фальшивого виконання норми. Більшості в'язням це не вдасться і вони з розпуки та відчаю намагаються виконати норму, щоб одержати якісь мізерні, нормою приділені харчі і заслужити працею довір'я в начальства та якогось незначного полегшення свого життя в концтаборах.

Кримінальні злочинці взагалі ігнорують працю та її норми бо вони більшість свого життя перебувають у концтаборах, де їм, як «соціяльно близьким» до совєтської влади, живеться досить добре.

Як уже згадувалось, політичні мають у концтаборах суворіший або спеціяльний режим, а провізорічне полегшення його в першу чергу залежить немов би від поведінки, працездібности та виконання норм виробів. Жахливі таборові обставини життя, глибока психологічна образа за несправедливе і безпідставне засудження до концтаборів, усе це змушує політичних шукати якогось виходу з свого жахливого становища. Таким облудливим шляхом у таборах і є виконання та перевиконання норм. В'язень мимоволі починає ним прямувати, не усвідомлюючи, що згодом він буде «викінчений», бо табори в СССР існують для того, щоб поволі нищити вигаданих Москвою своїх «ворогів», а до моменту знищення витиснути на свою корить усі фізичні сили і здібності людини. З таких заложень і складаються таборові норми виробу для в'язнів.

Для прикладу наведемо декілька таборових норм виробів:

1. Шахта «Нечаяний», табори Колима. Праця при ручній тачці в шахті. Ґрунт кам'янистий, один кубометр його дорівнює 1,5 тн. ваги. Надовбати джаганом (кайлом) кам'яну масу, навантажити її лопатою на тачку, відвезти на віддаль 200 м. від місця праці і звантажити до великої купи 10 стіп висоти. Норма на одного в'язня за 10 годин праці 10 кубометрів ґрунту.

2. «Майха», табори Колима. Лісорозробка. Праця ручна інструменти: сокира, лопата, пилка-поперечка. Розчистити навколо дерева сніг, підпиляти, підрубати і повалити дерево діяметром до 40 цм. в комелі. Обрубати галуззя і сучки. Відпиляти вершок у діяметрі 10 цм. Розпиляти стовбур на дві половини. Скласти зрубане дерево у штабель на віддалі 50 м. від місця праці. Норма на одного в'язня 12 фестметрів (суцільної маси) за 10 годин.

3. «Асфальтитові копальні». Табори Ухто-Печора. а) Видовбати в шахті руками з допомогою кайла кам'яний ґрунт з вкрапленим у нього асфальтитом. Норма за 8 год. праці на одного в'язня-шахтаря 7,5 кубометрів суцільної маси. б) Перевезти ручною тачкою видовбаний ґрунт на 300 м. до отвору (ствола) шахти з навантаженням і розвантаженням ґрунту ручною лопатою. Норма за 8 годин 18 кубометрів маси. в) Пересіяти через сито здобуту масу в шахті для відділення асфальтиту від породи, кидаючи масу ручними лопатами на решета. Норма за 10 годин 14 кубометрів пересіяної маси. г) Очистити лісосіку від ріща та сучків, перенести галуззя на віддаль 150 м., і спалити вогнем. Норма на одного в'язня 450 кв. метрів за 10 годин. (Праця для слабосилих в'язнів). ґ) Перенести на собі на віддаль 0,5 км. дерево діяметром до 40 цм. в комелі, скласти його в штабель. Норма на одного в'язня за 10 годин 14 кубом. суцільної маси. д) Обкорувати стовбур дерева, здерши з нього кору ручною стругачкою. Норма за 10 годин 270 погонних метрів.

4. Вугільні шахти таборів Воркута:

а) Будова бараків з дерева-кругляків; з в'язкою кутів у лапу, прокладкою між деревом мохом, свердлінням дірок, виготовленням і забиванням шплінтів, підтесанням і перепилюванням дерева та виготовленням у дереві вийому (рову для щільности). Норма на одну людину 6 кв. метрів готової стіни.

б) Будова підлоги з дощок або дерева-кругляків, з перепилюванням, підтесуванням, припасуванням, укріплення на лежнях і прибиванням до лежнів цвяхами. Норма на одну людину 12 кв. метрів.

в) Обдранкувати стіну і прибити дранку цвяхами, з припасуванням дранки. Норма на одну людину 25 кв. метрів.

г) Закидати дранку глиною, вирівняти стіну з приготуванням глиняного розчину. Норма на одну людину 30 кв. метрів.

ґ) Затерти глину піском, з пересіванням піску і вирівнянням поверхні під льокало. Норма на одну людину 84 кв. метрів.

д) Повна будова печі, з приготуванням розчину, підтесуванням і витесуванням конфігурацій на цеглі. Норма на одну людину 0,75 кубометра готової печі за 8 годин.

е) Навантажити в шахті вагонетку об'ємом 4 кубометри і відкотити її по рейках на віддаль 50 м. Норма на одну людину 20 вагонеток.

є) Викопати рови для фундаменту в ґрунті 2-ої категорії (м'який) на глибину 1,5 метра і шириною 0,5 метра. Норма на одну людину 12 кубометрів.

ж) Викопати траншею для каналізації або водотягу на глибину 3 м. при ширині до 0,5 м., ґрунт 4-ої катеґорії (кам'янистий). Норма на одну людину 48 кубометра. При третій категорії ґрунту (напівкам'янистий) норма на одну людину 6,8 кубометра. В піщаному ґрунті 1-ша катеґорія, з перекиданням лопатою на віддаль до 25 м. норма на одну людину 18 кубометрів.

Наведені тут норми не є загальними для всіх концтаборів, бо кожне управління має власні норми, в залежності від умовин праці, виробничої діяльности та таборового режиму. Нормувальник має право завжди збільшувати, але не зменшувати норми виробів:

При великих морозах норми можуть за особистим розпорядженням начальства відповідно зменшуватися, але на те складається спеціяльний акт, який виправдує зниження норм. Акт підписують нормувальник і нарядчик, а затверджує заступник начальника по виробництву.

До 25 ступенів морозу акти не складаються і в'язні повинні працювати нормально. В частині концтаборів, якщо мороз досягає 30-35 ступенів, норми зменшуються на 15%, а в'язням на протязі кожних 4 години праці дозволяється півгодини обігріватись при вогнищах. Коли мороз досягає 40-45 ступенів, норми зменшуються на 25%, в'язням дозволяється через кожні 2,5 години обігріватись одну годину; при більших морозах норми зменшуються на 35%, а в'язні обігріваються через кожну годину протягом 1,5 години. При морозі 60 ступенів такий день мусить актуватися і в'язні не повинні працювати, однак таких приписів у таборі не дотримуються. Але це залежить від місцевих начальників концтабору.

За вказівками заступника начальника по виробництву окремим категоріям в'язнів нормувальник може щоденно ставити 100% виконання норми, незалежно від процентів її виконання. Крім III частини, заступника начальника табору по виробництву та начальника табору, ніхто контролювати нормувальника в таборі не має права. Тому досить часто нормувальники входять в угоду з бригадирами і нарядчиками для зловживання нормами, щоб притиснути того чи іншого таборовика, або ж «вивести» більший процент виконання норми, очевидно за певні хабарі. На таборовій мові фальшиве виконання і перевиконання норми називається «тухтою», а «тухту» записують по «блату», тобто за протекцією, сприянням, обдурюванням. «Блат» таке розповсюджене в таборах явище, що навіть існувала приповідка: «Блат стоїть вище Сталіна». Таборові начальники, з одного боку, ведуть з "блатом" боротьбу, а з другого сприяють йому.

Один з членів інспекції ГУЛАГ-у, об'їжджаючи табори Воркути, заявив на зібранні в'язнів: «„Блат" у таборах так розповсюджений, що коли я накажу арештувати якогось в'язня, я не є певний, що він буде заарештований, бо тільки через „блат" його не заарештують». Концтаборовому «блату» дорівнює «тухта». «Тухту» роблять усі, від пересічного концтаборовика до начальників включно. (Зрештою «тухта», явище, що розповсюджене по всьому СССР). Жахливі умови життя в концтаборах, застосування невільничої праці, жорстока боротьба за існування, щоб зберегти життя, нелюдський визиск породжують і весь час підтримують «тухту».
http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:46 | Повідомлення # 9
ПОБУТ І ЖИТТЯ В'ЯЗНІВ У КОНЦТАБОРАХ

Територія табору буває різної конфігурації, яка в більшості залежить від місцевости. Місце для табору в СССР вибирають серед лісів, боліт, у горах або там, де сама місцевість сприяє його маскуванню, унеможливлює втечу і має погані шляхи сполучення. Сама територія концтабору огороджується високим парканом з товстих стовбурів дерева впритул один до одного. Стовбури глибоко вкопані в землю, а верхня частина загострена. Поверх паркану в декілька рядів натягається колючий дріт. Бувають і табори, що огороджені лише колючими дротами. Вздовж паркану на певній віддалі одна від другої, побудовані вежі для сторожі і спостерігання. На вежах стоїть озброєна кулеметами та крісами воєнізована охорона. Ззовні вздовж паркану переходить патруль, а на ланцюгах бігають сторожові собаки. Бувають табори, що крім паркану мають також ззовні викопані глибокі рови на зразок танкових перешкод. Ліс навколо табору на певній віддалі вирубується, а місцевість зорюється, щоб можна помітити сліди втікачів. Зимою сліди помітно на снігу. Огорожа освітлена прожекторами, а вежі мають телефони та іншу сигналізацію. В паркані існує лише одна брама з будкою, через яку виходять поза табір в'язні до праці та вертаються з неї. Зсередини табору понад парканом визначено смугу на віддалі 5 метрів від огорожі, яку в'язням переходити заборонено. Вона позначена невисокими стовпцями, між якими натягнено колючий дріт. Під час зближення в'язня до забороненої смуги вартовий попереджує: «Не підходи! Стріляю!» В разі непослуху вартовий зразу стріляє у в'язня.

На брамі день і ніч дижурить вартовий, а на ніч браму замикають. Щоденно ранком нарядчик УРЧе дає на браму список з прізвищами тих в'язнів, що працюватимуть поза табором. Вартовий підчас переходу в'язнем брами звіряє список з його прізвищем. Під брамою в'язнів перебирає воєнізована варта і супроводить їх до місця праці. З того моменту УРЧе за в'язнів не відповідає. Підчас повернення в'язнів до табору їх обов'язково обшукують. Політичним в'язням, які вже відбули більше двох третин свого ув'язнення (за вийнятком спеціяльної категорії) та виявили себе поза підозрою і сумлінними на праці, за дозволом начальника табору та УРЧе іноді дозволяють ходити до праці без конвою. Рецидивістів, важких кримінальних злочинців та «отказчиків» і тих, що перебували в таборовому ізоляторі, до праці виводять тільки під вартою.

ГУЛАГ завжди прямує до того, щоб виробнича діяльність таборів відбувалася в середині самого табору. Через те велика кількість таборів охоплює собою значну площу, на якій і розміщені виробничі підприємства: копальні, фабрики, майстерні, будівництва і т. д. Лише такі табори, як лісорозробка, будування шляхів, каналів, залізниць, мостів і інших споруд, не можуть огороджувати таборовою огорожею.

Ув'язнені мешкають у бараках пересічно по 200-300 осіб. Упривілейовані в'язні мешкають в окремих кімнатах по 2-4 особи, існують інші бараки на 10-20 осіб, або окремі кімнати для одного в'язня-спеціяліста. В бараках загального мешкання збудовано або двоповерхові загальні нари, або типу вагонки. Постелі не видають, хоч у приписах ніби й сказано, що кожний в'язень мусить мати постіль. Замість постелі вживають сухий мох, прикритий мішками. Серед бараку стоїть декілька довгих столів та лавок. Зимою бараки опалюють печами, зробленими в'язнями з залізних бочок від нафти, або ж у землю вкопана довжелезна залізна рура до метра в діяметрі. Через те, що бараки дерев'яні, вони всі переповнені блощицями. Блощиці та комарі це бич в'язнів. На далекій півночі серед боліт комарів незчисленна кількість і вони прямо загризають в'язнів. Не зважаючи на жорстокий режим концтаборів, ГУЛАГ приписує видавати в'язням накомарників, які мало захищають від комарів, але це свідчить про те, що навіть сам ГУЛАГ звернув увагу на те, бо комарі... зменшують визиск концтаборовиків.

В концтаборах не існує окремо бараків для політичних та кримінальних злочинців; усі вони живуть разом, при тому «кримінальний світ» завжди тероризує політичних, а їх, як «соціяльно-близьких» заохочує і підтримує до того таборове начальство.

Крім особистого одягу, туалетного приладдя, якого взагалі немає, та посуду (їдунки, миски і ложки), інших речей в'язневі тримати заборонено. Під час погіршення таборового режиму, за вказівками III частини, УРЧе відсортовує частину в'язнів, розміщує їх в окремих огороджених бараках, відбирає у них власний одяг та одягає в таборовий. Власний одяг перебуває на схороні в комендантурі табору. Для сторожі над такими в'язнями приділяють з самих в'язнів нічну вахту, т. зв. «кругову поруку». Під час послаблення режиму таборовий одяг відбирають, а видають власний.

На кожний барак призначають старшого та днювального. Їхній обов'язок порядкувати в бараці, наводити лад і наглядати над в'язнями. Днювальний на іншу працю не ходить, він прибирає барак, постачає його водою, опалює, заготовляє дрова, одержує хліб на в'язнів і т. п. В більшості днювальні бувають таємною агентурою III частини. Листування з рідними за правилом заборонене. Частині в'язням на Воркуті дозволяли одержати на рік один лист від рідних та один надіслати від себе. Всі листи переходять цензуру III частини. Офіційної пошти в таборах для в'язнів не існує; листи відправляють через службову пошту, хоч КВЧ у кожному таборі на видному місці розвітшує «скриньки для листів». Пачки з харчами (посилки) дозволяють одержувати не кожному в'язневі, бо в'язні поділені на різні категорії щодо засуду і таборового режиму. За посилками висилають шоферів з автами або «урки» (легкої категорії кримінальні злочинці). Підчас подорожі вони розграбовують посилки, продають їх місцевому населенню, псують та нищать. Притягти їх до відповідальности ніхто на має права, бо для таборів посилки вважають справою розкошів. 98% усіх бандитських вчинків у таборах поповнюють лише кримінальні злочинці. Вони розграбовують склади з харчами, обкрадають в'язнів, нищать таборове майно, забивають в'язнів, програють у карти свій, сусіда і чужий одяг. Більшість з них, звільнившись з табору, знову виконує злочин, щоб попасти назад. Кримінальні злочинці це своєрідний совєтсько-таборовий світ, який почувається в концтаборах повноправним господарем, має свої приписи і закони, власних зверхників і про все поінформований. З ними рахується ГУЛАГ, таборове начальство та III оперативний відділ.

За неписаними таборовими законами криміналістів, у в'язня дозволяється ограбувати і вкрасти все, за вийнятком запрацьованої пайки хліба. Пайка вважається «священною і недоторканною». За крадіжку пайки хліба кримінальником, самі злодії можуть винного забити на смерть.

Загальний розпорядок концтаборового дня приблизно такий:

Підйом 4-а або 4,5 година ранку.

Сніданок: чай і хліб до 5-ї години.

Рання перевірка і призначення до праці 5-6 год.,

Перехід до праці і праця 6-13 год.,

Обід і відпочинок 13-14 год..

Праця і повернення до табору 14-20 год.

Вечеря 20 до 21 год. , Вечірня перевірка 21 година.

Кінець таборового дня і відпочинок 22 година,

В багатьох таборах в'язні працювали раніше навіть у темряві, при електричнім світлі. Згідно з приписами ГУЛАГ-у, праця на поверхні землі мусить тривати не менше 10 годин, в копальнях, під землею 8 годин. На нічні праці в'язнів призначають тільки в середині табору, напр., до збагачувальної фабрики покладів, що працює цілу добу або під землю, до шахти. День відпочинку є неділя, але він часто в'язнями не використовується, особливо коли не виконують виробниче завдання. В ці дні в'язні також мусять працювати.

Читати газети, книжки, користуватися якоюсь літературою, писати щоденники, мемуари чи твори в'язням заборонено. Наукова та спеціяльно-технічна праця, а також користуваня фаховою літературою, дозволено лише підчас службових годин праці тим в'язням, які займають в таборах відповідальні виробничо-технічні або інженерно-технічні посади. (Напр., в хемлябораторії).

За порушення таборового режиму та порядку в'язня карають. Кари бувають такі:

а) догана з оголошенням про це в таборовому наказі;

б) заборона працювати в таборі на адміністраційних посадах, усунення з адміністраційної посади та призначення на загальну фізичну або окремо важку працю;

в) отримання посиленого харчування або зменшення «нормального» харчування;

г) отримання листування з рідними та одержання пакунків для тих, кому це було дозволено;

ґ) заборона користуватися грішми, що їх час-до-часу виплачує фінансова частина для купівлі в таборовій крамниці додаткових харчів;

д) замкнення до таборового ізолятора (арешт);

е) підвищення норм праці з позбавленням «поліпшеного» харчування;

є) перенос в'язня до табору з суворішим режимом або до штрафного (карного) табору;

ж) притягнення до судової відповідальности і збільшення терміну ув'язнення, а за т. зв. систематичний «саботаж праці» присуд до розстрілу.

За розпорядженням ЦК КПСС, під час чисток в СССР у таборах переводяться розстріли політичних в'язнів, згідно з призначеною нормою: у відсотках від загальної кількости політичних. ГУЛАГ не приписує, кого особисто знищити, список в'язнів для знищення виготовляє III частина разом з УРЧе та начальником табору. До такого списку в першу чергу записують тих політичних в'язнів, що мали якісь кари в таборі, за вийнятком кримінальних злочинців.

Примітка: 1935 року, за свідченнями звільнених з таборів, розстріляно, в зв'язку з убивством Кірова, до 15% загальної кількости політичних в'язнів; 1937 року 20%; 1941 року 10%.

В'язням заборонено в бараках співати, сваритись, улаштовувати якісь забави, концерти, оркестри, деклямації і т. п. Але ці приписи виконуються не точно. В деяких таборах в'язні власними силами виготовляють музичні інструменти і улаштовують в бараках концерти або співи. Дозволено грати в доміно і шахи, але заборонено грати в карти. Політичні в більшості Захоплюються шахами або доміно, кримінальні злочинці, всупереч, картами.

Таке в загальних рисах життя в'язнів у советських концтаборах. Найгірше життя є для тих в'язнів, що перебувають на т. зв. "общіх работах". Його не можна ні з чим порівняти, таке воно гірке і знедолене. Це життя весь час відбувається в умовах постійного примусу працювати більше понад власні сили і фізичних можливостей, за постійного хронічного недоживлення. Найголовніша, провідна думка кожного в'язня: «До схочу наїстись і ухилитись від праці». І це цілком зрозуміле, коли взяти до уваги величезні норми виробів та мізерне неякісне харчування, кальорійність якого досягає щонайбільше 1 200 кальорій на день.

До війни та під час другої світової війни, денна норма харчування в концтаборах була така:

1. Хліб ячмінний найгіршої якости 500 гр.

2. М'ясо два рази на тиждень по 10 гр.

3. Ярина різна, суха по 100 гр.

4. Товщі 3 гр.

5. Борошно 15 гр.

6. Риба солена 3 рази на тиждень (оселедці, тріска) 50 гр.

7. Крупи ячмінні або «сєчка» 80 гр.

8. Цукор-«пісок» 8 гр.

9. Сіль, вода без норми.

На таких харчах роками повинні жити і важко працювати в'язні, виконуючи і перевиконуючи виробничі пляни. 1953 року харчування в таборах немов би поліпшилось (?) і пересічний денний приділ має бути такий:

1. Хліб ячмінний або пшоняний 600 гр.

2. М'ясо 3 рази на тиждень 20 гр.

3. Товщі 15 гр.

4. Ярина суха, різна 150 гр.

5. Крупи або вироби з муки 120 гр.

6. Риба солена чотири рази на тиждень (оселедці, тріска, тюлька) 60 гр.

7. Цукор-«пісок» 20 гр.

8. Сіль і вода без норми.

Для порівняння норми харчів з/к з харчами для псів ВОХР-и, Артем'єв наводить такі норми:

Кожного дня псові видавалось: м'яса волового або свинячого 500 гр., крупи 400 гр., борошна 100 гр., картоплі 250 гр., капусти 250 гр., товщів 50 гр., хліба 400 гр. Роками живуть в'язні в жахливих і важких умовинах, в непридатних до мешкання бараках, обірвані і голодні, сплять на нарах з сухим мохом або гнилою соломою; вкриваються старими мішками або рваними таборовими бушлатами; нишпорять завжди на смітниках, серед кухонних відпадків, щоб знайти там гнилу картоплину, трухляву кістку або головку від оселедця. Влітку варять різні коріння, навіть листя чи будь-яку траву, щоб заспокоїти голод, а взимку обморожують тіло і вмирають від перестуди. Ставлення до в'язнів брутальне, безжалісне, нахабне і свавільне. Вони чують тільки скажений галас, російський брутальний матюк, сварку, підгінку до праці, а часто і побиття з боку наглядачів. Людська гідність цілком ігнорується, а офіційно в'язнів як тварину, адміністрація називає «рабочая сила». В таборах заборонено навіть вживати таку загально розповсюджену і узаконену в СССР назву, як «товариш». Начальство звертається до в'язня з назвою: «зека такий то», а в'язень до начальника: «ґражданін начальнік».

За існуючими про око офіційними інструкціями бити в'язнів у концтаборах заборонено, але «закони існують, щоб їх не виконувати» (совєтсько-московська термінологія), тому в концтаборах начальство жахливо б'є в'язнів, а III частина під час допитів. Побиття в концтаборах належить до дотримання розпорядку (режиму) в таборах. Перетворення сотень тисяч в'язнів на калік, нездібних до праці на все життя, загибель від аварій, катастроф, голоду, виснаження і репресій, руйнування родинного життя це для російсько-комуністичної системи є нормальне явище, а вільний західній світ цього не завважує. Ю. Б. Марголін, громадянин ізраельської держави, який відбув в советських концтаборах 5 років ув'язнення, з своїй книжці «Подорож в країну зе-ка» пише: «... Нас привезли в дивний ліс. Кого лише тут не було? Узбеки, поляки, китайці, українці, грузини, татари, німці... Люди мишачо-сірого кольору. На них було все мишачо-сірим: якісь кацавейки, довгополі лахміття, безформені опорки на босих ногах, або лапті, на головах мишачо-сірі шапки-ушанки, обличчя теж мишачо-сірі землянистого відтинку з диким виразом... Люди, перед якими за роки ув'язнення нещастя переходять величезними водоспадами, безчисленна кількість таборової недолі, перестають нарешті реагувати на оточуючу ненормальність з гостротою нормальних людей ... Достоєвський прибув на царську каторгу молодою людиною і 4 роки каторги зламали його. Достоевський сидів в тюрмі, де було 250 в'язнів і це всі, що він їх бачив. Чотири роки перебував він в умовах, яким позаздрить кожна підсовєтська людина. На каторзі він мав власного служку, який за 30 коп. платні протягом місяця варив йому їжу, нагрівав самовар, прибирав після нього і ці гроші видавала йому казна... «Звичайно я купував собі кусень м'яса, а Йосип приготовляв її для споживання», писав Достоєвський. Про такі речі як хліб, каша, зупа, картопля в царській в'язниці навіть не розмовлялося, бо їх було досхочу. Праця була ненормована, ніхто на ній не надривався і всі харчувалися однаково. Були на царській каторзі канчуки і різки. Минуло сто років і їх заступили розстріли за відмовлення від праці... Нарешті, людина, що перебувала на царській каторзі, була завжди впевнена, що звільниться на волю, в той час, коли в советських концтаборах такої впевнености немає аж до останньої хвилини звільнення... Жахлива машина вбивства людей перемелює все населення концтаборів, а їхні залишки викидає на ліжка концтаборових лічниць, де вони швидко помирають. Помирають покірно, спокійно і тихо, помирають від різноманітних хворіб, а в більшості від цинги та водянки. Елементарна дистрофія майже завжди закінчується водянкою. На початках жахливо розпухають ноги, потім роздувається, немов у вагітної жінки живіт, тіло наливається водою, очі підпливають, а коли вода підступає до серця, в'язень помирає ...

Під впливом жахливих умов таборового життя кожна людина там поступово деформується, а коли взяти під увагу, що за часів існування совєтської влади через табори перейшло десятки мільйонів населення, кожному стане зрозумілим, що в світі не було ще такого велетенського психологічного процесу калічення людських душ, як в СССР. До совєтських концтаборів повинні поїхати десятки наукових експедицій з усіх кінців світу. На жаль, вхід до них щільно замкнений для кожного спостерігача»... (Журнал: «La Verite du Peuple», лютий 1949 p., ч. 2, Париж, стор. 23-24).

В'язні, після закінчення терміну свого ув'язнення, повинні з концтаборів звільнятися на «свободу». Тому кожний в'язень перед кінцем терміну, за вийнятком кримінальників, намагається дотриматись таборового режиму та виконати норму на 100%. Наказ про звільнення дає ГУЛАГ, якщо «Особоє Совєщаніє» додатково не засудило в'язня на новий термін перебування в концтаборах. Новий термін ув'язнення на таборовому жаргоні називається «довєсок», і таких «довєсків» 1938 року та до середини 1939 року одержало в концтаборах до 60% політичних. Наприкінці 1939 року, коли на місце Єжова призначено Берію, політичні в'язні з терміном засудження до 5 років, яким у той час скінчилося ув'язнення, були з концтаборів звільнені.

В день звільнення, якщо УРЧе одержало від УРО розпорядження, комендант табору викликає до себе в'язня і оголошує йому: «С вєщамі, на освобождєніє»! Продовж двох годин в'язень мусить зібрати всі свої речі, яких у нього взагалі немає, полагодити свої справи в адміністрації, а через дві години комендант викидає його за огорожу табору, до спеціяльного бараку «звільнених». До табору звільнений заходити більше вже не має права, бо він «товаріш» і «вольний». УРЧе вручає йому закритий пакет з його особистою справою; III частина відбирає підписку-зобов'язання, що колишний в'язень ані словом не обмовиться про все таборове життя; фінансово-бухгальтерійна частина розраховується з в'язнем, видає «запрацьовані» ним гроші або довідку до управління групою таборів, у якій зазначено, скільки грошей належиться в'язневі. Кінцеве звільнення з табору виконує Відділ обліку і розподілу (УРО) управління групи таборів. Таке звільнення пересічно триває 6-10 днів. Згідно з довідкою про звільнення кол. в'язень одержує в місцевій міліції паспорт. Паспорти видають на термін 6 або 12 місяців, з зазначенням спеціяльної серії та параґрафу закону, на підставі якого видано паспорт. За тими серіями і параграфами кожний паспортний відділ міліції, у кожній заселеній місцевості СССР, негайно ж дізнається, що власник паспорту перебував в концтаборі. Іншим в'язням видають тільки спеціяльну довідку, що він звільнений з концтаборів, а паспорт мусять видати нібито на місці його постійного мешкання. Коли така людина з'явиться до міліції на місці свого замешкання за одержанням паспорту, її спрямовують до місцевого МВД, ніби за дозволом. Місцеве МВД негайно таку людину арештує і спрямовує знову до концтабору, як соціяльно-небезпечний елемент. Вирок про засуд такій людині оголошується в концтаборі.

УРО під час звільнення або призначає для кол. в'язня постійне місце мешкання, або оголошує йому, в яких містах та місцевостях йому не дозволено чи дозволено проживати. Після оформлення всіх формальностей і документів, фінансовий відділ управління групи таборів сплачує в'язневі «запрацьовані» ним гроші, кошти на проїздний квиток до місця призначення та добові гроші для закупу харчів, на півкілограма хліба. (1940 року 1 карб, на добу). З того часу кол. в'язень вже є «вільний» і мусить переборювати всі труднощі, які зустрічатимуться йому в підсоветському житті, як кол. політичному в'язневі та чекати евентуального нового арешту.

Під час звільнення з табору в'язень має право одержати з в'язничної допомогової каси, за дозволом III частини, малу кількість грошей, як одноразову допомогу, 20-50 карб, та одержати на руки облігації за передплатою державної позики, яка розповсюджується також і на в'язнів концтаборів. В'язнична каса взаємодопомоги існує при кожному таборі і створена без згоди в'язнів. З платні кожного працюючого в'язня до взаємодопомової каси відраховується встановлений відсоток (11,5%). Гроші належать державі і лише за дозволом III частини (однак не кожний), може в'язень одержати якусь мізерну допомогу.
http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:47 | Повідомлення # 10
КАРНІ Й СЛІДЧІ ОРГАНИ В СССР

Закони, які офіційно схвалюють в Москві, на практиці не мають в СССР ніякого рішального значення. Вони служать лише середником російсько-комуністичної пропаганди для підсовєтського населення і західнього світу, що формально, хоча й фальшиво мусять стверджувати про законність та правопорядок в СССР.

Реґулятором правних відносин в СССР є не закони, а всі інструкції до них, ухвали та роз'яснення, які в самій основі грубо порушують зміст офіційних законів, а досить часто касують і саме їхнє значення. Інструкції, доповнення і поправки до законів частинно публікуються офіційно в пресі, а в більшості бувають таємні. Згідно з такими інструкціями і ухвалами діють всі судові та позасудові органи СССР.

1928 рік, був роком швидкої ліквідації НЕП-у та переходом до приспішеної розбудови економічно-мілітарного потенціялу російсько-комуністичного імперіялізму, з прицілом на далеку мету, то зн. загарбати і поневолити весь світ. В зв'язку з цим 14-ий та 15-ий з'їзди компартії ухвалили швидкий перехід до: розбудови державної промисловости, колективізації селянства, швидкого знищення національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів, опанування для мілітарної мети віддалених російських районів, безоглядної русифікації підсовєтського населення шляхом виселення, переселення, заслання та вимішування, а все це діялося під керівною ролею «великоросіян».

Активне виконання ухвал 14-го, 15-го та інших наступних з'їздів компартії, переводили ОҐПУ, суд і прокуратура.

Свої вироки, суди ухвалюють формально на підставі матеріялів та висновків прокуратури або органів міліції та ОҐПУ і лише тоді, коли ці органи передавали справу до суду. В більшості ж політичні справи розглядалися в позасудових органах, де й ухвалювався вирок.

У своїй доповіді на 16-му з'їзді ВКП(б), Сталін офіційно заявив про потребу репресій в СССР. (Й. Сталін т. 12, стор. 302. Госполітіздат, Москва). На підставі вказівок Сталіна, прокуратура вже більше не дотримувалася норм кримінальних процесів. Напр., в слідчих справах прокуратури часто не було постанов про те, що підслідчий притягається до відповідальности за тією чи іншою статтею, не було постанови про потребу арешту обвинуваченого, протоколів закінчення попереднього слідства і т. п., а замість висновку про обвинувачення в справах знаходилась коротка постанова про притягнення арештованого до судової відповідальности. Досить часто у судовій справі не знаходились протоколи допиту обвинуваченого. Таке саме спрощення панувало і в судах. Свої засідання вони відбували наспіх без попередньої підготовки; свідків до розправи не кликали, суд обмежувався доказами свідків в некористь обвинуваченого, а єдина кара була заслання до концтаборів (ув'язнення). Якщо на розправі були присутні оборонці (адвокати), то вони на ділі не мали оборонного слова, а прокурор мав право бути присутнім в кімнаті нарад суду. В ці часи беззаконности, ЦИК СССР ухвалив постанову з 7. 8. 1932 року «Об охране социалистической собственности». За прямими вказівками ЦК ВКП(б). за цим законом були засуджені до концтаборів сотні тисяч населення, особливо в Україні, коли там шалів голод (1933 p.). Засуджували за найменшу провину, яку можна було розглянути адміністративним порядком. 22. 8. 1932 р. ухвалено закон про боротьбу з спекуляцією, а 8. 12. 1933 р. «Про відповідальність за псування виробничої продукції». Знову заслано до концтаборів сотні тисяч, яких обвинувачено в контрреволюції. Щойно за вказівками ЦК ВКП(б) 1934 року Верховний Суд та Прокуратура СССР скликали нараду своїх працівників, де було стверджено, що «в органах суду і прокуратури заіснували: величезні викривлення та помилки підчас застосування в житті законів з 7. 8. та 8. 12., запал до масових репресій, спрощення та інґнорування вимог процесу. Одначе в'язням, засудженим за тими законами раніше, від того не полегшало; їхні справи не переглянено і їх з таборів не звільнено. Навпаки, табори поповнились новими в'язнями, бо 13. 5. 1935 р. ЦК ВКП(б) створено спеціяльну партійну комісію безпеки для ліквідації «ворогів народу». До комісії увійшли: Сталін, Жданов, Єжов, Маленков, Вишинський та Шкірятов. 26 червня 1940 року ухвалено закон про заборону самовільного залишення праці на підприємствах та прогули. За новим законом стосували масові обвинувачення, арештували і засуджували до трьох років ув'язнення, а під час другої світової війни від 5-ти до 8-ми років. 10 серпня 1940 року ухвалено закон про відповідальність за дрібні крадіжки і хуліганство, 31. 5. 1941 року ухвалено указ про притягнення до судової відповідальности неповнолітніх. Під час війни ухвалено низку постанов, за порушення яких карали щонайменше 5-ма роками концтаборів, або замінювали призначенням покараного до карних військових батальйонів на передову лінію фронту. 15. 11 1943 р. ухвалено закон «Про відповідальність за розголошення державної таємниці та втрату таємних документів». 4 червня 1947 poкy ухвалено указ про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна, а та кож про посилення охорони приватної власности громадян, якої підсовєтське населення майже немає. 26. 5. 1947 року ухвалено указ про скасування в СССР кари смерти, а 12. 1. 1950 року знова його запроваджено для «зрадників батьківщини, шпигунів, диверсантів». Кару смерти, згідно з указом з 7. 5. 1954 p., стосується і до вбивців. Згідно з вказаними законами, засуджували до концтаборів від 5 років і більше, замість декількох місяців, що практикувалися раніше. Крім перерахованих законів, в СССР існує Кримінальний кодекс з своїми додатками, згідно з яким засуджують підсовєтських громадян до різних в'язничних кар, концтаборів, на заслання, в спецколонії і т. д.

Всі судові органи СССР очолює Верховний суд, який має: а) колеґію для цивільних справ, б) колегію для кримінальних справ, в) залізничну колеґію** В 1937 р. скасовані.), г) воднотранспортну колеґію*), д) воєнну колеґію. Йому підпорядковані республіканські Верховні суди, а цим крайові і обласні суди з народними судами включно. У військових округах діють окружні військові трибунали, що підпорядковані окружним. Крім того існують воєнні трибунали МВД та воєнні трибунали воєнно-морської фльоти та інші суди з своїми розгалуженнями.

Характеристичним є те, що до війни кару смерти в СССР виконували тільки через розстріл, немов би з гуманістичних засад до смертника. Під час війни впроваджено виконання кари смерти і через повішення. Кару повішення впровадив сам Сталін. Він сказав на її виправдання: «Буржуазія західнього світу не застосовує гуманітарних засад до засуджених на смерть бійців-революціонерів, вішаючи їх, чому ми мусимо бути милосердними до буржуазії та її агентури?» Кара через повішення не скасована в СССР і дотепер. Крім офіційних судових органів, в СССР функціонують у широкому засязі органи т. зв. позасудової розправи. Початки її поклала Всеросійська чрезвичайна комісія (ВЧК), яку очолював Ф. Дзержинський. Протягом усього часу існування ВЧК, вона в своїх жорстокостях не мала меж, а особливо після ухвали ВЦИК і СНК РСФСР у 1918 році «Про червоний терор». Ця ухвала наділила ВЧК необмеженими правами, яка і навіть за відсутністю доказів обвинувачення мала право репресувати та ліквідувати кожну підсовєтську людину. Досить було слідчому ВЧК обвинуватити та записати у протоколі допиту: «розстріляти як ворога», як таку людину зараз каралося розстрілом. Однією з метод ВЧК було масове ухвалення вироків кари смерти за списком. До списку записувалися ув'язнені, яких ВЧК вважало за потрібне розстріляти; цей список затверджувала спеціяльна трійка, яка фактично списку не розглядала, а лише підписувала його та передавала комендатурі до виконання.

Найбільше жорстоко шалів червоний терор на поневолених Москвою неросійських землях. Російський народ не тільки з великим захопленням привітав нову совєтську владу та комуністичну партію, але активно ввімкнувся в її боротьбу за утримання влади та поновив поневолення неросійських народів. Перші частини червоної гвардії складалися виключно з росіян: Червона армія, що була організована на місце , червоної гвардії, також складалася на 95% з росіян центральних губерній Московщини. Разом з Червоною армією на поневолені Москвою неросійські землі прибула і Всеросійська чрезвичайна комісія.

Сваволя, жорстокість і терор Чека на місцях досягли такої сили, що ВЦИК РСФСР влітку 1919 року навіть був змушений ухвалити спеціяльний декрет, в якому докладно перераховувалися злочини, що їх має право розглядати Чека. Той декрет не був скасований і залишився в силі для ОҐПУ, ГУДБ, НКВД, а тепер КДБ та МВД.

В Червоній армії був створений «Особий Отдєл» орган ВЧК, який залишився і до цього часу. Під час другої світової війни він називався «СМЕРШ». Особливий відділ ВЧК контролювався тільки «Реввоєнсовєтом» РСФСР і виконував лише його завдання. Начальник відділу належав до членів колегії ВЧК, а загальне керівництво працею Особливого відділу здійснювала ВЧК.

Особливий відділ є орган аґентурної розвідки і контррозвідки в совєтській армії і нічого спільного з військовою розвідкою не має. До його функцій належить також справа слідства і допитів та функції позасудової розправи в армії. В оперативній праці Особливий відділ пов'язаний з Військовим трибуналом, який має юридичне право давати вказівки в справі слідства, контролювати дотримування приписів ув'язнення арештованих, звільнити арештанта та повернути справу на дослідження. Але фактично Особливий відділ стоїть навіть над Військовим трибуналом, бо Військовий трибунал є лише суд, а Особливий відділ орган Комітету державної безпеки (КДБ). Він втручається в судову діяльність Військового трибуналу (ВТ) та навіть впливає на вироки.

Рішенням 9-го з'їзду совєтів 6. 2. 1922 року ВЧК перетворено в ҐПУ. Але права колегії ҐПУ в позасудовій розправі не були обмежені. Для арештованого не було ніякої різниці, що ВЧК знищувала його без юридично-правного оформлення, а ҐПУ повинно було акт знищення чи репресії передати до судової колегії ҐПУ на формальний розгляд і затвердження, тобто дотримувалась правна юрисдикція. Але, як було заведено у ВЧК, так само розглядала присуди і колегія ҐПУ, тобто без участи обвинуваченого, свідків та адвокатів. Присутнім був тільки прокурор ҐПУ, який фактично з загальною Совєтського прокуратурою нічого спільного не мав, підлягав їй формально і числився в постійному складі працівників ҐПУ. Він мав і спеціфічну назву: «прокурор ҐПУ». Його справою було підписати, не розглядаючи, протоколи обвинувачення та сприяти, щоб колегія ҐПУ ухвалила той вирок, який вимагає слідчий, або жорстокіший. ҐПУ не мало права також розглядати і загальнокримінальних злочинців, а слідство таких злочинців вела звичайна прокуратура та передавала їх на розгляд т. зв. народним судам. «Контрреволюційні» справи розглядало тільки ҐПУ, а в спеціяльних вийнятках колегіями Верховного суду, або Військовим трибуналом тоді, коли ЦК ВКП(б) потрібно було надати справі пропаґандивного розголосу.

Від 10. 7. 1934 року, коли ҐПУ стало належати до складу НКВД, як Головне управління державної безпеки (ГУДБ-е), частину контрреволюційних справ, розглядається військовими трибуналами округ, а також «Спецколеґіями», зорганізованих при обласних судах та верховних судах СССР.

Таким чином, згідно постанови ЦК і СНК, з 7. 10. 1934 року, найважливіші контрреволюційні справи повинні були б розглядатися судовими органами, а колегія ҐПУ, яку названо «Особим Совєщанієм», мала обмежені права і правосильна була розглядати тільки справи, за якими ухвалювався вирок до 5-ти років ув'язнення. Але такі обмеження прав ҐПУ залишилися на папері; «Особоє Совєщаніє» і далі виконувало позасудову розправу в найширшому обсязі, бо більшість судових справ вирішувалась в ГУДБ-е.

Під час другої світової війни органи НКВД-МҐБ цілком перебрали до своїх рук всі функції судових органів СССР, хоч юридично такі існували весь час. Народні та обласні суди зліквідовано, а на їхнє місце створено військові трибунали запілля, функціями яких кермувало НКВД. Вони навіть формально не підпорядкувались міністерству юстиції. Кримінальне право СССР передбачає більше ніж два десятки різних кар. Вони перераховані в постановах ЦИК СССР з 8. 8. 1936 року та з 19. 4. 1943 року, а також в 13 статті «Підставових норм кримінального законодавства СССР» (Збірник законів 1924 р. 1-24, cтop. 205). Ці кари такі: а) розстріл (а тепер і повішення); б) оголошення поза законом; в) тюремне ув'язнення; г) заслання до концтаборів; ґ) позбавлення свободи в місцях загального ув'язнення; д) заслання до призначених місцевостей на примусові праці; е) висилка; є) переселення; ж) позбавлення громадянських прав; з) конфіскація майна; і) заборона працювати на відповідальній посаді; к) приділення вояків до карних батальйонів; л) умовна примусова праця; м) стягнення частини заробітної платні протягом визначеного терміну; н) виселення за кордони СССР (не застосовується).

Перераховані кари застосовуються до підсовєтських громадян кожна зокрема, або враз з іншою. Загально визнаною і найбільше розповсюдженою карою в СССР є заслання до концтаборів, тюремне ув'язнення, виселення, переселення та кара смерти. Всі інші застосовуються дуже рідко, а деякі цілком не застосовуються. Кари, які не застосовуються, існують тільки для пропагандивних цілей, що немов би, мусять підтверджувати гуманізм совєтського суду. Заслання та виселення за межі місцевости постійного мешкання передбачені 36 статтею кримінального кодексу РСФСР, а заслання до концтаборів на поправно-примусові праці (ст. 30), яка, починаючи з часів створення советських концтаборів, застосовується масово.

Законний спротив поневолених народів чужій владі та її режимові, совєтсько-російські каральні органи підводять під один, або декілька пунктів 58 статті кримінального кодексу СССР, яка звучить так:

Стаття 58, пункт 1, окреслює взагалі що таке є т. зв. контрреволюційний злочин. Контрреволюційною дією, пишеться в статті (пункт 1), визначається всяка дія, яка спрямована до повалення, підривання або послаблення влади рад працюючих та вибраних ними згідно з конституцию СССР і уряду СССР; або підривання або послаблення зовнішньої безпеки СССР та підставових господарських, політичних і національних завоювань пролетарської революції...»

Стаття 58, пункт 2, передбачає кару за збройні повстання на советських теренах, або вдертя на терени СССР збройних банд, захоплення влади в центрі та на місцях в тих же цілях, а також насильне відірвання від складу СССР якогось терену. За такі злочини винні караються тільки карою смерти, хоч пункт 2 передбачає також і таку кару, як оголошення «ворогом трудящих» та вигнання з СССР до чужих країн на постійно. Але такий присуд був застосований в СССР лише єдиний раз і до однієї людини, тобто до Троцького, якого потім агентура МВД всеодно вбила.

Пункт 3 тієї ж статті, карає підсовєтське населення за контрреволюційні зв'язки з іншими державами або з її представниками.

Згідно з цим пунктом була засуджена численна кількість людей, що маючи за кордоном своїх рідних, листувалися з ними або одержували від них якусь матеріяльну допомогу. Так, 1931-33 pp. в СССР oфіційно існували спеціяльні крамниці «Торгсін» (торгівля з чужинцями), у яких підсовєтське населення мало змогу купувати лише за золото та закордонну валюту різні товари в необмеженій кількості. Деяка частина населення України, маючи за кордоном (в США, Канаді та в Західній Европі) рідних, одержувала офіційно через совєтський банк закордонну валюту і набувала в крамницях «Торгсіну» потрібний крам. Банк реєстрував таких осіб, а потім списки передавав до ҐПУ. Всі зареєстровані в банку особи, або ті, хто купив у крамницях дещо, за свій шлюбний перстень, золотий нашийний хрестик, сережку чи навіть за свої золоті зуби, були потім арештовані, заслані чи ув'язнені в концтаборах, згідно з ст. 58, пункт 3.

Пункт 4 карає підсовєтських громадян за проявлення якої б то не було допомоги «тій міжнародній частині буржуазії», яка не визнаючи рівноправности комуністичної системи, прямує до її повалення. Таким чином, якщо якась підсовєтська людина з власної ініціятиви (приватно) порадить закордонному туристові набути в крамницях СССР якусь річ, така людина може бути покарана концтаборами на термін не менше трьох років з конфіскацією майна, а за більш важких обставин карою смерти.

І коли сучасні закордонні туристи, які їдуть до СССР на основі т. зв. «мирного» курсу Кремля, дивуються, чому з ними в СССР населення приватно не бажає говорити або не хоче зустрінутись десь цілком в приватному мешканні, як це буває на Заході то немає чого дивуватися, бо такі розмови і приватні зустрічі караються згідно з ст. 58, п. 4.

Пункт 5 вже не існує, його скасовано, але його увімкнено до пункту 6. Пункт 5 передбачав відвідини контрреволюційних зборів з метою передавати таємні державні відомості.

Пункт 6, охоплюючи собою і 5, карає підсовєтське населення за шпигунство. Найменша кара це 3 роки ув'язнення в концтаборах з конфіскацією майна, найвища розстріл.

Після продажу КВЖД всі совєтські службовці залізниці включно до прибиральниць, що працювали за кордоном, в Манджурії, були арештовані і обвинувачені у вигаданому емведистами шпигунстві і засуджені до ув'язнення в концтаборах за п. 6, на термін 5 років і більше.

Пункт 7, це так звана економічна контрреволюція або саботаж. Найменша кара передбачається від 15 до 25 років ув'язнення в концтаборах а5о розстріл.

1936 року в Україні в с. Верхня Лепетиха, Херсонської области, згоріла народня школа. Її сторож перед ранком напалив в клясних печах. Через те, що бовдур був зіпсутий (давно не ремонтувався), загорілися крокви, через що й сталася пожежа. Сторож школи був арештований прокуратурою і обвинувачений в недбальстві та недогляді. Найвища кара за таку вину передбачається 3 роки в'язниці. Але у справу вмішалося НКВД, перебрало її до власних рук, перекваліфікувало «злочин» за ст. 58, п. 7, як саботаж і сторожа було засуджено на 10 років до концтаборів.

Ст. 58, пункт 9, карає за диверсії (підпал, руйнування вибухами, інше пошкодження шляхів сполучення, громадських і державних будинків, колгоспів, підприємств). Найменша кара 15-25 років ув'язнення або розстріл.

Масові арешти та засудження до концтаборів в СССР відбуваються за ст. 58 пп. 10 і 11. Десятий пункт карає за пропаґанду і агітацію, яка немов би закликає населення до повалення, ослаблення або підірвання совєтської влади, а 11, це є різного роду організаційна діяльність, що спрямована до виконання контрреволюційних злочинів, передбачених ст. 58.

Під час єжовсько-беріївських чисток, а також по другій світовій війні, основна маса ув'язнених в концтаборах була засуджена «Особим совєщанієм» за пп. 10 та 11.

Судилося навіть за жарти (на 5 років). Відомо було, що найбільше антисовєтських жартів складали в самому Кремлі, а їх майстром був немов би Радек. Отже, існував такий жарт: Сталін говорить до Радека: «Час тобі вже перестати складати жарти про совєтську владу». Радек йому відповідає: «Складаю жарти про совєтську владу це правда. Але, скажи, Йосипе Віссаріоновичу, чи совітська влада взагалі не є жарт?». Якщо цей жарт передала одна особа другій, обох засуджували до 5 років ув'язнення в концтаборах. Коли підчас оповідання жарту було вже 3 присутніх, то це розглядали як «організацію», а згідно з пп. 10 і 11, таких засуджували від 5 до 10 років.

Пункт 12, передбачав фальсифікацію різних державних документів та облігації державної позики. Цей пункт тепер, як контрреволюційний злочин, скасований і розглядається тільки як кримінально-злодійський вчинок, за який розстрілом не карається.

Пункт 13, 58-ої статті, передбачає кари за службу в поліційних та інших карних органах за царських часів, або в громадянську війну. За цей «злочин» найменша кара 10 років ув'язнення. В Україні ст. 58 має в кримінальному кодексі ч. 54, а чергування пунктів та їхній зміст такий саме як і в ст. 53.
http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Бібліотека » Різне » Історія України » Концентраційні табори в совєтському союзі
Сторінка 2 з 5«12345»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика