Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 512345»
Бібліотека » Різне » Історія України » Концентраційні табори в совєтському союзі
Концентраційні табори в совєтському союзі
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:43 | Повідомлення # 1
БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКОГО ПІДПІЛЬНИКА Серія друга, ч. 2.

Андрій Микулин

Концентраційні табори в Совєтському Союз

Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів

1958

ВСТУП


«Вони бояться правди хай світ почує правду!» такий епіграф написав український автор Василь Савченко на своїй книжці «Безимлаг», виданій в Авгсбурзі 1948 року.

«Вони» це ті, в кого руки залиті кров'ю мільйонів невинних жертв українського й інших неросійських народів СССР; це ті, що на одній шостій частині світу запровадили таке рабство, якого не бачив світ за часів середньовіччя. Це большевики, московські імперіялісти, колонізатори.

Не зважаючи на те, що російська імперія існує вже більше чотирьох сторіч, а сучасна комуністично-російська система майже 40 років, світ і до цього часу мало поінформований про жахіття в тюрмі народів СССР. Навіть тоді, коли протягом 1955-1956 pp. на Захід повернулася численна кількість кол. вояків німецької армії, що потрапили під час другої світової війни до російського полону і, як живі свідки нелюдських знущань у советських концтаборах, свідчили про масове народовбивство, арешти і заслання в СССР, світ, далі майже не звернув на те уваги. Знову ж, коли українська еміграція на Заході, маючи численні свідчення й оригінальні документи від запроторених до советських концтаборів українців (напр., з Мордовських концтаборів), закликає вільний західній світ вжити супроти носіїв російського імперіялізму та його допоміжних сил моральних і матеріяльних санкцій, вільний світ не то що вперто мовчить, але й ще поступово вплутується в коло московської коекзистенції, вишукує шляхи мирних контактів та співпрацює з народовбивцями, а цим самим посередньо сприяє системі невільництва і концтаборів у СССР.

Видаючи книжку «Концентраційні табори в Совєтському Союзі», ми хочемо відкрити бодай частину заслони, де як свій, так і чужий читач зрозуміє суть жахливої політики, що її практикує червона Москва на неросійських народах.

ІСТОРИЧНІ КОРІННЯ МОСКОВСЬКО-СОВЄТСЬКИХ КОНЦТАБОРІВ

Система замкнення до концентраційних таборів з найбільш примусовою працею, ізоляцією від вільного життя, методою жорстокого і брутального знущання над сумлінням і шляхетними почуттями душі людини, над релігійними переконаннями і людяністю винайдені не сучасною, існуючою в СССР, комуністичною владою. Цю систему одержано в спадщину ще від російських царів, коріння якої тягнуться з глибокої давнини віків, тобто з часів творення московської держави, з часів виникнення т. зв. «великоросійської» нації. Напр., російська історія твердить, що ще за часів московських князів Ярослава "Тверського та Василя Костромського в Суздальських князівствах існували тюрми та князівські катівні («застєнкі»), до яких бояри і князі замикали своїх противників на довгі роки, і тримали їх під спеціяльним режимом. В російській історії** С. Ф. Платонов: «Учебник Русской Истории». Буенос-Айрес, 1945 р., стор. 75.) стосовно уділового порядку Суздальського князівства в XIII-XIV сторіччях занотовано: «В гонитві за "промислами" (грабунками) у князів чимраз більше зростало і зміцнювалось почуття відчуження та розвивалось відверте хижацтво. Вони дивились один на одного, як на постійних ворогів та суперників і при першій нагоді грабували один одного, забивали на смерть, а в ліпшому випадку замикали ворогів до в'язниць, де ті потім знаходили свою смерть, або на наказ князів та бояр їх передчасно забивали».

Московський князь Іван III 1478 року, захопивши військовою силою м. Новгород, дуже жорстоко розправився з новгородцями. Він вивіз (депортував) до Москви і там ув'язнив новгородського архиепископа Сергія, багатьох новгородських бояр покарав на смерть, інших замкнув до в'язниць, а пересічне населення виселив з новгородських земель на схід московського князівства. За наказом Івана III з Новгороду були також виселені німецькі купці та торгівці. За прикладом Івана III діяв і його син, московський князь Василь III. 1510 року він знищив м. Псков і зліквідував псковське віче, з самого міста депортував до Московщини 300 родин, а на їхніх маєтках поселив корінних москалів. У зв'язку з таким брутальством московських князів, псковський літопис записав на своїх сторінках таке: «Гіркими сльозами оплакували псковичі втрату власної вікової вольности, а населення бідне не зазнало правди московської».

1517 року Василь III заарештував рязанського князя Івана, а його князівство прилучив до Москви. Подібно, як і в Псковщині, рязанців вигнано юрбами до московської волости, а на їх місце поселено москалів. Робилося це, як стоїть у російській історії, для того, щоб знищити в них бажання до повстань, заколотів, бунтів та відокремлення від Москви. Те саме зробив Василь III з Сіверськими землями та їхнім населенням. Свою дружину Соломонію (з роду Сабурових) Василь III замкнув до манастиря і силою постриг її в монахині.

В ті самі часи в суздальських князівствах, які становили московське царство, було запроваджене вже й кріпацтво. Князі роздавали «служимим» людям землю з її населенням, а за те, що землевласник (поміщик) служив з «своєї землі» державі, селянство було змушене працювати на землевласника, обробляти його лани та сплачувати податки. Селянам заборонено самовільно залишати землевласників і переходити на поселення до інших, а щоб закріпачити їх напостійно, землевласники записували селян до «письменних» ватаг і вони рахувалися закріпаченими до тієї землі, до якої їх приписано.

В XV сторіччі на Московщині з'явилася велика кількість манастирів, серед них особливо визначалися в Костромському, Галічському, Вологодському та Білозерському краях, а також на Соловетських островах, що знаходяться на Білому морі Соловецькі острови, це є група островів, які розташувалися при вході в Онезьку губу; найбільший з них називається Соловецький (площа до 800 квкм). На цьому острові, серед хвойних лісів, озер та боліт, побудовано 1496 року Соловецький манастир. Манастир мав до 75.000 га землі, багато лісів та озер.

Ще за московського царя Івана IV (Грозного) манастир став місцем заслання царських нелюбимців і противників. 1560 року Іван Грозний заслав на Соловки свого любимця, боярина Сильвестра, а після завоювання Казані, замкнув до Білозерського манастиря татарів-вихристів і частину «служимого» люду царського двора. Після завоювання Казанського ханства такі неросійські народи, як мордвини, черемиси, чуваші, вотяки, башкіри були «прівєдєни» до покори і підлеглости Москві, а бунтівників замкнено до вязниць або покарано на смерть.

Заславши Сильвестра на Соловки, цар вигнав з московських земель на еміграцію боярина Адашева, а князь А. Курбський змушений був сам тікати від московських порядків за кордон до Литви (1564 p.).

Коли розглянемо запроваджену царем Іваном Грозним його «опріччіну», то завважимо повну аналогію з сталінщиною. Іван Грозний, так само, як і Сталін не задовольнився своєю немилістю до окремих бояр, а задумав знешкідливити все боярством Забираючи одне за другим місто в оприччину, опричники-бояри з царського двора виселяли на окраїни московської держави всіх «небезпечних і підозрілих» людей, позбавляючи їх майна та землі. Майно ставало власністю бояр-опричників, а землю конфісковано на користь держави, яку потім «поздавано» царським любимцям. За свідченням російської історії, під час царювання Івана Грозного відбувалося примусове виселення та переселення великої кількости мешканців з боярських «вотчин» на інші «простори» московської держави. С. Платонов москаль, який теж за большевицької влади працював академіком у московській академії і був засланий за «фальшування» російської історії, що й загинув у естетських концтаборам, у своєму «Учєбніку Русской Історії», про який уже згадувано, на стор. 125 писав: «Цар Іван не тільки виганяв знатних та пересічних людей з вотчизни, але за його наказом рубали голови не десяткам, а прямо таки сотням "зрадників" ... 1570 року, маючи якусь підозру на новгородців, він пішов на них війною, як на справжніх ворогів і винищив без суду та дослідження тисячі новгородців протягом кількох тижнів... Впродовж багатьох років опричники вдиралися в приватні мешкання, проливали невинну кров, ґвалтували, грабували та конфіскували майно й їх ніхто за те не карав, бо вони "виводили ізмену" в державі».

Використовуючи занепад Київської Русі-України, Іван Грозний вирішив захопити військовою силою «Дике поле», тобто частину України. Для цього створено в Москві спеціяльну загарбницьку раду з людей, що «знають ту справу» та випрацьовано загальний плян дій завоювання. За пляном московської ради на кордонах Московщини з Україною будувалися укріплення, на будову яких вербувалися «беглиє» москалі з Московщини, що шукали собі азилю в Україні та на Кубансько-Донських просторах. Будова московських укріплень і твердинь, які немов би були потрібні для сторожі кордонів та для захисту від кочовиків, чимраз більше посувалися на південь, а на прикінці XVI сторіччя все «Дике поле» до верхів'я ріки Ворскли та Північного Дінця було забудоване московськими фортецями і прилучено до московської держави. Українське козацтво, яке ставило спротив московському поневоленню і загарбництву, посунулося на південь України і сконцентрувалося на низовинах Дінця та Дону (від того і пішла назва «низове козацтво»)** Мирне населення та козацтво, що потрапляло до московського полону, було або винищуване, або силою виселюване па московські землі, або ж змушуване платити великі податки для царя.).

За царя Івана Грозного був захоплений і Сибір. Похід на Сибір започатковано 1581 року вільними козаками з низового та приуральського козацтва, на чолі з отаманом Єрмаком Тімофеєвим. Єрмака з його козаками взяли собі на службу російські заводчики Строганови, щоб охороняти власні володіння на річці Камі та на середній течії річки Уралу від нападу вогулів, вотяків, остяків і сибірських татар. 1582 року Строганови вислали проти татарського хана Кучума на річку Іртиш загін Єрмака, численністю 840 вояків, який розгромив Кучума, завоював ханство і повідомив про це Строганових. Строганови в свою чергу повідомили про цю подію царя Фйодора, який вирядив до Сибіру власне військо, яке 1598 р. розбило Кучума і протягом довгих років Сибір був загарбаний, а частина його «інородців» (чужинців) була силою виселена на північ Московщини, до т. зв. сучасних Комі, Удмурдської, Чуваської та Мордовської АССР.

Не ліпшим за Івана Грозного був і цар Борис Годунов (з боярського роду татарина Мурзи-Чєта). Перше його царське поступування, це заслання митрополита Діонізія та невигідних цареві бояр. Потім він заслав і вбив на засланні князів Шуйських, за що, як свідчить російська історія, «русскіє люді хвалілі царя, как умелого правітєля». Борис Годунов, перший з російських царів, запровадив московсько-православне патріяршество і відокремив російську православну церкву від Візантії, цілковито підпорядкувавши її світській владі. Він також ухвалив перші укази про закріпачення селян. На сумлінні Бориса Годунова лежить і вбивство у м. Угличі царевича Дмитра, що започаткувало «смутні часи» в Московщині.

Продовжувачами московської політики заслань, грабунків та ув'язнень були й усі інші царі Василь Шуйський, Михайло та Олексій Романови.

В часи царювання Олексія Романова українська держава на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким зросла до могутньої козацької держави, з якою Москва 1654 року уклала Переяславський Союз (а не «возз'єднала» Україну з Московщиною, як це фальшиво насвітлює царсько-російська та сучасна совєтська історія). Згідно з Переяславським договором «в справах відносин між Україною і Москвою складені були «статті», в яких Україна виступає як держава з суверенним гетьманом на чолі, з правом дипломатичних зв'язків з іншими державами, з власним військом (60.000, в її розпорядженні є все господарство країни, власна замкнена кордонами територія»** Вступний курс Українознавства» Мюнхен, 1953р., Видання Заочних Курсів Українознавства, стор. 41.). Російська історія пише зовсім інакше; вона розглядає Переяславський договір, як придбання для себе, за рахунок України, нових державних земель. Але Москва не дотримала Переяславського договору і почала на власну руку господарювати в Україні так, як це їй хотілось. Для унезалежнення України від Москви та її самостійного державного існування, гетьман Іван Виговський уклав союз із Швецією, підготований ще Б. Хмельницьким. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною ми є військо непереможне», сказав Виговський московському послові, коли той заявив, що «Україна це "гілля", відламане від природного коріння Великоросії». Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, але цар Олексій ще напередодні смерти Б. Хмельницького (1657 р.) наказав у Москві повести гостріший курс щодо України. Для здійснення своїх грабіжницьких заходів, Москва під проводом князя Ромодановського, вислала в Україну військо. 1658 року розпочалася війна України проти Московщини*** Холмський: «Історія України». Нью-Йорк Мюнхен, 1949 р., стор. 219, 224.*). У боях з московським військом, українські війська неодноразово здобували значніші перемоги і Україна була вже майже визволилася з московського ярма. Однак через низку різних внутрішніх непорозумінь (напр., зрада московського ставленика на Лівобережжі України гетьмана Брюховецького, який уклав з Москвою новий договір і тим самим цілком закріпачив Україну під пануваням Москви), українські землі були окуповані російськими військами, населення цілком поневолене, а Москва зі своєї сторони показала всю брутальність російського імперіялізму.

По смерті російського царя Олексія Михайловича в Москві, боротьба за царський престіл, засобами якої були вже випробувані: кара смерти, ув'язнення, заслання та висилка, точилася дальше. За «спротив» та «інтриги» в царському дворі, за царя Федора Михайловича, заслано на далеку північ до Пустоярська, боярина А. Матвєєва з його родиною та прихильниками.

Цариця Софія покарала на смерть князя Хованського і його родину, а стрільців, з допомогою яких нібито Хованський мав намір захопити владу в державі, частинне ув'язнено, а більшу частину заслано на далеку північ.

Безпосередня залежність Української Церкви від царгородського патріярхату, від часу Переяславського договору, була сіллю в оці москалів. Київські митрополити, Сильвестер Косів, Денис Балабан і навіть Осип Нелюбович-Тукальський, уважали Москву некультурною (бо ж у дійсності так і було) і навіть думати не хотіли про яку-небудь залежність Української Церкви від московського патріярхату. Одначе 29 червня 1685 р. Москва інсценізувала в Києві вибори митрополита, на яких, за наказом московського патріярха, «вибрано» Геодона Четвертинського, а осінню цього ж року московський патріярх Йоаким його висвятив. У зв'язку з тим, царгородський патріярх змушений таки був з тими виборами погодитися та підпорядкував Українську Церкву Москві. Підступом, підкупами і силою Москва скасувала самостійність Української Церкви.

1687 року стотисячна московська армія, на наказ цариці Софії, під проводом князя В. Ґоліцина, вирушила в похід на Крим і, переходячи через Україну, змусила гетьмана Самойловича з своїм 50.000 військом приєднатись до неї. Похід закінчився невдачею Москви і Ґоліцин обвинуватив українське військо та гетьмана Самойловича в зраді. 22 липня цього ж року, у військовому таборі над р. Коломаном, Самойлович був заарештований і, без слідства та суду, разом з сином Яковом, засланий на Сибір. Іншого сина Григорія вивезено в Сівськ і там у страшних тортурах замордовано. Московський воєвода Неплюєв загарбав усе гетьманське майно, а цариці Софії позвітував, що «Самойлович був неприхильний до Москви і хотів створити з Гетьманщини незалежну державу».

Засланнями, карами смерти та ув'язненнями позначалось і все царювання російських царів, починаючи від Петра І аж до царя Миколи II. В перших днях «воцаріння» Петра І заарештовано та заслано князя Ґоліцина.

Начальника придворних стрільців, а також дяка Ф. Шакловського та близьке до нього стрілецтво покарано на смерть, царицю Софію замкнено до Новодівичого манастиря. Згодом покарано на смерть монаха Сільвестра (піддячого Семена Медвєдєва) за те, що він підтримував у Москві представників київського духовенства, а саме духовенство зазнало від царської влади за «хлєбопоклонєніє» під час св. Літургії таких утисків, що воно змушене було залишити Московщину і повернутись до Києва.

Під час так званого «стрелецкого сиска» (судового дослідження), за наказом Петра І, покарано на смерть 2.000 стрільців, а декілька тисяч заслано та замкнено до в'язниць.

Найжорстокіших масових репресій від російського царизму зазнало поневолене Московщиною неросійське населення, а особливо українське. Наприкінці XVIII сторіччя переважна більшість земель української держави загарбала Росія, а її деспотичний царизм найбрутальнішими методами розпочав провадити виразну колоніяльну політику. Ця політика продовжується і тепер московсько-російською червоною владою.

Насамперед царизм намагався затерти всі сліди познаки української державности. Територію України поділено на генерал-губернаторства, на чолі яких стояли царські наставники, російські губернатори Місцевій владі наказано всіма засобами з'єднати українські землі в «загальну родину корінних російських губерній», а за спротив, українське населення висилано з рідних земель до Московщини, за Урал, в Сибір на важку невільничу працю.

Коли цар Петро І розпочав війну з шведами, щоб відкрити дорогу Московщині до Балтійського моря та захопити його побережжя, він примусово посилав у далекі походи на північ козацьке військо. Багато козаків від важкої служби і недоживлення мерли або гинули від різних болотяних хворіб та непосильної праці.

«Всі козаки, заслані на працю будувати нове місто "Пітєрбург" (Петербург тепер Ленінград), Дуже зневажалися московським начальством, що ними там розпоряджалося, воно їх било, лаяло, калічило, карало на смерть, одним словом робило, що хотіло. Козаків та українську людність уживано на різні важкі роботи, переважно до будови кріпостей. В 1706-1707 роках багато народу мусіло працювати коло будови нової кріпости. Козаки й українська людність мусіли робити взимку і літом, у непогоду і під пекучим сонцем, усе під доглядом московських наставників, які поводилися з ними грубо і немилосердно. Через Україну швендяли різні московські полки й команди та чинили великі кривди населенню, забирали припаси, харчі, одяг, поводилися грубо не лише з простим народом, але й з старшиною. З усіх сторін підіймався плач, стогін і лемент козацтва і народу. Вже навіть найбільш покірливі перед московським пануванням люди, починали нарікати, що «так далі бути не може», так твердить у своїй праці «Історія України» М. Грушевський, визначний український науковець-історик, праці якого на початках існування совєтської влади в Україні визнавали навіть самі московські комуністи. Про жорстокість і поневолення України російським царизмом, писала російсько-комуністична пропаганда дуже багато під час облудливої українізації України в 1925-1928 роках. Згодом, коли Сталін оголосив російський народ «старшим братом» поневолених у СССР неросійських народів, Петрові І, Катерині II та іншим царям приписується, в советськомосковській історії заслуги, як «вєлікім преобразователям» Росії. Розправляючись найжорстокішими методами з Україною, Петро І подібно поводився і з іншими народами, які загарбав під час Озівських походів, Пруської та Північної воєн. Вони також зазнали: брутальних визисків, заслань, виселень і переселень, карались по невільничих працях, у московських в'язницях і місцях заслань.

Петро І 1707 року вислав на Дон (який ще за цариці Софії виступив «бунтом» проти Москви) численні війська, щоб здушити повстання козаків. Російська історія пише про це, що 1708 року російські війська захопили м. Черкаси, а весь Дон був відданий їм під жорстокий визиск. «З того часу самостійність Донського козацтва знищена, а уряд Росії став повновласним господарем на Дону. Цар Петро І досяг свого».** «Учебник Русской Истории», стор. 209.
http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:43 | Повідомлення # 2
На донос генерального судді Кочубея в Україні, про те, що гетьман Мазепа готує на Україні протиросійське повстання з метою відокремити її від Московщини, Петро І покарав на смерть 1707 року велику кількість української старшини, які виступали проти втручання Москви у внутрішні справи України. Коли гетьман Мазепа уклав військовий протимосковський договір зі Швецією, щоб збройними силами нарешті здобути Україні самостійність, на Україну посунули російські полчища, які приступом взяли гетьманську столицю Батурин, сплюндрували її, а цим самим здавили намагання українського народу до самостійного державного життя. В боях російських військ з українськими і шведськими під Полтавою, Москва перемогла українсько-шведські війська, а це дало їй змогу, як «переможцеві», окупувати цілком Україну і запровадити свої порядки. В Україні настали жорстокі часи. Згадаємо, напр., записку військового писаря Пилипа Орлика, який записав в урядових щоденниках канцелярії так: «Зачалася робота коло фортифікацій, наступили переходи через українські міста то російської головної армії, то рекрутів, то всяких начальників. Українські полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана, з жалем оповідали, що пристави коло тієї фортифікаційної роботи б'ють козаків палицями по голові, уха шпадами (шаблюками) обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши під силою доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а на Україні великоросійські люди, доми їх грабують, розбирають, палять; жінкам і донькам їх чинять насильства; коней, худобу і всяке майно забирають; старшину б'ють смертельним боєм».

Поневолення України, наруги над її населенням, московські методи катування та запроторення людей до найдальших країв Московщини, набули в Україні такого розміру, що українська старшина з гетьманом Скоропадським (1708 1722 pp.) неодноразово нагадувала Петрові І про дотримання Переяславської угоди. Вони просили Москву припинити в Україні самовільство московських генералів і всяких начальників, що господарювали в Україні, як самі хотіли. Українська старшина та урядовці писали до Москви скарги, що московські начальники страшенно гноблять народ, не шанують ніяких прав і законів. Цар. на такі пригадки, нібито погоджувався, а потім призначив московського боярина Ізмайлова (31 липня 1709 р.) бути при українському гетьманові наглядачем і провадити контролю з причини останнього повстання в Україні і запорізького бунту. Боярин Ізмайлов обтяжив Україну постійним постоєм московських військ на її теренах, яке безперестанно грабувало українське населення. Ізмайлов, погнав у далеку сторону українських козаків на копання каналів, на будову кріпостей, а в околицях Петербургу, Астрахані і на Кавказі «на лінію» як тоді казали (на будову укріплень на кордонах). «Козаки та українське населення, писали українські старшини в своїх проханнях до царя московського, гинуть там і умирають тисячами, а котрі й верталися назад до хати, то стратили здоров'я, а дома майно». («Історія України», Грушевський. Гетьманщина).

Пилип Орлик у своїх міркуваннях записав до урядового щоденника: «Москва умисно хоче військо козацьке та людність українську вигубити і для того по декілька тисяч указами своїми козаків і людність на чужину спроваджує, а других тяжкими і незвичайними роботами вимордовує, козаків та людність голодом виморює, а інших борошном гнилим, струхлим з ящірками і вапном помішаним потруїло... Цар Петро наказав гетьманові, щоб видав свою доньку за якого-небудь великоросіянина і намітив таким свого довіреного Толстого, а потім, коли гетьман Скоропадський видав за нього дочку, не питаючись ані гетьмана, ані старшин, дав Толстому стародубське полковництво, А перед смертю Петра вже малощо лишилося з полковників українських на Україні».

За гетьмана Полуботка (1722-1724 pp.) боротьба українського народу за рештки української самостійности пожвавилась. Щоб цілком знищити і ті рештки, Москва призначила до гетьмана Полуботка так звану Малоросійську Колегію під головуванням Вельямінова, яка позбавила цілком гетьмана влади. За офіційними інструкціями Москви, Малоросійська Колегія мусіла немов би боронити народні права, а щоб підступно підкупити український народ, Москва видала брехливі накази «для захисту народу», спрямовані проти українського старшинства. Одноразово з тим Вельямінов одержав від московського уряду таємний наказ про правдиві цілі Малоросійської Колегії. Розпочавши своє урядування в Україні, Вельямінов перебрав до своїх рук всю українську адміністрацію та судівництво, а на протести Полуботка про неправильні вчинки, Вельямінов кричав на гетьмана: «Що твоя служба цареві проти моєї? Знаєш, що я бригадир і президент колегії, а ти проти мене що? Я старшину вашу в тріску зігну. Ваші давнини велено перемінити і по-новому з вами поступати. Я вам указ» ... Вельямінов продовжував надалі політику заслань та запроторень українського населення на примусові праці до Московщини. Згідно з свідченням історії, за 5 років на примусових роботах в Московщині при будові каналів, згинуло лише одних козаків 25 000.

Гетьмана Полуботка було викликано до Петербургу і замкнено до Петро-Павловської в'язниці, де він помер 27 грудня 1724 р. В Петро-Павловській в'язниці померли також Дмитро Володковський та полковник Карпенко. Перед своїм ув'язненням Полуботок сказав російському цареві: «Заступаючись за отчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитись на загальну загибель моїх земляків».** І. Холмський: «Історія України». Нью-Йорк-Мюнхен, 1949 р., стар. 260,) Разом з Полуботком заарештовано і ув'язнено в Петро-Павловський фортеці таких українських старшин: Савича, Чернаша, Данила Апостола, генерального бунчужного Лизогуба, генерального осавула Жураковського та інших.

Вельямінов розперезувався щодалі, то гірше. До Стародубського полка полковником призначив майора-москаля Кокошкіна, в Чернігівський Богданова, а все московське військо в Україні утримувалось коштом українців вже другий десяток років. На утримання війська 1722 р. стягнено з українського народу 45 000 карбованців та 17 000 мір (3 400 тонн) муки, а 1724 р. вже 140 000 карбованців та 8 000 тонн муки. 1723 року Москва заслала на примусові роботи з України до Каспійського моря 10 000 козаків, де будовано кріпость св. Хреста на річці Судак, а 1724 року заслано ще додатково 18 000 козаків.

Цариця Росії, курляндська герцогиня (німка з походження) Анна, повела супроти України ще гіршу політику, доручивши наказом правити нею князеві Шаховському і провадити ту свою політику «секретно». Першою жертвою Шаховського став київський митрополит Ванатович, якого не тільки самовільно позбавив духовного стану, але ще й заслав до Архангельської губернії за те, що він не відправив молебень в «царський день». Українських старшин обшукували, забирали в них різні листи та реквірували майно.

В Москві в ті часи вся урядова влада перейшла до рук курляндського камергера фон Бірона. Смертні кари та заслання, що їх запровадив фон Бірон, не минали ані знатних, ані пересічних людей, а доноси, наклепи, агентури (таємне співробітництво) набрали навіть спеціяльного вислову: «слово і дело государево». Досить було донощикові лише сказати царському урядовцеві або жандармові «слово і дєло государєво» та вказати на винну чи невинну людину, то зразу ж її негайно схоплювали, замикали до в'язниці, а потім допитували на слідстві за допомогою тортурів. Біроновці схопили і покарали на смерть князів Долгоруких, Ґоліциних та Юсупових, хоч вони, як стверджує російська історія, «нічого злого не замишляли проти Росії та її уряду». 1740 року страчено на смерть кабінет-міністра А. Волинського за те, що він просив царицю не потурати фон Бірону та його біроновщині. Бешкетування та розперезаність російської цариці Анни набрало такого розмаху, що напр., вона наказала влаштувати навіть придворне весілля блазнів, для чого на р. Неві збудували спеціяльно крижаний двірець. З України для тієї цілі привезли молодих дівчат, яких поставили довкола двора, обливали зимною водою, щоб вони замерзали і в такий спосіб «живими» фігурами «прикрасили» крижаний двірець.

Пізніші згадки українців говорять про дуже тяжке життя в Україні за біроновщини, і українці дуже зраділи, коли 1740 року, на місце московських правителів, призначено англійського генерала Кейта. «Цей суворий вояк лишив по собі добру пам'ять в Україні, згадували українці Кейта, бо він неохочо застосовував тортури і різні муки під час слідства, був обережний у визначенні кари, поводився з людьми привітно і ласкаво. І це все було вдивовижу».

Московський міністер, переїхавши всю Україну, писав до Бірона: «До самого в'їзду мого в Україну, не думав я, що така вона порожня і таке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано на війну, що не зосталося й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжжя посіяти. І хоч те вважають за їх упертість, що багато поля лишилося без засіву, але як по совісті розсудити, то й робити немає кому і немає чим, бо весь робочий скот з України забрано на війну».

Коли ж на російський престіл «сіла» цариця Катерина II (1762 р.), то вона започаткувала загальну централізацію держави і тому вирішила цілком скасувати автономію України. В інструкції для сенату Катерина II писала: «Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія це провінції, що правляться дарованими привілеями; порушити ці привілею відразу було б незручно; але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитися з ними, як з чужими землями, це був би явний нерозум. Ці провінції, таксамо, як і Смоленщину, треба легким способом призвести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитись, як вовки в ліс». Правління над Україною, Катерина віддала Малоросійській Колегії під проводом генералгубернатора Рум'янцева. В інструкції наказала йому усувати всякі окремішності українського устрою, протидіяти автономним стремлінням старшини, а пересічне населення приєднувати до Росії, кращою підступною організацією адміністрації та судівництва. 1767 року, коли Катерина II задумала перевести вибори до т. зв. Комісії укладення законів, козаки, старшина, міщанство і духовенство у своїх наказах домагались відновлення давніх прав України та гетьманського устрою. Одначе російська централістична політика продовжувалась в Україні й надалі. Рум'янцев започаткував свої реформи від статистичного опису та перепису населення, що став основою нової системи оподаткування грішми, спочатку від двору, пізніше від душі. Указом Катерини з 1783 року в Україні заведено для селянства загальне кріпацтво, одночасно скасовано автономні установи, а 1784 року Україну поділено на 3 губернії з загально-російською адміністрацією.

Участь у війні проти Москви дала причину ще цареві Петрові І започаткувати руйнування Запорізької Січі. Частина запорізьких козаків змушена була податись на еміграцію до татарських земель, а частина залишилась і стала виконувати обов'язки сторожового війська та розвинула своє степове господарство. Однак, не зважаючи на лояльність запорожців, російський уряд ставився до них недовірливо і рішив відібрати у них рештки давніх вольностей. За наказом Катерини II 1775 р. моск. війська зруйнували Запорізьку Січ, а козаків запроторили для будування каналів від р. Неви (через Ладозьке, Онезьке та Біле озера), до річки Шексни, щоб сполучити Балтійське море з річкою Волгою, а тим самим із Каспійським морем. Частина козаків подалася, після зруйнування Січі, на еміграцію до Туреччини, а інші осіли в Банаті під австрійською владою. Гетьмана Січі Кальнишевського вивезли до Соловецького манастиря, де він 1803 року на засланні і помер; інших старшин заслали до Тобольська, тисячі десятин запорізьких земель роздали московським поміщикам. 200.000 вільного українського населення, за указом цариці, стали російськими кріпаками, а на Україну привезено для колонізації численну кількість чужинців: сербів, болгарів, німців. Про працю на Ладозькому каналі український полковник Черняк писав таке: «При Ладозі у канальної роботи многое число козаків хорих і померших знаходиться і щораз, то більше умножається тяжкі хороби; найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того. Одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням господина бригадира Леонтьева, без жодного бачення, немилостиво б'ють при роботі палками, хоч і так вони її не тільки в день і в ночі, а навіть і в дні недільні і празничні одправляють без спочинку до неї приганяють. Боюся я отже, щоб козаків тут не погубити, як торік що їх хіба третя частина в минулому році до дому вернулась. Тому попереджаю сенат сим покірнішим моїм писаннєм, рабськи прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботі і аби не була переведена на інші місця для зачинання іншої роботи. Сам Бог видить, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі.»

Запроторення українців з рідних земель до найдальших околиць Московщини на невільничу дармову непосильну працю знайшло свій відбиток і в піснях, що їх склали українські засланці. «Ой дали хлопцям та широкі лопати, та послали хлопця молодого та канали копати»... співали в ті часи в Україні.

Українська старшина, уболіваючи над долею засланих українців на московську північ, писала до Катерини II такого листа: «За минулої турецької війни, крім того, що Україна кілька літ несла її тяготу, утримуючи армію на кватирах, постачаючи провіянти і фураж дачею, а ще більше забиранням силоміць коней і волів від усякого стану людей ще більше брано з них всяке поборне: воли, коні по кілька тисяч, з усякими іншими потрібними для армії речами. Та ще й людність українську на різні роботи за землі українські вивезено і назад не повернено. А через це всі обивателі українські, а особливо козаки й мужики, прийшли до крайньої нужди і бідности.»

1768 року на Правобережній Україні вибухло протипольське повстання українського населення, очолене Залізняком та Ґонтою. Повстання, під назвою «коліївщина», набуло такого розмаху, що українські повстанці перейшли турецькі кордони. Турецький і молдавський уряди вимагали від Москви приборкати повстання та й сама Москва була ним перелякана. Під командуванням російського полковника Гурьєва вислано проти повстанців війська, які, не маючи відваги розпочати відвертий бій, вжили підступу. Під час «дружніх» розмов на «дружньому» бенкеті українських повстанських провідників заарештовано, а московські вояки накинулись на табір непідготованих повстанців. Полонених повстанців з Правобережжя, росіяни, віддали під суд польській владі; лівобережних, засудив на кару смерти та заслання московський суд. На смерть засуджено 250 повстанців, а іншу частину «помилувано» їх били канчуками, виривали ніздрі, таврували розпеченим залізом чола, а потім висилали всіх на каторжні роботи до Нерчинських копалень в Сибірі. Заслали на Сибір також і ватажка гайдамаків Максима Залізняка, де він і помер.

Вище наведені документи свідчать про методи поступування російської імперії супроти України, її населення і її територіяльних багатств а також свідчить і про те, що система концтаборів, в'язниць, заслань і загального народовбивства у російській державі має своє глибоке історичне коріння, починаючи від старовини і тягнеться червоною ниткою через усі часи царювань російських князів, царів та імператорів. Не менше є документів і доказів про винищування і запроторення інших народів, що їх поневолює Росія. Знайдено багато документів також і в історії тих народів і в самій московській історії, що їх своїми імперіалістичними війнами загарбала Московщина.

Імператор Павло виявився ще жорстокішим за Катерину II. Його царювання має в російській історії назву «царство жаху». Першою його реформою була реорганізація армії та впровадження пруської військової дисципліни. Багатьох офіцерів та вояків, що не задовольняли нових вимог реформи, звільнено з армії та заслано в Сибір. Поліційні заходи та приписи стали такі жорстокі, що навіть частина царської жандармерії запротестувала проти них. Дозвіл на виїзд за кордон держави цілком знесено. Чужинців до Росії впускали лише за особистим дозволом царя. Студентській молоді заборонено студіювати в закордонних університетах, а також привозити до Росії чужоземні книжки і ноти. Всі приватні друкарні замкнено, а над друкуванням літератури впроваджено найстрогішу цензуру. За найменшу підозру Павло І засилав населення до Сибіру або ж замикав до в'язниць. Досить було цареві потрапити на очі, коли він був роздратований, як невинного заарештували і карали ув'язненням або засланням. Як відомо з російської історії, Павла І задушили 1801 року. За царювання Олександра І процвітала т. зв. «аракчеєвщина», надхненником якої був граф А. Аракчеєв, що належав до офіцерів Гатчинського війська. В його руках була сконцентрована вся цивільна та військова влада. Неук і брутальник Аракчеєв, за його потурання та сприяння, мав за царя Олександра І найбільшу владу у державі. Жорстока «солдафонщина», зневага до освіти і культури, самоуправство ось головна характеристика часів аракчеєвщини в Росії. Якнайдужче пригнобити поневолені неросійські народи, це була головна турбота цього царського самодура. За його проектами, на Україні започаткували розбудову військових поселень, до яких спроваджували з корінної Московщини цілі полки росіян, а українське селянство закріплювали в тих поселеннях як «військових поселян». Такі поселення Аракчеєв насаджував на нижній течії Дніпра, на прикаспійських землях та на Кавказі.

Російський цар Микола І, третій син царя Павла, розпочав своє царювання тим, що в день вступлення на престіл (14. 12. 1825 р.) наказав військам стріляти в «бунтовщіков і зачінщіков», які не забажали присягати новому цареві в Петербурзі. В цей час Микола І одержав від жандармерії «звіт» про дію декабристів. Було арештовано і поставлено перед суд більше 100 осіб. Верховний кримінальний суд засудив на кару смерти 40 осіб, а останніх на досмертну каторжну працю в Сибірі. Підставовою реформою царя була організація поліційної таємної канцелярії, так званого третього «отдєлєнія». її завданням було стежити і надглядати за політичним настроєм суспільства та досліджувати політичні справи. «Третєє отдєлєніє» існувало до 1917 року, а потім його функції в Росії перебрали Чека-ҐПУ-НКВД-МВД.

1848 року для російських університетів опрацьовано і запроваджено в життя спеціяльний, дуже суворий, статут, студентів воєнізовано, а міністерство народної освіти посилило цензурні приписи, забороняючи в пресі заторкувати політичні справи.
http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:44 | Повідомлення # 3
На цей час припадає створення Кирило-Методіївського Братства в Києві, до якого належали такі видатні українські культурні сили, як Микола Гулак, Опанас Маркович, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш і найвидатніший з них український поет Тарас Шевченко. Кирило-Методіївське Братство насамперед накреслило програму політичного визволення і незалежности України. Примара української самостійности та розконспірування Кирило-Методіївського Братства поставило на ноги всю царську поліцію. 1831 року на Лівобережжі України, Москва касує останні залишки міської самоуправи, а 1841 року ліквідує в судівництві Литовський Статут. Центр міста Києва заселювано московськими купцями-зайдами, а протимосковські рухи на Київщині були придушені кулями, нагайками та засланнями. Членів Братства Куліша, Костомарова, Білозерського та Т. Шевченка заслано до пустель Середньої Азії під перські кордони.

Після смерти царя Миколи І, який, не змігши пережити поразки російської зброї в кримській війні і отруївся, став царем Олександер II. Він «милостиво» повернув членів Кирило-Методіївського Братства з заслання, але заборонив їм жити в Україні. На доноси, що їх подавалось до російської поліції, 1875 року створено спеціяльну протиукраїнську комісію, очолену Михайлом Юзефовичем. Ще 1874 p., він написав до Москви донос, що українці силкуються створити вільну Україну у формі республіки, з гетьманом на чолі. Комісія працювала коротко, але рішуче. Вона прийшовши до переконання, що допустити окрему літературу на «простонародньому українському говорі», це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливість відділення, хоч би й у далекому майбутньому, України від Росії, комісія вирішила розв'язати Київське Географічне Товариство, а його членів і співробітників та інших активних українців стероризовано індивідуальними репресіями. Вершком праці комісії був ганебний царський указ, підписаний Олександром II, від 18 травня 1876 p.. який забороняв друкувати книжки українською мовою, виставляти українські театральні п'єси та прилюдно співати українські пісні. Для посилення москвофільської пропаганди на Західніх Землях України (Галичина) збільшено в державному бюджеті т. зв. «пособія» на поліційну працю. Указ 1876 року мав той наслідок, що з України почалася політична еміграція за кордон. Чорна російська реакція, з моментом вбивства царя Олександра II, в першу чергу розпочалась в Україні, проти «українського сепаратизму». В цей час у Польщі та Литві вибухло протиросійське повстання, ліквідувати яке взявся на доручення в Польщі російський намісник граф Бергов, а в Литві М. Муравйов. З жорстокістю та беззастережністю Муравйов, разом з Бергом, здушили повстання, заарештували, повісили та заслали на Сибір сотні свідомих українців, обвинувачуючи їх в польонофільстві; щоб "возвищить русскую" національність та московське православіє, адміністрацію згори донизу обсаджено виключно москалями.

За царювання Олександра II Росія загарбала Уссурійський край, половину острова Сахалін, а в Середній Азії Коканд, Бухару, Хіву. Таким чином були поневолені тюркські народи, започатковано там російську колонізацію, а на Кавказі здушено національно-визвольний рух Шаміля. Сам Шаміль та його найближчі співпрацівники були заарештовані, вивезені до Москви де вони і загинули, а черкесів переселено з гір до долин; в їхніх аулах заведено російську адміністрацію. Близько 200000 мешканців Кавказу виемігрувало до Туреччини, а останніх Москва тримала з своїм військом під контролею. Таким фактично було царювання російського імператора «освободітєля» Олександра II та його царської жандармерії над поневоленими Москвою народами.

Відзначився в поневолюванні неросійських народів і цар Олександер III, прозваний «міротворцем». Російська історія на своїх сторінках пише таке: «Будучи представником суворої зовнішньої національної політики, імператор Олександер III і в своїй державі був носієм (російських) національних ідей. Він прямував до об'єднання інородчеських російських окраїн з державним центром та до зрусифікування інородців.** Неросіян, чужинців.) Особливо це торкнулося Остзейського краю, в якому запроваджено російські установи та обов'язкову російську мову.*** С. Платонов: «Учебник Русской Истории». Буенос-Айрес, 1945р., стор. 354. *)

Російське чорносотенство з найгіршою імперіялістичною реакцією зашаліло на Україні і за часів царювання Миколи II, який 1917 року, через лютневу революцію в Росії, відмовився від царювання. Миколу II називали найгіршим жандармом Східньої Європи, а Росію тюрмою народів. Царська влада Миколи II насамперед категорично заборонила святкувати сторіччя Шевченкових народин, а російські чорносотенці розпочали на Україні величезні погроми, знищуючи все національно-українське. Сотки невинних українців заслано на Сибір, велика кількість загинула без суду і слідства.

Особливо розперезалися російські чорносотенці на Західніх Українських Землях під час першої світової війни. Жандармські труси, арешти та заслання стали там щоденним явищем. «Місцями поголовно арештовувано і засилано в глибину Росії українських священиків, всю інтелігенцію, маси свідомих селян та міщан. Всіх у найбільш нелюдський спосіб хапали, в чому застали, арештували, волочили по в'язницях і етапами висилали в Сибір, без різниці жінок, дітей, хворих і калік. Лише через Київ відправлено етапом 15 000 українців, а це ж тільки частина. Коли ж московська армія почала відворот з Галичини, то московські жандарми заарештовували і вивозили кожного, хто попадався під руку. Згодом, коли австро-німецькі війська переступили західні кордони російської імперії, почалася дика евакуація населення Холмщини, Підляшшя, Волині і Поділля. Люди йшли під конвоєм російської жандармерії і гинули дорогою. Траплялися вантажні вагони, набиті самими дітьми, що по дорозі вмирали з голоду і жаги, або божеволіли з переляку.

Коли делегація льояльних українських громадян Росії з'явилася до міністра закордонних справ Созонова з скаргою на безприкладне нищення українства, почули від міністра таку відповідь: «Чого ж ви хочете? Саме тепер прийшов найдогідніший момент, щоб раз на все покінчити з вашим українством».** М. Грушевський «Велика Історія України», Львів-Вінніпеґ, 1948р., стор. 759)

Вже цих матеріялів, зібраних на підставі офіційних тверджень російської та української історій, вистачає щоби зробити висновок, що система арештів, заслань, примусової праці система російських концтаборів не є жадним винаходом чи нововідкриттям вчасної комуністичної влади в СССР. Коріння її, як бачимо, тягнеться з дуже старих часів існування російської нації і перейшла як спадщина до рук червоної влади сьогоднішнього СССР.

ПОЧАТКИ МОСКОВСЬКО-СОВЄТСЬКИХ КОНЦТАБОРІВ

Всеросійську Надзвичайну Комісію по боротьбі з т. зв. шпигунством, контрреволюцією, саботажами, спекуляцією, шкідництвом та бандитизмом створено при Раді Наркомів Росії 20 грудня 1917 року. До головних функцій Комісії (ВЧК) належали контрреволюція та боротьба з кожним ворогом совєтської влади в РСФСР. Згодом ЧеКа самовільно поширила свої права і перетворилася своєрідною державою в державі, її судові і позасудові функції не підлягали ніякій контролі.

6-го лютого 1922 р. ЧеКа перетворене в Об'єднане Державне Політичне Управління (ОҐПУ) з судовою колегією, а при обласних ҐПУ судові трійки. Окремим декретом зобов'язано, щоб ҐПУ оформлювало розстріли шляхом провізоричного розгляду справи в судовий колегії. Так само, як і ЧеКа, ҐПУ розглядало всі справи заочно, без звинуваченого, свідків, прокурора і захисника. Кримінальні злочини, згідно урядового декрету, передавалися до кримінальних судів, шпигунські ж та контрреволюційні належали тільки до функцій ҐПУ.

Під час захоплення в Росії влади комуністичними заправилами в 1917 році постало питання, що робити з заарештованими та засудженими. Одна частина членів РКП(б) стояла за тим, щоб усіх арештованих масово знищити, друга засилати до концтаборів, як дармову робочу силу, використовувати там на невільничій праці, а режим в концтаборах створити такий, щоб засуджені протягом терміну свого ув'язнення поступово вимирали. Таке використання засуджених було визнане за доцільне і в квітні 1919 року було ухвалено декрет «Про табори примусової праці в РСФСР».

Декрет підписав М. Калінін, голова ВЦВК.*** Збірник Законів РСФСР за 1919р.

*) Таким чином декрет відбудовував концтаборову систему в червоній російській державі та запровадив примусову працю. Закон зобов'язував кожний Губерніяльний комітет створити концтабори, а практичну організацію їх та нагляд над ними покладався на Губчека. За наказом Народнього Комісара Внутрішніх Справ, також були організовані концтабори і по окремих повітах.

Але цей декрет не відповідав усім вимогам організації концтаборів, тому в травні 1919 року схвалено новий декрет, який докладно передбачав: організацію концтаборів, управління ними, охорону, медичну та санітарну службу, права арештантів ("заключонних", яких скорочено називали «з/к»), мешкання та порядок і поведінка з/к в них і т. д. Передбачено декретом і кари за втечу з концтаборів: за першу втечу термін ув'язнення збільшувався в декілька разів, а за другу Революційний Трибунал засуджував на розстріл. В додаток до декрету з 17. 4. 1919 року Народній Комісар Внутрішніх Справ Росії ухвалив 23 вересня 1919 р. спеціяльну постанову, яка стосується колишніх поміщиків, капіталістів та осіб, що працювали на відповідальних посадах за царських часів. Скільки в ті часи організовано Совєтських концтаборів невідомо, але Росія мала 1919 року 97 губерній, а згідно з декретом концтабір організувався в кожній губернії отож, можемо рахувати, що в ті часи існувало більше ніж 100 концтаборів, не рахуючи старих царських та новостворених советських в'язниць, що їх передано до диспозиції ВЧК.

Першим концтабором для політичних в'язнів, заарештованих і засуджених ВЧК, був царський манастир на Соловецьких островах, до якого, як уже згадувалось, за царських часів запроторювалися запорозькі козаки та українські політичні діячі. Соловецький манастир (нова) червона влада в Росії зліквідувала; всі його маєтки і будівлі сконфіскувала на користь держави, а на його місці створено Совєтський концтабір спеціяльного призначення. Допоміжними для Соловецьких островів стали концтабори на острові Попов на Білому морі та Вагіракша на Камі. За короткий час на всіх островах, які знаходяться на Білому морі, організовано Совєтські концтабори, а керувало ними «Управление Соловецких Лагерей Особого Назначения» (УСЛОН). Взагалі ж Соловецькі концтабори мали назву «Соловки», до яких у ті роки засилалося т. зв. «буржуїв», що уникнули розстрілу в Чека, колишніх білогвардійців, духівництво, учасників українських визвольних змагань 1917-1921 років, українську інтелігенцію, обвинувачену в «контрреволюції» та «сепаратизмі», т. зв. «непманів», визначних кримінальних бандитів та рецидивістів.

Одноразово з організацією «Соловків» урухомлено всі колишні царські місця заслання в Сибірі з їхніми каторжними працями. Вже в часи 1917-1921 pp. Чека засилало до них десятки тисяч заарештованих, яких воно не вважало за потрібне на той час розстрілювати. Організовуючи Совєтські концтабори в СССР, московськокомуністична влада вирішила використовувати в'язнів, як дарову робочу силу, для т. зв. «опанування» віддалених районів СССР. Розрахунок був дуже простий: з розстріляного нічого не візьмеш, а живі, заслані на примусову працю, дадуть чималу користь російсько-совєтській державі. Очевидно, що розстріл, як метода знищення «лютих ворогів совєтської влади», існувала і далі. Розстрілювано тих, яких кваліфіковано як «непоправних до перевиховання».

Районами опанування даровою силою Совєтськими в'язнями в першу чергу стали Кольський півострів, Карелія, Ухто-Печора (Комі АССР), райони р. Колими (Сибір), остр. Вайгач (Карське море), Нерчинськ, райони Іркутська, Чукотський півострів, Норильськ, півострів Таймир та інші. Вони були як старими царськими місцями заслання, так і новими Совєтськими, організовані за часів існування Чека. Яка кількість в'язнів була заслана в ті часи до концтаборів, залишається таємницею Кремля, але червоний терор, заряджений самим Леніном 1917-21 pp., доходить до несамовитих розмірів і жорстокостей. За різними відомостями, лише в Криму, після захоплення його червоними військами і приєднання до РСФСР, Чека, під керівництвом Бели-Куна, розстріляло 25 000 українців та інших «нацменів». Кілька десятків тисяч українців з південних областей 1921 року заслано до концтаборів і засуджено на досмертне ув'язнення.

Ліквідуючи в Україні самостійницько-визвольницькі прояви українського народу, Чека масово винищувала провідну українську інтелігенцію. 1921 року Чека розстріляла українського поета Грицька Чупринку, вбила з засідки композитора Леонтовича, розстріляла малярів Мурашка і Лозовського, історика Єфименкову, журналістів Зарудного, Пугача, Л. Бочковського та інших. Сотні українських інтелігентів вивезено також на «перевиховування» в концтабори, в т. зв, «Поправно-трудові табори» («Исправительно-Трудовиє Лагеря ИТЛ»).

1922 року, коли на зміну Чека прийшло ҐПУ, московсько-совєтська влада оголосила про підступне створення за «національними принципами» Союзу Совєтських Соціялістичних Республік (СССР), а низку «республік», у тому числі й Україну, проголошено «самостійними». Згідно з московськими твердженнями, політична чистка в СССР на той час немов би вже скінчилася, совєтська влада, мовляв, зміцніла і подарувала своїм колишнім «ворогам» усі провини. Повіривши рафінованим підступам Москви, з закордону повертається частина емігрантів, яким провізорично дається можливість працювати на користь «родіни», а згодом їх арештують і засилають або розстрілюють. Повернулися тоді М. Грушевський, український генерал Ю. Тютюнник і ін., повіривши брехливим заявам російсько-комуністичної партії. Не витримавши фізичних і психічних тортур ҐПУ, Тютюнник скінчив своє життя самогубством.

Готуючись до запровадження НЕП-у (Нової Економічної Політики), ЦК ВКП(б) наказав ҐПУ «зм'якшити», очевидно провізорично, терор і дотримуватись деякої законности під час оформлення вироків для заарештованих. Тюрми перейменовано в БУПП-ри (по-російськи ДОП-ри) Будинки Примусової Праці, де в'язні, в більшості «битовики», тобто ті особи, які вчинили антидержавні (кримінальні, а не політичні) чи антигромадські провини, мусіли працювати та набувати виробничої кваліфікації. Деякі в'язні (без суворої ізоляції) навіть іноді діставали (по суботах до понеділка) відпустки для побачення з рідними. В ВУПП-рах були організовані різні великі майстерні та цехи, які руками в'язнів продукували різноманітні вироби; в більшості в'язні працювали для військових потреб. Так, у Києві, в Лук'янівській в'язниці, 1924-28 pp. працювали величезні шевські і кравецькі майстерні, які виготовляли військові уніформи для потреб Київського військового гарнізону.

В БУПП-рах існували і спеціяльні камери-ізолятори, до яких замикали «ворогів народу», що їх з відомих лише Москві причин не розстрілювано, а засуджувано до суворої ізоляції на довгі роки. Згідно з Совєтськими кримінальними законами, в часи НЕП-у за найвищу міру покарання вважався розстріл або заміна його десятьма роками суворої ізоляції у в'язниці на одинці. Після закінчення НЕП-у назву «БУПП-р» скасовано, увівши знову загальну назву «тюрми». Не всі в'язні, засуджені до ізоляції, відбували свій термін покарання у в'язниці; більшість з них уже засилалась до концтаборів. Частину ж в'язнів, за особливо важливі політичні провини, яких Москві потрібно було на всякий випадок зберегти для майбутніх політично-державних судових процесів, замикалося до т. зв. політізоляторів, спеціяльно для того організованих. Так були створені політізолятори в м. Ярославль, В'ятка, відома світові царська Олександрівська Централя (в Іркутській області), в Самарканді, Архангельську та в інших місцях СССР.

За часів НЕП-у започатковано організацію величезних концтаборів у районі Архангельська та Котласу, які потім поширились на всю Архангельську область, Кольський півострів, досягай Ленінграду і з'єдналися з Ухто-Печорськими концтаборами, що закінчується на Вернуті та на острові Вайгач. Крім організації концтаборів, ҐПУ розпочало й організування спеціяльної системи управління таборами, етапування та конвоювання арештантів, створення фіктивно-існуючих виробничих трестів на далекій півночі і т. д., а також реорганізацію центрального управління всієї системи совєтських концтаборів, так званого Центрального Управління Примусовими працями. В 1920-1922 роках було вже зорганізовано «Головное Управленіє Мест Заточєнія» (ГУМЗ).

Таким чином часи НЕП-у в СССР стали не лише часами «відступу» червоної російської влади в галузі зміцнення силою приватних рук економіки країни для майбутнього удержавлення політичного й економічного життя, але й часами величезної підготовки компартії до майбутніх масових репресій підсовєтського населення, до масової депортації та арештів поневолених Москвою народів, до ув'язнення в концтабори, які приспішено організувались ҐПУ. Отже, червона Москва вже в ті часи плянувала примусову працю в СССР через концтабори, висилку та масове заслання пересічних людей на розбудову віддалених диких районів російської совєтської імперії. Період організації Совєтських концтаборів в СССР стає характеристичним ще й тим, що російсько-комуністична партія започаткувала організацію концтаборів переважно на окраїнах диких корінних російських земель (Московщини) і лише згодом, коли Москва прибрала до своїх рук усі «самостійні» республіки, система концтаборів укрила всю територію СССР, від далекої півночі починаючи на кордонах Туреччини й Ірану кінчаючи. Організацію концтаборів в СССР можна вважати взагалі закінченою 1928 року, коли були створені підставові підвалини їхнього існування. Очевидно, що поширення мережі концтаборів продовжувалося весь час як до другої світової війни, так і тепер, включно з часами існування колективного керівництва, але ядро концтаборів створено в 1922-1928 pp.

Для України створення ядра концтаборів позначилось тим, що в 1929-1930 роках ҐПУ без суду і слідства розстріляло до 2000 осіб української молоді, що була членами Спілки Української Молоді (СУМ), а кілька десятків тисяч молоді заслано на різні терміни ув'язнення до новостворених московсько-совєтських концтаборів. У ті ж часи були засуджені та зліквідовані десятки заслужених українських діячів культури: академік Сергій Єфремов, В. Дурдуківський, Павлушков, А. Ніковський, В. Чехівський, Старицька-Черняхівська, Гребенецький, Гермайзе, Матушевський, Г. Голоскевич, Дубровський, Івченко, М. Слабченко, Т. Слабченко, В. Отаманівський. Всі вони належали до Спілки Визволення України (СВУ). 1931 року російське ҐПУ нищить Український Національний Центр, який, так само як і СВУ, ставив за ціль відокремити Україну від Росії та визволити її з червоної московської неволі; на початках 1933 року ҐПУ знищило Українську Військову Організацію (УВО). Знову десятки тисяч української інтелігенції, молоді, військовиків і пересічного населення. ҐПУ заслало до концтаборів, а такі видатні культурно-політичні діячі, як Чепель, Голубович, В. Мазуренко, Лизанівський, Христюк, М. Яворський, Озерський, Коник, Максимович, Петренко, Тур, Романюк, Бадан, Шпарага, Сенчук, Никончук були знищені в застінках російського ҐПУ та в'язницях. Серед тих, яким не можна було довести участи в українському визвольному русі, компартія перевела масові чистки, а вичищених виселила з України на заслання або заарештувала і спрямувала до концтаборів. Тут подано тільки декілька прізвищ українських діячів, яких розстріляла і замордувала Москва в ті часи. Взагалі ж вислано і замучено набагато більше людей в Україні, ніж про те відомо.

http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:44 | Повідомлення # 4
РОЗГОРНЕННЯ І РОЗШИРЕННЯ МЕРЕЖІ КОНЦЕНТРАЦІЙНИХ ТАБОРІВ В СССР

Після закінчення організації основного ядра концтаборів і впровадження в них найгостріших приписів життя, норм праці та поведінки заарештованих (з/к), російська компартія наказує ҐПУ на широку скалю розгорнути організацію величезної мережі концтаборів, які поступово вкривають усі терени СССР. За час до 1934 року до концтаборів, які займались розробкою природніх багатств РСФСР, додатково організуються сотні нових концтаборів, в'язні яких розбудовують та будують виробничі підприємства, працюють на індустрійних фабриках і заводах, будують шляхи сполучення (залізниці, мости, стратегічні магістралі) і т. д., але з однією величезною різницею, що з/к працюють даремно, визискувані нелюдським способом, позбавлені навіть примітивної волі та тих мізерних умовин підсовєтського життя, що їх має пересічне населення СССР, а в додаток до того зазнає найгіршого знущання і кар уже в самих концтаборах. За той час були створені концтабори для будівництва Біломорсько-Балтійського каналу в Карельській республіці; Свірстрой на річці Свір, для будування гідроелектрівні в Ленінградській області; Невстрой на річці Неві недалеко Кандалакші; Туломзамстрой для будування Туломської заполярної гідроелектрівні біля міста Мурманськ; Сєвжедорлаг, який започаткував будівництво залізниці Котлас-Ухта-Воркута в Комі АССР; БАМлаг, якому доручено будувати Байкало-Амурську залізницю; Балхашстрой; Амурлаг та інші. На початках 1935 року започатковано великі індустрійні будівництва і в центральних областях самої Росії (не РСФСР), для яких створюються спеціяльні концтабори, наприклад: канал Москва-Волга; Рибінське море та металюрґійний комбінат у Щербакові (м. Рибінськ); в Мурманську; Сталіногорську; на Уралі (Магнітогорськ); Куйбишеві; Кузбасі і т. д. Нові будівництва вимагають великої кількости робітничої сили, а кошториси тих будівництв надзвичайно колосальні і Москва вдається до вже випробуваного способу постачати будівництва дармовою робітничою силою за рахунок з/к, яких, за випрацюваним пляном, весь час «вербує» (арештує) й висилає ҐПУ.

Найбільше «контрреволюційний» елемент засилався до Ухто-Печори, на будування БАМ, до Сибіру, на Колиму та ББК (Біломорсько-Балтійський Канал), а «найнебезпечніші» на Воркуту, острів Вайгач, в Норильськ, в райони м. Прокоп'євськ, до Комсомольська на Амурі, на Сахалін, Камчатку і на острови Нова Земля, Земля Франца Йосипа, до Алма-Ати, Курган-Тюбе, Іркутська, Чіти. Хабаровськ, Сучан.

До загрозливого і найнебезпечнішого елементу ҐПУ зараховувало:

а) українських заможних і навіть середніх селян, які були «розкуркулені» під час масової та безоглядно жорстокої колективізації в 1929-1935 роках;

б) членів підпільних національних організацій з поневолених Москвою народів (СВУ, УВО, муссаватистів, грузинських націоналістів, татарських самостійників);

в) різних визначних наукових і технічних спеціялістів, яких обвинувачувано в «шкідництві» або ж вичищено з академій наук СССР та інших наукових установ;

г) закордонних комуністів, які були викликані з закордону до праці в Комінтерні, а потім заарештовані;

г) російських комуністів Членів ВКПбУ та її експозитур на поневолених Московщиною землях: КП(б)У, БКП(б) і інших, яких вичищено з партії за ухили або за порушення партійних приписів;

д) засуджених за законом з 7 серпня 1932 року «за расхіщеніє государственной і соціалістіческой собствєнності» («за колоски», як називали в Україні таких заарештованих);

е) велику частину підсовєтської молоді на поневолених землях, яка відмовлялася від вступу до комсомолу або не хотіла їхати «добровільно» в Сибір на працю до індустрійного будівництва. Таку молодь большевики арештували, штучно обвинувачували в тероризмі проти визначних партійних керівників або в актах саботажу і після суду або й без суду засилали до концтаборів;

е) населення прикордонних смуг, яке, як правило, «обвинувачується» в диверсіях, шпигунстві, у нелегальному переході через кордони, незаконному проживанні в прикордонній смузі і т. д.;

ж) підсовєтське населення, що листувалося з рідними за кордоном і обвинувачувалося за зв'язки з «чужинцями». Особливо те населення, яке в часи НЕП-у та перші роки після нього одержувало закордонну валюту від рідних і купувало в спеціяльно для того організованих крамницях «Торґсін», на закордонну валюту, товари та продукти харчування;

з) до інших категорій належали ті особи, що перейшли кордон в надії «щасливо» жити в СССР, службовці різних мішаних акційних совєтських і закордонних підприємств (наприклад, КВЖД), моряки далекої плавби, чужинці, на яких впала підозра в шпигунстві, працівники совєтських установ, що поповнили державний кримінальний злочин, але який ҐПУ розглядало, як «контрреволюційний», та бандити і рецидивісти.

Розгорнення й поширення мережі концтаборів і її збільшення та розгалуження позначилося тим, що 10 липня 1934 р. ОҐПУ, згідно з постановою ЦИК** «Центральний Исполнительный Комитет».), вімкнено до складу Головного Управління Державної Безпеки (ГУГБ). Тією ж постановою ГУГБ було влучене до складу загальносоюзного Народнього Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВД). До складу НКВД належали, згідно з тією ухвалою, такі установи: управління актів громадянського стану (реєстрація шлюбів, народжень, розлук, смерти, адоптування дітей і т. д.); управління совєтської міліції; управління протипожежної охорони; управління в'язницями, концтаборами, колоніями та місцями заслання і виселення; збройна охорона підприємств; прикордонна охорона; геодезійно-топографічні установи; боротьба з безпритульними; паспортизація та приписка на місце мешкання і тому подібні функції. В совітській армії НКВД, як раніше ҐПУ, мало свою мережу Особові Відділи (ОО).

Згідно з постановою ЦИК та СНК СССР з 10 липня 1934 p., частину праці ГУГБ, яка торкалася розгляду контрреволюційних справ, було передано до компетенції військових трибуналів військових округ. При обласних, крайових, залізнодорожних, водно-транспортних та верховних судах створено спеціальні колегії судів (спецколегії), які складалися виключно з підібраних працівників НКВД. Всі найбільш загрозливі контрреволюційні справи тепер належали тільки до спецколегій. За тією ж постановою було створено і «Особоє Совєщаніє» НКВД, що мало право розглядати всі інші, менш важливі справи, без суду і без присутності обвинуваченого (заочно) та давати свої вироки на ув'язнення в концтаборах. Протягом існування «Особого Совєщанія» воно було головним «поставщиком» робітничої дарової сили концтаборів СССР, засудивши мільйони невинних людей, до ув'язнення на 5 років. Коли ж термін ув'язнення закінчувався, Особоє Совєщаніє» НКВД мало право знову засудити заочно в'язня додатково на 5 років і так без кінця. Але практично «Особоє Совєщаніє» до 1936 року ухвалювано в основному вироки від 3 до 10 років, а з 1936 року воно вже мало право засуджувати на термін до 25 років і ухвалювати вирок смерти. Cnpaви, що їх досліджувало ГУГБ-НКВД передавались на розгляд «Особого Совєщанія» лише тоді, коли в матеріялах слідства не було юридичних підстав до передання справи судові (в спецколегію, до військового трибуналу), але слідчий вважав за потрібне засудити (заслати до концтаборів) арештованого на певний термін.

Розміри репресій в часи єжовсько-беріївських чисток набрали такого розміру, що «Особоє Совєщаніє» НКВД не мало фізичної можливости їх розглядати, Совєтські тюрми були переповнені мільйонами невинних жертв, до концтаборів щодня етапами відправлялися десятки тисяч засуджених, а щоночі до в'язниць привозилися тисячі нових заарештованих. Тому при обласних НКВД були створені також «Особиє Совєщанія» і вони мали ті самі функції, що й «Особоє Совєщаніє» в Москві. Отже, фактично відновлено старі «тройки» ҐПУ, лише під іншою назвою. Поруч з обласними «Особимі Совєщаніямі» при управліннях міліції створено т. зв. «тройки міліції». Вони заочно засуджували заарештованих терміном до 3 років ув'язнення в концтаборах, але лише «соціяльно-опасний» та «соціяльно-вредний елемент» («сое» і «све»). До категорії соціяльно небезпечного елементу міліція зараховувала тих, які порушували правила паспортизації, дрібних спекулянтів; осіб, що жили у великих містах, у яких заборонено жити новоприбулим, в смугах, що прилягали до військових об'єктів та до підприємств і т. п.

В більшості адміністративне керування кожного концтабору в ті часи належало до управління табору, а на чолі його стояв начальник-службовець ҐПУ-НКВД. Але були й випадки, коли на начальника призначалося заарештованого відповідального працівника ҐПУ, засланого по кримінальному злочину. Напр., 1937 p. на Асфальтитових копальнях Ухто-Печорських концтаборів начальником був Чічканов, колишній працівник ҐПУ, засланий до табору на 3 роки по «побутовій» статті. Потім його заступив Воронін, працівник ҐПУ, який працював у системі концтаборів СССР від початку її створення на Медвежій горі. Воронін був на Медвежій горі теж в свій час арештантом по «побутовій» статті; Начальником Ухто-Печорських концтаборів у 1936-37 pp. був Яков Мусійович Мороз жид за національністю, колишній кримінальний злочинець, засуджений на 10 років. Вислужився перед ҐПУ-НКВД здібністю «виконувати» і «перевиконувати», за рахунок найжорстокішого та рафінованого визиску в'язнів, виробничі пляни ГУЛАГ-у. Дослужився до високої ранги в системі НКВД, перебуваючи начальником «Ухто-Печорського тресту», місцем осідку-якого було новозбудоване м. Чіб'ю. Під час беріївщини його зліквідовано.

Совітські концтабори ззовні стереже ВОХР (Воєнізована Охорона). Обов'язок ВОХР-и виводити з/к на працю, етапувати з табору до табору, стояти на вахті біля табору навколо огорожі, перешкоджати втечі та самовільному виходові в'язнів з таборів. ВОХР-а мала право стріляти в табір до в'язня без попередження або забити його під час етапування та конвоювання до місця праці.

В самому таборі лад дотримувався та здійснювався комендантом та його помічниками, на посаду яких призначувано колишніх бандитів, «урок», «блатарів» (кримінальний елемент), до яких большевицька влада ставилась набагато поблажливіше, ніж до політв'язнів, і які були в стосунку до совєтів, сказати б, «соціяльно близькі». В таборах їх називали ще «соц-благонадьожниє».

В переважній більшості таборів існували жахливі умови життя тортури та побиття арештантів. Зимою на наказ начальства арештанта ставили роздягненого на морозі, а літом серед болота «на комарі». ВОХР-а зацьковувала з/к псами або стріляла в них «для забави», таборова командантура обкрадала у в'язнів харчі, а, за найменшу провину вкидали до ізолятора з харчем 200 гр. хліба і 300 гр. води на добу.

В деяких таборах було запроваджено систему т. зв. "зачотів", цебто, коли, за ударну працю зменшували термін перебування в концтаборах. Напр., за 2 дні ударної роботи зараховувалось 3 дні перебування в концтаборах, тобто, коли в'язень був засуджений терміном на 6 років, то при щоденній ударній праці, виконуючи норми на 200% та працюючи 10 годин на день, його могли звільнити на волю за 4 роки. Не кожному в'язневі давалися «зачоти» і не для всіх вони були однакові. Напр. «Соціяльно близькі» на Ухті одержували, за ударної праці, протягом 30 днів 45 днів зарахування, що загалом дорівнювало 75 дням арешту; політичні легкого обвинувачення, 30 днів (на місяць це дорівнювало 60 днів ув'язнення); а політичним важкого обвинувачення 10 днів. В 1936 році «зачоти» взагалі були скасовані, а ті в'язні, що ще перебували 1936 року в концтаборах, запрацьованих «зачотів» були позбавлені. Таким чином, Москва безкоштовно привласнила собі десятки мільйонів карбованців, що їх заробляли даремною працею підсовєтські концтаборовики, працюючи «ударно». Засудженим за політичними статтями заборонили взагалі працювати в таборах за фахом або на інтелектульній праці; їх всіх призначали тільки на важку фізичну працю, а норми праці були визначені так великі, що їх спроможна була виконати тільки фізично міцна людина, яка перед тим усе життя працювала на фізичній праці і добре відживлювалась. Норма харчів була так мізерна, що в'язень, виконуючи 100% норми та одержуючи 100% призначених приписами харчів, не міг не існувати. Пайку харчів, тобто їхню кількість, узалежнювали від відсотка виконання норми праці: якщо в'язень виконав 80% або 70% норми, одержував 80% або 70% харчового приділу. При виконанні норми на 50% видавали 400 грамів хліба, а при виконанні на 49% і менше аж до 0% видавали тільки 300 гр. хліба на день. Праця виконувалась цілорічно зимою і літом, під час дощів і в найлютіші морози, які на далекій півночі доходили до 56-65 ступенів за Цельсієм. Влітку довжина робочого дня була 12 годин, а зимою через швидке наступлення темряви день дещо скорочувався. Обставини життя та праці в концтаборах були настільки жахливі і нелюдські, що більша частина в'язнів бажала собі приспішеної природньої смерти. Деяка частина не витримувала і кінчала життя самогубством; інші ж з відчаю навмисне, під час праці калічили себе, відрубуючи пальці на руках і ногах, або навіть всю долоню руки. Деякі свідомо обморожували руки, ноги, обличчя, якусь іншу частину тіла. Цим самим на деякий час в'язень уникав праці, перебував у таборовому шпиталі, у якому харчі були дещо ліпші, а найголовніше в'язень не виснажувався працею. Були і такі в'язні, що вдуваючи собі під шкіру рук, або ніг оливу чи нафту, викликали штучну ґангрену і тим самим теж позбавлялися праці, хоч потім такий в'язень, якщо не помер від ґанґрени, то залишився на все життя інвалідом. За кожне самовільне каліцтво, таборове начальство звинувачувало в'язня в саботажі. Слідство в таких випадках перепроваджував 3 відділ (Оперативний відділ НКВД в концтаборах). «Саботажників» судила таборова спецколеґія, яка або збільшувала термін ув'язнення в концтаборах на 5-10 років, або ж у показовому судовому процесі схвалювала вирок смерти.

Тих, що відмовлялися від праці, кидали до таборового ізолятора, який був у кожному таборі. В ізоляторі в'язень перебував на «хлібі і воді» (200 гр. хліба і 300 гр. води на добу). Термін ув'язнення в ізоляторі від 3 до 10 днів. У випадку повторного відмовлення, термін ув'язнення в ізоляторі збільшували до місяця, а за третім разом «откажчика» відправляли до «спецлагеря-ізолятора» з надзвичайно суворим режимом, у якому в'язень, як правило, помирав від виснаження і надлюдського визиску при праці. Зимою ізолятори не опалювались і, щоб посилити муки, покараного ізолятором в'язня замикали зовсім роздягненого де він перестуджувавсь, а потім помирав У таборовому шпиталі або навіть в ізоляторі.

В кожному таборі, разом з політичними, перебувало приблизно 1525% злочинців-рецидивістів («урок», «блатних», «по-мокрому», «медвежатніков», «нальотніков» і т. д). Кримінальні злочинці-рецидивісти, посідаючи всі посади внутрішнього таборового управління, постійно тероризували політичних, знущалися в нелюдський спосіб, били до непритомности або смертельними ударами. До того намовляли кримінальників самі таборові начальники, які, таким чином, юридично не брали участи в знущаннях над політичними, а виконували руками рецидивістів.

Для ув'язнених жінок існували окремі жіночі концтабори. Жінки, засуджені з політичних мотивів, перебували в таборах разом з кримінальним елементом: вбивцями, «блатарями», злодійками та повіями. Внутрішнє таборове керівництво в жіночих концтаборах було у руках чоловіків кримінальних злочинців: командантура, ваха на воротях, хліб зрізка, шевські та кравецькі майстерні і т. п. Старші бараків, днювальні, завідувачка кухні, начальники лазні, голярі, пральні, бригадири і т. д. призначались з жінок, також кримінальних злочинців; робітнича ж сила до них з жінок-політв'язнів. Розперезаність та знущання злодійок над політв'язянми-жінками не мали меж. Начальство змушувало жінок до співжиття з «соцблизькими» та злодіями. Дітей, що їх мали в таборах жінки, або ті які народилися в концтаборах, від матерей відбирали та спрямовували до дитячих будинків, що для цієї мети були побудовані в цілій системі концтаборів. Злодії та рецидивісти досить часто заражували жінок венеричними хворобами. Таких жінок замикали потім до окремих таборів, де їх майже не лікували і вони згодом помирали повільною смертю. За таборовими приписами жінки і мужчини не мали права перебувати в одному таборі. Але таких приписів не дотримувалося. Існувало багато таборів, у яких під час відправки жінок до жіночого табору, під час його переходу через той чи інший чоловічий табір, таборові начальники навмисне етап притримували, скаржучись на бездоріжжя або несприятливі умови погоди. Робилося це навмисне, щоб затримати жінок для «любовних развлєчєній» злодіям, для внутрішніх і зовнішніх таборових начальників, для працівників 3-го відділу НКВД та ВОХР-и. Політичним в'язням-мужчинам категорично заборонено мати зв'язок з жінками, навіть товариський. За такий зв'язок їх додатково засуджували на 3 роки ув'язнення. Жінок до додаткового ув'язнення засуджували лише тоді, коли вони мали зв'язки з політичними в'язнями, але за зв'язки з кримінальними злочинцями, не кажучи вже про таборових начальників, їх не карали.

Отже, в советських концтаборах російсько-комуністична партія, поруч із жорстоким фізичним визиском в'язнів на праці, створила надзвичайно важкі обставини життя. Ніякого перевиховання працею, не зважаючи на саму назву советських концтаборів «поправно-трудових», в них не було, як і взагалі не відбувалось якесь інше перевиховання.

Серед документів, що зберігаються в московському музеї Леніна, є особисті листи Леніна, писані до його дружини Крупської тоді, коли він перебував за царського режиму на засланні в Сибірі. В одному листі Ленін писав: «Ти запитуєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Часом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а вечорами граємо в шахи». Крім того, Н. Крупська, яка жила деякий час на засланні разом з Леніном, писала в своїх споминах: «Життя в Шушенському (тут В. І. Ленін перебував на засланні), було Дуже дешеве. За свою платню, 8 карб. на місяць, що її одержував Ленін від казни, він мав чисту окрему кімнату, три рази вдень їжу і прання білизни. Але в ті часи і таке життя вважалося дорогим. Один раз в тиждень селянин, у якого мешкав Ленін на засланні, різав барана і, Ленін їв м'ясо щодня: варене або печене. Молоко, яйця, хліб, ярина до рахуби не бралися. Селянин давав все те безкоштовно. У Леніна була служниця, яка його обслуговувала... Ленін був фанатиком полювання. Протягом кожного дня перебував на болотах, стріляючи дичину. Мав аж дві рушниці. Після полювання вечорами Володимир Іліч, звичайно відпочивав, а працював ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня приносила велику кількість листів. Писали з Москви, Одеси, Петербургу, з закордону, бо Ленін керував виданнями газет в Петербурзі і закордоном»... (Н. Крупская: «Воспомінанія о Ленінє». Видання музею Леніна, Москва). Таким було заслання Леніна за царських часів, який створив пізніше Совєтські концтабори. Наколи порівняти його заслання навіть з т. зв. «умовним» засланням політичних за совєтської влади, то для нього був тоді рай, а не пекельне життя, яке він створив в імперіялістичній Росії, захопивши в свої руки владу. Це згадується тут і те, що після повернення в'язня з совєтських концтаборів на «волю», він на все життя носить на собі тавро «бувшого злочинця», обмежується з своєю родиною в правах і кожної хвилини може чекати повторного арешту та нового заслання до концтаборів.

http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:45 | Повідомлення # 5
МІСЦЯ УВ'ЯЗНЕННЯ В СССР

В СССР нараховується понад 20 мільйонів в'язнів. За неофіційними і неперевіреними відомостями, наприкінці 1937 року їх кількість немов би становила 15 млн. осіб (разом з жінками і дітьми). На Заході, на основі різних джерел, кількість в'язнів советських концтаборів нараховується від 5-10% загальної кількости населення СССР. Але про докладну кількість в'язнів СССР, певно і Совєтський уряд не скаже, бо хоч в МВД та ГУЛАГ-ові ведеться облік ув'язнених, то все ж він далако відбігає від дійсности. Велика кількість з/к, що перебувають: в слідчих та переселенчих в'язницях, в тюрмах спеціяльного призначення, в різних тимчасових ізоляторах, в міліційних та емведівських камерах, не охоплюються центральним обліком «Учотнораспрєдєлітєльним Управлєнієм» (УРУ) ГУЛАГ-у. Крім того, величезна смертельність ув'язнених в тюрмах та ізоляторах, а також постійне перекидання їх з одного табору до іншого, ліквідація старих таборів та організація нових, надзвичайно ускладнюють облік. Якщо до того додати, що в СССР часи масових арештів мають вигляд коливання сінусоїди, або згасаючої кривої (зростають в окремі періоди до максимальної величини, а потім поступово зменшуються, щоб знову зрости) то стане очевидним, що надзвичайно важко визначити загальну кількість в'язнів. За приклад «докладного Совєтського обліку в'язнів можна навести хоч би і Ухта-Печорські табори, де окремих в'язнів, що відбули свій термін арешту, ГУЛАГ розшукував по півтора року, щоб їх звільнити на волю були і такі випадки, коли з ГУЛАГ-у приходило розпорядження про звільнення померлого кілька років тому в'язня. Таких прикладів у цілій концтаборовій системі СССР можна нарахувати багато.

За часів доєжовських чисток не можна було навіть приблизно обрахувати і національний склад в'язнів, але з певністю можна твердити, що прошарок в'язнів з поневолених Москвою народів значно перевищував відсоток в'язнів з росіян. Найбільші і найбезоглядніші чистки, Кремль завжди провадив не на корінних російських землях, а на загарбаних ним та збройною силою «приєднаних» до Московщини «самостійних» сов. республіках. Найбільший прошарок в'язнів у совєтських концтаборах до єжовських чисток складали українці та кавказькі народи. По перемозі Гітлера в Німеччині, компартія взагалі звертає головну увагу на Україну. Для цього були три головні причини: перша та, що росіянам-поневолювачам стало ясно, що національна проблема в Україні і взагалі серед поневолених народів має далеко більше і політичне важніше значення, ніж вони думали. Українці, що займають в СССР кількісно по росіянах друге місце, а культурно стоять за них вище ніколи не погодяться на поневолення України росіянами та на свою русифікацію; друга зріст потуги Німеччини перестрашив росіян, бо вони від царських часів брехливо твердять, що Україну вигадали Австро-Мадярщина та Німеччина. Москва відчула, що німецька потуга поважно загрожує Україні і може статися так, що Німеччина під час війни її окупує, а це в свою чергу може розв'язати руки українським самостійним прагненням. (Як знаємо, москалі в тій справі знайшли в гітлерівській Німеччині для себе вірного союзника. Обидві держави сталінська Московщина та гітлерівська Німеччина випікали в Україні розпеченим залізом найменші намагання до самостійницького життя). Третьою причиною був загрозливий стан збоку України для Москви внаслідок примусової російської колективізації українського селянства. Десятки мільйонів українських селян ожебрачено, прикріплено до колгоспів, віддано під панування насланих з Московщини совєтсько-партійних бюрократів У 1932-33 роках, не зважаючи на штучно створений Москвою в Україні голод, під час якого вимерло ок. 7 млн. українського населення, Україна все ж таки свідомо не виконала союзних плянів хлібозаготівель. Населення свідомо нищило живий і мертвий реманент, сільськогосподарські продукти і т. д., виявляючи тим свій протимосковський спротив поневоленню. Зарадити цій українській небезпеці було доручено П. Постишеву. Маючи вільну руку в Україні, він почав виселювати з України на Сибір та замикати до концтаборів незадоволене населення, особливо селянство. Дуже голосною стала його розправа з комісаром освіти Скрипником, у висліді якої, він покінчив самогубством. Потім Постишев провів масову чистку урядових і господарських установ в Україні, вичищаючи та виарештовуючи все українське, заступаючи його московським. У висліді своєї розправи, на пленумі нового ЦК КП(б)У 19 листопада 1933 р., Постишев сказав: «Викриття націоналістичного ухилу в Україні дало змогу взятись до очищення різних дільниць соціялістичного будівництва від петлюрівських, махнівських** Махновщина ніколи не була українським націо-нально-визвольним рухом. Це була величезна банда анархістів, складена з анархістичного елементу, чи-сленну кількість якої складали і зайди-росіяни в Україні. Очолював цих анархістів Махно.) та інших націоналістичних елементів. Тут пророблено велику роботу. Досить сказати, що на цей час було вичищено понад 2 000 націоналістичного елементу з різних установ Києва. З системи Наркомпрос-у*** «Народний Комісаріят Просвещения».

*) вичищено понад 300 наукових і редакційних працівників. Тільки з восьми радянських установ викинено 200 націоналістів, які були завідувачами відділів, секторів тощо. Разом з ними вичищено і тисячі їхніх співпрацівників. Тільки з двох систем з кооперації та заготзерна ми вичистили понад 1 000 націоналістів ...» Всі вони були заарештовані, засуджені, частинно розстріляні, а більшість заслана до концтаборів, їх обвинувачено в підготовці повстання проти Москви, за відокремлення України від Росії. Отже, Україна Ніколи не мирилася з своєю бездержавністю в російсько-імперіялістичній системі. Вона протягом довгих віків прагнула до вільного життя, без поневолювача, з власними законами та власним укладом державної і суспільної системи, опертої на демократичних підставах. Це й було головною причиною, чому Москва так жорстоко розправлялася з українським національно-визвольним рухом в Україні та засилала незчисленну кількість українців в концтабори.

За часів постишевщини були розстріляні або заслані до концтаборів обвинувачені в тероризмі проти совєтсько-російських партійців в Україні новеліст Гр. Косинка-Стрілець; поети О. Близько і Дм. Фальківський; романісти О. Досвітній і Гр. Епік; драматург М. Куліш; гуморист Остап Вишня (перебував 10 років в концтаборах Ухто-Печери в Усть-Шугорі), Ґео Шкурупій; артист-режисер Лесь Курбас, К. Буревій; поэт Мисик та багато інших. Разом з ними заарештовано та заслано ряд діячів культурно-освітніх та інших установ, про яких відомостей не оголошено. Косинку-Стрільця, О. Близька, Дм. Фальківського та К. "Буревія розстріляно в Києві 15 грудня 1934 року, після вбивства Кірова (1. 12. 1934 р.)

Єжовські чистки особливо збільшили як загальну численність всіх в'язнів у концтаборах, так і прошарок української людности в них. Яка кількість людей була заслана в цей час до концтаборів невідомо, але з певністю можна ствердити, що вона дорівнювала кільком мільйонам. Так, на Котласький таборовий пересильний пункт в кінці лютого 1937 року за 2 дні прибуло 5 товарових залізничних ешельонів, у яких перевезено 7000 в'язнів по єжовській чистці, з них до 75% українців, грузинів, мінгрелів, вірменів, абхазців, тюрків. Котласький пересильний табір перепустив через себе за 2 тижні в лютому 1937 р. 18 600 в'язнів, що пішли етапами до Ухто-Печорських, Воркутинських та інших концтаборів, з них до 13 000 були українці. Протягом доби (чотири рази в день і два рази на ніч) формувались і відправлялись з Котласу 6 етапів по 450 в'язнів кожний. Сотні ешельонів везли в'язнів до концтаборів у часи єжовських чисток у всі кінці окраїн СССР. Велику частину перевезено морськими кораблями в глибоких переломах через Крижаний океан та навіть і через Суезький канал на Сахалін, Камчатку, на Амур, Чукотку до Сучану. На залізничних товарових вагонах було написано крейдою лише два слова: «жівой груз», отже тим самим влада маскувала від населення, кого насправді перевозилось під отим написом «жівим грузом». В СССР, коли перевозять тварин, теж на вагонах пишеться «жівой груз».

Заарештованих в час єжовщини в концтаборах називали «єжовський набор», на відміну від «кіровського», який відбувся протягом 1935 року, після вбивства Кірова 1 грудня 1934 року. Взагалі ж усіх політичних за статтею 58 в концтаборах називалося «каери», тобто, контрреволюціонери. Назва «набор» була дуже влучна, бо НКВД мало власні пляни постачання даремної живої робочої сили для концтаборів, які, згідно з божевільними мріями російської компартії, розбудовували старі та будували нові індустрійні підприємства на далеких окраїнах СССР, глибоко заховуючи їх в лісах та серед багновищ і пустель на випадок війни. За рахунок невільничої праці і жахливого визиску робітників, селян, інтелігенції, Москва приспішено розбудувала власний мілітарний потенціял для підбиття світу. Це саме відбувається в СССР і тепер, в часі виконання шостої п'ятирічки, на чолі з колективним керівництвом, яке пересовує центри промисловости в Сибір та в Середню Азію. Величезна кількість ув'язнених вимагала і потрібних місць для їх перетримання. В залежності від призначення, місця ув'язнення в СССР мають і відповідну їм назву. Вони поділяються на:

Тюрми (колишні ДОПР-и); Поправно-трудові табори (ІТЛ) концтабори; Спецпоселення; Трудпоселення; Колонії (Поправно-трудові «ІТК» для дітей); Політізолятори; Концтабори спецпризначення (підпорядковані місцевому МВД).

Тюрми (колишні ДОПР-и)

Російсько-комуністична влада (як вже було згадано) одержала тюрми в спадщину від царського режиму Росії. Частина їх, але дуже незначна, в час громадянської війни була під час боїв зруйнована, але не червоною чи білою арміями, а протимосковськими військами поневолених народів. Хоч в ті часи російські комуністи і виспівували: «церкви і тюрми сравняєм с зємльой» але церкви таки дійсно зрівняли, а тюрми не тільки відремонтували старі, але побудували й нові. За царських часів кожне велике місто мало тюрму або навіть і дві, за советських часів кількість тюрем у великих містах збільшено та побудовано у кожному, навіть районовому, місті нову тюрму. Так, напр., в м. Іркутськ збудовано величезну тюрму в Пійорці з одиночними, камерами, центральну тюрму в Сваську і т. д. Будівництво їхнє засекречувалось від населення, місце будови огороджувалося високим парканом, охоронялося, ззовні, а саме будівництво називалося «спецбудівництвом НКВД».** Під назвою «спецбудівництво НКВД» будувалося тюрми в Прокоп'євську, Старо-Кузнецьку, Сталінську, Ленінсько-Кузнецьку, Кемерево, Магнітогорську, Хар-кові Одесі, Житомирі, Тбілісі.) Тюрми в СССР належать до розпорядження МВД (Міністерства Внутрішніх Справ), вони йому підлеглі і ним використовуються. Всі Совєтські тюрми в основному розподіляються на:

а) Тюрми спеціяльного призначення, у яких тримаються вороги, що особливо важливі для компартії та совєтської влади, переважно політичні, які засуджені на різні терміни ув'язнення, але не менше ніж на 10 років. Режим для в'язнів надзвичайно суворий, він дорівнює режимові в політізоляторі. Такі тюрми знаходяться в окремих місцях великого міста, в більшості ж за містом. Огороджені високим кам'яним муром з колючими дротами (зрештою, в СССР усі тюрми так ізольовані) і дуже пильно охороняються. Пересічне населення майже не знає про існування таких в'язниць, бо вони замасковані і мають назву «вогненебезпечне містечко МВД», або просто «городок МВД». Вже сама назва чи напис «МВД» негайно знеохочує кожного дізнатися про те, що в такому «городку» діється, такий великий жах підсовєтського населення перед МВД. В'язням, замкнутим до таких в'язниць, усяка праця заборонена. Вони перебувають у цілковитій ізоляції від світа. Коли ж там «сидить» якийсь визначний науковець (інженер або висококваліфікований спеціяліст), МВД дає йому завдання опрацювати якийсь винахід чи скласти проєкт. Винахід і проєкт конфіскуються на користь держави, а в залежності від його важливості МВД може навіть дотерміново звільнити науковця з в'язниці, а в більшості зменшує термін ув'язнення або засилає до концтаборів. Так, напр., було з науковцем Рамзіном, який винайшов прямопотічні парові казани; так було з сучасним конструктором літаків А. Туполєвим та іншими. В цих випадках Москва перепроваджує свою спеціяльну політику. З конструктором А. Туполєвим сидів разом і ув'язнений український науковець Григорович. Перед арештом він працював старшим інженером літакобудівництва в Центральному Аеро-Гідродинамічному Інституті (ЦАГІ). Економ-управління МВД обвинувачувало Григоровича в шпигунстві на користь чужої держави, а «тройка» його засудила на кару смерти. Але тому, що Григорович працював над дуже важливою конструкцією літака, кару смерти замінено на 10 років в'язничної ізоляції. Після закінчення праці над конструкцією літака, Григоровича НКВД розстріляло.

б) Пересильні або етапні тюрми. Ці тюрми знаходяться в розпорядженні Управління місць ув'язнення МВД СССР та республік. Вони призначені виключно збирати і накопичувати вже засуджених до концтаборів, у яких в'язні перетримуються тимчасово, до відправки в концтабір або до того місця, де призначено їм вироком відбути свій термін ув'язнення. Коли в пересильній тюрмі сконцентрується певна кількість засуджених, їх перевозять транспортом до розподільчих таборів. Перед етапом усіх в'язнів оглядає етапна комісія.

Частина в'язнів у пересильних тюрмах перебуває також напостійно. Це ті, що виконують різні праці в характері обслуги тюрми. Якщо при пересильній тюрмі працює якесь виробництво, робітникам такого виробництва бувають постійні в'язні. Але їм не гарантують, що вони не будуть спрямовані до концтаборів. За найменшу провину або непослух начальству, кожного постійного в'язня чекає концтабір або навіть гостріший вирок. З пересильних тюрем ув'язненні перевозяться до пересильно-розподільних концтаборів, де їх призначається до етапу, а потім пішоходом (частинно перевозили навіть на вантажних автах, залізницею або пароплавом) Вохра гонить до тих чи інших концтаборів у віддалені місцевості СССР.

Збірні пункти, з яких транспорти в'язнів відправлялися до, концтаборів, розміщені по всім СССР. Так напр. з Красноярська в'язнів спрямовували до Норильська, Ігарки, Дудники, Магдагачі, Алдан, Верхоянськ, а звідсіль спеціяльними пароплавами по річках Обь, Єнісей, Лєна, Іртиш, Нижня Тунгуска розвозили по концтаборах Сибіру. Іншими збірними пунктами і персональними тюрмами були такі міста як Сталінград, Куйбишев, Казань та Кіров. На південь до Казахстану, Узбекістану та Туркменістану, в'язнів транспортували в більшості через пересильні тюрми в Махач-Калі, Астрахані, Красноводську, Кандагач. На Кавказі збірні пункти існували в Тбілісі, Баку, та Сухумі.

Збірним розпридільчим таборовим пунктом для півночі СССР був Котлас на залізниці Кіров-Вельськ Вологда*** Автор цієї книжки також перейшов через Котлас на Воркуту.

*). Через Котлас, що знаходиться в Архангельській області спрямовували в'язнів до Ухто-Печорських таборів, на Воркуту, до Ненецької національної округи, в Архангельську область, на Кольський півострів, острів Вайгач та до інших таборів на Баренцовому і Білому морях.

В'язні, що призначені для Далекого Сходу, перевозять потягами через Новосибірськ, Томськ до Владивостоку або Комсомольська на Амурі. Звідти, (портове місто Владивосток на Японському морі або в бухті Іваніно) навантажують на морські кораблі і розвозять на Колиму, Магадан, Камчатку, Заярськ, Сахалін, Чукотку, яку в'язні називають білим пеклом і т. д. Існують також і інші пересильні в'язниці, розпридільчі табори та шляхи транспортування в'язнів до всіх концтаборів СССР. .

в) Окремо існують Совєтські тюрми для арештованих, які знаходяться під слідством МВД, прокуратури, трибуналів, міліції та інших совєтських судово-слідчих органів. В тих тюрмах ув'язнені перебувають під час переведення над ними слідства.

Режим всіх совєтських в'язниць залежить від самого їх призначення, місця розташування (в великому місті, за містом, у віддалених районах, біля виробництв і т. п.), від особистого характеру в'язничної адміністрації та керівних працівників МВД, від суду, прокуратури, а також і від категорії арештантів, яких ув'язнено (кримінальні злочинці режим легший, політичні режим тяжчий). Але взагалі для всіх місць Совєтського ув'язнення існують загальні інструкції, затверджені найвищою владою МВД, які публікації не підлягають. Вони відомі тільки в'язничній адміністрації та працівникам МВД. В самих тюрмах в'язням також не оголошується тюремний режим чи внутрішній розпорядок. Справа в'язня сидіти тихо в камері і виконувати накази наглядачів. За невиконання наказів в'язня карається в'язничним ізолятором, позбавлення на декілька днів приділу харчів або суворішим вироком під час судової чи заочної розправи. Взагалі можна ствердити, що в тюремних дворах, один поруч другого, стоять багатоповерхові кам'яні корпуси з безліччю загальних і поодиночних камер. Старі царські тюрми залишились такими, якими були, або ж перебудовані і модернізовані. Корпуси відокремлені один від одного високою залізною огорожею, а спецкорпуси товстим кам'яним муром. Всі будівлі від зовнішнього світу обов'язково відгорожені настільки високим кам'яним муром, що через нього з вікна найвищого поверху в'язниці не в стані нічого на «волі» побачити. На мурах цілу добу ходять стійкові, озброєні крісами (тепер автоматами). Крім того, в спеціяльних кам'яних баштах, біля кулеметів, стоять стійкові-кулеметники. Охоронну службу виконують спеціяльні в'язничні війська, що належать до внутрішніх військ МВД. Їхня уніформа змінюється в залежності від приписів Центрального Управління МВД. До 1930 року вони мали уніформу, впроваджену в Червоній армії, але з синіми петличками на комірі. Від 1930 року носили уніформу внутрішніх військ НКВД. Потім її знову змінено.

На чолі кожної тюрми стоїть загальний начальник, над кожним корпусом існує начальник корпусу, а для кожного поверху корпусу призначено начальника поверху. Це все офіцерський склад, який належить до працівників МВД, але він нічого загального з оперативно-слідчими установами МВД не має. Його справа адмініструвати в'язницями та виконувати всі приписи зверхників. Крім офіцерського складу, кожний поверх має старшого наглядача на коридор поверху («старший надзіратель») та дижурних наглядачів.

В'язнів до тюрми або з тюрми перевозять у спеціяльному закритому авті, популярно названому «чорним вороном». Ззовні воно схоже на вантажне, яким у великих містах розвозять по крамницях та підприємствах хліб, різний крам, м'ясо і ковбасні вироби. Для маскування по його боках були навіть написи «Хлєбобулочниє», або «м'ясо-колбасниє іздєлія треста...» Таке авто демаскувало себе чорним пофарбуванням та спеціяльною побудовою на заді. Згодом фарбу з чорного кольору змінено на іншу, але побудову на заді не змінено. Та, не зважаючи на зміну фарби, назва «чорний ворон» за ним залишилася і надалі. Маршрут «чорного ворона», за кожним разом його їзди визначався завжди окремий і обов'язково глухими вулицями міста. Головними вулицями «чорний ворон» їхав максимальною швидкістю і при першій нагоді повертав у бічну вулицю.

«Чорний ворон» з в'язнями в'їжджає за спеціяльною перепусткою через першу браму в'язничного муру, що має величезні, збудовані з грубої криці, суцільні ворота. У воротах зроблено спеціяльний отвір-«глазок», який прикривається металевою заслонкою. Через нього вартовий за брамою спостерігає, хто прибув до воріт в'язниці і одержує від прибулого перепустку. За першою брамою знаходиться така ж сама друга, а між ними канцелярія в'язниці, кімната для побачення відвідувачів з в'язнями та кімната для прийняття і обшуку в'язнів.

Кімната для побачення рідних з в'язнем перегороджена двома дротяними (від підлоги до стелі) сітками. Одна сітка від другої віддалена 2 метри. За однією сіткою стоїть в'язень, а за другою людина, що прийшла на відвідини. Двометровий простір не дозволяє обом особам щось передати або взаємно доторкуватись. Під час побачення обов'язково є присутній черговий наглядач по кімнаті побачень з тюремної адміністрації.

Кожний поверх корпусу відокремлений один від другого на східцях спеціяльною решіткою-огорожею з грубого круглого заліза. В огорожі є двері, які замикаються на колодку. Тим самим самовільний перехід в'язнів з одного поверху до другого перешкоджений. Всі камери в'язничного корпусу замикаються грубими крицевими дверима з подвійними колодками. В дверях для спостерігання, як уже сказано, зроблено спеціяльний отвір з наружною заслонкою, який тюремною мовою зветься «вовчок», а наглядачі «архангелами». В камерах, що за царських часів мали дерев'яні двері, тепер замінено на залізні, бо були випадки, що в'язні їх зсередини вибивали. Московська червона влада побудувала й іншого типу в'язниці, напр. в Житомирі. Вона збудована на зразок високої башти з спіралевими східцями серед башти (на зразок слимакового дімка чи безкінцевого гвинта). Навколо східців-спіралі розташовані камери-одиночки.

В камерах слідчих в'язниць перетримується завжди велика кількість в'язнів. Досить часто, особливо під час загально-масових арештів, до камери, яка розрахована на 10-15 в'язнів, замикалося по 40 осіб. За часів кіровських та єжовсько-берієвських арештів камери переповнювано, в абсолютному розумінні, як бочівки оселедцями. Навіть з того приводу існував у ті часи анекдот. На запит ув'язненої до сусідки: «Чи й ваш чоловік теж сидить?» сусідка відповіла: «Ні, він не сидить, а стоїть!». Тобто, камери були так заповнені в'язнями, що вони не мали можливости сидіти, а лише стояти. У слідчих в'язницях усіх в'язнів: політичних, злочинців, «битовиків» перетримують разом в одній камері. До одиночних камер замикали тоді, коли в перебігу слідства потрібно було, щоб «однодєльци» перебували один від другого ізольовано, не змогли шляхом внутрішнього в'язничного контакту змовитись між собою, або, щоб випадково вони в тюрмі не зустрілись. В тюремний карцер вкидається в'язня за порушення ним в'язничних приписів: суперечки з начальниками, псування в'язничного майна, невиконання наказів, невідповідальна поведінка на слідстві, образа слідчого, гучна розмова в камері, співи одинцем або загальні, виявлення у в'язнів заборонених до тримання предметів (голка, ніж, бритва, нитки, тютюн, сірники, шнури і ін.), розмова з іншими в'язнями під час прогулянки, самочинна передача якихось речей з камери до камери, перестукування через стіну і т. д.

В'язні в загальних камерах сплять на нарах, а при переповненні прямо на підлозі, навіть на «параші» (дерев'яний або залізний бак для природніх потреб в'язнів). Нари іноді бувають подвійні, а іноді зроблені на зразок Совєтського особового залізничного вагона найнижчої кляси. Такий тип ліжок зветься «вагонкою». Хоч камери дезинфекують карболовим розчином або навіть спеціяльно для того виробленим, жахливо смердючим середником, все ж, при переповненні їх в'язнями, гіґієнічних приписів дотримуватись неможливо. Тому в'язні терплять від різних паразитів, особливо насікомих. Один раз на місяць, а в деяких в'язницях один раз на півмісяця, в'язні переходять «санітарну обробку»: лазню, голення та стриження. Стриження безкоштовне, за голення підслідчий мусить платити, якщо має на рахунку в тюрмі гроші. Якщо не має, бороду йому обстригають ножицями або машиною до стриження. Одяг час-до-часу дезинфекують. Спеціального в'язничного одягу підслідчим не видають. У власному одязі, який був на в'язневі під час його арешту, спрямовували в'язня до концтаборів або до в'язниці спеціяльного призначення. На етапній комісії, яка провізорично переглядає перед етапом всіх в'язнів (мусіла б за приписами переглядати), бували випадки, що окремим в'язням, які цілком зносили свій одяг до лахміття, видавали в'язничний одяг. У деяких тюрмах, камери мали загальний стіл. В поодиночних камерах залізне ліжко на день примикається до стіни, а парашу видавали тільки наніч ( в інших тюрмах, параша перебувала в камері весь час). В день в'язня тричі виводили з камери. Ранком помитися та полагодити природні потреби, те ж саме по обіді, а також вечором перед сном. Поодинча камера вікон не має, освітлюється її електричною лямпкою, що є задротована і вмонтована в одному з кутів камери. В деяких в'язницях існували раніше поодиночні камери з меблями: невеличкий стіл, стілець, ліжко, параша, глечик для води. Такі камери звалися «аристократичними».

В загальних камерах, за часів ягодовщини, вікна вже було закрито знадвору бляшаними заслонами («козирками»). Вони відкриті лише зверху і через них можна побачити тільки маленький клаптик неба. Всі вікна мають з грубого круглого заліза решітку, вмуровану своїми кінцями глибоко в стіни корпусу.

О четвертій годині ранку в'язні вже змушені з ліжок вставати. Черговий вартовий по камері, призначений її старшим це були як правило кримінальні злочинці або «блатні» підмітав підлогу і наводив «порядок». Потім камери по черзі виводились до туалету, де в'язні мились в умивальні, а дижурний спорожняв парашу. Умивальні розраховані в більшості на 20 осіб, а милось разом 40-80, вся камера. Після туалету видавали хліб (400-600 гр.) на весь день, чай-кип'яча вода та одна чайна ложка цукру-піску. В обід до камери вносили (обслуговуючий персонал з в'язнів) дерев'яну бочку юшки («баланда»), надзвичайно низької кальорійности, з розрахунком по пів літри на в'язня. В більшості це була рибна юшка з оселедців або дрібної риби-«тюльки». В деяких в'язницях на обід давали і друге дання дві столових ложки каші «сєчки» на особу. За дозволом слідчого, в'язні у підслідчих тюрмах можуть одержувати від рідних продуктову передачу та чисту білизну. Тримати в'язневі гроші в камері забороняли, їх здавали до в'язничної каси, а в бухгалтерії записували на особовий рахунок в'язня. Ранком і вечором кожного дня відбувалася перевірка по камерах, а ночами, досить часто, відбувалися загальні обшуки. Листування та побачення з рідними у підслідчих тюрмах в'язням за правилом не дозволялося. Після вироку, перед етапом до концтаборів, слідчий іноді дозволяв листування. Іноді до камер замикали також і спеціяльних донощиків, які випитували того чи іншого в'язня про його справу та інформували слідчого. Перетримувати в камері книжки чи газети заборонено. Дозволяли, і то не в усіх тюрмах, грати в шахи та доміно, що їх переважно виготовляли з хліба самі в'язні. Забороняли також гру в карти, але в'язні грали, також виготовляючи їх таки в камері. Заборонено мати папір до писання та олівці.

Таким у загальному був у советських підслідчих тюрмах режим до 1936 року.** Цей режим автор знає з власного перебування у в'язницях.

) По 1936 році, в зв'язку з єжовськими чистками, коли виявилося, що вся совєтська країна переповнена «ворогами народу», режим надзвичайно загострився.
http://memorial.kiev.ua/content/view/162/68/

Бібліотека » Різне » Історія України » Концентраційні табори в совєтському союзі
Сторінка 1 з 512345»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика