|
Головна сторінка сайту
Злочини комуністичної Москви в літі 1941 р.
|
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:40 | Повідомлення # 6 |
ЗОЛОЧІВ І. "В золочівській тюрмі знайдено по-звірськи закатованих 649 осіб. В ямі перед в'язницею відкопано 432 особи. Вони були залиті бензиною й опалені і тому тільки частину трупів можна було розпізнати. В другій ямі на подвір'ї відкопано 217 осіб. Це жертви тільки останніх днів перед втечею большевиків з Золочева. Сліди страшних катувань можна знайти в келіях і на коридорах, де залишилось багато крови. Дивлячись на змасакровані трупи з повідрізуваними частинами тіла, повиколюваними очима, повирізуваними язиками можна собі уявити, якою жахливою смертю згинули ці мученики. Лікарська комісія, що оглянула трупи знайдені в другій ямі (217 осіб) ствердила, що частина жертв була живцем закопана до ями". (."Українські Щоденні Вісті", 18 липня 1941). II. Улаштовуючи недавно нікчемну комедію "суду" над західньонімецьким міністром Оберлендером, московські наймити з східньої зони Німеччини твердили через своїх брехливих "свідків", мовляв, у місті Золочеві на західноукраїнських землях знищили тюремних в'язнів українці. Як наочний свідок московсько-большевицьких звірств у Золочеві, подаю факти, хто знищив в'язнів. Восени 1940 р. московське НКВД заарештувало мого діда і посадило до тієї тюрми. Коли ж 22-го червня 1941 року вибухла війна, я, як малий ще хлопчика, майже незамітний для НКВД-истів, частенько навідувався в околиці тюрми, щоб довідатись про долю свого дідуся. В ніч з 4-го на 5-го липня місто Золочів дуже збомбардували німецькі літаки, знищуючи багато домів. Наступного дня був спокій, а вранці 6-го липня передні з'єднання німецьких армій перейшли Золочів. Одна їх частина подалася на південний схід в напрямі Тернополя, а друга — на північний схід, в напрямі Бродів. Біля 11-ої години того дня я був вже під замком, де зібралося дуже багато людей. Добившись з трудом до мурів замку, я став перед довгими рядами напів розкладених трупів. Незабаром до тюрми прийшли мої батьки. Кількість трупів, що їх складали рядами на траві у саді, постійно збільшувалася. Їх витягали з кількох великих могил, обчищували від землі та крови і складали в саді. Запах гниючого тіла просто звалював людей з ніг, але багато чоловіків, жінок і дітей, позакривавши уста і носи хусточками, ходили між рядами трупів, стараючись розпізнати рідних. Ми теж шукали нашого дідуся, але надаремно. Трупи чоловіків були з неголеними обличчями, деякі у подертій брудній білизні, інші напів або цілком голі. Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги, з сильними слідами тортур, з повириваними нігтями на пальцях, пошкодженими статтевими органами. Між трупами знаходилися теж жінки в подібному стані. Всі знаки вказували, що їх закатовано щонайменше два-три тижні до приходу німців. Свіжих трупів я не бачив. Наступного дня винесено в сад трупів з в'язничних камер, де їх живцем замурували НКВД-исти. Вигляд цих трупів був ще страшніший. Усіх трупів нараховано 752. З цього числа розпізнано тільки 21. Їх поховано окремо, а всіх інших разом на кладовищі у спільній могилі, на якій поставлено великий дерев'яний хрест. На похоронах було дуже багато людей. Після похорону ми знову зайшли до тюрми та оглянули забудування, де були сліди катувань. Ми ввійшли брамою від заходу, яка стояла в центрі головного будинку, де були канцелярії, приміщення для вартових, залі переслухань тощо. По лівому боці брами була простора заля, схожа на велику різню. Долівка і стіни її були обризкані кров'ю, на стінах видніли сліди від куль, повбивані гаки, серед кімнати були закривавлені столи і т. д. В кутку видніла діра, крізь яку кидали закатованих людей просто до могил, що знаходилися за мурами в саду. Як ми завважили раніше, кожний в'язень мав прострілену потилицю, частина з них мала зв'язані позаду руки. Всі вони мусіли пройти крізь цю залю, де НКВД-исти мучили їх тортурами й опісля вбивали. І. Рубіжний, Англія. ("Шлях перемоги", 29 травня, 1960.) КАЛУШ Я, нижче підписаний, з села Піло, повіту Калуш, свідчу про те, що я бачив сам у тюрмі в Калуші, де московські кати помордували багато в'язнів перед своєю втечею від німців. В камерах тюрми були трупи в'язнів, змасакрованих, з спаленим на голові волоссям. На тілах лежав попіл з спалених газет. Стіни тюрми були обризкані кров'ю, а тіла жертв уже в розкладі так, що злочину доконали москалі, а не німецькі війська, які прийшли до нас три дні пізніше, як утекли большевики. Крім того я був присутній при тому, як большевики арештували Миколу Шинкаря та вивезли його з родиною, 3-ма дітьми, на Сибір. Перед відступом з мого села НКВД-идти застрілили на полі ні в чому неповинного 30-літнього Павла Стасюка. Н. С, Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня 1960). KOMAPHO Большевицькі бандити з НКВД не поминули і малого містечка Комарна справляючи і там криваву купіль українським політичним в'язням. Замучено і по-варварськи закатовано: 1. Микола Здерко, вчитель середньої школи в Комарні, 2. Дмитро Радович, абсольвент середньої школи, 3. Андрій Сороківський, швець) 4. Михайло Ленець, 5. Гринько Ленець, 6. Михайло Губич. КРЕМЯНЕЦЬ Холм, 4.8. 1941. Тепер виявились подробиці про морди українців на Волині. Окрім масакри в Луцьку та Дубні, большевики не поминули й Кремянця. Вживаючи тих самих садистично-звірських метод, що в інших містах України, вимордували там червоні кати 1500 українців у Кремянці. Серед помордованих було 8-ох священиків та владика Симон. Один із змучених священиків це о. Олексій Дубицький. Згідно з оповіданнями очевидців найстрашнішу смерть мав владика Симон. Провівши його голого, під ударами крісових прикладів, через вулиці Кремянця до тюрми, змасакровано його в цій тюрмі в жорстокий спосіб. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик й викололи очі. Триденні розшуки, після приходу німців до Кремянця, за тілом владики не мали успіхів. ("Краківські Вісті", ч. 171, 7 серпня 1941 р.) ЛОПАТИН В тюрмі в Лопатит замордували большевики 12 молодих хлопців, яких спершу забрали були до червоної армії до міста Сокаля. З війська їх перевезено до Лопатина, підозріваючи, що вони належать до ОУН. Не зважаючи на страшні знущання над ними московських душогубів, хлопці не призналися ні до чого й їх постріляли в потилицю у льоху тюрми. Я був у тюрмі після втечі большевиків і власними очима бачив трупи помордованих, бо ми виносили їх на подвір'я. Між ними я пізнав своїх друзів, з якими я приятелював. Тіла помордованих були сині від побоїв, що декого не можна було пізнати. Німецькі війська прийшли до нас щойно 24-го червня 1941 року. В. Л., Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня 1960). ЛУЦЬК Большевики заарештували мене і мою 19-річну донечку Зіну у місяці жовтні 1940 р. Нас кинули до Луцької тюрми, де слідство проти нас вели сержант державної безпеки, москаль Берузін та Поляков, з походження поляк. Це були два жорстокі садисти, які своїми нелюдськими тортурами приневолювали нас признатися, будьто ми належали до націоналістичної організації. Вони вели слідство майже три місяці; як вдень так вніч нас возили "чорним вороном" до НКВД, де витягали з нас рештки нервів. Не раз доводилося сидіти на стільці по 24 години без сну, не раз доводилося теж відчути цього стільця у себе на голові. До моєї донечки застосували подібні тортури, не дивлячись на її молоденький вік. На початку січня 1941 р. нам зробили комедіянтський суд, засуджуючи мене на підставі 54 статті, точки 2/11/20 на десять років тюрми та двадцять років заслання, а мою доню Зіну на підставі 2/11 точок цієї ж статті — на 8 років тюрми і 20 років заслання. Після "суду" ми сиділи далі в Луцькій тюрмі і чекали на транспорт, але чи завдяки большевицькій незорганізованості, чи з інших причин ми залишилися сидіти аж до вибуху війни. Коли німці дійшли до села Забороль, ми довідалися від рознощика "баланди" (в'язничної юшки), Міщука (сидів за розтрату кооперативних грошей), що в цю ніч НКВД-исти покололи багнетами в тюремних стайнях 120 людей — в'язнів. Про це ми довідалися у середу 24 червня 1941 р. Більше ми довідалися тоді, як прийшли німці. Згаданої ночі большевики забрали з підвальних камер тюрми засуджених на смерть і стратили їх на стайнях. Там же їх і закопано і, щоб скрити сліди цього злочину, забетоновано. Але тому, що земля була свіжа, не втоптана, вона осіла, а разом з нею осів і бетон. Це позволило пізніше віднайти тіла побитих. На дворі ще були сутінки, як двері численних камер з грюкотом відкрилися і московські садисти, з лайкою в Бога, Христа і т. п., почали кричати: — На етап — вихаді! Скупчені юрбою, як худоба, ми радше вивалилися, ніж вийшли на тюремне подвір'я, де чекісти почали розділювати нас: — Стаття 54, пункти 2/11/12 — влево, 10/20 — вправо! Несподівано на тих, що уставилися ліворуч, посипалися кулі з тюремних вишок. Піднявся крик і зойк тисячної маси. Не маючи порятунку, в'язні кинулися до виламу у мурі, що його розбили пару днів тому німецькі бомби і який був тимчасово загороджений колючим дротом. Під напором людської маси, попиваної ззаду шаленим вогнем скорострілів, дріт не витримав, порвався і в'язні кинулися у річку Стир, шукаючи собі порятунку у воді. Але урятуватися нікому не довелось, бо "народна міліція" (складалася виключно з жидів), яка вже заздалегідь була розташована понад Стиром, вистріляла всіх в'язнів у воді. Хоч дехто і прорвав цю жидівську загороду та поплив далі, то їх наздогнали човнами і теж перестріляли. Праве ж крило в'язнів, якого ще не заторкнула НКВД-івська масакра, з самого жаху почало дряпатися на мури. По цій групі, куди і я попав випадково, большевики відкрили скорострільний вогонь та закидали її гранатами. Я впав, чуючи, що мене зверху придавили полеглі. Раптом скорострільний вогонь замовк. — Кто жівой, паднімайсь! Стрелять больше нє будєм! — закричали московські душогуби. Я виліз з тяжкою бідою, увесь закривавлений чужою кров'ю, був неушкоджений. Як я виліз з-під трупів, і чому я виліз на крики цих убивців — того ще й досі збагнути не можу. Таких недостріляних, як я, піднялося 29. — Ну, вот відєлі? Так будєм стрєлять всєх врагов родіни! Хотітє служіть Сталіну? Сейчас бєрітє носілкі і сносітє в еті ями бандітов! Знеможені тим, що бачили, ми тремтячими руками почали зносити побитих до ям, які вирили раніше німецькі бомби. Нам додали для допомоги 50 "битовиків" — кримінальних злочинців. Ми закидали вже дві ями, як несподівано увірвалися на подвір'я німецькі вояки. В той час це був наш порятунок. С. Д., Німеччина. ("Шлях перемоги", 5 червня 1960)
|
| |
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:41 | Повідомлення # 7 |
ЛЬВІВ І. "Письмо не в силі зобразити тих страхіть і тортур, що їх перетерпіли загинувші тисячі жертв большевицького терору у львівських тюрмах. Це можна тільки пережити або бачити. Точно числа і прізвищ закатованих не знаємо. Покищо подаємо тільки перші, на швидку руку зібрані відомості про тих, що згинули в казематах львівських тюрем НКВД. У тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в камерах кількасот постріляних і змасакрованих мужчин, жінок і дітей. Частину помордованих пізнали їхні родини й поховали, незідентифікованих поховано в спільній братській могилі. Ці жертви львів'яни оглядали вже в суботу 28 і в неділю 29 червня, тобто ще до приходу німецького війська. Теж знайдено на подвір'ї тюрми при вул. Сапіги і Лонцького закопані свіжі трупи. Число їх, покищо, ще не устійнено. Нижче подаємо прізвища розстріляних НКВД у Львові, що їх родини впізнали і про смерть яких появились на мурах міста Львова жалібні повідомлення: 1. Юрій Шухевич, відомий співак-тенор, брат сл. п. Романа Шухевича-Чупринки, командира УПА, Юрій Ш. згинув 27 червня 1941 p., 2. Василь Бень, 55 літ, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича у Львові, арештований 26 червня 1941 р. і того ж дня розстріляний, 3. Григорій Кухар, магістер прав, 29 л., кол. ревізор Ревізійного Союзу Українських Кооператив, головний бухгалтер Медінституту, 4. Євстахій Струк, 32 p., директор Медінституту, 5. Михайло Лизунець, 43 p., старшина Української Галицької Армії, бухгалтер Медінституту, 6. інж. Василь Ґеник-Березовський, науковий працівник Етнографічного Інституту, 7. Данило Костецький, 35 л., л., урядничка, 11. Теодор Мацько, студ. мед., 12. Степан Масний студ. мед., 19 л., 13. о. д-р Микола Конрад, проф. Богословської Академії у Львові, 14. Володимир Прийма, дяк, 15. Михайло Козляток, 16. Василь Климчук, господар з Подзимира, пов. Сокаль, 17. Іван Мивальчук, учитель з Мервич, пов. Львів, 18. Юрій Брей, селянин з с. Вороцова, пов. Львів, 19. Гнатович, сторож банку, уродженець села Парипси, 20 л., 20. Михайло Верхола, 27 л., 21. Степан Маркусь, 21. Іван Маркусь, 23. д-р Михайло Звір, 24. Ярослав Галапац, 25. Зиновій Сачик, 26. Мирон Пеленський, 27. Юрій Малиновський, 28. Іван Кушнір, секретар проф. спілки міста Львова, діяч Української Соціял-Демократичної Партії, 29. д-р Богдан Чайковський, син відомого письменника Андрія Чайковського, адвокат в Сокалі, співробітник етнографічного музею Академії Наук УРСР, 30. Лонгин Сторожук, нар. 1912 p., студент Богословії, урядовець, 31. Іван Свірський, інженер". ("Українські Щоденні Вісті", 5 і 10 липня 1941). II. "Мене арештувало НКВД у Старих Бродах 21. 12. 1940 року звідки я діставсь почерез золочівську та замарстинівську тюрми до тюрми при вул. Лонцкого. 6 червня 1941 року мене перевезено до тюрми при вул. Казимирівській так званих "Бриґідок". У камері ч. 84 сиділо багато українських та польських в'язнів. Коли 22 червня вибухла війна ми ще все сиділи на Бриґідках. Розстрілювати в'язнів почало НКВД у вівторок 24 червня. Стріляли в'язнів в камерах викрикуючи при тому "ложісь ліцом к зємлє". На нашій камері вбито тоді двох в'язнів а трьох поранено. Двох поранених викликано в ночі і вони вже не повернулися назад на камеру. Щоб заглушити постріли енкаведисти пустили на подвір'ї в рух мотори авт та тракторів. Масакри в'язнів тривали цілими ночами аж до суботи ранку 28 червня 1941 року. В день викликувано в'язнів з камери, мовляв "Сталін видав маніфест" і їх звільняється додому. Як пізніше показалось ніхто з в'язнів додому не повернувся. Коли мене викликано в суботу дня 28 червня на камері із 115-ти в'язнів залишилось лише двох. Викликавши мене з камери чотирьох енкаведистів завело мене на вартівню де вже чекало 16 в'язнів, що мали повикручувані в зад руки та пов'язані дротом. Те саме зроблено і зі мною. За кілька хвилин нас всіх виведено на подвір'я а опісля сходами у підвали тюрми. Там я побачив страшну сцену: багато трупів, яких розстріляно та змасакровано різними способами. Нам наказали обернутись лицем до стіни. На вид цієї гори трупів з порозбиваними головами я втратив свідомість і впав на мертвих. Опритомнів аж у неділю 29 червня 1941 року коло години 8 ранку"". Т. Д., Франція. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960). III. Тюрма при вул. Яховича у Львові мала за большевиків назву "тюрма ч. 4" і в ній було напередодні війни коло 1000 в'язнів. Були це в'язні засуджені на короткі і довгі реченці — від кількох місяців до десять років, переважно за прогули і "політичні злочини". Було теж багато ще незасуджених, яких слідство вже було закінчилось і вони мали бути відправлені на заслання. В понеділок вранці, вже після втечі большевиків з міста, члени родин арештованих увійшли до в'язниці з якої ще в неділю вечером було втікло коло 80 в'язнів. Увійшовши люди побачили таку картину: тут же біля входу від вул. Яховича, на загородженому місці подвір'я була свіжо присипана могила 5 на 6 метрів. З могили стирчав лікоть у синій сорочці, розносився тяжкий сопух людських тіл. У в'язничному корпусі знайдено всі камери відкритими й закидані одежею та всякими речами. По цих горах білизни, штанів, плащів, коців ходили жінки й чоловіки голосно ридаючи над кожним розпізнаним предметом своїх близьких. Зідентифіковано такі жертви: 1. Яків Цьвірінькало, 2. Степан Хомин, 3. Дмитро Бедрій, 4. Ізидор Ціцяла, 5. Осип Шинаровський, 6. Петро Мельник, 7. Семен Футь, 8. Микола Гарапа, 9. Мирослав Вендиш, 10. Степан Пельц, 11. Володимир Бебела, 12. Юрій Кіт, 13. Павло Кобрин, 14. Стефанія Дулеба, 18 л., 15. Марія Яркма, 19 л., 16. Текля Бідула, 20 л., (останні три жертви-дівчата з с. Ланшин, пов. Бережани). ("Українські Щоденні Вісті", 12 -липня 1941 і "Краківські Вісті", ч. 171, 7 серпня 1941). IV. У місяці червні 1941 року ми приїхали з села.... до Львова на похорон тих тисяч жертв, що їх помордували по-звірячому московські людомори. Я ходив по тюрмах міста й бачив власними очима понівечені тіла нещасних людей. На подвір'ї тюрми була ціла гора трупів, в яких були повідрізувані язики, виколені очі, в головах позабивані цвяхи. Деякі мали стягнену з ніг і рук шкіру. Відрізані в жінок груди були поприбивані цвяхами до тіла чоловіків, вагітним жінкам вийнято плід і вкладено його до розпореного живота чоловіків. Я побачив трупи двох моїх односельчан, яких зварили в кітлі живцем. Опісля я пішов до так зв. Бриґідок, тюрми, в якій були замуровані пивниці з трупами. Трупи були так розложені, що важко було пізнати кого небудь з обличчя, пізнавали тільки по одежі й інших речах. Повітря було таке важке від труп'ячого запаху, що німецькі вояки закладали на обличчя протигазові маски. Зі Львова я поїхав до містечка Щирця, розташованого на південь від столиці Західньої України і тут теж побачив двісті помордованих людей. В'язнів зігнали НКВД-исти й місцеві жиди на подвір'я і до стодоли та стайні польського священика і тут їх повбивали в нелюдський спосіб. Довкола стодоли був викопаний глибокий рів, в який скидали трупів. У стодолі я бачив трупи з повідрубуваними ногами й руками з здертою шкірою, повідрізуваними носами, язиками й вухами, деяким вирізано на плечах хрести, або здерто шкіру з голови разом з волоссям. Інші мали позабивані в п'яти довгі цвяхи, якими прибивають крокви. Стіни, дах і долівка стодоли були зляті й збризкані кров'ю. На долівці кров застигла на височині десять сантиметрів. На стовпах у стайні, де слуги священика вішали кінську збрую, були прибиті поперечки й на них розіп'яті, поприбивані цвяхами тіла людей. Одні з них мали на голові ніби корону з колючого дроту, одного бачив я у ямі з гашеним вапном, де він загинув від його жари. Врятувався в Щирці один чоловік, німий, який розказав нам знаками, як большевики замордували його батька й чотирьох братів. Він сам був зв'язаний колючим дротом і чекав на свою чергу, але московські кати вже не встигли його замучити, бо над'їхала німецька стежа. Біля стодоли стояли трактори, що їх большевицькі катюги пустили в рух і вони своїм гудінням заглушували крики мучених. П. С., США. ("Шлях перемоги", 20 березня 1960). V. "В травні 1941 р. мене перенесли до іншої тюрми в цьому самому місті. Ця тюрма називалась Бриґідки і в ній було ув'язнених коло 13 тисяч людей. В неділю 22 червня 1941 р. ми почули стріли проти-летунської артилерії. Спершу ми думали, що це протилетунські вправи, але кілька годин згодом почали падати бомби на місто і ми знали, що це війна. Замість дотеперішнього одного стражника на коридорах розставлено п'ятьох. В обід цього ж самого дня сторожа почала викликати з келій в'язнів, заводила їх до пивниць і ми почули стріли, знак, що відбувається масовий розстріл. Ми могли дуже точно слідкувати за тим, що діється в пивницях, бо вікна моєї келії були тут же коло входу до пивниці. Весь день і ніч випроваджувано людей з келій. Вночі на понеділок НКВД покинуло в'язницю. Тоді ми почали виломлювати замки і двері. Декому вдалося видобутись з келій і приблизно яких сто людей опинились у вівторок рано на подвір'ї в'язниці. З вікна моєї келії я бачив, як відділ сторожі НКВД увійшов головним в'язничним входом на подвір'я і почав стріляти до людей, що зібрались були там, вбиваючи відразу кілька десятків осіб. Решту, що залишилась на подвір'ї спрямували до келій і їм казали покластись лицем до підлоги. В середу мене теж викликали на розстріл. Щоб в останній хвилині рятуватись я сказав сторожі, ще нема в келії людини з таким прізвищем. Коли ж вони прийшли вдруге я сказав, що в'язня з таким прізвищем вже було викликано попереднього дня, а що мої документи забрав якийсь НКВД-ист. В цей спосіб я спасся до суботи. В суботу в нашій келії із початкового числа 100 в'язнів осталось всього дванадцять. Десь в середині критичного тижня я був свідком такої сцени. У в'язниці перебувала родина, що складалась з батька, матері і двоє дітей. Коли їх викликали на розстріл мати просила, щоб принаймні пощадили дітей, але вже вкоротці ціла родина була розстріляна. Коли не стало місця в пивниці для переховування трупів, на подвір'ї в'язниці викопали яму і там скидали трупів. В'язнів уставляли над берегом ями, розстрілювали, а їх тіла падали до ями. Під час згаданого тижня ми не діставали ніякої їжі і немало людей збожеволіло. В суботу ранком коли вже чути було німецьку артилерію з поблизу, НКВД покинуло тюрму. За якої пів години до в'язниці прийшли групи озброєних в коротку зброю людей, як ми згодом довідались — члени української націоналістичної організації, які визволили нас з тюрми. Я переховувався в пивниці катедри св. Юра. Покидаючи тюрму я побачив позабивані вікна пивниць і хотів туди заглянути. Але озброєний український партизан, що стояв на сторожі сказав мені: "Не дивись там, нема на це часу. Там повно трупів". На подвір'ї була засипана яма, десять метрів вширш і 15 вздовж. Йдучи по свіжому насипі можна було чути, що під тонкою верствою землі є людські тіла. Стіни навколо подвір'я були обризґані кров'ю. (Зізнання Б. Казанівського перед дослідною комісією Палати Репрезентантів США (Investigation of communist takeover and occupation of the Non-Russian nation of the U. S. S. R., Washington 1954, pp. 110 - 114). VI. Арештованих у Романові обвинувачували у приналежності до ОУН, але доказів не пред'являли. Для прикладу треба сказати, що громадянина Б. Ш., 26 років, сина бідної вдови, чоловік якої помер ще в 1920 р. на тиф як вояк УГА десь під Жмеринкою, арештовано на весні 1941 р. і незабаром з Бібрки відставлено до слідчої тюрми (колишньої "поліційної") у Львові при вул. Яховича, де його й застав вибух війни. Урятувався він чудом: у 1947 р. його вивезли з ріднею в Сибір (Тюменська область). Він розказував мені: "В нашій камері було жарко як у печі: у камері, де за Польщі сиділо яких 25 чоловік, тепер було їх від 90—100. Всі куняли на долівці лише в спідній білизні. Німецькі літаки вже десь другий день бомбили місто. Кожного журило: "що з нами зроблять тепер?" Бо ж усі тут були лише у слідстві. Враз у полудне нам сказали "бєз вєщєй" вийти. Вели нас коридорами і сходами в підвал. Тут нас замкнули, пригнавши ще людей з двох інших камер. Можна було вже лиш стояти. Ми думали, що тут зібрали нас, щоб охоронити перед німецькими бомбами. Ще навіть хтось із львівських інтелігентів сказав: "Бачите, большевики не такі то звірі, як про них думають. Таж вони навіть про в'язнів подбали, щоб ті не гинули невинно від бомбардування..." Одначе незабаром виявилася страшна правда. Один з надслухувачів біля дверей враз заверещав несамовито: "Друзі, нас замуровують!" Стало тихо, мов маком сій. За дверима чути було справді глухі удари молотка та шарудіння кельні з вапном об цеглини. Я пропхався ближче дверей, щоб і собі послухати: надслухувачі не помилилися. Стало ясно, що цей підвал — це наш гріб. Хтось знайшов кусень хемічного олівця: кожен по черзі брав і писав мовчки собі на сорочці своє ім'я-прізвище, дату народження, адресу і таку ж адресу своїх рідних — при скупому світлі лямпочки над дверима. Потім затих стукіт молотка за дверима і електрична лампочка погасла. Минали хвилини, що видавалися годинами. Серце розривалося, як прощалися перед смертю добрі друзі. Чути було здушуване чоловіче ридання. Хтось збожеволів і став несамовито верещати. Інші до безтями гримали голими п'ястуками об двері. Повітря ставало все важче. Моєму сусідові пустилася з носа кров, він оперся об мене. Мені чогось так обридли всі довкруги, що я лиш сердито воркнув на нього. Інші теж стали такі самі неприязні. Тоді мені закрутилося в голові і я зісунувся біля стіни на долівку. Потім пам'ятаю лише, що я на хвилину прочуняв, як мене хтось, взявши попід пахи, волік сходами догори, а мої п'яти билися при тому об кам'яні сходи. Коли я опритомнів вдруге, то, розплющивши очі, помітив, що лежу на в'язничному подвір'ї під високим муром. Лежало тут вже близько півтора десятка таких в'язнів, як я. Декотрі сиділи вже оперті плечима об мур. Якісь чоловіки в уніформах совєтської міліції приволікали все нових в'язнів з підвалів під мур. Деякі вже зовсім не приходили до свідомости. Тими вже ніхто не турбувався. Інші розплющували очі і знову непритомніли. Двох чи трьох "міліціонерів" спішно перебігали від одного в'язня до другого, вливали з польової пляшки воду в рот, збризкували обличчя. У всіх їх рухах був помітний виразний поспіх. Хто з в'язнів міг піднестися вже на ноги, тому допомагали вдягти щось на себе з купи лахміття та виводили з подвір'я кудись за браму. З міста чути було постріли й час до часу лоскіт гусениць танків. "Міліціонери" говорили по-українському і зверталися до в'язнів словами "друже!" По деякому часі допомогли й мені вийти за браму. Мені сказали при тому: "Друже, тікайте звідси якнайскоріше, бо совєти ще в місті. Як вас зустрінуть, кажіть, що вас звільнило НКВД якраз із тюрми". Це були перебрані в міліційні уніформи наші люди з Винник і зі Львова". О. Романівський, "Розділ з хроніки...", ст. 20-21) VII. Мене арештували 11 червня 1940 р. До нашого манастиря зайшли з витягненими револьверами аґенти НКВД, 8 чоловіків і одна жінка. Я вийшла їм назустріч і в першій хвилині подумала, що це бандити. Я поспитала: — "Що це таке?" - "Ми шукаємо за Оленою Вітер" — сказали енкаведисти. Вони мали з собою мою фотографію і зараз мене пізнали. Я була в чернечій одежі. Аґенти кинулися на мене, почали мене шарпати, здирати з мене рясу й лаяти: — "Скинь це, ти сволоч митрополича, сволоч петлюрівська!" Я пішла до моєї кімнати й переодяглася у чорну сукню. Заявили мені, що поїду з ними, але не дозволили мені нічого з собою взяти, навіть плаща. — "Ми тебе переодягнемо й пересвятимо" — казали. Також не дозволили мені видати Сестрам жадного розпорядження. Поки мене випровадили з дому, агентка (її називали Зіна) пішла до каплиці, збезчестила її та вкрала з престолу літургічну золоту ложечку. Мені казали сідати в авто. Коло мене сіла Зіна, тримаючи ввесь час звернений в мою сторону револьвер. Я сказала: — "Сховайте револьвер, я вам не втечу". — "Мовчи, бо як скажеш ще слово, порахуєш усі зуби" — почула я відповідь. Мене завезли до будинку НКВД при Пелчинській вулиці, запровадили до якоїсь кімнати і там я просиділа більш-менш 3—4 години. До кімнати входили різні люди, оглядали мене та глумились надо мною. — "Монашка, монашка" — насміхалися. В 8-ій годині ввечорі взяли мене на допит, що тривав до 4-ої години ранку. Мені казали сидіти непорушно на стільці. Слідчі змінялися тричі й кожен з них вимагав, щоб я "призналася". Ставили мені три запити: 1. Чим ти провинилася супроти совєтської влади? 2. Відколи належиш до Організації Українських Націоналістів та які маєш зв'язки з закордоном? 3. Де ти сховала зброю?" Я, очевидячки, заперечувала всі ці закиди. Коло 2-ої вночі казали мені скинути верхню одежу, — я залишилася в білизні. Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив мене за руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини. — "Маєш, це твоє святе Причастя" — казали. Вранці відвезли мене до в'язниці при Замарстинівській вулиці. Коли мене впустили до камери, моїм очам представився жахливий вид. В маленькій кімнаті лежали одна побіч одної жінки, збиті в одну масу. Сім з них примістилися на двох ліжках, десять на голій долівці, без матраців, без сінників, навіть без коців. Їх обличчя були несамовито бліді. Повітря було густе-прегусте, просто годі було дихати. В камері було неймовірно брудно. Проте жінки, які находилися в таких страшних обставинах, виявилися напрочуд зрівноважені й благородні. Всі прийняли мене дуже сердечко, почали мене потішати, хоч я їм не казала, що зо мною робили. Наступного дня мене сфотографували і зробили відтиски моїх пальців. На переслухання взяли мене по 4 днях, вночі. Слідчий питав мене про мої родинні обставини: чому я не вийшла заміж, чому вступила до манастиря. Потім слідчий поклався на канапу й почав поводитися дуже непристойно. Говорив безсоромні речі про Митрополита Шептицького та його брата, ігумена Студитів. Я обурилася і спитала: — "Чи ви знаєте Отця Митрополита?", а коли він заперечив, тоді я завважила: — "Якщо ви культурна людина, то не говоріть того, чого не знаєте". Слідчий сказав, що я "хитра морда", і на цьому скінчився цей допит. Дня 29 червня мене знов викликали вночі. Переслухував інший слідчий. Прийняв мене буцімто чемно: — "Як вам спалося? Чи ви молилися?" Згодом змінив тон і вимагав, щоб я призналася, що належу до Організації Українських Націоналістів. Коли я заперечила, мене сконфронтували з одним в'язнем який мене при зізнаннях "всипав". В'язень твердив мені до очей, що те, що він про мене сказав, — правда, а я категорично заперечувала. При конфронтації били мене в лице й по голові, а копи в'язня випровадили, тоді кинули мене на землю і двоє енкаведистів били мене гумовими палицями. При тому кричали, що я мушу признатися, бо НКВД не має пощади для нікого. Два тижні пізніше мене знову викликали і відтоді допити відбувалися щодругу, або щотретю ніч. При кожному допиті мене катували. Били гумовою то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали мене шнуром на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і попхав мені її до уст. Раз при переслуханні трапився такий інцидент. Слідчий спитав, чи я знаю, що НКВД славне на ввесь світ. — "Знаю, але з чого?" — "НКВД твоя найвища влада". — "Для мене найвища влада Бог і св. Церква". Тоді слідчий силою відкрив мені уста і сплюнув до них своє харкотіння. Слідство продовжувалося впродовж усього літа, аж до дня 1 вересня 1940 року. Від дня арештування в червні мене допитували 47 разів і при кожному допиті тортурували, вимагаючи, щоб я "призналася". Примушували мене підписати протокол, що нібито Митрополит належав до Організації Українських Націоналістів та що я косила до нього зброю. Після закінчення слідства мене перевезли до тюрми "Бригідки". Я чекала терміну судової розправи. В травні 1941 р. відновили проти мене слідство й мені довелось переживати знов не одну тяжку годину. Раз завезли мене з Бриґідок до тюрми при вулиці Лонцького на допит. Питалися, чи я хочу самостійної України. Я сказала, що так. Мене кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім взяли мене знов до кімнати до слідчого, скинули з мене сорочку і дротом пустили електричний струм по тілі. Допит тривав увесь день. Раз-у-раз мене переконували, що я маю ще останню нагоду рятуватися, бо інакше буду засуджена на смерть. Пропонували, щоб я погодилася працювати для НКВД, себто стати донощицею, тоді мене випустять на волю. Заповнювали, що про це ніхто не буде знати. Я відповіла, що чесно жила й чесно хочу вмерти. 29 червня 1941 р. мав бути суд надо мною. Але дня 22 червня почалася війна між Советами й Німеччиною, а дня 26 червня в'язні розбили двері нашої камери і я вийшла на волю. Аж до приходу німецької армії до Львова я скривалася в льохах митрополичої палати на горі св. Юра. Я сиділа в тюрмі рік і два тижні. (Свідчення української монахині О. В., надруковані в книжці Мілени Рудницької п. н. "Західна Україна...", ст. 399-403).
|
| |
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:42 | Повідомлення # 8 |
СОТНІ РОЗСТРІЛЯНИХ У ЛЬВОВІ написав Альвін Й. Штайнкопф "Львів, окупована німцями Польща, 7 липня (АП). Вчора Львів було містом похоронів в наслідок масових вбивств, що супроводжали відступ росіян з тієї частини, яку Червона армія окупувала півтора року. Ціла ця потрясаюча сцена являє собою ситуацію, яку досвідчений кореспондент розглядає з найбільшим підозрінням. Це є кошмарний епізод, що його може використати пропаганда з тої і цієї сторони. Але тут маємо брутальні факти, які не підлягають сумнівові. Сотні, правдоподібно кілька тисяч осіб були помордовані в цій і сусідніх околицях поки ще вступила німецька армія. Я бачив гори трупів. Військові лікарі-патологи ствердили, що в більшості випадків екзекуції відбувались через постріл в потилицю. В цьому місті найбільше трупів знайдено поскиданих до пивниць трьох в'язниць. Німецька влада повідомила, що подібну криваву купіль стверджено в інших місцевостях цієї країни. Хто ж є ці жертви? Звичайна відповідь яку дістаємо на це питання є, що це українці, яких або підозрівали або, які були діячами українського визвольного руху". (Це є виїмки статті А. Штайнкопфа, кореспонта агенства "Асошієйтед Прес", надрукованої в американській газеті "Нью-Йорк Поуст" в числі від 7 липня 1941 року.) МИКОЛАЇВ НАД ДНІСТРОМ Серед численних жертв червоних варварів, звірськи замордованих за містом у ліску біля с. Демня, люди розпізнали серед забитих: д-ра Володимира Здевського, адвоката й організатора Миколаївщини, д-ра Гриня Гонтарського, нотаря, Володимира Сподара, управителя школи в Розвадові, Степана Заневича, кол. старшину УГА, Степана Саварина, телефоніста, Івана Гольдербавма з Дроговижа, Івана Харчишина, кооператора з Роздолу, Фика Данила, кооператора з Пісочної. НАДВІРНА І. В південній частині містечка Надвірна, коло ліса "Буковинка" знайдено могилу помордованих большевиками в'язнів. 26 липня 1941 р. косарі, що косили там траву натрапили на свіжий горбок, що показався братською могилою. Повідомлена лікарська комісія приїхала наступного дня і після розкриття могили ствердила, що в ній було закопаних 82 трупи. Тіла були покалічені, руки поламані та пов'язані колючим дротом за спину. З документів, що їх було знайдено при жертвах виходило, що були це в'язні з тюрми в Станиславові зліквідовані коротко перед втечею большевиків. ("Українські Щоденні Вісті", 3 серпня 1960} В гайку при залізничному шляху міста Надвірна в Західній Україні знайдено в пам'ятні дні червня 1941 року 82 тіла помордованих московсько-большевицькими людоморами українських людей, в'язнів з Надвірнянської тюрми. Могилу знайшов випадково один селянин, який вийшов косити траву. Сильний запах трупів викликав у нього підозріння якогось нещастя і він зайшов на поляну проміром 12 метрів, де побачив непоросле травою місце. З землі стирчав вказівний палець людини, яка ніби з гробу кликала небо на свідка страшного московського злочину. Повідомлені мадярські військові чинники, які стояли в Надвірній, наказали розкрити могилу та вийняти похованих і обмити їх. До ексгумації покликано спеціяльну судово-лікарську комісію, але похованих не можна було розпізнати, бо тіла розпухли й були змінені до непізнання. Тоді комісія казала випрати рештки одежі, в якій були поховані московські жертви, й розвісити їх на дротах вздовж залізничної колії. Ця комісія повідомила населенні повітів: Коломийського, Снятинського та Косівського з проханням, щоб воно приїжджало і пізнавало своїх рідних між жертвами. Наступного дня з'їхалося багато людей і по одежі пізнавали своїх батьків, мамів, братів, що їх помордували большевики. Потрясаючою була сцена, яку я бачив власними очима, коли двоє недолітків, хлопчик та дівчинка, пізнали хустку своєї мами, яка теж була між трупами й, ридаючи, цілували цю хустку. На підставі одежі можна було ствердити, що помордовані походили з сіл Заболотівщнни, Снятинщини та Коломийщини. Були це самі селяни, члени українських кооператив, читалень "Просвіти" та спортових товариств "Сокіл" і "Луг". Трупів пізнавано по сердаках, киптарях та дзьобеньках, які вони мали під час свого арештування чекістами. 82 жертви московського садизму Сталіна й Хрущова поховано у спільній могилі при вході на кладовище в Надвірній. Ховали їх 25 священиків, які плакали разом, з тисячами людей, що з'їхались на похорон, просячи в Бога кари для московських убивців. о. М. К., Аргентина ("Шпях перемоги", 3 квітня 1960). ПЕРЕМИШЛЯНИ В районовому місті Перемишляни вимордували большевики серед приходом німців в 1941 р. Багато українських політичних в'язнів. Мешканці цього міста чули, як напередодні приходу німців большевики запускали мотори машин, щоб не було чути пострілів та зойків. В багатьох випадках в'язнів перед тим мучили нелюдським способом: відрізували різні частини тіла — язики, вуха, носи. Очі часто випалювали. Деяких в'язнів проколювали наскрізь розпаленим дротом, обливали кип'ячою водою, а навіть живцем варили. Н. Н., Англія. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960). ПЕРЕМИШЛЬ В одній тільки Перемиській Єпархії НКВД зліквідувало двадцять двох українських католицьких священиків, що їх прізвища подаємо нижче: 1. о. Андрейчик Петро, парох Залужа, 2. о. Боровець Володимир, парох Серків, 3. о. Буґера Кость, парох Грозьової, 4. о. Гошка Юрій, парох Гордині, 5. о. Гриник Микола, парох Горохівців, 6. о. Ґуль Петро, парох Шоломинич, 7. о. Данилків Іван, парох Стрілок, 8. о. Добрянський Микола, парох Крецева, 9. о. Дороцький Михайло, парох Потелич, 10. о. Дутко Петро, парох Княжополя, 11. о. Зрада Теодор, парох Журавців, 12. о. Кебуз Іван, парох Макової, 13. о. Коліда Софрон, парох Михнівців, 14. о. Крупський Зенон, парох Тиряви Вол., 15. о. Миколайчик Мартин, парох Лучиць, 16. о. Макар Степан, парох Місткович, 17. о. Осідач Роман, парох Верхрати, 18. о. Плужик Олексій, парох Добрус, 19. о. Лах Павло, Перемишль, 20. о. Телеп Михайло, парох Рогізна, 21. о. Тис Прокіп, парох Торчикович, 22. о. Пулик Олексій, парох Добрус. ("Краківські Вісті", ч. 241, 1941 p.). ПІДБУЖ Втікаючи з Підбужжя, енкаведисти не встигли вимордувати всіх заарештованих. Населення Підбужжя збіглося в той момент, коли енкаведисти багнетами підганяли ув'язнених сісти до спеціяльного авта. Большевицькі кати розігнали людей стрілами й від'їхали в напрямі Дрогобича. Ранком 26 червня під селом Нагуєвичами знайшли жертви їхньої звірської розправи. Нижче моста, над потічком лежало 14 скривавлених трупів, а трохи далі, в житі, ще один. Поміж трупами розпізнано тіла таких осіб: Камінський, директор школи в Нагуєвичах, Юринець, директор школи з Підбужжя, Дрогобицький, учитель школи в с. Нагуєвичах, Смоляник Антін з Кропивника Нижнього, брати Онацькі з Підбужжя, Цуцуряк Іван, селянин-бідняк, голова сільради в Кропивнику, Чапля, громадянин с. Нагуєвичі. ("Краківські Вісті", ч. 163/318/ з 1941 р., с.. 2.) САМБІР "Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю, 22 червня 1941 року, о год. 4-ій рано. У четвер, 26 червня, десь так коло год. 7-ої ввечері біля складів з деревом при вул. Мазницькій на Бліху, Новому світі та вул. Дрогобицькій почув я з моїми сусідами стріли машинової зброї. Ці стріли не вгавали до год. 8-ої вечора, а пізніше нагальні Стріли втихли, а було тільки чути поодинокі крісові стріли десь так до год. 9-ої вечора. Нас кількох стояло тоді на городі Квінтовського, у якого я мешкав. Ми пояснювали собі ці стріли тим, що певно десь недалеко є вже німці, які наближаються до Самбора і правдоподібно між ними і большевицькими сильними патрулями мусіла вив'язатися така стрілянина. У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (3 км. від Самбора), які носили кожного дня молоко до Самбора, були попереджені мешканцями вул. Дрогобицької, щоб не входили до міста, бо большевики кожного стрічного арештують коло Суду, відводять до тюрми і там розстрілюють. На вулицях: Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій і ін. лежать по вулицях і ровах постріляні люди. Що це були за люди, ніхто собі того не вмів пояснити. Щойно в суботу, 28 червня, десь так коло год. 2-ої по полудні прийшов до мене знайомий робітник механічних верстатів Ожеховіча (прізвища не пам'ятаю) і сказав, що большевики втікають перед німцями на стрімголов. У місті вже большевиків немає. Він казав, що большевики, втікаючи, вистріляли в'язнів. Деякі під час розстрілювання вилазили на мур і втікали вулицями. Цих большевики стріляли на вулицях. Мій сусід подав, що люди йдуть до тюрми, щоб між розстріляними розпізнати своїх найближчих і знайомих. Там у тюрмі — каже мій знайомий — діються дантейські сцени. Багато людей пізнали між розстріляними своїх рідних, батьків, синів, дочок, жінок тощо. Мій знайомий радив, щоб я, разом з ним, пішов подивитися до тюрми, але моя дружина не радила нам цього робити і ми врешті вирішили не йти. Не проминуло й пів години по нашій розмові, як ми побачили на вул. Дрогобицькій шість вантажних авт з енкаведистами, що над'їхали з Радлович і прямували до міста в сторону тюрми. Як пізніше ми довідалися, большевики розстріляли всіх, що прийшли до тюрми розпізнавати трупів, після чого повернулися назад до Радлович, зірвавши за собою міст на Дністрі. Зі суботи на неділю ніч була спокійна. У місті не видно ані німців, ні большевиків. У цю ніч майже ніхто не залишався у хаті, кожний скривався де міг перед большевицькими бандами. У неділю, 29 червня, о год. 11-ій перед полуднем прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і я був, пішла негайно до в'язниці. Там застали ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. Перед нашими очима відкрився жахливий вид. Я цього ніколи не забуду. По кімнатах і коридорах Суду лежали постріляні старики, жінки і діти, багато між ними молоді обох полів. Це всі ті, що в суботу, 28 червня, пішли до тюрми розшукувати своїх рідних. Було їх там понад 80. Дальше — у пивницях Суду і в'язниці, де містилися склади з вугіллям, деревом, старими меблями та судовим архівом, лежить повно змасакрованих людей. Між ними багато жінок і дівчат. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки. Всі дістали стріл у потилицю. Перед розстрілом кожний перейшов страшні тортури, як вказували на те поломані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, вирізані груди й здерта шкіра з голови разом з волоссям. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам, головно молоді. Внаслідок такого страшного змасакрування трупів тяжко їх було зідентифікувати, а рідні пізнавали своїх по одежі. На подвір'ї в'язниці поміж корчами були присипані помордовані в'язні заледве тонкою верствою дрібного шутру. Вони, мабуть, були розстріляні в перших днях німецько-большевицької війни, а може й скорше, бо трупи були в повному розкладі. Всі вони були розстріляні у той самий спосіб, що й в підвалах Суду і в'язниці. Трупи помордованих большевиками в'язнів німці дозволили перевезти на Бісківський цвинтар і зложити до братської могили. У величавому похороні взяло участь 5—6 тисяч людей. З тих, що були закопані між корчами, лише частину вдалося перевезти на цвинтар до братської могили. Більшість трупів була в стані сильного розкладу і тому їх закопано глибше на тому місці, де їх знайдено. Коли ми ввійшли на подвір'я в'язниці першого дня по приході німців до Самбора, то почулися слабі зойки з каналу. Один з міліціянтів зараз спустився по линві в канал і побачив там чоловіка з хлопчиком. З голоду і виснаження вони не могли говорити. Обох їх міліціянти витягнули нагору і їх віддано під опіку нашого лікаря д-ра Перфецького, а пані з Союзу Українок опікувалася ними у міській лікарні. Після видужання вони розповіли нам про своє арештування. Це були Юрко Комарницький з Комарник, пов. Турка, літ 38, лісовий робітник і його син Микола, літ 14. Оба вони вийшли до лісу нарубати хворосту, а там їх приловив большевицький лісничий і віддав до арешту в Турці. Опісля перевезли їх до Самбора, закидаючи їм шпигунство. До каналу пощастило їм обом вскочити, коли большевики виводили з камер людей на розстріл. Це було в понеділок, 23 червня, десь коло 9-ої години вечора. Усіх розстріляних у самбірській тюрмі нараховано близько 720 людей. Ще не закінчили звозити трупів з в'язниці на цвинтар, як уже облетіла містом нова вістка, що якийсь "Сташек", колишній шофер НКВД в Самборі розповідає, як він вивозив постріляних в'язнів з тюрми на Дністер, а навіть помагав сам розстрілювати. Цей шофер розповів нам, як вивозив трупи постріляних в'язнів. Коли ми пішли з кількома німецькими жандармами на Дністер, Сташек вказав нам місце, де були закопані трупи українців. Трупи закопано на плиткому березі з великим поспіхом, — казав Сташек, бо німці вже були зайняли Турку... Коли ми приступили до розкопок, то показалось, що трупів не можна буде перевезти на цвинтар, бо вони вже були в повному розкладі, тому їх перенесено на інше місце — близько 20 метрів подальше від ріки і там зложено їх до спільної могили. Усіх трупів над Дністром було 117. Багато українців, арештованих большевиками не знайдено ані в живих, ані мертвих. Їх большевики вивезли і розстріляли в інших місцях. По упорядкуванні обидвох могил на цвинтарі й на Дністрі поставлено хрести, а на них напис: "Тут спочиває 117 українців (на цвинтарі 720), замучених у звірячий спосіб большевицькими енкаведистами". Євген Рудий. ("Гомін України", 20 лютого 1960, зізнання п. Є. Рудого перед комісією Палати Репрезентантів США, складені під присягою в червні 1954 року). СТАНИСЛАВІВ І. "Про тисячі жертв помордованих НКВД в'язнів свідчить величезна стирта закривавлених сорочок і штанів під стіною будинку де приміщувалось НКВД в Станиславові. З побіжного обчислення виходить, що НКВД розстріляло понад 1500 осіб. В станіславській тюрмі НКВД мало спеціяльну залю тортур. Комісія, що в коротці після втечі большевиків з міста оглянула цю залю ствердила: вицементована з відпливом посередині підлога цілком закривавлена. Кров заціпеніла, почорніла. По стінах сліди струмків крови. У залі безліч різнородного "приладдя" тортур: щипці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвяхами, що їх вдягали тортурованим на груди, "кафтан безпеки", що вложений на в'язня не дозволяв йому ворухнутися, електричне крісло з різними дротами, електричні лямпи, що поражували очі і голову тортурованого. Усі помордовані лежали на долівках уже кілька днів: кати не мали навіть часу їх сховати. Жертви давніших екзекуцій були поскидані в велику яму на подвір'ї тюрми. У пивницях тюрми відкрито три великі камери, де були поскладені трупи аж під саму стелю. Тіла вже були розложені, облич вже не можна було впізнати. Сопух був такий сильний, що робітники не могли перевести розпізнання трупів. По кількох хвилинах вони мліли і не могли працювати. Довелось ці три камери повні трупів замурувати. Годі тепер точно сказати, скільки наших мучеників загинуло в станиславських тюрмах. Число 2500 осіб ледве чи буде близьке до правди. Коли ж додати відомі факти катувань і розстрілів НКВД в Отинії (повні три пивниці трупів), в Пасічній (близько 300 осіб), тоді число закатованих у Станиславівщині дійде до жахливого числа п'ять тисяч осіб". ("Українські Щоденні Вісті", 16 липня 190). II. "Коли в червні 1941 року на військові об'єкти міста Станиславова почали падати перші німецькі бомби, в мойому селі Ч. недалеко міста невелика група людей подалась до Станиславова, щоб визволити в'язнів із міської тюрми. По місті ще швендались окремі большевицькі вояки, але вони нас не зачіпали. Ми підійшли до тюрми та почали розбивати браму та двері до окремих камер сподіваючись застати в'язнів живими. На жаль, була лише одна чи дві камери, в яких мої друзі знайшли кілька живих людей, в інших камерах — я бачив це сам власними очима — лежали лише трупи. Трупи, що їх я бачив у камерах тюрми мали почвірного роду сліди тортур ламання костей на руках і ногах, виколені очі, вбиті через ніс аж до мозку цвяхи, перерізані і засипані якимсь порошком горла. Жінки мали повідрізувані груди. Я бачив тіло одної жінки, яка лежала горілиць, а на ній, лицем до грудей, лежала маленька дитина — обидвоє вони були обв'язані кілька разів колючим дротом. Дитина могла мати 3-4 місяці життя. Майже в кожній камері можна було знайти маленькі пляшечки з якимись таблетками, схожими на сахарину. На дворі біля тюрми були свіжі знаки поритої землі й ми відкопали тіла трьох чоловіків, які були грубі немов бочки. Нам сказано, що людина так напухає тоді, коли її живцем закопати в землю. М. К., Австрія. ("Шлях перемоги", 31 січня 1960). СТРИЙ "Восени 1940 року всім у Стриї та його околиці стало відомо, що большевики винищують в'язнів, яких звозили до тюрми кожного дня. Де-далі появилися переконливі докази, що це потверджували. Ще в літку НКВД наказало поширити канали біля судових і тюремних будинків і після того почало кидати трупи помордованих в'язнів до каналу на тюремному подвір'ї. Сильний тиск води повинен був занести цих трупів аж до ріки Стрий. Але "стахановська" праця НКВД-истів була швидша ніж течія води. За деякий час трупи так загатили канал, що сморід розложених тіл поширився на все місто. Большевики наказали мешканцям почистити виходки, мовляв населення не дбає про чистоту. Та виконання НКВД-івського наказу не помогло. Тоді самі чекісти забралися до роботи й протягом тижня вичистили, канали від трупів. Працю очищення каналів проведено в ночі, а біля ріки Стрий, де спливала вода з каналів, стояло ввесь час НКВД, щоб не допустити до виявлення катівської таємниці. Історія з каналами повторювалася постійно аж до травня 1941 року. В цьому місяці знущання і мордування в'язнів у стрийській тюрмі дійшли до найвищої точки, бо вже здалека можна було чути страшні крики людей, які продиралися крізь мури й стіни тюрми. НКВД-исти задротували головну дорогу, що вела перед судом, та забльокували бічні вулиці виганяючи з них населення. На подвір'ї тюрми вони уставили низку вантажних авт, гуркіт яких глушив людські крики. Прийшов день 20 червня 1941 року. Великі пересунення" військ, збільшені відділи і лють НКВД свідчили, що наближається війна. Затихли гуркотіння автомашин на тюремному подвір'ї. Мабуть "роботу" закінчено. Плян рятувати в'язнів із тюрми не вдався, бо в місті було ще багато большевицького війська, яке щойно 27 червня опустило місто, залишаючи на вулицях багато постріляних цивільних людей і військових, які хотіли дезертирувати. Після виходу московських банд, натовп людей кинувся до тюрми, розбив сокирами і молотами браму та вдерся на подвір'я. Першим, що вбігли на подвір'я тюрми представився жахливий вид. На подвір'ї лежало дві сотні трупів, порозстрілюваних людей з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояли чотири котли, в яких варено для в'язнів страву. Я підняв покришку одного з них і з жахом побачив, що в котлі є зварені людські тіла. Те саме було і в інших котлах. В кожному з них, залежно від величини, було по 2-3 трупи, Хтось з людей відкрив головний отвір каналу на подвір'ї тюрми й ми побачили, що канал забитий трупами. На подвір'ї під стіною тюрми стояла теж залізна кабіна з двома переділками. Висока приблизно на 2 метри і широка на 1.50 м. ця кабіна мала в горішній частині по 3-4 гаки, а долівка її була покрита залізною решіткою, під якою горів газ. В одній переділці ще висів труп в'язня головою вниз, а в другій лежало на долівці цілковито спечене тіло другого. В тюрмі біля цієї газової шибениці була камера, в якій відбувались убивства. Долівка камери була покрита верствою густої крови, отвір посередині, який вів до каналу, був забитий кров'ю. Цей отвір мав розміри 25 сантиметрів у квадраті. В куті камери була накидана гора одежі, яка вказувала, що НКВД-исти найперше казали своїм жертвам роздягатися а опісля їх катували. Тим часом на подвір'ї почали витягати з двох ям перших трупів. Найбільше було таких тіл, які мали сліди частинного чи повного опечення, схожі на найчорніших муринів, інші виглядали як густа смола. Велика кількість трупів мала повідрізувані пальці, носи, вуха й т. д. В другій ямі не можна було пізнати нікого, бо трупи були в сильному розкладі, пересипані вапном. З усіх трупів розпізнано тільки 46 осіб, яких опісля величаво похоронено як жертви московсько-большевицького терору. Під камерою, в якій НКВД мордувало людей, знайдено замуровану пивницю. В ній було повно в'язнів — чоловіків і жінок. Двері були забиті дошками а опісля замуровані. Коли цю пивницю відкрито то ще кілька осіб у ній жило. Між ними була одна жінка, яку відвезено до шпиталя. Інші, що ще жили, скоро тільки дихнули свіжим повітрям, повмирали. Біля цієї пивниці знайдено теж свіжо збудований комин, в якому НКВД-исти замурували живцем двох зв'язаних зі собою німецьких літунів. Один з них помер за п'ять хвилин після того, як кого звільнено. Все це бачив я на свої власні очі і можу це зізнати під присягою". І. Стрийський, ("Шлях перемоги", 24 січня 1960). ТЕРНОПІЛЬ "Кілька годин по втечі большевиків з Тернополя група підпільників зорганізувавши ще інших хлопців з мого села пішла до Тернополя, щоб увійти до міста першими ще перед приходом німців та звільнити в'язнів. Разом з ними вирушили з села майже всі громадяни, сподіваючись визволити своїх рідних, що їх арештували були большевики. В Тернополі ми почули жахливу вістку, що московські нелюди помордували всіх арештованих. Тюрма була вже відкрита, бо тернопільські міщани розбили браму й двері в'язничних камер. Коли я увійшов у тюрму, де я сподівався знайти свого шваґра, що був ув'язнений протягом трьох місяців, мене огорнув жах. Трупи помордованих були жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги вживали до свого кривавого ремесла сокир, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови. В кожній камері було по 60 і більше трупів, а камер було в тернопільській тюрмі, яку збудували ще поляки, дуже багато. В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчат пов'язаних зі собою колючим дротом. В одної був розпорений живіт і в нього вложено кота, в другої була здерта з рук шкіра від долоні по лікті, на рани насипано ячмінних осьтюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цьвяхами, труп молодого, може 30 літнього мужчини. Між помордованими були також чотири трупи німецьких летунів з поламаними руками і ногами та пов'язані колючим дротом. Опісля знайдено ще масові могили в льохах в'язниці, де трупи були замуровані бетоном. Лікарі ствердили, що цих людей повбивано кілька місяців тому. Трупи були посипанні вапном і ще якоюсь речовиною. Видобування трупів і поховання їх тривало цілий тиждень, бо в Тернопільській тюрмі знайдено три тисячі московських жертв". Є. Л., Австрія. ("Шлях перемоги", 13 березня 1960). ЧОРТКІВ "Коли втікли з міста большевики місцеве населення ввійшло до тюрми і побачило тут жахливу картину: на подвір'ї тюрми, що положена за містом й оточена високим муром валялись десятки трупів, впала в око свіжа могила де знайдено дальші жертви НКВД-івського терору. При виконанні показалось, що в ямі лежало три верстви трупів. Знайдено теж цементом замуровані камери з трупами. Всіх трупів у чортківській тюрмі нараховано близько 800. Але пізнати можна було дуже мало жертв. Вони вже находились в стані розкладу, були так помасакровані перед смертю, що їх тоді було розпізнати. Для ілюстрації, як садисти з НКВД знущалися над своїми жертвами вкажемо на факт, що багато трупів знайдено з повідрізуваними вухами, носами й повиколюваними очима. Нема пера, що могло б описати ті сцени, які розігрались на в'язничному подвір'ї: батьки, матері і жінки, діти, сестри і браття шаліли з болю дивлячись на варварські злочини НКВД-івських опричників, на розкладаючісь трупи сотень в'язнів, що між ними були їхні найближчі". ("Українські Щоденні Вісті", 30 липня 1941). ЯК ГНАЛИ В'ЯЗНІВ ЧОРТКІВСЬКОЇ ТЮРМИ НА СХІД. В'язнів великої тюрми в Чорткові вигнали большевицькі посіпаки 2 липня (це був уже другий транспорт) і погнали в напрямі на Скалу, Кам'янець Подільський, Вінницю й Умань, де їм і зробили страшний кінець. З цього величезного транспорту нещасних в'язнів, що начислював до 1.000 осіб, спаслися чудом тільки одиниці. Ось спогади одного з чудом врятованих, надруковані в газеті "Краківські Вісті", ч. 242/397/ за 1941 рік, ст. 2: "Нас усіх вивели з Чорткова 2 липня і стали гнати на схід. У транспорті було до 1.000 осіб, переважно молодих інтелігентних людей, вже до краю виснажених довгомісячною слідчою тюрмою з усіма її жахливими практиками. Гнали нас не тільки енкаведисти, але й озброєні цивільні, що знущалися над нами всю дорогу. А дорога ця була страшна і кривава. У велику спеку, що тоді панувала, без води, без хліба, без відпочинку гнали нас большевицькі бандити наче худобу на заріз, обставивши довкола штиками, наганами та скорострілами. Коли ми переходили попри якусь річку чи став, нас заганяли туди, а що людей палила жага, то багато пило навіть брудну, смердючу воду, від якої хворіли і падали. Таких з місця і без ніякого милосердя розстрілювали та покидали в рові". "Ми йшли все далі і далі, піддержуючи один одного на дусі та підтримуючи слабших фізично, хоч і найсильніші з нас ледве волокли ногами. Так перейшли ми Скалу над Збручем, потім Кам'янець на Поділлі, потім Вінницю і дійшли вкінці (19 липня) до Уманя. В останніх днях очі всіх горіли від спраги, майже всі були вже в підгорячковому стані, але, все ж усі леліяли в душі думку про те, що нам пощастить урятуватися, що наше визволення недалеко..." "І прийшло визволення, але яке страшне, яке жахливе. Одну ніч ми відпочивали, а 20 липня душегубці стали охриплими голосами викрикувати: "Виходи по п'ять осіб!" Так п'ятками стали стягати нещасних у підвал тюрми, де під несамовите, довгогодине гудіння моторів по-звірськи вбивали одну п'ятку по одній..." УМАНЬ При кінці вересня ц. р. знайдено в підземеллях тюрми в м. Умані довгий і широкий підвал, вхід до якого був завалений різними речами, дровами, бочками, сміттям та землею. В цьому підвалі лежало понад 800 змасакрованих трупів, у тому числі коло 30 жіночих... Нижче подаємо список тих закатованих в Умані в'язнів, при яких знайдено якийсь документ (акт обвинувачення, присуд, військова книжечка). Таких трупів було 83. При всіх інших трупах не було ніякого документу, або якщо і був, то його годі було відчитати (трупи були вже в повному розкладі). Ось список розпізнаних в'язнів із чортківської тюрми, закатованих в Умані: 1. інж. Петро Турула, ур. в Теребовлі 1907 p., 2. Микола Квасниця, абсольвент Богословської Академії у Львові, ур. 1913 р. в Джурині, пов. Чортків, 3. Микола Сисак, абітурієнт, ур. в Джурині, 4. Федьків Зеновій з Кривенького, 5. Бережницький Омелян з Кривенького, 6. Брухаль Стефанія з Гадиньковець, 7. Білинський Віктор з Товстенького, 8. Сороківський Роман з Товстенького, 9. Величенко Микола, 10. Мастій Іван, 11. Гончар Михайло, 12. Очеретини Антін, 13. Солтис Володимир з Улашковець, 14. Ґлембіцький М., 15. Бала Осип з Коцюбинець, 16. Савицький, 17, Гончар Микола ур. 1921 p., 18. Угрин Антін, 19. Маслів Михайло, 20. Каратник Степан, 21. Колода Іван, 22. Михайлюк з Гадиньковець, 23. Маслів Антін, 24. Ковальський Ярослав, 25. Коваль... Миколаєвич з Пробіжної, 26. Гейда Дмитро, 27. Цилинський Степан, 28. Шевчук М. А., 29. Осадца Й. А., 30. Кучерський П. М., 31. Дяк Е. А., 32. Боднар І. Д., 33. Баран В. М. ур. 1921 p., 34. Литвинюк Д. П., 35. Глух І. Г., 36. Іванців Д. Ю., 37. Яремко Й. С., 38. Сороцький, 39. Хаба, 40. Гребець, 41. Домилишин, 42. Яницький, 43. Федорців, 44. Гаврилишин, 45. Гуцал Е. С., 46. Головінський Д. або О. І., 47. Олійник П. С., 48. Голодівський П. Я., 49. Мельник М. С., 50. Провальний І. П., 51. Третяк В. Я., 52. Голубович В. К., 53. Любінецький І. К., 54. Малицький Л. Я., 55. Медвідь М. Н., 56. Процьків Л. або P. C., 57. Гребенюк Е. С., 58. Скоропада П., 59. Казановський Богдан. 60. Волохатюк (Л.) А., 61. Галяс, 62. Ковяк Г. І., Манько П. А., 64. Цимбалюк М. М., 65. Загородний, 66. Царук П. Е., 67. Грегоращук П. М., 68. Сагак (Соган), 69. Марук, 70. Юркевич Євген, 71. Обнявка Павло Ілліч, 72. Диць або Гець Ілько з Золотого Потока, 73. Запорожець А. П. з Василькова, 74. Царук з Чорткова, 75. Федорович (польський документ), 76. Телепко Іван Дан. з Чорткова, 77. Михайлюк, 78. Шурґот, 79. Атаманюк, 80. Джолк, 81. Козловський, 82. Коротник, 83. Козак. З вичислених тут 83 жертв большевицького звірства тільки тлінні останки першого в списку, а саме інж. Петра Турули, найближча рідня (жінка і брат), що шукали за ними по всій звільненій Україні, перенесли в рідну Теребовельщину і похоронили в селі Деренівці. Всі інші лежать у збірній могилі в Умані... "Краківські Вісті", ч. 242/397/ за 1941 рік, ст. 2.
|
|
© 2008-2019 Свята Традиція УГКЦ
|
| |