"В золочівській тюрмі знайдено по-звірськи за­катованих 649 осіб. В ямі перед в'язницею відкопано 432 особи. Вони були залиті бензиною й опалені і тому тільки частину трупів можна було розпізнати. В другій ямі на подвір'ї відкопано 217 осіб. Це жерт­ви тільки останніх днів перед втечею большевиків з Золочева.

Сліди страшних катувань можна знайти в келіях і на коридорах, де залишилось багато крови. Див­лячись на змасакровані трупи з повідрізуваними ча­стинами тіла, повиколюваними очима, повирізува­ними язиками можна собі уявити, якою жахливою смертю згинули ці мученики. Лікарська комісія, що оглянула трупи знайдені в другій ямі (217 осіб) ствердила, що частина жертв була живцем закопа­на до ями".

(."Українські Щоденні Вісті", 18 липня 1941).

II.

Улаштовуючи недавно нікчемну комедію "суду" над західньонімецьким міністром Оберлендером, мос­ковські наймити з східньої зони Німеччини твердили через своїх брехливих "свідків", мовляв, у місті Золочеві на західноукраїнських землях знищили тю­ремних в'язнів українці. Як наочний свідок московсько-большевицьких звірств у Золочеві, подаю фак­ти, хто знищив в'язнів.

Восени 1940 р. московське НКВД заарештувало мого діда і посадило до тієї тюрми. Коли ж 22-го червня 1941 року вибухла війна, я, як малий ще хлоп­чика, майже незамітний для НКВД-истів, частенько навідувався в околиці тюрми, щоб довідатись про долю свого дідуся.

В ніч з 4-го на 5-го липня місто Золочів дуже збомбардували німецькі літаки, знищуючи багато до­мів. Наступного дня був спокій, а вранці 6-го липня передні з'єднання німецьких армій перейшли Золочів. Одна їх частина подалася на південний схід в напрямі Тернополя, а друга — на північний схід, в напрямі Бродів. Біля 11-ої години того дня я був вже під замком, де зібралося дуже багато людей. Добив­шись з трудом до мурів замку, я став перед довгими рядами напів розкладених трупів. Незабаром до тюр­ми прийшли мої батьки. Кількість трупів, що їх скла­дали рядами на траві у саді, постійно збільшувалася. Їх витягали з кількох великих могил, обчищували від землі та крови і складали в саді. Запах гниючого тіла просто звалював людей з ніг, але багато чоло­віків, жінок і дітей, позакривавши уста і носи хус­точками, ходили між рядами трупів, стараючись розпізнати рідних. Ми теж шукали нашого дідуся, але надаремно.

Трупи чоловіків були з неголеними обличчями, деякі у подертій брудній білизні, інші напів або ці­лком голі. Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги, з сильними слідами тортур, з повирива­ними нігтями на пальцях, пошкодженими статтевими органами. Між трупами знаходилися теж жінки в подібному стані. Всі знаки вказували, що їх закато­вано щонайменше два-три тижні до приходу німців. Свіжих трупів я не бачив. Наступного дня винесено в сад трупів з в'язничних камер, де їх живцем за­мурували НКВД-исти. Вигляд цих трупів був ще страшніший.

Усіх трупів нараховано 752. З цього числа розпіз­нано тільки 21. Їх поховано окремо, а всіх інших ра­зом на кладовищі у спільній могилі, на якій постав­лено великий дерев'яний хрест. На похоронах було дуже багато людей.

Після похорону ми знову зайшли до тюрми та оглянули забудування, де були сліди катувань. Ми ввійшли брамою від заходу, яка стояла в центрі го­ловного будинку, де були канцелярії, приміщення для вартових, залі переслухань тощо. По лівому боці брами була простора заля, схожа на велику різню. Долівка і стіни її були обризкані кров'ю, на стінах видніли сліди від куль, повбивані гаки, серед кім­нати були закривавлені столи і т. д. В кутку видні­ла діра, крізь яку кидали закатованих людей просто до могил, що знаходилися за мурами в саду. Як ми завважили раніше, кожний в'язень мав прострілену потилицю, частина з них мала зв'язані позаду руки. Всі вони мусіли пройти крізь цю залю, де НКВД-исти мучили їх тортурами й опісля вбивали.

І. Рубіжний, Англія.

("Шлях перемоги", 29 травня, 1960.)

КАЛУШ

Я, нижче підписаний, з села Піло, повіту Калуш, свідчу про те, що я бачив сам у тюрмі в Калуші, де московські кати помордували багато в'язнів перед своєю втечею від німців.

В камерах тюрми були трупи в'язнів, змасакрованих, з спаленим на голові волоссям. На тілах ле­жав попіл з спалених газет. Стіни тюрми були об­ризкані кров'ю, а тіла жертв уже в розкладі так, що злочину доконали москалі, а не німецькі війська, які прийшли до нас три дні пізніше, як утекли больше­вики.

Крім того я був присутній при тому, як больше­вики арештували Миколу Шинкаря та вивезли його з родиною, 3-ма дітьми, на Сибір. Перед відступом з мого села НКВД-идти застрілили на полі ні в чому неповинного 30-літнього Павла Стасюка.

Н. С, Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня 1960).

KOMAPHO

Большевицькі бандити з НКВД не поминули і малого містечка Комарна справляючи і там криваву купіль українським політичним в'язням. Замучено і по-варварськи закатовано: 1. Микола Здерко, вчитель середньої школи в Комарні, 2. Дмитро Радович, абсольвент середньої школи, 3. Андрій Сороківський, швець) 4. Михайло Ленець, 5. Гринько Ленець, 6. Ми­хайло Губич.

КРЕМЯНЕЦЬ

Холм, 4.8. 1941.

Тепер виявились подробиці про морди україн­ців на Волині.

Окрім масакри в Луцьку та Дубні, большевики не поминули й Кремянця. Вживаючи тих самих садистично-звірських метод, що в інших містах Укра­їни, вимордували там червоні кати 1500 українців у Кремянці. Серед помордованих було 8-ох священиків та владика Симон. Один із змучених священиків це о. Олексій Дубицький. Згідно з оповіданнями очевид­ців найстрашнішу смерть мав владика Симон. Про­вівши його голого, під ударами крісових прикладів, через вулиці Кремянця до тюрми, змасакровано його в цій тюрмі в жорстокий спосіб. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик й викололи очі. Триденні розшуки, після приходу німців до Кремянця, за тілом владики не мали успіхів.

("Краківські Вісті", ч. 171, 7 серпня 1941 р.)
ЛОПАТИН

В тюрмі в Лопатит замордували большевики 12 молодих хлопців, яких спершу забрали були до чер­воної армії до міста Сокаля. З війська їх перевезено до Лопатина, підозріваючи, що вони належать до ОУН. Не зважаючи на страшні знущання над ними московських душогубів, хлопці не призналися ні до чого й їх постріляли в потилицю у льоху тюрми. Я був у тюрмі після втечі большевиків і власними очи­ма бачив трупи помордованих, бо ми виносили їх на подвір'я. Між ними я пізнав своїх друзів, з якими я приятелював. Тіла помордованих були сині від по­боїв, що декого не можна було пізнати.

Німецькі війська прийшли до нас щойно 24-го червня 1941 року.

В. Л., Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня 1960).
ЛУЦЬК

Большевики заарештували мене і мою 19-річну донечку Зіну у місяці жовтні 1940 р. Нас кинули до Луцької тюрми, де слідство проти нас вели сержант державної безпеки, москаль Берузін та Поляков, з походження поляк. Це були два жорстокі садисти, які своїми нелюдськими тортурами приневолювали нас признатися, будьто ми належали до націоналіс­тичної організації. Вони вели слідство майже три місяці; як вдень так вніч нас возили "чорним воро­ном" до НКВД, де витягали з нас рештки нервів. Не раз доводилося сидіти на стільці по 24 години без сну, не раз доводилося теж відчути цього стільця у себе на голові. До моєї донечки застосували подібні тортури, не дивлячись на її молоденький вік.

На початку січня 1941 р. нам зробили комедіянт­ський суд, засуджуючи мене на підставі 54 статті, точки 2/11/20 на десять років тюрми та двадцять років заслання, а мою доню Зіну на підставі 2/11 то­чок цієї ж статті — на 8 років тюрми і 20 років за­слання.

Після "суду" ми сиділи далі в Луцькій тюрмі і чекали на транспорт, але чи завдяки большевицькій незорганізованості, чи з інших причин ми залиши­лися сидіти аж до вибуху війни.

Коли німці дійшли до села Забороль, ми довіда­лися від рознощика "баланди" (в'язничної юшки), Міщука (сидів за розтрату кооперативних грошей), що в цю ніч НКВД-исти покололи багнетами в тюрем­них стайнях 120 людей — в'язнів. Про це ми довіда­лися у середу 24 червня 1941 р. Більше ми довідалися тоді, як прийшли німці. Згаданої ночі большевики забрали з підвальних камер тюрми засуджених на смерть і стратили їх на стайнях. Там же їх і закопано і, щоб скрити сліди цього злочину, забетоновано. Але тому, що земля була свіжа, не втоптана, вона осіла, а разом з нею осів і бетон. Це позволило пізніше від­найти тіла побитих.

На дворі ще були сутінки, як двері численних камер з грюкотом відкрилися і московські садисти, з лайкою в Бога, Христа і т. п., почали кричати:

— На етап — вихаді!

Скупчені юрбою, як худоба, ми радше вивали­лися, ніж вийшли на тюремне подвір'я, де чекісти почали розділювати нас:

— Стаття 54, пункти 2/11/12 — влево, 10/20 — вправо!

Несподівано на тих, що уставилися ліворуч, по­сипалися кулі з тюремних вишок. Піднявся крик і зойк тисячної маси. Не маючи порятунку, в'язні ки­нулися до виламу у мурі, що його розбили пару днів тому німецькі бомби і який був тимчасово загороджений колючим дротом. Під напором людської маси, попиваної ззаду шаленим вогнем скорострілів, дріт не витримав, порвався і в'язні кинулися у річку Стир, шукаючи собі порятунку у воді. Але урятува­тися нікому не довелось, бо "народна міліція" (скла­далася виключно з жидів), яка вже заздалегідь була розташована понад Стиром, вистріляла всіх в'язнів у воді. Хоч дехто і прорвав цю жидівську загороду та поплив далі, то їх наздогнали човнами і теж пере­стріляли.

Праве ж крило в'язнів, якого ще не заторкнула НКВД-івська масакра, з самого жаху почало дряпатися на мури. По цій групі, куди і я попав випадко­во, большевики відкрили скорострільний вогонь та закидали її гранатами. Я впав, чуючи, що мене звер­ху придавили полеглі. Раптом скорострільний во­гонь замовк.

— Кто жівой, паднімайсь! Стрелять больше нє будєм! — закричали московські душогуби.

Я виліз з тяжкою бідою, увесь закривавлений чу­жою кров'ю, був неушкоджений. Як я виліз з-під трупів, і чому я виліз на крики цих убивців — того ще й досі збагнути не можу. Таких недостріляних, як я, піднялося 29.

— Ну, вот відєлі? Так будєм стрєлять всєх вра­гов родіни! Хотітє служіть Сталіну? Сейчас бєрітє носілкі і сносітє в еті ями бандітов!

Знеможені тим, що бачили, ми тремтячими рука­ми почали зносити побитих до ям, які вирили рані­ше німецькі бомби. Нам додали для допомоги 50 "битовиків" — кримінальних злочинців.

Ми закидали вже дві ями, як несподівано увір­валися на подвір'я німецькі вояки. В той час це був наш порятунок.

С. Д., Німеччина. ("Шлях перемоги", 5 червня 1960)

"Письмо не в силі зобразити тих страхіть і тор­тур, що їх перетерпіли загинувші тисячі жертв большевицького терору у львівських тюрмах. Це можна тільки пережити або бачити. Точно числа і прізвищ закатованих не знаємо. Покищо подаємо тільки пер­ші, на швидку руку зібрані відомості про тих, що згинули в казематах львівських тюрем НКВД.

У тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в камерах кількасот постріляних і змасакрованих мужчин, жінок і дітей. Частину помордованих пізна­ли їхні родини й поховали, незідентифікованих по­ховано в спільній братській могилі. Ці жертви львів'яни оглядали вже в суботу 28 і в неділю 29 червня, тобто ще до приходу німецького війська. Теж знай­дено на подвір'ї тюрми при вул. Сапіги і Лонцького закопані свіжі трупи. Число їх, покищо, ще не устійнено.

Нижче подаємо прізвища розстріляних НКВД у Львові, що їх родини впізнали і про смерть яких по­явились на мурах міста Львова жалібні повідомлення: 1. Юрій Шухевич, відомий співак-тенор, брат сл. п. Романа Шухевича-Чупринки, командира УПА, Юрій Ш. згинув 27 червня 1941 p., 2. Василь Бень, 55 літ, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича у Львові, арештований 26 червня 1941 р. і то­го ж дня розстріляний, 3. Григорій Кухар, магістер прав, 29 л., кол. ревізор Ревізійного Союзу Україн­ських Кооператив, головний бухгалтер Медінсти­туту, 4. Євстахій Струк, 32 p., директор Медінституту, 5. Михайло Лизунець, 43 p., старшина Української Галицької Армії, бухгалтер Медінституту, 6. інж. Василь Ґеник-Березовський, науковий працівник Етнографічного Інституту, 7. Данило Костецький, 35 л., л., урядничка, 11. Теодор Мацько, студ. мед., 12. Сте­пан Масний студ. мед., 19 л., 13. о. д-р Микола Кон­рад, проф. Богословської Академії у Львові, 14. Во­лодимир Прийма, дяк, 15. Михайло Козляток, 16. Ва­силь Климчук, господар з Подзимира, пов. Сокаль, 17. Іван Мивальчук, учитель з Мервич, пов. Львів, 18. Юрій Брей, селянин з с. Вороцова, пов. Львів, 19. Гнатович, сторож банку, уродженець села Парипси, 20 л., 20. Михайло Верхола, 27 л., 21. Степан Маркусь, 21. Іван Маркусь, 23. д-р Михайло Звір, 24. Ярослав Галапац, 25. Зиновій Сачик, 26. Мирон Пеленський, 27. Юрій Малиновський, 28. Іван Кушнір, секретар проф. спілки міста Львова, діяч Української Соціял-Демократичної Партії, 29. д-р Богдан Чайковський, син відомого письменника Андрія Чайковського, ад­вокат в Сокалі, співробітник етнографічного музею Академії Наук УРСР, 30. Лонгин Сторожук, нар. 1912 p., студент Богословії, урядовець, 31. Іван Свірський, інженер".

("Українські Щоденні Вісті", 5 і 10 липня 1941).

II.

"Мене арештувало НКВД у Старих Бродах 21. 12. 1940 року звідки я діставсь почерез золочівську та замарстинівську тюрми до тюрми при вул. Лонцкого. 6 червня 1941 року мене перевезено до тюрми при вул. Казимирівській так званих "Бриґідок". У каме­рі ч. 84 сиділо багато українських та польських в'яз­нів. Коли 22 червня вибухла війна ми ще все сиділи на Бриґідках. Розстрілювати в'язнів почало НКВД у вівторок 24 червня. Стріляли в'язнів в камерах ви­крикуючи при тому "ложісь ліцом к зємлє". На на­шій камері вбито тоді двох в'язнів а трьох поранено. Двох поранених викликано в ночі і вони вже не по­вернулися назад на камеру. Щоб заглушити постріли енкаведисти пустили на подвір'ї в рух мотори авт та тракторів. Масакри в'язнів тривали цілими ночами аж до суботи ранку 28 червня 1941 року. В день викликувано в'язнів з камери, мовляв "Сталін видав маніфест" і їх звільняється додому. Як пізні­ше показалось ніхто з в'язнів додому не повернув­ся. Коли мене викликано в суботу дня 28 червня на камері із 115-ти в'язнів залишилось лише двох. Ви­кликавши мене з камери чотирьох енкаведистів за­вело мене на вартівню де вже чекало 16 в'язнів, що мали повикручувані в зад руки та пов'язані дротом. Те саме зроблено і зі мною. За кілька хвилин нас всіх виведено на подвір'я а опісля сходами у підвали тюрми. Там я побачив страшну сцену: багато трупів, яких розстріляно та змасакровано різними способа­ми. Нам наказали обернутись лицем до стіни. На вид цієї гори трупів з порозбиваними головами я втратив свідомість і впав на мертвих. Опритомнів аж у неділю 29 червня 1941 року коло години 8 ран­ку"".

Т. Д., Франція. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960).

III.

Тюрма при вул. Яховича у Львові мала за большевиків назву "тюрма ч. 4" і в ній було напередодні війни коло 1000 в'язнів. Були це в'язні засуджені на короткі і довгі реченці — від кількох місяців до де­сять років, переважно за прогули і "політичні злочи­ни". Було теж багато ще незасуджених, яких слід­ство вже було закінчилось і вони мали бути відправ­лені на заслання.

В понеділок вранці, вже після втечі большевиків з міста, члени родин арештованих увійшли до в'яз­ниці з якої ще в неділю вечером було втікло коло 80 в'язнів. Увійшовши люди побачили таку картину: тут же біля входу від вул. Яховича, на загородже­ному місці подвір'я була свіжо присипана могила 5 на 6 метрів. З могили стирчав лікоть у синій со­рочці, розносився тяжкий сопух людських тіл. У в'язничному корпусі знайдено всі камери відкрити­ми й закидані одежею та всякими речами. По цих горах білизни, штанів, плащів, коців ходили жінки й чоловіки голосно ридаючи над кожним розпізна­ним предметом своїх близьких. Зідентифіковано такі жертви: 1. Яків Цьвірінькало, 2. Степан Хомин, 3. Дмитро Бедрій, 4. Ізидор Ціцяла, 5. Осип Шинаровський, 6. Петро Мельник, 7. Семен Футь, 8. Микола Гарапа, 9. Мирослав Вендиш, 10. Степан Пельц, 11. Володимир Бебела, 12. Юрій Кіт, 13. Павло Кобрин, 14. Стефанія Дулеба, 18 л., 15. Марія Яркма, 19 л., 16. Текля Бідула, 20 л., (останні три жертви-дівчата з с. Ланшин, пов. Бережани).

("Українські Щоденні Вісті", 12 -липня 1941 і "Краківські Вісті", ч. 171, 7 серпня 1941).

IV.

У місяці червні 1941 року ми приїхали з села.... до Львова на похорон тих тисяч жертв, що їх помор­дували по-звірячому московські людомори. Я ходив по тюрмах міста й бачив власними очима понівечені тіла нещасних людей. На подвір'ї тюрми була ціла гора трупів, в яких були повідрізувані язики, вико­лені очі, в головах позабивані цвяхи. Деякі мали стягнену з ніг і рук шкіру. Відрізані в жінок груди були поприбивані цвяхами до тіла чоловіків, вагіт­ним жінкам вийнято плід і вкладено його до розпо­реного живота чоловіків. Я побачив трупи двох мо­їх односельчан, яких зварили в кітлі живцем.

Опісля я пішов до так зв. Бриґідок, тюрми, в якій були замуровані пивниці з трупами. Трупи були так розложені, що важко було пізнати кого небудь з обличчя, пізнавали тільки по одежі й інших речах. Повітря було таке важке від труп'ячого запаху, що німецькі вояки закладали на обличчя протигазові маски.

Зі Львова я поїхав до містечка Щирця, розташо­ваного на південь від столиці Західньої України і тут теж побачив двісті помордованих людей.

В'язнів зігнали НКВД-исти й місцеві жиди на подвір'я і до стодоли та стайні польського священи­ка і тут їх повбивали в нелюдський спосіб. Довкола стодоли був викопаний глибокий рів, в який скида­ли трупів. У стодолі я бачив трупи з повідрубува­ними ногами й руками з здертою шкірою, повідрізу­ваними носами, язиками й вухами, деяким вирізано на плечах хрести, або здерто шкіру з голови разом з волоссям. Інші мали позабивані в п'яти довгі цвя­хи, якими прибивають крокви. Стіни, дах і долівка стодоли були зляті й збризкані кров'ю. На долівці кров застигла на височині десять сантиметрів.

На стовпах у стайні, де слуги священика вішали кінську збрую, були прибиті поперечки й на них розіп'яті, поприбивані цвяхами тіла людей. Одні з них мали на голові ніби корону з колючого дроту, одного бачив я у ямі з гашеним вапном, де він за­гинув від його жари.

Врятувався в Щирці один чоловік, німий, який розказав нам знаками, як большевики замордували його батька й чотирьох братів. Він сам був зв'язаний колючим дротом і чекав на свою чергу, але москов­ські кати вже не встигли його замучити, бо над'їха­ла німецька стежа. Біля стодоли стояли трактори, що їх большевицькі катюги пустили в рух і вони своїм гудінням заглушували крики мучених.

П. С., США. ("Шлях перемоги", 20 березня 1960).

V.

"В травні 1941 р. мене перенесли до іншої тюр­ми в цьому самому місті. Ця тюрма називалась Бриґідки і в ній було ув'язнених коло 13 тисяч людей. В неділю 22 червня 1941 р. ми почули стріли проти-летунської артилерії. Спершу ми думали, що це протилетунські вправи, але кілька годин згодом по­чали падати бомби на місто і ми знали, що це вій­на. Замість дотеперішнього одного стражника на ко­ридорах розставлено п'ятьох. В обід цього ж самого дня сторожа почала викликати з келій в'язнів, заво­дила їх до пивниць і ми почули стріли, знак, що відбувається масовий розстріл. Ми могли дуже точ­но слідкувати за тим, що діється в пивницях, бо вікна моєї келії були тут же коло входу до пивниці. Весь день і ніч випроваджувано людей з келій.

Вночі на понеділок НКВД покинуло в'язницю. То­ді ми почали виломлювати замки і двері. Декому вдалося видобутись з келій і приблизно яких сто людей опинились у вівторок рано на подвір'ї в'язниці. З вікна моєї келії я бачив, як відділ сторожі НКВД увійшов головним в'язничним входом на подвір'я і почав стріляти до людей, що зібрались були там, вбиваючи відразу кілька десятків осіб. Решту, що залишилась на подвір'ї спрямували до келій і їм ка­зали покластись лицем до підлоги. В середу мене теж викликали на розстріл. Щоб в останній хвилині рятуватись я сказав сторожі, ще нема в келії людини з таким прізвищем. Коли ж вони прийшли вдруге я сказав, що в'язня з таким прізвищем вже було ви­кликано попереднього дня, а що мої документи за­брав якийсь НКВД-ист. В цей спосіб я спасся до су­боти. В суботу в нашій келії із початкового числа 100 в'язнів осталось всього дванадцять.

Десь в середині критичного тижня я був свід­ком такої сцени. У в'язниці перебувала родина, що складалась з батька, матері і двоє дітей. Коли їх ви­кликали на розстріл мати просила, щоб принаймні пощадили дітей, але вже вкоротці ціла родина була розстріляна.

Коли не стало місця в пивниці для переховуван­ня трупів, на подвір'ї в'язниці викопали яму і там скидали трупів. В'язнів уставляли над берегом ями, розстрілювали, а їх тіла падали до ями.

Під час згаданого тижня ми не діставали ніякої їжі і немало людей збожеволіло. В суботу ран­ком коли вже чути було німецьку артилерію з поб­лизу, НКВД покинуло тюрму. За якої пів години до в'язниці прийшли групи озброєних в коротку зброю людей, як ми згодом довідались — члени україн­ської націоналістичної організації, які визволили нас з тюрми. Я переховувався в пивниці катедри св. Юра. Покидаючи тюрму я побачив позабивані вікна пивниць і хотів туди заглянути. Але озброєний ук­раїнський партизан, що стояв на сторожі сказав мені: "Не дивись там, нема на це часу. Там повно трупів". На подвір'ї була засипана яма, десять метрів вширш і 15 вздовж. Йдучи по свіжому насипі можна було чути, що під тонкою верствою землі є людські тіла. Стіни навколо подвір'я були обризґані кров'ю.

(Зізнання Б. Казанівського перед дослідною ко­місією Палати Репрезентантів США (Investigation of communist takeover and occupation of the Non-Russian nation of the U. S. S. R., Washington 1954, pp. 110 - 114).

VI.

Арештованих у Романові обвинувачували у при­належності до ОУН, але доказів не пред'являли.

Для прикладу треба сказати, що громадянина Б. Ш., 26 років, сина бідної вдови, чоловік якої помер ще в 1920 р. на тиф як вояк УГА десь під Жмеринкою, арештовано на весні 1941 р. і незабаром з Бібрки відставлено до слідчої тюрми (колишньої "поліційної") у Львові при вул. Яховича, де його й застав вибух війни. Урятувався він чудом: у 1947 р. його вивезли з ріднею в Сибір (Тюменська об­ласть). Він розказував мені:

"В нашій камері було жарко як у печі: у камері, де за Польщі сиділо яких 25 чоловік, тепер було їх від 90—100. Всі куняли на долівці лише в спідній бі­лизні.

Німецькі літаки вже десь другий день бомбили місто. Кожного журило: "що з нами зроблять тепер?" Бо ж усі тут були лише у слідстві. Враз у полудне нам сказали "бєз вєщєй" вийти. Вели нас коридорами і сходами в підвал. Тут нас замкнули, пригнавши ще людей з двох інших камер. Можна було вже лиш стояти. Ми думали, що тут зібрали нас, щоб охо­ронити перед німецькими бомбами. Ще навіть хтось із львівських інтелігентів сказав: "Бачите, больше­вики не такі то звірі, як про них думають. Таж во­ни навіть про в'язнів подбали, щоб ті не гинули не­винно від бомбардування..." Одначе незабаром вия­вилася страшна правда. Один з надслухувачів біля дверей враз заверещав несамовито: "Друзі, нас за­муровують!" Стало тихо, мов маком сій. За дверима чути було справді глухі удари молотка та шарудіння кельні з вапном об цеглини. Я пропхався ближче дверей, щоб і собі послухати: надслухувачі не поми­лилися. Стало ясно, що цей підвал — це наш гріб. Хтось знайшов кусень хемічного олівця: кожен по черзі брав і писав мовчки собі на сорочці своє ім'я-прізвище, дату народження, адресу і таку ж адре­су своїх рідних — при скупому світлі лямпочки над дверима. Потім затих стукіт молотка за дверима і електрична лампочка погасла. Минали хвилини, що видавалися годинами. Серце розривалося, як проща­лися перед смертю добрі друзі. Чути було здушуване чоловіче ридання. Хтось збожеволів і став неса­мовито верещати. Інші до безтями гримали голими п'ястуками об двері. Повітря ставало все важче. Мо­єму сусідові пустилася з носа кров, він оперся об мене. Мені чогось так обридли всі довкруги, що я лиш сердито воркнув на нього. Інші теж стали такі самі неприязні. Тоді мені закрутилося в голові і я зісунувся біля стіни на долівку. Потім пам'ятаю ли­ше, що я на хвилину прочуняв, як мене хтось, взяв­ши попід пахи, волік сходами догори, а мої п'яти билися при тому об кам'яні сходи. Коли я опритом­нів вдруге, то, розплющивши очі, помітив, що лежу на в'язничному подвір'ї під високим муром. Лежало тут вже близько півтора десятка таких в'язнів, як я. Декотрі сиділи вже оперті плечима об мур. Якісь чоловіки в уніформах совєтської міліції приволіка­ли все нових в'язнів з підвалів під мур. Деякі вже зовсім не приходили до свідомости. Тими вже ніхто не турбувався. Інші розплющували очі і знову не­притомніли. Двох чи трьох "міліціонерів" спішно пе­ребігали від одного в'язня до другого, вливали з по­льової пляшки воду в рот, збризкували обличчя. У всіх їх рухах був помітний виразний поспіх. Хто з в'язнів міг піднестися вже на ноги, тому допомага­ли вдягти щось на себе з купи лахміття та виводили з подвір'я кудись за браму. З міста чути було по­стріли й час до часу лоскіт гусениць танків. "Мілі­ціонери" говорили по-українському і зверталися до в'язнів словами "друже!" По деякому часі допомогли й мені вийти за браму. Мені сказали при тому: "Дру­же, тікайте звідси якнайскоріше, бо совєти ще в мі­сті. Як вас зустрінуть, кажіть, що вас звільнило НКВД якраз із тюрми". Це були перебрані в міліцій­ні уніформи наші люди з Винник і зі Львова".

О. Романівський, "Розділ з хроніки...", ст. 20-21)

VII.

Мене арештували 11 червня 1940 р. До нашого манастиря зайшли з витягненими револьверами аґенти НКВД, 8 чоловіків і одна жінка. Я вийшла їм на­зустріч і в першій хвилині подумала, що це бандити. Я поспитала: — "Що це таке?" - "Ми шукаємо за Оленою Вітер" — сказали енкаведисти. Вони мали з собою мою фотографію і зараз мене пізнали. Я була в чернечій одежі. Аґенти кинулися на мене, почали мене шарпати, здирати з мене рясу й лаяти: — "Скинь це, ти сволоч митрополича, сволоч петлю­рівська!" Я пішла до моєї кімнати й переодяглася у чорну сукню. Заявили мені, що поїду з ними, але не дозволили мені нічого з собою взяти, навіть пла­ща. — "Ми тебе переодягнемо й пересвятимо" — ка­зали. Також не дозволили мені видати Сестрам жад­ного розпорядження. Поки мене випровадили з дому, агентка (її називали Зіна) пішла до каплиці, збез­честила її та вкрала з престолу літургічну золоту ложечку. Мені казали сідати в авто. Коло мене сіла Зіна, тримаючи ввесь час звернений в мою сторону револьвер. Я сказала: — "Сховайте револьвер, я вам не втечу". — "Мовчи, бо як скажеш ще слово, пора­хуєш усі зуби" — почула я відповідь.

Мене завезли до будинку НКВД при Пелчинській вулиці, запровадили до якоїсь кімнати і там я про­сиділа більш-менш 3—4 години. До кімнати входили різні люди, оглядали мене та глумились надо мною. — "Монашка, монашка" — насміхалися. В 8-ій годи­ні ввечорі взяли мене на допит, що тривав до 4-ої години ранку. Мені казали сидіти непорушно на стільці. Слідчі змінялися тричі й кожен з них вима­гав, щоб я "призналася". Ставили мені три запити: 1. Чим ти провинилася супроти совєтської влади? 2. Відколи належиш до Організації Українських На­ціоналістів та які маєш зв'язки з закордоном? 3. Де ти сховала зброю?" Я, очевидячки, заперечувала всі ці закиди. Коло 2-ої вночі казали мені скинути верх­ню одежу, — я залишилася в білизні. Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив мене за руки, дру­гий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини. — "Маєш, це твоє святе Причастя" — казали. Вранці відвезли мене до в'язниці при Замарстинівській вулиці.

Коли мене впустили до камери, моїм очам пред­ставився жахливий вид. В маленькій кімнаті лежали одна побіч одної жінки, збиті в одну масу. Сім з них примістилися на двох ліжках, десять на голій долів­ці, без матраців, без сінників, навіть без коців. Їх об­личчя були несамовито бліді. Повітря було густе-прегусте, просто годі було дихати. В камері було не­ймовірно брудно. Проте жінки, які находилися в та­ких страшних обставинах, виявилися напрочуд зрів­новажені й благородні. Всі прийняли мене дуже сердечко, почали мене потішати, хоч я їм не казала, що зо мною робили.

Наступного дня мене сфотографували і зробили відтиски моїх пальців. На переслухання взяли мене по 4 днях, вночі. Слідчий питав мене про мої ро­динні обставини: чому я не вийшла заміж, чому вступила до манастиря. Потім слідчий поклався на канапу й почав поводитися дуже непристойно. Гово­рив безсоромні речі про Митрополита Шептицького та його брата, ігумена Студитів. Я обурилася і спи­тала: — "Чи ви знаєте Отця Митрополита?", а коли він заперечив, тоді я завважила: — "Якщо ви куль­турна людина, то не говоріть того, чого не знаєте". Слідчий сказав, що я "хитра морда", і на цьому скінчився цей допит.

Дня 29 червня мене знов викликали вночі. Пере­слухував інший слідчий. Прийняв мене буцімто чем­но: — "Як вам спалося? Чи ви молилися?" Згодом змінив тон і вимагав, щоб я призналася, що належу до Організації Українських Націоналістів. Коли я заперечила, мене сконфронтували з одним в'язнем який мене при зізнаннях "всипав". В'язень твердив мені до очей, що те, що він про мене сказав, — прав­да, а я категорично заперечувала. При конфронтації били мене в лице й по голові, а копи в'язня випро­вадили, тоді кинули мене на землю і двоє енкаведистів били мене гумовими палицями. При тому кричали, що я мушу признатися, бо НКВД не має по­щади для нікого.

Два тижні пізніше мене знову викликали і від­тоді допити відбувалися щодругу, або щотретю ніч. При кожному допиті мене катували. Били гумовою то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали мене шнуром на гак, викручували руки. Од­ного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала ко­ло сплювачки, і попхав мені її до уст. Раз при переслуханні трапився такий інцидент. Слідчий спитав, чи я знаю, що НКВД славне на ввесь світ. — "Знаю, але з чого?" — "НКВД твоя найвища влада". — "Для мене найвища влада Бог і св. Церква". Тоді слідчий силою відкрив мені уста і сплюнув до них своє харкотіння.

Слідство продовжувалося впродовж усього літа, аж до дня 1 вересня 1940 року. Від дня арештування в червні мене допитували 47 разів і при кожному допиті тортурували, вимагаючи, щоб я "призналася". Примушували мене підписати протокол, що нібито Митрополит належав до Організації Українських На­ціоналістів та що я косила до нього зброю.

Після закінчення слідства мене перевезли до тюр­ми "Бригідки". Я чекала терміну судової розправи. В травні 1941 р. відновили проти мене слідство й ме­ні довелось переживати знов не одну тяжку годину. Раз завезли мене з Бриґідок до тюрми при вулиці Лонцького на допит. Питалися, чи я хочу самостійної України. Я сказала, що так. Мене кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім взяли мене знов до кім­нати до слідчого, скинули з мене сорочку і дротом пустили електричний струм по тілі. Допит тривав увесь день. Раз-у-раз мене переконували, що я маю ще останню нагоду рятуватися, бо інакше буду за­суджена на смерть. Пропонували, щоб я погодилася працювати для НКВД, себто стати донощицею, тоді мене випустять на волю. Заповнювали, що про це ніхто не буде знати. Я відповіла, що чесно жила й чесно хочу вмерти.

29 червня 1941 р. мав бути суд надо мною. Але дня 22 червня почалася війна між Советами й Ні­меччиною, а дня 26 червня в'язні розбили двері на­шої камери і я вийшла на волю. Аж до приходу ні­мецької армії до Львова я скривалася в льохах мит­рополичої палати на горі св. Юра. Я сиділа в тюрмі рік і два тижні.

(Свідчення української монахині О. В., надруко­вані в книжці Мілени Рудницької п. н. "Західна Ук­раїна...", ст. 399-403).

"Львів, окупована німцями Польща, 7 липня (АП). Вчора Львів було містом похоронів в наслідок ма­сових вбивств, що супроводжали відступ росіян з тієї частини, яку Червона армія окупувала півтора року. Ціла ця потрясаюча сцена являє собою ситу­ацію, яку досвідчений кореспондент розглядає з най­більшим підозрінням. Це є кошмарний епізод, що йо­го може використати пропаганда з тої і цієї сторони. Але тут маємо брутальні факти, які не підлягають сумнівові. Сотні, правдоподібно кілька тисяч осіб були помордовані в цій і сусідніх околицях поки ще вступила німецька армія. Я бачив гори трупів. Вій­ськові лікарі-патологи ствердили, що в більшості ви­падків екзекуції відбувались через постріл в поти­лицю. В цьому місті найбільше трупів знайдено по­скиданих до пивниць трьох в'язниць. Німецька влада повідомила, що подібну криваву купіль стверджено в інших місцевостях цієї країни.

Хто ж є ці жертви? Звичайна відповідь яку ді­стаємо на це питання є, що це українці, яких або пі­дозрівали або, які були діячами українського виз­вольного руху".

(Це є виїмки статті А. Штайнкопфа, кореспонта агенства "Асошієйтед Прес", надрукованої в аме­риканській газеті "Нью-Йорк Поуст" в числі від 7 липня 1941 року.)
МИКОЛАЇВ НАД ДНІСТРОМ

Серед численних жертв червоних варварів, звірськи замордованих за містом у ліску біля с. Демня, люди розпізнали серед забитих: д-ра Володимира Здевського, адвоката й організатора Миколаївщини, д-ра Гриня Гонтарського, нотаря, Володимира Сподара, управителя школи в Розвадові, Степана Заневича, кол. старшину УГА, Степана Саварина, теле­фоніста, Івана Гольдербавма з Дроговижа, Івана Харчишина, кооператора з Роздолу, Фика Данила, коопе­ратора з Пісочної.
НАДВІРНА

І.

В південній частині містечка Надвірна, коло ліса "Буковинка" знайдено могилу помордованих боль­шевиками в'язнів. 26 липня 1941 р. косарі, що косили там траву натрапили на свіжий горбок, що показав­ся братською могилою. Повідомлена лікарська комі­сія приїхала наступного дня і після розкриття могили ствердила, що в ній було закопаних 82 трупи. Тіла були покалічені, руки поламані та пов'язані колючим дротом за спину. З документів, що їх було знайдено при жертвах виходило, що були це в'язні з тюрми в Станиславові зліквідовані коротко перед втечею большевиків.

("Українські Щоденні Вісті", 3 серпня 1960}

В гайку при залізничному шляху міста Надвірна в Західній Україні знайдено в пам'ятні дні червня 1941 року 82 тіла помордованих московсько-большевицькими людоморами українських людей, в'язнів з Надвірнянської тюрми. Могилу знайшов випадково один селянин, який вийшов косити траву. Сильний запах трупів викликав у нього підозріння якогось не­щастя і він зайшов на поляну проміром 12 метрів, де побачив непоросле травою місце. З землі стирчав вказівний палець людини, яка ніби з гробу кликала небо на свідка страшного московського злочину.

Повідомлені мадярські військові чинники, які стояли в Надвірній, наказали розкрити могилу та вийняти похованих і обмити їх. До ексгумації покликано спеціяльну судово-лікарську комісію, але похованих не можна було розпізнати, бо тіла розпухли й були змінені до непізнання. Тоді комісія ка­зала випрати рештки одежі, в якій були поховані московські жертви, й розвісити їх на дротах вздовж залізничної колії. Ця комісія повідомила населенні повітів: Коломийського, Снятинського та Косівського з проханням, щоб воно приїжджало і пізнавало сво­їх рідних між жертвами. Наступного дня з'їхалося багато людей і по одежі пізнавали своїх батьків, ма­мів, братів, що їх помордували большевики. Потрясаючою була сцена, яку я бачив власними очима, коли двоє недолітків, хлопчик та дівчинка, пізнали хустку своєї мами, яка теж була між трупами й, ридаючи, цілували цю хустку.

На підставі одежі можна було ствердити, що по­мордовані походили з сіл Заболотівщнни, Снятинщини та Коломийщини. Були це самі селяни, члени українських кооператив, читалень "Просвіти" та спортових товариств "Сокіл" і "Луг". Трупів пізна­вано по сердаках, киптарях та дзьобеньках, які вони мали під час свого арештування чекістами.

82 жертви московського садизму Сталіна й Хру­щова поховано у спільній могилі при вході на кла­довище в Надвірній. Ховали їх 25 священиків, які плакали разом, з тисячами людей, що з'їхались на похорон, просячи в Бога кари для московських убивців.

о. М. К., Аргентина ("Шпях перемоги", 3 квітня 1960).
ПЕРЕМИШЛЯНИ

В районовому місті Перемишляни вимордували большевики серед приходом німців в 1941 р. Багато українських політичних в'язнів. Мешканці цього мі­ста чули, як напередодні приходу німців большевики запускали мотори машин, щоб не було чути пострі­лів та зойків.

В багатьох випадках в'язнів перед тим мучили нелюдським способом: відрізували різні частини ті­ла — язики, вуха, носи. Очі часто випалювали. Де­яких в'язнів проколювали наскрізь розпаленим дро­том, обливали кип'ячою водою, а навіть живцем ва­рили.

Н. Н., Англія. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960).
ПЕРЕМИШЛЬ

В одній тільки Перемиській Єпархії НКВД злік­відувало двадцять двох українських католиць­ких священиків, що їх прізвища подаємо нижче:

1. о. Андрейчик Петро, парох Залужа, 2. о. Боровець Володимир, парох Серків, 3. о. Буґера Кость, парох Грозьової, 4. о. Гошка Юрій, парох Гордині, 5. о. Гриник Микола, парох Горохівців, 6. о. Ґуль Петро, парох Шоломинич, 7. о. Данилків Іван, парох Стрілок, 8. о. Добрянський Микола, парох Крецева, 9. о. Дороцький Михайло, парох Потелич, 10. о. Дутко Петро, парох Княжополя, 11. о. Зрада Теодор, парох Журавців, 12. о. Кебуз Іван, парох Макової, 13. о. Коліда Софрон, парох Михнівців, 14. о. Крупський Зенон, па­рох Тиряви Вол., 15. о. Миколайчик Мартин, парох Лучиць, 16. о. Макар Степан, парох Місткович, 17. о. Осідач Роман, парох Верхрати, 18. о. Плужик Олексій, парох Добрус, 19. о. Лах Павло, Перемишль, 20. о. Телеп Михайло, парох Рогізна, 21. о. Тис Прокіп, па­рох Торчикович, 22. о. Пулик Олексій, парох Добрус.

("Краківські Вісті", ч. 241, 1941 p.).
ПІДБУЖ

Втікаючи з Підбужжя, енкаведисти не встигли вимордувати всіх заарештованих. Населення Підбужжя збіглося в той момент, коли енкаведисти багне­тами підганяли ув'язнених сісти до спеціяльного авта. Большевицькі кати розігнали людей стрілами й від'їхали в напрямі Дрогобича. Ранком 26 червня під селом Нагуєвичами знайшли жертви їхньої звірської розправи. Нижче моста, над потічком лежало 14 скривавлених трупів, а трохи далі, в житі, ще один. Поміж трупами розпізнано тіла таких осіб: Камінський, директор школи в Нагуєвичах, Юринець, ди­ректор школи з Підбужжя, Дрогобицький, учитель школи в с. Нагуєвичах, Смоляник Антін з Кропивни­ка Нижнього, брати Онацькі з Підбужжя, Цуцуряк Іван, селянин-бідняк, голова сільради в Кропивнику, Чапля, громадянин с. Нагуєвичі.

("Краківські Вісті", ч. 163/318/ з 1941 р., с.. 2.)
САМБІР

"Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю, 22 червня 1941 року, о год. 4-ій рано. У чет­вер, 26 червня, десь так коло год. 7-ої ввечері біля складів з деревом при вул. Мазницькій на Бліху, Новому світі та вул. Дрогобицькій почув я з моїми сусідами стріли машинової зброї. Ці стріли не вга­вали до год. 8-ої вечора, а пізніше нагальні Стріли втихли, а було тільки чути поодинокі крісові стріли десь так до год. 9-ої вечора.

Нас кількох стояло тоді на городі Квінтовського, у якого я мешкав. Ми пояснювали собі ці стріли тим, що певно десь недалеко є вже німці, які наближа­ються до Самбора і правдоподібно між ними і большевицькими сильними патрулями мусіла вив'язатися така стрілянина.

У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (3 км. від Самбора), які носили кожного дня молоко до Самбора, були попереджені мешканцями вул. Дро­гобицької, щоб не входили до міста, бо большевики кожного стрічного арештують коло Суду, відводять до тюрми і там розстрілюють.

На вулицях: Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій і ін. лежать по вулицях і ровах постріляні люди. Що це були за люди, ніхто собі того не вмів пояснити.

Щойно в суботу, 28 червня, десь так коло год. 2-ої по полудні прийшов до мене знайомий робіт­ник механічних верстатів Ожеховіча (прізвища не пам'ятаю) і сказав, що большевики втікають перед німцями на стрімголов. У місті вже большевиків немає. Він казав, що большевики, втікаючи, вистріляли в'язнів. Деякі під час розстрілювання вилазили на мур і втікали вулицями. Цих большевики стріляли на вулицях. Мій сусід подав, що люди йдуть до тюр­ми, щоб між розстріляними розпізнати своїх най­ближчих і знайомих.

Там у тюрмі — каже мій знайомий — діються дантейські сцени. Багато людей пізнали між розстрі­ляними своїх рідних, батьків, синів, дочок, жінок то­що. Мій знайомий радив, щоб я, разом з ним, пішов подивитися до тюрми, але моя дружина не радила нам цього робити і ми врешті вирішили не йти. Не проминуло й пів години по нашій розмові, як ми побачили на вул. Дрогобицькій шість вантажних авт з енкаведистами, що над'їхали з Радлович і прямували до міста в сторону тюрми. Як пізніше ми довідалися, большевики розстріляли всіх, що прий­шли до тюрми розпізнавати трупів, після чого по­вернулися назад до Радлович, зірвавши за собою міст на Дністрі. Зі суботи на неділю ніч була спо­кійна. У місті не видно ані німців, ні большевиків. У цю ніч майже ніхто не залишався у хаті, кожний скривався де міг перед большевицькими бандами.

У неділю, 29 червня, о год. 11-ій перед полуднем прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і я був, пішла негайно до в'язниці. Там заста­ли ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. Перед нашими очима відкрився жах­ливий вид. Я цього ніколи не забуду.

По кімнатах і коридорах Суду лежали постріляні старики, жінки і діти, багато між ними молоді обох полів. Це всі ті, що в суботу, 28 червня, пішли до тюрми розшукувати своїх рідних. Було їх там понад 80. Дальше — у пивницях Суду і в'язниці, де місти­лися склади з вугіллям, деревом, старими меблями та судовим архівом, лежить повно змасакрованих людей. Між ними багато жінок і дівчат. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ган­чірки. Всі дістали стріл у потилицю. Перед розстрі­лом кожний перейшов страшні тортури, як вказува­ли на те поломані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, вирізані груди й здерта шкіра з голови разом з волоссям. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам, головно молоді. Внаслідок такого страшного змасакрування трупів тяжко їх було зідентифікувати, а рідні пізнавали своїх по одежі. На подвір'ї в'язниці поміж корчами були присипані помордовані в'язні заледве тонкою верствою дрібного шутру. Вони, ма­буть, були розстріляні в перших днях німецько-большевицької війни, а може й скорше, бо трупи були в повному розкладі. Всі вони були розстріляні у той самий спосіб, що й в підвалах Суду і в'язниці. Трупи помордованих большевиками в'язнів німці дозволили перевезти на Бісківський цвинтар і зложити до братської могили. У величавому похороні взяло участь 5—6 тисяч людей.

З тих, що були закопані між корчами, лише час­тину вдалося перевезти на цвинтар до братської мо­гили. Більшість трупів була в стані сильного розкла­ду і тому їх закопано глибше на тому місці, де їх знайдено.

Коли ми ввійшли на подвір'я в'язниці першого дня по приході німців до Самбора, то почулися слабі зойки з каналу. Один з міліціянтів зараз спустився по линві в канал і побачив там чоловіка з хлопчиком. З голоду і виснаження вони не могли говорити. Обох їх міліціянти витягнули нагору і їх віддано під опіку нашого лікаря д-ра Перфецького, а пані з Союзу Українок опікувалася ними у міській лікарні. Після видужання вони розповіли нам про своє арештування. Це були Юрко Комарницький з Комарник, пов. Турка, літ 38, лісовий робітник і його син Микола, літ 14. Оба вони вийшли до лісу нару­бати хворосту, а там їх приловив большевицький лісничий і віддав до арешту в Турці. Опісля пере­везли їх до Самбора, закидаючи їм шпигунство. До каналу пощастило їм обом вскочити, коли больше­вики виводили з камер людей на розстріл. Це було в понеділок, 23 червня, десь коло 9-ої години вечора.

Усіх розстріляних у самбірській тюрмі нарахова­но близько 720 людей. Ще не закінчили звозити трупів з в'язниці на цвинтар, як уже облетіла містом нова вістка, що якийсь "Сташек", колишній шофер НКВД в Самборі розповідає, як він вивозив постріляних в'язнів з тюрми на Дністер, а навіть помагав сам розстрілювати. Цей шофер розповів нам, як вивозив трупи постріляних в'язнів.

Коли ми пішли з кількома німецькими жандар­мами на Дністер, Сташек вказав нам місце, де були закопані трупи українців. Трупи закопано на плиткому березі з великим поспіхом, — казав Сташек, бо німці вже були зайняли Турку... Коли ми присту­пили до розкопок, то показалось, що трупів не мож­на буде перевезти на цвинтар, бо вони вже були в повному розкладі, тому їх перенесено на інше місце — близько 20 метрів подальше від ріки і там зложено їх до спільної могили. Усіх трупів над Дністром було 117. Багато українців, арештованих большеви­ками не знайдено ані в живих, ані мертвих. Їх боль­шевики вивезли і розстріляли в інших місцях.

По упорядкуванні обидвох могил на цвинтарі й на Дністрі поставлено хрести, а на них напис:

"Тут спочиває 117 українців (на цвинтарі 720), замучених у звірячий спосіб большевицькими енкаведистами".

Євген Рудий.

("Гомін України", 20 лютого 1960, зізнання п. Є. Рудого перед комісією Палати Репрезентантів США, складені під присягою в червні 1954 року).

СТАНИСЛАВІВ

І.

"Про тисячі жертв помордованих НКВД в'язнів свідчить величезна стирта закривавлених сорочок і штанів під стіною будинку де приміщувалось НКВД в Станиславові. З побіжного обчислення виходить, що НКВД розстріляло понад 1500 осіб. В станіславській тюрмі НКВД мало спеціяльну залю тортур. Ко­місія, що в коротці після втечі большевиків з міста оглянула цю залю ствердила: вицементована з від­пливом посередині підлога цілком закривавлена. Кров заціпеніла, почорніла. По стінах сліди струмків крови. У залі безліч різнородного "приладдя" тор­тур: щипці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвя­хами, що їх вдягали тортурованим на груди, "кафтан безпеки", що вложений на в'язня не дозволяв йому ворухнутися, електричне крісло з різними дротами, електричні лямпи, що поражували очі і голо­ву тортурованого.

Усі помордовані лежали на долівках уже кіль­ка днів: кати не мали навіть часу їх сховати. Жер­тви давніших екзекуцій були поскидані в велику яму на подвір'ї тюрми. У пивницях тюрми відкрито три великі камери, де були поскладені трупи аж під саму стелю. Тіла вже були розложені, облич вже не можна було впізнати. Сопух був такий силь­ний, що робітники не могли перевести розпізнання трупів. По кількох хвилинах вони мліли і не мог­ли працювати. Довелось ці три камери повні трупів замурувати. Годі тепер точно сказати, скільки наших мучеників загинуло в станиславських тюрмах. Число 2500 осіб ледве чи буде близьке до правди. Коли ж додати відомі факти катувань і розстрілів НКВД в Отинії (повні три пивниці трупів), в Пасічній (близько 300 осіб), тоді число закатованих у Станиславівщині дійде до жахливого числа п'ять тисяч осіб".

("Українські Щоденні Вісті", 16 липня 190).

II.

"Коли в червні 1941 року на військові об'єкти міста Станиславова почали падати перші німецькі бомби, в мойому селі Ч. недалеко міста невелика група людей подалась до Станиславова, щоб визво­лити в'язнів із міської тюрми. По місті ще швендались окремі большевицькі вояки, але вони нас не за­чіпали. Ми підійшли до тюрми та почали розбивати браму та двері до окремих камер сподіваючись за­стати в'язнів живими. На жаль, була лише одна чи дві камери, в яких мої друзі знайшли кілька жи­вих людей, в інших камерах — я бачив це сам влас­ними очима — лежали лише трупи. Трупи, що їх я бачив у камерах тюрми мали почвірного роду сліди тортур ламання костей на руках і ногах, виколені очі, вбиті через ніс аж до мозку цвяхи, перерізані і засипані якимсь порошком горла. Жінки мали по­відрізувані груди. Я бачив тіло одної жінки, яка ле­жала горілиць, а на ній, лицем до грудей, лежала маленька дитина — обидвоє вони були обв'язані кі­лька разів колючим дротом. Дитина могла мати 3-4 місяці життя.

Майже в кожній камері можна було знайти ма­ленькі пляшечки з якимись таблетками, схожими на сахарину.

На дворі біля тюрми були свіжі знаки поритої землі й ми відкопали тіла трьох чоловіків, які були грубі немов бочки. Нам сказано, що людина так на­пухає тоді, коли її живцем закопати в землю.

М. К., Австрія. ("Шлях перемоги", 31 січня 1960).
СТРИЙ

"Восени 1940 року всім у Стриї та його околиці стало відомо, що большевики винищують в'язнів, яких звозили до тюрми кожного дня. Де-далі появилися переконливі докази, що це потверджували. Ще в літку НКВД наказало поширити канали біля судових і тюремних будинків і після того почало кидати тру­пи помордованих в'язнів до каналу на тюремному подвір'ї. Сильний тиск води повинен був занести цих трупів аж до ріки Стрий. Але "стахановська" праця НКВД-истів була швидша ніж течія води. За деякий час трупи так загатили канал, що сморід розложених тіл поширився на все місто. Большевики наказали мешканцям почистити виходки, мовляв населення не дбає про чистоту. Та виконання НКВД-івського наказу не помогло. Тоді самі чекісти забра­лися до роботи й протягом тижня вичистили, канали від трупів. Працю очищення каналів проведено в ночі, а біля ріки Стрий, де спливала вода з каналів, стояло ввесь час НКВД, щоб не допустити до вияв­лення катівської таємниці.

Історія з каналами повторювалася постійно аж до травня 1941 року. В цьому місяці знущання і мордування в'язнів у стрийській тюрмі дійшли до найви­щої точки, бо вже здалека можна було чути страшні крики людей, які продиралися крізь мури й стіни тюрми. НКВД-исти задротували головну дорогу, що вела перед судом, та забльокували бічні вулиці ви­ганяючи з них населення. На подвір'ї тюрми вони уставили низку вантажних авт, гуркіт яких глушив людські крики.

Прийшов день 20 червня 1941 року. Великі пере­сунення" військ, збільшені відділи і лють НКВД свід­чили, що наближається війна. Затихли гуркотіння автомашин на тюремному подвір'ї. Мабуть "роботу" закінчено. Плян рятувати в'язнів із тюрми не вдав­ся, бо в місті було ще багато большевицького війська, яке щойно 27 червня опустило місто, залишаючи на вулицях багато постріляних цивільних людей і вій­ськових, які хотіли дезертирувати. Після виходу мос­ковських банд, натовп людей кинувся до тюрми, роз­бив сокирами і молотами браму та вдерся на под­вір'я. Першим, що вбігли на подвір'я тюрми пред­ставився жахливий вид. На подвір'ї лежало дві сотні трупів, порозстрілюваних людей з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояли чотири котли, в яких варено для в'язнів страву. Я підняв покришку одного з них і з жахом побачив, що в котлі є зварені людські тіла. Те саме було і в інших котлах. В кожному з них, залеж­но від величини, було по 2-3 трупи,

Хтось з людей відкрив головний отвір каналу на подвір'ї тюрми й ми побачили, що канал забитий трупами. На подвір'ї під стіною тюрми стояла теж залізна кабіна з двома переділками. Висока приблиз­но на 2 метри і широка на 1.50 м. ця кабіна мала в горішній частині по 3-4 гаки, а долівка її була по­крита залізною решіткою, під якою горів газ. В од­ній переділці ще висів труп в'язня головою вниз, а в другій лежало на долівці цілковито спечене тіло другого.

В тюрмі біля цієї газової шибениці була камера, в якій відбувались убивства. Долівка камери була покрита верствою густої крови, отвір посередині, який вів до каналу, був забитий кров'ю. Цей отвір мав розміри 25 сантиметрів у квадраті. В куті каме­ри була накидана гора одежі, яка вказувала, що НКВД-исти найперше казали своїм жертвам роздя­гатися а опісля їх катували.

Тим часом на подвір'ї почали витягати з двох ям перших трупів. Найбільше було таких тіл, які мали сліди частинного чи повного опечення, схожі на найчорніших муринів, інші виглядали як густа смола. Велика кількість трупів мала повідрізувані пальці, носи, вуха й т. д. В другій ямі не можна було пізнати нікого, бо трупи були в сильному роз­кладі, пересипані вапном. З усіх трупів розпізнано тільки 46 осіб, яких опісля величаво похоронено як жертви московсько-большевицького терору.

Під камерою, в якій НКВД мордувало людей, знайдено замуровану пивницю. В ній було повно в'язнів — чоловіків і жінок. Двері були забиті дош­ками а опісля замуровані. Коли цю пивницю відкри­то то ще кілька осіб у ній жило. Між ними була од­на жінка, яку відвезено до шпиталя. Інші, що ще жили, скоро тільки дихнули свіжим повітрям, по­вмирали. Біля цієї пивниці знайдено теж свіжо збу­дований комин, в якому НКВД-исти замурували живцем двох зв'язаних зі собою німецьких літунів.

Один з них помер за п'ять хвилин після того, як ко­го звільнено.

Все це бачив я на свої власні очі і можу це зізнати під присягою".

І. Стрийський, ("Шлях перемоги", 24 січня 1960).

ТЕРНОПІЛЬ

"Кілька годин по втечі большевиків з Тернополя група підпільників зорганізувавши ще інших хлоп­ців з мого села пішла до Тернополя, щоб увійти до міста першими ще перед приходом німців та звіль­нити в'язнів. Разом з ними вирушили з села майже всі громадяни, сподіваючись визволити своїх рідних, що їх арештували були большевики. В Тернополі ми почули жахливу вістку, що московські нелюди по­мордували всіх арештованих. Тюрма була вже від­крита, бо тернопільські міщани розбили браму й двері в'язничних камер.

Коли я увійшов у тюрму, де я сподівався знайти свого шваґра, що був ув'язнений протягом трьох місяців, мене огорнув жах. Трупи помордованих бу­ли жахливо змасакровані, мали повідрубувані чи викручені руки й ноги, повипалювані очі. Московсь­кі катюги вживали до свого кривавого ремесла со­кир, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбива­ні голови. В кожній камері було по 60 і більше тру­пів, а камер було в тернопільській тюрмі, яку збу­дували ще поляки, дуже багато. В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчат пов'язаних зі собою колючим дротом. В одної був розпорений жи­віт і в нього вложено кота, в другої була здерта з рук шкіра від долоні по лікті, на рани насипано ячмінних осьтюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цьвяхами, труп молодого, може 30 літнього мужчини.

Між помордованими були також чотири трупи німецьких летунів з поламаними руками і ногами та пов'язані колючим дротом.

Опісля знайдено ще масові могили в льохах в'язниці, де трупи були замуровані бетоном. Лікарі ствердили, що цих людей повбивано кілька місяців тому. Трупи були посипанні вапном і ще якоюсь ре­човиною. Видобування трупів і поховання їх тривало цілий тиждень, бо в Тернопільській тюрмі знайдено три тисячі московських жертв".

Є. Л., Австрія. ("Шлях перемоги", 13 березня 1960).
ЧОРТКІВ

"Коли втікли з міста большевики місцеве насе­лення ввійшло до тюрми і побачило тут жахливу картину: на подвір'ї тюрми, що положена за містом й оточена високим муром валялись десятки трупів, впала в око свіжа могила де знайдено дальші жертви НКВД-івського терору. При виконанні пока­залось, що в ямі лежало три верстви трупів. Знай­дено теж цементом замуровані камери з трупами. Всіх трупів у чортківській тюрмі нараховано близько 800. Але пізнати можна було дуже мало жертв. Во­ни вже находились в стані розкладу, були так помасакровані перед смертю, що їх тоді було розпіз­нати. Для ілюстрації, як садисти з НКВД знущалися над своїми жертвами вкажемо на факт, що багато трупів знайдено з повідрізуваними вухами, носами й повиколюваними очима. Нема пера, що могло б описати ті сцени, які розігрались на в'язничному подвір'ї: батьки, матері і жінки, діти, сестри і брат­тя шаліли з болю дивлячись на варварські злочини НКВД-івських опричників, на розкладаючісь трупи сотень в'язнів, що між ними були їхні найближчі".

("Українські Щоденні Вісті", 30 липня 1941).

ЯК ГНАЛИ В'ЯЗНІВ ЧОРТКІВСЬКОЇ ТЮРМИ НА СХІД.

В'язнів великої тюрми в Чорткові вигнали большевицькі посіпаки 2 липня (це був уже другий транспорт) і погнали в напрямі на Скалу, Кам'янець Подільський, Вінницю й Умань, де їм і зробили страшний кінець. З цього величезного транспорту нещасних в'язнів, що начислював до 1.000 осіб, спас­лися чудом тільки одиниці. Ось спогади одного з чудом врятованих, надруковані в газеті "Краківські Вісті", ч. 242/397/ за 1941 рік, ст. 2:

"Нас усіх вивели з Чорткова 2 липня і стали гна­ти на схід. У транспорті було до 1.000 осіб, переваж­но молодих інтелігентних людей, вже до краю ви­снажених довгомісячною слідчою тюрмою з усіма її жахливими практиками. Гнали нас не тільки енкаведисти, але й озброєні цивільні, що знущалися над нами всю дорогу. А дорога ця була страшна і кри­вава. У велику спеку, що тоді панувала, без води, без хліба, без відпочинку гнали нас большевицькі банди­ти наче худобу на заріз, обставивши довкола шти­ками, наганами та скорострілами. Коли ми перехо­дили попри якусь річку чи став, нас заганяли туди, а що людей палила жага, то багато пило навіть бруд­ну, смердючу воду, від якої хворіли і па­дали. Таких з місця і без ніякого милосердя розстрі­лювали та покидали в рові".

"Ми йшли все далі і далі, піддержуючи один од­ного на дусі та підтримуючи слабших фізично, хоч і найсильніші з нас ледве волокли ногами. Так пе­рейшли ми Скалу над Збручем, потім Кам'янець на Поділлі, потім Вінницю і дійшли вкінці (19 липня) до Уманя. В останніх днях очі всіх горіли від спраги, майже всі були вже в підгорячковому стані, але, все ж усі леліяли в душі думку про те, що нам пощастить урятуватися, що наше визволення недалеко..."

"І прийшло визволення, але яке страшне, яке жахливе. Одну ніч ми відпочивали, а 20 липня душегубці стали охриплими голосами викрикувати: "Ви­ходи по п'ять осіб!" Так п'ятками стали стягати не­щасних у підвал тюрми, де під несамовите, довгогодине гудіння моторів по-звірськи вбивали одну п'ятку по одній..."
УМАНЬ

При кінці вересня ц. р. знайдено в підземеллях тюрми в м. Умані довгий і широкий підвал, вхід до якого був завалений різними речами, дровами, боч­ками, сміттям та землею. В цьому підвалі лежало по­над 800 змасакрованих трупів, у тому числі коло 30 жіночих... Нижче подаємо список тих закатованих в Умані в'язнів, при яких знайдено якийсь документ (акт обвинувачення, присуд, військова книжечка). Та­ких трупів було 83. При всіх інших трупах не було ніякого документу, або якщо і був, то його годі було відчитати (трупи були вже в повному розкладі). Ось список розпізнаних в'язнів із чортківської тюрми, закатованих в Умані: 1. інж. Петро Турула, ур. в Теребовлі 1907 p., 2. Микола Квасниця, абсольвент Богословської Академії у Львові, ур. 1913 р. в Джурині, пов. Чортків, 3. Микола Сисак, абітурієнт, ур. в Джурині, 4. Федьків Зеновій з Кривенького, 5. Бережницький Омелян з Кривенького, 6. Брухаль Стефанія з Гадиньковець, 7. Білинський Віктор з Тов­стенького, 8. Сороківський Роман з Товстенького, 9. Величенко Микола, 10. Мастій Іван, 11. Гончар Ми­хайло, 12. Очеретини Антін, 13. Солтис Володимир з Улашковець, 14. Ґлембіцький М., 15. Бала Осип з Коцюбинець, 16. Савицький, 17, Гончар Микола ур. 1921 p., 18. Угрин Антін, 19. Маслів Михайло, 20. Каратник Степан, 21. Колода Іван, 22. Михайлюк з Гадиньковець, 23. Маслів Антін, 24. Ковальський Яро­слав, 25. Коваль... Миколаєвич з Пробіжної, 26. Гейда Дмитро, 27. Цилинський Степан, 28. Шевчук М. А., 29. Осадца Й. А., 30. Кучерський П. М., 31. Дяк Е. А., 32. Боднар І. Д., 33. Баран В. М. ур. 1921 p., 34. Литвинюк Д. П., 35. Глух І. Г., 36. Іванців Д. Ю., 37. Яремко Й. С., 38. Сороцький, 39. Хаба, 40. Гребець, 41. Домилишин, 42. Яницький, 43. Федорців, 44. Гаврилишин, 45. Гуцал Е. С., 46. Головінський Д. або О. І., 47. Олійник П. С., 48. Голодівський П. Я., 49. Мельник М. С., 50. Провальний І. П., 51. Третяк В. Я., 52. Голубович В. К., 53. Любінецький І. К., 54. Малицький Л. Я., 55. Медвідь М. Н., 56. Процьків Л. або P. C., 57. Гребенюк Е. С., 58. Скоропада П., 59. Казановський Богдан. 60. Волохатюк (Л.) А., 61. Галяс, 62. Ковяк Г. І., Манько П. А., 64. Цимбалюк М. М., 65. Загородний, 66. Царук П. Е., 67. Грегоращук П. М., 68. Сагак (Соган), 69. Марук, 70. Юркевич Євген, 71. Обнявка Павло Ілліч, 72. Диць або Гець Ілько з Золото­го Потока, 73. Запорожець А. П. з Василькова, 74. Царук з Чорткова, 75. Федорович (польський доку­мент), 76. Телепко Іван Дан. з Чорткова, 77. Михайлюк, 78. Шурґот, 79. Атаманюк, 80. Джолк, 81. Козловський, 82. Коротник, 83. Козак.

З вичислених тут 83 жертв большевицького звір­ства тільки тлінні останки першого в списку, а са­ме інж. Петра Турули, найближча рідня (жінка і брат), що шукали за ними по всій звільненій Укра­їні, перенесли в рідну Теребовельщину і похоронили в селі Деренівці. Всі інші лежать у збірній могилі в Умані...

"Краківські Вісті", ч. 242/397/ за 1941 рік, ст. 2.