Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Бібліотека » Різне » Історія України » Злочини комуністичної Москви в літі 1941 р.
Злочини комуністичної Москви в літі 1941 р.
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:36 | Повідомлення # 1
ПЕРЕДМОВА

На рахунку большевицького режиму в Україні є сот­ні тисяч і мільйони жертв зліквідованих і знищених НКВД. HKBД-івські опричним допустилися безлічі кошмарних масових вбивств, що на завжди заплямували режим і його можновладців тавром жахливого злочину. Одним із таких масових душогубств, що їх заподіяло НKBД на ти­сячах українців є масакрування українських політичних в'язнів по тюрмах в Україні, напередодні вступу туди німців, влітку 1941 р.

Довго відмовчувались большевицькі опричники про ці нелюдські злочини вичікуючи, щоб притупилась людська пам'ять. Щойно на вісімнадцятому році, починаючи з осе­ні 1959 р. і аж по наші дні, потоки большевицької про­паганди пустили в світ підлу провокацію, ніби масакру українських в'язнів у містах Західної України вчинили... українські націоналісти а зокрема український батальйон пpи німецькому війську т. зв. Нахтігаль.

Щоб підтримати цю провокацію якимись доказами, пи­шуться статті, надаються радіоавдиції, організуються пресові конференції на яких виступають з самооскарженнями вчорашні нібито члени українського підпілля чи батальйону Нахтігаль, і з наказу своїх MBД-івських опричників брешуть без кінця і міри навіть не дивлячись на те, чи їх зізнання взагалі покриваються з загальновідомими подіями.

День в день втовкає совєтська пропаганда мільйонам населення СРСР підлу брехню про "злочини" націоналі­стів, пробує знеславити їх перед українським народом і очорнити кращих синів української визвольної боротьби. Большевицька брехня така безмежна і наївна, а пам'ять про большевицькі звірства сорокперших років живе ще страшним кошмарем серед населення, що спростовувати наклеп чи полемізувати з опричниками не приходиться. Все ж треба відсвіжити в пам'яті події і факти, від яких в сорокпершому році здрігалась ціла країна, лились потоки сліз і на віки закарбувався в десятках тисяч українців невтішимий біль по мученицькій смерті з рук НКВД-івських катів тисяч синів, мужів і дочок України.

Наш огляд тогочасних подій пічнемо від висвітлення історії батальйону Нахтігаль, його постання і цілей для яких був зорганізований, далі перейдемо до свідчень офі­цера цього батальйону і учасника його походу. З черги подамо свідчення мешканця Львова, який був очевидцем всту­пу батальйону Нахтігаль до Львова.

Про те ж, як виглядав кривавий танок HKBД напе­редодні вступу німців до Західної України, свідчать зі­брані в цьому збірнику свідчення десятків колишніх в'яз­нів большевицьких тюрем, тих нечисленних, що їх недостріляли HKBД-івські кати, які чудом спаслись в метушні посталій під час втечі HKBД з міст України. Фотознятки постріляних HKBД жертв і розкопаних могил та пре­сові звіти вміщені в українській й чужинецькій пресі тих часів — доповняють доказовий матеріял, про нелюдські злочини НКВД в Україні. Врешті — головним свідком правди запропонованих в цій брошурі матеріялів — є мі­льйони живих ще мешканців України, які, коли будуть чи­тати ці рядки, самі найкраще ствердять, що за кожним нашим словом, за кожним прізвищем, за кожною описаною тортурою криється страшна правда, — правда ПРО КОШ­МАРНІ МАСОВІ ДУШОГУБСТВА ВЧИНЕНІ В УСІЙ УКРАЇНІ ОПРИЧНИКАМИ HKBД — ось цим злочиним ра­м'ям набільше людоненависницької, забріханої системи — російсько-большевицького колоніялізму.
http://memorial.kiev.ua/content/view/168/66/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:36 | Повідомлення # 2
ПРАВДА ПРО "НАХТІГАЛЬ"

І.

Виїмки з доповіді М. Лебедя п. н. "3 діяльности референтури зовнішних зв'язків ОУН і Генерального Секретаріяту Закордонних справ УГВР", виголошеної в Нью Йорку, дня 7 травня 1960 року.

"Цього року комуністична Москва повела широку клеветницьку акцію довкола куреня "Нахтігаль". Во­на намагається переконати, що цей український ку­рінь займався ніби то погромами польського населен­ня у Львові в липні 1941 року. Я хочу ствердити на­ступне: Курінь не мав жодного відношення до будь яких терористичних актів у Львові, чи денебудь ін­де в місцях його постою. Курінь прибув до Львова раннім ранком дня 30 червня 1941 року, як складова одиниця німецької армії. Вечором того ж дня відбу­лися в домі "Просвіти" у Львові Українські Народні Збори, на яких проголошено відновлення української державної самостійности та утворено Тимчасове Кра­йове Правління.

Вже наступного дня приїхало з Кракова до Льво­ва т. зв. Зондеркомандо СД, з метою анулювати акт проголошення і перевести арешти. Воно, поза інди­відуальними актами терору, зліквідувало 36 поль­ських професорів і науковців, подібно, як це робило Гестапо попередньо по всіх більших містах Польщі.

Уряди в Бонні і в Москві повинні докладно знати повний склад того "Зондеркомандо СД", його злочини, як і те, що це воно зліквідувало польських професорів.

"Зондеркомандо СД" існувало принайменше до жовтня-листопада 1941 року, про що свідчить гончий лист за мною, датований: жовтень 1941 р. Воно перевело, між іншим, арешт Ярослава Стецька і Романа Ільницького у Львові, як і масові арешти 15-го вересня 1941 року.

В основному курінь був призначений ОУН на те, щоб частина його членів мала змогу дістатися цим шляхом в Україну, взяти участь у війні і заманіфестувати українські цілі, а при тому посередньо вияснити фактичне становище гітлерівської Німеччини до виз­вольної боротьби українського народу. Члени куреня мали виразні вказівки, що їх участь в боротьбі в ні­мецькій армії можлива виключно на теренах України і за відновлення української незалежности чи, як тоді означувалося, за Українську Самостійну Соборну Дер­жаву. Сьогодні можна тільки ствердити, що всі чле­ни куреня з честю виконали ці завдання і велика біль­шість їх упали в боротьбі, як члени та командири УПА. Не відходячи від теми, хочу підкреслити, що українські націоналісти, зорганізовані в ОУН, єдині з усіх націоналістичних рухів у тодішній Європі стали на пряму боротьбу з гітлерівською Німеччиною та її системою, як тільки виявилося наявне її становище".

II.

Виїмки з доповіді Ю. Лопатинського п. к. "Група північ т. зв. Нахтігаль", виголошеної в Нью Йорку, дня 7 травня 1960 року.

"Організація куреня, що одержав кодовану назву Нахтігаль, почалася в квітні 1941 року в Кракові. Її пе­реводила з доручення проводу ОУН-Бандери, Військо­ва референтура ОУН під керівництвом сот. Р. Шухевича. В склад референтури входив м. ін. і я.

Місцева організаційна сітка висипала кандидатів до Кракова, де їх перевіряла спеціяльна комісія, по­кликана ОУН, і де вони переходили лікарські огляди­ни. Щойно пройшовши успішно згадані комісії, кан­дидат був висиланий на вишкільний табір до Нойгаммеру на Шлезьку.

У Нойгаммері зорганізовано три сотні, що їх на доручення проводу ОУН очолив сотник Р. Шухевич. На вишколі курінь перебував від початку травня до 17-го червня 1941 р. Перед від'їздом на фронт курінь склав присягу на спільну боротьбу з большевизмом і за визволення українського народу. При присязі бу­ли присутні делегати проводу ОУН пп. Микола Ле­бедь і сот. Олекса Гасин.

Присягу куреня відлежено з одного дня на другий, бо, як ми згодом довідались, в першому тексті присяги говорилось про боротьбу в рямках німецького війська за німецький Райх. Внаслідок протесту деле­гата ОУН п. М. Лебедя проти такого тексту присяги, справу передано до Берліну і щойно після того, як змінено текст в сенсі, вимаганому делегатом ОУН, курінь наступного дня виступив до присяги.

18-го червня 1941 року курінь завантажився на поїзд і переїхав до Ряшева, звідкіля маршем перейшов в околиці Радимна. З 22-го на 23-го червня, по півночі, курінь перейшов совєтський кордон через Сян в око­лиці Перемишля і помаршував в напрямі Львів.

Курінь Нахтігаль мав коло 330 людей, був умундурований в німецькі мундури з синьо-жовтими стріч­ками на барчиках. Озброєння було легкої піхотної частини. До куреня були приділені німецькі старши­ни, які під час вишколу в Нойгаммері були інструк­торами, а опісля виконували дорадчу ролю.

До Львова курінь увійшов 30 червня 1941 року в год. 4.30 вранці. При вході до міста курінь поділено: частина першої сотні пішла до св. Юра, частина на вул. Лонцкого і Пелчинську, друга і третя сотня пі­шли на Замарстинів, де обсадили тюрму та газівню. До церкви св. Юра ми прибули о год. 5.30. Не буду тут описувати, з яким ентузіязмом зустрічало нас укра­їнське населення.

Коло год. 8-ої прийшла до нас вістка про жахливо помордованих людей на Лонцкого. Деякі з нас пі­шли туди. Між ними був і сот. Р. Шухевич, який уже вспів довідатися, що між жертвами є і його рідний брат Юрко. Образ на Лонцкого був жахливий. Келії були набиті жахливо помордованими людьми і, щоб дістатися з одної келії до другої, треба було пе­релазити через гору трупів. Тіла помордованих вже розкладались, і сопух був неймовірний. Щоб пере­бути хоч короткий час в будинку, треба було накла­дати газову маску.

Біля год. 10.30 наш відділ, що був у св. Юра, відмаршував до будинку управи міста на Ринку, де були наші кухні і де ми одержали обід. Частина пер­шої сотні, що пішла на Лонцкого і на Пелчинську, пильнувала тюрем, не допускаючи всередину цивіль­ного населення, і була звільнена німецьким відділом поліції наступного дня 1-го липня о год. 10 вранці. Опісля курінь зайняв будинок 2-ої гімназії на Валах — т. зв. німецької.

На зборах у "Просвіті", де проголошено Акт Від­новлення Самостійности і де створено Тимчасове Кра­йове Управління, курінь репрезентував сот. Р. Шу­хевич. Проголошення Акту настрашило німців. Хо­дили навіть чутки, що курінь мають роззброїти, бо німці побоюються, що члени цього куреня можуть повторити це проголошення в Києві. Але вже 7-го липня курінь від'їхав далі на Схід в напрямі Терно­поля.

Я хочу спростувати брехливі наклепи большевицької пропаганди про цей курінь, які мають на меті очорнити український визвольний рух за часів-дру­гої світової війни. Я стверджую, що:

1. Курінь прибув до Львова вранці 30 червня і вже застав жахливо змасакровані жертви большевицького терору по всіх в'язницях Львова. Ці жертви больше­вицького терору бачили шведські і швейцарські жур­налісти, яких німці пустили до Львова в перших днях липня 1941 року.

2. Неправдою є, що 30-го червня і 1-го липня роз­стрілювано кого-небудь в тюрмі на вул. Лонцкого. Поручник Мартинець виконував там охоронну служ­бу з частиною першої сотні, не допускаючи до змасакрованих большевиками трупів цивільного населен­ня. 1-го липня о год. 10 вранці він був звільнений з служби відділом німецької поліції. За час його пере­бування в тюрмі при вул. Лонцкого та в будинках ко­лишнього НКВД на Пелчинського не розстрілювано ні одного чоловіка.

3. Польських учених розстріляло у Львові "СС Зондеркомандо Ґаліцієн", яке прибуло до Львова лі­квідувати акт 30 червня і мало свої власні пляни лі­квідації місцевого населення згідно з напрямними, опрацьованими нацистським проводом. Курінь "Нах­тігаль", що підлягав Вермахтові, не міг мати нічого спільного із виконанням цих плянів. Про знищення польських професорів "Зондеркомандом" свідчать та­кож польські свідки, як наприклад пані Хомсова, при­ятелька родини проф. Бартля, на сторінках "Дзєнніка Польського" і Дзєнніка Жолнєжа" в Лондоні, проф. львівської політехніки — Сокольніцкий, а також "Нью Йорк Тайме" у своєму повідомленні з 27 серпня 1941 року, в якому читаємо:

"Проф. Казимир Бартель, бувший прем'єр в Польщі та визначний учений був розстріляний Ґестапом у Львові — згідно з інформаціями одержаними польським урядом в Лондоні. 60 професорів Львівського університету та Політехніки, де викладав проф. Бартель, були заарештовані і про їх дальшу долю нічого невідомо..."

На закінчення хочу ствердити, що Москва добре знає, хто помордував у Львові в'язнів у тюрмах і хто замордував польських професорів, як знає також, що курінь "Нахтігаль" створено українською стороною виключно для визвольної боротьби і що цей курінь, поза виконуванням своїх обов'язків на фронті, не за­плямував себе будь-яким вислужницьким вчинком. Москві відомо, що велика більшість старшин і бійців куреня "Нахтігаль" впали в боротьбі УПА проти німецьких і совєтських окупантів за визволення укра­їнського народу. Щоб протидіяти в боротьбі УПА про­ти большевицького загарбника України та знеславлю­вати пам. Головного Командира Р. Шухевича-Чупринки, Москва приступила до фальшування найновішого періоду історії України, подібно як це вона робить з усім нашим історичним минулим. Наклепи і знеслав­лювання куреня "Нахтігаль" власне служать цій меті".

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:37 | Повідомлення # 3
В. Петришин "Батальйон Нахтігаль", у Львові", із статті друкованої в журналі "Вільна Україна", збірник ч. 26, Дітройт, США, 1960.

Від 20 років загально відомо й історично стверджено, що з відходом совєтської окупації в червні-липні 1941 р. зі західньо-українських земель совєтське НКВД вимордувало на цілій території тисячі в'язнів і нев'язнів, поки вступив на західно-українсь­кі землі новий німецький окупант. В останній хвилині перед відходом переводило НКВД додаткові арешти цивільного населення і гнало їх, пішки на схід, а по дорозі їх в більшості знищувало.

Я був свідком цих мордувань, раннім ран­ком 30 червня 1941 p., коли я довідався, що вже нема большевиків у Львові та що через Львів вже перехо­дять німецькі патрулі, я, що жив недалеко тюрми, на вулиці Лонцкого та будинку НКВД, вийшов коло 6-тої години ранку, по тижні бомбардування Львова, на світ. Я ствердив, що тюрма на вул. Лонцкого не була вже ніким бережена, і я заглянув до середини. На ме­не вдарив труп'ячий сопух, а далі я побачив маси людських трупів, що були вже в стані розкладу. Це бу­ло таке страшне видовище, що я його не забуду ніко­ли в житті. Впродовж дня я довідався, що і в інших тюрмах Львова НКВД доконало таких самих звірств. Від людей по дорозі я довідався, що на подвір'ї Катедри св. Юра є вже українські стрільці. Отже, я пішов з тюрми до Катедри св. Юра. Дійсно я застав на подвір'ї св. Юра стрільців, які побожно, прислу­халися відправі богослужби. По богослужбі я впер­ше довідався від молоденьких хлопців, що вони пер­ші вдосвіта ввійшли до Львова і що вони з т. в. ба­тальйону "Нахтігаль", який створено за почином ОУН (Організації Українських Націоналістів) та що вони є частиною німецької армії.

Я більше їх не бачив у Львові, а тільки згодом довідався, що вони по короткім відпочинку у Львові відійшли на схід з німецькою армією.

В "Радянській Україні" від 5 вересня 1959 р., я про­читав, що ті "соловейки" були тими бандитами, що вночі з 29 на 30 червня 1941 р. вимордували сотки комуністів у Львові на основі наперед уложеної листи. По майже 20 роках здогадалися обманці, спотворити історію, щоб свій очевидний злочин перед людсь­кістю перекинути на українців-стрільців з батальйону "Нахтігаль".

До цього часу навіть совєтське "Звідомлення Дер­жавної Надзвичайної Комісії в справі злочинів доконаних німцями на території Львова" з 1944 р. не ва­жилося приписувати мордів у львівських тюрмах батальйонові "Нахтігаль", бож з цього звідомлення, що було зроблене, так сказати б, ще свіжої пам'яті, совєтський обвинувач Смірнов в процесі проти німець­ких воєнних злочинців перед Міжнародним Військо­вим Трибуналом в Нюринберзі на розправі 15 лютого 1946 зачитав розділ, що торкається злочинів, докона­них німцями у Львові і його околиці, а зміст цього звідомлення, що носить назву "документ СССР ч. 6", увіковічнено в протоколах розправи, в яких, одначе, нема ніякого натяку про те, щоб совєтський обвину­вач приписував "Нахтігалеві" морди в львівських тюрмах (гляди: три офіційні видання протоколів і документів згаданої розправи в англійській, фран­цузькій і німецькій мовах, а в англійській мові під заголовком: Trial of the major War Criminals before the International Military Tribunal, Nuremberg 1947, v. VII p. 491).

На яких крихких підставах є побудована ця оче­видна брехня совєтської преси, видно з того, що на пресовій конференції в дні 5 квітня 1960 р. в Москві енкаведівських мордів у львівських тюрмах вже не приписується батальйонові "Нахтігаль", про що буде ще мова. Зараз по пресконференції в Москві — оче­видно на наказ з Москви — мешканці Львова "засу­дили злодіяння буржуазних націоналістів" в часі від 30 червня 1941 до 6 липня 1941 в листах до Львівських часописів "Вільна Україна" в українській мові і "Львов­ская Правда" в російській мові (гл. "Радянська Укра­їна" від 9 квітня 1960 p.). Очевидно, що ті листи, на­писані в львівських редакціях згідно з пресконференцією, вже не згадують про морди у львівських тюр­мах.

З приходом німецьких військ до Львова в дні 30 червня 1941 р. прибули до Львова і спеціяльні поліційні сили з подібними завданнями, які попередньо мало НКВД. Та спеціяльна одиниця мала назву: Einsatzgruppe der Sicherheitspolizei.

Ця поліція зайняла той самий будинок, що його мало НКВД, тобто будинок управи міських трамваїв при вул. Пелчинській і Кадетській. Німецька поліційна частина працювала так само законспіровано, як НКВД. Все таки одної речі не могла німецька поліція закри­ти, тобто арештувань, але дальшу долю ув'язнених закривала вона вповні бодай на якийсь час.

По 3-тім липні 1941 я довідався про те, що німецька поліція виарештувала визначних польських учених, професорів і т. д. Між тими ученими заарештовано і мойого знайомого по праці, з яким я працював у Львові за часів совєтської окупації. Я заінтересувався долею мойого товариша по праці, але, на жаль, я ні­чого не міг довідатися поза тим, що його арештувала німецька поліція.

Поза тим вже від 30 червня 1941 р. у Львові був спокій. Догоряли збомбовані доми, не було електрич­ного струму і трамваї не ходили, а всі склепи були замкнені. З тої причини і за браком праці я ходив по місті і майже цілий день перебував в центрі мі­ста, де містилися наші українські інституції, і там я стрічався з львівськими знайомими та прибулими з Генерал-Губернаторства українськими націоналістами. Стверджую, що ані я, ані мої знайомі з різних діль­ниць міста не замітили в тих перших днях окупації трупів на вулицях, ані повішених людей на бальконах. Всі ми знали, що виарештовано понад 30 най­визначніших поляків, в тім зовсім неполітичних лю­дей, як, напр., мій товариш по праці, але ми, включно з українськими націоналістами; які прибули з ґенерального Губернаторства, не знали нічого про їх даль­шу долю. Ми були переконані, що їх вивезли або ви­везуть до концентраційних таборів.

Совєтський обвинувач Смірнов оскаржував на ос­нові вищезгаданого "Звідомлення Надзвичайної Дер­жавної Комісії" перед Міжнароднім Військовим Три­буналом і наводив з нього ось що: "Ґрер, професор медичного відділу Львівського університету, якому щасливим випадком вдалося уйти смерти, зізнав перед комісією (розумій перед вищезгаданою совєт­ською комісією — В. П ) ось що: "Коли мене арештували опівночі 3 липня 1941 р. і примістили у вантаж­ній машині, я застав там також проф. Грека, Бой-Желєнського і других. Нас забрали до гуртожитку ім. Абрагамовича Теологічної Семинарії. Копи нас вели через коритарі, гестапівці насміхалися над нами че­рез голови..." (В англійськім офіційнім звідомленні є точки, як бачимо, але в німецькім офіційнім звідом­ленні є ще слова: "побивали прикладами карабінів, тягнули за волосся і били по головах". Гл. німецький урядовий текст, том ВII, ст. 493). "Пізніше я побачив в гуртожитку німців, що вели п'ятьох професорів під ескортою, з яких чотири несли закривавлене тіло си­на визначного хірурга Руффа, якого німці заморду­вали в часі його переслухання. Молодий Руф був та­кож спеціялістом. Цілу групу професорів повели під сторожею на Кадетську гору. По 15-20 мінутах я по­чув карабінові стріли зі сторони, в яку поведено про­фесорів" (гл. VII том протоколів, ст. 491 там же). Це є зізнання, зложені перед згаданою комісією, які об­винувач СССР відчитав Міжнародному Військовому Трибуналові в Нюринберзі на розправі. Той же сам Смірнов на основі повищого звідомлення твердив, що німецька поліція мала ще перед зайняттям Львова список визначних польських учених, які мали бути замордовані у Львові. Це було самозрозумілим, бож якісь там підрядні органи німецької поліції не могли без згоди найвищих чинників доконувати масового корду вчених, які в більшості не належали до політич­ного світу.

З того документу, тобто зізнань професора Ґрера, виходить понад всякий сумнів одна річ, а саме, що його товаришів арештували і замордували геста­півці, бо професор Ґрер, який врятувався від смерти, бачив їх пізніше нераз в одностроях, а далі як про­фесор, що студіював за границею, знав по вимові докладно, що до нього говорили німці, а не якісь молодики-"соловейки", одягнені у військові однострої, та які напевно ледве могли вимовити ламаною мо­вою німецьке слово, і то без німецького акценту".

ПРАВДА ПРО МАСОВІ ВБИВСТВА УКРАЇНСЬКИХ В'ЯЗНІВ ОПРИЧНИКАМИ НКВД ВЛІТКУ 1941 РОКУ

Відступаючи перед німецькою армією влітку 1941 року, московське НКВД проявило нечувану жорсто­кість супроти українського населення. З садистичною кровожерністю НКВД вимордувало у Львові, Дрого­бичі, Рівному, Луцьку, Вінниці, Умані і в інших мі­стах України тисячі українських політичних в'язнів. Звідомлення про ці масакри і зізнання очевидців, в тому і в'язнів, які врятувалися з цієї м'ясорубки, бу­ли друковані літом 1941 року м. ін. в газеті "Укра­їнські щоденні вісті" у Львові та в газеті "Краків­ські вісті". Про вбивства НКВД писала тоді також американська газета "Нью Йорк Поуст" від 7 липня 1941 року і "Нью-Йорк Гералд Трибюн", з того ж чи­сла, що одержали інформації від кореспондентів "Ассошієйтед Прес", які в тому часі прибули у Львів. Про большевицькі злочини на українських землях в літі 1941 року писали останньо, себто весною 1960 ро­ку, очевидці тодішніх подій, в українських газетах, що появляються на еміграції ("Гомін України", "Шлях перемоги" і ін.). З усіх цих першоджерел ми пере­друковуємо понижче вийнятки, що недвозначно роз­кривають правду про безчинства НКВД над україн­ським народом. Ми поазбучно перераховуємо пооди­нокі місцевості, де були вчинені ці злочини.

Крім того ми цитуємо тут ще такі документи: 1) Частину зізнань колишнього українського політич­ного в'язня Б. Казанівського, що їх він склав перед дослідною комісією американської Палати Репрезен­тантів — Investigation of Communist take over and Occupation of the Non-Russian nations of the USSR. Washington 1954.

2) Описи свідчень терору НКВД, що їх беремо з брошури О. Романівського п. н. "Розділ з хроніки од­ного галицького села", Торонто, Канада 1960. 3) Свід­чення української монахині О. В. з книжки Мілєни Рудницької п. н. "Західня Україна під більшовиками 1939 — 1941", Нью Йорк, 1958. Видавці.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:38 | Повідомлення # 4
БЕРЕЖАНИ

І.

"Вже в перших днях після вибуху німецько-совєтської війни в червні 1941 p., старенький чоловік з с. Тинович повідомив, що біля лісу т. зв. Кушнірка енкаведисти вивезли й розстріляли якихось людей. Я з друзями пішов туди. І справді, на краю лісу біля дороги ми побачили страшну картину: 12 чоловік, прострілених кулеметною чергою, конали в перед­смертних судорогах. Постріляні лежали там кілька днів, бо ніхто не відважився їх похоронити.

Другого дня подібне повторилося в іншому місці, біля лісничівки в ліску т. зв. Писарка, поблизу с. Баранівка, чотири кілометри від Бережан. Туди енкаведисти вивезли вантажним автом 6 чоловік, роз­стріляли і так залишили. Опісля мешканці з хуто­рів похоронили розстріляних. Це було майже тиждень перед приходом німців.

Два дні до приходу німців місто пережило жах­ливе страхіття. По вулицях вещталися розбещені енкаведисти і міліціонери, ловили кожного підозрілого і розстрілювали десь у поблизькому ліску.

Як член ОУН, я одержав доручення відійти з дру­зями до с. Вербова, а звідси ще перед приходом ні­мецьких військ дістатися до Бережан і там зайняти важливіші об'єкти, між іншим, комісаріят НКВД, приміщення Райпарткому, суд і тюрму. Вже по до­розі до Бережан ми стрінули дівчину з с. Вербова, якій удалося щасливо втекти з тюрми в Тернополі під час німецьких налетів. Вона розповіла нам про жахливі масакри, вчинені большевиками в терно­пільській тюрмі.

Біля 10-ої години ми разом з німецькими передо­вими частинами чекали на передмісті, бо з південно-західнього боку міста було чути страшну стріля­нину, а втікаючі на схід большевицькі війська забили кіньми, возами і людьми дорогу Бережани-Тернопіль.

О 10,30 год. ми були вже на призначених місцях. Вскочивши в приміщення комісаріату НКВД, перше що я побачив: на столі лежав альбом УСС, а на стіні висіла рушниця. Всі документи в найкращому по­рядку опинилися в наших руках.

Через кілька хвилин я одержав від сл. п. Івана Королишина, який пізніше перебрав адміністрацію цілого повіту, доручення дістатися до тюрми і не впускати туди нікого аж до проведення повної перевірки. Ми подалися туди з другом Б. з Нараєва.

Від тюрми заносило неприємним запахом і не було помітно жодного життя всередині. Через пів години прибули І. Королишин, С. Б. і трьох німець­ких старшин і всі ми разом ввійшли до тюрми.

В сторожевій кімнаті ми знайшли майже всі клю­чі, що, зрештою, були нам непотрібні, бо камери не були замкнені. Переглядаючи камеру за камерою, ми знаходили лише людські трупи і більш нічого.

В одній з камер у підвалі я почув якийсь рух і зараз про це зголосив. Майже всі ми кинулися туди і в "сутінках знайшли трьох напівживих людей. Це були жиди — два чоловіки й одна жінка. Вони були дуже виснажені і один з них помер зараз при ви­ході, а другий упав трохи далі на подвір'ї. Жінку взяли німці на руки і кудись понесли; що з нею ста­лося, не знаю.

Того ж таки дня ціле подвір'я тюрми було всте­лене людськими трупами, що їх винесено з камер. Хто мав когось арештованого з родини, той одержу­вав дозвіл розпізнавати його між замордованими.

Поблизу річки Золота Липа, що пропливає поп­ри місто, стоїть серед невеликого парку старовин­ний замок Винявських. Копи розбито замуровані льо­хи цього замку, то в них теж знайдено людські тру­пи.

А скільки замордованих большевиками і зв'яза­них по кілька разом понесла вода Золотої Липи, про це можуть розповісти мешканці сіл Посухів, Потутори і Саранчуки.

("Шлях перемоги", 10 липня 1960 р. М. Л. (Англія)

II.

"Мене арештовано в селі М. і вивезено до тюрми в повітовому місті Підгайці, де була також стани­ця НКВД. На протязі мого перебування у Підгаєцькій тюрмі відбувалися слідства кожної ночі, під час яких НКВД-исти важко побивали людей. Це, одначе, довго не тривало, бо скоро почалася німецько-большевицька війна, нас постригли і перевезли вантаж­ними автами до тюрми в Бережанах. Як нас інфор­мували старі в'язні, в тюрмі було біля 1500 укра­їнців.

У Бережанах нас не допитували, бо не було вже часу, наступали німці. Але кожної ночі НКВД-исти викликали поіменно в'язнів, які вже ніколи не верталися до камер. Чекав і я своєї черги, переконаний, що треба буде померти, і я просив Бога, щоб перед смертю московські душогуби не дуже мене мучили.

Одного ранку нас на камері розділили, мене вкинено до камери ч. 14, а моїх друзів до іншої. В камері ч. 14 були самі "старі" в'язні, себто люди, які просиділи в тюрмі майже на протязі всього часу большевицької окупації Західньої України. В'язні ви­глядали страшно, вони мали довге волосся і бороди, а їхні обличчя були блідо-жовтаві, немов би кож­ний з них хворів на туберкульозу.

Пройшов день і надходила остання ніч, яку я провів у камері ч. 14. Цієї ночі московські людомори вже нікого не викликали з камер, бо їх не було — вони повтікали. Але всю ніч німці кидали бомби на Бережани і ціла тюрма здригалася до основ. Вран­ці ми почули на коридорі крик: "Розбивайте двері, наша охорона втекла !"

Не знаю, звідкіля взялася сила у тих зморених голодом і тюрмою людей. Не тривало довго й двері вже були виламані і ми вийшли на тюремне подвір'я. Тут виявилося, що нас, щасливців, які уникнули смерти, було не більше 100, а всіх ін. перебито".

Б. С. Англія. ("Шлях перемоги", 8 травня 1960).
БІБРКА

"Ось що розповідає В. P., сільський хлопець:

"Приїхали в середу рано до Романова енкаведисти і позабирали, крім мене, ще: Богдана Довбуша, Василя Орлевича ("Вурлєвського"), Миколу Дучія, Івана Цвігуна (сина "Безносого" Сеня) і фірою відставили нас до Бібрки. Ми зразу думали, що то нас до війська кличуть. Але нас у Бібрці замкнули під ключ в тюрмі, де за Польщі був суд.

Несподівано для нас усіх у тюрму привели й голову сільради Івана Королика. Його того дня ви­кликали разом з Олексою Чехом. Чеха відпустили, а Королика арештували. За большевиків тюрму обвели високим парканом з дощок із трьома рядами колю­чого дроту зверху.

До камер приводили все нових арештантів з сіл Бібреччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір коло 6-ої години той міліціонер ска­зав нам: "Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали зно­ву!" А ми йому кажемо: "То відімкни нам двері і випусти!" А він відповів: "Але я не маю ключів: вони забрали ключі з собою, можу вам хіба якусь штабу подати, рятуйтеся!" І ми вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати нею ґрати та втікати крізь вікно. З нами сидів арештований адво­кат з Бібрки, Кульчицький. Він говорив: "Люди добрі, то так не можна! Ану ж це підступ з їх боку й вони вернуться, ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то во­ни, як вернуться, переконаються, що ми невинні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас певно забрали як закладників, а таких ніхто не має права стріляти. Таж без суду нас навіть большевики не мають права ка­рати: я якийсь адвокат і знаю їх кодекс!"

Так ми чекали. Енкаведисти вернулися за дві години. Потім хтось розповідав, що вони їздили в ліси під Бібркою ловити парашутистів. Повернувшися, вони викликали поодинці арештованих з камер і водили їх до пивниці стріляти. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика — він дуже плакав, як його вели. Найбільше просився Микола Дучій: товариші, та я ваш, я бідняк, я маю жінку й дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!" Ті лиш сміялися, а один йому відповів: "Нічєво, ето точно как зуб вир­вать: заболіт раз і по всьом!" Потім чути було з пивниці лиш тріск вистрілів.

Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів йшла на "дижурку", правдоподібно пити горілку, бо як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Сво­єї смерти я був певний, як мене викликали. Двох узяло мене під пахи, а третій з револьвером ішов позаду мене. І мене завели до пивниці. Уже за по­рогом, у темній пивниці, мене пустили ті два, що вели попід рамена; в тій хвилі поклав мені руку на плече — задній. В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку, мені здавалося, що йому навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голо­ву, щоб побачити, що він хоче робити. Гримнув по­стріл, і нині пам'ятаю, що я впав на якісь теплі люд­ські тіла і втратив притомність. Як довго я лежав непритомний, не знаю. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здавалося, що я хіба на другому сві­ті, бо пригадав собі, що мене розстрілювали. Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука і дуже боліли, аж пекли, щоки, в роті було пов­но солоної теплої крови. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув з себе. Це був труп розстріляного бібрецького адвоката, Кульчицького, що то нас під вечір переконував не втікати, бо він знає большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі ще харчав. Двері до пивниці були напів відхилені. Енкаведисти, певно, робили горілчану передишку в себе, бо жодних кроків не було чути.

Визволившися з-під трупів (впоперек на моїх но­гах лежав ще хтось інший), я на пальцях, уважно надслухуючи, вийшов коридором аж на подвір'я. Двері туди були відчинені. Я вмить видряпався біля сусіднього стовпа на паркан, не зважаючи на те, що руки подер собі до колючок дроту. Зразу перескочив на другу сторону. Недалеко починалося кукурудзяне поле. Околицю я знав ще з польських часів. Я ще ли­ше чув, як на подвір'ї тюрми піднявся крик "Стой! Стой!" і чути було постріли.

О. Романівський "Розділ з хроніки..." стр. 23-25).
БУСЬК

"Невеличке містечко Буськ коло Львова теж втра­тило найвидатніших своїх громадян, що впали жерт­вою терору НКВД. Серед закатованих 40 осіб розпіз­нано д-ра Миколу Ваня, молодого 38-річного лікаря, громадського діяча. Згинув як мученик, на що вказує проломаний череп голови, виламана долішня щока а на плечах різані рани, що їх зроблено сокирою, яку знайдено в камері. Замордовано Миколу Чучмана, відомого кооперативного діяча, що його тіло, про­бите в околиці шлунка гострим знаряддям, знайдено в камері. Крім трупів у в'язниці знайдено ще 50 тіл помордованих, переважно сільських дівчат, в капли­ці в парку".

("Українські Щоденні Вісті", 16 липня 1941 p.).
ВІННИЦЯ

"Спершу я сидів у львівській тюрмі, де НКВД-исти, не зважаючи на мій старий вік, били мене й знущалися. Кожної ночі забирали мене до підвалу й заодно питали, хто переховує мого сина. Не добившись від мене ніяких зізнань, НКВД-исти перевели мене до великої спільної камери. Але камера була така переповнена, що я не мав місця, щоб денебудь при­лягти на підлозі. Щойно якийсь старший в'язень до­поміг мені приміститися у кутку біля дверей. З цієї камери кожної ночі виводили в'язнів за списком і вони вже не поверталися до нас. Між в'язнями ходи­ли вістки, що їх висилають на Сибір, а інших роз­стрілюють у Львові.

Весною 1941 року мене ще раз викликали до слідчого й перевели до тюрми у Вінниці. Тюрма в цьому місті теж була переповнена. В нашій камері ми мусіли весь час мінятися ролями, щоб трохи спочити: на команду старшого камери одні з нас сіда­ли на землю, інші стояли, збившись густо один біля одного. За якийсь час сідали ті, що були на ногах, а другі ставали, і так тривало протягом днів і но­чей. Настрій у в'язниці був пригнічений, як і в тих, з якими я сидів у Львові.

Коли большевики тікали перед німецькою армією, тоді НКВД почало мордувати в'язнів у пивни­цях і на подвір'ї. На крик розстрілюваних всі в'язні у тюрмі збунтувалися, виламали двері камер і ки­нулися на вбивців. Невелика кількість НКВД-истів, які були в тюрмі, мусіла відступити перед тисячни­ми масами в'язнів, і нам здавалося, що ми вже вільні. Тисячі в'язнів вибігли на подвір'я і подалися до го­ловної брами. Несподівано, одначе, появився відділ НКВД, який почав до нас стріляти. В'язні відступили до камер, ховаючись від куль і гранат. Але порятунку і пощади не було. НКВД-исти, немов божевільні, стріляли і кидали ручні гранати до камер, винищуючи всіх, хто жив. Я лежав на підлозі однієї камери і не мав сили підвестися, щоб рятуватися, аби мене не задушили самі співтовариші неволі. Постріляні в'язні падали на мене й прикрили мене так, що я не міг ворухнутися. Я чув у камері постріли, зриви гранат і крики та стогони поранених і вмираючих. Багато в'язнів божеволіло. Кров текла по підлозі струмками й підступила так високо, що сягала моїх уст. Тоді я зомлів. .

Коли я прийшов до свідомости, мені розказали люди з Вінниці, що мене витягнено з-під купи тру­пів і я не давав знаку життя. Тому мене й покладено біля мертвих, але коли мені обмили обличчя, щоб розпізнати, я віджив. Мій вигляд був жахливий, як розказували мені. Не голений, худий, облитий кров'ю, я не був схожий на людину. Але Бог врятував мені життя, щоб я міг розказати правду українському на­родові, як на моїх очах гинули в 1941 році нещасні жертви московсько-большевицьких катів у Вінниць­кій тюрмі".

Т. П., Німеччина ("Шлях перемоги" 6 березня 1960)

"Дня 24 червня 1941 р. вдосвіта вчителька Ольга Цап бачила як до в'язниці в Городку ввійшов началь­ник міліції Шай і прокурор Літвішко. По якомусь часі чути було у в'язниці стріли. Дня 27 червня 1941 p., після панічної втечі большевиків з містечка, 29 в'язнів виломилось з в'язниці на волю. Бракувало між ними трьох в'язнів: Мельник Евстахій, студент пра­ва з Городка, Марутяк Михайло, кооператор з с. Мавковичі, селянин Козак Петро з с. Завидовичі. Спершу розшуки за тими особами не дали успіху і щойно на підставі зізнань кол. міліціянта Антонова, який подав місце закопаних трупів в шопі, на в'язничному подвір'ї відшукано розложені вже тіла жертв і при масовому здвизі народу поховано на вічний спочи­нок".

("Краківські Вісті", ч. 173, 9 серпня 1941).

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:39 | Повідомлення # 5
ДОБРОМИЛЬ

I.

"В суботу 26 червня 1941 p. мешканці містечка Добромиль відкрили на саліні за містом, поблизу се­ла Ляцьке, яму, повну трупів. Яма-шиб, глибока на яких 36 метрів, скривала в собі 77 трупів. Теж знай­дено 51 трупів помордованих НКВД в'язнів в двох провізоричних могилах на подвір'ї в'язниці, рештки спалених трупів в будинку дирекції лісів. Тіла страдальників були так побиті, що багатьох з них не можна було вже розпізнати. Пізнати вдалось: о. Кебуза з с. Макова. Він мав поломані руки і відтятий язик. Далі ще знайдено Миколу Возьного з Ляцького, якого тіло було подіравлене штиками. Як вдалось устійнити, екзекуція большевицьких опричників від­булася в четвер 26 червня, а її виконавцями були: голова міськради Петровський, секретар райпарткому Бубнов і місцевий міліціянт Кремер. Стверджено теж, що відступаючі відділи совєтської армії забили в селі Княжполі о. Петра Дутка і п'ятьох селян".

("Українські Щоденні Вісті", З серпня 1960).

II.

Село Княжпіль, Добромильського району, не від­різнялося нічим від інших місцевостей України, де шалів терор московських горлорізів.

У селі арештовано Шефрена Антона та заслано його на Сибір за невиконання норми, Кравець Ва­силь дорого заплатив за свій жарт про те, як курка не виконала "поставок яєць", що його він розказав між непевними осібняками. Про цих людей і досі не­має ніякої вістки.

Останнього дня большевицького панування під­ступні кулі двох НКВД-истів несподівано перервали життя шістьох Княжипільців разом з їхнім священиком, отцем Василем Дудкою, які спокійно розмовляли між собою.

Кілька днів до приходу німців, місцеві мешканці затривожилися, бо большевики заборонили перехід коло Добромильської саліни. Після появи в нашому районі німецького війська у ній відкрито 50 трупів, змасакрованих до непізнання, з заламаними черепа­ми. Лише одній жертві позволила доля вирватися з московсько-большевицьких кривавих рук і заховати­ся серед трупів, постріляних у підземеллях Добро­мильської тюрми. Він переждав під трупами три­надцяти чоловіків і жінок, яких постріляли больше­вики, аж до того часу, поки прийшли німці й на­селення міста витягнуло його з-поміж неживих співтоваришів неволі.

А. О., Англія. ("Шлях перемоги", 20 березня 1960).

III.

"Я живий свідок, бачив, як НКВД-исти арештували в селі Конів коло Добромиля Миколу Антоха й Ва­силя Сича третього дня війни з німцями, в середу, і завезли їх до тюрми в місті Добромилі, де закату­вали їх в нелюдський спосіб. Микола Антох залишив жінку й 5 дітей. Василь Сич — жінку і 6 дітей. Їхні тіла знайдено опісля в Добромилі після втечі большевиків. Обидва мали обличчя такі змасакровані, що пізнати трупи можна було лише по одежі. Майстром мордування був москаль Ліборців.

В., Англія. ("Шлях перемоги", 3 квітня,1960).
ДРОГОБИЧ

І.

"По втечі большевиків з Дрогобича наприкінці м. червня 1941 p., зараз же наступного дня вранці поба­чив я, що багато людей спішить на жидівське кладо­вище, яке було положене за містом у напрямі на с. Грушів. Пішов туди і я, а за деякий мас туди приїха­ло теж декілька німецьких вояків.

За брамою кладовища, у віддалі біля 10 метрів, побачив я шість великих розкопаних ям, виповнених трупами жахливо змасакрованих людей. Кожна яма була біля 6 м. довга, 2 м. широка і 2 м. глибока. В кожній з цих ям було приблизно по 50 трупів. Це були тіла українських патріотів, що їх замордували большевики перед своєю втечею з Дрогобича.

Жертви московського садизму були постріляні в потилицю, мали повиколювані очі, поламані руки й ноги, були пов'язані колючим дротом.

Між замордованими було теж двоє німецьких лі­тунів, що їхній літак зістрілили большевики над Дрогобичем.

Таких масових могил з трупами українців, що їх замордували московські кати, було в Дрогобичі та в його околицях багато.

А. О., (Німеччина). ("Шлях перемоги", 3 липня 1960).

II.

В селі Нагуєвичі, пов. Дрогобич, арештувало НКВД в 1941 р. Корнеля Камінського (директора школи), Михайла Дрогобицького (директора школи), Миколу Хрущика, Івана Добжанського та Івана Чаплю. Всіх арештованих, за виїмком Івана Чаплі, якому пощастило врятуватися, знайдено пізніше постріляними. Тіла їх знайдено разом з 12 іншими трупами в'язнів. Всі 16 були постріляні в потилицю, а на ногах та всьому тілі були сліди багнетних поколень. Чи ті рани від баґнетів були задані перед застріленням, чи після того, не можна було ствердити.

В. Ґ., Англія. ("Шлях перемоги", 28 лютого 1960).

III.

Серед помордованих в'язнів дрогобицької тюр­ми зідентифіковано таких визначних українських діячів: 1. Антін Максимович, шкільний інспектор, 2. сот. Бурко, 3. ігумен оо. Василіян о. Барвник, 4. інж. Осип Левицький, кол. старшина Січових Стрільців, 5. Іван Чаповський, гімн. вчитель, 6. Іван Чмола, гімн. вчитель, 7. Осип Когут, інвалід, кооперативний діяч, 8. родина Кобринів, 9. І. Оґроднік, учитель з Нагуєвич, 10. І. Німелович, 11. М. Лисовець. Жертв терору НКВД в дрогобицькому повіті обраховують на дві тисячі осіб.

("Краківські Вісті", ч. 169, 5 серпня 1941 p.).
ДУБНО

Вночі з 24 на 25 червня 1941 р. НКВД у в'язниці в Дубні на Волині вистріляло або по-звірськи зака­тувало 527 безборонних мужчин і жінок і позаколю­вало кілька немовлят, що вродились були у в'язни­ці жінкам-в'язням. Безліч жителів Дубна зворушені до глибини, проходили кілька днів підряд з одного поверху на другий, з одної покровавпеної келії до другої, щоб між жахливо помасакрованими трупами знайти своїх найближчих. Кореспондент газети, що був присутній при цих трагічних відвідинах писав: "У безконечній черзі йдуть мужчини, жінки й діти до дому жаху, що обіймає кількасот келій розміщених на п'ятьох поверхах. Повітря важке переповнене жах­ливим запахом тіл у розкладі. Мусимо притискати хустини до носа, щоб витримати в тій атмосфері жа­ху. З жахом помічаємо перші трупи за виваженими дверима келії. Якийсь старець лежить з руками схре­щеними на скорченому тілі, його лице обезформлене серією куль зі скоростріла. За ним стіна подіравлена кулями. На право, в куті молода, ясноволоса лю­дина глядить на нас шкляними очима. Перед його ногами лежить на животі у скровавленій сорочці, український селянин. Йдемо з келії до келії всюди мертві кличуть до неба про пімсту. Мертві, які не були ніякими злочинцями тільки любили свою укра­їнську батьківщину й ненавиділи большевицький режим. На другому поверсі в'язниці лежать тіла знасилуваних матерів і доньок. На землі валяються ві­дірвані від грудей немовлята з порозпорюваними жи­вотиками. Безперервно посувається ряд людей в жалобі повз жертви большевицького терору. Жінки плачуть, кидаються на тіла їхніх найближчих. Гли­боко зворушені, стаємо перед дверима келії: у півсумерку світяться дві свічки при голові та ногах мужчини, що лежить зі затисненими кулаками, зі шкляними очима у калюжі крови, побіч інших 11 трупів".

Про звірства НКВД в Дубні оповідав колишній в'язень Антін Ланків з Дубна таке: 25 червня його забрали агенти НКВД ніби до армії. Разом з кількома іншими українцями його завезли до в'язниці, забрали все за вийнятком сорочки і замкнули до переповне­ної келії. Тої самої ночі він почув стріли. Нечайно отворились двері келії і ввійшло 4-х мужчин, які стали стріляти зі скоростріла і револьверів. Так ро­били душогуби в кожній келії, вистрілюючи в'язнів, з яких остали при житті тільки нечисленні, і ті важ­ко ранені.

("Краківські Вісті", ч. 147, 9 липня 1941).
ЖОВКВА

"Я — колишній в'язень німецько-нацистських концентраційних таборів: Авшвіц, Бухенвальд, Дора і Берген-Бельзен. Копи пишу ці рядки, хочу підкрес­лити, що я ніколи з німцями не співпрацював, трак­туючи їх від 1941 р. до 1945 р. як окупантів України. Останньо німецька преса й телевізія з Східньої Ні­меччини пишуть та висвітлюють пропагандивні фі­льми, намагаючись доказати, що українських і поль­ських в'язнів у Львові й інших містах України в червні 1941 року вимордували німці та українські націоналісти. Тому я хочу написати правду про те, що я власними очима бачив у Жовківській тюрмі та чув від врятованого в'язня.

Коли в червні 1941 р. большевицькі війська па­нічно втікали з міста Жовкви (тепер Нестеров), на­селення негайно кинулося рятувати в'язнів, замкне­них у міській тюрмі. Я один з перших, разом з сво­їми друзями, прийшов до тюрми. Вона була вже розбита, двері розкриті. На коридорі стояв гурт лю­дей, які слухали розповіді врятованого в'язня, Степа­на Макара. Він народився в селі Скварява Стара, був членом ОУН і його арештували большевики. Вряту­вавшись чудом з тюрми в Жовкві, Макар був 1943 року арештований німецьким Ґештапом і запроторе­ний до концентраційного табору Бухенвальд, де й загинув.

Степан Макар розказував, що він врятувався від смерти лише тому, що не відзивався, коли НКВД-исти приходили до камери й відчитували його прізвище. Його товариші неволі не знали його прізвища, бо він був у камері новаком. Ніч перед утечею большевиків з Жовкви була страшна, ствердив Макар. НКВД-исти викликали в'язнів з камер і мордували їх, за­глушуючи їхні крики гудінням мотору трактора на подвір'ї тюрми. В'язні з камери Макара намагалися втекти, виламали двері, але на коридорі зустрілися з чекістами, які почали до них стріляти. Кілька з в'язнів, між ними і Макар, врятувалися, одначе, за­ховавшись знову в камері.

Вранці Макар вийшов з тюрми й побачив, що НКВД-истів вже не було.

Мешканці Жовкви, які говорили з Макаром, по­чали за його вказівками шукати на подвір'ї тюрми й знайшли під купою дров свіжу могилу. Таких мо­гил було кілька. Знайдені в них тіла помордованих свідчили, що в'язнів забито не в один час. В одній могилі автор цього свідчення пізнав своїх друзів. Вони були жахливо покалічені, мали поламані руки, повиривано волосся на голові та покрите синяками тіло. НКВД-исти мордували в'язнів тупою лопатою і джаганом, що їх теж знайдено в одній могилі. По-мордовані лежали в ямах скинені, як попало.

Населення Жовкви повідомило про відкриття большевицьких звірств німецькі війська, які якраз вступили були в місто. Вояки помогли виймати з мо­гил трупів та дали нам дезинфекційні речовини.

Я нарахував усіх помордованих, разом з жінка­ми, 36 осіб. Між ними я пізнав: Студентку Салівну, члена ОУН, з Жовкви, Миколаєвича, учителя з села Крехів, робітника Онишка, члена ОУН, з села Фіня, Гр. Кирика, селянина з села Мацошин, студента Малиновського, члена ОУН, купця Кочута з Жовкви, теж члена ОУН. Прізвищ інших помордованих вже не пригадую собі. Багато трупів не можна було пі­знати, бо їхні обличчя були змасакровані. Між цими українцями було теж кілька польських інтелігентів.

Після кількох днів відбувся величний похорон жертв московсько-большевицького терору. Всіх — українців і поляків — поховано в спільній могилі в центрі міста, між гімназією і костелом. Ховали й промовляли над могилою українські й польські свя­щеники. Були вінці квітів від німецької армії".

Т. П., Німеччина. ("Шлях перемоги", 7 лютого 1960).

II.

Список частини українських політичних в'язнів закатованих НКВД в жовківській тюрмі в перших днях німецько-совєтської війни має такі прізвища: 1. Марія Сало, 2. Корнило Сало, 3. Олександер Хиляк, 4. Петро Когут, 5. Олександер Завадка, 6. Тарас Галапац, 7. Євген Світин, 8. Степан Красіцький, 9. Гри­горій Чернюх, 10. Іван Сторожук, 11. Григорій Кирик, 12. Іван Грабовець, 13. Василь Стопницькнй, 14. Володимир Хомин, 15. Григорій Гаргіль, 16. Іван Рак, 17. Осип Миколаєвич, 18. Павло Цепало, 19. Євген Градюк, 20. Степан Завада, 21. Михайло Онишко, 21. Іван Бісик.

("Українські Щоденні Вісті", 13 липня 1941).
ЗАЛІЩИКИ

В перші дні після вибуху німецько-большевицької війни в 1941 році, до м. Заліщик над Дністром приїхав ешелон з 60-ти вантажних вагонів, напов­нених самими в'язнями. Звідки їх привезено, мені не відомо. Всі вагони були вщерть набиті стоячими в'яз­нями, що від сильного стиску просто душилися. Ва­гони були запльомбовані та пильно стережені енкаведистами. Проте, люди знали, що там діється, бо з вагонів було чути страшні крики в'язнів. Насилу втиснено у вагони ще одну групу в'язнів, що їх при­гнали енкаведисти з місцевої в'язниці. Руки в'язнів були пов'язані дротом.

Після того енкаведисти облили ввесь ешелон якоюсь рідиною, вагони загорілися, а крики в'язнів зчинилися ще більші. Тоді під'їхали ззаду дві льокомотиви і штовхнули вагони на залізничний міст на ріці Дністер, що сполучував Заліщики з Буковиною. Цей міст був підмінований і як тільки вагони в'їхали на нього, сталася страшна експльозія. За хвилину міст з вагонами звалився на дно глибокого Дністра

Московські кати виконавши свою злочинну ро­боту, реготалися мов ті скажені звірі та викрикували на все горло: "Вот там ваша самостоятельная Укра­їна. Всем вам туда дорога, с... сини!"..

Н. К. (Німеччина). ("Шлях перемоги", 3 липня 1960).

Бібліотека » Різне » Історія України » Злочини комуністичної Москви в літі 1941 р.
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика