Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Бібліотека » Різне » Історія України » Червоні "визволителі"
Червоні "визволителі"
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:29 | Повідомлення # 6
Теорія й практика комуністичного терору в СРСР

Сергій Білокінь

Виступ на громадському суді над КПРС (Київ, 7 листопада 2001 року)

У різних країнах, що утворились на території колишнього СРСР, доля кагебівської та партійної архівної спадщини склалась по-різному. У Таджикістані, наприклад, архіви республіканської спецслужби взагалі знищили. У центральних московських сховищах зберігаються справжні секрети, бо в Москві усе програмувалось і вирішувалось. Але там вони закриті. Довірене коло співробітників ці архіви приватизувало й вибірково публікує особливо ефектні документи. Аналітичні розробки, комплекси відомчих наказів, циркулярів і розпоряджень, зведені матеріалине друкуються.
Як визначила завідувач відділом інформаційного забезпечення, використання та публікацій Державної архівної служби Росії Т.Павлова, це “приватизація архівної інформації - наслідок узурпації службових можливостей” [1].

В Україні відкрито частину слідчих справ – лише припинені справи. З джерелознавчої точки зору це найслабші, найгірші джерела, знамениті своїми звідома фальшованими протоколами. 1998 року відомий історик юриспруденції Ігор Усенко слушно підкреслив, що “про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти”. На його не менш справедливу думку, “ефективність праці дослідника іноді значною мірою визначається не його вмінням вести науковий пошук, а наявністю добрих стосунків із адміністрацією відповідної архівної установи” [2].

На превеликий жаль, актуальне законодавство Росії й України надає великі можливості для відомчих зловживань. З одного боку, частина дослідників має широкий доступ до матеріалів Центрального архіву СБУ та ЦДАГО України, на яких видається відкритий журнал, організовуються наукові конференції, захищаються кандидатські й докторські дисертації. З другого боку, дослідникам, яких хтось у керівництві СБУ “не любить” (очевидно, не подобаються їхні концепції й висновки) доступ до джерел перекрито. Мене мало хвилює, чому так запопадливо сучасні чиновники охороняють секрети Г.Г.Яґоди, М.І.Єжова та Л.П.Берії. Мало хвилює тому, що справжніх секретів у них немає. Київські центральні архівосховища відбивають діяльність лише середніх і нижніх ланок управлінчої вертикалі СРСР. Московські діячі вищого рівня зберігати особливо цікаві для сучасних дослідників документи їм не довіряли. Щербицький розписувався в тому, що ознайомився з закритим рішенням Політбюро ЦК КПРС, але сам текст рішення у київському архіві не відклався.

Але певні параметри і навіть певні документи реконструюються. Існує, наприклад, велика кількість мемуарних та інших джерел, які містять широку фактографію про реалії чрезвичайок. Не може не впасти в око, що в”язні різних міст називають ту саму кількість розстрільних ночей – розстріли проводилися двічі на тиждень у Полтаві (вівторок і п”ятниця) [3], у московській Луб”янці (середа й субота) [4], а меншовик П.А.Гарві, оповідаючи про своє одеське сидіння, дає і раціональніше пояснення цьому: “Двічі на тиждень відбувалися засідання “колегії губчека”. Наступного дня засуджених до розстрілу під вечір переводили до цієї кімнати, звідки їх партіями по 4-5 душ виводили [...]” [5]. До деталей продумувалось в інструкціях і процедура ліквідацій. Під час розстрілів заводили мотори автомобілів у чрезвичайках петроградській [6], московській [7] та одеській [8].

Як бачимо, в ленінських розстрілах простежується системність, нав”язувана реґіонам, що перебували в різній воєнно-політичній ситуації. Пізнішого часу стосується спостереження Олександра Семененка: “Методи мучительства однакові в усьому Совєтському Союзі. Коли до тюрми потрапляли люди з Туркестану, з Сибіру, вони розповідали, що допити й там такі самі” [9]. Можна не мати інструкцій, що реґламентували діяльність ЧК, але про існування цих інструкцій свідчать оці яскраві збіги.

Ті, хто розстрілював, одержували заохочення, - вони могли узяти щось із речей чи одежі розстріляного (золотий годинник, піджак, чоботи тощо). Режим завжди дбав про тих, хто його свого часу завойовував і згодом боронив. Із награбованого добра мародери щоразу відкладали окремі речі на сувеніри. Київські сестри милосердя Червоного Хреста оповідали: “Один із помічників коменданта В.У.Ч.К. Іван Іванович Парапутць дуже пишався в шинелі на форменій червоній підкладці, що належала генералові Медеру, котрого він убив” [10]. В”язень катеринодарської чрезвичайки оповідав: “Розстрілювали в нижній білизні, верхній одяг ставав здобиччю чекістів” [11]. А.Чумаков, один з ранніх в”язнів Лубянки (початок 1921 року), свідчив: “Смертників викликали з одиночок і наказали тут же таки роздягтися” [12]. Ґ.Аґабеков живописує: “На ранок комісари йдуть додому відпочивати після нічної роботи. Під пахвами в них вузлики. Це все, що вони знайшли вартісного у вбитих селян” [13]. Коли денікінці, узявши Київ, розпочали на Лук”янівському кладовищі розкопки, усі трупи виявились голі, розстріляні розривними кулями [14]. Інакше кажучи, такий “порядок” було заведено по всій країні.

Крім системності, ще однією особливістю совєтської пенітенціарної системи була її плановість. Разом по Україні за держбюджетом на 1927/28 рік передбачалось утримування 29500 в”язнів - із них 28 тисяч за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих, що утримувалися за рахунок кошторису Наркомату здоров”я. Бюджет передбачав навіть “природну” смертність у совєтській тюрмі - 3 %. У кошторисі витрат на Лук”янівську в”язницю на 1925/26 бюджетний рік, виходячи з “норми” - 5 карбованців на поховання одного в”язня (“копка могилы” тощо), закладалось навіть, що у той чи інший спосіб помре 75 душ [15].

Можна не мати на руках циркулярів про здійснення етнічних чисток, аж ось на запит Київського міського товариства греків ЦДАГО України виявив справи на 30 репресованих. Не можна не помітити, що 27 ув”язнень припадає на дуже вузький проміжок часу – між 15 грудня 1937 року і 3 січня 1938 року. Далі, 23 особи розстріляли в один день - 25 лютого 1938 року. Погодьмося, що це те саме, що одержати від архівіста сам текст директиви. До речі, вона згадується у виписці з копії протоколу № 41 НКВД СРСР та прокурора СРСР від 5 лютого 1938 року у справі Георгія Мурузі: “Слухали: Матеріали на осіб, звинувачених у шпигунській, диверсійній, повстанчій та націоналістичній діяльності, надані Управлінням НКВД по Київській області, у порядку директиви НКВД № 50215 від 11-го грудня 1937 року” [16]. Виходить повна реконструкція документу, - що ще потрібно дослідникові?

Друга обставина. На щастя, діловодство совєцьких спецслужб було так жорстко реґламентоване, справи формувались остільки “правильно”, що основні засади досі закритих законоположень і циркулярів можна тепер реконструювати також і за зразками їхнього практичного застосування.

З третього боку, немає в світі нічого довершеного. То там, то тут навіть у таких маловартісних джерелах, як слідчі справи, трапляються подекуди окремі документи загальнішого значення, що відхиляють завісу над тими, що не розкриті й досі. Таких, випадково не вилучених, документів пощастило виявити досить багато. Наведу приклад. Мені трапилась простенька довідка: “Повідомляємо, що за картотекою обліку відвідувачів німецького консульства в м.Києві Тарасевич В.[алентина] І.[ванівна] не проходить” [17]. Ця довідка дає уявлення про тотальну реєстрацію тих совєцьких громадян, хто порушував залізну заслону.

Большевицька теорія масового терору. Ідеолог народництва Петро Ткачов вважав за необхідне для успіху революції зрубати голови усім без винятку жителям Російської імперії старшим 25 років. Ідея була не без логіки, оскільки старші люди вже сформовані, мають певні погляди, і їх важче переконати, аніж прищепити комуністичні ідеї молоді, що не виробила ще якогось ідеологічного імунітету. Ідея Ткачова продовжувала логіку думок його безпосередніх попередників Н.В.Шелґунова та М.Л.Михайлова. У прокламації “До молодого покоління” (вересень 1861 року) ці двоє писали дослівно: “Якщо для здійснення наших прагнень - для поділу землі серед селян – довелося б вирізати 100 тисяч поміщиків, ми б не злякались і цього. І це справді не так страшно” [18]. Ідея виявилася живуча. 28 листопада 1918 року в Полтаві, яку щойно звільнили війська Директорії, відбувся мітинґ. Лікар О.Несвіцький занотував у щоденнику: “На мітинґу було зроблено пропозицію поділити місто на дільниці й перерізати всіх буржуїв з 10-річного віку, інакше з них виростуть знову буржуї” [19].

Комуністична влада завжди засновувалася на насильстві. На початку 1918 року большевицькі лідери розробили докладно обґрунтовану схему превентивного терору, що ліквідував одну частину населення й паралізував решту [20]. Протягом всього існування комуністичного режиму – з 1917 й до 1991 року різні форми терору й тероризму від крайньої форми насильства - масового терору й до терору індивідуального були в СРСР одним з головних важелів державного управління. Ясна річ, і большевицький терор, і масові репресії як породження марксизму-ленінізму пройшли декілька періодів розвитку. Форми, темпи й характер їхнього застосування змінювалися, але головні цілі комуністичного терору лишались постійні й незмінні. Большевики широко застосовували ідеологічний, фінансовий, індивідуальний та інші види терору. У недавно виданих монографіях [21] я розглядаю процес, систему й політику тільки реального застрашення (психологічного терору) й фізичної ліквідації.

Німецькі окупанти могли оточити квартал, вивести звідти всіх людей і розстріляти, скажімо, кожного десятого. Такий підхід був примітивний, неглибокий. Большевицький терор спирався на глибоко наукову основу. Так могло здатися, оскільки існувало його теоретичне обґрунтування й системне організаційне забезпечення. Однак, з урахуванням загальної хибності теорії та її ціннісних орієнтирів, точніше буде сказати про наявність хіба що формальних ознак науковості, тобто тільки наукоподібності тієї основи, на якій большевицький терор виник.

Особливістю комуністичного світогляду завжди була й лишається ідея соціальної нерівності й класовий шовінізм у його крайніх, екстремальних формах. Його оцінки суспільного розвитку не реалістичні, а парадоксальні, революційні, руйнівні. Марксистсько-ленінська теорія неминуче містить у собі принцип класової сеґреґації. Вона ділить суспільства на принципово не рівноцінні класи, протиставляючи одні з них іншим. Влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних, прямим продовженням чого стали, природно, репресії.

Боротьбу між класами комуністи постійно заохочували, роздмухували і, де тільки могли, провокували, оголосивши її ні багато, ні мало рушійної силою історії. Можна припустити, що всі розмови про історичну роль пролетаріату були передусім обґрунтуванням його фактичної ролі в захопленні влади як ударної сили.

Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику більшовиків, цю політику можна звести до двох головних напрямків:

Це 1) Формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль “будівника комунізму”, а відповідно,

2) відбраковка й ліквідація тієї частини населення, яка для цього не підходила. Для майбутнього суспільства ці люди вважалися шкідливими, і теорія прирікала їх на ліквідацію.

Ленін як попередник Сталіна. У сучасній історіографії визначилася тенденція максимально локалізувати усі злочини большевизму, зв'язавши їх з особою одним-однієї людини, - Сталіна. Тим часом, якщо, навпаки, розташувати епізоди терору у хронологічній послідовності, виявиться, що прямим його попередником був все-таки Ленін.

Ревізіоністи всіх категорій говорили виключно про Великий Терор 1937-38 років, а причину терору бачили передусім у поганій вдачі Сталіна. Вважається, якби повноту влади отримав хто-будь інший з тодішніх большевицьких лідерів - той самий Бухарін, наприклад, чи навіть аби Ленін жив довше, нічого подібного не сталося б. Говорять про видові форми - “сталінські репресії”, “сталінська система”. Інакодумці, виявляється, протистояли у свою чергу “брежневській системі”, “андроповській системі” тощо. Це приблизно те саме, що замість “нацистські фабрики смерті” говорити лише про кохівські чи розенберґівські. Бо чомусь багато хто уникає говорити про явище родове - “комуністичні репресії”, “комуністичний терор”, “комуністична система”. Пройнявшись протиприродним страхом перед сталінізмом, страхом, що ледве чи контролюється і межує либонь чи не з паранойєю, останнім часом дехто побачив демократичну альтернативу йому, смішно сказати, в Троцькому. Насправді, ставлення большевицької влади до окремо взятої людини й ставлення до всього суспільства - що наприкінці 1917-го року, що на початку 1941-го, що за Брежнєва, - було однакове й не залежало від особи диктатора. Терор і тероризм лежали у самій природі комунізму.

Як запевняли большевики, у розв'язаному терорі винні самі жертви цього терору. Якби Ленінові ніхто не опирався, то й терору б не було. Насправді терор почався ще до того, як почався широкий опір, і був цей терор аґресивний, а не захисний. Коли б Ленін не хотів ні опору, ні терору, він ішов би до влади іншим шляхом - разом із радами, соціалістами та Установчими зборами. “Але це, - писав один із теоретиків НТС Б.С.Пушкарьов, - був би не Ленін” [22].

Стеження за людністю. Уже 1921 року М.Лаціс відверто попереджав: “Усіх підозрілих, які можуть узяти участь в активній боротьбі, безпартійних офіцерів або осіб право-есерівського, махновського або тому подібного характеру треба тримати на обліку, з'ясувати, перевірити. Це ґігантська інформаційна робота, яка повинна виступити на перший план [...]” [23]. Ленін підняв цю справу на високий теоретичний щабель. Під керівництвом Леніна чекісти почали формувати справи-формуляри (“досьє”). 4 вересня 1922 року в Ґорках у Леніна побував Дзержинський. Наступного дня він записав у щоденнику директиви свого шефа, що стосувалися висилки доволі численних представників нелояльної інтелігенції за кордон: “Необхідно виробити план, постійно кореґуючи його й доповнюючи. Треба всю інтеліґенцію розбити за групами. Десь так: 1) Белетристи, 2) Публіцисти й політики, 3) Економісти (тут необхідні підгрупи): а) фінансисти; б) паливники; в) транспортники; г) торгівля; д) кооперація і т.і. 4) Техніки (тут також підгрупи): а) інженери; б) агрономи; в) лікарі; г) генштабісти тощо. 5) Професори й викладачі і т.і., і т.і. Відомості повинні збиратися в усіх наших відділах і зтікатись у відділ з інтеліґенції. На кожного інтеліґента повинна бути справа; кожну групу й підгрупу компетентні товариші повинні висвітлювати всебічно [...]. Треба пам'ятати, що завданням нашого відділу повинне бути [...] внесення в їхні [спеців] ряди розкладу, а також висування тих, хто готовий без обмовок підтримати совєцьку владу” [24]. Отже, одвічне поділяй і владарюй. Немає сумнівів, що цих засад, розвиваючи й збагачуючи їх, органи держбезпеки неухильно дотримувалися протягом всієї своєї історії.

З ленінських часів простежується діяльність трійок. 9 серпня 1918 року Ленін писав голові Ніжегородського губсовдепа Г.Ф.Федорову: “У Нижньому, явно, готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили, скласти трійку диктаторів (Вас, Маркіна та ін.), провести н е г а й н о масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, що споюють солдатів, колишніх офіцерів тощо”. 26 серпня 1919 року датується “Протокол № 18 засідання комісії “ТРЬОХ” при К.[иївській] Г.[убернській] ЧК у складі голови В.Вітліцького, членів: Чугайова та Мача за секретаря Барташевича” [25]. Того самого дня ті самі особи підписали ще декілька протоколів, серед них № 25.

287 офіцерів прирекла на смерть 4 грудня 1920 року у Феодосії “надзвичайна трійка при управлінні “Начособотдарма” 13 і уповноваженого Кримської ударної групи “Особотдела” “Южюгзапфронтов” [26]. В'язень катеринодарської чрезвичайки (кінець 1920 - початок 1921 року) застав у камері членів революційних трійок Нестерова, Бахарева і Рибалкина [27].

Подібно до ідеї трійок, у суто “ленінську” пору історії виникла й ідея лімітів. 10 серпня 1918 року Ленін писав Цюрупі: “Я пропоную “заложників” не взяти, а призначити поіменно за волостями” [28]. У розвиненому вигляді зустрічаємо цю ідею в історії з висилкою нелояльних вчених і літераторів. Збереглися списки “кандидатів на висилку” з Москви, Петрограда та України. Довідки (“висилається, на свободі”, “утримується під вартою”, “заслання відмінено”, “збуджено справа” тощо) зроблено тут, як видно з доповідної Г.Яґоди, за вказівкою Леніна. Підписали списки Л.Каменев, Д.Курський та І.Уншліхт [29]. За ініціативою Леніна таку ефективну форму масового терору проти населення, як розкладки, було запроваджено для рекрутування заложників і викачування хліба.

Відомі записи із сталінського блокнота, зроблені 3 травня 1933 року на нараді постійного представництва ОҐПУ. Там розглядалося питання про “додаткове виселення” т.зв. куркулів на Північ і до Сибіру. Як видно з цих записів, ідея лімітів застосовувалась у системі державного управління СРСР задовго до Великого Терору 1937-38 років і навіть до 1 грудня 1934 року:

“Укр.[аїна] 145 тис.

Півн.[ічний] К.[авказ] 71 тис.

Моск.[овська] обл.[асть] 58 тис.

Ленінгр.[адська] обл.[асть] 44 тис.

Зах.[ідна] обл.[асть] 23 тис.

Урал 50 тис.

ЦЧО 34 тис.

Закавказзя 23 тис.” [30].
http://memorial.kiev.ua/content/view/181/70/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:30 | Повідомлення # 7
Репресіями большевики керували так, як керували промисловістю або взагалі народним господарством. Там і тут большевики здійснювали планове господарство. Оповідаючи, як окремим республікам і областям доводилося виконувати “ліміти”, Є.Ґінзбурґ стверджувала: “Як у будь-якій кампанії, як, скажімо, при хлібозаготівлях або постачанні молока” [31].

Прямим витвором Леніна і його близьких соратників були й концентраційні табори. Їхній початок датується теж не кінцем тридцятих, а найпершими роками існування цієї влади. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М.І.Калініна видав декрет “Про табори примусових робіт”, що узаконив впровадження табірної системи й примусової праці. Того року було створено концтабір у Києві. “Соловецький табір примусових робіт особливого призначення” (СЛОН ОҐПУ) утворено за постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 року.

Як свідчив П.А.Судоплатов, 1921 року, тобто теж іще за Леніна (правдоподібно, не без його участі) було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали “спеціальним кабінетом” і “лабораторією-Х” [32]. Саме тут виробляли отрути, які широко використовували у всіляких терактах. Вважається, що Ленін просив Сталіна дістати йому отрути теж із цього кабінету.

Таким чином, ніхто інший, як саме Ленін разом зі своїми соратниками Бухаріним, Зінов”євим, Каменєвим, Троцьким та іншими створив цю страшну машину масового знищення, яку Сталін отримав вже на повному ходу, вдосконалену й вироблену в практичній діяльності.

Механізм масового терору. Для здійснення поставлених цілей, про які я казав на початку, методами обліку, анкетування, паспортизації й переписів населення протягом кількох десятиріч влада створила в загальнодержавних масштабах всеохопну й доволі точну інформаційну управлінську базу. Ця база віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого. У сукупності держава отримала досить повну характеристику населення.

Збирання й систематизація відомостей про населення було чи не найпершим і чи не найголовнішим завданням більшовицьких спецслужб. Арешти проводилися на основі саме цієї інформації, яку збирали невтомні “бійці невидимого фронту”.

Коли дитина семи років поступала до середньої совєцької школи, на неї заводили першу в її житті справу. Згодом громадянинові СРСР доводилося заповнювати безліч найрізноманітніших анкет, що являли собою самообмови. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді від кожної людини вимагали відомостей, “чи є родичі за кордоном”, “чи був репресований хто-небудь із родичів”, “чи перебували на тимчасово окупованій території” тощо. Спочатку найнебезпечніше питання стосувалося “соціального походження”, що визначало всю подальшу долю людини. Після війни цікавились перебуванням на окупованій території. А взагалі даним “об”єктивки” надавали великої ваги завжди.

Передусім здійснювався облік неблагонадійних, дані про яких класифікувалися за забарвленням (“Укр. КР”, “укр. громадськість”, “російська інтелігенція”, “ПСР”) і категорією (напр., “актив”). Такий облік здійснювався в різних відділах ҐПУ-НКВД, а відомості про цих людей збиралися в УСО (його обліково-статистичному відділі). Приймаючи постанову про заведення справи-формуляру на колишнього голову Центральної Ради, академіка М.Грушевського, помічник уповноваженого 1-ої групи контррозвідчого відділення Київського губвідділу ҐПУ Г.С.Еймонтов 20 березня 1924 року писав: “[...] узяти гр. Грушевського М.С. на облік неблагонадійних, віднісши його до групи української контрреволюції, забарвлення лівого, і завести на нього справу-формуляр для подальшої розробки наявних відомостей” [33].

Характеристика людини набирала при цьому такого вигляду: “З матеріалів УСО випливає, що громад.[янин] Шраґ Микола Ілліч проходить за формулярним обліком СПО ҐПУ УСРР за забарвленням “укр. громадськість”. Перебуває на формулярном обліку ЕКУ ҐПУ УСРР за забарвленням “Інші злочини”. 6/V 31 р.” [34].

За Марксом, людина - це лише продукт свого середовища. Тому й карати її треба, не чекаючи на певні дії, а вже за саму приналежність до небажаного соціального середовища - нехай навіть такого невизначеного, як “буржуї” та “куркулі”. У країні винищували провідний прошарок, місце якого повинні були зайняти декласовані представники суспільних низів.

Орієнтовані на марксистсько-ленінське вчення про класову боротьбу, чекісти дбали передусім про відповідні категорії населення (“куркулі, кол. білі, кол. поліцейські чини, священослужителі, кол. есери”). Їх облікували, а потім, за командою згори, арештовували. Оскільки вважалося, що дрібнобуржуазні верстви міста й села, стара інтелігенція, “нова буржуазія” втілюють дрібнобуржуазну ідеологію, соціальні інтереси відповідних верств повинні були адекватно відбивати політичні партії. Отже, від самого формування тоталітарного режиму простежується боротьба проти членів цих партій. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ О.І. Успенський затвердив довідку на арешт чекіста А.Ґуревича 1897 року народження: “За довідкою 8 відділу УҐБ НКВД УРСР - 1921 року Кременчуцький міськвідділ ҐПУ звинувачував Ґуревича Абрама як підозрюваного у контрреволюції. За обліковими матеріалами Харківського ОО ҐПУ Ґуревич Абрам Наумович 1920-21 р. проходив за обліком меншовиков та бундівців. Ґуревич підлягає арешту” [35]. Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920-21 роках, коли большевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій. І він же спрацював 1938 року, коли членів цих партій підібрали. Чоловік протягом 18 років жив собі, одружувався, розлучався, народжував дітей, а камера на нього чекала. Чекісти вміли чекати.

Еміґраційний публіцист В.Гришко не міг збагнути, яким побитом його батькові ставили в провину, що він був петлюрівським офіцером, адже “був він таким аж у 1918 р., а знищили його за те, промучивши все життя, аж через двадцять років”. У культурній традиції, в якій перебував Гришко, це було неможливо. Під час арешту (1931) академік С.Ф.Платонов запитав: “Якщо ми злочинці, чому ж ви нас тринадцять років не арештовували?” Слідчий ОҐПУ А.Р.Стромін пояснив вченому: “Тоді ще вам зміна не виросла” [36]. Цю модель бачили різні люди. Інший чекіст відповів на питання співрозмовниці: “Поки нам були потрібні в армії фахівці – ми їх тримали. Тепер вони не потрібні - ми підготували своїх. Старі ж офіцери - чужий елемент, якого слід позбутися” [37].

Маємо чимало свідчень про колишніх українських есерів, есдеків, представників інших партій, що на середину 30-х років уже давно відійшли від політичної діяльності. Вилучення цих людей відбувалось без жодного зв”язку з фактичною поведінкою окремих осіб, що належали до запланованої до вилучення категорії. Мемуарист Гр.Костюк, колишній в”язень, назвав конкретних людей, чия провина полягала в тому, що десь у 1923-7 роках вони підписали якусь заяву. “І тільки. Але тепер вони всі тут” [38].

Згодом облік неблагонадійних поширювався, причому бралися до уваги найрізноманітніші компрометаційні ознаки. Чекісти, скажімо, чітко відрізняли санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тож ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств. Ця картотека, що так широко використовувалась в оперативній роботі, 1988 року зберігалась уже у 10 відділі КҐБ. На підставі матеріалів цієї картотеки було видано ту довідку про громадянку Валентину Тарасевич, яку я зацитував на початку. У сукупності всі ці обліки відігравали ключову роль в управлінні. Під час евакуації Москви в жовтні 1941 року на запасному шляху казанского вокзалу в одному й тому самому ваґоні виявилися: православні Патріарший Місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський) і митрополит Київський і Галицький Николай (Ярушевич), Александр Іванович Введенський і митрополит Віталій (також Введенський), що керував тоді Обновленчою Церквою, старообрядчий архиєпископ Московський і всієї Русі Ірінарх і, нарешті, керівники московської баптистської громади [39].

Єдину паспортну систему було встановлено по СРСР у роки колективізації “з метою очищення цих населених місць від куркульських, кримінальних та інших антигромадських елементів” [40]. Інститут прописки дозволяв легко арештувати будь-якого громадянина. Як сказав на допиті 3 листопада 1935 року поет Микола Вороний, “для мене було ясно, що мешкати в Москві не приписаним, значить перебувати на нелегальному положенні” [41], а нелегальне перебування вже гарантувало строк.

Спираючись на матеріали суспільного облікування, Політбюро ЦК ВКП(б) у Москві одне за іншим приймало чергові політичні рішення, спрямовані проти кожної наступної соціальної групи. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту - руками НКВД - ліквідували. Ці ключові рішення конкретизувались у рішеннях Раднаркому чи ВЦВК, після чого вони проходили всією вертикаллю. Їх дублювали у Політбюро союзних республік, в Україні відповідні рішення приймали у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окрвиконкомах. Далі певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД. У засобах масової інформації та іншими каналами провадилася серйозна політична кампанія. Це стосується всіх заходів щодо змін у складі населення.

Мережею державного шпигунства було обплутано всю територію СРСР і до певної міри увесь світ. Не обмежуючись кадрами спецслужб, для ґарантії влада утворювала деякі допоміжні мережі. Методами застрашення й підкупу населенню нав'язувалося донощицтво. Допоміжні мережі являли собою члени творчих союзів, співробітники ідеологічних інститутів. Стоячи на своєму посту, кожен з них робив свій внесок у спільну справу.

Скромну, але необхідну в соціалістичному суспільстві роль виконували двірники. Вони здійснювали зовнішній нагляд за пожильцями, стежили за їхньою явкою на облік. Під час трусів присутність двірників чи “управдомів” як понятих була знов майже обов”язкова.

На селі однією з гілок реальної влади були сількори. При редакціях, як-от при всеукраїнській селянській газеті “Радянське село”, організовувалися спеціальні “Бюро розслідувань”, куди перетікали доноси з місць. Там їх переадресовували для перевірки, що відбувалась в обстановці суворої таємниці. Найнижчою інстанцією пересилки допису могла бути тільки районна установа. Низова установа повинна була передрукувати текст доносу, не зазначаючи прізвища дописувача. Заборонялось розголошувати самий зміст листа, що викликало на винного кару за арт.арт. 104-2 та 117 КК. Співробітник, що переводив розслідування, не мав права показувати дописа хоч би і без підпису. Розслідування переводились не за дописом, а за даними, що їх давав допис. Самого сількора на допит не викликали.

Як діяла управлінча вертикаль, легко простежити за ліквідацією поміщицтва як класу. Як заведено, перше рішення було прийняте у Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР (підписи голови ЦВК М.Калініна, секретаря ЦВК А.Єнукідзе та голови Раднаркому СРСР А.Рикова) прийняла відповідну постанову “Про позбавлення колишніх поміщиків права на землекористування й проживання у господарствах, що належали їм до Жовтневої революції”. Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури - ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну постанову й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківську постанову “Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні Радянської Влади” 9 вересня 1925 року підписали т.в.о. голови ВУЦВК А.Буценко, т.в.о. секретаря ВУЦВК М.Лобанов та заступник голови РНК УСРР І.Булат.

Дальші рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. Наприклад, на своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію Виконавчий комітет Київщини. Цю комісію - у складі представників ҐПУ та прокуратури (Кривенко й Ґражуль) - повинен був очолити “завокрземуправління” Кулініченко. “Пролетарська правда” перевела документи у міфологічний понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: “[...] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (!), що ще залишилися на нашій радянській землі”. Як оголосили, було створено комісію, що має “закінчити всю цю справу” до 1 січня 1926 року й “звертається за допомогою до районних виконавчих комітетів, сільрад та всіх громадських організацій, а також до окремих осіб (!), щоби вони допомогли виявити всіх колишніх поміщиків-дворян, що ще залишилися по селах”. Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, - більшовики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, кращі люди своєї доби, не маючи громадянських прав, за більшовиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні. Такий, а не інакший розвиток подій більшовики задумали й провели у життя. Саме в акціях цього роду можна бачити розвиток і поглиблення соціальної революції, що по суті означало трансконтинентальний погром.

Зареєстрованих у 1920-21 роках членів дрібнобуржуазних партій брали у 1937-38 роках.

Так провели через м”ясорубку усі соціальні класи, включаючи пролетаріат, усі соціальні групи, винищуючи кращих із кращих.

Час від часу йшла перетруска персонального складу установ. Так, 30 квітня 1924 року через ВУЦВК і РНК УСРР було проведено постанову “Про тимчасові комісії при НКРСІ для перевірки персонального складу співробітників установ, підприємств і організацій”. Такі перевірки були глобальні, - їм підлягали “співробітники державних установ і підприємств, так центральних, як і місцевих, у тому числі переведених на господарський розрахунок, усіх видів кооперації, а так само установ і організацій, субсидованих державою”. Мету перевірки було визначено цілком одверто, це було “усунення тих, яких перебування шкідливо відбивається на діяльности установи, підприємства або організації, а також тих, яких залишення на посаді не відповідає інтересам пролетаріяту” [42]. А кому ж було краще знати, в чому полягають їхні інтереси, коли не Політбюро ЦК? За певний час влада проголосила нову мету: “Радянський апарат повинен бути очищений від чужих елементів. Третина всіх службовців по Україні - колишні царські чиновники” [43]. Так формували нову верству совєтських службовців.

Серед таких політичних рішень Політбюро була “чистка” окремих місцевостей і прикордонної смуги, що опинялись у статусі частково закритих зон. Ясна річ, це робилося “для захисту правового ладу від соціяльно-небезпечних осіб”. Іншим разом, 1935 року значну частину київського населення було усунуто “у порядку очистки столиці Києва від укр.[аїнського] к/р націоналістичного елементу”. Із таких операцій, яким, здавалося, не буде кінця ані краю, складалось внутрішнє життя країни.

Що стосується селян, то більшовики ставилися до них як споживачі харчових продуктів, і тільки. Загальновідома Марксова думка про “ідіотизм сільського життя”. Він його не знав, не розумів і зневажав. Сприймаючи селян як просто людський матеріал, на них не заводили ні обліків, ані анкет. До косиґінської реформи 1974 року їх навіть не паспортизували. Їх виморювали голодом просто так - десятками тисяч і мільйонами. Голодомор 1932-33 років був свідомо запланованим масовим людиновбивством: він готувався заздалегідь і фактично випливав із стратегічного курсу, визначеного в лютому 1932 року ХVІІ Всесоюзною партійною конференцією ВКП(б), що проголосила побудову безкласового соціалістичного суспільства в основному в межах другої п”ятирічки (1933-1937 рр.). Суть цього курсу була закріплена в знаменитому гаслі знищення класів, - його чудово затямило все населення країни, але мало хто розумів, що воно означає. Культуролог Віктор Петров дав свою інтерпретацію цього гасла: “В провідні свої настанови, в тези: “знищення кляс” і “побудови безклясового суспільства” большевизм вкладав не просвітницький або ж економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло з н и щ е н н я розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер” [44].

Характерною прикметою часу було занесення того чи іншого села на т.зв. чорну дошку “за злісний саботаж хлібозаготівель”. 6 грудня 1932 року Раднарком і ЦК КП(б)У прийняли рішення занести на чорну дошку кілька сіл - по два на Дніпропетровську, Харківську та Одеську області. Це означало - “припинити довіз товарів до цього села, припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов”язань, перевірити та очистити через органи РСІ кооперативний і державний апарат від чужих і ворожих елементів і перевірити, очистити колгоспи цього села, вилучивши контрреволюційні елементи - організаторів зриву хлібозаготівель” [45].

Коли внаслідок голоду утворився “дефіцит робочої сили”, Політбюро ЦК КП(б)У прийняло серію постанов про організацію переселення на Україну з областей РСФСР” [46]. Нарешті 25 жовтня 1933 року було прийняте виняткове за своїм цинізмом рішення, що примушувало людей бути владі ще й вдячними: “Споживачам видати хліб на два дні (6 й 7 листопада)”.

Простежуючи перебіг совєцьких репресій, ми переконуємося в глибокій точності того формулювання, яке московські чутки, за свідченням М.С.Восленського, приписали персонально Каґановичу: “Ми знімаємо людей шарами” [47].

Не раз траплялось читати, - як правило, автори таких заяв з документами не працювали, - мовляв, Великий Терор відбувся відносно стихійно. Стихійно, - значить, винних немає. Як довів О.Хлевнюк, з особливо таємних постанов Політбюра ЦК ВКП(б), що проходили під грифом “окрема папка”, випливає однозначний висновок: “[...] так званий “1937 рік” був зовсім не серією стихійних і непродуманих арештів і розстрілів (як здавалось раніше), але в основному єдиною, організованою у всесоюзному масштабі операцією” [48].

Звичайно ж, терор проводився не лише на догоду доґмі, він мав також і велике практичне значення. Ведення репресій було тісно пов'язане із завданнями планового народного господарства. У 1930-32 роках Політбюро ЦК КПУ давало у ЦК ВКП(б) кількісні заявки на заслання розкуркулених. У центрі ці показники зіставляли з даними про “місткість” трудових резервів у північних реґіонах, необхідних для “будов комунізму”. Як ствердив російський еміґрант В.Жирмонт (1949), якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з”ясується, що арешти були нічим іншим, як ловитвою рабів для господарського використання майже безкоштовної робочої сили: “Якщо зіставити криву піднесення індустрії з кривою масових арештів, вони зійшлися б у всіх своїх точках: кожний новий “-буд”, кожний новий “комбінат”, кожна нова “магістраль” - породжували нові арешти й заслання” [49].

“Розвиваючи й збагачуючи” ленінські настанови, органи держбезпеки “неухильно” дотримувались їх протягом всієї своєї історії. Під час Великого терору ленінські розкладки перетворились на “план” з “ворогів народу”, себто ліміти, що визначали для кожної республіки та області плани арештів з подальшим розстрілом чи визначенням строку.

Досить докладно відоме рішення ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року “Про антисовєцькі елементи”. Телеграма, розіслана секретарям обкомів, крайкомов та ЦК нацкомпартий, наказувала: “[...] узяти на облік усіх куркулів, що повернулись на батьківщину, і карних злочинців з тим, щоб найворожіші з них були негайно розстріляні в порядку адміністративного переведення їхніх справ через трійки, а інші, менш активні, але все-таки ворожі елементи, були переписані й вислані до районів за вказівками НКВД. ЦК ВКП(б) пропонує у п'ятиденний строк подати до ЦК склад трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само й кількість тих, хто підлягає засланню” [50]. Оперативний наказ Єжова № 00447 “Про операцію із репресування колишніх куркулів, карних злочинців та ін. антисовєцьких елементів”, прийнятий у розвиток цього рішення, містив ліміти на розстріл і термін заслання для кожної республіки, краю чи області.

Якщо “згори” було встановлено “план із ворогів народу”, - то на місцях виступали із зустрічними пропозиціями. 5 вересня, 29 вересня й 11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ УСРР Ізраїль Леплевський тричі звертався до НКВД СРСР з проханням про додаткові ліміти. Союзний наркомат підтримав ці клопотання. Ліміти були збільшені: за першою категорією до 26150 осіб, за другою - до 37800, разом - до 63950, тобто втричі більше, ніж передбачалося спочатку [51].

Навпаки, облік за національною ознакою не провадився зовсім, і коли на черговому повороті державної політики розпочали етнічні чистки, енкаведистам довелося підбирати прізвища за їхнім співзвуччям. 14 квітня 1939 року колишній нарком С.Ф.Реденс на допиті пригадав: “Після мого від'їзду до Казахстану Заковський [...] за 2 місяці арештував 12500 чоловік, причому арешти проводилися за телефонною книжкою, аби лишень прізвище було схоже на польське, латиське, болгарське тощо” [52]. Готових картотек на “латвійців”, “болгар” чи “поляків” в НКВД не було.

Уявлення про здійснення терору на місцях можна отримати із свідчень репресованих згодом чекістів. Є.В.Крупников оповідав: “У Славутськім районі я також пропрацював два роки. За цей час були заведені аг.[ентурні] розробки, справи-форм.[уляри], створено й накопичено значний оперативний облік, який дозволив протягом лише перших операцій, влітку 1937 року, зняти біля двохсот душ шпигунського й контр-рев. [олюційного] елементу” [53].

До революції в Одесі страти здійснювались у 1878-1911 роках. За цей час покарано на горло 161 особу, із них 62 кримінальника. Большевики лише протягом трьох місяців - травня, червня й липня 1919 року - замордували в одеській чрезвичайці понад 2200 душ [54]. Багато українців було розстріляно під претекстом зради Григор”єва [55].

Таке разюче співвідношення жертв простежується по всіх містах, по всій території колишньої Російської імперії. У Харкові лише за перші дні розкопок, розпочатих 16 червня 1919 року, було виявлено 229 трупів - 107 у концентраційному таборі, 97 у каторжній тюрмі й 25 близько саперних касарень. Розслідування провадив судовий слідчий з найважливіших справ П.Т.Богацький. Протокол судово-медичного дослідження було передано прокуророві судової палати [56]. Усіх страчених нарахували 268 [57].

Вперше в історіографії вивчив протоколи трійок часів Великого терору і опублікував їхні дані чернігівський історик Віталій Розстальний. Він заплатив за це забороною на дальшу роботу в архіві. Як випливає з його блискучого дослідження, за чотири засідання чернігівської “трійки” 19, 21, 23 і 24 квітня 1938 року кати вирішили розстріляти 1054 душ [58]. Не кажу “засуджено до розстрілу”, оскільки трійки були органами позасудовими.

Скільки людей загубив комунізм в СРСР за всі роки його панування? Французький історик Стефан Куртуа, а за ним німці Стефан Кройцбергер, Інго Маннтойфель та Ютта Унзер схиляються до числа – рівно 100 мільйонів душ [59].
Найважливіше враження від історичного процесу ХХ століття - злам історичної традиції. Зв”язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Вони не гомогенні. Большевизм перервав історичні зв”язки. Совєцький період нашої історії означав розрив історичної традиції. Жоден сучасний український міністр, жоден посол в інших країнах, жоден директор установ і підприємств не ведуть свій рід від гетьмана Михайла Ханенка, графа Григорія Милорадовича, полковника Мартина Небаби. Прийшли інші люди, які знають лише по два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей далі, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано, душу нації поґвалтовано. Думку Маркса й Енґельса про скасування права спадковості [60] було проголошено в “Маніфесті Комуністичної партії” й закріплено в ленінському декреті від 27 квітня 1918 року. Цю божевільну ідею треба розглядати у широкому, філософському сенсі. Саме наприкінці 1917 року почалось те, чого в нашій історії ніколи не бувало.

Пануючи протягом кількох десятиріч у такий спосіб, влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції.

Постскриптум. Наведене вище – реконструкція. Ще ніхто з дослідників не бачив листа Леніна чи Сталіна, щоб там було написано – українських селян треба виморити. Як писав один з вчених (відповідну цитату наведено вище), “про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти”. Тим часом 1978 року дисидент Валерій Марченко розмовляв на Уралі з одним із найстаріших совєцьких політв“язнів Василем Підгородецьким (в“язничний стаж – 27 років), і ось його розповідь: “Нашій боївці ОУН було доручено захопити прокурора в місті Дрогобичі”. Після короткої дискусії вояки порадили прокуророві “захопити не тільки теку, а й папери з сейфу. Так от, ні розповіді про катування під час допитів, ні сваволя на судових процесах, ні зізнання про особисті покривання порушень законности не були такими кричущо викривальними, як рознарядка на те, скільки в“язнів має постачити область за місяць, квартал, рік!” [61].
http://memorial.kiev.ua/content/view/181/70/

Бібліотека » Різне » Історія України » Червоні "визволителі"
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика