Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Бібліотека » Різне » Історія України » Червоні "визволителі"
Червоні "визволителі"
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:23 | Повідомлення # 1
Сергей Филиппов

"ОСВОБОЖДЕНИЕ". БОЛЬШЕВИСТСКИЙ ДЕСАНТ.

Известно, что партийные организации в западных областях Украины и Белоруссии были созданы в соответствии с постановлением ЦК ВКП(б) от 1 октября 1939 года.1

Оргбюро и Секретариат ЦК ВКП(б) решений на заседаниях или опросом в этот день не принимали. Политбюро ЦК ВКП(б) 1 октября 1939 года опросом приняло решение "Вопросы Западной Украины и Западной Белоруссии",2 в котором содержится подробный сценарий всего того, что произошло в этих регионах в течении последующих нескольких месяцев. Пункт 10 этого решения гласит: "приступить к созданию коммунистических организаций в Западной Украине и Западной Белоруссии". Вероятно, вышеназванное постановление ЦК ВКП(б) и было принято в развитие этого пункта, однако, из-за отсутствия приложения к данному пункту, текст самого постановления обнаружить не удалось. Постановление Политбюро ЦК ВКП(б) от 1 октября 1939 года - первый из известных нам партийных документов, посвященных изучаемой здесь проблеме. ЦК КП(б)Б уже 2 октября 1939 года на основе этого решения принял развернутое постановление,3 идентичное решение в документах ЦК КП(б)У не обнаружено. Вместе с тем, есть основания считать, что организованная деятельность советских коммунистов в западных областях началась, как минимум, за две недели до 1 октября 1939 года.

Первый секретарь Брестского обкома КП(б)Б Киселев в апреле 1940 года так описывал начало деятельности коммунистов на территории, вскоре вошедшей в состав Брестской области БССР: "В сентябре месяце вместе с передовыми частями Красной Армии во все города... прибыли небольшие группы коммунистов по 15-20 человек, направленные Центральным Комитетом для работы среди гражданского населения. Первая задача небольших групп коммунистов состояла в том, чтобы навести в городе большевистский порядок - сломать аппарат старой государственной машины бывшего польского государства, создать новые органы управления, мобилизовать городское и сельское трудовое население на помощь Красной Армии в борьбе с остатками белопольских банд офицеров, жандармов, полицейских и других врагов народа".4

Сходная информация содержится и в отчетном докладе на первой облпартконференции секретаря Станиславского обкома КП(б)У. По его словам, "партийную работу ...начинали 20-30 коммунистов, командированные ЦК КП(б)У".5 Присланным партийным функционерам принадлежала вся полнота власти, они "решали военные и хозяйственные, административные и культурные, политико-воспитательные и другие задачи".6

Своим решением от 4 октября 1939 года Политбюро ЦК ВКП(б) назначает т.н. уполномоченных по партийной работе в Белостокскую, Виленскую, Полесскую, Новогрудскую, Львовскую, Станиславскую, Тарнопольскую и Луцкую области.7

Это, в основном, лица в последствии ставшие первыми секретарями областных комитетов партии. Официально ни одной из вышеперечисленных областей в тот момент в составе СССР не было, появились они там, причем некоторые под другим названием, только месяц спустя.8

В Белоруссии решением ЦК КП(б)Б от 19 ноября 1939 года в западных областях были образованы вначале Оргбюро,9 а затем, спустя десять дней, бюро областных комитетов партии.10 На Украине бюро обкомов были образованы 27 ноября 1939 года, при этом Оргбюро предварительно не создавались.11

И там и там в бюро входило несколько человек, как правило, секретари обкомов и начальник УНКВД. В основном, это были партийные работники среднего звена из восточных областей УССР и БССР.

Одновременно на востоке СССР началась мобилизация людей для работы во вновь образованных областях. Решение по этому вопросу на уровне Политбюро - Секретариата ЦК ВКП(б) обнаружить, к сожалению, не удалось, на уровне же центральных комитетов компартий Белоруссии и Украины такие решения принимались регулярно. Так, решением бюро ЦК КП(б)Б от 2 октября 1939 года четырем восточным белорусским областям предписывалось мобилизовать 700 членов партии и 750 членов комсомола,12 а постановлением политбюро ЦК КП(б)У от 20 декабря 1939 года из десяти восточных областей УССР для работы секретарями вновь образованных райкомов партии было мобилизовано 495 коммунистов.13 Отказ коммуниста поехать на работу в западные области мог повлечь за собой исключение из партии.14

Так как целью политики коммунистов было полное уничтожение старой системы управления, это привело к тому, что даже на самые незначительные посты старались назначать только людей, приехавших с востока. В Станиславской области УССР к 10 декабря 1939 года находилось уже 942 коммуниста,15 в Белостокскую область было "прислано 12396 человек, из них на руководящую партработу - 553 человека. ... особенно усердствовали на железнодорожном транспорте, где завезли около 3000 человек, вплоть до уборщиц".16 Во Львове и области "из числа командированных обком КП(б)У выдвинул на ответственную работу 678 человек".17 В Ровенской области на 23 апреля 1940 года было 1515 членов и 598 кандидатов партии, в основном, присланных Центральным Комитетом.18

Есть основания предполагать, что подбор кадров в Белоруссии и на Украине отличался по их национальному составу. К сожалению, нам удалось обнаружить более или менее полные данные только по двум областям. В Белостокской области из выдвинутых на ответственную работу 11598 человек белоруссов было 3214, русских - 613, поляков - 5195, евреев - 2431.19

В Дрогобычской же области украинцев было выдвинуто 3885 человек, поляков - 200-245, евреев - 336, русских - 1920.20

Из сравнения этих данных (по состоянию на апрель 1940 года), можно сделать вывод о том, что в Белоруссии в целом проводилась несколько более либеральная политика при подборе кадров среди лиц нетитульных национальностей. На Украине же власти столкнулись с сильным националистическим движением. Начальник Тарнопольского УНКВД Вадис в апреле 1940 года утверждал, что "активизация антисоветской деятельности проходила на этот отрезок времени, как по линии польской, так и украинской контрреволюции".21

Вероятно, учитывая эти специфические условия, власти были вынуждены выдвигать в западных областях Украины кадры преимущественно украинской национальности.

"Большие и малые проходимцы"

Что же за люди были направлены на работу в западные области Украины и Белоруссии? Вот как охарактеризовал их деловые и нравственные качества в своем письме на имя Сталина помощник Ровенского областного прокурора Сергеев: "Казалось бы, что с освобождением западной Украины сюда для работы должны были быть направлены лучшие силы страны, кристально честные и непоколебимые большевики, а получилось наоборот. В большинстве сюда попали большие и малые проходимцы, от которых постарались избавиться на родине".22

Как отмечалось в постановлении Ровенского ОК КП(б)У от 21 мая 1940 года: "...Сергеев, работая специально по вопросу жалоб в областной прокуратуре, использовав свое служебное положение, подобрал ряд фактов, имевших действительное место нарушений рев. законности, по которым уже областные и советские органы реагировали и приняли меры, став на путь явной злобной антисоветской клеветы на партийные, советские органы, прокуратуру, НКВД и в целом на всю партийную организацию, называя всех проходимцами-ворами. В действительности в области имели и имеют место случаи нарушения отдельными работниками ревзаконности по которым приняты и принимаются соответствующие меры, так, например, за бывшим предгорсоветом г. Ровно Фокша были случаи неправильной покупки вещей, грубость к населению и т.д. ... но за эти факты Фокша еще 11 апреля 1940 г. горкомом КП(б)У с работы снят и на него было наложено партийное взыскание".23

Таким образом, признавая, что высокопоставленные члены партии, используя свое служебное положение, действительно совершали уголовнонаказуемые по советскому законодательству проступки, обком партии считал, что снятие с работы и партвзыскание были для них достаточным наказанием. Что же касается Сергеева, который просто добросовестно выполнял свои служебные обязанности, то постановлением обкома он был привлечен к судебной ответственности за "клевету на партийную организацию". В документах партийных областных комитетов содержатся десятки, если не сотни, фактов, подтверждающих правоту оценки, данной Сергеевым командированным с востока коммунистам.

В Пинской области в сентябре 1940 года исключен из партии за присвоение принадлежащих осаднику драгоценностей помощник оперуполномоченного Ленинского РОМ НКВД Д.Т. Сугако.24 В Барановической области в декабре 1940 года объявлен выговор члену партии В.М. Сорокину за присвоение вещей помещика.25 В Виленской области группой руководителей во главе с председателем Виндзовского РИКа Караткевичем расхищалось имущество, изъятое в свое время у лесников и осадников.26 В Дрогобычской области "начальник РО НКВД Новострелецкого района Кочетов 7 ноября 1940 года, напившись пьяным в сельском клубе в присутствии начальника РО милиции Псеха, тяжко избил наганом батрака Царица, который в тяжелом положении был доставлен в больницу".27 В Богородчанском районе Станиславской области коммунист Сыроватский "вызывал крестьян по вопросу налога ночью, угрожал им, понуждал девушек к сожительству", в Обертынском районе этой же области "имелись массовые нарушения революционной законности"28 и т.д. и т.п.

Конечно, каждый раз, когда в партийных документах встречаются описания подобных случаев, речь идет об осуждении подобной практики, сообщается о партийном (реже уголовном) наказании виновных, в постановлениях декларируется нетипичность подобного поведения в целом для членов ВКП(б). Однако обилие таких фактов, попавших в официальные документы, дает основание предполагать, что в действительности их было значительно больше. Основная масса нарушений закона коммунистами происходила на местном уровне и разбиралась на заседаниях местных и районных комитетов партии, материалы которых нам не доступны. Бюро обкомов разбирали только самые вопиющие безобразия, причем, понятно, что местные комитеты не стремились их афишировать из-за боязни их руководителей потерять свои места.

Классовая месть

Как уже упоминалось выше, одной из первостепенных задач коммунистов в западных областях было уничтожение органов управления и чиновников бывшего Польского государства, которое началось сразу же с приходом частей РККА. На территории будущей Станиславской области уже 20-21 сентября 1939 года были ликвидированы магистраты и старостат, организованы временные городские управления, крестьянские комитеты в деревнях и рабочая гвардия. Во главе всех этих органов были поставлены работники, командированные ЦК КП(б)Б.29 Численность рабочей гвардии в г. Бресте составляла 120 человек, во всех волостных центрах, вошедших позднее в состав Брестской области - 30-40 человек.30 Созданная из "передовых рабочих и крестьян", рабочая гвардия была брошена на "вылавливание скрывающихся в лесах и других местах белопольских бандитов: офицеров, помещиков, жандармов и крупных чиновников польского государства ... Было выявлено несколько сот этих белопольских бандитов. Значительную часть ... рабочегвардейцы убивали на месте".31

Мародерство и грабежи всячески поощрялись как проявления классовой борьбы. Очень показательна в этом смысле история двух судебных процессов, прошедших в Малорытинском районе Брестской области.

Первый процесс "по обвинению трех крестьян-середняков в убийстве 26 сентября 1939 года на почве классовой мести бывшего солтуса Коробейко". На процессе райпрокурор от обвинительной речи отказался, не находя в действиях обвиняемых состава преступления. По второму делу крестьянин был обвинен в убийстве 25 сентября 1939 года коменданта польской полиции Чипика. В своем выступлении в суде райпрокурор Зуб "требовал к обвиняемому высшей меры наказания, что крайне изумило присуствующих на процессе крестьян". Обком своим решением снял с работы райпрокурора отметив, что "такая практика Облпрокуратуры может вызвать неправильное толкование советских законов и правосудия". Крестьянин судом был оправдан. 32 Оценивая данный факт, секретарь Брестского обкома КП(б)Б Киселев говорил в апреле 1940 года: "Таких убийств заклятых врагов народа совершенных в гневе народном в первые дни прихода Красной Армии было немало. Мы оправдываем их, мы на стороне тех, кто выйдя из неволи, расправился со своим врагом".33

Нам не удалось обнаружить документов о роли Красной Армии в уничтожении официальных представителей польской администрации, однако известно, что в начале октября 1939 года Политбюро ЦК ВКП(б) рассмотрело в рабочем порядке вопрос "О порядке утверждения приговоров военных трибуналов в Западной Украине и Западной Белоруссии".34 К сожалению, решение по этому вопросу хранится в "особой папке" и в настоящее время исследователям не доступно.

В первые дни прихода коммунистов на западные территории Политбюро ЦК ВКП(б) достаточно часто принимало директивные решения, направляющие их деятельность. Кроме перечисленных выше, отметим следующие: 8 декабря 1939 года Политбюро принимает решение "О переходе на советскую валюту на территории Западной Украины и Западной Белоруссии",35 согласно которому, с 21 декабря 1939 года злотые по счетам и вкладам обменивались по курсу 1:1, но не более 300 злотых. Для сравнения отметим, что в это время зарплату в 300 рублей в месяц получала, например, уборщица в аппарате ЦК ВКП(б).36 27 февраля 1940 года Политбюро решило вопрос "О претензиях, связанных с национализацией иностранных имуществ на территории Западной Украины и Западной Белоруссиии" (решение - "особая папка").37

Несколько особняком стоят решения, касающиеся собственности Польского государства в Москве. В октябре 1939 года Управляющий делами СНК СССР М. Хломов отклонил просьбу Председателя Верховного Суда СССР И. Голякова о представлении здания бывшего Польского посольства Верховному Суду СССР. Это решение было прислано на утверждение Оргбюро ЦК ВКП(б).38 4 декабря 1939 года Политбюро рассмотрело вопрос "Об использовании помещения бывшего польского костела"и санкционировало "переоборудование и использование его под городской кинотеатр".39
http://oun-upa.org.ua/articles/philippow.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:23 | Повідомлення # 2
"Кто сильнее, тот и хозяин"

Посмотрим на конкретных примерах, как выполнялись директивы центра на местах. Сразу с приходом коммунистов, во многих местах начался самовольный захват квартир и домов, брошенных прежними хозяевами. Этот факт вызвал беспокойство в Барановическом обкоме, но не сам по себе, а как причина "срыва быстрейшего размещения работников областных, советских и хозяйственных органов".40 А вот как решали свои жилищные проблемы ответственные работники в Тарнополе: "Сотрудник НКВД Кузнецов незаконно выселил из квартиры гр. Таненбаум - жену учителя, пенсионерку и все ее вещи выбросил на улицу ... Работник НКВД Селезнев занял квартиру ... гр. Алексенцера ... и несмотря на решение суда о выселении Селезнева ... продолжал проживать в квартире ... .Работник Облспецсвязи Бочкарев самоправно занял квартиру гр. Федербуш ... присвоил ее домашние вещи, долгое время издевался над ней, не разрешал ей взять собственные вещи... ".41 Работник издательства "Правда" Жук сообщал в конце 1939 года в ЦК ВКП(б): "В г. Белостоке ... особенно дикую картину представляет работа по распределению жилищной площади, складов и помещений под учреждения. В этом вопросе кто сильнее, тот и хозяин".42

Другой проблемой, с которой столкнулась коммунистическая власть, был полный развал системы снабжения населения предметами первой необходимости. Вышеупомянутый работник "Правды" сообщал, что в Белостоке "очереди неимоверно велики, за хлебом больше 2000 человек у каждого магазина".43 Каким же образом власти разрешали возникшие трудности? В Барановичах в декабре 1939 года, в связи с возникновением огромных очередей за хлебом, обком распорядился произвести изъятие "чуждых элементов, проникших в хлебопекарни". Ситуация во Львове и Белостоке разбиралась даже на Политбюро ЦК ВКП(б), которое в рабочем порядке рассмотрело 31 марта 1940 года вопрос "Об обеспечении товарами городов Львова и Белостока". Политбюро поручило комиссии в составе Микояна, Хрущева, Маленкова, Пономаренко и Любимова "выработать меры по обеспечению г. Львова и г. Белостока всеми необходимыми товарами (в том числе деликатесами всякого рода) за счет всех других городов и областей СССР".44

В этой обстановке для очень многих людей, особенно беженцев, мелкая торговля стала единственной возможностью не умереть от голода. В письме на имя секретаря ЦК КП(б)Б Пономаренко два ответственных работника Белостока Матвеев и Ванеев признавая, что "по городу Белостоку в спекуляцию вовлечены десятки тысяч человек" просили "обязать Прокуратуру и Верховный суд БССР применять в отношении злостных спекулянтов все предусмотренные законом меры, вплоть до высшей меры наказания".45

Изучение партийных документов приводит к выводу, что не было таких социальных групп населения, по отношению к которым не осуществлялись бы дискриминационные меры. В качестве примера приведем текст, принятого 14 декабря 1939 года постановления политбюро ЦК КП(б)У "О выплате пенсий пенсионерам б. Западной Украины": "Прекратить выплату пенсий следующим лицам: б. воеводам, ксендзам, попам, генералам, офицерам, жандармам, помещикам, прокурорам, председателям и членам окружных судов, крупным чиновникам министерств и иных ведомств, б. директорам и разным комиссарам, которые назначались польским правительством".46

Постоянным чисткам подвергались торговые и хозяйственные учреждения. В Белостоке в январе 1940 года бюро обкома отмечало, что "классово-чуждые элементы пробрались в советские учреждения вплоть до руководящих постов".47

В Тарнополе к апрелю 1940 года было выявлено "из 103 заведующих магазинами - 39 классово-чуждых, из 31 руководителей промартелей - 14 классово-чуждых".48 В Барановичах в апреле 1940 года обком партии дал указание облотделу юстиции "немедленно очистить адвокатуру от пролезших в ее состав бывших польских адвокатов".49 Начальник Белостокского УНКВД Гладков в апреле 1940 года утверждал, что "нельзя найти кулака и человека всякого религиозного культа, богатого поляка, у которого нет спрятанного оружия".50 Не следует думать, что малоимущие слои населения имели какие-либо гарантии от произвола рабоче-крестьянской власти. Делегат первой Дрогобычской облпартконференции Липпа в апреле 1940 года прямо говорил, что "среди рабочих, крестьян, интеллигенции немало врагов".51 В Станиславской области "проводимые дважды чистки крестьянских комитетов показали, что в них пролезли чуждые элементы".52 В принципе, коммунисты не скрывали, что если бы не технические сложности, дискриминация осуществлялась бы просто по национальному признаку. Секретарь Станиславского обкома Мищенко откровенно заявлял: "Конечно, мы не можем выбросить совсем польское население и не привлекать его к работе ... но если уж на работу принимается по национальности поляк, то надо внимательно изучить его ... ".53

Как уже отмечалось выше, единственным государственным органом, изредка пытавшимся ограничить произвол, была прокуратура. Все эти инициативы обычно грубо пресекались партийным руководством. Среди подобных примеров можно назвать неудачную попытку Граевского (Белостокская область) райпрокурора Лондаренко вернуть помещице Лещинской изъятые у нее вещи.54 Другим, довольно примечательным фактом, является речь Дрогобычского облпрокурора Кригина на областной партийной конференции. Вот как описаны им последствия прихода Красной Армии: "Были случаи, вот в Раздольненском районе, там есть графское имение с большими ценностями, картинная галлерея, прекрасная обстановка. Когда прибыло на место временное управление, управляющий имением сдал инвентарную опись всего имущества. Никто туда не заходил до прихода Красной Армии, никаким грабежам это имение не подвергалось, однако на сегодня очень интересный факт - отсуствуют две инвентарные описи на имущество, одежду и мебель. А если пойти в имение и посмотреть, то в комнатах вы обнаружите много шкафов, в которых ничего нет, во многих комнатах нет гарнитуров и мебели".55 Речь Кригину делегаты закончить не дали, а секретарь обкома Ткач в своем заключительном слове, назвав ее "грязным делом", обвинил облпрокурора в клевете.56

В заключение данного параграфа несколько слов о том, каков же был результат собственно хозяйственной деятельности большевиков, сумели ли они наладить нормальную жизнь граждан? Безусловно, партийные документы областных комитетов до предела заполнены всякого рода сводками, планами, экономическими показателями и т.п., однако они никогда не включают в себя сравнения с идентичными показателями периода до сентября 1939 года (за исключением некоторых социальных показателей: количество школ и т.п.). На эмоциональном же уровне хорошим ответом на поставленный выше вопрос является риторическая реплика делегата первой Волынской облпартконференции Шаповала в апреле 1940 года: "Почему при поляках ежедневно поливали улицы, подметали метелками, а сейчас ничего нет?"57

Депортации

Вопрос "Об осадниках" был рассмотрен в рабочем порядке Политбюро ЦК ВКП(б) 29 декабря 1939 года. Постановление по этому вопросу содержится в "особой папке", однако с большой долей вероятности можно предположить, что именно в этот день было принято решение о первой массовой депортации - выселении лесников и осадников.58 В материалах ЦК КП(б)Б и ЦК КП(б)У вообще отсуствуют какие-либо упоминания об этой операции, что может быть объяснено только тем, что данная информация хранится в "особых папках", т.к. по существовавшей тогда в ВКП(б) практике решения высших парторганов дублировались и конкретизировались парторганами более низкого уровня. В документах белорусских обкомов упоминаний о таких решениях ЦК КП(б)Б не обнаружено, в материалах же Тарнопольского59 и Станиславского60 обкомов найдены развернутые постановления, принятые в развитие решения политбюро ЦК КП(б)У "Вопросы связанные с выселением осадников" от 19 января 1940 года. Из документов следует, что это решение было в свою очередь оформлено совместным постановлением политбюро ЦК КП(б)У и СНК УССР, датированным этим же днем.

Операция проводилась в обстановке сверхсекретности, было сделано все, чтобы информация о выселении как можно позже просочилась на запад. Мобилизовано было большинство коммунистов и комсомольцев, а также "предварительно и тщательно проверенные люди из местного населения". О сроке заблаговременно не сообщалось, так что многие были мобилизованы прямо из дома или с работы без предварительной подготовки. Для проведения операции были созданы областные, районные и участковые тройки НКВД. Данных об их составе не обнаружено, но можно предположить, что он аналогичен составу троек, действовавших на востоке СССР в 1937-1938 г.г. В Тарнополе обком особо подчеркивал, что выселению подлежат "семьи осадников и лесной стражи украинцев, числящихся в воеводских списках, выявленные в процессе учета осадников органами НКВД". В помощь органам НКВД выделялось 500 членов партии и комсомола. В Станиславской области от НКВД было привлечено 995 человек, в помощь им было выделено 770 человек партактива, 1119 человек работников местных советских органов и 250 комсомольцев. Полная ответственность за подготовку и проведение выселения возлагалась на райкомы КП(б)У и райисполкомы, в первую очередь, на первых секретарей райкомов и председателей райисполкомов. Станиславский обком планировал провести 29 января 1940 года инструктаж среди первых секретарей райкомов по вопросу высылки. В Барановичах 8 апреля 1940 года обком рассмотрел вопрос "О выселении семей репрессированных помещиков, офицеров, полицейских и т.д. " (докладчик - начальник УНКВД Мисюров). Приняв к сведению "заявление тов. Мисюрова о том, что все подготовительные мероприятия по выселению семей репрессированных ... проведены, обком обязал райкомы партии для проведения операции мобилизовать необходимое количество коммунистов и комсомольцев в каждом районе. ...председателей райисполкомов и секретарей райкомов партии оказать практическую помощь райотделам НКВД по обеспечению автотранспортом для перевозки выселяемых".61

Хотя в материалах других обкомов подобных директивных документов и не обнаружено, определеную информацию о депортациях удалось найти в протоколах областных партконференций. Начальник Белостокского УНКВД Гладков сообщил в апреле 1940 года делегатам облпартконференции, что по области было выселено более 13000 человек осадников и лесников.62

Секретарь Брестского обкома Киселев включил в свой отчетный доклад следующие данные: "10 февраля 1940 года было выселено более 1000 семей осадников и лесников, 9 апреля 1940 года состоялось массовое выселение проституток, а 13 апреля 1940 года выселение семей репрессированных и офицеров, полицейских, жандармов, помещиков, руководителей фашистских партий, провокаторов и шпионов". Особо отмечалось, что благодаря конспирации, за границей узнали о выселении лишь спустя 2 недели после проведения операции.63

Начальник Тарнопольского УНКВД Вадис в своей речи на облпартконференции докладывал делегатам, что по вверенной ему области "... в порядке массовой операции по специальному заданию партии и правительства ... выселено ... осадников 7000 семей (31700 душ), семей репрессированных - 9.103 (38074 человека) ". Как "особенно положительный факт" в обоих выселениях отмечалось "активное участие в этой работе нового, созданного парторганизацией, сельского актива, представляющего большую цифру в более 15000 человек". Данные приведенные Вадисом разбиты на группы: семьи контрреволюционеров, офицеров, полицейских и т.д. Интересно, что количество высланных семей контрреволюционеров украинской национальности - 349 семей (1.074 человека), превышает количество таковых польской национальности - 239 семей (703 человека).64

Материалы других обкомов содержат лишь упоминания о проведеннных депортациях, в основном, в протоколах облпартконференций.

Сведения о грубейших нарушениях закона во время выселения, о разграблении имущества осадников и лесников содержатся в документах практически всех 11 западных обкомов. Причем, наряду с т.н. "низовым активом", этим не брезговали и многие высокопоставленные коммунистические аппаратчики.

В Дрогобычской области инструктор райкома Никитченко "во время выселения осадников присвоил себе велосипед. ... Присваивали имущество и работники милиции".65

В Ровенской области уже упоминавшийся выше работник прокуратуры Сергеев сообщал в своем письме на имя Сталина о том, что "в период выселения осадников в отдельных районах (Клеванский и др.) имели место факты незаконной продажи конфискованных вещей осадников по заниженным ценам".66

Постановления о разграблении и продаже по заниженным ценам имущества осадников принимались Станиславским,67 Львовским,68 Виленским69 обкомами партии.

Справедливости ради, следует отметить, что были факты и прямо противоположного рода - проявление солидарности с выселяемыми и репрессированными людьми. Причем со стороны как простых людей, так и членов партии. Некоторые такие факты попали в документы областных комитетов. Такие поступки коммунистов квалифицировались партийными органами как предательство партии. В Виленской области председатель Дисненского РИКа Василевская помогала устраиваться на работу "классово-чуждым элементам".70 В Пинской области зав. сектором партстатистики и единого партбилета оргинструкторского отдела Пинского райкома КП(б)Б Савеленко Н.С. "находясь на квартире родителей репрессированного органами НКВД, по просьбе матери репрессированного, пытаясь узнать в Управлении НКВД о причинах его ареста, а также в день выселения семьи этого репрессированного за пределы области 13 апреля 1940 года ... совместно с матерью репрессированного пошла на железнодорожную станцию и взяла у жены репрессированного ребенка из вагона и передала его матери репрессированного, но при вмешательстве часового эшелона ребенок был возвращен обратно".71 По поводу подобных же фактов в Белостокской области высказывал свое возмущение в апреле 1940 года начальник УНКВД Гладков: "Мы недавно проводили мероприятия по выселению семей офицеров и других сволочей и там приходилось сталкиваться с советскими людьми, которые живут вместе с местными и заявляют: это моя жена или я хочу на ней жениться".72

При изучении документов, о таких массовых и тщательно подготовляемых операциях как выселения, у любого человека, знакомого с коммунистической системой управления, не может не возникнуть вопроса: а так ли уж все гладко обстояло с выполнением задания партии и правительства, неужели повсеместно все было выполнено аккуратно и в срок? Один документ, который позволяет усомнится в этом, удалось обнаружить в материалах Виленского обкома. В сентябре 1940 года бюро обкома разбирало персональное дело начальника Шарковщинского РО НКВД Левшова Д.С., в результате чего выяснилось, что он "работая в Ошмянском уездном отделе НКВД занимался пьянством, после перевода на работу начальником ... РО НКВД пьянства не прекратил, что отразилось на его практической работе: в районе до последнего времени не изъяты 25 бывших лесников, жены помещиков и полицейских".73

В заключение этого раздела следует отметить, что репрессиями, проводимыми по приказу из центра, деятельность НКВД, безусловно, не ограничивалась. В речах руководителей НКВД, с которыми они выступали в апреле 1940 года на облпартконференциях, как главный лейтмотив проходили два положения: первое - наряду с репрессированными по приказу из Москвы, арестовано большое число других контрреволюционеров и второе - несмотря на все усилия остается "огромная засоренность врагами народа".

Паспортизация

Следующим (после ряда репрессивных кампаний) важным шагом по советизации западных областей явилась паспортизация населения. Решений по этому вопросу в документах Политбюро, Секретариата и Оргбюро ЦК ВКП(б) не обнаружено.

В документах политбюро ЦК КП(б)У материалы о паспортизации также отсуствуют, единственный директивный документ, ссылка на который имеется в протоколах Станиславского обкома - постановление СНК СССР от 20 декабря 1939 года.74 Начать паспортизацию в области предписывалось с 15 февраля 1940 года, ответственность за ее проведение возлагалась персонально на секретарей райкомов партии и руководителей местных органов советской власти. До 20 февраля 1940 года предписывалось подать в органы милиции списки лиц, у которых национализированы земля и имущество. В Ровенской области приступить к паспортизации предполагалось с 26 февраля 1940 года.75

В Белоруссии паспортизация проводилась в соответствии с решением ЦК КП(б)Б от 16 февраля 1940 года "О введении паспортной системы в западных областях Белоруссии", ссылка на которое имеется в документах Белостокского обкома.76 Само решение в протоколе №129 заседаний бюро ЦК КП(б)Б, датированном этой датой, отсутствует. В этой области предполагалось начать паспортизацию 15 февраля, а закончить к 1 мая 1940 года. Всем горкомам и райкомам партии предписывалось принять по этому вопросу специальные постановления, а начальнику УНКВД Гладкову "паспортизацию в первую очередь провести в городах Белостоке, Гродно, Ломжа и приграничной полосе области". В г. Белостоке паспортизация должна была закончиться 15 марта 1940 года. Горкомы и райкомы партии обязывались "выделить достаточное количество коммунистов и комсомольцев для работы на паспортных пунктах".

Не вызывает сомнения, что и сама паспортизация населения была очередной закамуфлированной репрессивной кампанией. Результатом ее должна была стать высылка тех граждан, которые ранее по той или иной причине не попали в категорию контрреволюционеров, но своим поведением или социальным статусом не устраивали коммунистические власти. Невыдача паспорта по решению местных органов милиции автоматически приводила к высылке. Эти цели большевиков откровенно были сформулированы в апреле 1940 года начальником Белостокского УНКВД Гладковым на облпартконференции: "Мы должны провести паспортизацию. Вы знаете, что при том положении, которое мы имеем, паспортизация имеет огромное значение. Мы должны как следует проверить людей, если не полностью, то процентов на 90 - обязательно".77 В Брестской области руководитель обкома Киселев утверждал в апреле 1940 года, что "паспортизация ... сильно помогает и поможет в борьбе со спекуляцией".

Вероятно, население западных областей оказывало определенное сопротивление проведению паспортизации. Вот как описывал один из таких фактов в апреле 1940 года руководитель Станиславского обкома Груленко: "На весовом заводе бывшего собственника Меера, который работал на заводе до последнего времени и когда ему органы милиции отказали в выдаче паспорта и предложили выехать из города, заводской комитет собрал рабочих, на собрании единогласно решили просить власти оставить его жить в городе, выдать ему паспорт, мотивируя это тем, что он очень хороший человек. Аналогичный случай имел место на машиностроительном заводе города Станислава".78

Как и все, что намечали сделать большевики, паспортизация проходила трудно, с нарушением ранее утвержденных сроков. Станиславский обком 13 мая 1940 года был вынужден принять специальное постановление, посвященное ходу паспортизации в области.79 Отмечалось, что на 10 мая 1940 года из 205000 человек, паспорта получили лишь 187650 (91,5%). Новым сроком окончания паспортизации назначалось 20 мая 1940 года. Во Львове обком в своем постановлении отмечал 21 марта 1940 года, что "работа начата лишь в 6 районах, а по городу Львову вместо 40000 паспортов выдано 1500".80 В Дрогобычской области к апрелю 1940 года было выдано 110000 паспортов вместо 260000.81 В Белостокской области в апреле 1940 года руководитель УНКВД Гладков обвинил в срыве паспортизации руководителей местных парторганизаций и милицию.82 Так как с осени 1940 года упоминания о паспортизации из документов обкомов исчезают, вероятно, можно считать, что к этому времени это мероприятие в целом было завершено.
http://oun-upa.org.ua/articles/philippow.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:24 | Повідомлення # 3
"Выборы"

Первой выборной кампанией в западных областях были выборы 22 октября 1939 года в т.н. Народное Собрание. Документы убедительно свидетельствуют, что это был спектакль, прошедший под полным контролем коммунистов. Если просмотреть центральные и местные газеты того времени, то мы найдем немало материалов о стихийной инициативе ранее угнетаемых масс, свободном выдвижении кандидатов и тому подобные пропагандистские материалы. На самом же деле решение о созыве Народных Собраний в Западной Белоруссии и на Западной Украине в рабочем порядке было принято Политбюро ЦК ВКП(б) 1 октября 1939 года.83 Один из подпунктов решения гласил: "Днем выборов в народное собрание назначить 22 октября 1939 года". Дальнейшая разработка сценария проводилась в центральных комитетах компартий Украины и Белоруссии.

В Белоруссии уже 2 октября 1939 года бюро ЦК КП(б)Б рассмотрело и приняло к "неуклонному исполнению постановление ЦК ВКП(б) от 1 октября 1939 года. " Секретарю ЦК КП(б)Б Малину и заведующему одного из отделов ЦК Эйдинову было поручено "организовать группу и разработать проекты деклараций Народного Собрания по вопросам ... о вхождении в состав БССР и СССР".84 14 октября бюро ЦК КП(б)Б утвердило проекты решений и подробный порядок проведения Народного Собрания.85 В документах политбюро ЦК КП(б)У информация о подготовке к выборам в Народное Собрание отсутствует, возможно, потому, что эти материалы хранятся в "особых папках". В документах же обкомов ее нет вообще, т.к. все они датированы не ранее ноября 1939 года. Упоминания же о результатах этих выборов на облпартконференциях в апреле 1940 года (только в превосходных степенях) никаких новых сведений по этой проблеме не содержат.

Следующие выборы в западных областях - выборы в Верховные Советы СССР, БССР и УССР состоялись 24 марта 1940 года. Решение по этому вопросу было принято на Политбюро ЦК ВКП(б) 7 января 1940 года,86 3 февраля было предписано "не позднее 10 февраля 1940 года представить центральным комитетам КП(б)Б и КП(б)У в ЦК ВКП(б) кандидатуры в Верховный Совет СССР",87 20 февраля 1940 года эти кандидатуры были утверждены.88 Первоначально ЦК КП(б)У просил ЦК ВКП(б) назначить дату выборов на 18 февраля,89 а ЦК КП(б)Б - на 25 февраля 1940 года.90 Вероятно, ЦК ВКП(б) счел эти сроки недостаточными для подготовки. Кроме всех этих решений в документах Пинского обкома обнаружена ссылка на телеграмму Сталина "Об организационной и агитационно-пропагандистской работе во время выборов в Верховные Советы СССР и БССР".91 Подробные инструкции, как во время выборов не допустить нежелательных эксцессов, содержатся в письме с грифом "опубликование запрещается", направленном 5 февраля 1940 года обкомам, горкомам и райкомам западных областей БССР Центральным Комитетом КП(б)Б.92

В изученных документах, к сожалению, нет исчерпывающих данных о национальном составе кандидатов в депутаты Верховных Советов, но и те данные, которыми мы располагаем, позволяют предположить, что он сильно отличался от этнического состава западных областей. Так, в Верховный Совет СССР от западных областей БССР было выдвинуто 22 человека: русских - 4, белоруссов - 15, украинцев - 2, поляков - 1.93 В Волынской области в оба Верховных Совета было выдвинуто 16 человек, из них 15 украинцев и 1 еврей.94

Коммунистическая пресса писала, что подготовка к выборам вылилась в настоящий праздник. Партийные же документы свидетельствуют о другом. Вот два примера из практики работы избирательных комиссий в Ровенской области. Член ВКП(б) с 1931 года, член Тучинского райкома партии, секретарь избирательного участка с. Сенное Тучинского района Трофименко И.Н. "К моменту подсчета голосов избирателей, объявив голосование законченным, открыл урну, выложил на стол бюллетени и заявил членам комиссии, что из присутствующих 10 членов комиссии может остаться 3 человека, а остальные могут идти спать ... Трофименко напившись пьяным, оставив на произвол все избирательные документы, направился следом за 18-летней местной девушкой Мазур Г., членом той же избирательной комиссии, задержал ее и стал приставать к ней с целью использования как женщины, валял ее в снегу ... напомнил ей, что имеет оружие ... избирательные документы представил в райисполком с большим опозданием".95 Райпрокурор Демидовского района, член партии с 1932 года Кузьмин Я.И. "взял к себе на работу ... жену парикмахера гр. Слеп Риву, с которой вел распутный образ жизни. ... будучи в с.Калиновка уполномоченным по выборам ... Кузьмин специально, нарочным из Демидовки вызвал к себе в Калиновку гр. Слеп Р., с которой организовал ночной разгул, в результате чего опоздал с отправкой избирательных материалов на 1,5 часа".96 Читая эти документы, нетрудно прийти к выводу, что основной виной этих коммунистов перед партией были не уголовные преступления и нравственная нечистоплотность, а задержка со сдачей документов, что не позволило вышестоящим партийным руководителям вовремя отчитаться перед центром.

О том, как учитывалась во время выборов национальная специфика, рассказывал в апреле 1940 года делегатам Белостокской облпартконференции секретарь Снядовского райкома партии: "Снядовский район исключительно польский район, мы не имеем там ни одного белорусса и ни одного русского. Правда, там был один русский белогвардеец, мы его выслали оттуда. Интересно рассказать о том, как обком партии готовил избирательные материалы, лозунги к выборам в Верховные советы. Избирательные работы и лозунги готовились на белорусском, русском, еврейском, польском и других языках, лозунги и материалы были присланы в этот район на русском и еврейском языках, а на польском языке были посланы в другие районы".97 Об обстановке показухи, в которой проходила подготовка к выборам, говорит следующий факт. В Пинской области "в период подготовки и проведения выборов в Верховные советы ... передовая часть деревни Колодной выдвинула инициативу об организации колхозов ... было подано 118 заявлений ... на первом собрании председателем колхоза был избран член ППС Марушок, кладовщиком - член ППС Русанович, бригадиром - солтус. Руководил собранием председатель райисполкома Масленников".98

Реакция простых граждан на эти т.н. выборы, несмотря на тотальный контроль органов НКВД, была достаточно неоднозначной. В Тарнопольской области, выступая на предвыборном собрании в местечке Поморяки, крестьянин Иван Возняк заявил: "Я ничего понять не могу. Говорили, что можно выставлять своих кандидатов, а на деле только тех кого хочет начальство". Другой житель этого же местечка утверждал, что "50% не будут голосовать, т.к. народу живется очень плохо". В селе Игровица 23 марта была выявлена "контрреволюционная листовка". Во время выборов "были случаи когда в урны опускали контрреволюционные листовки, а также делали неприличные надписи на бюллетенях ... В селе Туркань за два дня до выборов была поднята паника, что всех поляков будут выселять".99 В Брестской области "в некоторые урны для голосования во время выборов ... вместе с бюллетенями враги народа опускали контрреволюционные листовки".100 В Станиславской области в селе Добротово Надвирнянского района перед выборами "националисты Иванишек и Янко распускали среди крестьян слухи, что коммуния отберет землю у всех богатых, а бедных потом заберут и отправят в Сибирь, что Красная Армия закрывает все церкви, детей заберут в отдельные дома, а над украинцами коммуния поставит с нагайками евреев".101

О профессиональных качествах депутатов, выбранных от народа, говорит следующий факт. В октябре 1940 года на пленуме обкома отмечалось, что депутат Верховного Совета БССР от Пинской области Мисюра, работающая заместителем директора завода в Давид-Городке "до сих пор остается безграмотной, живет в лачуге, за все время не получила ни одного письма от избирателей".102

Выборы в местные советы коммунисты, судя по всему, предполагали вначале провести сразу после выборов в Верховные советы. Нам известно, что такие намерения были у Центрального комитета компартии Белоруссии, который 19 ноября 1939 года обратился в ЦК ВКП(б) с просьбой назначить местные выборы на 26 мая 1940 года.103 Однако Политбюро ЦК ВКП(б), сочтя, вероятно, что коммунисты еще недостаточно контролируют ситуацию, распорядилось 7 января 1940 года в своих решениях "Об образовании районов в западных областях БССР" и "Об образовании районов в западных областях УССР" сформировать местные органы советской власти из назначенцев. Городские и районные исполкомы были сформированы в основном из проверенных кадров с востока, а вот в сельсоветы пришлось назначать представителей местного населения. Критерии отбора предельно ясно были сформулированы в решении ЦК КП(б)Б от 29 января 1940 года: "... отбирать ... в советы наиболее преданных людей, доказавших на деле свою преданность партии , ни в коем случае не допускать ... проникновения кулацких и других враждебных элементов". В сельские советы входило 5-7 человек, в городские и поселковые - 7-9 человек.104 В документах Пинского обкома сообщается, что в советы, действовавшие с февраля 1940 года, были назначены "бедняки, батраки и середняки, большинство из них малограмотные".105

Выборы в местные советы состоялись только в октябре 1940 года. Несмотря на то, что со времени захвата власти коммунистами прошло более года, не обошлось без неприятных сюрпризов. Срывы проходили как на стадии формирования избирательных комиссий, так и во время самих выборов. В Пинской области "имели место случаи, когда рекомендованные (райкомом) кандидатуры не прошли в отдельных местах. ... В деревне Ситница член партии директор МТС Павлюченко не организовал как следует собрание крестьян, пустил дело выдвижения кандидатур в состав избирательной комиссии на самотек. Этим воспользовалась враждебная часть деревни и все пять кандидатур, рекомендованные партийной организацией были отведены, а прошли в состав комиссии бывший солтус и бывший комендант резервистов".106 В Гусятинском районе Тарнопольской области, по словам секретаря райкома Терещенко, "в одном селе, там где мы не поработали, или вернее поработали, но очень плохо, где понадеялись на прикрепленного товарища, один кандидат в местные советы не избран".107 В Дрогобычской области, как это отмечалось в специальном постановлении обкома, в селе Старые Стрелища "из 3500 человек пришло на выборы 110 человек, а проголосовало за выдвинутого кандидата только 58 человек".108

Кроме выборов в советы коммунисты столкнулись с необходимостью провести выборы в профсоюзах. Партия, называвшая себя пролетарской, здесь имела дело с рабочими, для которых участие в профсоюзах было не "школой коммунизма", а легальной возможностью защищать свои права. Документы свидетельствуют, что коммунисты хорошо отдавали себе отчет в том, какие опасности таит для них такое положение дел.

Уже в начале октября 1939 года Секретариат ЦК ВКП(б) командировал в Западную Белоруссию и на Западную Украину группы работников ВЦСПС. Украинскую группу возглавлял П.Г. Москатов, белорусскую - В.Т.Зуев.109 Не обсуждая здесь подробно эту тему, приведем только примеры из документов двух областных комитетов, дающие представление о том, в какой обстановке проходили выборы в профсоюзные комитеты.

Барановический обком в своем решении от 3 декабря 1939 года обязал уездные комитеты партии "... развернуть широкую массово-политическую работу по выборам профорганов, разоблачая роль старых предательских профсоюзов ППС, Бундовцев и др. и их лидеров. Обеспечить соответствующий подбор кандидатур в профорганы тщательно проверяя каждую кандидатуру с тем, чтобы в профорганы не пролезли предатели рабочего класса из б. ППСовцев, Бундовцев и др. контрреволюционных партий".110

В Станиславской области обком в развернутом постановлении, посвященном выборам профкомов, отмечал в декабре 1939 года, что они проходили в обстановке жестокой классовой борьбы: "В г.Станиславе на выборах среди работников дрожжевого завода украинские националисты Похильчук и Шпак агитировали среди работников, чтобы те в состав ФЗК не выбирали евреев. На выборах работников маслобойного завода сионист Штейнберг вел агитацию не избирать в месткомы украинцев. " Приведя эти и подобные им факты и отметив, что на уже прошедших выборах число избранных в комитеты украинцев недостаточно, обком предписал впредь "при выборах ФЗК обеспечить не менее 75% украинцев".111

Национализация и коллективизация

Формально национализация в западных областях проводилась по решениям Народных Собраний, фактически же она началась сразу с приходом Красной Армии. С одной стороны происходили внешне стихийные экспроприации, в которых принимало участие местное люмпенизированное население, с другой - захват властями имущества, необходимого им для нормального осуществления своих прерогатив.

Политбюро ЦК ВКП(б) рассмотрело вопрос "О национализации промышленных предприятий и учреждений на территории Западной Украины и Западной Белоруссии" в рабочем порядке 3 декабря 1939 года и утвердило проекты соответствующих указов Президиума Верховного Совета СССР.112

В документах ЦК КП(б)Б многостраничные списки, подлежащих национализации предприятий, впервые появляются в постановлении датированном 14 октября 1939 года, посвященном рассмотрению проектов решений Народного Собрания.113 В документах ЦК КП(б)У подобных решений не обнаружено.

В партийных документах (особенно в документах обкомов) имеется большое количество материалов, содержащих данные о вопиющих преступлениях, совершенных коммунистами во время национализации.

В Барановической области, как отмечалось в решении обкома от 11 декабря 1939 года, уполномоченный ЦК КП(б)Б по Слонимскому уезду Новиков "после приезда 22 ноября 1939 года из Минска дал антипартийные установки о нажиме на зажиточного крестьянина в форме обложения твердым заданием кулака. ... В результате таких установок ... в 6 волостях уезда имели место факты "раскулачивания" середняцких хозяйств. Изымалось имущество у крестьян, имевших земельные наделы 7-13 гектаров, при этом конфисковывали карманные часы, женское белье , другие вещи домашнего обихода, которые раздавались местному населению без всякого учета. Такое положение имело место с 23 октября по 6 декабря 1939 года".114

В Дрогобычской области, уже упоминавшийся облпрокурор Кригин в апреле 1940 года говорил, что "в Садово-Вишняковском районе проводили национализацию таким порядком ... забрали все имущество, вплоть до пеленок и детских кроваток и свезли все в кооперацию".115

Во Львовской области у некоего Виммера была национализирована однокомнатная квартира; при национализации снимали с рук и описывали личные вещи граждан: перстни, сережки и т.п.; у зубного врача Насса были изъяты лечебные инструменты.116 Произвол властей был настолько велик, что на это был вынужден обратить внимание Секретариат ЦК ВКП(б), разбиравший в январе 1940 года письмо корресподента "Правды" по г.Львову Г.Певзнера. По его свидетельству, "при национализации допускали и такие вещи: опись грязного белья, опись обручальных колец и т.п."117

В Тарнопольской области при изъятии ценностей из монастыря партийными и советскими работниками, последние были избиты местными крестьянами.118 В области во время национализации изымалось имущество у врачей, инженеров, учителей и даже рабочих. Обком в своем решении от 27 января 1940 года отмечал, что "было допущено описывание и изъятие таких вещей как старые чулки, грязное белье и т.п. ".119

В Станиславской области группа из двух коммунистов и двух комсомольцев проводила во время национализации незаконные обыски домов и граждан, в том числе женщин, присваивала изъятое имущество.120

Преобразование сельского хоэяйства западных областей на советский лад началось с января 1940 года. К этому времени относится создание первых совхозов и колхозов. Вопрос "О создании совхозов в западных областях УССР" был рассмотрен в рабочем порядке на Политбюро ЦК ВКП(б) 19 февраля 1940 года. Было решено утвердить соответствующее решение СНК СССР.121 Политбюро ЦК КП(б)У продублировало это решение 27 февраля 1940 года.122 В Белоруссии, вероятно, ЦК КП(б)Б решил проявить инициативу и принял решение "Об организации совхозов в западных областях БССР" еще 16 января 1940 года.123 По неизвестным нам причинам Политбюро ЦК ВКП(б) решило этот вопрос только 2 апреля 1940 года, утвердив совместное постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР.124 Согласно этим решениям, совхозы организовывались на землях, конфискованных у б. помещиков, осадников, немцев-колонистов и т.п. категорий. Так как это не задевало интересов большинства крестьян (середняков и бедноты), организация совхозов происходила без особых проблем для коммунистов.

Совершенно иная ситуация сложилась с организацией колхозов. Сразу следует отметить, что в первой половине 1940 года партийные органы всех уровней от Политбюро ЦК ВКП(б) до обкомов никаких решений о начале коллективизации не принимали. Скорее всего в Москве хорошо понимали, что подобное мероприятие может окончательно подорвать доверие к коммунистам даже со стороны самых неимущих слоев населения. Первые колхозы стали появляться по инициативе местных властей на волне показухи, поднятой при подготовке к выборам в Верховные Советы. Однако партфункционеры, присланные с востока и привыкшие к полному послушанию тамошнего населения, просчитались. Крестьяне, владевшие до прихода советов собственной землей, оказали упорное сопротивление. Методы, которыми проводилась коллективизация, ничем не отличались от тех, какие применялись коммунистами на остальной территории СССР за 10 лет до этого.

В Белостокской области "со спешкой ... не проверяя существа поданых заявлений, с нарушением принципов индивидуального приема были организованы колхозы, в которые пролезли кулаки и другие враждебные элементы. И, когда на второй день после организации колхозов, поставили вопрос об обобществлении средств производства, колхозы распались ... . Из организованных колхозов по области вышло 132 хозяйства".125 Одновременно с коллективизацией, в Белостокской области решением бюро обкома было запрещено "всякое переселение хозяйств на хутора" и начато, якобы добровольное, их оттуда переселение.126

В Столинском районе Пинской области "во время весеннего сева было подано в колхоз заявлений от 127 хозяйств. Их всех приняли, а назавтра вышли из колхоза 67 хозяйств. Большая половина из вышедших кулацкие хозяйства,10 бедняцких, а остальные середняцкие".127 Здесь также "идя навстречу пожеланиям колхозников" было организовано сселение с хуторов в колхозные центры.128

В Волынской области к октябрю 1940 года было организовано 148 колхозов, в которые вошли лишь 4% всех крестьянских хозяйств. К этому времени в области оставались целые районы: не имевшие ни одного колхоза.129 Объясняя причины столь незавидного положения, начальник областного УНКВД Белоцерковский в октябре 1940 года призывал местных руководителей "идти от села к селу и выколачивать врагов... Надо сколотить сейчас актив на борьбу с врагами... Если мы поднимем на высоту революционную бдительность, у нас в области будет большой рост колхозов".130

В декабре 1940 года на пленуме Тернопольского обкома отмечалось что во многих колхозах "вынуждены исключать бедняков за нарушения трудовой дисциплины, настроение у колхозников исключительно плохое, есть случаи, когда отдельные колхозники-бедняки подают заявления с просьбой освободить их из колхоза... В колхозе им. Ворошилова Борщевского района... за последние 4 месяца ни одного колхозника в колхоз не приняли".131 В этой же области "в некоторых селах разбрасывались листовки, призывающие к выходу из колхоза, а в селе Суходол Гусятинского района была организована делегация для поездки в Каменец-Подольскую область для ознакомления с жизнью колхозников, которая после возвращения занялась антиколхозной агитацией, результатом которой явились выходы из колхоза".132

В селе Мислятичи Дрогобычской области "было проведено сведение земли в один массив и не была указана селянам земля взамен взятой у них, что привело к тому, что более 200 мужчин и женщин вышли в поле в знак протеста против сведения земли - не давали работать трактористам. Выходили женщины с детьми против трактора, бросали бревна и доски под трактор и не давали возможности производить работу трактором".133

В Галичском районе Станиславской области, когда партийный функционер Панчишек попытался рассказать крестьянам о сельскохозяйственной выставке, призывая крестьян вступить в колхоз, "группа женщин в 30 человек организованно выступила против колхоза, их поддержали другие".134

Во Львовской области на пленуме обкома в ноябре 1940 года отмечалось, что создано всего 71 коллективное хозяйство, т.е. 2,1% от общего количества дворов. Подчеркивалось также, что первые колхозы в области были организованы на землях осадников и помещиков, для создания же новых хозяйств свободных земель нет, а крестьяне объединять свои наделы не хотят.135

Анализ просмотренных документов позволяет сделать вывод, что, вплоть до начала советско-германской войны, коммунисты так и не смогли достигнуть сколь-нибудь ощутимых успехов в деле коллективизации.

------------------------------------------------------------------------

Сокращения в тексте:

БССР - Белорусская Советская Социалистическая Республика.

КП(б)Б - Коммунистическая партия (большевиков) Белоруссии.

КП(б)У - Коммунистическая партия(большевиков) Украины.

ОК - областной комитет партии, обком.

РАЙОНО - районный отдел народного образования.

РИК - районный исполнительный комитет.

РК - районный комитет партии, райком.

РККА - Рабоче-Крестьянская Красная Армия.

РО - районный отдел(милиции или НКВД).

РОМ - районный отдел милиции.

РЦХИДНИ - Российский Центр хранения и изучения документов новейшей истории.

СНК - Совет Народных Комисаров.

УНКВД - областное управление НКВД.

УССР - Украинская Советская Социалистическая Республика.

ЦХСД - Центр хранения современной документации.

ФЗК - фабрично-заводской комитет (профсоюзный).

Примечания:

1. ф.17, оп.21, д.456, л.142. Протоколы №№ 76-91 заседаний бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

2. ф.17, оп.3, д.1014. Протокол №7 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 252-гс.

3. ф.17, оп.21, д.456, л.142. Протоколы №№76-91 бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

4. ф.17, оп.22, д.247, л.л.95-97. Материалы 1 Брестской облпартконференции.

5. ф.17, оп.22, д.3422, л.18. Материалы 1 Станиславской облпартконференции.

6. там же.

7. ф.17, оп.3, д.1015, л.1. Протокол №8 Политбюро ЦК ВКП(б).

8. "Правда", 5 декабря 1939 г., указы ПВС СССР об образовании западных областей УССР и БССР.

9. ф.17, оп.21, д.458, л.л.3, 4. Протоколы №№104-110 заседаний бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

10. там же, л.л.35-38.

11. ф.17, оп.21, д.4697, л.л.233-241. Протокол №14 политбюро ЦК КП(б)У.

12. ф.17, оп.21, д.456, л.142.Протоколы №№76-91 бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

13. ф.17, оп.21, д.4699, л.л.118, 119. Протоколы №№15-16 политбюро ЦК КП(б)У с материалами.

14. ф.17, оп.21, д.457, л.3(об). Протоколы №№92-103 бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

15. ф.17, оп.22, д.3422, л.18. Материалы 1 Станиславской облпартконференции.

16. ф.17, оп.22, д.230, л.л.70, 71. Протоколы пленума Белостокского ОК КП(б)Б, октябрь 1940 года.

17. ф.17, оп.22, д.3271, л.70. Материалы 1 Львовской облпартконференции.

18. ф.17, оп.22, д.3379, л.61. Материалы 1 Ровенской облпартконференции.

19. ф.17, оп.22, д.230, л.69. Протоколы пленума Белостокского ОК КП(б)Б, октябрь 1940 года.

20. ф.17, оп.22, д.3108, л.38. Протоколы 1 Дрогобычской облпартконференции.

21. ф.17, оп.22, д.3470, л.116. Протоколы 1 Тарнопольской облпартконференции.

22. ф.17, оп.22, д.3383, л.л.252, 253. Протоколы бюро Ровенского ОК КП(б)У, январь-март 1940 г.

23. там же.

24. ф.17, оп.22, д.348, л.32. Протоколы бюро Пинского ОК КП(б)Б, сентябрь-ноябрь 1940 года.

25. ф.17, оп.22, д.219, л.5. Протоколы бюро Барановического ОК КП(б)Б, декабрь 1939 года.

26. ф.17, оп.22, д.268, л.л.100, 101. Протоколы Бюро Виленского ОК КП(б)Б, август-сентябрь 1940 года.

27. ф.17, оп.22, д.3116, л.л.72, 73. Протоколы бюро Дрогобычского ОК КП(б)У, октябрь-декабрь 1940 года.

28. ф.17, оп.22, д.3425, л.202. Протоколы пленумов Станиславского ОК КП(б)У, февраль-апрель 1941 года.

29. ф.17, оп.22, д.3422, л.16. Материалы 1 Станиславской облпартконференции.

30. ф.17, оп.22, д.247, л.л.95-97. Материалы 1 Брестской облпартконференции.

31. там же.

32. ф.17, оп.22, д.251, л.л.202-204. Протоколы бюро Брестского ОК КП(б)Б, январь-март 1940 года.

33. Ф.17, оп.22, д247, л.129. Материалы 1 Брестской облпартконференции.

34. ф.17, оп.3, д.1014. Протокол №7 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 270-гс.

35. ф.17, оп.3, д.1016. Протокол №9 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 195-гс.

36. ф.17, оп.117, д.48, л.85. Материалы к протоколу №17 заседания Оргбюро ЦК ВКП(б) от 29 октября 1939 года.

37. ф.17, оп.3, д.1020, л.21 Протокол №13 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 92-гс.

38. ф.17, оп.117, д.46, л.136. Материалы к протоколу №16 Оргбюро ЦК ВКП(б).

39. ф.17, оп.3, д.1016. Протокол №9 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 179-гс.

40. ф.17, оп.22, д.219, л.1. Протоколы бюро Барановического ОК КП(б)Б, декабрь 1939 года.

41. Ф.17, оп.22, д.3279, л.99. Протоколы бюро Тарнопольского ОК КП(б)У, июль-август 1940 года.

42. ф.17, оп.117, д.69, л.195. Материалы к протоколу №27 Секретариата ЦК ВКП(б).

43. там же, л.194.

44. ф.17, оп.3, д.1021, л.37. Протокол №14 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 116-гс.

45. ф.17, оп.22, д.233, л.л.89-92. Протоколы бюро Белостокского ОК КП(б)Б, январь-март 1940 года.

46. ф.17, оп.21, д.4699. Протоколы №№15-16 политбюро ЦК КП(б)У с материалами, протокол №15, пункт 120-оп.

47. ф.17, оп.22, д.233, л.л.27, 28. Протоколы бюро Белостокского ОК КП(б)Б, январь-март 1940 года.

48. ф.17, оп.22, д.3470, л.62. Материалы 1 Тарнопольской облпартконференции.

49. ф.17, оп.22, д.220, л.62. Протоколы бюро Барановического ОК КП(б)Б, январь-июль 1940 года.

50. ф.17, оп.22, д.229, л.231. Материалы 1 Белостокской облпартконференции.

51. ф.17, оп.22, д.3108, л.47. Материалы 1 Дрогобычской облпартконференции.

52. ф.17, оп.22, д.3422, л.52. Материалы 1 Станиславской облпартконференции.

53. там же, л.118.

54. ф.17, оп.22, д.233, л.л.251, 252. Протоколы бюро Белостокского ОК КП(б)Б, январь-март 1940 года.

55. ф.17, оп.22, д.3108, л.119.Материалы 1 Дрогобычской облпартконференции.

56. там же, л.121.

57. ф.17.оп.22, д.3021, л.63. Материалы 1 Волынской облпартконференции.

58. ф.17, оп.3, д.1018, л.13. Протокол №11 Политбюро ЦК ВКП(б), пукт 68-гс.

59. ф.17, оп.22, д.3476, л.л.139, 140. Протоколы бюро Тарнопольского ОК КП(б)У, январь-март 1940 года.

60. ф.17, оп.22, д.3428, л.л.174-176. Протоколы бюро Станиславского ОК КП(б)У, январь-февраль 1940 года.

61. ф.17, оп.22, д.220, л.62. Протоколы бюро Барановического ОК КП(б)Б, январь-июль 1940 года.

62. ф.17, оп.22, д.229, л.235. Материалы 1 Белостокской облпартконференции.

63. ф.17, оп.22, д.247, л.л.158-159. Материалы 1 Брестской облпартконференции.

64. ф.17, оп.22, д.3470, л.127. Материалы 1 Тарнопольской облпартконференции.

65. ф.17, оп.22.д.3108, л.25. Материалы 1 Дрогобычской облпартконференции.

66. ф.17, оп.22, д.3383, л.252. Протоколы бюро Ровенского ОК КП(б)У, январь-март 1940 года.

67. ф.17, оп.22, д.3432л.л.6-8. Протоколы бюро Станиславской ОК КП(б)У, август-октябрь 1940 года.

68. ф.17, оп.22, д.3276, л.л.214-215. Протоколы бюро Львовского ОК КП(б)У, декабрь1939-апрель 1940 годов.

69. ф.17, оп.22, д.268, л.л.100, 101. Протоколы бюро Вилейского ОК КП(б)Б, август-сентябрь 1940 года.

70. ф.17, оп.22, д.268, л.102. Протоколы бюро Вилейского ОК КП(б)Б, август-сентябрь 1940 года.

71. ф.17, оп.22, д.346.л.л.210, 211. Протоколы бюро Пинского ОК КП(б)Б, январь-июнь 1940 года.

72 .ф.17, оп.22, д.229, л.239. Материалы 1 Белостокской облпартконференции.

73. ф.17, оп.22, д.268, л.169. Протоколы бюро Вилейского ОК КП(б)Б, август-сентябрь 1940 года.

74. ф.17, оп.22, д.3428, л.л.204-206. Протоколы бюро Станиславского ОК КП(б)У, январь-февраль 1940 года.

75. ф.17, оп.22, д.3383, л.57. Протоколы бюро Ровенского ОК КП(б)У, январь-март 1940 года.

76. ф.17, оп.22, д.233, л.л.213-214. Протоколы бюро Белостокского ОК КП(б)Б, январь-март 1940 года.

77. ф.17, оп.22, д.229, л.341. Материалы 1 Белостокской облпартконференции.

78. ф.17, оп.22, д.3422, л.47. Материалы 1 Станиславской облпартконференции.

79. ф.17, оп.22, д.3430, л.л.43-45. Прототоколы бюро Станиславского ОК КП(б)У, май-июнь 1940 года.

80. ф.17, оп.22, д.3276, л.л.147-148. Протоколы бюро Львовского ОК КП(б)У, декабрь 1939 - апрель 1940 г.г.

81. ф.17, оп.22, д.3108, л.32. Материалы 1 Дрогобычской облпартконференции.

82. ф.17, оп.22, д.229, л.241. Материалы 1 Белостокской облпартконференции.

83. ф.17, оп.3, д.1014, л.л.57-61. Протокол №7 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 252-гс.

84. ф.17, оп.21, д.456, л.142. Протоколы №№76-91 бюро ЦК КП(б)Б с материаламию

85. ф.17, оп.21, д.457, л.л.12-26, 45-47. Протоколы №№92-103 ЦК КП(б)Б с материалами.

86. ф.17, оп.3, д.1018, л.29. Протокол Политбюро ЦК ВКП(б) №11, пункт 140-гс.

87. ф.17, оп.3д.1019. Протокол Политбюро ЦК ВКП(б) №12, пункт 81-гс.

88. ф.17, оп.3, д.1020, л.11. Протокол Политбюро ЦК ВКП(б) №13, пункт 40-гс.

89. ф.17, оп.21, д.4697. Протокол №14 политбюро ЦК КП(б)У, пункт 861-гс.

90. ф.17, оп.21, д.458л.27. Протоколы №№104-110 бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

91. ф.17.оп.22, д.346, л.50. Протоколы бюро Пинского ОК КП(б)Б, январь-июнь 1940 года.

92. ф.17, оп.22, д.197, л.л.188-193. Протоколы бюро ЦК КП(б)Б №№119-125 с материалами.

93. ф.17, оп.22, д.198, л.л.2-4. Протоколы №№126-133 бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

94. ф.17, оп.22, д.3024, л.153. Протоколы бюро Волынского ОК КП(б)У, январь-март 1940 года.

95. ф.17, оп.22, д.3383, л.117. Протоколы бюро Ровенского ОК КП(б)У, январь-май 1940 года.

96. там же, л.165.

97. ф.17, оп.22, д.229, л.187. Материалы 1 Белостокской облпартконференции.

98. ф.17, оп.22, д.342, л.15. Протоколы пленумов Пинского ОК КП(б)Б, апрель-октябрь 1940 года.

99. ф.17, оп.22, д.3470, л.л.69, 70. Материалы 1 Тарнопольской облпартконференции.

100. ф.17, оп.22, д.247.л.160. Материалы 1 Брестской облпартконференции.

101. ф.17, оп.22, д.3422, л.32. Материалы 1 Станиславской облпартконференции.

102. ф.17, оп.22, д.342, л.104. Протоколы пленумов Пинского ОК КП(б)Б, апрель-октябрь 1940 года.

103. ф.17, оп.21, д.458, л.27. Протоколы №№104-110 бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

104. ф.17.оп.22, д.197, л.79. Протоколы №№119-125 бюро ЦК КП(б)Б с материалами.

105. ф.17, оп.22, д.342, л.л.107-108. Протоколы пленумов Пинского ОК КП(б)Б, апрель-октябрь 1940 года.

106. там же, л.111.

107. ф.17, оп.22, д.3472, л.л.19, 20. Протоколы пленума Тарнопольского ОК КП(б)У, декабрь 1940 года.

108. ф.17.оп.22, д.3116, л.л.72-74.Протоколы бюро Дрогобычского ОК КП(б)У, октябрь-декабрь 1940 года.

109. ф.17, оп.117, д.38, л.147. Материалы к протоколу №12 Оргбюро ЦК ВКП(б), пункт 517-гс.

110. ф.17.оп.22, д.219, л.3. Протоколы Барановического ОК КП(б)Б, декабрь 1939 года.

111. ф.17, оп.22, д.3427, л.л.41-43. Протоколы Станиславского ОК КП(б)У, декабрь 1939 года.

112. ф.17, оп.3, д.1016. Протокол №9 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 156-гс.

113. ф.17, оп.21, д.457, л.л.27-44. Протоколы №№92-103 бюро ЦК КП(б)Б.

114. ф.17, оп.22, д.219, л.л.4, 5. Протоколы бюро Барановического ОК КП(б)Б, декабрь 1939 года.

115. ф.17, оп.22, д.3108.л.л.118-121. Материалы 1 Дрогобычской облпартконференции.

116. ф.17.оп.22.д.3276, л.13. Протоколы бюро Львовского ОК КП(б)У, декабрь 1939-апрель 1940 г.г.

117. ф.17, оп.117.д.69, л.200. Материалы к протоколу №27 Секретариата ЦК ВКП(б).

118. ф.17, оп.22, д.3470, л.58. Материалы 1 Тарнопольской облпартконференции.

119. ф.17, оп.22, д.3476, л.л.78-79. Протоколы бюро Тарнопольского ОК КП(б)У, январь-март 1940 года.

120. ф.17, оп.22, д.3429, л.л.72-73. Протоколы бюро Станиславского ОК КП(б)У, февраль-апрель 1940 года.

121. ф.17, оп.3, д.1020.л.7. Протокол Политбюро ЦК ВКП(б) №13, пункт 30-гс.

122. ф.17, оп.22, д.2965, л.119. Протокол №18 политбюро ЦК КП(б)У, пункт 314-оп.

123. ф.17, оп.22, д.196, л.л.164, 165. Протоколы №№114-118 бюро ЦК КП(б)Б, пункт 75.

124. ф.17, оп.3, д.1021, л.39. Протокол №14 Политбюро ЦК ВКП(б), пункт 123-гс.

125. ф.17, оп.22, д.230, л.64. Протоколы пленумов Белостокского ОК КП(б)Б, апрель-октябрь 1940 года.

126. ф.17, оп.22, д.233, л.л.203, 204.Протоколы бюро Белостокского ОК КП(б)Б, январь-март 1940 года.

127. ф.17, оп.22, д.342.л.л.15.16. Протоколы пленумов Пинского ОК КП(б)Б, апрель-октябрь 1940 года.

128. ф.17, оп.22, д.347, л.40. Протоколы бюро Пинского ОК КП(б)Б, июль-август 1940 года.

129. ф.17, оп.22, д.3022, л.л.53-56. Протоколы пленумов Волынского ОК КП(б)У, апрель-октябрь 1940 года.

130. там же, л.66.

131. ф.17, оп.22, д.3472.л.л.77, 78. Протоколы пленума Тарнопольского ОК КП(б)У, декабрь 1940 года.

132. ф.17, оп.22, д.3470, л.53. Материалы 1 Тарнопольской облпартконференции.

133. ф.17, оп.22, д.3112, л.14. Протоколы пленума Дрогобычского ОК КП(б)У, апрель 1941 года.

134. ф.17, оп.22, д.3432, л.128. Протоколы бюро Станиславского ОК КП(б)У, август-октябрь 1940 года.

135. ф.17, оп.22, д.3272, л.л.190, 191. Протоколы пленума Львовского ОК КП(б)У, апрель-ноябрь 1940 года.
http://oun-upa.org.ua/articles/philippow.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:25 | Повідомлення # 4
Іван Білас

ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ 1917-1953 рр.

БОРОТЬБА З НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИМ РУХОМ

[ Альманах «Гомону України», 1994 рік. Накладом і друком Видавничої Спілки «Гомін України», 140 Bathurst Street, Toronto, Ontario, Canada, M5V 2R3. ]

Іван Білас, кандидат юридичних наук, докторант Української Академії юридичних справ, полковник, науковий консультант Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю, член проводу Спілки офіцерів України. Автор монографій, праць та статтей з проблематики історії держави та права України, дослідник діяльности репресивно-каральної системи тоталітарного режиму большевицької державности.

Автор монографії „Червоний терор в Україні: 1917-1950 рр. (репресивно-каральний механізм радянського режиму тоталітаризму у боротьбі з національно-визвольним рухом)", яка появилася у 1993 році в Україні.

* * *

Протягом тривалого часу в історіографії історії України тема про боротьбу репресивно-карального апарату тоталітарного совєтського суспільства з національно-визвольним рухом в Україні у 1917-1953 рр., яка десятиліттями проводилась методами червоного терору, започаткованого жовтневим большевицьким переворотом, була практично недоступною для дослідників минулого, оскільки пов'язані з нею документи, вкриті численними застережливими грифами, постійно перебували на збереженні в різноманітних „спецхранах" та „спецархівах".

Породжена соціяльною системою у формі большевицької державности жорстокість, вузькоклясове світосприймання, нетерпимість до будь-якого інакомислення значною мірою знецінили норми загальнолюдської моралі, привели до непоправних деформацій соціяльної свідомости. За таких умов створений і випробуваний в роки громадянської війни репресивно-каральний апарат з часом не лише не згортався, а навпаки — розгалужувався, зростав та вдосконалювався, набуваючи нових, значно ширших функцій.

Логічне підтвердження цього знаходимо у матеріялах Дванадцятої Всеросійської конференції РКП(б), яка відбулася у 1922 р.: „Репресії, які неминуче не досягають мети, будучи спрямовані проти кляси, що піднімається (як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти нас), диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про придушення тих відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них пролетаріятом позиції".1

Цілком очевидно, що в першій половині 20-х років вістря репресивно-карального механізму було спрямоване перш за все проти безпосередніх опонентів РКП(б), активних учасників тих політичних партій і сил, які діяли в Україні на зламі історичних епох та боролись за власну національну державність. Об'єктом репресій в цей період стали також прибічники „білого" руху, громадяни, які з різних причин служили в збройних формуваннях, організаціях та установах Центральної Ради, гетьманського режиму, Директорії, в часи буття УНР. Вже це без будь-якої додаткової перевірки служило приводом для арешту та репресій.

Цій же меті, безперечно, сприяла діяльність утвореної за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 28 жовтня 1922 р. Комісії для боротьби з буржуазною ідеологією. Вже сам факт залучення до неї голови ДПУ УССР Манцева не потребує додаткових коментарів.2

Необхідно взяти до уваги, що особи, які потрапляли в поле зору органів ДПУ з політичних міркувань, не випадали з нього протягом всього свого життя. Як визнав у 1925 р. прокурор Верховного Суду П. Красиков, „ ... через Особливу нараду повинні проходити справи щодо так званих „переглядів" — по відношенню до політиків, термін яких закінчився і необхідно давати нові обмеження. Підставою для такого заходу соціяльного захисту служить не новий злочин, а переконання, що ця особа може його здійснити, оскільки вона за особистими своїми якостями є надто активною... Таким чином, цілком природно створюється певне коло осіб, що знаходяться у віданні ОДПУ".3

Репресії большевиками розглядалися також як один з основних дійових засобів у боротьбі з релігією. Ставши на шлях політики державного атеїзму, советська влада широко користувалася різноманітними методами — від закриття молитовних будинків до організації відкритих судових процесів над священнослужителями.

В першій половині 20-х років значною мірою посилився тиск на українську інтелігенцію — головного носія знань і культурних традицій народу. Таким чином політичне керівництво тоталітарного суспільства намагалося спрямувати її на шлях співробітництва з совєтською владою.

Нищівний удар був нанесений по науковій інтелігенції. Численні реорганізації наукових установ, вищих навчальних закладів, як правило, супроводжувались принизливими для людської гідности перевірками політичної благонадійности та чистками. Восени 1923 р. ЦК КПБ(б)У настійно рекомендував Народньому комісаріятові УССР при проведенні чисток неухильно керуватися клясовим принципом, „розвантажити" вищі навчальні установи від „ворожих антисоветських і спекулятивних елементів".4

Під тиском політичних репресій перебували також численні культурно-просвітницькі організації, що мали яскраво виражене національне забарвлення. Зокрема, політичним керівництвом розглядалися як націоналістичні організації „Просвіти", що відігравали винятову ролю у розповсюдженні знань, кращих багатовікових традицій української культури. 12 липня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову „Про Просвіти", в якій ставилося завдання їх „одержавлення", а в разі неможливости — ліквідації. Як проходив цей процес, свідчить той факт, що до 1923 р. кількість „Просвіт" скоротилась в дев'ять разів.5

В другій половині, особливо в кінці 20-х років, репресивні заходи проти української інтелігенції значно посилилися. При цьому вище політичне керівництво большевицької неоімперії впровадило у повсякденну практику діяльности карального апарату використання провокацій та інсинуацій для нагнітання серед населення атмосфери суцільної гістерії, спрямованої на боротьбу з так званим „шкідництвом" та широким спектром дій, що кваліфікувались як „контрреволюційні злочини".

Ніякі юридичні норми, ніякі моральні принципи не бралися до уваги при складанні сценаріїв гучних політичних спектаклів, авторами яких являлись керівники ВКП(б), що перебували у Москві.

Головним дириґентом подібних спектаклів був сам „великий вождь народів", що уважно слідкував за ходом пропаганди їх наслідків в трудових колективах, на підприємствах, в організаціях та установах, попереджаючи про те, що „шкідництво буржуазної інтелігенції є одною з найбільш небезпечних форм опору соціялізмові".6

На рубежі 20-30-х років заведений большевиками механізм репресій набирав свої нові оберти. Його нищівну силу, зокрема, відчуло на собі українське селянство. Надзвичайні заходи у відношенні до нього почали застосовуватись з січня 1928 р. в процесі хлібозаготівель. Та особливої жорстокости репресії набули в період так званої „суцільної колективізації", покликаної докорінно змінити соціяльну психологію селянства, перетворити його в клясу, чия виробнича діяльність піддавалася б прямому регулюванню з боку тоталітарної держави.

Вже вкінці 1929 — на початку 1930 років за рішенням місцевих органів влади почали здійснюватися заходи для виселення за межі краю найбільш заможних селян з конфіскацією їх особистого майна. Правову основу під ці дії підвела спільна постанова ЦВК СССР та РНК СССР від 1 лютого 1931 р. „Про надання крайовим (обласним) виконкомам і урядам автономних республік права виселення куркулів з меж районів суцільної колективізації сільського господарства".7

Проведення подібних операцій мало свою, далеко не завжди зрозумілу з точки зору здорового глузду та правових норм, реґляментацію. Так, особи, віднесені до категорії куркулів, поділялися на три основні групи. До першої зараховувався так званий контрреволюційний актив — працьовиті селяни, що були большевицькою ідеологією названі куркулями, які активно протидіяли організації колгоспів, втікали з постійного місця проживання і переходили на нелегальне становище. До другої групи включали найбільш заможних селян, місцевих авторитетів, що являли собою економічну основу національно-визвольного руху опору на селі. Третя група включала в себе решту найбільш заможних селян, а також середняків, бідняків і навіть наймитів, що отримали ярлик ворогів совєтської влади.

Відповідно до визначених категорій відносились і покарання. Як правило, голів заможних селянських сімей, зарахованих до першої групи, заарештовували і їх долю вирішували „спецтрійки" у складі представників каральних органів ОДПУ, місцевих партійних органів та прокуратури. Розкуркулених селян з другої групи, а також членів сімей з першої — виселяли у віддалені райони імперії. Осіб, віднесених до третьої групи, частіше переселяли в межах области чи краю.8

На сьогоднішній день, на жаль, ще немає абсолютно повних і достовірних даних про наслідки репресій серед селянства. Тому привертають увагу наукові розвідки московського дослідника В. Земскова. Його підрахунки, здійснені на основі матеріялів НКВС-НКДБ-МДБ-МВС СССР, свідчать про те, що в 1930-1931 рр. з України було виселено 63,817 сімей. З них у Північний край — 19,658, за Урал — 32,127, у Західній Сибір — 6,556, у Східній Сибір — 5,056, у Якутію — 97, на Далекий Схід — 323 сім'ї.9

Становище спецпереселенців було надзвичайно важким. Так, звертає на себе увагу довідка Верховного Суду СССР, підготовлена у 1931 р. після суцільного обстеження Наримського краю. В ній, зокрема, говорилося, що „ ... у більшості районів краю спецпереселенці у господарському відношенні влаштовані незадовільно... Житлове будівництво своєчасно розпочате не було. В наслідок цього у ряді селищ становище з житлом вкрай загострилося і переселенці на початку зими опинилися в куренях та землянках, не захищених від холодів та дощів. Це становище погіршується ще незабезпеченістю теплим одягом і взуттям більшости переселенців. Майже всі поселення, розташовані на великій відстані від водних шляхів, до кінця навігації продовольством забезпечені не були... Мережа медпунктів абсолютно недостатня. В наслідок цього спостерігається висока смертність серед осіб похилого віку та дітей. Так, по Порабельській комендатурі протягом літа (1931 р.) до 1 вересня померло 1,375 осіб. З них — 1,106 дітей. По Середньо-Васьюгівській комендатурі з моменту розселення спецпереселенців по 1 вересня померло 2,158 осіб, або 10.13 відсотків від загальної кількости".10 Подібною була трагічна картина і по інших районах.

Разом з тим жорстокі каральні заходи репресивного апарату для придушення руху опору та національної самосвідомости українського населення, як видно з документів вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади та державного управління совєтської імперії, не давали жаданого ефекту. Опір селянства аграрній політиці посилювався, набуваючи найрізноманітніших форм — від невиходів на роботу до відкритої непокори совєтській владі, що органічно не сприймалась хліборобами. Широкого розмаху набули такі форми протесту, як приховування зерна, псування сільськогосподарського реманенту тощо.

Особливо активізувалися виступи селян в період хлібозаготівельної кампанії 1932 р. Про численні прояви „правоопортуністичних настроїв" доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіорові голова ДПУ УССР С. Реденс. Не міг, зокрема, керівник республіканської партійної організації не ознайомитись з виступом кандидата в члени партії, члена сільської ради на пленумі Ленінської сільської ради Білозерського району Дніпропетровської области, який, критикуючи районних керівників та їх запопадливість у проведенні хлібозаготівель, заявив: ,,Ви захищаєте свої партійні квитки, але все рівно за цю хлібозаготівельну кампанію ваші партквитки полетять, бо плян нереальний, хіба що будете людей заготовлювати в хлібозаготівлю. Все рівно доведеться селянству помирати голодною смертю, і якщо це так, то ви заздалегідь готовте собі могилу, оскільки без цього не обійдеться. Видно, що у влади знаходяться контрреволюціонери, або просто безголові, які виробляють пляни так, щоб їх неможливо було виконати, і тим самим підбурюють проти себе народ".11

За таких умов вище партійно-політичне керівництво та уряд країни не найшли іншого шляху, як посилити репресивні заходи, в серпні 1932 р. ЦВК СССР схвалив Закон „Про зміцнення соціялістичної власности", власноручно написаний Й. Сталіним. Дещо пізніше, 8 вересня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні розглянуло і затвердило текст інструкції для Верховного Суду СССР, прокурора Верховного Суду СССР та ОДПУ щодо проведення цього закону. Вражає те, що навіть за незначні злочини вона передбачала вищу міру покарання. При чому при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги соціяльне походження звинувачених.12 Як свідчать документи, лише в перший рік застосування цього закону було засуджено близько 300 тис. громадян. З них, близько 5 відсотків до розстрілу, а 55 відсотків до десяти років позбавлення волі.13

В контексті рішень, прийнятих правлячою верхівкою большевицької партії совєтської імперії, слід розглядати і директивно-репресивні заходи її прислужниці — ЦК КП(б)У, проведені восени 1932 р. Адже саме політичне керівництво УССР рекомендувало Державному політичному управлінню України „проведення масової операції по нанесенню оперативного удару по клясовому ворогові". Основна мета операції, як з'ясувалося, полягала у виявленні „контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель та інших господарсько-політичних заходів".14

На виконання директиви ЦК КП(б)У 19 листопада 1932 р. була проведена нарада начальників обласних відділів ДПУ України, на якій грунтовно обговорювались оперативні пляни проведення такої операції по кожній з областей. Відповідно до них передбачалось заарештувати 3,425 громадян. З них, по лінії „української контрреволюції" — 1,180, по „білій контрреволюції" — 247, по польській контрреволюції — 341, по „національній контрреволюції" — 540, по „сільській контрреволюції" — 812, по „церковниках та сектантах" — 420, по „контрреволюційних групах промисловости" — 63, по „шкідництву в сільському господарстві" — 135".15 Загалом операція мала охопити 243 райони Української ССР.16

На думку голови ДПУ УССР С. Реденса, складність та масштабність операції вимагала мобілізації зусиль не лише підвідомчих органів репресивно-карального апарату. Тому він 22 листопада 1932 р. звернувся до ЦК КП(б)У з проханням „...політбюро затвердити накреслені заходи і одночасно дати вказівки обласним партійним комітетам про посилення партійної та совєтської роботи, без чого... заходи не будуть мати належного та необхідного... результату".17

Голова ДПУ УССР С. Реденс ніскільки не сумнівався у підтримці ЦК КП(б)У, адже тільки репресивно-каральна система забезпечувала нічим не обмежену владу большевиків шляхом державного ціленаправленого терору, стверджуючи тоталітарний режим на території поневоленої України. Так, лише в листопаді 1932 — січні 1933 рр. органи ДПУ „ ... ліквідували 1,208 „контрреволюційних колгоспних" груп, заарештували 6,682 особи".18

Аналізуючи причини, хід та масштаби репресій в Україні, необхідно зазначити, що з 1934 р. розпочинається своєрідний етап перегрупування сил, удосконалення репресивного механізму, політичного та юридичного обґрунтування дальших, ще більш маштабних за рамками та трагічних для українського народу за наслідками політичних репресій. Підтвердженням цього може служити реорганізація репресивно-каральної системи.

Так, постановою ЦВК СССР від 10 липня 1934 р. був утворений Народній комісаріят внутрішніх справ СССР (НКВС СССР), який перебрав на себе керівництво міліцією, карним розшуком, пожежними частинами, органами запису актів громадянського стану, картографією, виправно-трудовими установами тощо. Принципово новим стало включення до нового народнього комісаріяту ОДПУ, яке після реорганізації перетворилося у Головне управління державної безпеки НКВС СССР. У відповідності з прийнятими рішеннями у складі наркомату внутрішніх справ діяла Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ, якій надавалося право виносити вироки щодо ув'язнення у виправно-трудові табори, заслання, вислання на термін до 5 років або вислання за межі СССР.19

Таким чином, внаслідок проведеної реорганізації у складі центральних органів червоної імперії вперше в історії з'явилося відомство, яке сконцентрувало в своїх руках практично всю повноту адміністративно-політичних та репресивно-каральних функцій, мало прикордонні та внутрішні війська, а також воєнізований склад центральних і місцевих установ органів внутрішніх справ.

Аналізуючи законодавчі і нормативні акти, відомчі інструкції, можна простежити основні етапи формування совєтських репресивно-каральних органів, функції яких повною мірою розкрилися в другій половині 30-х років.

Так, у правозастосувальних та правоохоронних органах (суд, прокуратура, НКВС, що фактично ніколи не виконували суто правоохоронних функцій, являючись складовими репресивної системи) з початку 30-х років почали формуватися спеціяльні підрозділи, зорієнтовані на придушення „будь-якого інакомислення і протесту, ліквідацію або ізолювання потенційних політичних противників, а також на постійне поповнення армії примусової праці".

В цей період також спостерігається відосіблення і обмеження прокурорського нагляду у боротьбі з так званими „контрреволюційними злочинами". В його структурі в особливому порядку створюються прокуратури військ НКВС, а також у справах спеціяльної підсудности в обласних, крайових та республіканських прокуратурах.

У 1934 р. для розбору справ, пов'язаних з „контрреволюційними злочинами" у складі Верховного Суду СССР, Верховних Судів союзних та автономних республік, крайових, обласних та окружних судів організовуються спеціяльні судові колегії, які розглядали справи без народніх засідателів, тобто з участю головуючого і двох членів суду.20

Але, як виявилось, період перегрупування сил тривав зовсім недовго. Новий період в кривавому літописі большевицьких репресій ознаменувало собою вбивство в листопаді 1934 р. С. Кірова, яке було використане вищим політичним керівництвом совєтської імперії для розгортання масового пляномірного терору проти політичної опозиції. Вже 1 грудня 1934 р. за ініціятивою Сталіна шляхом опитування була прийнята відома постанова ЦВК СССР, яка зобов'язувала слідство вести справи у підготовці і здійсненні терористичних актів прискореним порядком, судові органи — не приймати до розгляду клопотання про помилування, а НКВС — приводити виконання вироків до вищої міри покарання негайно.

Завдяки „большевицькій революційній пильності" у Києві в найкоротші строки була викрита „українська група терористів". 18 грудня 1934 р. преса оголосила вирок Виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СССР у Києві, очолюваної горезвісним В. Ульріхом. Вирок не залишив ніяких надій. З 37 осіб (українських письменників, політичних діячів, мистців) було засуджено до розстрілу двадцять вісім.21

На початку грудня 1934 р. репресивними органами НКВС УССР були проведені арешти у справі так званої „контрреволюційної боротьбистської організації". Сфабриковану справу боротьбистів розглянула Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СОСР під головуванням В. Ульріха 27-28 березня 1935 р. Сімнадцять осіб, серед яких — О. Полоцький, М. Любченко, Г. Єпік, В. Поліщук, С. Семко-Козачук, Ю. Мазуренко, Д. Кудря, Л. Ковалів, М. Куліш, В. Вражливий, В. Підмогильний, Є. Плужник, А. Панів, В. Штангей, П. Ванченко, Г. Майфед, О. Ковінька — були засуджені до різних термінів позбавлення волі.22

Досить активно у відкритті „ворожих елементів" працювали місцеві репресивно-каральні органи, в тому числі обласні управління та районні відділи НКВС. Статистика, наведена Ю. Шаповалом, свідчить про те, що в другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року кількість справ, розглянутих спецколегіями обласних судів, набагато збільшилась. Майже традиційним було звинувачення засуджених у „контрреволюційній та троцькістській агітації".23

Разом з тим маштаби репресій, які вже і на той час досягали свого апогею, явно не влаштовували вождів большевицької партії. Саме цим можна пояснити шифровку, направлену 25 вересня 1936 р. з Сочі до Москви за підписами Сталіна та Жданова: „Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою справою призначення т. Єжова на посаду народнього комісара внутрішніх справ. Ягода явним чином опинився не на висоті у справі викриття троцькістсько-зінов'євського бльоку. ОДПУ запізнилося з цією справою на чотири роки. Про це говорять усі партійні працівники і більшість обласних представників НКВС". Дещо пізніше це знайшло своє відображення в рішеннях лютнево-березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП(б).

Необхідно зазначити, що Сталін не просто слідкував за ходом чергової вакханалії, а й всіляко стимулював її своїми „мудрими" зауваженнями, порадами, побажаннями. Зокрема, саме він покликав до життя ту масу колективних та індивідуальних доносів, які скалічили долі мільйонів громадян. Так, влітку 1937 р. Сталін без будь-яких застережень висловив незадоволення недостатньою кількістю сигналів з місць, що призвело, на його думку, до втрати пильности, вимагав ретельної перевірки таких сигналів, визначаючи, що коли „ ... в них буде правди хоча б на п'ять відсотків, то і це хліб".24

В умовах розгортання масової кампанії боротьби з „клясовими ворогами" відповідні вимоги висувалися перед репресивно-каральними органами НКВС. Їх працівникам постійно втлумачувалась теза про ту виняткову місію, що покладена на них в переломовий для країни період. Характерним у цьому відношенні є виступ народнього комісара внутрішніх справ СССР М. Єжова в 1937 році на прийнятті-бенкеті з нагоди нагородження чекістів урядовими нагородами: „...ми повинні зараз так виховати чекістів, щоб це була тісно спаяна і замкнута секта, безумовно виконуюча мої вказівки..." Розвиваючи думки свого шефа, його заступник Фриновський так наставляв керівників місцевих органів НКВС: „Ми повинні показати ЦК, що ми рятуємо країну від контрреволюційної небезпеки".25

У відповідності з поставленими завданнями удосконалювався і репресивний апарат. Так, в процесі проведення акцій у відношенні широких верств населення, що були зараховані до категорії „ворогів совєтської влади", наказом НКВС СССР від 30 липня 1937 р. були утворені республіканські, крайові, обласні трійки для розгляду справ на вказаних осіб, що поділялися на дві категорії. До першої належали „найбільш ворожі елементи", що підлягали розстрілові. До другої — всі останні, які мали бути ув'язнені на термін 8-10 років.

Цим наказом затверджувався персональний склад трійки, до яких входили народні комісари внутрішніх справ, начальники обласних, крайових управлінь НКВС, секретарі ЦК компартій союзних республік, крайових та обласних комітетів партії, республіканські, крайові та обласні прокурори.26

Списки осіб, які підлягали репресіям, у відповідності з наказами НКВС ООСР від 11 серпня 1937 р. та 20 вересня 1937 р. розглядалися також „двійками" у складі народніх комісарів внутрішніх справ республіки чи начальників обласних управлінь НКВС спільно з прокурорами республіки чи областей. Існував також порядок розгляду справ без виклику звинувачуваних та свідків до суду так званою „вищою двійкою" з участю голови Верховного Суду СССР та прокурора СССР. Постанови цього органу могли відмінятися лише пленумом Верховного Суду СССР.

Одночасно директиви Прокуратури СССР орієнтували місцеві репресивно-каральні органи на більш широке використання такого позасудового органу, як особлива нарада у складі НКВС СССР, куди належало направляти „справи за якими немає достатніх документальних даних для розгляду в судах".27

Таким чином, у 1937 р. репресивний апарат являв собою розгалужений і злагоджений механізм, зорієнтований на масовий характер каральних заходів. Нехтування юридичними нормами, спрощення процедурних питань перетворювали його в грізну і в той же час безконтрольну зброю політичної системи тоталітаризму.

За всі роки буття совєтської імперії абсолютні цифри репресій приховувались від дослідників та широкої громадськости. Недавно відкриті та доступні на сьогодні певні архівні фонди Служби Безпеки України (колишньої філії КҐБ СССР в Україні), дають можливість внести ясність в це суперечливе питання, дати відповідь про маштаби та спрямування репресій в Україні.

Як свідчить статистична звітність репресивно-каральних органів, в 1935 р. в Україні було заарештовано 24,934 громадян, в 1936 — 15,717, в 1937 — 159,573, в 1938 — 108,006. Таким чином, в 1937-1938 рр. (пік репресій) було заарештовано 267,579 громадян.28 Із вказаної кількости останніх двох років засуджено 197,617 громадян (за шпигунство — 25,627, зраду батьківщини — 1,487, терор — 5,193, диверсії — 13,996, шкідництво — 7,731, повстанську контрреволюційну діяльність — 99,822, контрреволюційну агітацію — 22,315, інші злочини — 18,903. При чому потрібно взяти до уваги, що з другої половини 1938 р. у статистичній звітності НКВС УССР характер злочинів не враховувався).29

Протягом 1937-1938 рр. в Україні до вищої міри покарання було засуджено 122,237 громадян; на 25 років тюремного ув'язнення — 21, на 20 років — 33, на 15 — 99, на 10 — 3,758, на 5 — 119, на 25 років виправно-трудових таборів — 15, на 20 — 49, на 15 — 92, на 10 — 61,609, на 5 — 4,848, на 3 — 2,213; на заслання і вислання за межі СССР — 209; на заслання в межах СССР — 1,034; на вислання з прикріпленням — 32; інші міри покарання — 590. Звільнено з-під варти — 658 громадян.30

Репресії 1937-1938 рр. в Україні мали свої певні етапи і закономірності. На першому етапі (кінець 1936 р. — перша половина 1937 р.) маховик репресивного механізму лише набирав необхідних обертів. В цей період в Україні було заарештовано 10,901 громадянин. З них 264 (3.4 відсотки) були засуджені до вищої міри покарання, понад 400 — виправдано.31

Особливого розмаху набувають репресії в другій половині 1937 р., коли у відповідності з директивами НКВС СССР та НКВС УССР було проведено цілий ряд операцій, спрямованих на вилучення „контрреволюційного елементу".

4 липня 1937 р. народній комісар внутрішніх справ СССР М. Єжов направив у всі підлеглі органи телеграму число 11926, якою наказував:

„Всім начальникам НКВС та начальникам УНКВС країв та областей. З отриманням цього візьміть на облік всіх в вашій області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслання, всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії: 1) найбільш ворожих елементів, що підлягають арештові і розстрілові в порядку адміністративного проведення справ через трійки; 2) менш активних, але все ж ворожих елементів, що підлягають висланню в район за вказівкою НКВС СССР.

До 8 липня 1937 р. телеграфом повідомте мені кількість осіб першої і другої категорій з визначенням окремо куркулів та кримінальних злочинців. Про час операції та порядок проведення вказівки дам додатково.

Єжов".32

Вказана операція розпочалася 1 серпня 1937 р. і проводилась у надзвичайно великих маштабах. Вже напередодні НКВС СССР встановив НКВС УССР норму на арешт та вислання 28,800 громадян зазначених вище категорій. З них першої категорії (розстріл) — 8,008 громадян; другої (вислання) — 20,000.33

Та навіть цих „контрольних цифр" для репресивно-каральних органів НКВС УССР виявилось замало. Тому до кінця 1937 р. народній комісар внутрішніх справ республіки Леплевський тричі (5, 25 вересня та 11 грудня) звертався до НКВС СССР про встановлення додаткових норм для цієї операції. Його клопотання було підтримане центральним репресивним апаратом, внаслідок чого були встановлені такі остаточні ліміти: першої категорії — 26,150 осіб, другої — 37,800, разом — 63,950 осіб, або втричі більше, ніж було передбачено.34

Аналізуючи діяльність репресивно-каральних органів большевицької державности, необхідно зазначити, що виключною цинічністю, нехтуванням елементарних юридичних та моральних норм відзначався наказ НКВС ОССР від 15 серпня 1937 р., яким вимагалось при арештах зрадників батьківщини, право-троцькістських шпигунів арештувати їх дружин. Як і всі інші, цей наказ виконувався на місцях з особливою ретельністю.35

Однак, як свідчать документи, результати численних злочинних операцій аж ніяк не влаштовували керівництво НКВС. Тому 3 листопада 1937 р. Єжов направив у всі репресивні органи НКВС телеграму, в якій відзначалось, що операції щодо антисовєтських елементів проходять вкрай повільними темпами. Пропонувалось „формувати проведення операцій щодо вказаних категорій осіб. ... провести всі арешти і розглянути всі слідчі справи" і до 15 грудня 1937 р. представити підсумкову записку про те, „яких результатів ми досягли і які висновки для нашої роботи ми повинні зробити на майбутнє".36

Крім широкомасштабних загальносоюзних операцій в Україні в другій половині 1937 р. проводились масові незаконні арешти у відповідності з комплексом каральних заходів, розроблених народнім комісаріятом внутрішніх справ УССР.

На основі статистичних матеріялів НКВС УССР можна стверджувати, що в наслідок різноманітних загальносоюзних та льокальних репресивно-каральних акцій в другій половині 1937 р. в Україні було заарештовано 148,872 громадянина. З них засуджено 122,313 громадян (до розстрілу — 53,081).37

На початку лютого 1938 р. народнім комісаром внутрішніх справ Української ССР був призначений О. Успенський, злочинна діяльність якого ознаменувала собою новий етап у проведенні масових політичних репресій в Україні.

Представити нового народнього комісара приїхав до Києва сам народній комісар внутрішніх справ совєтської імперії М. Єжов. На оперативній нараді керівного складу НКВС УССР, проведеної з цієї нагоди, він охарактеризував всю попередню діяльність „як штукарство", удар по одинаках, вказував на відсутність роботи щодо викриття антисовєтського підпілля. Особливо незадоволеним залишився М. Єжов результатами викриття українського антисовєтського націоналістичного підпілля, польського, німецького і інших контрреволюційних центрів, що „призвело до наявності в Україні значної кількости петлюрівських, махновських, білогвардійських та інших антисовєтських кадрів".38

Виключною маштабністю відзначалися в першій половині 1938 р. репресивні заходи НКВС УССР для ліквідації кадрів „широкого підпілля Українського націоналістичного центру". За задумом авторів цієї чергової фальшивки до його складу входили підпільні центральні комітети УСД, УКП та УПСР, об'єднаних в „бльок українських демократичних партій". В процесі ліквідації націоналістичного центру лише за перше півріччя 1938 р. було заарештовано 24,233 особи.

За цей же період всюдисущий репресивний апарат НКВС наніс трагічний удар по „Польській організації військовій", її окружних комендатурах у Вінниці, Дніпропетровському, Одесі, Харкові, Кам'янець-Подільському, інших населених пунктах України. Ця чергова злочинна акція скалічила долі 12,366 громадян, при чому не лише польської національности.39

Пристрасть НКВС до викриття організованого та розгалуженого підпілля була очевидна. Практично всі 89,000 заарештованих в першому півріччі 1938 р. входили до організацій з чітко визначеною структурою та політичною спрямованістю.

На початку 1938 р. соціяльна напруга в країні, викликана нагнітанням атмосфери суцільної гістерії, нескінченою кадровою чехардою, масовими політичними репресіями проти руху опору поневолених совєтською імперією народів, досягла своїх крайніх меж. Аналітичні архівні матеріяли НКВС, СССР та УССР зафіксували наростаюче невдоволення населення внутрішньою ситуацією, діяльністю партійних комітетів, свавіллям та безконтрольністю репресивно-каральних органів. Розчавивши політичну опозицію фізично та морально, вирубавши, як це здавалося на перший погляд, будь-які паростки інакомислення, правляча большевицька еліта могла почувати себе більш спокійно. Що стосується відвертих та цинічних злочинів, які знівечили долю тисяч невинних громадян, то відповідальність за них вона була готова покласти на будь-кого, тільки не на себе. Таким чином, в політичний лексикон була знову введена заяложена теза про перегини, зловживання на місцях, відхилення від генеральної лінії партії.

В другій половині 1938 р. відновили свою пильність „трійки" в Україні, хоча до 13 травня вони вже повністю вичерпали відведені їм згори „ліміти" і засудили 36,000 громадян. Однак на цей період ще залишилось 22,272 заарештованих. Тому НКВС УССР клопотався перед своїм московським керівництвом про продовження дії „трійок" в Україні та дозвіл засудити за першою категорією ще 35,000 громадян.

Всі ці прохання були повністю задоволені. В червні 1938 р. в усіх обласних управліннях НКВС УССР затверджувався персональний склад „трійок", а у вересні злочинний конвеєр був вже на повному ходу. З архівних матеріялів довідуємося, що з 19 вересня до 14 жовтня 1938 р. „трійками" УНКВС було засуджено 26,476 громадян, з них за першою категорією — 22,508, за другою — 3,968 громадян.40

Після анексії території Західньої України, Північної Буковини і Бесарабії та поширення большевицької державности, увесь молох репресій був перенесений на населення цього краю, яке десятиліттями вело національно-визвольну боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу.

Основні зусилля репресивно-каральних органів тоталітарного совєтського суспільства були спрямовані на фізичне винищення підпілля ОУН та її збройного формування — УПА. При цьому пляномірно впроваджувались та використовувались підступні методи діяльности НКВС-НКДБ-МДБ у формі спеціяльних провокативних груп з метою спаплюження самої ідеї національно-визвольної боротьби українського народу. Вони супроводжувались масовими депортаціями населення у віддалені регіони імперії, цинічними діями МДС для знищення Української Греко-Католицької Церкви, що завжди відстоювала ідеали національної державности, про що автор детально розповів на сторінках згаданого наукового дослідження.

Сотні тисяч громадян України були репресовані каральним апаратом большевицької державности в роки Другої світової війни та у повоєнний час, коли репресії розглядалися як один із основних приводних пасів внутрішньої політики совєтського тоталітарного суспільства. Лише смерть Сталіна, арешт Л. Берії та його поплічників дозволили зробити певні кроки на шляху до лібералізації заідеологізованого суспільства кратократії, але Україна й надалі продовжувала залишатись на колоніяльному становищі в складі советської імперії ще довгі роки комуністичної темряви.

Сьогодні ми повинні сповна засвоїти ці трагічні лекції нашої гіркої, сфальшованої історії, щоб в умовах розбудови національної державности український народ не повторив фатальних помилок попередніх поколінь, вкотре не дав себе ошукати і втратити Українську Державу, що здобута дуже дорогою ціною життя буйного цвіту її волелюбної нації.

------------------------------------------------------------------------

1. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К., 1989. — Т. 2. — С. 389-390.

2. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. — К., 1991. — С. 184.

3. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формирования — Вестник Московского университета. Серия. История. — М., 1989. — № 4. — С. 3-4.

4. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні. — С. 181.

5. Там же. — С. 180-181.

6. Сталин Й. — Собр. соч. — Т. 11. — С. 63-64.

7. Известия. — 1931. — 2 февраля.

8. Реабілітовані історією. АН України. — Київ-Полтава, 1992. — С. 13.

9. Земсков В. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). — Социологические исследования. — 1990. — № 11. — С. 3-4.

10. Щетинов Ю. Режим личной власти. — С. 26.

11. Архів Служби Безпеки України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 3. — Арк. 7. (Далі — АСБ України).

12. Там же. — Арк. 1.

13. Щетинов Ю. Режим личной власти. — С. 25.

14. АСБ України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 3. — Арк. 73.

15. Там же. — Арк. 74.

16. Там же. — Арк. 73.

17. Там же. — Арк. 100.

18. Там же. — Арк. 113.

19. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. — М., 1989. — С. 59.

20. Там же. — С. 62-63.

21. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. — К., 1990. — С. 182.

22. АСБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 8. — Арк. 27-28.

23. Сторінки історії Компартії України. — С. 183.

24. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. — С. 14.

25. Там же. — 23.

26. Там же. — С. 61.

27. Там же. — С. 61-63.

28. АСБ України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 312. — Арк. 3.

29. Там же. — Арк. 8.

30. Там же. — Арк. 9.

3

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:26 | Повідомлення # 5
Іван Губка

БОРОТЬБА ОУН-УПА В МОСКОВСЬКИХ КОНЦТАБОРАХ

Прояви сталінізму не відійшли зовсім у минуле, іх рецидиви зустрічаються скрізь і всюди: Афганістан і Тбілісі, Литва і Латвія, Карабах і Цхинвалі, Осетія і Придністров'я - і цьому немає кінця.

Але звідкіля і які джерела зродили оці темні людські діла ХХ-го століття? Відомо, що в наш час технічний поступ набагато швидше крокував, ніж розвиток збагачення духовності людини. І як наслідок, маємо поступову деградацію духовності, моралі, а це дало можливість грубій силі створити державні структури.

Ми знаємо, як працювала величезна тоталітарна машина "промывание мозгов" і нині, врешті-решт, почали усвідомлювати й не вірити в химерні ідеї. Ми не зовсім уявляємо, як це страшно і трагічно, адже товпа людей вихована в дусі атеізму, залишилася без будь-якої віри.

На грунті бездуховності, суцільної брехні, відсутності правових, державних постулатів прекрасно почуваються лише виконавці та прислужники, бюрократи та злодіі. Де нехтуються права людини, там йде зближення кримінальних злочинців з органами правопорядку.

Ми ті, що будують на багнах дороги,
Ми служим цементом тд пеня мета,
Кладуть нас під шпали, годять нами тами.
А замість імен - у нас лиш номера.

П. Сорока

Загальна непоінформованість, безправ'я породжують пасивного гвинтика. І коли почався великий комуністичний терор, цьому страхіттю не було спротиву як на волі, так і в таборах, де перебували мільйони невинно загнаних за колючі дроти. Нещасні вірили в систему соціалізму, випрошуючи ковток волі у свого ката. Абсолютна більшість була переконана, що його арештовано помилково, а всіх інших - так і треба. Люди не мали власної зірки - політичного переконання і непряму. Такі люди не були спроможні чинити опір тоталітарній структурі. Лише після війни, коли прийшли колишні члени ОУН-УПА, незакомплексовані большевицькою пропагандою, з ясним кличем "Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї!" і раб почав підніматися з колін.

Як відомо, до кінця 1947 року в Советськім Союзі не було окремо таборів для політичних в'язнів, а коли кримінальні злочинці і правові органи не вельми відрізнялися один від одного, то зрозуміло, що в таборах найбільш жорстоко обходились з політв'язнями. Адже на них лягав тягар подвійних знущань: з боку адміністрації і табірних прислужників (КАПО). І лише після організації спецтаборів політв'язні розпочали опір режимові. А створені були так звані "государственные лагеря": Воркута-Речлаг, Колима-Берлаг. Тайшет-Озерлаг, Мордовія-Дубровлаг, Казахстан-Песчлаг і Степлаг, Норильськ-Горлаг та інші.

Політв'язні ГУЛАГу почали усвідомлювати, що лише самозахист збереже іх від остаточного знищення. Одним з перших таких таборів можна назвати Кенгір. В 1949 році привезли великий етап зі Львова, в основному національно-свідому молодь і з перших днів "новоприбувшi" не дозволяли над собою знущатися. Адміністрація відреaгувала негайно. Кенгірська тюрма та БУР прийняли нових пожильців. Але вже був випущений джин з пляшки. Хочеться згадати добрим словом безстрашну молодь, як Горошко Євген, Пиж Іван, Горячий Степан, Курчик Микола, Саранчук, Музичук та багато інших. Частину з них вивезли в Спаськ, у "Долину смерті", про яку згадується в "Архіпелазі ГУЛАЗі" O. Солженіцина. В своїх спогадах Дмитрій Панін, московський інтелігент, у третьому номері журналу "Звезда" за 1991 р. пише: "Екібастуз 1951 рік. "Свыше пяти тысяч заключенных было сосредоточено в лагере. Начальство надумало разделить лагпункт пополам, выделив всех украинцев-бандеровцев. Так предполагали ослабить общий фронт и выследить руководителей". В тому ж році організують в управлінні Долінка (пос. Дубовка) біля Караганди концтабір, де звозили з інших таборів лише українців. На весь табір було лише два литовці. Це Риліс Томас та Вошкнвигюс Актакис. Як бачимо, скрізь наш брат українець тягнув важке ремство в захист людських прав.

Інта, "Північне сяйво"

Йшов грудень 1949 року, наближалося "всенародне торжество", 70-ліття Йосифа Сталіна. В "лагерних отделениях" спеціального політичного режиму табору "Мінлаг" на Інті траплялись поміж в'язнів наївні голови, які покладали надії на амністію з нагоди ювілею "батька народів". Що відноситься до українців, особливо "західняків" а також прибалтійців, то вони усвідомлювали марноту рожевих мрій, жорстокість комуністичної системи щодо жертв - в'язнів ГУЛАГу.

На початку вересня 1949 року в таборі N1 "Вузьке коло" таємничих в'язнів належало до законспірованого "мозкового центру" ймовірного повстання політв'язнів "Мінлагу" на Інті. Був розроблений мобілізаційний план повстання з усіма оперативно-тактичними варіантами для зв'язків з іншими таборами Інти. Табір N1 на той час нараховував 4560 в'язнів, з них - 60 відсотків були українці з усіх областей України. З останніх було сформовано три курені по 450 чоловік, а також рота смертників-добровольців з 30-ти чоловік, яку очолив Михайло Загоровський із Запоріжжя.

В мене немає змоги докладно описувати деталі підготовки, але керівництвом було ретельно вивчено уроки кривавого повстання влітку 1948 року на "стройке N501" вздовж залізниці Воркута-Лабитнанги. Кожний об'єкт Інти мав докладні схеми та характеристики. У грудні "координаційний комітет" і вся міжнаціональна організація разом з планом повстання набула кодової назви "Північне сяйво". Крім українських куренів, були сформовані роти: російські, литовські, латиські, білоруські.

Підготовка повстання була перервана 3-го лютого 1950 року при допомозі провокатора Лапіна Миколи Федоровича, котрого заздалегідь заслали з Москви. Почалося слідство. На щастя, провокатор Лапін не зумів довідатися, де знаходиться головний сховок, архів основних документів координаційного комітету так і української частини.

Слідство очолив начальник УМГБ полковник Желтяков - садист беріївського вишколу, а "наглядав" за справою прокурор Мінлагу Шапіс.

15 жовтня 1950 року на Інті в клубі військ МВС відбувся закритий процес над 31 в'язнем, котрий тривав 10 днів. 26 жовтня 1950 року зачитали вирок: 11 отримали розстріл, 15 засуджено до 25/5 років особливих режимних таборів.

Хочу назвати список розстріляних:

1. Братусь Петро Володимирович - українець з-під Борислава.

2. Бригів Анатолій Павлович - українець з Лебедина.

3. Добровольський Михайло Олексійович - українець з м. Бжевська.

4. Загоровський Михайло - українець з Запоріжжя.

5. Кашуба Адам Андрійович - українець з Житомирщини.

6. Лихінін Олександр - українець зі Львова.

7. Павлов Георгій Тимофійович - росіянин зі Ставрополя.

8. Писанко-Лиссанко Костянтин Федорович - українець із Закарпаття.

9. Романчук Юліан Володимирович - білорус із західної Білорусії.

10. Романов Петро - росіянин з Ленінграда.

11. Рутковський Валерій Павлович - білорус із Бобруйська.

А 27 червня 1950 року Військова колегія Верховного Суду переглянула справу N401 і не знайшла в діях злочину, оскільки в'язні були поставлені в стан крайньої необхідності захисту і самооборони свого людського існування від глуму та сваволі.

Усіх було реабілітовано, в тому числі всіх розстріляних.

Норильськ, 1953 рік

Йшов 1953 рік. Норильський ГОРЛАГ ("государственный особо режимный лагерь") існував своїм життям. Губернатор півострова Таймир був генерал Семенов, замінивший на цьому посту такого ж сатрапа Панікова. Всі роботи економічного комплексу Норильська виконували в'язні. Вони добували вугілля, руди, будували місто, обслуговували ТЕЦ, вибудували гігант кольорової металургії комбінат їм. Завенягіна. З тих країв політв'язнів не вивозили на велику Землю, а залишали на вічне поселення. У 1952 році в Норильськ привезли з Караганди великий етап і розпорошили його по всіх таборах. Це було зроблено для того, щоб в Норильських таборах зліквідувати дух опору, що зародився і зріс в концтаборах Карлагу.

Але, як показала практика, ці заходи мали зворотний результат: в'язні усвідомили, що можуть змагатися за своє існування.

А все почалося так: після смерті "батька народів" повіяло надією, та й сама адміністрація в якійсь мірі загубила запал, а це, як наслідок, використали в'язні. Причину вибуху створила одна автоматна черга, якою вбито молодого в'язня з Волині Ковальчука. В короткому докладі неможливо охарактеризувати, як все відбулося. Зупинився Норильськ, як називали Норильськ-40, тобто 40 тисяч в'язнів відмовилось працювати. Це політичні концтабори. Зони каторжан: жіноча, 4, 5, Медведка, Каеркан та інші. Створений був комітет і висунуті вимоги:

- переглянути всі справи;

- звільнити малолітніх;

- дозволити побачення з рідними;

- дозволити частіше писати листи, а не лише два листи на рік;

- скоротити робочий день;

- зняти номери;

- не закривати на ніч бараків.

Зону негайно оточили в два ряди війська НКВД і почалися різні провокаційні обіцянки. В багатьох місцях прорізали дроти, зробили вихід і через репродуктори зверталися, щоб виходили. Звернення було на зразок:

"Виходите, не слушайте кучки бандеровцев. Это люди без роду и племени" тощо.

Але цьому ніхто не вірив. На 14 добу приїхала московська комісія, в яку входили начальник конвойних військ СРСР генерал Сіров та інші високопоставлені чиновники. В результаті переговорів з представниками в'язнів було задоволене деякі вимоги, а саме:

- дозволити побачення;

- писати два листи на місяць:

- носити волосся;

- вирішили відправити всіх інвалідів та немічних на "материк";

- не притягати до відповідальності членів комітету;

- зняти номери;

- зняти дві години робочого часу (робочий день до 10 годин);

- поставити питання про перегляд справ;

- а також дали слово, що ніколи не будуть притягати до відповідальності за страйк.

На цьому, в основному, досягнуто згоди. Але по від'їзді комісії, не пройшов місяць, як почали саджати в ізолятор і вивозити в невідомому напрямку найбільш активних в'язнів. Тоді було поставлено вимогу перед адміністрацією повернути друзів, інакше буде оголошено загальний страйк. Друзів не повернули і тоді повторно застрайкували всі зони. Каторжна зона поставила додатково вимоги: "Воля або смерть".

Знову зупинилося економічне життя Норильська тим разом на 12 днів, після чого в 5-ту зону ввели військо і застосували зброю. Автоматними чергами вбито насмерть 76 чоловік і більше 300 поранено, а всього в Горлазі вбито біля 800 чоловік (це за загальними даними, архіви мовчать). Почалася вакханалія військ НКВД. Над в'язнями знущалися лише за те, що приїхали з Караганди, наче б вони прибули самочинно. В'язнів звозили на виселок "Надежда", де зібралося біля тисячі чоловік і через кілька тижнів їх завантажили в баржу і відправили кого куди: на Колиму, Іркутський та Володимирський централи.

Треба завважити, що в решті зонах каторжани стояли на своєму і там теж застосовано зброю: було 152 вбитих, скільки ранених - невідомо. В каторжній зоні комітет очолив Гуль (родом з Луцька).

Так 1 липня 1953 року - день кривавого розстрілу політв'язнів Норильська назавжди ввійшов в історію руху опору політв'язнів ГУЛАГу. Рік пізніше, 1 липня 1954 року борці опору Норильська, Воркути та інших місць ув'язнення, які перебували на особливому режимі на 5-ому лагпункті Озерлагу (Іркутська обл.) відправили Богослужби в день річниці загибелі своїх друзів і поклялися бути вірними іх пам'яті.

Літом 1953 року на Воркуті,

подібно, як і в інших місцях ув'язнення, вирував гнів політв'язнів через те, що після смерті "Великого Сатрапа" у іх житті не сталося ніяких полегшень. Стихійно виникли страйки на кількох шахтах.

В 20-х числах липня 1953 року на Воркуті в таборі N2 вибухло повстання. Туди прибув етап 300 чоловік з концтабору Екібастуз, де раніше відбувся страйк, в якому загинуло близько 50 чоловік. Екібастузці відмовилися вийти на роботу раніше закінченого часу карантину і як опір табірному начальству розпочали страйк. На базі цих 300 політв'язнів виникла нова група, був створений страйком і 22 липня 1953 року розпочався Генеральний страйк. Очолив страйк українець Юрко Левада, членом ради від прибалтів - Генріх Яскунас, від кавкуазських і азіатських народів - чечен Анатолій Мусаєв, від поляків і осіб без громадянства - поляк Фелікс Кінзерський та німець Йоган Урвіх.

Група в'язнів-юристів розробили меморандум з політичними і соціальними вимогами, які включали 16 вимог, в тому числі:

- перегляд всіх судових справ;

- негайно звільнити всіх жінок;

- звільнити всіх, хто відбув більше 5 років, а також жінок до 50 років, чоловіків понад 55 років;

- дозволити відправляти релігійні служби всіх віровизнань та інші.

Центральний страйковий комітет нав'язав контакти з іншими концтаборами Воркути та Воркутськоі залізниці. На придушення страйку Московський центр прислав комісію, яку очолив генеральний прокурор Совєтського Союзу Руденко і представник ГУЛАГу генерал армії Масленніков. Руденко запитував керівництво страйку скільки тисяч чи сотень тисяч доларів вони отримали із-за кордону і хто є зв'язковим у тій справі, а тим часом до Воркути прибуло 2 нові дивізії НКВС.

Перший вистріл пролунав на шахті N29, куди прибув генеральний прокурор Руденко і батальйони НКВС. Це було 1 серпня 1953 року, в результаті чого загинуло більше 80 в'язнів і більше 200 поранено.

Згідно зі статистикою політв'язнів Воркути, в ході воркутських страйків-повстань померло в липні-серпні 1953 року 483 чоловіки і 780 поранено, з них 60 відсотків українців.

Воркутські страйки мали значний вплив на подальше існування систем ГУЛАГу, тобто до прискорення його розвалу. Кризу ГУЛАГ-івськоі системи прискорило й наростання гнівної непокори і правозахисного руху в таборах Казахстану і, зокрема, Кенгіру.

Дехто думає, що після смерті Сталіна й Беріі в концтаборах припинилися репресії, знущання, розстріли. Звичайно, головних катів уже не було в живих, але залишилися іх вихованці і криваві події продовжувались. В далеких казахських стелах, де не цвітуть мальви і червона калина, стоять стовпці з номерами. Це - цвинтар. Там лежать ті, кого по-звірячому замучили енкаведисти, ті, що померли від голоду та непосильних робіт, борці за долю рідної України.

Декілька слів про долю Кенгіру

В 30-х роках було побудовано залізницю від Акмолінська до Караганди і далі на Балхаш і Джезказган, при чім будували залізницю руки депортованих украінців, так званих куркулів та інших "ворогів" народу. Більшість тих знедолених назавжди залишилися лежати в цій суворій і дикій стороні.

Згодом по протягнутій залізниці йшли вагони з політичними в'язнями, котрі недалеко Джезказгану побудували табір в Кенгірській пустелі, табір, де не було ні квітки, навіть травинки. Під час війни тут утримували полонених німців, угорців, японців, а з 1948 року організували спецтабір ГУЛАГу, де свавіллю адміністрації не було меж. Це спонукало в'язнів 17 травня 1954 року почати на свій захист велике повстання. Політичні в'язні поставили вимоги:

1) судити і покарати винних за вбивство і розстріли в'язнів;

2) відпустити всіх малолітніх та засуджених по "по особому совещанию";

3) переглянути всі справи, всіх безпідставно засуджених звільнити;

4) звільнити з табору всіх жінок та ін.

Очолили повстання москвич Кузнєцов, дрогобичанин Михайло Келер, учителька зі Східної України Ліда Супрун (потім в концтаборі задавлена танком). Комітет нараховував 40 чоловік. Непокора тривала 40 днів.

Знали вони про повстання в Воркуті, Норильську і чим вони закінчилися. У чоловічу зону привозили їх учасників. Знали про розстріл Іванціва Михайла. Його вірші, написані у смертній камері, ходили по руках і їх вивчали напам'ять. Великий вірш Іванціва, написаний в камері смерті, закінчується такими словами:

Все пройшло. Тюрма забрала
Радість, волю і життя.
Серце згинуло, зів'яло,
Все пішло у забуття.
Плинуть спомини, дрімають,
Скоро ранок вже буде.
А десь степом смерть блукає
І мене у гості жде...

Отже, лише за вірша віднімали життя.

Під час повстання працював пропагандистський центр. Видавали газету, організували концерти, писали листівки, які запускали при сприятливому вітрі за зону, на пристрої, подібному до дитячого змія, зміст листівок приблизно такий: "Ми побудували місто; в нас стріляють, розкажіть по всьому світу". Населення до них відносилось доброзичливо.

Комісія вела переговори з табірним начальством, проводила збори - загалом керувала рухом.

Але на світанку 27 червня в'язнів розбудила стрілянина, гудіння літаків і гуркіт танків. В табір входять автоматники, в'їжджають танки. Енкаведисти розстрілюють людей, танки наїздом їх роздавлюють. Гинуть вартові і пікетники чергових політв'язнів-охоронців табору, які стояли на постах з ночі. Каторжани вступають в рукопашну. Під танками загинули: Марія Мантика, Лідія Супрун, Зиновій Рак, Мар'ян Пришляк та багато інших. Танки ганялись за людьми. Одна з перших потрапила під танк Белта - латишка. Вродлива молода дівчина мала відтяті обидві ноги і одну руку. Як вона благала, щоб її добили! За нею принесли в санчасть Аллу, єврейку, танк зачепив її і відкрилися нутрощі, вона померла на операційному столі. Трагедії не описати. Скільки загинуло в'язнів у Кенгірському повстанні - до нині зберігається в таємних архівах охранки, але, за неповними даними, ця кількість складає понад 560 в'язнів, з них 200 жінок, сотні було поранено.

За це відповідальні генерали Долгіх і Бичков разом з центральним керівництвом, яке іх післало на придушення повстання з особливими повноваженнями. На ліквідацію повстання була направлена важко-озброєна дивізія, підтримана танками Т-34 і бойовими літаками проти беззбройних людей.

Рух опору, страйки і повстання, які до основ потрясли всю систему ГУЛАГу, не тільки показали світові незалежність політв'язнів, але й змусили сатрапів в кінцевому підрахунку відійти від тиранії в таборах і піти на поступки. І оскільки в концтаборах ГУЛАГу більшість становили українські політв'язні, то саме вони, винісши левову долю тягару жертв у акціях опору, внесли великий вклад у боротьбу і захист прав політичних в'язнів совєтських концтаборів.
http://oun-upa.org.ua/articles/hubka.html

Бібліотека » Різне » Історія України » Червоні "визволителі"
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика