Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 3«123
Бібліотека » Різне » Історія України » ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:11 | Повідомлення # 11
Володимир Стецко

голова Долинської районної організації Конгресу українських націоналістів

ПОВСТАНСЬКИЙ БАСТІОН — ЯВОРИНА

По всьому світу у знаних і незнаних могилах лежать герої нескореної нації. Одним з таких місць є гора Яворина біля с. Липа, що на Івано-Франківщині, недалеко від якої останній свій бій прийняли 9 повстанців.

1 листопада 1946 р. силами полку внутрішніх військ було виявлено криївку крайового провідника Ярослава Мельника (псевдо Роберт) з дружиною Антонією (Танею), Іваном Хомином (Скелею) — технічним референтом служби безпеки та інших підпільників.

Багато зробив для зміцнення ОУН та її підпілля, організації УПА Ярослав Мельник. За заслуги перед Україною в 1945 р. він нагороджений Бронзовим Хрестом Заслуги, а в 1947 — Золотим Хрестом Заслуги (посмертно). Тому більшовики зі всіх сил намагалися знищити чи взяти живим невловимого провідника. Зробив цю чорну справу зрадник, який указав місце постою крайового проводу.

Кілька днів солдати нишпорили по місцю, де, за зізнанням арештованого, мав бути схрон, але безуспішно. Його так замаскували, що виявити було неможливо. Та випав невеликий сніг і над криївкою почав швидко танути. Це і помітили вороги. До останнього набою відстрілювалися повстанці, залишивши тільки для себе кулі, щоб не здатися ворогові живими.

А недалеко від бункера, в урочищі Глибокому, віднайдено і облаштовано цвинтар. Тут вічним сном спочивають командир-майор Поль з інструкторами, провідники і стрільці штабу старшинської школи «Олені», які загинули в нерівному бою з енкаведистами.

Постала ця школа в 1943 р. у волинських лісах, а згодом була передислокована в Карпати. Тут же, біля с. Липа, проходили вишкіл кадри для УПА, курсанти підстаршинської школи «Беркути» та більше десяти бойових сотень УПА.

За часів сумнозвісного режиму про вшанування пам'яті героїв годі було говорити. Але і в той час віднайшлися сміливці, які стали ініціаторами вшанування пам'яті полеглих. Ними стала група віруючих Української Греко-Католицької Церкви, які збиралися на підпільні богослужіння. Під час підпільних зібрань Михайло Покришка часто згадував про те, що на Яворині в 50-х роках загинула сотня вояків УПА. І там вони були поховані.

У 1983 р. група з чотирьох осіб — Михайло Покришка і три рідні сестри-монахині — Анатолія, Володимира та Ольга Дмитришини — вирішили відшукати цвинтар. Щоб не викликати підозри, вдали, що йдуть збирати ягоди.

Пошуки були дуже важкими, доводилось руками розгортати зарості, оглядати кожне місце, яке могло нагадувати покинуту могилу. Але затрачені зусилля завершилися успіхом. Місце поховання вдалося знайти. Орієнтиром послужила кропива, яка, як правило, росте на занедбаних місцях поховання. Шукачі подалися додому, але через два тижні повернулися, озброївшись попередньо сапами і сокирами. Їх, однак, довелося нести без держаків, аби не привернути увагу людей. Вийшли в гори ще за ночі, щоб можна було протягом дня якнайбільше зробити. Очистивши місце поховання, відновили поховання, і через багато років пролунала молитва за померлих.

У 1984 р. вже зібралася група з 12 осіб. До чотирьох згаданих приєдналися Макарій Фляжок, Дмитро Квецко із с. Слобода Болехівська, Леся і Катерина Кам'янецькі із с. Станківці, Василь Грубич iз міста Стрий, Слава Ватащук, Люся і Богдан Гаврилишини з міста Долина. Про похід не знали навіть родичі. Вдома сказали, що йдуть збирати ягоди. Учасники походу помолилися за полеглих, навели лад на могилах.

Наступного року в поході взяли участь 18 осіб, серед яких — отець Матей Гаврилів. Уперше після довгої перерви на місці поховання відправили Святу Літургію і всі приступили до Святих Тайн Сповіді й Причастя. По завершенні на могилах насаджено барвінок і косицю.

Надалі вже було важко приховувати місце поховання. Тож незабаром лісників викликали до Івано-Франківська і наказали пильно спостерігати за тим місцем, щоб виявити тих, хто опікується могилами. Із слів слідчих йшлося про те, щоб виявити велику підпільну організацію, яка змогла організувати нагляд за могилами. Однак подальший історичний розвиток, пов'язаний з «горбачовською відлигою», дав можливість колишнім воякам ОУН-УПА відродити це місце, започаткувати щорічні походи.

Після отримання свободи Української Греко-Католицької Церкви і проголошення незалежності України походи стали легальними і в них бере участь усе більше людей і духовенства. В 1991 р. на цвинтарі збудовано капличку, відновлено хрести. Неподалік цвинтаря віднайдено і поновлено бункер крайового провідника «Роберта» в такому вигляді, який його створили руки вояків.

Масове вшановування полеглих героїв почалося у 1992 р., організаторами його стали сестри-монахині і братство ОУН-УПА. В 1994 р. цим заходом почала опікуватися районна влада. Широка програма — Свята Літургія, Сповідь та Святе Причастя, похід до бункера «Роберта» і цвинтаря, де поховані вояки старшинської школи «Олені», Панахида, виступи очевидців, повстанська ватра, пісні — збирає велику кількість людей.

Пливуть сюди живі потоки звідусіль: сусідніх районів, східних та південних областей України, з близького та далекого зарубіжжя. Тут започатковано проведення фестивалю повстанської пісні.

Цього літа виповнилося 60 років цим трагічним подіям на Яворині. Долинське братство ОУН-УПА організувало похід на гору Яворина для вшанування пам'яті полеглих. Були в ці дні запалення свічок пам'яті й покладання квітів, щира молитва на горі Яворина, на бункері і цвинтарі, повстанська пісня і спогади повстанців про тих, хто віддав життя за Україну.

"Україна Молода", № 196 за 20.10.2004.
http://oun-upa.org.ua/articles/um04.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:13 | Повідомлення # 12
Нестор Мизак

ПІВДЕННЕ ГАЛИЦЬКЕ НАДЗБРУЧЧЯ
У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ ОУН, УПА У 1939-1953 рр.

[ з автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук ]

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В результаті об'єктивних суспільно-політичних процесів, що відбулися в Центральній і Східній Європі на переломі дев'яностих років, український народ став справжнім господарем на власній землі.

У великому звершенні мрій жити вільним життям, які здійснилися 24 серпня 1991 року, з роками все чіткіше вирізняється роль національного фактора у боротьбі за українську державність.

Боротьба західних українців за свободу і незалежність у лавах ОУН, УПА тридцятих-п'ятдесятих років була логічним продовженням національно-визвольного руху за Українську Самостійну Соборну Державу 1917-1920 рр., після придушення якого її поділили між собою сусіди завойовники - більшовицька Росія (СРСР), Польща, Румунія, Чехословаччина. Українцям же у спадок залишалася духовна традиція визвольної боротьби, на якій виховувалися нові покоління борців, що діяли в лавах Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА).

Провісником цих формувань у міжвоєнний період стали ідеали українського націоналізму, виплекані на переоцінці старих вартостей, повній зневірі західноукраїнської молоді у доктринах тоталітарного соціалізму, які, як вважалося, погубили молоду УНР. Нові націоналістичні устремління досить швидко знаходили нових однодумців у Західній Україні – тодішньому форпості національно-визвольного руху.

Свої надії на визволення України сили національно-державницького спрямування пов'язували з воєнним зіткненням і взаємним ослабленням двох тоталітарних систем в Європі й намагалися діяти у рамках тодішньої політичної ситуації.

Проте вирішення українського національного питання під час війни було надто складним. Радянсько-німецька війна для українського народу мала надзвичайно трагічний характер. Українські визвольні сили, опинившись між двома воюючими державами, у Другій світовій війні зазнали значних втрат. Характеризуючи український національно-визвольний рух під час війни, не можна не погодитись з думкою лідера ОУН Степана Бандери: “Подібні політичні явища, - писав він, - в інших народів, хоч значно слабші і витворені не в таких тяжких обставинах та ще й при зовнішній допомозі, мають у світі визнання і славу найвищих досягнень у боротьбі за самостійність. Не розуміти і недооцінювати своїх власних здобутків, щоденно окуплюваних такими високими жертвами – це вияв морального звиродніння і політичного засліплення, недооцінювання вартості і спроможності свого народу”. [1]

Радянська тоталітарна система доклала максимум зусиль, щоб очорнити, сфальсифікувати національну ідею та борців за її втілення. Репресивні органи здійснювали тотальний контроль за науковими кафедрами, науковцями, літературою, театром, кіно, методично прищеплюючи поколінням стереотипи, що “українські буржуазні націоналісти” – люті вороги українського народу, які намагалися запродати Україну імперіалістам різних мастей, служили агентами іноземних розвідок.

Страх перед репресіями, переслідування учасників визвольної боротьби з боку радянської влади, безкінечні засоби психологічного впливу привчили народ мовчати. Брак інформації про ОУН, УПА, їх конкретні цілі знаходили сприятливий психологічний грунт, підготовлений віками русифікації та десятиріччями панування більшовицької ідеології у Центральній та Східній Україні. І нині існують ще сили, котрі намагаються поділяти українців на “західних” і “східних”. Ставлення до ОУН, УПА не однозначне в українському суспільстві. Представники різних кіл громадян, розділені політичними ідеологіями, по сьогоднішній день не можуть примиритися. Важливо переконати всіх, що ОУН, УПА не була ворогом українського народу й боролася проти тоталітарних режимів. Просто дані факти недостатньо відомі, їх потрібно донести до найширшого кола людей.

Звернення до вивчення даної проблеми обумовлено недостатнім рівнем наукових досліджень різних аспектів визвольної боротьби ОУН, УПА та зростаючою національною свідомістю народу, зацікавленням громадян рідною історією, проблемою патріотичного виховання молоді на системі цінностей і вартостей того покоління, що рятувало націю у критичні моменти буття.

Об'єкт даного дослідження - сукупність ідейних засад, форм і методів збройної боротьби ОУН та УПА за незалежність України під час Другої світової війни та після неї, до їх розгрому радянською владою на початку 50-х років.

Предмет дослідження - національно-визвольний рух ОУН,УПА на регіональному рівні – території Південного галицького Надзбруччя.

Мета праці – на основі всебічного аналізу значної кількості архівних документів і матеріалів дати узагальнюючу характеристику виникнення, становлення і розвитку визвольного руху ОУН, УПА Південного галицького Надзбруччя у загальноукраїнському контексті та обставин його придушення радянською владою.

Об'єкт, предмет та мета дисертації обумовили такі завдання:

- розкрити історичні передумови виникнення національно-визвольного руху у краї;

- простежити вплив більшовицьких репресій під час “радянізації” західноукраїнських земель 1939-1941 рр. на майбутнє розгортання визвольного руху ОУН, УПА;

- показати хід боротьби ОУН, УПА з німецько-фашистськими окупантами краю та польськими терористичними формуваннями Армії Крайової;

- дослідити опір УПА відновленню радянської тоталітарної системи, захист ОУН, УПА української греко-католицької церкви від переслідувань радянською владою;

- висвітлити протистояння ОУН, УПА ідеологічним кампаніям ВКП(б), КП(б)У та їх структурам на місцях, боротьбу проти запровадження радянської системи визиску на селі;

- з'ясувати обставини загибелі членів оунівського підпілля у п'ятдесятих роках та загальні втрати ОУН, УПА у визвольній боротьбі;

- дати оцінку стратегії і тактики ОУН, УПА, здобутків та упущених можливостей визвольної боротьби українців.

Методологічною основою дисертації є принцип історизму та об'єктивності. У роботі використано системно-структурний і проблемно-хронологічний методи. Саме ці методи, на нашу думку, дають найкращі можливості для досягнення поставленої мети і завдань.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію нинішніх Борщівського, Чортківського, Заліщицького районів Тернопільської області та дотичні до них території Чернівецької, Хмельницької областей, де вояки ОУН, УПА чинили рішучий збройний опір поневолювачам.

Узагальнюючи назву праці, автор намагався уникнути термінології старого державно-адміністративного поділу краю на округи, повіти за часів австрійської, польської окупації або райони, яких у перші роки радянської влади налічувалось вісім на досліджуваній території. Даний район Південного Тернопілля традиційно називали “Південним Надзбруччям”, “Надзбручанським краєм”. Щоб зберегти історичну традицію народу, досліджувана територія означена як Південне галицьке Надзбруччя.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1939-1953 рр., коли націоналістичний рух у Південному галицькому Надзбруччі від зародження перших осередків ОУН виріс до збройної сили, яка очолила боротьбу українського народу за свою державність.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше в українській і зарубіжній історіографії здійснено цілісне, комплексне дослідження визвольної боротьби ОУН, УПА у 40-50-х роках ХХ ст. на зазначеній території.

У науковий обіг введено значний масив архівних матеріалів і документів ОУН, УПА регіонального та загальноукраїнського рівня, документів радянської репресивної системи, матеріалів преси, спогадів очевидців, що дало можливість по-новому, об'єктивно підійти до оцінки та правдивого висвітлення національно-визвольної боротьби ОУН,УПА.

Визначено специфічні особливості та загальні закономірності розгортання національно-визвольної боротьби ОУН, УПА на території Південного галицького Надзбруччя як складової частини загальноукраїнського руху.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її матеріалів і висновків для написання узагальнюючих праць з історії України, історії ОУН, УПА, підготовки підручників, музейних експозицій, кіносценаріїв, лекцій та практичних занять, виховання молоді у національно-патріотичному дусі на прикладах героїчної боротьби повстанців.

Основні положення і висновки дисертації викладені у монографії “За тебе, свята Україно”, за яку автор удостоєний звання лауреата Фундації Українського Вільного Університету імені Воляників-Швабінських у США, чотирьох наукових статтях, опублікованих у наукових збірниках історичних факультетів Чернівецького державного університету імені Ю.Федьковича, Тернопільського державного педагогічного університету імені В.Гнатюка та Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту імені Г.Сковороди.

Апробація роботи. Дисертація апробована на засіданні кафедри історії України Чернівецького державного університету імені Ю.Федьковича, в опублікованих матеріалах третьої Міжнародної науково-практичної конференції “Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти” (Чернівці, 1999) та Міжнародного наукового конгресу “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000).

Предмет, мета і завдання роботи обумовили її структуру. Вона складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох параграфів, висновків, списку джерел та літератури, додатків.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:13 | Повідомлення # 13
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовані актуальність проблеми, її хронологічні і територіальні рамки, мета і завдання дослідження, предмет, об'єкт і методологія, визначено її наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база” аналізується стан наукової розробки теми, дається характеристика використаних джерел.

Історіографію проблеми умовно розділено на вітчизняну і зарубіжну.

Найперше звернено увагу на дорадянські українські видання часів польської окупації краю, найбільша кількість яких присвячена визвольній боротьбі українців за державність у 1917-1920 рр. Їх спільною рисою є високий духовний потенціал, на якому виховувалося молоде покоління майбутніх учасників руху ОУН, УПА. Серед них “Холодний Яр” Ю.Горліс-Горського, “Листопадові дні” О.Кузьми, “Пекло на землі” В.Юрченка, “Історія УСС” О.Думина та інші, що були обов'язковими для студій членами підпільної ОУН.

Популярністю у середовищі ОУН користувалась праця Д.Донцова “Націоналізм”, де автор розвивав та обстоював націоналістичні позиції. На її ідеях сформовані “Декалог” – 10 заповідей українського націоналіста, 44 правила життя і 12 прикмет характеру націоналіста.

Для глибшого розуміння українсько-польських взаємин під час Другої світової війни відзначено “Криваву книгу” екзильного уряду ЗУНР, який на основі зібраних фактів попереджав керівництво ІІ-ої Речі Посполитої про майбутній польсько-український конфлікт, якщо уряд продовжуватиме політику етноциду на західноукраїнських землях.

Значна кількість монографій, виданих за радянських часів, в основному фальсифікувала національно-визвольний рух ОУН, УПА. Тон усім цим працям задавала КПРС, яка очолювала пропагадистський наступ супроти національної ідеї. Це праці В.Євдокименка “Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму” (К., 1968), його ж “Шлях чорної зради” (Львів, 1970), Ю.Римаренка “Український буржуазний націоналізм - ворог інтернаціонального єднання трудящих” (К., 1970), С.Даниленка “Дорогою ганьби і зради” (К., 1970), В.Чередниченка “Націоналізм проти нації” (К., 1970), В.Беляєва “Формула отрути” (Львів, 1971), К.Дмитрука “Безбатченки. Правда про участь українських буржуазних націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР” (Львів, 1974) та інші.

Згадані автори допускаються неймовірних наклепів на визвольний рух ОУН, УПА. Скажімо, С.Даниленко стверджує, що С.Бандера 30 червня 1941 р. перебував у Львові, згодом передав до гестапо списки провідників ОУН, під час арешту з Я.Стецько жив у фешенебельних апартаментах, що Р.Шухевича головнокомандувачем УПА призначив Гіммлер і т.п. Такого історія не знає.

Всі положення та висновки радянської історіографії визвольної боротьби ОУН і УПА наскрізь тенденційні і досить часто образливі для українців. А велика кількість фальсифікованих видань свідчить про те, що рух ОУН, УПА існував і викреслити його з історії неможливо.

Найвагоміший внесок на сьогоднішній день у висвітлення історії боротьби ОУН, УПА зробила українська політична еміграція.
Одним з перших спеціальних досліджень історії боротьби ОУН і УПА стала праця активного організатора збройного опору окупантам Миколи Лебедя “УПА”, видана пресовим Бюро Української Головної Визвольної Ради у 1946 р. в Мюнхені. Джерельною базою для написання книги послужили архіви УПА, частково вивезені провідником за кордон. Книга вагома хронікою дій УПА. Крім Волині, де розгортаються основні події, з неї постає важка, правдива і трагічна дійсність Надзбручанського краю: розстріл гестапо 52-ох членів і прихильників ОУН на полі Чортків-Стара Ягільниця у 1942 р., формування і бої загону УПА Ярослава Белінського (“Бистрий”), зародження відділів Української народної самооборони.

1953 року на Заході побачили світ праця – “Українська Повстанська Армія”, професора Лева Шанковського, що увійшла як четвертий розділ до другого видання “Історії українського війська” та монографія “Українська Повстанська Армія 1942-1952” Петра Мірчука, у яких автори на багатому фактичному матеріалі зображають боротьбу повстанців за незалежність у різних регіонах Західної України. Обидві книги є першою спробою дати систематизований виклад діяльності УПА за перших десять років її існування.

У додатках до книги П.Мірчук опублікував три праці ідеолога збройного підпілля ОУН-УПА Петра Федуна (“П.Полтава”) – “Концепція Самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу” (1947); “Хто такі бандерівці та за що вони борються?” (1950); “Про наш план боротьби за визволення України в теперішній обстановці” (1951), у яких підкреслюється несумісність гуманістичної і демократичної ідеї боротьби ОУН, УПА за національну незалежність з філософськими засадами марксизму, дається оцінка сталінського тоталітаризму з притаманною йому диктатурою партійно-господарської верхівки та антинаціональним спрямуванням.

Слід зазначити, що згадані праці були написані тоді, коли у Західній Україні ще точилась боротьба, тому ряд імен автори не назвали у зв'язку з небезпекою для життя їх рідних та близьких.

Одним з найгрунтовніших досліджень про діяльність українських визвольних сил у роки війни стала монографія В.Косика “Україна і Німеччина у Другій світовій війні”, у якій автор, проаналізувавши велику кількість нацистських документів, дає відповідь, якою була позиція українського національно-визвольного руху у війні та якою мірою українці спричинилися до поразки націонал-соціалістичної Німеччини.

Цінними для вивчення зазначеної теми є видання Закордонних Частин ОУН, що виходили під рубрикою “Бібліотека українського націоналіста” (16 книг). Видавалася вона для користування українського “революційно-визвольного підпілля в Україні”. Це – “УПА у світлі документів боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (1942-1950 рр.)”, у якому опубліковано розвідки, присвячені організаційній структурі УПА, вкладу ОУН у розбудову УПА, основним елементам партизанської тактики, праці Українського Червоного Хреста, тексти звернень УПА до вояків різних національностей у складі Червоної армії селян, молоді, школярів та інших категорій населення, фрагменти хроніки боротьби УПА у різних регіонах України. У виданні “Україна проти Москви” вміщено змістовні статті С.Ленкавського, П.Полтави, О.Гончарука, О.Горнового та інших провідних діячів руху опору ОУН. У книзі “Концентраційні табори в Совєтському Союзі” на основі свідчень очевидців відтворено обставини перебування повстанців у більшовицьких в'язницях і засланнях, публікуються їх звернення до ООН, подаються прізвища начальників таборів тощо. З цієї ж серії опублікована“Українська партизанка” С.Хмеля, коменданта старшинської школи УПА “Оленi”, у якій узагальнюється досвід партизанської боротьби.

Науковим джерелом для вивчення означеної проблеми є збірник праць С.Бандери “Перспективи Української Революції”, у яких розглядається стратегія і тактика боротьби ОУН, УПА, природа московсько-більшовицького режиму, причини двоподілу в ОУН. У короткому енциклопедичному словнику П.Содоля “Українська Повстанча Армія. 1943-49. Довідник” містяться бібліографічні дані про членів Української Головної Визвольної Ради, провідних активістів ОУН та старшин УПА разом з організаційними схемами та інформативним матеріалом. У книзі подано реєстр старшин УПА, діячів ОУН, котрих потрібно ідентифікувати. Частина з них працювала на теренах Південного галицького Надзбруччя.

Отже, велика кількість видань, що побачили світ на Заході – це без сумніву здобуток української історіографії, хоч для них характерна спільна особливість – відсутність радянської архівної бази, польових досліджень та критичного аналізу невдач і прорахунків визвольної боротьби.

Серед неукраїнських зарубіжних дослідників, які висвітлювали деякі аспекти діяльності ОУН, УПА, слід відзначити Д.Трейдголда, М.Флорінського, П.Дункана, Д.Уорнса, Б.Бейлі, А.Тойнбі, А.Сітона, А.Фішера, Д.Райтлінгера, М.Чировського та інших. У своїх працях автори багато уваги приділяли впливові національних факторів та особливостей історичного розвитку українців на розвиток національно-визвольної боротьби, аналізували реакцію населення Західної України на вторгнення німецької окупаційної армії тощо.

Проте більшість вказаних дослідників, роблячи висновки, спираються, звичайно, на німецькі джерела періоду війни, щоденники гітлерівських воєнноначальників, легальну пресу, що вимагає досить критичного ставлення до них.

Ряд досліджень, присвячених ОУН, УПА, побачило світ у Польщі. Серед них “Геройчики з-під знаку тризуба”, “Владика Святоюрський – розповідь про митрополита А.Шептицького”, “УПА чи курінь різунів”, “Голокост по-бандерівськи”, “Трагедія кресів” Е.Пруса; “Дорога в нікуди. Діяльність організації українських націоналістів і її ліквідація в Польщі” А.Щесняка і В.Шоти та інших. Однак ці видання присвячені фальсифікації діяльності ОУН і УПА. Їх автори упереджено аналізують причини трагедії польсько-українських відносин та шукають винних тільки з українського боку.

Після розпаду СРСР, прийняття Верховною Радою України Акту про незалежність України починається новий етап у розвитку досліджень ОУН, УПА. При Кабінеті Міністрів створена наукова Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН, УПА, а при Інституті історії НАН України працює група науковців, які тривалий час досліджують цю проблематику. Готується до видання повна бібліографія літератури про діяльність ОУН, УПА, що з'явилася за післявоєнний період за кордоном і в Україні та книга-огляд фондів державних архівів України і Центрального архіву СБУ.

У рамках роботи Урядової комісії видано п'ять книг співробітника ЦДАГО України А.Кентія “Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис”, “Нариси історії Організації Українських націоналістів (1929-1941 рр.)” та інші. Проте дані книги видані мізерними тиражами і передані лише зацікавленим організаціям. Широка громадськість ще не скоро ознайомиться з ними.

У поточному році комісія під керівництвом професора С.Кульчицького видала історичну довідку з вивчення діяльності ОУН, УПА під назвою “Проблема ОУН-УПА”. Довідка має попередній характер і є матеріалом для обговорення даної проблематики та розробки остаточного висновку щодо ОУН, УПА.

Серед дисертаційних робіт появилось дослідження О.Озимчука “Антифашистська боротьба ОУН-УПА в роки Другої світової війни (період 1941-1944 рр.)”, яке висвітлює діяльність ОУН-УПА на території Волині.

Зроблено певні кроки в оцінці польсько-українських стосунків у 1941-1945 рр. тернопільськими науковцями О.Гайдаєм, Б.Хаварівським, В.Ханасом “Хто пожав “Бурю”? (Армія Крайова на Тернопіллі 1941-1945 рр.”), де автори відображають цілісну картину діяльності польського підпілля у Тернопільській області, безпосередньо у Чортківському, Борщівському, Заліщицькому районах, колізії трагічного протистояння формувань АК і УПА.

1998 р. побачила світ монографія дослідницького характеру місцевого учителя - історика з Копичинців Б.Савки “Забути не маємо права”, у якій автор в хронологічному порядку відтворює події визвольної боротьби ОУН, УПА на території Копичинського та Гусятинського районів Тернопільської області.

Сучасна історіографія праць збагатилась двома книгами про головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича, які написали колишній член Проводу ОУН Петро Дужий – “Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин” та Василь Кук, котрий після загибелі провідника обняв його пост – “Роман Шухевич – головний командир УПА”.

Видання цінні тим, що їх підготували ветерани визвольної боротьби, особисто знайомі з командиром та багатьма провідними діячами визвольного руху і українського суспільного життя.

Діяльності ОУН, УПА в роки Другої світової війни присвятив третій розділ книги “Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.) професор Чернівецького державного університету П.Брицький, де проаналізував ряд внутрішніх проблем націоналістів, обставини виникнення УПА, її форми і методи боротьби з фашизмом.

Підсумовуючи огляд вітчизняної і зарубіжної історіографії з досліджуваної проблеми, слід зазначити:

- за більш ніж півстолітній період з часу виходу на Заході перших досліджень про ОУН, УПА у вивченні національно-визвольного руху нагромадився значний масив літератури з різних аспектів проблеми;

- через об'єктивні обставини в Україні до цього часу не написано досліджень, які б комплексно подали боротьбу ОУН, УПА на загальноукраїнському і регіональному рівнях;

- у різних виданнях, присвячених ОУН, УПА зустрічається багато неточностей і суперечностей, що пов'язано з відсутністю достатньої архівної бази, загибеллю основних свідків, конспірацією підпілля, плином часу, у результаті чого багато фактів втрачено;

- в узагальнюючих працях з історії України ХХ століття визвольній боротьбі ОУН, УПА відводиться ще надто мало уваги.

Написання дисертації вимагало залучення різноманітних неопублікованих та друкованих джерел.

Серед архівних документів використано матеріали фонду Центрального Комітету Компартії України (ф. 1) Центрального державного архіву громадських об'єднань України. У фонді – директивні матеріали ЦК КПРС, звітна статистика Тернопільського ОК КП(б)У про хід ліквідації у краї визвольних сил ОУН, УПА.

Основний масив архівних документів з досліджуваної проблеми зосереджено у Державному архіві Тернопільської області (ДАТО). У фондах архіву обласного комітету Компартії України (ф. П-1), Скала-Подільського, Борщівського,Мельнице-Подільського райкомів партії (ф. П-23, П-33, П-68), міститься значна кількість матеріалів відділу пропаганди і агітації, які надсилалися низовим партійним організаціям, звіти райкомів КП(б)У щодо стану боротьби з ОУН, УПА, протоколи засідань бюро обкому, райкомів партії з питань зміцнення радянської влади на селі. В “Особливих папках” перших секретарів райкомів партії знаходяться дані про хід агентурних операцій на місцях, економічна та агентурна статистика.

У документах фонду польської Армії Крайової (ф. Р-3445) зберігаються матеріали діяльності формувань підпільної Армії Крайової на території Південного галицького Надзбруччя та їх збройних виступів проти ОУН, УПА.

Ряд цінних документів почерпнуто з Російського державного архіву соціально-політичної історії, фонду Центрального Комітету КПРС (ф. 17) та Російського державного воєнного архіву, зі збірки документальних матеріалів про соціально-політичне становище у Західній Україні 1939-1941 рр. (ф. 35084).

Цінним джерелом є архівні матеріали ОУН, УПА, віднайдені у селі Бабинці Борщівського р-ну Тернопільської обл. 1992 р. Це документи періоду 1945-1950 рр., які містять винятково цінну інформацію. Серед матеріалів – звіти діяльності Самооборонних кущових відділів, станичних ОУН, референтури Служби Безпеки, пропагандистські матеріали, списки загиблих стрільців УПА і членів збройного підпілля на теренах Чортківського надрайону ОУН.

З опублікованих джерел значний інтерес становить 28-томний Літопис Української Повстанської Армії, започаткований 1975 р. під загальною редакцією Євгена Штендери та співредактора Петра Потічного у Канаді. Діям УПА на території Тернопільської області присвячено одинадцятий та дванадцятий томи Літопису.

Зокрема, у одинадцятому томі “Тернопільщина: список впавших героїв української революції в боротьбі з московсько-більшовицьким окупантом за час від 13 березня 1944 до 31 грудня 1948 року” вміщено біографії 725 осіб, які загинули на території Тернопільської округи. Проте втрати з території Південного Надзбруччя у томі не зафіксовані.

У дванадцятому томі “Третя Подільська воєнна округа УПА (“Лисоня”)” подано короткі описи боїв куреня УПА П.Хамчука (“Бистрий”), пові домлення про загибель деяких провідних діячів ОУН та Українського Червоного Хреста краю. Однак південні райони Тернопільщини представлені у томі недостатньо.

У деяких томах знаходиться дотичний матеріал, що стосується Південного Надзбруччя. Зокрема, у п'ятнадцятому томі “Костянтин Гіммельрайх: Спогади командира відділу особливого призначення “УПА - Схід” розповідається про повстанські бойові рейди в окремих регіонах України і зокрема південному Надзбруччі.

З 1995 року в Україні започатковано нову серію “Літопису УПА”, який видають, Інститут української археографії та джерелознавства НАН України, видавництво “Літопис УПА” та Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України. Відмінність нової серії полягає в тому, що вона базується на матеріалах та документах, які знаходяться лише в архівах України. Перший том нової серії “Літопису УПА” вміщує видання, які публікувалися від імені Головного Командування УПА у 1943 р., другий том називається “Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944” - висвітлює умови організації відділів УПА та повстанського запілля на вказаній території.

Велику кількість документів, що стосуються діяльності ОУН, УПА, опублікували і прокоментували відомі історики І.Білас у 2-томній монографії “Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953” (суспільно-політичний та історико-правовий аналіз) та В.Сергійчук у збірниках “ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали”, “Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали”.

У Львові опублікований трьохтомний збірник документів “Україна у Другій світовій війні”, упорядкований Володимиром Косиком. Історик врахував попередні критичні зауваження на власну монографію “Україна і Німеччина у Другій світовій війні”, де використані джерела подавалися фрагментарно. У трьохтомнику поряд з українським текстом документів подаються їх фотокопії мовою оригіналу, що виключає підозру у спотворенні тексту.

Особливе місце займають серед джерел спогади учасників визвольної боротьби ОУН, УПА Й.Лазорка, В.Вериги, М.Савчин, М.Татарнюка, І.Пінязя, В.Галаси, Б.Михальчука, В.Вільхового та багатьох інших.

Дисертантом проаналізовано публікації сучасної української преси й такого допоміжного виду інформації, як пісні, перекази, мемуарні пам'ятки, а також досліджено будівельні об'єкти, криївки, місця таборувань, боїв, повстанські маршрути, могили.

Майже десятирічна пошукова робота дала можливість виявити велику кількість унікальних документів і матеріалів, які введено у науковий обіг вперше. Їх систематизація, аналіз, ідентифікація на місцях подій забезпечили джерельну базу для написання дисертації.

У другому розділі “Визвольна боротьба українців під час Другої світової війни (1939-1945 рр.)” висвітлюється процес зростання української національної свідомості напередодні війни та стан українського національного руху у її початковий період (вересень 1939 – червень 1941 рр.), боротьба ОУН, УПА з окупантами краю в період радянсько-німецької війни.

Національна свідомість краян викристалізовувалася у важких умовах політичного, економічного і культурного гноблення польською державою. Активістами відродження національного життя краю ставали насамперед колишні ветерани Українського Січового Стрілецтва та Української Галицької Армії при всебічній підтримці української греко-католицької церкви. Завдяки їм засновувалися і діяли просвітні товариства, братства тверезості, кооперативні інституції, функціонували осередки УВО, ОУН, які розпочинали безкомпромісну боротьбу з польським окупаційним режимом.

Проте радянська влада, що згідно з пактом Молотова – Ріббентропа утверджувалася в Західній Україні, завдала нищівного удару національним силам регіону. Ця акція, започаткована 17 вересня 1939 р., і дістала назву “радянізація”, здійснювалася з метою очищення території від “контрреволюційних” елементів у тилу Червоної армії на випадок війни з фашистською Німеччиною. Термін “радянізація” маршал Радянського Союзу М.Тухачевський увів навіть у Велику Радянську Енциклопедію 1928 р. “як розширення бази війни”.

Відомо, що у лютому 1941 р. СРСР, готуючись до війни з Німеччиною, почав розгортати командні пункти фронтів. Такий пункт легкого типу було створено у Тернополі. 13 червня 1941 р. Нарком оборони дав наказ вивести всі фронтові управління на польові командні пункти. Саме на травень-червень 1941р. припадав пік масових арештів та розстрілів у західних областях України.

У в'язницях Львова, Тернополя, Чорткова, районних слідчих ізоляторах після відступу радянських військ було знайдено тисячі трупів закатованих співвітчизників, понад 800 осіб розстріляно і замордовано у Чортківській в'язниці, більше 900 пішим етапом направлено до Умані, де також розстріляно. У краї були розгромлені всі українські інституції. Тому не дивно, що населення Надзбруччя у перші дні радянсько-німецької війни сприймало німців як визволителів.

30 червня 1941 р. ОУН проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави. Відповідні заходи відбулися у містечках і селах краю. Проте у липні-вересні 1941 р. гестапо розпочало перші арешти націоналістів. Зокрема, схоплено С.Бандеру, ряд членів Державного Правління на чолі з Я.Стецьком, активістів ОУН на місцях.

Свій самостійницький шлях у боротьбі з фашистами, а згодом з більшовизмом ОУН задекларувала у резолюціях Першої - Третьої конференцій, Третього надзвичайного великого збору та Відозві Першої конференції поневолених народів Сходу до народів Східної Європи та Азії.

Під час німецької окупації краю українськими націоналістами створено розгалужену структуру збройного підпілля, систему підготовки старшинських і стрілецьких кадрів, їх господарського і медичного забезпечення і нарешті, Українську Повстанську Армію, яка здобувала досвід у боях.

Збройна боротьба ОУН, УПА з фашистами у Південному галицькому Надзбруччі розпочалася на початку 1943 р. виступами юнацьких боївок та куреня УПА “Сірі вовки”. Однак корінний перелом у війні 1943 р. змінив ситуацію. З наближенням фронту ОУН стала готуватись до війни з радянською владою.

На жаль, проти визвольних сил діяв ще один фронт – польської Армії Крайової, який віддзеркалював стан польсько-українських відносин ще з довоєнних часів. Спроба української сторони розв'язати конфлікт мирними засобами успіхом не увінчалася.

З відновленням радянської влади навесні 1944 р. у краї почалася тотальна мобілізація населення на фронт. Галичан на фронтах піддавали чисткам НКВС, перекидали на найкривавіші ділянки боїв.

Практикувалися масові репресії, арешти, розстріли, повішання повстанців на площах райцентрів, депортації, побори контингентів, що було явним продовженням політичного етноциду радянської влади супроти українців так званою “радянізацією”, розпочатою ще у 1939-1941 рр. Вказані акції загострили незадоволення та опір місцевого населення радянській владі, сприяли зростанню авторитету ОУН, УПА як єдиної сили, здатної продовжити національно-визвольну боротьбу, захистити селянство від грабунків каральних органів. Для здійснення головних завдань був створений єдиний провідний центр – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

У травні-жовтні 1944 р. у краї сформувалися Самооборонні кущові відділи УПА, які прийняли на себе весь тягар боротьби з радянськими командно-адміністративними порядками. Але ОУН, УПА не мали достатньо сили для протистояння озброєній більшовицькій тоталітарній системі, її засобам психологічної та провокаційної війни.

Отже, національно-визвольний рух у краї під час Другої світової війни був спрямований як проти нацистського, так і більшовицького поневолення. Опір ОУН, УПА був несподіваним для обох держав. Німці не розраховували на те, що ОУН може створити УПА і розпочати боротьбу проти них. Радянська влада зі свого боку дискредитувала ОУН, УПА як колаборантів нацизму, ізолюючи рух на міжнародній арені, приреклa його на знищення.

У третьому розділі “Боротьба ОУН, УПА за незалежність України у післявоєнний період (1946-1953 рр.)” проаналізовано систему репресій радянської влади щодо українських визвольних сил, боротьбу повстанців проти засилля радянської партноменклатури до остаточного придушення збройного опору оунівського підпілля на теренах Південного галицького Надзбруччя.

1946 рік був одним з найважчих періодів у протистоянні ОУН, УПА репресивним силам радянської влади. Як і вся Західна Україна край опинився у системі т. зв. “великої блокади”, під час якої були заблоковані практично всі населені пункти, а рух кожного громадянина піддавався тотальному контролю. Проте масові терористичні акції радянської влади 1946 р. все ж не ліквідували національно-визвольного руху, який зберіг свою структуру і Провід ОУН. Умови ескалації сталінізму диктували потребу ОУН, УПА пристосовуватися до нової тактики радянських репресивних сил. Повстанці почали переходити до боротьби методами збройного підпілля. Основною прикметою цієї боротьби стало оперування малими загонами та намагання уникнути відкритих боїв з каральними силами радянської влади, застосування форм партизанської тактики, зокрема таких, як засідка, напад, замах, саботаж з максимальною конспірацією дій на місцях.

У 1946 р. поряд з фізичним терором ворог повів небувалий наступ на ідейні засади українського національно-визвольного руху з метою скомпрометувати ОУН, УПА, УГВР, збройне підпілля та його лідерів перед народом. Зокрема, партійні та комсомольські організації нав'язували населенню регіону стереотип так званої агентурності українського національно-визвольного руху.

У 1947-1950 рр. радянський командно-адміністративний апарат продовжував зміцнюватися. Посилився курс на колективізацію та масове пограбування селянства, продовжувалося виселення людей до Сибіру, компартійна антинаціоналістична пропаганда, розгалужувалася агентурна діяльність органів МВС, МДБ. Зміцнення радянської тоталітарної системи здійснювалося силами так званої номенклатури, яка чітко втілювала кремлівські директиви у життя. Прикладом засилля номенклатурних кадрів у краї може слугувати реєстр працівників більшовицької адміністрації Мельнице-Подільського та Борщівського районів за 1947 рік, складений збройним підпіллям. Відряджали до краю українців з центральних та східних областей України, які, не розуміючи психології місцевого населення, його традицій, звичаїв та прагнень, впроваджували сталінську політику у життя. Більшовизм нав'язав українству братовбивчу війну, сіючи розбрат між західним і східним українством.

Крім того, партійні, радянські і господарські органи зміцнювалися за рахунок росіян. У Мельнице-Подільській районній прокуратурі активно працювали тільки росіяни, сімдесят відсотків Борщівського партійного апарату становили вихідці з Росії. Вони входили до управлінського апарату основних підприємств Борщева, керували організаціями, що заготовляли та переробляли сільськогосподарську продукцію. У той же час українці займали керівні посади нижчого рангу, лише згодом поповнення номенклатурних кадрів почалося з місцевих. На початку 50-х років радянська влада доклала максимум зусиль для остаточного знищення національно-визвольного руху ОУН, УПА. Нав'язавши середовищу підпілля агентуру МДБ, влада паралізувала його діяльність. Справу знищення останніх підпільників ОУН, УПА довершили судові процеси у обласних та районних центрах.

Таким чином, після закінчення Другої світової війни визвольна боротьба ОУН, УПА за незалежність України була спрямована проти зміцнення радянської тоталітарної системи. Членів збройного підпілля ОУН підтриму вало місцеве населення, проти якого спрямовувався терор радянських каральних сил. Проте репресії, тюремні катівні, концентраційні табори, депортації не змогли зламати прагнення українців до самостійного життя.

У висновках узагальнено результати праці, які зводяться до наступних положень.

Визвольна боротьба ОУН, УПА у Південному галицькому Надзбруччі, як і в усій Україні за свободу і незалежність, належить до однієї з героїчних і разом з тим трагічних сторінок нашого національного буття.

Під гаслом “Воля народам! Воля людині!” повстанці ОУН, УПА здійснювали у краї відчайдушний опір російсько-більшовицьким та німецько-фашистським поневолювачам, що намагалися заволодіти українським життєвим простором. Без належного господарського забезпечення, серед постійних боїв, переслідувань, депортацій і арештів, тотальної провокаційної війни загони УПА краю затиснуті у дністровсько-збручанському трикутнику, показали високі взірці мужності і хоробрості у боротьбі з окупантами.

Як відомо, підпільні організації у Південному галицькому Надзбруччі створювались ще до війни. Проте масова поява осередків ОУН припала на 1942-1943 рр. Вистоявши перший етап “радянізації” більшовицьку окупацію (1939-1941 рр.), національне підпілля хоч й зазнало болючих втрат у кадрах, основні резерви зберегло. Після проголошення Акту 30 червня 1941 р., перших арештів гестапо національних активістів настрій і довір'я людей до німецьких “визволителів” у краї враз підупали. У Надзбруччі спонтанно виникали осередки Української народної самооборони.

На початку 1943 р. з Волині до краю прибули перші відділи УПА, що поширювали ідею створення регулярних українських частин. Цього ж року на Чортківщині створена перша сотня УПА під командуванням Петра Хамчука (“Бистрий”), у селах станичні боївки, які навесні та восени 1944 р. переростали у Самооборонні кущові відділи (СКВ).

З поверненням Червоної армії у березні 1944 р. ситуація значно ускладнилася. Каральні війська намагалися опанувати повстанські терени. Наприкінці 1945 р. боротьба регулярними відділами УПА у краї стала неможливою. Значно швидше ніж на Волині та Закарпатті повстанці змушені були перейти до боротьби методами збройного підпілля.

Значні втрати ОУН, УПА у 1946 р. змусили обидві формації злитися у єдине збройне підпілля ОУН-УПА. На перший план постало завдання боротися засобами агітації та пропаганди. Кожен підпільник краю ставав пропагандистом. Зброя застосовувалася лише в окремих ситуаціях, коли того вимагала особиста оборона чи нестерпна поведінка карателів. Листівки, гасла, брошури, бесіди серед населення свідчили про незламність повстанського духу.

Збройну боротьбу ОУН, УПА у Південному Надзбруччі можна поділити на такі періоди:

1939–1941рр. – підпільна праця ОУН в умовах тотальних переслідувань НКВС, проголошення Акту 30 червня 1941 р. про відновлення Української Держави та його підтримка населенням краю;

1942–1943рр.- становлення масового підпілля ОУН, налагодження зв'язкових ліній, підбір кадрів, створення груп Української народної самооборони та перших боївок УПА, зародження куреня УПА “Сірі вовки”, початок боїв з німецькими окупантами;

1944р.–дальший збір зброї, організація військового навчання, створення навесні і восени 1944 р. Самооборонних кущових відділів, продовження боїв з німецькими окупантами та початок боротьби з радянською владою;

1945–1946рр. - активізація боїв УПА, блокада сіл радянськими військами з метою знищення ОУН, УПА, ліквідація владою УГКЦ, використання голоду 1946–1947рр. у боротьбі з підпіллям;

1947–1949рр. - перелом у ході боротьби ОУН, УПА. Знищення радянськими органами соціальної бази повстанського руху, запровадження колгоспів, продовження масових депортацій, тотальних арештів та грабунків населення;

1950–1953рр. - ліквідація збройного підпілля ОУН, УПА та переслідування КДБ учасників руху ОУН, УПА у наступні роки.

Загальні втрати учасників визвольної боротьби ОУН, УПА великі, хоч остаточно ще не підраховані. До їх числа, крім загиблих зі зброєю в руках, слід зарахувати всіх тих, які загинули у німецьких та радянських в'язницях і концтаборах, депортованих дітей, жінок, стариків, розстріляних у результаті чисток НКВС призовників Червоної армії, безвісті зниклих у штрафних батальйонах на передових позиціях західноєвропейських фронтів, закатованих каральними органами під час облав мирних жителів та всі інші демографічні втрати, пов'язані з цим рухом.

Опоненти ще й досі намагаються переконати, що боротьба ОУН, УПА крім непотрібних жертв, користі не принесла. Проте таке твердження не справедливе. Свого часу митрополит УГКЦ Андрей Шептицький сказав так: “Немає такої ціни, яка не мала б бути заплачена за незалежне державне життя народу”.2 Перемога залишилася за ОУН і УПА, якщо не у фізичній, то ідейній площині.

Значною мірою завдяки боротьбі ОУН, УПА національно-визвольний рух увійшов у свідомість українців та став способом їм мислення і дій. Визвольна боротьба у краї не припинялася. Залежно від ситуації вона набирала нових форм і методів.

Об'єктивні суспільні процеси дев'яностих років ХХ ст. в Україні підтвердили історичну справедливість боротьби ОУН, УПА за незалежність України, всеперемагаючу правду та незнищеність української національної ідеї.

Омріяна віками незалежність прийшла в Україну 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада прийняла документ історичної ваги - Акт проголошення незалежності України. Незалежна Держава, за яку боролися вояки Української Повстанської Армії, члени збройного підпілля ОУН, стала дійсністю.

------------------------------------------------------------------------

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Мизак Н. За тебе, свята Україно. Південне Надзбруччя у Визвольних Змаганнях ОУН-УПА. – Чернівці: Буковина, 1998. – 447 с.

2. Мизак Н. Кадрова політика ВКП(б) на Тернопільщині у період її боротьби з ОУН-УПА (1944-1953 рр.) (на матеріалах Борщівського, Мельнице-Подільського та Скала-Подільського районів) // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 1998. - Т.2. – С.110-118.

3. Мизак Н. Антифашистська боротьба ОУН-УПА на території південних районів Тернопільської області у роки Другої світової війни // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – Т.3. – С.186-201.

4. Мизак Н. Громадянське виховання підростаючого покоління на героїчних традиціях ОУН-УПА // Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти. Матеріали третьої Міжнародної науково-практичної конференції 17-19 листопада 1999 р. – Чернівці, 1999. – С.131-135.

5. Мизак Н., Карпо В. Провокаційно-репресивні заходи НКВС супроти формувань ОУН, УПА на теренах Південної Тернопільщини у 1944 р. // Наукові записки з української історії Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту ім. Г.Сковороди. - Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип. 6. - С.130-137.

6. Мизак Н., Карпо В. Діяльність “Просвіти” на Тернопільщині у 1923-1939 рр. (на матеріалах Борщівського р-ну) // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: історія. – Тернопіль, 1999. – Вип. ІХ. – С.50-54.
http://oun-upa.org.ua/articles/myzak.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:22 | Повідомлення # 14
Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом

Андрій ЛІПКАН,
викладач кафедри історії України Національного Технічного Університету "КПІ"

Попри всю суперечливість політики ОУН щодо гітлерівської Німеччини у початковий період Другої світової війни, її керівництво висувало стратегічне завдання боротьби за утворення української державності . Документи з різних політичних таборів, які протягом десятиліть ретельно приховувались від громадськості, чітко свідчать про те, що організація Українських Націоналістів (ОУН) і її збройне утворення Українська Повстанська Армія (УПА), використовуючи право кожного народу на самовизначення аж до створення власної самостійної держави, втілювали у життя одвічне прагнення українців - бути господарем на рідній землі.
Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використати українських націоналістів у своїх політичних цілях. У свою чергу останні, повіривши запевненням з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню Української Соборної держави, погодилися піти на співпрацю [44, с. 245].
Ще в 1927 р. А. Розенберг у книзі "Майбутній шлях німецької зовнішньої політики" писав про створення буферної Української держави і укладення з нею "союзу" [39, с. 203]. У 30-і роки (під впливом дезінформації радянської та польської пропаганди) склалася думка про позитивне ставлення рейху до українців та їх змагань за незалежність. Починаючи з травня 1933 р., польська преса стверджувала, що Берлін керує ОУН, яка запозичила свою ідеологію у націонал-соціалістів і отримує фінансову допомогу з Берліна [36, с. 169]. У 1935 р., зокрема, зазначалось, що німецькі фашисти утримують у Берліні полковника Коновальця - керівника ОУН, який служить Німеччині, та що німці мріють відірвати Україну від Радянського Союзу [36, с. 169]. Однак відомо, що після підписання польсько-німецької угоди про дружбу і ненапад 26 січня 1934 р., Є. Коновалець покинув Берлін і переїхав жити до Швейцарії. Після вбивства активістом ОУН у Варшаві міністра внутрішніх справ Б. Перацького 15 червня 1934 р., у жовтні цього ж року польська влада обговорювала з Гітлером питання співробітництва політичних поліцій обох країн у боротьбі з "українськими терористами" [36, с. 169]. І все ж у західному світі широко поширювалась думка, що фашистська Німеччина виступає прихильником незалежності України. Наприкінці 1938 р. посол США у Франції Б. Буліт щодо України зауважив, - фашисти мають намір, спираючись на свою націоналістичну агентуру, створити незалежну українську державу під егідою Німеччини [39, c. 203]. В 1939 р. прем'єр-міністр Великобританії Н. Чемберлен заявив міністру закордонних справ Франції Боне: "Є підстави думати, що німецький уряд, можливо, розраховує розпочати знищення Росії шляхом агітації за незалежну Україну" [38, с. 105]. Подібні висловлювання були зумовлені також тим, що у фашистського керівництва у 1939 р., на початку Другої Світової війни [29], і у 1941 р. перед нападом на Радянський Союз не було чітких намірів щодо майбутнього політичного устрою Східної Європи . До нападу на СРСР А. Розенберг вважав, що все ж таки треба надати можливість українцям розвивати їхню історичну свідомість, мати університет у Києві, дозволити розвиток літератури тощо, а згодом створити Українську державу. Проте вже 20 червня він зазначає, що було б передчасно казати, коли і як буде створена Українська держава, та взагалі "говорити про це тепер немає сенсу". Треба додати , що ідеї А. Розенберга не були схвалені А. Гітлером. Зрештою Розенберг завжди приєднувався до думок і рішень А. Гітлера [36, с. 169].
Побоюючись, щоб західні держави не використали українців проти Німеччини, нацистське керівництво пропонувало відповідним службам поширити чутки про вирішення "у майбутньому" українського питання [40, с. 57].
У інструкції для рейхскомісара України від 7 травня 1941 р. також передбачалося створення у майбутньому української держави, тісно пов'язаної з Німеччиною. Саме такі декларації давали підстави українській еміграції (в тому числі і провідникам ОУН) сподіватись на "позитивне" вирішення українського питання Німеччиною [40, с. 59].
Але всі крапки над "і" щодо української незалежності нацисти розставили після початку війни Німеччини проти Радянського Союзу. Напередодні та в день вступу вермахту у вересні 1941 року до столиці України Києва, радник Гітлера штандартенфюрер СА, доктор Вернер Кеппен з німецькою пунктуальністю занотував, що "18 вересня на обіді в головному штабі фюрера, у присутності рейхсміністра Ламмерса і рейхсміністра Е. Коха" розмова за столом точилася переважно навколо теми "Вільна Україна". Не висуваючи при цьому якихось нових аргументів, фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України. Слов'яни - це родина кролів... Саме з цієї причини ідея створення університету у Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться. Тенденція фюрера, який розглядає знищення великих російських міст як умову тривалості нашої влади в Росії, знайшла підтримку в рейхскомісара, який хотів зруйнувати українську промисловість, щоб змусити пролетаріат повернутися на село" [38, с. 105].
Першими і головними жертвами репресій в 1941 р. були, за свідченням німецьких документів, члени ОУН Бандери. Згодом репресії поширили і на членів ОУН Мельника [36, с. 169]. Від початку липня 1941 р. ОУН-Б систематично переслідувалась не лише німецькою службою безпеки і гестапо, а й абвером. Від 15 вересня 1941 року розпочалося справжнє полювання на членів цієї організації по всій Україні і навіть у німецькому Рейху [37, с. 122-3].
Шлях, що пройшла ОУН - від прагнення здобути Самостійну Україну в рамках нацистської "Нової Європи" до усвідомлення гострої потреби збройного опору гітлеризму - виявився складним і суперечливим. У день початку війни 22 червня 1941 року на схід України рушили три похідні групи ОУН, організовані, головним чином у еміграції [43, с. 193], у тому числі спеціальна група у складі 100 осіб з дорученням виголосити Акт відновлення Української держави й організувати державний апарат. Керував групою Ярослав Стецько. Те, що група Ярослава Стецька діяла без відома німців, засвідчують її військові оперативні заходи, захоплення радіостанції у Львові, скликання за лічені години Установчих зборів 42, с. 11].
Вранці 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Прибула також група Ярослава Стецька. Їхня поява у Львові ще до вступу сюди німецьких військ пояснювалась тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, щоб проголосити Декларацію про відновлення Української держави і негайно приступити до її розбудови. Керівництво ОУН було переконане в тому, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б ще вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель і утворенню незалежної України [45, с. 388]. Захопленій радіостанції присвоїли ім'я Є. Коновальця. Було вирішено скликати ввечері широкі громадські збори в Домі товариства "Просвіта" і там же створити органи державної влади. У зборах взяли участь близько 100 львів'ян, серед них ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, науковці, політики. Я. Стецько прочитав від імені проводу ОУН Акт відновлення Української держави: "Волею Українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує створення української держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському національному урядові, що створиться в столиці України - Києві" [42, с. 17].
Ця подія відбувалася в умовах фашистської окупації і в присутності представників німецького військового командування, з яким націоналісти пов'язували надію на успіх своєї справи у важкій боротьбі проти радянського режиму, встановленого в Україні більшовиками. Тож цілком природно, що в цьому документі є звернення до "Великонімеччини", "що під проводом А. Гітлера творить новий лад у Європі і світі та допомагає українському народові визволятися з-під московської окупації". Саме так і заявила про себе ОУН на українській землі, проголошуючи 30 червня 1941 року у Львові акт відновлення Української Соборної Самостійної Держави і закликаючи "весь український нарід не складати зброю так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава" [1, с. 3]. Невдовзі був затверджений склад Українського Державного Правління в кількості 41 члена правління без заступників і 19 заступників директорів [9, с. 13].
Слідом за проголошенням української державності розпочалася організація місцевої державної адміністрації - cільської, міської, районової, окружної й обласної [3, с. 8-9].

2 липня 1941 року про Акт відновлення української державності стало відомо у Берліні і негайно вжито рішучих заходів з метою ліквідації українського уряду. У Львові німецькі власті викликали голову уряду Я. Стецька, якому було заявлено, що фюрер відкладає вирішення політичних питань, пов'язаних з українською державністю, до кінця війни [40, с. 54]. У зверненні до львів'ян від 5 липня 1941 р. коменданта м. Львова генерала Ренца ні словом не згадується про будь-яку українську владу, створену у Львові. Це питання для німецького командування не існувало [30, с. 76].
Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від С.Бандери і членів Українського національного комітету оголосити Акт недійсним. Проте Степан Бандера відмовився зробити це, наголосивши, що "віддаючи накази не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців" [42, с. 117].
14 липня 1941 року Альфред Розенберг особисто звернувся до Степана Бандери з листом, в якому вимагав припинити діяльність ОУН і розпустити уряд, але також одержав відмову. Водночас С.Бандера встиг відправити до Львова гінця, з яким передав вказівку своїм організаціям переходити у підпілля.В липні 1941 року гестапо заарештувало С. Бандеру, Я. Стецька, крайовий уряд і 300 членів ОУН. Остання розпочала підготовку до боротьби проти Німеччини, яку ще недавно вважала союзником [ 42, с. 19]. ОУН швидко перейшла в підпілля, тому що гебітскомісари і СД одержали інструкцію безоглядно знищувати членів ОУН, застосовуючи до них гостріші міри, ніж до комуністів, як це сповіщалося в архівних матеріалах "Звіту про діяльність ОУН на східноукраїнських землях"(1941-1943 р.) [6, с. 2-3].
У східних областях - Київській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Одеській, Сумській, Харківській та інших було теж закладено підпільні організації ОУН, керовані націоналістами-нелегалами [13, с. 812; 14, с. 258; 15, с. 121; 17, с. 53-54; 43, с. 193].
Були сформовані три похідні групи ОУН на Схід - "Південь", "Північ", "Центр", завданням яких була пропаганда ідеї самостійності України і формування місцевої адміністрації. Фактичні дані про це є у звіті заступника провідника групи "Південь" Тимоша Семчишина, у якому наводяться списки членів груп, що відійшли на схід 17-19 липня 1941 року у різні міста: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Полтаву, Сталіно [10, с. 41-42]. Т. Семчишин сповіщає зокрема, що в одній з місцевостей, на шляху групи "забрав для ОУН дуже важні матеріали (НКВД)" [5, с. 20-21]. Семчишин зазначає, що вже на той час мало місце негативне ставлення німців до членів ОУН [6, с. 2-37, с. 44].
Українські націоналісти розгорнули антифашистську боротьбу і поза межами УРСР- на українських етнічних землях (Берестейщині, Пінщині, Холмщині, Надсянні ), а крім того - безпосередньо на території "третього рейху". На це чітко вказують як документи НКВС, так і німецькі документи, зокрема про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейгу, Дрездені, Лейпцігу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данцігу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо [ 44, с. 245].
Незважаючи на переслідування, інколи бандерівці з великим ризиком для життя проводили "відкриті демонстрації своєї націоналістичної непокори". Так, в архівній "Інформації до проводу ОУН у Львові про діяльність українських націоналістів" ми знаходимо опис того, як 27 липня 1941 р. на площі старого замку у Рівному відбулося Свято Української державності, а потім величава маніфестація. Присутніх 10 тис. людей із Рівного і 7-х районів давнього Рівенського повіту. В місті був спинений рух. Німці робили знімки і допомагали бандерівцям робити порядок [8, с. 7].
Упевнившись, що ОУН Бандери готується до збройної боротьби, 25 листопада 1941 р. айнзацкоманда з Києва видала наказ всім постам поліції безпеки і СД у Рейхкомісаріаті Україна, в якому було сказано: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхкомісаріаті, мета якого - створення Незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту тихцем знищені як грабіжники" [36, с. 169].
Перегляд позиції ОУН С. Бандери щодо Німеччини стався, як відомо, вже на Першій конференції ОУН, яка відбулася наприкінці вересня - на початку жовтня 1941 р. Хоч її рішення не збереглися, проте з окремих документів та за спогадами учасників відомо, що конференція поставила завдання перед ОУН перейти на нелегальні форми роботи і розпочати антинімецьку пропаганду під гаслами боротьби за самостійну Україну, викриваючи гітлерівські плани закабалення України 11, с. 163].
Про зміст бандерівської пропаганди в цей час переконливо свідчать документи німецьких спецслужб.
У повідомленні №8 гітлерівської служби безпеки про антифашистську спрямованість пропаганди українських націоналістів від 28 серпня 1942 року зазначається, що бандерівські пропагандисти поширюють твердження: "Нетривале панування німців розвіяло усі сподівання на суверенну Україну, тому зараз необхідно стати на шлях організованної революції під керівництвом С. Бандери" [ 19, с. 76 ].
У повідомленні №10 гітлерівської служби безпеки про "Діяльність ОУН в Україні" сповіщається про те, що "бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби, досягнути незалежності для України" [20, с. 119].
З початку лютого 1942 року, коли розпочався примусовий вивіз українського населення з окупованих територій на працю до Німеччини (за роки окупації фашистами вивезено 2 млн. чоловік) [31, с. 451-452], проти цих кроків гітлерівців вела активну кампанію бандерівська пропагандистська служба.
У повідомленні №7 гітлерівської служби безпеки про антифашистську агітацію українських націоналістів від 20 серпня 1942 року сповіщається зокрема, - "бандерівці наголошують на тому, що німці відправляють українських жінок і дівчат на важкі роботи, як це робили більшовики, які посилали їх у заслання" [18, с. 72-3]. У відповідь німецька каральна машина посилювала репресії проти ОУН обох течій. В березні 1942 р. гітлерівці провели повторні широкомасштабні антибандерівські акції [31, с. 452]. В вересні 1942 р. в концтаборі Аушвіц гітлерівцями забито до смерті двох братів Степана Бандери - Олексу і Василя [31, с. 457].
Гітлерівська служба безпеки неодноразово повідомляла про масові арешти українських націоналістів у Німеччині: 20 листопада 1942 р. [21, с. 15-16], 23 листопада 1942 р. [22, с. 53], 11 грудня 1942 р. [24, с. 25], 6 січня 1943 року [23, с. 60-1], 12 січня 1943 р. [25, с. 32]. З матеріалів, вилучених у арештованих кур'єрів і одержаних під час допитів, було встановлено, що центральний пункт бандерівських груп знаходиться у Львові, а у Берліні знаходився тільки філіал, який керував бандерівцями на території всієї Німеччини. Ці документи також свідчать, що вже у вересні 1941 р. було заарештовано 210 чоловік і в них наводиться великий перелік міст, в яких мешкали бандерівці: Берлін, Бремен, Бреслау, Відень, Веймар, Вюрцбург, Гамбург, Ганновер, Гельдесхейм, Данціг, Дюссельдорф, Карлсруе, Кассель, Кенісберг, Лейпціг, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Оппельн, Познань, Потсдам, Прага, Райхенберг, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемниць, Штутгарт [21, с. 15-6].
В квітні 1942 року наступним кроком у розробці програми дій ОУН стосовно становища в Україні стала Друга Конференція ОУН. В її рішеннях говориться про "близьку можливість збройної боротьби за Українську Державність в слушний час", якщо СРСР буде розгромлений або Німеччина виснажиться внаслідок втрат на фронті і внутрішніх потрясінь [32, 34]. Конференція ОУН-Б ухвалила низку рішень про посилення революційної діяльності і роботи по створенню повстанської армії [31, с. 452].
В квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН-Б на чолі з С. Качинським (псевдонім Остап) та І. Перегіняком - Довбенком [ 31, с. 452]. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). В серпні 1943 року визначилась остаточна структура УПА [31, с. 457].
У середині липня 1942 року Головна команда УПА видала наказ усім своїм "летючим бригадам" негайно розпочати заплановану другу фазу: збройні акції проти гітлерівців не тільки щодо адміністративних органів, а й також у всіх пунктах військово-стратегічного значення, а особливо - у системі транспорту та постачання фронту скрізь - від Чорного моря до Білорусії і Балтики [17, с. 53-4; 27, с. 98; 28, с. 76]. Слід, однак, зазначити, що активні воєнні дії ОУН(б) розпочала фактично з 1943 р. Найбільш масштабними вони були в районі Волині, Полісся і Поділля.
В першій половині квітня 1943 року в районах Мізоч, Остріг, Крем'янець, Верба повстанська боротьба набрала значного розмаху. В боях було вбито: у Вербі - 120 німецьких солдатів, у Шимовку - 24, Острозі - 32, в Мізочі - 11 [4, с. 15]. У виписці №20 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Житомирської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року сповіщається: "20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, в результаті було вбито 30 німців" [11, с. 70].
У виписці №21 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Кам'янець-Подільської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року повідомляється: "м. Славута. В лісах Острозького, Шумського та Мізоцького районів націоналісти активізують свої дії проти німців. По 60-70 повозок виїжджають на засади і різні операції. По великих селах проводять мітинги і агітацію, направлені на боротьбу проти німців і радянської влади" [12, с. 73]. Про бойові дії українських націоналістів проти гітлерівців на Рівненщині повідомляв командир партизанських загонів Бегма: "26.6.43. р. в с. Хараїмовка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами, в результаті вбито 4 німці і 19 націоналістів. При виїзді німців з Хараїмовки націоналісти послали проти них засаду і убили 7 німців" [ 26, с. 101].
У звіті окружного проводу ОУН про військові події з участю націоналістів (липень 1943 р.) наведено цілий перелік військових дій, проведених УПА. Одна з них: "17.07.1943 р. німці з поляками заїхали у Хмелів та почали його палити. Запалили шість хат і почали вбивати мирне населення. Прибув заалярмований відділ УПА. Відступаючи, залишили вороги на полі бою 10 своїх трупів. Втікачів переслідувано 2 км. аж до шосе, де вони погрузились на авта і втекли" [2, с. 24].
Лише у жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв з німцями і 52 - з радянськими партизанами [40, с. 54] .
Події, що розгорталися на радянсько-німецькому фронті, не могли не внести коректив у зміст діяльності і характер визвольної боротьби ОУН. 17-21 лютого 1943 р. на 3-й конференції ОУН була офіційно проголошена зміна курсу ОУН щодо збройної боротьби проти німецьких окупантів. Саме у цей час була сформульована в загальних рисах стратегія "двофронтової" боротьби ОУН-УПА, суть якої зводилась до одночасної боротьби проти 2-х імперіалізмів - Берліна і Москви [35, с. 163]. Було також прийнято рішення про зміну назви. ОУН(б) почала називатись ОУН-Самостійників-Державників ОУН-СД, але на ІІІ-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 р. було повернуто стару назву [33, с. 129]. У документах конференції зазначалось, що "у відношенні між проводом ОУН і командуванням УПА з одного боку, і німецькою владою з другого, - не заіснували жодні зміни, а зокрема, не має жодної співпраці. Усі того роду поголоски є черговою провокацією ворога, одчисленою на нашу політичну компрометацію" [16, с. 15-7].
І все ж наближення радянських військ об'єктивно робило радянський режим головним противником ОУН-УПА. Починаючи з весни 1944 р., формування УПА фактично зосередили головні сили на боротьбі проти радянської влади, яка поверталася у західні області України. У цей час в УПА налічувалося майже 100 тис. бійців і то була її максимальна чисельність [35, с. 163]. За свідченням останнього головного командира УПА полковника В. Кука, УПА в дні своєї найбільшої сили налічувала приблизно півмільйона чоловік, якщо рахувати не лише вояків, але й усі допоміжні служби та структури [41, с. 9].
Таким чином, аналіз архівних матеріалів, а також історичної літератури показує, що ОУН-УПА протягом більшого часу Вітчизняної війни, до моменту визволення Червоною армією Західної України від німців, проводило непримиренні жертовні військові змагання з німецькими загарбниками, які відповідали їм тим же.

Джерела
1 ЦДАВОВ України. (Центральний державний архів вищих органів влади України). Акт про відновлення української держави. 30 червня 1941 року. // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 5. - Арк. 3.
2 ЦДАВОВ України. Звіт окружного проводу ОУН про військові події з участю націоналістів. Липень 1943 року. // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 117. - Арк. 24.
3 ЦДАВОВ України. Звіт ОУН про організацію української влади на західноукраїнських землях. 22 липня 1941 року. // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 15. - Арк. 8-12
4 ЦДАВОВ України. Звіт про бойові дії УПА на Волині. Березень 1943. // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 164. - Арк. 2-2а, 15-17.
ЦДАВОВ України. Звіт провідника похідної групи ОУН на схід Т. Семчишина. 9.7.1941 р. //Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 14. - Арк. 20-21.
6 ЦДАВОВ України. Звіт про діяльність ОУН на східноукраїнських землях. 1941-1943 р. // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 210. - Арк. 2-10.
7 ЦДАВОВ України. Звіт про просування похідних груп ОУН на схід .20-27 липня 1941 р . // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 14. - Арк. 45-47.
8 ЦДАВОВ України. Інформація до проводу ОУН у Львові про діяльність українських націоналістів . Без дати. // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 15, Арк. - 7-7 зв.
9 ЦДАВОВ України. Склад українського державного правління. //Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 10. - Арк. 13.
10 ЦДАВОВ України. Список членів похідних груп, що відійшли на схід 17-19 липня 1941 року. 19 липня 1941 року. // Ф. 3833, Оп. 1, Спр. 14. - Арк. 41-43.
11 ЦДАГО України.(Центральний державний архів громадських об'єднань України). Выписка из разведсводки штаба партизанских отрядов Житомирской области (Сабуров). 1 июня 1943 г. // Ф. 62, Оп. 1, Спр. 253. Арк. - 70-72.
12 ЦДАГО України. Выписка из разведсводки штаба соединения партизанских отрядов Каменец-Подольской области №7. 1 июня 1943 г.// Ф. 62, Оп. 1, Спр. 253. - Арк. 73.
13 ЦДАГО України. Докладная записка о вскрытой "Организации Украинских националистов в гор. Полтаве". 26 октября 1943 г. // Ф. 1, Оп. 23, Спр. 527. - Арк. 812.
14 ЦДАГО України. Донесення поліції безпеки і служби безпеки дистрикту "Галичина" в Головне управління імперської безпеки про контакти УПА з вермахтом, поліцією та установами цивільної адміністрації (Львов, 22 апреля 1944 ). // Ф. 4628, Оп. 1, Спр. 10. - Арк. 258-264.
15 ЦДАГО України. О деятельности группы украинских националистов в г.Харькове, возглавляемой Доленко. 12 мая 1943 г. // Ф. 62, Оп. 1, Спр. 227. - Арк. 121.
16 ЦДАГО України. О фактах нарушения революционной законности в Западных областях УССР. Волынская область. Док. № 49. Інформація оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У про факти порушення законності в західних областях УРСР // Ф. 1, Оп. 30, Спр. 183. - Арк. 26-39.
17 ЦДАГО України. Разведывательная сводка Украинского штаба партизанского движения №62. О Деятельности и дислокации украинских националистов на Ровенщине. По состоянию на 12.7.43 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 41. - Арк. 53-54 .
18 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей. №17. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 20 августа 1942 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 77. - Арк. 54, 72-75.
19 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей. №18. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 28 августа 1942 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 77. - Арк. 76, 83-86.
20 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей. №26. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 23 октября 1942 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 77. - Арк. 119, 121-122.
21 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей. №30. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 20 ноября 1942 г.// Ф. 1, Оп. 22, Спр. 78, - Арк. 15-18.
22 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей. №35. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 23 ноября 1942 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 81. - Арк. 50, 53-57.
23 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей №36. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 6 января 1943 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 81. - Арк. 60-62.
24 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей. №38. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 11 декабря 1942 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 78. - Арк. 19, 25-29.
25 ЦДАГО України. Сообщения из оккупированных восточных областей. №41. Начальник полиции безопасности и службы безопасности. Штаб командования. Берлин, 12 января 1943 г. // Ф. 1, Оп. 22, Спр. 79. - Арк. 21, 32-35.
26 ЦДАГО України. Справка из сообщения Бегмы о боевых действиях украинских националистов против гитлеровцев. 21 июля 1943 г. // Ф. 62, Оп. 1, Спр. 253. - Арк. 101.
27 ЦДАГО України. Справка командира партизанского отряда Шитова от 29.5.43 г. // Ф. 62, Оп. 1, Спр. 239. - Арк. 98.
28 Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Львів: Поклик сумління. 1993. - 166 с.
29 Рожик М. Є. 1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України. - К., 1992. - 60 с.
30 Семчишин М. З книги Лева: Український Львів двадцятих-сорокових років. Спомини. - Львів: Наукове товариство ім. Шевченка. - 1998. - 146 с.
31 Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - К.: Наукова думка. - 1995. - 688 с.
32 Коваль В. С. Радянсько-німецкий пакт 1939 р.// Препринт №11. -Київ: АН УРСР: Інститут Історії. - 1989. - 48 с.
33 Вовк О., Павленко І. Волинь і Полісся: УПА та Запілля, 1943-1944: Документи і матеріали. Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія; Т. 2. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С.Грушевського НАН України. - К.: Торонто, 1999. - 724 с.
34 Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К.: Либідь. - 1993. - 288 с.
35 Кентій А. В.. Папакін Г. В. Стратегія "двофронтової" боротьби ОУН-УПА у 1943-1944 рр.:Мовою документів, очима істориків// Україна у другій світовій війні: Уроки історії та сучасність: Матеріали міжнародної наукової конференції( 27-28 жовтня 1994). - Київ: Інститут історії НАН України, 1995. - С. 163-169.
36 Косик В. Німеччина і українське питання (жовтень 1938-грудень 1941) // Україна у другій світовій війні: Уроки історії та сучасність: Матеріали міжнародної наукової конференції (27-28 жовтня 1994). - Київ: Інститут історії НАН України, 1995. - С. 169-179.
37 Косик В. Україна у другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів. - Львів. - 1997. - Т. 1. - 382 с.
38 Кулинич І. М. "Незалежна Україна" у пангерманських та фашистських планах // Україна у другій світовій війні: Уроки історії та сучасність: Матеріали міжнародної наукової конференції (27-28 жовтня 1994). - Київ: Інститут історії НАН України, 1995. - С. 105-110.
39 Кулинич І. М. Україна в міжнародній політиці напередодні Другої Світової війни, в її ході та перші повоєнні роки // Друга Світова війна і Україна: Матеріали наукової конференції (27-28 квітня 1996 р. ). - К.: Інститут історії України НАН України, 1996. - С. 203-206.
40 Кучер В. І., Чернега П. М. 50-річчя перемоги над фашизмом: Україна і друга світова війна. - К.: Віпол. - 1995. - 68 с.
41 Макар В., Макар П. Т. Літопис УПА. Нова серія. Т. 1. - Київ-Торонто, 1995: Видання Головного Командування УПА. - 482 с.
42 Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. -Львів: Світ. 1995. 248 с.
43 Сергійчук В.І. Діяльність ОУНівського підпілля на Сході України // Україна у другій світовій війні: Уроки історії та сучасність: Матеріали міжнародної наукової конференції( 27-28 жовтня 1994 ). - Київ: Інститут історії НАН України, 1995. - С. 193-196.
44 Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / О. Дергачов (керівник авт. колективу). - К.: Політична думка. -1996. - 448 с.
45 Шевчук В. П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Українська державність у роки Другої світової війни. - К.: Либідь, 1999. - С. 388-408.

До змісту журналу "Воєнна історія" #5-6 за 2002 рік
http://warhistory.ukrlife.org/5_6_02_6.htm

Бібліотека » Різне » Історія України » ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
Сторінка 3 з 3«123
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика