Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Бібліотека » Різне » Історія України » ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:04 | Повідомлення # 6
Сергій Багряний, Світлана Маковицька

УПА НА КУБАНІ

Донські й кубанські козаки у боротьбі за волю найпершим
союзником мали етнічних і духовних побратимів — українців

Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.

Партизани «дiда Очерета»

Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань! КОПА — або Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!». Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів). Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.

Восени 1941 року, коли більшовики відступали на Схід, на Кубань прибули ройовики з Південної похідної групи ОУН. У серпні 1942 року з українського берега на Кубань перейшла група оунівців, операцією керував кубанець Петро Глек («дід Очерет»), мешканець станиці Довжанської. У жовтні 1942 року оформлюється Єйський окружний провід ОУН(Б) на чолі зі Спиридоном Ткаченком («Голубом»), який підтримував зв'язок із націоналістичним підпіллям у Маріуполі. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися комуністи, ОУН(Б) організувала десант на чолі з сотником «Шумом» (Василем Плетнем, родом зі станиці Батуринської). Також на кубанський берег висадилися старшини УПА «Зорян», «Беркут», «Десна», «Дніпро» (Дмитро Гречух), «Мить» (Дмитро Коваленко). Вони мали доправитися поїздом до Туапсе під виглядом солдат будівельної роти. Втім до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандиженській, і там, в горах Кавказу, вже восени того ж року постали підрозділи сотенних «Шума» (85 бійців) і «Гомона» (125), декілька розвідувальних роїв: загалом близько 250 осіб.

КОПА підтримувала зв'язок з оунівським підпіллям на Великій Україні — через Гарячий Ключ — Канівську — Єйськ — Маріуполь — Одесу на Буковину, до члена проводу ОУН Миколи Арсенича-Березовського (псевдо — «Полковник»). Трималася КОПА аж до 1950 року. Тоді, не маючи ресурсів для продовження боротьби, саморозпустилася.

За Козакію, за її волю!

Генерал Петро Краснов - письменник, лідер донського самостійницького руху

«Козакія» — то назва держави. Вона виникла на початку ХХ століття завдяки козакам, які заселяли південні території Російської iмперії — передовсім Донському, терському, Кубанському та Астраханському козачим військам. Козакія і козакійці (або ура-козаки) — явище, народжене лютневою революцією 1917 року і так званою громадянською війною 1918—1921 рр. Революція сприяла національному піднесенню не лише в Україні, Польщі чи Грузії, а й на Дону і Північному Кавказі. Зрозумівши істинну суть «совєцької влади», південні околиці колишньої імперії шалено опираються більшовикам. Низка країн, одна за одною, проголошують свою незалежність. Серед перших — Україна, Дон і Кубань, які відтепер називалися УНР, Область Всєвєлікого Войска Донского та Кубанська Народна Республіка.

На початку 1918 року козачі республіки заполонили червоні банди. Проте після підписання Брест-Литовського мирного договору на допомогу козакам приходять німці. Вони сприяють поновленню легітимної влади в Україні й на Дону, звільняють Таманський півострів. Остаточно від більшовиків Кубань звільнено у липні 1918 р. «добровольцями» генерала Антона Денікіна. На кінець року на південних руїнах колишньої імперії з'явилися три козацькі держави, уряди яких того ж року висунули проект створення так званого Південно-Східного Союзу, до складу якого увійшли б Дон, Кубань та Терек. Цей союз, власне, і став прообразом держави Козакія, до якої прагнули козаки-націоналісти, або як їх тоді називали «ура-козаки». Саме поняття «козацький націоналіст», на перший погляд, здається чимось нелогічним, дивним. Але ж як називати людину, що не визнає себе ані «рускім», ані українцем, ані представником іншої національності, позиції «єдінонєдєлімщіков» їй так само чужі, як і позиції більшовиків, а ідеал держави — об'єднання усіх козацьких земель на Півдні Росії (Дон, Кубань, Терек). Роман «Тихий Дон» Михайла Шолохова надзвичайно цінний для дослідження історії революції на козачих землях.

Після революції 1917 року «козацька свідомість» стала вирішальним фактором під час визначення пріоритетів державної політики Півдня Росії. Специфічним був лише Кубанський край, де половину місцевого населення становили етнічні українці, серед яких значна частина тяжіла до України й наполягала на встановленні з нею федеративних зв'язків. Тих, хто притримувався таких позицій, називали «кубанськими самостійниками». Серед них — голова Кубанської Ради Микола Рябовол, останній кубанський прем'єр Василь Іванис, а також отаман Кубанського війська Кузьма Безкровний. Решту становили «козакійці» (Омельченко, брати Макаренки, генерал Андрій Шкуро), а також прихильники проросійської орієнтації — в основному козаки-лінійці, етнічні росіяни (до 1860 року входили до складу Кавказького лінійського війська). Саме їхня позиція призвела до катастрофічного рішення — укласти угоду з Добровольчою армією генерала Денікіна, запеклого «єдінонєдєлімщіка», противника будь-яких державних утворень на теренах колишньої імперії. Саме Денікін зі своїми монархістськими поглядами став причиною краху козачих держав на Півдні, а також УНР і Меджлісу горців Кавказу. Після підписання угоди між Кубанським урядом і Союзом горців Кавказу на Паризькій конференції 1919 року Денікін наказав стратити одного з чільних діячів Кубані, священнослужителя (!) Олексія Кулабухова. Після страти на ньому повісили табличку: «За измену Родине и казачеству». Так «єдина і неподільна» у черговий раз дала зрозуміти, що козацтво для неї завжди було лише знаряддям для розширення імперії.

Між Сталіним і Гітлером

Зазнавши поразки у 1920 році від «червоних», втративши державність, козацьке населення Півдня Росії відчуло на собі всі жахіття розкуркулень, розкозачень, висилок і голодоморів. Ясно, що ніяких симпатій, ніякої приязні ані колишні «білокозаки», що лишилися на батьківщині, ні, тим паче, емігранти до більшовицької влади не мали. Початок німецько-радянської війни дав козакам надію, так само як і українцям, грузинам, кримським татарам та народам Кавказу. Але, зробивши ставку на гітлерівську Німеччину, представники цих народів жорстоко помилилися: нацизм бажав використати неросіян у боротьбі з комуністичною Москвою, залучивши їх за допомогою обіцянки відновити незалежність для їхніх держав, натомість не дав нічого.

Андрій Шкуро

Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків-націоналістів була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, — смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва — козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна — споконвічно козацька земля. Козаки — окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками — Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо — Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці — це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.

Козачі воєнні формування (у складі вермахту) почали створювати отамани Кононов, Науменко, Доманов. Очолив козацький рух колишній донський отаман генерал-лейтенант Петро Краснов. Але козакам, як і українцям, німці не дозволили створити власну державу. Козацька армія підпорядковувалася командуванню вермахту, яке направило козацькі частини, зокрема стан генерала Доманова, воювати на Балкани — подалі від рідної землі. Багато козаків полишали лави німецької армії, хтось йшов до «совєтов», хтось повертавсь додому, але чимало було таких, які боролися за козацьку ідею в лавах УПА.

Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в посібництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменеломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана-Келеч Гірея (адига за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.

Уже по закінченні війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Росія досі замовчує факт національного козачого. А нове покоління козаків, одурене московською пропагандою, і далі мусить гинути — в Чечні, Південній Осетій, Абхазії чи Нагірному Карабасі, виконуючи накази чергового кремлівського «царя».

Козацькі курені українського війська

У 1942 році, отримавши поразку під Москвою, але не полишаючи надій захопити інші важливі стратегічні центри, зокрема на Півдні Росії, нацисти звертаються по допомогу до тих, хто має давні образи на більшовиків. Такими, в першу чергу, були козаки. За сприяння німців із козаків було сформовано Козачий стан та 15-й козачий корпус. Ці частини формувалися переважно в Україні та Південній Білорусі в таборах для військовополонених, їх використовували й на українських територіях.

В Українській Повстанській Армії були поінформовані, що німці створюють формування з осіб, які називають себе козаками. Усвідомлюючи, що серед них чимало етнічних українців, а також людей, що зголосилися служити німцям з безвиході, керівництво й відділи пропаганди УПА беруться за агітацію. Найперше друкують листівки, в яких описують своє ставлення до козаків, до долі всього козацтва Росії. Готуючи звернення до різних народів, як зазначає професор Володимир Сергійчук, ідеологи УПА враховували історичні особливості їхнього розвитку, намагалися нагадати про найболючіші моменти в житті тієї чи іншої нації, аби пройняти її усвідомленням необхідності боротьби проти поневолювачів. У листі до донських козаків писали: «...Горькую чашу испил казачий народ Дона в мрачные годы большевистского владычества. Вашу казачью честь поругали большевистские изверги. Они отняли у Вас родную землю. Ваши станицы были преданы огню. Тысячи казаков были расстреляны, тысячи репрессированы и насильно вывезены на далекий север. Долгие годы вы ждали минуты освобождения из-под большевистского ига. Казалось, война 1941 года принесет волю донцам. Но увы. Ваши надежды были тщетны. Немецкий ландскнехт не думал о Вашем освобождении. Ему только нужна Ваша горячая казачья кровь, Ваши тела для заграждения пути большевистской волне к Берлину. Учтите, что ориентация на немецкий или большевистский империализм не спасет Вас от рабства. Залог Вашего освобождения заключается в борьбе с этими двумя хищниками».

Невдовзі козаки, що брали участь у бойових діях на боці німців поодинці або групами, тікали до українських повстанців. Бувало, що вони потрапляли в УПА під час відступу або внаслідок того, що підрозділ, у якому вони служили, було розгромлено і розсіяно. Шовіністично налаштовані щодо українців козаки в УПА не затримувались (зауважимо, що таких була меншість). До речі, спільна боротьба українців та козаків із більшовиками була продовженням традицій визвольних змагань 1917—1920 років. Так, звитягою відзначився осавул Фролов, який в Армії УНР командував сотнею, а потім і полком. На еміграції козаки підтримували зв'язки з урядом УНР в екзилі, існувала, зокрема, група козаків-самостійників, яких прихильники ідеї «єдіной і нєдєлімой» називали «українофілами».

Професор Володимир Сергійчук дослідив, що з кубанських козаків в УПА було створено кілька відділів. Наприклад, з тих кубанців, котрих воїни УПА визволили з таборів військовополонених, на терені Волині було створено окрему сотню на чолі з «Березою». В УПА були козачі курені, в основному з кубанців і донців. В окрузі «Богун» (Південна Рівненщина) було з десяток вихідців з Кубані й Дону, які називали себе козаками за національністю. І вже самі козаки виготовляли листівки, із закликами до одноплемінців перейти на бік УПА. Кубанські козаки любили неньку Україну набагато сильніше, аніж «мачуху Росію».

МОВОЮ ДОКУМЕНТIВ

Донцы!

Украинские повстанцы — бандеровцы бьют Гитлера и Сталина! Украинские революционеры — Ваши друзья по оружию!

Не стреляйте украинских повстанцев, которые подняли борьбу против гитлеровских и сталинских извергов человечества!

Долой гитлеровско-сталинский терор!

Да здравствует мир и дружба народов!

1945 г.

Украинские повстанцы.

Листівка УПА до донських козаків.

http://oun-upa.org.ua/articles/um_kuban.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:05 | Повідомлення # 7
Василь Павлів

УКРАЇНЦІ НАДДНIПРЯНЩИНИ В ЛАВАХ УПА

Докладне вивчення великого фотоархіву УПА, віднайденого в червні 1999 року в Карпатах (с. Яворів Івано-Франківської області) засвідчило, що це — збірка фотографій теренового відтинку (ТВ-21) УПА «Гуцульщина» та збройного підпілля ОУН Коломийщини 1945-51 років. Подумати тільки: шість років невідомий фотограф збирав матеріал за умов глибокої конспірації й зумів забезпечити його збереження до наших днів. Робота з ідентифікації повстанців, зафіксованих у архіві, засвідчила дуже важливий момент — факт участі в УПА на теренах Гуцульщини багатьох вихідців не лише з сусідніх Чернівецької, Тернопільської та Львівської областей (що природно), а й зі Східної України. Це ж треба: не на Волині чи Поділлі, а далеко в Карпатах у лавах УПА воювали з німцями й угорцями, а пізніше — з оперзагонами МГБ курінні «Лісовий», і «Степовий», сотник «Сірий» — колишні офіцери червоної армії. Суворі правила конспірації забороняли оперувати справжніми іменами, тому не так легко встановити ці імена.

Деякі відомості свідчать, що курінний «Лісовий», який помер від тифу 1945 року, — це Андрій родом з Чернігівщини, був старшим лейтенантом ЧА. «Степовий» мав аналогічне звання, а родом був з Дніпропетровської області. Керував куренем «Перемога», загинув у квітні 1945 року в селі Снідавка Косівського району. До речі, після загибелі «Степового» курінним було призначено «Недобитого» — Юліана Матвіїва родом з Бродів.

Як не згадати «Чорноморця» — радиста з Одеси, якого закинули з парашутом до партизанів Ковпака, але він віддав перевагу УПА. За його радіограмами совєтські літаки тричі скидали повстанцям зброю, ліки, одяг... Сотенний «Чорноморець» також загинув за волю України.

2 вересня 1952 року в селі Рунгурах Коломийського району загинув «Коля» — Микола Григорович Корженівський, родом із села Огіївка Ружинського району Житомирської області. З 1944 року і до загибелі він брав активну участь у бойових діях УПА, залишаючися вірним присязі.

Капітана ЧА Івана Кулика з Донеччини вояки УПА відбили у німців під час етапування на захід колони полонених. З 1944 року капітан Кулик став сотником «Сірим». Викладав у старшинській школі, брав участь у боях, а з 1950 року був призначений окружним провідником Коломийщини. Загинув 1951-го в селі Малий Ключів Коломийського району. Всі, хто знав «Сірого», підкреслюють: це був справжній патріот України. У Яворівському архіві є декілька світлин, де зафіксовано «Сірого».

Є в архіві кілька фотографій, де зображено дівчину у військовій формі. Її впізнав Микола Міщенко з села Переславське на Київщині. Це Галина Кузьменко родом із села Нова Басань Чернігівської області. Пан Микола повідомив таке. Галина Кузьменко народилася 30 липня 1922 року. В рік голодомору загинули її мати і два молодші брати, згодом заарештували батька і з 1937 року його слід загубився в «архіпелазі ГУЛАГ». Галю забрав до себе на Донбас дядько, материн брат. Саме тут вона жила поруч з родиною Міщенків, які втекли від голоду 33-го з Київщини. Галя та Микола ходили до школи в один клас, приятелювали. Коли почалася війна й німці зайняли Донбас, родичі обох вирішили вертати в рідні краї. У квітні 1942 року родини розлучилися: Галя з родичами поїхала до Яготина, Міщенки — до Переяслава. Зустрілися друзі рівно через... 50 років, 1992-го, у Києві, цілком випадково. Тоді й розповіла Галина, по чоловікові Когут, про свою непросту долю.

Навесні 1943 року вона добровільно вступила в «Чернігівську Січ», яка з наближенням фронту пішла рейдом на захід і влилася до лав УПА. На той час Галя вже була досвідченою кулеметницею, та командування УПА визначило їй іншу роль — пропагандиста крайового проводу. Звісно, що після відповідної підготовки (мабуть, тому її пригадують ветерани УПА як члена комісії з складання присяги новобранцями). Два роки з честю й гідністю служила Галя Кузьменко справі визвольної боротьби. Пізньої осені 1945-го її, змучену хворобою, захопили під час облави. Довго катували в Коломиї, далі «дали» 15 років в'язниці. Покарання відбувала на шахтах Воркути, 1957 року звільнили. Вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута, який був родом із Золочівського району Львівщини, й наступного року подружжя виїхало в Україну. Жили в Бориспільському районі. 1959 року в них народився єдиний син Василь (педагог за освітою, нині живе в Донецькій області), але невдовзі чоловік помер. Значно пізніше Галина одержала однокімнатну квартиру в Києві. Померла в червні 2000 року. Пан Микола Міщенко підкреслює, що до кінця своїх днів Галина Кузьменко-Когут не сумнівалася в доцільності пройденого шляху і вірила в щасливу долю України.

Ідентифікація повстанських світлин триває, нема сумніву, що вони ховають ще немало несподіванок і цінних відомостей. Але й із уже встановленого видно: УПА — це армія всього українського народу, а не суто «галицьке явище», як це намагалася подати совєтська пропаганда, а дехто силкується подати й тепер.

"Народна газета"
http://oun-upa.org.ua/articles/pawliw.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:08 | Повідомлення # 8
О. Яценко

ОУН(б) В ЦЕНТРАЛЬНІЙ ТА СХІДНІЙ УКРАЇНІ
В ПЕРІОД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941-1943)

Навіть сьогодні залишається поширеною думка, що ОУН була суто західноукраїнською політичною організацією, діяльність якої обмежувалася західними регіонами України. Досі діяльність ОУН(б) у центральних та східних областях України не знайшла належного висвітлення у краєзнавчих дослідженнях.

Водночас в Українській державі точаться гострі дискусії щодо офіційного визнання ветеранів збройної боротьби за незалежність України - вояків ОУН-УПА. Відтоді минуло вже півстоліття і настав час для неупередженої і об'єктивної оцінки руху ОУН-УПА.

У цій роботі міститься спроба прослідкувати взаємини оунівців та східноукраїнського населення крізь призму боротьби ОУН(б) з нацистською окупацією у липні 1941 - серпні 1943 р.р.

Після початку радянсько-німецької війни ОУН(б), створивши 3 похідні групи, поширила свою діяльність на зайняту німецькою армією територію України. Члени похідних груп намагалися включити східних українців у державотворчий процес, започаткований "Актом відновлення Української держави" 30 червня 1941 р. На первому етапі оунівці уникали конфронтації з німцями, приневолюючи нацистів самим розкрити свої карти. Коли німці розігнали Українське державне правління Я. Отецька, вони заплямували свою маску "визволителів", якими їх спершу схильні були вважати багато українців, репресованих комуністичною владою.

Тому вже 10 липня 1941 р. оунівські провідники вели мову про можливість антинацистського повстання.1 Скориставшись певною незорієнтованістю німців на щойно захопленій території, похідні групи ОУН(б) досягли Дніпра і взяли під контроль багато місцевих адміністрацій, почали творення своєї нелегальної організаційної сітки.2

Після масових арештів бандерівців, проведених нацистами у серпні - вересні 1941 р., припинили існування Північна і Середня похідні групи,3 а також спецгрупа, яка на чолі з Василем Куком прямувала до Києва, щоб проголосити там Українську державу.4

З вересня 1941 р., після своєї Першої конференції, ОУН(б) веде підпільну підготовку до активної боротьби з гітлерівською окупацією.5 Зі свого боку, німці проводили нову хвилю арештів після розкриття у листопаді 1941 р. планованого ОУН(б) повстання.6 Попри жорстокий терор окупантів, діяльність ОУН(б) набирає дедалі ширшого розмаху. З березня 1942 р. в німецьких таємних повідомленнях фігурує рубрика "Український рух опору", де основну увагу приділено саме рухові Бандери, як найбільш сильному і небезпечному для нацистського панування.

До Другої світової війни ОУН протидіяла польській та румунській репресивній владі, і її ідеологія мала тоталітаристські риси. Ті гасла ОУН(б), які містили тенденції до українського тоталітаризму і виключності, не сприймалися більшістю "східняків". Тому самі реалії життя у центральних і східних областях вимагали демократизації соціально-політичних засад бандерівського руху. Почавшись у 1942 р. у Дніпропетровську, де діяв Василь Кук, процес соціально-політичної еволюції поступово піднявся до Проводу організації і знайшов своє втілення на Третьому надзвичайному великому зборі ОУН(б) у серпні 1943 р.

У постановах збору вперше було приділено багато уваги соціально-економічним питанням; це мало першорядне значення. Було проголошено, що ОУН(б) виступає за політичний плюралізм, загальнодемократичні свободи і повну рівність у правах усіх громадян України, незалежно від їх національності.

ОУН(б), скоректувавши свої політичні засади у відповідності з прагненнями цілого українського народу, перетворилась у загальноукраїнський визвольний рух.

У першій половині 1943 р. ОУН(б) переходить до збройної форми боротьби з окупантами. На Поліссі, Південній Київщині (Уманщина і Холодноярщина) та Поділлі рейдують відділи УПА, з'являються місцеві повстанські загони під егідою УПА. На Чернігівщині7 і Полтавщині8 діють самостійницькі повстанські групи. У кількох східноукраїнських містах утворюються боївки ОУН(б).9 Солдати зі сформованих німцями в Україні частин нерідко заявляли бандерівцям, що готові повстати у належний момент. Організаційна сітка ОУН(б) тепер охоплювала усі верстви східноукраїнського населення, хоча кількість членів ОУН(б) не перевищувала кількох сотень. Є свідчення того, що бандерівському підпіллю допомагали також і росіяни.

Для консолідації широких народних мас навколо державницької ідеї ОУН(б) потрібен був час. Проте швидкий наступ радянської армії у другій половині 1943 р. не дав змоги українському рухові опору, очоленому ОУН(б), перетворитись на значну третю силу, реальну альтернативу нацистам і більшовикам.

На старорадянській території України місцевий рух опору залишився слабшим від Західної України, бо на Заході організована діяльність націоналістів тривала два десятиліття, а на Сході - здебільшого лише 2 роки. Звісно, страх "східняків" перед владою, вирощений десятиліттями нелюдської практики комуністичних каральних органів, не міг бути подоланий за такий короткий період. Широкі прошарки населення ще не повірили у свої сили, хоч як це не намагались довести бандерівці, та й активістів ОУН(б) на старорадянській території України було непропорційно мало до загальної кількості населення.

Саме на Східній Україні ОУН(б) виробила свої демократичні принципи і стала політичнo толерантною. Це сприяло зростанню рядів УПА за рахунок східняків, а також представників багатьох національностей СРСР.

Національний рух опору, ініційований ОУН(б), був власне українською участю у Другій світовій війні, бо він спирався виключно на ресурси бездержавного народу і не мав жодної сторонньої підтримки.

------------------------------------------------------------------------

1. Hynezak Taras. OUN - German Relation. 1941-5. // German-Ukrainian relations in Historical Perspective // Canadian inst. Of Ukr. Studies press, Edmonton-Toronto, 1994, р.180.

2. ЦДАВОВУ. Ф.3833, - Оп.210, - Арк.6-8.

3. Armstrong J.A. Ukrainian Nationalism 1939-1945: - 2-nd-N.Y.: CUP,1963, р.87.

4. Записано від пана Василя Кука 26.02.1997 р. в Києві О. Яценком.

5. Лебедь М. Українська Повстанська Армія; 1 частина: німецька окупація України // Дрогобич, Вид. фірма "Відродження", 1993, С.29-30.

6. УПА в світлі німецьких документів. Літопис Укр. Повстанської Армії; т.21. Кн.3. Червень 1941-травень 1943 р. Ред. П.Й.Потічний - 1991, 271 с. док.№ 52.

7. Бутко С. Визвольні змагання ОУН та УПА на Чернігівщині // Матеріали наукової конференції: ОУН-УПА, (історія, уроки, сучасність) // Стрий 1993, ТОВ УВІС, с.50.

8. ЦДАВОВУ, Ф.3833. - Оп.І. - Спр.ІІЗ. - Арк.21.

9. Стахів Є. Еволюція українського націоналізму - від тоталітаризму до демократії: Думки про ОУН (бандерівців) //Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 25-26 серпня 1992 р., Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні 1940-1950 р.р., Київ. 1992, с.80.
http://oun-upa.org.ua/articles/jacenko.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:09 | Повідомлення # 9
Анатолій Малигін

БОРОТЬБА ОУН-УПА НА ВІННИЧЧИНІ

Українська Повстанська Армія була утворена у жовтні 1942 року. Її основним завданням була оборона українського населення від німецького, а потім большевицького поневолення. А тому в основу іі побудови ліг територіальний принцип. Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, йому були підпорядковані чотири групи: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь та УПА-Схід.

На терені Вінницької області діяла група УПА-Південь. Вона буда сформована влітку 1943 року під командуванням полковника "Батька" (Омеляна Грабця) на Уманщині. На початку 1944 року ця група складалася з 3-х Воєнних округів (ВО): ВО "Холодний Яр", ВО "Вінниця" та ВО "Умань". До ВО "Вінниця", яким командував командир "Ясен", входили курені "Сторчана", "Мамая" та "Буревія".

Большевицька пропаганда багато років паплюжила українських повстанців, називаючи їх "українсько-німецькими націоналістами", "прислужниками Гітлера" і т. п. Щоб спростувати ці звинувачення, варто звернутися до німецьких джерел. В період окупації у Вінниці виходила газета "Вінницькі вісті" під егідою німецької адміністрації і висловлювала іі думку. 3-го червня 1943 року ця газета писала про борців за волю України: "Ми думаємо, що ці "отамани", які прибирають голосні опереткові псевдоніми, втягнені ...у майстерну сітку жидівсько-більшовицьких провокацій. Тим самим вони перебувають на службі ворогів України... В своїх власних інтересах населення України категорично відкидає більшовизм і відпекується від так званих "національних" бандитських груп".

Влітку-восени 1943 року УПА-Південь вирушила в рейд на захід через Гайсинщину, Жмеринку, Літинщину в Летичівщину. Про боротьбу українських повстанців в той час в Літинському р-ні розповідає учасник тих подій Микола Миколайович Шестопаль родом з с. Вонячен (нині Городище).

Якось уночі хтось постукав до них у хату - це був командир "Батько". Він приніс з собою друкарську машинку, на якій почав друкувати листівки. А Микола Шестопаль, тоді 16-тирічний хлопець, розкидав і розклеював ці листівки у Літині. У них розповідалося про звірства фашистів, про те, як бідують українці, що виїхали в Німеччину. В цих листівках повстанці закликали юнаків і дівчат не їхати в Німеччину. "Батько" говорив з молоддю, пояснював їм, що і німці, і більшовики це вороги і з ними треба боротися, співав пісні: "Ми українські партизани, нащадки славних козаків, ми носим бомби і нагани і б'єм комуну й німаків".

Поживши кілька днів, поки поранена рука зажила, "Батько" пішов на Летичів.

А через деякий час Миколу Шестопаля схопили німці й кинули в Літинську тюрму. Його там били, вимагаючи, щоб він сказав, де "Батько".

Якось вночі в тюремну камеру зайшли якісь люди і розбудили Миколу: "Вставай, ми українські повстанці, прийшли вас визволяти". Той злякався, подумав, що це провокація німців, але потім побачив "Батька" і зрозумів, що це "свої". Вони розкидали листівки, прихопили кілька гвинтівок і втекли. В Літині після цього зчинився страшенний гармидер, літали ракети, чулася безладна стрілянина німців і поліцаїв. Але семеро сміливих повстанців, які вчинили наліт на Літинську тюрму, були вже далеко.

Під час німецької окупації на терені Вінниччини були сутички між червоними партизанами і українськими повстанцями. Згідно архівних матеріалів большевицькі партизани загону ім. Кірова під керівництвом С. Тарнавського роззброїли націоналістичну групу в с. Жорниці Іллінецького р-ну. А в постанові Літинського РК КП(б)У говориться, що "украинско-немецкие националисты убили наших подпольщиков Главачука Феодосия и Ткачука Герасима - с. Новоселица-Залужная".

В кінці 1943 року, ЗГІАНО звіту про бойову діяльність кавбригади ім. Леніна, "имели место случаи также столкновения партизан с украинскими националистами, которые, численностью до 600 чел., дислоцировались в селах и хуторах вблизи Черного леса".

Як свідчить Микола Шестолаль, на Літинщині між "Батьком" і червоними партизанами була укладена угода про координацію дій. У звіті командира з'єднання ім. Леніна Владимирова також є згадка про намагання большевицьких партизан провести переговори з українськими повстанцями. Під час перебування з'єднання на Літинщині його командування довідалося, що в Брусленові стоїть бригада УПА. "Мечковскому и Васильеву было приказано связаться с ними... и "пригласить их в гости" в часов 10-11 вечера", - свідчить Владимиров. Але ті не погодились, пояснивши Бурченку (очевидно, комісарові) і Владимирову, що бандерівці з Брусленова вийшли. А, насправді, ті залишалися на місці і лише наступного дня залишили село.

За намагання знайти спільну мову з українськими повстанцями Бурченко, як вважає М. Шестопаль, потрапив у немилість до большевицького керівництва.

Весною 1944 року перед наступом Червоної Арміі група УПА-Південь вирушила з Вінниччини й Кам'янець-Подільщини на Волинь. Під час цього переходу повстанці зазнали тяжких втрат у боях з "заградітельнимі отрядамі" НКВД.

Для українських визвольних сил на Вінниччині почався новий етап - боротьба з большевицькою окупацією. 7 квітня 1944 року, згідно донесення майора НКВД Бруєвича, його опергрупа вступила в бій з українськими повстанцями на території Хмельникського р-ну, було вбито 2-х повстанців і одного взято в полон.

В довідці обласного управління НКВД від 4 травня повідомляється, що 11 і 24 квітня 1944 року в Чорному лісі з'явився озброєний загін "бандерівців" чисельністю в 250-300 чол. Він складався з 2-х з'єднань - першого під командуванням Гузиря, другого - під командуванням Довбуша. Петро Мірчук пише в своїй книзі "Українська Повстанська Армія. 1942-1952", що курінний командир Довбуш загинув на початку червня 1944 року на Кам'янець-Подільщині у великому бою з большевиками.

В доповідній під грифом "сов. секретно" повідомлялося комісару внутрішніх справ УССР, що 24 травня "чекистско-войсковой отряд" під командуванням майора Кальника вступив у бій з загоном повстанців в Вонятинському лісі. Одного повстанця большевики вбили, а одного взяли в полон, захопили також воза, штабні документи та зброю. Полонений сказав на допиті, що на Вінниччину прийшло 5 загонів УПА загальною чисельністю до 500 чол. під проводом "Батька".

Далі в доповідній пояснювалося, що бандерівська група складалася з 2-х самостійних загонів. Одним з них чисельністю 300 чол. командував "Богун-Тополенко". другим, в якому знаходився і командир "Батько", командували "Шуляк" та "Ігор".

Затриманий бандерівець Т. сказав на допиті, проведеному заступником начальника УНКВД по Вінницькій області підполков. Качиним, що 12 травня він опинився в загоні УПА чисельністю 3О чол. Це, очевидно, був загін "Богуна". За показаннями затриманого, полк. "Батько" був "вище середнього зросту, близько 40 років на вигляд, обличчя худорляве, волосся світлорусяве, одягнений в захисну гімнастерку, сірі брюки, в чоботях. На голові шапка-мазепинка з тризубом у вигляді значка головної відзнаки. При собі він мав речовий мішок, вкритий хутром, озброєний фінським автоматом-кулеметом".

Цей загін в Циганському лісі був розділений на 2 групи: одна з них чисельністю в 300 чол. рушила на Волинь, а інша - в 130 чол. пішла на схід у Вінницьку область, з нею був і командир "Батько".

П'ятого червня, згідно 8 повідомленням про ліквідацію загону "Шуляка", дільничий уповноважений міліціонер Павлов виявив цей другий загін поблизу Широкої Греблі (Вінницький р-н). Отримавши його повідомлення, підрозділ 189-го батальйону внутрішніх військ НКВД вступив у бій і оточив загін "Шуляка". В цьому бою було вбито 71 повстанця, в т. ч. і командира "Шуляка", а іншим вдалося втекти у ліси. Енкаведисти втратили 3 чоловік, в т. ч. і Павлова.

А 11 червня 1944 року, за повідомленням НКВД, "з 10.00 до 17.00 розгромлено штаб "Батько"-"Богун", командира генерального воєнного округу УПА по Вінницькій області, Кам'янець-Подільській області і Бердичівського округу в кількості до 3О чол. Під час бою вбито 14 повстанців, взято в полон 2-х чоловік, в т. ч. вбитий "Батько"-"Богун". Захоплені трофеї: гвинтівок - 5, автоматів - 3. РК - 1, гранат - 8, патрони. Затримані особисті зв'язкові "Батька"-"Богуна" в с. Микулинці в кількості 3-х чоловік".

Одним з найголовніших завдань Української Повстанської Арміі було проведення агітаційної роботи серед населення, розповсюдження листівок із закликами підніматися на боротьбу проти фашистського і большевицького поневолення.

Одна з листівок, що поширювались в нашій області, закликала українців: "На жадну проголошену ворогом мобілізацію ми не підемо, ані на німецьку, ані на московсько-більшовицьку... Ми не приймаємо наказів ворога. Нам наказує сьогодні тільки організація українських націоналістів (ОУН).

На Вінниччині розповсюджувались також книжечки "Слово бойцам и командирам Красной Армии", Універсал Української Головної Визвольної Ради від червня 1944 року, гумористичні листівки, "Український перець".

В цих листівках розповідався, зокрема, анекдот про Лазаря Кагановича. Його племінник пише листа до своєї жінки: "Дарагая Сара! Я нахожусь в передовой лінії, возле Ташкента. А як потребуєт родіна і товаріщ Сталін, я поєду єщо дальше, в Чіту".

У травні 1945 року закінчилася війна большевиків з фашистами, та не закінчилася його війна з українським народом. І незважаючи на жорстокий терор, патріоти України продовжували нерівну борoтьбу проти большевицької імперії.

Зокрема, на Вінниччині після війни діяло кілька націоналістичних груп. Так в Гайсинському і Тростянецькому районах, за даними секретаря Гайсинського РК КП(б)У, діяла "бандитская группа бандеровцев" Ломачевського. Згідно довідки в. о. начальника управління МГБ Вінницької області полковника Антонова від 25. XI. 47 p. на території Хмельникського та Уладівського районів діяла група "нелегала-оуновца" Бевзелюка Василя Максимовича, а в Літинському р-ні - група Гуменюка. 22 листопада опергрупа УМГБ під керівництвом підполковника Марушенко розправилася з Бевзелюком - він був убитий.

У вересні 1946 року Вінницький обком КП(б)У доповідав секретарю ЦК КПБ(б)У Хрущову, що на території області виявлені листівки "антисоветского, националистического содержания". На території Сорочанського мелькомбінату були знайдені листівки загону Віктора Деманченського із зверненням до народу: "Весь забранный хлеб лежит на складах, а мы пухнем от голода... Для того, чтобы вы остались живы, надо чтобы все эти склады пошли дымом, а хлеб чтобы был в наших руках".

А в селі Паланка Тульчинського р-ну з'явилися листівки надруковані на машинці:

"Драгоценный, замученный большевистской и фашистской неволей украинский народ, пойми, что большевизм и фашизм - это родные братья, враги всего человечества.

Смерть кровавому фашизму! Смерть кровавому большевизму!

Да здравствует свободная, вольная, независимая Украина!

Разбирай колхозно-крепостнический хлеб, чтобы избежать страшный голод в 1947 году!"

Автори і розповсюджувачі цих листівок знайдені не були.

Через рік, у вересні 1947 року секретар Вінницького обкому КП(б)У М.Стахурський відправив доповідну такого змісту:

"Сов. секретно. Секретарю ЦК КП(б)У товарищу Кагановичу.

Доношу, что 17 августа 1947 года в 5 часов 30 минут утра на территории села Тартак Чечельникского района директором инкубаторной станции тов. Швец А.А. обнаружено, подобрано и сдано районному отделению МГБ 11 листовок контрреволюционного содержания, а именно:

"Червоноармійці! Організовуйте революційну боротьбу проти Сталіна під гаслом: воля народів і людини! Геть тиранів і диктатуру сталінськоі кліки! Смерть Сталіну!"

И одна листовка следующего содержания:

"Бійці й командири Червоної Армії! Сталін найбільший ворог народу! Після Гітлера час на Сталіна! Хай живе воля народів і людини!"

Все листовки отпечатаны на пишущей машинке. Органами МГБ приняты меры к розыску автора этих листовок.

Секретарь обкома КП(б)У М. Стахурский"

У 1947 році за даними полк. Антонова на Вінниччині було заарештовано 43 члени ОУН-УПА, а 55 чоловік заарештовано за "антисоветскую агитацию и распространение антисоветских листовок".

Таким чином, не збулося пророкування німецьких окупантів, щодо УПА, висловлене ними в газеті "Вінницькі вісті": "Досить двох тижнів, щоб таку "велику силу", ... яка є просто смішною в обставинах сучасної війни з її літаками, танками, вогнеметами та іншими модерними воєнними засобами, знищити дощенту". Боротьба УПА проти большевицькоі окупації тривала до 1952, а за деякими даними до 1956 року.
http://oun-upa.org.ua/articles/malyhin.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:11 | Повідомлення # 10
Геннадій Іванущенко

НА СУМЩИНІ УПА ВОЮВАЛА ДО 1948 РОКУ

Останні знахідки в архівах німецьких та радянських спецслужб та каральних органів свідчать про активні бойові дії підрозділів УПА на території Сумської області. Можливо, це пояснює низьку порівняно з іншими областями Сходу смертність в часі голодомору 1947 року.

Останнім часом стають досяжними документи про діяльність ОУН та УПА на Сході України, які містять факти, вислови та судження, що виходять за рамки звичних кліше про „українсько-німецьких буржуазних націоналістів”. Ці документи призначались переважно для інформування вищестоящого начальства про наслідки оперативно-розшукової діяльності, або були листуванням органів МДБ та міліції з партійними органами. Частина цих документів - позасудові кримінальні справи управлінь Служби Безпеки України, які передані на зберігання до держархівів областей та матеріали архіву УМВС України в Сумській області.

На сьогодні бракує праць, які б розкривали регіональну специфіку українського руху опору та боротьбу з ним німецьких і радянських спецслужб, особливо в східних областях України. Врешті сама постановка питання про діяльність ОУН-УПА на сході України до останнього часу наштовхувалася на усталений міф про теорію і практику українського націоналізму, як типового західноукраїнського явища, особливо коли це стосувалося Сумської області - „колиски радянсько-партизанського руху”.

Висвітлення діяльності підпілля ОУН на території Сумщини на перших порах зводилося до діяльності похідних груп у 1941 році. Однак, останні знахідки в Держархіві Сумської області (далі - ДАСО) свідчать, що Провід ОУН скористався з подій вересня 1939 року для розбудови своєї сітки на Сході. Ілюстрацією цього є довоєнні справи НКВС, які свідчать про перебування на Сумщині активістів ОУН ще перед німецько - радянською війною.

Є серед документів ДАСО й інші повідомлення про перебування кур’єрів від ОУН в Сумській області, а саме в Кролевецькому, Конотопському та інших районах. Одним з них міг бути Василь Падалко - хорунжий армії УНР, який емігрував до Польщі, потім до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1922 та 1934 роках він нелегально приїздив до Києва, де давав розпорядження зв’язковим з с. Дубовичів теперішнього Кролевецького району, Конотопу, Кролевця і повертався за кордон. За словами осіб, які контактували з В.Падалкою і допитувались органами НКВС подібні підпільні організації існували на Білоцерківщині і Волині.

Третій раз зв’язковий приїздив до Конотопа влітку 1937 року. Характерно, що чекістські документи, повідомляючи про другий і третій його приїзд вже називали Василя Падалку одним з кур’єрів ОУН на сході України, тоді, як у 1922 році він фігурував просто як зв’язковий одного з закордонних центрів. Якщо належність Падалки до ОУН підтвердиться, можна буде говорити про виявлення організаційних каналів, якими, як відомо, користувався Євген Коновалець для розбудови підпілля ще у 30-х роках.

Наступний масив документів, які розкривають особливості підпільної діяльності ОУН на Сумщині - це матеріали німецьких і радянських органів безпеки і стосуються вони періоду нацистської окупації території Сумської області у 1941-1943 рр.

Відомо, що на Сумщину було спрямовано кілька учасників похідних груп для допомоги місцевому підпілля, а осередок ОУН в Сумах було закладено після загибелі в Миргороді Миколу Лемика восени 1941 року. Пізніше, для посилення осередку до Сум було скеровано підпільників з Вінниччини.

Протягом 1942 року підпільникам вдалося закласти кілька осередків в районах області. В Роменському районі організаційну роботу проводив „Остап” (справжнє ім’я не встановлено), який прибув з Полтавщини. Невідомо, через які причини, але розв’язка наступила восени 1942 року.

12 грудня 1942 р. німецький військовий комендант м. Суми повідомляв вищестоящу інстанцію, що військовою контррозвідкою у Сумах розкрито оунівську організацію, керовану з Києва. “Досі арештовано обласного керівника Сапуна, двох районних керівників і ще 38 чоловік”. Далі у повідомленні говориться: “Керівники ОУН (бандерівської) добирають потрібних їм людей і влаштовують їх у німецькі установи... Згідно з деякими чутками ОУН планує створити в Конотопі фабрику боєприпасів... Організацію побудовано за “круглим принципом”. Зовнішнє коло помітно піддає себе небезпеці, а ядро схопити неможливо”.

Ще вичерпніше про цю подію повідомляло радянське джерело. Старший помічник начальника політичного відділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкін 30 жовтня 1943 року засвідчував: “Протягом трьох місяців ідуть арешти (німцями) членів ОУН. Арештовано до 3000 осіб. З них у Сумській області 280 чоловік. Серед арештованих багато вчителів. У Сумській області арештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко - колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи - Сапунін, Погляділов і Сонуля, які в Західній Україні організували повстання проти Червоної Армії. Арештовано 4 перекладачі Краснопільського і Сумського комендантів з української поліції”.

Документи Державного архіву Сумської області підтверджують факт розстрілу і спалення українських підпільників разом з іншими громадянами у дворі сумської в’язниці 20 лютого 1943 року: “В феврале месяце 1943р. отступая из города Сумы немцы согнали всех арестованых тюрьмы в ямы двух овощехранилищ (...) в количестве 650 человек, заперли двери овощехранилищ, открыли воздушные отверстия и начали бросать туда ручные гранаты, затем вылили в эти же отверстия горячую жидкость и подожгли, в результате чего все находившиеся там люди сгорели живьём.Среди сгоревших были следующие жители г. Сумы: фельдшер 2-ой городской поликлиники Долгополов, фельдшер железнодорожной станции Сумы Гузик, директор школы №18 Саленко, учитель одной из школ Сапун и ряд других.

На сьогоднішній день удалося встановити, що Семен Семенович Сапун до війни був учителем фізики 4-ої Сумської школи, колишній член СВУ за що і був репресований у 1938 році. З початком німецької окупації йому вдається організувати “Просвіту” під опікою якої діяли школа перекладачів, українська гімназія, школа художньої вишивки. В школі перекладачів відбувалася підготовка підпільників ОУН.

Що стосується відомостей про діяльність оунівського підпілля в районах Сумщини, то цю тему можна дослідити на основі листування радянських партійних органів. Так, секретар Конотопського міському КП/б/У Хижняк в доповідній записці першому секретарю Сумського обкому КП/б/У Іванову повідомляв, спираючись на оперативні дані спецслужб, що в період німецької окупації на території міста діяло два підпільних оунівських осередки: окружний і районний, керівники яких: Короленко-Таланчук, Судько, Школяренко після війни були взяті органами МДБ в агентурну розробку. Також начальник Лебединського райвідділу МДБ в інформації за квітень 1946 року повідомляв, що в період окупації в місті була організована „Просвіта”, а згодом мережа ОУН, один тільки актив якої налічував 50 чоловік.

На основі цих та інших повідомлень можна зробити кілька попередніх висновків стосовно діяльності підпілля ОУН на Сумщині періоду німецької окупації:
1. Перші підпільні осередки закладалися через утворення „Просвіт”, які деякий час були легальним прикриттям для ОУН.

2. Використовуючи участь в „Просвітах” представників місцевої інтелігенції, оунівці просувають на роботу до місцевого адміністративного апарату своїх представників.

3. Агенти радянських спецслужб, які, як відомо, також використовували адміністративний апарат, відслідковували діяльність українського підпілля і оперативно інформували своє керівництво.

4. Репресії гітлерівців проти ОУН не знищили всієї підпільної мережі на Сумщині - після 1943 року справою виявлення уцілілих учасників підпілля займалися радянські слідчі органи.

Слід зазначити, що виявлення підпільної мережі ОУН на Сумщині енкаведисти здійснювали шляхом різних провокацій. Вони ще у 1943 - 1944 рр. активізують створення на східній Україні провокативної мережі “лже ОУН”. Це на їхню думку давало можливість, з одного боку, виявити давніх членів та співчуваючих, які мали зв’язки з ОУН і залишились невикритими радянськими спецслужбами; з іншого боку, виявляти націоналістичний елемент, втягуючи його в „організацію”, і пізніше позбавлятись від нього шляхом знищення, або використовувати для агентурної розробки. Таким чином, до речі, енкаведисти планували знищити Максима Рильського та Остапа Вишню, щоб звинуватити у цьому злочині українське підпілля. На щастя Служба Безпеки ОУН дізналася про цю провокацію і попередила письменників.

Згодом сталінськими спецслужбами було створено фіктивний провід ОУН на сході України та ряд регіональних осередків. Таким чином на 5 березня 1944 р. за повідомленням радянських органів безпеки на території Сумської області було виявлено чотири осередки ОУН, заарештовано 18 учасників і на двох оголошено розшук.

Останнім часом вдалося розшукати документи, які свідчать про те, як наші земляки брали участь у боротьбі УПА безпосередньо на території Сумщини. Серед цих груп на території Сумської області в завершальний період війни та в різний час після неї відомі такі групи:

- боївки братів Супрунів і братів Лузанів - Олександра та Івана (про них трохи далі).

- боївка “Дулі”, яка, діяла на території Глухівського та Кролевецького районів. Вона здійснювала успішні напади на колгоспи, сільради, використовуючи при цьому лісисту місцевість. У травні 1946 р. під час засідання сільради с. Поділки, на якому обговорювався план поширення внутрішньої позики, партизани відкрили по активістах вогонь, убили секретаря парторганізації. Про це стало відомо Хрущову, який особисто контролював операцію проти повстанців.

- Зовсім невелика група УПА під керівництвом братів Семенцових діяла на Глухівщині. Згодом вона поширила свою діяльність на Путивльський та Шалигинський райони. Відомо, що 30 травня 1947 р. відбулася остання бій цього осередку УПА із міліцією, який тривав понад 4 години. Частина бійців загинула, іншим вдалося вийти з оточення. Остаточно міліція ліквідувала цю групу лише ... восени 1948 р.

Найбільшого розголосу набула діяльність невеликої боївки УПА, яка оформилася в липні 1944 року на території Роменського та Недригайлівського районів. Її очолював уродженець с.Вовківців Роменського району Цуб Микола Іванович. Він мав постійний зв’язок з Головним Командуванням УПА, неодноразово їздив на Рівненщину, звідкіля привозив інструкції про плани наступних дій. Сама група була невеликою - всього 6 чоловік і складалася в основному з жителів сіл Вовківців та Погожої Криниці, терен яких являв собою основну базу повстанців. Інструктивні наради за участю симпатиків з місцевого населення проводились на хуторі Широкий Яр Роменського району. Завдання цього загону полягало в проведенні збройних акцій проти установ та представників радянської влади. При чому акцентувалася увага на тому, щоб знищувати тільки тих колгоспних активістів, які були відомі своїм жорстоким поводженням з мирним населенням. Під час експропріацій майна колгоспів повстанці вели роз’яснювальну роботу серед населення про мету своєї боротьби.

В ніч з 11 на 12 листопада 1944 року цим загоном було проведено напад на бригаду колгоспу ім. Будьонного (с. Вовківці), такий же наліт було здійснено 15-16 листопада в с. Погожа Криниця. Причому, як повідомляли своє начальство агенти НКВС: “все награбоване майно і продукти харчування бандою було роздано населенню, яке співчувало їй і надавало всіляку підтримку.”

Після вбивств кількох активістів Недригайлівський та Роменський райвідділи НКВС попрохали допомоги з обласного центру. Було заведено агентурну справу “Автоматчики”. Оперативну групу ББ («борьба с бандитизмом» - рос.) по виявленню і знищенню загону УПА очолив підполковник держбезпеки Юсфін. Для агентурної діяльності Органи НКВС завербували одного жителя с.Вільшана Недригайлівського району, який став “учасником ” загону. Крім того, колишній ватажок однієї з кримінальних банд, перевербований працівниками НКВС одержав агентурну кличку “Гром” і був закинутий в район дій загону Цуба. 16 листопада 1944 року він зустрівся з Цубом біля хутора Ракова Січ Коровинської сільради Недригайлівського району і з того часу регулярно повідомляв своїх господарів про чисельність, місце перебування та плани партизанів.

В ніч з 12 на 13 грудня 1944 року повстанці ще розповсюджували листівки УПА в Погожій Криниці, Вовківцях і Коровинцях, не знаючи про те, що кожен їхній крок уже контролюється ворожою агентурою. Коли “Гром”, повідомив про заплановані замахи на місцевих партійних керівників - було здійснено операцію відділу ББ по знищенню загону Цуба. 19 грудня 1944 року під час бою в хуторі Широкий Яр Роменського району командир загинув, учасники були схоплені. В штаб-квартирі повстанців була захоплена зброя та 60 листівок Головного Командування Української Повстанської Армії. Про подальшу долю арештованих вояків нічого не відомо.

З повідомлень Сумського обласного управління НКВС видно, що на боротьбу з українськими повстанськими загонами були кинуті значні сили каральних органів і партійного активу. Так, тільки в травні 1944 року було проведено 60 суцільних прочісувань в населених пунктах та 6 лісових масивах площею в 58 км.2, завербовано 677 агентів серед місцевого населення, у червні того ж року було організовано для тієї ж мети 18 оперативних бойових груп з числа комуністів, комсомольців, та колишніх радянських партизанів. В доповідній записці на ім’я наркома Внутрішніх Справ УРСР Рясного за жовтень 1944 року говорилося про те, що: “вся агентурна сітка, як по відділу ББ, так і по районах області була виключно скерована на викриття контрреволюційного націоналістичного підпілля ”.

В секретних донесеннях Конотопського міського відділу МГБ Конотопському райкому КП(б)У за березень 1948 року повідомлялося, що “На территории Конотопского и Кролевецкого районов продолжительное время действовала террористическая банда УПА, основным кублом этой банды являлось с.Озаричи, так как в селе Озаричи проживали и скрывались главари банды УПА, братья Лузаны”. З іншого документу відомо, що брати Лузани: Олександр та Іван, у березні 1948 року на чолі свого загону здійснювали напади на партійні та радянські установи, розташовані в Конотопському і Кролевецькому районах Сумської області та Коропському районі Чернігівської області. “При чем во время налетов на культурные объекты, как-то: клубы и ленуголки, конторы колхозов и сельсоветов, уничтожали портреты руководителей партии и советского правительства, и революционные плакаты…” Інше повідомлення доносить, що в селі Попівка, Конотопського району діяла боївка УПА під керівництвом братів Супрунів: Тимофія і Григорія.

Отже, спираючись на ці та деякі інші документи, можна стверджувати, що протягом 1947-48 рр. на терені сіл Бочки, Попівка, Озаричі, Тулушка, Ленінське (Спаське), Козацьке, Любитово велася справжня партизанська боротьба під ідеологічними гаслами ОУН-УПА.

Як видно з документів відділів ББ по Сумській області, така діяльність збройного підпілля ОУН серйозно непокоїла радянське керівництво. 17 вересня 1947 року на адресу начальника УМВС в Сумській області Соколова прийшло розпорядження Т.Строкача: „Не пізніше 3/Х - 47 р. надайте дані про антирадянські прояви:

Терористичні акти, диверсії, розповсюдження антирадянських листівок, прояви націоналістичного бандитизму, скоєних учасниками ОУН та іншими антирадянськими елементами за період з 1/Х - 47 р. по 1/Х - 47 р.

В повідомленнях опишіть кожен випадок антирадянських проявів, вказавши при цьому характер проявів, ким вони скоєні і на якому ґрунті”.

В цьому ж документі розміщений звіт, з якого слідує, що «В ніч на 20 січня 1947 року бандугрупуванням УПА, яке розроблялося по агентурній справі «Бойовики» було здійснено збройний напад на колгосп «Переможець» хутора Зазірського Глухівського району».

В ніч на 15 серпня ц.р. два учасники УПА, озброєних автоматами здійснили напад на контору колгоспу с. Ленінське Кролевецького району. При цьому сторожам вони заявили: «ми не бандити, а люди котрі борються за самостійну Україну. Ми колгоспників не грабуємо а берем тільки в колгоспах, так як все одно усі продукти будуть вивезені комуністами, а колгоспникам нічого не залишиться» .

Отже, на основі нещодавно виявлених документів можна зробити висновок, що Провід ОУН, а згодом і Головне Командування УПА наполегливо працювали над закріпленням своєї ідеологічної та військової присутності на північно-східних землях України. В період ІІ Світової війни і після неї на території Сумської області діяли боївки УПА. Більш того - їх дії знаходили підтримку місцевого українського населення, особливо в період голоду 1946-1947 рр.

Проте, тільки дослідження всього комплексу документів радянських та німецьких спецслужб, а також документів самих структур ОУН-УПА, дасть можливість створити цілісну картину того, що відбувалося на Сумщині під час ІІ Світової війни і протягом майже десяти років після неї.

"Майдан", 27 червня 2007 р.
http://oun-upa.org.ua/articles/ivanuschenko.html

Бібліотека » Різне » Історія України » ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика