Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 3123»
Бібліотека » Різне » Історія України » ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 22:56 | Повідомлення # 1
Юрій ШАПОВАЛ - доктор історичних наук, професор, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Народився 30 липня 1953 року. Закінчив історичний факультет Київського університету (1975), захистив кандидатську (1978)
і докторську (1994) дисертації. Автор понад 400 публікацій, численних наукових розвідок, присвячених проблемам політичної історії України XX століття, історії комуністичного тоталітаризму. Лауреат премії імені М.Костомарова Національної Академії наук України (1996), лауреат премії Служби безпеки України (1996, 1997), лауреат Премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (2002).

Перемога СРСР над нацистською Німеччиною починалася з інфернальних поразок 1941-го року. Хоч і дозована, але правда про це пробивалася на сторінки різножанрових видань ще за комуністичних часів, а особливо в період горбачовської "перебудови". Поступово стало зрозуміло, скільки взагалі неправди накопичено навколо радянсько-нацистської війни 1941-1945 років.
Про це - і не лише про це - розмова головного редактора журналу Сергія ЛИТВИНА з Юрієм ШАПОВАЛОМ.

С.Литвин: Юрію Івановичу, ще зовсім недавно здавалося, що про нацистсько-радянсьу війну 1941-1945 років відомо все або майже все, були написані "монблани" монографій, дисертацій, не говорячи про публіцистику і художні твори. Однак публікації останніх 10-15 років засвідчують своєрідний парадкос: виявляється ми все ще мало знаємо про ту війну.

Ю.Шаповал: Це й справді так. І тут прикладів - безліч.
Візьмемо початок війни. Будь-який "класичний" радянський підручник подавав інформацію про раптовий, "без оголошення війни", напад Німеччини на СРСР. Тим часом війну таки було оголошено. 22 червня 1941 року посол Німеччини у Москві фон дер Шуленбург рано-вранці передав В.Молотову документ про оголошення війни - "Ноту міністерства закордонних справ Німеччини радянському уряду". Такий самий документ було передано Й. фон Ріббентропом послу СРСР у Берліні. Того ж дня В.Молотов звернувся по радіо до народу і сказав: "Німецький уряд вирішив виступити війною проти СРСР у зв'язку із зосередженням частин Червоної Армії біля східного німецького кордону".

С.Л.: Однак цей факт не девальвує того, що нацисти були агресорами і окупантами.

Ю.Ш.: Зрозуміло, не девальвує. Одначе поставимо запитання: для чого комусь із сталінських ідеологів прийшло в голову створити і підтримувати упродовж десятиріч саме міф "без оголошення війни"? А справа в тім, що цей міф мав важливий пропагандивний і водночас практичний, мобілізаційний характер.
До речі, про мобілізацію. Як нас учили, з початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід, в Росію і райони Середньої Азії. За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність. Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941 року, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941 року та в інших документах.

С.Л.: У цих документах йшлося про утворення зони "спаленої землі".

Ю.Ш.: Саме так. Однак і це виявилося лише напівправдою. Наприклад, можна було згадувати про те, що ворогові нічого не залишали, але не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а як же інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики "спаленої землi", коли комуністична влада втiкала на схiд.

С.Л.: Чи Ви могли б навести конкретні приклади?

Ю.Ш.: Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. У Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом з жителями, а ранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб їх спалити в закритому будинку. В Уманi живими замурували людей в льоху. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі.
Подекуди люди протидіяли цій політиці "спаленої землі". Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо. Ці та багато інших фактів можна знайти у книзі спогадів Фeдoра Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою "Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця", яку ми підготували до друку разом із професором Романом Сербиним і яка вийшла друком цього року у київському видавництві "Смолоскип".

С.Л.: Так, напевно, ми вже дожили в Українi до того, що можна писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї, а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян.

Ю.Ш.: Очевидно, що так. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської. Ф.Пiгiдо також був свiдком злочинiв обидвох тиранiй, але на вiдмiну вiд авторiв у комунізованiй Українi вiн знаходився в обставинах, якi дозволяли йому вiльно писати як про однi, так i про другi страхiття, показувати, що жодна з тираній не мала "переваг".

С.Л.: В минулі роки не заведено було згадувати про те, що сталінський режим як режим тоталітарний діяв і в роки війни.

Ю.Ш.: Так, все це залишалося на маргінесі розмов про героїзм. Героїзм, поза сумнівом був, але було й дещо інше.
Наведу кілька фактів. 29 червня 1941 року спільним наказом НКГБ, НКВД і Генерального прокурора СРСР всіх, хто здався у полон, було прирівняно до зрадників Батьківщини. Однак це не допомагало: погано озброєні червоноармійці не могли битися на рівних з німецькими автоматниками. Не маючи досвідченого керівництва, вони легко піддавалися паніці, масово потрапляли в оточення. Так, у серпні 1941 р. під Уманню в полон потрапило 100 тис. осіб. За три тижні боїв з 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали лише 70. Німці просунулися на південному напрямку на глибину до 600 км і вийшли на підступи до Києва і Одеси.
16 серпня 1941 року Сталін підписав наказ Ставки Верховного головнокомандування № 270. Командири і політпрацівники, які здавались у полон, оголошувались "злісними дезертирами", а їх сім'ї підлягали арешту і висилці. 27 січня 1942 року Державний Комітет Оборони (Государственный Комитет Оборони, ГКО) ухвалив постанову, відповідно до якої всі військовослужбовці Червоної Армії, які побували в оточенні чи в полоні, повинні були надходити до спецтаборів НКВД, звідки їх після перевірки належало частково повертати до армії, частково на роботу у промисловість, частково під арешт органами Управління особливих відділів РСЧА (з квітня 1943 року - СМЕРШ).

С.Л.: Повернімося до подій 1941 року. У вересні німці форсували Дніпро. На армії Південно-Західного фронту насунулася загроза оточення. Однак Сталін наказав за будь-яку ціну утримувати Київ.

Ю.Ш.: Наслідки відомі. 15 вересня чотири армії опинилися в "котлі" (це понад 600 тис. червоноармійців, переважна більшість яких здалася у полон). А всього за роки війни у полоні опинилось 5,7 млн. радянських військовослужбовців, доля яких стала трагічною. До речі, це тема, яку все ще обходять мовчанням у нас, не розробляючи її на серйозному дисертаційному рівні.

С.Л.: Які були причини катастрофічних поразок. З червня 1941 до січня 1942 року німці просунулися від кордону вглиб території СРСР на 900-1250 км. Раніше це пояснювали раптовістю нападу Німеччини, згодом "окремими помилками" Стaліна і його оточення.

Ю.Ш.: І знов-таки це була напівправда про реальну ситуацію 1941-го.
По-перше, стратегія Москви була розрахована тільки на наступальну війну. На кордонах з Німеччиною і Румунією справді було зосереджено величезну кількість війська, яке не готувалося до оборони, не викопало окопи повного профілю і не стало до оборони.
По-друге, винятково негативну роль відіграло переконання Сталіна у тому, що до перемоги над Англією Німеччина не наважиться виступити проти СРСР.
По-третє, масові репресії завдали Збройним силам СРСР непоправних втрат. Починаючи з травня 1937 р., з армії усунули не менше 44 тис. представників командного складу. Найбільше постраждало вище командування. Отямившись, Сталін і нарком оборони К.Ворошилов переконались, що було обезголовлено не тільки штаби військових округів, корпусів і дивізій, а й 70% полків і 80% батальйонів. На початок 1941 р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% узагалі бракувало відповідної підготовки. У Київському особливому військовому окрузі майже 40% червоноармійців були неписьменними або малописьменними.
Керівництво СРСР вдалося до мобілізації цивільних партійних працівників з числа технічної, гуманітарної інтелігенції, партійних функціонерів. Крім того, здійснювались масові, приховані мобілізації резервістів з метою створення нових військових частин і з'єднань. Було мобілізовано без офіційного оголошення мобілізації близько 800 тис. запасних осіб і перекинуто в західні округи 5 армій з південних і східних районів країни. Таємні мобілізації дозволили радянському командуванню з січня 1939-го по червень 1941 року в Червоній Армії сформувати 125 нових дивізій.

С.Л.: Це ті самі заходи, про які не можна було говорити вголос?

Ю.Ш.: Так, але це ще не все. Вживалися й інші заходи, які не рекламувалися. 12 липня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про дострокове звільнення деяких категорій ув'язнених (засуджених за прогули, побутові, посадові та господарські злочини) і скерування їх до Червоної Армії. Головне управління таборів (Главное управление лагерей, ГУЛАГ) передало у 1941 році Червоній Армії 420 тис. ув'язнених
Однак, як виявилось, все це не давало бажаних наслідків. І режим наполегливо шукав способи "стимулювати" героїзм. Ось лише деякі факти. 12 вересня 1941 р. Сталін видав таємний наказ за № 00 1919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів (заградотрядов) із військ НКВД. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців, що відступали. 17 листопада 1941 року постановою Державного комітету оборони № 903сс розширено права Особливої наради (Особое совещание, ОСО) при наркомі внутрішніх справ СРСР. Тепер вона могла виносити міру покарання включно з розстрілом. Це право зберігалось до 1 вересня 1953 року, тобто до остаточної ліквідації ОСО.

С.Л.: Напевно, варто згадати і сумновідомий наказ № 227?

Ю.Ш.: Цей наказ з'явився 28 липня 1942 року і він відомий ще за назвою "Ні кроку назад!" ("Ни шагу назад!"). У цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Сталін залишився вірний своєму звичаю - всю провину за невдачі перекладати на людей часто невинних, як це було на початку війни. Наказом вводились штрафні роти і батальйони, a загороджувальні загони, що знаходились у тилу військових підрозділів, частин і з'єднань і в разі їх відступу повинні були розстрілювати на місці "панікерів і боягузів". Дозволялось знімати з посад командувачів армій, командирів і комісарів корпусів, дивізій, полків за "самовільний" відступ.
Ці заходи часом приводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з'єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Дотепер достеменно не відомо, скільки було загублено людей загороджувальними загонами.

С.Л.: Війна, що розпочалася, в СРСР була названа "Великою Вітчизняною війною". Нині чимало дослідників воліють не вживати цю назву. Що б Ви могли сказати про це?

Ю.Ш.: Вже 22 червня 1941 р. академiк О.Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета "Правда" пiд заголовком "Велика вiтчизняна вiйна радянського народу" (спочатку всi три слова писалися з малої букви. Згодом запровадили велику букву для слова "вiтчизняна", а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).
Одначе події після 22 червня поставили під сумнів, власне, "вітчизняність" війни, легендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства щонайменше на три групи: на тих, хто через різні обставини (в тому числі і за переконанням) воював у Червоній Армії; на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм; і на "мовчазну більшість", яка готова/змушена була пристосовуватись до різних режимів.
Ніхто інший, як сам Сталін у своєму тості 25 червня 1945 року сказав:"У нашего правительства было не мало ошибок, были у нас моменты отчаянного положения в 1941-1942 годах, когда наша армия отступала, покидала родные нам села и города Украины, Белоруссии, Молдавии, Ленинградской области, Прибалтики, Карело-Финской республики, покидала, потому что не было другого выхода. Иной народ мог бы сказать Правительству: вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой".

С.Л.: Радянське суспільство було стероризованим і роз'єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців з надією на позбавлення від більшовицької тиранії.

Ю.Ш.: Абсолютно так. До речі, у вже згаданій книзі Ф.Пігідо показує, що на початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi (про це, як правило, говорять), а й на Київщинi. Як згадував секретар ЦК КП(б)У Дем'ян Коротченко (це вам не доктор Геббельс!), у початкові дні війни "абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватись до окупаційного режиму".
Тобто війна розколола суспільство. І з огляду на це іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти ОУН проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Я.Стецьком), не поінформувавши про це німців. Це не була акція колаборантські налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато "фобій", але у державофобії звинуватити їх важко. Не випадково після того, як лідер українських націоналістів С.Бандера відмовився виконати вимоги німців скасувати проголошення Української держави, члени крайового проводу на чолі із Стецьком і Бандера були заарештовані і відправлені до концтабору Заксенгаузен.

С.Л.: Повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року. Мені здається, це дуже важлива і все ще маловідома тема.

Ю.Ш.: Так, той тост кремлівського диктатора мав принципове значення. Отже, повернуся до слів Сталіна: "Иной народ мог бы сказать Правительству: вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой. Но русский народ не пошел на это, ибо он верил в правильность политики своего Правительства и пошел на жертвы, чтобы обеспечить разгром Германии. И это доверие русского народа Советскому правительству оказалось той решающей силой, которая обеспечила историческую победу над врагом человечества, - над фашизмом.
Спасибо ему, русскому народу, за это доверие!
За здоровье русского народа!"
Ось так. Офiцiйні втрати Україні у війні становлять щонайменше 8 млн. осіб. Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941-1945 роках втратив 32 млн. осіб. Це були, як співали в радянські часи, "дети разных народов". А в Кремлі підкреслювали роль росiйського народу.

С.Л.: Зрозуміло, це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям.

Ю.Ш.: Українцям особливо, оскільки ВКП(б) не довiряла їм через те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю. І за те, що з 1944 і аж до кінця 50-х років на західноукраїнських землях чинили спротив "новому старому" окупанту.
Уже в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виступив з промовою "Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні". Кіноповість не просто критикували, а оголосили "антирадянською", яскравим виявом "націоналізму, вузької національної обмеженості". Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.

С.Л.: Та все це буде потім. А поки що, у червні 1941-го нацистський вермахт розгортав широкий наступ. Хоча вже невдовзі стане зрозуміло, що запланований "бліцкріг" провалюється. Чи була в цьому своя закономірність?

Ю.Ш.: Була і про це напрочуд виразно, з моєї точки зору, написав письменник-фронтовик Віктор Некрасов: "Мы знали, кто наш враг, и знали, что он жесток и силен и не мы, а он позарился на чужие земли. И тот же Ванька тех лет, с красной звездочкой в ушанке, мерз в окопах и шел в атаку, хотя отца его, возможно, и раскулачили, а о том, что три года назад мы сами заграбастали "чужую" Прибалтику, просто забыл, а может и не знал. Он защищал свою землю".
І справді, про те, що робив пересічний армійський "Ванька", було відомо. А от про те, що робив в тому кривавому червні "батько народів", ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо. Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на воєнні успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. І слава Богу.

С.Л.: Дякую, Юрію Івановичу за цікаву розмову, яку, за Вашої згоди, ми ще продовжимо, оскільки надто складної і розлогої теми ми торкнулись.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3-4 за 2002 рік
http://warhistory.ukrlife.org/3_4_02_1.htm

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 22:56 | Повідомлення # 2
ВОЄННА АГРЕСІЯ НІМЕЧЧИНИ І СРСР ПРОТИ ПОЛЬЩІ
І УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

Андрій ЛІПКАН,
завідувач науково-дослідного відділу Всесвітньої історії, Центр "КОМФІ"

Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу 4 держав - СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. На той час Радянська імперія послуговувалась ідеологічною доктриною так званого пролетарського інтернаціоналізму. Інтернаціоналізм офіційно підносився Радянською імперією до рівня надбудовної категорії міжнародно-правових відносин. Більшовицькі політики парадоксально трактували це поняття - як запрошення до втручання у внутрішні справи інших держав. З 1936 по 1940 рік географія військової присутності Червоної армії охоплювала 9 країн: Іспанію, Китай, Монголію, Польщу, Естонію, Латвію, Литву, Фінляндію, Румунію. СРСР брав участь у 7 збройних конфліктах і 4 рази порушував державний суверенітет сусідніх держав - Польщі, Фінляндії, Румунії, Кореї, вирішуючи у такий спосіб територіальні проблеми. І не дивно, що СРСР став агресором, зокрема стосовно Польщі, у спілці з Німеччиною.
Лідери "першої у світі країни перемігшого соціалізму" і "третього рейху" - Сталін і Гітлер - багато в чому були схожими: соціальним походженням, рівнем освіти, точніше самоосвіти, ненавистю до демократії, зневагою до народних мас. Обом була притаманна безмежна жорстокість, неперевершена хитрість, єзуїтська підступність і цілковита непередбачуваність вчинків. Водночас Гітлер і Сталін - антиподи, так само, як несумісні їхні політичні цілі та ідеологічні доктрини. Перший називав більшовизм своїм "ворогом №1", а другий саме таким ворогом вважав нацизм. Думалось, що вони, образно кажучи, ніколи не подадуть руки один одному. Але неймовірне сталося. 23 серпня 1939 р. світ був уражений звісткою, переданою вночі по радіо, про підписання радянсько-німецького договору про ненапад.
Зближення між Берліном і Москвою не було несподіваним для західної дипломатії. Деякі американські дипломати передбачали таку можливість ще з листопада 1938 року. 19 січня 1939 року повірений у справах США у Москві повідомив, що після кількох запевнень з боку Берліна, висловлених як безпосередньо, так і через посередництво Варшави, радянська преса перестала писати про німецьку загрозу для СРСР.
Радянсько-німецький договір не був плодом експромту. Він став підсумком еволюції радянської зовнішньополітичної лінії протягом попередніх кількох місяців і енергійно підштовхувався німецькими ініціативами. 22 серпня, виступаючи перед вищим командним складом вермахту, Гітлер заявив, що вже з осені 1938 р. він прийняв рішення йти зі Сталіним1.
Першою ознакою зближення з боку СРСР була, мабуть, промова, проголошена Сталіним 10 березня 1939 року, у якій "господар Кремля" звинуватив західну пресу у спробах спровокувати конфлікт між Німеччиною і Радянським Союзом. 3 квітня Гітлер віддав таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу, який планувався на 1 вересня 1939 року. 17 квітня радянський посол у Берліні заявив, що ідеологічні відмінності зовсім не є перешкодою у поліпшенні німецько-радянських відносин. У травні почалися економічні переговори між Берліном і Москвою. У своїх спробах прискорити зближення Німеччини з Радянським Союзом по широкому фронту німці з кінця липня 1939 року зайшли так далеко, що поставили питання про можливість контактів не тільки по державній, а й по партійній лінії. 27 липня 1939 року тимчасовий повірений у справах СРСР у Німеччині Г.Астахов сповіщав, що через один-півтора тижня він одержить запрошення на черговий з'їзд нацистів у Нюрнберзі. В серпні 1939 року у радянській пресі було опубліковано повідомлення про укладення торгово-кредитної угоди між СРСР і Німеччиною. В той же час відбулася ще одна незвичайна подія. Уперше з 1933 р. Гітлер послав Сталіну телеграму з пропозицією повернутись до політичного життя, яке протягом століть було корисним обом державам2.
23 серпня 1939 року Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянський пакт про ненапад і додатковий секретний протокол. Цей протокол визначив зони впливу двох держав у східній Європі в разі "територіальних і політичних змін". Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і Балтійські держави, а східні території Польської держави по лінії Нарва - Вісла - Сян на прохання Москви мали бути зайняті Радянським Союзом. Після церемонії підписання пакту обидві делегації відзначили цю подію у присутності Сталіна. І саме тоді Сталін несподівано проголосив тост за фюрера німецького Рейху. З цієї нагоди Молотов підкреслив, що зміни в німецько-радянських відносинах стали можливі завдяки промові Сталіна у березні 1939 року, добре сприйнятій у Берліні.
Радянсько-німецький пакт (договір) про ненапад, підписаний у Москві 23 серпня 1939 року було опубліковано негайно після укладення. Таємницею залишався додатковий протокол, підписаний разом з пактом.
Світова громадськість вперше дізналась про існування протоколу у січні 1948 року, після публікації Державним департаментом США збірки трофейних документів з архівів міністерства закордонних справ гітлерівської Німеччини. Пакт укладався на 10 років з автоматичним подовженням на 5 років, якщо жодна із сторін завчасно його не денонсує3.
Пакт Молотова - Рібентропа був ратифікований 31 серпня 1939 року одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини. І в цей же день, 31 серпня Гітлер підписав секретну директиву № 1 про початок війни. Напад на Польщу здійснювався за планом "Вайс". 1 вересня фюрер вихваляв пакт із Росією, пакт, який заперечував застосування сили, зобов'язував обидві держави консультуватися між собою з приводу деяких європейських питань, полегшував економічне співробітництво. "І Захід тут нічого не змінить", - сказав Гітлер. Того ж дня, першого вересня 1939 р., німецькі війська вночі, о 2 год. 45 хв. вторглися у Польщу. Без оголошення війни вони перейшли польський кордон з півночі - із Східної Прусії, з заходу - з Померанії, з півдня - з Сілезії4.
Франція і Англія 3 вересня заявили про свою підтримку Польщі. Так почалася розв'язана Гітлером війна в Європі.
3 вересня Ріббентроп надіслав до Москви шифровану телеграму, в якій повідомлялось, що німецьке військо просувається дуже швидко і скоро досягне території, призначеної для Радянського Союзу, останній має виступити, щоб окупувати свою частину Польщі. Далі такі телеграми йшли одна за одною.
Німецький посол у Москві граф Шуленбург розповів про його розмову з Молотовим, яка відбулася 10 вересня 1939 р.: "Молотов підійшов до політичного боку питання і заявив, що радянський уряд має наміри скористатись подальшим просуванням німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на кусочки і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким "загрожує" Німеччина. Цей привід надасть інтервенції Радянського Союзу вигляд благочинної акції в очах народних мас і можливість не виглядати агресором"5. Саме так і сталося.
12 вересня німці обклали Львів, залишивши до 19 вересня відкритою залізницю на схід. У Львові від бомб щодня гинуло близько 300 жителів. 17 вересня, брутально порушивши радянсько-польський договір 1939 р. про ненапад, Червона армія вдерлася на територію Польської держави.
У ноті врученій радянським керівництвом польському послові в Москві В.Гжибовському було вказано на причини збройної акції проти Польщі. Зокрема наводилася пропагандистська теза, що радянський уряд не може бути байдужим до того, "що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними"6.
Вночі 19 вересня у Львів по тернопільському шосе пробилася радянська мото-механізована розвідувальна група на чолі з комбригом Я. Шарабурко. Ввечері 20 вересня, підкоряючись наказу командування, німецькі частини змушені були залишити львівські околиці. 22 вересня о 14.00 годині частини 2-го кавалерійського корпусу Червоної Армії почали входити до Львова. Того ж дня у Бересті Литовському на честь успішного завершення польської кампанії відбувся спільний парад радянських і німецьких військ.
Вступ Червоної Армії на територію Польської держави 17 вересня 1939 р. мав важливі наслідки для обох сторін. Згідно з умовами секретного протоколу до радянсько-німецького договору про дружбу і кордон, укладеного 28 вересня 1939 р., західний рубіж СРСР на ділянці України був пересунутий від річки Збруч на Сян. Західна Україна була включена до складу СРСР. У постанові Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 р. цей акт визначався, як возз'єднання. Як справедливе вирішення проблеми західноукраїнських земель сприйняла його і переважна більшість українського народу. Але не слід забувати, що ця подія сталася внаслідок таємної антипольської змови Сталіна і Гітлера.
Сталінський удар у спину Польщі був здійснений силами двох фронтів: Українського і Білоруського. Перший, яким командував командарм 1-го рангу С.Тимошенко, був численнішим за своїм складом. Загалом обидва фронти мали 67 піхотних та кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад, 11 артполків, авіацію, (загалом понад 600 тис. особового складу, до 4 тис. танків, понад 5,5 тис. гармат, 2 тис. літаків). Проти дуже слабких на Сході польських частин така маса радянських військ була непотрібна, задіяна вона була, як видно, для демонстрації сили перед німцями.Лінія розмежування територій, захоплених СРСР і Німеччиною була ще раз змінена Сталіним. 22 вересня 1939 р. німців повідомили, що Сталін не хоче мати під своєю владою поляків і тому відмовляється від території між Віслою і Бугом. Як компенсацію він вимагав собі Литву. Німецькі дипломати були ошелешені новими вимогами. Проте Гітлер негайно дав згоду, бо 3 вересня Англія і Франція оголосили Німеччині війну і фюрер ладен був тоді йти на будь-які поступки Сталіну, аби зберегти його дружбу. Поділ Польщі був завершений підписанням 28 вересня 1939 р. у Москві договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною. Нові територіальні пропозиції Сталіна зафіксував таємний протокол до радянсько-німецького договору про дружбу і кордон, укладений у Москві 28 вересня 1939 р. В цілому до Радянського Союзу відійшло 200 тис. кв. км. території Західної України та Західної Білорусії, де мешкало 7 млн українців, 3 млн білорусів, 1 млн поляків, 1 млн євреїв. 4 жовтня додатковим протоколом був визначений новий кордон між Німеччиною і СРСР. Він проходив по лінії Нарва-Буг-Сян. У спільній з гітлерівським урядом заяві від 28 вересня 1939 р. СРСР зняв провину за розв'язання війни з фашистської Німеччини, поклавши її на Англію та Францію. За прямою вказівкою Сталіна, згідно з його розумінням потреб моменту, агресорами були проголошені саме Англія і Франція, - бо вони оголосили війну Німеччині. Таким чином, на початку Другої світової війни СРСР став, по суті, на бік Німеччини.
В історії України періоду Другої світової війни історики виділяють два основних етапи: перший - з 1 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р.; другий - по 1944 рік, рік звільнення України від німців7.
Перший етап розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу. За чотири тижні польська держава перестала існувати. Основна відмінність цього етапу, який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупацію радянської влади. Ці історичні події були передбачені домовленостями між Німеччиною і СРСР. Про це свідчить секретний додатковий протокол до договору про ненапад між Німечиною і Радянським Союзом .Те, що цей договір діяв, свідчила, перш за все, відмова німців від взяття Львова.
У своїх "Споминах" О.Назарук - близький співробітник диктатора Євгена Петрушевича в уряді ЗУНР писав: "Ніхто не сподівався, що німці, які здобували Львів від поляків і мали в тій боротьбі за Львів жертви в убитих і ранених відступлять його Совітам. Ніхто не сподівався сього не лише тому, що німці свою кров проливали за Львів, але й тому, що Галичина належала колись Австрії, себто була під німецькою владою, а Гітлера всі вважали збирачем німецьких земель і німецьких посілостей... В кінці, то може найважніше, німці потребують нафти більше ніж золота, отже, (так думав наш загал), за ніяку ціну не відступлять бодай нафтового терену Східної Галичини, себто Бориславсько-Дрогобицького басейну. А що границя здовж річок Буг-Стрий така природна, отже публічна опінія галицьких українців не сумнівалася, що бодай та частина Галичини остане на Німеччині. Навіть коли 22.09. 1939 р. коло години 10 рано якийсь наддніпрянець, що був майором у польським війську, сказав Ю.Навроцькому з "Червоної Калини" (а той переповів се мені), що того дня в 3 години по полудні Львів займуть Совіти і він перепустить через свою заставу тих українців, які схочуть тікати перед Совітами, - ми не вірили в те. Просто тому, що німецьке військо з трьох сторін обступило було Львів і навіть стояло на деяких місцях у передмістях8.
Доктор історичних наук Д.Наджафов у фонді державного департаменту США виявив документ про таємну зустріч у Львові Сталіна з Гітлером, яка відбулася 17 жовтня 1939 року. Тодішній директор ФБР Е.Гувер офіційно повідомив помічника державного секретаря А.Берлока, що "згідно з інформацією, яка щойно надійшла від конфіденційного джерела, після німецького і російського вторгнення у Польщу та її розділу Гітлер і Сталін таємно зустрілись у Львові 17 жовтня 1939 р. Вважаю, що урядам інших країн досі нічого не відомо про цю зустріч. Після таємних переговорів Гітлер і Сталін підписали військову угоду замість пакту про ненапад, який вичерпався 28 жовтня 1939 р. Сталін виступив із доповіддю перед членами Політичного бюро Комуністичної партії Радянського Союзу, в якій поінформував сімох членів згаданого бюро про подробиці своїх переговорів із Гітлером9.Після здійснення спільної злочинної акції проти Польщі Сталін у телеграмі, направленій Ріббентропу 25 грудня 1939 р., назвав цю війну дружбою, скріпленою кров'ю10. Не важко здогадатись чиєю.
Історичним парадоксом стало те, що об'єднанню переважної більшості історичних українських земель сприяла комуністична тоталітарна імперія, яка брутально душила будь-які спроби національного відродження. Приєднавши в 1939 р. до УРСР Східну Галичину, в 1940 р. - Північну Буковину, а в роки Другої світової війни - Закарпаття, вона зробила те, що не змогли на короткому історичному відтинку національно-демократичної революції 1917-1920 рр. ні Центральна Рада, ні уряд гетьмана П.Скоропадського, ні Директорія Української Народної Республіки.
Остаточно територіальні межі України сформувались в умовах існування УРСР як складової частини СРСР. Відповідно до міжнародного принципу правонаступництва вони перетворились в кордони незалежної держави. Їх непорушність гарантується міжнародним правом і, зокрема, положенням Заключного акту Гельсінкської наради з безпеки в Європі11.
Сталінське примусове возз'єднання 1939 року дуже дорого обійшлося українцям Галичини. Воно коштувало безповоротних втрат десяти відсотків місцевого населення - ув'язненого, розстріляного, депортованого в глибинні райони радянської неоімперії.
З приходом Червоної армії Західна Україна занурилась у важку й задушливу атмосферу чужоземної окупації. З самого початку вона зазнала "насильницької радянізації". У цій атмосфері терору кожен готувався до арешту чи депортації. У Західній Україні в 1939-1941 рр. було репресовано 1млн. 70тис. осіб, а згідно з документами Державного Архіву Російської Федерації, станом на 1 січня 1945 року, тобто за неповних 6 місяців 1944 року після визволення теренів Західної України від гітлерівців, репресивним сталінським апаратом було ліквідовано 124 тис. 336 осіб, що брали участь у національній визвольній боротьбі12.
Друга світова війна була однією з найтрагічніших сторінок в історії західноукраїнських земель та їх багатонаціонального населення. На першому її етапі, коли на територію Західної України вступила Червона Армія, найбільше від цього постраждали не тільки українці, а й поляки.
Значна частина українського населення спочатку ставилась до радянської влади позитивно Проте прорадянські настрої серед українського населення тривали недовго. Українських націоналістів, які з задоволенням сприйняли крах Польської держави, зустріли брутальні переслідування. Разом з тим поглиблювалися антирадянські тенденції з виразно націоналістичним відтінком, і вони стали охоплювати дедалі ширші маси українського населення Все більше прихильників завойовувала Організація Українських Націоналістів. Радянська влада знищувала будь-які прояви національно-самостійницьких прагнень українців. Була заборонена діяльність українських партій та організацій, що легально діяли у міжвоєнний період. Були зроблені рішучі кроки для того, щоб "радянізувати" Західну Україну у політичному та соціальному плані, уніфікувати ії з УРСР Це спричинило поступове згасання симпатій українців до радянських властей Разом з тим лідери українського націоналістичного руху, в першу чергу діячі ОУН, залишили землі Східної Галичини та Волині і перебралися на територію окуповану німцями.
На початку, у 1939-1941 рр. радянські органи до деякої міри загравали з українським населенням, лише пізніше, коли виявилось, що на тих теренах є міцні осередки ОУН, які діють досить активно, наступили зміни в політиці.

Джерела
1 Семиряга М.И. Тайны сталинской дипломатии: 1939-1941. - М.: Высшая школа, 1992. - С.19.
2 Там само. - С. 33.
3 Див.:Коваль В.С. Радянсько-німецкий пакт 1939 р. // Препринт № 11. - Київ: АН УРСР: Інститут історії. - 1989. - 48 с.
4 Рожик М.Є. 1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України.- К., 1992. - С.40.
5 Заворотный С., Новиков А. Пакт: Сталин и Гитлер // Комсомольская правда. - 1990. - 23 января. - С. 2.
6 Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності:Українська державність у роки Другої світової війни. - К.: Либідь, 1999. - С.401.
7 Див.: Смолій В.А. (ред.). Історія України: нове бачення: У 2-х т. - К.:Україна, 1995. - Т. 2 / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, В.М. Даниленко, В.Б.Кульчицький та ін. - 1996. - 494 с.
8 Див.: Назарук О. Зі Львова до Варшави: Утеча перед совітами в пам'ятних днях 2-13 жовтня 1939 року. - Львів, 1995. - 94 с.
9 Наджафов Д. Искренне Ваш Дж. Эдгар Гувер // Комсомольская правда. - 1990. - 11 ноября. - С.3.
10 Семиряга М.И. Указана праця.
11 Див: Боєчко.В ., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України : Історична ретроспектива та сучасний стан. - Київ: "Основи", Інститут державного управління та місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України, 1994. - 168 с.
12 Див.: Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953.Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз:У 2-х кн. Кн. 1.- К.: Либідь: Військо України, 1994. - 432 с.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3-4 за 2002 рік
http://warhistory.ukrlife.org/3_4_02_3.htm

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 22:57 | Повідомлення # 3
Олег Гринів

УКРАЇНЦІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Як і за тоталітарного режиму жителі незалежної України відзначають черговий ювілей визволення своїх міст і сіл від німецько-фашистських загарбників, готуючись успішно відсвяткувати п'ятдесятиріччя "перемоги у Великій Вітчизняній війні". Все майже так, як і за часів Хрущова, Брежнєва, Горбачова чи інших компартійних "вождів" колишнього СРСР. Мимоволі доходимо висновку, що українці насправді не визнають загальноприйнятої тепер у цілому світі оцінки цієї штучно створеної супердержави як "імперії зла" і намагаються продемонструвати свою духовну спадковість з імперськими традиціями. По радіо і телебаченню знову широко пропаґуються пісні воєнних років (звичайно, лише російською мовою), що ніяк не сприяють патріотичному вихованню молодого покоління. Телеглядачі знову отримують змогу насолоджуватись кінострічками з часів молодости. Напевно, скоро знову побачимо на голубих екранах "Молоду гвардію", "Повість про справжню людину", "Сина полку" та інші картини, окрім відомої кіноепопеї про десять "славних сталінських ударів". Не обриваються навіть "звільна всі пута, що в'язали нас з давнім життям".

Постає принаймні три питання: чи справді найкровопролитніша за всю історію людства війна була для нашого народу "великою вітчизняною"? Чому ми намагаємось відзначати п'ятдесятиріччя визволення наших міст і сіл від німецько-фашистських загарбників, якщо ці населені пункти після того попали под тоталітарний режим "імперії зла", що проводила політику етноциду, знищуючи українців? Як оцінювати участь українців у бойових діях другої світової війни під різними прапорами?

Звичайно, можна пробувати іґнорувати ці питання, протиставивши їм емоційні арґументи: люди загинули, люди терпіли, тому вони заслужили на вдячне слово. Справді втрати нашого народу в тій війні величезні, що навіть зазначає виданий у 1985 році в Москві "Демографический энциклопедический словарь": за роки "великої вітчизняної" війни загинув кожен шостий житель України, а 2 млн. людей загнано в гітлерівське рабство (с. 491). Якщо зважити, що цей же словник показує населення України в 1940 році в 413 млн. людей, то виходить, що ми втратили десь з 7 млн. співвітчизників. Та треба застережити, що за повоєнний час у СРСР показувались різні дані про людські втрати у воєнні роки: спочатку називали 8 млн. людей, а вже в останній час дехто подавав навіть 42 млн. Таким чином, втрати в 7 млн. осіб, напевне виведені з розрахунку 20 млн. людських життів, що офіційно приймались тоді в СРСР.

Емоційні арґументи наводяться, як правило, для того, аби схилити опонентів до святкування перемог червоної армії. Про інші частини українців, які безпосередньо воювали на фронтах війни, але під іншими прапорами "забувають". Раніше вони не називались інакше, як "люті вороги українського народу", "фашистські найманці", "коляборанти" і т.д. Чому ж ми повинні оцінювати терпіння і жертовність у часи воєнного лихоліття лише червоноармійців, а інших — іґнорувати? Маю на увазі вояків Української Повстанської Армії та Української Національної Армії.

Треба підкреслити, що залежно від відповіді на цих троє питань залежить наше ставлення до багатьох інших, зокрема тих, які безпосередньо пов'язані з процесами сучасного національного державотворення. Тут тупання ногами чи грубі викрики, як це дозволили собі деякі участники з числа колишніх червоноармійців, протестуючи проти спроби Президента держави поглянути нетрадиційно для них на події п'ятдесятирічної давнини, нічого не дають і не допомагають. Такі дії засвідчують лише одне: дехто й нині не хоче поступитись принципам навіть тоді, коли вони виходять за межі історичної правди.

Безумовно, порушені питання далеко не прості. Відомий історик Тарас Гунчак писав: "Проблеми другої світової війни з історичної точки зору із величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можно досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів".

В цілому історик має рацію, хоч у частковостях йому не можна не заперечити. Дослідження всієї повноти фактів доконечне тоді, коли йдеться про найповніше відтворення реальної картини. Проте ці факти можуть лише скоректувати окремі епізоди, а не саму суть згаданої війни в історії нашого народу. Аналізуючи її, мусимо насамперед відповісти на питання: коли розпочалась ця війна для нашого народу? Відомо, що жителі Волині і Галичини могли двічі вступати в боротьбу проти німецьких війск у складі інших окупаційних армій: у вересні 1939 року — на боці Польщі, а в 1941-1945 роках — на боці Росії. Однак не можна іґнорувати того, що фактично вони могли воювати в лавах німецької армії проти Росії, коли йдеться про вояків дивізії "Галичина". Нарешті, вони мали можливість воювати на два фронти (проти Німеччини і проти Росії) у складі Української Повстанської Армії. Непросте питання й щодо українців з Наддніпрянщини: вони могли воювати і в червоних військах чи совєтських партизанах і в складі Української Постанської Армії. З цього випливають також різні відповіді на питання: коли закінчилась друга світова війна? Якщо для дивізійників друга світова війна закінчилась у травні 1945 року, то для українських повстанців вона тривала до початку 50-их років. По-різному можуть відповісти на це питання колишні червоноармійці, адже одна частина їх пов'язує кінець війни з капітуляцією Німеччини, друга — з капітуляцією Японії, а третя — могла бути залучена до злочинних дій проти українських повстанців і мирного населення західноукраїнських областей.

Вважаю, що для українського народу початок і закінчення другої світової війни не збігаються з тими датами, які загальноприйняті в світовій історії. Українці були втягнені у вир другої світової війни ще в березні 1939 року, що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з територією в 11.8 тис. кв. км. і населенням в дещо більше 552 тис. осіб сфокусувала інтереси різних держав. Більшовицька Москва не могла змиритись с тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка маґнетує погляди десятків мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає шанси претендувати на світову імперію. Польща боялась, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з "традиційним другом", цебто Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття не задоволилась, а намагалась проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину і частину закарпатськоукраїнських земель. Аби уникнути звинувачень у необ'єктивності чи переоцінці, вважаю за доцільне звернутись до чужих джерел. Ось що писав навесні 1939 року британець Ланселот Лавтон (Lancelot Lawton) у статті "Україна: найбільша проблема Европи": "Якщо Україні пощастить, на сході Европи з'явиться держава, територіяльно і по населенню друга після Росії. Такого масштабу подія, найбільш правдоподібно, викликала б одночасні й важливі зміни всюди. Це вплинуло б, а то й вирішило б долю більшовизму в Совєтському Союзі, як і можливо націонал-соціялізму в Німеччині. Воно також вирішило б майбутнє Польщі, Румунії і сусідніх земель, і створило б нові проблеми для Бритійської імперії". Як бачимо, слова Лавтона проливають світло й на ставлення до України після проголошення державної незалежности через 50 років.

Совєтська історіографія доклала чимало зусиль для того, аби доказати, що Карпатська Україна народилась з благословення Гітлера. Проте офіційні німецькі документи спростовують таку думку. За кілька днів до бою на Красному полі Гітлер сказав: "Якщо я був би пов'язаний з українцями та їх політичними плянами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною". За дозволом Гітлера Угорщина придушила перші парості незалежности маленької держави, існування якої при приєднанні в майбутньому навколо неї інших українських земель могло б, як вже зазначалось, змінити політичний клімат у Европі.

Так розпочалась для нашого народу друга світова війна. Відомий історик Володимир Косик пише: "Карпатська Січ, що налічувала близько 10—12 тисяч стрільців, погано оснащених і погано озброєних, перетворилась у національну армію. Українці всюди чинили опір, відмовляючись підкоритися рішенням Гітлера. Після п'яти днів запеклих боїв Угорщина окупувала територію цієї маленької держави. Українці продовжували партизанську війну в горах ще упродовж трьох тижнів. Ця "маленька" війна коштувала їм 5 тисяч смертей". Та не будемо забувати того, що тут українці виступили як окремий суб'єкт у формі державної організації на міжнародному рівні. Надалі українці відігравали самостійну ролю у цій війні лише після організації Української Повстанської Армії, завдяки якій був створений орган державної влади — Українська Головна Визвольна Рада.

У вересні 1939 року українці воювали проти Німеччини на боці Польщі і вже не відігравали самостійної ролі. 22 червня 1941 року Україна стала ареною боротьби двох імперіялістичних держав (більшовицького СРСР і гітлерівської Німеччини) за світове панування. На жаль, ця війна дуже часто мала братовбивчий характер: українці воювали під різними прапорами проти співвітчизників.
www.artukraine.com

Цілих п'ятдесят років ще із шкільної лави нав'язувалась думка жителям України, що разом з "братнім" російським народом українці вели "Велику Вітчизняну війну проти німецько-фашистських загарбників". Про звірства цих загарбників розповідали дітям ще в молодших клясах. Згадаймо оповідання Юрія Яновського "Дід Данило з "Соціялізму", в якому змальовуються моторошні картини: "Я рухаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і розстріляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці — там висять теж не військові і здебільшого жінки. Під моїми ногами ворушиться земля, — людей фашисти закопують в землю живих..." Подібні картини бачимо і в творах Олександра Довженка, який лише фраґментом у щоденникових записах зміг показати звірячу розправу більшовиків над борцями за волю України. Школярам вдовбували в пам'ять бажанівську "Клятву", з якої виносили думку: раз Україна не буде рабом німецьких (пізніше — фашистських) катів, то більшовики не можуть вважатись катами українського народу. Трагічний співець тирана народів Павло Тичина запевняв, що поневолені Москвою народи разом з росіянами переможуть "німецьку ставку", бо в нашій землі, цебто СРСР, Правда, Сила і Сталін у Кремлі. Так формувались міфи про славних "сталінських соколів", "геніяльного полководця", "дружбу народів", "справедливу боротьбу радянського народу" тощо.

Про звірства більшовиків на українських землях ніхто не згадував у Совєтській Україні до останнього часу. Навіть Довженків щоденник друкувався з цензурними вирізками. Позаяк більшовики подавались як добрі і справедливі вояки проти гітлерівських головорізів та їхніх спільників — "українсько-німецьких буржуазних націоналістів", то для останніх у совєтській літературі дьогтю не жаліли.

Спростувати тепер нав'язані стереотипи не так легко, бо вони підтримувались не лише пропаґандою. Не менше значення для їхнього утвердження мало насаджування страху. Про якусь об'єктивність у таких умовах не могло бути й мови. А об'єктивність вимагає усвідомлення того, що в другій світовій війні українці опинились між молотом і ковадлом. Тут не міг діяти принцип: "Ворог мого ворога — мій друг!". Доводилось вибирати не між добром і злом, а між меншим і більшим злом, що вимагало неупередженого підходу до конкретної ситуації та гнучкости у виборі тактики. З відстані часу, коли результати війни вже відомі, ці далекі роки сприймаються інакше, а тоді люди діяли в страшному воєнному хаосі, перед ними були різні варіянти вибору.

Насамперед мусимо відповісти: чи була війна 1941-1945 років для нашого народу "великою вітчизняною"? Для цього треба чітко дати визначення поняття "вітчизни". Словник української мови трактує його як синонім до понять "батьківщина" та "рідна земля". Та в квазінауковій літературі подавалися нюанси цих понять: вітчизна трактувалась як батьківщина, але в соціяльному розумінні. При такому підході Україна як батьківщина була і для більшовика, і для націоналіста, але для першого вітчизною вважалась — совєтська Україна, а для другого — буржуазна Україна, в якій панують прокляті експлуататори, цебто поміщики та капіталісти. Таким чином, при трактуванні війни великою вітчизняною неодмінно доходимо висновку, що поневолені гітлерівцями українські селяни й робітники боролись за велику вітчизну — СРСР. Не даремно вони могли воювати лише під гаслом "За Радянську Україну!" як складову частину "імперії зла". Чи був СРСР, або більшовицька Росія, батьківщикою чи вітчизною для українців? По-перше, завважмо, що більше 10 млн. українців жили в СРСР менше двох років. Вони народились в тих частинах України, які були окуповані іншими державами. Вважати, що СРСР за такий короткий час міг стати для них батьківщиною чи вітчизною, — це вже питання політичних спекуляцій, а не наукової об'єктивности. По-друге, українці з Наддніпрянщини за два десятиріччя переконались, що СРСР, як і царська Росія, не був для них батьківщиною чи вітчизною. При протилежному підході довелось би замовчувати організований Москвою штучний голодомор 1933 року, коли коса смерти скосила 10, а може й 12 млн. українців. По-третє, як відомо, для Тараса Шевченка, в творчості якого найповніше втілився національний дух, Росія була чужиною. Чому вона через 100 років повинна бути батьківщиною для українців? Звичайно, можна заперечувати на тій підставі, що царська Росія була "тюрмою народів", а СРСР начебто став країною дружби народів. Та такі арґументи шиті білими нитками, адже навіть у Росії називають тепер СРСР "імперією зла". В цій імперії Україна не біла рівноправною з Росією, що ототожнювалась з СРСР. Якщо навіть називати російський народ "братнім", то й тоді ми не маємо права називати землю сусіднього народу своєю батьківщиною чи вітчизною. Проте тут йдеться про взаємини метрополії (Росії) з колонією (Україною).

Визначаючи Росію батьківщиною чи вітчизною для українця з України, ми повинні логічно переоцінити два важливі правові акти — IV Універсал Центральної ради 22 січня 1918 року і Акт проголошення незалежности України 24 серпня 1991 року. Якщо Росія чи СРСР — батьківщина чи вітчизна для українців, тоді вони не мали права оголошувати частини цієї батьківщини чи вітчизни незалежною державою, бо в такому разі йдеться не про реалізацію права нації на самовизначення, а про незаконний сепаратизм. Однак Верховна Рада України проголосила незалежність, керуючись цілком визначеними арґументами: 1. продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні; 2. на основі права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами; 3. здійсненням Деклярації про державний суверенітет України. Як бачимо, такі арґументи не залишають сумнівів, що Україна ніколи не була частиною Росії на законних підставах, тому ні Росія, ні її спадкоємець СРСР не можуть визнаватись батьківщиною чи вітчизною для українців на рідних землях. Таким чином, трактування совєтсько-німецької війни 1941-1945 років як "великої вітчизняної" не що інше, як рудиментарне уявлення тоталітарного, імперського часу.

Відповідь на перше питання дозволяє перейти до питання про "визволення українських земель (міст, сіл) від німецько-фашистських загарбників". Що таке визволення? Словник української мови дає такі тлумачення дієслова "визволяти": "1. Звільняти кого-небудь з неволі, полону, ув'язнення і т.і.; 2. Робити вільним, надавати свободу кому-, чому-небудь, позбавляючи пригноблення, безправ'я, чийогось панування; 3. Відвойовувати захоплену ворогом територію; 4. Висмикувати, витягати що-небудь схоплене, затиснуте кимсь, чимсь; 5. Допомагати виходити з скрутного становища". Жоден з тих пунктів, за винятком третього, якщо його трактувати формально, не підходить до акту більшовицьких поневолювачів на українських землях у 1943-1944 років. Вони не звільнили український народ від німецьких окупантів, а тільки витіснили їх з української землі, накинувши Україні старе ярмо. Ось свідчення повоєнного року — лист колгоспників села Попелюхи, Піщанського району Вінницької области до Микити Хрущова: "Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірш худоби живемо. Ніколи нам не було так важко, як в цю хвилину, люди з голоду мруть, діти з недоїдання і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а в кого є гроші, їдуть у місто і купують хліб у комерційних магазинах, но за хлібом іти далеко — 140-160 км, а у нас ніхто не продає, з колгоспу ми нічого не отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і, як виконаємо план, то всі подохнемо". Колгоспники скаржаться, що "простій людині не добитися правди, всі на неї кричать і не вірять", в обласному центрі ними не цікавляться, а "комсомольці і партійці мовчать", хоч "люди всі змінилися — худі, чорні, злі".

Сталінське керівництво визначило надмірні норми поставок, а в їх невиконанні звинувачували колгоспників, що в часи окупації піддались ворожій аґітації та пропаґанді і почали проявляти "дрібнобуржуазні настрої". На "визволеній" території України взимку 1946-1947 років почався голод. Були випадки людоїдства. Про це писав пізніше Хрущов, а відомий компартійний діяч Кириченко розповідав жахливу картину, яку він бачив в одному з колгоспів Одеської области: "Жінка різала на частини труп своєї дитини, який лежав на столі. При цьому вона промовляла: "Меланку ми вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванка, протримаємось ще трохи"... Ця жінка від голоду збожеволіла і зарізала своїх дітей!" Сталін називав інформацію про голод брехливою, а Косигін, як писав згодом Хрущов, нагримав на керівника республіканської компартійної організації. Вже навесні 1947 року Москва вирішила зміцнити республіканське керівництво і прислала на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У "видатного діяча більшовицької партії і Радянської держави" Л.М.Кагановича.

Чи можна після того вважати повернення московських більшовиків на українську землю 1943-1944 року її визволенням? Можна шукати якихось об'єктивних причин голоду, та цікаво, що в Західній Україні, яка ще не зазнала так, як Наддніпрянщина, колгоспно-радгоспного ярма, голоду не було.

Нарешті, розглянемо третє питання, порушене на початку статті. Участь українців у бойових діях другої світової війни визначається тим, що вони мусіли вибирати один з трьох варіянтів (боротьба в лавах Української Повстанської Армії на два фронти, боротьба проти московсько-більшовицьких поневолювачів у спілці з німцями, боротьба проти німців на боці московсько-більшовицьких військ).

За часів тоталітарного режиму про Українську Повстанську Армію написано чимало фальші і неправди. Повстанці трактувались не інакше, як "українсько-німецькі буржуазні націоналісти" і т.д. Насправді УПА виникла насамперед для того, аби боротись проти німецьких окупантів. У виданій після капітуляції гітлерівської Німеччини відозві Головного Командира УПА Тараса Чупринки до бійців і командирів цієї армії зазначалось, що українські повстанці "не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі й вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволяли грабити українські села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли й палення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанська Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу".

Вже ця відозва спростовує більшовицьку брехню про українських повстанців. Звертаючись до своїх бійців та командирів Тарас Чупринка не міг йти на якусь дезінформацію, адже правда про боротьбу УПА проти німців не була для повстанців "за сімома замками".

Безумовно, ще під час німецької окупації українські повстанці не могли зустрічатись з совєтськими партизанами, але сутички з ними не були основними.

Становище змінилось після "визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників", цебто повернення більшовиків, або московсько-більшовицької реокупації. Тоді основний удар був спрямований проти єдиного окупанта, бо українські повстанці присягались "боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу".

Завдяки безстрашній боротьбі повстанців на українских землях була створена Українська Головна Визвольна Рада, посилилась антибільшовицька боротьба інших народів. Вже восени 1943 року в складі УПА було 15 національних куренів. Для координації боротьби проти московських більшовиків 21-22 листопада 1943 року відбулась Перша конференція поневолених народів Східної Европи і Азії, на якій були представники від 13 народів (азербайджанців, башкирів, білорусів, вірменів, грузинів, кабардинців. казахів, осетинців, татар, узбеків, українців, черкесів і чувашів). У відозві конференції зазначалось: "Сучасну війну розпочали й ведуть правлячі імперіялістичні верхівки Берліна й Москви — німецькі націонал-соціялісти й російські більшовики. Війна ведеться за те, котра з імперіялістичних клік має надалі поневолювати й експлуатувати народи Европи й Азії".

Українська Повстанська Армія користувалась всенародною підтримкою. Тепер відомо, що діяльність українських повстанців не обмежувалась західноукраїнськими землями, а велась далеко від Збруча, в східних і південних областях України.

Твердити про те, що українські повстанці виконували завдання німецьких окупантів можуть лише фальсифікатори, які намагаються ґвалтувати історію, натягаючи її на свій копил. Факти говорять інше: УПА боролась проти німецьких і проти більшовицьких окупантів за національну незалежність.

Лише в 90-х роках молоде покоління української нації починає дізнаватись правду про дивізію "Галичина", 1-шу дивізію Української Національной Армії. Не дивно! Для звинувачення дивізійників у коляборантстві більшовики начебто мали "залізні арґументи". Продажний пашквілянт Ярослав Галан у коментарі для радіостанції "Радянська Україна" 24 травня 1943 року заявив, що організатори дивізії "хочуть затягти в свою дивізію українську молодь Галичини, а вірніше ту частину молоді, яка ще уціліла після німецьких розстрілів, ту, якій пощастило досі уникнути вивезення на німецьку каторгу. Ця молодь, за їх розрахунками, повинна рятувати Гітлера саме в цей час, як уся величезна німецька воєнна машина валиться з гуркотом на його голову..."

За п'ятдесят років ставлення московсько-більшовицьких істориків до наших дивізійників не змінилось. Та істина завжди конкретна. Ось що писав Володимир Кубійович: "За активну участь українців в організації дивізії та за співвідповідальність українських сил промовляли такі моменти: ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигідний час, ураховуючи весь ризик... Тільки в складі німецьких зборойних сил могло постати реґулярне, добре вишколене і озброєне українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки дивізії українська справа виходила деякою мірою на міжнародну арену". Ці слова дозволяють зробити принаймні три висновки. Перший: спільні воєнні дії з німецькими військами проти більшовиків командування дивізії розглядало не як стратегічне, а лише як тактичне завдання. Другий: воєнна ситуація диктувала вибір, тому, опинившись між молотом і ковадлом, організатори дивізії "Галичина" знали, що ударів не уникнути, але їх можна пом'якшити. Так було вирішено, щоби вибрати менше в тих умовах зло. Більшовики після "визволення" українських сіл і міст мстили українцям, що вони вижили під німецькою окупацією і посилали їх беззбройних на передову лінію бою, на явну смерть. Третій: вибір диктувався стратегічною метою. Доктор Мирослав Малецький підкреслює, що для оцінки дивізії "Галичина" треба зважити уроки першої світової війни, коли "існували військові формування Українских січових стрільців, так званих усусусів, які виникли 1914 року. Невдовзі саме вони склали основу майбутньої Української Галицької Армії, захищали українські землі від різних окупантів".

Щоправда, більшовики ще й тепер спекулюють на тому, що найбільшим ворогом людства тоді вважався німецький націонал-соціялізм. Звідси — начебто випливає висновок, що боротьба українських дивізійників не може вважатись моральною. Та згадаймо, що народи азіятських країн, до речі, навіть тих, які вважались Москвою пізніше "проґресивними", воювали проти своїх метрополій, опираючись на союзницю Німеччини — Японію.

Звичайно, доля наших дивізійників не була легкою, їхні надії на те, що західні альянти повернуть свою зброю проти СССР як найбільшого ворога людства після капітуляції Німеччини не оправдались. Проте, на щастя вояків, західні альянти визнали, що вони боролись за волю українського народу. Президент Айзенгавер після свого обрання Президентом США заявив колишнім воякам 1-ої української дивізії Української Національної Армії: "Я вповні розумію духове ставлення Вашого Братства, що завзято воювало за високі ідеали свободи і незалежности з ворогом, який загрожує сьогодні цілому світові". Здається, що слова американського президента не вимагають жодних коментарів.

Найбільше наших земляків воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні — в совєтських військах, другі — в червоних партизанах, яких, незважаючи на постійну допомогу з Москви, на українських землях було дуже мало. Нині не просто відтворити картини воєнних літ, адже більшовицька офіційна пропаґанда вдавалась до найбезсоромніших фальсифікацій. 9 серпня 1943 року ЦК КП(б)У, Президія Верховної Ради і Рада Народних Комісарів республіки звернулись до українського народу з закликом: "Настав час рішучих збройних дій! Настав час визволення України. Ми закликаємо до боротьби всіх, кому дорога воля і державна незалежність рідної України, хто любить рідну землю, хто хоче щастя і вільного життя для себе і своїх дітей. Виходь на вирішальний бій, народе України!.. В боротьбі ми не самі. Пліч-о-пліч з нами йдуть росіяни, білоруси, грузини, вірмени — сини усіх народів Радянського Союзу". Зрозуміло, що ні про яку державну незалежність України не могло бути жодної мови, а про "вільне" повоєнне життя українського народу вже йшлось.

Нерідко з ідеологічних міркувань "літописці" війни створювали різні підпільні організації. Зараз вже чимало подібних фальсифікацій винесено на осуд громадськости. Стали відомі факти про діяльність "Молодої гвардії". Та є ще не одна подібна "організація". Яскравий приклад цього "Народна гвардія імені Івана Франка", яка нібито діяла на терені західноукраїнських областей. У II томі "Українського радянського енциклопедичного словника" (Київ, 1987) на с. 480 зазначається, що вона створена у вересні 1942 року, але назви не подається: "Змінювала назву (з літа 1943 — "Народна гвардія західних областей України", з грудня 1943 — "Партизанський рух західних областей України"). Виникає питання: коли ж ця "підпільна партизанська антифашистська організація" називалась "Народна гвардія імені Івана Франка"? Відповіді, мабуть, не знайти. Як хвалився авторові цих рядків ще двадцять років тому "історик" цієї "гвардії" Гаврило Вакуленко, "Народна гвардія імені Івана Франка" була вигадана за вказівкою керівництва компартії України лише з однією метою, аби показати, що західноукраїнське населення прагнуло повернення совєтської влади і навіть боролося за неї. Звичайно, кількість "народогвардійців", як і тих, хто разом з Леніним ніс колоду на комуністичному суботнику, збільшувалось щороку, бо "відкривались" нові імена "гвардійців". Для цього були вагомі підстави: адже на таких підпільників поширювались пільги, які були надані учасникам війни. Цікаво, що в хронології, в 7-му томі "Історії Української РСР" (Київ, 1977) про названі організації не згадується. Невже ж в такому солідному виданні забули про "визначну сторінку" в історії "великої вітчизняної війни"? До речі, на с. 319 цього тому читаємо: "Мільйони радянських людей, опинившись на тимчасово окупованій території, не маючи змоги негайно вступити в збройну боротьбу в умовах небаченого кривавого терору, не очікували пасивно результатів титанічної битви на фронтах, а саботували воєнні, політичні й економічні заходи окупантів, всіляко допомагали підпільникам і партизанам, усвідомлюючи той факт, що будь-який опір фашистам допомагає Червоній Армії в її героїчній боротьбі з ворогом, наближає час визволення". Знову виникає питання: чому ж тоді кілька повоєнних десятиріч брались на облік ті, хто перебував на території, яка була "тимчасово окупована німецько-фашистськими загарбниками"? Безумовно, для підтвердження свого такого "теоретичного висновку" офіційні історики не мали жодних підстав.

Однак факт залишається фактом, що мільйони українців були мобілізовані до червоної армії і воювали проти німецьких війск. Частина цих наших земляків могла бути переконана, що вона воює за інтереси рідного українського народу. У воєнний час розповсюджувались різні чутки про ту волю, яку дасть "великий" Сталін після війни. А чого добились українці? Лише місця в ООН і приєднання Закарпатської України. Україна втратила, як тепер знаємо, за роки війни 2,5 мільйона військових і 5,5 мільйона цивільних осіб. Таких втрат не зазнав жоден народ, якого охопила війна. Наші втрати в людях на 1,5 млн. осіб більші, ніж втрати Німеччини, і десь на 2-3 млн. людей перевищують втрати Росії.

Як не було би тяжко нашим землякам-червоноармійцям, вони мусять зрозуміти, що аж ніяк не боролись за інтереси українського народу, а тільки за інтереси "імперії зла", в якій панівне становище завжди займав російський народ. Отже, такі ветерани в часи війни були жертвами тоталітарного режиму. Вони не визволяли рідної землі, а тільки допомагали одному окупантові (московським більшовикам) вигнати іншого окупанта (гітлерівців). Після цього "визволення", як вже згадувалось, в Україні знову був штучно організований голод, а в західноукраїнських землях ще 7—8 років тривала національно-визвольна боротьба. Наприкінці 50-х років розпочалась жорстока русифікація України, цебто більшовицька яничаризація українців, яким Москва видавала смертний вирок. Найродючіші чорноземи були знищені, затоплені штучними морями, що з часом перетворились у болото. Злочинна діяльність Москви та її київських сатрапів призвела до найтяжчого злочину в мирний час — аварії на Чорнобильській АЕС. Таким було "визволення", за яке воювали українці в лавах червоних війск. Ми не маємо права зневажати їх, та не маємо підстав вважати їх національними героями. Вони — жертви найбільшого ворога України.

Незважаючи на чималі втрати в роки війни, український народ вистояв. Його не зламали повоєнні тортури московсько-більшовицьких окупантів. Україна проголошена незалежною державою.

Задивлюючись у далеке майбутнє, ми змушені зважити на терезах справедливости минуле, переглянути нав'язані нам оцінки різних історичних подій. Цього теж вимагає майбутнє.
http://lib.galiciadivision.com/articles/ukr_ww2.html

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:04 | Повідомлення # 4
Євген Стахів-Павлюк

БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
НА СХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ 1941-1944

(Спомини очевидця и учасника)

Уже появлялося в українській пресі та в різних брошурах богато споминів і статтей про визвольну боротьбу українського народу під час другої світової війни, але дуже мало посвячено місця боротьбі на східноукраїнських землях. Це спонукало мене опублікувати свої спомини про ті змагання, яких я був учасником.

Серед українців зовсім неправильна думка, начебто у визвольній боротьбі під час другої світової війни брала участь передусім Галичина й Волинь, себто західноукраїнські землі. Я хочу розповісти про змагання українського народу поза Збручем, себто на східноукраїнських землях, в яких гинули тисячі українців за самостійну соборну українську державу.

Визвольні змагання українського народу не скінчилися боєм під Базаром чи зліквідуванням партизанів Холодного Яру. Вони тривали далі, лише приймали різні форми. Доба НЕПу й "українізація" принесла СВУ, СУМ, УВО, БУД та закінчилася голосним процесом СВУ і масовими розстрілами, тюрмами й вивозами на Сибір. Опісля прийшла колективізація, внаслідок якої був жахливий голод в роках 1932-33. Далі чистка серед комуністичної партії в 1937 р., яка охопила не лише партійців, але й масу національно свідомих одиниць. Усе це наслідки організованої і стихійної боротьби українського народу проти червоного насильства за самостійність.

Коли німці почали війну в 1941 р. проти большевиків, зорганізоване українське підпілля в карних лавах українських революціонерів було великою мірою приготоване до нової дійсности. У Львові постав тимчасовий український уряд 30 червня 1941 р. Цей уряд визнала вся Галичина, Волинь та Правобережжя. В той самий час самостійницька ОУН вислала на східноукраїнські землі похідний авангард, зложений із загартованих у визвольній боротьбі революціонерів, які перейшли нелегально на східноукраїнські землі, щоб посилити і скріпити революційний елемент на тих землях, послаблений довголітнім большевицьким терором, та підготовитися до боротьби з новим наїзником, бо вже з перших днів були ясні заміри німців супроти України. Зорганізовано три великі похідні групи.

Група "Північ" мала дістатися до Києва й організувати визвольну боротьбу на Київщині і на Правобережжі. На чолі цієї групи стояв с.п. Дмитро Мирон-Орлик, який потім у липні 1942 р. загинув як крайовий провідник ОУН, застрілений ґестапом на вулиці Києва. Друга група "Південь", яка мала завдання дістатися до Дніпропетровська (Січеслава) й організували боротьбу на півдні України. Третя група "Схід" мала дістатися до Харкова і там організувати боротьбу. На чолі третьої групи стояв св.п. Микола Лемик-Сенишин, знаний з процесу у Львові за вбивство большевицького представника Майлова в 1933 р. М. Лемик загинув разом із своїми чотирьома друзями в Миргороді на Полтавщині в жовтні 1941 р., розстріляний німецькими посіпаками.

Завдання цих борців за волю не було легке. Німецькі опричники, наспілку з кол. енкаведистами й іншими вислужниками, відразу старалися знищити всякий український гін до волі. За німецьким фронтом їхали ґестапівці і робили криваву роботу. Усіх, хто виявляв забагато активности в організованню українського життя, арештували і строго карали. Але, не зважаючи на терор, вже в перших місяцях війни, себто в липні, серпні й вересні 1941 р. вдалося зорганізувати українську цивільну адміністрацію, яка була початком державного будівництва. Цивільна адміністрація, з обласними управами на чолі, була зорганізована в таких областях, як Житомир, Каменець Подільський, Вінниця, Кіровоград, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Запоріжжя й Полтава. Всі ці області фактично визнали тимчасовий уряд, хоч практично він був уже у Львові зліквідований ґестапом, коли арештували його голову Ярослава Стецька й інших членів уряду і провідника ОУН С. Бандеру. Частинно адміністрація була вже зорганізована українськими самостійниками на Сумщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині, на Криму і на Донбасі.

Але зорганізоване життя українців не подобалося німцям, і вони старалися обсаджувати адміністрацію своїми вислужниками, "фольксдойчами", москалями та своїми німцями, тому вони почали арештувати посадників та членів обласних управ. В арештованнях активну участь брали теж кол. енкаведисти, що при помочі німців старалися нищити українських самостійників і в цей спосіб прислужитися червоній Москві. Арештування почалися від Житомира, де жертвою впало десятків три українських самостійників 31 серпня 1941 р. Далі арештовані були самостійники в Бердичеві, Вінниці, Старокостянтинові, Василькові, Хвастові, а потім у Дніпропетровську, Кривім Розі, Кіровограді, Херсоні й Миколаєві.

Стало тоді ясно, що треба тактику змінити, не робити широкої пропаґандивної роботи явно а перейти у глибоке збройне підпілля. На всій Україні українські самостійники дістали нові інструкції, які забороняли легальну працю, що вже коштувала багатьох життя, а пропаганду вести таємно листівками, брошурами, шептаним словом та орґанізованням широкої сітки підпілля. Тоді почалася боротьба на життя і смерть, за бути чи не бути українському визвольно-революційному рухові чи навіть українському народові. Терор і методи німців були не менші від большевицьких. Осінь 1941 р. взяла величезні жертви українцям, але й рівночасно дала науку як треба організувати боротьбу надалі. Кінець 1941 р. й початок 1942, це реорганізація сил, зміна тактики та внесення нових елементів у програму. Від того часу ніхто не мав признаватися до українського патріотизму, вже не кажучи до самостійництва, бо німці арештували навіть тих, що верталися з Сибіру по довгій каторзі, мовляв, це "небезпечний елемент", бо коли хтось не боявся виступати проти большевиків, не побоїться виступати і проти німців. Треба отже, заздалегідь запобігти тому і скоріше зліквідувати, як той почне діяти.

Визвольно-революцїйний рух не помилився, коли давав нові інструкції. Через зиму 1941-42 німці арештували багато людей, що хотіли легальним способом організувати українство, не послухавши інструкцій українського визвольного руху. Німці зліквідували в Києві Я. Чемеринського, поетку О. Телігу і її чоловіка інж. Телігу, І. Рогача та інших. З того часу, хто хотів далі боротися за українську державу мав лише один вихід — далі вести боротьбу в нелегальний спосіб. Треба було зрезигнувати з читалень "Просвіти", з аматорських гуртків, з видавання легальних газет, бо все служило німцям для їх пропаганди, для їх провокативної суспільної роботи, а українському суспільству приносило втрати і давало большевицькій пропаганді козир в руки, що українські "націоналісти" (так вони називали всіх, хто був проти них), це німецькі запроданці і що німці роблять Україну самостійною від хліба, молока та сала при помочі своїх "підлих помічників націоналістів".

Отже, німці почали масову чистку серед усіх свідомих українців, що не слухали наказів німецької влади, а виконували свій обов'язок супроти України. Так згинули організатори українського самостійницького руху на Криворіжжі — інж. Сергій Шерстюк і Танка Максимець, в лютім 1942 р. розстріляні німцями в Кривому Розі. Українське підпілля Криворіжжя збудувало своєму героєві могилу, яку німці кілька разів нищили, але вона за ніч знову виростала. В березні 1942 р. Гестапо розстріляло організатора самостійницького руху в околицях Кременчука М. Щепанського, разом з жінкою і чотирьома нелітніми дітьми, та Надю Мойленко, Петра Олійника-батька і 22-ох самостійників-революціонерів з його групи. Усі вони перед розстрілом кликали: "Смерть катам! Хай живе Україна". Потім у квітні 1942 р., в тому ж Кременчузі розстріляло ґестапо 6-ох уродженців Західної України, які по зліквідуванні групи Щепанського далі орґанізували визвольний рух: В. Вережака, П. Длябогу, Б. Мазяра та інших, яких прізвищ не пам'ятаю. По смерті тих героїв розкинено в усій околиці листівки, що кликали нарід до дальшої боротьби проти німців і большевиків.

У Полтаві розстріляло ґестапо в той час посадника міста Борковського й організатора самостійницького підпілля на Полтавщині "Ігоря". Німецький шал охопив всю Україну. Німці думали, що вони терором залякають українських самостійників. Пішли знову арешти. У Києві, між іншим,відбувалися арешти кількома наворотами цілий 1942-43 рр. Усіх прізвищ арештованих і постріляних друзів не пригадую; богатьох знав я лише під псевдом. Між іншими, був заарештований і пропав у Києві Ярослав Хомів-Лімницький, Ярослав Стиранка, Семен Цимбалко, "Могила", Наталка Винників і богато інших карних героїв самостійницького підпілля, які слухали наказу свого тодішного крайового провідника на осередніх українських землях Д. Мирона-Ор-лика, що потім сам загинув. Тоді всією революційною роботою в Україні керував провід, зложений з вільних ще членів уряду, скомплектований випробованими революціонерами. На чолі проводу стояв Максим Рубан.

Сильним терором німці не зломили сили українських самостійників, і в Києві до самого кінця виходила нелегальна друкована газета "За Самостійну Україну". Крім Києва, сильний самостійницький рух був зорганізований на всій Правобережній Україні. Про розміри боротьби хай послужить виказ жертв розстріляних та арештованих друзів у різних місцевостях Правобережжя. Сильна агітація українських самостійників, щоб населення не, давалося вивозити на роботу до Німеччини, заклики до народу організувати самооборонні відділи, а також масове розкинення нелегальної протинімецької літератури, атентат у Старокостянтинові на ляндвіртшафтсфюрера Міллера, страшного садиста, що нагаями бив людей як за панщини, вся та широка закроєна протинімецька акція викликала масові арешти і розстріли на Правобережжі. В Житомирі загинув М. Кравс, Хома й інші. На Вінниччині навесні 1943 р. заарештовано понад 300 людей, з Левом Дівиком на чолі як підозрілих в протинімецькій діяльності. Широкі арештовання не оминали і Корсунщини, сторін нашого Т. Шевченка, де в травні 1943 р. арештовано понад 800 людей і богато з них постріляно. Між розстріляними був Василь Чиснюк, Федір Шевченко, Борис Левченко та Іван Зіниця.
Підпільна боротьба Правобережжя перемінилася восени 1943 р. у зорганізовану повстанську акцію. Постало кілька повстанських осередків: в Холодному Ярі на чолі з "Костем", на Уманщині на чолі з "Остапом" і на Фастівщині. На Кам'янець-Подільщині, в Житомирщині і Вінниччині оперували вже восени 1943 р. реґулярні частини УПА-Схід, які потім з'єдналися з відділами Холодноярщини й Уманщини. Командантом УПА-Схід був Омелян Грабець-батько, що потім загинув навесні 1945 р. Відділи УПА-Схід робили широко закроєні рейди, ліквідували німецьку адміністрацію, нищили німецьких ляндвіртів, розбивали колгоспи і радгоспи, ділили поміж населення державне майно і землю та робили широку пропаганду українській визвольній справі. Відділи скрізь мали широку підтримку населення, і люди масово втікали в ліси та цим способом виявляли своє протинімецьке наставлення і любов до рідного краю. Відділи УПА робили наскоки на поїзди, що везли українську молодь в Німеччину, та звільнювали тих новітніх невільників, розбивали табори полонених, в яких перебували чи то українці-червоноармійці чи італійці, серби, голляндці, французи, й давали їм поміч пробиватися в рідні краї, та приймали їх до УПА.
Нарід оповідав леґенди про українське військо і про геройську боротьбу. Слава про боротьбу УПА з німцями лунала на Донбасі й на Криму та по всій Україні. Люди їхали на Правобережжя і вступали у відділи щоб докладніше довідуватися про рідне військо. Широку славу рознесли відділи УПА, які вліті 1943 р. під командою "Корнієнка" рейдували по Житомирщині через Новгород Волинський, Коростень, Малин, аж під Київ і вернулися через Коростишин і Староконстянтинів на Волинь. Нарід розказував про українське військо, яке в українських одностроях ішло селами й містами і било німців та ліквідувало німецьку владу.
Поява відділів УПА піддержувала нарід на дусі й додавала віри у власні сили. Нарід вірив, що й самому можна успішно боротися з ворогом за незалежність України. Висаджені поїзди, які лежали вздовж лінії і на лінії Коростень-Сарни доказували про справність відділів УПА на Правобережній Україні.

Боротьба на Південній Україні
Південна Україна охоплює області: Одеську, яку зайняли румуни і назвали її Трансністрією, Миколаївську, Запорізьку, Кіровоградську, Дніпропетровську та Крим. Південна Україна, то кол. степ. Нема лісів, тому ширша партизанська акція, яка розвинулася потім в інших околицях України, тут обмежилася тільки до рейдів. Дніпрові плавні замалі, щоб там могли стаціонувати відділи УПА, яка робила передусім рейди в Північну Одещину і Кіровоградщину, але дальше на південь не забігла. Тому тут треба було вести акцію з глибокого підпілля. В тих околицях населення міст і сіл ставилося із спеціяльною симпатією до визвольної справи. Селяни, робітники й інтелігенція не тільки помагали та скривали революціонерів, але широкою струею влилися и самі в активну підпільну боротьбу. Не диво, що тут підпілля розвинуло широку діяльність і мало великі успіхи. В тому напрямі величезну працю вложили і провідні революціонери і низові члени, як також зв'язкові кур'єри, які взимі 1941 і 1942 рр., а потім влітку 1942 р. продіставалися сотки кілометрів пішки, щоб установити зв'язок між революційними осередками та керуючим центром південної України. Тут німцям було тяжко виловити членів підпілля, бо провід мав уже науку з проведеної боротьби на Київщині й усі революціонери додержувалися інструкцій і провадили акцію від самого початку з глибокого підпілля. Керуючий революційний центр зрезиґнував з легальної роботи й тому охоронив богато людей від арештів. Вправді арешти були й далі, але жертв не було стільки, що в північній Україні, а добре зорганізовані боївки ОУН під командою Петречка-Граба дуже часто звільняли смілими наскоками на тюрми і концтабори своїх товаришів.
У південній Україні виходили два нелегальні часописи; "Вісті" в Дніпропетровську і "Чорноморська Січ" в Одесі. Крім тих часописів виходило богато різних листівок та інструкцій для населення. Революційна сітка діяла справно, так що цілі села, заводи й уряди були під впливом українського визвольного руху. По впертій праці вдалося також включити до боротьби за українську справу и комсомольську молодь. Під впливом освідомної праці українських революціонерів ця молодь пізнала правдиве обличчя большевизму і від нього відвернулася. Богато молодих хлопців зголосилося до УПА, і були перекинені тайними зв'язками аж на Волинь. І дівчата також — студентки медицини голосилися на медичних сестер і лікарів до УПА.
Нарід читав підпільну літературу й організувався в тайні гуртки, підпорядковані одному проводові. Ті землі дали потім кількох членів УГВР, прізвищ яких з відомих причин сьогодні ще не можна подати. Річ ясна, що німці не приглядалися спокійно тій революційній роботі, листівкам, розкиненим по містах і селах, спротивові селян і робітників їхати до Німеччини на роботи та втечі людей в ліси. Вони старалися знищити всіми можливими засобами революційне підпілля та вживали до того, як звичайно, провокацій і терору. Криваву нитку страждань почав інж. Сергій Шерстюк та Танка Максимець, про яких вже була згадка. Потім був розстріляний на початку 1942 р. поет Криворіжжя, караний уже передтим большевиками п'ятилітнім засланням на Сибір, автор богатьох патріотичних віршів, зібраних у книжці "Кобза", Михайло Пронченко і його товариш учитель Іван Потапенко. По атентаті на шефа гестапо 31 грудня 1942 р. німці арештували в Кривому Розі "Степана" й "Вихора".
У серпні 1943 р. німці арештували, а потім ліквідували члена окружного проводу ОУН Криворіжчини Романа Антоняка і його співробітників. Спробу визволення Антоняка з криворізької тюрми робив "Юрко", окружний провідник ОУН, але сам згинув у спробі визволення друга. В Миколаєві заарештований був Мацілинський, Ципа, брат і сестра Лехіцькі, що потім пропали без вісти. Навесні 1943 р. був застрілений німцями Федько Клим, якого двох братів, Івана Клима, організатора робітництва в Запоріжжі і на Донбасі, визначного члена ОУН, розстріляли німці в березні 1944 р., в Дрогобичі, і Михайла Клима, організатора перших самооборонних відділів в Долинщині, якого замордували німецькі посіпаки в січні 1944 р. На Криму розстріляли німці в місті Джанкой на весні 1942 р. молодого хлопця Романа Барда-хівського, Лобака, Зенона Ломацького й інших. Там же пропав в осени 1943 р. Евген Швед.
Незнаного мені з прізвища революціонера Петра застрілили німці при перевірці документів у липні 1943 р. в селі Знаменівці Павлоградського району. Декілька революціонерів, що впали в руки німців відбирали собі життя. На приклад "Бурлака" Степан, оточений німцями в Кіровограді, стріляв до них з двох револьверів, вбиваючи трьох німців а останню кулю зберіг для себе.
У відповідь на насильства над народом і за арештовання й стріляння українських самостійників, виконано цілий ряд атентатів на членів ґестапа. І так, за застрілення на вулицях Дніпропетровська самостійника "Жори" в кількох днях по вбивстві в серпні 1943 покарано смертю двох аґентів ґестапа, а по місті розкинено листівки із кликом помагати революціонерам, попереджувати перед арештованням, помагати втікати з тюрем. Листівки зверталися навіть до поліції, щоб помагала революціонерам. Коли ж поліцисти будуть вірно служити ґестапові і знущатися над українським народом та революціонерами, будуть карані смертю, як Гестапівці. "На терор відповідаємо терором", — голосили листівки. Виконані були теж присуди смерти на аґентів ґестапа в Кіровограді, Мелітополі, Миколаєві та Гуляйполі.
В одеській області, яку заняли румуни, теж широко розвинена була самостійницька діяльність. Вправді румуни не тероризували населення, як німці, не вивозили людей на роботи, але вели сильну денаціоналізаційну й рософільську політику. Тут усі газети виходили лиш російською мовою. Театр в Одесі виставляв п'єси лишь румунською і російською мовою. Сильний терор йшов на Буковині, яка включена була безпосередньо до Румунії. Румуни боялися українського сепаратистичного руху, тому й переслідували самостійницький рух. Самостійницька сітка була зорганізована в Одесі і всій області. Добре був наладнаний зв'язок з іншими облястями України і з Галичиною. Повстанські рейди доказували народові про силу української революційної ідеї.
В Одесі викінчувалося монтування тайної української радіовисильні, що в ході подій перенесена була на Волинь. Більших жертв в людях тут не було, бо серед румунів було здавна перекупство й можна було за гроші викупити людей з тюрми. Був такий випадок, що розкинені були в Одесі самостійницькі листівки. їх визбирували румунські вояки, і на другий день продавали населенню по марці за штуку. По відступі румунів лишилися кадри революціонерів в тєрені для дальшої боротьби проти большевиків.
Слід також згадати жертвенну поставу українського громадянства, яка дуже прихильно ставилося до революціонерів, переховувало їх, годувало та помагало як могло, хоч кожний рискував власним життям. Німці розліпили були по всій Україні за-порядок, що хто буде переховувати українських революціонерів, буде караний смертю. На кожному домі мусів висіти список мешканців. Стала контроля домів слідкувала за неприголошеними людьми. Кожний громадянин, який переховував самостійників-революціонерів, за німецьким законом мав бути караний розстрілом. Але це не застрашувало людей, і вони переховували підпільників, озброєних в пістолі і гранати та друкували у своїх домах нелегальну літературу. Були випадки, що німці викривали підпільників, але в тих випадках натрапляли на збройний спротив та оборону всіх мешканців дому, як було в одному селі на Мелітопільщині навесні 1943 р. де одна хата, яку оточили німці в один момент перемінилася у твердиню і німці мусіли вісім годин здобувати вхід до хати, поки оборонці не погинули всі, обороняючи підпільників в тому домі. Тоді згинув селянин Шевченко із своїми двома синами, і революціонер-самостійник Вінтонів. Таких випадків геройства було багато більше.
Хто з революціонерів, що залишилися при житті та змагалися на південній Україні, не згадує добрим словом незабутньої "тьоті", старшої жінки, років біля 50, доцентки університету, медсестри повстанських загонів з часів визвольних змагань 1917-21 р. її всі популярно називали "мамою революціонерів". Знало її около 100 підпільників і всіми вона піклувалася як рідними дітьми. Хто з них не пригадує незабутньої "Сивої", її чоловіка бугальтера, кол. учасника бою під Крутами, і доньки Ліди, що була мед.сестрою в УПА? В мешканні цієї родини відбувалися наради революційного-визвольного центру, лікувалися ранені бойовики і переховувалися підпільники. Була вона справжньою козачкою-патріоткою. Багато-багато безіменних героїв видала в тих часах Україна, і про них, мабуть, історія не згадає, бо вони були звичайними вояками на стійці і ними залишилися. Не для слави, бо за неї можна було дістати кулю, а виконували свій патріотичний обов'язок для України. Люди, які віддали для народу все — синів, доньок, особисте щастя, нині на еміграції терплять злидні в таборах, а деякі емігрантські патріоти прозивають їх "східняками".
Перебуваючи в Холодному Ярі восени 1943 р. я зустрів старого діда Тараса, понад 60 років, який в роках 1920-23 був командиром повстанського відділу в тих околицях. Потім виїхав на роботи на Донбас і там ховався від всевидючости НКВД. Коли одначе большевики втікали за Волгу, він вернувся у свої рідні околиці, де зв'язався з українськими революціонерами і став організувати самостійне підпілля. Коли в Холодному Ярі зорганізований був перший відділ УПА, він став членом штабу загону як організатор повстанської розвідки. Дід Тарас був душею партизанських дій новоствореного загону УПА. Прекрасно виконував свої завдання. Своєю спритністю і впертістю розвідчика не раз охоронив загін від втрати в людях. В боях з німецькими СС-ми 2 листопада 1943 р. загинув смертю героя з словами: "Хлопці, хороніть Україну, не дайте їй пропасти!".
Вічно стоїть мені перед очима день 24 вересня 1943 р. в селі на Кіровоградщині. В той день зустрічав я наш перший повстанський відділ, зорганізований в околицях З. на Лівобережі, який на тачанках прибув сюди, щоб дальше дістатися в околиці Холодного Яру. Відділ мав 150 мужчин, які покинули жінок і рідню і йшли воювати за Україну. По промові, яку я виголосив до відділу, з'ясовуючи бойовикам наше сучасне положення та вигляди боротьби за самостійність, а також звертаючи увагу на труднощі боротьби та велику відповідальність перед історією, сказав слово заступник командира відділу молодий учитель М. сказав, що всі члени сотні прекрасно усвідомлюють важливість хвилини й докладно знають, що перед ними смерть або перемога. Вони не лякаються ніяких труднощів та небезпек. До втрачення не мають нічого, крім марного життя. Закінчив словами Ігоря Святославича: "Лучше потятому бути, ніж полоненому". По присязі, яку зложив відділ на вірність Україні і Головній команді УПА та по кількох сальвах з автоматів з грімким "слава" помчалися тачанки у призначене місце постою.
Ніколи не забуду веселого обличчя Льоня В. з Херсону, якого схопили німці з нелегальною літературою і з пістолею. Він витягнув пістолю до стрілу, але не мав щастя, бо пістоля затялася. Його вели на розстріл над глибоку прірву. Уже ґестапівський посіпака приложив йому дуло автомата до потилиці, а Льоньо в остатньому моменті, коли залунав постріл в судорогах вхопив німця за руку й потягнув його за собою в яму смерти. Льоня згинув, але вкоротив життя своєму катові.
Південна Україна геройськи боролася з німецьким окупантом. Падали борці за волю, на їх місце приходили інші. Лави революціонерів самостійників росли. Кожний, в кого билось українське серце, ставав до боротьби. В ряди українських самостійників ставали навіть чужинці, які жили на українських землях, як татари, грузини, греки а навіть деякі москалі. Кличі, які ширили українські самостійники доходили до тих чужинців, і вони переконувались, що їм буде краще жити в самостійній Україні як у совєтськім раю чи гітлерівській новій Европі. Вони передруковували наші листівки й літературу, своєю мовою і поширювали між своїми земляками. Німці їх теж арештували і жорстоко карали.

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:04 | Повідомлення # 5
Східна Україна під самостійницьким прапором
Східня Україна, це області: Харківська, Сумська, Донбас та Кубань, Харків і Донбас, це промислові околиці і населення тут досить мішане. Крім українців живуть у містах грузини, вірмени, татари, москалі, а в околицях Марюполя греки, які поселилися тут ще за Катерини II і творять сильну колонію із 27 сіл і містечок. Українська національна свідомість тут була слабша, ніж у інших областях України, але незважаючи на це і тут самостійницький рух був широкий і мав великі успіхи. Ці терени не підлягали владі цивільного правління на чолі з Кохом, а були адміністровані військовою владою. Військове правління прийняло особливо хитру тактику супроти українців і перехитрило деяке число української інтелігенції. Це було спеціяльно в Харкові.
Зима 1941-42 це жах гслоду, який панував тоді по всіх більших містах в Україні, а перебрав міру в Харкові, від якого фронт не пробігав дальше, як за 20-25 км. Під час голоду згинули багато української інтелігенції, бо Харків, як відомо, кол. столиця УРСР, і в ньому концентрувалася еліта України. Там жив Аркадій Любченко, що не хетів, як Бажан, Тичина й інші втікати разом з большевиками, і сатирик Анатолій Гак, жінка письменника Карла Ходкевича, жінка кол. наркома Шумського та багато професорів, доцентів і визначних громадян.
Зусилля військової адміністрації полягало в тому, щоб приєднати українську інтелігенцію. Німецькі військовики усвідомлювали, що для розбиття большевиків треба розв'язати українську проблему. Вони знали, що українці вороже ставляться до німців, саботують їх окупаційні запорядження й накази та змагають до самостійности. Тому німецька армія хотіла всю вину за німецький терор в Україні скинути на партію чи Ґестапо. Німецькі військовики заявляли, що коли війна скінчиться, то армія постарається, щоб український народ дістав державу, але тепер на це не час, тепер мусять українці помагати німцям розбити большевиків. Вони навіть брехали, що вже тепер українці дістали б державу, але українські революціонери вороже ставляться й поборюють німців, а тому німецький уряд не може дати українцям самостійности. На свою аґітку зловили вони кількох українських інтеліґентів, які повірили їх облудним словам, що, мовляв, причиною зла є український визвольний рух.
Самостійницьку діяльність почали в Харкові кілька молодих революціонерів на чолі з Пропінським. Коли в жовтні 1941 року німці зайняли Харків, вони відразу почали вести оживлену роботу. Згодом у Харків прибули інші революціонери з Полтави і Кременчуга. Вправді умови не були тут найкращі. Незважаючи на це, проведено сильну акцію серед робітництва, яка знайшла серед них широкий і прихильний відгомін. Ще краще прийняло роботу українських революціонерів населення сіл і містечок, тому, що там була досить висока свідомість.
Німцям удалося в Харкові двічі викрити революційну сітку. Раз навесні 1942 р., другий раз восени 1942 р. В той час німці заарештували й розстріляли багато самостійників, між ними згинув "Мудрий", "Зелений" і "Сірко". Але незважаючи на терор і хитру німецьку політику, кадри революціонерів-самостійників росли, на зміну поляглим приходили нові.
Особливо сильний відгук знайшла революційно-самостійницька акція між робітництвом Донбасу. Тамошній український робітничий елемент виявив досить велику свідомість. Відчувши на своїх плечах усі "добродійства" бсльшевицького "раю" та добре пізнавши нових німецьких "визволителів", робітники Донбасу побачили, що правда е за тими, хто виступають і проти большевиків, і проти німців і голосять кличі соціялької справедливосте й індивідуальної та національної свободи всіх людей і народів. У той час Донбас пережив жахливий голод.
Я бачив усі ці робітничі "посьолки", оці Собачівки в Гришино, землянки в Горлівці і хатки в Сталіно (Юзівка) — всю біду українського Донбасу. Я сам прожив з українським робітництвом в тих Собачівках несповна 2 роки, ділячися з ними долею й недолею. Один страшний жах огортав людину, коли дивилася на втечу робітництва з Донбасу взимі 1941-42 та навесну 1942 р. Голод шалів тоді, подібно, як у 1933 р. Лише тим разом голод був викликаний війною. Колишні розкуркулені селяни й ті мільйони людей, що покинули рідні села в час колективізації й голоду рушили тепер знову, втікаючи перед новим голодом, на свої прадідівські оселі шукати хліба. А зима була дуже гостра. Мороз доходив до 30-40 ступенів. Та незважаючи на це, люди в той час втікали на Лівобережжя, а навіть у Київщину та Внниччину цілими валками. Запряжені в двоколісний візок чи сани, мов звірята, мандрували сотні кілометрів з дітьми і з усім своїм майном на Захід. Бувало бачили, як робітник запрягся в сани, на санках кілька клунків та двоє троє маленьких діточок, а жінка помагає, попихаючи сани. Мороз сильний, що діти аж сині, а чоловік бродить по коліна в снігу і прямує все дальше й дальше від Донбасу. Таких картин були тисячі. В той час Донбас покинули около мільйон робітників. Багато тоді на широких українських шляхах людей замерзли, багато відморозили руки й ноги.
А ви стоїте і дивитесь на горе безталанних та жаль і гнів огортають вас, що нічим не можете їм помогти, бо ви ще в гіршому положенні, ви людина без документів, без хати. За вами вовками гоняють німці і хочуть знищити вас, за те, що ви бажаєте свободи своїй країні та добра всім тим, з яких вони хочуть зробити своїх рабів. Але у вас сильна віра в майбутнє рідного краю. Цей вид безталанних мандрівників-утікачів перед голодом кріпить вашу ненависть до ворога і ви, стискаючи холодного пістоля, якого завжди носите при собі, йдете своїм шляхом далі виконувати свій обов’язок.
Коли разом з моїм приятелем "Митарем", розстріляним німцями в березні 1944 р. в Дрогобичі, 18 лютого 1942 р. перший раз станув я ногою на Донбаську землю і йшов з Горлівки дорогою на шахту ч. 5, побачив на стовпі повішених чотири чоловіки. Кожний з них мав таблицю з написом: "Я бандит... за вживання зброї повішений 15.2.42". Не весело вітали нас німці на тій землі. Але це нас не бентежило. Ми прийшли сюди з твердою постановою, помстити смерть кожного замученого нашого земляка, покарати за це німців, або самим згинути.
Уже в травні 1942 р. революційне підпілля було зорганізоване в Краматорську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіне (Юзівка) і Марюполі. Українське робітництво Донбасу жваво цікавилося українським визвольним рухом. Скоро самостійницькі кличі знайшли шлях у кожний завод, шахту, рудник, підприємство, у школу, кооперативу, в робітничу землянку. Найкраще йшла робота серед робітників та молоді в Марюпільщині. Там зорганізовано широке підпілля в місті й околиці та розкинено масово протинімецьку літературу. Німцям вдалося викрити одну ланку й заарештувати в серпні 1942 р. около 10 людей, їх посадили в тюрму у Сталіно. Ніхто не признавався, всі мовчали, незважаючи на те, що їх катували. В той час у тюрмі у Сталіно згинув у грудні 1942 р. організатор Марюпільщини Степан Держко, який організаційні тайни взяв з собою до гробу.
Але Марюпільська підпільна організація скоро вигоїла рани й далі вела конспіративну роботу. Під осінь 1942 р. український визвольний рух панував над ситуацією в усьому Донбасі. Революційна сітка почала поширюватися навіть на Ворошиловград (Луганськ), Старобільськ, Таганріг, Ростів та почала вкорінюватись на Кубані. Але на територіях области Ворошиловградської й Кубані ширшої діяльности не можна було розгорнути, бо вже в січні 1943 р. прийшли туди знов большевики. На Кубані смертю героя згинув Тимко, заарештований німцями під час революційної роботи.
Коли в половині січня 1943 р. політичний провід визвольного руху в Донбасі побачив, що німці внаслідок програної битви під Сталінградсм будуть утікати, дав порозумівшись з головним визвольним центром, запорядження, розкинути в усій околиці на прилюдних місцях протинімецькі і протибольшевицькі листівки, які закликали народ ставати під прапори самостійної України до боротьби проти двох імперіялізмів. Крім того, головний визвольний центр дав наказ усім зорганізованим революціонерам лишатися на теренах, які залишали німці. Притотовання до виконання наказу пройшли в усьому Донбасі. Масово розкинено листівки й літературу. Змінено клички і зв'язкові пункти. Народ організувався на випадок приходу большевиків, 4 лютого 1943 р. большевики зайняли Слов'янськ, а 6 лютого 1943 р. Краматорськ. Революціонери, що діяли в тому районі всі лишилися під большевиками. Далі большевики захопили Донбас, зайняли Лозову, Павлоград, зблизилися до Дніпропетровська й Запоріжжя. Південне крило большевицької армії зближалося до Марюполя. Донбасові грозило оточення. Із спокоєм очікували революціонери на прихід большевиків. Але 20.2.1943 р. німці почали протинаступ і до 28.2.1943 р. виперли большевиків поза Донецьк в горішній течії і поза Міюс. Фронт устійнився від Білгород поза Слов'янськ, через Дебальцево і дальше Міюсом до Азівського моря. Німці почали знову свою ганебну роботу. Кого не вбили большевики або не змсбілізували до своєї армії, того нищили німці.
Коли німці почали наступ і бої проходили селами, народ ховався в підвали, щоб заблукані кулі не скоротили їм життя. Німці кидали в підвали Гранати і мордували невинне населення, мовляв, то партизани. Так німці замордували поверх 300 мешканців села Знаменівка та спалили около сто хат. Мордували людей в Петрспавлівці, за те, що по втечі німців позабирали залишене майно. Подібні погроми відбувалися в Лозовій, Барвінкові, Гришино і в багатьох інших селах.
Як тільки німецькі війська відбили від большевиків Слов'янськ і Краматорськ на Донбасі, відразу почали шукати винних у розкиненні перед їх утечею листівок. Відбулися масові арешти у Слав'янську, де був заарештований інж. Шинкар з групою самостійників. Організатор того району "Остап" намагався зорганізувати втечу арештованих, але акція не вдалася, і він сам потрапив у в'язницю. Арештовання проводив фольксдсйч бурмістр Краматорська В. Шопен. Всіх арештованих перевезли до тюрми в Горлівці, де "Остап" ще раз намагався організувати втечу. Він зв'язався з іншими в'язнями й друзями на волі.
У березні 1943 р. були в Донбасі другий раз розкинені протинімецькі і протибольшевицькі листівки. Німцям не вдалося цим разом зловити ані одного революціонера. Лави революціонерів росли з дня на день. Народ стихійно організувався в підпільні гуртки. Доказом поширення та надзвичайної поггулярности українського визвольно-революційного руху було те, що його гасла й акція захоплювали навіть москалів. Улітку 1943 р. німці заарештували на Рудченково групу 30 москалів-робітників та інтеліґентів, які, прочитавши українську самостійницьку літературу, самі зорганізували собі підпільну ланку, передруковували листівки на писальних машинах і роздавали людям.
Коли підпілля набирало щораз сильніших форм та коли були в районі Сталіне зорганізовані боївки, що нападали на німців, провід революційного підпілля Донбасу почав організувати охотників і пересилав їх до відділів УПА на Волинь і на Правобережну Україну. В тому мав великі заслуги заступник провідника підпілля Донбасу Василь Михайлович Козик, застрелений німцями в Умані в листопаді 1943 р. Цей великий патріот і революціонер, родом з Криворіжжя, відсидів 7 років у таборах на Сибірі, потім, вернувся в Україну, став у лави українського визвольного руху, куди післав теж свою 20-літню доньку. Під час організації боївок у Гришині та при закопуванні зброї заарештували німці кількох самостійників, між ними Валерія Якубовича і Василя Петренка. Обидва вони сиділи в тюрмі у Сталіне, а потім були перевезені в концтабір Дахав і дочекалися волі у травні 1945 р.
З початком червня 1943 р. перевели німці арештування в Марюполі, по сильній акції, яку повели самостійники проти примусового посилання людей копати протитанкові рови довкола міста. Акція була проведена так сильно, що люди збунтувалися під час копання ровів, убили трьох німецьких наганячів, а решту важко побили. Після тієї акції німці заарештували багато українських громадян разом із організатором підпілля Теодором Лічманом, що згинув потім у концентраційному таборі. В той час згинув також розстріляний німцями Теодор Гриців.
Протягом дворічної революційної праці пропаганда визвольного руху мала величезні успіхи. Тоді вперше в історії Донбасу українське робітництво виявило свою нерозривність з усією Україною, й дало запоруку, що в майбутніх визвольних змаганнях відіграє першорядну ролю. Від часу, коли тому 70 років Джон Джеймс Гюз заложив перші заводи в Донбасі та заснував місто Юзівку (Сталіне — все робітництво було під впливом спочатку російських соціял-демократів, а потім большевиків. У 1917 організоване Ворошиловим, Артьомом та іншими большевицькими ватажками робітництво помагало руйнувати молоду українську державу. В 1941-43 рр. ситуація змінилась. Завдяки впертій, важкій та саможертвенній праці самостійницької ОУН, вдалося насамперед вкорінити українську самостійницьку ідею та спопуляризувати її. Багато робітників кров'ю своєю доказали, що ті ідеї їм рідні й дорогі. Робітництво Донбасу побачило брехню московського большевизму та зрозуміло в усій своїй наготі облудність та підлість викривлених та спростачених большевиками марксівських ідей. Кров'ю своїх найкращих синів доказало воно свою непохитність у вірі в майбутнє самостійної України. Нема ні міста ні села на Донбасі, де не знали б про українську визвольну боротьбу, про самостійницьку ОУН, про геройську УПА.
Я не можу забути молодого хлопця з Маріюполя Володю К. і його меншого брата. Його батька розстріляли большевики за належання до СВУ, коли йому було 9 років. Батьківський заповіт глибоко закарбувався йому в серці. Він шукав правди і заснував у школі, як був учнем 8 кляси, в 1940 р. в Маріюполі "Товариство Чорного тризуба". Коли я зустрів його в травні 1942 р. він заявив, що на мої слова він чекав уже кілька років. Найбільшою радістю для нього була самостійницька література, яку я дав йому читати. Усі ті книжки він переписував разом із своїм 14-літнім братом днями й ночами, щоб їх роздати іншим товаришам. Він скоро зорганізував революційний гурток серед молоді Маріюполя, а коли грозив йому арешт, перейшов у підпілля і працював вперто з великим успіхом в інших районах Донбасу, розкидав у театрах і кінах листівки. Коли большевики в вересні 1943 р. зайняли Донбас, переїхав в Холодноярщину, де його в листопаді 1943 р. німці заарештували й вивезли в конц. табір Дахав, а потім у Дору. В травні 1945 р. звільнили його американці.
Коли в серпні 1943 р. большевики прорвали вдруге фронт, головний революційний центр, маючи досвід з першого пролому большевиків в лютому 1943 р., дав наказ більш розконспірованим революціонерам податися на Захід, а добре законспірованим залишитися на місці. Большевики зайняли Донбас у перших днях вересня 1943 р. і посунулися на захід.
Я виїхав з Донбасу до Миколаєва над Чорним морем. Сидячи на кватирі в одного самостійника, я познайомився з його сином, червоноармійцем, що три дні тому втік з червоної армії, коли вони займала Донбас і прямувала до Дніпра. Він був капітаном червоної армії і служив від 1939 р. у війську. Перед тим не знав нічого про український визвольний рух. Але коли червона армія зближилася до Дніпра і його частини стояли на Донбасі, він довідався про українську самостійницьку діяльність про Бульбу, Бандеру, ОУН та УПА. Робітники давали йому читати листівки і самостійницьку літературу. Він переконався, що український визвольний рух, це сила, перед якою майбутнє. Тому забрав ще чотирьох червоноармійців і втік з армії, щоб дістатися до УПА і воювати за самостійну Україну. Цей факт хай буде доказ, який вплив мала самостійницька діяльність на населення України навіть на теренах, занятих большевиками.
Або інший факт: в різних містах України стояли батальйони, силою зорганізовані з полонених червоної армії. Треба знати, що перед полоненими червоноармійцями стояла дилема: загинути голодовою смертю в німецькому полоні або "добровільно" зголоситися до німецького війська. Таких "добровільних" батальйонів було в Україні кілька. Один стояв у Сталіне, в його склад входили кавказці, кубанці й інші. Коли я нав'язав контакт з батальйоном і роздав самостійницьку літературу, весь батальйон станув під стяг української самостійницької боротьби. Члени батальйону доставляли зброю, перевозили і розкидали листівки, робили пропаганду в інших батальйонах, виконували атентати на німців, займалися кур'єрською службою, а коли дістали наказ перейти до УПА в Холодний Яр, вони вистрілявши німецьку команду, перейшли в ліс.
Це, що публікую, це лиш сота частина тієї геройської боротьби, яку вів український народ в рр. 1941-44 на східних українських землях. Богато ще сьогодні не можна писати, бо ще живуть люди і далі ведуть боротьбу, яка ще жорстокіша, як проти німців. Деякі, що згинули, залишили своїх рідних і про них теж не можна писати.
Визвольна боротьба проти німців у часі другої світової війни знайде ще істориків, які об'єктивно освітлять геройські криваві часи. Свої спомини пишу головно тому, щоб виявити всю брехливість большевицьких пропагандистів з "Радянської України", львівської "Вільної України", чи американських "Українських щоденних вістей" та інших большевицьких рептильок, що горлають що, мовляв, українські націоналісти були на службі в німців, що маси українського робітництва й селянства є проти них і т. п.
Хочу на тому місці запитати всіх тих большевицьких ступайків, запроданих ви служників Москви, всіх тих мануїльських, хрущових, гречух, корнійчуків, бажанів та інших росовичів: де вони були в той час, коли німецькі садисти руйнували Україну, нищили нарід, стріляючи тисячі і вивозячи на каторжні роботи в Німеччину, Чому вони не боронили народу? Чому не організували самооборони? Вони всі сиділи в Уфі, в готелях і писали відозви до українського народу, щоб він боровся та саботував накази німців. Виголошували промови через радіо, що Сталін не знав про голод в 1933-34 р., що він виновників покарає, закликали до вірности Сталінові, а Сталін за це винагородить український нарід і дасть йому самостійність.
А український нарід в той час кривавився і провадив боротьбу з наїзниками. А боротьбу цю організували не сталінські лакеї-квізлінґи, хрущови, мануїльські, а український визвольний рух з самостійницькою ОУН на чолі, Нарід діставав сказівки як ставитися до німецьких показів, були створені самооборонні відділи, а потім і Українська Повстанська Армія, яка охороняла нарід перед терором і врешті Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), революційний підпільний уряд України. Один з членів розгромленого німцями львівського уряду перевів інспекцію майже всіх областей України в 1942 р. Чому цього не зробили мануїлські і хрущови? Ми не находили на Україні ніяких нелегальних протинімецьких відозв, підписаних квізлінгами, хрущовими, дарма, що мали до диспозиції все, навіть агентів на тилах німців. Лише в 1943 р. вислав Сталін на Україну банди, які складалися не з українців, лиш з москалів, жидів і сибіряків та інших і вони нищили те, чого не зумів знищити німець, грабили українське населення спалили масу українських свідомих сіл, і мордували селян, яких сини й доньки були розстріляні німцями за самостійницьку роботу. Чому разом з тими бандами не прийшли мануїлські на Україну?
Тепер ви, прийшовши в Україну разом з новим большевицько-московським наїзником, опльовуєте тих, що захищали нарід перед німецьким терором в ім'я самостійної України, та в ім'я цієї Ідеї, в ім'я свободи людини й народів поневолених Москвою, далі борються.
Та не довго ви зрадники разом зі своїми московськими хлібодавцями будете гнобити нарід. Гнів народу над вами, мов буря висить. І недалекий вже той час, коли ті самі робітники Донбасу, Харкова, Києва, Запоріжжя і Кривого Рогу, ті самі селяни з колхозів, що боролися з німцями в ім'я самостійної України, зметуть і вас з лиця землі.
http://oun-upa.org.ua/articles/stakhiw_spomyny.html
Бібліотека » Різне » Історія України » ВІЙНА ВІДОМА І НЕВІДОМА
Сторінка 1 з 3123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика