Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Бібліотека » Різне » Історія України » ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (Зиновій Соколюк)
ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
Дата: Понеділок, 19.04.2010, 22:53 | Повідомлення # 1
До проблематики Української Повстанської Армії (скорочено УПА) — цього дивного твору другої світової війни — можна підходити з різних становищ: її можна розглядати з мілітарного, внутрішньо-українського, міжнароднього, соціяльного, політичного й багатьох інших аспектів. На якому становищі ми не зупинилися б, загадковість вже самого її довголітнього існування в найнесприятливіших умовах ставить дослідника перед важкими до з'ясування питаннями. Мабуть, це їх завдавали собі політичні і військові кола по другім боці фронту. Ними, або з їхнього веління, списано тонни паперу, так начебто таким способом можна зліквідувати цей феномен. Біда тільки в тому, що партійно-бюрократичні інструкції вкладали в прокрустове ложе усіх тих, хто мав би на цю тему писати, її вияснювати й інтерпретувати. Для справжнього дослідника не було місця. Отже, за малими вийнятками, появилася макулятура і пропаґандивна тріскотня, якою годували народ, починаючи від шкільної лавки. Ще й сьогодні, після проголошення т. зв. гласности, партійні догматики тримаються цупко давніх стереотипів і аж ніяк не збираються глянути правді у вічі і бачити її такою, як вона була.

Як первородний гріх закидається УПА ще й у наші дні (див. напр. серію статтей В. Давиденка: "Радянська Україна" за 27.11. — 7.12. 1988) коляборацію і тісну співпрацю з гітлерівською Німеччиною. Ця остання мала б бути ініціятором, вивінувачем і покровителем збройних "банд" УПА (аякже, такою назвою "величали" УПА постійно, не замислюючись над невластивістю цього окреслення ддя так могутнього руху з політичними цілями). Вістря її боротьби (тобто УПА) було спрямоване проти СССР. Вислужництво гітлеризмові перемінилося пізніше у вислужництво "буржуазним" розвідкам, зокрема англо-американським. Проголошуване гасло боротьби за самостійну Україну мало б служити за камуфляж для прикриття справжніх цілей, тобто вислужництва.

Такі масовані закиди, зокрема щодо утворення, змушують застановитися над питанням виникнення УПА. Офіційна її метрика подає за дату осінь 1942 року. Фактично ж перша сотня УПА, за свідченням Миколи Лебедя (УПА, стор. 40), утворилася з кінцем грудня 1942 р. Але й сам цей автор говорить про збройні відділи на Волині, які діяли від літа 1942 року.

Всі, хто цікавиться проблематикою УПА, знають, що про її походження ведеться й досі завзятий спір між прихильниками трьох відламів єдиної колись Організації Українських Націоналістів (ОУН). Спір цей набирав свого часу не надто цивілізованих форм, так, начеб ішлося про іграшку, а не серйозні питання, пов'язані з людською кров'ю і життям. В основному йшлося про ініціятиву й причетність, а також про ідейно-політичне керівництво УПА. Деякі автори хотіли бачити зародження УПА в "Поліській Січі" Тараса Бульби-Боровця, яка свої початки виводить з 1933 р., потім розв'язується і наново організується (1940) в порозумінні з урядом УНР, укладає договір з ОУН полк. Мельника (липень 1941), знову розв'язується (листопад 1941) і знову відновлюється (весна 1942), веде переговори з німцями і большевиками, перейменовує себе в УПА, щоб у липні 1943 стати УНРА (Укр. Нар. Рев. Армією). Наприкінці 1943 р. УНРА (після арешту Боровця) перестала існувати (див. О. Штуль, ЕУ, Словникова част., стор. 2182). Претенсії до первородности УПА пред'являє також ОУН полк. Мельника, яка мала свої боївки і відділи.

Тут ми цих питань не розв'яжемо, поскільки їх складність вимагає нового безпристрасного дослідження. Якщо історична наука в Україні буде справді вільною, якщо буде доступ до всіх архівів, тоді, треба вірити, всі ці проблеми будуть об'єктивно оцінені й виважено з'ясовані. Ми не можемо нехтувати ні однією жертвою, якщо вона складена в ім'я світлих ідеалів.

Нам тут доведеться ствердити, що проіснувала десятиліття одна-єдина УПА, і це є той фактор, який відіграв у нашій новітній історії особливо важливу ролю. Навіть якщо до цієї УПА причетна одна політична організація, тобто ОУН під номінальним керівництвом Степана Бандери, то й це не дає підстав для нікого дивитися на неї як на підкинене дитя, як на щось "не наше". УПА була задумана й проіснувала як всенародня визвольна армія, і було б недоречним уважати її за щось в роді партійних боївок.

Повернімось думкою у ті зловісні часи, коли на теренах України горів бій за панування над нею і цілим Сходом Европи. Проминуло вже 50 років, коли прийшов брунатний наїзник, щоб запанувати на місці червоного. З ініціятиви ОУН під проводом Бандери проголошено 30 червня 1941 р. у Львові Акт самостійности України.

Можна різно дивитися на цю подію: можна критикувати час, спосіб і місце такого проголошення, склад і кваліфікації ґреміюмів, які вирішували це питання, роздумувати над перспективністю його з огляду на конкретну ситуацію і міжнародне становище і т.д. і т.п. Не можна, однак, заперечувати ідейности і жертвенности творців цього акту (реакцію Гітлера і його оточення можна було очікувати — це ж був для нього виклик!), а також не можна оспорювати, що ідея самостійности України відповідала бажанням її народу.

Не зупиняючись над проблематикою Акту 30 червня, треба тут звернути увагу на деякі його консеквенції, які мають безпосереднє відношення до УПА. Арештуючи членів уряду, які не хотіли відкликати цього акту, гітлерівська Німеччина була змушена здемаскувати свою справжню політику щодо України скоріше, ніж їй цього бажалося б. Тим самим українська людина, яка початково ставилася з певними симпатіями і надією до німців ("Майн Камф" перед тим мало хто читав), могла дуже швидко зорієнтуватися в тому, що несе їй на практиці новий наїзник. Нелюдське трактування полонених червоноармійців (серед яких було багато українців), винищування свідомої української інтеліґенції (Лемик, Теліга, Ольжич і ін.), накладання неспівмірних континґентів довстав державі, експлуатація промисловости, вивози молодих людей на каторжні роботи в Райху — це було тим новим ярмом, якого українці не очікували від цивілізованої Німеччини. Все це спонукало до посилення підпільної роботи, спрямованої на втримання української субстанції, послаблення репресій окупанта і, врешті-решт, реалізацію самостійности бодай в поодиноких місцях. Цей час характерний також тим, що всюди, де існувало підпілля, інтенсивно проводилися військові й ідеологічні вишколи з наміром створити власну збройну силу і поширити визвольницькі ідеї на всі терени України, зокрема на її Схід (похідні групи), де 20-літнє панування і бешкетування большевиків дало свої сумні наслідки. Виникнення збройних відділів було тільки проблемою часу.

Як кажуть у народі, одно нещастя само не ходить, воно тягне за собою інші. У німецькому запіллі (частинно в Україні) з'являється большевицька партизанка з відомим ворожим ставленням до українського населення і, зокрема, самостійницьких прагнень українського підпілля. Вона шукає і знаходить контакти з польськими партизанами. Обидва ці партнери є однозгідні у своїй тактиці щодо українців — вербування до співпраці або суцільний терор. Поляки ні за яку ціну не можуть погодитися на втрату т. зв. Кресуф Всходніх. Для українських самооборонних відділів, а згодом для УПА виникають несподівано нові фронти — не тільки проти німців, а й совєтських партизанів, а також проти різного роду польських боївок.

Звичайно, зустрівшись з такими противниками, і німці теж повели відповідну провокативну політику, щоб нацьковувати "унтерменшів" на взаємне поборювання. Все це відбувається на плечах місцевого українського населення, за якого могла заступитися тільки УПА. Нічого дивного, що до цієї формації потягнулися молоді люди, незалежно від їхньої партійної приналежности, віровизнання, соціяльного походження і т.п., бо тільки тут вони вбачали справедливу боротьбу за власне самовиявлення, за оборону населення перед ворожим терором, одне слово, за волю української людини. Була це боротьба неспівмірна, накинена, але й необхідна для оборони гідности й екзистенції народу. Це, до речі, могла б бути також відповідь усім тим критикам, які, зберігаючи своє життя втечею, вказували на великі жертви і безвиглядність боротьби з такими гігантами, як Німеччина й СССР.

Дії УПА були таки доволі помітні невдовзі після її перших збройних зударів. Ворог, чи вороги, дуже швидко відчули, що мають до діла з поважним противником, якого не можна неґувати. Терени, опановані УПА, треба було оминати. Так створювалися своєрідні партизанські республіки. Напади на безборонне українське населення поступово припинювалися. Вже сам факт існування УПА вимагав обережности в окупаційних плянах і заходах.

Ситуація докорінно змінилася, коли всі землі України опинилися під поновною большевицькою окупацією (друга половина 1944). УПА стала пристановищем для нових молодих людей, що підлягали зарядженій мобілізації. Мобілізованих до Червоної Армії після двотижневого вишколу кидали на фронт (висока смертність таких призовників була загальновідома).

Зміна окупанта ускладнювала становище УПА ще й тим, що вже хоч би з мовного погляду окупаційні органи могли краще комунікуватися з населенням. Серед цих органів було немало таки рідних українських вислужників режиму, засліплених комуністичною ідеологією і готових гинути "за родіну й за Сталіна".

Хоч у своїй переважаючій масі українське населення всеціло сприяло визвольному підпіллю, ворог докладав великих зусиль щодо вербування таємних інформаторів і аґентів, чим хотів вбити клин між цим населенням і підпіллям. Рівночасно він цілеспрямовано викликав психозу страху, вживаючи для цього найрізноманітніших засобів. Повернені з фронту частини Червоної Армії були кинені на знищення УПА (т. зв. "червона мітла"), але вони не мали майже жодного успіху. Тоді вдалися до масового виселення цілих родин поза межі України, зокрема на Сибір, якщо на них падала тільки тінь підозріння щодо самостійницьких стремлінь або симпатій до визвольного руху. До неперебірливих засобів належить також творення т. зв. істрєбітєльних батальйонів, складених переважно під примусом із старших мужчин місцевого походження, які мусіли йти до боротьби з повстанцями під наглядом і командою "вірних сталінців". Крім цього з провокативною метою творено з частин внутрішніх військ боївки, які видавали себе за українських повстанців і з такою маскою "провірювали" настрої населення (на щастя, люди дуже швидко орієнтувалися, з ким мають до діла і хто криється за такими "повстанцями"). До засобів психотерору належало знущання над полоненими повстанцями або виставлювання тіл убитих вояків УПА на публічне видовище і т.п.

Кинена проти УПА велика кількість спецвійськ НКВД, зокрема перед виборами до ВР СССР навесні 1946 р., змусило командування УПА до застосування іншої тактики. Коли досі діяли більші відділи (звичайно сотні, а при більших бойових завданнях і курені), дальша їх дія вимагала розчленування на менші частини — чоти, а то й рої з закріпленням за ними певного терену. Тим самим на командирів усіх ступенів і взагалі всіх повстанців спадала ще більша відповідальність. Відповідальність за довірених їм людей, за гармонізацію дій, за добру евівпрацю з населенням, за бойові і пропаґандивні успіхи. У тому часі з'являються славнозвісні криївки, ці своєрідні шапки-невидимки, які будовано в найрізноманітніших місцях, залежно від можливостей і фантазії повстанців. Самозрозуміле, що в усіх видах плянування, організації і реалізації постоїв і дій була обов'язкова найсуворіша конспірація. Тим більшою була вона в проблематиці криївок, бо ж від цього залежало життя одиниць і груп людей.

Коли дії УПА в Україні з ходом часу і з посиленням ворожого терору серйозно змінилися, то інакше це виглядало в т. зв. Закерзонському краю, тобто на українських теренах, прилучених до Польщі. Тут не було потреби розчленування відділів. Вони діяли в повному складі до кінця, тобто до другої половини 1947 і початків 1948 рр., коли українське населення цих теренів виселено поголовно на т. зв. Зємє Одзискане, отже, понімецькі терени Польщі. Цим виселенням підірвано екзистенційну базу відцілів УПА. Щойно коли Закерзоння опустіло, частина відділів відійшла в Україну, а частина на Захід, переважно до американської зони Німеччини.

До якого часу існувала УПА? Є це одне із найважчих питань, і з цього приводу існують різні думки. Треба, мабуть, виходити з того, до якого часу існувала структура УПА з ієрархічною побудовою, одностайним командуванням і підпорядкуванням, а не з того, скільки повстанців (одинцем чи групами) могли переховуватися. Виходячи з такої точки зору, ми маємо віднотувати, що довголітній головнокомандувач УПА ген. Тарас Чупринка — Роман Шухевич згинув в бою 5 березня 1950 р. Після нього очолив УПА Василь Кук-Коваль, який попав живим у руки ворога і під якого прізвищем появлялися в режимових публікаціях різні заклики і звернення. Кук живе тепер у Києві і твердить, що цих заяв він не підписував. Справа його схоплення і його дальшої долі в руках ворога вимагає ще докладнішого насвітлення. Після Кука вже не було звісток про призначення нового головного командира УПА.

Коли приймемо, що зі смертю чи іншою втратою головнокомандуючого не закінчується екзистенція підпорядкованих йому формацій, бо існують ще більш чи менш справно діючі структури, тоді треба прийти до висновку, що УПА діяла ще щонайменше два роки після смерти ген. Чупринки. Відомо, що відзнаки УПА за хоробрість були надавані ще в жовтні 1952 р. (Содоль, стор. 38). Таким чином, ми можемо з повним правом говорити про щонайменше 10-річний період боротьби УПА в Україні. Маючи на увазі умови, серед яких вона діяла, об'єктивний спостерігач мусить прийти до висновку, що це є подвиг, рівних якому ледве чи знайти в історії людства. Розуміється, офіційну дату закінчення боротьби УПА доведеться ще встановити, коли будуть зібрані всі факти, які з різних причин не були нам досі відомі.

Було б несправедливо і кривдно, коли б, говорячи про УПА, не сказати про два важливі фактори, без яких її існування було б неможливе. До цих факторів слід зарахувати — народ і Організацію Українських Націоналістів. Большевицька пропаґанда, як ми згадали, мала великі труднощі з поясненням причин довголітньої дії УПА (подібні труднощі мали й польські комуністи). Як одне з пояснень подавали "бандитизм і терор" УПА щодо населення, змальовуючи це макабричними образами про петлю з мотуза, сокири і ножі, завалені трупами криниці і т.п. Пропаґандисти чомусь не здавали собі справи з того, що такими твердженнями самі собі шкодять. Уявім на хвилину, що УПА дійсно трималася тільки терором, що вона не мала загальної підтримки населення. Як довго вона могла б втриматися при гнітючій перевазі ворога і сприяючому йому, як твердили пропаґандисти, населенню? Мабуть, вистачило б кількох місяців, щоб впоратися з отими "ворогами народу — українськими буржуазними націоналістами".

Вже такі прості міркування підказують, що справа має глибше коріння і що мусіла бути всезагальна підтримка населення підпільному рухові. Цей рух втілював у собі його бажання і надії, він під силу своїх спроможностей боронив його, одне слово — цей рух був його невід'єм-ною частиною і його зовнішнім речником. Як своє дитя, цей народ серед безлічі небезпек і нужд годував і одягав УПА, служив розвідувальними даними і зв'язками, давав при потребі пристановище, переховував воїнів і поранених. Терпіння, які спадали на його голову, незлічимі. Але він їх зносив мужньо і плекав леґенду про своє підпільне військо навіть тоді, коли УПА вже давно перестала існувати.

Не менш важливим фактором для дії УПА була, як сказано, Організація Українських Націоналістів. Революційні методи її боротьби від самих початків продовжувалися під час усіх окупацій українських земель. У цій боротьбі гартувалися кадри, здобувався досвід, посилювалися пошуки нових, успішніших форм і методів.

Невдача, яка спіткала Акт 30 червня, ще більше зміцнила віру в те, що жоден чужинець не принесе волі Україні, її треба здобувати самим. Якщо ще десь могли бути пронімецькі настрої чи симпатії, то щезали вони після виарештування уряду й окупаційної практики безслідно.

З перспективи 50 років доводиться з неабияким подивом оцінювати гнучкість політики тодішнього керівництва ОУН. Поза всякими сумнівами, ОУН могла в той час творити власні бойові одиниці, щось на взір партійних боївок. Замість цього вона винесла питання збройної боротьби на ширшу, всенародню базу. Мірилом придатности до служби в УПА служив не партійний білет, але патріотизм і моральна чистота людини. Тому в УПА знаходили місце і колишні старшини армії УНР, вояки і старшини польської, німецької, совєтської й інших армій; у ній були люди, які деклярували себе націоналістами, а також і такі, які не догоджувалися з націоналістичною ідеологією або ставилися до неї критично, як і люди із зовсім іншими політичними уподобаннями, їх єднала ідея боротьби за незалежну Україну і потреба оборони власного народу від усякого гнобителя. Звідси можна судити про державницький підхід і дух толерантности, які ціхували тодішню ОУН.

Розуміється, як ініціятор і співтворець УПА, ОУН старалася поши-рювати свій вплив на підпільні відділи, і це було її добрим правом. Це була єдина організована політична сила, що залишилася на рідних землях після переходу фронту на Захід. Тому вона мала право й обов'язок аналізувати кожночасну політичну ситуацію, робити з неї потрібні висновки, давати своєму членству директиви, відповідно інформувати народ і вояків УПА.

Належить при цьому підкреслити, що й сама ОУН пройшла в той час важливу і помітну еволюцію. Досить поглянути на постанови трьох Великих зборів ОУН, які становили програми дії, щоб усвідомити собі цю істину. Від початкового монократизму до визнання і боротьби за демократичні ідеали — це таки великий проґрес. Цей проґрес проходив поволі і болюче, але в сутичці з новою дійсністю, в сутичці зі східньою Україною і на основі призбираного досвіду настала потреба перевірки власних позицій і можливости їх пристосування до нових умов. На місце догматизму прийшла більша елястичність, і це знайшло своє відображення у постановах III Великого збору. Все це улегшувало створення підстав для дії УПА, а потім для творення УГВР.

Поширивши базу визвольної боротьби, ОУН залишалась підпільною революційною формацією з іманентними їй прикметами підпільної організації. У конкретних умовах вона творила немовби сітку адміністративних органів підпільної держав,. її дії проявлялися в різноманітних формах: від політичної і пропаґандивної роботи серед населення, через організування розвідки і зв'язку до власних складних бойових завдань включно. Таким чином, ОУН і УПА себе взаємно доповнювали. Подекуди умови боротьби ОУН були куди комплікованіші й небезпечніші, ніж відділів УПА. Координація дій обидвох формацій відбувалася на всіх щаблях ієрархічних драбин, хоч, як це в житті звичайно буває, не обходилося й без певних непорозумінь.

Хоч існували Провід ОУН і Головне Командування УПА, вичувалася потреба завершення цих структур одним політичним і репрезентативним тілом. I так, після відповідної підготови, з ініціятиви командування УПА, був скликаний в карпатських лісах в днях 11-15 липня 1944 р. Перший Великий Збір УГВР, в якому взяли участь видатні діячі різних політичних переконань. Цей збір обрав керівні органи УГВР і прийняв важливі політично-правні документи, як "Устрій", "Плятформу" й "Універсал" УГВР, а також текст присяги вояка УПА. Таким чином була створена політична надбудова для підпільної армії, її політичне керівництво. Коли до цього часу (але також і пізніше) в УПА практикувалися функційні ступені (ройовий, чотовий, сотенний, курінний), то створення підпільного парляменту й уряду дозволяло додаткове надавання військових ранґів, зокрема вищого командного складу (генерал-хорунжий, полковник, підполковник, майор, сотник, поручник).

Також вреґульоване було надавання відзнак за бойові заслуги, що, безумовно, служило моральним стимулом і заохотою, бо ж великих вчинків було немало. Тут приходиться звернути увагу на той факт, що ані військових ступенів, ані нагород "не розкидали", а навпаки — ними наділювали дуже а дуже скупо. До ступенів генералів підвищено, здається, тільки головнокомандуючого підполк. Чупринку і його шефа штабу майора Перебийноса щойно в лютому 1946 року. Лише одиниці дістали ступені полковників. Це говорило б про серйозність і відповідальність, з якою УГВР і Командування УПА ставилися до своїх компетенцій і можливостей.

Основне значення УГВР лежить, однак, в політичній площині. Йшлося про те, щоб, як писав ген. Чупринка, "цим способом якнайкраще, якнайповніше відбити в цьому тимчасовому українському парляменті всі існуючі в цей час в Україні здорові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціятивний Комітет приділяв притягненню до проєктованого представництва представників східньоукраїнського громадянства, що стояло в опозиції до большевицького режиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодшої генерації, вихованих уже в умовах большевицької окупації" (Літопис УПА, т. 9, стор. 402).

Отже, УГВР була задумана й реалізована і як політичне керівництво визвольної боротьби, у тім числі УПА, і як політична репрезентація цієї боротьби внутрі і назовні. Коли сама УГВР залишилася на рідних землях, то для політичної і пропаґандивної роботи за межами України вона делеґувала своє Закордонне представництво. В системі Закордонного представництва УГВР діяла також Місія УПА, у центрі уваги якої було збирання і пропаґування здобутків УПА.

З'ясувавши тло, на якому зродилася УПА і її головніші етапи боротьби, видається доцільним застановитися над її політичним значенням як на внутрішньому, так і зовнішному відтинках. Вже саме її існування було політикумом першорядної ваги. Будучи частиною українського народу, вона мусіла висловлювати бажання і надії цього народу. Тим еамим вона була не лише мілітарною, але й політичною силою. Від кожного вояка УПА вимагалися відповіді на питання: за що ти борешся, до чого змагаєш, чому хочеш змінити існуючі відносини? Оборона населення, яка була домінантною у початковій фазі, пізніше не вистачала. Насувалися нові питання про можливості і перспективи. Самого, що боротьба ведеться за самостійну Україну, згодом також замало. За яку Україну? Як вона мала б виглядати, як мала б бути керована, який мав би бути її устрій?

Такі і ряд подібних питань змушували до формування політичного ччя УПА, бо ж мала говорити не тільки сама зброя, а й арґументи.

Програмовим її документом стала деклярація під заголовком "За що бореться УПА". Вона в сконденсованій формі схоплювала всі ті постуляти, за здійснення яких УПА змагалася. Мета УПА — здійснення Української Самостійної Соборної Держави, боротьба проти імперіялістів і імперій, проти поневолювання одних народів іншими. Державний і соціяльний лад України мав би знищити большевицьку експлуататорсько-кріпацьку систему в сільському господарстві, а на її місце ("земля є власністю народу") допускати індивідуальне та колективне користування землею, "в залежності від волі селян". Велика промисловісь мала б бути національно-державною власністю, а дрібна кооперативно-громадською. В соціяльній площині вимагано восьмигодинного робочого дня, участи робітників у прибутках підприємств, вільний вибір місця праці, свободу профспілок, рівність чоловіка з жінкою, охорону материнства тощо. Особливий наголос кладено на освіту (обов'язкове середнє навчання) і культуру, вільне виконування культів і відокремлення церковних організацій від держави. Самозрозумілою була свобода друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду; відкидалося "накинення суспільності світоглядових доктрин і догм". УПА боролася за рівність усіх громадян України, незалежно від їх національности і за "повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і по змісту національну культуру".

Коли читати цей документ сьогодні, насуваються різні думки і паралелі. По-перше, мається враження, що це є немовби сурогат майбутньої конституції України. При чому ця "конституція" має наскрізь демократичні заложення, вона дозволяє на всебічний розвиток одиниці і суспільства. Подібні постуляти зустрічаємо в багатьох конституціях демократичних держав. Певні фіксування в господарських питаннях відповідали духові тих часів і мали на меті запобігти запровадженню капіталістичного ладу. До речі, багато дечого з деклярації "За що бореться УПА" знайдемо сьогодні в програмових документах Руху за Перебудову.

По-друге, згаданий документ УПА і програмові постанови III ВЗ ОУН з серпня 1943 р. в основних своїх цілях співзвучні. Не маючи змоги встановити, коли точно появилася деклярація УПА і які автори її укладали, треба цю однозвучність пояснити не тільки тісною співпрацею і координуванням спільних дій, але й вимогами часу, конкретної дійсности та накопиченого досвіду.

Самі коротко сформульовані принципи були справді підставою для надання напряму визвольній боротьбі, їх, однак, треба було далі розвивати, щоб зробити доступними і зрозумілими для народу. Тут поважний вклад робили своїми писаннями такі автори, як Полтава, Горновий, Кужіль і ін. Одностайність пропаґандивно-політичної роботи серед відділів УПА забезпечували інструкції і вказівки політвиховного відділу при Головному Командуванні. Неабиякі послуги надавали також часописи УПА, які появлялися залежно від спроможностей при Військових округах або Тактичних відтинках. Само собою розуміється, що з появою УГВР її постанови й інформації мали зобов'язуючу силу для всіх відділів УПА. Все це було підставою для пропаґандивно-освідомлюючої діяльности серед населення, але також для поборювання ворожих пропаґандистських вигадок.

З цього вже дуже загальникового нарису видно, скільки зусиль треба було витрачати на те, щоб забезпечити всі аспекти визвольної боротьби, тобто треба було творити, як би ми це сьогодні назвали, інфраструктури. Це вимагало політичного й організаційного хисту, у якому не можна відмовити організаторам і керівникам УПА та всього визвольного руху.

Народ ці зусилля належно оцінив і підтримав. Він переконався, що підпільна армія чесно ставить питання його свобідного розвитку і за його волю кладе на жертівник батьківщини високий трибут. Саме ця чесність з собою самим і з народом була теж однією з таємниць її довгого існування.

На закінчення слід сказати декілька слів про зовнішній аспект боротьби. Численні звернення УПА до сусідів (росіян, поляків, білорусів, але й узбеків, казахів, туркменів, татарів Поволжя, вірмен і народів Кавказу, до прибалтійських народів), до вояків чужих армій (червоноармійців, червоних партизанів, добровольців при німецьких військових частинах) вказують дуже промовисто, що УПА шукала союзників і змагала до широкого міжнароднього фронту проти окупантів, а рівночасно до далекойдучого невтралізування ворожих військових сил. Вислідом цих старань була участь багатьох чужинців у лавах УПА. На жаль, не вдалося залучити до спільної боротьби поляків чи росіян, хоч з першими ведено переговори, а навіть проведено одну спільну наступальну акцію (на Грубешів). Зневтралізівати вддлося відступаючу з фронту мадярську армію, яка воювала по боці німців. До досягнень УПА слід зарахувати також Конференцію поневолених народів в днях 21-22.ІІ.1943, яка відбулася в Україні і в якій взяли участь представники 11 національностей.

Пропаґандивно-вербувальну мету мали також рейди відділів УПА да наших сусідів: поляків, словаків, білорусів і румунів. Йшлося про те, щоб тут також невтралізувати ворожу пропаґанду і показати вояків такими, якими вони були. Найголоснішими, однак, були рейди к 1947-48 років, коли сотні бійців пробивалися зі зброєю в руках на Захід, залишивши за собою шлях понад тисячу кілометрів. Про УПА заговорив нараз цілий світ, який до цього часу закривав очі на дійсність, в апелі до цього світу (напр., щодо визнання УПА за воюючу сторону) не дали, однак, позитивних наслідків. Не добилася УПА й ніякої допомоги ззовні. Вона весь час свого існування була здана на власні сили. Тим вона справді могла зберегти свою повну незалежність від сторонніх чинників, але матеріяльна або навіть моральна допомога могла була в багато дечому улегшити виконування завдань.

Здається, доцільним було б зробити бодай декілька висновків. Перш за все видається потрібним підкреслити велику дисциплінованість УПА й виелімінування будь-якої анархії чи отаманії. Єдність визвольного руху і єдність керівництва — це унікальний здобуток новітньої української історії. Наші сусіди (напр., поляки) такою єдністю похвалитися не можуть.

Дальшим досягненням треба вважати єдність визвольного руху з прагненнями народу. Це не пусті слова. За ними стоять довголітні випробування, засвідчені численними жертвами як членів цього руху, так і самого народу. Сучасні звернення до традицій УПА говорять промовисто, що добра пам'ять в народі про ті героїчні часи не пропала.

Не менш важливою є історична роля УПА. Без неї, без її боротьби проти націонал-соціялістів і большевиків було б куди легше причепити українському народові, або його частинам, клеймо коляборантства, безликости чи вислужництва. Через боротьбу УПА наш народ ще більше мужнів і набирав ціх державницької нації. Сьогодні доводиться переживати, щоб спадок цієї боротьби не був розміняний на дрібні групові інтереси. Видається, що не всі національно свідомі політичні даячі відроджуваної України розуміють небезпеку, яка випливає із дрібних чварів, якими можуть скористатися провокатори й аґенти все ще сильного і грізного ворога.

Було б, звичайно, помилкою тільки ґльорифікувати УПА і не бачити тіней, які без сумніву були. Великим недоліком можна, напр., вважати брак або таки недостатню діяльність політичного керівництва на міжнародному й дипломатичному відтинках. Претенсії можна пред'являти і щодо мобілізованости української діяспори, зокрема на американському терені, для посиленої моральної і матеріяльної підтримки (самого позитивного ставлення, і то не всіх, було замало). Відчувався брак кваліфікованих старшинських і підстаршинських кадрів, відповідної зброї, всесторонньо освічених політичних діячів. Всього цього було замало. Здобування зброї, медикаментів, харчів і т.п. обходилося часто дуже дорого. На всі ці недотягнення можна знайти виправдання, але через це вони не перестають бути недотягненнями. Усвідомлення їх може тільки позитивно позначитися на творенні об'єктивного образу УПА.

Доба УПА — пройдений етап. Сьогодні треба підводити всесторонні підсумки, оцінки, але й вияснювати явища, яких досі з різних причин не можна було робити. Велику справу робить видавництво "Літопису УПА", яке видало досі 20 томів нефальшованих документів. Цю і подібні праці треба продовжувати, щоб один з найкращих періодів нашої історії знайшов віддзеркалення в науці, в пам'яті народу і його прийдешніх поколінь.

------------------------------------------------------------------------

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Лебедь, Микола: УПА (Українська Повстанська Армія) 1946, 2-е вид. "Сучасність" 1987.

2. До зброї, Журнал Місії УПА при ЗП УГВР, видаваний в pp. 1946—1953.

3. Позиції українського визвольного руху, "Пролог", Мюнхен 1948.

4. Самостійність ч. 1, 1946, Орган УГВР, передрук ЗП УГВР 1949.

5. У боротьбі за волю — під бойовими прапорами УПА, Авґсбурґ 1949.

6. Мірчук, Петро: Українська Повстанська Армія 1942—1952, Мюнхен 1953.

7. Українська Повстанська Армія. Збірка документів за 1942—1950 pp., вид. ЗЧ ОУН, том I, 1957, том II, 1960.

8. Полтава, Петро: Збірник підпільних писань, Мюнхен 1959.

9. Дяків-Горновий, Осип: Ідея і чин. Повна збірка творів, вид. "Товариство колишніх вояків УПА", Нью Йорк 1968.

10. Шанковський, Лев: Українська Повстанська Армія, в "Історії Українського Війська", вид. I. Тиктор, Вінніпеґ 1959.

11. Літопис Української Повстанської Армії, Видає "Літопис УПА", Торонто 1978—1991. Досі видано такі томи: 1 — 1978, 2 — 1985, 3 —1978, 4 — 1979, 5 — 1983, 6 — 1983, 7 — 1983, 8 — 1980, 9 — 1982, 10 — 1984, 11 — 1985, 12 — 1989, 13 — 1986, 14 — 1987, 15 — 1987, 16 — 1987, 17 — 1988, 18 — 1990, 21 — 1991.

12. Українська Головна Визвольна Рада. Збірка документів за 1944—1950 pp. вид. 34 ОУН 1956.

13. Waskowycz, Hryhorij: Roman Suchevyc — Kommandeur des Befreiungskrieges. "Mitteilungen" JVs 17, AFG d. UW, Munchen 1980.

14. Butkowskyj, Ivan: Die Struktur der Ukrainischen Aufstandischen Armee. "Mitteilungen" JVs 17, AFG d. UW, Munchen 1980.

15. Sodol, Petro R.: UPA: They Fought Hitler and Stalin, New York 1987.
http://oun-upa.org.ua/articles/sokoluk.html

Бібліотека » Різне » Історія України » ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (Зиновій Соколюк)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика