Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Монастирі, ордени, братства » Зарваниця
Зарваниця
Дата: Середа, 12.05.2010, 01:13 | Повідомлення # 6
Богдан ЛЕПКИЙ
КАЗКА МОЙОГО ЖИТТЯ Уривки із книги «ДО ЗАРВАНИЦІ»

Не раз чув, що люди йдуть і їдуть на відпуст до Зарваниці.
– Що таке відпуст? – питався мами.
– Відпуст... як тобі сказати? На відпуст ходять люди, щоб їм пан Біг відпустив гріхи. Тому воно й відпуст!
– І – тільки? – питався хлопець.
– Це дуже багато, синку, бо гріхи ходять за чоловіком, як тінь, і не дають йому спокою.
– А в Зарваниці Бог відпускає грішникові гріхи, і вже вони за ним не ходять?
– Є багато таких чудотворних місць на світі, але нам до Зарваниці найближче, вона – наша, і тому ми йдемо, чи там їдемо туди.
– Далеко від нас? Так, як до Бережан?
– Наполовину ближче. Добрими кіньми за кілька годин заїдеш.
– І... що?
– Який-бо ти! Все: «Що, і як, і куди?» Аж занудиш.
– Хочу знати.
– Хочеш! А я тобі вже сказала. У Зарваниці люди сповідаються, і Бог їм відпускає гріхи. Там є такий чудотворний образ Матері Божої...
– У церкві?
– А де ж би?
– І... що?
– Перед тим образом люди й моляться за душі померлих і щастя
живих.
– Щоб їм добре було?
– Так. Щоб померлі доступили царства небесного, а живі щоб виду­жали, як хто з них тяжко хорий.
– Такий, як я?
– Такий. Тільки, що тобі вже Богу дякувати, краще.
– Але хініну все ще мені даєш.
– Бо треба. А як не буде треба, то не дам.
– Тільки що даш?
– Шибку з вікна і молока пташачого.
– Я молока не люблю, – скривився хлопець і закопилив губи. А по хвилині:
– А ще чого їздять люди до Зарваниці?
– Ще як хто має великий клопіт або тяжку журу, то також їде до чудотворної Матері Божої зарваницької і вона, добра заступниця наша, вислухує його.
– А такі, хто не мають жури? – питався хлопець.
– А хто її не має, синку? – відповіла мати й важко зітхнула. Хлопець зрозумів, що й мамі щось також лежить на серці і що вона також якусь журу має.
– Мамо! – казав. – Їдьмо до Зарваниці!
–Може, колись і поїдемо, синку.
– Я не хочу «може», й не хочу «колись», я хочу зараз.
– Знаю, знаю. Тобі, як чогось захочеться, то вже ні стій, ні погоди. Зараз давай, хоч би це була й зірка з неба! Не знаю, в кого ти такий вдався? А воно недобре, бо світ не батько, а доля не ненька. Треба змалку привикати до того, що тільки Бог – всемогучий, а ми – малосильні люди. Треба терпеливим бути...
– Е, ні. Я мушу їхати до Зарваниці,
Тут бабуня через вікно покликала їх до снідання. По сніданню розпрощалися. А як сіли в бричку, то один з «нових дядьків» подав мамі китицю городових цвітів, таку велику, як решето, що пахла на цілу бричку. Хлопцеві така чемність дуже подобалася. Він довго не міг забути, як то було гарне, коли молодий панотець подавав мамі тії цвіти, а мама дякувала й казала, що шкода було пустошити городець.
Йому, розуміється, навіть на гадку не приходило, що цей молодий, жвавий, так гладко виголений і так гарно зачесаний панотець носити буде колись єпископську мітру. Він ту мітру вже бачив, як у Крегульці був митрополит Йосиф. І відтоді митрополита уявляв собі високим і худощавим чоловіком, як святі на старих іконах, та ще таким, що бала­кає нашою мовою, але інакше, ніж ми. Від митрополита Йосифа мав хрестик, посвячений на місці Матері Божої у Римі, а на голові чув дотик його худощавої долоні. В ухах бриніли слова: «Рости великий».
А цей молодий панотець китицю цвітів подавав мамі. Цілу дорогу любувався тими цвітами. То нюхав їх, то пригадував собі, як котрий називається. І тато й мама любили цвіти й плекали їх у городці, але в тій китиці були такі, яких він досі не бачив.
До Зарваниці приїхали ще таки добре перед полуднем. Хлопець дуже здивувався, що було це не якесь особливе, чудотворне, а таке собі, звичайне, подільське село. І така сама з вибоями дорога й хати так само соломою пошиті, навіть пси бігли за бричкою і гавкали так само, як скрізь Звичайні сільські пси, а не хорти, як на образі з палатою дожів.
Мама казала їхати перед дяківку.
– Чи реєнт є? – спитала дівчини, що бігла з коновками по воду.
– Є, прошу пані, – відповіла дівчина. – Вони в пасіці. Я зараз покличу поставила коновки, побігла, і за хвилину вийшов дяк.
Поцілував маму в руку й питався, чи їмостуня не заїдуть «на резиденцію».
– Ні. Я хочу лиш бути в церкві й вертаюся назад. Не хочу, щоб хто знав, що я тут була.
– То прошу їхати, а я зараз прибіжу з ключами.
Але мама не поїхала, а пішла з хлопцем до церкви. Там уже чекав на них реєнтний.
Церква була мурована, але не дуже велика. Трохи ««далася на костел і всередині не така-то розкішна, як уявляв собі хлопець. Все було, як звичайно. Сонце зазирало крізь шибки і ясними плямами лягало перед престолами. Коліна згинаються до молитви. У церкві було тихо, тільки рої мух гуділи під склепіннями. Ніби й вони хотіли якусь пісню співати, але не вміли.
Ліворуч була буцім каплиця з окремим престолом. По обох боках того престолу висіли великі ошклені габльоти, виложені темно-синім чи фіолетовим оксамитом, а на тім оксамиті висіли всілякі срібні та золоті хрестики, серця, перстені тощо.
Мама щось шепнула дякові, він відчинив габльоту з правого боку і почіпив там ті дарунки, що їх привезла мама. «Як гарно! – погадав собі хлопець. – Будуть собі тут висіти безпечно і в пошані, а мама вже не буде плакати над ними, скільки разів відчинить середню шухляду своєї комоди...»
Та ще він собі того й не погадав ясно, як дзеленькнув дзвінок, почувся якийсь дивний туркіт, завіса піднялася вгору і появилася чудотворна ікона зарваницької Матері Божої.
Темна, наче замрячена літами й зітханнями тих тисячів душ, що шукали в неї помочі і потіхи. Лиця не видно було добре, тільки очі дивилися так якось спочутливо й добряче, що хлопець свої опустив додолу.
– О, Пречиста! - почув враз і побачив, як мама, мов підкошена, впала перед престолом.
Упав біля неї. Хотів молитися, та молитви мішалися в голові, а слова втікали з уст. Щось його то душило за горло, то знов так легко робилося на серці, як ніколи. Молився без слів. Як довго, не знає. Поки реєнт не поміг мамі встати, і поки не підпровадив її до брички.
Мовчки йшов поруч мами.
Не питався, що? Як? І чому? І ніколи, але то ніколи не починав балачки про Зарваницю. І не був там більше ніколи. Боявся інших вражінь, бо змінилися часи і він сам став інший. А так, – все ще на нього дивиться чудотворна Мати Божа тими самими спочутливо-добрячими очима, і все ще мама лежить перед її престолом.
Молиться і плаче.

Марія КУЗЬМОВИЧ-ГОЛОВІНСЬКА

«ЗАРВАНИЦЯ» (Уривки із книги спогадів)

Віз котився на досить можливу, бо
тверду вже дорогу, в зарваницький ліс.

Ліс оп'янював свіжістю зелені, усміхався кожним сполосканим дощем та позолоченим сонцем листочком. Ліс співав голосами птахів. Боками дороги стелилася голубим килимом підліска праліска.
А розпромінене сонце понад полями, все вище, все ближче лісу. Дорога збігала майже стрімко до ріки Стрипи, на міст.
На тлі дерев зарисувалася капличка з керничкою чудотворної води. Попри Стрипу розвинулася поляна. Вона відділювалася від лісу доріжкою, оброслою обабіч березами. Попри пні рідших дерев – голівками підліски праліски, неначе простягалось голубе небо. Утомлені далекою дорогою коні в поблизу хат віджили і приспішили на міст. Голубінь безлічі квітів і свіжий росою, співучий ліс приковував мене до себе.
Ближче каплички зійшла я з воза, нарвала квіток до нової хати, якої ще не бачила. У селі дзвонили на Богослужбу. Мої пальці складали квітку до квітки у китичку.
– Я не можу довго чекати на тебе, Любо, там люди... це ж квітна неділя... Я й так спізнився через погану дорогу.
– Ще хоч трошки...
І знову квітку до квітки. Я не могла відірватися від цеї оп'яняючої зелені.
– То я оставлю тебе...
І як буду йти сама в село?! У церкву?!
– Я вже.
Але й оглянулась, бо поміж деревами квітки ясноголубим небом. Віз їхав поміж хатами села, поміж городами, розцвілими садами. Старенька сотрудничівка під солом'яним, позеленілим дахом. У ма­леньких віконцях усміхалося сонце. Усміхалися й сусіди, що повиходи­ли зі своїх хат. Сусідка принесла води, збанок молока і хліб на нову хату... Кожний цікавий на нового священика, на його молоду дружину.
Ключем відчинено старі, дерев'яні двері. Дві маленькі кімнатки були вже дещо заложені меблями батьків, які вспів спровадити Василь.
Я розглядалася.
– Ось така моя хата!
У кухні глиною підмащена долівка і... пустка. Біля церкви зібралися люди, вичікуючи нового священика. Зраділи, коли наблизився до них, і всі подались у церкву на Бого­служіння. Дзвони дзвонили, розкидали тони широкими полями, поміж свіжозеленим лісом, перебігали по плесі Стрипи, поміж хатами села, розцвітаючими садами, городами. Засоромлена під допитливим поглядом людей, поспішалась і я до церкви.
Ця сама церква, яку бачила тому кілька літ, коли була на відпусті. Тоді просила у Небесної Матері опіки над моїм життям. Глянула ліворуч, де над бічним престолом, у дзеркальному заглиб­ленні, була приміщена чудотворна ікона Небесної Матері, мальована на дереві.
– Я просила за якийсь кут, і Ти, Небесна Нене, примістила мене тут побіч Себе.
Так гарно все склалось.
Темні стіни церкви, у барокковому стилі, зі старинними мальовилами, освічувало сонце. Воно пробивалось крізь відчинені двері, крізь подовгуваті вікна. Кидало своє проміння на великий, кришталевий павук, що звисав посередині церкви, на проповідальницю у формі лодки. Усе те – дар графа Потоцького – привезено волами з Риму до Зарваниці.
За головним вівтарем чудотворна ікона Розп'яття. Мальована на тяжкому шовку, в заглибленні дзеркал. Дзеркала ці дар графа Мйончинського, Чернігівського воєводи й колишнього властителя Зарваниці.
Воскові свічі кидали багатий блиск на чудотворні ікони, на ошклені й вистелені темно-синім оксамитом габльоти з безліччю дорогоцінних вот.
На видному місці великого формату святе Євангеліє, приміщене в ошкленій скринці, на стіні при вході до захристії. Його вживалося лише на Великдень. Походило з Києва. Обкладинки зі срібної кованої в узори бляхи; було дуже тяжке.
На тетраподі лежала до посвячення шутка, побіч кропильника зі свяченою водою. Біля тетраподу зарваницькі дівчата з китицями шуток, перев'язаних голубою стрічкою. Людей багато. Церква невелика. Люди ще з прилученої Сапови та присілків Полісюки й Лапаївка. По посвяченні дістала і я шутку, перев'язану стрічкою. Поцілувала та пішла в хату.
Крізь віконце, що виходило на подвір'я, глянула на хати села понад рікою, на стіну лісу, що лучилась з небом. Стіна лісу наче відгороджувала давнє життя від того, яке починалося. Я стояла перед новим розділом життя. Гляділа за місцем на ліжечко для дитинки, що вже скоро повинна прийти на світ. Слідкувала крізь друге вікно на головну вулицю за людьми. Вони розходились зі шутками по хатах. У вікнах хат відбивалося сонце. Чистенькі хати одна побіч другої наче всміхалися.
На мостик, що кількома дошками через рівчак лучив дорогу з маленьким городженим прутиками городчиком, увіходив усміхнений о. Василь – мій чоловік. Біля нього задержався дяк, середнього росту, сивавий уже – Пиріжок.
– О годині четвертій вечірня, – кивнув головою вбік о.Василя і пішов долі селом.
Петро й Павло, старші церковні браття, які йшли разом, прощалися. Петро – молодший, з добросердечною усмішкою, сухорлявий брюнет. Павло – старший, круглолиций, рудавий, з обличчя пробивалась хитрість.
За вікнами вгиналися заквітчані сади. Стелилися пахощами нарцизи біля хат. Зарваницькі діти з повними пригорщами квітів спішили до Небесної Неньки.
Місяць май.
І як багато дітей кожного вечора біля престолу Матінки Божої, як прегарно всі співали параклис!
На острівці Стрипи на «кемпах», як називали його зарваничани, цвіло безліч конвалій. Човном перепливали люди ріку, щоб лиш нарвати тих квіток для Небесної Неньки. Увесь вівтар потопав у пахощах.
Я ще не виходила з хати. Але прийшов і для мене щасливий день, що могла піти подякувати за все Небесній Неньці. Принесла малого Івася та просила ним опікуватися.
Мабуть, у жодному іншому дні не було так багато сонця, як тоді. Коли я вернулася з церкви, взяла збаночок на воду й пішла до кап­лички, в ліс. Співали, аж захлистувались, солов'ї. Ліс жив весною, радістю, по­вним життям. Стрічні люди поздоровляли свою «молоду паню», як мене називали, з добротою всміхалися. Раділи, коли з китицею квітів і збаночком води переходила дорогою, від каплички, поміж хати Зарваниці.
Дорогою від цвинтаря торохтіли вози. Здіймалася курява. Дзвони дзвонили, не переставали. Люди йшли групами, співали побожних пісень. Деякі сунулися на колінах. Між звичайними сільськими возами порожний фаєтон. Лише двірський візник на козлах. На конях дорога упряж. Побіч фаєтону старша жінка – графиня з Тернопільщини. Всю дорогу так. Щаслива за ласку, що могла видержати й виконати свій обіт. Церква все ближче... Людей багато. Кругом церкви, на дорозі. Поміж хатами шукали за приміщенням на нічліг. Деякі до своїх знайомих рік-річно.
Одяги гуцульські, борщівські, наддністрянські, подільські. Спрагнені уста, обличчя запалені вітром, оббиті ноги далекою дорогою. Всі до Небесної Неньки, очистити душу й шукати ліку в своїх турбо­тах й нещастях.
Уста графині в безперервній молитві, подяці за видужання з важкої недуги. Грозила операція, та Небесна Мати загрозу усунула. Графиня здорова. Очі з безмірною любов'ю дивляться на ікону Небесної Матері. Вона й не відчувала, як біля неї товпилися люди. Вони такі ж, як і вона, тут, у стіп престолу Найласкавішої Матері. А вона – графиня – частинка тих людей.
У всіх безмір довір'я, прив'язання й любови в очах. Очі й не відривалися від ікони. Струджені, мозолисті руки складалися до молитви, у глибокій покорі клонилися голови: сивоволосі й молоді.
Чудотворна ікона Небесної Матері сіяла на обличчі, очі з любов'ю дивилися на цей бідний люд. У церкві багато світла. Священики на церковній площі і в церкві слухали сповідей. А люди натще, хоч то вже вечір. Студня-помпа на ринку скрипіла раз у раз. Люди ішли за водою до каплички в ліс, просили й по хатах гасити спрагу.
На сотрудничівці, у колисочці, спав малий Івась. На подвір'ю, дорогою й у хаті великий рух. Двері до сіней, знадвору, скрипіли раз у раз. Отець Василь у церкві. Все й усе приходили нові групи людей, яких перед входом на церковну площу треба було з хрестом і хоругвами, хоч коротким словом привітати.
Старші браття Петро і Павло весь час біля дзвіниці. Дзвонили й дзвонили... Від поля, від цвинтаря, доріжками, лісом від каплички йшли процесії. Процесії від святого Юрія до святої Покрови йшли до Зарваниці суботами, неділями чи у переддень свят. З'являлися ненадійно, бо все залежало від гарної погоди.
Всенічне перед святом правилось у церкві, бо на церковній площі не було місця. Біля самої церкви мури старого приходства, знищеного у російсько-австрійській війні. Повибивані вікна дивилися темними отворами. Пляновано нове приходство. Мало будуватись у скорому часі з кімнатами для священиків і великою їдальнею.
До того часу переночовували священики по хатах у селі. Харч діставали в хаті, що належала до парохії, посередині села, біля школи. Там була кухня й невелика кімната на харчівню. Парох Вишнівчика, за рікою, о.Чолій був завідателем відпустів, а його дружина вела харчівню. Ярину можна було дістати в городі сестер-василіянок з Вишнівчика. Той город простягався на узбіччі, за хатами Зарваниці. Впадав до ріки Стрипи від городів Лапаївки. Жид Абрамко, з Вишнівчика, доставляв м'ясо. Вже був і на сотрудничівці. Приносив до хати, що було потрібне. Пам'ятав ще старі, як він казав, добрі часи. Любив спогади.
Западав вечір. У церкві правилося. По відправі всі священики на вечерю, бо по вечері ще довго вніч треба було сповідати. У селі рух. Люди вештались скрізь і голосно розмовляли. Ороновська замкнула свою будку з девоціоналіями і забігла на хви­линку.
– Уважайте, щоб хто в хату не вліз, бо і злодії трапляються. У кухні, у сінях люди. Пропхатись не годен. Розложили свої бесаги й покріпляються.
За церковним муром, боком дороги, розложили люди будки. Люди місцеві й приїжджі. В будках можна було купити різні дрібнички. Були будки з вервечками й зарваницькими медаликами на різнобарвних стрічках. Були будки з бубликами, медяничками. Стояв величезний самовар з водою на чай. Зарваницькі люди, поза кількома багатішими, були бідні. Старались літом заробити розпродажжю в тих будках. Дальше стояла катаринка зі зеленою папугою, яка витягала льоси. Гра «біла виграє – чорна програє», при тому шахрайства при картах. Містечкові й приїжджі спекулянти.
На площі нижче церкви, за муром, приміщувалися деякі підводи, на яких ночували люди з дітьми. У хатині, недалеко церкви, оброслій диким виноградом, був сніданковий покій жида Кенігсберга.
Скрізь світилося. Скрізь був рух. Люди йшли й огородами поза ріку Стрипу на Вишнівчик. По млинському колесі, на греблі, шуміли води Стрипи, хвилювали дерева лісу. Небо було зоряно-ясне. Поміж деревами біля каплички співали солов'ї.
Коли перші більші відпусти проминули, наближалося літо. Хвилюва­ли доспіваючі збіжжя. Стелилися пахощі квітів у городах біля хат. Розцвітала дівина, георгінії, мальви, айстри за сонцем повертали свої голови, попри плоти хат, по городах – соняшники. Зеленою стіною кругом села хвилював ліс.
Ороновська привела на сотрудничівку кухаря «вуйка» Солонинку. Треба було миропомазувати Івася і з тої нагоди мала з'їхатися родина.
З Івасем у візочку спрямувалась я на дорогу села. З мостика глянула на схід у сторону піль. Де кінчалися хати, стояв посередині дороги залізний хрест. Там стояла давно городжена церква і згоріла. Мене тягнуло до каплички на захід. Селом дорога широка на два або й три ряди возів. Посередині села, у середині дороги, камінний хрест. Давно в тому місці була церква. Перед теперішньою.
Коло студні бавилися діти. Я всміхнулась до них, а вони перестали галасувати і старші поздоровили мене.
За мостом, на Стрипі, капличка. За капличкою ліс, понад яким, на білому камені, дуб у виді хреста. Розпростер рамена з зелених галузей, наче б хотів обняти ось це село Зарваницю. Там стояла перша церква. Її збудував князь Василько Теребовельський як подяку за ласку видужан­ня, коли на полюванні захворів у лісах, а монах з зарваницької каплиці, коли прийшов до нього, поблагословив іконою Матері Божої Зарваницької і князь видужав. У тій церкві, на білому камені, за нападу татар скрилися люди біля чудотворної ікони Матері Божої і благали рятунку перед облогою татарів. Тоді й капличка сховалася була під землею, а після вийшла наверх. Мати Небесна вислухала молитви людей, завер­тала стріли з луків у татар і вони, вбивані власними стрілами, по поразці відступили. Люди були врятовані. Ікона ця сама, що в теперешній церкві.
Я переїхала міст. Його недавно збудували на місці кладки з одним поруччям. У першій війні був міст знищений. Темне плесо Стрипи тут на закруті ліниве. Річище дуже глибоке і часто, не знаючи цього, хто-небудь з прочан, коли утомлений дорогою хотів купіллю відсвіжитись – тонув.
Біля каплички спинила я візок. Дитина спала. Я зійшла східцями під капличку, зачерпнула свіжої води зі збаночка Ангела. По цю воду часто заходили люди й зі сусіднього села Вишнівчика. Цю воду пив кожний подорожній, який йшов попри капличку. Вона діяла дуже відсвіжливо і скріпляла духово.
Крізь ошклені двері видно було копію Матері Божої Зарваницької. Сестра Ангела завжди уставляла тут свіжі квіти. Деколи капличка була відчинена, приносили тоді квіти люди.
На порозі я помолилася та присіла на камінних сходах.
Ліс шумів, журкотіла вода зі збаночка Ангела у керничці під капличкою, ліниво порушувалась Стрипа.
Серединою лісу дорога спадала на міст. Тією дорогою проїхала. Ліворуч доріжка, обсаджена березами, у Вишнівчик. Праворуч вузенька доріжка поміж кущі ліщини, понад прірвою до ріки Стрипи. Пнялась півколом поза городом села, лісом, понад берегом ріки до млина.
Мешкав у селі недалеко млина, бездітний, зачислявся до старших, поважних родів села. На людей дивився з поблажливістю, завжди услужливий і чемний. Зарваничани були давні міщани, бо Зарваниця в давних часах була містечком, де відбувалися ярмарки рогатої худоби, 3 того часу й ринок, посередині села.
* * *
На вулиці Панській мешкали ті, що працювали у млині, кілька багатших господарів і трохи бідняків. Хати всі чистенько вибілені, городчики повні квітів.
Властителями Зарваниці по воєводі чернігівському графові Мйончинськім були Охоцькі, які й замешкували цей двір, згодом – жиди, а від жидів відкупив Зарваницю Митрополит Андрей граф Шептицький.
Сонце наближалося до ліса і кидало промені на село, а ліс покривався вже тінню й дерева наче б хилились до Стрипи. Кінчалася Панська вулиця. Зійшли ми поза хати села, краєм городів, понад ріку Стріту. Стежинкою поміж соняшники й коноплі, кущики фасолі, гороху.
У моїх руках китиця волошок. Попри стежинку вилися огірочки, грядками розкішні голівки капусти, тут і там золотисті дині й гарбузи. Темна, аж гранатова, Стрипа ледве рухалась. Розділювалася й обіймала малий острівець, оброслий високими деревами, «Кемпе».
Шелестів шувар, дикі качки плавали по воді, водні лілеї розкішно розсунулись. У розкішних коронах їх білого квіття ховалися соняшні промені. Притаманний запах води стелився городами.
Біля греблі шуміла Стрипа. Спадала зі шлюзи, під мостом розбивала своє темне плесо на дрібнесенькі перлинки та перекидала їх по каміннях, щоб за городами злучитися з млинівкою і знову великою рікою посува­тися попри городи Лапаївки на Сапову й Полісюки.
Високі тополі, мов сторожами спинялись у синяву неба. Працював млин. Колесо, порушуване водою, перекочувало розпінені хвилі. Гуркіт млина придавляв усе.
Малим мостом на стрімку доріжку в село. Знову поміж хати з розцвілими городами. Сонце сховалось поза капличку.
Перед сотрудничівкою простягав руки Івась.
* * *

Дата: Середа, 12.05.2010, 01:13 | Повідомлення # 7
Тоді приїхав зі святого Юра о. мітрат Бачинський. Переглянув пляни і місце нового приходства. Були думки будувати на місці старого, на церковній площі, чотири метри від церкви, а о. Василь підніс був свою гадку: будувати на городі, за церковним муром, мотивуючи, що там відповідніше.
Отець мітрат оглянув увесь лад у церкві, відвідав сотрудничівку й від'їхав.
Справа з резиденцією затихла. Натомість прийшло письмо з Капітули, з дорученням о.Василеві зайнятися будовою нового приходства за його пропозицією.
І того літа завершено будову.
Перед відпустом ненадійно заїхала фіра і в сотрудничівку ввійшов новий, свіжоприбулий з Канади, наймолодший, як казали у святому Юрі, з каноніків – єпископ Никита Будка. Бистрі очі обкинули поглядом хатину, а тоді попросив ключів від церкви. Бажав ще за дня оглянути, роздивитися.
Коли вернувся з о.Василем, посипалися вголос його пляни відбудови Зарваниці. Потоком плили слова, переривав їх сердечний, життєрадісний сміх.
Ороновська привела вуйка Солонинку, щоб зладив вечерю.
Посходилися місцеві інтелігенти, прибіг з післанцем і о.Чолій, завідатель відпустів.
На сотрудничівці не було відповідної для переночівлі гостей кімнати і о.Чолій запропонував Преосвященному Кир Никиті переїхати через ріку на Вишнівчик, на що, пізно вже вніч, погодився. В часі відпусту задалеко було Преосвященному Кир Никиті йти до хати, де була кухня для священиків, то вступав на снідання до сотрудничівки.
Оцей несподіваний для мене захід злагіднювала щиросердечність Преосвященного Кир Никити.
У надвечір'я Спаса прийшла на світ дівчинка, чорнушка, Наталочка. Няня назвала її «житньою підпеньочкою», бо тоді вони в житі росли і були темнобрунатні. Я назнала доню Наталочкою, бо так звалася мона­хиня з Вишнівчика, тодішня захристиянка Василіянка, з якою я щиро приятелювала. Сестра Наталія часто відвідувала мене і я дуже її полюбила, її сумовито меланхолійна вдача була подібна до моєї.
Був це неспокійний тридцятий рік. Скрізь горіли стирти збіжжя. І в Зарваниці перед святом Успення, на кінці вулиці Панської горіли стирти. Зайнялись, як казали, від старої хати і вогонь скоро посувався. І тоді... тоді на два дні перед святом Чесного Хреста влетіли в село польські поліцисти, ученики варшавської школи. На пацифікацію сіл над Стрипою. За палення скирт.
Директор місцевої школи Цепляк спровадив цей карний відділ з Підгаєць, повітового містечка, де вони гуляли, тортуруючи людей нелюдськими побоями. Він дав їм листу, кого мають пацифікувати.
На дорозі під вікном сотрудничівки знущалися поліцисти над людь­ми. Хворому старшому сусідові наказували скакати з даху хати та били буками на подвір'ю коваля. Другого сусіда скрипака, вивели перед вікна на дорогу і наказували грати козачка, коломийки, взявши його в коло між себе. До такту били дручками по спині.
Дручки були молоді грабчуки, обтесані з кори, а поліцисти були п'яні й голодні. Вечеря чекала по пацифікації у дворі, ввечір.
Кругом по всіх селах шаліла поліція, а ніччю знову бенкетували у дворі. Багато людей, які на день змогли втекти в ліс, закрадалися до своїх хат. Роботи в полі припинилися. Скрізь порозбирані солом'яні стріхи хат. Сокирами порубані печі, повибивані вікна. Пір'я з порозриваних перин і подушок валялося дорогою, по подвір'ях, уносилося за наймен­шим подувом вітру в повітря.
Тоді Зарваницею пронісся гомін найбільшого дзвону, дзвону князя Василька Теребовельського.
«Бавм...! Бавм...!»
На тривогу. Люди селом, дорогою...
– У Мозолівці двірські стирти горять! Усі поліцисти прожогом туди.
І села над Стрипою відітхнули. Люди приходили у відвідини. Вбіг у хату неспокійний директор школи Цепляк.
– Бог бачить, я не винен... Я не винен!
– Хто ж каже, що ви винні?!
По селі люди говорили одверто, що телефонував із двора до Підгаєць за поліцією для пацифікації. Муляр, який мурував тоді піч у прилежній кімнаті, чув усю розмову. Він переповів усе людям.
Прийшла польська кавалерія до Котузова. Це село дотикало кінця зарваницького лісу і люди знов затривожились, щоб не повторилося, що було.
Монахині Василіянки з Вишнівчика налягали, щоб о. Василь скрився. Директор Федорович заявив, що заопікується мною й дітьми, і о. Василь пішов на цей прикрий час до монастиря о.Студитів, за лісом, на краю Лапаївки.
Польська кавалерія вимолотила все збіжжя у дворі для коней та була відкликана. У Зарваниці люди були сумні, пригноблені. Деякі специфіковані повмирали, інші лікували свої рани, поправляли хати.
Це була дуже сумна осінь 1930-го року. Прийшла вістка про приїзд Преосвященного Кир Никити Будки, а до того часу дістав доручення о. Василь зайнятися всім. Він і став завідателем відпустів.
На приходстві, на поверсі, було вісім кімнат. Треба було їх якось урядити. Бодай кімнату для Преосвященного Кир Никити. Преосвященний Кир Никита приїхав з великими плянами відбудови Зарваниці і полонив ними цілковито о.Василя.
Перший відпуст наближався.
У великій їдальні, від городу, були звої полотен на простирала, на пішви, на рушники. Міхи пір'я на подушки. Привозили з містечка залізні ліжка, до кожної кімнати по два, потри, крісла, мидниці, дзбанки на воду, коцики до підшивання простиралами. Діти бігали по хаті, по великому подвір'ю з нянею Стефою, яка знову вернулася від цьоці Ороновської. Я з центиметром на шиї та великими ножицями розкраювала полотна. Давала до кравчинь на село пошити га позначити кожний кусник буквою «З» червоними нитками.
У хаті, мов у фабриці, почався рух.
Найперше треба було урядити кімнати для священиків. У кухні треба було кухаря, то вуйко Солонинка прийшов і погодився варити. Печиво лишалося на мої руки.
В їдальні великі, довгі столи стояли ненакриті. Дістала дозвіл на кусники полотна, що приносили люди, і розділювала їх поміж дівчат на селі: лучити мереживом, у довільну величину на обруси. Попри мережку вузенькі взірчики. До вікон треба було занавісок, до кухні рушників,
А нова сестра захристиянка Меланін жалувалася, що замало спітрахилів, а ті, що є, дужі: знищенні. І тут придалися кусники полотна. За моїми вказівками використала їх сестра Меланія на епітрахилі, я вибрала вузенькі взірчики і дала вишивати.
Ці епітрахилі можна було по кожному відпусті випрати й випрасувати. Все свіжі, висіли рядом у захристії і мали найбільший попит у священиків-сповідників.
На церковній площі з'явилося багато робітників. Розбирали мури старого приходства та пивниці під ними. Викочували на площу великі брили каміння день за днем. На піддаші скреготіли пилки, шуркотіли гиблі, стукали молотки. Місцеві столярі будували сповідальниці.
Для дітей був рай. Збирали дощечки, відтинки, будували хатки.
Наталочка робила перші кроки.
Кухар з'являвся день перед відпустом. У білому фартусі й білій блюзі. Натще філіжаночка чорної кави «моцної», а тоді снідання, по сніданні папірос найкращої якости, і забирався до роботи.
Дзвонили дзвони на дзвіниці, процесії за процесіями йшли.
На моє бажання вуйко Солонинка ладив вечерю на сьому годину, бо у восьмій вже був похід до каплиці в ліс.
У кухні було гей у коловороті: вуйко, Марта, Антошка, Мілька, Стефа...
Носили путнями воду, дрова, розпалювали під кухнею, терли - цукор на терку, мололи м'ясо на машинці, оббирали бараболю, чистили ярину. Від подвір'я до церковної площі перетинав хату коридор. Посередині коридору маятникові двері раз у раз у русі. Переходили священики, люди, домашні, церковні браття з кадиль­ницями, сестра Меланія, бідні. Сестра Меланія враз з дівчатами робила порядки. Мила кам'яну долівку, чистила килими. На церковній площі стукали молоти у каміння, скрипіли пилки. Чисте сине небо розпливалось у ланах доспіваючого збіжжя.
І тоді великим дзвоном: «Бавм...6авм...»
А по відпусті, коли зі сторонніх людей уже не було нікого, зайнявся пожежею млин на греблі. Вогняні язики з даху на дах сунулися плотами, городами, деревами.
Рев худоби і плач людей. Громадою збилися люди в церкві, у стіп Небесної Матері.
– Мати Божа, рятуй!
Дві вдові недалеко церкви винесли ікони на свої дахи, одна – Божої Матінки, друга – розп'ятого Ісуса, і вогонь обминув хати! Усі обійстя до школи були спалені. Коло школи вогонь розсунувся по великому городі, пригас. Як лише вибухнула пожежа, відіслала я дітей зі Стефою і школяркою Маринею до церкви, а згодом дорогою у поле, куди вогонь не доходив. Вечором вітер ущух. Діти вернулися перелякані в хату. Тліли бальки, заносило згарищами. Люди верталися з піль, з городів, з-над ріки, ходили по попелищах, розгортали. Багато людей з попареними обличчями, руками й ногами, залишилися на приходстві. Їм треба було дати першу поміч.
Преосвященний Кир Никита з о.Василем ходили по селі, по попели­щах, обійстях.
Зі села била горяч на левади, на поля, на ліс. Упродовж двох годин село стало попелищем.
А другого дня застукали знову молотки коло церкви, заскрипіли пилки... Преосвященний Кир Никита перейнятий відбудовою Зарваниці. «Розбудувати! Створити другий Люрд!»
Довго в ніч хилився у своїй кімнаті над столом. Сам креслив пляни відбудови Зарваниці.
– Отче Василю! Як я не зможу докінчити, то вам кладу на серце цю відбудову!
При сніданні захоплено показував, що накреслив звечора. А о. Василь усім серцем і душею при Преосвященнім.
Вечорами, коли всі поклалися на спочинок, мій погляд блукав по втомленому обличчі чоловіка, по голівках дітей. Відслоняла від вікна крайчик занавіски і дивилася на сонне село, на ліс, а тоді з рукою на колисочці Наталочки засипляла також. Набирала сили до наступних відпустів.
У відпустові дні роїлося в селі від людей. Гуркотіли з усіх сторін підводи. Діти зі села бігли на дорогу, попри церкву, до цвинтаря.
«Процесії! Процесії!»
Дзвони дзвонили й дзвонили...
Старші церковні браття Петро й Павло зі Зарваниці, Горішний із Полісюк, Гладчук зі Сапови — всі напереміну біля дзвонів. Їх руки обмотані сильними шнурами і вони дзвонили, не переставали, всіх скли­кали. Усім голосили про безмірну любов Небесної Матері.
Найбільший дзвін, дзвін князя Василька Теребовельського, вже був у виливарні, у Львові.
У процесіях хоругви вишивані все ближче церкви. Маленькі дзвінки в руках і пісні до Небесної Матері. Далекою дорогою втомлені обличчя, поранені ноги.
Преосвященний Кир Никита, переодягнений у єпископську фіолетову рясу, виходив із брами приходства на церковну площу, до церкви.
Кожний гурток, кожну процесію вітав о.Василь. Говорив і говорив про любов Небесної Матері, про її поміч, рятунок. Люди сердечно плакали. Від ікони не відривали очей.
«Матінко Небесна, наша Царице, наша Помічнице, наша Розрадо...»
Тоді починалися відправи акафистів, слухання сповідей.
Паламар розпродував на церковній площі тонесенькі свічечки – офірки. Монахині Василіянки з Вишнівчика при столику розпродували ікони, молитовники, вервички.
Під деревом, на площі, два молоді богослови записували у книжку датки на Служби Божі, акафисти, молебні.
Жебрущі діди у два ряди від брами до церкви. Шлюга, найстарший дід з Вишнівчика, наглядав над ними та збирав від кожного гроші для себе за місце. Він і назначував місце вздовж дороги аж до каплички в ліс.
Тут увечір ішли походом процесії з Преосвященним Кир Никитою. Море голів, спів пісень, у кожній руці засвічена свічечка, дзвінки в руках дітей. Дяки чужосторонні й місцевий дяк Пиріжок виспівували. Старші церковні браття з кадильницями ходили поміж людей. У каплиці під лісом правили молебень з проповіддю. Люди зі світлом по лісі, по деревах і тихо...тихо... хоч маком сій. Ліс увесь в горіючому сяйві.
– Це Мати найбідніших. Мати Божа Зарваницька, – говорив Преосвященний Кир Никита до священиків у обширній їдальні на приходстві і снував дальше свої плани.
– Лісом – від сходу на захід – поза греблю, понад берег ріки Стрипи до каплички в ліс, збудуємо хресну дорогу. Доріжка, яка йде туди, розшириться, поробимо стадії поміж деревами...
Прекрасне місце на хресну дорогу...
Деякі священики вголос захоплювалися, деякі мовчки кивали голо­вами, а деякі з недовір'ям поміж собою:
– Такі пляни?! Такі плани?! Чи не забагато фантазій?..
Один о.Василь душею й серцем, з повним своїм «я» вживався в ті пляни. Для нього не було іншої цілі життя. Кожна його думка творила куток-казку для Небесної Матері.
А другого дня восьмилітня дівчинка, в безмірній вдяці й любові до небесної Матері за уздоровлення, залишила свої милиці та пішла щас­лива з родиною й людьми додому. В неї був зинк м'язів. Ноги, висохлі, як патички, ожили.
* * *
Усе село збіглось коло дзвіниці. На підводі, вщерть вистеленій соло­мою, привезли від залізничної станції перелитий уже дзвін князя Василька Теребовельського. Побіч старого напису видніла нова дата перелиття дзвону.
Під мурованою дзвіницею, на землі, багато соломи й грубих, де­рев'яних полін. При помочі шнурів і рухомого риштування підносили дзвін угору на його давне місце.
Усі мужчини – хто спосібний – працювали в поті чола.
А дітей якнайбільше.
– Ой диви...диви... ой тяжкий...
– Та ще б н і!
Робота посувалася помалу вперед при вказівках о.Василя. Коли вже дзвін прикріплено на своєму місці – обличчя всіх засяли радістю. До його серця прикріплено сильний шнур і серцем били об криси; інші дзвони порушали шнурами.
Зарваниця по пожежі вже відбудувалась. Покрівлі хат покривали бляхою, щоб перед осінніми дощами закінчити. Гупали сокири, били молоти – аж усе затихло. День відпустів скінчився. Замість квітів на столі з'явилися китиці червоної калини.
У давніх часах була ікона Небесної Матері за головним вівтарем, але ніччю чудесним способом ікона перемістилася у бічний вівтар. Люди вмістили її знову за головним вівтарем, а ранком застали на тому самому бічному, що попереднього дня. Зрозуміли, що Небесна Мати уступає місце Розп'ятому Синові та залишили все так, як сталося.
Старші церковні брати з Полісюк, Сапови, Зарваниді – на ногах цілісінький день. У поблизьких хатах прочани з Гуцульщини лагодили на парастас «коливо» за душі померлих з родини. Варили пшеницю, прибирали різнобарвними цукерками та по парастасові частували всіх.
Дорогою до каплиці люди йшли й йшли... набирати у пляшечки води. Складали китицю зілля з лісу, листя з дуба біля каплички. Згодом, за намовою якогось діда, що кора цього дуба лікує, постепенно здерли кору, аж столітній дуб усох і треба було зрізати. Уставляючись у два ряди вздовж церкви, святили все разом з медаликами, іконами, молитовни­ками, вервичками.
У головній каплиці, посередині церковної площі, неділею чи святами скоросвіт, від четвертої години, відправлялися Служби Божі. Священики, з чашами з Найсвятішим Тілом і Кров'ю Господа Ісуса Христа, розносити Святе Причастя. Люди клякали, по кілька разів у два ряди, на камінні плитки, на рум'янок, що засіявся поміж плитками.
Сонце сходило. Золотило поля, пробуджувались пташки. У красі досвітку, по церковній площі, Господь поміж людей. Тихо... лише шепіт молитов і маленький срібний дзвіночок у руці старшого брата Петра Кушніра: «дзень...дзень...дзень...»
Не стукали молоти на церковній площі, не скреготіла пилка. Відбудова Зарваниці припинилася через недостачу коштів. Преосвященний Кир Никита приїхав лише на кілька днів. Старався вибороти в Капітулі дозвіл на дальшу будову як і грошеву позику.
Бойківське оповідання «Вівчар», що друкувалось у тижневику «Мета» і вийшло книжечкою, не вдоволяло мене. Видалося слабшим від «Вітрениці». За причину цього я вважала свою перевтому, і це пригноб­лювало.
Коли о.Василя не було вдома, заїхала на подвір'я чужа підвода. У канцелярії два місцеві богослови з записних книжок обчислювали саме Служби Божі, акафісти, молебні. Як господиня хати, вийшла я привітати гостя. У дверях коридору появилася постать поставного священика з чорною бородою.
– Чи пані знають, хто я?
Пізнала, хоч особисто не була знайома і всміхнулася мимохіть.
– Так, пізнаю: отець ректор духовної семінарії. Відкрила двері: «Прошу до кімнати».
- Йду огляну будову, а тоді прийду.
- Дуже прошу.
Отець ректор д-р Йосиф Сліпий пішов на церковну площу. Це Пре­освященний Кир Никита запросив його оглянути будову, бажав приєднати приятеля для відбудови Зарваниці.
Я вбігла до кухні. На щастя був вуйко Солонинка, бо це було перед відпустом.
– Вуйку! Скоро обід! І то добрий!
– Маємо гарний борщик, а друге й третє також знайдеться.
Взялась я накривати стіл у кабінеті.
Чорні фотелі, у слої дерева запускане срібло, такий невеликий стіл на чотири особи, жіноче бюрко, тапчан з гуцульським ліжком, фортепіян. Троє високих вікон прислонених піскової барви вишиваними занавісками. Долом брунатно-золотий узір. Килими, борщівські тканини, вишивки, глечики. На стінах подовгастої форми, з відпустовою тематикою, мальовані кузеном-малярем варшавської школи, образи викінчували стиль кімнати.
Вишивані на полотні котари відділювали двері від спальні. Двері на коридор лишила я відкриті та пішла до канцелярії.
– Сьогодні обідаєте в кабінеті з ректором і зі мною.
– Пані, це виключено! Шкода праці, не буде їсти!
– Спробуємо... нема іншого виходу, отця нема дома, а це обідова пора.
Ще на хвилинку побігла у квітник натяти до стола темно-червоних гвоздиків і бойківської «шовкової» травички. На білу скатерть, до обіду.
Гостя очікувала у дверях кабінету. За хвилину отець ректор сидів усміхнений за столом та приглядався гвоздикам, коли з-за котари заглянув несміливо один богослов, а тоді й другий. Увійшли, привіталися.
Як господиня хати я при столі й сама все подавала. Вся увага отця ректора на гвоздиках. Насолоджувався їх прегарними пахощами. Я з тріумфом глянула на богословів.
– Я оглянув будову і кімнати нагорі, – говорив отець ректор.
Рада була я довідатися про його гадку на Зарваницю взагалі, та це залишилося таємницею отця ректора, а питати я не сміла. Не гостив довго, вступив по дорозі, підвода чекала і від'їхав.
Свідомість, що відбудова припиняється, пригнічувала. Пляни Преосвященного Кир Никити натрапляли на труднощі. Отець Василь пірнув усією душею в ідею відбудови, а тут усе було таке тяжке до здійснення.
Спеціальних фондів на відбудову не було. Дохід Зарваниці – це були Служби Божі, акафісти, молебні, які мусіли бути відправлені. Деякі священики брали відправляти Служби Божі, зрікаючись грошей на кошт відбудови; та цього всього було замало. Замало було й жертви з боку Преосвященного Кир Никити чи о.Василя. Робітникам треба було платити, матеріалів даром не можна було дістати. Отці Крилошани також чекали на якийсь гріш із Зарваниці. З господарки Цвітової мало що приходило. Хто заряджував Цвітовою, мав також видатки, будинки були старі, все нищилося, треба було направляти.
У праці коло церкви вирішили Преосвященний Кир Никита з о. Василем розмалювати фасаду зарваницької церкви. До виконання цеї праці приїхав маляр Володимир Іванюх, ученик Новаківського. Сотрудником на той час був о. д-р Іван Дурбак; щойно з Риму Митрополит Кир Андрей відіслав його до Зарваниці: «Підіть там, будете мати добру прак­тику».
Деколи ходили ми цілим товариством на Вишнівчик, де в той час парохом був брат – о.Мирон Головінський. Преосвященний Кир Никита залишався плянувати на самоті. Деколи йшли на прохід понад ріку, полями.
Під час прогулянки завважили в парку двора – на газоні – зрізану дуже стару срібну тополю, одну з унікатів, яких там було лише кілька.
Всі ми пристали перелякані:
– Як можна було таке зробити!
–Яка шкода! Яка шкода!
Я так любила останню йти на прохід попри ці тополі. На самоту в запущені доріжки...
Довідалися, що настоятелька з Вишнівчика, мати Мелетія, казала зрізати на «опал». Газон належав тепер до сестер Василіянок. Випросили собі його в Митополита Кир Андрея, задумували будувати тут захоронку.
Вечорами всі домашні брали участь в думках, поглядах, пропозиціях — як малювати фасаду церкви. Мистець Іванюх, низький ростом, силь­ний брюнет, дуже добрий копіїст, де того дуже скромний і тихий. Меш­кав у кімнаті нагорі і робив ескізи.
Я обстоювала дати на фронт церкви Матінку Божу Зарваницьку без корони. О.Василь бажав хрест. До моєї гадки схилявся о.Дурбак. Мистець прислуховувався і зробив ескіз, а коли показав свої композиції, о.Василь погодився. Деякі воліли Матінку Божу в короні, навіть Преосвященний Кир Никита зразу був тієї гадки, але в кінці був дуже вдоволений композицією мистця і сказав:
– Тепер ця Мати Божа без корони стане любленою.
Композиція була така: з лівої сторони зарваницька церква, з правої капличка під лісом. Люди у різних ношах Галичини йдуть до церкви і до каплички. Постаті звернені обличчям до великої постаті ( природної величини) Матінки Божої Зарваницької з Ісусом на руках, без корони, на тлі небозводу, посередині фасади. Над Матінкою Божою з-за хмар голівка ангелика, по боках Божої Матінки клячать два ангели у при­родній величині.
Коли вже поставлено риштовання і мистець був зайнятий малюван­ням фронту, я залюбки приглядалась його праці. Закрадалась потиху, щоб не перешкоджати, та задоволена слідкувала за поступом праці.
Забажала і я маленької копії Божої Матінки Зарваницької над своє бюрко. Мистець уволив мою волю, намалював. З тією копійкою поїхала до Бучача дібрати рямці та з насолодою примістила на середній стіні, над своїм бюрком – поміж двома вікнами з вишиваними занавісками, від городу до села. Мистець намалював ще й більшу копію Божої Матінки Зарваницької, яка була приміщена у великій їдальні.
Крім цього, на фронті церкви, над головними дверима, під бальконом, де давно перед першою світовою війною, вечором під час відпусту, по відправах, трубіли на трубах – намалював Вознесення Господа нашого Ісуса Христа.
Вакації проминули. Малярська робота, мальована способом, якому не мали шкодити ні дощі, ні хуртовини, закінчилась, і мистець з прав­дивим жалем покидав Зарваницю.
Братство при Зарваницькій церкві уряджувало зимою спільну просфору і ялинку для дітей. Я кинулась у вир цієї праці. В моїй кухні було все багато жінок старших і молодших. Вечорами за довгим столом, на лавках, дівчата.
Терли колірові люкри. Люкрували різних форм медянички. Обвива­ли барвистими бібулками роблені моїми руками помадки на ялинку. Золотили горішки.
По обіді в той день була прибрана ялинка в церкві. Правився молебень і по молебні роздавав о.Василь двісті п'ятдесят ангеликів та ласощі – усім дітям. Старші сестриці приглядалися цьому з очима повними сліз та втирали їх кінчиками хвартушка чи хустини, а старші церковні браття ходили поміж рядами дітей з путеньками горішків, яблук.
Скоро ловили дитячі руки оці ласощі, наче боялися, щоб їм не відібрано...
Вечір у старій, розваленій коршмі, на кінці села. Прибрано нутро смеречиною, розставлено столи. Це був старий заїздний дім. За столами засіли люди місцеві й довколишні. Відбувся обряд дійсної святої вечері. Заряд вечерою був у руках вуйка Солонинки.
Заквітчаний сніп пшениці вніс зарваницький війт Яків Микитин. По зложенні побажань, поставив його на покутті за головним столом. У великій мисці внесла кутю цьоця Ороновська з традиційними по­бажаннями. Молитвою та колядою «Бог Предвічний» почали святу вечерю.
Люди нечувано раділи. Роз'яснені обличчя, ділилися просфорою зі своїм отцем Василем та прибулими з околиці гістьми.
«Ми помолодішали, отче…».
На санях довозили гарячі пироги й голубці з печі. Великі горшки куті. На столі більші калачі, свічки, прибрані колоссям. Під час вечері на уладженій сцені відіграно вертеп. Місцева молодь брала участь у тій виставі.
Другого дня ще вступили діти зі школи і їм роздано решту ласощів, як і маленькі колачики з написом з люкру «Христос Рождається».
А ранком була Служба Божа за померлих парафії і обід для бідних села в хаті старшої сестриці. Люди говорили: «Тих ангеликів і колачиків не зможуть діти ніколи
забути». Не було це до вподоби польській поліції. Відгороджувалась, а люди сильні, скріплені духом, кпили з них. Село Зарваниця зв'язане було духово в один вузол тісно-тісно. Це було скріплення перед прийдешніми непевними днями. Люди кивали головами. Не довіряли. Пробовкували про неспокої — може, й війну.
Закарпаття пішло на Голгофту.
Кожний клав собі питання: що буде дальше?
Досвітком, на сході, бідна вдова, старша сестриця, в якої був обід для бідних села, Гацякериха, бачила на небі на сході хрест і розказувала всім.
– Спокою не буде! – гуділо село.
А до того на листях дерев наче б повипалював хтось обриси маленьких гадюк. Люди непокоїлися: «Не буде добра... Хай Господь охоронить від нещастя»!
Зарваницю відвідав о. канонік Ковальський. Йому подала я причину своєї резиґнації з відпустового заряду: виснаження.
У надвечір'я Успення Пресвятої Богородиці, при заході сонця на хмарах, зарисувався на заході тризуб з золотими крайчиками. Люди, які були на площі, на відправі Всенічного, бігли стрімголов на подвір'я приходства, приглянутись цьому явищу.
Не скінчилось ще Всенічне, як післанець-поліцист доручив проголо­шення мобілізації. Площею пронісся плач. Люди збиралися домів. Переполох перемішався з поспіхом. Ніхто не міг опанувати положенням. Не міг уже о. канонік Горчинський, який тоді був у Зарваниці, дістатися залізницею до Львова, мусів їхати на Монастириська.
Настала німецько-польська війна. Ані часописів, ані листа. Ми опинились, мов у мішку. Через Зарваницю день у день перелітали різні літаки. Утікали люди, найбільше жиди. Між жидами постала велика паніка. Все на схід, у напрямі Румунії.
Місцева поліція конфінувала о. Василя на цілий місяць. Мусів віддати свій револьвер. Мусів щоденно зголошуватись на поліції.
То й щоденно, доки не вернувся в хату – неспокій.
Сусідніх священиків та інтелігентів вивезли до Картузької Берези. Настрій воєнний. По селах тишина.
Я згорнула всі свої рукописи і чоловік заховав їх у церкві. Я почала писати для журналу тов. «Доля» п.н. «Роля жінки священика, як подруги» і не закінчила. Одним була щаслива, що діти всі були дома.
Польська верхівка, як Мосьціцькі, родина Пілсудського, автами втікала поза Зарваницю на Доброполе, на Винявку. На Винявку їхали високі державні урядники й державна каса з грішми та зі штабами золота — все автами. Авта в болоті застрягли.
Літаки дальше понад Зарваницею. Поляки вивозили все до Румунії, що ще могли вивезти.
На Бучач, на Румунію в переполоху втікало польське військо. Кожної хвилі очікували всі німецьких військ. Та сталося інакше. Ранком 17.9.1939 р., коли я була в церкві на читаній Службі Божій та молилася перед іконою Небесної Матері, бо о.Василь пішов голоситися на поліцію на Вишнівчик – завважила я, що обличчя Божої Матінки було повне страждання, аж чорне. Як хтось почорніє на обличчі з надмірного горя.
Я дуже перелякалася: думала, що мене або чоловіка чи родину стріне якесь нещастя.
Вже доходили вістки про звірства поляків. Подумала також, що може якийсь тяжкий гріх тяжить на моїй душі. Переглянула митом своє сумління і не найшла. В церкві правив тоді сотрудник о. д-р Івахів – римщук. По Службі Божій вибігла я понад шкарп городу Клішівки назустріч чоловікові. Ішов городами. Здалека всміхався до мене і я заспокоїлася.
По обіді в поспіху прибіг на приходство директор митрополичих дібр – полковник Федорович.
– Большевики переступили в год. 10-ій ранку кордон та маршують. На завтра вже можуть тут бути. Зловив вістку в радіо. Враження страшне. Не хотілося вірити. Перед хвилиною тридцять німецьких бомбовиків перелітало над приходством.
Однак увечір авто польської поліції, яка тікала з Вишнівчика на схід зі Сапови, завернули. Всі думали: ніч пройде спокійно, а ранком усе виясниться. Та пізно ввечір сильний гупіт у двері. Командант поліції прислав післанця: «Тікати! Большевики наближаються до Зарваниці! Отець Василь повинен утікати!»
На дворі пітьма. Зірвалася страшна буря, дерева ломились, годі було вийти з хати. Уся небезпека перед моїми очима: чоловік може оставити мене саму з дітьми, коли надходять ті, про яких сам розказував стільки страхіть... Його самого можуть поліцисти вбити в лісі, коли буде з ними їхати, та кинути тіло в рів.
Чоловік звернувся до мене, щоб їхали ми всі, разом з дітьми. Та серед такої страшної бурі годі було вийти з хати, а де ще брати діти! Приходили зарванчани-господарі. Просили не їхати.
– Нас ціле село, не дамо скривдити!
А перед моїми очима заєдно: прийдуть большевики у село і станеться це, що було в часі революції в Іспанії.
Ніхто не міг спати.
Вервичка не сходила з рук.
Крісові постріли большевиків були все виразніші.
Рішилися: вийти з приходства на село, до старшого церковного брата, Петра Кушніра.
Взяли ми дещо речей з думкою, що все, що лишається, пропаде, а ми вже до хати не вернемося.
Вся ніч у вікні. Вся ніч у молитві. Прислухувувалися до крісових пострілів на полях за Зарваницею.
А вони усе ближче... усе ближче...
Дата: Середа, 12.05.2010, 01:13 | Повідомлення # 8
НАРОДНІ ПЕРЕКАЗИ, СПОГАДИ, РОЗПОВІДІ

НАРОДНИЙ ПЕРЕКАЗ ПРО З'ЯВЛЕННЯ ІКОНИ МАТЕРІ БОЖОЇ З ДИТЯТКОМ – ІСУСОМ НА РУКАХ
Було це дуже давно, коли татаро-монгольське іго тяжіло над нашими землями. Хан Батий нападав на Україну. Знищував все, що попадало під руки, ніби зловісна морська хвиля змітала із нашої землі все живе.
Одного страшного року 1240 татаро-монголи напали на місто Київ. Вщент знищили його. Спалили всі церкви і монастирі, а людей вирізали. Тільки одиницям вдалося врятуватися. Ці відважні монахи пробирались темними лісами на нашу Галичину, де княжили сильні і дужі українські князі. Навіть хан з ними укладав перемир'я, бо боявся нападати. Особ­ливо боявся хан князя Данила Галицького.
Один із київських монахів, уродженець Галичини, добрався у наші ліси над рікою Стрипою, а йшов він, мабуть, до Теребовлі. Стомлений дорогою і болем від ран, заночував у лісі. Неспокійний був у нього сон. Снились ті страшні дні монгольської навали, спалені і вирізані люди. Він зривався у сні і кричав: «Матінко Небесна, заступнице, спаси нас!». І почула Матір Божа крик душі монаха. Вона з'явилася до нього, тихенько підійшла, доторкнулась до ран і, покривши йому голову своїм омофором, промовила: «Вставай і подивись навколо себе, я тебе благословляю і місце те, що вибрав ти, во віки віків».
Монах прокинувся. Сходило сонце. Десь жайворонки у небі співали. Сам не повірив очам своїм. Немов у раю опинився. Знеможений від ран, він підвівся і побачив диво-красу.
Ранковий туман бринів над річкою. А посеред долини різнокольоровою веселкою сходив сонячний промінь до невеличкого джерельця. «Що це за диво небесне?» – подумав монах. Підповз до джерельця і побачив чудо, як у пісні. Над долиною підносився образ Матері Божої з Дитятком Ісусом на руках. Він упав на землю і щиро молився, цілуючи землю, і коли зачерпнув руками воду у джерельці, то побачив у воді золотистий образ Матері Божої, а промені від нього розходилися по всій долині. Монах вмився водицею, і враз прийшли сили до нього і здоров'я. У молитві він вийняв Ікону з води і поніс до печери, де зробив собі келію і примістив її там. Щодня молився він і омивався водою з кринички, дякуючи Матері Божій за все. А місце, де зарвав його сон, назвав ЗАРВАНИЦЕЮ.
Почули місцеві жителі про чудесне оздоровлення монаха і почали приходити до кринички і молитися. Монах виносив ікону, ставив біля кринички і відправляв Богослужіння, а потім освячував воду. Люди пили і вмивалися водою, доторкалися до ікони Божої Матері і в щирій молитві йшли під її покров. Багато їх зцілилися, стали здоровими.

ПЕРЕКАЗ ПРО ЧУДЕСНЕ ОБ'ЯВЛЕННЯ ІКОНИ РОЗП'ЯТОГО СПАСИТЕЛЯ
Було це в 1740 році. Жив у нашому селі побожний господар Стефан Рисан. Не раз молився до чудотворної ікони Матері Божої, пив воду із кринички, жив за законами Божими.
Одного теплого літнього вечора поїхав на свою сіножать за сіном. Змучений тяжкою денною працею, задрімав на возі. Від раптової зупинки воза пробудився і побачив дико.
Воли стоять на колінах, а з неба виходила ясність, що падала недалеко від нього на землю. А в світлі її ясніє надприродним блиском ікона Розп'ятого Спасителя. Мерщій Рисан зіскочив з воза на землю і щиро молився до Спасителя, що дав йому таке видіння. Вернувшись додому, зразу ж розповів про це своєму священикові.
На другий день зібрали велику процесію і пішли в поле, на якому сяяла величавим блиском ікона Розп'ятого Спасителя. Першими наблизилось до ікони духовенство. Вони взяли її і урочисто принесли до старої дерев'яної церкви.
Сам митрополит Атаназій Шептицький приїхав у Зарваницю, щоб пересвідчитися про чудесну появу ікони Розп'ятого Спасителя.

ЗЦІЛЕННЯ КНЯЗЯ ТЕРЕБОВЛЯНСЬКОГО
А про це ми чули від старих жителів нашого села, коли були ще малими. У місті Теребовлі княжили сильні українські князі. Дуже часто вони ходили в ліси на полювання. Цілими днями і ночами ганялись за дичиною.
Якось одного дня була сильна мряка і в погоні за дичиною заблудився князь Василько. Довго шукали його. Через декілька днів знайшли дуже ослабленого. Багато лікарів лікували князя, та нічого не помагало.
Якось до князя зайшов чоловік і розповів, що тут недалеко живе один пустельник і має чудотворний образ. І є там цілюща вода. Туди з цілого світу люди їдуть і стають здоровими.
Князь висилає послів до монаха, щоб привезли його з чудотворним образом і водою. Але монах відправив послів назад додому, кажучи: «Хоче оздоровитись, хай іде сам до ікони Матері Божої і попросить благословення». Посли повернулись до князя і розповіли про все йому.
Князь довго вагався, а потім згодився їхати. Підготовили сноповий віз, вистелений сіном, положили князя і повезли у Зарваницю. Коли підвозили князя до кринички, вийшов монах назустріч їм з образом, поблагословив його іконою, освятив воду і дав напитися. Князь Василько почув, що до нього повернулися сили і здоров'я. Підвівся на возі і щиро молився до Пречистої за це чудесне зцілення, дякуючи Богу за його ласку. На знак подяки князь побудував дерев'яну церкву в урочищі «Білий камінь» недалеко від кринички, де з'явилася Мати Божа.

І ЧУТИ ДЗВІН ПРАДАВНІЙ
Це було дуже давно в часи турецько-татарських нападів на Україну. З усієї Галичини йшли люди до Зарваниці, щоб поклонитись чудотворній іконі Матері Божої і напитися святої водиці. Монахи привітно зустріли їх. Жили вони в печерах, де була приміщена ікона Божої Матері з Дитятком Ісусом на руках. Ці печери були продовженням церкви, яка стояла на вершині гори. Навколо печер і церкви була палева огорожа. У неділі і свята церковна процесія спускалася з гори до кринички, де відправляли молебен і освячували воду.
Однієї ночі турецько-татарські орди напали на Зарваницю, палили хати і вбивали всіх, хто попадав їм під руку. Рятуючись від ворога, люди втікали в ліси. Невелика група людей добігла до церкви і почала дзвонити на сполох. Дзвони розбудили монахів і жителів навколишніх сіл. Ворог спрямував всі сили туди, де виднілась в горах церква. Обступивши підніжжя гори, почав атакувати укріплення біля церкви, зарваничани мужньо боролися, обороняючи себе і церкву.
Дзвони не переставали дзвонити, наводячи переполох у ворогів. Бусурмани вдерлись на церковне подвір'я, але там не було нікого. Тоді з криком «Ала-а-ла» кинулись до церкви, але громовий звук оглушив їх. Церква пішла під землю. Ворог не міг опам'ятатися від цього і з криком «О, Алах!» розбігся в різні сторони. Зарваничани вийшли з печери, тримаючи ікону Матері Божої, і голосно молилися, славлячи Бога.
На місці, де заховалася церква, є велика впадина, а довкола неї гори і печери. В одній із печер є «Гріб Господній», а навпроти - каплиця «Вознесіння Господнє». Говорять люди, що на Великдень чути дзвони, якщо прикласти вухо до землі.
Роман та Євгенія ПОПЕЛЬ із Зарваниці.


ЗАРВАНИЦЬКА БОГОРОДИЦЯ. ЄДИНА, ЧИСТАЯ І БЛАГОСЛОВЕННАЯ...

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
Пишу тут кілька слів про Зарваницю не для того, щоб робити, їй рекламу: вона й так знана цілому Поділлю, усьому нашому краєві. Маю на думці щось інше, а саме: пригадати нашим сучасникам і майбутньому поколінню, що у Зарваниці, окрім чудотворної ікони Матері Божої, є також чудотворний образ Розп'ятого Ісуса.
Не знати за що на Зарваницю випали такі великі ласки, але, очевид­но, Боже Провидіння так хотіло, щоб найдорожчі Небові особи Ісуса Христа та Його Матері були прославлені саме тут. Місцевість тутешня – це вимріяна краса. Довкола – віночок горбів, вкритих зеленими лісами. Поміж ними срібною стрічкою пливе Стрипа. Її русло натворило подекуди невеликі острівці, вкриті очеретом і верболозом. І ось посеред усього цього – Зарваниця, немов та красуня, одягнута у розкішний вінок.
Та незважаючи на всю довколишню красу, Зарваниця тішиться куди більшими ласками, тішиться невидимим скарбом, який дарував їй Всевишній: у ній чудотворно мешкає не тільки Цариця Небес, а й її Син Розп'ятий – Ісус Христос!
Божа Мати Зарваницька у чудотворній іконі така близька нам. Розміщена у церкві над самим престолом, Вона дає приступити впритул до себе усім, хто лише забажає. Немов би Сама сходить з піднебесних висот до своїх дітей, щоб ті могли виговорити їй віч-на-віч свої болі, тривоги, переживання, висловити свою глибоку віру.
Зарваниця – це місце, найдорожче не тільки тутешнім селянам. Воно зігріває увесь наш край, цілу Україну, бо сюди приходять тисячі тих, що спрагли ласки Небесної Неньки і її Стражденного Сина.

ЗАРВАНИЦЯ ПІСЛЯ 1946 РОКУ
З хвилею від'їзду всечесного о.Пароха Головінського Зарваницю до 1947 року обслуговували отці Студити. Вони правили як у монашій церковці, що у лісі, так і в парохіяльній церкві села.
Після ліквідації монастиря і зруйнування церковці при ньому, а також замкнення сільської церкви, люди сходилися на молитву до каплички під лісом.
Тут, з паном регентом Миколою Войтовичем славили Господа й Матір Божу Зарваницьку, беручи участь у Службах Божих, молебнях, акафістах. На відпуст прочани громадою сходилися до каплички з різних сторін.
Це лютило районну владу, яка, наскільки могла, перешкоджала людям. Начальство погрожувало штрафами і навіть розправою, аби лишень ті не йшли до каплички.
Але Божий промисел керував інакше. Люди, натхненні Духом Святим, йшли до чудотворного місця щораз більшими громадами. Влада з метою стримати прочан, що йшли на відпуст, забороняла зарваничанам приймати їх на ніч. Проте не допомогло й це.
Тоді, 1957 року, голова сільвиконкому відібрав ключа від каплички і передав його уповноваженому з району. Та Бог своїх дітей не залишає у біді: людям у цілющій криничці з'являється Мати Божа з Дитятком на руках. Цю з'яву бачили майже всі прочани, які прибули до Зарваниці на Успення Богородиці. Звістка про неї блискавично облетіла всю округу. Не обминула вона й районну владу. Невдовзі доступи до каплички і кринички пантрували безбожники. Так тривало три роки. Сатана готував на Зарваницю новий наступ, жорстокий і підступний.
На Зелені свята 1960 року обступили капличку безбожники і там же постановили знищити її.
Сталася трагедія у середу, 13 липня 1960 року. Того дня по районі безупинно їздила танкетка з військовими. Водночас декілька невідомих осіб оглядали капличку, а потім сіли пиячити, заглушаючи докори совісті. Зарваничани, нічого не підозрюючи, по трудах дня спокійно повкладалися спати. Все довкруги замовкло, затихло, лишень біля каплички – рух напружений, праця диявольська. Слуги антихриста не сплять. Під святиню лягають міни і рівно опівночі страшенний вибух перетворює маленький храм у суцільне румовище. Від сили вибуху вилітають шибки у найближчих хатах, але люди не здогадуються про біду: думають, що це нічні вправи літаків.
На світанку 14 липня зарваничани, що мешкали неподалік каплички, побачили, що її вже нема. Ця страшна звістка блискавично облетіла не тільки Зарваницю й довколишні села та міста. Про неї дізналася вся Україна.
Жінки, чоловіки, діти бігли до любого місця святого. Перед ними відкривалася сумна-пресумна картина: з ошатної, милої оку каплички залишилася купа каміння. Люди довго не могли вийти з заціпеніння, а, отямившись, плакали – довго і щиро: невимовний біль стискав серце кожного.
Криничка була засипана останками румовиння. Уламки дерева й бляхи з покрівлі зависли на найближчих деревах. Чоловіки негайно почистили джерело, очистили місце, де був Престіл. Помолившись, громада з піснями до Матері Божої на вустах, подалася до сільради. Місцеві урядовці, уздрівши гурт людей, мерщій кинулись тікати: злякалися народного гніву. Далеко не втекли. Мусіли пояснювати скоєне. Відбріхувалися як могли, але не помогло.
Того ж дня громада подалася до сусіднього села Вишнівчика: так проходила районна нарада з участю начальства. «Хіба ми не робимо, як воли, у колгоспі, – бідкалися люди. – Хіба важкою працею не заслужили на молитву?!».
Керівні особи відповідали невпопад, нервово, натякаючи, що каплич­ку знищили зарваницькі бандити. Це було останньою краплею у морі народного обурення. «Якщо так, – заявила громада, – то ми не вийдемо на роботу, не пустимо дітей до клубу і школи. Нам нічого вашого не треба». Тоді голова райвиконкому видушив з себе: «Капличка не була зареєстрована як православна, а тому довелось її знищити...».
Народ завмер від почутого... І тут із надр громади тихо залунало, розростаючись щораз розлогіше і потужніше: «О, спомагай нас, Діво Маріє!..» Матінка Божа і тут не забула про своїх дітей!
...Три дні зарваничани нічого не робили, ходячи зі співом від каплич­ки до села і назад, а потім постановили: шанувати 14 липня як день жалоби. Молодь не ходила до клубу, в кіно. Так тривало півроку...
Після зруйнування каплички любов до цього святого місця наростала серед людей з кожним днем. Уже 17 липня тут зібралося близько семи тисяч осіб, вшановуючи Матір Божу молитвами й піснями. Люди йшли не тільки з навколишніх сіл, а й з усіх закутин Поділля й Галичини: вони засвідчували свою любов до Христа, до рідної греко-католицької церкви, до Небесної Неньки, яка так часто тут з'являлася і сама прославляла чудотворну ікону Зарваницьку.
На руїнах каплички відправлялися Богослужіння, лунали благальні пісні і молитви. Місце, де був Престіл, завжди було замаєне, прикраше­не квітами. Люди приносили свічки, запалювали їх, клали до підніжжя святилища букети квітів. Особливо шанувалася криничка з цілющою і запашною водою: вона повсякчас нагадувала прочанам, що Божа правда чиста і вічно жива, як та джерельна вода. Так тривало аж до наших днів...

ПОЯВА 28 СЕРПНЯ 1957 РОКУ НА УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
На Успення Матері Божої того року до Зарваниці зійшлося дуже багато прочан з усіх усюд. Біля каплички зібралося близько 3-4 тисяч осіб. У капличці – ніде яблуку впасти. По відправі утрені починається Служба Божа. Під час літургії голова сільради відбирає від Григорія Гоцекири ключі від каплички. Народ – у заціпенінні. Але плани Божі були інакшими: у тій хвилі, як Матір Божу було замкнуто в мурах, Господь Бог не опускає свій люд, а дає йому нову надію: Матір Божа з'являється у криничці одній жінці з с. Коропець, яка навколішках обходила капличку, дякуючи Матері Божій за чудесне врятування під час повені.
Але на цьому з'ява не припинилася. Люди побачили дивну ясність, немов срібну сітку, а у ній – Матір Божу Зарваницьку з Дитятком Ісусом на руках, коронованих, як на іконі. Багато прочан це тоді огля­дало і можуть нині підтвердити побачене диво під присягою.
Ясність і з'ява, що виникли 28 серпня 1957 року, були весь час: і взимку, і влітку, аж до Успення Богородиці 1958 року. Я сам бачив це чудо багато разів.
Про чудо невдовзі довідався увесь край. Люди йшли до Зарваниці не тільки у неділі й свята, а й у будні, щоб помолитися і випросити ласки у Небесної Неньки. І Вона щедро посилала її своїм дітям...

ПОЯВА 30 КВІТНЯ 1962 РОКУ

29 і 30 квітня 1962 року на Великодні Свята як першого, так і другого дня з'їхалися безбожники з Золотників та Підгайців, розганяючи людей від руїн каплички. А криничку, ту, що біля руїн, і другу, трохи поодалік, позагортали камінням, дерням, намулом; поливали мазутом.
Другого дня свят близько 16-ї години хлопчики-школярі Зіновій Фірман, Омелян Стецина, Роман Андріїшин, Омелян Кушнір, Іван та Володько Городиські пішли до руїн каплички і почали бавитись там «гаїлки». Один з них, Зіновій Фірман, пішов до другої кринички, щоб хоч трішки очистити її від нечистот. Взявши кусень бляхи, він відгорнув дернину і нараз почув голос з води – виразний і дзвінкий: «Очищайте! Очищайте!» Хлопець злякався і чимдуж помчав до друзів, розповідаючи їм про пригоду.
Школярі без вагань гуртом подалися до кринички і знову почули з води виразний, дзвінкий, благально-ніжний голос: «Очищайте! Очищайте!». Нараз над водою з'явилась рука по лікоть: блискуча і ясножовта. Хлопці кинулися чистити криницю і з кожним разом, коли її лоно ставало чистішим, рука опускалася все нижче й нижче, під камінь, що у воді, і там зникла.
Привівши джерело до порядку, учні прикрасили його хвоєю та квітами і пішли далі бавитися до руїн каплички, аж до заходу сонця. Вернувшись домів, вони розповідали людям про надзвичайну пригоду... Розповіді їх були ідентичними, так що сумнівів стосовно того, що вони бачили і чули, не може бути ніяких...

ПОЯВА 26 ВЕРЕСНЯ 1962 РОКУ

Розповіла про неї Ганна Гапій, тоді учениця 6-го класу Зарваницької школи.
У середу після четвертого уроку директор школи Северин Кондрат наказав ученицям піти до лісу і принести галузок на мітли. Серед дівчат, крім Ганни Гапій, були Орися Манджур, Марія Фірман, Надя Рогачук, Ганна, Стельмах, Марія Крушельницька, Галя Леськів і Ольга Тимець.
Прийшовши до лісу біля руїн каплички, Ганна звернулася до подруг: «Маємо час наламати галузок. Йдімо спочатку помолімося». Всі радо згодилися і клякнули біля румовиння. По молитві Ганна каже: «Йдімо ще до тієї другої кринички, де Мати Божа з'явилася хлопцям, може, й ми побачимо її». Дівчата пристали і на це.
Під час молитви Орися Манджур побачила у криничці на воді Матір Божу з Дитятком Ісусом на лівій руці і сказала до Ганни Гапій: «Я бачу Матір Божу ось тут, в куті на воді. А ти бачиш?» Ганна відповіла, що бачить, решта учениць – також, і всі дуже тим втішилися. Одні клячали, інші стояли і молилися.
Пречиста Діва виглядала так, як на фотографії Матері Божої Зарваницької: з короною на голові, з коронованим Ісусиком на лівій руці. У правій руці Мати Божа тримала свічку, яка горіла. Марія зі своїм Сином дивилася на дівчат, мов жива. Учениці цим були настільки зворушені, що забули навіть, за чим йшли до лісу.
Директор школи, розгнівавшись, післав по них кількох учнів. Дівчата нашвидкуруч наламали гілляччя і вернулись до школи, а опісля розповіли всім про подію, що сталася з ними у лісі...

ПОЯВА 29 СЕРПНЯ 1963 РОКУ
Михайло Рисан (нар. 1917 року у селі Лапаївка Теребовлянського району) оповідає таке:
«1963 року, у суботу, на Успення Божої Матері я дістав якусь невимовну нудьгу і пішов до Зарваниці, щоб помолитися і набрати води. Коло кринички було повно міліції. Я вирішив обійти цю місцевість лісом і зайти до джерела іншим боком, та даремно. З жалем я повернув додому, але твердо постановив наступного дня знову відвідати ці святі місця.
У неділю на світанку ми разом з жінкою Броніславою і сином Зеньом вибралися в дорогу. На щастя, міліції коло кринички не було, а натомість люди співали пісень біля руїн каплички. Мене щось ніби потягнуло до кринички під лісом, де Мати Божа з'являлась хлопцям і дівчатам.
Прийшовши сюди, ми всі – троє, вклякнули і молимось. І ось під час молитви я бачу гарну Матір Божу, мов на фотографії, у кутку джерела. Це саме спостерігали й мої рідні. Довго ми оглядали Матір Божу. А коли люди почали співати Службу Божу, пішли до них.
Але тут якась невідома сила знову потягнула мене до кринички. Залишаю я громаду і кваплюся назад. Нараз бачу перед собою ще ясніше зображення Матері Божої, і на душі стає так легко-легко, немов у якомусь невагомому просторі.
Вертаю до руїн каплички, доспівую з людьми Службу Божу, а опісля знову до кринички: з дружиною і сином. Матір Божу Зарваницьку оглядаємо ще ясніше й виразніше. Підійшли й інші люди і теж побачили диво...».

Дата: Середа, 12.05.2010, 01:13 | Повідомлення # 9
ПОЯВА 18 СЕРПНЯ 1968 РОКУ
ЇЇ свідками були люди з сіл Лапаївки, Зарваниці і села Тудорова (нині Федорівни) Гусятинського району, яких 180 осіб.
Діялося так. Понад сто тудорівських прочан вийшли до Зарваниці раненько і міркували дістатися завчасу, але не встигли. Прийшли перед заходом сонця. До них прилучилися лапаївчани і зарваничани. Обійшли всі разом церкву, потім руїни каплички. Сонце зайшло.
І тут сталася дивна подія. Тудорівські дівчатка з образом Матері Божої Неустанної Помочі йдуть до другої кринички і, трохи наблизив­шись до неї, бачать дивну ясність, немов блискавку. Спочатку їм подумалось, що то призахідне сонце заломлює своє проміння, але невдовзі чітко побачили Матір Божу в хмарині, яка йде до них. З корони Богородиці та Ісусика, від їх рук линули дивні промені. Тривало видіння від 10 до 20 хвилин. Люди побачили цю ясність аж у Зарваниці (а це відстань 1 км) і бігли до каплички подивитись, що це таке?..
О. Зеновій МОНАСТИРСЬКИЙ.

Мирон Сагайдак

ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ
Перший раз я почув про Зарваницю, коли мені запропонував Д. Боровий намалювати образи на хоругви для церкви. Він розповів про це відпустове місце і порадив весною поїхати у Зарваницю. Я погодився. І 12 травня 1990 року на свято Матері прибув у село. Зарваниця привітала мене свіжими весняними пахощами квітів і дерев. Вулиці села були білими від вишневого цвіту, мов у казці.
Здалеку чувся спів і виднілось різнокольорове людське море, прийшли прочани з безліччю хоругов і образів на відпуст. Церковне подвір'я заповнили люди, а навколо огорожі продавали різні вироби релігійного призначення.
Прочан тепло зустрічав при вході в церкву о.Василь Семенюк. Завдяки о.Василю Зарваниця відродилася. Він все своє життя присвятив їй. Відправляв молебні у лісі під час репресій, а коли прийшла воля церкві, полинув у вир відбудови зруйнованих і покривджених місць. Ставши ректором духовної семінарії, разом із своїми учнями в дощ і спеку пра­цював то муляром, то шляховиком, то головним архітектором.
Побачивши таких людей, я задумав зняти фільм і зробити фоторе­портажі про Зарваницю, також намалювати безліч етюдів з чарівної природи. У ході роботи ближче познайомився з мешканцями села. Знайшов старожилів, які з великою радістю розповіли перекази і заспівали безліч пісень.
Мешканці села дуже привітні і багато знають історичних подій, що відбувалися у Зарваниці. Багато років вони боролись за її духовне відродження. А коли відкривали церкву в 1990 році, то на колінах йшли до церковного престолу, а дзвони дзвонили цілу ніч. Багато людей допо­магало у відбудові дороги, мосту і церковних будівель.
У пісні співається, що Господь сам вибрав райську долину і об'явив свій образ. Справді так сталося. Прибулі люди зачаровуються природою цього куточка землі. Моляться біля каплички під лісом – і їх голос зливається з шумом вітру, шелестінням листків різноманітних дерев, співом пташок і лине до небес. Тиха річка Стрипа немовби підслуховує благання тисяч людей і розносить їх по всьому світу.
Невидане диво було серпневого дня 1992 року. Тисячі людей з усіх кінців Західної України босоніж прийшли до Зарваницької чудотворної ікони. Незважаючи на спеку, розтоплену асфальтну смолу, люди йшли відроджувати звичаї своїх дідів і прадідів.
Провівши ніч у молитвах, вони підходили до кринички, очищались цілющою водою, прямували до церкви. Говорять старожили, що треба мати велику віру і побожність, коли молишся біля чудотворної ікони і п'єш воду з кринички, тоді молитви доходять до Всевишнього і він посилає зцілення тіла і душі.
Кожен рік приїжджають у Зарваницю десятки священнослужителів з різних куточків земної кулі. Очам своїм не вірять, що народ при допомозі небесних сил відродив цю греко-католицьку святиню. Побувавши на всіх відпустах, я ніколи не відчував навіть найменшої зверхності з боку отців і прочан греко-католицької віри щодо інших вір і конфесій.

ПРОЦЕСІЯ ДО ЗАРВАНИЦІ

Щорічна проща до Зарваницької Матері Божої була майже обов'язком кожного мешканця Підгаєччини. Щоб прощу зробити ще більш урочистою, парохи всіх більших парафій ор­ганізовували збірну прощу, тобто процесію. Звичайно, така проща відбувалася в літні місяці, найчастіше від половини травня до кінця червня. З далеких сіл з-понад Золотої Липи процесії виходили в суботу вранці, щоб під вечір прийти на місце. З поблизьких – ішли в суботу по обіді, з недалеких – у неділю вранці.
Кожної неділі у Зарваниці бувало 40-50 процесій з різних околиць Галичини. В день прощі, при сході сонця багато паломників милося водою, що випливала з джерела під каплицею, де колись з'явився чудо­творний образ Матері Божої. Цілюща вода допомагала вилікувати різні недуги. Кожний паломник сповідався і причащався у церкві, у якій поміщено чудотворну ікону. Це означало, що паломник осягав повного відпусту (прощення) гріхів.
Літом, у відпустовий час, церква, велике церковне подвір'я та про­стора площа-ринок побіч церкви посередині села були виповнені прочанами з цілої Галичини. Тут були не лише люди з Поділля чи Опілля, але і з Карпат, іноді з Волині. Усі вони приходили до Небесної Неньки просити ласки й заступництва для себе, своїх родин і цілого українського народу. Вона, як справжня Матір, вислуховувала їх і гоїла наболілі рани тіла й душі. Скільки тут дорогоцінних вот і милиць біля чудотворної ікони! Все це свідки чудесного виздоровлення калік і немічних.
За рікою, на стрімкій і доволі високій горі, невеличка церковця, а побіч неї монастир отців Студитів. Як тут захисно, як приємно! Мовчазливі, з ласкавим обличчям ченці радо слухають вас і готові допомогти. Серед них маєстатична постать о. ігумена Климентія Шептицького, рідного брата митрополита Андрея. Скільки то минуло літ, а ще й досі ввижається і відчувається ласкавий погляд о. ігумена. Шкільна молодь, учні Підгаєцької школи, під проводом свого катехита о. Я. Княгиницького, відвідувала кожного року Зарваницю та монастир отців Студитів. Отець ігумен Климентій брав кожного учня на коліна, гладив своєю ласкавою рукою по голівці й кожному казав щось ласкаве. О, як не хотілося злазити з колін доброго ченця! Це ще й досі дорогий спомин і таким залишиться до кінця життя. Досі ввижається постать єпископа Никити Будки, опікуна Зарваниці. Пригадується постать Насті Волошин.
Довголітній парох Зарваниці о. Василь Головінський, уродженець Підгаєць, зі своєю дружиною Марією з Кузьмовичів, відомою письменницею, залишилися в пам'яті й історії Зарваниці як справжні зразкові опікуни цієї відпустової обителі з її релігійними цінностями – чудотворною іконою Матері Божої та Розп'яттям Ісуса Христа.
Проходимо селом на захід і наближаємося до мальовничого місця, де сім сторіч тому появився чудотворний образ Матері Божої. За рікою широка левада, яку з північно-західної сторони півколом оберігає гарний ліс. Яка близька подібність до Люрду. Коли б у нас були відповідні умовини, то тут, де стоїть маленька капличка на місці появи образа, красувався б величавий храм Матері Божої, як у Люрді. Зарваниця була б Люрдом на сході Європи.
Василь ПАПІЖ.

ЗАДЗВОНИЛИ ЗАРВАНИЦЬКІ ДЗВОНИ
Зимою 1989 року ми приїхали в Зарваницю з мітратом о.Василем Семенюком на запрошення мешканців села. Зупинились біля церкви і побачили більше 400 чоловік. Вони вимагали від о.Яцківа, щоб віддав храм греко-католицькій громаді, яка є законною його наступницею. Але отець стояв на своєму: «Тільки через мій труп». Люди вимагали свого: «Віддайте нашу святиню і більш нічого ми не хочемо».
Невдовзі з м. Івано-Франківська прибув о. Василь. Він приєднався до людей і, промовляючи молитвою до Матері Божої, просив про поміч. Непохитна у своїй правоті була керуюча справами релігії Теребовлянського виконкому: «Церква Зарваницька є православна і буде навіки нею».
Голодні і змучені люди, які простояли майже день, відповіді іншої не почули. Раптово, якийсь заклик небесний спрямував їх до контори колгоспу. Оточили її з усіх боків і вимагали, щоб віддали ключі. А як не віддадуть, то народ буде стояти в пікеті ніч і день, поки не вирішиться справа про передачу церкви її законним господарям – греко-католицькій громаді.
Але Матір Божа заступилася за народ. Бо всі щиро молилися. Невдовзі ключі були повернуті. Люди підійшли до брами церковної і на коліна впали біля дверей церкви, відчиняючи її.
Задзвонили зарваницькі дзвони, сповіщаючи велику радість. А люди з навколишніх сіл бігли і бігли до церкви своєї. Цілу ніч лунав спів у храмі, переливаючись зимовим передзвоном.
Ярослав ДЕМИДАСЬ,
Петро КАСІНЧУК
М. Тернопіль.

ВЕДУТЬ У ЗАРВАНИЦЮ СТЕЖКИ І ДОРОГИ

Всі дороги, що ведуть до Зарваниці, заповнили прочани. Одні групи виходили ще в четвер, інші у суботу. Ішли люди похилого віку, молоді – студенти, школярі, навіть малі діти. Були священики, монахи, сестри Третього чину з Великої Березовиці Тернопільського району, миряни з катедральної церкви Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, з церкви святого Михаїла, яку споруджують у Тернополі, інших храмів міста і області. Окремою групою прямували учні Тернопільської середньої школи №8 у супроводі семінаристів, котрі навчали їх катехизму.
Ще одну, досить велику за кількістю прочанську групу (близько 140 чоловік) складали юнаки і юначки з української скаутської організації «Пласт». У ній, крім тернопільських пластунів, представники з Бережанського, Бучацького, Борщівського, Козівського, Шумського районів. Були й гості з Житомира.
У розмові з кореспондентом тернопільської газети «Свобода» комен­дант загального пластового табору «Зарваниця» Василь Кузик та уповноважений житомирської місцевої пластової групи, бончужний табору Андрій Колос сказали, що головна мета цього заходу – виховати молоде покоління українців у дусі християнської моралі, давніх традицій нашого народу. Перед відпустом, 6 травня, було свято Юрія Переможця, котрий є покровителем «Пласту».
Прибувши до Зарваниці, пластуни розташувалися табором у лісі – на місці колишнього монастиря. Потім разом із своїм капеляном – отцем Павлом пройшли з молитвою стаціями Хресної дороги, взяли участь у Богослужінні, надали практичну допомогу у церковному госпо­дарстві.
Для прочан, котрі прибули до Зарваниці пішки, у суботу була відправлена Служба Божа, потім, пізно увечері, відбувся хресний похід до святого місця, де після молебня до Матері Божої священики освятили джерельну воду.
Враження від цього священнодійства – неабияке. Час уже наближав­ся до опівночі, а людей із свічечками у руках все більшало і більшало. Вони, забувши про втому (адже пішки подолали десятки, а дехто й сотні кілометрів – крім тернопільських паломників, тут були віруючі з інших областей), прагнули увібрали у свої серця це духовне багатство. Мабуть, ця тепла травнева ніч, ця джерельна вода, ці богонатхненні молитви і тремтливі вогники у їхніх руках були цілющим бальзамом на зранені душі ще донедавна гнаних і переслідуваних за віру людей. Вони воскресають разом з Україною.
Коли нічна відправа закінчилася, паломники розходилися до місця свого притулку: хто знайшов собі житло для ночівлі, а хто прямо в церкві очікував недільного ранку. Поспішали до свого табору і пластуни. На мить пригадалося історичне минуле нашого краю і здалося, що в цих наметах – не молоді хлопці і дівчата нинішнього століття, а наші давні пращури, мужні вої з дружини князя Василька Теребовельського, який, до речі, тут, на горі у свій час збудував церкву...
У неділю відпуст продовжився ранковою відправою у зарваницькому храмі. Апогеєм свята були Божественна літургія, яку на церковному подвір'ї відправив у співслужінні багатьох священиків отець-мітрат Василь Семенюк, і молебень до Богородиці, що відбувся біля кринички.
Крім цілющої води віруючі придбали тут релігійну літературу, образки, фігурки, хрестики і вервечки. Сотні людей висповідалися, прийняли Святе причастя, склали щирі молитви за здоров'я і прощення гріхів, за спасіння душ померлих.
Прочани поверталися додому стомлені, але очищені серцем і душею. Як сказав у своїй проповіді єгумен чину Найсвятішого Ізбавителя о.Михайло Шевчишин, травень – місяць оновлення, пробудження і очищення, місяць Пречистої Діви Марії, місяць матері-християнки. Хто побував у цьому святому місці, приніс Божій Матінці свої турботи і страждання, гарячі молитви і каяття, той осягнув її ласку і благодать. Той став на спасенну дорогу оновлення людського серця.
Відпуст закінчувався, а над Зарваницею і на шляхах, що ведуть до неї, довго лунало:
Ведуть в Зарваницю стежки і дороги,
Там Божії дзвони гудуть.
До вишнього Бога, правдивого Бога
Народи, як води, пливуть.

Орест ГЛУБІШ 1993.

Дата: Середа, 12.05.2010, 01:14 | Повідомлення # 10
МОЄ РІДНЕ СЕЛО

Народилася у селі Зарваниця у довоєнний час. Було в сім'ї п'ятеро дітей. Батько Роман тяжко працював, щоб вивести нас в люди. Йому зараз 92 роки, найстарший в селі. Знає багато легенд і переказів про Зарваницю. Коли був у селі монастир, то батько багато перечитав книг з його бібліотеки. У нашій сім'ї зберігалися народні звичаї, пісні.
Найтяжчими були повоєнні роки. Людям забороняли молитися в церкві і біля каплиці. Кожний раз приїжджали безбожники з Теребовлі і розганяли тих, що молилися. Вони втікали в ліси, ставили образ Матері Божої на пеньки і відправляли Службу Божу. Невдовзі каплицю замінували і підірвали. Люди збирали камінці і складали в купу, на те місце, де була каплиця. Ставили образи і молилися. Та вночі бульдозер розгортав все, засипав джерело, але воно знову пробивалося на волю.
Одного разу приїхали додому брати і хотіли відвідати криничку. Підійшли до лісу і побачили, як молодий хлопець наздогнав стару жінку, відібрав банку з водою і кинув у річку. Стара жінка від поштовху в спину впала на землю і плакала. Ми підійшли і підняли стареньку на ноги. Але молодик не вгамувався, не пропускав нас до кринички. Мешканці села збиралися у лісі, де стояла монастирська церква і щонеділі відправляли Богослужіння.
Зарваничани відстоювали свою церкву і віру. Все було зруйноване. Церква перетворена у комору, хоча біля престола поховані великі священики. З каплиці біля церкви зробили склад міндобрив. Та настав час, Матір Божа зглянулась над нашим народом. Україна відродилась. Відродилася і Зарваниця, стала невпізнаною. Знову тисячі людей прибувають у наше село, щоб поклонитися чудотворній зарваницькій іконі Матері Божої і напитися цілющої водиці. Зарваничани щиро вдячні всім, хто відвідує Богом освячені місця.
Богдана РОМАНИШИН,
медпрацівник.

СПОГАД НА ВСЕ ЖИТТЯ
Це було в 1938 році. Тоді я була ще дівчинкою. Батьки мої кожного року їздили до Зарваниці і мене деколи брали з собою. Дуже багато народу з усієї Галичини з'їжджалося у Зарваницю. Хто возами, а хто пішки чи верхи на конях. Було цікаво і весело усім. Співали пісні, поети читали вірші, ремісники продавали різьблені з дерева речі. Монахи пригощали приїжджих різними ласощами. Мені запам'яталося це на все життя.
Але запам'яталося у ці роки і те, що польські поліціянти розганяли людей, мовляв, місцеві жителі скаржаться, що богомільні знищують їм садки і городи. Все це було неправда. Люди ніколи цього не робили. Польську владу дратувало те, що люди співали українських пісень і відроджували українську націю.
п.Марія з Купчинців.

ДОРОГОЮ НАШИХ ДІДІВ І ПРАДІДІВ.
Багато чули розповідей про святі місця від своїх дідів. Наші сусіди пригадують, як зі своєю бабусею ходили в Почаїв і Зарваницю. Йшли пішки, а старших і хворих везли на возі. Навіть у Підкамінь ходили і приносили з цих місць образки та хрестики і зберігають їх до сьогоднішнього дня.
8-9 серпня 1992 року греко-католицька церква готувалася до великого відпусту у Зарваниці. Наша церква св. Михаїла, що в Тернополі на Східному масиві, звернулася до своїх парафіян, щоб взяли участь у поході до Зарваниці. Розбившись на групи по 30 чоловік, вони на і світанку 8 серпня вийшли у Зарваницю. Попереду несли хрест, обв'язаний вишитим рушником. Душу кожного віруючого полонила велика сила. Вона об'єднувала їх.
Вже позаду залишився Тернопіль. Підійшли до Микулинців. На­встріч о.Василь із своїми парафіянами. Поблагословив і побажав здоров'я і щастя. У селі Варваринцях зустріли нас з хоругвами. Йшли люди босоніж, деякі вели своїх дітей і внуків. В Соколові пригостили обідом. Скрізь зустрічали багато людей і церковних громад. Бачили велику симпатію і шану до нас – паломників. Дехто підходив і цілував нас, як своїх братів чи сестер. Багато приєднувалося до наших груп – і йшли у Зарваницю.
Прибули в Зарваницю під вечір. На церковному подвір'ї було багато людей, а дзвони голосили про прихід нових і нових прочан. Після відпочинку взяли участь у вечірній Літургії, а по закінченні йшли із запаленими свічками до каплиці. Людський потік протягнувся через усе село до підніжжя гори і криниці, де з'явився чудодійний образ Матері Божої з дитятком Ісусом на руках.
Духовний спів, мерехтіння свічок у цей вечірній час надавали всьому якогось райського видовища. До пізньої ночі линув мелодійний передзвін.
На ночівлю влаштовувалися, де хто міг. Багатьох людей прийняли місцеві жителі. Ніч була напрочуд тепла, і багато прочан примощувалось спати на церковному подвір'ї. Дехто цілу ніч провів біля каплиці, молячись, і піднімався вгору хресною дорогою, а до схід сонця спішив вмитися святою водою.
Всі молилися і співали на похвалу Матері Божої і її Сина, на славу Всевишнього.
О.ГОЛОВАНЬ, Д.ПОПКОВА.
Тернопіль.

ЦІЛЮЩА ВОДА ДОПОМОГЛА

Після 55 років життя на чужині я приїхав на рідну землю, щоб побачити мою Україну вільною і незалежною. Я пройшов важкий і тернистий життєвий шлях: польське військо, довга німецька неволя, важка праця на чужині. Вистояти і побороти все це допомогла мені сильна віра в Бога і чудотворну дію образу Зарваницької Богоматері.
Чому так? Бо саме вона оздоровила мене, дала мені силу і надію на життя.
А було це так. Я народився і жив в селі Великих Бірках. У 1933 році, будучи 17-річним юнаком, я сильно простудився й тяжко захворів на легені. Протягом півтора року хвороба не покидала мене. Місцевий лікар Карачко вже втратив всяку надію на моє одужання. Мати зверталася до народних цілителів, але й вони були безсилі. У відчаї, з останньою надією мати пішла на відпуст до чудотворної Богоматері в Зарваницю.
Повернувшись із Зарваниці, мати подала мені напитися води з чудотворного джерела і обмила цією водою. З цієї хвилини я почув у собі силу, яка прибувала в мені з кожним днем. Через шість місяців ця чудодійна сила підняла мене на ноги.
З цього часу і на все моє подальше життя образ Зарваницької Богоматері став для мене символом віри і любові до свого рідного краю і народу. Я постановив собі, що відтепер метою мого життя буде постійна допомога хворим, бідним і немічним людям. Що я й намагаюсь робити і досі.
Під час перебування на рідній землі я не міг не поїхати до Зарваниці, щоб не поклонитися образу Зарваницької Богоматері і подякувати їй за те, що вона все життя оберігала і оберігає мене, мою родину і допомагає впевнено йти обраним шляхом.
Степан КУЗЬМА,
Канада.

ПОДЯКА МАТЕРІ БОЖІЙ

Двоє літніх людей навколішки підходили до каплиці, цілуючи на своєму шляху землю. Потім, хрестячись, торкалися до образу Матері Божої, що був у каплиці. Це було подружжя Томківих, які приїхали з далекої Канади.
Майже 50 років тому молода пара після одруження прийшла до кап­лиці просити благословення. Були тоді тяжкі роки. Народ український не мав права жити на своїй землі, а хто боровся за це право, то був поневолений або вигнаний у чужі краї. Така ж доля спіткала молоде подружжя Томківих. Спочатку Німеччина, потім Канада. У Німеччині в них народилась донька, яка в шестимісячному віці тяжко за­хворіла. Батьки жили у таборі. Лікар, який обслуговував табір, усе зро­бив, щоб врятувати дитину, але це не допомогло.
Тоді молода мати Ольга згадала, як у Зарваниці молилися люди до Пречистої Діви Марії, щоб післала їм оздоровлення. Але до Зарваниці не було змоги поїхати. Почула, що у Франції є також святе місце, де з'явилась Мати Божа, – Люрд, але туди теж далеко. Тоді батьки дівчинки стали навколішки і почали молитися до Матері Божої, звертаючись: «Матінко Божа, не можемо везти свою дитину у святі місця, але Ти всюди маєш силу й оздоров нашу дитину».
Кожний день батьки разом просили Матір Божу і давали на Службу Божу. За три тижні лікар повідомив, що є надія на виздоровлення. По двох місяцях лікар сказав, що можуть забрати доньку додому, додав: «Ви щасливі, бо таке видужання трапляється раз на тисячу».
У цьому таборі парохом був о. Побігушко. Коли він ходив з йорданською водою і побачив їхню доньку, що тупцювала обома ногами, то був дуже здивований. Подружжя Томківих глибоко вірить, що Мати Божа оздоровила їх дитину, і дякує їй. Заслужили Томківи також і шану у Пречистої, бо в день свого золотого весілля і ще в рік незалежності України приїхали у Зарваницю до чудотворної ікони Матері Божої і у щирій молитві дякували їй за свою долю.
Подружжя ТОМКІВИХ, Канада.

СТРУМОК ІЗ ЗАРУДДЯ У ЗАРВАНИЦЮ

За моєї пам'яті люди з нашого села Заруддя ходили пішки в Краснопущу, Підкамінь, вибиралися у Зарваницю возами. Брат Павло з хлопцями їздили верхи на сивих конях, прикрашали їх різними стрічками, особливо синьо-жовтими, а самі одягалися в шаровари і вишиті сорочки. Мій брат писав вірші, друкував їх у газетах, на жаль, я їх не маю, тільки пам'ятаю, що в одному з них описано Зарваницю, чудотворний образ Матері Божої.
У нашому селі були братства «Серця Ісусового», «Соколи» під опікою священика Коваля. Це був справжній патріот Греко-Католицької церкви і України. Довго боровся разом з нами за свою церкву, яку знищили на сфабрикованому Львівському соборі 1946 року. За це сидів по тюрмах і працював на будовах. До нас у село приїжджав таємно і хрестив дітей, давав шлюби. Часто розповідав про Зарваницю як велику святиню Галичини. Він прищепив нам велику любов до Матері Божої, до церкви.
Моя родина дбала про церкву. Брати ремонтували її, різьбили іконостас, я вишивала рушники, син Мирон реставрував іконостас і старі церковні книжки. Багато разів їздила у Львів боронити церкву, яку хотіли закрити, говорили, що «пахне» націоналізмом. Нині вона є Автокефальною Православною церквою.
Недавно я знову побувала в Зарваниці і відчула тут щось своє, рідне. Почула українську пісню, побачила вишиті рушники. Тисячі людей сповідалися біля церкви, каплиць, на стаціях Хресної дороги. Зустрічала людей з сусідніх сіл. З мого села була тільки я. Зачарували мене тутешня природа, широка долина, посеред якої тече річка Стрипа, що свій початковий струмок несе через моє село.
Парасковія САГАЙДАК,
Зборівський район Тернопільської області.

МАТІР БОЖА – ПОКРОВИТЕЛЬКА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Це було під час святкування 500-річчя українського козацтва. Тернополяни освячували
землю, яку везли на Січ, щоб там висипати її на Козацьку могилу. До мене підійшов старенький дідусь, поцілував землю і приложив до неї образ Матері Божої. Він щиро молився і плакав. Невдовзі дідусь розповів, що приїхав з Канади і побував у Зарваниці, де окропив животворною водою ікони Матері Божої для себе і сина.
Хотів би поїхати на Січ, та на превеликий жаль треба повертатися в Канаду. Просив мене взяти образ Матері Божої і примостити в автобусі, щоб вона охороняла нас в дорозі.
Ця дорога реліквія пройшла козацькими шляхами. Була в Берестечку, Запоріжжі, Хортиці, на могилі Івана Сірка, Донецьку, Києві, Зборові, Збаражі, на урочистих мітингах і походах у м. Тернополі. Обносять образ Матері Божої навколо церкви Різдва Богородиці у селі В. Глибочку. Коли відзначалося свято козацької слави на могилі кошового отамана Івана Сірка у 1991 році, то ворожі сили не допускали козаків до могили, але Матір Божа в своєму образі була з нами і завдяки їй ми відслужили панахиду у селі Капулівці. Образ несли попереду козацької колони під звуки пісні «О спомогай нас, Діво Маріє». І ворог не відважився перешкодити 15-ти тисячній козацькій колоні, що прямувала до могили. Був цей образ і на першому Всеукраїнському вічі в Києві, де зачитували «Акт про незалежність України», біля стін Верховної Ради у хвилину підняття національного прапора України. Поклонялися образу і наші козацькі гетьмани. Вперше освятив образ Матері Божої наш патріот, священик і поет Прослав Лесів. Діяння відбулося після великої Служби Божої на Січі, біля могили кошового отамана Івана Сірка. Сотні козаків віддали шану Матері Божій, як покровительці козацтва і українського народу. Кожного року цю дорогу реліквію привозимо в Зарваницю і окропляємо її животворящою водою, вносимо в святий храм, де царює Матір Божа і її син Ісус Христос.
Мирон САГАЙДАК.

ЇХ БЛАГОСЛОВИЛА У СВІТ ЗАРВАНИЦЯ

ПЕТРО БІЛИНСЬКИЙ
Отець Білинський Петро народився 19 січня 1846 року в Чернихові, тепер Зборівського району в сім'ї священика. Після закінчення Тернопільської гімназії студіював теологію у Львові. Працював парохом у Бірках Великих, Залізцях, Киданові, Нестерівцях, Довжанці і Зарваниці. Збирав пісні, приказки, перекази та інший фольклор. Написав розвідки про рідне село «Старина», на історичні теми. Автор теологічних праць «Десять заповідей Божих в XIV проповідях», «Проповіді на неділі і свята в п'ятьох томах».

ОСИП ВІТОШИНСЬКИЙ

Вітошинський Осип Сильвестрович народився 15 квітня 1838 року в Косові Івано-Франківської області. Відомий український хоровий дири­гент вчився у Чернівецькій, Перемишльській і Самбірській гімназіях. Закінчив у 1864 році Львівську духовну семінарію. В 1862-1864 роках – диригент учнівського хору Львівської духовної семінарії. В 1864 році одержав посаду в Зарваниці. Тут організував перший сільський хор. У 1868 році О.Вітошинський був переведений до Денисова, тепер Козівського району, де організував хор та духовий оркестр. Хор виконував твори Д.Бортнянського, М.Лисенка, М.Вербицького, С.Воробкевича, І.Лаврівського, Л.Бетховена. У 1884 році відкрив при хорі народну школу хорових диригентів, яку закінчили понад 100 чоловік. Одночасно організував у Денисові духовий оркестр, хор хлопчиків і мішаний хор, з якими виступав у містах і селах Галичини. Помер 24 січня 1901 року у Денисові.

ВОЛОДИМИР ГАВРИЛЮК

Гаврилюк Володимир – поет і художник – народився в 1904 році у Зарваниці, де його батько отець Симеон був тоді парохом. На початку двадцятих років відвідував приватні курси рисунка і мистецьку школу О.Новаківського у Львові. З 1924 по 1930 рік вчився в Академії мистецтв у Кракові. Після її закінчення вчителював у гімназіях Рівного, брав участь у виставках учнів О.Новаківського у Львові і Дрогобичі. Під час німецької окупації керував промисловою школою у Глинянах неподалік Жовкви, що потім займалася килимарством. Після війни виїхав до Німеччини, США і останні роки жив у Монреалі (Канада).
Із середини 30-их років друкував свої вірші у львівських журналах «Назустріч», «Дзвін», «Батьківщина». Автор поетичних збірок «Сольо в тиші» (Львів, 1934), «День поезій» (США, 1967), «Тінь і мандрівник» (1969).

ГНАТ ГАЛЬКА

Галька Гнат Михайлович (псевдоніми і криптоніми Жегота Михайлов Навротник, И.М.Г., Ж.М.Н. та інші) народився 1 лютого 1824 року у Зарваниці. Майбутній фольклорист та етнограф закінчив 1850 року духовну семінарію у Львові. Був священиком і наглядачем народних шкіл у Тернополі й селах Тернопільщини. Помер 26 квітня 1903 року в Дубківцях, тепер село Раштівці Гусятинського району.
Видав фольклорно-етнографічні збірники: «Народні звичаї та обичаї над Збручем» (1860, ч. 1 «Весілля, гаївки», 1862, ч. 2 «Веснянки, вечорниці, колядки, щедрівки, купальські, обжинки, приказки»), окремі етнографічні праці «Народний празник Купала» (1861), «Приказки» (1874), «З народник казок», «Народні звичаї по галицькому березі ріки Збруч» (обидві 1893), «Народні притчі і римовки» (1894), «Названня місяців». Друкував статті на етнографічні та аграрні теми у львівських журналах «Наука» (1873-1886), «Ластівка» (1874-1875), «Неділя» (1881) та інших.

Бібліотека » Церква » Монастирі, ордени, братства » Зарваниця
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика