Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Церковна наука, повчання » Велика схизма 1054 року
Велика схизма 1054 року
Дата: Середа, 12.05.2010, 00:48 | Повідомлення # 1
У липні цього року минає рівно 950 літ,як у Царгороді Папські легати та Синод візантійських єпископів викляли одні одних,що стало початком церковного розколу,якого в історії називають Великою схизмою. Такі дати є доброю нагодою замислитися над причинами та наслідками цих подій.Отож і 950-літній ювілей Великої схизми спонукає нас спробувати зрозуміти ті внутрішні та зовнішні чинники,що спричинили розкол єдиної до того Вселенської Церкви на Східну й Західну,Католицьку та Православну. Хоч як не парадоксально,але заклав основу для майбутнього розколу Церкви той,хто дав свободу християнству й возвів його в ранг державної релігії,– імператор Костянтин Великий.У травні 330 року він переніс столицю імперії з Рима на береги Босфору,в малознане містечко Візантію,назвавши його Константинополем.До цього імператора спонукали не релігійні мотиви,а суто політичні міркування. Костянтин був творцем нової,спадкової монархії,що суперечила римським правничим принципам, згідно з якими республіканська ідея держави утримувалася і в часи цісарства (наприклад, безперервне існування сенату як в часи республіки,так і в період імперії).Новий імператор прагнув бути самодержцем у повному значенні того слова.А цього він міг добитися в новій столиці,а не в старому Римі. Перенісши столицю,Костянтин мимоволі перетворив Константинополь у місто-конкурент Рима не тільки в політичному,але й в церковному аспекті.Це відбилося насамперед на становищі й поведінці константинопольських єпископів,які до цього були тільки вікарними єпископами Митрополита Гераклеї Тракійської.Вони все наполегливіше намагаються виділитися з єпископської братії східної частини імперії,все більше починають претендувати на особливе місце в патріархальному устрої Вселенської Церкви. Діючи під боком імператорів,єпископи Константинополя мали в них розуміння й підтримку.За допомогою і сприяння імператорської влади,що прагнула підпорядкувати собі Церкву,їм удалося поступово відтіснити традиційні східні Патріархати,і зайняти друге після Риму місце в церковній ієрархії (до цього другим за важливістю і честю ще з апостольських часів вважався Александрійський Патріарх). У канонах І Вселенського (Нікейського,325 р.)Собору й словом не згадано про якісь особливі повноваження Константинопольського єпископа.В 4 –му каноні цього Собору зазначено особливу юрисдикцію єпископа Риму над Італією,Александрійського єпископа над Єгиптом,а також Антіохійського єпископа над Сирією й суміжними краями.У 6-му каноні показано особливе становище єпископа Єрусалимського;що ж стосується єпископа Візантії чи Константинополя,то про нього в канонах І Вселенського Собору нема жодного слова.Цей факт свідчить про те,що Константинопольський єпископ на час цього Собору вважався звичайним єпископом. Константинопольські єпископи перших років після Нікейського Собору – а це були св.Олександр (314 – 337 рр.)і Павло (337 –339 рр.)– ще дотримувалися традиції і вчення Собору та поводилися скромно, не претендуючи на якісь особливі вигоди й повноваження.Але коли константинопольську катедру зайняв єпископ Євсевій Нікомидійський (339 –341 рр.,не плутати з другим Євсевієм – істориком, єпископом Кесарійським,сучасником Євсевія Нікомидійського),ситуація різко змінилася.Завдяки спритній політиці Євсевія константинопольська катедра почала відігравати все помітнішу роль, відтісняючи традиційні – александрійську та антіохійську.Як пише один історик,“Євсевій посіяв зерна великого зла,зла фатального за своїми наслідками для наступних віків ”.Саме від Євсевія починається сумнозвісна “візантійська хвороба ”,яка привела Візантійську Церкву до розколу 1054 року,а згодом спричинила те,що її було поділено на низку державних церков.Два симптоми цієї хвороби видно дуже чітко:це,по-перше,схильність світської влади втручатися в релігійно-церковні справи й намагання підпорядкувати собі Церкву адміністративно,тобто явище,яке називають цезаропапізмом,і,по-друге,прагнення церковної автономії не тільки в обрядовій сфері,але й у питаннях догматичних та адміністративно-канонічних.Обидва ці явища зросли на грецькому (так званому ромейському)націоналізмі,на прагненні взяти гору над старим Римом. Не можна сказати,що на Сході не противилися сепаратистській політиці константинопольської катедри.Окремі єпископи,що її очолювали,продовжували розглядати Візантійську Церкву як частину Вселенської Церкви на чолі з намісником апостола Петра – Папою Римським.Наприклад, славнозвісний богослов Григорій Назіанзин,що займав константинопольську катедру в 380-381 рр., був палким прихильником церковної єдності,визнавав авторитет Риму.Під час ІІ Вселенського Собору (Константинопольського,381 р.),коли несподівано помер Антіохійський єпископ Мелетій, Григорій Назіанзин рішуче підтримав кандидатуру єпископа,що його запропонував Рим і схвалила Александрія.Тут він зіткнувся з одним із перших проявів “візантійської хвороби ”.Східні ієрархи,які хотіли бачити Антіохійським єпископом когось іншого,гордо заявили про свою “незалежність ”,ба навіть певну вищість над Заходом (Римом),бо,бачте,“Спаситель родився на Сході,а не на Заході ”. На що Григорій Назіанзин тонко зауважив:“На Сході ж Його й убили ”. Східні єпископи,які чисельно переважали на Соборі 381 р.,не підтримали св.Григорія Назіанзина.Він зрікся константинопольської катедри й головування на засіданнях Собору.Замість.нього обрали Нектарія.Той повів справу так,що в рішеннях цього Собору константинопольську катедру вже прирівняно за значенням до римської,александрійської та антіохійської,а “за честю ” вона “має стати другою вслід за єпископом Римським,тому що це місто [Константинополь ] є другий Рим ”. Це була суто візантійська теорія:церковне верховенство повинно переміщатися разом із переміщенням світської влади,тобто де імператор,там і первосвященик.Увесь східний розкол фокусується у цій тезі.Ним користуються спершу для того,щоби підім ’яти під себе всі Східні патріарші Церкви,а опісля скористаються і для того,щоби не визнавати верховенства Риму. Усю історію Візантійської Церкви – від Константинопольського Собору 381 р.до Собору Халкедонського 451 р.– можна назвати історією присвоєння константинопольськими єпископами прав своїх сусідів і своїх суперників.На ІV Вселенському Соборі,що відбувався у місті Халкедоні 451 року, було остаточно оформлено статус Константинопольського Патріархату.За наполяганням імператора та столичного єпископа й усупереч волі представників Риму,Халкедонський Собор абсолютною більшістю голосів затвердив 28-й канон,який визнавав широкі повноваження Константинопольського Патріарха як першого відтепер серед усіх східних Патріархів і другого після Риму.“Оскільки,– сказано в ньому,– отці ІІ Вселенського Собору 381 р.,що засідав у Константинополі,дарували першість престолові старого Риму,виходячи зі засади,що це місто було імператорською столицею,то з цієї самої причини сто п ’ятдесят єпископів дарували таку саму першість святому престолові нового Риму, справедливо міркуючи,що місто,де сидить на троні імператор та засідає сенат,і яке користується такими ж політичними перевагами,що й давній імператорський Рим,заслуговує і в духовному відношенні на такі ж переваги й має бути другим після Риму ”. Цей канон ґрунтувався на хибному трактуванні історичного факту,що нібито утвердження римського верховенства є наслідком не волі Христа,який дав св.Петрові найвищу владу в Церкві,й не волі Петра,що заклав свій престол у Римі,а результатом згоди,довільного рішення єпископів перших віків християнства.Це відверте спотворення фактів,підміна божественного (євангельського) начала земним,політичним,стало основним принципом візантинізму й цілком логічно привело до іншого хибного висновку:Константинополь замінив Рим – отож константинопольський єпископ повинен замінити собою римського єпископа в очолюванні Церкви.Звичайно,в каноні Халкедонського Собору цього не декларують відкрито,і формула,яку прийняли тоді,навіть каже,що Константинополь повинен мати ті самі переваги,що й Рим,але тільки після нього.Та з плином часу ця візантійська ідея стає все сильнішою,і вже наприкінці VII ст.на ІІІ Константинопольському (VI Вселенському,680 р.)Соборі буде відкрито заявлено,що “після ”означає лише послідовність у часі,за хронологією,і аж ніяк не визначає статус Константинополя як нижчий,ніж Риму. Після Халкедонського Собору суттєво змінилася адміністративно-правова мапа Вселенської Церкви. Слова Архієпископ,Екзарх,Митрополит,Патріарх і навіть Папа досі вживали ніби випадково.А відтепер встановлено точнішу термінологію.У християнському світі визнано п ’ять Патріархатів: Західний або Римський та Константинопольський,Александрійський,Антіохійський і Єрусалимський на Сході.Останній було створено за рішенням Халкедонського Собору 451 р.і виокремлено з Антіохійського Патріархату на вимогу Константинополя. “Візантійська хвороба ”поступово прогресувала,і її еволюцію якнайліпше можна простежити в історії виникнення нових слів і понять у церковній ідеології.Ми бачили,як одне словосполучення – “Новий Рим ”– допомогло Константинопольським єпископам піднятися на першу сходинку в їх сходженні до автономії і главенства на Сході.Відтак у лексиконі візантійських ідеологів-богословів з ’являється слово “апостольський ”,за допомогою якого вони намагалися зрівняти сан Константинопольського Патріарха з гідністю Римського Первосвященика.Для цього вони вигадали теорію,що Візантійську Церкву заснував апостол Андрій.Однак цю легенду не підтверджує ні Св.Письмо,ні передання,ні історичні дані.До речі,в ці претензії не вірили вже в давній Русі –Україні.У 60-х роках ХІІ ст.у Києві виникла своя легенда про те,як Андрій Первозванний побував на Русі.Вона дійшла до нас у “Повісті временних літ ”.Весь її зміст спрямований на те,щоби довести апостольське походження Київської Церкви,її самодостатність і незалежність від Константинополя.Про якийсь стосунок апостола Андрія до Константинополя у київській андріївській легенді немає жодного слова. Фотієва схизма середини ІХ віку проіснувала недовго.Фактично вона закінчилася тоді,коли він 886 року покинув патріарший престол.Відтоді й по 1054 рік Вселенська Церква повернула собі адміністративну та догматичну єдність.Так виглядало зовні.Однак внутрішньо напруження у взаєминах Константинополя й Риму не зникло й тоді,здебільшого з політичних причин.Інтереси Східної імперії все більше суперечили інтересам відновленої 800 року Західної імперії,що,як вже було сказано,перебувала під духовним впливом Риму.Боротьба за політичну владу над низкою спірних територій,зокрема,в Південній Італії,Ілірії,на Балканах,зливалася з боротьбою за церковне домінування над цими територіями,а це поступово приводило до ще більшого відчуження між Сходом і Заходом. Красномовним прикладом такого політично-церковного конфлікту між Константинополем і Римом є їхня суперечка за Болгарію.У 1018-1020 рр.візантійський імператор Василій ІІ Болгаровбивця розгромив Болгарію і своїм розпорядженням ліквідував Болгарський Патріархат із центром у Охриді, який в дусі кирилометодіївської традиції визнавав примат Риму у Вселенській Церкві.Ліквідація цього Патріархату була потрібна Візантії для того,щоби “звільнити ”з –під його опіки молоду Київську Церкву й пере підпорядкувати її собі.Адже,на думку багатьох авторитетних істориків,у 989-1020 рр.Київська.Митрополія перебувала в канонічному зв ’язку з Охридою,діставала звідти ієрархію і духовну літературу церковнослов ’янською (а не грецькою!)мовою. Константинополь негайно призначив у Охриду Архієпископа-грека,який цілком підпорядковувався Константинопольському Патріархові.Таким чином,події 1020 року навколо Охридського Патріархату стали прелюдією великого розколу 1054 року.Саме охридський Архієпископ Лев,який до цього був простим константинопольським священиком,зіграв сумну роль у розколі 1054 року.Рік перед тим він написав сумнозвісне послання до єпископів Заходу,в якому накинувся на Західну Церкву зі звинуваченнями в розмаїтих обрядових збоченнях.Охридський Архієпископ звинувачував Римську Церкву в юдаїзмі:вона,мовляв,користується опрісноками при здійсненні Тайни Пресвятої Євхаристії й вимагає дотримання посту в суботу тощо. Водночас у Константинополі студійський монах Никита Стифат розповсюдив іншу відозву до всієї Східної Церкви,в якій громив латинників не лише за їхнє “єретичне ”вчення про сходження Духа Святого “і від Сина ”,але ще більше за їхній звичай використовувати під час Св.Причастя опрісноки, дотримуватися посту в деякі суботи,і з приводу целібату священиків. За обома цими антиримськими виступами стояв,без сумніву,тодішній Константинопольський Патріарх Михайло Керуларій (1043 –1059).Він додав до цих звинувачень свої,і це дало йому підставу закрити всі латинські церкви в Константинополі та на підлеглій йому церковній території.У самому Константинополі відбувалося дике насильство над латинниками.Патріарх спостерігав мовчки,а патріарший секретар Никифор дійшов до того,що кидав на землю і топтав ногами Святі Дари, оскільки їх було “виготовлено ”з опрісноків. Реакція Риму не забарилася.Тодішній Папа Лев ІХ негайно висилає до Константинополя делегацію в складі трьох легатів – кардинала Гумберта,Архієпископа Петра та секретаря Римської Церкви Фредеріка,майбутнього Папу Стефана Х.Ці легати привезли до Константинополя листи від Папи Лева ІХ до імператора й Патріарха. Патріарх Керуларій відкинув усі пропозиції Папи залишитися в єдності з Апостольським Престолом.16 липня 1054 року папські легати,увійшовши в храм св.Софії,заявили про скинення з престолу Керуларія і оприлюднили послання Папи про відлучення його від Церкви.Патріарх одразу скликав Синод своїх єпископів,які оголосили анафему Римському Папі.Велику схизму Христової Церкви була довершено! Виникає питання:чому довершити розкол Церкви зумів тільки Керуларій?Спробуємо відповісти на нього.По-перше,Патріарх Михайло Керуларій,менш освічений,але практичніший від Фотія,облишив богословські суперечки,які мало цікавили простих людей,а висунув на перший план дисциплінарні та обрядові відмінності й розходження,найдоступніші народному розумінню.Він зумів вплинути на примітивні уявлення юрби,змалювавши обряди й звичаї Західної Церкви найнепривабливішими кольорами. По-друге,Патріарх Керуларій зумів привернути до себе східне монашество.У часи Фотія східне чернецтво було ще цілком на боці Риму.Трохи раніше більшість візантійських монахів,як акаміти в V ст.і студити в часи іконоборства,завжди були ревними захисниками віри і зверталися до Риму по допомогу проти Патріархів-єретиків.Монахи єдиним фронтом виступили проти розкольницьких дій Фотія,ставши на захист вірного Римові Патріарха Ігнатія.Тим часом Керуларій,показуючи дисциплінарно-обрядові відмінності,які віками формувалися на Заході й Сході в цілком різних соціальних і етнічних умовах,в тому числі в чернечому житті,зумів налаштувати візантійське монашество,що сповідувало переважно аскетично-споглядальні принципи,проти монастирських принципів Заходу,яким була притаманна молитовно-практична діяльність.Адже найсвятішим для монаха завжди був дисциплінарно-обрядовий момент.Потрактувавши західні церковно-обрядові та монаші практики як відхід від “істинно православної ” традиції,численне східне монашество враз стало фанатичним противником Риму й запеклим глашатаєм розколу.Еволюція його ненависті до всього західного,латинського мала цілком логічне,закономірне завершення:візантійське чернецтво своєю неустанною проповіддю гасла “ліпше турецький тюрбан,ніж папська тіара ”морально обеззброїло візантійське суспільство перед сарацинською навалою і,образно кажучи,відкрило туркам браму Константинополя 29 травня 1453 року. Отже,як бачимо,церковний розкол 1054 року назрівав поступово й був спричинений зовнішніми та внутрішніми чинниками.Інакше кажучи,розрив між християнським Сходом і християнським Заходом зумовлювався різницею у їхніх політичних інтересах та відмінністю їхніх обрядово-літургійних практик, що визрівали віками.Відповідно велика схизма 1054 року мала політичні та церковно-канонічні наслідки.Одним із найважливіших і найфатальніших політичних наслідків була візантійська катастрофа 1453 року.Практично всі історики – як католицькі,так і православні – одностайні в тому, що церковний розкол за Керуларія спричинив кінець Візантійської імперії.Пізніші містики на Заході та Сході пояснювали,що занепад такої блискучої імперії був карою Божою за церковну схизму Візантійської Церкви.Не менш фатальні наслідки мала велика схизма й для подальшої долі Вселенської Церкви.Розкол,що триває і сьогодні,розірвав адміністративну та євхаристійну єдність між християнами Сходу й Заходу.
Бібліотека » Церква » Церковна наука, повчання » Велика схизма 1054 року
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика