Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 3«123
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Митрополит Андрей Шептицький (Дванадцять листів до матері)
Митрополит Андрей Шептицький
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:51 | Повідомлення # 11
ОДИНАДЦЯТИЙ ЛИСТ
«НЕ ХОЧЕМО ЧУЖОЇ КУЛЬТУРИ, ХОЧЕМО ЖИТИ СВОЄЮ!»
Моя Найдорожча Мамо!
Ти пам'ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.
І вчора я почував те, воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою, культурою тисячоліття від XI ст. починаючи, культурою, відмінною від усіх культур слов'янського Сходу Європи, дарма, що вона створилася під впливом Візантії, але ще з дохристиянських часів заховала свою поетичну душу.
Між іншим, Моя Кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне й моральне нищення чужих, вірою і мовою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, нарід без керма і вітрил, міг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну. А саме ось перед нами ці документи мистецтва українського духа, вирятувані іноді з рук торгівців чи від вогню, яких наші люди, вслід за звичаєм і пошаною до святих речей, звикли нищити зужиті святі предмети, щоб не валялися, збережені від морозу або дощу на горищах дзвіниць чи церков. Це все, що збережене. Мамо, це спадщина епох минулого України, чарівних виявів нашої культури й мистецтва, що закінчилися у XVII ст., щоб перейти у нові форми.
Як тяжко, Мамо, що Ти, малярка і така поетична душа, фізично не могла бути цього дня при мені, бо що Ти була духовно, то я це почував. Ти була при мені й наш Тато, який тепер є при Тобі й який завжди захоплювався документами старої культури України, теж духовно був при мені. Я чув, що Ви є при мені, я почував, що Ти, Мамо, як завжди, коли Тобі подобалося моє слово, потакуючи хитнула головою при деяких моїх твердженнях і теж здавалося мені, що Тато є гордий з моїх тверджень про вартість українських ікон.
Але одночасно я зразу ж примітив незадоволення різного роду «генераліссімусів», які прибули як представники австрійського намісника, чи теж кількох поляків з нашої сфери. Із їхніх облич можна було виразно відчитати не лише нехіть і недовір'я до цього «руского цуду», що ним були розложені на стінах і габльотках ікони, але теж і своєрідну погорду, зокрема, коли я згадав, що на відміну від інтелігенції в українському селянському народі, по селах зберігся здоровіший артистичний смак, як естетика.
І хоч численні представники нашого мистецько-літературного світу, організацій, товариств, а зокрема духовенства, які прибули, навіть з далеких провінцій із прелатом Кохатулькою у проводі, щиро оплескували мій виклад, то не всім подобались мої тези як щодо нав'язання до староукраїнської традиції в нашому церковному мистецтві, так і щодо ролі Церкви в нашому народі.
Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї і рідної культури. А коли ті традиції в багатьох напрямках уже перервані, не можна ніяк іти вперед без розв'язки питання, на яке дає відповідь лише передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіплювати в наш нарід цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу, що й ми, і передали душу цього ж народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток цієї душі. Це була б помилка, яка некорисно вплинула б на тривкість діла.
А вслід за тим, Моя Найдорожча Мамо, я повторив це, про що ми, будучи разом в Римі і оглядаючи ці чарівні мистецькі, пам'ятки, спільно обговорювали: Русь-Україна, вихована на традиціях Візантії, оживотворила цей візантійський світ, який зазначився впродовж 1000 близько років могутнім і глибоким впливом на історію європейської цивілізації своєю церковною Унією з Римом. Відірвання від Риму стало для візантійської культури причиною мертвоти, знесилля і слабості, а вкінці турецької неволі. Відрізана від пня галузка, відірвана від центру церковної єдності, від Риму, Східна Церква втратила те, що є найбільшою силою, життям кожної моральної інституції і праці – духа загального, вселюдського, католицького. Вона стала неприступною для загальнолюдських кличів і могутніх, культурних течій, які з Риму розійшлися на весь західний світ. Замкнена в собі, завмерла, стала легкою добиччю ісламу, упадком Царгородської Церкви розпалася й ціла Східна Церква, а разом з нею завмерли і ціла культура цієї Церкви і тих народів, які входили в її склад, і будуччина цих народів була в повороті до церковної єдності й до зв'язку із Заходом. Ми перші звернулися до цієї єдності й в цій єдності найшли не лише двигнення нашої Церкви, моралі нашого народу, але теж і цей живий зв'язок із всесвітньою культурою, це зближення Сходу і Заходу, місцем якого стала Україна, цей зв'язок двох культур, довершений у живому організмі українського народу, дало східним елементам нове життя, нову енергію і запоруку нового світлого розвитку, а західним елементам, дає терен нових тріумфів, широкого й могутнього впливу. Чи в злуці двох культур, опертій на єдності віри, не найдемо розв'язки проблеми, яка стоїть перед нами, проблеми будучої нашої національної культури?
Інтелігенція наша живе культурою чисто західною, але через те і не нашою питомою, нам притаманною, не тією самою, якою живе наш нарід, бо коли є в нашім народі щось із предвічної питомої своєї культури, коли не в усіх напрямках завмерло ще те, що є культурним життям наших народних мас, що колись було таким могутнім і що в народі щезає і завмирає під впливом чужих і сильніших культур – то все це має ще характер східний і візантійський. Будучність наша не є в перетворенні того, що є, а в дальшій будові на тих основах, що були колись покладені тривко й розумно. Ці фундаменти, ця структура, може, і довго була залишена, дальша будова була занедбана, бо ми багато-пребагато втратили з нашого колишнього культурного дорібку. Але фундаменти є здорові й міцні і не маємо причин класти нових, у дальшому культурному розвитку маємо на чому опертися і в нашій праці можемо напевно числити на великі успіхи. І закінчуючи свій виклад, Мамо, я сказав, що, передаючи народові ці скарби нашого минулого, ми не хочемо бути сторожами гробів; ми хочемо бути, радше, свідками відродження, бо поступ національної культури тільки тоді є тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімучих у народі культурних сил.
Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам'ять» до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальності перед Богом за душі, відкуплені кров'ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся свого обов'язку, даного мені Богом і «до кінця днів моїх», кажучи словами псалмопівця, буду здійснювати заповіт св. Павла – бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, мене проклинатимуть другі, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть «політиком на митрополичому престолі» чи «шовіністом у рясі», мені закидатимуть, що я мішаю «сакракум профаніс», бо світ чомусь уявив собі, що св. Євангелія є і повинна бути тільки духовим кормом, а матеріальний світ до св. Євангелії не належить, під час коли сам Спаситель навчив нас молитися про «щоденний хліб». І тому для мене, місіонера, нема й не буде ні однієї ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом. Нема, бо й не буде під сонцем науки, котра була б відповіднішою дорогою до ладу і сили економічної, як св. Євангелія Ісуса Христа, бо нема і не і буде науки, котра б у рівній мірі, як Євангелія, заховувала рівновагу прав і обов'язків у відношенні до себе, означала межу самолюбства й любові ближнього чи розв'язувала так легко труднощі суспільного життя і свобідної волі, даної Богом кожному з нас особисто й кожному народові загально.
Грядуть часи переслідувань, Мамо, часи мучеництва. Ти тепер, Мамо, у стіп Христа молися, Мамо, за мене й за мій Богом мені повірений народ, молися, щоб Господь дарував мені мучеництво й щоб цією людиною, яка уміла б зі зрілого зробити менше зло, з не дуже доброго – добре, а з доброго – найкраще І Богові наймиліше – був.
Твій син о. Андрей
У день св. Апостола Матія
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:52 | Повідомлення # 12
ДВАНАДЦЯТИЙ ЛИСТ
ЗАПОРУКА БОГОРОДИЦІ
Моя Дорога Мамо!
Хочу попрощатися з Тобою, бо вже більше до Тебе не буду писати. Господь прийняв мої молитви й дав мені ласку мученичества. Мене вивозять у глибину Росії. Сьогодні, коли я дякував Йому за цю ласку у моїй палатній молитовниці, прощаючись із собором св. Юра і з моєю єпархією, я одержав ще одну ласку від Пречистої Діви Марії: Вона обіцяла мені, Мамо, що як наспіє час і Бог покличе мене на свій суд, Ти заведеш мене до Христа. Від дня Твоєї смерті, Мамо, я щоденно гаряче молився до Пречистої, щоб Тобі, Моя Найдорожча Мамо, дозволив Христос завести мене до Нього. Бо Ти Христова, Мамо!
Я не мав сміливості молитися про це до Ісуса Христа й тому молився до Його Матері, бо я знаю, що Материнське Серце Богородиці не відмовляє нікому, хто тільки звернеться до нього з проханням. І сьогодні під час молитви Пречиста дала мені знак, що в останньому дні побуту мого на землі Ти по мене прийдеш...
Я написав листа до св. Отця, щоб мене поблагословив на жертву і з безмірною радістю в серці й з покірною подякою» Господові я ступаю за Христом на Голготу, щоб спасти мій нарід, бо на Україні мусить повторитися кривава жертва Голготи. Правда, кривава жертва Голготи повторяється щоденно на жертвенниках при Божественній Літургії, але історично й суспільно жертва Голготи повторяється через жертву людей.
Дякую Тобі, Христе, що Ти сказав до мене: «Ходи за мною» – і я іду. А Ти, Моя Мамо, враз із нашим Татком, моліться, щоб я не впав у зневіру і доніс до кінця днів моїх мій хрест.
Я іду, Христе! Іду!
У день Апостола Петра
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:52 | Повідомлення # 13
ТИ ПРИЙШЛА ПО МЕНЕ, МАМО!..
(Розповідь свідка о. Йосифа Кладочного)
Це було в 1944 р. При важко хворому Отцеві Митрополитові перебували о. Климентій, його брат, о. Котів і інші, брат Атанас і я.
Щоденно я служив Божественну Літургію, що її слухав о. Митрополит, а відтак присовувано його візок до вівтаря і я помагав йому служити Божественну Літургію. В жовтні вже не міг служити Служби Божої, приймав лише св. Причастя, яке я йому подавав. Цілий час був притомний.
День перед смертю я сидів на низенькому тапчані при о. Митрополитові, священики і брат були в кімнаті побіч. Була там теж Настя Волошин – стигматичка, яка жила у черниць. Отець Митрополит ніколи не дозволяв, щоб черниці входили до його кімнати. Двері були відкриті.
Нагло Настя спитала:
– Що це за пані, яка сидить при о. Митрополитові?
– Ніякої пані там нема!
– Та ж сидить при ньому на кріслі!
Настя почала описувати, як виглядає ця пані. Тоді о. Климент приніс фотографію і, слухаючи, дивився на фотографію. Опис згоджувався. Це була мати о. Митрополита. Одначе ніхто, крім Насті, її не бачив.
Між тим я почув, що о. Митрополит бере мене за руку і сильно її держить у своїх долонях. «Чи це не смерть?» – подумав я і другою рукою натиснув на електричний дзвінок. О.Климент, священики й брати ввійшли з другої кімнати.
Отець Митрополит сказав кілька слів по-французькому (Це відповідає видінню Насті: Митрополит дуже часто розмовляв з матір'ю по-французькому), потім почав поволі, врочисто говорити по-українському:
– Я від вас відходжу, але ви не тратьте надії, майте надію. – Говорив, що надходять страшні часи для Церкви, предсказував, що Церква буде розбита, знищена, але пізніше прийде відродження, прекрасний розцвіт. – Вже не почуєте голосу мого, аж на Страшному Суді, – закінчив. І замовк. Це були його останні слова. Не промовив вже до чергового дня, а коло 2-ї години пополудні закінчив життя. Це було 1-го листопада. Лежав спершу в палаті, відтак тлінні останки перенесено до собору. На голові мав легку мітру, пронизану золотом, яку дістав був від родини. Юрби людей приходили до домовини. Закидано домовину квітами, а перш усього карточками з різними проханнями. Безчисленні товпи народу взяли участь у похороні. Один з учасників, який мав тугу ногу, торкнувся домовини й в цій же хвилині нога одужала. Черниця, яка мала рану на руці, одужала за поміччю реліквії по о. Митрополитові.

ПРИМІТКИ

Перший лист. ЗОВ ПРЕДКІВ
Про любов графа Івана Шептицького до своїх предків-єпископів находимо (дещо глузливу і саркастичну) згадку у спогадах Казимира Хлендовського (1843–1920), видатного польського мистецтвознавця, письменника й політика, міністра для Галичини в рр. 1899–1900:
«В літі 1879 я два рази був у Прилбичах, у родині Шептицьких, щоб познайомитися із старою панею Фредровою, матір'ю Шептицької і скористати з її оповідань до біографічного нарису про Олекс. Фредра, що я його задумав написати. Дочка її (Софія) тоді около 40-літня, теж дуже розумна жінка, посвятилася цілковито вихованню синів, що їх мала 5 чи б, гарних, живих хлопців. Один з них пізніше став грек.-кат. єпископом у Станіславові. Найменше приємним з цілого дому був сам Шептицький, гарний високий мужчина, кажуть, добрий господар, який дороблявся майна, що рідко в нас траплялося, але голосний, як порожня бочка. Говорив так голосно, що, мабуть, усіх мишей з дому виполошив, а так завжди рішуче і з такою самовпевненістю, як би усі розуми поїв. При тому дуже був гордий за своїх єпископів в роді (Шептицьких)... пообвішував свою кімнату самими генеалогічними деревами так, що мені здавалося, що я є в стайні перегонових коней... (Chlendowskі К. Раmiętniki. Т. 1 Kraków (Galicja): Wydawnictwo Literackie, 1957. S. 378).
Ама – так назвав себе дитиною малий Роман Шептицький, згодом Митр. Андрей.
«Село Прилбичі, Яворівщина, Галичина. Україна, було приватною власністю перемиського єпископа Атанаса (Шептицького – 1762–1779). Тут побудував він церкву-молитовницю. Церква носить титло Собору Пречистої Богородиці, яка своїм омофором покриває українських бояр, одягнених у старинний боярський стрій, з литими поясами, як теж і боярині з корнетами. Прилбицька церква, як подає о. Ю. Никорович у Шематизмі з 1879 р., стоїть на цвинтарі, на якому хоронено померлих українських бояр. Там похоронено у мурованому гробі графа Петра Шептицького, діда Слуги Божого Митрополита Андрея і батька Слуги Божого графа Івана (1912 р.). Та ніхто вже сьогодні не найде цих гробів і після замордовання большевиками брата Слуги Божого, останнього власника Прилбич, графа Лева Шептицького враз із його дружиною, тіла предків Слуги Божого викинено з гробів, а цвинтар українських бояр заорано» (З нотатника Шпаргаляра //Америка. 1959. Ч. 116).
Догмою Спільноти Святих Митр. Андрей, ще як молодий юнак Роман, захоплювався і ця віра в цю догму, скріплена українським народним християнством, є провідним мотивом як листів, так і життя Слуги Божого, про що свідчить і спогад матері Митр.Андрея. (Під час побуту в Криниці, 1884 р. тобто коли Романові було 19 років): «Ми обоє, гуляючи, – пише графиня Софія, – з Романом, залишилися самі, опинилися на якомусь горбі, звідкіля майоріла долина Попраду..., а зблизька виринало темне провалля. Воно то виступало в сонячному світлі перед нами, то знову закрутом віддалювалося від нас і губилося в гірських сутінках; недалечко розстелювалося мале кладовище з кривими сірими хрестиками. Я сіла на шкарпі і дивилася на чудовий Божий світ, а Роман, перейшовши з відкритою головою попри могилки, станув передо мною і зачав говорити: «Чи Ви, Мамо, заглиблювалися коли у догму Спільноти Святих? Це ж прекрасна догма!... Коли думаємо про неї, не відчуваємо осамітнення. Чи Ви, Мамочко, охоплюєте думкою, яке значення має молитва, що її складаємо на оцих могилках?» Очевидно, я не в силі сьогодні повторити повністю всего, що він говорив годі, його гарячі слова пливли, вони були натхненні, це була ціла проповідь, поема про небесну любов, яку він відкривав передо мною, в'яжучи в одне мереживо молитви ці душі, яких тіла спочили вічним сном перед нами в оцих запалих гробах, з цілим багатством скарбів Церкви, зі славою Неба, тайною Спасіння і цілими рядами Господніх Святих.
Той їхній молодий брат, що горів цею самою любов'ю, якою вони здобули собі небо, а сполучені з землею, ця картина була зв'язана враз із довкіллям, на якому зарисовувалася його висока постать, цього не можна забути... Коли вертаюся в своїх спогадах до тої прогульки, до цієї долини й цвинтарця, завжди відкривається передо мною десь далеко й високо небесне світло й та чудова догма Спільноти Святих». (Молодість і покликання. С. 62).

Другий лист. «У КИЄВІ НАД ДНІПРОМ»
Згадку про знайомство з проф. Антоновичем находимо у спогадах Софії Шептицької (Молодість і покликання. С. 99. Лист до матері з 5 – 9 листопада 1887): «Між іншим, я познайомився з проф. Антоновичем, дуже вченим істориком і дуже цікавою людиною»...
«Так прийшли до поїздки Романа до Києва, де він... зустрів проф. В. Антоновича, який дуже ввічливо прийняв його, показуючи йому місто й даруючи йому вкінці свою книжку «Историческія пе-сни малоруського народа съ объясненіями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (Т. 2. Вип. 1. К., 1875), враз із дедикацією».
Кравченюк О. Велетень зо Святоюрської Гори, Йорктон, Саск.т Канада, 1963. С. 6.
Погляди проф. Вол. Антоновича (1839–1908) на духовність нації висловлені в одній із його численних праць: Коротка історія Козаччини. 2-ге вид. Галицька накладня. Коломия (без року). Загальна Бібліотека. Ч. 100–103, С. 228 – 232. «Що таке національність».

Петров Микола (1840-1921) – видатний історик, літературознавець і етнограф, родом із Костромської губернії в Московщині.

Катерина Сієнська (із Сієни в Італії) 1347 -1461 – одна з найвидатніших жіночих постатей Святих Вселенської Церкви, реформаторка жіночого Чину СС Домініканок в Італії й Німеччині, стигматичка й містичка, брала участь в суспільно-політичному житті Італії в XIV - XV ст. Посередничка між розсвареними містами Італії, намовила папу Григора XI покинути Авініон і здержала папу Урбана VI перенести осідок папів до Авініону; св. Катерина – Патронка Італії.

Що стосується місії на Сході, це слова папи Урбана VIII (1623–1644) «через вас, мої русини (українці), надіюся навернути Схід» і папи Лева XIII (1878 – 1903), сказані на авдієнції Софії Шептицької з синами, 24 березня 1888 р. про українських Василіан: «Василіани мають перед собою велике майбутнє в Церкві! А їх місія велика й гарна! Ми не здаємо собі ще тепер справи, яка буде їхня місія на Сході! Велика й гарна!» (Молодість і покликання. С. 116).

Третій лист. «У МИТРОПОЛИТА ЙОСИФА»
Митрополит Йосиф (Сембратович) поклав великі заслуги під час свого володіння на галицькому митрополичому престолі 1870 – 1882 рр., бо за його старанням т. зв. Відродженецький, тобто протиалкогольний рух по селах поширився до того ступня, що корчми, які були власністю польської шляхти (в аренді жидів), почали ліквідовуватися. Користаючи знову ж із щораз то більшого з уваги на царські рублі, москвофільського руху в Галичині, польська шляхта, власністю якої були поголовно галицькі українські села, почала завзяту боротьбу проти митр. Йосифа, вислідом якої було домагання цісаря Франца Йосифа І резиґнації митр, Йосифа. Апостольська столиця пішла назустріч цісареві й у висліді невинний і Христовій правді відданий святець переїхав до Риму, де й помер 1900 р. на 79-му році життя. Похоронений спершу на цвинтарі Кампо Верано. В листопаді 1973 р. після торжественної Служби Божої перенесено його тлінні останки до українського Собору св. Софії з Римі. Натяк у листі Митр. Андрея про «кривду» – це про доноси польської шляхти до цісаря, між якою то шляхтою були племінники і кузени графів Шептицьких.

Згідно з листом Романа до матері – «я склав тут декілька візит: у монсінйора Сембратовича, Сеп'яччі, в кард. Ціліяра», – це був рік 1888 (Молодість і покликання. С. 104).

Докладнішу згадку про кард. Масая (1809 – 1884), який «35 років присвятив наверненню східних народів і там досліджував їхні релігії, звичаї, традиції», подано у спогадах «Молодість і покликання» (С. 83).

Про Кардинала В. Чацького див. четвертий лист.

Четвертий лист. «ОСТАННЯ РОЗМОВА З БАТЬКОМ»
Ще й досьогодні вперто дехто із польських публіцистів заявляє, начебто Митрополит Андрей і архимандрит Климентій Шептицький зробили «вилім у польському роді Шептицьких», під час коли самі польські енциклопедії, як напр., одна із найстарших енциклопедій – Енциклопедія Ольгебранда (Т. 14. Варшава, 1903. С. 253. Гасло Шептицькі) подає: «Шептицькі, шляхетська родина, яка походить від руських бояр, писалась Шептиць, Вошанців і Угерців, дібр, що їх надав цій родині в XIII ст. галицький князь Лев. Уже в часах незалежної Руси Шептицькі мали високі гідності, а після прилучення до Речипосполитої, наполегливо тримаючися Східної Церкви й стоячи в опозиції до нового порядку обставин, щойно в пізніших часах увійшли до Сенату».
Незалежно від низки владик Шептицьких і їх заслуг для нашої Церкви, теж і в історії української культури Шептицькі мають свою сторінку. «Дуже заслужився для нашої культури перемиський мученик Олександер Шептицький, який в 1618 р. заснував в Угерцях монастир Василіан, а в 1620 р. заложив при ньому друкарню, де друковано наші церковні книги ще на зорях друкарської штуки. До цієї друкарні спровадив друкаря Лютковича», якому завдячуємо появу кількох цінних книг.
Другу друкарню заснував у Уневі 1668 р. Варлаам, у світі Василь Шептицький, архимандрит унівецький, а відтак у 1710 – 1715 рр. єпископ львівський і кам'янецький. Він з гордістю писав про свій рід до великого коронного гетьмана, Адама Сєнявського: «А й це, Вашій Милості, належить знати, що ми, шляхта, не від учора, ані з чиєї ласки, ані набілітації, ані зв'язків подружих ми виросли – але з давніх предків, із заслуг війни й мира, так старі, як стара Русь і віра Христова на ній...» Цінну унівську друкарню Варлаама Шептицького внаслідок процесу з Львівською Ставропігією подано відтак василіанському монастиреві в Почаєві, де вона й пропала для нас. Подібно як Олександер, був Варлаам ученим богословом і написав чимало релігійних творів».

І. Б. Великий чернець і народолюбець, у п'яті роковини смерті Митр. Андрея. Прудентополіс, Бразилія: Друкарня В-ва оо. Василіан. С. 9.

Знову ж у своїм листі до батька молодий Роман після видужання зі шкарлятини, будучи на лікуванні в Криниці, щоб відкинути підозріння батька, мовляв, єзуїти намовляють його вступити до зреформованих в цьому часі Василіан, пише дослівно: «Про руську справу я з ніким ніколи не говорив, лише з Вами (про сальонові розмови не згадую тут), і тільки Ви, Тату, впливали на мене своїми оповіданнями про діла наших попередників (Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Вінніпег; Торонто, 1965. С. 60).

А з другого боку, як читаємо дальше у спогадах С. Шептнцької, батькові, графові Іванові «тяжко, дуже тяжко приходилося віддавати (сина) до того Чина, який щойно поставав, у непевних умовинах життя, а завдання цього Чина – по-людськи розважаючи справу – мусіло розбиватися об лаву ворогів, об силу схизми, не хіть русинів, завжди насторожену підозрілість поляків (с. 60). Натяки на відчуження Романа від польсько-латинської Церкви часто повторюються у спогадах Софії Шептицької, як напр. («Молодість і покликання») «...пам'ятаю вибух сліз і жалю, яким я привітала о. Яцковського (Ісусовця, реформатора Чину оо. Василіан)... Ох, отче, отче! І так ми з ним (тобто зі сином Романом) були досі одне а тепер скінчилося!
– Дитинство! – сказав майже з гнівом (о. Яцковський). – Одним ви були й будете далі в Бозі – не в обряді!
А коли я заломлювала руки й сказала: «Отче, між ними він охлопіє!» – отець відповів: «Ніколи! Може стати лише мучеником, а чого ж кращого я міг би бажати і йому і вам!» (с. 35).
«Від найдавніших часів я чула, як про руське духовенство говорено з погордою, на що воно заслуговувало своїми хибами і бездонною темнотою, захланністю і обичаями. Обряду я не знала зовсім, а бачила тільки його представників у найнижчому відразливому суспільному шарі, що в тій верстві викликували згіршення, знеохочували і відштовхували простацтвом, а те, що не було темне й дике, від кільканадцяти літ виступало як ворог латинської Церкви і польської національності».
«Тож нічого дивного, що сьогодні все-все, чого я навіть не усвідомлювала собі, що пам'ятаю – якісь промови в соймі, якісь політичні дискусії, змішані з брудними, обурливими анекдотами про руських священиків, всі згірдливі вислови й жарти, які будь-коли я чула, все те сичало довкола мене, як гадюки, та підносило голови... хотіло видерти дитину й втопити в безодні свого бруду».
«Зав'язок зреформованих Василіан був для мене до тієї пори лише паперовим декретом Святішого Отця і початком праці о. Яцковського».
«Страхіття грядучої схизми, мільйони людей, що потопали в темноті, загрожена Унія, навернення Сходу, віднова Східної Церкви – все це просто не мало для мене ніякого значення, що ж воно мене могло обхопити? Я одне розуміла, одне я бачила перед собою – якийсь величезний, невловимий хрест простягав наді мною свої рамена, а в тому хресті Ромтух, мій Ромтух, мій Ама, що покидає обряд, в якому я виховала його, покидає все, що об'єднувало нас, покидає латинський костел, після Бога над усе мені дорогий...».
Очевидно, інакше виглядало б, коли б молодий Роман захотів був вступити до якого-будь латинського обряду Чернечого Чину. Про це маємо дуже легенький натяк у листі польського кардинала В. Чацького (1835–1888), який – як читаємо у спогадах Софії Шептицької («Молодість і покликання», с. 82) – у своїх розмовах з Романом «намовляв помалу й, як можна сподіватися, дуже обережно, та все-таки настільки виразно, щоб Роман міг зрозуміти провідну ідею справи, чи якийсь інший польський чин не заспокоював би краще потреб його душі, – хоч сама постанова Романа вступити до монастиря «радістю сповила моє священиче і польське серце».

П'ятий лист. САРА, ДОЧКА ХАЇ
Про відношення Митр. Андрея до жидів свідчать найкраще зізнання таких промінентних жидів, як рабіна Кагане під час теперішнього беатифікаційного процесу в Римі. Що ж до уздоровлення Сари дочки Хаї, хоч про це тайком говорилося у Львові в 1910-х роках ближче нічого не відомо. Не є виключено, то ця подія сталася десь коло 1902 р., бо саме з цього часу маємо характеристичний спогад п. Крупки, який то спогад повністю передруковуємо (З нотатника Шпаргаляра // Америка. Ч. 194. 1959):
«Хочу згадати про подію, яку мало хто знає і ніхто ніколи про це не згадував.
Около 20 травня 1902 р. приїхав був Митрополит Андрей на візитацію до Рогатина залізницею. А від залізниці каретою на ранок, до церкви Різдва Пресв. Богородиці. Перед самим ринком на Митрополита чекала делегація жидів з торою. Митрополит висів з карети й спинився. А коли делегація підійшла ближче, він підніс руку, приложив пальці до уст, а потім торкнувся ними тори. Жиди зробили шпалер і Митрополит увійшов до церкви.
На другий день була неділя. По Службі Божій Митрополитові винесли на цвинтар фотель і по проповіді він розмовляв з людьми. Церква в Рогатині обведена муром ок. 2 метри висоти. Люди йшли до церкви брамою і не хотіли пускати жидів, які стовпилися під муром. Під час Богослуження жиди сиділи під муром, але як нарід оточив Митрополита, жиди вилізли на мур, зіскочили з нього між людей, витіснили тих людей, що були коло Митрополита, так що Митрополит небавом знайшовся між самими жидами. Митрополит витягнув з кишені ряси табакерку, зажив табаки й подивився на жидів, а вони якось так ласкаво глядять на нього. Він усміхнувся, зачинив табакерку й подав її найближчому жидові. Цей подав другому, той ще іншому, табакерка йшла по жидах і за яких п'ять хвилин табакерка вернулася до Митрополита, але вже порожня. Митрополит поглянув на жидів, глипнув на порожню табакерку й вдоволено посміхнувся.
Вечором Митрополит виїхав, а на двірець відпровадили його жиди з цілого повіту.
Чергового року, 1903, об'їздив свою архиєпархію польський кардинал Пузина. Теж і до нього вийшли жиди з торою, але він навіть на них не глянув. Тоді казали жиди: «Яка то добра людина цей ваш Митрополит. Він наше приказання цілував, він нам табаки не жалував».
Подію з табакеркою я бачив. Я роджений 1887 р. і в 1902 р. мені було 15 років, то уже розумів і запам'ятав».

Сусленський Яків. Андрей Шептицький – невизнаний Праведник Світу//Свобода. 1981. 8 квітня.

«Шановна Редакціє! Я глибоко переконаний у тому, що у відношенні до покійного Митрополита Андрея Шептицького жидівський народ виявляє невдячність При всіх його видатних заслугах перед жидівським народом у роки другої світової війни він досі не визнаний Праведником світу» – пише Яків Сусленський у своєму зверненні 3 березня цього року, яке він передав до «Свободи» разом з статтею, переклад якої з російської на українську мову друкуємо нижче (Ред.).
Першого листопада 1944 року у Львові спочив навіки Митрополит граф Андрей Шептицький, Глава Української Католицької (Уніатської) Церкви. В безкраїй жалобній процесії, що йшла за труною, були і жиди, яких він врятував. Західна Україна оплакувала свого спасителя, рятівника, мужню, шляхетну Святу Людину. Я бажаю розповісти про те, що мені відоме про відношення Андрея Шептицького до жидів – відношення, яке дає йому право на вдячне признання його Праведником світу.
Дев'ятнадцять років відкладається з політичних мотивів ухвалення постанови за клопотанням рабина доктора Давида Кагане про надання Андрею Шептицькому звання Праведника світу. Мені з'ясували це так: якщо б А. Шептицький був пересічним українцем, йому давним-давно віддали б найвищі почесті; його високий сан стоїть на перешкоді, бо може витворитися таке враження, начебто всі українці-католики рятували жидів.
Членів Комісії бентежить і передбачувана реакція багатьох ізраїльтян, крайньо вороже настроєних у відношенні до українців, і те, що українці діаспори намагатимуться дуже шумно зобразити цей акт. Деякі навіть беруть під увагу реакцію совєтської пропаганди і явно перебувають у полоні совєтських публікацій про А. Шептицького. Наводжу одну з них: «...Але були і чисто кон'юнктурні випадки рятування, здійснювані з міркувань політики на далеку мету, на чому тепер активно спекулюють наші недруги, перетворюючи хитрих і передбачливих єзуїтів у лагідних, благородних миротворців. Про одне таке «рятування» мені хочеться розповісти докладніше».
Це уривок із статті небезвідомого «спеціаліста» жидівських і українських справ Володимира Бєляєва. Його стаття «Чому врятували рабина» була опублікована в газеті «Літературна Україна» 14 квітня 1978 року. Далі автор розповідає про мету врятування А. Шептицьким рабина Давида Кагане, який нині проживає в Тель-Авіві, а також сина головного рабина Львова Лєвіна. Цитую: «...Він завжди вмів дивитися вперед і на всякий випадок хотів заасекурувати себе на той випадок, якщо зміниться політична ситуація. Він ще під час війни знав, який відсоток сенаторів жидівської національності засідає в Сенаті З'єднаних Стейтів Америки і скільки серед них сіоністів. На всякий випадок він кинув їм «завдаток на майбутнє»: ці два врятовані ним – син рабина і рабин Кагане – зможуть свідчити; яким «добрим» був для жидів митрополит».
Мені здається, що безглуздо оспорювати цю нісенітницю. Рабин Кагане показав і розповів мені і про інші описи совєтської преси на цю тему.
Насправді ж не двох жидів – як вказує В. Бєляєв (хоч для признання Праведником світу достатньо було спасти одного жида) – а багатьох жидів врятував Андрей Шептицький У його домі переховувалася родина аптекаря Йосифа Подошина. За наказом Шептицького в церквах і по підвладних йому монастирях переховували багатьох жидів, переважно дітей. Давид Кагане твердить що від 300 до 400 дітей було врятовано у той спосіб. Дружина Давида Кагане, яка переховувалася в одному з монастирів, бачила як привезли поранену жидівську дитину віком п'яти років. Ігуменя Олена Вітер власноручно роздягла і обмила дитину, а після того лікувала її рани й виховала дівчинку. Олена Вітер признана за Праведницю світу.
Славнозвісне Пастирське Послання Андрея Шептицького «Не убий!», написане в 1942 році, вплинуло на багатьох українців-католиків. Давида Приталя, який сьогодні мешкає в кібуці «Маалє Хамиша», в юнацькі роки врятував українець Іван Яцюк. Згідно з його словами, не тільки Яцюк, а все село переховувало жидівських дітей.
У 1942 році, коли фашистські полчища дійшли до Волги і Кавказу, і, здавалося, наближалася їх перемога, Андрей Шептицький звернувся з повним гніву листом до Гімлера. Він виступив з протестом проти винищування жидів та обвинувачував нацистів у тому, що, втягаючи українців у ці акції, німці роблять з них професійних убивць. Це був вияв найбільшого чоловіколюбства і відваги.
Незабаром вийшло розпорядження Гімлера про арешт А. Шептицького, але губернатор Галичини Карл Ляш довів недоцільність такого кроку через широку популярність Шептицького.
Звичайно, всі людські потягнення легко звести до міркувань вирахування політичної кон'юнктури. Особливо, якщо це вигідно можновладцям. А чи відповідає, однак, Андрей Шептицький поняттю «кон'юнктурщика»? Чи це із «кон'юнктурних міркувань» А. Шептицький вивчив іврит і вільно на ньому висловлювався? Чи з тих також міркувань він протягом довгих років систематично надсилав у львівську жидівську общину дари на Пасху, щоб жодна бідна дитина не залишилася без свята. Чи ж з того користолюбного розрахунку він ризикував своїм становищем і піддавав смертельній небезпеці своє життя, сміливо протестуючи проти геноциду жидів? Щоб більше було таких «кон'юнктурщиків» з їхньою постійною добротою до жидів – і єврейський народ жив би в мирі й спокої.
Ім'я покійного Андрея Шептицького викликає ненависть совєтських властей тим, що українські католики існують і вони незнищимі; що Шептицький був поборником незалежної України і противником совєтського ладу. Його міцні зв'язки з львівською жидівською общиною і допомога жидам у суворі роки – це відношення, яке служить прикладом і базою для співробітництва і взаємодопомоги двох народів – і воно розпалює скажену злість у совєтських керівників. Союз і співпраця таких двох народів, як жидівський і український, – це одне з найбільш небажаних для совєтів явищ.
Під клопотанням у «Яд Вашем» про надання Андреєві Шептицькому звання Праведника світу вже підписалися сотні людей. Компанія збирання підписів продовжується. І хочеться вірити, що ім'я Андрея Шептицького незабаром здобуде широку популярність серед жидівського народу і він увійде у наш дім навіки як Друг і Праведник.

Дата: Середа, 07.04.2010, 22:53 | Повідомлення # 14
Шостий лист. У «БРАТА БЕППА САРТО»
Ближче про побут у Венеції митр. Андрея і зустріч його з тодішнім патріархом-кардиналом Йосифом Сартом, пізнішим папою Пїєм X (1903– 1914) і від 29 травня 1954 р. Святим Вселенської Церкви, згадує відомий наш публіцист і поет, колишній вояк УСС, єромонах ЧСВВ Андрій Йосафат Григорій Трух (1894–1959) у своїй праці «Життя Святих – духовні читання для українського народу на кожний день Божого Року» (Кн. 3. Торонто. Канада: В-во оо. Василіан. 1958. С. 255–289, зокрема с. 288). Там-таки (с. 275) автор згадує, як кардинал Венеції служив до Служби Божої одному із світських священиків, який прибув до нього в гостину.

Сьомий лист. В о ПРЕЛАТА КОХАТУЛЬКИ
Слова листа «ці архітекти-мистці, без олівця і паперу...» і дальше є повторені у доповіді Митр Андрея на відкритті Національного Музою (див. дев'ятий лист).
Про композитора о. В. Матюка див. дев'ятий лист.
Свєнціцький Іларіон, 1876-1956, філолог, мистецтвознавець і музеєзнавець, організатор і довголітній директор Національного Музею (1905 – 1939) у Львові.
Панчишин Маркіян, д-р медицини, 1882 – 1943, один із найвидатніших лікарів-інтерністів Галичини, суспільний діяч ординатор поліклініки «Народна Лічннця» у Львові.

Восьмий лист. «ПРИШЕДШЕ СОЛНЦУ НА ЗАПАД...»
Цей факт «заступництва пароха» був загальновідомий по священичих домах Поділля, очевидно, з різними відмінами. Невідомо тільки, чи трапилось це в станіславівській єпархії, чи у львівській архієпархії.
Згідно з примітками проф. Д. Горкяткевича (перекладача спогадів С. Шептицької «Молодість і покликання», с 149), о. Генрих Яцковський, Ісусовець (1834 – 1905), сповідник Софії Шептицької і приятель дому Шептицьких, переводив з доручення Апост. Столиці реформу Чина оо. Василіан. визначний церковний діяч і автор численних богословських праць.
Фіакр – з франц. візник, повозка до винайму.

Дев'ятий лист. ЧОРНИЙ ФОРТЕП1ЯН
о. Матюк Віктор, 1852–1912, священик, лікар-гомеопат і композитор, востаннє парох Карова (Угнівщина, Галичина), автор численних творів, церковних, теоретичних підручників та редактор збірок пісень, останній із т. зв. композиторів перемиської школи (Вербицький, Лаврівський, Воробкевич та ін.).
У спогаді Я. Ярославенка – композитора Ярослава Вінцковського (У Віктора Матюка//Неділя. Літ. додаток до щоденника «Діло» Ч. 44. Львів, 1912. С. 7–8) є згадка про «чорний фортепіян»: «Ми засіли при столику в скромно урядженім сальоні, в якім находився також чорний фортепіян, захований в незгіршім стані та на якім розкинені були, як звичайно у композиторів, всілякого рода ноти й праці».
Про о. В. Матюка: Людкевич Ст. Віктор Матюк//Неділя. Ч, 26. Львів. 1912. С. 4; Рудницькнй Антін: Українська музика. Мюнхен: Дніпрова Хвиля, 1963;,
о. Залеський. Мала Українська Музична Енциклопедія. Мюнхен: В-во «Дніпрова Хвиля», 1971.

Десятий лист. «ВУЗЛОВАТА НАТУРА»
Сотер (у світі Степан, гербу Лебідь з Ортинич) Ортинський, ЧСВВ, видатний місіонер-проповіднкк, нар. 1866 р. В 1907 – 1916 рр. перший єпископ українців у ЗСА з осідком у Філадельфії (Пансільванія, США).
Мова тут про буллю «Еа semper», проголошену 1907, яка довела до кризи й щойно 1913 р. декретом «Cum eriscopo» привернено єп. Сотерові повну юрисдикцію і незалежність від латинських єпископів. Допоміг у тому єп.Сотерові Митр. Андрей, який користуючи із Всесвітнього Євхаристійного Конгресу, що відбувався 1910 р. в Монтреалі й куди запрошено Митр. Андрея, поступив до ЗСА і в жовтні 1910 р. торжественно посвятив собор Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії (собор цей збудовано в 1968 р.).
Архиєп. Демедіо Фальконіо в рр. 1902–1911 Апост. Делегат у Вашингтоні. Апост. Делегатуру в ЗСА встановлено 24 січня 1893 р. ...Андрей пам'ятав, що мене тримав до хресту... і раз написав до мене листа, в якому питав: «Як ти борешся із цією стоголовою гидрою, званою світом...».

Одинадцятий лист. «НЕ ХОЧЕМО ЧУЖОЇ КУЛЬТУРИ, ХОЧЕМО ЖИТИ СВОЄЮ!»
Цей лист – це скорочений зміст доповіді Митр. Андрея на святі відкриття Національного Музею у Львові, виголошеної дня 13 грудня 1913 р. Доповідь цю під назвою «Андрій гр. Шептицький. З історії і проблем нашої штуки» надрукував львівський щоденник «Діло» 15–17 грудня 1913 р. Коли сьогодні придивляємося поглядам Митр. Андрея на мистецтво, то можна зарискувати твердженням, що Митр. Андрей був передвісником так званого попарте нашого сторіччя.
Про вплив Берестейської Унії, силою якої Українська Церква об'єдналася з Апост. Столицею, на збереження української культури пише великий український письменник Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) в листі 21. IV. 1876 до видатного галицького діяча Олександра Барвінського (1847–1927): «Галичина ваша... се забуток (залишок) України Могилянських часів. Серед німецької цивілізації попівство багато вдержало традиційно того, що було тоді в Києві й по всій Україні. Історик і романіст довго ще користуватимуться окам'янілою епохою української унітщини...».
Барвінський Ол. Образки з громадського й письменницького розвитку Русинів. Коломия, 1910. Т. 2. С. 273.
«Українська Унітщина», як її зве П. Куліш. – це ніщо інше, тільки сьогоднішній наш католицизм (а колись в Галичині греко-католицизм), чи то пак, докладніше кажучи, наше старе українське православ'я, яке завдяки об'єднанню з Апостольською Столицею мало змогу зберегти найцінніші скарби нашої культури ще з дохристиянських часів, бо мало силу опертися нищівному впливові московського православ'я, яке впродовж цілої нашої історії старалося і старається змести з обличчя землі самобутні звичаї і старовинні обряди українського народу. І саме під цим кутом треба розглядати наш обряд і звичаї, бо вони, кажучи словами П. Куліша, «окам'яніли», тобто збереглися до наших часів.

Дванадцятий лист. ЗАПОРУКА БОГОРОДИЦІ
Про арешт і вивезення Митр. Андрея подає «Царський в'язень», книжка-документ про вивезення і звільнення Митр. Андрея з царської московської неволі, видана заходом Редакційного Комітету ладом Комітету «Живого Пам'ятника» (Львів, 1918).
С. 19 (правопис справляємо):
«...дня 19 вересня (1914 р.) приїхав воєнний губернатор Львова (граф Шереметєв) до собору св. Юра і заявив Митрополитові, що нині його вивезуть з Галичини. На приготування дав дві години часу... О. офіціял Андрей Білецькйй бажав хоч у хвилю вивезення бачитися з Митрополитом, однак офіцер, який сторожив палату, показав рукою під шию, що значило, що його чекала би за се кара смерти. О. офіціял став тому в куті біля сходів і, коли Митрополит сходив ще на долину, щоб помолитися перед найсв. Тайнами і набрати сил у молитві на далеку дорогу, переходив попри о. офіціяла, незамітно передав йому коверту з грішми, а на ній написані отсі пам'ятні слова (правопис не справляємо): «О. офіциялови Білецкому зіставляю мої гроші 5,750 К(орон) і цертифікат на 28,437 К(орон) і 115 франків. Не позволено мені з ніким видітися – вивозять мене в глуб Росії. Прошу о опіку над домом і садибою, – Всіх отців і Братію сердечно пращаю – перепрашаю всіх, котрих я може скривдив або згрішив. Моліться за мене. Най Вам всім Бог благословить. Пращайте, с нами Бог! (це написане кирилицькими літерами. – Г. Л.). Львів, 18 IX 1914.
Андрей Митрополит
(С. 20)... Ся історична коверта, сей історичний документ нашої мартирольогії хорониться в митрополитальній скарбниці у соборі св. Юра.
...По 12 год. заїхали перед палату два автомобілі, один призначений для людей, другий на клунки. Перед палатою зібралося споре число людей, між якими було чимало священиків, хоч задля короткого часу небагато людей могло довідатися про ненадійний виїзд Митрополита... Се була страшна хвиля. Між зібраними людьми настав крик і голосний плач. Всі тиснулися до автомобіля, щоб попрощатися зі своїм Архипастирем, хто знає, чи не на все... Бідні люди самі не знали, що мають робити, чи стояти, чи клякати; тому одні стояли, другі клячали, а сльозам не було стриму... Капітан дав приказ шоферові, щоб пустив автомобіль в рух....»
Про листа до Св. Отця, щоб «поблагословив на жертву» Митр. Андрея, написаного 1914 р., ближче нічого невідомо. Одначе на сторінках «Вістей про Великого Митрополита Андрея Шептицького» (рік І, ч. 1 січень – травень 1955. Рим, Накладом Постуляції, с. 22) читаємо: (Митр. Андрей) «Тільки мимоходом в приватній розмові зі своїми найближчими ненароком говорячи про красу мученичої смерти за віру і за вічне спасіння других, згадав, що такої смерти завжди собі бажав і про таку смерть Бога благав. А що воно так дійсно було, на те є важний його власноручний документ – просьба до св. Апост. Престолу в Римі, додана до потайного звідомлення з дня 26 грудня 1939 р. про страхіття больщевицького панування під час першої окупації захід.-укр. земель. Оце слова його повіреної просьби, що її повторює в письмі до Свящ. Конгрегації для Схід. Церкви:
«Додаю ще раз моє прохання, що я його вже перед тим предложив Святішому Отцеві і ще раз благаю, щоб Святіший Отець зволив своїм апостольським батьківським благословенням призначити мене уповноважити й делегувати на смерть за віру й за Єдність Церкви. Я не маю смілости предложити (ще раз) цю просьбу просто Святішому Отцеві; нехай Його Святість зволить розважити те, що Церква через мою смерть нічого не втратить, а може тільки мати зиск. Та ж треба, щоб хто один став жертвою тієї інвазії. А я, Пастир того бідного народу, що стільки страждає, чи ж не мав би я якого права вмерти за його добро і кращу долю?»
Два останні листи Митр. Андрея (перший писаний 1913 р. про відкриття Національного Музею у Львові й другий в 1914 р. після арешту московською царською жандармерією), що ми їх позначили листами до Матері, мають радше характер спогаду, бо Мати Митр, Андрея, Софія з графів Фредрів, графиня Шептицька, померла 17 квітня 1904 р. Не виключено теж, що деякі з листів, хоч і звернені до матері, могли бути матеріалом для ненаписаних спогадів Митр. Андрея, про що й згадує ред. Іван Кедрин у своїх спогадах «Життя – події – люди» (Нью-Йорк, 1976. С. 7). Адже ж Митр. Андрей, внук Фредрів, а «усі майже Фредри залишили спогади, родинні чи особисті мемуари» (вступна стаття Богдана Закрзевського до спогадів Матері Кир Андрея «Вспомнєня з лят убєглих». Вроцлав; Варшава; Краків, 1967. С. 6).

Бібліотека » Церква » Духовна література » Митрополит Андрей Шептицький (Дванадцять листів до матері)
Сторінка 3 з 3«123
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика