Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Митрополит Андрей Шептицький (Дванадцять листів до матері)
Митрополит Андрей Шептицький
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:46 | Повідомлення # 6
ШОСТИЙ ЛИСТ
У БРАТА БЕППО САРТО
Моя Кохана Мамо!
Якось так зложилося, що я ніколи не мав можливості розказати Тобі про мою зустріч, чи, радше, навіть можна сказати «євангельську Дружбу», із тією історичною постаттю і правдивим святцем на землі, яким був наш Папа Пій X. Навіть тоді, коли ми з Тобою, Мамо, з радістю приймали вістку, що Христос покликав на свого намісника на землі патріарха Венеції, кардинала Йосифа Сарта, я забув Тобі розказати про мій побут у Венеції і кілька днів перебування в його палаті, в тому числі, коли я мусів їхати до Риму.
А саме, коли мене повідомлено, що ніхто досі не поцікавився архівом монастиря Мехітаристів ім. св. Юрія у Венеції, де здогадно повинні находитися слов'янські рукописи чи перводруки з 15-го сторіччя, їдучи до Риму, я рішив на кілька днів задержатися у Венеції. Негайно я написав листа до кард. Йосифа Сарта з проханням дозволити його відвідати, а при тому попросив я теж дозволу, хоч би згрубша переглянути архів монастиря ім. св. Юрія. Не минув тиждень, коли наспіла дуже сердечна відповідь від кардинала, запросини замешкати у нього, як довго я хочу, а враз із тим доручення архівареві монастиря ім. св. Юрія, рясофорові Веніямінові бути мені до послуг. А на кінці листа була маленька дописка, чи не міг би я йому переслати переклад на італійську мову нашої Божественної Літургії, незалежно чи св. Василія Великого чи св. Івана Золотоустого. Свого часу він дуже цікавився літургіями Сходу, він має відписи деяких коптійських і мелхітських Літургій, але українських Літургій, чи то пак слов'янських, в італійському перекладі він не має.
На щастя, в мене були ще відписи перекладу Літургій св. Василія Великого на італійську і французьку мови, як теж навіть і поодинокі пояснення св. Василія (ми їх спільно перекладали ще з часів побуту в монастирі в Добромилі у хвилинах, вільних від зайняття), і я зараз таки, подаючи речинець мого приїзду до Венеції, переслав це кардиналові Йосифові.
Висідаючи в назначений день із швидкого поїзда Відень – Рим на центральній станції у Венеції (а було це вже під вечір), я спостеріг, що деякі прохожі, що ждали на поїзд, оглядаються за якимсь священиком і поздоровляють його, а він досить швидкою ходою іде від вагона до вагона. Нагло цей священик оглянувся і, побачивши мене, закликав у голос:
– Вітайте! Вітайте!
– Еміненціє... – почав я говорити, вітаючися, але кардинал замахав руками:
– Без титулів, без титулів! Ви є брат Андрей, а я брат Беппо! Ходіть, ходіть! Мої сестри Рожа і Ганна вже приготовили перекуску й ждуть вас. Жде теж і брат Веніямін, який навіть приніс якесь слов'янське шпаргалля для вас!
Мушу тобі признатися, що в цьому святому домі, хоч ззовні це була патріарша палата, я почувався, як у Тебе в Прилбичах. Ця невимушена, повна щирості атмосфера, сердечність, яка йшла від серця, а не від навченої куртуазії, ця простота прислужитися гостеві, якою пронизані були сестри патріарха Сарта, які вели йому господарство, а враз із цим безпосередність вияву у розмові – все це було просто зворушливо людське й таке далеке від цього, що я зустрічав на відвідинах інших прелатів і достойників.
Коли зговорилися, – з уваги на недугу святіш. Отця незбутнього Лева XIII, у якого ми з Тобою, Мамо, як пригадуєш були на авдієнції, – про можливість вибору кард. Йосифа папою, сестра Рожа на весь голос скрикнула:
– О, ні, Беппо, ні, ти вже маєш досить своїх кардинальських клопотів, ще тобі більше треба? – що, очевидно, викликало загальний сердечний сміх.
Наша розмова затягнулася по північ і, коли прийшов час розходитися, кардинал спитав мене:
– Коли ви хочете служити Божественну Літургію?
– Я звичайно служу в 6-й рано, – відповів я.
– Дуже добре! А чи дозволите, що я вам послужу? Бо мушу вам сказати, що я вивчив слов'янську Літургію докладно! Поміг мені в тому не хто інший, а наш архівар, з яким, завдяки вам, я ближче познайомився. Але ви мене поправте, – з цією лагідною усмішкою говорив дальше кардинал, – коли я замість «Господи помилуй» скажу «Тобі, Господи».
– Одне й друге – це ж молитва! – сказав я.
– О ні, ні! – заперечив кардинал. – Ісус Христос любить порядок!
Чергового дня я відслужив нашу Службу Божу у приватній каплиці патріаршої палати, о. патріарх Йосиф служив мені до Служби Божої з тією євангельською покірністю, яка є привілеєм святих. Після Богослужби й благодарення кард. Йосиф узяв мене за руку, кажучи:
– А тепер ходім до їдальні й я вам зварю каву, а я вмію варити каву! Навіть мої найбільші вороги з посадником Венеції у проводі признають, що моя кава найсмачніша! Це саме твердить і сторож мого дому, якого я дуже часто по його праці частую кавою!
Згодом, Мамо, коли я вже їхав поїздом Венеція – Рим, я роздумував над питанням, що це є святість? Ми часом на проходах по парку, з Тобою у Прилбичах, Мамо, дискутували над різними дефініціями прерізних філософів на цю тему, а по суті, я по кільканадцятьох годинах побуту з отцем Сарто зрозумів цю найвищу правду, про яку ми співаємо у торжественних наших Літургіях: одягнутися в Христа. Чи ж не одягнувся в Христа патріарх – кардинал Венеції, який власноручно варить каву й частує нею свого непримиренного ворога – посадника міста й сторожа дому, який йому услуговує, і мене, гостя із Сходу?
Ти є Христова, Мамо, допоможи мені своїми молитвами, щоб я повністю одягнувся в Христа!
Твій син о. Андрей
У день св. Апостола Томи
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:49 | Повідомлення # 7
СЬОМИЙ ЛИСТ
В ОТЦЯ ПРЕЛАТА КОХАТУЛЬКИ
Дорога моя Мамо!
Як нас фальшиво інформували про українське духовенство, Моя Кохана Мамо, в якому кривому дзеркалі представляли цей прекрасний, богобоязливий і шляхетний нарід! Я буваю по священиках, говорю із селянами, мене відвідують інтелігенти, а коли візьму до рук якусь чужомовну історичну довідку чи польську пресу, то жах огортає, до якої міри вона насичена брехнею, густою хмарою відділює українців від світу. І це не лише в Галичині чи в центральній Україні, не лише в західній Європі, але навіть у центрі християнства, в Римі, де ми, найстарша вітка Східної Церкви, не кажучи вже що найчисленніша, є якоюсь неначе доліпкою до всесвітньої Христової Церкви.
Знаю, як зарадити тому, Моя Найдорожча Мамо, знаю: треба жертви, великої кривавої жертви, щоб, з одного боку, цей нарід пробудився із довгого невільничого сну, а з другого боку, сам пізнав себе, пізнав свою духовність, а тоді пізнають його інші!
Саме вертаючись одного чарівного осіннього дня з проф. Свєнціцьким, де ми оглядали невелику дерев'яну церковцю, здогадно з 14–15 сторіччя, ми говорили на тему цих величезних духовних ціннощів, які окриваються в духовності українського народу. Уяви собі, Моя Кохана Мамо, ці архітекти-мистці, без олівця і паперу, без технічних шкіл, без ніякої помочі згори, зуміли побудувати на цій українській землі такі чудові Божі Храми. І не знати, що більше подивляти в цих храмах: чи духа стилю, в якому вони творили і який вони зуміли передавати поколінням з роду в рід впродовж сторіч, чи індивідуальний і не раз високомистецький смак, чи ніжність ліній рисованих не на папері, а з думкою в просторі, чи докладність в'язань, якими ці мистці свою ідею власноручно перетворювали просто в матерію, в мистецький твір, чи вкінці цю християнську простоту і покору, з якою впродовж низки сторіч у забутті працювали, а тільки для Божої слави, на добро свого бідного народу, жили й вмирали для Бога, для ближніх, для свого рідного мистецтва.
Їдучи поїздом і розмовляючи про це з проф. Свєнціцьким, я нагадав собі, що кілька залізничних станцій подальше живе наш отець прелат, якого всі зовуть «Кохатулька», бо він, 80 літній старець, хоч черствий ще й повний вітальної сили, що друге слово вживає «кохатулько» і цим словом звертається до кожного, причому кожному говорить «ти», мовляв, «мені, кохатулько, вже все можна!» Такий подібний, Мамо, тип, як «вуйко Ігнаци», який що друге слово говорив «пане дзею»! Високоосвічений, пристрасний любитель мистецтва і неабиякий знавець слов'янської етнографії, у розмові чи дискусії бував різкий тому й не дуже люблений. Мені на нього раз навіть поскаржився один із моїх почесних крилошан, якому при вечері після соборчику, в присутності пань і молоді «Кохатулько» сказав: «Ти, кохатулько, ще ходив із жовтим прапорчиком ззаду; як я вже, кохатулько, читальню «Просвіти» в моїм селі ставив!».
Проф. Свенціцький його не любить і, коли я запропонував йому вступити зі мною до «Кохатульки», він сказав, що має багато праці й ми на черговій станції розпрощалися.
Я висів із поїзда і віддихнув повною груддю. На станції нікого не було і я поволі пішов сільською дорогою у напрямі села, яке здалеку майоріло білими хатками. Пройшовши кілька хвилин, посеред жовтої стерні піль і блакитного, а в далині синього-синього неба, по якому тут і там плили білі хмари, я спинився, щоб полюбуватися цією красою української землі, що дарував її Творець світу. Та недовго це тривало, бо з бічної стежини над'їхав селянський простий віз, запряжений однокінкою, і візник, сивий, як голуб, селянин, зняв свій широкий капелюх, спинив коня і привітався:
– Слава Ісусу Христу!
– Слава на віки! – відповів я і підійшов ближче до нього. Побачивши мою рясу, селянин швидко зіскочив з воза, підійшов до мене, поцілував мене в руку й, тримаючи капелюх і батіг в одній руді, спитав здивовано:
– А єгомосць що тут роблять?
Це питання і наївно-здивований тон так мене розсмішили, що я голосно засміявся:
– Бачите, господарю, іду до цього села, – і я показав на недалеке село, – а що я з міста, то трохи хочу подихати свіжим повітрям...
– А чому ж по єгомосця не вислано фіри?
– Бо я і не просив! – усміхнувся я.
– Ооо! – наче б з якоюсь полегшею віддихнув селянин, знову якось безрадно глянув на мене й на свій віз і наче щось думав.
– Та я підвезу єгомосцуня, тільки в мене сидження нема, от, – показуючи на віз, – оберемок сіна і півмішка бараболі...
– Дякую вам сердечно, пане господарю! – я поклав йому руку на рам'я і продовжував, – ви собі їдьте з Богом дальше, а я піду пішком поволі.
– А не допусти, Боже, щоб я єгомосцуня тут в цій пустині залишив! – аж крикнув селянин. – Та ось, восьдечки, – і він показав праворуч дороги, – у Євдошиній хаті такі злющі собаки, що геть єгомосцуня покалічили б! Та де во! О, я вже знаю, ходіть, єгомосцуню, ходіть, ви сядете тут, на сіні, я ще підложу трохи бараболиська, аво, свитиною заложу, а ми поїдемо долинками, навпростець, через стерню, воно близенько і не буде так товкти, як гостинцем. А то була б ганьба для мене, якби люди зоздріли, що я так на голих дошках єгомосцуня до нашого отця пароха везу!
Не було іншої ради, Моя Кохана Мамо, я сів на віз і ми справді за кілька хвилин заїхали із заду городу отця Кохатульки. Тут мій господар спинив коня і сказав, що далі не поїде, бо була б «ганьба» для нього і «отець прелат» його в церкві «зганьбив би», якби побачив «таке». А коли я хотів його якось винагородити за його прислугу, він, цілуючи знову мою руку, сказав:
– Помоліться, єгомосцуню, до Матінки Божої, за здоров'я Семенової Ганни, моєї невістки, бо мене Семеном кличуть, Погорілцем. Добра вона й для мого сина й для мене старого, дуже добра, що ж, коли хворіє уже довший час, сердега...
Попрощав я мого провідника знаком хреста святого, підійшов до фірточки й нагло почув недалекий спів. Співав в саді невеличкий гурт дівчат і хлопців. Цю пісню я знав, її вигравали на фортепіяні молоді попадянки, але композиція була якась невідома. До мене доходили уривані поодинокі слова «Чом так скрито син сусіда... скажи, нене, для чого то... Бо самій його спитати... се негарно, но і встид». І нагло, Мамо, я заслухавшись, побачив, що довкруги нічого нема, ні приходського дому, ні садку, тільки якась пустиня, пожарище, докруги трупи й чудовища, а замість ніжного співу якийсь рев і харкотіння. Я просто якоюсь невідомою мені силою примусив себе опам'ятатися і, опам'ятавшись, побачив, що я ще дальше стою при фіртці, а до мене з саду доходять голоси:
– «Крилець! Крилець!» – Ні, ні! Співаймо «Хто за нами, Бог за ним!» Співаймо «Над Прутом у лузі», хором!
Я, швидко відчинивши фіртку, увійшов до городу і зараз же побачив квітник, а на стежці зігнуту постать о. прелата, який ножиком довбав щось при якомусь деревцятку.
– Слава Ісусу Христу, дорогий отче прелате! – привітав я його голосно.
Постать випросталася, обернулася у мій бік і заніміла у безруху. А хвилину пізніше розгорнула руки, ножик упав на землю і кинулась мені назустріч з окликом:
– Кохатульку, владико, Преосвященний! – і припала до моїх рук.
– Та ж я приїхав до вас, отче прелате, у відповідь на вашого листа. Ви ж писали до мене, що маєте вже готову збірку ікон для мене!
В прелата засвітилися очі:
– Маю, маю, кохатулько владико, 43 штуки маю, і кусок іконостасу маю і дві кадильниці, зі своїм внуком я заграбив усю старовину із стрихів, захристій, із горищ з цілої околиці. Чудові речі, кохатулько владико, чудові речі! Зараз вам усе покажу, але, але, як ви, Преосвященний, до мене дісталися?
І не чекаючи на мою відповідь, почав кричати:
– Софійко, Софійко! Діти, ходіть сюди! Кир Андрей, кохатулько, приїхав!
За хвилину появилися на сходах веранди сестра прелата, яка веде ціле господарство, бо він удовець, із саду прибігли три учні V–VII кляси гімн, і двоє дівчат. Зробилося гамірно, весело. Я погратулював молодим за їхній гарний спів, а зокрема, звертаючися до дівчат, спитав, хто з них має сильний альт.
– Це, Нуся, наша старша внучка! – відповіла пані Софійка.
– Це вже не альт, а контрабас, кохатулько! – докинув прелат, дивлячися з любов'ю на зачервоніле зі скромності дівча, коли всі почали сміятися.
– Ви повинні обов'язково вчитися співу! – сказав я.
– Так, татко посилають мене на науку співу до Музичної Школи імені Лисенка, – відповіла Нуся, а прелат знову докинув:
– А дідуньо платить, кохатулько!
– Степане! – картаючим голосом шепнула у півголос пані Софійка.
– А від чого ж є дідуньо? Правда, панно Нусю? – розсміявся і я і спитав:
– А скажіть мені, чия це композиція цієї пісні «Чом так скрито», що ви її співали? Я вперше чув цю композицію.
– Отця; Матюка! – майже хором відповіла вся молодь.
– Він є парохом Карова, коло Угнова, кохатулько, – докинув прелат. – Це родич моєї небіжки жінки. А наші діти хочуть йому зробити у день іменин несподіванку й привітати його «родинним концертом».
– Дуже гарно! – сказав я. – Я люблю його композиції. Вони деколи нагадують мені Пуччіні.
– А я не сказала! – майже скрикнула Нуся і аж плеснула в долоні, звертаючися до одного з юнаків. Але потім, почувши картаючий зір на собі пані Софійки, сказала тихо:
–Я перепрошую!
І не можна було, Кохана Мамо, впродовж цих кількох годин побуту в домі «Кохатульки" випроситися від кави, найсвіжішої, вдома печеної булки з домашньо зробленими «конфітурами» та «оріхового торта», якого дуже люблять внуки. Нагадалися мені колишні наші монастирі, гостинність яких була загальновідома, й коли хтось в дорозі спішився, то обминав милями монастир, щоб не попасти туди в гостину, яка часом тривала тижнями. Як мудро наша Східна Церква зробила, що затримала жонате духовенство, даючи волю покликанням. Незалежно від того, що одружений священик єдиний з усіх людей відходить до Бога із печаттю всіх семи св. Тайн, Господь одного покликає до чернецтва, іншого до навчання, а ще іншого до виховання поколінь для цього ж Бога. І я певен, що всі ці покликання є рівні перед Богом.
І впродовж цих кількох годин я подивляв ентузіазм цього 80-літнього старця, як він показував мені збірку, що її передає мені до музею, ікон з 13–15 ст. З якою радістю він показував мені як дана ікона викінчена, яка міра й гармонія в її розмірах і лініях, який розмах у рисунку орнаментів і смак у доборі кольорів. На прикладі цієї людини я побачив силу духа, яка ніколи не старіється, а її енергія просто невичерпна
А пригадуєш, Моя Дорога Мамо, коли я колись Тобі говорив, що й сьогодні діються чуда, тільки в нашому матеріалістичному світі, ми їх звемо «випадком». Уяви собі, чергового дня, після відвідин у «Кохатульки», я мав засідання із проводом лікарів «Народної Лічниці». Прибув на засідання і один «новоспечений», як його звали, лікар, якого, як казав д-р Панчишин, треба «запрягти до роботи, як лошака». І виявилося що цей молодий лікар відкрив свою канцелярію в містечку, сусідньому від парохії нашого «Кохатульки». Я зараз же дав йому записку й зачет та попросив, очевидно, під «урядовою лікарською тайною», щоб він нікому про це не говорив та щоб узяв під свою опіку невістку Семена Погорілця, Ганну, а всі кошти лікування я покрию. Він з радістю погодився і обіцяв зайнятися – як жартом сказав – цією своєю «першою закордонною пацієнткою».
І скажи, Мамо, чи Господь чудесно не піклується тими, які з вірою до Нього відносяться?
Добраніч, Мамо!
Твій о. Андрей
У день св. Апостола Матея
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:50 | Повідомлення # 8
ВОСЬМИЙ ЛИСТ
«ПРИШЕДШЕ СОЛНЦУ НА ЗАПАД...»
Моя Кохана Мамо!
Пригадуєш, Мамо, давню нашу розмову з о. Яцковським ще у Прилбичах, коли то ми сперечалися, якою то християнською чеснотою перш усього повинен відзначатися архиєрей: чи гострою поведінкою, чи поблажливістю і милосердям, беззастережною відданістю букві законів, чи врешті дбати лише про спасіння душі відданого йому Богом народу й не звертати уваги на які то не були б умовини чи обставини матеріального життя. Тобто пам'ятаєш, Мамо, ми тоді спинилися на двох підходах-аспектах, на двох вихідних точках, які, по суті, покриваються, а різняться лише шляхами підходу і спасіння душі шляхом віри й молитви й спасіння душі шляхом створення такого духовного і матеріального довкілля, щоб віра й молитва самі виникали із цього життєвого довкілля. І Ти тоді, Моя Найдорожча Мамо, і о. Яцковський, цей перший, якби так можна сказати, семафор на шляху мого життя, сказали, що цей другий шлях є неможливий у сьогоднішніх обставинах нашого життя. Він був би тоді можливий, коли б можна було докорінно змінити русло життя. А я думаю, Мамо, що через пізнання нашої духовності, через взаємне пізнання себе й других, завдяки контролі самого себе й завдяки повільного, не накиненого згори проникання цього найвищого ідеалу, яким є спасіння душі, Бог дає Свою ласку, яку кожний з нас може мати, але не кожний знає про неї і тому не кожний хоче її. І я, Моя Кохана Мамо, вже тоді, хоч о. Яцковський не завжди зі мною годився, казав, що тільки вірити й молитися, а вслід за тим сповняти професійні обов'язки – це надто мало, якщо йде про священика-душпастиря. Навіть порівняння душпастиря із батьком родини, який опікується враз із матір'ю своїми дітьми, блідне із порівнянням з душпастирем, бо воно обмежується до однієї комірки й то однотонної, під час, коли душпастир-священик чи не більш архиєрей, має до діла із різноманітними, часто-густо навіть противними собі по складі своїм, комірками. І тут саме один підхід до всіх програє, а вслід за тим програє і пристосування букви закону до життя, замість життя до закону. Уже сьогодні, Мамо, я можу щиро Тобі сказати, що кожне слово, подане у формі наказу, викликає навіть поневільний спротив у людини, бо це є своєрідним задрасненням не так, може, амбіції, як вродженої кожній людині свобідної волі згідно з наказом Бога, зате це ж саме слово, подане у формі, мовляв, «так не треба робити» чи навіть оповите проханням, щоб більше цього не робити, має багато більше успіху, як гострий наказ.
І таке мені трапилося – недавно, а що Господь поблагословив цей мій підхід, я зразу ж мав доказ, бо за Його ласкою я навернув до Нього одну душу.
Ти знаєш, Мамо, як я люблю св. Вечірню, ці повні чару, овіяні тисячоліттями часу псалмоспіви, такі глибокі, почуттям зв’язані з Богом, корінням своїм запущені у людську душу. Ще в монастирі я завжди просив Отця ігумена, щоб мене, по можливості, назначував служити св. Вечірню. На жаль, тепер я не завжди можу бути навіть присутнім на св. Вечірні, але завжди з якоюсь внутрішньою радістю, а враз із свідомістю кінця життєвої мандрівки й звіту на Суді, відмовляю цю прекрасну пісню-молитву «Світе тихий» з цими так значущими словами про сонце, яке «приходить на захід».
І ось одного разу повідомлено мене, що в недалекому селі тамошній душпастир дуже рідко служить св. Вечірню, бо, користаючи з недільного дня, виїжджає до сусідніх «отців-собратів» на відвідини, а св. Вечірню, на яку багато вірних приходить, веде дяк. Користаючи із одного свобідного недільного пообіддя, я взяв фіакра й поїхав туди, провірити, як мається справа, тобто, коли б справді парох виїхав, замість нього відслужити Богослужбу.
Коли ми вже під'їжджали під церкву, я велів затримати повозку, сказав фіакрові, щоб він пождав на мене й цих кільканадцять кроків пішов через невеличкий старий цвинтар, на якому гуторили гуртки селян, до захристії. Мене зустрів здивований дяк, але, побачивши мою василіанську рясу, зразу ж радісно усміхнувся і на моє запитання, чи сьогодні не буде пароха, бо я тоді буду служити, відповів, що пароха немає й зразу ж відкрив мені шухляду з ризами та вибіг з захристії. Не скінчив я ще помолитися перед Найсвятішими Дарами, як церква наповнилася повністю людьми. Почалася св. Вечірня, весь нарід співав (цікаво, Мамо, як ці селяни, які не дуже то розуміють старослов'янську чи, радше, староукраїнську мову, так напам'ять знають молитви-співи Богослужб – адже ж часи, коли всі вони вчилися із «Псалтиря» читати й писати, уже давно минули!) і я почував, що цю спільну мову з цими вірними селянами, жінками, чоловіками й дітьми, молитву Господь прийняв. І як завжди в такій хвилині мене огорнула радість, я сказав би навіть, якась своєрідна дитинна радість. А ще коли я увійшов до захристії, я завважив велике занедбання: скрізь усе було запорошене, а шиби вікон були просто матові від пороху.
Не думаючи довго, я підійшов до першого вікна, пальцем нарисував на склі вікна хрестик і підписав: «Андрей», так же само на другому й третьому вікні, а потім подякував дякові за поміч і велів замкнути церкву.
Одначе дяк, тримаючи ключ в руках, якось несміливо спитав мене:
– Прошу отця духовного, чи я можу щось попросити?
– Прошу, скажіть! – відповів я.
– Тут є один чоловік, він уже на Божій постелі... Я не зрозумів і спитав:
– На чім?
– На Божій постелі, але він не хоче сповідатися і може померти без сповіді.
Щойно тепер я зрозумів, що «Божа постіль» це в нашому народі образне визначення смерті й подумав, що це за прекрасне означення! Його міг придумати тільки високоінтелігентий нарід!
– А чому не хоче? – спитав я. – Він парохіянин тутешній?
– Так! Так! – живо відповів дяк, – але... – і тут дяк замнявся – він сказав, що він... що він... в нашого отця пароха не буде сповідатися, хай навіть, Господи прости, до пекла піде... А не буде!
– Як він зветься? – спитав я.
– Іван Загайний, він тут недалечко живе, проти церкви, прошу отця духовного, я проведу! – з якоюсь надією в голосі відповів дяк.
Я рішив:
– Добре, замикайте церкву й ходім!
Щира й повна віри у милосердя Божа сповідь відбулася. А виходячи з хати Івана Загайного, я побачив збентеженого пароха, який, чекаючи на мене з дяком, почав мене перепрошувати:
– Все в порядку, отче парох! – сказав я, перебиваючи його подяку – Я вас сьогодні заступив, але вже під час чергових неділь я не матиму часу вас заступати! А записку я залишив вам на вікні в захристії. – І сідаючи на повозку фіакра, який, побачивши мене, під'їхав ближче, я додав:
– А на випадок смерті Івана Загайного прошу його законно похоронити. Він відбув генеральну сповідь.
Ти знаєш, Мамо, що вістка про моє «заступство пароха» поширилася блискавкою по цілій єпархії, усюди служили св. Вечірні, а храми Божі є дбайливо доглянені. Але ніякого наказу в цій справі я не проголосив.
Твій син о. Андрей
В день св. Апостола Якова, сина Алфея
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:50 | Повідомлення # 9
ДЕВ'ЯТИЙ ЛИСТ
ЧОРНИЙ ФОРТЕПІЯН
Моя Найдорожча Мамо!
Сьогодні я вернувся пізнім вечером з похорону о. Віктора Матюка, а він не цілих два тижні тому перед своєю смертю мене відвідав і привіз зі собою нову композицію на слова молитви «Під Твою милість».
Я люблю мистців: у них є інший світ і в цьому світі вони постійно живуть, незалежно чи це світ фарб, ритмів чи театральних кінкетів. І правдивого мистця зразу ж пізнаєш, у правдивого мистця немає цієї пихи, цього сказати б, панівного тону, яким дехто старається відділитися від загалу, мовляв, я – мистець, а навпаки: у правдивого мистця є якась дитяча соромливість, незрозуміла для інших, покора перед цим мистецтвом, яке є відблиском Бога. Такі є правдиві мистці й одним із таких був о. Матюк.
Він передчував свою смерть і хто його знав передше, цього рослого, а навіть, можна б сказати, кремезного мужчину, цей зразу ж пізнав би, що він уже, як кажуть наші селяни, є «на Божій дорозі». (Кажу Тобі, Кохана Мамо, що я не дав би одного простого українського мужика за т. зв. 10 інтелігентів!) Я потішав його як міг і сказав йому, що такі мистці, як він, не вмирають, вони тільки фізично відходять і то туди, де існує найвище мистецтво. Вій з радістю потакнув мені, але враз посумнів, кажучи:
– Одного мені жаль, мій дорогий владико, що, я не докінчу свого «Марш фюнебр». А я так дуже хотів, щоб мене похоронили при звуках цього «Жалібного маршу», щоб саме при цих звуках, а може, радше, владико, на цих звуках моя душа полетіла до Бога. Після кожної частини композиції цього маршу, що я її перегравав на моїм «чорнім фортепіяні», бо, пригадуєте, владико, що скільки разів ви мене стрічали, то завжди питали: «А як мається ваш чорний фортепіян?» – я просив Бога, щоб враз зі мною «Марш фюнебр» дійшов до Нього... А тепер уже не дійде! – і якась болісно-дитяча усмішка промайнула на його обличчі.
– Не треба й не вільно зневірюватися, дорогий отче! – сказав я, – усе неможливе для людей є можливе у Бога! Я певен, що ви таки докінчите свій марш і все буде в порядку. А на які слова ви уложили свою композицію?
Обличчя отця Матюка неначе проясніло.
– В цьому і вся трудність, – почав він вияснювати із цією живістю мистця, який перемагає, чи, радше, старається перемогти усі перешкоди, що стоять на шляху у його творчості. – Один з моїх, сказати б, пацієнтів, якому я допоміг вилікуватись із затяжної недуги, в подяку за лікування приніс мені в дарунку «Требник» митр. Петра Могили. Не є він цілий, чимало в ньому бракує сторінок, але повністю є поміщена там молитва «На ісход душі». Це мусить бути дуже стара молитва і, хоч я на цьому дуже мало розуміюся, чернець, який уклав цю молитву, мусів бути музика, бо що слово – це звук, а що речення – це мелодія. Чудова молитва, владико, повна цієї східної туги за Божою вічністю, а враз із цим радості покинення тіла. Довго я підбирав тони до цих слів, щоб охопити музично їхню суть, а що мої заняття не завжди «гармонізували» з моєю композицією, то й праця пиняво. І я таки не скінчу мого "Жалібного маршу", – закінчив жалісно о. Матюк.
– Закінчите! – сказав я рішуче. – Ви, кажете, молилися під час своєї композиційної праці?
– Очевидно! – мало не скрикнув о. Матюк.
– Знаєте, зробім так: молімся разом, я вам поможу й буду молитися з вами хоч би на віддаль, бо це неважно. Теж просім Бога не про закінчення вашого «Марш фюнебр», а про це, щоб Господь прийняв вашу композицію, бо це найважливіше.
Сьогодні четвер, в суботу починаємо у двійку дев'ятницю до Пречистої Богородиці, щоб нам обом помогла, вам у Карлові, а мені у Львові. Добре?!
Радісно усміхнений о. Матюк вийшов із своєї канцелярії, а в день після дев'ятниці о. Матюк помер.
І ось, Дорога Мамо, коли при священичих Богослужбах першого дня (священичі похорони в нашому обряді тривають три дні) на мій возглас «Пом'яни, Господи» хор священиків, а їх було коло 30, бо на похорон не тільки прибули священики з даного деканату, але теж і з інших деканатів, друзі й товариші покійного, почав спів, нагло звідкілясь у спів священичого хору вмішалися якісь звуки, зовсім відмінні від співу. З уваги на натовп у церкві, вікна й двері були відкриті й не лише приявні в церкві миряни, але теж і священики переглянулися між собою, дехто перестав співати, інші звернулися до вікон, бо звідтам доходили звуки, спершу тихі, неясні, якісь начебто стримувані, приглушені. Священики перестали співати й серед цієї на кілька мить тиші, яка вчинилася, ми всі виразно почули фортепіянові акорди: це грав чорний фортепіян! Одначе він не грав сам, він проводив цій музиці, цій мелодії, яка неслася крізь відкриті вікна й двері церкви до наших вух.
Важко Тобі, Моя Кохана Мамо, описати словами цю мелодію, її треба було чути, а вона, повір, кожного з нас пронизувала наскрізь. Ми з Тобою, Мамо, чули не раз «Жалібні марші», але цей «Марш фюнебр» о. Матюка був зовсім інший, не було у ньому ні ноток інтелектуаліста Бетховена, ні меланхолії Шопена чи розпуки Шумана і побіч цієї тьмяної, тільки злегесенька зазначеної, імлистої нотки східного смутку, цієї скарги душі, земним життям віддаленої від Бога, гримів акорд подяки, радості, могутній сонячний акорд звільнення із пут тіла, із цих оковів «болізни й печалі», світляна, ясна зустріч із Творцем всесвіту. А враз у цих акордах зазвучала нотка прохання – молитви милосердя за «вольния і невольния» поповнені гріхи і віра в безконечне, милосердя Творця.
У церкві почалася метушня, дехто з присутніх вибіг на двір, хтось крикнув «на приходстві грає фортепіян», очі усіх священиків звернулися на мене. А мені хотілося, Мамо, замість «Пом'яни, Господи, душу раба Твого» проспівати – «Дякую Тобі, Господи, що ти пом'янув раба Твого...».
Після Парастасу мої священики окружили мене, а крім них ще й чимало інтелігенції, представників різних організацій, зокрема хорів і музик, і питали мене, що я думаю про цей «випадок». Чи це була якась масова галюцинація, чи якісь невидимі хвилі повітря принесли цю «музику сфер» до Карова, бо кожний, як знаєш, Мамо, в таких «випадках» різно собі це толкує.
Усім їм я відповів словами нашої молитви: «Великий єси. Господи, й чудні діла Твоя!» Але нікому я не сказав про наші спільні молитви з о. Віктором. Ти єдина, що про це знаєш.
Твій о. Андрей
У день св. Апостола Тадея
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:51 | Повідомлення # 10
ДЕСЯТИЙ ЛИСТ
«ВУЗЛОВАТА НАТУРА»
Найдорожча Мамо!
Після торжественного благословення нашої катедри Непорочного Зачаття Діви Марії у Філадельфії та від'їзду кардинала-лєгата Ванутеллі й Апостольського Делегата у Вашінгтоні архиєп. Фальконіо, якого я залічую до одного з найкращих приятелів нашої східної Церкви, ми обидва з Кир Сотером сіли відпочивати у його скромному мешканні при Френклін вулиці.
Був жовтень, а в Америці жовтень – це закінчення «індіанського літа», чи то пак наше українське «бабине літо», лагідна, тепла пора вдень і холод уночі. Вже досить великі деревцятка, що їх власноручно насадив коло церкви Кир Сотер і хвалився ними переді мною, мовляв, хай «хоч вони нагадають мені Україну», вдягнулися в золотисте листя. Ми сиділи коло відкритого вікна і я нагадав собі наш незабутній Добромиль...
– Бачиш? – перервав мовчанку Сотер (Ти пригадуєш, Мамо, сьогоднішнього єпископа Сотера Ортинського, василіанина, що одного разу, коли я недужий лежав у Прилбичах, він враз із братом Михаїлом відвідав мене? Ти про нього говорила тоді, що в нього «дівоче обличчя, неначе у якоїсь панни»!),– бачив ці оберемки паперу на бюрку? Це все доноси священиків на парохіян, парохіян на священиків, священиків на священиків, парохіян па парохіян... А зайшов би ти до канцелярії Фальконія, то не менший оберемок листів у нього. Це доноси і від священиків і від мирян на мене...
– Ти ці всі доноси повинен поділити на категорії, – сказав я ніби поважно, щоб хоч трохи розвеселити мого друга.
– Які категорії?
– На три категорії: ті, що вже написали, ті, що пишуть, і ті, що будуть писати...
Єпископ Сотер розміявся. Я знав його вдачу, навіть у найважчій справі чи в затурбованні його можна було розсмішити й він зразу ж ставав погідним.
– Я знаю, знаю! Нашому Ісусові треба, щоб Його слуги терпіли й щоб Його Хрест взяли на свої рамена, це ж нормальне й так має бути. Але чи ти уявляєш, яке замішання, а то навіть, може, й найбільший хрест з приводу цієї буллі поклав на мене не хто інший, як Рим. Прошу тебе: я маю дбати про непорушність візантійсько-слов'янського обряду, а рівночасно я не маю самостійної єпархії, тільки мене уважають єпископом помічником 70 чи скільки там американських владик. А більшість цих владик сказали мені, що вони зовсім не мають охоти мати «якогось єпископа-помічника», вони Риму про це не просили, а на американській свобідній землі нікому нічого накидати силою не можна, бо це незгідно з конституцією. А деякі знову єпископи одверто заявили, що ми не є ніяка вітка Католицької Церкви, а тільки секта, бо наше духовенство одружене, а це є «проти догми» Католицької Церкви. Коли ж я їм тицьнув під ніс мій власний переклад нашої історії Церкви в англійській мові, щоб вони могли зорієнтуватися, яким то чудом наші священики мають право женитися, то один владика віддав мені назад моє «сочиненіє», як ми говорили в новіціяті, кажучи, що він історію Церкви вчив ще на богословії і більше до неї заглядати не буде, бо не має часу. Кажу тобі, що на пальцях однієї руки можна полічити цих американських владик, які з готовністю пішли мені на руку...
– Дозволь! – хотів я сказати, але Сотер перебив мене, бо як він розговориться, то його вже важко вгамувати.
– Пожди, я ще не скінчив! Отже, щоб я мав право візитувати мої церкви-місії, я мушу мати (бо ж я єпископ-помічник!) дозвіл від даного єпископа. Пишу я до одного з владик – можу тобі навіть зараз листа-відповідь показати, перед кількома днями прийшла ця «історична» відповідь – уже більш як місяць тому, щоб мені дозволив відвідати три наші місійні осередки в його єпархії. А він по місяці, а то й довше, відповідає мені, що моя візитація непотрібна вже, бо приїхав з Каліфорнії архиєпископ Памфіл, відвідав усіх «своїх» священиків, в тому й три наші місійні осередки, бо це «одне й те саме», ця сама віра, тільки діалектом різнимося з москалями і церковною вимовою Богослужб... Навіть радить мені з тим Памфілем зустрінутися, мовляв, він «дуже гідна людина, бо зложив щедрий дар на побудову американського каледжу...».
– Хочеш ще одну «квітку до букету», прошу! Кожний наш український душпастир є прив'язаний до латинської єпархії, на терені якої працює і не може перенестися на терен іншої єпархії без письменної згоди даного латинського єпископа, про якусь згоду чи порозуміння зі мною тут немає ні слова. Коли ж опорожниться в якійсь місії, очевидно, в українській католицькій місії, місце священика, то даного його заступника назначує латинський ієрарх, не я, я можу бути тут лише дорадником. А якщо б на місці не було такого священика, то американський владика даного терену може домагатися такого душпастиря «грік кетолік» обряду від іншої латинської єпархії, а не від мене. А якби такого не було, то тоді американський владика має написати до Священної Конгрегації, ця має провірити справу, напише до львівської митрополії і звідтам пришлеться священика.
– А тепер подумай, скільки то місяців мине, поки назначений новий душпастир приїде до Америки з Галичини. Чи вони там в Римі не думають про те, що діти ростуть нехрещені, що подружжя живуть на віру, що люди вмирають без свого священика? Я вже не кажу, що з мене зроблено паяца, що мене позбавлено авторитету й серед моїх вірних і у відношенні до латинських єпископів, хай буде, до інших хрестів я понесу й цей, навіть з радістю, бо він найважчий, але скажи мені, чому всупереч усіх папських енциклік, від Урбана VIII починаючи, що не вільно перетягати на латинський обряд, католиків східного обряду, дальше йде підшкірна акція перетягання на латинство тих, які не хочуть бути латинниками, а які хочуть жити з Богом у своїм обряді і в цій же католицькій Церкві? Що за абсурд і до чого докотився шовінізм латинського світу?!
– Ти написав про це, може, до Конгрегації? – спитав я.
– Очевидно! Я зразу ж виготовив матеріал до Риму, ще більше, коли я прочитав у буллі, заборону українським священикам уділювати св. Тайну Миропомазання, я запротестував зразу ж проти того й зацитував акт Берестейської Унії, кажучи, що цю буллю уклав хтось повністю неграмотний і цю людину треба післати до Грегоріанум на курси історії Східної Церкви. Я не є дипломатом і ним не буду, ти мене знаєш! Що більше, я навіть написав, що ця булля силоміць пхає католиків східного обряду в обійми схизми й сект...
– А Фальконіо про це знає?
– Очевидно, що знає! Він навіть усміхнувся, коли прочитав мій меморіал! Але він дипломат, він інакше дивиться на все це, його не болить, коли мої рідні, мої земляки московщаться чи польщаться... А мене це дуже болить... Але я не дамся! До останньої краплі крові буду боротися за душу мого народу, за мною Бог!
Знаєш, Мамо, з якоюсь нескритою приємністю я дивився на Сотера й поневолі, згадуючи його полум'яні місіонерські проповіді, нагінку австрійської поліції на нього, включно з його судовою розправою в Стрию, я пригадав слова одного з його адвокатів, який про нього тоді сказав «вузловата натура». І я до себе шепнув:
– Вузловата натура!
– Що ти кажеш? – не дочув Сотер.
– Нічого! – відповів я. – Нагадались мені старі часи. А щодо твоїх клопотів, то я тобі ручу, що коли нам вдалося те, що було найважче й тільки що за виїмковою ласкою Господньою можна було зробити, тобто вибороти назначення єпископа східного обряду на чисто латинській території, то й все дальше буде добре. Повір мені, що це перший крок до повного унезалежнення нашої Церкви в Америці. Із галицького загумінку наша Церква виходить у світ і її веде сам Христос.
– Але цих душ, які; пропали для нашої Церкви, уже не завернемо. А їх сотні-сотні... – сказав тихо Сотер.
Я глянув у вікно, надворі смеркало.
– Ходім до Церкви, помолимося спільно перед Найсвятішими Тайнами за відпавші від нашої Церкви душі, – сказав я. Кир Сотер узяв ключ і ми вийшли на вулицю,
– Ти завтра їдеш? – спитав мене Сотер, йдучи.
– Так. Поїзд відходить о 10.35 ранком.
– Коли хочеш відслужити Службу Божу? – Як тобі вигідно, то в 6-й ранку.
– Добре! – погодився Сотер, – бо я хочу висповідатися у тебе.
– А ти потім висповідаєш мене! – попросив я.
Коли Кир Сотер відчиняв церкву, хтось за ним крикнув:
– Слава Ісусу Христу! – і через вулицю перебіг якийсь хлопчина і притулився до Сотера.
– То ти, Степанку! – обняв його рукою Сотер і притулив До себе.
– А ти що тут робиш?
– Я сьогодні йду до мами спати! – сказав якось радісно хлопчик.
– До мами? А мама де?
– Восьдечки! – показав рукою на другу сторону вулиці хлопчина, де стояла в сумерках якась постать.
– Я тут, прошу отця! – промовила постать. – Степанку, ходи! Вже ніч!
Сотер нахилився і поцілував головку хлопчика.
– Йди вже, Степанку, йди, а не забудь завтра прийти до школи ранком!
– Ні, ні, я не забуду! – швидко сказав хлопчик і побіг до мами.
– Це з сиротинця, – пояснив мені Сотер. – Дуже гарний і талановитий хлопчина. Батько залишив жінку з трьома дітьми, а сам живе на віру з другою. Бідна жінка не могла собі дати ради з дітьми й я їх узяв до сиротинця. Дуже працьовита жінка, важко працює, цент до цента складає, щоб виховати дітей. Дуже їх любить і тому Сестра Настоятелька дозволяє, щоб котресь із дітей час-до-часу переночувало з мамою, бо їй тужно за дітьми.
– А батько?
– Батько діяч, організовує народні віча проти мене...
Мамочко Дорога, як вперто треба боротися із цією стоголовою гидрою, яку звуть світом.
Твій о. Андрей
В день Апостола Симона Зилота
Бібліотека » Церква » Духовна література » Митрополит Андрей Шептицький (Дванадцять листів до матері)
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика