Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 3123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Митрополит Андрей Шептицький (Дванадцять листів до матері)
Митрополит Андрей Шептицький
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:44 | Повідомлення # 1
ПЕРШИЙ ЛИСТ
ЗОВ ПРЕДКІВ
Моя Найдорожча Мамо!
Ти пригадуєш собі, коли то – мені, мабуть, було тоді 9 років – ми поїхали верхи й я сказав Тобі, що хочу бути священиком, а Ти, усміхаючися, відповіла, що священики на конях не їздять. Сьогодні я хочу перед тобою оправдатися, Мамо, чи, радше, зрадити мій секрет: це не були мої слова, це були слова моїх предків. І так же ж само, коли згодом кілька років пізніше я заявив Тобі й Татові, що я буду уніатським священиком – це теж не були мої слова, це були слова моїх предків.
А було це так, Моя Кохана Мамо: Ти пригадуєш, що Тато нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли в його робітні, чи, як ми його кімнату звали, в канцелярії. З усіх портретів вбилися в моїй пам'яті три портрети: єпископа Варлаама й митрополитів Атанасія і Лева. Усі вони були ченцями-василіанами, але всі вони були якісь інакші: Варлаам чомусь мені здався тихим, покірним ченцем, повним любові до Бога, милосердя до людей і наче б закоханим у вічність, для якого світ не існував. Іншим знову був Атанас: цей мав щось лицарського у собі, своїми чорними, гострими очима він пронизував наскрізь людину, з цих очей ї високого чола била воля, сміливість, а враз із ним відвага й повсякчасна готовність боронити Бога й Його чесноти перед злом світу, а слабим людям давати помічну руку.
Знову ж зовсім іншим здавався мені митр. Лев, чи як Тато звав його світським ім'ям, дядько Людвик. Аристократ із куртуазійною усмішкою на устах, свідомий зручності слова й закоханий у мистецтві (адже ж це він докінчив будову собору св. Юра у Львові), робив на мене враження дипломата, в якому сплелося людське із божеським, ця багатогранність людини, для якої ніщо людське не є чуже.
І ось одного вечора, коли Ти, Мамо, сказала мені, що виїжджаєте враз із Татом до Львова, до діда Олександра і вернетеся через день-два, я довго не міг заснути. Годинник в їдальні вибив другу годину, я перекидався на своїм ліжку й завжди здавалося мені, що мене хтось кличе. Коли ж цей поклик став настирливий, я встав, пождав хвилину, щоб переконатися, чи всі сплять, засвітив свічку, накинув халатик на себе й тихенько на пальцях пішов до робітні Тата.
Уважно й поволі я відхилив двері й побачив очі портрета дядька Атанаса, я зразу заспокоївся і зрозумів: це він мене кликав! Уже зовсім спокійний я підійшов близько до портрета, а світло свічі впало на руку дядька, яка лежала, як біла пляма на чорній рясі. Дуже чомусь мені хотілося, Мамо, поцілувати цю руку, щоб подякувати дядькові за те, що він мене покликав, і привітатися з ним. Але портрет висів високо, й я його не міг досягнути устами.
А очі дядька Атанаса говорили до мене, так, Мамо, говорили Я просто чув не ухом, а цілою своєю істотою, як вони наказували мені, щоб я ішов слідами своїх предків, що всі вони молять і просять Бога, щоб Він дозволив мені йти їхніми слідами, що всі ті ченці, ігумени, єпископи й митрополити Шептицькі по батькові й усі священики й ченці Фредри по матері обстоюють перед Богом моє покликання. Ще сьогодні, Мамо, по стількох роках я чую виразно голос дядька Атанасія, а може, радше, голос моїх предків... І досьогодні пригадую одне тоді для мене неясне слово, яке просто цвяхом вбилося у мою пам'ять і як незагоєна рана досьогодні дзвенить мені у вухах:
– Ти є позичений, сину, – казали очі митрополита Атанасія, – ти є позичений! Пам'ятай про це!
Довго-довго я стояв перед портретом дядька Атанасія і щойно гаряча крапля воску із свічки, що впала на мою руку, наче пробудила мене...
Я перехрестився, підійшов до бюрка Тата, на якому стояло вирізьблене в дереві Розп'яття Христа (Тато привіз його з якогось паломництва, пригадуєш, Мамо?), поцілував скривавлені ноги Розп'ятого й сказав уголос:
– Добре!
І зразу налякався свого голосу, бо в хаті царювала тиша. А знову нишком вернувся до свого ліжка, погасив свічку й ліг спати. І ще ніколи не було мені так приємно й лагідно на душі, як тоді. Тоді, цієї ночі, дядько Атанас відкрив мені догму Спільноти Всіх Святих і я найшов у ній безцінний скарб. І дивує мене, Мамо, що так мало людей користає із цього безцінного скарбу. Я вже давно у своїх місійних проповідях підкреслював важливість і – по-світському кажучи – користь із цієї догми Спільноти Всіх Святих: що ж бо може бути більш успішне, як молитися про поміч до тих, які колись молилися і любили нас за життя, а тепер мають можливість молитися і допомагати нам, будучи безпосередньо у стіп Бога? Зрозумів цю глибоку Божу Мудрість наш український нарід, коли створив приповідку, що «материна молитва із дна моря вирятовує». А ми так рідко, а то майже ніколи, у важних і складних обставинах нашого туземного життя у молитвах не звертаємося про поміч чи до батька, який нас виховав і дбав по своїй силі про нас, чи до матері, яка плекала і обслуговувала чи навчала нас, чи до дідуня, який впроваджував нас в люди, чи до бабуні, яка обдаровувала нас усім, що мала найдорожчим. Чи ж можливе, щоб ті, які опікувалися нами в туземному житті відмовили б нам у помочі «на тому світі?». «На тому світі», в який вони за життя могли лише вірити, а тепер у «тому світі» у присутності Бога перебувають?!
Завдяки моїм дядькам і Тобі, Дорога Мамо, я зрозумів, чим я є та чим повинен бути: як чернець, я прошу помочі у дядьки Варлаама, як архиєрей прошу помочі у дядька Атанаса, а перед авдієнціями на цісарському дворі чи в Апост. Столиці в Римі звертаюся про поміч до дядька Лева. Коли ж приходять хвилини безсилля і я стаю дитиною, тоді я звертаюся до Тебе, Мамо, й зразу почуваюся дужим і сильним, таким, як тоді, коли я, не вміючи ще як слід писати, мазав на папері олівцем.
Твій Ама
У день св. Апостола Андрея
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:44 | Повідомлення # 2
ДРУГИЙ ЛИСТ
У КИЄВІ НАД ДНІПРОМ
Моя Найдорожча Мамо!
Це був чарівний вечір, що про нього я лише Тобі колись одним реченням у листі згадав. А сьогодні, коли слова проф. Антоновича стають дійсністю, мені хотілося б, Мамо, сказати Тобі, як наука навіть на довгі роки випереджує історичні події.
Ми сходили із Святоволодимирівської гірки вниз. Блакитне небо, що під вечір стемніло й творило наче копулу над спокійними в цей час, могутніми водами Дніпра, рясна зелень довкруги й гул міста, що доходив здалеку, – все це творило якусь просто мистецько-містичну картину. Поневолі я зупинився на хвилину й шепнув:
– Боже! Яка краса!
Професор глянув скоса на мене й, зупинившися теж, сказав:
– Ваша правда, пане Романе, краса, тільки, на жаль, ми не володіємо цією красою, а вона нами. Ми є рабами краси, а не її панами. А це різниця!
Я не зрозумів і питаюче глянув на нього. (Ми так домовилися, щоб він звертався до мене «пане Романе», а не «пане графе», як це було на початку нашої зустрічі).
Антонович усміхнувся цією милою усмішкою, яка його обличчя інтелектуаліста-вченого змінювала на добрячу, щиросердечну людину,
– Я знав, що ви мене не зрозумієте й мушу щиро сказати вам, що багато навіть із моїх товаришів-науковців, зокрема етнографів, навіть глибоких дослідників фольклору не розуміє мене, називаючи нас «хлопоманами» чи «народниками», помилково беручи форму за зміст. Бачите, – і тут Антонович знову усміхнувся, – ми обидва, так сказати б, з одного роду. Ви нібито поляк і я теж начебто поляк. Повторюю «начебто», бо, по суті, то ми українці, може, й не гірші від тих українців, які зовнішньо, сказати б, і внутрішньо є українцями й цього культурно-духовного гебридизму, як би це можна назвати, який є у нас, не мають. А між тим саме цей гебридизм, чи докладніше кажучи, ця західноєвропейська культура, яка тільки злегка заторкнула Україну, зокрема вищі верстви народної маси України, а повністю заволоділа духовністю Польщі, дає нам можливість проаналізувати притаманну тільки Україні, чи то пак, тим, що живуть в Україні, духовність. Я вже вам згадував, пане Романе, вчора, що ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна.
– А все ж таки, пане професоре, – сказав я, – це повинні, на мою думку, вияснити й уаргументувати наукові досліди про народну творчість України...
– Очевидно! – живо притакнув Антонович. – Одначе тоді, коли наші етнографи, безсумнівно, дуже докладно й із знанням справи, опрацьовують народну творчість України, – між нами кажучи, це одна з цих ділянок, що нам царський уряд «Малоросії» дозволяє друкувати – і ці опрацювання навіть удостоїлися похвали закордонних науковців, то все-таки ці опрацювання не є повні. Відтворювання побуту про українців, порівняльною методою з іншими народними творчостями, виказування оригінальності звичаїв чи народних обрядів – це все дуже цінне й навіть потрібне. Але воно для духовності України мало варте. Тут треба своєї Церкви.
– Церкви? – здивувався я.
– Так, пане Романе, Церкви, цієї єдиної духовної інституції, яка може й зберегти, й скріпити духовність даного народу, а вслід за тим видвигнути ці первинні елементи, що зберігаються в кожній духовності й, відповідно обтесуючи їх, підготовити їх до державно-національної народності, а не до етнографічної народності. Московська Церква не лише чужа, але й ворожа Україні.
– В Галичині ми маємо свою українську, чи як ми її звемо – руську – Церкву, католицьку, або як на Україні її звуть, уніатську Церкву... – сказав я.
– Безумовно, під цю пору ваша уніатська Церква ще найближча Україні, хоч і вона є стиснена Римом, де частенько панівні кола Христову науку обмежують державними кордонами. Але не забувайте, дорогий пане Романе, що в Австрії зустрічається конгломерат 15 чи 16 народних типів, а коли глянете на Росію, в якій Церква грає домінуючу ролю «правої руки держави», то в Росії, не збільшуючи, можна сказати, живе 150 окремих народностей. На одному Кавказі живе їх близько 40.
І проф. Антонович глянув на заходяче сонце, витягнув із камізольки годинник, відкрив вічко коперти і сказав:
– Ходім же, пане Романе, ось-ось осьма година, а Петров дуже точний. Я дуже радий, що ви познайомитеся з Миколою Івановичем. До речі, не люблю я вживати патроніміків, хоч це староукраїнський звичай і слід би його навіть вдержати й серед українців Галичини... А з Петровим раджу вам таки ближче познайомитися, він і літературознавець, і іконознавець, і музейник, і неабиякий етнограф. Тільки не питайте його про історичну топографію Києва, бо це його «коник», він готов вам дати цілонічний виклад про це...
І нагло проф. Антонович почав сердечно сміятися.
– А знаєте? Петров – москаль, «настоящий» москаль уродженець Костромської губернії. Чи не чудасія воно? Ви поляк, я поляк, а Петров москаль, і ми всі разом українці! І чи не геніально придумав український нарід приповідку, що «хто ступить на цю землю, турок, лях чи москаль, той кожний українцем стане!?»
Кохана Моя Мамо, не знаю, якими я словами міг би Тобі розказати про цей духовний пир, що його мені зробили своєю розмовою при чаю і обов'язкових «пиріжках» Петров і Антонович. Перед спанням я окремою молитвою подякував св. Катерині із Сієни, яка мене з ними звела. Хоч я почувався перед цими велетнями науки, признаюся щиро, неуком, я повною пригорщею черпав їхні розуми, їхні твердження і цю глибоку віру у наш нарід, я ріс, Мамо! І, може, рідко коли я почув таке повне й точне уаргументування великих слів Папи Урбана VIII і нашого теперішнього Святішого Отця Папи Лева XIII про місію, якою наділив Україну сам Господь Бог!
Поблагослови мене, Мамо, із висоти і проси нашого Спасителя Ісуса та Його Пресвяту Діву-Матір, щоб Вони прийняли жертву твого сина
о. Андрея
Писано в день св. Апостола Якова, сина Заведея.
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:45 | Повідомлення # 3
ТРЕТІЙ ЛИСТ
У МИТРОПОЛИТА ЙОСИФА
Дорога Моя Мамо!
Хочу сьогодні поділитися з Тобою ще одним моїм переживанням, про яке я Тобі тільки коротко, мимоходом згадав у моїх листах: це мої відвідини колишнього львівського владики, галицького митрополита Йосифа Сембратовича (а тепер він має титул архиєпископа Теодосіопільського), глибоко релігійної людини і великого знавця українського обряду – тут в Апостольській Столиці він є консультором Священної Конгрегації Поширення Віри і предсідником папської Комісії для ревізії церковних книг.
Йому зроблено велику кривду, Мамо, й частина цієї кривди паде й на нас, бо спричинниками цієї кривди є теж і наші племінники, польська шляхетська верства Галичини, під пресією якої цісар Франц Йосиф І виміг на Апостольській Столиці усунення митр. Йосифа. Правда, що на його усунення немало заважило й його зневажливе відношення до цісаря та знехтування обов'язкової етики австрійського цісарського двора. Але саме такою поведінкою цього «мужа молитви», як звуть архиєп. Йосифа деякі кола Ватикану, я дуже зацікавився і рішив його відвідати, тим більше, що він був як митрополит галицький головою цієї Церкви, до якої належали мої предки її до якої я вернувся.
Відвідав я його того самого дня, коли побував у кардинала Масаї, про що Ти, Моя Дорога Мамо, вже знаєш із мого попереднього листа. А кілька днів перед тим, ранком, я зайшов до приватного мешкання митр, Йосифа. Двері відкрив мені якийсь чернець і заявив, що владики дома нема. Я передав братчикові свою візитну карточку, прохаючи, щоб владика назначив мені день і годину, коли я його можу відвідати, додаючи, що чергового дня я зголошуся по відповідь. Коли ж я чергового дня зголосився по відповідь, владика Йосиф назначив мені через цього братчика той самий день, що його я мав замовлений у кард. Масаї, тільки 2 години пізніше. А як знаєш, кард. Масаї так тепло мене зустрів, що мені просто було жалко покидати його, тим більше, що ми говорили на мою улюблену тему – про Християнський Схід. Перепрошуючи, що не можу довше побути у кард. Масаї, я і сказав йому, що маю замовлені відвідини в архиєп. Сембратовича й на моє здивування Масаї дуже, втішився.
– О, як то гарно, що ти туди йдеш, мій сину! – сказав кард. Масаї. – Так, так! Необхідно тобі познайомитися із архиєп. Сембратовичем, це правдивий святець і дуже тужить за своєю Україною. Я говорив йому про тебе, мій сину, це гарно, що ти його відвідаєш!
Зворушений такою теплою і сердечною зустріччю з кард. Масаї, я швидко попрощався з ним і точно в означеній годині задзвонив до дверей мешкання архиєп. Йосифа. Відкрив мені двері цей-таки братчик-чернець і зразу ж попросив мене до робітні владики. Я застукав і, увійшовши туди, спершу не знав, куди діти очі: усі чотири високі стіни кімнати до самої стелі були заложені поличками книжок. Під великим венецьким вікном, єдиним вікном у цілій кімнаті, стояло широчезне бюрко, теж завалене фоліялами, сидів і щось писав архиєп. Йосиф. На моє привітання підняв голову, встав із-за бюрка, скинув окуляри, уважно поклав їх на розгорнені папери й, витягаючи до мене обі руки із лагідною усмішкою на обличчі, сказав:
– Вітай, мій любий сину! Тішуся, що бачу одного із Шептицьких, який повернувся до нас!
Високий на ріст, із молодим обличчям, на якому лягла неначе якась задума, але вже з посивілою бородою і сивим волоссям, пригорнув мене до себе, а потім, узявши моє лице в обі руки, як береться дітей, і дивлячися мені бачливо в очі, неначе до себе шепнув:
– Шептицькі, Шептицькі, великий, заслужений рід!... Я хотів поцілувати його руку, але він не дався.
– Не треба, сину, не треба! Ось візьми крісло й сідай тут коло мене, розкажи мені про свій намір служити Богові й нашій Церкві. Дещо я вже знаю про тебе і від кардинала Масаї і від кардинала Чацького, але я хотів би почути про все із твоїх уст...
І я почав йому говорити про свій намір. Мамо, й коли я згадав, що західній світ, задивлений у свою велич, не лише нічого про нас не знає, але тепер не хоче знати, якісь вогники заблисли в очах владики й він сказав:
– Правильно, мій сину, правильно! – і, показуючи на вікно, крізь яке видно було здалеку копулу Собору св. Петра, сказав:
– Але недалекий час, коли вони прозріють... Я почуваю, що ще трохи-трохи, а нашу Церкву по Страсному Тижні жде світле Воскресіння. Але Страсний Тиждень триватиме довго, на наше літочислення може навіть дуже довго... Це так мусить бути... Навіть старинні казали, що «Божі млини мелять поволі». Ти вибрав, кажеш, мій сину, шлях місіонера. Саме в цьому й основна помилка наших часів, що серед душпастирства повторилися якісь категорії, якийсь поділ ролі, під час коли Церква має тільки одне основне завдання: місіонерство. Ми всі є місіонери, від сотрудника чи монаха починаючи до митрополита чи протоархимандрита включно. А цього саме сьогоднішні часи забули й з нас потворилися урядовці, які, заспокоюючи потреби щоденного життя і виконуючи совісно і докладно обов'язки, наложені на них, думають, що вони виповнили своє завдання. Так, вони виконали по відношенні до туземного життя, і навіть посередньо по відношенні до Бога, але Бог урядовців не хоче, Бог хоче, щоб ми так думали й так судили, як Він думає і як Він судить... А щоб так думати, й так судити, як Бог, треба зректися себе...
– Я свідомий того, Ваше Високопреосвященство, – шепнув я. А архиєп. Йосиф говорив дальше:
– Є бо в житті, мій любий сину, малі труднощі є й великі. Малі труднощі поборюємо життєвими силами, але великі труднощі вимагають жертви, самозречення. Ти вибрав, сину, шлях місіонера, але я певен, що ти згодом станеш у проводі нашої Церкви, а враз із цим у проводі нашого народу, бо, як знаєш, історія кожної Східної Церкви є нерозлучна з історією даного народу. Цього ще не знає і щойно згодом пізнає Західна Церква. Тому не жахайся, мій сину, великих труднощів на своєму шляху, що їх зустрічатимеш і від своїх і від чужих, тільки кожний твій крок хай важиться золотою вагою віри. Обіцяю тобі, сину, що я завжди молитимуся за тебе й при кожній Божественній Літургії покладу одну часточку на твою інтенцію.
Скільки вже років минуло з того часу, Моя Дорога Мамо, а я кожне слово владики пам'ятаю досьогодні. Досьогодні пам'ятаю, як я в розмові хотів натякнути на цю кривду, що йому зроблені, а він махнув рукою і сказав «пусте»! Пам'ятаю, як він мене, як батько, при прощанні пригорнув до себе і розцілував, та пам'ятаю, як відпроваджуючи до дверей, сказав до мене:
– А на кінці, мій сину, прохання до тебе: коли будеш у Львові, в моїм імені перехрести й попрощай від мене Святоюрську Гору, бо я її вже своїми земними очима не побачу. А коли будеш у церкві, підійди до престола нашої Богородиці й перед чудотворною іконою Пречистої Діви Марії змов за мене «Під Твою милість».
Я не міг тоді, Мамо, нічого йому відповісти. Я припав устами до його руки й моє горло здушили сльози. А коли я вийшов на вулицю і побачив, що зараз за рогом відкрита невеличка церковця, я вступив туди й помолився перед статуеткою Пречистої Діви. І щойно тоді я заспокоївся.
Добраніч, Мамо, і молися за Твого сина
о. Андрея
У день св. Апостола Филипа
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:45 | Повідомлення # 4
ЧЕТВЕРТИЙ ЛИСТ
ОСТАННЯ РОЗМОВА З БАТЬКОМ
Моя Кохана Мамо!
Я знаю, моє рішення сьогодні, можу навіть сказати, моє невідкличне рішення, вступити до монастиря нашого східного обряду, – віддатися повністю Церкві моїх предків і цій Церкві, яка все, що мала найкраще від Нашого Спасителя, передала людству, про яку світ забув, – Тебе дуже боліло. Ти боліла серцем, Ти молилася і Ти була здалася на Божу волю. Одначе ще більш, може, болів цим моїм рішенням наш Тато. Ти, може, будеш здивована, коли я Тобі скажу, то Тато більше болів, як Ти. Бо Ти не уділялася світові, так, як Тато, й Твоє довкілля, з уваги на Твоє становище пані дому, так як теж на суспільну позицію нашого роду не допускало усіх тих інтриг і шикан, які, як павутиння, опутувало нашого коханого Тата. Я не раз бачив, як наш Тато, ідучи ранком у поле, ставав навколішки перед зачиненими дверима нашої церковці і гаряче молився, щоб Господь дав знак Свій. Ти, Моя Кохана Мамо, боялася за мене, щоб я не «схлопів», щоб усі ці ціннощі материнського серця, усі ці почування і духовність, якою наділив Тебе Господь, а які ти передала мені, при переході в інше середовище не заникли в мені й не скарловатіли. Бо Ти не знала цього середовища, чи, радше, Ти знала його фальшиво, Ти знала його із насмішок, із перекручених подій чи навіть із шовіністичних вигадок людей близьких чи навіть рідних нам. Одначе наш Тато, силою мого рішення, став ціллю обстрілу саме тих, які український загал вважали, що він складається «із попа і хлопа», які погорджували і вважали погноєм тих, що для них працювали й з яких вони колись народилися. Я тільки раз стрінувся із закидом одного з моїх товаришів, мовляв, я «зрадник», одначе ніколи не думав я, скільки злоби й скритої ненависті гніздилося в тих, які вважали себе провідниками народу силою їх приналежності, з Божої волі, до провідної верстви. Згодом я говорив про це із п. о. Яцковським, який і переповів мені розмову з Тобою, Мамо, й досьогодні пам'ятаю його слова:
– Якщо ми, поляки, на ненависті побудуємо свою державу, то вона так розлетиться, як розлетілася тричі Польща в 18 сторіччі.
А я ці брудні листи до нашого бідного Тата сам читав, Моя Кохана Мамо! Це було одного вечора, коли Тато попросив мене зайти до його робітні, а коли я зайшов, вій подав мені пачку листів, обв'язаних шнурочком, і сказав:
– Сідай і читай! А коли все прочитаєш, скажи мені свою думку!
А сам сів за бюрком і почав робити господарські рахунки.
Листи були деякі коротші, деякі довші. Всі починалися щирими привітами, сердечними словами і... співчуттям з приводу мого поступку й моєї «зради» по відношенню до Польської Церкви й польського народу. Деякі закликали нашого Тата відректися публічно мене й проголосити це в часописах, а деякі знову гратулювали Татові, мовляв, він найшов шлях, як усіх «схизматиків-українців» перевести в табір вірних латинського обряду. Був теж лист, Моя Кохана Мамо, від Твого колишнього залицяльника графа Ст. Тарновського, який знову інакше підійшов до мого рішення: поляки створили Унію, то поляки мають право її піддержати... А найкомічніше, Моя Дорога Мамо, було те, що всі ті, які «співчували» нашому бідному Татові, були з руського роду, починаючи від князя Чорторийського до Пузинів включно.
Я згорнув листи й поклав Татові на бюрко і, щоб хоч трохи розвеселити його – а Ти знаєш, Мамо, як я люблю жарти, – я спитав Тата:
– А чи Тато комусь уже відписав на ці листи?
– Ні! – відповів Батько й здивовано глянув на мене.
– Треба рішуче відписати! – сказав я. – Я Татові поможу!
– Не розумію, що ти хочеш тим сказати?
– Кожному зокрема подякувати й долучити декілька дат з його родоводу, коли й чому він покинув наш обряд і став поляком, а не так, як Ти, Тату, що хоч Ти змінив обряд, але не забув своїх предків і не погорджуєш ними, як усі ті автори цих брудів.
Тато відложив рахункову книгу й, дивлячися мені гостро у вічі, спитав:
– Сину, я не противлюся і ніколи не буду противитися Божій волі, навіть коли б мені грозив публічний бойкот, я знаю про твоє покликання і вірю, що воно не є ніякою твоєю примхою чи забаганкою, але чи ти неодмінно мусиш вступити до Східного Чину, адже ж наша Церква така багата в різнородні чини й такий широкий вибір, чому ж ти...
– Ні, Тату, – перебив я, – я вступаю до Чину моєї Церкви. Коли б я міг, то я вступив би до Чину Студитів, але він у нашій Східній Церкві занедбаний і не зреформований, тобто непристосований до наших часів. Але я його відновлю, Тату, і вірю, що всі чернечі чини нашої Католицької Церкви, які сьогодні обмежені західним латинським обрядом, матимуть свої відділи східних обрядів. Одначе доти їхня праця буде безуспішна, поки вони не пізнають Сходу, поки не зглиблять цієї зовсім відмінної духовності, а враз із нею зовсім відмінним взаємовідношенням людини до Бога й поки вони не здавлять у собі викоханої сторіччями своєї гордині й верховодства.
І я підійшов до нашого Коханого Тата, клякнув коло нього й обняв його коліна, говорячи дальше:
– Ти пригадуєш, Тату, як ти мені показував відпис листа нашого предка, який ось тут дивиться на нас, архимандрита єпископа Варлаама-Василя, листа до коронного гетьмана Адама Сєнявського? Я пам'ятатиму до смерті слова листа: «Ми не від учора, ані з чиєї ласки, ані з нобілітації, ані з подружих зв'язків ми виросли, але з давніх предків... Ми такі старі, як стара Русь і віра Христова в ній». І ти хотів би, Батьку, щоб я покинув їх, цих ось, – і я показав рукою на портрети Варлаама, Атанасія і Лева й цілої низки включно з архимандритом Никифором... Що ж вони сказали б на це?
І в цьому моменті, Мамо, я почув, що всі мої дядьки є коло нас. Я їх просто фізично почував, я, наче очима душі, бачив, як дядько Атанас стояв коло похиленої у мій бік голови Тата, як дядько Варлаам станув за мною і я чув, що його рука лежала на моїм рамені, а за ними стояли інші. Їх було багато. Мамо! І наш холодний Тато теж їх відчув, бо довго-довго мовчав. Я підняв голову вище й побачив сльози в очах Батька.
– Не треба, Тату! – я прошептав. – Не треба!
Тато кріпко обняв мене, стиснув руками мою голову й поцілував в чоло:
– Дякую тобі, сину, за сьогоднішню розмову. Ти засоромив мене, але й зняв великий тягар з моїх плечей! О, як я мучився! Нехай Бог тебе благословить! Ти сильніший від мене!
Цю силу, Тату, дають мені молитви нашої Мами. Ти тепер, Мамо, вряд із нашим Татом, живете у Світлі Христа. Моліться за мене, щоб я міг довершити того, до чого покликав Господь Твого сина
о. Андрея
В день св. Апостола Вартоломея
Дата: Середа, 07.04.2010, 22:46 | Повідомлення # 5
П'ЯТИЙ ЛИСТ
САРА, ДОЧКА ХАЇ
Моя Найдорожча Мамо!
Хочу розказати Тобі про одну подію, про яку, крім мене й мого духовника, ніхто не знає. Це трапилося під час однієї моєї візитації в невеличкому містечку, більшість якого поселення творили жиди. А ще з ранньої моєї молодості – Ти пригадуєш – для мене все, що бідне, мале і старе, було дороге. І завжди, коли я побував по тих малих галицьких містечках – а Ти їх, Мамо, теж добре знаєш, – мені чомусь здавалося, що найбідніші між бідними – це жиди. Навіть найбідніші наші селяни здавалися мені багатішими від цих галицьких жидів, які жили в запущених нужденних хатах, що їх, радше, норами назвати можна, одягнених в брудне лахміття і не відомо навіть було, чим вони харчувалися. І ці жидівські кагали, з яких більшість була біднота, були найпобожніші. А ця т. зв. вища сфера, члени якої часто погорджували цією біднотою, хоч тут і там допомагали їм матеріально, хоч формально належали до Мойсеевого віровизнання, по суті побожними не були. Правдивими визнавцями Мойсея була біднота. І тому завжди, коли представники кагалу мене вітали, я згідно з їхнім звичаєм цілував два пальці, а відтак цими пальцями, доторкався тори і вітав представників староєврейською мовою. Люблю цю мову так, як нашу церковнослов'янську, має вона якийсь невидимий запах старовини в собі й цю для наших вух, уже незвичних до цієї мови своєрідну музику Сходу.
І так же само відбулося усе під час згаданої візитації. А вечером, після св. Вечірні, я враз із довколишніми священиками довго сповідав, бо несподівано для пароха, а з найбільшою радістю для мене, до сповіді приступило дуже багато жінок і мужчин, які з'їхалися із сусідніх сіл. Я мав виїхати цього ж дня після св. Вечірні, одначе з уваги на таку численність каянників, я рішив виїхати раннім поїздом і переночувати у пароха. Взагалі, цей день, Мамо, був якийсь дивний, сказати б, незвичний. Навіть ті, що сповідалися у мене, не були пересічні, ті, яких кожний місіонер може числити на сотні. Просто, Мамо, я відчував, що Господь хоче мене випробувати. І я із цієї внутрішньою радістю, яку Ти, Мамо, дуже добре розумієш, піддавався цій пробі, а між перервами під час сповіді просив Господа, щоб він ще більше, ще сильніше випробовував мене і впевняв Його, що я не зневірюся в Нього й не захитаюся у вірі в Його поміч і все, що Він завдасть мені, в Його імені, я виконаю.
Коли ж уже церква опустіла, я відмовив благодарну молитву перед Царськими Воротами й вийшов з церкви. Тут ждав мене мій духовник, який сказав мені, що парох просив мене йти на приходство (воно містилося трохи подальше від церкви) відпочити, поки він не погасить усі світла й не замкне церкви. І ми у двійку – а було це уже близько 11-ї години ночі, як сказав мені мій духовник, почали йти темною, бо тільки одна лампа світилася десь далеко, вуличкою на приходство.
Коли ж ми завернули у перевулок, з бічної хати, що потопала у темряві, висунулася якась невеличка постать, закутана у якусь наче верету, підбігла кілька кроків до нас і впала на коліна переді мною. Це було таке нагле, що я мимоволі подався кілька кроків взад, а о. духовник схопив руками клячучу постать, захищаючи мене. А з цієї верети продерся крізь плач жіночий голос: – Ребе, рятуй мою дитину! Рятуй мою дитину, вона вмирає!
Мій духовник відступив кілька кроків, я нахилився нижче й, піднімаючи з колін жінку, спитав:
Хто ти, жінко?
Я Хая, твоя їмость мене знає, ребе! Моя Сара вмирає, а тільки ти, ребе, можеш її уздоровити! Ребе, не відмов мені мого прохання, поклади на мою Сару ті пальці, якими ти торкнувся святої Тори, і моя Сара буде здорова! Ребе, я молю тебе!
Тоді я спитав:
– Де ти живеш, дитино? Ось тут, ось тут! Близенько! – ще хитаючись, але вже радісно й з якоюсь просто неземською вірою в голосі закликала Хая і показала праворуч, де в теміні бовваніло щось, наче розвалена стайня.
– Ходім! – сказав я.
Хая побігла кілька кроків наперед і перед входом обернулася, а побачивши, що мій духовник йде за мною, замахала руками:
– Ні! Ні! – скричала: – Тільки ребе з Богом на самоті може говорити! – й звернулася до мого духовннка:
– Тобі не вільно тут бути, ти тут чекай! І я теж тут буду, а ребе, – й показала на двері, – там буде, з Богом і зі Сарою...
Мабуть, Моя Найдорожча Мамо, ні в одній мові світу не можна було б Тобі описати мого враження. Я почув скрипіт дверей і увійшов у темінь, схиливши голову й плечі, бо й двері й ця стоянка були такі низькі, що я не міг випростуватися. А в душі я молився, чи, радше, ні, то моя душа, без відома змислів, молилася, щоб Господь через мене здіслав ласку милосердя цій бідній матері, яка повністю повірила безмежному Божому Милосердю. В хаті було темно й задушно, десь у кутку горіла мала закоптіла нафтова лампочка, але я не чув цієї задухи й вогкості. Було темно, але довкруги мене було ясно, довкруги мене був якийсь аромат, щось чисте, прозоре, ясне й пахуче, я почував, що мене окружає щось невидиме, але безмежно миле, ніжне й хоч безбарвне, та повне красок, хоч безгучне, та повне музики...
Радше змислом дотику руки, як очима, я побачив дитину, завинену в лахміття, її покорчені ніжки й її покручені руки. Я притис це холодне тіло до грудей, поклав руку на голівку маляти й без голосних слів, а чи радше німими словами, благав милосердя в Ісуса, в Його Матері – як довго, я не знаю. Але враз із цією німою молитвою моєї душі я почув, що це холодне лахміття тепліє, що ніжки й руки маляти починають якось нервово рухатися й нагло тишу продер крик дитини, а йому, наче відповідь, залунав крик матері, яка вбігла до кімнати й, витягаючи руки по дитину, знову впала на коліна переді мною. Я передав їй дитину й тоді щойно побачив, як темно у цій норі, яка тут задуха й який сопух іде від закопченої нафтової лампочки.
Мимоволі сягнув я до кишені ряси, витягнув портмоне, втиснув Хаї в руку й, перехрестивши плачучу матір й малятко, вийшов на двір.
Холодне повітря неначе мене отверезило. На мене ждав духовник, і ми мовчки почали йти цим провулком дальше, поки побачили рясно освічене приходство. Перед приходством я зупинився:
– Під тайною сповіді зобов'язую вас, отче Михаїле, нікому про цю подію не говорити!
– Зобов'язуюся, – хитнув головою мій духовник.
– А вслід за тим мушу вам сказати, що я не маю ні сотніка при душі!
– Це вже я передбачив, владико! – усміхнувся мій сповідник, – завтра на залізничному двірці усе поладнаю.
На приходстві було уже не так гамірно, бо деякі священики; вже виїхали, мене хотіли почастувати вечерею, але я сів у сальонику й попросив тільки склянку води. І коли дружина пароха пішла принести мені води (обов'язково з соком малиновим, бо в них вода недобра, а малиновий сік власного виробуі), я зачув, як парох у вітальні спитав свою дружину, чи вона говорила зі мною про Хаю?
– Ні! – відповіла вона: – Хая казала, що сюди прийде!
– Чи це ця жидівочка, що їй уже третя дитина вмирає на дитячий параліж? – спитав хтось із приявних.
– Та сама! – відповів парох, наливаючи вино в чарки. – Бідна вдова, глибоко віруюча, але, як знаєте, по відношенню до вдів жидівські закони є жорстокі.
Ми умовилися з парохом, що в 7.10 ранку ми виїдемо залізницею. І було б усе в порядку й ніхто не знав би нічого, що ж коли уже на станції, коли ми ждали на поїзд, я здалеку побачив гурт жидів, які наближалися до залізничної станції. Неначе не бачучи їх, я вийшов на перон і, на моє щастя, саме над'їхав поїзд. Ми з о. Михайлом вскочили до вагону, пролунав свисток, і поїзд рушив, коли юрба жидів вбігла на перон. Я стояв у вікні й поблагословив їх з тією радістю, якою Бог наділяє тих, що Йому дякують. А найкомічніше, що ми всіли до вагону II кляси, а о. Михайло купив квитки III кляси. На моє-питання, чому не вистачило грошей, поважно відповів.
– Не лише владики мають своїх бідних, мають своїх бідних теж і капелани владик!
Мамо Моя Найдорожча, я рідко коли мав такий радісний день! Я цього дня зрозумів і усвідомив собі, що Христос дозволив мені нести його хрест!
Твій о. Андрей
В день св. Апостола Івана
Бібліотека » Церква » Духовна література » Митрополит Андрей Шептицький (Дванадцять листів до матері)
Сторінка 1 з 3123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика