Головна сторінка сайту
Сторінка 5 з 6«123456»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
З пустими руками - Послання Терези з Лізьє
Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:06 | Повідомлення # 21
5. З вершини на вершину

Другий образ - це звивистий гірський хребет. Туристичний досвід навчає, які ілюзії приносить здобуття вершини і який пробуджує запал. Помічаємо верхівку і думаємо: ну, вже виходимо на саму гору! В ту мить, як піднімемось на цю верхівку, звідти видно іншу вищу точку, і так від вершини до вершини, аж поки осягнемо останню вершину.

Цей образ можна використати в описі зростання людини до Бога, лише з однією відмінністю, - в Богові неможливо побачити остаточної вершини.

Любов завжди бачитиме, як перед нею з'являється нова вершина, і так без кінця. Бог постійно є «далі». Прагнення любити Бога так, як Він нас полюбив, такою ж безкрайньою любов'ю, залишається для людини «в дорозі» недосяжною мрією, не може здійснитися, а це тому, що людина ніколи не стане Богом. Людина створена лише «на Його образ» (Бут 1,26), а це спричиняє одночасно участь і відмінність, єдність і дистанцію. Тому любов мусить собі усвідомити, що хоч би як вона поспішала, не може швидко піднятися і мусить просити Бога, аби зійшов з найвищої вершини і виніс свого улюбленця на гору. Це алегорія Терези про пташеня та Орла. Можна мати «очі й серце Орла», але неможливо мати Його «крила»(ІД 9; Мs . В4v). Сам Орел може піднести безпорадне пташеня на гору. Це ж саме означає порівняння з ліфтом.

Тут ще раз проілюстровано те, що любов, навіть найбільш свята, є безсила, і не в змозі полюбити Бога так, як Він на це заслуговує, і це через Його святість. Приймаючи свою слабкість, любов мусить переродитися в надію, що Бог доповнить нестачі завдяки цілковитому принесенню себе в дар. Така надія є не відступом, а зростанням. Тоді сама любов почне розквітати. Перестати довіряти було б її приреченням на смерть. Св. Йоан від Хреста каже, що любов уміє задля Нареченого зректися всього, крім того, щоб самій зростати й дедалі більше володіти Возлюбленим, щоб Його більше любити: «Душа, хоча й повністю віддала себе своєму Возлюбленому, однак не може стриматись від прагнення тієї плати любові, за яку Йому служить; це було б знаком того, що її любов неправдива; бо нагорода і плата за любов не є чимось іншим і не іншої речі прагне душа, як тільки такого зростання любові, щоб могла дійти до такої її повноти, коли за любов платиться самим собою. [...] Закохана душа не прагне завершення своїх трудів, а кінця справи, [...] повної й досконалої любові Бога»(«Духовна пісня» 9,7). Надія більшої любові жодним чином не є відступом від безкорисливої любові до корисливого прохання для самого себе. Єдина користь цієї любові - це стати більш безкорисливим і мати змогу щоразу більше віддавати себе.

Тому ця жадана надія, наче рослина, що росте на землі любові, несе в собі всі життєдайні соки ґрунту любові. Вона вся просякла любов'ю, з якої народилася. Вона багата на любов, становить більш сильний вираз любові, яку підносить на вищий рівень. Зрештою, зведення на когось очей, повних надії, веде до більшого захоплення і закоханості. Те, що в Терези ця надія сповнена любові, видно з того, що Той, на Якого вона зводить очі, є Отцем, а вона поводиться з Ним, як дуже любляча дитина.

Часто повторюване слово «надія» покликане показати русло, яким мають протікати довіра і уповання: диспозиції, щоб перейти від «ще ні» до «того, що надходить», і що можливе і добре. Тереза часто використовує ці терміни навзамін, і найчастіше дає своїй надії ім'я «довіра». Довіра - це надія, але завдяки вірі в доброзичливе Боже милосердя, на яке спирається, як на скелю, довіра має більш виразні риси родинної вільності та більшу певність того, що тебе вислухають. Довіра є основою життя, а завдяки цьому - орієнтиром у майбутнє. Довіряти – це повністю довірити себе Богові, ставити на Його доброту, спиратися на Його любов до людини. Довіра такої людини сповнена похвальної молитви і вдячності, вона містить у собі очікування всіх її улюблених братів - людей, яких любитиме більше, коли зросте її любов до Бога. Терезіанська довіра - це сказати Богу: «Дожидаю з надією Тебе самого від Тебе і для Тебе, а також для всіх людей».

Не можна переживати довіру в Богові як абсолютну певність щодо майбутнього. Вона, звичайно, дає «радісну певність і радісну гордість надії». «Христос же - як Син у своїм домі. А дім цей - ми, якщо дотримаємо до кінця непохитне довір'я і похвалу надії»(Євр 3,6), але з надією неминуче боротимуться наші сумніви щодо нереалізованих ще Божих обітниць. Треба, аби довіра не задовольнялася тим, що актуальне, а також не піддавалася спокусам нерішучості та лінощів, які постійно схиляють до сприймання надії як утопії. Довіра часто полягає в тому, щоб «довіряти проти надії» (Рим 4,18). Тому довіра - це джерело динамічного життя, яке підносить нас понад нас самих, ламає бар'єри теперішнього, це вихід із себе, запал і самовіддання. Довіра вимагає постійного відриву себе від дня нинішнього і від нас самих. Це боротьба нової людини, якою ми хочемо стати, зі старою людиною, якою ми ще є і не бажаємо перестати нею бути.

Тут також бачимо зв'язок між довірою та любов'ю. Згідно з Терезою, довіритись - це немов піднятися вище до любові, до любові Бога, який випереджує нас.Довірити себе Йому - це залишити себе з любові до Нього. Терезу часто називають «святою любові». Можливо, було б краще назвати її святою «над-любові», тобто надії, яка понад самовідданням - насправді великим, але обмеженим і тимчасовим - підноситься до вищого самовіддання: визначеного, менш обмеженого, яке може вчинити тільки сам Бог. Це любов, яка не хоче залишитися всього лише тим, чим є, але своїми реальними зусиллями благає Бога, щоб стати тим, чим ще не є. Це любов, свідома того, що вона ще «в дорозі». Ця любов посилає уяву на пошуки способу стати більше собою.

Тому довіра Терези становить ніби синтез богословського життя. Пливучи руслом надії, з одного боку, ця довіра свідчить про віру в Божу доброту, а з іншого - походить з любові, з якою дедалі сильніше хоче поєднатися. Св. Амвросій каже, що між любов'ю та надією існує «свята взаємодія»: справді, хвиля несе нас неустанно від однієї до іншої - любов викликає надію, надія - більшу любов. Більша любов провадить до нової надії, а нова надія становить мову любові та прохання про більшу любов, яке Бог завжди вислуховує. Отже, кругообіг від любові до надії і від надії до любові ніколи не зупиняється аж до дня, коли матимемо Бога в повноті. Надія і любов становлять ланки довгого ланцюга, який дедалі міцніше пов'язує людину з Богом.

Любов і надія - це довга «мала дорога» Терези!

Тереза дуже добре знає, що під поверхнею вдачі та психіки надія може нагромаджувати нові життєві сили. В декому лише тоді проб'ється нове життя, коли в хвилину смерті лусне тверда шкаралупа їхньої убогої психіки. Це типові «малі душі»: на землі дістали мало визнання, не маючи нічого, чим могли б хвалитися, але в Божих очах - великі, бо сповнені надії в своїй нестачі.

Любов і надія - котра з них матиме останнє слово? Можна лише роздумувати, бо, неначе випадково, всі три автобіографічні рукописи кармелітки закінчуються словом «любов». Це в будь-якому випадку показує, що Тереза сповнена нею. Але чи йдеться про любов, яку вона вже має? Чи лише про ідеал, а отже - надію? На цій землі лише надія буде останнім словом людини. Бо кожна любов прагне більшого, а окрилена любов'ю людина з довірою молиться про більшу любов. Надія - це любов, що прагне: піднімається на дах свого дому, простягає сповнені благання руки до неба! Завдяки надії любов переростає сама себе. В цьому значенні Тереза формулює свою дорогу як «люблячу довіру». «Довіра» - це іменник, який виражає суть; «любляча» - це прикметник, який надає забарвлення. А коли Терезу запитують, чим по суті є ця її «мала дорога», вона відповідає: «Це дорога довіри та цілковитого уповання».

Точніше кажучи, надія - це передостаннє слово на землі. Останнє слово вимовить Ісус-Слово в мить остаточної зустрічі, коли віддасть нам себе неподільно. Останнє слово на землі у відповідь на надію; перше і єдине в небі - це все ж таки Любов.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:07 | Повідомлення # 22
6. Міст понад прірвою

Третій і останній образ, який може проілюструвати доктрину Терези, - це міст.

Ми бачили, як Тереза, попри свою любов – а радше завдяки їй, - усвідомлює відділення від повної любові. Щоправда, вже не відчуває його болісно, тому що Бог дарує їй себе чимдалі довірливіше. Вона ще має усвідомлення подальших можливостей. Досконала любов стає «прірвою»(ІД 11; Мs . С 35r), яку Тереза хотіла би переступити, щоб опинитися поруч із Возлюбленим.

Тепер потрібно перекинути міст через прірву. З обох боків на солідних фундаментах підносяться стовпи для прогонів. На нашому березі - це смирення, завдяки якому людина, обмежене створіння, покірно приймає свої недосконалості та безсилля.

На березі безмежного Бога підноситься Милосердя, в яке вірить людина. Як смирення, так і віра в милосердну любов Бога - це принципові умови надії. Не можна покладати надію в тому, у чию доброту не віримо. На цих прогонах зводимо міст люблячої довіри і можемо дійти до Бога, а радше – сам Бог ступає на цей міст, й переносить людину на той берег.

Проте і цей образ неповний, бо насправді недостатньо лише раз побудувати міст, це треба робити завжди, після кожного зростання в любові.

Отже, чи надія фактично наближає нас до Бога? Можна поставити запитання з боку Бога, судячи per absurdum, однак воно б насправді було абсурдним, якби відповідь була негативною. Чи ж Бог любові може не вислухати людину, яка має палку надію любити Його більше? Тереза гадає, що це неможливо. До довіри можна застосувати те, що вона пише про благальну молитву: «Молитва і жертва становлять усю мою силу, вони - це та невидима зброя, яку дав мені Ісус»(ІД 11, Мs . С 24v). «Наскільки ж велика сила Молитви! Вона наче цариця, яка щомиті має вільний доступ до царя і може отримати все, про що просить»(ІД 11, Мs. С 25r). «Всемогутній дав [Святим] якточку опори САМОГО СЕБЕ І ТІЛЬКИ СЕБЕ; якважіль - молитву, що розпалює вогонь любові. Таким чином вонипідійняли світ» (ІД 11, Мs. С З6v). Ісус сам в «Отче наш» навчив нас просити, тому прохання не може бути безрезультатним. В іншому місці подає молитву доцільною та можливою: «У високих притчах [...] навчає нас, що достатньо стукати, аби нам відчинили, достатньо шукати, аби знайти, і смиренно простягати руку, аби отримати те, про що просимо... Додає ще, що все, про що попросимоОтця в Його ім'я, Він дасть»(ІД 11, Мs. С35v).

Сестри Терези свідчать, що вона не ставила жодних обмежень своїм очікуванням. У рукописі «Б» пише про «свої прагнення та сподівання, що межують із нескінченністю», про свою «зухвалу» довіру, про «божевільні прагнення» та «велетенські бажання». «Як же Бог дозволив би перевищити себе в щедрості?» - пише вона(Л 203). Марії від Святої Трійці пояснює, що «обмежувати свої прагнення та сподівання - це не визнавати нескінченну Божу доброту. Мої нескінченні прагнення це моє багатство, і справдяться для мене слова Ісуса: тому, хто має, дасться, й надміру матиме» (АП 1332). Тереза часто повторює за св. Йоаном від Хреста: «Від Бога стільки можна отримати, скільки маємо надію від Нього дістати». Ніщо нам не показує краще переображувальну силу довіри, як конкретне життя самої ж Терези! Бачимо, що її «ліфт» чудово функціонує! Милосердна любов діє в її житті! Її вірність стає винятковою, а братня любов не має меж. Усіма можливими засобами вона прищеплює своїм послушницям довіру. Говорячи про малу дитину, яка не може піднятися навіть на першу сходинку драбини, каже: «Погодьтеся бути такою маленькою дитиною. За допомогою практики всіх чеснот постійно піднімайте ніжку, щоб видертися на сходи святості. Вам, можливо, не вдасться піднятися навіть на першу сходинку, але Господь Бог прагне від вас тільки доброї волі. Незабаром, поневолений цими палкими зусиллями, сам зійде й, взявши вас на руки, сам занесе назавжди до свого царства»(АП 1403).

До Марії від Святої Трійці, яка б хотіла мати трохи більше енергії, Тереза каже: «А може, Господь Бог хоче, щоб ти була слабкою та безсилою, як дитя... Чи думаєш, що матимеш менше заслуг?.. Тому погодься на те, щоб спотикатися на кожному кроці, навіть падати, щоб нести свої хрестики слабо, покохай свою неспроможність, а душа твоя матиме з цього більшу користь, ніж якби, несена благодаттю, із запалом виконувала героїчні вчинки, наповнюючись самозадоволенням і пихою»(ДП 2192).

Щодо себе робить проникливе зауваження, усуваючи всі ілюзії: «Я - маленька душа, яка може жертвувати Господу тільки маленькі речі, і то мені ще часто трапляється оминути нагоду для цих малих жертв, які приносять у душу стільки миру; однак я цим не знеохочуюсь, погоджуюсь мати дещо менше миру і стараюся в майбутньому бути більш уважною»(ІД 11, Мs . С 31r). Тереза вповні усвідомлює, що багато хто більше подружився з Богом, що є набагато більше святіших, ніж це проглядає через їхній бентежний характер і заблоковану психіку: «Дуже часто те, що видається недбальством у наших очах, у Божих очах є героїзмом»(ДП 1755). До Селіни, своєї сестри, каже так: «Будеш здивована в останній день, коли побачиш своїх сестер, які, звільнені від усіх іедосконалостей, виявляться великими святими» ПС І).

До притчі про робітників останньої години робить такий коментар: «Бачите, якщо зробимо хоча і невелике зусилля, але повне, на яке ми спроможні, сподіваймося всього від милосердя нашого Бога, а не від наших нужденних починань. Нагороду отримаємо таку ж саму, як і найбільші святі» (АП 1043).

7. Довіра чи вчинки?

Читач може запитати: «Чи Тереза не підносить довіру занадто високо? Чи достатньо вона показала вклад активного діяння? Чи не пропонує нам містику слабкості?»Стаємо тут перед вічним парадоксом: Бог любові вимагає повної вірності, а водночас любить недосконалу людину, коли та визнає свої нестатки. Від початку до кінця Доброї Новини зустрічаємо цей парадокс відкуплення бідняків. Співіснування нашої особистої відповідальності і просто дивовижного Божого милосердя - це таємниця!

Цей парадокс також видно в Терези, навіть у словах. Пригадаймо такий вираз: «За любов платиться тільки любов'ю», - або: «Любов треба доводити вчинками»(ІД 9, Мs . В 4r). Та ще: «[Ісус] не потребує наших учинків, а єдино лише нашоїлюбові» (ІД 9, Мs. В 1v). Її дорога, каже, це ані квієтизм, ані ілюмінізм(пор. АП 1358), але ж вона хоче померти з «пустими руками» і зізнається: «Якби я намагалася збирати заслуги, то зараз була б у розпачі»(ПС І). Любов - це «навальний потік, який нічого не залишає після себе»(там же). Але коли Бог винагороджуватиме її справу любові, «матиме багато клопотів, бо не маю жодних учинків! А тому довіряю, що воздасть мені згідно зі своїми власними учинками» (NV 15 V).

Тереза не була вольовою особистістю, але вона не терпить теплуватості. Незабаром після Пожертвування себе Божому милосердю, від якого очікує всього, вона пише: «енергія [...] це найбільш потрібна чеснота; маючи її, можна легко досягти вершини досконалості»(Л 157). Говорячи про велике милосердя, яке пізнала в день Різдва Христового 1886 р., однак, зазначає: «Багато душ кажуть: "Не маю сил скласти цю жертву". Нехай же спроможуться на те, що зробила я: на велике зусилля!» (NV 8 VII). Підкреслює, що дорогу до небесного царства не долають нашвидку, кажучи: "Господи, Господи", але чинять Божу волю» (пор. ІД 10, Мs . С11у), проте часто підкреслює факт, що доброї волі достатньо(пор. ІД 11, Мs. С 25v).

Часткове вирішення парадоксу знаходимо, розглядаючи критерій, який використовує Тереза. Істинна цінність - по суті, єдина - це любов, з якою виконується той чи інший вчинок, а не його величина. Любов надає величі всьому, а без любові найбільший вчинок втрачає будь-яку цінність у Божих очах. «Я зрозуміла, що безлюбові всі діла – це ніщо, це лише прах, навіть такі прекрасні, як воскрешання мертвих»(ІД 8, Мs. А 81v). «Не враховуються ані цінність, ані навіть видима святість учинків, а тільки любов, яку в них вкладено»(ПС І).

У висловлюваннях Терези стосовно відносної цінності вчинків, багато сказано про велике, вражаюче, блискуче, сенсаційне в діянні - все те, що часто авторка окреслює назвою «засліплююче». І так вона відмежовується від «подвигів» тілесного самозречення і відкидає всіляке прагнення надзвичайних містичних явищ. Це не для «малих душ», каже, це б уже не була її «мала дорога». «Так солодко служити Богу в темній ночі випробувань, тільки це життя маємо, щоб жити вірою!..»(ПС І).

Вірність, якої вимагає любов, концентрується на великій кількості «малих» речей, зовсім звичайних, щоденних - доступних для кожного. Як бачимо, Тереза не пропагує легких рішень. Героїзм не виключений, але перенесений у доступну для вбогої людини сферу. Ріку любові вміщено в рамки звичайного щоденного життя. У програмі, згідно з якою Тереза хоче реалізувати свою мрію про любов, вражає те, яке місце в серці Церкви вона дає «всім малим речам»: ці «пелюстки [...] без жодної цінності», це «маленьке ніщо»: маленька жертва, погляд, слово, посмішка! Але який радикалізм! Усе схопити,ні в чому не відмовити(ІД 9, Мs . В 4v). Проте Тереза визнає, що вона є тільки «недосконалою душею», бо трапляються «невірності», програма не завжди буває виконана до кінця. «Справа» не завжди означає цілковите виконання, не завжди з усіх сторін довершена. Іноді це тільки чесне зусилля, факт, що спроба була, добра воля, яка невтомно починає заново - це справжні носії любові, але також свідки слабкості та вад, які закликають Боже милосердя.

Як же утішилася б Тереза, якби знала цю притчу Тагора, що показує цінність «малих речей»:

Пішов я сільською дорогою жебракувати від дверей до дверей, як раптом з'явилася Твоя золота карета, як далекий сон. Здивований, я думав, хто ж цей Цар царів.

Мої очікування заходили дуже далеко, я думав, що ось тепер закінчились мої важкі дні, і очима шукав подарунків, розданих без прохання, і багатств, розсипаних скрізь навколо, в поросі дороги.

Карета затрималася біля мене. Твій погляд зустрів мене, і Ти вийшов із посмішкою. Надійшло нарешті щастя мого життя. Тоді Ти раптом простягнув праву руку й сказав: «Що маєш, щоб мені дати?»

О! Це був царський жарт! Свою щедру долоню простягнути відкритою до жебрака. У замішанні та ваганнях я поволі витяг із сакви мале, зовсім малесеньке зернятко збіжжя й подав його Тобі.

Але яким же було моє здивування, коли під кінець дня я висипав вміст сакви на землю і знайшов у цій жалюгідній кучі непотребу мале, зовсім малесеньке зернятко золота. Я гірко заплакав і прагнув його мати, тоді б я мав достатньо відваги, щоб віддати Тобі все, що мав (Святі Пісні, «Лірична жертва»).

Вчинки і довіра? Тереза виявляє в цьому чудову рівновагу. Людина любить скільки лиш може, виявляє це вчинками, але, коли вона безсила і їй нічого не вдається, довіряє себе нескінченному Милосердю. Наука Терези про духовну вбогість побудована на досвіді того, хто не може довести до кінця зусилля і прагнення до святості, доки покладається на власні сили. Однак у межах простору, який наша любов здатна наразі осягнути, вона має бути виставлена дією. Відтак любов звертає очі до Бога з благальною довірою. Якщо любов піднесеться вище, мусить знову проявити свою автентичність дерез відповідну вірність у малих речах. Спонтанність довіри може похитнутися без вірності вимогам Возлюбленого. Вражає турбота Терези про те, щоб віддати всю славу Божому милосердю. Тому вона не дуже цінує власні дії. Десь каже, що її «мала дорога» - це ніщо інше якTodoynada святого Йоана від Хреста: по дорозі «ніщо» доходимо до Того, який є Всім. Підкреслює: «Хочеш піднятися на гору, а Бог хоче, щоб сходив!»(ПС I). «Здобувати ? - Радше скажи -втрачати!..» (там же). «Постійно маєш надію дійти; дивуєшся, що падаєш. Постійно треба зважати на падіння»(там же). «Треба погодитись залишатися завжди бідною та безсилою, і у цьому вся трудність» (Л 176). Убогий духом не слідкує з тривогою за результатами, не розраховує на успіх, не досліджує з неспокоєм, чи далеко пішов уперед, не прагне мати гарних думок, так само добре житиме без світла, не хоче все бачити і все зрозуміти, бо живе вірою та довірою, і цілий віддає себе Єдиному.

Тереза хоче зректися навіть своїх заслуг. Бачить у них надто незалежне добро, титул до самодостатності, який дозволяє вихвалятися перед Богом. Тому не терпить комерційної ментальності, постави власника. їй цілковито чуже все, що хоч трохи стосується моральної винагороди чи підрахунків. Вона ні в чому не хоче порушити своєї цілковитої залежності від самого тільки Божого милосердя, і саме це остаточно становить її найбільшу заслугу! Живе завдяки Божій милості, у повній довірі відкрита на все, чого вимагатиме від неї Бог або що в ній звершить, навіть через страждання. Це покладання на Бога становить поставу довіри, яку Тереза постійно підтримує, це стан віддання себе в руки Возлюбленого, що Йому довіряє, що на Його милосердне заступництво розраховує.

Тепер бачимо, що парадокс і таємниці не були ліквідовані в Терезі. Залишаються два полюси: робити все, начебто це залежало від неї, і всього сподіватися, начебто це залежало тільки від Бога. Доктрина Терези не виключає жодного з двох полюсів. І це для неї не є пустий вираз! «Треба робити все, що лише можемо добути зі свого нутра, давати, не ведучи підрахунків, постійно зрікатися, одним словом – доводити свою любов усякими добрими вчинками, що вони є в нашій силі. Але насправді як цього всього мало... Треба, щоб ми, зробивши все, що вважаємо за належне зробити, визнали, що ми - «слуги непотрібні», втім довіряючи, що Господь Бог у своїй благодаті дасть нам усе, чого прагнемо» (ПС І).

Поміж цими двома полюсами - діяльністю та покладанням на Бога, - її серце виразно схиляється до того останнього. Це - властива їй харизма, з цього випливає моральна сила, яку випромінює її особа. Останнє речення автобіографії Терези відкриває її любов до повної вбогості стосовно особистих заслуг: «Якщо підношуся до Бога через довіру та любов, то не тому, що в своєму випереджувальному милосерді зберіг мою душу від смертного гріха» (ІД 11, Мs . СЗ6v). Вона просить матір Агнесу: «Скажи чітко [...], що, якби я навіть учинила всі можливі злочини, мала би завжди ту ж саму довіру, відчувала б, що вся ця безліч гріхів була б, як та крапля, кинута у розжарене вогнище»( NV11 VII). Відтоді для неї вже неможливо бути багатою: «Навіть якби я зробила всі вчинки св. Павла, ще б вважала себе непотрібним слугою; але саме це мене потішає, - що, не маючи нічого, отримала все від Бога» (NV 23 VI).

Терезі приписували широко відоме визначення святості. Найпевніше, це матір Агнеса вклала ці слова в уста Терези, але якщо навіть це речення дослівно не походить від Терези, то натхнення повністю їй належить: «Святість не полягає в тій чи іншій практиці, але вона полягає у вдачі серця, яке робить нас покірними й малими в Божих раменах, свідомими власної слабкості й аж до зухвальства упевненими в Його батьківській доброті»( NVЗ VIII).

Образ руки може навіювати думки щодо розвитку життя Терези. Спочатку рука намагалася схопити, долоня була звернена вниз, із зігнутими пальцями у загарбницькому, привласнювальному жесті. Потім поступово відбувається розворот, навернення. Долоня звертається догори. Пальці, налаштовані схопити, тепер розслабляються. Рука тепер відкрита, готова жертвувати і взамін багато приймати. Це не сталося за одну мить - був потрібний розвиток впродовж майже всього життя.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:08 | Повідомлення # 23
8. У серці християнства

Тереза у своїх листах по-своєму виразила богословський, дуже глибокий погляд на стосунки «Бог - людина». Вона не почерпнула його з навчання, але набула з особистого досвіду власного внутрішнього зросту в світлі Божого Духа, якому віддала себе без решти з надзвичайною вразливістю та надзвичайно чистою любов'ю. Вона майже несвідомо відшукала, пережила до глибини, пояснила і нагадала церковній спільноті центральну проблему християнства, серце Павлової доктрини.

Св. Павло в посланнях до Галатів і до Римлян показує, що фарисей, - носій сильної єврейської упередженості, - є безсилий освятити себе через Закон. Закон бо пропонує йому таку вимогливу та заплутану етичну програму, що її неможливо реалізувати власними силами. В цьому полягає драма фарисея. Він обтяжений важким завданням, як ярмом, яке неможливо нести, і не має внутрішньої сили вдосталь, аби його виконати. Він покладається на власні сили, щоб вірно стати перед Пресвятим Богом. Це дорога до легалістської постави, що вона, через акт волі та бездоганної вірності, неминуче веде до надання самому собі ореолу праведності, - проте, це лише прославлення самого себе.

Отже, становище фарисеяє принциповою протилежністю релігійній поставі християнина, який може отримати відкуплення та вірність тільки від Когось іншого - Павло підкреслює це в різкій полеміці. Фарисей, навпаки, покладається на себе самого, щоб дійти до святості. Святість є його власною справою. Він хоче досягти її власними вчинками. Його характеризує шукання таких справ, де людина є самодостатня, а це не може бути прийняте християнством як першорядна цінність, бо християнська любов може бути тільки відповідною «реакцією» стосовно первинної діяльності, що походить від Бога і благодаттю проникає людську діяльність.

Христос приходить показати безсилля Закону як замкнутої системи самоосвячення та прибиває його до Хреста. Він не тільки реорганізує Закон, у якому все ж любов є першою та найбільшою заповіддю - про що забула більшість ізраїльського народу - але також дає новий принцип життя, внутрішню здатність результативно виконувати новий закон. Дає нам свого власного Духа. Подихом життя в нас, що через нього Дух дає нам свій імпульс, є благодать. І саме благодать нас освячує, а не ми самі себе шляхом виконання Закону власними силами. Дух, що Його Отець розлив у наших серцях, пронизує наше життя любов'ю, схиляє нас наблизитися до Нього з любов'ю, кажучи: «Авва, Отче!». Христова любов квапить нас, вона нескінченно вірна, і ніщо нас не може від неї відділити. Завдяки хрещенню ми стаємо учасниками цієї спасенної благодаті Христа, яка плине з ініціативи Бога, заслужена для нас смертю та воскресінням Ісуса Христа. Нам треба відкритися на неї через pistis, віру. Христос-благодать-віра – це нова вісь, довкола якої обертається християнська святість. Ми не самі себе відкупляємо, це робить Христос. Людина є слабка, але в ній об'являється Божа міць. У могутності Христової святості людина може «хвалитися» своєю слабкістю. В Бозі вона сильна саме в ту мить, коли слабка, бо перебуває у сприятливих умовах, щоб смиренно відвернутися від самої себе і відкритися на Бога.

Тереза мусила, в певному розумінні, сумлінною працею прокладати собі дорогу через Павлову (і християнську загалом) проблему. Перемога мала прийти через невдачу, через поразку самоосвячення - так, як до Павла. Перша зустріч Павла з живим Христом справила на нього враження блискавки. Павло, який «перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків» (Гал 1,14), був скинутий з сідла по дорозі до Дамаску і впав на землю, зазнавши життєвого струсу, - а в переносному значенні його було скинуто з сідла і поготів. Кинутий у дорожню пилюку, він знає, що морально «гризе землю». «Де не я правий ані Закон, але той Ісус, Якого переслідую.» Це водночас темрява і раптовий блиск, поразка й об'явлення, криза і вже перспектива вирішення. Це поворот, за яким розпочинається переміна серця та думок.

Тереза також подолала цей поворот. Перше навернення дало мрію про ідеальну святість: «Любов без жодних меж, окрім Тебе самого». Друге, більш досконале, стало переходом від власної діяльності до підпорядкування себе Божому діянню, цій theopatheia. Тереза добровільно віддає справу своєї святості в руки Ісуса - Він порядкує спасінням, доповнює її зусилля і надає їм цінності вбанку своєї милосердної любові. Це Ісус виходить з повними руками назустріч добровільно пустим рукам Терези.

Певна річ, Тереза розпочала свою подорож до святості з прихованим переконанням, що досягне мети завдяки своїй любові, завдяки дріб'язковій вірності в усьому, навіть у найменших речах, але справи пішли інакше. Щоденно до неї приходить пізнання слабкості, а крім цього, вимагання та прагнення любові здаються дедалі більшими мірою постійного зростання в любові. Ідеал її переростає, а вона не знаходить способу досягти його за допомогою власних сил. Етика досконалості стає болючою проблемою, бо Тереза усвідомлює цінність Бога та Його «єдиність». Тисячі життів не вистачить, щоб Його покохати.

Ці два чинники: усвідомлення власної недостатності та глибше пізнання Бога, Який все перевищує, - невблаганно ставлять Терезу перед дилемою, і обидва способи розв'язання полягають у капітуляції. Або людина скаже собі: «Це неможливо! Я відмовляюся! Святість - це юнацькі ілюзії, розвіювані реальністю. Просто треба жити, як ведеться, а там побачимо!». Це лагідна форма. Може бути набагато гірше: можна розчаруватися, втратити внутрішній мир, згіркнути, збунтуватися й бути нещасливим! Або можна собі сказати: «Віддаю себе Богові, ризикую всліпу стрибнути у довіру та її спасенну міць, яка дає впевненість, що мене вислухають!» Очевидним знаком присутності Святого Духа в Терезі є вибір другої капітуляції: повного звірення на Бога, і це нова «дорога», єдина, яку можна пройти. Господь тепер бере її за руку назавжди. Відкриття «малої дороги» - це визволення для її здавленого серця і допитливого розуму, який перебуває в пошуку.

Потрібні були роки, щоб Тереза побачила ясно, як сонце, - не теоретично, а практично - що Возлюблений має дати себе сам, Він не хоче, щоб людина Його захопила. Він надто великий, щоб людина подужала Його здобути. Це Він сам здобуває людину і віддає їй себе. Відкупитель і Спаситель не є ані метою, до якої прямуємо, ані фортецею, яку треба взяти приступом. Порятунок не походить від нас самих, це дар Того, хто «перший полюбив нас» (1 Йн 4,19).

Можливо, треба впасти у розпач, аби відкрити надію. Вона приходить після численних спроб побудувати щось власними силами. Істинна надія перевищує мрії - тоді серце відкриваємо наново, по-іншому. Це відкриття вимагає також нашої участі. У нашій довірі можемо відкритися на Бога тією чи іншою мірою, але істинна довіра полягає в тому, щоб звести очі на Господа Життя, і дивитися активно, відкрито і невідступно. Він сам освятить нас. «Святість - це радше плід готовності до прийняття та довіри, ніж старанності й сумлінної роботи. А точніше: пильність та зусилля - це невідмінні умови, але тільки умови. Головне приходить як дар. В християнській традиції це називається благодаттю» (Хан Фортманн).

Тоді Тереза входить у серце Євангелія. Її «духовне дитинство» (треба зауважити, що вона сама ніколи не вживала цього визначення), полягає в добровільному переживанні до дна «духа усиновлення, яким кличемо: "Авва, Отче!"» (Рим 8,15). Її довіра становить душу Павловогоpistis : любовного віддання себе спасенній благодаті Бога. Її Пожертвування себе Милосердю становить логічне обґрунтування слів, що ніщо «не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим 8,39).

Тереза дуже любить Послання до Римлян, цитує його і з десяток разів посилається на нього. У бревіарії вона зберігала текст, складений з віршів Рим 4,4-6 і 3,24: «Блаженна людина, що її Бог вважає праведником, незалежно від учинків, тому ж, хто працює, заробіток рахується не як ласка, але як щось належне... Тому ті, котрі не чинять діл, оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі» (ПС I). Тереза знає, що Ісус залишається при своїй думці і сам хоче бути Відкупителем. Це Його гордість.

Не раз підкреслювано екуменічне значення доктрини Терези. Католичка до мозку кісток, в послуху підпорядкована авторитетові Церкви, своїм стилем і звичками занурена в католицьке життя епохи - в своїй основі та своєю концепцією життя, вона була ближча - ніж багато хто зважився би припустити - до того, що протестантизм підкреслював як цінне у християнській спадщині доктрини про відкуплення.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:09 | Повідомлення # 24
9. Щаслива істота

Нам залишається дещо додати про певні риси, які становлять невіддільну частину духовної вбогості Терези. Передусім щастя, народжене надією. Хто злиденний, але завдяки надії знає, що майбутнє відкрите перед ним, - той найбагатший, бо усе має наперед і втішається з цього. Убогий духом не відчуває себе позбавленим чогось, бо не прагне нічого обмеженого, а знає, що перед ним є безмежне відкрите й доступне. Ісус сказав: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт 5,3).

Убога в усьому, Тереза завдяки своїй безмежній довірі багата на Бога. Вона знає, що Він підходить до неї щораз ближче як благодать: «Усе є наше, усе для нас, бо в Ісусі маємо все» (пор. ПС І).

Ця глибока споглядальниця все своє життя сприймає як мову Бога та прояв батьківської турботи - все відчуває як дар. Мир, радість та щастя становлять атмосферу дна її життя навіть у мороці фізичного страждання й випробувань віри. Її усмішка входить у сестер в приказку - вони бачать, що радість Терези плине з безперервного контакту з Богом. «[Сьогодні вже страждаю не зі смутком], але в радості та мирі; посеред страждання тішуся істинним щастям» (ІД 10, Мs . С 4v). Вже наближається її нове життя, свято Воскресіння розпочинається всерйоз: «Я неначе воскресла духом, вже не там, де думають. Моя Матінко, не переживай за мене, я дійшла до того, що вже не можу страждати, бо кожне страждання солодке для мене» (NV29 V). Побоювання, біль, тривога, зміни в здоров'ї, людські пересуди - все це «зачіпає лише поверхню її душі» (NV10 VII), але вже не в змозі замутити самої глибини, де в довірі Тереза стала на якір у Богові. Зв'язана з Богом, відчуває себе визволеною та відірваною від усього, що не є Богом. До її словника часто повертаються образи, що відображають легкість, швидкість і політ: отримує «крила», «відлітає», вона - «жайворонок у високому небі», відірвана від усього, прагне лиш підноситись чимдалі вище до Світла. Розчарування, сум'яття, тривоги, неспокій уже не можуть замкнути її в самій собі.

Відтоді її веде лише покладання на Бога. «Зовсім не переживаю про майбутнє; я впевнена, що Бог виконає свою волю, і лише про цю єдину благодать прошу Його; не треба бути більшим за Царя монархістом» (Л 191). Тереза живе «тепер» і «сьогодні» Божою волею, знає, що Бог разом з проханням дає силу: «Господь Бог наповнює мене відвагою пропорційно до моїх страждань. Відчуваю, що цієї миті не можу витримати більше, але не боюсь, бо, якщо вони примножаться, то Він одночасно збільшить мою відвагу» (NV15 VIII). Поки що радіймо з того, що Бог дає тепер: «В іншому разі - завжди буде час переживати» (NV20 V). Часто повторює вислів: «Все є благодаттю». Тепер вона зрозуміла глибину псалмів, які безупинно говорять про Боже милосердя. До цього це були «пласкі описи» - тепер вони розмовляють з нею про її Господа і про неї саму. Невпинно з її серця підносяться вдячність і волання, єдине прагнення: любити більше, щоразу більше. Це основний тон її молитви.

Напевно - з огляду на щедрість отриманих милостей - Тереза бачить також свою вічну малість (пор. ІД 10, Мs . С 4v), але «коли мені теж було дано зрозуміти любов Ісусового Серця, зізнаюся, що вона вигнала з мого серця всяку тривогу! Спогади моїх вин упокорюють мене, схиляють мене ніколи не покладатися на власні сили, бо вони – лише слабкість; але ці спогади ще більше говорять мені про милосердя та любов. Коли з довірою кидаємо свої провини в палаюче вогнище Любові, чи ж можливо, щоб вони не згоріли в ньому безповоротно?» (Л 220).

У перспективі цієї безмежної довіри вже немає місця чистилищу. Чистилище - це «найменше переживання» (АП 1164). Тереза добре знає, що не заслуговує навіть туди ввійти, проте не може його боятися, бо «Вогонь Любові освячує краще, ніж полум'я чистилища» (ІД 8, Мs . А 84v). «Пам'ятаючи, щоЛюбов покриває безліч гріхів, черпаю з цієї невичерпної копальні, що ЇЇ Ісус відкрив переді мною» (ІД 10, Мs. В 15r).

Отже, життя кармелітки стає дедалі відкритішим, щоб вбирати в себе звідусіль.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:11 | Повідомлення # 25
Розділ V

Входжу в життя

1. Життя — це «бути в дорозі»

Для Терези настав час поєднання з Богом. Прагнення Бога доходить неначе до повноти зросту, а його виповнення вже близьке.

Усе було дуже швидко. І на це Тереза також сподівалася: «Ніколи не просила Бога, щоб померти молодою, це здавалося мені боягузтвом, але Він від дитинства дав мені внутрішнє переконання, що мій біг на цій землі буде коротким»(Л 229), - тому явно поспішала.

Коли Тереза-послушниця проходила школу страждання, то писала: «Погляньмо на життя у відповідному світлі... Адже це мить між двома вічностями» (Л 63). Вона багато розмірковувала на тему часу і життя: життя вважала Божим даром, але також і відповідальністю. «Так, життя - це скарб... кожна хвилина - цевічність, радісна вічність, що провадить до Неба, вічність бачення Богавічна-віч, поєднання з Ним!.. Є тільки один Ісус, нічого іншого немає. [...] Життя будеКороткий, вічність не має меж. [...] Нехай же всі хвилини нашого життя будуть дляНього самого, створіння хай нас торкаються лише миттєво... Тільки одне потрібно робити під час ночі цього життя, цієї однієї ночі, яка наступає тільки раз, а це любити,Любити Ісуса з усіх сил нашого серця і рятувати для Нього якомога більше душ, щоб Він бувлюблений» (Л 74). «Ми більші, ніж всесвіт. Одного дня досягнемо і ми також божественного існування»(Л 58).

Це образ весни. Але це також, у своїй зрілості, образ осені, коли все споглядаємо спокійно: «В ту мить, коли маємо стати перед Богом, розумію краще, ніж будь-коли, що тільки одного треба – працювати виключно для Нього, і нічого не робити для себе ані для створінь. [...] Я хотіла би сказати тисячі речей, які розумію, стоячи на порозі вічності. Але я не помираю, входжу в життя, а все, чого не можу сказати на цій землі, дам зрозуміти з висоти Неба»(Л 216).

Тепер Тереза остаточно стала «дитиною». Її величезна простота є духовною зрілістю і дозволяє їй всюди побачити відблиск Божого світла. Фортманн каже: «Можливо, Світло більш доступне у вирішальну годину смерті, ніж у щоденній круговерті повсякденного життя, коли смерті ще не видно на горизонті. Стільки світлих речей у Житті: весна, мімоза, співочий дрізд, Моцарт, любов, вино, приязний погляд, танець. Чи становить це конкуренцію для «Ясного, Великого Світла»? У незрілому досвіді - так. Радість з приводу речей є чимось очевидним, тоді як велике Світло треба відкривати. Душа повинна пригадати,що малі вогники походять від Великого Світла. Для дітей це іноді очевидне».

Чи Тереза тепер готова до смерті? Так і ні. Викорінена з усього, вона готова все отримати: «Через те, що я стараюся з усіх сил залишитися маленькою дитиною, не потребую робити жодних приготувань» (Л 171). З іншого боку, вона не готова сама по собі й ніколи не буде: «Стараюся, щоб моє життя було одним актом любові, і вже не переймаюся тим, що я - мала душа, навпаки, тішуся з цього. А ось чому смію сподіватися, що "моє вигнання буде коротким": не тому, ніби думаю, що я готова; відчуваю, що ніколи не буду, якщо Господь сам не перемінить мене. Він може це зробити за одну мить; після всіх милостей, якими мене обсипав, очікую ще цієї однієї від Його нескінченного милосердя»(Л 201).

Тереза зрозуміла неможливість будь-коли тут, на землі, зрівнятися з любов'ю Бога, і уже давно в ній почало зростати прагнення неба. Там вона кохатиме Бога повнотою Його власної любові - нескінченно, любов'ю без дна, без віддалення, - так, як тут марно намагалася це робити. Послушницею писала: «Як же прагну Неба, того місця, де будемо любити Ісуса без застережень!..»(Л 55). А тепер, за три місяці до смерті: «Ось що притягує мене до вітчизни - Неба: надія любити Його нарешті так сильно, як тільки цього прагнула, і думка, що зможу зробити так, щоб полюбили Його безліч душ, які вічно будуть Його благословляти»(Л 225).

З прагненням неба поєднується прагнення вмерти від любові: «Не розраховую на хворобу, це надто повільний провідник!Розраховую вже тільки на любов; проси Господа Ісуса, щоб усі молитви, що підносяться в моєму намірі, служили для розпалення цього Вогню, який має мене спалити» (Л 213). Це давнє прагнення. Від світанку чернечого життя її розпалили слова Йоана від Хреста з «Живого полум'я любові»: «Надзвичайно важливо, щоб душа багато вправлялася в любові з тією метою, щоб – швидко спалюючись - майже не затримувалась тут, на землі, але швидко дійшла до бачення свого Бога віч-на-віч», і разом з ним просила: "Розірви заслону цієї солодкої зустрічі". Незабаром по цьому Тереза виразно зрозуміє безсилля любові, тоді як смерть від любові побачить як момент, коли вся любов збирається востаннє у найвищому відданні себе. В Пожертвуванні себе Милосердю вона просить про мучеництво з любові, «яке б її нарешті умертвило» - часто повторює цю молитву. Адже й тут є місце для глибокої еволюції. Йдучи слідами св. Йоана від Хреста, Тереза спершу сподівалася смерті «в чудовому піднесенні й чудесних поривах любові», але піднесення та пориви зникають у фізичній і моральній темряві. Змінюється образ смерті. Суть залишається, але спосіб змінюється. Тепер Тереза передусім вдивляється в приклад Розіп'ятого. «Господь наш помер на хресті і самотності душі, однак же це найкраща смерть від любові. [...] Помирати від любові зовсім не означає помирати у піднесенні»( NV4 VII). В кінці ясно каже, що смерть від любові, якої прагне, - «це смерть Ісуса на хресті». І ця смерть стане її часткою.

2. Ставлення до життя

«Є тільки Ісус, нічого іншого немає...» «Нічого для себе ані для створінь...» Ці негативні формулювання в Терези потрібно інтерпретувати в позитивному світлі возлюблення нескінченної цінності Бога. В жодному разі не треба думати, що наша кармелітка недооцінює те, що є доброго на землі, а тим більше, що вона не любить людей. Особливо знаменне є те, що наприкінці життя, біля вершини любові Бога, Тереза отримує «благодать розуміння, в тому полягає любов до ближнього»(ІД 10, Мs . С 11v), хоча вже розуміла й практикувала її протягом всього чернечого життя... Тут не будемо вдаватися в подробиці на цю тему. Зазначимо лише, що все її життя було опромінене центральним світлом духовного дитинства. «Мала дорога» перетинає всі сфери життя. Все обертається довкола осі «не я, але Ти». Так відбувається з любов'ю до ближнього. Тепер Тереза пройнята словами Ісуса: «Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного»(Йн 13,34). (У цьому теж прагне якомога більше наблизитись до Ісуса!) Бачить, що власними силами вона ніколи не досягне цієї інтенсивності в любові, тому молиться: «Я не зможу! Зроби це в мені, Господи!» «О! як же дорога мені [Твоя нова заповідь], бо дає мені впевненість, що хочеш любити в мені всіх тих, яких наказав мені любити!.. О так! Відчуваю, що, коли люблю ближніх, тоді Ісус сам діє в мені!»(ІД 10, Мs. С 12v).

Те саме відбувається з її апостольством у ролі наставниці новіціату. Тереза стверджує, що завдання перевищує її сили, та очікує, що Господь наповнить її долоні. І Він це робить: «Коли я зрозуміла, що сама по собі нічого не можу зробити, обов'язок, який мені довірили, вже не здається мені таким важким; я усвідомлюю, що мені необхідно з'єднатися дедалі сильніше з Ісусом, решту ж мені додадуть у надлишку... Справді, моя довіра ніколи не була ошукана»(ІД 11, Мs . С22v).

Те ж саме і з покликанням, широким, як світ, щоб бути любов'ю в серці Церкви. Сама по собі Тереза «непотрібна», - і знає про це, - але просить, щоб любов Господа зійшла до її серця: «Ось моя молитва: прошу Ісуса, щоб потягнув мене у полум'я своєї любові; щоб мене так сильно поєднав із собою, щоб Він сам жив і діяв у мені»(ІД 11, Мs . С 36r). Тоді вона зможе своєю молитвою підняти світ (пор. ІД 11, Мs. СЗ6v).

Завжди цей напрямок - вийти з себе і повністю довіритись Ісусові. Для неї молитва - це поєднання з Ісусом(пор. ІД 11, Мs .С 25v), це взивати «Отче!» в подиху Ісусового Духа(пор. ІД 11, Мs.С19v). Молитва Ісуса, «Отче наш», захоплює її і живить її власну молитву. Вся її доктрина проникнута духовністю «Отче наш». Це постава anawim – жебраків Господа, смиренних, як Марія, «голодних, котрих наситив благами» (Лк 1,53). Тому Тереза стає дедалі більше марійною. В Марії бачить матір і прототип усіх, які мають іти «звичайною дорогою» віри та віддання.

Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
Сторінка 5 з 6«123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика