Головна сторінка сайту
Сторінка 4 з 6«123456»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
З пустими руками - Послання Терези з Лізьє
Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:59 | Повідомлення # 16
4. Світло й темрява

9 червня 1895 року звільнило багато чого у серці Терези. Греблі було прорвано, й хвилі Божої любові, що їх Тереза кликала молитвою, заливають її душу. Це велике свято, яке променіє життям, це приплив радості й досвіду Бога. Ніколи ще наша споглядальниця не була так оповита почуттям Бога. Нещодавня пустеля стала новим створінням: «На лисих горах я відкрию ріки, серед долин – джерела. Я зроблю озером пустиню, а суху землю – водяними ручаями» (Іс 41,18). В серце Терези щедро течуть «струмені живої води», як обіцяв Господь Ісус, думаючи про Духа (пор. Йн 7,38-39). Так у «Духовній пісні» св. Йоана від Хреста (строфа 15) Наречений стає для малої нареченої «як пробудження світанку, сповнене тихою грою, як дзвінка самотність, як поживна вечеря, що пробуджує кохання».

Цей період має виразно містичний характер. За півроку після пожертвування Тереза пригадує цей новий вир: «Знаєш, які потоки, а радше океани благодаті залили мою душу… Від того щасливого дня мені здається, що Любов мене проникає і огортає; мені здається, що кожної миті ця милосердна Любов відновлює мене та очищує мою душу від усілякого пороку гріха» (ІД 8; Ms . A84r). Це час, в якому кармелітка живе, покладаючись лише на Бога. «Не маю вже жодних прагнень; прагну тільки до нестями любити Ісуса…» (ІД 8; Ms. A82v). Але як же це прагнення позбавлене всіляких амбіцій та особистих планів! Дорога до святості тепер ясна, як сонце: «Відчуваю завжди ту ж саму сміливу довіру, що стану великою Святою, оскільки, не маючи жодних заслуг, не розраховую на них, а довіряю Тому, Хто є сама Сила і Святість. Задовольняючись моїми слабкими зусиллями, Він сам підніме мене аж до Себе і, «огорнувши своїми безмірними заслугами, зробить мене Святою» (ІД 4; Ms. A32r). Її надія стала наскрізь богословською чеснотою, закладеною не на собі, а на любові Ісуса до людей, того Ісуса, від якого сходить на нас усілякий дар сили, який може перетворити наші нестачі на простір, відкритий на Його щедрість! «Не прагну вже ані страждання, ані смерті, хоча люблю одне й друге; тільки любов притягує мене […]. Сьогодні єдиним моїм компасом є уповання на Бога! Вже ні про що не можу гаряче просити, окрім цього одного, щоб у моїй душі виконалася Божа воля і без перешкод з боку створінь» (ІД 8; Ms. A83r).

Так триває аж до Великодня 1896 р. «Тоді я тішилася такою живою, такою ясною вірою, що думка про Небо наповнювала мене щастям» (ІД 10; Ms . B5r). Тереза вперше кашляла кров’ю у Велику П’ятницю, і це дало їй відчуття такого інтенсивного щастя, ніби вона почула сигнал швидкого прибуття Нареченого (пор. ІД 10; Ms . C5r).

Але наречена ще не готова повною мірою. Страждання знову мусить розпочати свою очищувальну дію. Сонце на небі гасне. Спускається ніч і занурює віру Терези у жахливу темряву. В той час, коли, згідно з її висловлюванням, до неба піднімається ліфт, раптово в ліфті гасне світло – невідомо, де вона перебуває, скільки часу це триватиме, чи прийде якесь звільнення. Залишається тільки сліпа надія і чиста віра у всемогутність Бога, Який спасає. Як передбачливий педагог, Господь дарував їй спершу декілька місяців безмірної радості; цей глибокий досвід Божого милосердя тепер буде змушений підтримувати Терезу в її чистій вірі.

Тепер відбувається її вихід із себе «темним тунелем». «Сумний цей край». Там панує «густа пітьма». Це так, ніби ніколи раніше не бачити світла. Темрява кричить єхидним голосом: «Мрієш про світло, […] мрієш про вічне посідання Творця всієї тієї краси, сподіваєшся, що колись вийдеш з-посеред імли довкола тебе! Вперед-вперед, радій смерті, яка дасть тобі не те, на що чекаєш, але ніч, ще глибшу, ніч праху». Налякана Тереза не хоче далі вести цей опис: «Я боялася сказати богохульство» (ІД 10; Ms . C5v-7r).

Тепер віра – це вже не легка «заслона», це «стіна, яка височіє майже до неба». Однак вона ніколи не жила вірою так інтенсивно! «Хоча не черпаю втіхи з Віри, стараюся, однак, виконувати її вчинки. Знаю, що протягом цього року я занесла більше актів віри, ніж протягом усього мого життя». Завдяки своєму сліпому упованню на Бога вона може – попри все – вигукнути: «Господи, Ти переповнюєш мене РАДІСТЮ, через ВСЕ, що Ти зробив». Тепер вона спроможна зрозуміти, що існують атеїсти. Раніше «гадала, що вони говорили всупереч тому, що думають, заперечуючи існування Неба». А тепер уже знає: віра є благодаттю, і треба бути постійно відкритим перед нею. Тереза гостро відчуває роль молитви за інших, знаходить об’єкт для свого страждання – жертвує його за невіруючих і за грішників. У своєму не достатку вона відчуває себе солідарною з ними, знає, що сидить «за столом грішників» та хоче – як добра господиня дому – ділитися з ними «хлібом досвіду». «Новий нідерландський катехізис» містить гарний фрагмент на цю тему: «Тереза, перед смертю в своєму монастирі у віці 24 років, зазнала страшних сумнівів у вірі. Від її віри нічого не залишилося, крім остаточного уповання на Бога: хочу вірити, допоможи мені в моїй невірі. Отак ця молода дівчина стала святою, достойною зайняти місце серед героїв, яких називає Послання до Євреїв, 11. Посеред великої кризи віри, яку переживали її сучасники – інтелігенція та робітництво в Європі – вона зносила це страждання разом із ними, у граничній самотності, завдяки любові, двічі по дев’ять місяців. Скільки ж людей завдяки цьому народилося духовно!» (стор. 346).

Іноді, щоправда, «слабенький промінчик сонця» пробивається крізь хмари, але це промінчик миттєвий, як блискавка. «Страждання тоді зупиняється лише на мить, по тому спогад про цей промінчик не потішає мене, а навпаки, робить темряву ще непрогляднішою». Таким малим промінчиком світла був сон 10 травня 1896 р., в якому Тереза бачить блаженну Анну від Ісуса. Це вона принесла з Іспанії у Францію та Бельгію терезіанську реформу (пор. ІД 9; Ms. B2r). Другий момент великого щастя – коли під час внутрішньої молитви вона отримує відповідь на апостольське прагнення, яке її мучило: сліпуче зрозуміння важливості любові. Тереза тепер уже остаточно знає своє місце: в серці Містичного Тіла – Церкви – вона є любов’ю. Про обидва переживання розповідає так званий Рукопис Б (р. 9 «Історія однієї душі»), тобто друга частина автобіографії. Цей малий трактат – він виник з листа до її сестри Марії від Серця Ісуса – становить документ безсмертної цінності, це «magna charta» її доктрини про духовне дитинство.

4. Світло й темрява

9 червня 1895 року звільнило багато чого у серці Терези. Греблі було прорвано, й хвилі Божої любові, що їх Тереза кликала молитвою, заливають її душу. Це велике свято, яке променіє життям, це приплив радості й досвіду Бога. Ніколи ще наша споглядальниця не була так оповита почуттям Бога. Нещодавня пустеля стала новим створінням: «На лисих горах я відкрию ріки, серед долин – джерела. Я зроблю озером пустиню, а суху землю – водяними ручаями» (Іс 41,18). В серце Терези щедро течуть «струмені живої води», як обіцяв Господь Ісус, думаючи про Духа (пор. Йн 7,38-39). Так у «Духовній пісні» св. Йоана від Хреста (строфа 15) Наречений стає для малої нареченої «як пробудження світанку, сповнене тихою грою, як дзвінка самотність, як поживна вечеря, що пробуджує кохання».

Цей період має виразно містичний характер. За півроку після пожертвування Тереза пригадує цей новий вир: «Знаєш, які потоки, а радше океани благодаті залили мою душу… Від того щасливого дня мені здається, що Любов мене проникає і огортає; мені здається, що кожної миті ця милосердна Любов відновлює мене та очищує мою душу від усілякого пороку гріха» (ІД 8; Ms . A84r). Це час, в якому кармелітка живе, покладаючись лише на Бога. «Не маю вже жодних прагнень; прагну тільки до нестями любити Ісуса…» (ІД 8; Ms. A82v). Але як же це прагнення позбавлене всіляких амбіцій та особистих планів! Дорога до святості тепер ясна, як сонце: «Відчуваю завжди ту ж саму сміливу довіру, що стану великою Святою, оскільки, не маючи жодних заслуг, не розраховую на них, а довіряю Тому, Хто є сама Сила і Святість. Задовольняючись моїми слабкими зусиллями, Він сам підніме мене аж до Себе і, «огорнувши своїми безмірними заслугами, зробить мене Святою» (ІД 4; Ms. A32r). Її надія стала наскрізь богословською чеснотою, закладеною не на собі, а на любові Ісуса до людей, того Ісуса, від якого сходить на нас усілякий дар сили, який може перетворити наші нестачі на простір, відкритий на Його щедрість! «Не прагну вже ані страждання, ані смерті, хоча люблю одне й друге; тільки любов притягує мене […]. Сьогодні єдиним моїм компасом є уповання на Бога! Вже ні про що не можу гаряче просити, окрім цього одного, щоб у моїй душі виконалася Божа воля і без перешкод з боку створінь» (ІД 8; Ms. A83r).

Так триває аж до Великодня 1896 р. «Тоді я тішилася такою живою, такою ясною вірою, що думка про Небо наповнювала мене щастям» (ІД 10; Ms . B5r). Тереза вперше кашляла кров’ю у Велику П’ятницю, і це дало їй відчуття такого інтенсивного щастя, ніби вона почула сигнал швидкого прибуття Нареченого (пор. ІД 10; Ms . C5r).

Але наречена ще не готова повною мірою. Страждання знову мусить розпочати свою очищувальну дію. Сонце на небі гасне. Спускається ніч і занурює віру Терези у жахливу темряву. В той час, коли, згідно з її висловлюванням, до неба піднімається ліфт, раптово в ліфті гасне світло – невідомо, де вона перебуває, скільки часу це триватиме, чи прийде якесь звільнення. Залишається тільки сліпа надія і чиста віра у всемогутність Бога, Який спасає. Як передбачливий педагог, Господь дарував їй спершу декілька місяців безмірної радості; цей глибокий досвід Божого милосердя тепер буде змушений підтримувати Терезу в її чистій вірі.

Тепер відбувається її вихід із себе «темним тунелем». «Сумний цей край». Там панує «густа пітьма». Це так, ніби ніколи раніше не бачити світла. Темрява кричить єхидним голосом: «Мрієш про світло, […] мрієш про вічне посідання Творця всієї тієї краси, сподіваєшся, що колись вийдеш з-посеред імли довкола тебе! Вперед-вперед, радій смерті, яка дасть тобі не те, на що чекаєш, але ніч, ще глибшу, ніч праху». Налякана Тереза не хоче далі вести цей опис: «Я боялася сказати богохульство» (ІД 10; Ms . C5v-7r).

Тепер віра – це вже не легка «заслона», це «стіна, яка височіє майже до неба». Однак вона ніколи не жила вірою так інтенсивно! «Хоча не черпаю втіхи з Віри, стараюся, однак, виконувати її вчинки. Знаю, що протягом цього року я занесла більше актів віри, ніж протягом усього мого життя». Завдяки своєму сліпому упованню на Бога вона може – попри все – вигукнути: «Господи, Ти переповнюєш мене РАДІСТЮ, через ВСЕ, що Ти зробив». Тепер вона спроможна зрозуміти, що існують атеїсти. Раніше «гадала, що вони говорили всупереч тому, що думають, заперечуючи існування Неба». А тепер уже знає: віра є благодаттю, і треба бути постійно відкритим перед нею. Тереза гостро відчуває роль молитви за інших, знаходить об’єкт для свого страждання – жертвує його за невіруючих і за грішників. У своєму не достатку вона відчуває себе солідарною з ними, знає, що сидить «за столом грішників» та хоче – як добра господиня дому – ділитися з ними «хлібом досвіду». «Новий нідерландський катехізис» містить гарний фрагмент на цю тему: «Тереза, перед смертю в своєму монастирі у віці 24 років, зазнала страшних сумнівів у вірі. Від її віри нічого не залишилося, крім остаточного уповання на Бога: хочу вірити, допоможи мені в моїй невірі. Отак ця молода дівчина стала святою, достойною зайняти місце серед героїв, яких називає Послання до Євреїв, 11. Посеред великої кризи віри, яку переживали її сучасники – інтелігенція та робітництво в Європі – вона зносила це страждання разом із ними, у граничній самотності, завдяки любові, двічі по дев’ять місяців. Скільки ж людей завдяки цьому народилося духовно!» (стор. 346).

Іноді, щоправда, «слабенький промінчик сонця» пробивається крізь хмари, але це промінчик миттєвий, як блискавка. «Страждання тоді зупиняється лише на мить, по тому спогад про цей промінчик не потішає мене, а навпаки, робить темряву ще непрогляднішою». Таким малим промінчиком світла був сон 10 травня 1896 р., в якому Тереза бачить блаженну Анну від Ісуса. Це вона принесла з Іспанії у Францію та Бельгію терезіанську реформу (пор. ІД 9; Ms. B2r). Другий момент великого щастя – коли під час внутрішньої молитви вона отримує відповідь на апостольське прагнення, яке її мучило: сліпуче зрозуміння важливості любові. Тереза тепер уже остаточно знає своє місце: в серці Містичного Тіла – Церкви – вона є любов’ю. Про обидва переживання розповідає так званий Рукопис Б (р. 9 «Історія однієї душі»), тобто друга частина автобіографії. Цей малий трактат – він виник з листа до її сестри Марії від Серця Ісуса – становить документ безсмертної цінності, це «magna charta» її доктрини про духовне дитинство.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:00 | Повідомлення # 17
5. «Magna charta »

На початку потрібно сказати декілька слів про зовнішню структуру цього листа, який має досить особливу історію. Тереза спершу бере два великі аркуші паперу, складає їх навпіл і повністю списує: це становить 8 сторінок. Потім бере новий аркуш, складає подібним чином і робить з нього обкладинку для попередніх, отримуючи в такий спосіб нову першу сторінку, що її своєю чергою списує. Те, що зараз є першою сторінкою рукопису «Б» у факсимільному виданні, а також у друкованому виданні, хронологічно було записано як друга частина. Тому рукопис потрібно читати в такому порядку, адже перші сторінки синтезують і пояснюють наступні.

Тереза залишає свого листа під дверима Марії. Але Марія не розуміє, не може збагнути суть! Вона дивується несподіваному прагненню молодшої сестри, знеохочується і просить більш детального пояснення. Отримує його одразу ж, у листі від 17 вересня 1896 р. – який становить немовби третю частину рукопису «Б»; це нова спроба уточнення квінтесенції «малої доктрини» (вираз самої Терези). Можемо лише загальними рисами представити ці сторінки, що належать до найбільш урочистих в історії духовної літератури.

Розповідь про підбадьорливий сон від 10 травня становить, вважає Тереза, гарну «прелюдію» до того, що вона представить далі. Під час цього сну з її підсвідомості виходить запитання, яке глибоко живе в ній: «Чи Господь Бог не вимагає від мене чогось більшого, ніж мої убогі, малі вчинки і прагнення? Чи Він задоволений мною? Та отримує ствердну відповідь. Тереза прокидається від радості. Вона завжди бачитиме в цьому сні знак Господа посеред темряви випробувань і гарантію правоти своєї дороги. Саме в цьому кармелітка бачить стислий зміст своєї «малої дороги»: виконувати якнайкраще свої «бідні, малі вчинки», а решти «прагнути»: довіряти, що Господь задовольниться її бездарністю й дасть їй те, чого вона неспроможна здобути сама. Тому ця розповідь становить ідеальне введення в «малу доктрину» Терези.

Зупинімось на мить на виразі «бідні, малі вчинки». У Терези це не пусті слова, не побутові зменшення, які зазвичай мають на меті красиво представити справу. Ця велика споглядальниця наповнює змістом формулювання, що їх вживає, вірить у те, що каже, і глибоко переконана в своїх обмеженнях і нестатках. Саме у такому значенні треба розуміти часте використання в рукописі «Б» виразу «малий». «Малість» становить клімат життя Терези, але легко здогадатися, скільки великодушності міститься у ньому. Малість у неї означає глибину смирення, забуття про себе, вільний простір для Бога, який її перевершує, правду, свободу в служінні. Саме таких «убогих», таких «маленьких» Господь назвав блаженними в Нагірній проповіді. Тереза рішуче долучає себе до них. Вона вважає «малі душі» класом привілейованих друзів Ісуса, а правду кажучи, єдиною категорією людей, яких Він любить. Якщо хтось не стане, як дитина, не отримає небесного Царства – каже до кожної людини (пор. Мт 18,3).

Тереза хоче уникнути всілякої видимості величі, тому пригадує свою «невірність», «слабкість», «провини», ніколи не ставить себе поміж досконалими. Знаменно, як невтомно вона повторює у цьому листі вираз «малі душі»: аж сім разів! Тільки тут вона почувається вільно. Для них пише свою «малу доктрину». Вона знає, що цих душ – безліч. Власне кажучи, змальовує дорогу, якою має йти кожен.

Ця малість зовсім не протиставляється великодушності! Це видно з тих «величезних прагнень», що їх описує Тереза (ІД 9; Ms . B2v-3r). Одночасно з поглибленням віри в милосердну Любов Бога, сильно зріс її апостольський запал і дух всезагального братерства. Духовна відповідальність пробуджує в ній нестримні прагнення, а ті стають для неї «істинним мучеництвом», мучеництвом з любові, про яке вона просила в своєму Акті пожертвування себе. Мука цього вогню полягає в тому, що її численні прагнення нібито неможливо погодити і гармонізувати. Хоче любити без меж – в обмеженому житті. Ці «прагнення межують з нескінченністю» - вона говорить «без сенсу», втрачає почуття, підноситься понад глузд. Жодна людина не може реалізувати цього спектру прагнень, широкого як світ. Поміж мріями та обмеженістю виникає напруга, яку неможливо витримати. Саме це є стражданням великої любові. Тим часом, через роздуми над І Посланням до Коринтян (12-13), Святий Дух дає Терезі світло й мир. Вона розуміє, що у спільноті Церкви любов – це рушійна сила, так само як життєздатність фізичного тіла залежить від биття серця. Любов – це Божий дар, який у Церкві дає життя словам і навчанню: «Я зрозуміла, що тільки Любов спонукає члени Церкви до діяння, і, якби випадково забракло Любові, Апостоли перестали би проголошувати Євангеліє, Мученики не хотіли би проливати свою кров… Я зрозуміла, що ЛЮБОВ МІСТИТЬ В СОБІ ВСІ ПОКЛИКАННЯ, ЩО ЛЮБОВ Є ВСІМ, ОХОПЛЮЄ ВСІ ЧАСИ Й УСІ МІСЦЯ… ОДНИМ СЛОВОМ – ВОНА ВІЧНА!.. І тоді, просто непритомна від радості, я скрикнула: «О Ісусе, Любове моя… нарешті я знайшла своє покликання, МОЇМ ПОКЛИКАННЯМ Є ЛЮБОВ!.. Так, я знайшла своє місце в Церкві, а це місце Ти сам мені пожертвував, мій Боже… В Серці Церкви, моєї Матері, буду Любов’ю… таким чином буду всім… моя мрія здійсниться!» (ІД 9; Ms . B3v).

Це й досі той самий ідеал: повнота любові, досконалий дар із себе, святість, до якої прямує Тереза. Але ця любов зростає до повноти апостольства, росте у суспільному, колективному вимірі, стає глибокою, як море, широкою, мов береги океану, - як і раніше становить відповідь, яка, хоча й розуміється по-новому, але набуває дедалі багатшого значення.

Чи не бажає Тереза обійняти надто багато? Коли гора підноситься дедалі вище, як же мале і безсиле створіння дістанеться її вершини? Відповідь, яку дає рукопис «Б», становить ще сильніший заклик іти вже віднайденою дорогою повної довіри до Бога, бо тільки Він підносить нас аж на саму вершину. «Секретом» Терези, способом як це реалізувати, є постава радикального відкриття перед Божим діянням, вповні пережита нею самою.

Тому Тереза, сповнена надії, наново жертвує себе Милосердному: «Я лише слабка і нездібна дитина, але саме ця моя слабкість додає мені сміливості, щоб віддати себе як Жертву Твоїй Любові, о Ісусе!» (ІД 9; Ms. B3v). Вона пригадує, що Новий Завіт є Божим задумом милосердя.

Тереза каже, що хоче поширити діяльність любові, яка – попри весь згаданий радикалізм – є скромна і звичайна (пор. Ms. B4r-v). Беручи за символ малу пташку, вона більш детально представляє повну довіри позицію, яку зберігає посеред слабкостей і випробувань. Вражає ствердження, що в усьому цьому панує мир, радість, вірність у вірі, а також немає страху, смутку чи болісного зречення (пор. ІД 9; Ms . B4v-5r). Увесь текст написано у формі молитви, а під кінець заклик до Ісуса набирає безмірної краси й сили. Її думка розвивається навколо осі милосердя – довіри. «О Ісусе! Дозволь мені сказати Тобі, в надмірі вдячності, що Ти полюбив нас до нестями… Як же з огляду на це божевілля моє серце не мало б вириватися до Тебе? Хіба ж може мати межі моя довіра?.. […] Я надто мала, щоб звершити великі діла… тому моїм божевіллям є довіра, що Твоя Любов прийме мене як жертву […]. Вірю, що настане день, коли Ти прибудеш, Возлюблений Орле, щоб забрати пташину та, підносячись разом з нею до Вогнища Любові, та всю вічність зануриш її в палаючій Нескінченності цієї Любові, що їй вона віддала себе як жертва […]. Твоя поблажливість невимовна… відчуваю, що якби – що неможливо – Ти знайшов душу більш слабку і меншу, ніж моя, з радістю засипав би її ще більшими дарами, аби лиш вона з повною довірою віддалася Твоєму нескінченному милосердю» (ІД 9; Ms. B5v).

І тільки тепер, з огляду на вже з’ясоване, Тереза пише сторінки, що нині фігурують як дві перші. Вони становлять пояснення того, що вже було написано. Тереза ще раз підкреслює, з одного боку, домінуючу мету її життя («знання Любові» - дорожчої за всі скарби, єдиної речі, гідної прагнення), з іншого ж боку – позицію, необхідну для прийняття любові. «Ісусові сподобалось вказати мені єдину дорогу, яка веде в сам Божественний жар; ця дорога – віддання малої дитини, яка без страху засинає в обіймах Отця». І знову вона згадує тексти Писання – основу її дороги дитинства (ІД 9; Ms. B1r).

У листі до Марії від 17 вересня (Л 176) Тереза намагається пояснити свою думку: свідчить, що її нестерпне прагнення мучеництва – це «ніщо», і в жодному разі не становить аргументації її безмежної довіри. Колись воно може бути легко зараховане до «духовних багатств, які роблять неправедним», якщо в них почиваєш на лаврах. «Я досконало відчуваю, що це не вони подобаються Господу Богу в моїй душі. Йому подобається те, що я люблю мою малість і мою вбогість. Йому подобається моя сліпа довіра до Його милосердя». Тереза знову і знову старанно висвітлює справу: «Забажай зрозуміти, що в прагненні любові Ісуса, щоб бути жертвою Його любові, то чим ти слабший без прагнень і чеснот, тим більш піддатливий на діяння цієї Любові, яка поглинає і перемінює… Достатньо самого прагнення стати жертвою, але треба погодитись на те, щоб завжди залишатися вбогим і безсилим, і саме це важко». В остаточному зусиллі надати прозорості своїм думкам, Тереза доходить до чудового в своїй простоті формулювання: «Довіра і тільки довіра має провадити нас до Любові».

Шістьма роками раніше, 1890 р., Тереза (тоді ще послушниця) написала до Марії Герен іншого листа про любов. Тоді формулювання було зовсім іншим: «Щодо мене, то не знаю іншого способу дійти досконалості, ніж любов» (Л 87). Тоді її палив духовний запал, вона виходила з іще неусвідомленого переконання, що їй вдасться власними силами – які так щедро жертвує – реалізувати мрію про любов. Мусили спливти роки безсилля всупереч усій її жертовності, мусив з’явитися в її житті могутній струмінь Божого світла, перш ніж наша кармелітка нарешті дозріла до нового погляду. Її досвід віддзеркалює дорогу, напевно, кожного християнина, який шукає всерйоз.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:01 | Повідомлення # 18
6. Місія

Одне із завдань, над яким Тереза працює протягом останніх місяців свого життя, полягає в тому, щоб сформулювати свою доктрину таким чином, аби переказати її світу у змістовних та простих словах. Отже, її листи рясніють короткими визначеннями та описаннями, а яких вона розвиває свою думку про святість. Її виклади становлять організовану цілісність: це насправді мала доктрина, її власна «моя дорога», «мій спосіб». Тереза розуміє, що йдеться про щось, що не є звичайне, що специфічне, відмінне від інших доріг, які наближають до святості.

Тепер вона часто вживає найрізноманітніші характерні символи. Це, наприклад, образ Бога Отця, який Тереза часто забарвлює особистим досвідом і спогадами про доброго, поблажливого пана Мартена. Або образ дитини, бачений у власному, бездоганно щасливому дитинстві. Втім, побожність Терези завжди залишалася дуже христоцентричною. Христос завжди залишається осереддям. Він – Наречений, але цей наречений є для неї дуже батьківським, прибирає на себе батьківські атрибути. Тереза залишається нареченою, але дедалі більше стає немов дитина. Крім цього є образи, які наштовхують на думку, що її несуть, а не вона сама рухається: Божі рамена, ліфт, орел, який підхоплює та несе на крилах тощо.

Певні фактори обумовлюють ці визначення: насамперед, ніч духовних страждань, а незабаром і фізичних, які її огортають. У стражданні Тереза хапається за аспекти віри, формулює їх, доводить самій собі. Досвід живить доктрину.

Також у ній проростає характерне усвідомлення місії у світі (пор. NV 16 VII). Тереза висловлює її передусім у розмовах зі своїми сестрами, коли вже лежить хвора.

Нарешті, її виховна діяльність: від березня 1896 р. їй цілком довірили послушниць (хоча і без титулу наставниці, залишеного для Марії Гонзаги). Послушниці прагнуть багато знати. Тереза допомагає їм, додає наснаги, радить, відповідає на запитання, втаємничує в духовне життя, формулює для них свої власні переконання.

Тереза має навіть поза мурами монастиря! Наприклад, місіонер Руллан, з яким вона має листування і за якого молиться. Саме в листі до нього їй пощастило найкраще представити своє бачення гармонії між милосердям і Божою справедливістю (пор. Л 203). Також дуже потребувала духовного підбадьорення її рідна сестра Леоні, якій тричі не вдавалося вступити до монастиря. Це був тип «душечки» слабкої, але водночас сповненої доброї волі. Нарешті семінарист Белльєр, з яким Тереза мала тривале листування – молодий, з повною довірою до сестри-затворниці, дуже чулий, навіть сентиментальний (брак батьківського виховання) і ще пригнічений комплексом гріховності. Йому Тереза Докладно відкриває всі подробиці своєї доктрини про довіру. Листи до Белльєра щедро представляють нам спосіб думок Терези.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:03 | Повідомлення # 19
Розділ IV

Міст надії

Досі ми розмірковували над зростанням в Терезі надії; тепер представимо справу з погляду структури. Яким чином узгоджуються між собою досвід та інтуїція Терези? Звичайно, не можна абстрагуватися від її еволюції. Життя і доктрина становлять в ній одне ціле, взаємно висвітлюються і збагачуються. Тереза живе своєю доктриною і навчає того, чим живе.

Можна сказати, що до розвитку кармелітки долучаються дві різні сили. Спершу відцентрова: неможливість реалізації власними силами досконалої любові змушує Терезу відвернутися від себе і звернутися до Бога, для Якого «нічого бо немає неможливого» (Лк 1,37). Негативна відправна точка, що має позитивні наслідки. З’являється друга сила – Бог: новий центр, в який вона втягнена, входячи в доцентровий рух. Терезу захоплює і притягує до Бога новою сферою впливів, скерованою на дійсність Божого милосердя. Позитивна відправна точка дає результат негативного характеру – Тереза повністю відійшла від себе. Ці два полюси відштовхування й притягання спричиняють відродження Терези в Богові в новий спосіб; розглянемо це нижче.

1. Тереза неповна

Дедалі частіше, мірою наближення до кінця свого життя, Тереза говорить про себе, що вона слабка і недосконала.

Чи сприймати це всерйоз? Чи втримається це ствердження проти суголосного хору свідків, які приписують Терезі бездоганну вірність?

Проте звернімо увагу, що ці свідки є лише глядачами. Вони стоять назовні й не можуть ані проникнути до серця, де моральна якість вчинку набирає визначених рис, ані дістатися мотивів. Що ж такі свідки можуть знати про приховані внутрішні почуття? Як можуть судити про постійність у відкритості перед благодаттю? До цієї сфери мають доступ лише Тереза і Бог: «Тільки Бог знає глибини сердець» - каже вона (ІД 11; Ms. C19v).

Існують також провини, гріховність яких невелика, порухи недобровільні, однак в основі яких лежить неочищене коріння.

Крім цього, Тереза з дитинства зберегла велику чутливість сумління. Кожна провина набирає великого морального і почуттєвого резонансу, навіть якщо радість, спричинена Божим милосердям, перемагає. Переконання в постійній Божій допомозі не зважає тому, що її виняткова довіра нероздільна з рідкісним вшануванням Божої величі.

Мірою зростання в святості постійно збільшується вразливість до добра і зла. Св. Йоан від Хреста виразно пояснив, яку ніч почуття власної негідності може викликати в душі наближення Бога. В яскравому світлі видимою стає найменша порошинка. Вогонь поглинає найменшу плямку іржі. Особливо відтоді, як Тереза бачить себе за «столом грішників» разом із невіруючими та грішниками, вона відчуває, що стала їхньою сестрою. Одного разу в момент відмовляння «Confiteor» перед Причастям, кармелітка зазнає болісного відчуття, що є «великою грішницею» (NV12 VIII). Під іконкою розіп’ятого Ісуса, яка свого часу розпалювала в її душі такий голод апостольства (ІД 5; Ms. A45v), вона пише: «Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе, але будь мені милосердний, бо я грішник». А за п’ять місяців до смерті пише до о. Белльєра: «Вір мені, Господь Бог не дав тобі за сестру душу велику, але цілком маленьку і дуже недосконалу» (Л 201).

Такі слова не плинуть ані з бажання виявитися смиренню, ані з прагнення ошукати своє оточення. Мусимо сприймати Терезу серйозно, коли вона говорить про свою вбогість і свою недосконалість. У концепції своєї «дороги» за вихідну точку вона бере статус недосконалості, а та, разом із пізнанням Божого милосердя, становить грунт, що на ньому заквітне довіра. Тереза має звичку повторювати за своєю тезкою з Авіли, що «смирення – це правда». Це дозволяє їй побачити і великі речі, які вчинив їй Бог (пор. ІД 9; Ms. C4r), і межі, які притримують її нижче її прагнень. Назовні, можливо, їй немає в чому докорити, але вона сама, внутрішньо, бачить себе поглядом святої, проникливим і цілковито очищеним. Не думаймо, що вона навчає дороги довіри тих, хто є недосконалими людьми, а сама вже не відчуває спільності з ними. Це правда, що вона знаходиться вище в цьому підйомі на гору, але вона, як і всі інші, перебуває в дорозі до непідкореної ще вершини, досягнення якої перевершує можливості будь-кого.

Це втішає, коли Свята з Лізьє вже в останні місяці життя, зізнається в різних малих спотиканнях, хоча інші зовсім не помічають цього: миттєві імпульси нетерпеливості в хворобі (пор. Л 207), невикористані нагоди для малих жертв (пор. ІД 11; Ms . C31r). І хоча братерська любов стала її другою натурою, вона зауважує: «Не хочу цим сказати, що ніколи не помилялася, о! я надто недосконала, щоб так було» (ІД 11; Ms . C13v). Але всілякий егоїстичний смуток з приводу падінь, поглинається радістю правди: «Всі створіння можуть до неї («квітки» - так себе називає Тереза) нахилятися, милуватися нею й хвалити її, але це, не знаю чому, не може додати жодної краплі фальшивої радості до істинного щастя, яким тішиться в серці, бачачи себе такою, якою є в очах Бога: бідний, маленький нуль і нічого більше» (ІД 10; Ms. C2r).

Ця недосконалість є не лише фактом, але річчю, якої неможливо уникнути, чинником, який зумовлює людську природу, необхідним досвідом. В Акті пожертвування себе Милосердю Тереза розсудливо передбачала, що іноді «впаде через слабкість», але при цьому знала, «що всяка наша праведність забруднена в Божих очах» (пор. Іс 64,5)! «Жодне людське життя не вільне від провин» (Л 203); «Найсвятіші [душі] осягнуть досконалість лише в Небі» (ІД 11; Ms. C28r). «Праведник падає сім разів на день» (Прип. 24,16).

За три місяці до смерті Тереза робить дуже знаменне зізнання, в якому можна побачити глибокий психологічний погляд на недостатність, природну для кожної людини, та, водночас, - сповнену надії віру в визвольну могутність Бога. «Коли звертаюся думками до часу мого послушництва, бачу, наскільки недосконалою я була… Переживала за дрібні речі, з яких зараз сміюся. О! який добрий Господь, що дозволив моїй душі зрости, що дав їй крила […]. Напевно, за якийсь час також нинішній час буде видаватися мені ще сповненим недосконалостей; але я вже нічому не дивуюся […], бачачи, що я є самою слабкістю, навпаки, саме нею хвалюся (пор. 2Кор 12,5) і щоденно сподіваюся відкрити в собі нові недосконалості» (ІД 10; Ms. C15r).

2. Бог понад усе

У Терезі її власна недосконалість конфронтує із нескінченним прагненням любові. Любити, любити цілковито, нескінченно, без меж – такою була і залишається мрія цієї кармелітки. Тому вона і визволилась, тому й позбулася усього, відірвала від себе, тому молиться і чуває. Це її єдина мета. Але вона швидко здобуває «почуття Нескінченності». В день обітниць Тереза просить про «нескінченну любов, що немає іншої межі, крім самого Ісуса, любов, яка б уже не була мною, але Тобою», в Акті пожертвування себе благає Бога, щоб дав їй «мучеництво досконалої любові». В рукописі «Б» говорить про повноту любові й десять разів згадує «божевілля» цієї любові.

Любов, якій вона віддає себе до останку в такий спосіб, пробуджує в ній дещо інше. Відкриваючи можливості, приховані на дні людського серця, які можуть розвинутись і досягти повноти, Тереза починає захоплюватися смаком любові Ісуса і людей! Тут також немає меж! Під час кожного акту любові приходить заклик: ще! і знову ще! Прагнення постійно зростає: «Віддаючи себе Богу, серце не втрачає своїх природних, повних ніжності почуттів, навпаки, ці почуття посилюються мірою того, як стають більш чистими і божественними» (ІД 10; Ms. C9r). «З радістю бачу, що моє серце, люблячи тільки Його, розширюється настільки, що здатне любити своїх любов’ю, незрівнянно палкішою, ніж могло би мати її для них, ховаючись в самолюбному і безплідному почутті» (ІД 11; Ms . C 22 r). Кожне насичення любов’ю викликає нові прагнення і більшу здатність до пиття. Кожний досвід любові, яку дають і отримують, пробуджує в Терезі прагнення жити нею ще більш інтенсивно.

Крізь усе життя Терези плине прагнення любити Возлюбленого так, як Він на це заслуговує: насправді гідним способом, даючи відповідь, що є рівна любові, якою люблять її – відплачуючись, давати стільки, скільки отримано, не залишатися в боргу. Полум’яна Наречена, якою є Тереза, хоче любити Господа так, як Він її любить. Тому на неї чекає безмежна поразка, хоча наміри такі святі. Неможливо любити Бога в той самий спосіб, в який Він нас любить. Він завжди любить нас перший і більше. Ми ніколи не зрівняємося з цією любов’ю. Завжди треба буде визнати себе переможеним, «бо Бог більший, ніж наше серце» (1 Йн 3,20). До Нього підноситься спів хвали: «Бог тільки Ти Святий, тільки Ти – Господь, тільки Ти Всевишній».

Однак любов неминуче прагне рівності. Святий Йоан від Хреста заявляє: душа прагне «полюбити Бога з такою чистотою і досконалістю, з якою Він її любить, аби заплатити за Його любов своєю любов’ю. […] Душа завжди бажає цієї рівності природним і надприродним способом. Бо той, хто любить, не відчуває спокою, якщо знає, що не любить так, як люблять його» («Духовна пісня» 38,2-3»).

Наша любов є любов’ю самого Бога, «влита в серця наші Святим Духом, яким Божа любов досконало протікатиме до Нього через нас. Але саме це становить причину одвічного конфлікту! Чи може канал стати достатньо широким, щоб пропустити нескінченну любов? Отже, просімо Господа, щоб розширив нашу місткість. Тим більше, що людина часто дозволяє вислизнути добрій нагоді любити: а чи це не закриває або звужує канал? Може бути ще гірше: людина робить справжні прогріхи, а це витік, який викликає зменшення любові, «падіння напруги на лінії».

Тереза усвідомлює цей процес в усьому його невблаганному реалізмі. Ми ніколи не зможемо любити Бога так, як Він нас любить. Нас завжди будуть перевищувати, Його любов братиме верх, і треба буде завжди приймати, що наша любов не має достатньо сили. На схилі життя Тереза робить зворушливе зізнання: «Твоя Любов випереджувала мене від дитинства, зростала разом зі мною, а зараз це прірва, глибину якої не можу виміряти. Любов притягує любов, тому, мій Ісусе, моя злітає до Тебе, хотіла би наповнити прірву, яка її притягує, але, на жаль! […] Щоб любити Тебе так, як Ти любиш мене, треба, щоб Ти дав мені Твою власну любов; лише тоді знайду спокій» (ІД 11; Ms. C35r).

На закінчення цих роздумів можна зробити два висновки: 1) Смирення – це головний елемент дороги Терези до святості. Людина мусить смиренно прийняти свою справді неминучу недосконалість. Прийняти себе в правді такою, яка вона є. 2) Важливість надії. Любов ніколи не зможе дійти власними силами туди, куди прагне. Існують реальні похибки, а також неможливість заплатити Богу коли-небудь тією ж самою монетою любові. Щодо Нього завжди будемо боржниками. Тому більше нічого не залишається, крім молитви, прохання, надії: «Господи, зроби так, щоб у мені зростала Твоя власна любов. Доповнюй сам, чого бракує моїй любові, наповни мої пусті руки, дай мені Твоє серце».

Такі внутрішні рухи зустрічаємо в хресні моменти: коли Тереза знаходить свою «малу дорогу» (1894), в Акті пожертвування себе Божому милосердю (1895), в рукописі «Б» (1896). Це ж саме побачимо і деінде. Не раз Тереза чудово висловлювала в своїх віршах благальну надію про отримання любові самого Бога.

Аби Тебе любити, Ісусе, дай мені тисячі сердець,

Але це ще замало. О! Красо найвища –

Щоб полюбить Тебе, даруй мені своє серце.

«У Пресвятому Серці»

На іншому ж місці:

Любові я Твоєї, Ісусе, вимагаю!

Твою любов тільки змінити мене може

Вогонь пожираючий в серце мені дай!

Тоді, хоч нужденність моя остаточна,

Зможу любити Тебе й благословити –

Як це роблять світлих душа сонми у Небі.

Тією ж любитиму Тебе любов’ю,

Якою Ти любиш мене – Син і Бог!

«Тільки Ти, Ісусе»

З цього бачимо, що надія посідає центральне місце в духовній мандрівці Терези. Перед безсиллям людського кохання в досягненні повноти любові саме надія мусить відіграти роль посередника між Богом, «який зрощує» (1 Кор 3,7). Після всіх зусиль, які лише можна собі уявити, залишається голод і прагнення чогось більшого. Зрештою, тільки уповання на саму наймилосерднішу доброту Бога зможе відкрити дорогу до досконалої любові.

В останні дні життя подібні думки виразив Шарль де Фуко, пишучи до пані де Бонди: «Виявляється, це слушно, що ми замало любимо. Ніколи не будемо любити достатньо, але Господь Бог, який знає, з якої глини нас виліпив, і любить нас у сто разів більше, ніж мати може любити свою дитину, Він, який не обманює, сказав, що не відкине того, хто до Нього приходить…»

Дата: Неділя, 14.11.2010, 22:05 | Повідомлення # 20
3. Поглинена Божим милосердям

Уже не потрібно в деталях описувати досвід Терези на другому полюсі її духовного життя – милосерді. Під кінець життя молиться так: «О мій Ісусе, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що Ти жодну душу не зміг би наповнити любов’ю, яка б перевершувала ту, що нею наповнив мене. […] Тут, на землі, я неспроможна зрозуміти більший безмір любові, ніж той, яким Ти захотів обдарувати мене без жодної заслуги з мого боку» (ІД 11; Ms . C35r). Тепер вона почувається наче колос, що згинається під тягарем: «Захотілося Богові вкласти в мене дари, які роблять добро мені та іншим» (NV4 VIII).

Тереза має віру в таке Боже милосердя, що його бачить підкресленим в Об’явленні та проілюстрованим у власному житті. Їй усе говорить про милосердя: «Розумію, […] що всі душі не можуть бути однаковими, що треба, аби кожна була неповторною, аби особливим чином вшанувати окремі Божі досконалості. Мене Він обдарував своїм нескінченним Милосердям, у світлі якого я роздумую і споглядаю всі інші Божі досконалості!.. Всі вони являються мені, опромінені любов’ю, навіть сама Справедливість; вона, може, навіть більше, ніж інші здається мені зодягненою в любов… Яка ж це солодка радість подумати, що Добрий Бог є Справедливим, тобто, що зважає на наші слабкості, що досконало знає крихкість нашої природи. І чого ж тоді мені боятися?» (ІД 8; Ms. A83v).

З тієї миті, під кінець 1894 р., коли Терезу глибоко зворушив вірш з Писання: «Якщо хтось маленький, нехай прийде до Мене», а також: «Як мати пестить своїх дітей, так Я буду вас потішати, при грудях вас носитиму, а на колінах вас пеститиму» - все Святе Письмо почало їй говорити про добрість Бога, - наприклад, Псалми, а серед них улюблені 23 і 103. А що її найбільше зворушує – це людськість Ісуса як вершина любові Бога, який принижується. Його народження, життя, страждання й смерть – все промовляє любов’ю. То царський Син просить руки «маленької селючки» (Л 87).

Ідучи за духом своєї епохи, Тереза менш чітко говорить про Воскресіння, яке все ж не менше променіє милосердям. Але ця споглядальна душа глибоко проникла в зміст пасхальної таємниці – а саме, що Ісус зараз живий, що Він поруч із нами і воскрешає нас разом із собою. «З власного досвіду знаю, «що царство є в нас». Ісус не потребує ані книжок, ані вчителів, аби навчати душі; Він – Учитель вчителів, навчає без голосних слів… Я ніколи не чула Його голосу, але відчуваю, що Він перебуває в мені кожної миті, що Він керує мною і дає мені натхнення, що я маю говорити або робити. Відкриваю досі невідоме мені світло саме в той момент, коли його потребую» (ІД 8; Ms. A83v). «Я не раз помічала, що Господь Ісус не хоче мені нічого давати про запас; годує мене з хвилини на хвилину, і то завжди новою поживою, а я знаходжу її в собі, не знаючи, звідки вона там взялася… Думаю дуже просто, що це сам Ісус, прихований у глибині мого бідного серця, спонукає мене благодаттю, підказуючи мені те, чого в цю мить від мене чекає» (ІД 8; Ms. A76r). Її провадить воскреслий Христос: «Він пробуджує наші прагнення, і Він також їх виконує» (Л 178). «… бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп 2,13).

Увесь план спасіння Тереза бачить розвинутим у Євангелії. Ця книжка лежить біля її ліжка вночі, її вона носить при собі вдень. Знає її майже напам’ять. Це її дорожня мапа. «Коли іноді читаю духовні трактати, в яких досконалість показана через численні перешкоди, оточена безліччю оман, мій бідний малий розум швидко втомлюється, я закриваю вчену книжку, яка викликає в моїй голові замішання, а серце наповнює сухістю, і беру Святе Письмо. […] Одне слово відкриває перед душею нескінченні обрії, досконалість здається мені такою легкою; бачу, що достатньо лише визнати свою нікчемність і, як дитина, віддатися в руки доброго Бога» (Л 203).

Найбільше Терезу зворушує в Євангелії милосердя. «Щойно спрямую погляд на святе Євангеліє, одразу ж дихаю пахощами життя Ісуса і знаю, в який бік бігти… Не висуваюсь на перше місце, але залишаюсь на останньому; замість того, щоб висуватися наперед із фарисеєм, повторюю з довірою смиренну молитву митаря; однак, понад усе наслідую поведінку Магдалини. Її дивовижна, а радше повна любові сміливість, яка очарувала Серце Ісуса, захоплює і мене. О так! Відчуваю, що якби навіть моє сумління було обтяжене всіма можливими гріхами, я би пішла із серцем, скрушеним жалем, кинутись в обійми Ісуса, бо знаю, як Він любить блудного сина, дитину, яка до Нього повертається» (ІД 11; Ms . C36v). Не раз цитує слова Ісуса: «Здорові не потребують лікаря, лише хворі. […] Бо Я прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт 9,12-13). Посилаючись на фрагмент Євангелія про загублену овечку, дає Селіні таку пораду: «Не бійся, що бідніша ти будеш, то більше Ісус полюбить тебе, піде далеко, дуже далеко, щоб Тебе шукати, якщо ти часом трохи заблукаєш» (Л 121). Це Бог, який любить людей: «[Ісус] більше пишається тим, що зробив у душі Селіни, її малістю, її вбогістю, ніж тим, що створив мільйони сонць і безмір небес!» (Л 205). Він такий, як Його Отець, до Якого навчив нас говорити «Отче наш». Ці слова інколи зворушують Терезу до сліз.

4. Світ експансії

Можна використати три образи, щоб зілюструвати дорогу Терези до святості.

Перший образ – це Бог як світ в експансії. Можна уявити собі Бога як планету, сферу. Отже, через любов людина допускається, щоб увійти в цю сферу й дедалі глибше проникати до центрального пункту. Але мірою її просування вперед, їй здається, що світ Бога розширюється. Справді. В очах людини, яка любить, Бог стає дедалі більшим і більше гідним любові. Що більше має Бога, то більше знає, що Бог від неї вислизає. Долучена до життя Бога завдяки благодаті, людина має участь у Бозі й дедалі більше Бога прагне. І так сфера неустанно збільшується: межі, які людина залишила позаду, постійно віддаляються від її власного світу, але з протилежного боку простір Бога постійно втікає. Тому Божа глибінь – найбільш центральний пункт – знаходиться щораз далі. Людина напевно йде неустанно вперед завдяки любові, але через силу експансії, яка одночасно втягує її далі в світ Бога, найглибша глибина Бога віддаляється від неї ще швидше. Що швидше людина вибігає наперед, то швидше віддаляється божественна сутність. Справджуються слова св. Августина: «Бог присутній у мені глибше, ніж може найбільш інтимне я, але також вище, ніж моє найвище буття».

Кожне порівняння має недоліки, і це також. Адже божественної сутності, до якої треба йти, не існує. Перебуваємо в Бозі і, як наслідок, у сутності, про яку цей образ говорить. Зростаюча любов, завдяки якій Бог дає себе, щораз більше свідчить, що Він може і має бути дедалі більше люблений. Це неустанний рух, який ніколи не завершиться, exodus без кінця, мандрівка, яка ніколи не скінчиться. Мірою того, як більша любов від нас ще вислизає, святість дається нам за ідеал.

Перед неможливістю коли-небудь достатньо гідно полюбити Бога тут, на землі, навіть якщо використаємо всі нагоди для любові, - проте які ж невмілі! – нічого не залишається, як тільки просити Бога з повною довірою, щоб зробив можливим неможливе і дарував себе одразу й у всій повноті людині, яка Його любить, навіть якщо вона не в змозі збагнути. Що відбувається.Адже вона не може про це не просити. А якщо тоді Бог занурить її глибше в себе та видимо зменшить відстань, то драма стає ще інтенсивнішою. І цьому немає кінця. Що більше любиш, то більше прагнеш любити. Це іноді трапляється в деяких людських приязнях, - наскільки ж має бути інакше в тій любові, найбільш ідеальній, божественній?.. Із життєрадісним почуттям гумору Тереза порівнює свою концепцію чотирнадцятирічного підлітка з поглядом зрілої християнки: «На початку мого внутрішнього життя, у віці тринадцяти-чотирнадцяти років, я запитувала себе, в чому б я ще могла піти далі, бо думала, що вже неможливо краще розуміти досконалість; однак незабаром зрозуміла, що чим далі хтось просувається цією дорогою, тим більш віддаленою здається йому мета. Зараз я вже примирилася з думкою, що завжди бачитиму себе недосконалою, і в цьому знаходжу радість» (ІД 7; Ms. A74r). І так, мірою наближення людина бачить, що перебуває щораз далі від мети, і ніколи не полюбить «остаточною» любов’ю. Актуальна любов не може досягти того, про що мріє. Любов мусить невпинно ставати надією, що Бог сам її зростить.

Тереза добре розрізняє дві досконалості: безкінечну Божу, з якою можна глибше поєднуватись, ніколи не вичерпавши її, і людську, яка, згідно з її вдалим визначенням, полягає в тому, щоб «бути тим, чим Бог хоче, щоб ми були». Але все відбувається так, ніби Тереза, поки живе, ще не досягла цієї людської досконалості. А зрештою, як вона могла б про це знати? Бог хоче, щоб ми постійно зростали на землі. Можна б сказати, що, показуючи нам екзистенцій ну та динамічну перспективу Терези з Лізьє, Бог прагне, аби ми були активніші, ніж зараз. І так наша теперішня любов ніколи не може бути засобом і дорогою, яка поєднує з любов’ю, що має межу в Богові. Тереза приречена безперестанку наново благати Бога про цю кінцеву любов: «Зроби це Ти в мені, прийди сам, Господи, і Твоя повнота. Наповни Ти сам мою глибінь, постійно поглиблюй її та щораз більше наповнюй». Ось чому її «мала дорога» в остаточній фазі є дорогою надії.

Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
Сторінка 4 з 6«123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика