Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 6«123456»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
З пустими руками - Послання Терези з Лізьє
Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:48 | Повідомлення # 6
4. Пісок

Ідучи пустелею, де мало що можна побачити, окрім неба й піску, Тереза відкриває символ, який їй дуже відповідає. Слова про небо ми вже здавна чуємо в її вустах. Тепер з’являється символіка піску. Пісок становить анонімну масу малесеньких піщинок, схожих між собою, майже невидимих. Піщинка є символом маленьких, убогості чогось, що не привертає нічиєї уваги.

Протягом перших років у монастирі духовність піщинки досконало відповідає напряму думок Терези. Вона живе, прихована від світу, в закритому монастирі. Її майже стерто в порох під натиском страждання, а в молитві вона перебуває в кам’яній сухості. Але вона знає, що її зігріває палюче Сонце. Здавна любить маленькі вчинки, непомітні… Її ідеалом є любов, але дорога до любові – це зусилля, що в усьому сховати себе, затерти сліди; його можна виразити девізом: «Зникнути, щоб любити».

Швидше за все, Тереза перейняла цей образ піщинки від Агнеси, яка порадила його своїй молодшій сестрі ще до її вступу. Так чи інакше, але Тереза вклала в нього ціле серце. Вже за місяць після вступу вона говорить: «Проси Ісуса, щоб твоя донечка завжди залишалася малою піщинкою, цілковито затіненою, прихованою від усіх очей, а видимою тільки для Ісуса. Нехай же ця піщинка щораз більше зменшується, щоб стала нічим» (Л 28). Отже, Тереза розуміє, що йдеться не про те, щоб бути малою, але щоб такою щоразу більше ставати. Слова Йоана Хрестителя про Ісуса: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йн 3,30) – досконало передають короткий зміст її думок. А тому піднесення означає сходження додолу, рости – це прямувати до низькості; напрямок вниз стає з цього приводу все більш загальним.

Понад усе Терезі шкода, що вона ще не «достатньо мала, ані достатньо легка» (Л 67), а в день вічних обітниць вона просить Господа Ісуса, щоб бути завжди «топтана стопами, забута, як піщинка» («Білет»). Згодом її сестра Агнеса так охарактеризує перші п’ять років Терези в монастирі: це було «смирення, намагання бути вірною аж до найдрібніших речей» (ДП 444).

Протягом цих років Тереза особливим чином полюбить «Святий Лик», неможливе для пізнання обличчя EbedJahwe, стражденного Слуги Бога, так, як описав Його Ісая (53). В цьому пораненому обличчі, з яким дівчина асоціює страждання свого власного батька, вона відкриває передусім смиренну відповідь любові, яка погоджується прийняти повне знищення: «Ісус палає любов’ю до нас… дивись на Його Лик, найславніший!.. Придивись до Його очей, згаслих і опущених!.. […] Вдивляйся в Ісуса, в Його Лик… Там побачиш, як Він нас любить» (Л 63).

У перший період життя в Кармелі любов справді бере гору над усім. Любов одночасно становить ідеал (і залишиться ним назавжди) і дорогу, обрану за переконанням. З цього логічно випливає, що цей напрямок вниз, це «зникнути», «стати малою, як піщинка» входить у синтез любові. Тереза тисячі разів нас у цьому запевняє. Якщо вона безупинно хоче ставати дедалі меншою, то це тому, аби могти краще любити: любити більше, любити більш виключно, любити щораз чистіше. Слабкість, яку вона пізнає, буде для неї способом реалізації цих трьох аспектів любові. «Яка ж це благодать, коли рано зовсім не відчуваємо відваги ані сили, щоб практикувати чесноти […]. Замість того, щоб утрачати час на збирання благеньких блищиків, черпаємо діаманти!» (Л 40). «Чого ж це нам коштує, коли хочемо дати Ісусові все, чого забажає! Яке ж то щастя, що це нам чогось коштує! […] Випробування, послані нам Господом Ісусом, - це справжня копальня золота, з якої можемо черпати; чи ж не використаємо достойно цю можливість?.. Піщинка береться до роботи без радості, без відваги, без сили, а все це полегшує їй виконання завдання: хоче працювати з любові» (Л 59).

Усе це не є страдництво. Всюди в листах молодої кармелітки відчувається, що її відвага в стражданні є любов’ю до особи Ісуса. Її прагнення бути забутою і невідомою повністю звернене на себе, це прагнення, аби її помітив тільки Він. «Молись […] щоб піщинка була завжди на відповідному їй місці, тобто під ногами усіх. Щоб ніхто про неї не думав; щоб її існування було наче невідомим… Піщинка не прагне бути впокореною, це було б надто похвально, бо коло неї мусили б заходитися: вона прагне тільки одного: «щоб її забули і мали за ніщо». Але прагне бути видимою для Ісуса» (Л 84). «Слава мого Ісуса – це все! Щодо моєї – Йому її віддаю, а якщо здається, що забув про мене, то ж має повну свободу, якщо вже не належу собі, тільки Йому… Радше Він змучиться, наказуючи мені чекати, ніж я, очікуючи на Нього!...» (Л 81).

Тереза постійно має на устах вислів «бути малою». І потім повторюватиме його. Однак, потрібно ствердити виразне переміщення значення. В перші роки «любов» є синонімом передусім смирення в служінні любові до Бога. Потім, символізована маленьким дитям, набагато перевищить смирення, яке, зрештою, назавжди залишиться основним елементом. Малість стане тоді передусім «надією, повною довіри», як довіра дитини до батька. Вона тоді не є на побігеньках нашої власної любові до Бога, любові, яку ми хочемо Йому пожертвувати, але служить милосердній Любові Бога до нас, яку маємо прийняти.

У цьому першому періоді є вже справді багато надії. Тереза має палку надію дійти до любові, і то дуже швидко. Але, хоч несвідомо, це ще надмірне покладання на власні сили. Це ще не глибоко богословська надія, що принципово спирається не на себе, а на любов, якою Бог любить людей. Тереза ще мусить пройти велику еволюцію, перш ніж дійде до того, що назвала своєю «малою дорогою». Святі також мусять зростати, таким є життя. Мусять боротися з Богом і бути в кінці Ним переможені. Перш ніж переконання про універсальну й абсолютну ініціативу Бога огорне все поле подорожі Терези до святості, вона ще мусить пізнати багато недоліків, як усі люди. Теоретично ми всі добре знаємо, що саме потрібно, аби ефективно йти до святості. Але насправді тільки життя зі своїми болісними стражданнями, пізнання безплідної праці непроглядної ночі, коли нічого не можна знайти, відкриває в нас глибоку, екзистенцій ну правду, що це Бог сам нас освячує.

Одразу після вступу до Кармелю Тереза ще достатньо не знає цієї дійсності. Гадає, що осягне мету своєю власною любов’ю. Забагато думає: «Дам усе Господу Ісусу», а замало: «Ісус дасть мені все». І це теж справа благодаті. Якби так не було, її відкриття «малої дороги» не знайло б такого відголосу в її власному житті й ніколи б не стало плідним в Церкві нашого століття.

Не можемо цього виразити краще, ніж наводячи тут вступ з листа від липня 1890 р. На той час Тереза є кармеліткою вже два роки, вже краще знає себе. Їй дедалі ясніше починає відкриватися необхідність Ісусового втручання. Але «святий жар» надалі палає: залишається ще непорушне переконання, що врешті її любов переможе. Тоді як пізніше слабкість вона буде сприймати як нагоду для Господа, щоб уділити нам свою любов, якщо притягнемо Його нашою довірою, - в цьому ж листі слабкість все ще сприйнято як нагоду для нас, щоб ми кохали Його з більшою чистотою.

«Маріє, якщо Ти є нічим, не забувай, що Ісус є усім, тому треба втратити своє мале «ніщо» в Його безкінечному «всьому» і думати тільки про те «все», єдино лише гідне любові… Не прагни також побачити плоди твоїх зусиль, Ісус любить приховувати ці дрібнички для себе. […] Дорога моя Маріє, якщо говорити про мене, то не знаю іншого способу осягнути досконалість, ніж любов… Любити, як же наше серце добре до цього пристосоване!.. Іноді шукаю інше слово, щоб висловити любов, але на цій землі вигнання слова не можуть виразити усього тремтіння нашої душі, тому треба триматися цього одного слова: Любити!..» (Л 87).

Ось найглибше переконання Терези: «Не знаю іншого способу осягнути досконалість, ніж любов». Треба було, щоб роками вона пізнавала власне безсилля, а особливо – щоб відбулося інтуїтивне пізнання Божого Милосердя, - перш ніж вона напише: «Довіра і тільки довіра мусить привести нас до Любові» (Л 176). Прослідкуймо тепер зблизька цю еволюцію.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:51 | Повідомлення # 7
Розділ ІІ

Від напруження до заспокоєння

Січневий вечір 1895 року. Холодно. На темному небі миготять ясні зорі. В містечку Лізьє панує спокій. Бідні сидять навколо вогнища, а в багатих міщанських домівках точаться салонні розмови.

У Кармелі сестра Тереза сховалася в тиші своєї самотньої келійки. Келія не опалюється, але грубий одяг сяк-так захищає її від холоду. Сидить на низенькому дзиґлику, який разом з твердим ліжком, трьома полицями з дощок і підвищенням з двома сходинками становить все умеблювання. Нещодавно їй виповнилося 22 роки, в монастирі вона вже близько семи. Підліток став жінкою. Тереза зберегла ту ж саму палкість духа, що й раніше, але зараз вона мудріша і більш духовна. Залишилося їй ще тридцять два місяці життя. Туберкульоз поволі виконує свою руйнівну роботу в її організмі. Тереза щаслива. Її серце сповнене миру, радості й Присутності. Сувора самотність цього морозного вечора має в собі щось святкове. Мала кімната сповнена Бога.

Тереза тримає на колінах маленький переносний пюпітр для писання і занотовує думки про своє життя. Спогади. Так сказала настоятелька. В першу мить це збентежило Терезу, але зараз вона з простотою піддається цій вимозі. Хоче зараз вилити на папір не так своє життя, як роль Улюбленого в цій великій пригоді любові. В усьому бачить Його. Вона не так подаватиме факти, як говоритиме про наймилішу доброту Бога, яка прозирає крізь усі події і надає їм глибини. Її покликання, все життя, минулі страждання й внутрішній конфлікт – усе це перебуває під знаком «таємниці». Ця таємниця віднедавна носить ім’я Милосердя.

Тереза пише: «Перебуваю в тому періоді життя, коли можу спрямувати погляд у минуле; моя душа дозріла в тиглі зовнішніх і внутрішніх випробувань; нині, як квітка, зміцнена бурею, підношу голову і бачу, що в мені виконуються слова Псалму XXII: «Господь – мій Пастир: нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах він дає мені лежати, веде мене на тихі води. Він відживляє мою душу… Навіть коли б ходив я долиною темряви, - я не боюся лиха, бо ти зо мною, Господи» (ІД 1; Ms . A3rv).

Молода черниця на мить зупиняється. Світло гасової лампи лагідно мерехтить на голих стінах келії. Тереза в задумі водить очима по білих стінах. Спогади… Все це минуло так швидко і так інтенсивно. Все минуле повертається в її думки, рухаючись, як кадри фільму…

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:52 | Повідомлення # 8
1. У школі страждання

Тереза знову бачить свій повний запалу вхід в пустелю Кармелю 9 квітня 1888 року. Сестри радісно вітають її. За ними стоїть невидимий інший домочадець, наскільки ж понурий – страждання! «Так, страждання простягнуло до мене руки, а я з любов’ю кинулася в ці обійми […]. Щоб дістатися якоїсь мети, потрібно використовувати відповідні засоби. Ісус дозволив мені зрозуміти, що хоче давати мені душі через хрест, тому страждання щодалі більше притягувало, мірою свого збільшення. Протягом п’яти років воно було моєю особистою дорогою; однак ніщо не зраджувало його назовні, хоча воно було тим болісніше, що відоме лише мені» (ІД 7; Ms. A69v-70r).

Чим, власне, був для неї цей стан страждання? Тереза абсолютно не має на думці зовнішніх зречень, до яких зобов’язує її – ще підлітка, і то не надто міцного фізично – життя в Кармелі. Вона з приємністю переносить зречення, що стосуються їжі, сну, нестачі опалення, помешкання, фізичної самотності. Принаймні відчуває, що щось дає! А для послушниці, в її першому запалі, це почуття давання чогось від себе становить чинник, який спонукає до дії, тому найчастіше корисний саме період введення. Можна сподіватися, що з цього вийде багато добра; це наче тримати в руці козиря – це приносить внутрішню радість і почуття безпеки на дорозі до Бога. На початку в Терези навіть видно деяке переоцінювання зречення, але настоятелі не дозволяють їй покутувати надміру (пор. ІД 7; Ms. A74v). Однак дрож проймає, коли Тереза заявляє, що страждала просто «смертельно» з приводу льодяних ночей нормандської зими (АП 830).

Більших страждань завдають особи з її оточення, проте і посеред них вона знаходить багато радості. Друга послушниця, поруч із якою їй призначили місце, має важкий характер. Потім, протягом двох років Тереза має величезні труднощі з самою наставницею послушниць, бо, маючи найкращі наміри, на превелику силу відкриває перед нею простий світ своєї душі. Це також її рідні сестри, Агнеса і Марія, яких вона дуже любить, але з якими не може й не хоче провадити родинне життя в Кармелі. «Не для того, щоб жити разом з моїми сестрами, я вступила до Кармелю, а лише для того, щоб відповісти на заклик Ісуса. О, слушно я передчувала, що, якщо не потурати людській природі, спільне життя разом з ними може стати причиною невпинних страждань» (ІД 10; Ms . C8v).

І нарешті – мати Марія Гонзага, настоятелька. Іноді вона чарівлива, але часто в поганому настрої, підозріла й образлива, з дуже заздрісною вдачею, деспотична до сестер. «П’ять років страждань» припадають саме на керування цієї настоятельки. Тереза пише досить обережно: «Добрий Бог допускав, що несвідомо вона була ДУЖЕ СУВОРОЮ; а коли я її зустрічала, ніколи не обходилося без поцілунку землі (В ордені Кармеля поцілунком землі біля ніг настоятельки або наставниці новіціату монахині традиційно виражають послух та вдячність за повчання або догану); її духовним керівництвом я користувалася теж дуже рідко… О, яка ж неоціненна благодать!...[…] Що ж стало б зі мною, якби – як гадали в світі – я була іграшкою чернечої спільноти?» (ІД 7; Ms. 70v). У листі, адресованому згодом самій Марії Гонзазі, Тереза пригадує те виховання, «сильне і материнське» (ІД 10; Ms. C1v). Зазвичай переважало, однак, «сильне». Щоденно на небі були хмари.

Тереза якось зізнається одній сестрі: «Запевняю Вас, що я мала багато боротьби і що не було дня, коли б я не страждала; жодного дня» (АП 1113). Тереза не була особою, яка любила би поскаржитись, і розводиться на цю тему набагато менше, ніж цього прагнув би агіограф. «Це все, що я тут коротко описала, вимагало би багатьох сторінок деталей, але ці сторінки ніколи не будуть прочитані на землі» (ІД 7; Ms. A75r), - і Тереза майстерно виводить нас з цієї теми, з гумором відсилаючи нас до Страшного суду (пор. ІД 7; Ms. A 74r).

Однак час від часу трапляється можливість зазирнути через шпарку. Бачимо, наприклад, розчарування, з яким Тереза зустрічається, коли відсувають її облачини, а потім також обітниці; бачимо її сльози в день прийняття вельону або сильну внутрішню бурю ввечері перед обітницями, коли на мить вона отримує переконання в тому, що не має покликання до чернечого життя. А за два з половиною роки в Кармелі бачимо Терезу пригніченою «різноманітними великими внутрішніми випробуваннями» аж до тієї міри, що вона замислюється, «чи існує Небо» (ІД 8; Ms . A80v).

2. Очищення серця

Усе це чіткіше проявиться в тому, що зараз скажемо про постійну сухість на молитві і про хрест, який наче гострий меч прошив її серце: безмірно болісна і принизлива розумова хвороба найулюбленішого батька.

Влітку, перед вступом, години полум’яної молитви – інтенсивної, містичної – пробудили, крім інших чинників, в Терезі палке прагнення самотності в Кармелі, де вона могла б жити для Бога в безхмарному спокої, вільна від усього, окрім любові; в спогляданні, яке не переривають турботи і спокуси світу. Натхнена великою Терезою від Ісуса, мала Тереза з Лізьє прагне високої святості та сподівається, що й вона зможе зривати містичні плоди у винограднику Кармеля. Але справи пішли зовсім інакше. Наскільки в світі молилася у захваті, настільки вона суха і розсіяна, коли намагається молитися в монастирі. «Господь ріки обертає в пустиню, джерела вод – у суху землю» (Пс 107). «Ось чому я її заманю і заведу її у пустиню, і буду їй до серця промовляти» (Ос 2,16), але тепер, коли Тереза перебуває в пустелі, Господнього голосу не чути…

Для кармелітської послушниці, самою формою життя покликаній багато годин щоденно присвячувати молитві й перебуванню в постійному піднесенні серця до Бога, ця неочікувана ситуація є ударом, який її дезорієнтує. Тереза має дещо отямитися і прийняти іншу поставу. Ця внутрішня праця триватиме роками. Труднощі в молитві допоможуть їй стати маленькою, ніби піщинка, пристосуватися до терену сухої пустелі. Вони не нищать її любові, вони поглиблюють прагнення. Справджується Пс 63: «Тебе душа моя прагне, тебе бажає тіло моє в землі сухій, спраглій і безводній».

Тереза пише: «Моїм щоденним хлібом стала сухість» (ІД 7; Ms . 73v). «Мені треба було б хвилюватися, що засинаю (протягом 7 років) під час внутрішньої молитви і подяки» (ІД 8; Ms . A75v). Реколекції для неї ще сухіші, наскільки це взагалі можливо. Часто вона робить висновок, що Господь Ісус також спить у своєму човнику. За її слабкого здоров’я, брак сну компенсується сонністю під час молитви. Для ревної Терези це невпинна боротьба з мимовільною схильністю до сну, яка виявиться в постійному та обтяжливому прагненні жертовно починати повсякчас наново, що, в остаточному рахунку, буде таке ж плідне для любові, як і втрачене для радості на молитві.

Поступово вона розвиває повне віддання, самозречення, смирення, довіру, які переходять у дедалі швидші й сильніші рефлекси: «Сьогодні ще більше, ніж учора, наскільки це можливо, я була позбавлена всілякої втіхи. Дякую Ісусові, якщо Він вважає, що це добре для моєї душі; можливо, що якби Він мене потішив, я б затрималася на цих солодощах, а Він хоче, щоб усе було для Нього. Отож, так! Усе буде для Нього, все! Навіть тоді, коли відчуватиму, що нічого не можу Йому пожертвувати, так, як сьогодні ввечері, дам Йому це ніщо!..» (Л 50). «Якби Ви знали, як сильно я радію саме з того, що не маю жодної радості, бо таким чином роблю приємне Ісусові!.. Це розкішна радість (але зовсім невідчутна)» (Л 54).

Процитуємо гарного листа, написаного під час дуже сухих реколекцій перед обітницями, після двох з половиною років чернечого життя:

«Але треба, щоб маленька пустельниця представила Вам трасу своєї подорожі. Ось перед тим, як вирушити в дорогу, Наречений неначе запитував, в яку країну вона хотіла би піти і якою дорогою хоче здійснити цю подорож… Мала наречена відповіла, що має тільки одне прагнення – піти на вершину гори Любові. Аби туди потрапити, було багато розмаїтих доріг; між іншими багато досконалих, але вона почувалася надто нездібною, щоб зробити вибір, тому сказала своєму Божественному Провідникові: «Ти знаєш, куди я прагну піти, знаєш, для Кого хочу піднятися на цю гору, для Кого хочу дійти на саму вершину, знаєш, Кого люблю і Кого лише хочу потішити. Тільки заради Нього вирушаю в цю подорож, тому поведи мене стежками, якими Він любить ходити; аби лише Він був задоволений, то я буду ощасливлена найвищою мірою».

Тоді Ісус узяв мене за руку і ввів у підземелля, де ані холодно, ані гаряче, в якому сонце не світить, і туди не доходять ані дощ, ані вітер; це підземелля, де видно лише слабке, напівпригашене світло, яке променіє з-під опущених повік мого Нареченого.

Мій Наречений нічого мені не говорить, я теж нічого Йому не кажу, окрім того, що люблю Його більше, ніж себе, і в глибині серця відчуваю, що це правда, бо більше належу Йому, ніж собі!..

Зовсім не бачу, щоб ми наближалися до вершини гори, бо наша подорож відбувається під землею; однак мені здається, що наближаємося до Нього, не відаючи, яким способом це відбувається.

Дорога, що нею йду, не становить для мене жодної втіхи, але приносить усі втіхи, бо її вибрав Ісус, а я прагну Його втішати, тільки Його, Його єдиного!..» (Л 91).

Однак вона весь час переконана, що якось із цим упорається завдяки вірності в любові… Тим часом жадана дорога губиться у темряві, й Тереза відмовляється від прагнення бачити її чітко перед собою. Любити – це просто дозволити Господу діяти, надалі тримаючи Його за руку. Це підготовка до чогось. Зростає прагнення повного віддання, яке під кінець 1894 року остаточно приведе її до відкриття своєї дороги – «малої дороги», яка в баченні віри вже більше ніколи не буде затьмареною. Але не будемо забігати наперед.

В очах послушниці вдала молитва – це своєрідний барометр. Порівнюючи себе зі своїми духовними батьками – св. Терезою від Ісуса та св. Йоаном від Хреста, - послушниця напевно вважала себе маленькою пташкою поруч із орлами. Через це вона напевно ставила собі делікатні запитання щодо своєї жертовності перед Богом. Якщо Тереза приписує сухість «браку поривання й вірності» (ІД 8; Ms . A75v), з об’єктивного погляду це формально неправильно, але з погляду її почуттів ми не можемо легковажити таким висловлюванням, ніби це просто формула смирення. Так Тереза відчуває ці справи, з цим почуттям буде змушена поволі навчитися жити.

Зрештою, довіра до Бога, що зростає, має ще одне джерело, значно багатше: роками тривають страждання, спричинені хворобою батька. Важке випробування батька розриває доньчине серце.

Щойно Тереза вступає до Кармелю, а вже починають з’являтися перші симптоми розумової хвороби батька. Він починає говорити нісенітниці, втікає з дому на кілька днів, має галюцинації, його треба пильнувати. Моменти свідомості все рідше проявляються в старого. Дочки в Кармелі зі щемким серцем читають болісні віти про розвиток розумової хвороби. Те, що ця глибоко віруюча людина попри все могла бути присутня на облачинах наймолодшої доньки, було ясним променем сонця на темному небі Терези. Це було останнє свято тут, на землі, перед болісною мукою, яка – пише Тереза – не була лише його мукою (ІД 7; Ms. A73r).

За місяць, 12 лютого 1889, пан Мартен буде змушений піти до психіатричної лікарні в місті Кан, Тереза, піщинка, відчуває себе під ногами усіх, упокорена, розтоптана. В автобіографії нотує:

«Наш дорогий батько пив з найбільш гіркої, найбільш принизливої чаші…

Ах! Того дня я вже не казала, що можу страждати ще більше!.. Жодні слова не здатні виразити нашої муки, тому не намагаюся її описати. Колись у Небі з приємністю розповідатимемо одне одному про наші славні випробування; чи вже зараз не почуваємося щасливими, що стільки вистраждали?.. Три роки мучеництва татуся мені здаються найбагатшими на благодаті, найбільш плідними з усього нашого життя; я не віддала б їх за усі екстази та об’явлення Святих. Моє серце сповнене вдячності, коли я думаю про цей неоціненний скарб» (ІД 7; Ms. A73r).

Так бачить це Тереза з перспективи декількох років. Але за місяць після болісного дня, ще пригнічена цим враженням, вона пише: «Ісус є Нареченим крові… Жадає для себе всієї крові серця» (Л 59). Три роки триватиме цей великий сум, який завдавав дочкам в Кармелі численних мук: фізичне страждання батька, принизливі обставини лікування, іноді прикрі зауваження людей, а передусім біль, що треба довірити батька чужим рукам. З тону листів Терези пізнаємо, що з плином часу їй чимдалі легше прийняти журбу, вона стає менш болісною. Рани вже не так кривавлять.

За три роки пан Мартен, паралізований, повертається до родини. Для Терези це велике полегшення. Ще за два роки по тому батько помирає. Наша кармелітка має враження, що віднаходить його «після смерті, яка тривала п’ять років» (Л 148): «Смерть татуся не здається мені смертю, але справжнім життям. Віднаходжу його після шестирічної відсутності, відчуваю його близькість, він поруч зі мною, дивиться на мене і чуває наді мною» (Л 149). «Цей хрест […] найбільший, який я могла би собі уявити» (Л 134) минув.

Ми так надовго зупинилися на описі становища, в якому страждала Тереза, тому що саме це було життєвим середовищем, у якому поволі розвивалися її нові внутрішні позиції. Так, як Господь Ісус «навчився з того, що витерпів, значення послуху» (Євр 5,8) – так і душа Терези дозрівала в тому ж самому «тиглі» (ІД 1; Ms . A3r). На болотах зрідка почали розквітати квіти. У відносинах любові я-Ти непомітно відбувається заміна на Ти-я. Любов до Бога, яку Тереза хоче розпалити, має бути відсунена на дальший план свідомості під тягарем надто важкого завдання, а любов, якою Бог прагне обдарувати Терезу, поступово виходить на перший план. Саме це ми хочемо зараз детально обговорити.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:53 | Повідомлення # 9
3. Неможливе завдання

Мета, до якої прямувала Тереза, залишаючи батьківський дім, була така: «Хочу бути святою. Нещодавно я прочитала слова, які мені дуже подобаються, не пам’ятаю, хто зі святих сказав їх, а саме: «Я – не досконалий, але хочу таким бути» (Л 24). Тереза не задовольняється виділенням слова «хочу» - вона пише його великими літерами. Протягом перших місяців чернечого життя у її листуванні багато разів, як приспів, повторюються слова: «стати великою святою!». Мати Марія Гонзага додає ще оливи до вогню: «Мусиш стати другою святою Терезою!» Послушниця вірить, що Бог «не обмежує її святості» (Л 58).

Що означає бути святою? Тереза не могла бачити цю справу інакше, ніж як повну підпорядкованість найбільш радикальним вимогам любові, хоч би що вона з собою несла. Селіна є її відлунням. «Ісус бажає, щоб ти віддала Йому ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ, так, як можна вимагати від найбільших святих» (Л 32).

Віддати все – чи вона усвідомлює, що це означає? Можна з ентузіазмом зробити таку постанову, але коли бажання Бога вдаряють щораз новими хвилями, людина швидко почувається бідною і малою, навіть якщо це майбутня свята Тереза з Лізьє. В Святому Письмі сказано, що може бути «страшно впасти в руки Божа живого!» (Євр 10,31). А Ісус прийшов принести людській природі не мир, а меч (пор. Мт 10,34), хрест на кожен день (пор. Лк 9,23), самого Господа, розбитого і пригніченого, заливав піт перед стражданнями, які Йому загрожували і мали завершитися Його смертю (пор. Лк 22,44). Він навчив людей молитися з позиції грішників, до останнього подиху повторюючи у Господній молитві прохання про прощення вини. Він же як визволення дає таїнство милосердя.

Дороги життя, якими має пройти Тереза Мартен, вимагають сил, і молода черниця-затворниця ще відчує, що Божі вимагання цілковито її перевищують. Винятково гарним є те, що Тереза не применшує поняття святості, щоб пристосувати його до рівня своїх обмежених можливостей. Але її спосіб прямування до святості поступово перестає бути судомним напруженням: «Хочу і зроблю це для Тебе», а переходить у позицію: «Це неможливо, тому Ти зробиш це за мене». Але тут ми випереджаємо Терезу-послушницю.

У період новіціату – занурена в гостре страждання – Тереза бачить у цій ситуації підтвердження особливої турботи Бога про неї. Вона каже собі: «Це знак, що Бог тебе любить, що сприймає тебе абсолютно серйозно». Часто вона вважає страждання «привілеєм» і робить висновок, що повинна більше давати. Але страждання не раз виявляють наше безсилля, роблять так, що ми торкаємося пальцем нашої крихкості, і примушують цілковито покластися на Бога. Послушниця поступово починає звертати увагу на цей болісний привілей.

У її листах видно, в який спосіб досвід слабкості дедалі більше виступає на перший план: «Яка ж це благодать, коли вранці не відчуваємо навіть тіні відваги, жодної сили, щоб практикувати чесноту… О, саме тоді відповідний момент прикласти сокиру до кореня дерева […]. Це правда, що іноді ми погорджуємо цією безцінною нагодою збирання скарбів, це важкий момент, коли маємо охоту все кинути» (Л 40). «Дуже потребую зачерпнути від Вас, люба сестро, трохи сили і відваги, яка дозволяє перебороти все» (Л 52). Тереза називає себе «уособленою слабкістю» (Л 55). Лист до Селіни становить відлуння її власних випробувань: «Дорогою на Голгофу Ісус впав тричі, а Ти, бідна дитино, не була би подібна до твого Нареченого, не хотіла би падати, хоч би й сто разів, якщо так треба, щоб довести Йому любов через те, що підводишся сильніша, ніж до падіння!.. Хотіла би, щоб твоє серце палало […], але якби ми бачили хоч трохи вогню, власне самолюбство швидко увійшло б, як ворожий вітер, який усе гасить!..» (Л 57). «Яка невимовна радість, коли, несучи наші хрести, ми відчуваємо слабкість» (Л 59).

«Не думаймо, що ми могли б любити без страждання, без великого страждання. Наша бідна природа існує й відіграє тут немалу роль! Це наше багатство, спосіб заробітку. […] Страждаймо з гіркотою, тобто без відваги, без мужності… Ісус страждав зі смутком; без смутку чи страждала би душа? А ми хотіли б страждати охоче, великодушно… Селіно!.. Яка ж це омана!... Чи хотіли б ми ніколи не падати? – Чим це шкодить, дорогий Ісусе, якщо падаю щомиті; бачу тоді мою слабкість, а це для мене великий знак» (Л 65).

І підсумуймо тепер усе це, цитуючи листа, написаного Терезою після майже двох років чернечого життя: «Ти помиляєшся, якщо гадаєш, що твоя Тереза завжди ревно крокує дорогою чесноти; вона слабка і дуже слабка; щоденно збирає нові пізнання цього, але, Маріє, Ісус забажав навчити її, щоб так, як св. Павло, хвалилася своїми слабостями. Це дуже велика благодать, тому теж прошу Ісуса, щоб і тобі її вділив, бо в цьому почутті нашої слабкості міститься мир і відпочинок серця. Коли пізнаємо і бачимо свою нужду, то перестаємо вдивлятися в себе, а вдивляємося лише в Улюбленого!...» (Л 87).

Одначе в цьому ж листі бачимо: ця пізнана нею слабкість не тільки не порушує її переконань у тому, що постійно йдеться про її любов, але робить її більшою реалісткою: «Щодо мене, не знаю іншої дороги досягти досконалості, ніж любов!» Провини роблять її смиреннішою, але це смирення остаточно полягає в тому, щоб вловити трудність і скористатися з неї: зникаючи, стаючи нічим, як піщинка, вона переживатиме любов у більш чистий спосіб, більш винятковий, постійно новий.

Проте поступово Тереза опиняється притисненою до муру в невблаганній конфронтації з неможливістю. Зокрема, чіткіше бачення нескінченних вимог самої любові приводить її до визнання, що вона не може бути самодостатньою в прагненні до ідеалу. Святість стає «захмарною горою», а вона сама – «загубленою піщинкою» біля підніжжя цієї гори (ІД 10; Ms. C2v). Ідеал любові починає виявлятися дедалі величнішим завдяки самій грі любові. Це природний наслідок зростання в любові: коханий стає нескінченно гідним любові. Тереза щоразу краще відчуває безмежну цінність Святого святих, Абсолютного Буття. Чи можна буде коли-небудь любити Його достатньо?

Усвідомлення цього має велике значення і дуже сильно зміцнює почуття недостатності. Ця недостатність спершу є для Терези болісним стисненням серця, потім – дорогою повного покладення на Бога і, нарешті, впевненістю, що це не вона, а Бог дасть їй досконалу любов. Тоді святість стає вже не власним досягненням, а отриманою благодаттю. Людина перед Богом-Любов’ю стає пасивнішою, більш схильною приймати; перестає прагнути спастися самотужки і погоджується бути спасенною. Автономія в любові стає гетерономією: Бог стає вчителем, і Він говорить, як треба чинити в усьому, що стосується життя любові. З цього часу перше завдання людини – широко відкритися перед Відкупителем. Її праця тоді стає співпрацею.

Видимі ззовні ці дві фази можуть здаватися подібними, бо Бог і надалі ставить вимоги. Але всередині постава суб’єкта цілком інша. Тереза подає це за допомогою типового образу дитини, яке не може багато давати, а мусить багато отримувати і становить об’єкт великої любові. Господь Ісус теж казав, що сам такою є позиція, з якою ми повинні «приймати» (Мк 10,15) Боже Царство: як мала дитина.

Через піднесеність свого ідеалу любові послушниця Тереза опиняється перед поки що неможливим завданням, навіть якщо вона сама цього не визнає. Гарний «сон» про любов (читай: любов, яку вона сама приносить) буде змушений розлетітися на друзки, і лише беручи за вихідний пункт це руйновище, Бог сам здійснюватиме свої наміри щодо неї. Сама зухвалість цього сну показує, до якої міри його реалізація за допомогою власних сил неможлива для людини, і він мусить розсипатися. Чи наша послушниця свідома своєї надприродної зарозумілості, коли пише: «Неймовірно, наскільки моє серце здається мені великим, коли думаю про земні скарби, вони всі разом не змогли б його заповнити, але, коли вдивляюся в Ісуса, яким малим воно мені здається!.. Я так сильно хотіла би Його любити!.. Любити Його більше, ніж будь-коли Він був люблений!» (Л 51). Вона хоче встановити різновид рекорду в царині духовного світу. Як було згадано: зрівнятися, а якщо це можливо – й перевершити «рекорд» любові, наприклад, св. Терези від Ісуса. Святі змагання на найвищому рівні. Протистояння малого Давида величезному Голіафові, де свята хитрість малого має вирівняти відсутність його сил.

Певна річ, Тереза спочатку гадала, що зможе сама піднятися на гору досконалості ціною зусилля, яким усе завойовується. Вона ще не думала про руки Ісуса, які єдині освячують, які мали її піднести на саму вершину. Образ «рук», щоправда, з’являється в перших її листах, але Тереза тоді радше розглядає ситуацію, коли Ісус залишив би її стояти на землі. Жодної обов’язковості у цьому моменті немає. ЇЇ вада стає перевагою для здобуття смирення, а через це – знову ж любові (Л 65). Згодом це її вже не задовольнить. Тоді вона побачить, що просто ніколи не стане святою, якщо Ісус не «понесе» її. Тільки Його втручання буде остаточним і неминучим рішенням. Це буде повним упованням на примат Божої любові.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:54 | Повідомлення # 10
4. Кульмінаційна точка напруження

Амбіції Терези, яка поки що має намір досягти високого ідеалу любові власними силами, ставлять її перед страшенним завданням. Вона не хоче і не може дозволити собі будь-що недобачити. Її увага до дрібних речей зростає дедалі більше. Якомога менше проломів в окопах! На беатифікаційному і канонізаційному процесі її сестри часто свідчать про дріб’язкову доскіпливість Терези: вірність найдрібнішим пунктам уставу, найменшим бажанням, що їх, траплялося, висловлювала м. Марія від св. Алоїзія, забувши про них на другий чи третій день. У листах Терези часто повторюються вирази, які підкреслюють виняткову турботу про малі речі та їхню цінність: одна сльоза, одне зітхання, стебельце соломи, - і вираз, який вона любить: укол голки. «Користаймось, користаймося з кожної, навіть найконкретнішої миті, наслідуймо скнар, хапаймо ревниво навіть найменшу річ, яку ми могли б пожертвувати Улюбленому!..» (Л 79).

За шаленство Ісусової любові потрібно платити тією самою монетою: «Любов Ісуса до Селіни може зрозуміти тільки Ісус!.. Ісус робив божевільні речі для Селіни… Нехай же Селіна також робить божевільні речі для Ісуса… Любов віддячується лише любов’ю (Л 61). Вираз «неможливо» поки що вигнаний зі словника Терези. Подібно до автора «Наслідування Христа» (ІІІ,5), вона переконана, що «любов усе може: «неможливі речі не здаються їй складними» (Л 40). Остаточно, йдеться не про те, що робити, але як і чому. Не «велич» учинків визначає їхню цінність, а «любов, яка надихає нас робити їх», навіть якщо йдеться про нашу «вбогу і слабку любов» (Л 40). Багато любові «може замінити довге життя» (Л 89).

Тереза страждає, тож їй не бракує нагод для того, щоб любити. Тому вона свідома, що любов мусить нести з собою страждання – вони ростуть разом: «Що більше зростаємо в любові, то більше повинні зростати в стражданні» (Л 58). Отже, страждання отримує ореол і стає різновидом ідеалу. В єдності зі стражденним Господнім Слугою, Обличчя якого Тереза має перед очима, в ній з’являється прагнення «страждати і бути забутою» (ІД 7; Ms . A71r). За натхненням св. Йоана від Хреста і разом з ним вона обирає «як свою єдину частку: страждання і погорду» (ІД 7; Ms. A73v). Якщо, згідно зі св. Терезою від Ісуса, життя – це одна ніч, проведена в кепській господі, то згідно з її суперницею, краще провести цю ніч «в абсолютно поганому готелі, ніж у такому лиш наполовину невигідному» (Л 28). А тому «страждати ще більше і завжди…» (Л 57).

Тому думка про мучеництво часто приходить до неї як мрія та життєвий девіз. У віці дев’яти років Тереза зазнала «потрясіння святості», почула заклик до святості, читаючи про героїчне життя Жанни д’Арк. Дівчинка швидко зрозуміла, що її дорога не лежатиме через зовнішню славу, але в ній є дуже сильне прагнення стати героїнею в інший спосіб. Постать Жанни д’Арк і надалі буде приваблювати Терезу. Вона напише два театральні твори на цю тему. «Розпочнімо наше мучеництво, дозвольмо Ісусові забирати все, що для нас найдорожче, ні в чому Йому не відмовляймо. Перш ніж помремо від удару меча, помираймо від уколів голки» (Л 62). «Радше померти, ніж упустити такий славний пост, призначений нам любов’ю Ісуса» (Л 58). Отак сама святість визначається як воля страждання, рішуча і любляча: «Святість не в тому, щоб казати гарні речі, навіть не в тому, щоб мати піднесені думки, відчувати їх; вона лише у готовності до страждання». Крім того, Тереза посилається на слова отця Пішона: «Святість! Її потрібно здобувати вістрям меча, треба страждати… зносити муку агонії…» (Л 65).

Отже, невідомо Тереза постійно плекає думку, що святість, врешті-решт, залежить просто від страждання, а через це – від неї самої. Треба її здобути і заплатити за неї власною кров’ю. Кожний шматок страждання – це золота монета, за яку вона сподівається купити цінний скарб. Нагод – безліч. Тереза в своєму становищі бачить себе «оточеною величезними багатствами» (Л 57). Випробування, які посилає їй Господь, - «це справжня золота копальня, з якої можемо черпати; чи ж не використаємо належно цієї нагоди?» (Л 59). З її вуст звучать поради, дані колись її сестрою Марією: «Придивись до купців, які важко працюють, щоб здобути гроші, а ми можемо збирати скарби для Неба щомиті; не завдаючи собі стільки труду, можемо просто збирати діаманти за допомогою граблів» (Л 70). Хоче мати «гарну корону» в небі (Л 43). «Попри мою малість хочу приготувати собі гарну Вічність» (Л 67). За роботу треба взятися серйозно: «Поспішаймо, щоб сплести собі вінець, простягаймо руки, щоб схопити пальму» (Л 73).

Її любов хотіла би постійно бігти, ледь торкаючись землі. Але це неможливо, людині це не властиво. Звідси скарги на свою малість, теплуватість, щоденну слабкість. Спотикання в досконалій любові пробуджують у нашій послушниці тихі обрахунки зі сумління і розбивають вщент її жагу жити власними силами. Так вона готується до того, щоб дозволити вирвати зі своїх рук справу власного освячення.

Спостерігаємо в Терези надзвичайно делікатне сумління: найменша провина відбивається в ньому сильною луною і могла б розпалити багато неспокою та сумнівів у власних силах. Обдарована надмірною вразливістю, вона стає ще більш чутливою завдяки суттєвій величі душі. Одного разу, ще малою дитиною, Тереза не могла заснути всю ніч, коли подумала, що Бог не був нею вповні задоволений. Потім ця делікатна вразливість переродилася в кризу духовної скрупульозності, яка дуже сильно розвинеться, очевидно, під впливом прихованої фрустрації почуттів (після смерті матері), а також повного браку обізнання із сексуальною сферою.

По тому, як ця фаза мине, ще залишається якийсь неспокій, що нависає над нею. Величезним полегшенням буде для Терези те, що незабаром після її вступу отець Пішон запевнить її у тому, що вона ніколи не вчинила жодного смертельного гріха. «Але, - сказав він, - якби Бог «тебе полишив, замість янголятка ти б стала дияволятком». «О, мені було неважко в це повірити, - сказала Тереза, - я відчувала, наскільки була слабкою і недосконалою». Привід для неспокою сумління досить дивний: «Я так сильно боялася, що заплямувала мою шату святого хрещення» (ІД 7; Ms . A70r). Ймовірно, мова не про страх з приводу актуального гріха, але про певний пункт честі: пляма на минулому, темна цятка, яка дозволяє сумніватися в її цілковитій приналежності Богові в минулому.

Отже, Тереза прагне постійно залишатися на рівні турботи про те, щоб бути без плями в Божих очах, - так, щоб її не лякав погляд на саму себе. Це гарна турбота, але за цим може приховуватися невидиме задоволення собою. В кожному разі, Терезі ще далеко до задуму поведінки, що його вона згодом сформулює, досягши апогею своєї духовної зрілості, коли кожен погляд на себе розтоплюється в обріях Божого милосердя, і тільки милосердя. «Якби я вчинила всі можливі злочини, завжди мала б ту саму довіру; відчуваю, що вся ця безліч гріхів була б наче краплина води, кинута на розпалений жар вогнища» (NV11 VII).

У перші роки чернечого життя Тереза мала багато роботи з проблематикою провини. В епоху, коли ментальність людей ще мала легкий відтінок янсенізму, та перед обличчям видимих – хоча й найменших – падінь Терези, її турбота про незаплямовану гріхом чистоту змагається з уявленням, яке невпинно зростає, що Бог судить лагідніше, ніж люди. Це ясно накреслюється в листі, написаному за декілька днів до принесення обітниць: «Скажи Ісусові, щоб забрав мене в день моїх обітниць, якщо б я мала потім ще колись Його образити, бо хотіла б забрати на Небо білу шату мого другого хрещення без жодної плями. Проте мені здається, що Ісус може вділити мені благодаті вже більше не ображати Його, або робити такі хиби, які Його не ОБРАЖАЮТЬ, натомість упокорюють мене і ще збільшують мою любов» (Л 89).

Більш ніж за рік по тому, під час реколекцій, вона зустрічає отця Пру. Він говорить Терезі, що її провини «не засмучують» Господа Бога. Тереза нотує, що ніколи в житті не чула нічого такого! Досі вона не уявляла собі, що така велика доброта Бога є можлива. (Мати Агнеса згодом засвідчить, що страх перед тим, щоб образити Бога, «отруював» життя Терези (ДП 1513). О. Пру «радить їй плисти під усіма парусами по хвилях довіри і любові» (ІД 8; Ms . A80v). Хоча звук цих слів дає полегкість серцю, здається, що Тереза боїться сміливо вирушити в цю подорож океаном милосердної Божої любові, бо за п’ятнадцять місяців по тому о. Пішон був вимушений ще раз, і досить суворо, закликати її до порядку. «Ні, ти не вчинила смертельного гріха. Присягаюся. Ні. Не можна смертельно згрішити, не знаючи про це. Ні, після розгрішення не можна сумніватися, що перебуваєш у стані благодаті […]. Тому прожени всякий неспокій. Бог цього прагне, а я наказую. Вір мені на слово: ніколи, ніколи ти не вчинила смертельного гріха» (Лист від 20 січня 1893).

У житті святих теж не потрібно нехтувати знанням про основний закон зростання. Тереза не народилася святою – стала нею в ході болісного процесу. Даймо їй на це час.

Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
Сторінка 2 з 6«123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика