Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 6123456»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
З пустими руками - Послання Терези з Лізьє
Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:32 | Повідомлення # 1
Конрад де Меестер

Конрад де Меестер OCD народився 11 березня 1936 р. в Локрісті (Бельгія). Монаші обітниці в Ордені Босих Кармелітів склав 1955 р. у фламандській провінції.

Був висвячений у Римі 21 квітня 1963 р. Докторат із теології захистив в університеті Терезіанум у Римі на підставі праці Dynamique de la confiance, опублікованої потім у видавництві Cerf у Парижі, 1969 р. Головні думки цієї праці виклав у книжці Les Mains vides, яку згодом переклали 20-ма мовами, зокрема українською під назвою «З пустими руками».

Спеціалізується на вивченні життя і праць св. Терези з Лізьє і 1999 р. опублікував нове, критичне видання «Історії однієї душі», перевидане в Парижі 2005 р.

Конрад де Меестер – редактор квартальника Présence du Seigneur.

ПЕРЕДМОВА

Другого січня 1973 р. минуло сто років від дня народження Терези з Лізьє. Її коротке життя – 24 роки, прожиті в тіні, - раптом, після смерті, опинилося під прожекторами всього світу, на сцені Церкви 1900-1950 років, коли звершилась її незрівнянна кар’єра…

Зараз цей ентузіазм спав. Так було треба. Новизна пройшла, послання було передане. Думки Терези стали спільним благом. Вони є втілені в духовність наших часів, стали одним з її формотворчих моментів так природно, що ми вже навіть на замислюємося, що ними завдячуємо саме Терезі. Тереза допомогла нам наблизитись до Святого Письма, можливо, набагато ефективніше, ніж інші, бо висловлювалась із простотою, так прозоро, що всі її розуміли. Вона вилікувала нас від янсенізму (янсенізм – єретична течія в католицизмі, поширена в Нідерландах і Франції у XVII-XVIII ст. За віровченням янсенізм близький до кальвінізму та протестантизму. Головні положення янсенізму були сформульовані голландським богословом К. Янсеном (Cornelius Otto Jansen). Головною ідеєю янсенізму є обмежене бачення людини, як такої, що втратила Божу ласку, а також свою свобідну волю. Людина є цілком спотвореною гріхом, а її вчинки нічого не варті. Лише ласка Божа може змінити людину і дарувати їй спасіння. Янсенізм твердить, що Христос помер не за все людство, а лише заради малої групи вибраних. – (Прим. ред.)), повертаючи всі права Богу любові. Вона поглибила наше усвідомлення приналежності до Церкви і показала, як усі люди – за допомогою відповідних їм засобів і у звичайних умовах – можуть стати досконалими християнами.

Ось лише один з прикладів: п’ятий розділ Конституції ІІ Ватиканського Собору про Церкву, присвячений всезагальному покликанню до святості, багато в чому завдячує Терезі, попри те, що її ім’я там не згадується, а редактори тексту, можливо, навіть про неї і не думали. Її вплив став анонімним, розлився всюди. Сталося так, як із дріжджами, доданими до тіста. За якийсь час уже не можна сказати, чи вони тут, чи там – вони усюди. Це «Боже слово», як сказав про Терезу Пій XI, пролунало, а сама свята може зникнути. В майбутньому вона стане однією з великих постатей Церкви, як Франциск з Асіззі, св. Бернард, Тереза від Ісуса чи о. Боско…

Донині з неї постійно променіє таємнича сила притягання. До її листів повертаються, її згадують між учителями духовності сьогодення. Вона раз у раз притягує, бо все в ній наповнене життям і глибоким переконанням. А поняття, якими вона оперує – отець, любов, убогість, братня любов, повна довіра, надія і т.д. – такі універсальні, що їх може зрозуміти кожен. Прості люди знаходять у неї щось близьке їм, а для богословів її доктрина може зіграти роль «переливання крові» - як сказав Ганс Урс фон Бальтазар.

Цією маленькою книжечкою ми прагнемо ще раз пригадати послання Терези, точніше кажучи – один з ключових моментів її послання. Бо, хоча ця свята має що сказати в багатьох інших сферах, нам здається, що тут ми дісталися самої суті її місії. Вона говорить нам, що Бог є Богом милосердя, і таким чином вводить нас у саме серце Біблії. Бог як Любов є покликанням до любові. Але відповідь людини за своєю природою обмежена. Тому любов повинна народжувати надію. «Бог, який є любов’ю» (1 Йн 4,7), також є «Богом надії» (Рим 15,13), а свої дари складає в наші пусті руки.

Правду кажучи, життя Терези – це пригода «сірої людини», це історія першого-ліпшого християнина. Християнин, який любить, з меншим чи більшим ентузіазмом, мусить здобути любов власним зусиллям – пройти через почуття власної нездарності, яке очищує, й нарешті дозріти до повної довіри Отцю, який «викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп 2,13). «Здається, що найвищий спосіб існування, - пише Ханс Фортманн (Oosterse Renaissance), - мусить мати за умову втрату свого «я» не через слабкість – тоді б ми застрягли в патології, - але шляхом свідомого зречення себе і ставання пустим… Наше активне «я» керує собою й світом, але не здатне піднятися вище, бо для цього потрібно стати пустим, про що говорять і зен-буддизм, і християнські містики».

Нідерландський психіатр Анна Террюве охоче говорить про жінку як про «стражницю відкритого способу життя». У такої споглядальної жінки, як Тереза, ця відкритість мусить бути майже необмежена. Тому пані Террюве у висновку до своєї праці («Психотерапія в неврозах») скеровує нашу увагу на Терезу як дар Божий для наших днів, бо її доктрина про довіру і віддання може допомогти багатьом людям. Довіряти, мати надію – це відкритися на майбутнє. «Божі обітниці не тягнуться в сірому кінці дійсності, а несуть світоч, ідучи на чолі» (Ю. Молтманн).

Останніми роками справді багато писалося про надію. Наголошувалося на способі, в який християнство за своєю суттю спрямоване в майбутнє, яка саме воно повинно бути відкрите на світ і відігравати критичну роль у суспільстві. Таким чином був підкреслений суспільний і колективний аспект. Отже, ця скромна праця досліджує «освячувальну» функцію надії – таку, що її бачимо у Терези з Лізьє.

Чи йдеться про те, щоб потім повернутися до наших індивідуальних справ? Навряд. Історія, яку ми тут розглядаємо, не становить привілею окремої істоти чи якоїсь еліти. Той, хто здобудеться на таке зречення, може пізнати входження Бога в своє життя. Послання Терези є широке як світ, і призначене, аби знайти відгук у кожному.

Зрештою, дорога Терези може допомогти світові ще й з іншого погляду, бо святість може стати незрівнянною силою переображення суспільства. Святі запроваджують революцію любові, починаючи від найближчого оточення. Вони є сіллю землі, світлом, поставленим на горі (Мт 5,13-16). Ріка святості перебудувала би світ набагато глибше, ніж хвилі насилля. Безсумнівно, наш світ, який поринув у техніку, ще більше потребує духовного життя, того «духовного доповнення», про яке говорив Бергсон. Земля без Бога – це не земля. Господь Бог не потребує виправдання перед людиною, якщо час від часу, в таємничому укритті, залучить до сильної любові когось такого, як Тереза. Її полум’я стає світлом і жаром для світу.

Певний спосіб представлення Терези і мови про неї сформував у минулому думку, що доктрина Терези містить у собі щось інфантильне й залишається поза реальністю. Попри дивну наполегливість цих упереджень, сьогодні зазвичай всюди визнають велику зрілість цієї молодої святої.

Декому важче засвоїти стиль Терези та її лексику, хоча для інших це не становить труднощів. У цьому вона є дочкою своєї епохи, як ми – нашої. Може виникнути потреба перебороти опір проти її стилю і символіки – я теж спочатку мусив до цього звикнути, - але під цією шкаралупкою завжди можна знайти соковитий плід. (А може, її «квітчастий стиль» знову стає актуальним?)

Одна знайома філософині Едити Штайн якось написала до неї, що не любить стилю Терези. Едита відповіла їй: «Мене здивувало те, що ти пишеш мені про малу Терезу. Досі мені навіть на думку не спадало, що до неї можна підходити в такий спосіб. Єдине моє враження – це те, що я стою перед людським життям, пройнятим виключно повністю і аж до кінця любов’ю до Бога. Не знаю нічого, більшого і хотіла би саме з цього внести щось в моє життя й життя тих, хто довкола мене».

Перспективи, накреслені в цій книжечці, не завжди матимуть змогу розкритися в деталях. Тому дозволяю собі відіслати читача до більш ширшого мого дослідження: «Dynamique de la confiance. Genese et structure de la “voi d’enfance spirituelle” chez sainte Therese de Lisieux» (Динаміка довіри. Ґенеза і структура «дороги духовного дитинства» святої Терези з Лізьє). Представляємо тут наново, хоча і в іншій формі, головні лінії цього дослідження. Маємо надію, що не один шукач Бога знайде в цій книжці світло на своїй дорозі й ми, хоча й не знаємо одне одного, станемо друзями.

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:34 | Повідомлення # 2
Розділ І

На здобуття любові

Інакше зодягнена, живучи в інший час та в іншому суспільному контексті, у свої п’ятнадцять років Тереза Мартен схожа на найкращу молодь сьогодення й молодь усіх часів. Вона відкрита й розсудлива, жива й гарна, створена для приязні, у неї багате й вразливе серце. Дівчина любить красу і людей, а при цьому має в собі природне прагнення до вірності обраному ідеалу. Вона створена для дружби. Нагадує пуп’янок квітки на поверхні води, який притягує своєю свіжістю та повен обітниць розквітнути якнайгарніше.

Більш того, з матеріальної точки зору вона має змогу багато чого дозволити собі, бо її родина заможна. Може подорожувати, жити в гарному будинку. Її вхід до товариства малого містечка був би подією: «Ми тішились наймилішим життям, про яке можуть мріяти молоді дівчата; все навколо нас відповідало нашим уподобанням, ми мали найбільшу, яку можна мати, свободу; можу сказати, що наше життя було Ідеалом щастя…» на землі (ІД 5; Ms . A49v).

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:34 | Повідомлення # 3
1. Пробудження

У Терези був милий характер, але так було не завжди. Передчасна смерть матері ввела її в стан глибокої фрустрації. Вона стала плаксивою, надзвичайно вразливою, а через це внутрішньо переймалася собою і зосереджувалася на собі. Протягом якогось часу її навіть мучила хвороблива духовна скрупульозність – думки про нібито скоєний гріх. Дівчина багато страждала, постійні зусилля, аби виполоти вади характеру, загартували її сильну волю і відтак вона уже не покине задля якоїсь дрібниці справу, яку розпочала.

Від Різдва Христового 1886 року все змінилося. У важкій ситуації Терезі вдалося опанувати себе, стати володаркою самої себе. Таким чином вона здійснює остаточний пролом: тисячі даремних зусиль у минулому кристалізуються в певний стан тривалої сили волі. Це за короткий час переображує її життя. Досить вертітися навколо самої себе. Скінчився час «тісного кола, в якому я оберталася, не знаючи, як з нього вийти» (ІД 5; Ms . A46v). Майже раптово дівчина розквітає до повного життя, до того, що є поза нею – до світу, який чекає на викорчування своїх вад. Тереза описує це прощання з своєю надмірною вразливістю як раптове зростання «в одну мить» (ІД 5; Ms . A44v), розрив зі станом дитинства. Цей перелом є початком третього й останнього періоду життя, «найгарнішого з-посеред усіх» (ІД 5; Ms. A45v). Любов і дружба стають просторими царинами, можливості яких розширюються безмежно.

Що відбувається в серці цього підлітка, зрілого понад свій вік? Щось незвичайне, протилежне першим рефлексам того, хто відкриває життя. Зазвичай у цьому віці притягує все і ніщо – будь-що, варте захоплення. Для Терези, навпаки, більшість речей має вже відносну цінність. Усе впорядковане навколо одного пункту, який здобув абсолютну вартість. Вона має вже один центр, поляризується навколо одного полюсу, її серце на прив’язі великої любові. Відкриття найглибших пластів її душі визначилося. Передчасна зрілість її любові вирізняється тим, що це вже остаточно спрямована любов, якщо порівняти Терезу із більшістю молоді. Однак, подібно до них, вона теж плекає необмежені мрії.

Ідеал, який захопив наймолодшу з дочок родини Мартен, - це ані ідеологія, ані предмет. Це людина. Дівчина прагне з усіх сил кохати Ісуса, вважає життя даром Ісуса, що має бути використаний для Нього. Знає, що її покликала творча любов, і хоче на неї відповісти повним даром з себе.

Для неї Господь Ісус – це не далека історична постать. Він і тепер присутній. Пізніше Тереза ніколи багато не говоритиме про воскресіння Ісуса: це для неї очевидне, адже ніхто не говорить про повітря, що нас оточує і живить кожної миті. Але вона житиме з Воскреслим, бо Він є її «божественним середовищем». Присутність Ісуса, яку вона переживала у вірі, була в ній джерелом радості, стала досвідом, відчутним майже на дотик. Усе говорить про Нього. Усюди бачить вона Його сліди, земля є самою прозорістю – її видно наскрізь. Це світ того, кого кохають.

Пишучи про цей весняний період, Тереза цитує вірш св. Йоана від Хреста «Однієї ночі, сповненої темряви…» Вона вражаючим способом підкреслює, як віра може вказувати дорогу (ІД 5; Ms . A49r).

«… Я не мала іншого провідника ані світла, окрім того, що палало в моєму серці; воно вело мене надійніше, ніж світло полудня, до місця, де чекав на мене Той, який знав мене досконало».

Тереза пише: «Дорога, якою я йшла, була така проста, така ясна, що я не потребувала іншого провідника, окрім Ісуса…» (ІД 5; Ms. A48v). «Той, хто під час свого земного життя вигукував у піднесенні любові: «Отче, прославлю Тебе, що ці речі Ти закрив від мудрих і передбачливих, а об’явив найменшим з малих», - хотів, щоб у мені засяяло Його милосердя; оскільки я була малою і слабкою, Він нахилився до мене і таємно повчав про справи своєї любові. Ах! Якби учені, які покладають усе життя на здобуття знань, прийшли запитати мене, безсумнівно, були б здивовані, бачачи, як чотирнадцятирічна дитина розуміє таємниці досконалості, таємниці, що їх неспроможне відкрити усе їхнє знання, бо, щоб ними володіти, треба бути убогим духом!..» (ІД 5; Ms. 49v).

Тереза дедалі краще розуміє, що все починається з ініціативи, яка спрямована на неї. Відчуває, що Бог є творцем її любові, велич якої переповнює її. Об’явлення, що міститься в Біблії, стає автентичним, особистим життєвим досвідом. Для неї очевидно, що її подальше життя перебуває під знаком цієї любові, яка мусить усе поглинути. Вона ще знає шляхи, щоб від неї втекти, але ж насправді вже їх не знає. Прикладає до себе (ІД 5; Ms. A47r) слова пророка Єзекиїла: «Переходячи попри мене, Ісус помітив, що настав час, щоб мене полюбити; Він увійшов у союз зі мною, і я стала Його…, накинув на мене свій плащ» (пор. Єз 16, 8).

Не можна порівнювати духовне зростання Терези зі зростанням інших чотирнадцятирічних підлітків. Вона дуже рано почала інтенсивно переживати своє християнство. Маючи дев’ять років, добровільно вибирає святість своїм ідеалом. Незабаром після цього усвідомлює необхідність страждання і приймає це. Вона радикальна: «вибирає все» і «не хоче бути святою наполовину» (ІД 5; Ms. A10r). Її Перше Причастя у віці 11 років – це вже давно приготована зустріч, «з’єднання» з Господом (ІД 4; Ms . A35v). Це вступ до великих євхаристійних благодатей, які їй залишають особливу любов до страждання. Бо страждання приходить: очищувальні сумніви щодо моральної цінності її вчинків, надмірна вразливість, що змушує постійно реагувати доброю волею, яка, однак, залишається безсильною і безплідною аж до «благодаті Різдва Христового» 1886 р. Лише тоді вона буде визволена від самої себе і завдяки цьому психологічно здатна краще відкривати інших: Бога і людей: «Я відчула, що в моє серце ввійшла любов, поєднана з прагненням забуття себе, щоб дарувати приємність іншим, і від цієї миті я відчула себе щасливою!..» (ІД 4; Ms. A45v).

У травні 1887 року їй до рук потрапляє книжка абата Армінжона. Вона переглядає її; захоплена, ковтає цю книжку, знаходить у ній предивну радість. «Це читання стало однією з найбільших милостей мого життя […] Враження, яке тоді в мене склалося, занадто внутрішнє і надто солодке, щоб я могла його висловити… Всі великі релігійні істини, таємниці вічності переповнювали мою душу неземним щастям. Я побачила вже (не людським зором, але очима серця), що саме Бог зберіг для тих, які Його люблять, а, бачачи, що нагороду ніяк не можна прирівняти до малих жертв життя, я хотіла кохати, палко кохати Ісуса, давати Йому, поки ще можу… незчисленні докази любові» (ІД 4; Ms . A47v).

Для Терези істинною благодаттю мати змогу розмовляти про ці справи з кимось абсолютно вільно. В Селіні, на чотири роки старшої за неї, вона має довірену особу, в ній знаходить відголос, може бути собою в її присутності. Селіна – це більше ніж сестра, вона – то «моє друге я» (Л 66), як пише до неї Тереза. Дуже відкритий живий розум, духовна вразливість та розвинене почуття віри роблять із Селіни товаришку, здатну йти за Терезою. «Господь […] поєднав наші серця узами, сильнішими, ніж узи крові; зробив нас сестрами по духу» (ІД 4; Ms . A47v).

«Дуже легко ми бігли дорогами Ісуса […] Які ж солодкі розмови провадили ми щовечора в бельведері! […] Мені здається, що ми отримали милості такої величини, які були уділом великих святих […] «Лагідно прикритий тінями та образами». В такий спосіб давав себе нашим душам, але якою ж прозорою і легкою була та заслона, що приховувала Ісуса від нашого погляду!.. Сумнівів не могло бути, Віра і Надія переставала бути обов’язковими, любов робила так, що ми опинялися на землі Того, кого шукали» (ІД 4; Ms. A48v).

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:35 | Повідомлення # 4
2. Заклик

У момент дозрівання, коли в ній пробуджується в тиші дружина і мати, Тереза знає, що повинна зберегти ці можливості для Господа. В цьому контексті відбувається подія, що матиме величезне значення. Її можна назвати відкриттям глибин людської суті. Через свою над вразливість Тереза мимоволі була сильно зосереджена на самій собі. Власне кажучи, вона не мала нагоди зустрічатися з близькими поза оточенням у «Buissonet » (тоді «Buissonet » називалася частина міста Лізьє. Тепер таку назву має тільки будинок, в якому мешкала Тереза. - (Прим. ред.)). Шкільні контакти підвели її, й вона мусила полишити школу, не закінчивши її.

Однак, від літа 1887 р. слово «ближній» набирає набагато більшого значення - в ній зросла величезна любов до Бога. Щоправда, Тереза не має більше контактів поза домом. Не шукає людей; але для тих, з ким живе вдома чи потім у монастирі, становить уособлення доброти й посвячення. Її покликання залишається споглядальним навіть у стосунках з людьми.

Однієї неділі дівчина дивиться на зображення розіп’ятого Христа. Ця ікона пробуджує в її серці живе прагнення допомогти людям, за яких помер Господь. Його слово: «Прагну!» - неустанно звучить у ній. «Моє прагнення рятувати душі зростало з кожним днем; мені здавалося, що я чую Ісуса, Який говорить до мене, як до самарянки: «Дай Мені пити!» Це був справжній обмін любові; душам я давала Ісусову кров, а Ісусові жертвувала ці душі […] що більше давала Йому пити, то більше, водночас, зростало прагнення моєї бідної душечки, а це палке прагнення давав мені Він, як найсолодший напій своєї любові» (ІД 5; Ms. A46v).

Тут виразно видно, як у ній усе гармонійно поєднується, як споглядальний вимір домінує навіть у її погляді на людину. Зрештою, Тереза має тільки одну любов - Господа. Це Ісус: Його особа, Його справа. В Ньому вона любить всіх інших, в усіх тяжіє лише до Нього. В цьому її споглядальному покликанні «любити людей» означає «допомагати їм у дорозі до Бога». Терезу притягує місіонерська діяльність, але, якщо йдеться про неї саму, то за більш доцільне вона вважає сповнення своєї любові до людей у молитовній дійсності Кармелю. В жодному разі, вона не вважає це за втечу від світу. Отже, дівчина вибирає цю дорогу цілком з доброї волі, бо тут відкриває більше нагод для того, щоб учинити з себе дар для Церкви «в монотонності суворого життя» (ПС І,18). Вона не вважає це за зраду людини, бо несе в собі увесь світ. Для неї вступити до монастиря означає, власне, поринути у широкий світ, аби зміряти його внутрішній вимір. З того часу, звичайно, Тереза бачить світ інакше, але не втрачає його з очей. Забуває, але і не забуває. Одним і тим самим подихом молиться, щоб святилося Боже ім’я і щоб прийшло до нас Боже Царство. У момент вступу до монастиря її амбітні прагнення виражаються у суспільний спосіб: «Я прийшла рятувати душі, а передусім молитися за священиків» (ІД 7; Ms . A69v). Вираз «душі» замість «люди» - це не так спосіб мовлення, як спрямування до сфери, в якій вона хоче діяти. Бо справді, на рівні душі, «духа», в цьому пункті безпосереднього Божого втручання Тереза наближається до людей. Пише: «Ісус любить нас такою незбагненною любов’ю, що хоче, аби ми співпрацювали з Ним у справі спасіння душ. Не хоче нічого зробити без нас. Творець всесвіту чекає на молитву бідної душечки, щоб спасти інші душі, відкуплені, як і вона, ціною всієї Його крові» (Л 114). Вона вповні усвідомлює свою відповідальність і не почувається непотрібною. Під кінець її життя це усвідомлення, поєднане з турботою про близьких, набере величезної інтенсивності.

Тим часом п’ятнадцятирічна Тереза Мартен палає завзяттям, нетерплячим прагненням уже йти без перешкод на службу Богові, і то найбільш радикальною з відомих їй форм. Це робить її стійкою супроти всіляких закидів і мудрих порад. Уже декілька років у ній живе покликання до споглядального життя як впевненість, як стійке переконання проти всіх нападок (пор. ІД 3; Ms . A26r) . Тереза думає, що настав час принципової відповіді: «Цим місцем був Кармель. Перш ніж я «відпочила в тіні Того, кого прагнула», мусила пройти крізь багато випробувань, однак Божий заклик був такий пекучий, що навіть якби мені довелося пробиватися крізь полум’я, то я б зробила це, щоб залишитися вірною Ісусові» (ІД; Ms. A49r). Любов до Бога Тереза вважає абсолютним імперативом. В улюбленому розділі «Наслідування» (ІІ, 7) «Про любов до Ісуса над усе» вона могла вичитати: «Твій улюблений Обранець має таку вдачу, що не хоче, щоб ти допустив ще когось стороннього до себе; Він єдиний бажає мати твоє серце і як володар засісти на своєму власному престолі».

З любов’ю як єдиним ідеалом і, власне, єдиним «багажем», 9 квітня 1888 р. Тереза стає перед брамою Кармелю в Лізьє. Переступає поріг із радістю в серці.

Чи вона готова до цього кроку? Маючи п’ятнадцять років, вона вже володіє, безперечно, зрілістю двадцятирічної дівчини. Більше того, нею керує потужне внутрішнє світло, а також величезною мірою додає сил ентузіазм. Тереза порівнює свій юнацький ентузіазм із добрим вином, яке розвеселяє серце, чинить його легким і «робить так, що з-перед очей щезають скороминучі речі» (ІД 5; Ms. A48r). Вона живе на сьомому небі любові - її «небом» є любити, говорить дослівно - і відчуває, що ніщо й ніколи не зможе відлучити її від Бога, Котрий її очарував (пор. ІД 5; Ms. A52v). Але ж вона добре знає, що на неї чекає: її Щастя не швидкоплинне, не повинне розвіятися «з ілюзіями перших днів». Ілюзії… «З Божої благодаті я не мала ЖОДНИХ, вступаючи до Кармелю; чернече життя зустріла таким, яким собі його уявляла; не дивувала мене жодна жертва» (ІД 7; Ms . A69v). Це виразно доводить високий рівень її почуття реалізму! Вона досить зріла, щоб зробити цей крок. Звичайно, що мусить дозрівати, але має на це час! Безсумнівно, страждання час від часу вноситиме дуже болючі поправки, попри такі чіткі передбачення. Але таким чином відбувається зростання.

Чи відіграла якусь роль у рішенні Терези особистість її сестри Поліни (Агнеси від Ісуса), вже кармелітки? Звичайно, що це можливо, і навіть важко було б це заперечувати. Агнеса є її другою «Матусею» (пор. ІД 2; Ms. A13r). Імовірно, психологічний чинник відіграв певну роль, співпрацюючи з Божою благодаттю, однак остаточно саме воля виконати Божий план привела Терезу до такого важкого починання. І саме так вона це бачить по роках, формулюючи висновок, глибоко очищений близькістю до Бога: «По суті, тільки любов до Ісуса дозволила мені перебороти ці труднощі» (ІД 5; Ms. A53v).

Дата: Неділя, 14.11.2010, 21:36 | Повідомлення # 5
3. Пустеля

Кармель. Що означає для неї це слово? В дитинстві Тереза якось заявила, що хоче йти на самоті, піти далеко-далеко в пустелю. Коли їй згодом пояснили, чим є кармелітське покликання, вона відчула, «що Кармель – це та пустеля, куди Господь Бог її кличе, щоб у ній сховалася» і «хоче туди піти заради самого Ісуса» (ІД 2; Ms. A13r). Невидима пригода з Богом у місці, де живе тільки Він сам. З Ісусом дівчина іде до відлюдного місця, щоб там молитися (пор. Мк 1,35). Відтоді її життя «приховане з Христом у Богові, і вона прагне того, що вгорі, не того, що на землі» (Кол 3,2-3).

І ось у день свого вступу Тереза вперше оглядає монастир зсередини. Вона має усвідомлення, що не помилилась: «Усе тут мене захоплювало, я мала враження, що мене перенесено в пустелю […]. З якою ж глибокою радістю я повторювала ці слова: «Назавжди, назавжди я тут!..» (ІД 7; Ms. A69v). У душі запанував МИР, такий солодкий і такий глибокий, що це неможливо виразити […] той внутрішній мир – це моя частка» (ІД 7; Ms . A69v).

Божа дійсність може наповнити і переповнити життя, але треба, щоб це було дане Богом. Усе було б простим, якби ми мали два життя. Можна було б одне «відкласти на потім», а друге використати, як «розвідку». Якщо все складеться добре, то тоді й перше задіяти. Але ми маємо лише одне життя, яке цілковито витрачаємо без надії наново прожити минулі літа. І це є «покликанням», прийнятим в любові. Від цієї точки все стає зрозумілим. Роздумуючи над своєю подорожжю до Рима, Тереза пише: «Ніколи досі мене не оточувала така розкіш. І саме тут перевіряються слова, що багатство не дає щастя; я була б набагато щасливішою під стріхою, маючи при цьому надію вступити до Кармелю, аніж серед позолочених ламп, білих мармурових сходів, шовкових килимів, але з серцем, повним гіркоти… О! як же добре я відчувала те, що щастя не в предметах, які нас оточують, а в глибині душі; його можна мати так само добре у в’язниці, як і в палаці; найкращий доказ, що я щасливіша в Кармелі, навіть посеред зовнішніх і внутрішніх випробувань, аніж була у світі, оточена всілякими вигодами життя, а передусім розкішшю батьківського дому!»… (ІД 6; Ms. A65r).

У повній свободі Тереза вирушає в дорогу і залишає все позаду. Це напевно буде перехід через пустелю. Це розлука з містом, з атмосферою тиші й самотності вдома, щоденних годин молитви. Будуть голі стіни, убога келія, незвично прості меблі. Суворі правила життя, проста, вбога їжа, холод взимку, обмежені години сну. Але не ці конкретні речі найбільше її очищують. Усе це радше становить її визволення: змога йти власною дорогою, полишити міщанське життя і безпеку батьківського дому.

Якщо Кармель – це пустеля, то радше тому, що майбутнє не має досить ясного обличчя. Що принесе це життя? Відомо більш-менш, як це починається, але невідомо. чим закінчиться. Чи буде достатньо міцним і вірним? Під час мандрівки пустелею, яку звершив Мойсей з ізраїльським народом, на півдорозі євреї почали нарікати, прагнучи повернутися до безпечної країни старих звичок і матеріальної стабільності. Пустеля – це протилежність гнізда. Віддати себе дощенту єдиній любові Бога, не турбуючись про решту, але всю цю решту складаючи в єдину любов, - це акт величезної відваги.

Мало дівчат кохають юнака з такою пристрастю, яку Тереза вкладала в шукання Ісуса. Пустеля дозволяє швидше досягати цієї мети. Св. Йоан від Хреста цього навчає так: найкоротший перехід до вершини «Всього» проходить через «ніщо». Власне цього й прагне Тереза. Жодних кружлянь, жодного сходження в краї, які лежать ліворуч або праворуч, але прямо через серце пустелі. Тоді самотність не буде пусткою. Можна йти до оази, в якій живе кохана особа. В такому разі оаза нас супроводжує, коханий виходить нам назустріч. Пустеля набирає виміру глибини. Зречення набирає сенсу. В дійсності, у духовному переході через пустелю Коханий не залишається в оазі. Він сам бере участь у мандрівці. Однак, з’явиться тільки в оазі, і невідомо, де та оаза. Але віра в невидимого Товариша подорожі пробуджує любов і відкриває Його невловиму, але реальну близькість. Існує бачення віри, яка дає опору набагато міцнішу, ніж бачення очей. Тереза пише з Кармелю до Селіни, яка проводить канікули в селі: «Чарівні краєвиди, які розкриваються перед тобою, мають багато говорити твоїй душі. Я цього всього не бачу, але говорю за св. Йоаном від Хреста: «В моєму Улюбленому маю вершини гір і самотні долини, що потопають серед гаїв… і т.д.». А цей Улюблений повчає мою душу, говорить до неї в мовчанні й посеред темряви» (Л 114).

Не раз приходять до Терези такі хвилини, ніби ніч опускається на пустелю. Здається, що все щезає. Вона вже не бачить Невидимого – саме це є стражданням, це найболісніше випробування пустелі. Серце пустелі – це пустеля серця. Вона вже не відчуває руку Ісуса. Тремтячи, оглядається довкола. Має спокусу думати: Його нема, Його ніде нема. Але це погана логіка. Правильна логіка це: «Щасливі ті, які, не убачивши, увірували» (Йн 20,29). Правильний висновок – це йти далі, не відступати. Всюди сухий пісок пустелі. Але вона не може відмовитись: «Раз наміченої дороги не можна покинути» (Сент-Екзюпері). Що далі йде Тереза, то більш таємничою стає незламна впевненість, що ця дорога не веде до омани.

Тереза добре знає двадцятку жінок навколо себе, які разом з нею задіяні в її пригоді. Деякі поважні, більшість – звичайні, що мають стільки ж вад, скільки й чеснот. Це малий караван, розвідна група передової варти мандрівної Церкви, ба навіть мала частка Церкви. Вони становлять осередок випробувань у спільноті. Посеред них Тереза виснажується, віддаючи себе їм вповні, приносить їм свою велику радість і приклад рішучої активності. Вона знає, що за цими двадцятьма особами стоїть уся людська спільнота. Як наскрізь споглядальна душа, Тереза має незвичайне усвідомлення приналежності до Церкви. Навіть у пустелі вона живе у вимірі всього світу й кохає серцем універсальним, на чолі інших переживає те, чим кожен християнин повинен жити у своєму суспільстві.

У караванах бувають і такі, які вивчили досвід попередніх шукачів, а самі, давно звиклі до пустелі, діляться своїми відкриттями. Однак для Терези безцінну вартість має компас, що його вона всюди носить із собою – маленька книжечка Євангелія. Щоразу частіше сягає по її пораду і знаходить у ній правильний напрямок. З плином літ Євангеліє стає першорядним знаряддям у подорожі. «Допомогою в молитві є для мене передусім Євангеліє; воно заспокоює всі потреби моєї бідної душечки. Відкриваю в ньому нові осяяння, значення, приховані й таємничі…» (ІД 8; Ms . A83v). Потім приходять «листи з пустелі» Йоана від Хреста, які Тереза жадібно читає. «Людина крутої стежки» вчить її, як іти в любові до остаточної межі.

Коли подорожуєш із караваном, то крім підтримки та відваги, що зміцнює, є також сумніви, вагання, впливи, які гамують рух уперед. Не всі сестри мають однакову концепцію шляху, яким треба йти. Деякі з них бувають незносні. Наприклад, Тереза дуже страждала через докучливу та запальну вдачу настоятельки Марії Гонзаги, яка все ж таки не раз виявляла до неї сердечність. Деякі з сестер словами або поведінкою можуть похитнути її в переконаннях. Надокучають їй, що не потрібно брати такий темп, треба трохи розслабитись, зробити перерву. Говорять, часом без слів, що ця дорога неможлива, шалена. Навіть один сповідник сказав їй колись із докором, що її прагнення стати святою та любити Бога, як св. Тереза від Ісуса, то лише зухвальство, і що під цим приховується зарозумілість. На що Тереза відповіла: «Але ж, Отче, не думаю, що це зухвалі прагнення, бо Господь Ісус сказав: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (АП 605). А в одному з листів до Селіни пише: «Наші нескінченні прагнення – це ані нездійсненні мрії, ані ілюзії, бо сам Ісус дав нам цю заповідь!..» (Л 86). Часто говорить про «шаленство» любові, про те, що в любові позбавлене здорового глузду, а становить єдину адекватну відповідь на шаленство Бога, явлене нам в Ісусі.

Ось її горизонт! Тому в її листах з подорожі по пустелі постійно зустрічаємо тему Ісусової любові: «Хочу все віддати Ісусові, не хочу вділити створінню жодного атому моєї любові […]. Він хоче, щоб все було для Нього! Отож так! Усе буде для Нього, все!» (Л 50). «Я так сильно хотіла б Його любити!... Любити Його більше, ніж будь-коли Його любили!... Моє єдине прагнення – це завжди виконувати волю Ісуса!» (Л 51). «Наша місія – забувати про себе, ставати нічим… ми є так мало важливі… однак Ісус хоче узалежнити спасіння душ від наших жертв, від нашої любові […] життя буде коротким, вічність не має кінця… Нехай же наше життя буде неустанною жертвою, мучеництвом з любові, щоб потішити Ісуса. Він хоче лише одного погляду, одного зітхання, але погляду і зітхання, які будуть лише для Нього!..» (Л 74). В день своїх обітниць Тереза складає таку молитву: «Нехай я завжди шукаю і знаходжу тільки Тебе […]. Нехай справи цієї землі ніколи не зможуть скаламутити моєї душі […] Ісусе! Прошу Тебе тільки про […] любов, любов нескінченну, єдину межу якої становиш Ти сам… любов, яка вже не буду моєю, але Твоєю» («Білет»).

На своєму шляху вона бачить лише одну досконалу дорогу: «Я – Дорога», - говорить Господь (Йн 14,6). Тереза прагне йти виключно цією дорогою, навіть якби вона здавалася засипаною піском. Дивує радикалізм, із яким Тереза відкидає світ, і те, яким чином це іноді виражає. Якоюсь мірою це можна пов’язати з романтичним настроєм епохи, яким і вона була пройнята. Більш того, Тереза переживає глибоке страждання, про що буде далі, і є глибоко переконана, що життя коротке: це сон, хвилина, одна ніч, обман, - все це образи, які вона сама використовує. Але передусім мусимо розуміти ці слова з погляду її власної життєвої концепції. Її пристрасна любов до Господа робить її сліпою на все інше. Таке спрощене бачення того, що є земне, дуже їй допомогло у великодушнім відданні самої себе та було у перші роки чернечого життя цієї споглядальної душі радше чуттєвим, ніж інтелектуальним поривом.

Дуже ймовірно, що, підходячи більш спекулятивно, Тереза окреслила б ту саму теорію про створіння, яку згодом подала: сотворений світ – це дзеркало, яке, хоча саме не є Сонцем, всюди відбиває образ Сонця. Якщо ж, однак, говорити про неї саму, вона має враження, що страждання відіграє головну роль у тому, «щоб не маючи можливості ані на мить вільно відпочити, серце (її) зверталося до Нього, оскільки лише Він сам є (її) Сонцем і радістю» (Л 128). Тереза ніколи не мала наміру опрацьовувати богослов’я створіння, і не потрібно від неї очікувати в усіх сферах досконало виважених відповідей, які відповідали б усім конкретним перспективам сучасної духовності. Її харизма в іншому – навколо ядра нашої особистої зустрічі з Творцем.

Зрештою, здоров’я її духовного життя міцно захищене постійною увагою, зверненою на інших. Кохати Бога означало для неї щораз більшою мірою любити людей, конкретних осіб: і тих, кого їй дано було лише зустріти, і тих, з ким жила щодня, а також усіх людей поза мурами її монастиря, яких вона постійно має перед очима завдяки духовному баченню світу й на яких впливає через таємничу радіоактивність своєї молитви. Безмір пустелі дає Терезі безмірні перспективи. Вона вірить, що відповідальна за «мільйони душ» (Л 114).

Бібліотека » Церква » Духовна література » З пустими руками - Послання Терези з Лізьє (Конрад де Меестер Кармеліт)
Сторінка 1 з 6123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика