Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 3«123
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ ((Святий Ґерард– охоронець матерів))
ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ
Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:26 | Повідомлення # 11
Пророк у своїй країні

Після того, як Ґерард склав обітницю, в липні 1752 року він вперше, після довгої розлуки, навідав своє рідне місто Муро Лучано.
Промови отців були безплатними. Коли вони вирушали з місіями, то самі ж оплачували житло, турбувалися про харчування і витрати на дорогу (сьогодні це витрати на поїзди, автомобілі), але тоді вони мали прогодувати ослів та коней. За такої безплатної праці та ще й з витратами були потрібні прибутки, щоб якось прожити. Деліцето було змушене визнати свою бідність і простягти руку.
В Муро були добрі і великодушні сім’ї, тому варто було піти саме туди. А кого ж краще відіслати з такою метою, як не малого Ґерарда?
У Муро побачимо знову цього “малого божевільного”, який три роки тому втік через вікно і залишив місто, щоб “стати святим”. “Забудьте мене”,– писав він тоді.
Але сталося навпаки: люди замислювалися над його святим божевіллям, що перепліталося з чудодійствами, та й чутки про “святого” з Деліцето долинали до Муро.
Колишню дитину цього міста вітали тепер тріумфальним супроводом. Натовпи бідних людей прославляли його, знатніші і багатші мали за честь бути біля нього і запрошували його до себе в гості, священики і монахи оточували його і слухали, немов оракула. Кожен хотів поцілувати йому руку, а багато хто – відтяти клаптик його сутани і заховати, як реліквію.
Люди чекали на нього у священичій семінарії, щоб він прокоментував їм вислів з Євангелії: “Спочатку було слово”. Його кликали на лекції, кожна з яких була глибша від будь-якої проповіді. І єпископ завжди радий був бачити Ґерарда, ніколи не стомлювався його присутністю. Серце Монсеньйора завжди сповнювалося радістю, коли він бачив “серце, сповнене Бога” і “райське личко” Ґерардове.
Але, на жаль, юнак вже не міг зустрітися зі своєю матір’ю Бенедеттою. Незадовго перед тим, 10 квітня 1752 року, вона померла. А через три місяці до Муро прийшов її син, з оздоровленнями, проповідями і дивами.
– А як бути з тим тяжким гріхом, який ви вже у трьох сповідях затаїли? – запитав він якось в однієї клариски.
А іншій говорив таке: “Відкладіть цю маленьку коштовність, яка, всупереч обітниці вбогості, завжди з вами: це золоте серце займає у вашому серці Боже місце”.
Нотареві Антоніо де Рубертісу він прошепотів на вухо: “Пане, чому ви ніколи не зізналися, що колись давно вбили злодія, якого спіймали у своєму винограднику? Ви знали цього чоловіка, якого так поспішно закопали серед виноградника біля малої повітки!”
Син нотаря, який згодом успадкував його маєток, хотів з’ясувати усе, і дійсно, знайшов кості злодія, як трагічну спадщину свого батька.
– Ґерарде, – просив його єпископ, – моліть Бога, щоб позбавив мене ревматизму, який насів на мої руки та ноги.
– Ні, Монсеньйоре, ви повинні терпляче зносити усі страждання, бо така воля Божа!
Коли він побував у свого давнього приятеля, ювеліра Алессандро Пікколо, то делікатно зауважив господині дому, яка відзначалася квітучим здоров’ям: “З вашим сумлінням не все гаразд. Підіть якнайшвидше до сповіді, бо вам недовго залишилося жити”. Так і сталося.
Але одне нещастя тягне за собою інші. Найстарший син Пікколо, який добровільно допомагав Ґерардові, якось пробігав містом, зашпортався і впав головою на камінь. Коли ж він, знепритомнівши, лежав, увесь залитий кров’ю, навколо нього зібралися люди і кричали: “Він мертвий, він мертвий!” Вони віднесли непорушне тіло до найближчого будинку. “Нічого страшного, хлопче, нічого страшного”, – промовив брат Ґерард, зайшов до хати і перехрестив йому чоло.
Але найкращим дивом було те, що Ґерард, про якого говорили і сперечалися між собою єпископи, міщани, каноніки і багатії з Муро, відмовляв усім їм, а йшов до бідних: біля брами семінарії або якогось монастиря він чекав на свою тарілку супу.
У Корато, Кастельгранде, Фодні та інших місцях він вже цього не робив, бо настоятелі забороняли йому це, а він у своєму житті перш за все керувався послухом. Але тоді він ще міг собі дозволити вільно жити своїм власним, найпокірнішим життям.
Через місяць він знову був у Деліцето.
Не варто говорити, що Муро прийняло “свого Ґерарда” надзвичайно великодушно. “Коли б я їх не зупинив, жінки б повіддавали усі свої коштовності, а чоловіки б повидряпували собі очі”, – розповідав Ґерард отцю Кайоне.

Миші, вікна і хустинки

Навесні 1753 року священики і знать з Корато попросили, щоб Ґерард провів якийсь час у їхньому місті. Тоді багато учасників духовних вправ розповідали про святого з Деліцето. Отець Фіоччі вирішив, що це може стати корисним, і погодився.
До Корато було майже сто кілометрів. А на ті часи це був далекий шлях. Десь наприкінці шляху, між Андріо і Корато, Ґерард зупинив свого коня: край дороги заходився плачем селянин.
– Чому ти плачеш, друже?
– Ех! Нічого не вдієте, братику!
– Я не вдію! Але Бог, мабуть, зміг би вам допомогти. – Так, Бог дійсно зможе мені допомогти. Погляньте на поле. На ньому стільки польових мишей, що нічого тут не може вирости. Моя сім’я буде голодувати.
Ґерард пішов з ним далі спустошеним полем. Спочатку він помолився, тоді зробив великий знак хреста над землею, і біля його ніг тієї ж миті з’явилася сила-силенна здихаючих мишей. Тварини вилазили на поверхню, щоб сконати. Не тямлячись від радості, селянин впав Ґерардові до ніг.
– Дякую! Дякую!
– Ви повинні дякувати Богові!
І Ґерард сідає на коня та їде далі, до Корато. Але селянин, не перестаючи дивуватися, поспішає за ним. Він усім розповідає про це диво, радіє з того, що миші вже не робитимуть йому шкоди. Так він прийшов услід за Ґерардом аж до Корато, привертаючи увагу всіх людей своїм криком:
“Святий, Святий!” Новина поширювалася з швидкістю світла, люди збігалися.
Щодо святого, то йому заборонялося жебракувати, а було наказано оселитися у якогось Папалеа. Але тут було не так, як у Муро, Кастельгранде чи Лакедонії, де Ґерард почувався, як у себе вдома і знав кожні двері і кожне обличчя. Він послабив вуздечку свого коня і дав йому можливість довільно пересуватися. Тварина без жодних вагань пустилася лабіринтами Корато, і зупинилися перед одними дверима.
– Де будинок дона Феліче Папалеа, – запитав Ґерард.
– Ви стоїте перед ним.
Упродовж трьох тижнів, аж до 24 квітня сюди сходилось за Ґерардом усе Корато, як колись ходили люди за Ісусом.
У Велику П’ятницю все місто бачило, як він, охоплений любов’ю, здіймався в екстазі до великого хреста у процесії.
Після Великодньої ночі Ґерард хотів повернутися в монастир, але всі протестували, ніхто не хотів змиритися з тим, що вже ніколи не побачать його.
– Але ж я отримав наказ, – виправдовувався Ґерард.
– Коли? З Деліцето не приходило жодної кореспонденції, не приїздив жодний посол?
– Мене покликали, і я повинен іти.
Пізніше отець Фіоччі зізнався дону Джовелло, канонікові з Корато, що дійсно передав думкою наказ, щоб Ґерард повертався додому, і саме 24 квітня.
Наступного дня один священик з Мелфі, який саме перебував в Корато, дон Франческо Саверіо Скоппа у листі до отця Фіоччі, Ґерардового настоятеля, виразив своє зворушення і подив:
“Достойніший отче настоятелю! Саме Провидіння прислало до нас брата Ґерарда. Він прийшов несподівано, як найбільше благо для багатьох душ. Його перебування у Корато було дійсно ласкою Божою. Бо його приклад навертав кожного на істинний шлях: до побожності, сумління, і сприяв швидкому наверненню.
Знать і поважні дами йшли за ним у натовпі. Подив був настільки великий, що смирення переповнювало серце при щонайменшій згадці про Бога. Отче, у мене не вистачає слів, щоб передати ті чудеса. Ви не можете собі уявити, які юрбища обступали його. Врешті вони вибудували на його честь арку, як для якогось святого, який зійшов прямісінько з неба.
Днів просто не вистачало, щоб порозмовляти з Ґерардом, тому будинок пана Феліче Папалеа щовечора був повен священиків, вельмож та інших людей, які хотіли почути слово святого брата і поверталися від нього аж опівночі, а то й над ранок, зворушені тим, що їм брат Ґерард розповідав про Бога.
Я не знаю, ваша достойносте, як це вам передати: кожне слово з уст брата Ґерарда проникало прямісінько до серця тих, хто його слухав. Коли він говорив про Бога, панувала глибока мовчанка: можна було почути лише палкі зітхання. Мало хто має такий, як у нього, дар торкатися і розм’ягчувати найзашкарубліші душі.
Його святість так запалила людей, що отці міста просять, щоб брат Ґерард не лише мав місце в Корато, але й причинився до духовного оновлення Деліцето щомісяця біля дванадцятого чи п’ятнадцятого числа. Багато з них вирішили “залишити цей світ”. Це мене надзвичайно здивувало.
Але це ще ніщо у порівнянні з тим, що я вам тепер розповім: Ґерард розпалював вогонь Божої ласки не лише в поодиноких людей, але й в одному монастирі, де монахині відійшли від Бога. Однієї розмови з Ґерардом вистачало для того, аби вони знову навернулися і слухали матір – настоятельку. А це вже здавалося неможливим. Сьогодні ж вони з радістю виконують щонайменші накази своєї абатиси.
Не будемо вдаватися до деталей подій, які Бог вирішив через цього брата. Але я прошу вас, щоб ви знову послали його до нас з місією. Я висловлюю загальне прагнення і прошу вас, в ім’я любові до Ісуса Христа, щоб ви зробили йому таку ласку, бо це буде задля найбільшої слави Божої. Я б продовжував далі, але, сподіваюся, що незабаром говоритиму з вами віч-на-віч про ці дійсно надзвичайні події. Завжди ваш недостойний слуга
Саверіо Скоппа. Корато, 25 квітня 1753 року”.
В цьому листі він згадував про найбільше диво навернення непослушних монахинь. Йшлося про закритий монастир Сестер Домініканок. У цьому монастирі було одне особливе вікно, через яке цікаві сестри роздивлялися, що діється на вулиці. Марнотратниці заглядали у це вікно значно частіше, аніж до богослужбових книг. Легковажна людська природа ніколи не вгамовується, навіть у душах освячених. За найменшої нагоди вона дає про себе знати, як лобода навесні. Ґерард делікатно запротестував: “Сестри, які стараються заради свого спасіння, повинні дивитися лише на розіп’ятого Христа”. Але вони не хотіли цього розуміти, тому Ґерард наполягав далі: “Якщо ви хочете залишатися вірними своєму Божому Нареченому, то замуруйте це вікно”. Вони так і зробили, а на тому місці повісили Ґерардів хрест.
У перший тиждень травня вони відіслали Ґерарда до Фоджі, щоб він владнав їхні матеріальні справи стосовно монастиря.
Коли він проходив вздовж річки Карапелли, то біля Бовінського мосту почув шквал прокльонів і лайки. Це знімав напругу візник, бо його віз заїхав до вимитої рікою ями.
Прокльони скорчили тіло і душу Ґерарда, і він вигукнув: “Нещасний, коли ти припиниш проклинати!”
– Витягни мене з цієї ями, тоді й припиню, – закричав той у відповідь.
– Ви, Божі створіння, – звернувся Ґерард до коней, – в ім’я Пресвятої Трійці: витягніть віз!
Він зробив великий знак хреста над возом і кіньми. Коні рушили, наче нічого й не сталося і витягли віз з ями. А Ґерард наказав візникові, який не вірив власним очам: “Ніколи не смій проклинати! Візьми собі оцю хустинку. Якщо з тобою знову станеться подібне, то кинь її на віз і Небо допоможе тобі”.
Пізніше, коли візник знову перевернув віз, згадав про “талісман”, і вирішив спробувати: кинув хустинку на віз, і коні витягли свій тягар з трясовини, наче соломину.
Отець Фіоччі добре вчинив, коли відправив цього виняткового брата до Фоджі захищати інтереси Деліцето, бо він носив у своїй кишені незвичайну хустинку, з якою міг подолати найбільші труднощі.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:27 | Повідомлення # 12
Землетрус у Кастельгранде

Незабаром після повернення з Фоджі, в кінці червня Ґерарда відіслали до провінції Базілікате, де, високо в горах на висоті 915 метрів над рівнем моря, на північ від його рідного краю знаходився Кастельгранде. Це – дикий край без зелені, з гірськими скелями, які викликають страх. Це – немов майстерня Божої скульптури, сповнена красою оголеного каменю.
Ще будучи кравцем, Ґерард ходив туди і шукав по хатах для себе роботи. Там йому перепадало чимало дитячих насмішок.
У Кастельгранде люди були такі ж тверді, як гори. Кілька років тому у суперечці нотаріус Мартіно Карузо вбив сина свого двоюрідного брата Марка Карузо. Обома сім’ями заволоділа диявольська ненависть. І, як у кожній подібній суперечці, вони перетягували на свій бік нових і нових людей: сусідів з сім’ями, а ті, у свою чергу, – інших. Так утворилися два ворожих табори, які до смерті ненавиділи своїх “ворогів”. З кожним днем ця ворожість зростала, і ніхто не знав, коли вона вибухне і спричинить до жертв.
І тут отець Кафаро, настоятель з Капоселе, що неподалік від цього поселення, згадав про свого колишнього новачка. “Лише брат Ґерард зміг би відновити мир і спокій”, – подумав він. Отець Фіоччі обіцяв прислати до нього Ґерарда, який подався в дорогу у супроводі брата Франческо Фіоре... як посол миру.
Ґерард прибув до Руво дел Монте, де, незважаючи на пізню годину, його вітала велика кількість людей. Але він ішов далі до Кастельгранде. Там його вже чекав староста містечка, доктор Каетано Федерічі.
В Кастельгранде Ґерард побачився з Марком Карузо, батьком вбитого юнака, від якого, після довгої розмови, взяв обітницю прощення. Але зробив це без відома матері і сестри жертви.
Дружина дона Марка разом з доньками накинулись на нього, щойно дізналися, що голова родини виявився “слабаком”.
– Ти пробачив вбивцеві свого сина? Ти не батько! Ти навіть не чоловік. Поглянь на оцей одяг. Це кров твого сина, яка прагне помсти! Не тямлячись від люті, дружина жбурнула донові Марку в лице закривавлений одяг сина, який зберігала лише для того, щоб роз’ятрювати ненависть.
І дон Марко відступив.
“Але диявол все одно не переможе”, – говорив Ґерард, коли почув про це. Але цього разу він вже розмовляв не лише з батьком небіжчика, а покликав матір з доньками. Він намагався вгамувати їхній гнів, тож промовляв до їхнього християнського сумління. Але вони залишалися байдужими і незворушними. Тому Ґерард вдався до крайніх засобів. Він впав на коліна, витягнув свій хрест і поклав його на землю.
– Ну ж! Топчіть хреста! – вигукнув він. – Чому не топчете! Не наважуєтесь? То знайте, що не існує ніякої золотої середини: або пробачити, або розчавити! Вибирайте!
Але мур ненависті залишався непорушним.
Тоді він підвівся і промовив коротко, але суворо:
– Ваш син у чистилищі і буде там до тих пір, поки ви не полишите своєї ненависті. А що стосується вас, то вам краще не знати, яка страшна кара на вас чекає, якщо не відпокутуєте цю провину.
Він підняв із землі хреста, і пішов до дверей. І раптом вся родина Карузо кинулася... затримувати його і, заливаючись слізьми, закричала: “Ми прощаємо, прощаємо!”
Це було найбільше диво тієї місії. Отець Кайоне дізнався про все це із свідчень батька убитого.
Коли ж Ґерард повертався назад, триста чоловік супроводжували його тріумфальним співом. Донна Федерічі вибігла на шлях, щоб віддати йому хустинку, яку він “забув”.
– Залиши її собі, добра жінко, – відповів Ґерард.
Усе Кастельгранде змагалося за право володіти цією хустинкою. Вона стала часточкою самого Ґерарда, а він узяв з собою інший трофей: п’ятнадцять чи дванадцять юнаків, які викликали страх і обурення в Кастельгранде. Він відвів їх, смиренних, наче ягнят, на духовні вправи і сповідь до Капоселе. Отець Кафаро обійняв брата Ґерарда, прийняв “добру здобич”, а коли побачив, що колишній новіціят знову збирається до Деліцето, сказав йому: “Достатньо, щоб брат Ґерард пройшов поблизу, як всюди починаються землетруси”.
Землетрус у Кастельгранде, в Мелфі, в Ателлі, в Лакедонії, у Бісакії..,– такими могли б бути заголовки наступних розділів, у яких йдеться про одужання, пророцтво, послух і, передусім, навернення грішників, явних і затаєних (бо ж Ґерард мав надзвичайний дар від Бога: читати серця і змінювати їх).
Певні документи засвідчують і аргументують сказане. Однак ми повинні пам’ятати, що все це трохи перебільшено.

“Прекрасна Божа воля”

“Ґерард листувався з людьми, життя яких було неспокійним і переповненим спокусами. Його відповіді були для них джерелом надзвичайної втіхи. Вони мали розважливі повчання, яким можна було навчитися лише у школі молитви”, – свідчив отець Кайоне.
На жаль, збереглася лише мала частина його кореспонденції. З сорока восьми листів половина адресовані кармеліткам в Ріпакандіде, в єпархії Мелфі. Шістнадцять з них написані до настоятельки сестри Марії від Ісуса.
У квітні 1750 року під час місії святий Альфонс проводив у них навчання. До спільноти входили молоді сестри, а настоятелькою була двадцятишестирічна Марія від Ісуса, племінниця засновника Чину Джованні Батіста Россіо, священика з Ріпакандіде. “Я не міг і подумати, що у цих горах знайду таку чудову квітку”, – говорив святий Альфонс.
Як і Альфонс, Ґерард прихильно ставився до цих, молодих монахинь. Одного разу, коли він розмовляв з матінкою Марією від Ісуса, несподівано піднявся в екстазі. Щоб втриматися, він вхопився за металевий прут решітки, але зігнув її, “наче вона була з воску”, – розповідав згодом отець Кайоне, який бачив усе це на власні очі.
Оці кармелітки прийняли основні правила Терези з Авіля й при цьому засновник застерігав їх, щоб ані в найменшому не відступали від них. Сестри дуже хотіли прилучитися до великого монашого Чину, тому разом з єпископом Теодором Бастою з Мелфі мали намір змінити правила Пап Сикста V і Григорія XIV. У цьому полягав конфлікт, в якому Альфонс і Ґерард делікатно підтримували монахинь. Але єпископ заборонив монахиням будь-яке листування. Сестри попросили одного священика, щоб він повідомив Ґерарда про заборону. І він, щоб розвіяти смуток у серцях сестер, написав матінці Марії від Ісуса такого листа, про який отець Кайоне сказав: “Він гідний того, щоб навіки закарбуватися в пам’яті”.
“Якщо вам мій дорогий і шановний єпископ заборонив писати, то вчинив добре, тому що така воля нашого найдорожчого Бога. Щодо мене, я радий, що Господь звільняє вас від багатьох труднощів, як доказ того, що Він дуже любить вас і хоче, щоб ви могли жити без турбот, повністю зосередившись на Ньому. Тому радійте і не турбуйтеся. Немає причин для смутку, але є значно більший привід для радощів.
Перед Божою волею мусить відступити усе інше, ви знаєте це краще, ніж будь-хто.
Що вам ще сказати? Я говорив і буду говорити з тими, хто розуміє це краще, аніж я. Досі я не міг збагнути, як сильно може бути засмучена душа, яка присвятила себе Богові і завжди і в усьому приймає прекрасну Божу волю і розуміє її, як єдину умову свого існування.
О, проклята сваволе, ти загороджуєш душам шлях до такого скарбу! До раю на землі! До Самого Бога! О, незбагненна людська дуросте, ти нехтуєш такою великою нагодою! Це не справжня віра, якщо ви можете проігнорувати Божі заповіді, якщо ви не зважаєте на Його заборони. Хіба ними не промовляє найсвятіша Божа воля? Хіба є інша, краща дорога, яка б могла привести нас до вічного спасіння? Хіба ми можемо краще прислужитися Богові, аніж виконуючи Його прекрасну волю? Ми завжди повинні бути готові виконати будь-який Його наказ.
Тому все інше повинно бути для нас другорядним, щоб ми з чистим серцем завжди і у всьому могли виконати Божу волю. Бог чекає цього від нас.
Божа воля – це велич! Це прихований скарб, якому немає ціни, і як важливо це усвідомити! Не виконати Божу волю – означає образити Господа. Хто краще зрозуміє нас, як не найдорожчий Бог?
Я щасливий, що ви належите до тих, хто живе згідно з прекрасною Божою волею. Мені добре відомі ваші героїчні чесноти. Залишайтеся такими й надалі до повного злиття з прекрасною Божою волею!
Ми прагнемо на землі відчувати те, що відчувають ангели на небі. Божа воля – як на небі, так і на землі. Отже, і рай у небі – на землі.
Прочитайте мого короткого листа усім сестрам, оскільки заборона Монсеньйора поширюється не лише на вас, але й на них. Він вчинив добре, і взагалі: що не трапляється, то все на краще.
Я прошу вас, не впадайте в розпач, бо це означало б нарікати на Бога. Тому нехай діється Його пресвята воля, а щодо мене, то я вже змирився з тим, що ви ніколи не писатимете мені, а отже, і ніхто з сестер. Навіть коли б ви хотіли привітати мене, то і при цьому відчули б якусь тінь непослуху. Тому прошу вас, заради Бога, не робіть цього! Це те, чого я хочу, і мені вистачить, якщо ви молитиметеся за мене Господові. Я добре розумію наміри цього святого єпископа: він хоче, щоб ви повністю з’єдналися з Ісусом!
Коли я знову прийду в Ріпакандіде, я не проситиму дозволу побачитись з вами, тому не буде й потреби писати про це. І якщо настоятель знову відішле мене туди, нам не буде необхідності .бачитися. Зустрінемося вже на небі, а поки живемо на землі, присвятімо себе волі інших, а не власній.
24 квітня, 1752 року.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:30 | Повідомлення # 13
Ґерард від Ізбавителя

Немає потреби десь шукати наміру духовного прагнення Ґерарда. Це не що інше, як повне злиття з Божою волею.
Тому Ґерард був сповнений покори аж до такої міри, що сам Господь віддячував йому тим самим: Ґерард у всьому виконував “прекрасну Божу волю”, а Бог у всьому, що стосувалось страждань вбогого народу, сповняв Ґерардову волю.
Ще одним монастирем, з яким Ґерард підтримував тісні зв’язки, був монастир Найсвятішого Ізбавителя у Фоджі, який заснувала і утримувала жінка, яку все місто називало не інакше, аніж “свята настоятелька” Марія Селеста Кростароса. Досі його сестрою у святості була на рік старша Марія від Ісуса. Тепер нею стала Марія Селеста, яка народилася, як і святий Альфонс у 1696 році. Вона була Ґерардові наче мати.
На жаль, зберігся лише один його лист до Марії Селести. У ньому говориться про відпущення, а більше про духовне очищення. Відомо і те, що Ґерард направив до неї дванадцять посту лянток, так сильно він поважав цю “святу настоятельку” та її вплив.

Коли два на два не буде чотири

“Десять, двадцять, тридцять... Тридцять царлінів! Брате Ґерарде, тут всі гроші! Візьміть з собою їжу на перший день шляху. Я найняв двох ослів у пустельника брата Анжело від святого Ієроніма, щоб вони несли спорядження і знесилених”.
З цими словами отець Фіоччі, настоятель з Деліцето, доручив Ґерардові одинадцять студентів теології та їхнього професора отця Александро Меа й одного пустельника, щоб той супроводжував їх до святого Михаїла на Монте Ґарґано.
Тринадцятеро людей повинні були прожити дев’ять днів на оці тридцять царлінів.
Чи ж то отець-настоятель зійшов з розуму? О, ні! Він знав, що у Ґерарда двічі на два не завжди лише чотири.
Спершу, вони підуть до Фоджі, що на тридцять п’ять кілометрів нижче. Згори в долину сходити було неважко, тому йшли з запалом і в хорошому настрої. На ночівлю і вечерю вони залишилися у приятелів.
Наступний етап закінчився у Манфредонії. Це тридцять вісім кілометрів рівниною, але усі були виснажені ще з попереднього дня, тому їхній провідник винайняв віз.
Коні взяли розбіг, і брат Анжело зі своїми ослами не міг наздогнати їх. Тому перші зупинилися в пансіоні в Канделяро, щоб зачекати на них. До кінцевого пункту залишалося вісімнадцять кілометрів. Харчувалися вони з припасів, які їм дали друзі у Фоджі. Та от нещастя. Пустельник заледве наздогнав їх на своїх знесилених ослах, які не хотіли вже іти далі.
– Мої звірята зляжуть, якщо їм і надалі доведеться бігти за великими кіньми.
– Ходімо з нами до кінця, брате Анжело, а за своїх ослів не бійтеся, я потурбуюся, аби вони витримали.
Брат Анжело мов на світ народився, бо коли вже брат Ґерард про щось турбується...
– Слухай, – продовжував Ґерард, – твої тварини повинні бігти попереду. Ти сідай на одного осла, візник на іншого, а я вестиму упряж. А ви, юнацтво, – звернувся він до решти, – вилазьте на віз!
– Во ім’я Пресвятої Трійці, чвалом! – наказав Ґерард, цвьохнувши батогом.
Брат Анжело не впізнавав своїх тварин. Вони бігли, як газелі. Кілометри минали швидко на цих рівнинах Апулії під звуки дзвоників в золотистій куряві. Ще за білого дня вони прибули до Манфредонії.
– Зайдімо у Святую Святих!
По дорозі вони зустріли продавця квітів. “Скільки коштують оці квіточки?” – запитали вони і видали продавцеві решту грошей, що залишалися у гаманці. Тоді зайшли до церкви. Ґерард любовно поклав свій букетик до ніг Ісуса і промовив: “Господи, Ти бачиш, що я потурбувався про Тебе, тепер і Ти повинен потурбуватися про нас”.
Капелан дивився на цю сцену. Він впізнав синів святого Альфонса і підійшов до них.
– Зробіть мені таку ласку: заходьте на вечерю.
– Хай Господь вам віддячить, але ж погляньте, скільки нас тут!
– Це нічого, місця та їжі вистачить для всіх.
День закінчився урочистими молитвами. Отак минув і другий гін.
Третій і останній гін був найкращим, але найтяжчим. Треба було вибратися на висоту 843 метри над рівнем Адріатичного моря. Там була гора святого Михаїла на Монте Сан-Анжело.
Мандрівники підіймаються пішки. Зійшовши на вершину, вони прямують до святині і довго моляться.
Але голод нагадує про себе. Вони підводяться і хочуть йти, та Ґерард залишається. Вони кличуть його, смикають за рукав, але він залишається глухим і німим, оскільки знову поринув в екстаз. Він розмовляв зі “своїм” святим Михаїлом! Насилу привели його до тями.
– Це нічого, йдімо вечеряти.
Але хто заплатить за вечерю, адже у них вже немає ані галера!
– До столу, до столу, – кличе їх Ґерард. Він виймає два з половиною царліни із свого гаманця і дає їх братові Анжело, щоб купив хліба та вина.
– Погляньте, у нього знову є гроші, – перемовлялися між собою студенти. Один з них, брат Себастьяно Ріккіарді пояснив їм це так: “Я бачив одного чоловіка, який прийшов до брата Ґерарда, коли ми були у святині, і дав йому грошей”.
Інші стверджували, що це був святий Михаїл. Але Ґерард весело перебив їхню суперечку: “Ідімо, маловірні! Де ваш послух? Я ж говорив: до столу!”
Всі зайшли до їдальні, а він слугував їм. На кожній тарілці велика порція різних рибних справ. Коли всі повечеряли, Ґерард пішов розрахуватися з господарем. Той оглянув своїх гостей, беззахисних монахів, далеких від земного життя, і збільшив суму втричі. Ґерард запротестував, але господар не вгавав: “Ані на царлін менше!”
– Отямтеся, що ви робите! Якщо не відновите попередню ціну, усі ваші мули поздихають, – попередив Ґерард.
Тієї ж миті прибіг син господаря і розпачливо закричав: “Батьку, швидше біжи до стайні! Наш найкращий мул здихає, а всі інші хворі, їх поздувало!”
Знову чудо. Господар зблід, і впав до ніг святого: “Пробач мені! Я все відпущу вам задарма, лише збережи моїх тварин!”
– Ні, ось маєш справедливу суму, візьми її, але ніколи не забувай, що Бог береже бідних.
Коли вони знову вирушили в дорогу до Деліцето, спека була нестерпна. З усіх цюрком стікав піт, курява заважала дихати.
– Води, води! – благали подорожні.
Але в Апулії вода була на вагу золота. Тоді ще не існувало величезного Апулійського каналу, що бере початок в Капоселе, і несе свої безцінні води впродовж тридцяти чотирьох кілометрів, щоб поля Апулії стали родючими. А тим часом вони вмирали від спраги.
– Будьте терплячими, ми скоро знайдемо криницю, – підтримував їх Ґерард.
Так і сталося. Але в криниці не було відра. Власник забрав його. Серед цієї посухи він мав інші плани щодо своєї влади над водою і зовсім не збирався освіжувати нею спраглих монахів.
– Ти шкодуєш своєму ближньому, якого повинен любити, як самого себе, ковтка води? То знай, твоя криниця не дасть води і тобі!
Вони пішли далі. Але за хвильку багатий селянин наздогнав їх:
“Поверніться, благаю вас! Я начерпаю води для вас і для ваших тварин”.
Вони повернулися. Криниця за цей час вже висохла. Але після Ґерардової молитви знову наповнилася водою. Селянин черпав її, щоб люди і тварини могли вгамувати спрагу.
На прощання Ґерард порадив йому: “Брате мій, май у серці любов, і ніколи не шкодуй води, бо інакше Бог пошкодує її тобі. Будь добрим, якщо хочеш, щоб Бог був милосердний до тебе”.
Задоволені, усі повернулися до Деліцето. Брат Анжело радів, бо привів своїх осликів у доброму стані, а отець Ді Мео і його студенти – бо були свідками Божих чудес.
І брат Ґерард був щасливий, тому що зустрівся зі “своїм” архіпелагом і ще раз усвідомив своє небесне покликання. Це було у вересні 1753 року. Йому залишилося жити тільки два роки.
Отець Фіоччі повідомив, що експедиція щасливо повернулася, а брат Ґерард приніс більше царлінів, аніж перед тим отримав. Він зовсім не дивувався цьому, бо знав, що у цього брата двічі по два не завжди буде чотири.

Прощавай, наша люба
Діво Потішителько

Пагоні, 27 серпня 1752 року.
Мої найдорожчі отці і брати в Христі Ісусі!
Я прошу усіх вас, щоб ви правильно зрозуміли моє рішення. Я наказую вам, заради послуху, щоб ви щоденно в молитвах просили Ісуса Христа, нашого зневаженого Господа, аби дав силу зносити всі зневаги, не нарікаючи і не втрачаючи внутрішнього спокою. Найревніші з вас повинні випросити у нього ласку бути зневаженими задля Його любові.

Альфонс Ліґуорі
від Найсвятішого Ізбавителя.

Засновник надіслав це повідомлення зі своєї малої келії у Пагані. Це було щоденне доручення настоятеля і святого своїм співбратам у монашому Чині.
У Деліцето вже кілька днів можна було почути такі слова: “Господи, зневажуваний і принижуваний Учителю, дай мені ласку, щоб задля Твоєї любові зневажували мене”. Брат Ґерард щоночі, стоячи на колінах у своєму малому закутку чи лежачи на своєму кам’яному матраці, роздумував про таку ласку. Тижнями, місяцями, впродовж двох років він звертався до Бога з цією молитвою. Велика гра у Христа повинна була зайти аж так далеко!
І молитву було почуто.
Ґерард мав дар навертати молодих дівчат, щоб їх не обминула любов Христа, і монастирі наповнювалися дівами, які складали обітницю. Пізніше неможливо було полічити молодь у бенедиктянок в Корато, кармеліток в Ріпакандіде. Саме туди Ґерард направив трьох доньок дона Грауіоліо! Одразу семеро панночок – до монастиря у Савічнано! І двадцять молодих дівчат лише з родини Капуччі із Лакедонії вступило за його скеруванням до “Найсвятішого Ізбавителя” у Фоджі.
Серед них була відома Нерея Каджіано. Для неї, як раніше для багатьох інших, Ґерард вижебрав потрібний викуп. Але, на жаль, цей прекрасний порив був, як перший сніг, що завжди тане, бо через три тижні після вступу до монастиря Нерея покинула його і повернулася до Лакедонії.
Саме вона нанесла Ґерардові удар: “святий брат”, зганьблений і облитий брудом, змушений був покинути цей край.
Сповідником Нереї був усіма шанований священик дон Беніньо Бонавентура, якого знали в усій єпархії. Він також був особистим приятелем Альфонса Ліґуорі.
– Мій отче, простіть мене, бо я згрішила. Довгі місяці лежить у мене на серці цей тягар. Брат Ґерард, якого всі вважають святим, насправді – лицемір, вовк в овечій шкурі. Він призвів до нещастя дівчат з тих родин, де так часто затримувався. Є докази, час і місце, коли це сталося. Я б могла назвати свідків, але з поваги до монашого Чину...
– Я наказую вам усе це розповісти отцю Альфонсові, – сказав духівник, – і з вашого дозволу, я додам кілька слів до вашого листа.
Вона радо погодилася.
У своїй малій келії в Пагані Альфонс Ліґуорі отримав листа однієї грішниці, якій сповідник порадив розповісти усе. Це було брутальне свідчення проти брата Ґерарда. Лист священика і дорогого приятеля підтверджував це. Чи ж таке можливе? Яка зневага до Бога! Це ж була зневага до всієї їхньої молодої духовної спільности. Від думки про це проймав жах, адже йшлося про святого, якого знали всюди. Але Альфонс ще не зустрічався з ним. Тому, не гаючись, відіслав отця Віляніо до Лакедонії і Деліцето, щоб той зібрав докладнішу інформацію. І викликав брата Ґерарда до Пагані.


Деліцето, травень 1754 року

“Мій настоятель кличе мене до себе, – пише Ґерард, – моліться за мене, тепер мені це необхідно”.
Він залишив Деліцето, щоб вже більше ніколи туди не повертатися. З цього часу почалися його великі терпіння. Пагані. Він заходить до келії засновника.
– Ви, брат Ґерард? На жаль, я бачу вас вперше і то за таких обставин. Ви не здогадуєтесь про що мова?
– Ні, мій отче.
– Тоді прочитайте оцього листа, який стосується вас, в ньому – звинувачення.
Ґерард став на коліна і почав читати. Він, який у своїх роздумах написав: “Серед усіх Твоїх чеснот, о мій Боже, мені найдорожча ангельська чистота”, – опинився під лавиною бруду. У голові в нього паморочиться, він хоче померти.
Але ні. Він збирається з силами, щоб приховати біль, який проймає усе його єство. Без слова виправдань він схиляє голову аж до землі.
– Що ви скажете на це? Нічого? Я очікував щонайменше вигуку обурення або хоч слова у свій захист чи відповідного роз’яснення. І – нічого?
Ґерард навіть не поворухнувся, він повністю поринув у мовчання. Це аж злякало Альфонса. Він відчував, що не має права відібрати у нього монашу рясу і відіслати його до світського життя. Але ж ця мовчанка, ця страшна мовчанка!
Врешті він виніс вирок: “Я не вижену вас, але забороняю вам говорити з мирянами або писати до них листи, а особливо забороняю вам приступати до Святого Причастя”.
Ґерард безмовно вийшов із келії. Вперше у своєму житті він захворів так, що аж зліг.
Хворий, який здіймається над ліжком в екстазі, хіба може бути винуватцем? Його товариші в Пагані переконували, щоб виправдовувався, але він відповідав однозначно: “На все воля Божа”.
В Ціорані, куди відіслали “винуватця” на розкаяння, з огляду на його видужання, можна було почути такі розмови:
– Брате Ґерарде, вам дуже важко без Святого Причастя?
– Я розмірковую про безсмертну Божу велич.
– Брате Ґерарде, мені жаль, що ви не можете приймати Господа!
– Я маю Його у своєму серці і ніхто ніколи не зможе забрати Його звідти.
– Брате Ґерарде, за найменшої нагоди ви б могли просити дозволу приступити до Причастя.
– Ні, я радше помру під тиском Божої волі, якщо так повинно бути.
Якось вранці один отець дав йому можливість прислуговувати. Бо ж він вже був паламарем.
– Отче, не спокушайте мене, я здатен вихопити Причастя із ваших рук.
Цих десять днів спостереження в Ціорані пішли на користь бідному братові.
Отець Альфонс знову викликав його до Пагані і змінив свій вирок, тепер щонеділі він міг приступати до Святого Причастя. Він відіслав його до Капоселе, що неподалік від Матінки Божої у святині Матері Доміні під духовним керівництвом отця Джовенале.
Перед цим “першим Причастям” Ґерард попросив дати йому вільний день аж до святої недільної меси, щоб підготуватися як слід.
У неділю до обіду його розшукував отець-настоятель, але Ґерарда ніде не було: ані у його келії, ані в цілому будинку.
Тим часом прийшов лікар Ніколо Сантореллі. Він помітив, що настоятель чимось стурбований:
– Що сталося, отче Джовенале?
– Брата Ґерарда ніде немає!
– А ви шукали його у келії?
– Я сам його там шукав.
– А під ліжком?
– Всюди.
– Не турбуйтеся, до Святого Причастя він прийде вчасно. І дійсно, він з’явився на сходах, коли почалася меса.
– Отець-настоятель шукає вас.
Ґерард підійшов до настоятеля, який строго запитав його:
– Звідкіля ти прийшов?
– Зі своєї келії.
– Ми тебе не знайшли ані в твоїй келії, ані в цілому будинку.
– Я ж просив у вас дозволу провести у своїй келії один день, щоб зосередитися. А щоб це вийшло найкраще, я попросив доброго Ісуса, щоб Він зробив мене невидимим, і Віті послухав мене.
– Ти заслуговуєш на те, щоб я заборонив тобі Причастя на цілісінький місяць і наклав на тебе піст на воді та хлібі. Ґерард, усміхаючись, відповів:
– Отче, зробіть це заради любові Ісуса Христа.
– Цього разу нехай вже... Але надалі більше ніколи не звертайся до Бога з такими проханнями.
Пагані, початок липня. Нежданий збіг обставин. Отець Альфонс отримав два листи. Нереа Каджіано не витримала докорів сумління і зізналася, що все це вона вигадала і забирає свої слова назад. Дон Беніньо Бонавентура виправдовувався, що був недостатньо пильний і вчинив необдумано.
Святий Альфонс радів! Все стало на свої місця. Він кличе Ґерарда до Пагані.
Що це була за зустріч у тій маленькій келії! Ще сьогодні, через двісті п’ятдесят років, людей проймає зворушення, коли вони входять до цієї келії!
Заключне слово надзвичайно благородне у своїй простоті, але й таке ж страшне у своїй вимогливості.
– Але ж чому ви нічого не сказали мені, мій сину, жодного слова, щоб відстояти свою невинність? – запитав Альфонс.
– Отче, як я міг зробити це, коли монаший закон не дозволяє оборонятися від оскаржень настоятелів?
– Добре, мій сину, дуже добре! Благослови тебе, Господи! – говорив Альфонс, і швидко відіслав його, щоб приховати сльози подиву і радості, які вже не міг більше стримувати.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:30 | Повідомлення # 14
Двоє, що були наче створені
одне для одного

Пагані, Ціорані, Капоселе: два місяці Ґерард блукав то тут, то там під ударами долі. В середині липня 1754 року йому знову відчинилися двері до соборів і до людських сердець.
Отець Марготта, який керував справами в Конгрегації, мав в Неаполі маленьку кімнатку в палаці дона Герцу ла Ліґуорі, брата святого Альфонса.
– Візьміть брата Ґерарда з собою, – порадив йому Альфонс. Вони були наче створені одне для одного. Це були справжні змагання на святість. Обоє вбачали однакову радість у довгих нічних роздумах біля їхнього Божественного Володаря, у турботах про бідних і невиліковно хворих, у невибагливості і в тому, що однаково давали своїм тілам, як коням: більше ран, аніж вівса.
Отець, як правило, “забував” щось купити з’їсти, а Ґерард “забував” приготувати. Тоді вони затягали пояси тугіше, і знаходили більше часу для молитви.
А ще вони дозволяли собі “ласощі”, коли простягали руку на дорогах до палаців і монастирів і споживали страву жебраків. Однак про це дізнався отець Ліґуорі і нагадав їм, що монаший Чин забороняє жебракування. Тому вони влаштували вдома кухню на власний смак.
– Що ти зварив, брате Ґерарде?
– Те, що ваша достойність наказувала.
– Себто?
– Нічого.
І з’їдали по куснику хліба.
Вільний час, який Ґерард таким чином заощаджував через свою “працю біля кухні”, витрачав на ремесло, у якому його вправні пальці і святе серце швидко були нагороджені. Він ходив на лекції до моделювальної й малярської майстерень і досить швидко навчився виробляти дивовижні, вражаючі картини Христа, які ще й досі вшановують у Деліцето, Віетрі ді Потенза і в Матердоміні.
Він займався цим, коли служив воротарем і коли лежав хворий в Капоселе.
Виліплючи розп’ятого Христа, він вбачав образ передусім у собі самому. Це була пристрасть усього його життя. Бог наповнив його аж по вінця гіркотою і приниженням. Аж до страшного відречення на Голготі, коли промовляв: “Боже мій, Боже мій, навіщо Ти мене покинув?”
Під час перебування в Деліцето Ґерарда проймав страх, що Бог заборонить йому Святе Причастя. Але ж він так тужив за Богом.
В один із таких днів, коли він був змушений відмовитися від Причастя, канонік Бозіо бачив, як він, ідучи полем, співав “Плачі Єремії”. В такі хвилини він ішов до органу, щоб приглушити ненаситній голод за Євхаристією. Він майстерно грав на кожному інструменті, що потрапляв йому до рук, і співав палким голосом пісню Альфонса Ліґуорі “Щасливі квіти, котрі на дні...”
В Неаполі збереглося його містичне розп’яття. Воно особливо трагічне. В муках пише Ґерард у вересні 1754 року листа до Марії від Ісуса: “Пишу вам з Хреста, до якого мене прибиває надзвичайна тривога. Я обливаюся слізьми, що заледве можу написати отих кілька рядків. Мої страждання такі великі, бо мені загрожує смерть. І коли я відчуваю, що от-от віддам духа, життя знову повертається, щоб примусити мене терпіти ще більше.
Я не можу писати про щось інше, але й не хочу далі розповідати про це, щоб не причиняти вам болю.
Я знаю, що у вас все гаразд. І це додає мені сили впевнитися в довірі до Бога.
Повіки слава Богові, який посилає мені стільки ласки. Замість того, щоб послати мені смерть, він постійно повертає мене до життя, щоб я й надалі відтворював страждання свого Божого Ізбавителя. Він – мій Учитель, а я – Його учень, я вчуся йти Його слідами.
Але тепер я непорушний, немов прибитий до хреста. Мене надзвичайно мучить те, що немає копії, яка б усе це довершила.
Я разом з Ісусом прибитий до хреста. Моя душа зовсім спустошена. Щоб мати за приклад мого Вчителя і в усьому наслідувати Його, я молюся: “Нехай буде воля Твоя, о мій Боже!”
Ми часто помилково вважаємо, що святі відразу ж зривали квітку досконалості.
Дива супроводжували Ґерарда. Коли він ішов вулицями і зустрічав нужденного, то тихенько промовляв: “Це нічого, це нічого!” Вистачало знамення хреста, щоб зло відійшло, але зникав і Ґерард. Люди щораз голосніше кричали йому услід: “Святий, святий!”
Ґерарда це обурювало. Але несподіваний випадок, який став вершиною його слави, поклав кінець його популярності. Якось була буря в Неаполітанській затоці. На розбурханому обрії виднівся рибальський човен, який хвилі кидали то туди, то сюди, наче іграшку. Багато людей, сповнених тривоги, спостерігали з берега цю драму, але допомогти рибалкам нічим не могли. Якраз нагодився Ґерард. Коли він збагнув в чому річ, на хвильку зупинився, здійняв погляд і руки до неба, і перехрестився. Відтак зняв плащ, і рішуче ступив у розбурхане море.
Люди стояли, затамувавши подих. Ґерард швидко ішов по воді, перескакуючи хвилі. І от він вже біля човна.
“Во ім’я Пресвятої Трійці!” – сказав він, і потягнув його легко, наче корок, “лише двома пальцями” до берега. Люди не йняли віри власним очам. Зі сльозами вони обіймали порятованих. Ґерард зник у сусідній вулиці, але натовп біг за ним і кричав: “Святий, святий!”
Та “святий” забіг до якогось складу, і вийшов звідтіля вже коли на дворі була темна ніч.
Відтоді досить йому було вийти на вулицю, як збирався натовп і прославляв його.
Першого листопада 1754 року отець Ліґуорі надіслав Ґерардові листа, в якому повідомляв, що направляє його до Капоселе, в монастир Матердоміні.
“Святий” ще раз з’явився в Неаполі, коли навесні 1755 року провідував отця Марготто. Це була його остання весна. І ті двоє, що були “немов створені одне для одного”, пішли до Калітрі, звідкіля отець Марготто був родом.
Там на них чекав зовсім інший спосіб життя, їх прийняла сім’я Беріллі, яка відразу ж про все потурбувалася. Врешті, вони навіть спробували перевдягнути Ґерарда в інший одяг. Адже тут йшлося про реліквію.
Найбільший успіх мали його сандалі. Ці славні старі сандалі, в яких він сходив з Апенін і походжав вулицями Неаполя, ще ніколи не мандрували стільки, як тепер, коли він вже їх не носив. Роками вони подорожували в родини хворих навколо Калітрі, як дивовижна реліквія. Врешті, повністю “зносилися”, а пізніше і зовсім зникли.
Його зношену шапчину спіткала така ж доля: якось до Беріллі прийшла донна Анжела Рінальді, щоб попросити святого, аби вилікував її від жахливої мігрені. Коли вона зайшла, стара шапчина лежала на відстані руки. “От я й переконаюся, чи брат Ґерард дійсно такий святий, як про нього говорять”, – промовила вона і одягнула шапку. Ніхто не бачив її, лише скриня з дзеркалом була німим свідком. Вона переконалася, що брат Ґерард дійсно святий.
Тому не дивно, що під час місії в Калітрі, місіонери займалися лише тим, – як говорить отець Танноя, – що давали розрішення тим, кого Ґерардові вдалося навернути”.

Ключі до неба

Якось увечері 1754 року Ґерард прийшов до Капоселе, до підніжжя Матердоміні, “Матері Господньої”. Він знову навідав Діву Розрадницю після шести місяців розлуки. Він знову згадав, як колись ще зовсім маленьким хлопчиком разом з матір’ю Бенедеттою вони приходили сюди, і як він здіймався в екстазі. Він згадував таїнства, які здійснювались заради Бога.
– Брате мій, візьми ключі, ти будеш воротарем.
– Я сподіваюся, отче, що цими ключами відчиню двері до неба! Такою була розмова між Ґерардом і отцем Гаспаре Кайоне, настоятелем з Капоселе, який визначав обов’язки своїх підлеглих. Чи тоді його думка вже сягала так далеко, як Ґерардова?
В обов’язки воротаря входило й розподіляти милостиню серед жебраків. А цього року їх було чимало. Зима 1754-1755 року видалася надзвичайна сувора. Людей і тварин позасипало снігом у житлах, їм постійно загрожувала небезпека загинути від голоду та холоду. Щоденно приходило понад сто двадцять жебраків до брами монастиря.
Отець Кайоне був великодушною людиною, але й він дозволив собі невдоволення: “Я, звичайно, розумію, що треба любити своїх ближніх, але я не можу пекти хліб лише для них. Я мушу повідомити отця-настоятеля”. І він потурбувався про це, бо зранку напік свіжого хліба, а щедрий воротар усе роздав бідним. Пекар перед обідом виголосив, що хліба на обід не буде.
Отець настоятель покликав Ґерарда до себе і дорікнув йому за безвідповідальність.
– Не турбуйтеся, ваша достойність, – відповів покірно воротар, -Бог потурбується, щоб у нас був хліб. Ходімо подивимось, скільки залишилося.
– Нічого не залишилося, – гукнув пекар.
– Але ж ходімо подивимося, – наполягав Ґерард.
– Можете дивитися скільки хочете, але не залишилося жодної хлібини!
– А коли ми все-таки підемо і подивимося? Форми були наповнені хлібом.
– З ним Бог, – говорив отець-настоятель пекареві, – облиште його, Господь бавиться з ним. Це була гра з хлібом. Зернові запаси, однак, помітно меншали.
– Брате Ґерарде, ви повинні економити. Якщо й надалі ітимете такими темпами, то у вас не залишиться й хлібини.
– Не турбуйтеся, отче. Бог потурбується про нас.
– Але ми не сміємо примушувати Бога вершити дива. Вони разом пішли до житниці, щоб встановити щоденну норму витрат. Житниця була повнісінька!
Якось, коли вже нічого від обіду не залишилося, прийшов жебрак.
– Зачекай хвилинку, – промовив Ґерард, і пішов принести теплого хліба.
Згодом з’явилося двоє дівчаток. Ґерард і їм наказав зачекати. За мить він повернувся з гарним, ще теплим хлібом. Звідкіля він узяв його, адже від учора в монастирській печі не палилося?
Одного .дня Ґерард зізнався звідкіля, ці невичерпні запаси хліба. Дон Ніколо Сантореллі був певен, що повинен застерігати його перед фальшивими жебраками, які просять хліба, щоб заховати його, як реліквію.
– Ні, – відповідав брат, – я повинен давати усім без винятку, хто з любові до Ісуса іде жебракувати, бо інакше б Він не примножував хліба.
Відтоді у Ґерарда вже не було жодних проблем з пекарем.
Та якось на кухні виникла суперечка.
Кухар– розлючено кричав, дивлячись, як Ґерард накладає в посуд страви: “Обережно, повипадає усе!”
– Нічого, Бог потурбується, – відповідав воротар.
– Ну-ну, під час обіду всі переконаються у цьому, побачивши порожні миски. І миття буде менше.
Він пішов, щоб узяти дві тарілки, бо після Ґерарда лише на стільки порцій залишилося їжі. Коли ж повернувся і почав накладати, помітив, що в каструлях було страви більше, аніж він приготував.
Принаймні, з кравецтвом у Ґерарда не було проблем, адже це був його фах. Усе, що міг, і старе, і нове він роздавав бідним.
Люди часто тремтіли від холоду. Він розпалював вогонь, а коли бачив, як мучаться від холоду діти, зігрівав їхні руки своїми, говорячи:
“Бідні маленькі створіння, ми згрішили, а вони за це терплять”.
Цей “батько бідних” деколи зігрівав і підгодовував у такий спосіб до двохсот дітей.
Він давав їм і поживу для душі. Його слова були, наче голос із Неба, навіть багаті діти приєднувалися до бідних, щоб послухати брата Ґерарда. І багато жебраків, душі яких були бідніші від них самих, часто наверталися до Бога, до сповіді.
Над цим мали би замислитися усі воротарі і воротарки. Але ніхто з них не впадав в екстаз, слухаючи звичайну пісню “Твоя воля, Господи”. Що ж до воротаря з Матердоміні, то з ним таке траплялося не один раз. Це ще нічого, коли впав в екстаз біля брами, а не тоді, коли заступав кухаря.
Що за безглузда ідея послати на кухню людину, яка постійно після святої меси заглиблюється в роздуми, тим самим створюючи небезпеку залишити товариство без обіду?
Саме це і трапилося якось. Була вже дванадцята година, але в печі ще не розпалювали, навіть кухню ще не відчинили. Раптом у коридорі з’явився принагідний кухар з розпашілим обличчям, немов зійшов із гори Тавор. Чи він взагалі знав, котра година?
– Брате Ґерарде, вже ось-ось час обідати, а кухня ще не відчинена.
– Маловірні, – відповів спокійно Ґерард, – а що ж, ви думаєте, зараз ангели роблять?
Ще ніколи товариство не мало на столі такої надзвичайної їжі. А головне – у визначений час!
Так було навіть краще: ангели біля кухні були спритнішими, ніж Ґерард, а Ґерард перед вівтарем був натхненніший за серафимів. Коли він сам залишався біля вівтаря, можна було почути глибокі зітхання і вигуки любові. Коли ж його настоятель просив, щоб він хоч трохи опанував над собою, Ґерард, замість відповіді, брав його руку і клав собі на серце. Воно билося так, немов от-от мало вискочити з грудей.
Якось застали його за щирою бесідою з Богом.
– Мій Боже, Ти називаєш мене божевільним, але що ж мені робити, коли Ти сам вчиш мене бути таким!
Також бачили, як він здіймався в екстазі перед храмом. Це було високосягаюче полум’я свічки перед тим, як вона мала згаснути.
Але перш, ніж згаснути, Бог хотів, щоб вона ще раз, востаннє, походила світом.
Влітку 1755 року розпочалося будівництво монастиря в Матердоміні.
Шукали людину, яка би вела усі роботи. Вибрали Ґерарда. Впродовж дня він працював лопатою, готував вапно і розчини. Ввечері, а не раз і вночі, він ходив до Капоселе, шукаючи постачальників і винаймаючи робітників. Але насамперед треба було зібрати кошти. Отець Кайоне добре знав свого “підприємця”.
– Брате Ґерарде, завтра субота, ми повинні розрахуватися з робітниками, але в нашій касі порожньо!
– То чому ваша достойність не звернеться до Ісуса? Настоятель написав своє прохання на листочку і передав Ґерардові. Той пішов прямісінько до храму, постукав у двері і промовив: “Господи, ось тут наше прохання, ми просимо у Тебе допомоги!” Він молився цілісіньку ніч, аж до суботнього ранку. Раптом хтось задзвонив у браму. Ґерард підійшов, щоб відчинити, і побачив, що на ручці висить новісінький мішечок з грішми.
Разів чотири, а то й п’ять він знаходив великі суми, які посилало йому саме Провидіння.
– Цей брат, – розбещене Боже дитя, – говорив вражений отець Кайоне. Але справедливі слова: допоможи собі сам, тоді тобі допоможе Бог. Рука, яка всю зиму лише роздавала, тепер простяглася по милостиню. Така була воля архієпископа з Конза, який сам пожертвував значну суму і проводив збір пастирськими рекомендаціями.
Навіть коли вже смерть давала про себе знати, коли він кашляв кров’ю, та все ж, палаючи любов’ю, Ґерард знову вирушав в дорогу, щоб просити заради любові.
– Наказую вам, щоб ви добре себе почували і могли провести збір, – говорив отець – настоятель.
Ґерард від’їхав кіньми разом з братом Франческо Фіоре. Він ще раз востаннє відвідав свій край: Сенерхію, Олівето, Аулетто, Віетрі, Сан-Ґрегоріо, Буцціно. Однією рукою він приймав дари, а іншою робив дивовижне знамення хреста.
– Це нічого, нічого, – говорив він і відразу зникав, перш, ніж чулося: “Святий! Святий!”
– Що крок, то диво, – писав отець Кайоне.
У Сан-Ґрегоріо він дістав сильний крововилив, який повторився у Буцціно.
Зовсім виснажений, Ґерард повернувся в сім’ю свого приятеля Сальвадоре де Олівета, як Ісус перед Своїми муками до Витанії.
Коли про це дізнався отець Кайоне, то дуже занепокоївся і наказав йому залишатися там, щоб як слід відпочити.
Саме там і сталося ще одне диво, яке виявилося ключем до призначення цього великого серця.
Коли Ґерард провідував сім’ю Пірєафало, то знову “забув” свою хустинку. Молоде дівча з цієї сім’ї принесло йому цю хустинку.
– Залиш її собі, – відповідав Ґерард, – колись ти її потребуватимеш.
Через кілька років вона вмирала під час своїх перших пологів. Тоді вона згадала про хустинку, швиденько її витягла. І сталося диво: вона щасливо народила дитя.
Звичайно, усюди про це говорилося.
“До брата Ґерарда особливо звертаються, коли життя матерів у небезпеці,– писав після його смерті отець Танноя, його приятель, -тому там, де його знали, кожна мати має його образок під час пологів і просить його, щоб оберігав її.
Тому на світі так багато Ґерардів. Їх назвали так на честь Ґерарда Маєллі, який оберіг їх”.
Ось чому в районі Неаполя 16 жовтня, у день святого Ґерарда, є звичай освячувати хустинки з його образом і дарувати їх молодим подружжям як весільний подарунок.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:32 | Повідомлення # 15
“Вмирай спокійний”

30 серпня Ґерард був в Матердоміні. Він повернувся, бо повинен був завершити збір грошей. Обличчя його палало від радості. Але він так перемінився, що на очі отцеві Кайоне набігли сльози.
– Божу волю ми повинні виконувати з радістю. Отче, напишіть:
“Тут діється воля Божа... так, як Він хоче... і, передусім, як довго Він хоче”. Цю табличку пізніше прибийте до моїх дверей, добре?
– Добре, брате Ґерарде.
– Дякую. Божа воля і я – єдині!
Він попросив, щоб на стіну навпроти його ліжка прибили величезний хрест із зображенням скатованого, закривавленого Христа. Щодня він підповзав до нього, поки ще мав силу, і годинами здіймався в екстазі.
В неділю, 5 вересня, отець Буонамано прийняв останню Ґерардову сповідь. Він сказав йому: “Здається, Господь кличе тебе. Він стане твоїм суддею. Обнови свою віру, пробуди щиру любов”.
Ґерард став на коліна перед Причастям і звернувся до Бога: – Господи, ти знаєш, усе, що я робив і що говорив, було для Твоєї слави. Я вмираю спокійний тому, що знаю, що ніколи не шукав нічого іншого, аніж Твоєї Божої честі і Твоєї Божої волі.
Наступного дня його стан погіршився. До крововиливу додалася ще й дизентерія. Здавалося, що це вже кінець.
Але саме тоді Ґерард одержав листа від духівника, отця Фіоччі. Він уважно перечитав його, приклав до серця, і тут з’явився лікар Сантореллі.
– Що це ви тримаєте?
– Лист від отця Фіоччі, він забороняє мені харкати кров’ю.
– І що ви збираєтесь робити?
– Брате, віднесіть оту плювальницю, – звернувся Ґерард до санітара. Не було і сліду від крові.
– Але як бути з дизентерією?
– Я отримав наказ, який стосується лише крововиливу, – зітхнув Ґерард.
Сантореллі збагнув систему цього терапевтичного процесу і розповів про все отцю Ґарзілліо. Він пішов до хворого і вдавано обуреним тоном промовив:
– Але ж, брате Ґерарде, що це за новина? Ти слухаєшся лише на половину! Зрозуміло, що отець Фіоччі хотів, щоб ти одужав і зміг встати з ліжка.
– Якщо це так, отче, я послухаюся його! Температура і дизентерія одразу зникли. Коли наступного дня лікар увійшов до хворого, він побачив, що кімната порожня. Ґерард працював.
– Я мав померти в свято народження Діви Марії, але через послух Бог продовжив моє життя, – довірився він якось.
Та наприкінці вересня хвороба знову дала про себе знати. Четвертого жовтня прийшов лікар Сантореллі.
– Любий лікарю,– сказав Ґерард,– мій час настав, але Господь хоче, щоб я терпів, і я також цього хочу.
До терпінь тілесних додалася ще й тривога боротьби зі смертю.
Священик Ґерард Гізоне якось прийшов просити його: “Брате Ґерарде, моліться за мене, я дуже страждаю”.
– А ви знаєте, скільки страждаю я? – відповів хворий. – Ми повинні терпіти, ми повинні терпіти!
– Але чи можливо усе це витерпіти, брате?
– Я в ранах Христових, а Христові рани – в мені. Я постійно терплю муки Ісуса Христа.
Він ніколи не нарікав. Часто можна було почути, як він кричав: “Терпіти, мій Боже, терпіти!”
– Чи ви вночі відчували біль? – запитав лікар.
– Лікарю, коли я не відчуваю болю, я терплю від того, що не терплю.
Якось він сказав:
– Лікарю, мене щось мучить.
– Що сталося?
– Ви наказали одному братові, щоб пильнував мене і опівночі подавав ліки. Я не заслуговую на таку турботливість.
А часто він навіть говорив, що не заслуговує на хліб, який їсть. Він завжди турбувався про те, чи не надто багато клопоту завдає товариству, запитував у лікаря, чи дорогі ліки, які він вживає.
– Не думайте про це, – відповідав йому Сантореллі.
– Але ж, любий лікарю, ви не повинні переобтяжувати товариство такими витратами. Що я такого зробив для Конгрегації, що вона так опікується мною?
Якось прийшли його навідати приятель-лікар Джузеппе Сальвадоре з Олівето і отець Просперо Дел’Акуіла. Їх супроводжував молодий селянин, який хотів побачити “святого”, про якого усюди стільки говорилося. Він несміливо став біля дверей.
– Нехай заходить! – по-дружньому покликав його Ґерард.
Юнак дивився на хворого, його очі блукали по кімнаті і зацікавлено зупинилися на клавесині. Ґерардові їх позичив приятель Сантореллі. Вони звеселяли хворого, пробуджували високі думки. Селянин запитав, що це за інструмент, і Ґерард попросив його щось зіграти. Селянин знітився, адже за все своє життя жодного разу не бачив клавесина. Але Ґерард наполягав.
– Тоді зробіть так, – порадив отець Просперо юнакові, – покладіть пальці на клавіші і вдарте по них, щоб принести йому радість. Закляклі пальці пройшлися по клавішах. О диво! Келію наповнила небесна соната. Одночасно в ній поширювався надзвичайний аромат, який виходив з тіла та одягу хворого.
Санітар обурився і по-братньому зауважив:
– Брате, ви користуєтесь парфумами, але ж правила забороняють це.
– Я запевняю вас, що не вживаю жодних парфумів.
І Ґерард тихенько засміявся.
Однак санітар занепокоївся і повідомив про це отця-настоятеля.
– Заспокойтеся, мій добрий брате, – відповів отець Кайоне, – Бог не створив жодних монаших правил.
Незабаром санітар з’ясував, що то насправді пахне його харкотиння, і запах був особливо сильний по п’ятницях, у дні Христових страждань, які особисто мучили Ґерарда.
Відвідувачів вже й не треба було приводити до кімнати хворого, цей небесний аромат сам вказував їм шлях у коридорах.
15 жовтня Ґерард сказав Філіпові Галелла з Муро: “Завтра буде радісний день для братів!”
– Але ж чому, брате Ґерарде?
– Тому що сьогодні вночі я помру.
Святий Альфонс вважав, що той, хто відходить до неба, повинен бути прославлений товариством. Він часто говорив: “Я переконаний, що той, хто в Конгрегації витримає до кінця, буде спасенний”.
Біля восьмої години вечора брати почули, як Ґерард постійно повторює: “О, мій Боже, де ти? Господи, з’явися мені!”
Лікар попросив усіх покинути хворого. Лише брат Саверіо Д’Ауріа залишиться біля нього.
Ґерард попросив брата, щоб посадив його на постелі, і почав відмовляти 50-ий псалом. З болем він зупинився на вірші: “Проти самого Тебе згрішив я, Боже, та перед Тобою вчинив я зло”.
Це були молитви святого, який поволі, покірно і з мукою молився серед великої тиші своєї останньої ночі...
Тоді він бився в груди і щиро повторював: “Мій Боже, прощення!
Я хочу померти, щоб у всьому сповнити Твою святу волю”.
Біля півночі він попросив трохи води. Саверіо пішов по воду. Коли повернувся, вмираючий звернувся до нього і застогнав. Це був його останній подих.
Саме почався день 16 жовтня 1755 року. Закінчилася містерія любові і ласки. Усе це тривало двадцять дев’ять років, шість місяців і десять днів.
На світанку паламар Карміне Сантаніелло почав бити в похоронні дзвони, але з дзвіниці доносився величезний радісний дзвін.
– Брате, ви помиляєтесь. Ви повинні дзвонити за померлим!
– Так, але я не володію своїми руками, ними керує вища сила! І дзвони лунали радісно, долинаючи до підніжжя гір, а луна відповідала їм радісним “алилуя”.

ДЕВ’ЯТНИЦЯ МАТЕРІ,
ЯКА ОЧІКУЄ ДИТИНУ

Перший день
Святий Ґерарде, усе твоє життя було сповнене любові і шани до твоєї земної матері. Ти любив її такою, якою вона була, і був вдячний їй за все.
Тепер, коли я стаю матір’ю, доручаю тобі свою земну матір. Випроси для неї ласку за все, що вона дала мені. Вона прийняла моє життя, як дар, і вирішила привести мене на світ. Вона навчила мене розуміти слово “мама”. Вона виховала мене, знала, як мене підбадьорити, втішити, чим зарадити, оберігала мене від зла і вчила робити добро. Прошу тебе, випроси для мене прощення, щоб я їй пробачила, якщо вона колись мене скривдила або показала поганий приклад.
Випроси для неї благословення, щоб вона розвинула до кінця своє материнство: і як мати, і як бабуся.

Другий день
Святий Ґерарде, ти змалечку розумів покликання жінки стати матір’ю. І мене Бог наділив даром материнства, що дає зміст моєму життю. Твоє чуйне серце допомагало жінкам знайти своє призначення у материнстві. Я прошу тебе за тих матерів, котрих принижено і недооцінено, за тих, які шукають сенс свого життя у праці, кар’єрі, освіті, забуваючи при цьому про своє справжнє покликання, яке лише одне може зробити наше життя по-справжньому щасливим і наповнити його змістом.

Третій день
Святий Ґерарде, ти все своє життя присвятив служінню Богові. Випроси мені дар, щоб я могла з любов’ю служити життю, яке щойно зачалося в мені. Допоможи мені віддячити Богові за це нове життя, за те, що можу причинитися до його справи творіння, що можу відчувати Боже звершення у своєму лоні, коли Він створює нову людину, єдину і неповторну на цій землі. Хіба ж це не диво Божої любові і мудрості? Допомагай іншим матерям, які дізналися, що у їхньому лоні зачате нове життя. І навіть, коли це тяжко прийняти, нехай їм додає сил думка про те, що Бог безмірно радий кожному новому життю і від першої хвилини оберігає його, і огортає Своєю любов’ю і ніжністю.

Четвертий день
Святий Ґерарде, ти давав благословення і щастя багатьом жінкам, особливо вагітним. Опікуйся мною впродовж усіх дев’яти місяців вагітності, щоб мене Бог оберіг від різних захворювань, нещасть і небезпек тілесних та душевних. Випроси, щоб цей благословенний час був для мене часом радості та очікування народження дитяти. Віддаю твоєму заступництву час моїх пологів, лікаря, увесь медичний персонал, щоб вони були сповнені Божої мудрості, терпеливості і любові. Проси за мене, щоб я прийняла страждання, щоб з них з’явилася радість народження нового життя. Особливо прошу тебе заопікуватися матерями, котрі народили скалічених або хворих дітей. Випроси для них в Бога силу, спокій і радість. Нехай Бог дасть їм Свій погляд на цю ситуацію і відкриє Свої наміри щодо цього дитяти. Нехай вони мають переконливу віру в те, що Бог любить їх, бажає для них всього найкращого. Ті, хто люблять Бога, заслуговують на добро.

П’ятий день
Святий Ґерарде, ти любив дітей і вбачав у них Ісуса. Ввіряю твоїй опіці дитя, що росте в мені. Ти знаєш, які небезпеки чигають на тілесне і душевне здоров’я дітей, які приходять на світ. Ми, тут на землі, не можемо знати і зрозуміти, що діти все успадковують від своїх батьків. Через тебе ввіряю усе це оздоровчій силі Христа.
Ми самі зранені, тому зранюємо інших, і будемо й надалі їх зранювати.
Спочатку, Ісусе, ввіряємо Тобі час, коли зранили наших дітей. Лише Ти можеш бути найближчий кожній людині і найкраще зрозуміти її. Зціли кожну людину у її найглибшій сутності. Дай нам, батькам: силу терпляче зносити усі хвороби наших дітей, і прослався у них.


Шостий день

Святий Ґерарде, ти був вдячний своїй матері за все те добро, в якому вона тебе з любов’ю виховала. Вона брала участь у твоєму житті з самого малечку, вона вплинула і на твоє монаше покликання. Випроси ж мудрість, любов і терпеливість, щоб навчитися такому вмінню: мені Господь посилає дитя, яке я повинна підготувати до життя, навчити молитися і добре сформувати його характер. Допоможи мені присвятити дитяті час, що йому належать, особливо перших три роки, які є основою. Випроси для мене чуйність, щоб могла я відчути його бажання, потреби, щоб могла втішити його, підбадьорити чі покарати. Допоможи, щоб ми з чоловіком не сперечалися, коли дитя з’явиться на світ, щоб ми разом допомагали йому дійти до мети, яку визначив для нього Бог. Я доручаю тобі матерів, які ухиляються від відповідальності за виховання своїх дітей. Випроси їм мудрість серця і допоможи зрозуміти красу материнства, адже у ній – сенс життя.


Сьомий день

Святий Ґерарде, твоя святість є доказом того, що і ти, і твоя мати виконували Божу волю. Ти сам знаєш, що життя кожної людини, яким коротким воно б не було, має визначене місце у Божому плані. Охороняй мене, мого чоловіка, усю мою сім’ю, а особливо – наше дитя, яке повинно народитися. Воно стане Божим дитям і буде називати Бога своїм Отцем. Охрестившись, воно візьме на себе обов’язок бути помічником Всевишнього. Заопікуйся нами, батьками, щоб ми йому допомагали, а не перешкоджали у цьому його покликанні. Випроси Отця, щоб зіслав на нас Духа Святого, який завжди допомагатиме нам виховувати і скеровувати наших дітей. Випроси для нас покору, щоб ми змогли прийняти Божі плани разом з нашим дитям, навіть коли це не буде узгоджуватися з нашими бажаннями.


Восьмий день

Святий Ґерарде, ти добре знав, як терпіти злидні, бути вбогим. Ти був чуйний до таких самих убогих, як і ти сам, і міг поділитися з іншими тим дріб’язком, який мав. Випроси нам духа відвертості, щоб ми могли правильно визначати життєві цінності, щоб наше життя не стало постійною гонитвою за посадами і маєтками. Навчи нас ввіряти Богові свої турботи про матеріальне благо нашої сім’ї. Особливо заопікуйся нами тоді, коли ми відчуватимемо нестатки, щоб такі ситуації не відвернули нас від Бога, а навпаки, щоб ми вірили, що Він може про все потурбуватися. Благослови всю нашу працю і зусилля на благо нашої сім’ї, наших дітей. Випроси нам вдячність серця стосовно всіх наших благодійників. Віддаємо під твою опіку сім’ї, що живуть в біді, батьки яких не мають роботи або залежні від алкоголю.
Опікуйся і багатими сім’ями, щоб вони були щедрими до тих, які терплять злидні.


Дев’ятий день

Святий Ґерарде, усе своє життя ти вшановував Діву Марію як свою Небесну Матір. Усі свої кроки ти віддавав її опіці. Вона супроводжувала тебе на всіх твоїх шляхах, щоб ти не робив, Вона завжди була готова допомогти тобі. Не припиняй опікуватися мною як матір’ю. Навколо нас стільки спотворених зразків материнства, що дуже важко визначити, яким повинен бути справжній ідеал. Допоможи мені усім серцем побачити Марію як ідеал материнства, жінки. Випроси мені таку ласку, покору і віру, яку мала Вона. Допомагай усім матерям вчитися у Марії справжньому материнству. Нехай твоя і наша Небесна Мати приведе мене, моє дитя і всю мою сім’ю до Свого Сина Ісуса, щоб ми навіки могли радіти на Небесах.


Молитва

Святий Ґерарде, великий охоронцю родин, просимо тебе, щоб ти заопікувався усіма батьками, щоб вони віднайшли справжню ласку для життя. Нехай вони виховують своїх дітей в Божій ласці і ведуть їх до пізнання Бога. Просимо тебе за тих, які вбивають ненароджених дітей і тим самим зневажають гідність батьківства та материнства. Випроси їм дар збагнути, що їхній шлях помилковий, щоб вони знову стали поважати святість християнського сімейного життя.
Боже, наш люблячий Отче, Ти оживляєш увесь світ, благослови і освяти людську любов і життєдайну любов батьків і матерів. Нехай Твоя любов сповнить серця всіх родин, щоб вони могли радіти спокою і щастю, які обіцяв Ти нам у Своєму Синові Ісусові Христові, нашому Господеві.

ДЕВ’ЯТНИЦЯ ЗА РОДИНИ

Святий Ґерарде, опікуне родинного життя, заступнику матерів, просимо тебе, згуртуй усі родини. Наші потреби дуже великі, чимало є людей самотніх і нещасних. Родинне життя з усіх боків повниться небезпеками. Просимо тебе, поклопочися за нас у нашого Небесного Отця.


Перший день

Отче Небесний, просимо Тебе за усіх матерів: нехай вони збагнуть гідність свого материнства. Підбадьорюй пригнічених у розпачі і стражданнях. Даруй їм силу любити і берегти свої сім’ї. Дозволь, щоб вони обгорнули своєю любов’ю тих, кого Ти їм посилаєш. Просимо і за матерів, котрі самотужки піклуються про своїх дітей. Допоможи їм подолати самотність. Нехай їм завжди вистачає любові і підтримки людей, з якими вони живуть.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.


Другий день

Отче Небесний, просимо Тебе за всіх батьків. Нехай вони збагнуть свій родинний обов’язок. Нехай усвідомлять свою велику відповідальність, гідність особистого прикладу, яким створюють у своїх дітей образ люблячого Небесного Отця. Нехай вони не вбачають у собі лише “забезпечувальників”, а щонайменше – джерело невичерпної сили і чуйності.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.


Третій день

Отче Небесний, просимо Тебе за всіх новонароджених. Їхня невинність і свіжість є джерелом щастя на світі. Нехай вони збережуть її і при своєму дозріванні. Особливо просимо за безпритульних і тих, які живуть у злиднях. Нехай вони знайдуть щирість і безпечність, якої так потребують.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.


Четвертий день

Отче Небесний, просимо Тебе за дозріваючу молодь. Нехай вона не втратить відваги, і нехай не зашкодять їй помилки і нестатки батьків та середовища, у якому вона зросла. Допоможи їй зрости розумною, співчутливою, щоб вона щоразу краще усвідомлювала Твою присутність, потреби інших.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.


П’ятий день

Отче Небесний! Просимо Тебе за сім’ї, в яких є хворі. Просимо за тих, які вже терплять багато років і за тих, які усвідомлюють свій обов’язок служити їм. Даруй їм силу, коли вони стомлені, додай їм сили, коли вони переможені сумом або почуттям спустошеності. Нехай люди навколо них зажди усвідомлять їхні потреби.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.


Шостий день

Отче Небесний! Просимо Тебе за старих батьків. Нехай вони пізнають здатність збагатити сімейне життя. Нехай їх не переможе фізична слабкість, бо й надалі вони зможуть допомагати своїй сім’ї у багатьох проблемах. Утіш тих, хто почуває себе самотнім, зайвим і непотрібним. Дай нам бути чуйними до їхніх потреб.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.

Сьомий день
Отче Небесний! Просимо Тебе за всіх, хто допомагає сім’ям. Просимо за родичів, вчителів, лікарів, вихователів, священиків і монахів. Додай їм відваги у їхній праці, особливо тоді, коли вони почувають, що дуже мало можуть зробити у важких ситуаціях. Нехай сім’ї, яким вони допомагають, оцінять їхню працю і допомогу.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.


Восьмий день

Отче Небесний! Просимо Тебе, щоб Ти почув молитви тих, хто тужить за дітьми. Ти створив усе з любові. Дай, щоб й їхня любов була плідною. Просимо тебе, нехай вони не озлобляться у розчаруваннях, особливо, коли бачать, як інші зневажають життя. Допоможи мені, коли я не можу мати дитя, знайти інші шляхи, щоб наповнити дар свого батьківства.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого.


Дев’ятий день

Отче Небесний! Просимо Тебе за всі сім’ї. Ти знаєш труднощі, які ми переживаємо. Дай нам ласку, щоб кожен в молодому чи похилому віці, навчився любити і розуміти іншого, і усвідомив свій родинний обов’язок. Допоможи родинам у їхніх труднощах. Нехай вони не втратять відваги. Нехай відчують Твою любовну опіку, коли найбільше цього потребуватимуть. Нехай стануть причетними до радісного спокою і безпеки, які випливають з Твоєї любові.
Просимо Тебе про це через Христа, Господа нашого. Святий Герарде, вірний слуга Божий, ти в своєму житті брав приклад з нашого Спасителя. Тому через твоє заступництво Бог зіслав багато ласк. Заступися за нас, щоб ми одержали необхідну ласку. Допоможи нам, щоб ми пізнали її. Амінь.


Молитва батьків

Господи, зроби мене найкращим батьком. Навчи мене розуміти моїх дітей, терпляче вислуховувати і з любов’ю відповідати на їхні запитання. Не допусти, щоб я коли-небудь сперечався з ними. Зроби мене таким ввічливим, яким лише Ти хотів би, щоб вони були до мене. Дай мені відвагу визнати свої гріхи супроти моїх дітей і попросити у них прощення, коли знаю, чим їх образив... Допоможи мені рости з моїм дітьми, поводитися з ними відповідно до їхнього віку, але щоб я від них не чекав осуду, і зроби з них повноцінних людей. Не дозволь мені позбавити їх можливості дозрівати, мислити, вибирати і вирішувати.

Бібліотека » Церква » Духовна література » ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ ((Святий Ґерард– охоронець матерів))
Сторінка 3 з 3«123
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика