Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ ((Святий Ґерард– охоронець матерів))
ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ
Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:23 | Повідомлення # 6
Чутки

Ґерарда переповнювала й інша любов. Він горів нею ще з раннього дитинства: це була любов до Діви Марії Кападокійської, яку він бачив у соборі.
Ще в дитинстві найбільше він радів, коли мати обіцяла повести його до Капоселе – святині Матері Божої.
Капоселе (в перекладі “джерело душі” ) – це село, розташоване в долині Селе, біля підніжжя гори Пафладноне. Далі за селом, над долиною, стояла капличка Матері Божої на гірському хребті, висотою в шістсот метрів. До неї приходили люди з цілої провінції Авелліно і з сусідніх областей.
Одного прекрасного дня Бенедетта і Ґерард були в дорозі, сповнені радості. Вони наспівували “Ave Магіа”, йдучи горами, і так пройшли аж тридцять кілометрів. Прийшовши до каплички, виснажені, вони впали до ніг славної Богородиці.
Час швидко збігав у роздумах і щирих молитвах. Ґерард не одразу відповів на її “Ave Магіа”. Здивована мати уважно спостерігала за тим, як він поринув в екстаз.
Що ж сказала йому Божа Мати? Вона повідомила йому, що він помре на цій скелі, що їхні імена назавжди будуть поєднані у проханнях на їхню честь. Марія та Ґерард були нерозлучні!
Ґерард ніколи й не мріяв про цей дар.
Відтоді сплинуло чимало часу. Ґерардові вже йшов двадцять перший рік: це час, коли людина вже повинна серйозно замислитися над своїм майбутнім. Однак, він не мав жодного захоплення серед дівчат. Його вечірні відвідини, а в такому малому селі усе видно, були присвячені лише його найдорожчому Приятелеві.
Марія Меннона розповідала, що якось його запросили на бал, але він насипав цвяшків у чоботи. Вони бачили, як з чобіт витікала кров. Це не було доброю ознакою на заручини, і його залишили в спокої.
Але знайшлися цікаві, які хотіли дізнатися, що він думає про це. Вони не могли собі уявити, щоб він не сказав їм правди, тому запитали його: “ А як бути з твоїм одруженням?”. Ґерард довірливо відповів: “Я одружуся лише з надзвичайною жінкою”.
Дійсно, у третю неділю травня 1747 або 1748 року з собору виносили фігурку Непорочної Діви у святковій процесії. Ґерард навколішки молився і не відривав від Неї очей. Вогонь на його лиці контрастував з його щоденною блідістю. Несподівано він здригнувся і вирвався з натовпу, підійшовши до Непорочної Діви. Він швидше знісся в повітрі, аніж просто підійшов. Юнак зняв перстень зі своєї руки, прекрасним лицарським жестом одягнув його на палець Діви, і голосно вигукнув:
“Тепер я заручений з Мадонною!”
Це весілля з Дівою і невинністю!
Собор у Муро нічого подібного ще не бачив, тому люди довго пліткували з цього приводу... До того ж біля міської кринички в Муро щось пошіптували про чудодіяння.
Молодий кравець якось проходив повз будинок Джуліані. Зсередини почувся пронизливий дитячий крик. Співчутливий Ґерард зайшов і запитав, що сталося. Батьки дитини пояснили, що їхній маленький син Амато ошпарив собі плече гарячою водою, але ніщо йому не допомагає. Вже десятий день він так плаче, аж серце розривається.
– Нічого особливого, повірте! – запевнив батьків Ґерард, тоді доторкнувся до плеча дитини і відійшов. Біль як рукою зняло, він відійшов разом з Ґерардом.
Час від часу Ґерард зустрічав пані Мануелу Ветраміле на своєму шляху, коли прямував до церкви святого Антонія. З її вигляду було видно, що її проймали якісь турботи і переживання.
– Що сталося, донно Мануело? – якось запитав.
– Наша добра служниця тяжко захворіла. Мабуть, вона скоро помре. Я люблю її, як власну доньку, тому йду просити святого Антонія, аби вчинив чудо!
– Довіртеся Богові і все буде добре. Ідіть додому, перехрестіть її тричі і побачите, що їй відразу ж стане краще.
Вона повернулася, забувши про святого Антонія. “Нехай святі самі погодяться між собою,” – вирішила жінка. Вдома вона зробила так, як радив Ґерард: перехрестила служницю, і до години та одужала.
А якось у кварталі Маґдалени велося будівництво. Чувся крик і затяті суперечки робітників. Балки на покрівлю були закороткі і не досягали від однієї стіни до іншої. Усе було з вини якогось халтурника, але ні гнів, ні крики не могли видовжити балки. Ґерард саме проходив повз будівлю, і, почувши галас, запитав:
– Чому такий крик і сварка?.. Балки? Нічого страшного... Заспокойтеся і довіртеся Богові. Усе буде гаразд.
“А, це той дивак-кравець, йому добре говорити”, – чулося серед будівельників.
Вони знову почали пересувати балки одну за другою, і диво: вони сягають точнісінько від однієї стіни до іншої!
“Диво, диво!” – кричали мулярі, а покірний кравець, який не знався на будівництві, подався геть. Та для людських язиків з’явилася нова пожива, щоб мандрувати з нею щовечора з хати до хати.

Перший етап

Серпень 1748 року. В Муро прийшли два монахи: отець Антоніо Гарзіллі і брат Онофріо Рікка. Їхні сутани були полатані, клобуки облізлі, чоботи порвані, а обличчя виснажені.
Жебраки? Де там! Молода Конгрегація, яку шістнадцять років тому заснував Альфонс Ліґуорі. В Муро, як і в цілому світі, вона ще не була відома, але в деяких районах Неапольського королівства її визнавали, бо ревність її братів вершила дива. Архієпископ з Конзи, Монсеньйор Джузеппе Ніколаї хотів, щоб вони залишилися у його єпархії. У Капоселе він запропонував їм святиню в Матердоміні з прилеглою до неї бідненькою хатинкою. Альфонс передав архієпископу своїх монахів, бо ж хто б відмовився від честі стерегти святиню Богоматері? На горбочку вони мали намір збудувати монастир біля самого паломницького центру. А коли хтось збирається щось будувати (навіть, якщо це монастир), як колись, так і тепер, потребує на це коштів. Але ті перші монахи не мали нічого. “Розпочинайте будівництво,” – викликав їх архієпископ і наказав збирати милостиню доти, доки не зможуть накупити цегли на всю будівлю. І сталося так, що обидва ці редемптористи об’явилися в Муро. Їхня бідність, покора і внутрішня стриманість справили на Ґерарда велике враження. Це була його мрія. Спершу Ґерард порозмовляв з братом Онофріо, бо він видався йому доступнішим...
Але добрий брат бачив те, що й інші: лише Ґерардову виснаженість. Шкіра та кості! Такого переверне і порив вітру.
– Ох, хлопче! Хіба ти зможеш витримати наш спосіб життя?
– Ваш спосіб життя? А в чому він полягає?
– Багато покаяння, молитов, а ще більше праці, до того ж, ми мало п’ємо і ще менше їмо.
– Але саме це і приваблює мене, брате! І тоді цей впертий юнак вирішив, що буде редемптористом. Але поки що мусить почекати на місію, яку виконуватимуть в Муро навесні спільники Ліґуорі.
У неділю 13 квітня 1749 року до Муро з святковою процесією прийшли місіонери Найсвятішого Ізбавителя, щоб здійснити місію у трьох районах міста.
Їхній настоятель, отець Паоло Кафаро, людина поважного віку, повністю присвятив себе святості. “Захоплюватися Богом”, – написав він на своєму робочому столику. Його слово, перо, духовне скерування, життя – усе свідчило про велич настоятеля, повного енергії, конкретного і безкомпромісного. Це була людина з характером. Святий Альфонс якось сказав про нього: “Його слова впивалися, як шипи”.
Іншим був отець Франческо Марготта. Колись він був суддею, потім священиком, генеральним вікарієм в Конзе і, врешті, покірним монахом-пустельником. Не раз він говорив: “Свою тваринну суть можна перемагати лише биттям і обмеженням в їжі. Гола земля служитиме найкращою постіллю”.
Їх супроводжував отець Карміне Фіоччі, великий місіонер, який уособлював спокій і душевну доброту. Він часто говорив: “Полиште все на Бога і спіть спокійно!”
Прийшли й інші, однаково ревні і чесні. Ґерард був зачарований святістю цих людей і ходив за ними по п’ятах: до костелу, по вулиці, заходив і до них додому, роздумуючи над тим, як би їм допомогти. Він всіляко намагався прихилити їх до себе, бо ж Господь хоче, щоб він був серед них.
Врешті він вирішив, що прийшла пора перейти в наступ. Він попросив настоятеля: “Отче, щиро благаю вас, дозвольте мені стати членом вашої Конгрегації”.
Відмова була очевидною і категоричною: “Ти б і кілька днів не витримав там”. Та Ґерард щодня повертався зі своїм проханням, і щодня чув одну і ту ж відповідь.
Але з кожним днем настоятель все більше дізнавався про Ґерарда. В Муро деякі вважали його незвичайним юнаком, дещо ексцентричним, інші ж – святим чудотворцем, ще інші говорили, що він ні до чого не придатний, не може пристарати і маленький маєток, лише здіймається в екстазі. “З нього був би добрий брат,” – міркували вголос. Але отці не приймали Ґерарда, навіть тимчасово. Зрештою в Муро він мав матір.
Жіночою інтуїцією вона розгадала задуми сина, і благала його: “Не завдавай мені такого болю, дитино моя!” Та Ґерард твердо вирішив стати редемптористом, навіть всупереч волі отців і матері. Він потаємно роздав весь свій маєток і навіть одяг кільком мовчазним приятелям. Оскільки він був бідний, то хотів і в цьому наслідувати Ісуса Христа.
Його мати Бенедетта непокоїлась, і пішла виплакатися до отця Кафаро.
– Заради всього святого, не приймайте його.
– Не турбуйтеся, – відповів настоятель, я не прийняв його і ніколи не прийму! Але повірте мені, він впертий. Він може піти за нами.
Вирішальний день наближався. Місія в Муро закінчувалася 4 травня. Наступного дня зранку місіонери відбували, щоб верхи проїхати тридцять кілометрів до Ріонеро. Там, з другого боку високих гірських хребтів, на них очікували інші люди.
Натовпи довго супроводжували їх. За процесією йшов отець Кафаро і дивився, чи немає серед них молодого кравця. Але ніде його не побачив і полегшено зітхнув.
Але ж Ґерард не міг піти за ними! Мати Бенедетта завчасу зачинила його зранесенька в хаті і стежила за дверима. Вона знала, що її син дуже сумуватиме за “своїми отцями,” але не могла вчинити інакше. Вона вирішила не відчиняти дверей до тих пір, коли отці вже будуть достатньо далеко. Мабуть, вони вже переходять делла Кроцелле, або вже на другому боці, їдуть до гір Ателла. Тоді вже можна буде не турбуватися і звільнити Ґерарда з-під замка. Бенедетта відчинила двері і промовила кілька ніжних слів. Та в кімнаті було порожньо.
Клітка відчинена, а пташина випурхнула. На столі, на видному місці лежав клаптик паперу, а на ньому було написано: “Я відходжу, щоб стати святим! Забудь про мене!”
Звичайно ж, він чув, що все Муро піднялося на ноги, аби провести отців. Всі будинки і вулиці були порожні або майже порожні. Це була саме та мить, на яку він так довго чекав. Вікно у його кімнаті було настільки високо, що ніхто б і не здогадався, що через нього можна втекти. Але досвід нічних вилазок на соборну вежу допоміг: Ґерард стрибнув на доріжку, вибрався на вулицю і побіг самотнім містом у напрямку Ателла Ріонеро. Він заховався і вичікував, коли люди повернуться і шлях звільниться. Тоді він чимдуж побіг полями і гаями, щоб ніхто його не побачив. Годинами він йшов так швидко, як лише міг. Сильна воля і любов додавали йому сил, хоч і жаль йому було своєї матері та сестер. Але він знав, що Бог кличе його, тому прямував далі й далі.
А божі лицарі просувалися дуже швидко. Тепер вони вже переходили з Ателла до Ріонеро.
Вони одразу ж почули, як хтось гукнув їх: “Отці, зачекайте на мене!” Вони оглянулись, не вірячи власним очам. Це дійсно був він, Ґерард Маєлля, що аж задихався від поспіху. Він ледь перевів дихання, радіючи, що наздогнав їх. Отець Кафаро зробив вигляд, що нічого не зрозумів. Він строго запитав: “З чим ти прийшов?”
– Візьміть мене у свій Чин, я хочу жити серед вас.
– Я вже не раз тобі говорив, що не можу. Наша Конгрегація не для тебе.
Інші отці теж радили повернутися додому. Але Ґерард вперто наполягав. Вони були занадто стомлені, щоб сперечатися, йшли далі, а Маєлла за ними, вперто і рішуче.
У Ріонеро розмова продовжувалася, але юнак благав, аби його хоча б випробували, а вже тоді вирішували, як з ним бути.
Відтоді почалися щоденні суперечки між непоступливим настоятелем і невідступним Ґерардом, який робив усе можливе і неможливе, щоб прислужитися місіонерам, як біля кухні, так і в лаштуванні одягу. Хлопець часто молився в соборі до Діви Марії, щоб Вона допомогла йому. А отцю набридав найбільше, і він подумав: “А що, як на це дійсно Божа воля?” – “Добре, Ґерарде, – сказав юнакові. – Коли вже ми не можемо тебе спекатись, то випробуємо як слід. Ми відішлемо тебе у наш будинок в Деліцето. Але ти повинен знати, що я роблю це супроти власної волі”, – і відіслав Ґерарда з посланням до отця Лорена Антоніо, настоятеля з Деліцето. Ґерард узяв листа, як сходинку до неба, і, радісний, пішов. Наведемо тут його “рекомендацію”: “Посилаю вам постулянта, який не надається до жодної праці, бо занадто слабкий. Врешті-решт, на один рот більше. Мені не вдалося його позбутися. У Муро всі вважають його чесним хлопцем”.
До Деліцето всього п’ятдесят кілометрів чужими незнайомими шляхами. На горбочку Ґерард помітив капличку Богородиці, що височіла біля самого лісу. Це знову Вона, Діва Марія. Та, яка наділила його надзвичайною відвагою і силою перемагати усі перешкоди.
17 травня 1749 року. Ґерардові було вже двадцять три роки. Наперекір волі своєї матері та отця Кафаро, наперекір всім своїм слабкостям і перешкодам, Ґерард успішно завершував перший етап на шляху до недосяжного ідеалу.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:25 | Повідомлення # 7
Другий етап

Йшов 1749 рік. Рік, коли Бог подарував молодій Конгрегації Найсвятішого Ізбавителя схвалення Папи і святого Ґерарда.
Йому допомагала сама Богородиця. Вона разом зі святим Альфонсом заклала цю апостольську школу у 1732 році в Скалі. Відтоді минуло шістнадцять років, і насіння стало розлогим деревом: п’ятдесят монахів (отців і братів) – і всі праведні. Вони жили у чотирьох будинках: Кюрані і Пагані на рівнині Арна, Деліцето чи Іліцето в провінції Фогіа і Матердоміні в Капоселе.
Їхні будиночки були убогими. “Без пшениці, без вина, без сиру, без ячменю, без копійки”, – писав засновник Чину. Брат Онуфрій слушно зауважив: “Багато праці, а їжі мало”. Але Ґерард радів. Він говорив:
“Це дійсно захоплює”.
Оглядаючи прибульця, отець Антоніо подумав: “Ото вже подарунок прислав нам отець Кафаро! Постулянта до лікарні”.
Він призначив юнака помічником інших братів на городі, однак швидко зрозумів, що кравець, який нібито ні на що не придатний, насправді працює за чотирьох, а оскільки він звик і до швецтва, і до мотики, то сам просив давати йому найтяжчу роботу.
– Залиште це мені, я ще молодий, – не раз говорив він. До того ж він знаходив час, щоб розбирати старий мур, збирати каміння і відносити його на нове будівництво, аби прилучитися до будівництва монастиря.
– Він і кілька днів не протримається, – говорили про нього місіонери.
Але Ґерард протримався і кілька днів, і кілька тижнів, і навіть, кілька місяців. Саме у той час отця Кафаро призначили ігуменом в Деліцето. Мабуть, він вже щось чув про свого молодого “втікача”. Але так чи інакше молодий кравець після усіх братів покірно поцілував йому руку, даючи обітницю послуху. З отця Кафаро був поганий пророк! Ще гірший, аніж він сам про себе думав. Всі вихваляли наполегливість, працелюбність і надзвичайну витривалість цього “брата, який ні на що не був придатний! “
Ще більше хвалили його покірність, братню любов, його суворість, його щирі молитви і каяття. Коли минуло шість місяців постулату, отець Кафаро попросив засновника Чину Альфонса Ліґуорі, щоб прийняв Маєллу в послушники.
На той час новіціят братів тривав уже два роки, або точніше, це був перший і другий новіціят. Кожен з них тривав по шість місяців, а між ними цілий рік вони жили звичайним монашим життям, випробовуючи себе.
Перший новіціят розпочинався одяганням ряси, а другий, як правило, завершувався обітницею.
На Різдво 1749 року Ґерард отримав рясу з рук отця Кафаро, і з благословення Діви Марії його оперезали великою редемптористською вервичкою.
Ґерард пережив роки свого випробування в Деліцето. Там, на щастя, він потрапив в атмосферу святості, відданості і наполегливості, яку створював сам отець Кафаро. Він загартував його, наче мечем, відтяв рештки егоїзму, і випробував його у вогні послушництва.
Дивом, яке щодня йому демонстрував Ґерард, була молитва. Після сумлінного виконання своїх обов’язків він завжди йшов до церкви. Щодня, крім обов’язкових трьох годин молитов, які приписував устав, він ще одну годину відривав від свого післяобіднього сну для молитов. Але слід зазначити, що в країні тропічної спеки післяобідній сон просто необхідний людині. Та Ґерард і вночі знаходив час, щоб присвятити його Найдорожчому. Часто його бачили зранку, заглибленим у молитву, на тому ж місці, що і попереднього вечора. Його самотня праця завжди була осяяна сяйвом Божої присутності. Щоб випробувати його смиренність, отець Кафаро наказав йому не сподіватися на Божу присутність, і Ґерард доклав чимало зусиль, щоб звільнитися від цієї “нав’язливої ідеї”, і зітхав так, що викликав співчуття.
– Не можу, отче, нічого вдіяти з собою, – говорив нещасний юнак. Як покірний послідовник розіп’ятого Христа, він бичував себе шнурком з вузлами або батогом, вкритим сталевими зірочками. Це було неабияке бичування! Щоб наслідувати коронування терном Ісуса Христа, він вдягав спеціальну сорочку з колючими ланцюжками. На грудях носив залізне серце з шипами і щоночі одягав на голову вінець з колючого дроту. Він говорив: “Любов до Бога ніколи не проникне через повний шлунок”. І йому повністю вистачало двох шматків хліба, щоб бути ситим цілісінький день, але і ті він з’їдав лише з покірності, приправляючи алоєм і деревієм.
Після трьох років молитов він отримав надзвичайну ласку – повністю втратив здатність розпізнавати смаки. “Курча і огірок мені смакують однаково”, – сказав він якось весело докторові Сантореллі в Капоселе.
“Ґерард продовжував свої намагання у відтворенні Христових страждань”, – зазначає Антоніо Оліварі у своєму “Мученицькому році”.
До Деліцето прибув новий постулант з Лакедонії – Андреа Лонгареллі, його давній приятель. Він мав стати катом, а найбільша печера поблизу монастиря мала слугувати місцем тортур. Там Ґерард з прив’язаними до стовбура дерева руками, як Христос при стовпі, приймав удари сплетеним мокрим канатом по голих плечах. Коли кров оро-шувала канат і стіни, кат припиняв тортури. Але мученик підготував ще й терновий вінець, яким увінчував свою голову, і брат Андреа бив по ньому палицею.
Залишалося хіба що розіп’яти. Брат Ґерард приніс до печери хрест висотою у людський зріст (місіонери ставили такі хрести на завершення місії) і залишив його у печері, щоб назавтра його прив’язали до хреста.
Прохання святого були настільки переконливими, а авторитет таким незаперечним, що кат просто не зміг відмовити йому.
Але коли Ґерард попросив у настоятеля дозволу відтворити Христове страждання на Хресті, отець Кафаро зрозумів це як символічний акт, щось на зразок молитви “Хресна дорога”. Коли ж він врешті дізнався про цей героїчний вчинок, то поклав цьому край.
У 1752 році під час свого другого новіціяту Ґерард знову відновив свої страждання з дозволу другого магістра. Тепер у нього були вже два кати: один – старий грішник, якого він навернув – Франческо Тесто, другий – молодий і сильний юнак, який був немилосердний і завжди тягав канат, як це може робити лише людина, позбавлена будь-якого чуття. Згодом він переламав нашому мученикові хребет.
Сам Господь продовжував цю гру. Як і святий Франціск з Асижа, свята Катерина Сієнська і деякі інші, Ґерард також отримав містичну ласку пережиття Христової смерті. Щочетверга ним раптово оволодівали страждання Гетсиманського саду. Деколи він приходив весь закривавлений. Лікарі не знаходили цьому ніякого пояснення. Щоп’ятниці його проймали внутрішні муки, які фізично і духовно виснажували його.
Якось навесні 1750 року, коли наближався кінець його першого новіціяту, отець Кафаро побачив з вікна, що Ґерард зовсім виснажив себе працею в саду. Уважний магістр зрозумів, що це понад його сили, тому призначив його паламарем.
Відтоді життя Ґерарда проходило поруч його великої любові, біля Ісуса у найбільшій святості і біля Марії Розрадниці. Тепер він буде біля них не лише у вільний час, але й в робочий, не лише вночі, але й вдень. Хто тільки не заходив у костел, говорив, що досі ніколи не бачив тут такої чистоти. Святиня була доповненням його власної ангельської душі, вона горіла вогнями свічок посеред квітів.
Не можна було описати його величної любові до Найсвятішого Приятеля. Отець Танноя говорив з цього приводу: “Коли я бував у костелі, то не переставав дивуватися: Ґерард постійно зупинявся перед вівтарем, і знову вставав, і відходив у внутрішній боротьбі між повинністю, яка примушувала його вийти з костелу, і прагненням залишатися біля свого найдорожчого Ісуса, яке затримувало його в соборі. Коли він з невимовними зусиллями врешті виривався, то голосно кричав: “Відпусти мене, робота чекає!” – і біг до дверей.
Дізнаємося і про іншу його прекрасну пристрасть: Пресвяту Діву, “Величну Діву”, Непорочну Діву його серця, з Якою він заручився у Муро. Він слугував Їй, як справжній лицар, у церкві в Деліцето. Непорочна Діва повністю володіла його душею і думками.
Якось він не зводив очей з образу Непорочної Діви, який висів над головним входом у будинок. На мить відірвався від землі і піднявся до образу. Мандрівники, які були при цьому, не вірили власним очам.
Але вони побачать ще й не таке. Одного разу Ґерард у супроводі двох чоловіків прямував до Деліцето. Вони зупинилися біля місця, яке усі називали Францезе, неподалік від марійської каплички. Ґерард розповідав про велич Божої Матері. Його лице палахкотіло, наче вогонь. Раптом він вийняв з торбини клаптик паперу і написав кілька слів, тоді склав його листом, і почав підніматися вгору. Палка любов несла його над землею аж до самої каплички, яка стояла майже за кілометр від того місця, де залишилися його супровідники. Екстазний порив переніс його до Діви Потішительки.
Євхаристія і Діва були для нього найбільшою любов’ю, яка підтримувала його у страшній, кривавій грі.
Однак він виграв і другий етап: тепер він міг залишатися в Конгрегації Найсвятішого Ізбавителя.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:25 | Повідомлення # 8
Учень стає майстром

Новіціят – це школа християнських і монаших чеснот. На першому місці серед них любов до ближнього. “Відмовитися від усього, щоб слугувати лише Богові,” – зазначав Ґерард у своїх міркуваннях.
Він був не лише паламарем, але й кравцем. У ті часи, коли полотно і взагалі будь-яка тканина були рідкістю в Деліцето, для іншого це б стало нагодою прибратися. Але для Ґерарда це було можливістю великодушно зректися своєї частки. Йому вистачало найбіднішої білизни і найстарішого одягу. Хіба щось для ближніх, яким ніде взяти? Він не випрошував у настоятеля, бо часи і без того скрутні, ніде взяти, тому віддавав своє. Він мерз цілу зиму, тому що віддав вовняний жилет ближньому, який, як він вважав, потребував його більше.
За мурами монастиря можна було побачити, як Ґерард на шляхах допомагав стареньким носити в’язанки хмизу і повні кошики білизни літнім жінкам, які поверталися після прання від струмка.
Внаслідок землетрусу, епідемії, посухи, буревіїв, земельних податків в Деліцето було дуже багато бідних людей, і Ґерард радів, коли міг їм хоч якось допомогти: кусником хліба, добрим словом, а інколи й справжнім дивом.
Сталося так, що один юнак не міг заробляти на хліб ані працею, ані жебракуванням, бо мав на нозі велику рану і навіть не міг поворухнутися.
Його рідні почули про святість і чудодійства брата Ґерарда. “Коли б це лише була правда,” – говорили вони, але посадили сина на осла і вирушили до Деліцето, щоб попросити святого вчинити диво. Лише диво могло допомогти.
Поблизу монастиря вони зустріли одного монаха і розповіли йому про свою біду. Брат Ґерард, а це був саме він, клякнув біля хворого, зняв пов’язку з рани і оглянув її, наче підбирав для неї ліки. Гній витікав, все було брудне. Він припав устами до рани, виссав з неї гній, помив і “продезинфікував” рану своїм язиком, знову обв’язав її, і сказав хворому: “Любий мій друже, пам’ятай, що це сам Бог зцілив тебе. Подякуй Йому і більше не гріши”. Після цього він несподівано зник.
Батьки юнака оніміли з дива. Хворий встав. Він більше не відчував болю, ніщо не заважало йому ходити. Коли батьки зняли пов’язку – на місці рани не залишилося й сліду. Вони повернулися додому і ще довго прославляли Господа і брата Ґерарда.
Щоб скоротити шлях з Фодмі до Деліцето, а він був неблизьким, монахи часто користувалися стежиною, яка проходила через володіння князя Бовіно. Але князь вирішив заборонити монахам ходити, тому виставив сторожу. Ґерард, нічого не відаючи, якогось проїздив на коні цією стежиною, щоб швидше потрапити до монастиря. Суворий сторож побачив його і одразу накинувся з кулаками, вирішивши як слід провчити подорожнього: “Я вже довго виглядаю якось монаха, щоб дати своїм рукам роботу!” – закричав він і скинув Ґерарда з коня. Він продовжував бити його на землі, наче хотів переламати йому всі кості.
– Бий, бий мене, брате мій, ти добре робиш, – говорив монах. Цей злий чоловік чимало звідав на своєму шляху, але такої покірливості ще не зустрічав, навіть серед монахів. Вмить він перемінився, сховав зброю, ударив себе у груди і з жахом закричав: “Що я натворив! Та я убив святого!”
Але він не вбив Ґерарда, а лише переламав йому ребро, що згодом призвело до крововиливу і туберкульозу.
– Тепер ти мене відпустиш? – Ґерард сердечно обійняв сторожа, зовсім не сердячись на нього, хоч сам вже навіть не міг зібратися з силами, щоб вилізти на коня, а тим паче – втриматися в сідлі.
Сторож допоміг йому вибратися на коня і сам сів позаду Ґерарда. Дорогою святий розповідав про Бога, про душу та її безсмертя, про гріх і пекло, але про цей інцидент не обмовився й словом. Грішник не на жарт замислився над своїм життям.
Коли вони прибули до Деліцето, монахи оточили їх з усіх сторін, засипаючи питаннями. “О Боже, що з тобою сталося?” – бідкалися вони.
– Нічого, – відповів брат, – я впав з коня. Цей добрий чоловік мені допоміг. Треба йому віддячити.
Але перш, ніж відпустити його, Ґерард порадив: “Брате мій, більше такого не роби, бо спіткає тебе нещастя”.
Трохи згодом сталося так, що тією ж стежиною проїздив францісканець Джузеппе з Деліцето,
“Монах!” – сторож знову був спровокований. Францісканець почав виправдовуватись, що не знав про наказ князя і просив його, щоб той пробачив йому заради Святого Франціска і Святого Антонія. Але сторож вистрілив з рушниці і поранив його. Францісканцеві урвався терпець, він вихопив зброю з рук сторожа, побив його нею. Відтак ще й пішов до князя, щоб показати йому свої рани. Сторож змушений був залишити роботу. Але і це ще не провчило його. Якось зайшла суперечка поміж ним і його суперником. Виникла бійка, у якій цього затятого зловмисника було вбито. Недаремно ж Святий Ґерард говорив: “Спіткає тебе нещастя”.
– Бий, бий, ти правильно робиш, – говорив Ґерард сторожеві. Його дивовижна покора була цілком щира.
“Я також грішник, – писав він, – просіть Бога, щоб відпустив мені, усі навертаються, лише я залишаюся безсердечним, зачерствілим і злим”. Або: “Я бачу, що я нікчемний перед Богом і грішний. Мені соромно навіть з’явитися перед Ним у молитві”.
Він звинувачував себе навіть в тому, що з’їв два тонких шматочки хліба, на які, мовляв, не заслужив. Але часто він взагалі не їв.
Ґерард ледве витримував, коли його хтось хвалив. Натомість йому було приємно, коли про нього забували або погорджували ним.
Він вважав себе негідним їжі і честі перебувати в Конгрегації. Він завжди намагався займати якнайменше місця і якнайменше з’їдати. Він старався у всьому наслідувати багатостраждального Христа, який “не знаходив ніде місця, де б можна було голову прихилити”.
Як кравець, він вбачав своїм обов’язком готувати і призначати кімнати для тих, хто приходив на духовні вправи. Часто для них просто не вистачало місця, тому Ґерард звільняв їм свою келію. Ніхто про це навіть не здогадувався. Довший час він жив у монастирі, як кочівник: без постелі і без келії.
Де він проводив тих кілька годин відпочинку, які то тут, то там вишукував? Лише згодом усі дізналися: то в якомусь кутку в коридорі, то в хліві, де коні, осли, корови, кози і птахи були для нього найкращим товариством. Там він влаштовувався якнайзручніше, однак найулюбленішим його місцем була ніша біля мармурового вівтаря Діви Розрадниці. Він виносив звідти вази, підсвічники і посуд для здійснення мес, і скручувався калачиком, як собака, біля ніг самого Господа.
Але одного дня сталося те, що повинно було статися. Втома взяла своє, він заснув і не пробудився на загальну молитву. Після ранкової молитви прийшов час починати месу, але паламаря не було. Де ж Ґерард? Його розбудив лише церковний дзвін. “Боже мій! Де я? Що діється?” Але тепер він вже не міг з’явитися, бо всі зрозуміли би, в чому справа. Він не міг навіть поворухнутися, інакше б його побачили через прозору металеву решітку, яка відбивала все, що було за нею. Ґерард став в’язнем свого Володаря аж до кінця святої меси, яку відслужили біля головного вівтаря.
Його духовний настоятель і магістр отець Кафаро ніколи не йшов проти натхнення Духа Святого, але тепер він вирішив, що повинен покласти цьому край, і наказав братові перебувати в келії щоночі і вдень та за потребою відпочивати там.
Ґерард вибрав кімнату без вікна, переніс туди матрац, на двох кінцях якого було трохи соломи, а посередині він понапихав уламків цегли і каміння. Усе це він розклав на декількох дошках. Весь побут брата Ґерарда складався з одного старого крісла і з цієї “постелі”, про що навіть ніхто не знав.
Якось до Ґерардової кімнати зайшов брат Цезаре, якому був потрібен матрац у кімнату для хворих, і він подумав, що може його на кілька днів позичити, саме тоді Ґерарда не було вдома. Так виявилася Ґерардова таємниця. Згодом темний кут його кімнати став місцем паломництва. Тут випробовували себе усі, навіть єпископ з Мелфі і з Лакедонії, роздумуючи і переживаючи при цьому найбільше зворушення.
– Брате Ґерарде, – запитав його якось співчутливо один з братів,– навіщо ви так мучитесь?
– Я роблю те, на що заслуговую,– відповідав Ґерард,– однак і цього недостатньо для Бога, який мене сотворив.
Для каяття він склав “найдосконалішу обітницю: “...робити те, що в очах Божих є найдосконалішим. А це означає, що кожен вчинок, навіть незначний, повинен містити в собі те, що в очах Божих виглядало б найпридатнішим для умертвлення. Я вважаю, що так завжди слід чинити. Це шлях до покірності” (Кайоне, ст. 61– 62).

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:26 | Повідомлення # 9
Як пір’їна на вівтарі

“Чеснотою покликання” монаха є послух, без якого неможливе товариське життя в монашому чині.
“Бог покликав нас стати монахами, щоб ми навчилися слухати”, – пише Ґерард. А хто такий монах? Це учень святості. А хто такий святий? Чудотворець? Той, хто підноситься до екстазу? Ні, це людина, яка у всьому виконує Божу волю. А що ж містить Божу волю? Перш за все монаші правила і вказівки настоятелів.
Ґерард був дійсно святим послуху і покірності. Тому він так любив наслідувати Христові муки, він йшов слідами Того, хто був покірним аж до смерті і прийняв смерть на Хресті.
Наслідуючи Ісуса, Ґерард гартував свою душу у вогні послушництва і покори, “як пір’їна на вівтарі, корок на воді, без щонайменшого опору” (Г. Брохт).
Але не завжди слід беззастережно піддаватися пориву вітру чи води, коли потрібно нести тягар такого натхнення... Зайве слово, неточно сформульована фраза можуть все зіпсувати! А настоятелі судитимуть саме за цим словом або фразою.
Пір’їнку ж, навпаки, судитимуть за її покірність. Ґерард задумався над цим, примруживши очі.
– Брате Ґерарде, піди зараз же до Асколі, – наказав йому настоятель. Він вмить зібрався в дорогу в своїй бідній одежині і у зношених чоботях, які носив лише вдома.
В Асколі йому надзвичайно пощастило, тому що біля цього брата в чудернацькому одязі (себто Ґерарда) товпилося багато дітей. Вони сміялися і передражнювали його. Однак він був щасливіший, аніж коли б його вітали церковними дзвонами і знаменами.
Хто б наважився таку достеменну, навіть, скажімо так, наївну покірність, осудити, тому сам Господь дає прекрасну відповідь: “Наш новачок-паламар мав вдома ще й інші повинності: шити, підмітати, прислуговувати в їдальні, не говорячи вже про інші виняткові обов’язки і доручення”.
Одного разу отець Кафаро доручив йому замести подвір’я і наказав: “Якщо раптом хтось задзвонить у браму, то облиш свою працю і відразу ж біжи відчиняти”. Цього дня Ґерард до обіду був у льосі. Він набирав вина для всього товариства. Юнак саме натрапив на бочку і однією рукою тримав корок, а в іншій – глек, у який стікало вино. Раптом хтось подзвонив у браму. Ґерард одразу ж побіг, щоб відчинити: з глеком і корком в руках. По дорозі він зустрів отця Кафаро:
– Куди ти біжиш з глеком і корком, брате Ґерарде? – запитав отець.
– Хтось дзвонить у браму, а ви ж мені наказували, не гаючись, відчиняти.
– З оцим в руках?
– Так, щоб не примушувати людей чекати біля брами.
– Ох, ти мій добрий брате! Іди до печі!
Настоятель був у доброму настрої, бо в таких випадках, він усміхаючись, кивав головою, проте під цим можна було прочитати стурбованість і зворушення.
– Так, отче, – відповів Ґерард і пішов. Він довго не з’являвся і отець Кафаро вже й забув про воротаря з глеком і корком, коли раптом прибіг пекар:
– Отче, отче!
– Що потрібно нашому пекарю?
– Як ви думаєте, що я знайшов у печі, коли хотів розпалити вогонь і пекти хліб? – Брата Ґерарда. Отче, це був справді брат Ґерард.
– У твоїй печі?
– Так! Нібито ви йому наказали йти до печі.
– Хіба я йому таке говорив? Що за божевілля?
– Але він без вашого дозволу не хоче вилазити з печі.
Тоді отець Кафаро відразу ж пригадав, як він зустрів Ґерарда з глеком в руці і тому послав пекаря, щоб той негайно перевірив, чи Ґерард бува не залишив бочку відкритою. Пекар побіг і за мить повернувся назад. Бочка була відкрита, але жодна краплина не витекла з.неї. “Сам Бог бавиться з цим хлопцем, – говорив настоятель, – залишмо його тут, бо так велить йому Божий Дух!” І пішов, щоб звільнити свого в’язня і призначити йому якусь іншу роботу.
Чи погляньмо на нашого новачка у їдальні. Окрім обідів, які він допомагає готувати для всього товариства, Ґерард змушений готувати їжу ще й для семінаристів, яких екзархи готують до висвячення. Він старанно накриває на стіл, і робить це звичайно: не жонглює з тарілками, не перетворює воду у глеках на вино, ані вино у пляшках на воду.
Але раптом його погляд упав на образ Ессе Омо, що висів на стіні. Його очі не переставали дивитися, серце забилося дужче, обличчя запалало. Він впав на коліна і, тримаючи в руці виделку, знявся в екстазі.
Повз нього пройшов інший брат і прикрикнув на Ґерарда, скоріше жартома, аніж здивовано. Він вже звик до цього. Але сьогодні його намагання були марні. Він підійшов до юнака, кричав, термосив його, але даремно. Крик лише викликав переполох у їдальні. Ось-ось мав початися обід, а на стіл ще не накрито.
Брат покликав настоятеля. Отець Кафаро також потермосив Ґерарда за плече, але при цьому сказав такі слова: “Брате Ґерарде, я наказую тобі прийти до тями”. Ґерард відразу ж отямився і стояв, з виделкою та рушником в руках.
– Ґерарде, – сказав отець, – твоя неуважність порушує загальний порядок. Я мушу дати тобі інший строгий наказ.
Ґерард ніколи не використовував труднощі як нагоду не слухатися. Кожна перешкода для нього була можливістю героїчного послуху. “Буря гасить свічки, але роздмухує вогонь,” – вважав святий.
Слуга Божий був у карбонарія, Антоніо Доменіко. Отець Фіоччі, магістр його другого новіціяту, відіслав його до Мелфі. Ґерард хотів відразу ж після обіду вирушати.
Лило як з відра.
– Брате Ґерарде, – говорив Антоніо Доменіко, – через дощ ви не можете вирушити негайно. Зараз у нас перебуває канонік з Сан-Анджело де Ломбарді, який буде радий створити вам компанію, поки не приготується їжа.
– Дякую, доне Антоніо, але я піду, підготуюся в дорогу, бо на вечір повинен вже бути у Мелфі. Так мені наказує послух.
– Але ж, брате Ґерарде, – наполягав канонік, – ваш настоятель не хоче вас відправити у таку жахливу погоду. Бог не дає нам нічого такого, що є понад наші сили.
Надходила пора обідати, ґосподар і канонік разом подають обід, а Ґерард прощається з ними. Вони протестують: ніхто б його не відпустив у таку негоду, бо ж треба перебрести потоки Лаусенто і Офанто. Особливо Офанто, який римляни недаремно назвали “Апгісіиз”, тобто, – “зрадник”. Але молодий монах рішуче встав і сказав: “Я маю доброго коня Рапосо, який плаває, мов качка. Крім того, погода зміниться, щойно я вирушу в дорогу”. Після цих слів дон Антоніо пішов до конюшні, щоб осідлати ще двох коней, і наказав двом чоловікам, щоб супроводжували монаха, доки він не перебреде ці дикі потоки.
Ледве вони вирушили в дорогу, як виглянуло сонечко, та потоки були повноводі. Лаусенто ще можна було перебрести, але Офанто зносив дерева і каміння.
– Не заходьте у воду, – прохав Ґерард своїх супутників, а сам, зробивши в повітрі великий хрест, погнав коня до води: “Ну ж, конику, заради Пресвятої Трійці”. І кінь просувався з піднятою головою, хоч вода сягала йому аж по хребет. Та посеред потоку просто на них води несли величезну балку. “Діво Маріє, охорони його,” – молилися чоловіки на березі і відчайдушно кричали: “Обережно, брате Ґерарде!” “Нічого страшного – відповідав він, – не бійтеся”. А до дерева промовив таке: “Заради Пресвятої Трійці, відступися”, – тієї ж миті дерево відпливло в бік, а вершник преспокійно перейшов на другий берег.
Отець Кафаро хотів випробувати силу Духа Святого в душі свого новачка, тому спробував наказувати йому лише в думці. При цьому він виявляв таке, що ніхто б і не повірив. Ґерард виконував ці накази! Незабаром це підтвердив і його наступник отець Фіоччі. “Це приймач Святого Духа,” – говорив він про юнака.
Якось отець відіслав його з листом до Лакедонії, але вмить згадав, що забув там зазначити щось дуже важливе. “Ах, коли б я лише міг його повернути,” – подумав він. Це було лише бажання, крім того, брат пройшов вже чималий шмат дороги, але отець не повірив власним очам, коли його “паламар” з’явився у дверях.
– Чому ти повернувся? – запитав його отець Фіоччі, тамуючи велике зворушення. Ґерард лише усміхнувся до свого настоятеля, ніби хотів сказати: “Вам це краще знати”.
Відтоді це був найулюбленіший засіб комунікації для отця Фіоччі. Якось отець Фіоччі був у Мелфі у Монсеньйора Теодора Баста. Він розповідав йому про свого надзвичайного Ґерарда.
– Я б хотів його побачити, – сказав єпископ, – він міг би провести тут декілька днів. Відправте когось до Деліцето, щоб привели його.
Але в цьому не було необхідності, бо сформульоване на відстані в думці бажання, викликало чудо послуху. Отець на мить зосередився і віддав наказ. У цю ж мить Ґерард саме перебував в отця, який заміняв настоятеля за його відсутності.
– Отче, настоятель кличе мене до Мелфі. Благословіть мене! Він клякнув, попрощався і за мить вирушив на коні в дорогу.
Коли ж з’явився у єпископському палаці, отець Фіоччі спробував його обманути: “Чому це ти, брате мій, прийшов сюди?”
– Бо ви мені так наказали.
– Я наказав? Я ж тобі не посилав ані листа, ані якогось іншого повідомлення.
– Так, саме повідомлення ви мені переслали, і то в присутності Монсеньйора, який хотів мене бачити, – а тоді звернувся до єпископа:
“Монсеньйоре, ви хотіли мене бачити, земного черв’яка, грішника, який потребує так багато Божого милосердя, щоб не бути оскарженим...”
Незважаючи на це, він мусив залишатися на кілька днів у єпископському палаці. Це були дні, проведені в молитвах, пості і самозреченні, отже, нічого нового. Він жив у покорі серед домашньої обслуги, окрім часу, коли його кликав Монсеньйор. Єпископ дивувався, з якою глибиною говорить цей покірний брат про Божі Таїнства. Так про це не сказали б ані каноніки, ані професори його семінарії.
Але час, який був йому визначений, минав швидко. Вже ніщо не могло затримати Ґерарда: ані наполягання єпископа, ані негода, ані пізня година, ані густий туман, при якому людина не бачить власних рук. Він попрощався, сів на коня, і в дощ та туман подався до Деліцето.
Дорога тривала два дні, а ввечері вже треба було бути в Лакедонії, у дона Константино Капуччіо, який був великим прихильником молодої Конґреґації.
Туман густішав так швидко, як і наближалася ніч. Це було у березні. Темний ліс ускладнював орієнтацію. Шлях пролягав біля схилу. Офанто шумів, виступаючи з берегів. А де, власне, був шлях? Щокроку вершник з конем могли втрапити до бурхливого потоку. Ґерард молився, здригаючись, як у лихоманці. Його шмагали стрімкі води потоку. “О, мій Боже, допоможи мені!” – благав він.
Раптом посеред ночі до нього підійшла ледве видима постать і взяла коня за вуздечку. Посеред темряви пролунав гордий, насмішкуватий голос: “Прийшов мій час! Нарешті ти мій!”
Але Ґерард відповів зовсім спокійно: “А, це ти..! Невгамовний звіре, в ім’я Ісуса і Марії наказую тобі: негайно відвези мене до Лакедонії. І то якнайшвидше, без блукань і образ. Ну ж, їдемо!”
Переможений і злий, але покірний, сатана провів свого “лицаря” через гори і ліси. Неподалік від міста, перед капличкою, присвяченою Найсвятішій Трійці, Ґерард відіслав свого “провідника” геть. Була майже десята година вечора, темна ніч. Але Ґерард зорієнтувався, куди йти. Він постукав у двері до Капуччіо. Дон Константин встав і визирнув у вікно.
– Хто там?
– Це брат Ґерард з монастиря в Деліцето.
– Але, святий чоловіче, в таку годину і в таку негоду навіть Люцифер не відважився б вирушити!
– Диявол? О, так! І Ґерард розповів йому усю свою пригоду.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:26 | Повідомлення # 10
Пошуки скарбу

17 липня 1752 року брат Ґерард склав у соборі Діви Розрадниці обіти чистоти, убозтва і послуху. Саме тоді або, може, трохи пізніше він дав обітницю завжди робити те, що в очах Божих було б найдосконалішим.
Вже з кінця свого новіціяту у всіх своїх подальших випадках монах керувався лише послухом.
Послух вимагав від брата Ґерарда залишатися на цьому ж місці. Тепер Деліцето вже просто не могло обійтися без цього молодого двадцятишестирічного брата, якого скерували сюди три роки тому, як ні на Що непридатного. Але не став “нахлібником”, бо майже нічого не їв, та й працював за чотирьох. Він був паламарем біля Діви Розрадниці, кравцем і просто “хлопчиком на побігеньках”.
Він прославляв Бога в пустельній самоті Деліцето, у своїй таємничій печері, в лісах, таких сприятливих для медитації, або у своєму саду, повному квітів для собору і його Діви Розрадниці.
Тепер Ґерард був вже не просто братом, а братом з обітами. Отже, і діяльність його повинна була розширитися. Його чесноти просто вражали, тому отець Фіоччі розумів, що не має права затримувати Ґерарда лише у себе. Розпочиналися три роки справжньої діяльності. Його діяльність, як Ісусова в Назареті, буде розгортатися у трьох містах: Деліцето, Неаполі, Матердоміні. Він буде ходити і робити добро так, як це робив Ісус, дивуючи цілі міста, роздаючи милостиню і творячи дива. Це було надзвичайне покликання його надзвичайної покірності. Цей апостол усюди залишався однаковим: у стінах монастиря, і в палацах вельмож та єпископів він жив молитвою, нічними роздумуваннями, постом і умертвленням.
І в своєму серці він залишався апостолом. Ґерард був спраглим Бога і душ, спраглим Бога заради душ, і спраглим душ заради Бога. Він писав: “О мій Боже, коли б я міг навернути стільки душ, скільки є крапель води у морі, піщинок на землі або листя на деревах”.
Тим, хто приходив у Деліцето на духовні вправи, він “віддавав усе, що міг”. Він був унікальним місіонером! Але як він досягнув цього? Ми вже знаємо, що він дні і ночі проводив у молитвах і покаянні, а своєю мовою міг гори перевертати, його вогненний погляд, мимовільна здатність читати думки, знати майбутнє і розкривати грішникам кращий світ, – усе це сприяло його місії.
Цей покірний брат в порівнянні з іншими святими не мав переваги, бо не був священиком, але мав перевагу перед багатьма священиками, бо був святим.
Якось до Деліцето прибув усім відомий грішник, якого ніщо не могло навернути. Сам єпископ з Лакедонії відіслав його туди, і грішник вирішив виконати цю “формальність”, щоб врешті йому дали спокій. Висповідавшись без щирості і жалю, він пішов до церкви на Службу Божу і до Святого Причастя.
Але Ґерард відчув це і зупинив грішника:
– Куди ви йдете?
– До Причастя.
– До Причастя? А як же гріхи, які ви затаїли при сповіді? Геть! Геть! Висповідайтесь, але по-справжньому, коли не хочете, щоб вас поглинула земля.
Наступного року цей мирянин знову прийшов у Деліцето, щоб, принаймні, зробити про себе враження.
– А, ви знову тут, – вигукнув Ґерард, – здається, вам живеться добре, але як ваша душа?!
– Дуже добре, брате мій, дуже добре.
Але брат знову бачив усі його гріхи. Він відійшов на кілька хвилин і приніс хрест. Тоді покликав подорожнього у свою келію, зачинив вікно та двері й перейшов в атаку.
– А тепер ми втрьох помолимось.
– Втрьох? Я бачу тут лише вас і себе.
– А він? – запитав Ґерард і високо здійняв вгору хрест.
– О, нещасний, ви знову зловживаєте моїм милосердям, і вам ще й вистачає нахабності говорити мені, що все гаразд..! То ж хіба все гаразд? Подивіться навколо, задумайтеся, хто спричинив рани на тілі Ісуса Христа? Для кого тече Його кров?
У цей момент із ран Розіп’ятого дійсно почала текти кров, справжня кров.
Гульвіса ледь промовив:
– Кров, Боже мій! Звідки вона тут взялася? Звідкіля?
– Через вас і гріхи всього світу. Грішник знітився, а Ґерард продовжував:
– Що поганого зробив вам Бог? Той Бог, який задля спасіння ваших душ народився у хліві?
Тієї миті Ісусик з’явився на руках брата Ґерарда.
– А ви ще й наважуєтеся ображати Бога, насміхатися з Нього, безкарно жартувати! Коли вичерпується Його милосердя, приходить суд і кара. Погляньте, що чекає на вас, коли ви не змінитесь.
Помахом руки Ґерард прикликав демона, який кинувся на чоловіка, схопив його і хотів поволочити за собою. Переляканий чоловік відчайдушно тримався за брата Ґерарда.
– Щезни, невгамовна бестіє, – наказав Ґерард.
Видіння пекла зникло, а з нею і грішне життя. Зворушений страхом, а ще більше жалем, грішник пішов, щоб впасти до ніг отця Петрелла. Він висповідався, заливаючись слізьми, і розповів все отцеві.
Повернувшись до Лакедонії, він почав жити як зразковий християнин, і залишався таким аж до смерті.
Але не всі блудники були такими зухвалими, як цей лакедонянин.
Якось, коли Ґерард прямував до Сант-Агата ді Пугліа, що на південь від Деліцето, він прийшов на одне перехрестя, і почув голос Духа Святого: “Зупинись, за мить сюди прийде великий грішник”. І дійсно, з’явився чоловік з похмурим поглядом.
– Куди ти прямуєш? – делікатно запитав Ґерард.
– А що тобі до цього? – пробурмотів сердито подорожній.
– Скажи мені, хто ти і куди прямуєш? Хтозна, може б я зміг тобі допомогти.
– Я іду у своїх справах, – злісно відповів чоловік, – я повинен іти, краще не нервуй мене.
Ґерард узяв його за руку і сказав: “Я знаю, що ти повен зухвалості і хочеш запродати свою душу дияволові”, – а тоді розповів йому все, що знав про його біду. На завершення промовив: “Однак, не так же все й погано. Бачиш, Сам Бог послав мене до тебе і ти повинен довіряти мені. Піди до Деліцето, звернися до отця Фіоччі і скажи йому, що тебе направив брат Ґерард. Добре висповідайся у нього, а тоді вже можеш нічого не боятися”.
Цей чоловік, Франціск Тета, кравець з Нуска, зробив так, як радив йому Ґерард. Після святої сповіді та Причастя він був наділений такою внутрішньою ревністю, що вже не зміг покинути дім в Деліцето. Він залишився там і був кравцем та зразком молитви для всього товариства.
Жага навертати грішників ніколи не полишала Ґерарда: ні в монастирі, ані поза ним. Він невтомно полював на душі. В Апулії, в Луцанії (і пізніше в Кампанії) кожна стежина могла б розповісти якусь драму навернення.
Ось ще один приклад:
Йдеться про одного з тих волоцюг, які просувалися лісами, завжди готові на якийсь злочин, і приймали усе, окрім чесної прощі. Ґерард йшов лісовою дорогою, але мав такий вигляд, що його можна було прийняти за кого завгодно, лише не за монаха: зім’ята шапка, коротка, дрантива сутана, весь у барвистих заплатах, плащ і чоботи, місце яким уже давно на смітнику. Авантюрист одразу відчув нагоду: “Що це за чоловік? Не має на собі нічого порядного і нічого з нього не візьмеш. Мабуть, і характер у нього такий же?”
– Привіт, друже! – звернувся він до Ґерарда.
– Добридень, – відповів здивовано Ґерард, і відразу ж зауважив “свою” нагоду.
– Як ся маєш? Невже ти просто так прогулюєшся на свіжому повітрі?
– Як бачиш.
– Зараз гарна пора року. Саме час полювати. Звичайно ж, за скарбом! Ти ідеш полювати чи вже повертаєшся?
– Залежить...
– Від чого?
– Наприклад, від твоєї сили.
– Чому?... Чи можу я ще трохи іти з тобою?
– А чому б і ні?
– Ти шукаєш великий скарб?
– Якщо вже я його шукаю, то хочу, щоб він був достатньо великий.
– Так, але людина повинна бути певна, що знайде такий скарб.
– О, я дійсно впевнений у цьому.
– Ти рішучий чоловік! Я тобі допоможу!
– Я з радістю покажу тобі свій скарб, але ...
– Що але?..
– Чи, як людина бувала, ти відважишся на незвичайні несподіванки?
– За кого ти мене маєш?
– Тоді ходімо до лісу. Розкажи мені дещо про себе, щоб я збагнув, чи можу тобі довіряти.
– Якщо ти хочеш знати, хто я, то знай: я найбільший ледар у цьому краю.
– Дуже добре.
Після цих слів розбійник почав розповідати про свої пригоди, звичайно ж, перебільшуючи. Коли вони наблизились до однієї гущавини, Ґерард зайшов туди, і подав знак молодикові, щоб він йшов слідом за ним. Вони мовчки зайшли в середину гущавини.
– Це тут, – сказав Ґерард, зняв свій плащ, простелив його на землі, – іди сюди, стань на коліна і склади до молитви руки!”
– Чортові обряди, – подумав розбійник, і одразу ж з’явився сатана. Ґерард спрямував очі до неба і хвилинку помолився, а розбійник подумав, що це магічні заклинання. Тоді Ґерард промовив урочистим палким голосом:
– Я обіцяв тобі скарб і своєї обіцянки дотримаю. Але це не той скарб, якого ти сподіваєшся, це скарб над усіма скарбами. – Він вийняв з торбини хрест, – отут скарб, який ти втратив за всі ті роки, що прожив у гріху. Але тепер тут Бог. Він кличе тебе з хреста, посеред самоти лісу.
Ще півгодини дзвеніла ця прониклива і зворушлива промова у лісовій тиші. Грішника мучили докори сумління, він то плакав, то стогнав від жаху і жалю.
Коли Ґерард подивився на цього затятого грішника, який зараз стояв перед ним, наче дитя, його охопила ніжність. Він обійняв його, наче мати, і сказав, як малій дитині:
– Ходи, мій маленький, усе буде добре. Ти підеш зі мною, підготуєшся як слід до сповіді і знову віднайдеш свій скарб. Я ж тобі обіцяв, що ми його знайдемо.
У соборі Діви Марії цей шукач пригод зустрів любов людей, душевний спокій і радість Божої присутності. А це неабиякий скарб!
Лише зрідка Ґерард повертався з мандрів без “блудних овець”. На своєму шляху він завжди знаходив їх.
“Я мав добрі лови, – розповідав він отцю Фіоччі, сяючи від щастя, – ви будете задоволені мною”.
Збираючи кошти, Ґерард спочатку збирав душі. Прислуговуючи отцям під час місій, він спочатку прислуговував грішникам. “Ідіть до брата Ґерарда,” – говорили отці найзатятішим з них, коли вже не допомагали інші засоби. І грішники каялися.
“І сто місіонерів не навернули б стільки грішників, скільки цей принагідний місіонер”, – говорили отці Марготта і Кайоне.
Біля Деліцето і Капоселе ледве можна було знайти село або місто, яке б не пережило багато навернень до Бога.
Тому нехай нікого не дивує диявольський гнів. Дияволи виринали з темряви у його маленькій кімнатці і влаштовували пекельні танці довкола матраца з камінням, на якому розпростерся Ґерард, їхня жертва, якій вони хотіли б повисмикувати волосся і перелякати до смерті. А ще вони нападали на нього в коридорі, тягали його по землі і збивали до напівсмерті. Вони навіть пробували зіштовхнути його у вогонь в кухні, але знамення хреста, свячена вода, святі імена Ісуса і Марії, звернення до “наймилішої Пресвятої Трійці” були Ґерардовою зброєю.
“Ви лише чавкаєте, але не можете мені зашкодити, – говорив він, – бо я маю біля себе Ісуса Христа і матір Марію”.

Бібліотека » Церква » Духовна література » ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ ((Святий Ґерард– охоронець матерів))
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика