Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 3123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ ((Святий Ґерард– охоронець матерів))
ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ
Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:19 | Повідомлення # 1
ВСТУП

Святого Ґерарда Маєллю ми повинні сприймати таким, яким він був: живим втіленням Великомученика Христа. Він належав до тих, хто цілковито присвятив себе Божій волі. Це невтомний спаситель людських душ, супроводжуваний екстазами, містик і чудотворець.
Коли б ми хотіли обійти мовчанням його чудотворство, це б означало написати неповну правду про Святого, однак було би запереченням тієї величної Ґерардової чесноти, яка стала джерелом усіх інших чеснот: віри, що гори зрушувала (як обіцяв Господь).
Дійсно, розповідь про святого чудотворця має тенденцію до перебільшення і подається дещо прикрашено, але ж минуло чимало часу з тих пір: між смертю Маєллі (1755) та процесом його канонізації (1843-1845) сплинуло майже сто років. Тому я, не дотримуючись строго висвітлень з джерел, категорично вилучив висловлювання, які, в основному, починаються фразами типу: “говориться, що...” або “згідно такої-то традиції...” Написанню цієї книжки я завдячую не лише леґендам, але й дійсності.
Я дотримувався фактичних переказів поодиноких свідків про чудеса і явища, які вершив цей Святий, їх, за вказівкою святого Альфонса, коротко занотував отець Ґаспар Кайоне, доктор права і науковий історик. Чотири роки він приятелював зі Святим, а у віці тридцяти двох років упродовж останніх п’ятнадцяти місяців Ґерардового життя став його настоятелем. На долю отця Кайоне випало щастя опитувати сестер, приятелів, настоятелів і сповідників Святого.
На основі їхніх розповідей він написав коротку біографію св. Ґерарда, а згодом – більш розгорнуту. Як скромний літератор, він їх не опублікував. Але обидві вони збереглися як чисте і незатьмарене джерело.
Інший сучасник Ґерарда, славетний біограф святого Альфонса і його молодого монашого Чину, отець Антоніо Танноя (1727-1808) також написав біографію Ґерарда, яка була опублікована у 1811 році. Що стосується змісту описаних чудес, то отцю Танноя ми можемо цілковито довіряти з огляду на його духовний сан і талант.
Зрештою, це ж не 1900 рік, коли наука повністю заперечувала можливість чудодійств. Сьогодні оновлений рух щоразу підтверджує та досліджує їх, хоча чимало науковців у своїх працях заперечують релігійний агностицизм. У лютому 1989 року 25 науковців з Парижа опублікували наступне: “З позиції логіки дива і наука не мають нічого спільного”. Наука досліджує явища, які можна обґрунтовувати і спостерігати, в той час, коли чудодійство – це лише поодинокі події, які можна дослідити лише з позиції істориків та детективів.
Тому наука не може довести ці чудодійства, але й не може їх заперечити. Ми не вправі заперечувати якісь дивовижні і рідкісні явища лише через нестачу доказів. Урешті, ми не повинні вбачати в чудотворенні насилля над законами природи. Ми, власне, як і науковці, переконані, що чудодійства можуть бути знаком Божої реальності, яка існує поза нашою реальністю.
(“Науковець і віра”, вступ Яна Делумева,
Фламмаріон, 1989 рік, с. 132 -133.)

І ще кілька слів на цю тему: католицька віра, яку передали нам апостоли, була безперечною у вісімнадцятому столітті, незаперечна тепер, і такою ж зостанеться у майбутньому. Але залишається незначна догма, хоч вчення, наприклад, про мучеництво чи послух продовжують розвиватися. Саме так змінюється постать духу, як хмара, що повільно просуваючись, змінює свою форму та колір, або гроші, які то падають, то зростають у ціні. Однак любов, на якій ґрунтуються різноманітні теорії і погляди, ніколи не втрачає своєї вартості. Тому ми повинні міряти минуле і сучасне Божою міркою, для якої любов – понад усе.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:20 | Повідомлення # 2
Гра з хлібом

Муро Лучано. Таку мелодійну назву має містечко в Базілікате у провінції Потенца на півдні Італії. Його білі будиночки наче вишикувалися на схилах Апенін і спрагло поглинають сонце дверима та вікнами, які нагадують чорні, широко відкриті зіниці очей. Далі на схід, над цим згромадженням будинків, бік-у-бік височать собор і замок, наче приклеєні до скельної стіни.
Вулиці тут похилі, місцями перервані сходами, так що неможливо проїхати ані машиною, ані велосипедом. Але для дітей – це справжнісінький рай: вони бігають босоніж кам’яними стежками, здіймаючи хмари пилу, а повз них преспокійно проходять маленькі ослики. Час від часу на осликах проїжджають закутані, як мадонни, жінки, з мідними глечиками на головах.
Усе тут залишилося таким, як було 250 років тому, лише населення Муро збільшилося вдвічі. Тепер тут проживає десять тисяч осіб.
Можна собі уявити побожну Ґерардову матір Бенедетту Галелла і його батька, сумлінного кравця Доменіка Маєллю. Так само можна уявити собі малого Ґерарда і трьох його сестер: Бриґіту, Аніту та Елізабету серед інших темноволосих засмаглих дітей, які бавляться та бігають на сонечку і дивляться на людей своїми чорними оченятами.
Саме там, у східній частині міста, неподалік собору та прірви Рескіо, 6 квітня 1726 року Ґерард Маєлля з’явився на світ.
Чи отець Феліче Коччіоне відчував, скільки ласки зійшло на нього, коли він хрестив дитятко ремісника в цю мученичу суботу?
І щаслива мати дуже швидко почала помічати, що її дитя відрізняється від інших. Часто можна було почути, як вона, цілуючи немовля, шепотіла: “Мій малесенький, будь благословенний!” Вона розповідала йому про Бога, про Ісуса, про хрести та Діву Марію. Брала його з собою до церкви і приводила навіть до каплички Діви Марії в Каподічіано, що за два кілометри від Муро, по другий бік прірви Рескіо.
Вже у чотири чи п’ять років Ґерард понад усе полюбляв стояти перед вівтарем Найсвятішого. Із залишків воску, які давав йому родич-паламар, він робив свічечки, а поміж квітів і свічок вкладав святі образки та маленькі фігурки. На почесному місті завжди встановлював фігурку св. Михаїла. Рідні і сусіди з подивом зазирали через щілину у дверях, як він молився.
Якось у 1733 році, коли Ґерардові було вже майже сім років, він повернувся додому дуже щасливий. “Мамо, поглянь!” – захоплено вигукнув і показав їй білий хліб. “Хто тобі його дав?” – запитала мати. “Маленьке дитятко”, – відповів Ґерард.
“Про цю пригоду з хлібом він розповідав двічі, а то й тричі на день місяцями, “довго-предовго”, – як стверджує Кайоне.
Через двадцять років, вже будучи монахом у Деліцето, він скаже своїй сестрі Бригіті: “Тепер я знаю, що тим дитятком, яке дало мені хліб, був Сам Ісус, а я вважав Його звичайним дитям!”
Тоді Бригіта попросила:
“Ходімо зі мною назад до Муро, може ти Його знову там побачиш!”
–Навіщо,– відповів Ґерард, – тепер ми можемо зустріти Його скрізь.
Ґерардові сім років. Уже три роки він ходить до школи. Цей маленький учень на диво швидко навчився читати, писати, рахувати і легко висловлювати свої думки. Він так добре засвоював кожну лекцію, що вчитель Донато Спіцці називав його своєю “потіхою” і призначав своїм помічником у роботі з відстаючими учнями. Щодо катехизму, то його він вже тоді засвоїв завдяки матері і Духові Святому.
Своїми організаторськими здібностями він завойовував авторитет серед своїх друзів, але не був забіякою, не схиляв ровесників до пустощів чи переслідувань кішок на шляхах і терасах, а водив їх до церкви. “Ходімо, Божі приятелі, ходімо та відвідаємо Ісуса у храмі!” – говорив не раз їм. І невгамовна юрба щасливо та захоплено прямувала за ним.
Герард тужив хіба що за євхаристійним хлібом, але він був ще занадто малий. Досвідчені люди говорили, що йому треба почекати, коли виповниться десять чи одинадцять років. А Ґерардові було лише вісім. Ще два роки треба було чекати! Він не розумів цього. Одного ранку, коли храм був відчинений, хоч це траплялося рідко, він не втримався – вклякнув з усіма людьми біля решіточки, коли подавали Святе Причастя. Священик на мить завагався, побачивши його мале сумне личко з відкритими устами, що ледь досягало рушника на решіточці. – А ти не занадто малий? – звернувся до Ґерарда, і зі строгим виглядом пішов далі, – Святе Причастя – не дитяча забава, – невдоволено пробурмотів. Ґерард вибухнув плачем, і ще довго чулося, як він плакав в кутку церкви. З такою любов’ю і тугою навіть Ісус не міг би чекати аж два роки, як цього вимагав припис. Наступної ночі Герард знову гірко плакав у своєму ліжечку, але раптом бідненька кімната наповнилася світлом. Хлопчик інтуїтивно впізнав святого Михаїла, архангела, якого так сильно любив. Він з’явився йому в людській подобі і подав йому Причастя з храму. Ґерард, який жив у світлі віри, був надзвичайно щасливий, але зовсім не здивувався. Коли прокинувся зранку, то, переповнений радістю, тріумфував: “Ось бачите, вчора священик не хотів дати мені Причастя, але сьогодні вночі мені приніс Його сам архангел Михаїл!”
Чи це сон дитячої уяви? Але він підтвердив те, що сталося, через двадцять років ювелірові Александру Пікколі, будучи вже прославленим своїми чеснотами і чудодійністю монахом.
Варто зауважити, що цього Ґерарда, Ісусового улюбленця в Євхаристії, який хотів “обманути” священика і передчасно прийняти Святе Причастя, проголосив святим Папа Пій X, який пропагував раннє причастя дітей.
У парафіяльних записах зазначено, що Ґерард офіційно приступив до першого Святого Причастя, коли йому сповнилось десять років. Відтоді Ґерардові було дозволено приймати Ісуса, але не часто: двічі або тричі на місяць, пізніше – двічі або тричі на тиждень, згідно волі сповідника. Це було вершиною щастя в житті Ґерарда. Він завжди готувався до цього сповіддю і каяттям. Його сестри не раз чули, як за день до Причастя він тяжко картав себе.
Дуже рідко можна було побачити, щоб він щось їв. Частіше постив, споживаючи лише хліб та воду. Але відтоді, як він почав ходити до Причастя, його пощення обговорювали в цілому кварталі.
– Це бідне дитя помре з голоду, – скаржилась його мати сусідам, – він цілими днями нічогісінько не їсть.
Коли мати Бенедетта йшла на цілісінький день у поле, то, повернувшись, бачила, що син навіть не торкнувся їжі, яку вона залишила для нього.
– Я їв, – виправдовувався він, – я не голодний. У вільний час він завжди шукав хліба, за яким тужив. Цим хлібом був Ісус.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:20 | Повідомлення # 3
Учень у кравця

Йшов 1738 рік. Найстарша сестра Бригіта вийшла заміж, Домініко Маєллі щойно помер. Для цієї ремісничої родини, де постійно не вистачало грошей, це була катастрофа. Кошик для хліба спорожнів, тому що порожнім стало батькове місце за столом. У хаті залишився лише один чоловік, але ж йому було тільки дванадцять років. Для інших це був час безтурботних забав і дитячих сліз, натомість він повинен одягнути великі батькові штани, охопити дитячими руками його величезний інструмент, підняти голку, метр та ножиці, які випали з батьківських рук.
Але ж хлопчик про це не мріяв: він хотів стати монахом. Та хтось повинен був заробляти на життя, і Ґерардова мати вирішила, що він піде вчитися до кравця. Працював він у майстерні пана Мартіна Паннуто. На жаль, цей невеликий закуток без вікна на вулиці Віа Семінарії, 11 сьогодні став складом, але з нього могла б вийти капличка праці, молитви і терпеливості.
Сам Паннуто не був злою людиною, але нахаба-бригадир став Ґерардовим мучителем. Він одразу не злюбив це чисте і ніжне хлопча, яке добре працювало, але часто бігало на меси і, навіть працюючи, здіймалося в екстазі, беззастережно віддаючись Богу.
– Дивися, натовчу я тобі вуха, – насміхався бригадир, обсипаючи його брудною лайкою. Він наговорював на нього майстрові: “Ваш учень ні на що не здатний. Він лінивий та ще й постійно зранку і ввечері кудись бігає. Ото вже зловмисник!”
Та що б на нього не наговорювали, Ґерард мовчав. Але бригадир наполягав: “Ну скажи, де ти вештаєшся замість того, щоб працювати? Ну ж бо, скажеш чи ні? Твоє мовчання говорить саме за себе. Хочеш, щоб я тобі добряче вліпив?” – і накидався на нього, бив і копав, але хлопчина продовжував мовчати. Він мовчав завжди, і ані мати Бенедетта, ані майстер Паннуто ніколи про це не дізналися. Мало того, він ще й заохочував цього недолюдка, говорячи: “Бийте, я заслуговую на це...” Хлопчик лише стогнав, коли вже не міг витримати:
“О мій Боже, нехай буде воля Твоя!”
І стіни б не виказали цієї таємниці, коли б не послух, який змусив Ґерарда перед смертю переповісти усе це своєму духівникові. Одного ранку, коли він трішки спізнився на роботу, бо здійснював ранкове набоженство в Каподічіано, бригадир привітав його кулаками, а він відповів йому легенькою усмішкою.
– І тобі ще вистачає нахабства сміятися? Ну ж бо, тепер ти посмієшся! – обурився бригадир.
– О, ні, я не з вас сміявся!
– Тоді з чого?
– Тому, що мене б’є Божа рука.
І мучитель міг спокійнісінько його бити. Одного разу він витягнув свою жертву напівживою на вулицю і бив металевим прутом. Ґерард клякнув і благав: “Господи, прости йому ...”
Паннуто щось запідозрив і якось несподівано зайшов до майстерні. Молодий учень побитий, без тями лежав на землі.
– Гей, що тут діється?! – стурбувався майстер.
– Запитайте у нього, – відповів кат, який вже звів рахунки зі своєю жертвою.
– Пробачте, майстре, – ледь вимовив Ґерард, – Я впав зі столу. І Ґерард сів за робочий стіл, підібравши під себе ноги, і взяв до рук голку.
Ввечері він знову піде до церкви, щоб почерпнути сили у свого Приятеля, обцілувати підлогу у святині, облизати кам’яні плити, як покуту за богозневагу несамовитого бригадира.
Якось увечері Паннуто нишком простежив за хлопчиком. Він хотів зрозуміти, що діється з Ґерардом. І побачив, як він кається і навіть здіймається в екстазі.
Після цього майстер вигнав бригадира з роботи. Але Ґерард сумував за ним, бо як же тепер він наслідуватиме свого розіп’ятого Учителя?!
Відтоді Паннуто ще сильніше полюбив хлопчика і ставився до нього, як до рідного. Коли у майстерні були термінові замовлення, Ґерард залишався працювати до ночі і ночував у свого шефа, щоб не йти додому. Але спав біля ліжка на голій землі, дивуючи свого майстра і його дружину. Ґерард пояснював, що так йому краще спиться і він до цього вже звик. У цих словах любов переплітається з подивом, гідним шани і поваги.
Паннуто був правий: у своєму бідному маєтку він мав рідкісну перлину, наче чарівника і чудотворця. Це підтверджує наступний приклад.
Якось один замовник прийшов до примірки:
– Цей костюм мені не підходить, він затісний – закинув майстрові.
– Мабуть, я помилився, коли знімав мірку, – виправдовувався знічений і переляканий Паннуто. Ґерард вирішив йому допомогти. Він взяв костюм, натягнув тканину по довжині і ширині, і сказав: “Будь-ласка, примірте його ще раз”.
Клієнт мить вагався, але врешті приміряв цей нещасний костюм: він сидів на ньому, як вилитий.
Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:20 | Повідомлення # 4
Колодязь маленького Ґерарда

Після трьох років праці у Паннуто Ґерардові виповнилось п’ятнадцять років. Він став справжнім кравцем.
Але чи хоче цього Бог?
Тим часом, 5 червня 1740 року він прийняв таїнство Конфірмації. Нею Ґерарда наділив його земляк з Муро – Монсеньйор Клаудіо Альбіні, єпископ з Лакедонії, тому що місцевий єпископ на той час був відсутній. Для Ґерарда це був надзвичайний день! У світлі Духа любові він вирішив, що стане монахом. Але ж де? У якому Чині? Ґерард добре знав Чин Отців Капуцинів. У Муро вони проводять новоціят. Він часто зустрічав їх – простих, бідних та босих на вулицях міста. Брат його матері Бенедетти, отець Бонавентура Галелла був настоятелем у провінції Луцанія. Племінникові він не зможе відмовити.
Та й якраз перебуває у Сан-Менна, за десять кілометрів від Муро. Прийшов час просити його.
– Ні, мій хлопчику! Ти занадто молодий і виснажений. Та ти швидше кандидат на туберкульоз, а не на суворий статут святого франціска. Дядько дав Ґерардові костюм, знаючи, що це буде неабияка допомога для його сестри, бідної вдови, та й сам Ґерард не почуватиметься геть таким нещасним через те, що його не прийняли.
Але недовго нове вбрання зігрівало хлопчину. Біля брами монастиря він зустрів напівголого жебрака.
– Змилосердіться, заради Бога!
І Ґерард віддав йому своє вбрання.
Дядько заховав свій подив за суворими зморшками, і з хвилюванням розповів про це своїм співбратам: “На жаль, у нього здоров’я ані на ламаний гріш. Але з нього був би унікальний капуцин!”
Навіть якщо людина майже нічого не їсть, вона однаково повинна заробляти на свій щоденний хліб. У Ґерарда в руках є ремесло. Він кравець. Однак він вступає на службу до Монсеньйора Клаудіо Альбіні, єпископа з Лакедонії, який конфірмував його минулого року. Йому саме був потрібен камердинер. Та й для Ґерарда це було знахідкою, бо Монсеньйор славився як прелат і канонік. До того ж він був освіченою людиною.
Ґерард знав, що чекає на нього тут: єпископській палац зі своєю самотністю, яку можна наповнити лише молитвою; зі своєю свободою, яку можна наповнити каяттям і пожертвою, невтомною покірливістю і ретельною службою слузі Божому. Ґерардові це нагадувало монастир, про який він стільки мріяв. А що стосується наслідування страждань Ісуса, то прикростей, яких завдавав йому Монсеньйор Альбіно, для цього було достатньо.
На жаль, стіни єпископського замку не можуть розказати про ангельську терпеливість, безмежну самопожертву, суворий піст і самобичування, про ночі, проведені без сну у роздумах про Бога. Цьому надзвичайно працьовитому хлопчикові було лише шістнадцять років. Він був спокійний, врівноважений, мовчазний і привітний, хоч здавався кволим, блідим, наче безтілесним. Усі в Лакедонії любили його, зверталися до нього пестливо: “Ґерарделло”, що означало “малий Ґерард”.
Він був настільки виснажений і блідий, що лікар не на жарт стурбувався. Та коли взявся його обстежувати, виявив на грудях хлопчика гострі колючі ланцюжки. Під цією покаянною сорочкою билося палаюче любов’ю серце. Отець Кайоне пише, що серед всього іншого особливо його дивувала велика побожність Ґерарда, яка виявлялася в церкві, коли він стояв на колінах перед Найсвятішою Святістю, яку так часто навідував. Він докладав багато зусиль, щоб переконати інших відвідувати Господа. Та й інші, дивлячись на нього, самі почали відвідувати Ісуса у Євхаристії, а він цьому дуже радів. Усе це засвідчив достойний священик з Лакедонії дон Франціоза.
Якось з Ґерардом трапилась неприємність. Його господаря не було в палаці. Ґерард взяв глек, зачинив двері єпископського палацу і пішов з ключем у руці по воду до місцевого колодязя. Та коли він набирав воду, ключ вислизнув з його рук і впав у воду.
Переляканий хлопчик журився, що ж станеться, коли повернеться Монсеньйор. А тим часом довкола нього збиралися цікаві (в Італії завжди можна побачити багато людей на площах), співчували, радили. Раптом його обличчя спохмурніло, але відразу ж засяяло радістю. Він нічого не промовив, відтак пішов до церкви, там взяв фігурку маленького Ісусика і знову повернувся, щоб прив’язати її до шнурка, замість відра. Людей вже зібралося чимало, а їхні коментарі ставали все голоснішими і в’їдливішими.
Ґерард немов би й не чув їх. Він промовляв до фігурки: “Лише Ти можеш порятувати мене з цієї скрути. Ти повинен витягти ключ”. Він опустив фігурку на самісіньке дно і посеред завмерлого натовпу обережно вийняв.
Коли фігурка виринула з води, усі затамували подих: вона тримала в руках ключ. “Це ж очевидно”, – думав Ґерард, опускаючи відро в колодязь, щоб набрати води. Після цього він миттєво зник, наче розтанув у повітрі, перш, ніж хтось з оточуючих зміг опам’ятатися. Відтоді почали цю криничку називати “рогго сіі Ґегаїсііеііо” – “Криниця малого Ґерарда”. Вона збереглася і досі.
Це диво – єдине з того, що показав Ґерард за час свого перебування в Лакедонії. Він пробув там цілих три роки, слугуючи Монсеньйорові, але витримав би і тридцять, і навіть усе життя, як стверджував сам. Та 30 червня 1744 року єпископ несподівано помер. Ґерард щиро оплакував його: “Я його дуже любив, – говорив він з болем, – а він любив мене, як батько”.
Сумний Ґерард змушений був залишити замок у Лакедонії і повернутися до матері. На той час вона вже жила сама, бо обидві молодші доньки повиходили заміж. Тому мати дуже зраділа, знову побачивши свого сина вже зовсім дорослим.

Дата: Четвер, 21.10.2010, 20:21 | Повідомлення # 5
Марні намагання

Новіціят Отців Капуцинів був на околиці міста. І Ґерард знову прийшов просити, щоб його прийняли. І знову йому відмовили: “Ти занадто блідий і кволий!” Сумний Ґерард повертається зі своєю розтоптаною мрією.
Розтоптаною? Ні! Під його безкровним виглядом стільки вогню. Він вирішив цілковито присвятити себе Богові, він не зупиниться, доки повністю не належатиме Йому. А оскільки монастирі закривають перед ним двері, відлюддя і печери завжди для нього відкриті. Він вирішив стати пустельником.
Хлопчина нічого не сказав вдома і разом з одним товаришем, якого підшукав для здійснення своєї мети, подався до Апенін, власноручно склавши устав, в якому йшлося лише про покаяння, молитву і нічні роздуми про Бога. Вони не взяли з собою жодних речей і припасів, які б лише ускладнювали мандри. До їхнього уставу входило правило про можливість харчування корінцями рослин і плодами диких дерев.
І саме тому їхній план зазнав краху: товариш Ґерарда протримався лише 24 години і, осміяний, повернувся додому, а “Засновник”, який вже звик до зречення, повернувся лише через чотири дні. Він протримався б і значно довше, але туга за Богом навернула його до Причастя. А сповідник принагідне заборонив йому такий спосіб життя. Слухняність перемогла: Ґерард повернувся до своєї матері.
Тепер він не буде ні капуцином, ні пустельником, але його рішення повністю належати Богові не змінилося.
На якийсь час він знову повернувся до кравецтва. Спочатку попрацював у майстра Меннона, щоб зібрати трошки грошенят, тоді, під кінець 1745 року, відкрив власну майстерню, де одночасно був і майстром, і робітником, і учнем. У цьому була лише одна перевага: він залишався біля своєї старіючої матері-вдови. Часто це була “мандрівна” майстерня. Кравець мандрував сусідніми селами, шукаючи по хатах праці для себе. Про це нам чимало розповів би край Кастельгранде, де люди швидко збагнули Ґерардову доброчесність і братню любов.
Бідні не платили нічого, або майже нічого, а своїм заробітком він завжди ділився з убогими. Отримане від багатих замовників він ділив на три рівні частини: одну віддавав матері, щоб вела господарство, другу – жебракам, а третю – на меси за померлих. Своїй матері, яка дуже турбувалася за його майбутнє, казав: “Не бійтеся, мамо, Бог потурбується про наші потреби”. Але які Ґерард мав потреби? Він мало їв, якщо взагалі їв. Здавалося, що він живе постом.
Було б помилковим вважати, що таке відречення давалося легко молодому хлопцеві, який не відчував голоду, і йому було так само добре спати на голій землі, як на пишних подушках та перинах. О ні, це далеко не так, бо коли одного дня мати наполягла, аби він щось з’їв, щоб не образити Бога, хлопець одразу ж послухався, і з’їв з великим апетитом.
Лише любов до розіп’ятого Ісуса могла бути єдиним поясненням його умертвлення. На всі припросини до їжі відповідав однозначно: “Дякую, я ситий”. Або ще говорив: “У торбині я завжди маю що з’їсти”. Тому й носив з собою якусь торбинку, щоб кожен міг уявити ті припаси.
“Покажіть мені свої припаси”, – якось попросила його донья Євгенія Паскуаль. На дні торбинки вона побачила лише траву.
– Навіщо ти збираєш цю траву? – поцікавилась жінка.
– Цю траву можна їсти, вона проганяє голод, – відповів Ґерард.
Але коли вона спробувала її, трава виявилась настільки гіркою, що скоріше пробуджувала голод, аніж його проганяла.
У 1746 році в Неапольському королівстві вийшов декрет, згідно якого значно зросли податки з маєтків та крамниць і торгівлі взагалі. Внаслідок цього занепало багато підприємств, а серед них і Ґерардова майстерня. На жаль, чи на щастя, хто може правильно розсудити? Ґерарда взяв до себе на роботу його земляк Люца Мальпеде. Він саме відкрив гуртожиток для студентів, які здобували вищу освіту в Сан-Феле, майже за десять кілометрів від Муро. Він обіцяв йому рай на землі. Але це було справжнісіньке пекло. Інтернат Мальпеде був зразковою школою недисциплінованості та анархії. Озлоблені учні зробили з кравця мішень своєї жорстокості і бешкетництва. Вони дійшли аж до того, що часто побивали його палицями і кидали на землю. Директор школи, якому більше пасувало би вести запряжених волів, також брав участь у бійках.
Ця жорстока банда пізніше зізналася, що їхня жертва ніколи не втрачала терпеливості і внутрішнього спокою. Де б ще ми мали шукати ключ до цього таїнства радості серед страждання, як не в єдності з розіп’ятим Господом?

Кров

Минуло вже два роки відтоді, як Ґерард закінчив навчання у Мартіна Паннуто і заробляв у майстра Меннона. Повернувшись в Сан-Феле, ми побачимо там майстра Маєллю. Звичайно, це був майстер без помічників, але господар свого часу. Він не пропускав жодної святої меси в соборі чи в каплиці Богоматері, чи в церкві Діви Марії.
Церква Діви Марії для Ґерарда була місцем якихось таємних духовних випробовувань, які тривали по два-три дні, коли він не повертався додому, а жив з кусника хліба і тієї гіркої трави.
Великих зусиль коштувало йому відірватися від свого приятеля Ісуса, щоб повернутися до праці. Однак роботу наздоганяв ночами і демонстрував свою спритність. Згодом Ґерард знайшов кращий вихід у свого родича каноніка Тіріца, паламаря у соборі, він дістав ключ від собору і перед Найсвятішими Тайнами проводив багато годин вночі, а часто і цілі ночі. Час злітав непомітно у молитвах, співах, самобичуванні та розмовах зі своїм приятелем Ісусом. Трохи передрімавши на лавках або на сходах вівтаря, він знову продовжував надзвичайну внутрішню адорацію.
Яка радість для Ісуса, яке ж розчарування для сатани. Він хотів страхом відігнати цього відважного обожнювача. Демони з’являлися з темряви у вигляді псів і вовків. Вони пронизливо вили або скидали на Ґерарда з вівтаря фігурки ангелів. Але хоробрий юнак не звертав уваги на нічні випади пекла, і в екстазі продовжував пошуки мерехтливого проміння вічного світла.
Перед смертю Ґерард зізнався, що якось вночі він почув у соборі голос Ісуса, який лагідно докоряв йому: “Маленький божевільнику”. А Ґерард, п’яніючи від радості, довірливо відповів Йому: “Господи, Ти ще божевільніший, бо Тебе ув’язнила любов”.
Божевілля за божевілля! Єдиним Ґерардовим прагненням було любити до божевілля, як його Бог.
У дванадцять чи тринадцять років він прочитав книгу, яку подарував йому дядько, отець Бонавентура. Він читав її вдень і вночі. Це були роздуми на кожен день року про мученицьке життя Господа нашого Ісуса Христа, видані отцем Антонієм Оліваді, капуцинським місіонером. Крок за кроком Ґерард переживав духовні сцени терпінь і при цьому його серце було зранене і повне любові. Він хотів віддячити любов’ю за любов, кров’ю за кров. Він хотів до деталей пережити терпіння Ісуса.
У роздумах на дев’ятнадцяте липня він читав: “Поглянь, Господь терпів перед суддями. Вони зневажали, ображали Його, глузували з нього, називаючи Його божевільним. Те саме повинен перетерпіти і ти, зносячи погорду, приниження і поневіряння”.
Тоді Ґерард захотів, щоб з нього на вулицях Муро насміхалися так, як з його найдорожчого Ісуса на вулицях Єрусалиму. Він хотів прийняти погорду і глузування, хотів бути “божевільним з Муро”, а щоб отримати цей бажаний для нього титул, старався більше, ніж ті, що прагнули отримати титул Первосвященика Тосканського. В Муро була невелика вулична банда, яка полюбляла розбишацькі ігри, тому на прохання Ґерарда, вони охоче виступили в ролі мучителів – штовхали його, волочили по землі, багнюці, снігу, били його, плювали йому в обличчя і кричали услід “божевільний”, коли він проходив повз них. Він усміхався, наче терпляча іграшка, і, щасливий, думав про те, що все це читав в “Медитаціях” про свого Божественного Учителя.
Але ще одне він вичитав у “Мученицькому році”: його Ісуса за нього катували, отже, і він дасть катувати себе для свого Ісуса. Він попросив двох молодих хлопців, своїх ровесників, щоб відслужити йому таку службу. Феліце Фаренґа та Франческо Мальпеде погодилися, бо не упускали жодної нагоди, коли можна було поглузувати з когось.
Батоги були виплетені з шнурків, просякнутих водою. Обидва “кати” шмагали Ґерарда по голих плечах. Коли бачили, що їхня жертва звивається під ударами, відчували жаль і припиняли бити, але Ґерард просив їх: “Продовжуйте, чим сильніше ви б’єте, тим я щасливіший”. Нарешті починала текти кров, і вони зупинялися. Суворий Мальпеде зрозумів, що це переступає рамки гри, і, задумавшись, пішов геть.
Судним місцем для цих тортур, як правило, була печера або фруктовий садок. Але Ґерард дозволяв себе “по-справжньому катувати, щоб грати у божевільного”.
Але врешті його сповідник іменем послуху припинив це героїчне Ґерардове божевілля.
У Великодний тиждень 1749 року на його долю випала велика радість: ґрупа молодих людей вирішила влаштувати в соборі живу сцену страждань Христових. Вони розділили ролі згідно обдарувань і побажань людей. На ролі солдатів, катів, святих жінок кандидатів було більш, ніж достатньо. Деякі кандидати на ролі Пилата і сотника були відхилені. Однак на роль розіп’ятого Христа добровольця не знайшлося. Тяжко було погодитися віддати себе на муки і розп’яття на хресті. Коли Ґерард довідався про це, він прийшов і прийняв роль розіп’ятого, і то в справжньому сенсі цього слова. Він був найщасливіший серед усіх.
Коли настав час прем’єри, він сказав катам: “Не жалійте мене, я покликаний терпіти!” Так вони і зробили.
Коли усе було готове, прийшло чимало людей з цікавості і співчуття. Серед них була і Ґерардова мати Бенедетта, яка нічого не знала. Поглянувши на блідого розіп’ятого мученика, який був живим образом страждань, вона знепритомніла. Люди плакали, але розіп’ятий терпів лише від того, що так мало міг наслідувати па хресті свого Приятеля.

Бібліотека » Церква » Духовна література » ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ ((Святий Ґерард– охоронець матерів))
Сторінка 1 з 3123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика