Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 3«123
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Степан Навроцький - стигматик
Степан Навроцький - стигматик
Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:26 | Повідомлення # 11
О.ЯРОСЛАВ ТИХИЙ
(уривки з інтерв'ю 19листопада 1994p.,
які доповнюють інтерв 'ю з 12 листопада 1994р.
щодо Степана Навроцького)
В кінці 43 року чи на початку 44 року Стефан мав екстазу, де через нього говорив князь наш Володимир Великий. І такі слова: «Не нате я охрестив Україну, щоби тепер взяти і знищити, щоб запровадити атеїзм і матеріалізм».
Поляки тут 600 літ працюють і живуть, то, розумієте майже 30 поколінь; щоби вони звідси виїхали?.. То було таке неможливе, а одначе, сталося дійсне. Якби не що інше, то поляки би не рушилися, але страх перед Сибіром переміг.
...Видавалось нам, що то є дуже далеке, 40 літ, близько 50-ти. Хто то доживе до такого? Ну, врешті, ми є свідками того, що було сказане майже 50 літ тому. Він сказав; «Мене вб'ють, але поляки зато виїдуть. Одні на Захід, інші на Схід, але їх тут не буде». Очевидно, то для мене було неприйнятне, неможливе. Потім дійсно сталося. Ніхто не вірив, що з нашого поштурханого роду стала врешті держава наша. І тепер держава яка є, але все-таки — держава.
— А на який час він то прогнозував?
— Казав, що 44-46 роки, два роки дав, що мають вибратися. Ну вони і вибралися.
...Інші були: Настя Волошин, Євстахія Бохняк, Ганна Труба, Гавриіл був, мужчина, і Стефан Навроцький. Він був серед них такою квіткою. Він мав всі компоненти такого дозрілого (стигматика — прим.)
Стефан Навроцький мав можливість перебирати чиїсь хвороби на себе. Як перебрав, то тоді раптом хорував кілька годин, або день-два. І хоть би найгірша недуга — уступала. То є одно. Друге. Він мав дар ясновидючості. Бачив перед собою те, що буде за рік, за два, за десять, за п'ятдесят. І не помилявся.
— Це під час екстаз?
— Під час екстаз.
— Чи і коли не було?
— Ні, без екстази він був звичайний хлопець, малограмотний, чотири класи всього мав. А як в екстазі, то він був як філософ, як богослов, знаєте, як такий, як такий що знає, що було тому кількасот літ, і враховує те, що може бути за рік, два, десять, двадцять.
— А в нього голос змінювався під час екстаз?
— Змінився голос, сильно змінився. Як говорив, наприклад, князь Володимир, то пізнати, що то говорить військовий полководець: остро, сильно...
—А зразу приходив Володимир, чи був проміжний етап, ніби ангелик?
—Був і ангелик. Звичайно, був той Гавриїлко, який, так би сказати, був короною всіх тих стигматиків. Ще була Настя Волошин в Стрию.
Потім дальше, в них були явища левітації і гравітації. Що то за явища? Я вам скажу. Левітація — це те, що даний предмет має дуже малу вагу. Наприклад, повинен важити 100 кг, а в руках Стефана важить так, ніби 1 кг. А тепер, ще була гравітація. В часі екстази він казав: «Ану добре, ви такі мудрі, а ну піднесіть мене...» Почали підносити, ніхто, ні одна з чотирьох таких здорових, сильних... осіб... старалися його піднести і ані його не рушили. А він каже: «А тепер візьми мене ти»,— на одного показав — Казимира. Той взяв — і так як би взагалі не мав ваги.
Попав до митрополита. Поговорив щось зо дві години, з півтори-дві, так-от. Після того митрополит зняв рясу і сказав: «На, синку, носи, ти того вартий». І він всюди є фотографований, то є ряса Шептицького, митрополита. Що вони говорили, то того ніхто не знає, бо вони були віч-на-віч, тільки вдвох.
Потім він дістався до того мешкання, де були діти покинуті батьками... Він там жив. Ми зачали там сходитися. Спершу нам цікаво було, як то буде, а друге, може, дійсно щось довідатися. Ну то все, що він сказав, то все сповнилося. Але ми тоді не вірили. Я перший не вірив, що таке може бути. Що там поляки то-то... Рівночасно з тим говорив, що його вб'ють, і через те поляки звідси зникнуть.
Ми там записували протоколи. Є записана маса таких зошитів грубих, все, що він проповідав і так дальше...
І він потім перенісся до Яримовичів, на вул.Піскову. (Далі йдеться про спробу арешту на вул.Пісковій — прим.) А потім Стефан каже: «А що, німці повтікали? Я їх трохи пострашив...» А як він їх пострашив, ніхто не знає.
Друге. (Повторення про світлини з намальованим хрестом і гробом — прим.) І він каже: «Я прощаюся з вами, коли вам дуже зле буде, затисне якась біда, небезпека — зверніться до моєї домовини, і вам буде легше». І ви знаєте, ми зобачили, пережили кілька таких моментів, де Стефан Навроцький зробив просто чудо, врятував від біди. Дійсно ствердилося.
Ствердилося в такий спосіб. Що мене арештували І я був на слідстві, тоді дуже мене мучили, що дві години мінявся слідчий, а я той самий. Вже мені в роті пересохло, а вони матюками і так дальше до мене. І я так думаю собі раптом, що я маю звернутися до Стефана. Я звертаюся до Стефана, і в тім моменті мені так легко, добре, і я цілий перемінився. Дивиться на мене той більшовик, дивиться і каже: «Що тобі, що тобі?» — «Ну, — кажу, — та нічого». Той задзвонив, прийшов надзиратель. Каже: «Заберіть його»,— він думав, шо я звар'ював. Я мав таке лице овіяне, такою якоюсь ласкою, якоюсь любов'ю, пошаною до Стефана. І на стіні появився хрест світляний, хрест великий. Я його бачив. Після того мене більше на переслухування не брали. Може не хотіли, щоб хтось вмер на допиті, бо то потім писати протоколи різні...
(...)
Ще треба знати, що 15... (квітня 1944 р. — прим.) відправили богослужбу самі видні священики: там був і о.Костельник, доктор богослов'я, там був також І Будка, єпископ, майже вся знать богословська була, відправляла ту богослужбу для вшанування мученика нашого Стефана Навроцького.
...Протоколи ми списували. І протоколи десь є. Тільки де вони є — ніхто не знає. То сховане було. Колись, може, і відкриється. Думаю, що відкриється. Був би Стефан, то сказав би: «Отам маєш»,— і все.
В 40-вім році була війна з фінами, з білофінами. І власне там був мій шваґер, брат Котович, монах. І ми питаєм в екстазі так: «Слухай, Стефанку, а коли той Влодко прийде? Він є? Ти його видиш, чи ні?» То він: «Зараз подивлюся». І за 10 секунд він вже його бачив, і каже так: «Є живий, здоровий. Вертає з війни». На другий тиждень знов питаєм: «Слухай, що з тим Влодком Котовичем?» «А,— каже,— нічого, він вже підходить близько до Львова. Я його цілий час мушу усвідомлювати, бо натрафить на німецьку стежу, то його вб'ють. Я роблю, що можу, думаю, що мене послухає». А потім: «Нині вже прийде». І нині прийшов. Каже: «Я йшов, і я мав провідника». — «Якого провідника?» — «А такого, що мені казав, де я маю йти». Там ні карти ніякої, ні мали. Не було нікого з людей, щоб щось поінформував. Тільки було: ліси і море... Але я мав одного спільника, я мав провідника». — «А що то таке?» — «Я мав револьвер, дуже гарний револьвер. Мені шкода було його комусь подарувати. Але мені до вуха весь час кричав: «Викинь! Викинь револьвер!» Що я не міг витримати і викинув. І тільки зробив 5-10 кроків і ту мені: «Хальт!» — стежа. Перекинули в наплечнику все: нема зброї. «Ну то йди собі», а як був би не викинув того револьвера, постріляли б німці без промаху.
Володимир Котович — то швагер моєї жінки. Це є так з перших уст. Він помер трагічно. Від'їжджав до Кракова по вино богослужбове для священиків, для церков. Там був великий склад вин, в Кракові. А вертався з Кракова, авто перевернулося, вино побилося, а він був вбитий на смерть.
— Коли Ви сказали, що він йшов з револьвером і мав провідника, то малося на увазі...
— Якийсь духовий, той що йому показував дорогу, куди йти і все... Вважайте, що то від границі, від Кенігсбергу йти то є понад 1000 кілометрів. Він тому і йшов так довго.
То можу Вам сказати, що то менш-більше все, що я собі пригадав.
Треба знати, що люди приходили до нас, як до редакції: «Де мій знакомий? Де мій?» Багато було взято на війну. То він все сказав, а потім приходили дякувати, що він точно сказав. Як сказав, так і збувалось.
Я о.Ярослав Тихий, стверджую, що записане тут—записане з моїх слів вірно. Події, про які я розповів, дійсно відбувалися.

ІНТЕРВ'Ю 3 о.АНТОНІЄМ РИЖАКОМ
(Зимна Вода, 20 листопада 1994 p.,
10 січня 1995p.,9 травня 1995р.;
уривки щодо Степана Навроцького)
— Отже, те, що Ви читали,— я цілком те одобрюю, підтверджую (йдеться за книжку о.М.Сопуляка «Післанці з таємного світу»...— прим, інтерв'юера).
— А хто автор цієї книжки? Тут лише ініціали.
— Це о.д-р.Михайло Сопуляк. Він був старший студіями від мене на рік чи два. Знаю його ще з гімназії станіславівської. То були початки війни і він не виконував функції духовні, а працював в Українському комітеті. Був частим гостем у палаті Митрополита.
Митрополит сприймав місію Степана і навіть благословив його. Так що тут ніякої тенденційності немає.
— Степан Навроцький був у Митрополита?
— Був.
— Один раз чи більше?
— Скільки разів, то я не знаю, але знаю, що був. І мав одну екстазу при Митрополиті. З тої екстази Митрополит його цілком сприйняв як покликаного для тої місії. І дозволив йому навіть одіж, підрясник
.(носити — прим.)...
— А Ви були часто при екстазах Степана?
— Часто не був, бо не мав на те часу, але деколи бував.
— Ви не пригадуєте, як саме відбувалися ті екстази?
— Він... Його душа виходила з нього, тільки тіло було приязне.
— І він промовляв різними голосами? Чи своїм власним постійно?

— Ні, він говорив голосом малої дитини. Ангел Гавриїлко. Мала дитина, яка в віці дитячому померла, живе на тім світі І є посередником між Степаном та світом, с його духовним провідником.
— Яка була місія стигматиків в ті часи? Як Ви вважаєте?
— Він сам про себе говорив: потішати нарід. Ви розумієте, що він появився, коли була війна польсько-німецька, і тут були більшовики. А знаєте, які страхіття вони робили? Він з'явився в тяжких тих часах, коли нарід терпів недолю. Щоб підтримати на дусі, потішити.
Він став жертвою сам. Його смерть дуже тяжка була, але про добро, за долю українського народу.
— Стигматики переймали на себе чужі хвороби. Як це можна
пояснити? Це була також певна їх місія, крім тієї, що вони потішали народ?
— То є до певної міри чуда. Я це порівнюю до науки і місії Ісуса Христа. Отже, Ісус Христос вчив, але щоби його наука мала успіх, щоб нарід прийняв її і вірив, то на потвердження правдивості Він творив чуда. І чуда переконували нарід. Бо хто їх може робити? Тільки людина, Богом послана. Хто від Бога має силу: якщо не вірите моїм словам, то вірте моїм ділам.
— А в яких політичних моментах, як Ви кажете, Степан допомагав?
— Українська справа, боротьба українського народу, змагання до самостійності — в тому він помагав. І мав від Бога помічників в небі, якусь раду українських патріотів, а вони йому казали, що він має робити. За що має терпіти, за що має боротися.
— Коли Ви були на екстазах, то хто ще промовляв крім ангелика?
— Ніхто інший, тільки ангелик.
Між іншим, він благословляв рукою Пресвятої Богородиці воду, звичайну природну воду. І в той спосіб хворим допомагав. Я в той час хворів також і мав нагоду ту воду пити.
...Все в обороні добра, Божої справи і добра України.
Були такі екстази, де йшлося про боротьбу українського народу, не лише УПА але й інших військових груп.
Йшла не дуже чесна війна між українським і польським народом. Пакості робилися один другим. Поляки убивали, і наші патріоти убивали поляків у відплату. Така боротьба була між українцями і поляками. Степан був проти такої боротьби. Дуже виступав проти. В одній з екстаз: «Не вбивайте невинних дітей, не вбивайте невинних старців та жінок. Культурно їх перевищуйте». Він був проти відплатної боротьби. Стояв в обороні Божого закону, Божої правди. Степан звертався, щоб поступали гідно і чесно. Говорив, що не війною поборете, а духово. Звертав на те увагу. Адже й іншого зла багато, з яким український народ мусить боротися: з німцями і своїми злими людьми, адже й серед українського народу є одиниці, які служать ворогам.
— Йшлося про конкретних осіб?
— Так.
Отже очима не дивиться, не бачить нікого, але духом знає, хто є приявний на екстазі між тими людьми, що слухали його слів. І одним разом сказав: «О, то є один між вами приявний чоловік, який може вам у тій справі багато допомогти». Тобто, щоб передавав Його слова до патріотів українських, повстанців, щоби не вели такої братовбивчої війни. «Він вам у тій справі може багато допомогти»,
— Про кого йшла мова?
— Це був один із повстанців з найвищого круга, з Проводу.
— Прізвища Ви не знаєте його?
— Ні, його знали ті, хто там був на екстазі.
Але рівночасно звертався до того чоловіка і каже: «Але ви вважайте, бо ви є в небезпеці.Між вами є один, який працює з німцями».
— Розумієте? Як далеко він знав! Вони (стигматики - прим.) відкривають ту небезпеку. Отже, каже: «Між вами є один, що вже зрадив».
— А конкретно не сказав?
— Ні, казав: є один.
В тих тяжких часах я мав стрічи з генералом Шухевичем. Про цей випадок я чув від Б.Казимири, а сам не був свідком того. Але пізніше, коли я мав нагоду стрічатися із Р.Шухевичем (то було таки більше разів), то Шухевич таке питання ставив: «А що каже Степан про Україну?» Я кажу: «Буде Україна». — «Буде,— каже,— буде, але не так скоро, не так легко. Буде вестися боротьба, заки та свобода прийде». І при тій нагоді виявляє мені, що той член проводу, який був на екстазі, розказав про небезпеку. Мені Шухевич сказав, що не вірив, що серед них кількох є такий чоловік, не вірив. Але все одно його то застановило і вони почали слідкувати один за одним, отже, і відкрили того зрадника.
Сам Роман Шухевич був проти такої боротьби між українськими і польськими повстанцями. «Не вбивати невинних людей, лише ворога!» І в доказ того був наказ старшинам зі сторони Армії.
— Де саме і коли відбувалася ця Ваша розмова з Р.Шухевичем?
— Ця розмова була перед тижнем, перед інвазією на Львів (початок липня 1944 р.) у одному з передмість Львова.
У приватній розмові Степан був теж націоналіст. А в екстазах мова була більш духова. Ми можемо перемогти лише Божою силою, добротою.
Зараз Бог дав нам можливість здобути державу без бою, без пролиття крові. Без Божої волі нічого не буває, а всіх ворогів не вб'ємо.
Степан був жертвою тієї боротьби за добро і волю України. Він знав про це і був готовий до неї.

ІНТЕРВ'Ю З ЄВГЕНІЄЮ ПЕТРІНОЮ.
(Стрий, 26 липня 1995 p., уривки)
— Я мало знала Степана, його знав мій чоловік. Він був у нас кілька разів. Екстаз його я не бачила, але чоловік мій був присутній багато разів. Степан бував у нас у 1943 році, але він не жив довго: день, можливо, два. Приїжджав, може, рази три. Тоді він жив у Львові, на Пісковій, 36.
— Можливо, Степан казав, що має завдання кудись йти, чого він приїжджає сюди?
—Казав, що йде десь на Тернопіль, в Бережани, Броди, в ті сторони. Тому, що має завдання... Він дуже багато бере на себе людей, які мають загинути. Казав: «Хлопці, будете жалувати замною...» Казав також, що на його гробі будуть діятися чуда.
В мїжчассі моя мама звернулася до мого чоловіка. Каже: «Славцю, ти так мені розказуєш за того Стефана, довідайся, де наш син є». (Його німці арештували). А він каже: «Треба мати фотографію».
І то затягнулося. Мама ще тоді сіянку полола, як дала ту фотографію. А доперва на Святий вечір приїхав зі Львова і каже: «Казав Степан, що нам зробить якусь несподіванку». А я так подивилася на чоловіка: «Ти так... віриш... що несподіванка якась...» І в міжчассі-, як ми сиділи в кімнаті, був такий папір, усунувся з кута. А стояв цілий час! Мій чоловік до мами каже: «Його душа прийшла, Стефана».
Ми вже і повечеряли,— хтось стукає в вікно. Я виходжу на веранду, дивлюся,— мій брат прийшов був з того... Бабиного Яру. Втік. Отак допомогли Степанко з Гавриїлком. Розповідав брат, що цілий час, як він був в лагрі, кілька днів ходило щось, так якби, за ним і говорило: «Утікай!» І казав, що голосно було сказано: «Утікай! Утікай!»
Чоловік якось приїхав на суботу додому, а то якраз бомбардування було. Знаєте, навіть тоді корову вбили. А мій чоловік сховався за ту стайню,— бо була цегляна, а хата — дерев'яна. Потім приїхав чоловік до Львова, а Стефан каже: «Ох, ти мав страх тоді, як стояв за стайнею!..» Мій чоловік приїхав і то мені каже.
Чоловік казав, що як одного разу під час екстази прийшов Ісус Христос, то свічки самі засвітилися.
І ще. Тоді, коли німці обложили Ленінград, Степан казав: «Німці ще такі малі будуть, але голову піднесуть... Той велетень на глиняних ногах сам від себе розвалиться (СРСР - прим.). А Україна з того найкраще вийде».

ІНТЕРВ'Ю З ІВАННОЮ САЛАМАХОЮ
(Стрий, 26 липня 1995 p., фрагмент)
— Як і коли ви бачили Степана Навроцького?
— Я бачила його один раз, 1943 року. Він був у нас,
— Скільки він днів тут був?
— Він приїхав і від'їхав. А з ким він приїздив — то я вже не знаю, з кимось ще приїздив. Степан Навроцький, він такий скромний... То є все Божа ласка.
— Можливо, ви пригадуєте день, коли приїздив Степан?
— Знаю, що це було літо, 1943 рік. Він мешкав тоді там, за горами, у Добровлянського. Ми також мешкали в нього, поки не побудували свій дім. Пам'ятаю, що Степан говорив: «Не буде України, не буде ще тепер ніякої України, бо на хрест поставили тризуб. Україна повстане аж тоді, коли на тризуб поставлять хрест. Коли будуть говорити: «Слава Богу!», а потім «Слава Україні!»» Воно тепер так і є.
— Це він в екстазі говорив, чи так, поза нею?
— Так, при свідомості.

ВИПАДОК ІЗ НАМІРОМ АРЕШТУ НА ВУЛ. ПІСКОВІЙ У ЛЬВОВІ ФРАГМЕНТИ ДВОХ ІНТЕРВ'Ю
Роман Яримович, (Львів, 2 7 липня 1995 р. )
Одного разу ввечері були в мене мої товариші. У Степана була екстаза, і він лежав на ліжку. Дзвінок — прийшла німецька поліція (двоє або троє осіб). Вони зразу пішли донизу, де був Степан. Взяли всіх в наручники. Потім вони прийшли за мною. Я мав посвідку, що служив в німецькій армії і був через поранення звільнений (я був в дивізії СС «Галичина») їх начальник сказав, що все в порядку і вони забралися, хоча перед тим викликали машину, щоб нас забрати всіх. Пізніше мені оповідали, що Степан казав: «Не бійтеся, все буде гаразд». І таки нас не арештували.

Галина Кдивак, (Львів, 17 квітня 1996р.)
Як німці прийшли, то задзвонили в другий дзвінок знизу. Вийшла, (а там тоді мешкали панство Козаки) Едварда Козака жінка. І питаються: «Чи тут живе Яримович?» — Так, живе, прошу дзвонити на такий а такий дзвінок згори. Їй вони заборонили від брами відійти: «Прошу не відходити від брами». І дзвонять нагору, а тут Яримович знизу виходить, бо чув, що якийсь там рух при брамі,— і вони стрі-чаються. «Ми підем до вас». — «Прошу»,— хоче вести догори. «Ви прийшли з долини. Що ви там робили?» Роман був дуже незадоволений з того, що треба їх на долину вести...
В кождім разі, пішли вниз. Там німці зробили кольосальну ревізію. Я при цьому не була, але родичі за якийсь час спустилися, то розповідали, шо хлопці всі були сковані; була там плита, то всі шубри, дверцята були відчинені, навіть ті, що для прочистки сажі. Все було повідкриване, перевірене. І Степан, бідний, так босий там стояв серед них. Пізніше німці всіх їх розкували, перепросилися і пішли.
Хочу ще повернутися щодо того, власне, як прийшли німці. Стефан в той день виходив рано з дому. Він завжди, менше-більше, казав коли повернеться. І тоді він сказав, що має бути за кілька днів. Тим часом приїжджає в полуднє. Мамця відчиняє двері, каже: «Що ж то Ви, Степане, приїхали сьогодні?» — «А я сьогодні тут мушу бути».

ІНТЕРВ'Ю З ЛЮБОЮ КАРП'ЯК
(с.Купяе Буського р-ну Львівської області, 5.05.1996, уривки)
— Отже, знаєте, я тим і живу.
Він познайомився з моїм братом. Приїхав до нас. Раз так було, що до нас зайшов священик з Ракобовт, о.Піджарко. І сказав, щоб ми не заснули, серед ночі будемо бачити щось, чути голос. Знаєте, ми так пильнували... Степан в хатині мав свою кімнатку, кухню. В тій кухні сам спав. Ми пробуджуємося, а там така ясність, ясність появилася. І так щось на кінци пару слів було чути.
— Ви таки заснули?
— А ми таки заснули. Потім ми такі вже були невдоволені собою, такі вже не в настрою були всі. Так Бог, видно, дав, що ми не були варті того чути, що хто говорив з його уст,— я не знаю. Але ту ясність ми бачили, ото світло в хаті.
— Він сам був, чи там був хтось з людей?
— Сам. А ми були отак через двері.
Прийшов якось священик з Буська. Його син був арештований, був десь на Сибіру, В 1939 році його забрали рускі. І священик не знав нічого про сина. А довідався від тата,— тато на млині робив, що в нас є Степанко-стигматик. Приходить той священик, відкриває так двері, а Степан каже до нього: «Ви хочете про свого сина знати? Ваш син великі тортури переносить, великий, каже, біль. Босий ходить по камінню, голод терпить, холод, но ви ще його зустрінете. Ви ще його будете бачити, свого сина. А ви,—до того священика сказав,— ви їдьте за границю. Бо як прийдуть рускі, то ви жити не будете, вас заберуть, вивезуть, ваша сім'я пропаде...» І він виїхав. Десь за німців, коли ми були під окупацією.
Ще до Славки Коваликової... її чоловік був у 1939 році забраний, рускі забрали, а вже були німці, вона не знала за чоловіка нічого. Вона прийшла і каже: «Пане, скажіть мені за мого чоловіка, де він тепер знаходиться?» А він каже: «Не говори нічого його мамі,— він був один в мами,— він вже неживий, його нема живого...» Я то дуже пам'ятаю ще.
— Степан зразу відповідав за тих людей, чи через деякий час?
— Зразу відповідав.
— Тобто, він знав наперед, що та людина прийде і запитає?
— Так.

— Він казав, що терпіння він від Бога переносить... Моя мама йому змивала ті рани, він позволяв.
— Він часто бував у вас, надовго зупинявся?
— Щось зо два роки приїжджав. Він так місяцями був у нас. Побув та й поїхав собі...
— А що він тут робив?
— Ходив собі. Понад річку, до священика ходив, до Буська, десь по селах.
Все згадане мною, мало місце і розказане мною так, як мені запам'яталося.

ІНТЕРВ'Ю З ПРОФ. А.ҐНАТИШАКОМ.
(Львів-Брюховичі її. 06.1996 р.)
— Те, що вас цікавить, лежить на границі двох світів, потустороннього світу - поняття душі як незрозумілої тонкої субстанції, визначити, диференціювати її — то є надаремний труд, подібно, як догмат про Трійцю... Старатися це зрозуміти, то є схоластика, параноя. То не треба до того підходити, бо то є субстанції непізнавальні. Це належить до проблем, які можна скоріше описати, ніж пояснити.
— Коли Ви вперше почули про стигматиків взагалі?
— Бачите, я син священиків, в мене 7 поколінь священиків є з боку мами. Про те говорилося вдома. Я зрозумів, що є стигматики, від дитинства, з 8-9 років.
— А саме про Степана Навроцького?
— А про Степана Навроцького, коли вже зустрічався з ним. Я в тій бурсї жив, як повернувся з Німеччини. Я повертався з отаких умов, де я повинен був загинути, а я не загинув. Було багато ситуацій, де не було виходу, абсолютно безвихідні становища. А я вижив! І доїхав! Я дійсно, щоразу зустрічав якусь людину, післану Богом, яка мені помогла. Я замість того, щоб попасти в Сибір, залишився у Львові, дістав направлення до медінституту, за 2 роки я вже був асистентом кафедри і одним з перших захищав дисертацію... Три рази я захищав дисертацію кандидатську. Мені КГБ сказав: «Ми вас унічтожим!»
Я вже не мав де жити, а мій приятель з дитячих років з Перемишля, знайомий мені з 9-ти років, був директором того інтернату; то не бурса, а інтернат, там жили люди, харчувалися на той час прекрасно і ходили до різних шкіл. Там мали педагогів, які контролювали, чи вони готові, чи ні. Одним словом — максимальна опіка.
Той приятель був з тих людей, безсеребреників, надзвичайно чесний і розумний, він все поставив на найвищий рівень, Гісовський Борис Богдан Федір Юліан. Я там поселився в 1945 році. В жовтні вернувся до Львова, жив у своїх кревних, а потім він мене запросив. Крім того, коли прийшли більшовики, я жив теж там. Там тоді був керівником з Перемишля син відомого адвоката Черемського, який був консультантом єпископа Кочиловського — Черлюнчакевич Сергій, Гісовський також там жив. Після Черлюнчакевича він став там головою. В тому інтернаті я зустрічався з Казимирою, з Антіном Будзаном, який завідував писанками в етнографічному музеї. Ми були в близьких відносинах з ним і Казимирою, наскільки ті страшні часи большевииькі в умовах терору дозволяли. Відносини, все ж не мали тої глибини, яку повинні були мати і та глибина щезала в тій жорстокості страшній, яка була створена більшовиками. Я уточнюю, що був там з 1939 року, як відновлено медичний інститут, Я жив тоді там на Вірменській і тоді Степана спостерігав.
— Ви часто з ним бачилися?
— Я кінчав 4-5 курс, мусів собі підробити, батько священиком був під Перемишлем, Я мав багато клопотів і не міг особливо слідкувати за ним (Степаном). А коли був, то ми розмовляли, ті люди бувають істеричного характеру: вони грають ролю чужу, вони перестають бути собою, наводять на себе місію, якусь роль, і ти чуєш, що там є щось штучного, що це не він. А він (Степан Навроцький - прим.) того не мав абсолютно. Такий був привітний, усміхнений, контактний, веселий, я би сказав. Приємна людина була, без всяких навиків чогось такого неприємного, патологічного, ненормального. Того я не бачив.
— Як він сам ставився до своїх екстаз?
— Він відчував, що засинає, має якийсь дар Божий, передбачував, він собі з того справу здавав, що то є незвичайний якийсь дар. Стефан провидів, мав візії. Я, як медик, хоч і віруючий, але завжди скептик по натурі. Я не легко приймаю все на віру, а хочу перевірити. І я навіть раз, як він був втакому стані і засинав, зіниці дивився. Йому то було, видно, не сподобалося, бо він ще, певно, не спав. Стефан казав тоді: «О, сатана йде». Я ж це не зі злого намислу, я хотів знати наскільки це глибоко, що то є таке, я ж перший раз бачив такі транси. То називалося транс — сон глибокий. Я вперше зустрічав те в житті і мене воно цікавило. Сеансів багато було і я не встигав на всі, бо мусів заробляти собі гроші. В різні пори дня він мав ті транси. Там завжди був Псовський, Костельник там був, і Будзан часто був, Казимира. А я його бачив, може, 4-5 разів.
— А як Ви той транс перевіряли з зіницями?
— Я рефлекси перевіряв, чи глибокий сон, чи ні. Виявилося, що не дуже глибокий. То було десь так в середині трансу, бо на початку він ще розмовляв, тоді впадав в передстадію глибокого трансу і тоді я перевіряв. Раз я тільки перевірив зіниці, чи є реакція на світло, чи ні. Є нормальна реакція на світло. Ми не мали тоді таких методів фізмкальних, таких засобів, як зараз.
— Які риси характеру Степан мав? Чи був гордий з себе?
— Ні. Абсолютно ні. Скромний, привітний, легко контактний, легко вступав в розмову, дуже приємна людина.
— Він глибокі думки висловлював, чи був простий сільський хлопець?
— Середній рівень. Філософії він не знав, якоїсь глибокої термінології він не знав. Оповідав нам свої сни, що то буде, війна, будуть різати. будуть жертви, провидів свою смерть, що його замучать, так і сталося, більшовики його замучили. То він провидів собі, то факт.
— Чи не було в нього якихось ознак психічної чи нервової хвороби?
— Абсолютно виключається.
— Під істерію то не можна було якось підвести?
— Ні. Він був нормальна, зрівноважена людина. Я не бачив жодних рис істерії. Істерію я дуже добре знав з точки зору психіатрії. Я не бачив абсолютно жодних відхилень від норми. Він був звичайною, нормальною, приємною людиною поза тими сеансами.
— Чи не могли бути ті явища стигматизації якимось з проявів епілепсії"? Бо відомо, що деякі стигматики мали ці приступи.
— В найменшому, і в нього абсолютно виключається, бо епілептики є люди вибухові, з неврівноваженою психікою, яка до всього здатна. В нього — ніяких ознак. Це була зовсім симпатична, нормальна людина, без жодних відхилень, патології. Ви би ніколи не сказали, що та людина має транси, що вона проповідує. Вигляд мав такої приємної, делікатної, інтелігентної людини.
— Ви припускаєте, що Степан мав можливість свідомо керувати своєю внутрішньою системою?
— Відносно свідомості і несвідомості ми точно не знаємо, як то проходить, бо деякі люди тренують волю, стараються те робити, а їм не виходить.
Я, Анатолій Гнатишак, стверджую, що записане тут — записане з моїх слів вірно. Події, про які я розповів, дійсно відбувалися.

ІНТЕРВ'Ю З п.СТЕФАНІЄЮ СІКОРОЮ
(донька колишнього пароха с.Плугів о.Стефана Фітьо Львів, 29 вересня J 996 року; уривки)
— Стигми у Степана відкривалися, як був Великий Піст. Він прилягяв, руки отак складав і терновий вінець... рани виступали на чолі, на руках і на ногах. Він падав на землю, як Христос падав під хрестом. Ми його піднімали з землі, клали на ліжко. То, може, було з годину, а, може, і менше, а потім він просипався і отак все рукою стер, кров з рук так стер,— потім тільки значки полишалися. Та ранка на долоні, може, сантиметер мала, може, більше... Нераз люди кажуть;-що, напевне, немає Бога, бо так щось тяжко приходиться, але потім нагадаю того Степанка, з тим вінком терновим... (плаче — прим.)
— Як ми познайомилися з ним? Ми шукали за братом, Богданом. Його забрали в 41 році, на саме Вознесення забрали, їх було щось 17 чи 18 хлопців з 10 класу, ы і всіх забрали. Пізніше вже, як німці прийшли, знайшли ті помордовання, що були по тюрмах. Тоді татко поїхали до Львова і йому сказали: «Ви підіть туди-то і такий Вам скаже, де Ваш син». Знимку треба було принести. Татко приніс Степанові знимку, і він не казав нічого, тільки хрестик нарисував і ще щось.
Як він ті екстази мав, як душа виходила з нього, то вселявся ангел Гавриїлко і говорив: «Дусецька, дусецька, післа десь далеко»,— таким дитячим голосом. Дуже дивно нам було. Але тато каже: «Тихо, діти, не шуміть нічого, тільки слухайте». «Душечка, душечка, дуже тяжко страждає...»
Потім він сказав: «Мене замордують»,— і все, довго не був більше в нас. Тільки приїхав і зразу поїхав. Отой ангелик Гавриїлко, він все казав: «Душечка не вмре своєю смертю, душечку замордують».
Володимир Великий ще через нього говорив. Жінки не приходили.
Пам'ятаю, мати тяжко захворіли, мали якусь тяжку кровотечу в шлунку. Степан казав занести водичку (звичайну, з криниці) в ту горішню церкву. І там десять Служб Божих татко мав відправити. Ніякого лікаря не привозили, нічогісінько. І все зажило. І мамця після того жили ще десь 10 років.
І та обнова в горішній церкві. (...). Татко потім закликав свідків: старосту, паламаря.

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:27 | Повідомлення # 12
ІНТЕРВ'Ю 3 п.ІГОРЕМ ФІТЬО
(син колишнього пароха с.Плугів Золочівського р-ну Львівської області, Львів, 29 вересня 1996 року)
— Я особисто бачив Степана Навроцького в Плугові, його стигми. Мені було тоді 13-16 років.
— Він часто приїздив у Плугів до Вашої родини?
— Мені зараз трудно сказати. Але знаю, що був у 1941 році, у 1942, 1943. В 1944р. він вже, здасться, не приїжджав. Але в 1943 р. переживав весь час, що його мають вбити.
— А з якою метою він до вас приїжджав?
— Отого я вам не можу сказати.
Ми бачили його екстази. Він прилягав на ліжко, і його вже голосу немає. Приходив якийсь ангелик. Казав, що ангелик Гавриїлко. Казав, що війна німцями програна, що буде Україна в цьому столітті, дати точно не було вказано. Що будуть ще дуже великі втрати серед українського народу, то все, що було. І бачили ми, як відкривалися оті рани на руках, на ногах, на чолі.
— Це було під час екстази, чи поза нею?
— Я не пригадую. Це були такі дні. Бо були екстази і без того. Але я пригадую, дуже добре бачив то відкриття. Все те було. І потому сходило, де й дівалося. Залишалися сліди. То я пам'ятаю добре.
Це було досить дивне, знаєте. Він говорить з вами все, і в даний час наступає та екстаза, лягає, і вже не його мова, а буває ангелик. І ще виступав хтось, але вже не його голосом.
Пам'ятаю, як відновлювалася та церква, що німці вимінували (горішня в Плугові - прим.). Степан тоді був в нас і казав: «Йдіть, дивіться, вночі в церкві буде світитися». То я точно пам'ятаю, як те світло світилося. В дванадцятій вночі сиділи на подвір"ї коло тої старої церковці (долішньої- прим.). І дивимося, починає світитися...Нам, дітям, було трохи дивно так — що то таке є? І після цього церква відновилася, образи стали новесенькими. Найбільше, знаєте, гарно був видний іконостас. На ньому було найбільше тих образів.
Мені трудно сказати, чи ця обнова була за один день, чи за одну ніч, чи ні. Здасться, що була тривала. Церковця була старенька, дерев'яна, крита бляхою; гарна була. І такі вже, знаєте, образи були старенькі, такі обличчя невиразні. І все стало видно, так, як би то було сьогодні помальовано.
— Коли Ви бачили світло, Ви не заходили в ту церковцю?
— Ми сиділи далеко. Де та церква, а де та церква. Ми сиділи під нижньою церквою.
— І те світло так било, що було видно аж туди?
— І так було видно.
Ту церкву вимінували німці. Тому що там була перехідна лінія між другою і третьою смугою оборони німців. В яру поряд був їх бункер, штаб. І щоб більшовики не обстрілювали, не бомбардували тих німців (бо церковця була, як орієнтир), вимінували ту церковцю і дзвіницю.
— Чи не збереглося хоча б одного образу, що там був відновлений?
— Ой ні. Як вимінували, то все пропало. Був лише кусок один. Кусочок образу Матері Божої, також відновлений. Ми мали цей кусочок. А так та церковця розлетілася в пух і прах. Не зосталося нічого. Така гарна дзвіниця була, то було потім лише кусочками дерева. Потім ми ходили, шукали, та знайшли тільки кусочок того образа.
Перед тим, в 1943 році в кінці, а можливо, в 1944 р. ... я вчився у Львові, то я вернув в квітні місяці тому, що німці почали ловити нас, до Німеччини вивозити. Я не знаю, хто дав батькові знати, що Степан передав: «Йдіть моліться, моліться, моліться, бота церква в небезпеці». Казав відправляти Служби Божі в тій церкві. Здасться, 10 Служб Божих. Ми кожен день ходили і відправляли Служби Божі, щоб врятувати ту церкву. Бачите, щось він відчував, що та церква пропаде. Вже фронт стояв, і ми так ходили правити туди весь час, кожен ранок.
— Всі 10 встигли відправити?
— І повністю відправили. Бо він казав: «Рятуйте церковцю, бо церковця в небезпеці!»
На останні Великодні свята, в 1944 році, знаєте, такі там гаївки люди бавилися! То як би чулося, що то вже кінець тій церковці.
То було так після обіду, ті люди, що в нас хоронилися в пивниці, в плебанії, кажуть: «Все, полетіла церковця...» То, кажемо, все — вже кінець нам всім буде ...
Степан мав дуже малу освіту, але настільки був освічений, настільки розбирався в тих всіх справах. Я не раз слухав, як вони говорили. Мені було дуже дивно.
— Яку освіту мав Степан?
— Не знаю точно. Мав дві чи чотири кляси всього. Коли мого брата замордували в 1941 році, а ми ще не знали, то питалися в нього. Він не казав (який був психолог), що брат не живе, а тільки нарису вав труну і поставив хрестик.
Пам'ятаю, він ходив в мундирі січових стрільців. Я не знаю, як він так їздив за німців. Аж страшно було: шапка стрілецька і... Та ж німці могли би його так зустріти: що це за один такий? Як то німці дивилися тоді, мені трудно представити.
І ще він казав: «Війна німцями програна. Хоч вони йдуть,— ніхто з них не верне. Війну вони не виграють».
— Коли це було?
— Восени, десь так під кінець вересня, початок жовтня, бо ще така погода гарна була, у 1941 році. Іде поїзд (а ми жили поряд з колією), німецький поїзд. Раптом став. Степан каже: «То шкода, то все не повернеться». Так постояв і : «Зараз поїде». І за хвилю дійсно поїзд рушив.

Олег Петрук
Ярина Погорілець

ОСТАННІ ДНІ НАШОГО СТИГМАТИКА
5 травня цього, 1996 року ми вибралися автом до с.Ракобовтт поблизу Буська на могилу Степана Навроцького. Ми мали намір розпитати людей, які могли знати щось про стигматика, а, можливо й були з ним знайомі. Не полишала також наших думок надія відшукали точне місце його загибелі, хоч і здавалася вона практично неймовірно» через відстань у 50 років.
Погода видалася у цей день напрочуд гарною. Сонячні, теплі весняні барви довкола, глибоко прозоре голубе небо з поодинокими подорожуючими білими хмаринками вселяли сподівання на вдалу поїздку. Одразу зазначимо, що погода в цей день для нас була глибоко символічною. Думка про це зародилась ще на початку поїздки, але не була тоді настільки яскравою, як під час зворотної дороги й тепер. Адже ми їхали до місця останнього земного спочинку двадцятирічного Степана, їхали розпитувати про обставини його смерті та останні дні — і така спокійно-велична сонячна погода!..

* * *

Храмовий празник в с.Ракобовтах 28 серпня. Кожен, хто заходить на подвір'я церкви Успіння Богородиці, звертає увагу на одиноку, але доглянуту могилу з правого боку від входу, поруч із дзвіницею.
Розповідають, що одного разу, проїжджаючи ровером повз цю церкву, Степан зупинився: «Тут мене колись поховаєте ...» Так воно і сталося: у неділю, 16 квітня 1944 року, на Великдень.

* * *

Село Купче. Підходимо до звичайних розмірів кам'яної хати, вже давніше збудованої на місці старої дерев’яної. Це — господа колись великої сім'ї. Зараз тут живе самотня старша жінка — пані Люба Карп'як, остання з родини. Дещо більше місяця тому помер її чоловік, тому вона зустрічає нас із сльозами на очах.
Після останнього (на межі зими та весни 1944 року) від'їзду зі Львова, з цього обійстя вирушив Степан Навроцький назустріч своїй смерті: останні села, останні дні...
— Отак, знаєте, я тим і живу. То так морально забита, а згадаєм Степанка, і так віру в Бога маю, що треба ще доживати цього світа. І тими хрестами так себе не вбивати.
...Він прийшов до нас. Він познайомився з моїм братом у Львові, в бурсі. Брат приїжджав додому й сказав одного разу: «До нас приїде хлопець». — «Добре»,— і ми запросили.
Коли Степан до нас приїхав, він, знаєте, сподобав найбільше маму. Маму мою кликав своєю мамою. Вона якась була щира, відкрита, а ми були тоді ще малі... Мали десь 13-14 років...
Він приїжджав до нас протягом двох років, деколи на місяць, на два.
В п'ятницю в піст, він завмирає, відкриваються йому рани на руках, на ногах і проповідує. Не своїм голосом, а голосом або ангела Гавриїла, або Володимира Великого, або ще якимсь святим. В нього тоді зовсім інший голос появлявся. Він так говорив довго... Знаєте, мама то пам'ятала, а я... Більше говорив, щоби молитися, вірити в Бога.
І раз так було, що він каже до мами: «Ви не ображайтеся, ви не нарікайте ні на що. Ви довго всі жити не будете»,— так до моєї мами сказав. «Ви поступово всі вимрете». І дійсно, вся родина: дочка, мати, моя сестра найстарша в молодих роках...
Я тоді так, знаєте, зловилася за його руку, коли він казав: «Ви всі вмрете»,— злапала його за руку, за маринарку і кажу собі: «Боже, Боже, так хочу жити! Мені шойно 13 років»,—і поцілувала його в руку. А він каже: «Вступисі, дитино»,— не хотів такої поваги, щоби руку цілувати.
Я вам скажу — так то дуже пам'ятаю,— як він відходив від нас, так, знаєте, плакав. Сперся (в нас в кухні столик маленький стояв) і каже: «Я від вас відходжу, вже я до вас живим не верну. Мене вб'ють і ще одного зі мною вб'ють хлопця. Але горе тому народу, від якого руки я згину». Просив, щоби діти приносили на його могилу квіти... І мама каже: «То як то, я Вас більше не побачу?» — «Ще побачите! Ще мене будете бачити! Нічого, не переживайте, досі я мав жити, досі моя була судьба».

* * *

З Купче — до Ракобовт. В цьому селі Степан також бував вже не один раз. Зупинявся, як правило, у о.Адріяна Піджарка — пароха. Часом у солтиса Юліана Гавлюка. Екстази відбувалися лише у помешканні о.Піджарка. Господиня священика (він був не одружений) Марія Луців, в дівоцтві Бригідир, згадувала нам про кров на чолі та на руках Степана, яку якось бачила: «Такі краплі великі, як би хтось крапнув, аж розливалися по чолі». А на другий день я питалася: «Де ж то місце на руці?.. Нічого немає і чоло таке — гладеньке».
Цікавим щодо характеристики Степана Навроцького є наступний невеликий епізод з її розповіді.
— Добряга був. І пожартувати вмів. І не раз, як дівчата посходилися, то я жартую: «Стефанку, тілько дівчат в Купчу, тілько в Ракобовтах, то, може, десь яка Вам сподобалася?..» — «Марія, я про то не думаю. Я жартувати можу, а про дівчат я не хочу думати». Веселий був і співати любив. Не раз: «Давайте щось заспіваєм!»

* * *

Останню ніч у Ракобовтах Степан ночував у Юліана Гавлюка, в родині, яку як нам казали, дуже цінував. Ранком онук війта, Петро Попович повинен був відвезти його в сусіднє село. Ось що розповіла нам рідна сестра Петра п.Олена Гнатів:
— Останній раз, то я пам'ятаю, що він ночував у нас і зранку брат його відпровадив. Він ночував більше у о.Піджарка, а тоді сказав: «Разом з тобою будем їхати, то я вже, щоб їх не будити...» Раненько вдосвіта вони взяли коні і поїхали до сусіднього села, дорогою на Стрептів. Він переїжджав з одного села на друге. Таке мав завдання якесь.
Вже згодом довідалися, що когось побили. Він мав їхати в наступне село і не приїхав. Тоді жив мій дідо, Гавлюк Юліан, який був тут солтисом. І він почав його шукати. Сам. Пішов у Стрептів дізнатися, хто його відпровадив. Брат передав його там другому якомусь хлопцеві. І дідові сказали, що десь там в полі побили тих двох хлопців. Того, що супроводжував Степана, рідні забрали, а його лишили на полі... Пізніше дідо другий раз пішов...
Одним словом, дідо його знайшов. На полі була купка гною, соломи такої, і він там лежав. Трохи тільки було видно обличчя, око було його ушкоджене круками чи ким...
Пам'ятаю, як сьогодні, що то була Великодня п'ятниця, я мила вікно. Дідо приходить, каже: «Ідем туди...» То боялися, бо тоді переслідували партизанів і німці і... Взяв дядька одного з села, коні, наклали соломи, поїхали. І привезли його. При чому він лежав вже три дні там, на полі, а тіло його абсолютно не розкладалося, гнучке було (можна було вдягнути в костюм, в сорочку) і не пахло, абсолютно не пахло.
Привезли його, помили, вдягнули. Ну а шо то була Плащаниця, і в церкві не можна було його класти, то поклали при вході, в бабінці.
На запитання ким був вбитий Степан, п.Олена відповіла:
— Так і не довідалися. Раз казали, що поляки. Раз казали, що то його партизани такі самі вбили, від рук своїх загинув. Тому, що він носив таку форму;
Показуємо фото:
— Він і тоді був у ній вбраний?
— Так.
Про теж розповіла нам і п.Марія Луців:
— Степан був в уніформі січових стрільців. А вона була подібна до польської форми. Я кажу: «Степанку, Ви зле зробили, що Ви вбралися в це. Таке на світі...» А він до мене: «Маріє, я не можу її не взяти». То форма його довела, що його вбили. То так мало бути, чи що?..
Зауважимо тут, також, те, що о.А.Піджарко, який ховав Степана Навроцького (він був один з тих, хто були найближче до цих подій), записав тоді, що Степан замордований невідомим злочинцем.

* * *

Символічно, що тіло стигматика Степана Навроцького було привезено до Ракобовт у Страсну п'ятницю. В цей же день його приготували до поховання, переодягли у світський костюм та поклали у притворі церкви.
О.Михайло Сопуляк пише у своїй книжці, що тіло Степана пізнавали за ознаками, на які він звертав увагу заздалегідь: за пальцем на нозі, золотим зубом і кучерями. Про це згадували свідки минулих днів також тепер і нам, зазначаючи, однак, що його цілком можна було зпізнати й по обличчю.
Звертає на себе увагу те, що все це відбувалося на тлі двох незвичайних моментів. Перше, такий перебіг подій був передбачений Степаном заздалегідь. Друге, що в особливий спосіб свідчить на користь післанництва та обраності стигматика, це те, що після двох тижнів, які минули по його смерті (про точні дати мова йтиме далі), лежачи під відкритим небом, тіло Степана Навроцького поводило себе зовсім не так, як інші мертві тіла (було гнучке, «таке свіженьке, як живої людини» (Л.Карп'як), не задубіле , без ознак розкладу), а з ран його потекла свіжа кров («якби щойно хтось врізав» (М.Луців)).
Ховав Степана Навроцького у неділю, 16 квітня пополудні о.Адріян Піджарко. Зібралося багато людей. Все було, як звичайно на такій події. Все, крім одного: ховали стигматика, ховали в день Христового Воскресіння.
Чи це не символічно? Особливо з позицій дня сьогоднішнього. Адже тоді в 1944 році клали в могилу нашу свободу, волю України, якій посвятив своє молоде життя Степан Навроцький.

Отже Нова Лодина. Село, з якого Степан разом із супроводжуючим його 24-річним Йосифом Стернюком виїхали в останню свою одноденну подорож.
Сонячного травневого дня 1996 року ми під'їжджали до цього села, щоб зустрітися з родиною загиблого разом зі стигматиком хлопця. Рідний брат Йосифа, Іван Стернюк розповів нам про останні години життя хлопців. У післявоєнні роки та після повернення із «неволі» він намагався довідатися про обставини смерті старшого брата.
— Степан був тут, у нас. Аж за третім разом поїхав і його вбили. Коли був перший раз, то мій брат (таки той самий) завіз його до Ракобовт, там його лишив і вернувся. Потому Степан другий раз приїхав ще (це було в 44 році), то його один тутка завіз (його вже нема) в Дернів. А третій раз поїхав і... То навіть не повідали на брата (супроводжувати Степана — прим.). Солтис наш заказав форшпан (чергування). Черга дійшла по колу до сусіда. Він мав їхати, але шось схітрив. Брат також не мав охоти їхати, але що мав робити, солтис приказував. До Нагорещ завіз 'го і їх помордували. Бандити. Повідали, що то бандеровці зв'язані, але ж то не були бандери. Були бандери, а були й бандити, а більше було бандитів, як бандерів.
Вони поїхали ще перед обідом, звідти, з Лодини. В суботу. Наверха на конях. Брат мій і Степан. Досить того, як вони від'їздили, то такий сніжок падав. Вони на верхах, бо болото таке-о було і сніг падав. А після того взялася така заметіль, в неділю. Все снігом обкурило.
Ще він (Степан — прим.) казав, що тільки до Нагорець і брат сі верне, а він другі коні возьме і далі поїде. Але там німців вже було, бо під Бродами був вже фронт. Коней не дали, ніхто не знав, шо сі тримати
І вони виїхали, точно я не можу так свідчити, а як я чую по відомостях, то тільки за Нагірці виїхали, а їх там переймили. — Це було вдень чи вночі?
— Вдень. Кажу від нас від'їздили перед обідом. Десь година одинадцята за німецьким часом.
— А коли ви їх знайшли мертвих?
— В середу. В суботу вони поїхали, а в середу ми їх вже...
— Через чотири дні?
— Так, той сніг зачав розтоплюватися, вода була. Нам дали знати, але не казали хто, казали що там двох якихось лежить забитих.
То було при кінці березня. Не можу оприділити число. Якби мені дали календар. Знаю, що то було якраз в польську... пальмову суботу, як вони поїхали. В польську пальмову суботу, а неділю, то снігом курило так!..
Аж дали знати в середу, ми з мамою шукали. Там канал був такий, вода плила, а зверха ще сніг... обмочив... Брата, то там з Желехова один ІІзнав, то витігнули на берег. Так по-сільському зібраний, в чоботях брат — прим.), в такім... То шо кашкета не було. А той Степан, то мав футболку на собі і спортивні, а то все було обдерте. ;.— Спортивні чи, можливо військові?
— А він був в військовім, коли був у нас в хаті, як мали їхати. А з него все здерли: в шинели був, в кашкеті синьому такому... Поздирали.
То він лежав таки в рові, вода без него плила; тут, на грудях, шкіра була, розумієте, поморщена. Вока одного не було; ворони вибрали, чи що, то я не знаю... А брат,— то потім взнали,— брат дуже просився, то йому з револьвера кулю, тут ввійшла, а ззаду (п.Іван показує на потилицю — прим.) вийшла, а потім ще сокирою голову розрубали...
— А коли поховали Вашого брата?
— В середу знайшли, а зараз в четвер ховали. То, розумієте, тепло оралося,
— А коли Степана забрали звідти?
— Аз Степаном... Ми так лишили Степана того, бо то були розрухи, ми боялися, щоб до нас не прийшли, не побили, не спалили.
— А коли його забрали, Ви не знаєте?
— Його... Я так не знаю... Потому,— всякі люди є,— витягнули його, десь тамка запарпали в земли, прикинули чимось, а щось, може, за тиждень прийшов якийсь старший чоловік, казав, з Ракобовт. Зайшов зо нас: «Де таке щось діялося?» —«Не знаєм, брата привезли, а його там лишили». Він пішов геть до Нагорець і там зі себе скидав плащ,— такий був плащ файний, щоб хтось підводою завіз до Ракобовт. Ніхто не хтів, бо боялися; ану поїду і мене заб'ють. То він тут Степана таки лишив, пішов до Ракобовт. А незабаром приїхала з Ракобовт фіра і забрала його.
Після того, десь за місяць, за півтора той священик-монах до нас приїздив, розпитував як то було. Ще німаки тоді були, бо рускі до нас прийшли в серпні місяці в 1944 році.
Так менше-більше я можу оприділити... де, в якій хаті їх навіть... бо як прибігли кіньми, як виїхали до Соколова, завели до хати, то їх понапували вперед горівкою. Казали, що той Степан мав револьвера, гранату,— ну то неправда, бо він був у нас... їх взяли на сани, вивезли там за село і постріляли... їх в хаті вперед там... точне не буду казав, я ж не можу, но так, як я чув, шо там стодола така була... то їх катували ще, мордували, били. Тримали аж до вечора. Як сі смеркло, просто безпритомних, покидали на сани, на віз і там в таку долину, в Концеву долину завезли і там їх постріляли. Зовсім ввечері їх постріляли. В цю саму суботу ввечері.
— А Ви могли би нам те місце показати?
— Міг би.

* * *

Так звана Концева долина, де були знайдені тіла двох хлопців, знаходиться в центрі уявного трикутника, вершинами якого є церкви у селах Великосілки, Малі Нагірці та Соколів. Цією долиною тече у рівчаку невеликий потічок. В одному з його рукавів зустріли свою смерть Степан Навроцький та Йосиф Стернюк. Зараз цього рукава вже не існує, його зарівняли. Від нього на поверхні залишилися слабкі сліди у місці, де він колись входив у потічок.
Ми вже згадували, що погода в день нашої поїздки видалася нам символічною. Тепла сонячна днина за винятком 30-40 хвилин, коли падав такий нестримний дощ! Якраз у цю неповну годину вклалася розповідь п.Івана Стернюка: злива зірвалася з неба на початку нашої розмови, а припинилася в перші хвилини дороги до місця загибелі хлопців. Але найважливіше було попереду.
Якими враженнями переповнилися б Ви, коли б довелося Вам із певним трепетом в серці їхати на місце, де після мордувань загинуло двоє молодих людей, і перед Вами постала подвійна веселкова арка, спектр кольорів якої повторювався кілька разів, сходячи до землі, обіруч «зеленої могили серед поля»? Ми, майже, в'їжджали під неї. Чи було це Божим знаком на місці смерті стигматика? Можливо, але таке явище зустрілося нам вперше. А що сталося це саме в такому місці, додало ваги нашим переживанням.
До останнього часу не було точно відомо про дату смерті Степана Навроцького. Сьогодні можна твердо сказати, що хлопці загинули 1 квітня 1944 року, оскільки це підтверджують два незалежні достовірні свідоцтва.
П.Іван Стернкж чітко пам'ятає, що це сталося пізно ввечері у суботу перед польською Вербною (''пальмовою") неділею. 1944 року Великдень східні церкви святкували 16, а римо-католики - — 9 квітня. Вербна ж неділя — за тиждень перед Воскресінням. Отже, «польська пальмова субота» була 1 квітня 1944 року.
Датування, за словами очевидця, який як можна помітити, пам'ятає навіть дрібні деталі подій, саме по собі достатньо достовірне, хоча і залишається все ж лише найбільш ймовірним, а не точним.
За сприяння однієї з громадських організацій були надіслані запити у Буський та Кам'янко-Буський відділення ЗАГСу, де повинні були б зберігатися церковні книги з тих часів, відповідно з села Ракобовти (де поховано Степана Навроцького) та зі с. Лодина (до поховано Иосифа Стернюка). На запит щодо дати смерті Иосифа Стернюка прийшла відповідь, що книги з записами про смерть за 1930-1946 роки по с. Лодина не збереглися. Але завдяки Божому провидінню така книга збереглася по с. Ракобовти. Виписка з неї про смерть Степана Навроцького вміщена в кінці цього збірника. Для нас важливо, що запис зроблено в ті дні і тими людьми, що були найближче до згадуваних подій. Там вказані те ж місце смерті і та ж дата.
Згадаємо тут ще про певне співпадіння в датах смертей двох інших наших відомих стигматиків. Евстахія Бохняк померла також 1 квітня але 1974 року, рівно через 30 років після смерті Степана Навроцького. А с.Міріям (Анастасія Волошин) майже через 50 років в день перво-мученика Степана, 9 січня 1994 року.

* * *

Ми віримо, що смерть Степана Навроцького не стала завершенням його місії. Свідченням того є, серед іншого, спогади о.Я.Тихого. Окрім о.Ярослава підписану світлину Степан подарував ще кільком особам, які також, напевно, багато чому в своєму житті завдячують заступ-ництву стигматика.
Пам 'ятаймо, що у тяжкій скруті він радив приходити до його могили й молитися. Але згадуймо тоді також і про його приклад відданості Божій волі, наполегливості у її реалізації, покірності у власній жертовності та мовчазній терпеливості у несенні тяжкого та світлого, бо праведного хреста, яким було його життя та післанництво.
На слова Лесі Українки про те, шо «путь на Голгофу велична тоді, коли тямить людина, на що й куди вона йде», можна впевнено опертися при оцінці життя та, особливо, останніх днів нашого стигматика. Два речення із спогадів п.Люби Карп'як є достатньо яскравою ілюстрацією: «Моя мама просила, молила Степанка: «Не йдіть нікуди по смерть»».
Про що міг думати цей юнак 1 квітня 1944 року, знаючи, що проходить верхи на коні останні метри свого життя? Можливо про те, що його смерть стане символом жертовності, самопосвяти та відданості Божій волі? Напевно, ні. Про те, що його Голгофа викупить багатьох українських повстанців, дивізійників, цивільних осіб? Напевно. Але думається, що найголоснішою линула з його серця молитва до Бога за рідну Україну, яку залишав, за її народ, який в майбутні десятиліття повинен був з Божою допомогою перейти свій страшний та кривавий шлях на Голгофу, щоб бути розіп'ятим на перехресті тисячоліть, аби потім воскреснути у Божій славі та стати доказом сили та святості Христової віри.

Дорогий Читачу!
Двоє молодих людей, Ярина Погорілець та Олег Петрук, приділяють увагу збору свідчень та матеріалів (а це — спогади, публікації, документи, світлини, листування тощо) про українську стигматизацію. Це явище було Божою даністю нам у тяжкий час і заслуговує на те, щоби залишитися не забутим.
Збір такої інформації є актуальним саме зараз. Адже від часу найбільшого поширення цього явища минуло понад 50 років, і багато самовидців разом із тим, що їм відомо, відійшли від нас. Але дехто із безпосередніх свідків ще живуть. У тих, що померли, могли залишитися діти, родичі, друзі. Вас, кого торкнулася українська стигматизація і хто був знайомий із Степаном Навроцьким чи іншими нашими стигматиками і хто володіє певною інформацією про них або про пов'язані із ними події чи особи і хто, можливо, одержав за їх посередництвом якісь ласки, уклінно просимо зголоситися листовно на адресу:
Україна 290066, м.Львів-66, поштова скринька 10104, Петруку або Ярині Погорілець.

Бібліотека » Церква » Духовна література » Степан Навроцький - стигматик
Сторінка 3 з 3«123
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика