Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Степан Навроцький - стигматик
Степан Навроцький - стигматик
Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:24 | Повідомлення # 6
НЕВИДИМИЙ ПРОВІД
Поведінка Степана та всі його вчинки впродовж післанництва, тобто від часу, коли він дістав перші видіння-екстази, були під впливом наказів якихось сил, що їх годі було знайти в оточенні Степана або в ньому самому. З одного боку Степан завжди підкреслював свою відданість Божій волі («ял- Бог схоче, так і буде»), так з другого боку він постійно був під непереможним впливом тих сил, що керували його поведінкою і вчинками. Підчас арешту большевиками на допиті він заявив слідчому, що його жінка померла, і це справдилося. Два або три рази я його питав, чому він так сказав, І все отримував ту ж саму відповідь: «Щось мені казало так говорити».
Одного разу Степан їздив до Стрия, бо мав там полагодити якусь справу, теж за доручення того «когось». За німецьких часів їздити залізницями було досить небезпечно, особливо для молодих людей, бо німці дуже часто забирали їх до Німеччини на працю. Тому ми зробили для Степана посвідку, що він працює в таборі, з якого висилають людей до Німеччини на працю. Там працювало досить багато наших людей, тому таку посвідку ми могли легко дістати. З цією посвідкою і їхав Степан до Стрия. В дорозі прийшли німецькі поліцисти з перевіркою подорожніх та їх посвідок. Степан не задумуючись сказав, що він працює в таборі і супроводить додому три дівчини, які їдуть в сусідньому переділі. Вони мають їхати до Німеччини на роботу і мають забрати собі з дому деякі речі, а він їде з ними, щоб вони не втекли. Поліцисти, не сказавши ані слова, пішли далі і навіть не заглядали до сусіднього переділу, де дійсно сиділи дівчата, які втекли з пересильного табору у Львові. Згодом цю справу перевіряв один наш знайомий з оточення Степана і ствердив, що Степан тих дівчат не знав, з ними в поїзді не говорив, а що найважливіше, так це те, що вони не могли ніяк зрозуміти, чому поліція їх минула при контролі, якого вони страшенно боялися. Адже вони втекли з пересильного табору і не мали при собі ніяких документів. Я потім питав Степана, чому так сталося, що він дав таку відповідь поліцистам, чи він, може, знав тих дівчат, або з ними розмовляв в дорозі. На це він відповів, що зовсім їх не знав, але, «щось» казало йому так говорити.
До таких незрозумілих для нас речей належали й деякі доручення, які Степан отримував, а про них говорив нам, звичайно, Гавриїлко. Напр., одного разу Гавриїлко сказав, що Степан має молитися щодня 10 хвилин на вервнці, але в той час має бути одягнений у священичу одіж (рясу). Для оточення Степана це доручення було незрозуміле, тому всі пробували переконати Гавриїлка, що це не обов'язково. Але Гаврпїлко почав погрожувати, що якщо Степан не дістане ряси, то тоді не зможе відвернути якогось нещастя. Тоді один з приятелів Степана пішов до бл. пам'яті Митрополита Андрея і розповів цю історію. Митрополит дозволив Степанові одягати рясу в хаті. І дійсно, якийсь час Степан одягав у своїй кімнаті рясу та відмовляв вервицю, а потім рясу знімав. Це тривало декілька тижнів, а потім Гавриїлко сказав, що вже можна рясу віддати, бо Степан вже виконав своє доручення молитви в рясі.
А іншим разом Гавриїлко сказав, що Степан мусить мати такий однострій, як носили стрільці. Такий стрій дістати було нелегко, а ще більш небезпечно було ходити у ньому вулицями Львова. Проте Гавриїлко заявив, що Степан мусить у ньому ходити по Львові. На наші побоювання, що Степана можуть заарештувати німці, Гавриїлко заявив, що «це вже наша справа», що вони, тобто Гавриїлко та ще хтось, будуть пильнувати, щоб Степанові нічого не сталося. І дійсно, коли вдалося дістати для Степана стрілецький одяг, то він раз пройшов вулицями Львова, і не тільки ніхто з німців його не зачепив, але й багато німецьких старшин, що його зустрічали, ще й віддавали честь. Це підтвердило декілька осіб з оточення Степана, які на віддалі йшли за ним.
Необхідно ще раз ствердити, що всі ці речі переказував нам Гавриїлко, а Степанові ми про це не говорили. Але він про все це знав і сприймав як наказ від когось вищого, як доручення, яке без найменшого вагання треба виконати.
На деяких світлинах бачимо Степана з бородою. Носив він бороду теж не завжди, а лише час-дочасу не з якоїсь власної примхи, але за дорученням отого «чогось», що керувало всіма його вчинками та його післанництвом. Як несподівано запускав він бороду, так само й несподівано він її голив. Це було зроблено теж за дорученням невидимого проводу.
Залежність Степана від якогось невидимого проводу ще більше проявлялася у здійсненні наших прохань. Коли хтось із нас звертався або до Гавриїлка або інколи таки до Степана в нормальному стані, тобто поза екстазою, із проханням щось зробити, напр., допомогти комусь або довідатися про якусь арештовану особу, то Гавриїлко завжди відповідав,— «подивлюся, чи можна» або «запитаюся, чи можна». Ніколи він не обіцяв та не відмовляв у допомозі зразу, робив усе, щойно по отриманні інформації у когось, про кого ніколи не згадував. Так само говорив і Степан, коли ми його просили про щось у звичайному стані, тобто завжди казав «побачу» або «запитаюся».
Коли Степ розповідав, що на початку свого післанництва він приготовлявся на смерть, то на моє запитання, хто йому сказав це зробити, чи звідки він знав, що буде вмирати, він відповів, що «щось» сказало йому, але не міг чи не хотів пояснити більше, хто то був той «щось». Справді Гавриїлко дуже часто згадував про «конференції», тобто наради, в яких, як він пояснював, приймали участь наші визначні померлі люди, як св.Володимир, св.Ольга, генерал Тарнавський, Шевченко та інші, а опісля ухвалювали певні постанови та давали доручення Степанові. Одначе, Гавриїлко жодного разу не сказав виразно, що ці «конференції» чи поодинокі їх учасник керують усіма вчинками та післанництвом Степана. Дуже виразно запам'яталася мені остання «конференція», про яку говорив Гавриїлко напередодні від'їзду Степана з Криниці до Львова, після якої Степан скоро загинув. Під час екстази Гавриїлко сказав, що була «конференція» і ухвалила, що «душечка», тобто Степан, має відійти від нас, тобто померти. Я почав з Гавриїлком сперечатися та переконувати, що Степан ще потрібний на цьому світі, а також те, що ми створимо Степанові умови, необхідні для виконання його післанництва. Гавриїлко сказав своє «запитаюся» І на другий день вранці заявив, що «конференція» була, вирішила, що Степан зараз має їхати до Львова, а тоді побачать, що буде далі. Степан прокинувся і перші його слова були: «Я мушу їхати нині до Львова». Я вже нічого більше не питав і не перечив йому. Степан поїхав та й зразу ж загинув. Отже, виходить, що ці «конференції» мали якийсь вплив на вчинки та післанництво Степана.
Невидимий провід проявлявся ще в одному. Наприкінці багатьох екстаз складав Степан присягу, яку ми всі виразно чули. Він все ще був в екстазі, підносив три пальці правої руки догори неначе повторював за кимось формулу присяги: «Присягаю Господу Богу Всемогучому т.д.,— як звичайно звучить формула присяги,— «що буду вірно служити Господу Богу та Україні, що ніколи не зраджу, навіть коли б мене всі покинули та відреклися, навіть коли б я страшно терпів...» Цю присягу Степан говорив своїм голосом, але при заплющених очах і наче в напівсонному стані. Перед ким він цю присягу складав, чому, ми ніколи не змогли довідатися ні від нього самого, ні від Гавриїлка.
Хочу згадати ще одну подію. Одного разу прийшов до Степана якийсь польський священик та запропонував, аби він перейшов до польського монастиря, де буде мати гарну опіку, всі вигоди і т.д., одначе, Степан відмовився, незважаючи на те, що священик дуже його вмовляв. Опісля Гавриїлко в екстазі сказав, що «душечку», тобто Степана, спокушували, але це не вдалося, бо «душечка» присягав і дотримував присяги. Крім цього Гавриїлко наказав, щоб того священика більше до Степана не пускати.
Цей невидимий провід, якому Степан завжди складав присягу та якому був сліпо послушний впродовж усього свого післанництм. позначився на всій діяльності Степана. Все, що він робив, робив не зі своєї волі чи свого бажання, а за дорученням дивних невидимих сил, що його покликали до важкого, страждального післанництва. Це післанництво він припечатав своїм молодим життям.

ЧОМУ СИГМАТИКИ?
Під час війни були вістки про багатьох стигматиків та стигматичок у Галичині. Про одних говорили, що вони правдиві, а щодо інших були великі сумніви. Мені тяжко що-небудь сказати про інших стигматиків, бо я, крім Степана, нікого не бачив, а мав лише більш або менш правдиві вістки. Одначе, мене ці справи зацікавили і підчас відпочинку Степана в Моршині і я почав розмову з Гавриїлком на ці теми.
— Слухай, Гавриїлку, чому так багато стигматиків тепер у нас? — запитав я.
— Знаєш, український народ переживас дуже тяжкі часи. Люди можуть захитатися у вірі і тому Господь Бог посилає своїх вибранців, щоб зміцнювали народ у вірі,— відповів Гавриїлко.
— Ну, а чи всі стигматики правдиві, чи є, може, між ними якісь обманці? — питав я далі.
— Не всі стигматики можуть бути правдиві. Злий дух теж може підшиватися під стигматика і обдурювати людей, але то можна пізнати,— навчав Гавриїлко. І тепер є деякі фальшиві стигматики,— додав він.
— А С. є правдивою стигматичкою, чи ні, бо багато людей сумнівається в її післанництві?
— С. є правдивою стигматичкою. Але кожний стигматик має від Бога інше призначення і тому праця кожного полягає в чомусь іншому. «Душечка», тобто Степан, має пильнувати політики, а інші мають інші завдання. Але всі Божі вибранці є Богом покликані до свого післанництва і це для них — велика ласка. Одначе, вони мусять з тою ласкою співпрацювати та й плекати так, як священик повинен плекати своє покликання. Коли вони ту ласку недооцінять та не будуть з нею співпрацювати, а зачнуть летіти на марну славу, то можуть її скоро втратити і тоді будуть гірші від інших людей, і Господь Бог їх покарає ще,— викладав Гавриїлко.
— А чому стигматики мають стигми та терпіння? — питав я.
— Божі вибранці дістають терпіння і рани, щоб могли терпіти за народ. Господь Бог мав би карати весь народ за гріхи, а так вони перебирають терпіння на себе і покутують за народ. Вони Богом вибрані до свого післанництва, їхні терпіння Бог приймає як покуту за всіх. І те, що Божий вибранець перетерпить при одних стигмах, мусили б покутувати багато людей нераз впродовж цілого року. А так це роблять за них Божі вибранці.

ДАЛЕКОВИДІННЯ
Підчас екстаз Степан мав дар далековидіння (телевізії), виразником якого був Гавриїлко. Деколи в екстазі, коли ми вели розмову з Гавриїлком, той переривав розмову, тіло Степана напружувалося так, як ми нераз напружуємося, щоб почути щось, що від нас десь дуже далеко, і здавалося нам, що Степан щось підслуховує.
— О, я вже мушу йти, бо там є якась нарада про українців,— відзивався нагло Гавриїлко, і екстаза скінчилася. При черговій екстазі, коли відзивався знов голос Гавриїлка, ми питалися, що то була за нарада, і Гавриїлко завжди нам розповідав, шо або в поліції була нарада в справі українців і вирішено проводити нові арешти, або десь в якомусь уряді говорили про українські справи і вирішено таке або таке.
Часто оповідав Гавриїлко про наради в головній кватирі Гітлера, на яких обговорювались українські справи. Він докладно описував положення та околицю, де та квартира містилася, які там ростуть дерева, де стоїть сторожа, де вхід, де розставлені протилетунські гармати і т.д. Коли по війні читав я описи деяких німецьких старшин про положення кватири Гітлера, в основному у зв'язку з відомим замахом на нього, то все докладно співпадало з описами, які подавав Гариїлко.
Про хід самих нарад в кватирі Гітлера говорив Гавриїлко також дуже часто, але не називав осіб по імені, крім самого Гітлера, а описував їх своїм дитячим способом. Напр., все нарікав, що якийсь німець, «кулявий на ногу», дуже ворожо наставлений до українців і на нарадах виступав ворожо проти нас. Про другого військового говорив, що він намагався боронити українців. Крім Гітлера, якого Гавриїлко все називав по імені, нам було годі встановити імена осіб, які приймали участь у нарадах, тим більше, шо всі німецькі достойники носили однострої, якщо не військові, то партійні, а Гавриїлко сприймав їх усіх як військових.
Зміст нарад та постанов, про які нас інформував Гавриїлко, відносився до політики німців в Україні.— вивози робітників на працю до Німеччини, нові контингенти збіжжя, загострення курсу в боротьбі: партизанами,
На всіх нарадах, як завжди відзначав Гавриїлко, був присутнії «душечка», тобто Степан, бо його завданням було тими справами займатися та протидіяти, наскільки це було можливо.
Дуже цікавими були описи з поля бою, які дуже часто переказуваї Гавриїлко, і які завжди справджувалися. Відносилося це, в основному до німецьких поразок, про які німці повідомляли пізніше, а Гавриїлко - говорив про них у ті самі дні, коли німці їх зазнали.
Після падіння Сталінграду Гавриїлко описував жахливі сцени його руїн, напр., як совєтські вояки витягали німців з різних криївок, як їх вбивали. Вже після війни попали мені в руки спогади німецьких старшин та вояків, які були в Сталінграді, де описували свої переживання підчас боїв і після падіння Сталінграду. Коли я в пам'яті порівнював їх з оповіданнями Гавриїлка, то описи різних місць та споруд, в яких велися найзавзятіші бої, а відтак капітуляція німців, були повторенням того, про що оповідав Гавриїлко. Такі самі живі й реалістичні, а при цьому жахливі, були оповідання Гавриїлка з концентраційних таборів і тюрем на Україні, в яких каралися наші в'язні. Напр., одного дня, вранці, описував Гавриїлко сцени розстрілу кількох молодих українців у Львові на т. зв. Пісках, де Гестапо розстрілювало своїх в'язнів. Гавриїлко описував кожного в'язня, як він виглядав, як тримався при розстрілі і як падав у викопану могилу чи на землю. Жахливими були описи сцен катування в тюрмах, в яких Гестапо допитувало наших в'язнів. Незабутнім залишиться в моїй пам'яті опис знущань і катуваньукраїнських жінок-в'язнів в одній тюрмі на Волині, що його оповів пізно ввечері Гавриїлко в часі екстази. Таких випадків далековидіння було дуже багато, і вони в більшості були записані в «протоколах», що ми списували з усіх екстаз. Гавриїлко розповідав нам навіть про становище українців у США й Канаді підчас війни, про настрої серед наших співвітчизників та ставлення урядів до українців. Як згадував Гавриїлко, Степан час-від-часу мандрує до Канади, щоб відвідати українців. Ми питалися Гавриїлка, кудою Степан мандрує до Канади. Від відповідав, що понад морем, але додавав, «понад морем зле йти, бо повітря дуже вогке й солоне, часто віє вітер...»
Гавриїлко багато оповідав про справи, що торкалися загального положення українців, але дуже неохоче займався приватними справами окремих людей, які зверталися до нього з проханням, напр.. щоб сказав, що діється з тим чи іншим чоловіком.Зокрема, йшлося про вістки про людей, які були арештовані чи вивезені большевиками. Гавриілко завжди відмовлявся тим займатися, бо на розшуки окремих осіб витрачається багато часу, а через це занедбуються - загальні справи. Але в деяких випадках такими справами займався. Коли йшлося про розшуки, то просив дати світлину тої особи, яку мав відшукати, і за кілька днів давав відповідь, що з нею діється. Мені відомий випадок із львівським лікарем, др-ом К., якого большевики вивезли на Схід перед війною з німцями. Родина дала світлину і Гавриїлко через декілька днів сказав, що д-р К. живе, що він в дорозі додому, знаходиться тепер в такому й такому місті, але дуже виснажений і тому йде поволі, а за два місяці буде дома. І дійсно, через два місяці, всупереч всяким сподіванням рідні, д-р К. з'явився у Львові і підтвердив, що в той час, як Гавриїлко говорив, він був у тому самому місті, яке був назвав Гавриїлко.
Відомий мені ще й інший випадок. Одна міщанка з Золочева звернулася до Степана з проханням, щоб він сказав, що сталося з її синами. Один пішов до советскої армії, а другого арештувало НКВД. Степан нерадо погодився на це, але довго не давав відповіді, а жінці сказав прийти через деякий час. Ми, нарешті, запитали Степана, чому він не дає відповіді і каже старшій жінці приходити що кілька днів до Львова. Степан тоді відповів, що він не знає, як сказати мамі, що один її син вже не живе. Тоді йому порадили, щоб сказав, що знає, про другого сина, а за померлого нехай не згадує. Степан так і зробив, назвав навіть день празник св.Миколая, 19 грудня, коли живий син повернеться додому. В названий день повернувся живий син, який служив в армії.Потім міщанка приходила до Степана дякувати за правдиве предсказання повернення сина.
Ще цікавіші були випадки далековидіння з деякими особами, до яких Степан звертався сам. Напр., одного разу він попросив, щоб до нього покликали одну молоду жінку зі Львова. Це було для всіх дивним, бо Степан загалом уникав жінок, а тієї жінки й зовсім не знав. Згадана жінка була молода, недавно одружена та, як всі говорили, жила в щасливому подружжі. Коли вона прийшла, Степан попросив усіх присутніх вийти з кімнати, чого, звичайно, не робив, і залишився лише з цією жінкою. За декілька хвилин ця жінка вийшла заплакана і призналася, що вона мала намір отруїти свого чоловіка, якого не любить, щоб вийти заміж за другого. Про цей свій задум вона нікому не говорила. А ось тепер Степан сказав їй про це, і звернув її увагу на те, що це звичайне вбивство і тяжкий гріх. Вона відразу відреклася від страшного наміру і пообіцяла Степанові, що більше ніколи не буде про щось подібне думати. Для нас усіх це було дуже дивним, бо ніхто не знав, то вона зле живе з чоловіком, а ще більше дивувало, що Степан в цю справу втрутився, хоч ніхто його про це не просив. Жінка була так зворушена розмовою зі Степаном, що цілком переказала немилу для неї розмову і зізналася в своєму страшному намірі.
Одному адвокатові Гавриїлко сказав піти до сповіді. Той пообіцяв піти. Нам всім він сказав, що він уже сповідався, але чомусь Гавриїлко ввесь час наполягав, щоб він пішов і висповідався. Для нас ця історія виглядала трохи дивною і ми запитали Гавриїлка, що це має означати. Гавриїлко не дав відповіді. Тоді ми звернулися до того адвоката і він признався, щодо сповіді ще не ходив, хоч перед тим говорив нам інакше. Після цього він дійсно пішов до сповіді, а Гавриїлко вже більше про це не згадував. Чому якраз на його сповіді так наполягав Гавриїлко, нам не вдалося дізнатися, як не вдалося нам отримати відповіді на багато інших питань, які ми ставили Гавриїлкові.

ВІЩУВАННЯ
Щодо пророкувань Степана-Гавриїлка існує дуже багато суперечливих поглядів і неточностей. Деякі люди, які Степана не бачили, ані не були присутні в часі екстаз чи стигм, на основі суперечливих чи невірно переданих пророкувань, висказаних Гавриїлком підчас екстаз, ставили під сумнів не лише пророкування Степана, але і його терпіння та післанництво.
Я був присутній підчас багатьох екстаз, на яких Гавриїлко говорив про деякі майбутні події. Багато з тих пророцтв збулося. Напр., майже рік наперед Гавриїлко передбачив велетенські нальоти американських бомбовиків на Німеччину: «Будуть прилітати великі птахи і кидати яблучка...»; більше, як рік наперед пророкував Гавриїлко провал Муссоліні та зміну політики Італії, програш Німеччини, смерть Гітлера і т.д. П'ятнадцять місяців наперед було передбачено день смерті Степана, «16 дня, місяця, в якому трава зеленіє», тобто квітня. Все це чуло багато осіб. Багато з його віщувань ще не збулися, але, мабуть, збудуться, хоч нам тоді вони видавалися дивними й фантастичними. Гавриїлко говорив, між іншим, що в майбутній війні армії «пропадатимуть» без сліду, тобто будуть зовсім знищені. Це був десь 1943 рік і про атомну бомбу ще ніхто не знав. Сьогодні, коли розвиток атомної зброї йде семимилевими кроками, армії дійсно можуть «пропасти» без сліду. Те саме відноситься і до жертв майбутньої війни. Гавриїлко називав великі цифри жертв цієї війни, доки прийде визволення України. Це було для нас незрозумілим, але після скинення атомних бомб на Японію стало ясно, шо атомна зброя може спричинити до загибелі мільйонів людей. Отже ясно, що коли для нас, що до деякої міри зжилися з Степаном-Гавриїлком та їх пророкуваннями, ці речі виглядали, принаймні, дивними, то що говорити про людей, що ставилися до Степана і його післанництва з упередженням та й ніколи його не бачили?
Що ж сказати про інші віщування, що, на думку деяких людей, не збулися? Тут необхідно розрізняти два роди пророкувань. Одні були, так би мовити, умовні. Гавриїлко говорив, що це або те не станеться, якщо український народ покається і перепросить Господа Бога. Багатьом з нас здавалося, що український народ виправиться, або що Степан своїми терпіннями відпокутує провини народу, і ми брали його умовні провіщення за цілком певні. А тим часом Степан-Гавриїлко були лише знаряддям у Божих руках і переказували те, що знали, не маючи при цьому вирішального впливу ні на зміну наставлення українського загалу до Бога та Божих заповідей, від чого якраз залежало здійснення тих чи інших предсказань, ані не могли вплинути на Божі рішення щодо ходу подій, шо від них ніяк не залежали.
До інших провіщень оточення Степана, тобто ми всі, підійшли з дуже неправильним наставленням. Коли Гавриїлко говорив, що в Галичину знову прийдуть большевики, що буде велике переслідування віри, чи що будуть нальоти совєтських літаків на Львів, а визволення українського народу наступить ще не скоро (це був 1942-44 pp.), то ми всі починали з Гавриїлком дискусію і торги, що він до цього не повинен допустити, що це неможливо, бо це спричинить цілковите знищення української культури і т.д. Гавриїлко, який ніколи не любив сперечатися, на наші торги відповідав: «То, може, не буде».
Ми це брали, до деякої міри, за певність, забуваючи, що Гавриїлко чи Степан не мають сили змінити незбагненних рішень Божої волі і на них вони зовсім не мають впливу. Вони лише пророкували те, шов майбутньому мало статися. Звідси й деякі оті «несповнені пророцтва», про які дехто говорить. Якщо ж йдеться про другий прихід большевиків до Львова, то ми навмисно деякі його пророкування не переказували далі, щоб не поширювати та не збільшувати й так вже великої паніки. Найкращим доказом того, що і Степан, і ми всі передбачали прихід большевиків, є той факт, що ми шукали для Степана приміщення в Криниці, куди він в березні 1944 p., перед своєю смертю був приїхав. Інша річ, що Гавриїлко все повторював, що не добре буде, якщо багато людей виїде з Галичини на еміграцію, бо дуже мало хто з них повернеться додому. А так, казав він, хоча большевики трохи людей знищать, все ж таки багато залишиться на Україні...
Мабуть, отут і треба шукати причини деяких «нездійснених пророцтв» Степана, що, нераз, дехто висуває як один з головних аргументів не лише проти пророкувань Степана, але й проти його післанництва. А тим часом при цьому забувають, що це була одна з несуттєвих ознак післанництва Степана, головним завданням якого було бути «Божим вибранцем», тобто свідчити про Бога та бути підкріпленням для людей, що в тяжких часах могли б захитатися чи відійти від Бога й віри. Я сам чув від Степана багато різних пророцтв загального характеру щодо майбутніх часів, проте не вважаю за необхідне їх подавати. По-перше, не пам'ятаю їх так докладно, як були сказані, а всі записки з екстаз залишилися в Галичині, а по-друге, вони не належать ні до суті післанництва Степана, ні не є ціллю цієї книжечки, що має дати короткий образ життя та діяльності Степана, «Божого вибранця». Одне певне, що можу сказати і в що вірю, на що Гавриїлко нераз давав своє «слово мур», що Україна буде вільною, хоч до того часу український народ зложить ще багато жертв, і багато крові зросить українську землю...

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:25 | Повідомлення # 7
ВОДИЧКА ТА ПОРОШОК
Коли до Степана зверталися люди за допомогою у хворобі або інших клопотах, він часто обіцяв дати їм «водичку» або «порошок», які повинні носити біля себе і що це їм допоможе. Як відбувалося «при-ношення». як називав Гавриїлко, «водички» та «порошку»? Малу пляшечку на воду або вервицю з хрестиком, що всередині був ви-жолоблений на мощі,— залежно від того, шо Гавриїлко казав принести,— клали ми на столі біля свічок та хреста, шо стояв у кімнаті Степана. Ці речі ми клали, звичайно, перед екстазою, а потім дуже вважали, щоб до них ніхто не наближався та щоб пляшечки були зовсім порожні. В часі екстази раптово відзивався Гавриїлко: «Я вже приніс «водичку», чи «порошок»,— залежно від того, що мало бути,— заберіть собі!». Ми йшли і дійсно знаходили чи у пляшечках трохи води чи в вижолобленні хрестика трошки зеленкуватого порошку. Коли ми питали Гавриїлка, шотоза водичка чи порошок, в чому полягає їх помічна сила, то він не давав ясної відповіді не давав. Лише казав нам, шо можемо брати «водичку» та «порошок» під шкло (мікроскоп) і досліджувати їх скільки захочемо, але нічого не знайдемо. Ми пробували цю воду, але вона була на смак, як і кожна інша вода, на вигляд — чиста й прозора. Так само й порошок на вигляд не мав у собі нічого надзвичайного. Проте всі, хто дістав «водичку» чи «порошок», говорили, що їм допомагало.
Інша справа, що Гавриїлка нелегко було вмовити чи впросити, щоб дати комусь водичку. Звичайно говорив своє «подивимося», тобто все довідувався, чи можна допомогти, і аж тоді казав принести пляшечку чи вервицю. Проте було досить багато випадків, де не допомагали ніякі вмовляння, ні прохання — «водички» не хотів дати.
Одного разу зробив нам таку несподіванку: один молодий чоловік дуже просив «водички» для себе, бо мав якийсь клопіт. Гавриїлко зразу відмовився, але після довгих прохань погодився дати водичку. Перед тим ще двічі запитував того чоловіка, чи ця водичка для нього самого. Той відповідав, що так. Тільки тоді Гавриїлко приніс водичку. Чоловік забрав пляшечку і пішов. Через деякий час повертається і каже, що вода по дорозі в незрозумілий спосіб зникла, хоч пляшечка була щільно закоркована. Під час найближчої екстази ми запитали Гавриїлка, що сталося з «водичкою»? Він відповів, шо молодий чоловік просив води не для себе, а для дослідів. «Він хотів водичку брати під шкло і шукати там чогось»— пояснював Гавриїлко своїм способом. Згодом молодий чоловік признався, що дійсно брав «водичку» для дослідів. Хоч як він потім і просив Гавриїлка дати йому водичку, він не погодився, скачав, що на досліди не дає. За декілька місяців перед смертю Степана Гавриїлко звернувся до нас всіх, які ближче жили зі Степаном та опікувалися ним, і велів нам принести пляшечки на «водичку», «...бо «душечка» відійде від нас і хоче, щоб ми мали «водичку», аби «душечка» могла й по смерті нами опікуватися». Усі досить швидко поприносили пляшечки і отримали «водичку». Я забув за пляшечку і тільки згодом пригадав собі та й заніс пляшечку до Степана. Я навмисно вибрав маленьку пляшечку від парфуми з такою вузькою шийкою, що навіть кольонської води через шийку не міг налити, бо повітря не могло витіснитися з середини. У кімнаті були тільки Степан і я. У нього була екстаза. Я поставив пляшечку на столі по протилежній стороні ліжка і став чекати. Під час екстази вів науку якийсь невідомий мені голос. Коли він закінчив, то почувся голос Гавриїлка: «Ластирку, бери собі «водичку», я вже приніс». Дивлюся, пляшечка вщерть наповнена водою. Я запитав Гавриїлка:
— А скажи мені, Гавриїлку, як ти туди налив «водички»? Та ж я стільки намучився і ніяк не міг налити навггь кольонської води через лійку, а ти звичайної налив.
— То вже наша справа,— відповів, як звичайно, Гавриїлко, не даючи ніякого пояснення.
Цю водичку я мав при собі напротязі останніх років війни. Я переконаний, що всі страхіття, бомбардування та всі інші нещастя, що їх несла з собою війна, я переніс завдяки опіці та допомозі Степана й Гавриїлка, які мені помагали та опікувалися мною.
Подібно думає й інший учасник екстаз, мгр. У., який також має воду від Гавриїлка. Він, як писав мені недавно, дуже багато завдячує допомозі Степана та Гавриїлка, які в найтяжчих, майже безвихідних воєнних ситуаціях, прийшли йому на допомогу.
Перебирання недуг та їх лікування
Одною з форм терпінь Степана було перебирання на себе різних недуг, що раптово приходили та ще скоріше зникали. Як і у німецької стиґматички Тереси Нойман, так і в Степана траплялися випадки, що він раптово захворював на якусь дивну й незрозумілу для нас недугу. Задуха, сильний кашель та інші хворобливі прояви, що від них терплять, звичайно, старші люди, нападали на молодий і здоровий організм Степана без будь-якої простуди чи причини. Дуже часто, коли ми питали Гавриїлка, чому Степан хворіє, Гавриїлко відповідав: «Душечка терпить за Сивушка» (так називав він Митрополита Андрея).
Були також випадки, коли Степан терпів і за інших людей, але Гавриїлко неохоче про це говорив, лишень попереджував, що він хворіє за когось іншого. Гавриїлко просив, щоб не кликали лікаря, бо це нічого не допоможе, а хвороба скоро мине сама, і дійсно, незрозуміла для нас хвороба так само скоро й раптово зникала, як і приходила. Багато людей зверталося до Степана за допомогою у хворобах, але він дуже нерадо погоджувався допомагати, а Гавриїлко прямо-таки сварився, бо Степан не має часу займатися приватними справами окремих людей, а має інші завдання. Коли ж погоджувався, то, звичайно, перед тим питав «когось», чи можна допомогти. І тільки тоді давав «порошок» чи «водичку». Ця діяльність Степана була дуже невелика, бо і він сам не хотів цього робити, і ми неохоче допускали до нього людей з такими клопотами.
На кінець розповім ще один випадок — лікування хвороби моєї сестри. Я отримав листа від своєї рідні, що моя сестра важко хвора та перебуває в шпиталі в С.. Мені необхідно приїхати, бо її стан дуже важкий і лікарі не мають надії на її видужання. Мої заняття не дозволяли мені швидко виїхати і тому я вирішив попросити Степана про допомогу. Десь біля 11 години ранку я зайшов до Степанового помешкання. «Зараз буде екстаза»,— говорив Гавриїлко. Я попросив його, щоб допоміг моїй сестрі. Він відповів, як завжди «подивимося». Я запитав, коли зможу знати, чи він допоможе сестрі.
— Може за годину? — запитав я.
— Е, так скоро я не зможу піти до С, подивитися і вернутися. Прийди по полудні. — Ми домовилися на п'яту годину по полудні.
— Але вважай, не спізнися,— наказував мені Ґавриїлко,— бо я не маю часу.
Я їхав до Степана на домовлену зустріч з Гавриїлком, але трамваї були переповнені, бо якраз усі робітники поверталися з праці, то ж я і запізнився. Коли прийшов до Степана, то він вже був після екстази. Присутні в хаті знайомі сказали, що екстаза щойно скінчилася, що Гавриїлко питався за мною і нарікав, що я спізнився. Мені не залишалося нічого іншого, як чекати на чергову екстазу. За якийсь час Степан ввійшов у екстазу і зразу відізвався Гавриїлко:
— А ти чого спізнився? Ти знаєш, що я не маю часу, а ти не приходиш вчасно. Я почав виправдовуватися, що в мене було лише дві хвилини по п'ятій і що, певно, він заскоро прийшов.
—То накрути собі добре годинник і не запізнюйся, бо я не маю часу чекати на тебе. У нас багато інших загальних справ до полагодження.
Коли я запитав, що з моєю сестрою, то він відповів, що вже все добре і що вона буде скоро здоровою. Мені не потрібно їхати до С, бо вона й так скоро поїде вже додому,— закінчив Гавриїлко.
— Ну, а як ти це зробив? — запитав я Гавриїлка.
— То вже наша справа,— як завжди відповів він.
Через два дні я отримав листа з дому, в якому писали, шо сестрі раптово покращало, то було якраз в той день, коли я говорив про неї з Гавриїлком. Проти всяких сподівань лікарів, вона видужувала та скоро поїде додому. Гавриїлко свого слова дотримав.

ЗВ’ЯЗКИ З ІНШИМИ СТИГМАТИКАМИ
Гавриїлко згадував нераз, що «душечка», тобто Степан, зустрічається також з іншими стигматиками. Між іншим, згадував про якогось малого хлопця з Канади, який був Божим обранцем. Про нього сказав десь у 1943 p., і що він помер. Досить часто говорив теж про зустрічі з німецькою стиґматичкою Тересою Нойман. Про неї згадував Гавриїлко, що «та німка приходить до «душечки» і просить, шоб «душечка» йшов разом з нею молитися за німецький народ на гріб того святого, що охрестив німців», тобто гріб св.Боніфатія в Фулді.
— І «душечка» ходив?— запитав я.
— «Душечка» сказав їй: «Іди й молися сама за своїх німців, я мушу молитися за українців, яких твої німці мучать і переслідують»,— відповів Гавриїлко.
При цій нагоді я поцікавився однією справою, пов'язаною з Тересою Нойман, яка для мене була дещо загадковою. Перед війною, під час студій, я мав нагоду слухати дуже цікаву доповідь славного німецького проповідника о.Фазеля про німецьку стиґматичку Тересу Нойман та її терпіння.
Фазель сам був протестантом, поїхав у Коннерсройт, де живе Тереса, щоб, як сам він говорив, викрити той обман. Але в Коннерсройті навернувся на католицизм, став священиком та великим прихильником Тереси, а потім їздив з доповідями про Тересу по Німеччині та Австрії.
Стигми Тереси та інших стигматиків мене дуже зацікавили, тим більше, що десь у той час з'явилися стигми у Насті Волошин. Я прочитав кілька основних книжок про стигматизацію та стигматиків і мав велике бажання поїхати до Коннерсройт, щоб на власні очі побачити, як виглядає екстаза, стигми і т.д. До Коннерсройта я поїхати не зміг, бо польський консулят відмовив мені в поширенні паспорту на Німеччину, а єпископ, на території якого жила Тереса, заборонив її відвідувати. Мені було дуже прикро, адже це питання мене дуже цікавило і я багато думав про нього. Одного дня я зайшов до бібліотеки інституту, в якому мешкав, і побачив там на столах розкладені малі образки. Це різні компанії, то видавали образки, надіслали взірці, шоб потім можна було їх замовити. Всі образки були нові, щойно прислані. Між тими образками я побачив один, відмінний від інших не лише тим, що мав французький текст, всі інші мали німецький, але й тим, що він був дещо витертий, а по молитві стояла дописка німецькою мовою: «Молімся спільно» з підписом «Тереса Нойман». Я зацікавився тим образком і запитав товаришів, що були в бібліотеці, кому він належить, але ніхто з них не виявив більшого зацікавлення. Один з товаришів сказав: «Якщо він вам подобається, то візьміть собі». Я цей образок взяв. Пізніше я виявив, що підпис Тереси був такий самий, як і її підписи, фотографовані в книжках про неї. Коли я вдумувався в допис: «Молімся спільно», то дійшов до висновку, що якби я був навіть поїхав до Коннерсройт і бачив Тересу, то вона б більше мені нічого іншого не сказала, як те, що було написане на образку.
Цей образок був при мені тоді, коли Гавриїлко говорив про Тересу Нойман. Я сказав до Гавриїлка:
— Знаєш, Гавриїлку, а я щось маю від Тереси.
— О, я знаю, ти маєш від неї образок,— відповів він.
Мені стало трохи дивно, бо про цей образок, крім мене, не знав ніхто.
— А як той образок дістався до мене?— запитав я.
— Німкеня післала тобі,— відповів Гавриїлко,— бо ти не міг до неї поїхати.
— Ну, а як вона мені його післала?-— питав я.
— Е, то вже наша справа, — відповів за старим звичаєм Гавриїлко. Крім зустрічей з німецькою стигматичкою і малим хлопцем у Канаді,
як твердив Гавриїлко, Степан зустрічався ще з нашими стигматичками в церкві у Плугові, де вони збиралися разом з духами козаків, що були поховані на плугівському цвинтарі. Всі вони молилися за український народ. Більше про ці зустрічі Гавриїлко не говорив.
Про спільну зустріч наших стигматиків розповідав мені одну Історію о.К. , який теж цікавився стигматиками. Одного дня він був підчас екстази однієї нашої стиґматички у Львові, і вона говорила, що минулої ночі була в церкві св.Юрія у Львові на Службі Божій. Коли о.К. запитав її, хто цю Службу Божу правив, вона відповіла, що три священики, і описала, як вони виглядали. Два були о.К не знайомі, а третій — подібний на знайомого священика, що недавно помер. Стигматичка твердила, що він мав один штучний зуб, а о.К. знав, що він жодного штучного зуба не мав. Через деякий час зустрів о.К. когось з родини того священика і довідався, що він перед самою смертю вставив собі золотий зуб. Та сама стигматичка описувала й людей, які були присутні на тій Службі Божій, по одягу яких виходило, що це були львівські міщани приблизно 17 століття. Для о. К. дещо було неясно і він запитав у стигматички, чи ще хтось був тоді з інших стигматиків. Вона відповіла, що був ше Степан. O. K. пішов до Степана і він подав йому такий самий опис Служби Божої, священиків та вірних, як і стиґматичка С. Одначе, для о.К. ще були неясні деякі деталі з одягу міщан, які, на його думку, не узгоджувалися з описами вбрання львівських міщан того часу, про що він десь читав. Тоді о.К. пішов до керівника Національного Музею д-ра С. і попросив показати одяг львівських міщан 17 століття. Одяг докладно співпадав з описом, що його подавали стигматики, їх відомості були кращими, ніж о.К. «А ця історія.— завважив при кінці оповідання о. К.,— підтверджує, що всі стигматики працюють спільно і в деякому порозумінні».

ДЕФІЛЯДА ДУХІВ
Як вже я згадував, підчас екстаз з уст Степана було чути голоси різних осіб — то ніжний дитячий голос Гавриїлка, що навіть не вимовляв добре слів, то поважний, сильний чоловічий голос, що його нераз було чути при зачинених вікнах з другого поверху на вулицю (Гавриїлко казав, що це голос св.Володимира), то голос старшої жінки, згідно з Гавриїлком — св.Ольги. Всі ці голоси вживали різний стиль мови, дуже відрізнялися в доборі слів, а часом говорили віршами ще й дуже правильними та легкими. Я виразно це підкреслюю тому, шо знання та відомості Степана обмежувалися виключно тим, чого він навчився впродовж короткого перебування в школі, а того було замало. Пізніше Степан інколи брав газету до рук, але нічого іншогсгне читав. Усі промови, що ми чули під час екстаз, перевищували його знання. І запас слів, і форму та стиль його мови поза екстазами. А вже такого великого діапазону в модуляції голосу, від дитячого до поважного чоловічого, немає, мабуть, в жодного актора на світі.
Після кожної промови-проповіді Гавриїлко, звичайно, пояснював, хто говорив. Були там Імена не лише календарно-церковних святих як, напр., св.Петро, св.Андрей, св.Володимир, св.Ольга, але й світських людей, як Шевченко, чи деяких невідомих з прізвищами, про яких Гавриїлко казав, шо це голоси козаків чи стрільців, які загинули в боротьбі за волю України.
Найбільшу кількість голосів ми мали нагоду почути під Новий 1944 рік. Той вечір був якийсь такий дивний, що ще й сьогодні стоїть перед моїми очима. Коротко опишу ту екстазу, як одну з найцікавіших. Перед самим Новим Роком Гавриїлко заявив, що «була важна конференція» і ввечері під Новий Ріку Степана буде екстаза, підчас якої він розкаже нам про її наслідки. На наше запитання, хто може бути присутній, Гавриїлко назвав нам прізвища декількох осіб, які часто бували на екстазах. Др. Б., родині якого Степан-Гавриїлко багато допомагав, запросив Степана до себе на вечерю під Новий Рік, на що Гавриїлко погодився, застеріг лише, що всі присутні там мають бути в стані ласки, тобто не мати на сумлінні ніяких гріхів. Це бажання Гавриїлка ми всім переказали. Під Новий Рік ми зібралися в мешканні д-ра Б. Крім господарів було ще 5 чи 6 осіб. Ми сиділи біля столу, розмовляли. Підчас бесіди Степан заплющив очі і почав засинати — знак, що наближається екстаза. Ми поклали його на ліжко, і почалася екстаза. Заговорив поважний чоловічий голос:
«Слава Ісусу Христу! Український Народе! Вітаю вас з Новим Роком та бажаю всього найкращого, А тепер скажу Вам, що ураїнськи й народ переживатиме в черговому році». На цьому промова перервалася так, ніби хтось силою зупинив промовця і не дозволив більше говорити. За хвилину почули ми другий голос, який привітав український народ з Новим Роком, при цьому Степан підніс руку вгору, як це роблять нераз при зустрічах, і знов дійшов до того, що український народ переживатиме в черговому році, і знову промова перервалася. Після цього почули ми голос Гавриїлка, але якийсь дивний, наче збентежений. Ми запитали, хто це говорив. Гавриїлко відповів, що це були стрільці, які лежать поховані на Янівському цвинтарі (там був окремий Стрілецький цвинтар), і навіть подав, в якому місці та ряді знаходяться їх могили. Гавриїлко говорив дуже коротко.
Потім ми почули новий голос. М'який, симпатичний, мелодійний, що віршем описував політичну ситуацію в світі. Вірш був гарний і наче знайомий. Пам'ятаю, що говорив про настрої в Іспанії, про незадоволення в Угорщині, де якраз тоді аліянтські літаки скинули бомби, про великі нарікання в Німеччині і т.д. Коли промовець заповів, що скаже про переживання українського народу в наступному році, голос зненацька перервався, як і раніше. Ми почули голос Гавриїлка і запитали, хто це говорив.
— А ти не знаєш, хто? Шевченко. Ти не впізнав?— відповів він і замовк.
Тоді відізвався новий голос, жіночий, ніжний та сумовитий, що говорив про Божих обранців, яких Бог післав між український нарід, а відтак про зелену могилу серед поля, при цьому впала дата 16 дня місяця, що в ньому трава зеленіє (дата смерті Степана — 16 квітня). І знову, коли вона повідомила, що розповість про події, які «український народ переживатиме в 1944 році», голос раптово замовк і вона перестала говорити.
Того вечора ми чули голоси біля двадцяти різних осіб, що говорили різним стилем і тоном, користувалися різним запасом і добором слів.
Усі вони вітали український народ з Новим Роком, бажали всього найкращого та казали, що повідомлять, що чекає український народ в 1944 році. Але усім їм на цьому місці зупинялася мова, неначе б хтось силою переривав та не давав говорити. Між промовами ми чули голос Гавриїлка, що, здавалося, був збентежений і неначе не свій. Він лише коротко пояснював — хто говорив. Між тими, що говорили, було декілька стрільців, могили яких були на Янівському цвинтарі у Львові. Гавриїлко не подавав їх імен, лише описував розташування могили. Всі ці дані були докладно записані, але залишилися, на жаль, з іншими нотатками з екстаз Степана у Львові. Всім нам присутнім, також було дещо моторошно, бо чогось подібного підчас екстаз ми ще не бачили. Тому ми постійно допитувалися Гавриїлка, що сталося, що ніхто з промовців не може закінчити промову. Гавриїлко того вечора не дав ніякої ясної відповіді, лише крутився своїм «не знаю, подивлюся» — знак, що не хотів нам дати пояснень у тому товаристві. Наступного дня нас зібралося вже тільки четверо в іншому місці зі Степаном і ми знову питалися Гавриїлка, чому вчора не закінчено жодної промови і не сказано тих «важних речей з конференцій», які він нам заповідав. Гавриїлко й тоді не дав вичерпної відповіді. Він говорив, що помешкання, в якому ми зібралися, було непосвячене, а в іншому помешканні, під нами, жили люди, що не мали шлюбу. Тому злий дух перешкоджав підчас екстази і не дав сказати того, що було необхідно. Я особисто припускаю, що хтось з присутніх мігбути в стані гріха і через те екстаза не вдалася, а Гавриїлко з властивою для нього делікатністю не хотів цього сказати і подавав інші причини. На жаль, ні наступного дня, ні пізніше, незважаючи на наші прохання, Гавриїлко так нічого і не сказав про те, що станеться в черговому році і що було на тій «конференції», а давав лише несуттєві пояснення.

ВІДНОВЛЕННЯ ОБРАЗІВ
У розмовах з Гавриїлком дуже часто згадувалася назва місцевості Плугів, яку він своєю дитячою вимовою називав «Плугівець». Гавриїлко говорив, що «душечка», тобто Степан, ходить молитися до Плугівця за український народ, що в Плугівці повинні молитися всі українці за краще майбутнє і визволення, і повинні туди йти на прощу до «горішньої церковці». До Плугова він завжди доручав посилати на Служби Божі за український народ, і, зокрема, говорив, що там «відновлюються образи».
Про віднову образів у Плугові говорили, як я чув, і інші наші стигматики, в їх числі і Настя Волошин. Очевидно, що ця справа мене зацікавила. Я випадково зустрів у Львові пароха Плугова о.Ф., то запитав його, чи там щось подібне діється. Він мені відповів:
— Так, там діється багато дивних речей, але приїдьте й подивіться самі, бо інакше мені не повірите.
Через деякий час вибралися ми до Плугова, що знаходиться поблизу містечка Золочів. Крім мене їхав ще бл. п. д-р.Б., о.К. і Степан Навроцький. Їхали ми автом, яке було в такому поганому стані, що шофер навіть не хотів пускатися в дорогу. Всі колеса були латка на латці, запасних гум не було, та й мотор був не в порядку. З тяжкою бідою шофер дав себе намовити на цю подорож.
До Плугова заїхали ми без великих пригод, бо тільки тричі латали колеса. Разом з о.Ф. вибралися ми до церкви. Обидві церкви в Плугові досить старі, десь з кінця 17 століття. Одна стоїть у долині при дорозі, а друга — на горбі між могилами, де спочивають козаки, що під проводом гетьмана Хмельницького билися з поляками під Золочевом. Обидві церкви збудовані в одному стилі з грубих тесаних колод. О.Ф. на основі записів у парохіяльних книгах і переказів твердив, що старшою е т. зв. долішня церква, тобто при дорозі, а Гавриїлко та інші стигматики завжди казали, що далеко старшою є церква на горбку на козацькому цвинтарі і має вона велике значення для українського народу. Зокрема, Гавриїлко завжди вимагав, щоб Служби Божі й молебні правилися в горішній церкві.
Ми наближалися до долішньої церкви. Церква, як всі наші церкви в Західній Україні, була побудована в формі хреста з банею посередині. Вже здалеку було видно під церквою старі образи, з яких зійшла фарба і залишилася лише підклад-крейда на полотні, натягненому на дошках. Ті образи забирали з церкви, але, звичайно, їх не палили, але тримали під церквою. Так було й у Плугові.
О.Ф, привів нас до цих вицвілих образів І попросив до них добре придивитися.
— Тут можете ще побачити оновлення образів, бо в церкві уже всі образи відновлені,— додав він.
На всіх образах, а було їх там кілька, ми побачили таке: одна частина образу була біла крейда на полотні, натягненому на дошках. Друга частина, що сполучалася з попередньою так, що годі було відрізнити, де закінчується одна, а починається друга, була вже темна і свіжа, наче б хтось потягнув по тій крейді на полотні бензином або подібною хімічною рідиною. Ця частина образу переходила в яскраві кольори, що відтворювали образ таким, яким він був колись. Всі кольори були такі яскраві й свіжі, ніби хтось щойно закінчив іх накладати на полотно. Такі яскраві й свіжі кольори я бачив лише на образах деяких малярів у музеях. Ми запитали о.Ф., хто ці образи малює.
— Питайте Степана,—відповів о.Ф., вказуючи пальцем на нього. А він ходив довкола церкви і зовсім не звертав уваги на нас. Ми ввійшли до середини церкви. Церква була, як звичайно, розмальована. Коли ми приглянулися ближче до образів, то побачили, що всі постаті, зображені на них і тло, були свіжо відновлені, неначе б маляр щойно закінчив свою працю. Тільки на одному розі кожного образу залишився вузький пасок старого мальовидла, неначе на показ того, як образ виглядав перед відновленням. Я вийшов на хори -— і там усе мальовило було відновлене. Навіть звичайні мазки маляра в кутку на стіні, що, мабуть, хотів вичистити пензель з решток фарби, виблискували яскравими кольорами, крім вузенького паска старого мальовила.
Згодом ми всі разом підійшли до іконостасу і побачили те саме, а о.Ф. звернув нашу увагу на один празничний образ в іконостасі над дияконськими дверима. Цей образ був чомусь перевернутий догори ногами. О.Ф. пояснив нам, що лямпадка, над дияконських дверей так його закоптила, що зовсім не можна було впізнати мальовила. Мусіли здіймати образи з іконостасу для чищення і, ставлячи їх знову на свої місця, не могли розрізнити на закопченому образі де верх, а де низ, тому й поставили його догори ногами. Коли образ відновився, то побачили, шо він стоїть перевернутим. На всіх образах іконостасу спостерігалося те саме, що й на інших образах у церкві: всі були відновлені, але на кожному з них один ріжок залишився невідновлений.
На одній стіні церкви висів образ Божої Матері. Була це ікона на дешевенькому, ніби золотому, підкладі, на ній були намальовані голова й руки Пречистої. Після відновлення весь образ сяяв червонавим золотом, тільки в одному кутку залишився ріжок старого, блідого підкладу, що дуже відрізнявся від обновленого тла.
— Запитайтеся Гавриїлка, скільки золота вжили стигматики на віднову цього образу, то він вам скаже,— відізвався до нас о.Ф..— бо я вже чув про це.
І ще на одну особливість звернув нам увагу о.Ф, В церкві були два круглі образи про Христове Воскресіння, намальовані на блясі, які накладається на Великдень на Артос. Один був куплений недавно, а другий — давній. З давнього образу фарби вже злізли, і паламар тримав у ньому вугілля до кадила. Після відновлення старий образ став куди кращий від недавно купленого, і коли о.Ф. показав нам обидва образи, то ми зразу ж вказали на відновлений образ, як на новий. Але маленький пасок старого мальовила з одного краю образа був найкращим доказом того, що це був таки старий образ, який відновився.
— Ну, а може якийсь маляр тут бодай де крутився? — запитав я о.Ф.,— і може він всі ці мальовила поправив?
— Питайте, кого самі хочете, тут у селі,— відповів о.Ф.,— всі вам скажуть те саме. Нікого тут не було і ніхто з ніякою фарбою до цих образів не наближався, а вони постійно відновлюються. За кілька тижнів і ті образи, що ви бачили під церквою, будуть так відновлені, як усі мальовила в церкві і залишиться на кожному з них лише малий пасок старого мальовила на знак, як образ виглядав перед тим. Цим відновленням цікавився вже й Національний Музей у Львові, сюди приїздив один фахівець і тільки ствердив, що свіжа фарба має такі самі хімічні складники, як їх мали фарби, що вживалися в часі малювання церкви, а більше він не міг сказати нічого.
Опісля ми пішли через дорогу на горбок, де виднілися бані другої, т. зв. «горішньої» церкви. Через браму ми ввійшли на старий козацький цвинтар і на нас повіяло духом козацької давнини. Позападалі в землю могили обросли мохом, а між ними розросталися старі крислаті дерева. На всіх гробах були однакові однораменні грецькі хрести з короткими написами: Р(аб) Б(ожий) такий і такий, (роджений) Р(оку) Б(ожого) такого й такого, і (помер) Р(оку) Б(ожого) І 6..., а на деяких року зовсім не було видно. Одні хрести похилилися від старості, а деякі лежали вже на землі. Та нас тепер це не цікавило. Ми прямували до дверей церкви, біля яких з'явився вже й Степан, що перед тим десь відійшов від нас.
Ця «горішня» церква була більш знищена, ніж долішня, і досить запущена. Як нам пояснив о.Ф.. в цій церкві відправляються Богослужби лише кілька разів у рік і нею люди менше цікавляться, менше дбають і тому вона така запущена. Одначе й тут всі образи були відновлені, як і в долішній церкві. Кожний образ блистів свіжістю І яскравістю кольорів, крім маленьких залишків, що свідчили про давність мальовил.
Над престолом зі стелі звисало довге старе полотно, на якому був намальований образ. Коли ми приглянулися ближче, то побачили, що й тут мальовило було відновлене.
— І тут не було ніякого маляра,— пояснював о.Ф.,— а образи відновилися. Але тут ми вже були свідками віднови одного образа, а саме підчас Служби Божої на Празник Божої Матері бачили люди і я, як між освяченням і св.Причастям по напрестольному образі Божої Матері мандрували дві ясні цятки, ніби хто став біля дверей і пустив сонячне світло з маленького дзеркала на образ. Після св.Причастя ці цятки зникли, а образ став цілком відновлений. На це є протокол, підписаний дванадцятьма найповажнішими господарями громади, шо були свідками тої події. Я маю докладні протоколи з віднови образів з усякими деталями,— закінчив свої пояснення о.Ф.
Я відвернувся і побачив у задуманого Степана, що стояв біля царських врат. Пригадалися мені слова Гавриїлка, що «душечка» ходить до Плугівця молитися, і запитав Степана, де він стоїть у церкві, як приходить молитися.
—Ось тут,— відповів Степан, показуючи на місце, де якраз тоді стояв. Я пригадав собі пересторогу Гавриїлка, щоб не говорити з Степаном поза екстазами про речі, про які є мова в екстазах, то ж більше не питав нічого.
Ми вийшли з церкви і пішли на парохію. Там біля авта стояв наш шофер і чухав голову, бо колеса були в такому стані, що годі було пускатися в зворотню дорогу- Шофер запитав о.Ф., чи не можна б десь купити запасових гум до коліс.
— Цього тут не дістанете ні за які гроші,— відповів о.Ф.,— але попросіть Степана, то він вам, певно, допоможе вчасно доїхати до Львова.
— Можемо їхати, Степане?— запитав я Степана, який стояв осторонь та зовсім не цікавився нашою журбою.
— Та їдьмо,— відповів він коротко. Ми попрощалися з о. Ф. та з острахом рушили в дорогу, бо д-р. Б. мав на другу годину якісь важні наради, а мені також треба було бути по обіді у Львові. Правда, ми раз чи два направляли колесо в дорозі, але точно о другій годині авто зупинилося перед львівською ратушею, де д-р.Б. тоді урядував. Ми приїхали вчасно, а шофер все дивувався, як взагалі ми з такими колесами доїхали до Львова.
Ввечері того самого дня я пішов до Степана. Він мав екстазу і говорив Гавриїлко. Я подякував Гавриїлкові, шо він допоміг нам повернутися до Львова.
— Так, ви приїхали вчасно, але ти не знаєш, як я намучився по дорозі. Я всю дорогу мусів тримати ваші діряві гуми, щоб вони не потріскали і щоб ви могли приїхати вчасно,— нарікав Гавриїлко.
Крім віднови образів і мальовил у Плугові мали відновлюватися ше образи в деяких інших місцевостях, але я цього не бачив і тому не можу стверджувати так, як про Плугів, де я сам мав змогу в цьому переконатися. Також мав відновитися один малий образ Матері Божої в церкві св. Юра у Львові, але це був лише початок, як говорив Гавриїлко, і ще треба буде чекати кілька тижнів на повну відмову. В той час мене вже у Львові не було.
Я питав Гавриїлка, чому і як образи відновляються. Він дав мені таке пояснення: у плугівській церкві збираються на молитву за український народ душі козаків, що лежать поховані на цвинтарі. Як наслідок їх молите образи відновлюються, а це знак, що визволення України — не далеке. Якщо б образи перестали відновлятися, то це —лихий знак. Так само в церкві св.Юра у Львові збираються на молитву душі українців, що їх помордовано у львівських тюрмах та поховано на львівських цвинтарях. Тому й у Львові теж буде відновлюватися образ. Такі віднови є ще й в інших місцевостях. Гавриїлко казав про одну місцевість, але назву її я вже забув, та пам'ятаю, що люди стверджували, що там образ також відновився. Коли я питав Гавриїлка, як відбувається відновлення, то він не хотів про це нічого казати, заслонюючись своїм «це наша справа...»

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:25 | Повідомлення # 8
СМЕРТЬ СТЕПАНА
Гавриїлко нераз погрожував: «Ми «душечку» заберемо до себе, бо ви замало цікавитесь ним, мало йому допомагаєте, маєте з ним багато клопоту. А так «душечка» піде до нас і зможе більше зробити для українського народу, ніж тут. Тоді ви побачите, шо це значитиме, як «душечки» не буде з вами. Ми все противилися тому й доказували Гавриїлкові, що Степан ще потрібний на землі, шо ми йому допоможемо усім та що не маємо з ним ніяких клопотів. В наших суперечках за Степана Гавриїлко нераз висував як останній аргумент: «душечка» й так належить більше до нас, як до вас, і тому ми хочемо забрати його до себе».
Я кілька разів пробував говорити зі Степаном поза екстазою на тему його смерті, але він завжди відповідав одне, хоч різними словами: «Як Бог схоче, так буде. Мені все одно». Ба, навіть до деякої міри висловлював бажання чи, радше, тужив за тим, щоб перейти до вічності.
Про смерть Степана теж йшла мова підчас екстаз. Одне з найцікавіших пророкувань про смерть Степана переповідав мені д-р.К., який був його свідком. Перекажу його так, як мені це розказував д-р.К.:
Однієї неділі, в січні 1944р., ми радо вибралися до церкви оо.Василіян по Жовківській вул. на Службу Божу. Було це біля год. 8-ї ранку. Крім Степана та д-ра.К. йшли ще Б. і його брат, селянин із Збаражчини, нотар Ч. із Скали над Збручем. Наша дорога вела попри найстарішу церкву у Львові — св. о.Николая. Степан зразу був веселий, але коли ми проминули церкву св.о.Николая, він споважнів. По Службі Божій ми повернулися додому і зайшли до кімнати, в якій мешкав Степан. У нього почалася екстаза і він почав тяжко ридати. Сльози лилися з очей потоком, великі, наче горох. Я ще ніколи вжитті не бачив, щоб так хтось плакав, зокрема мужчина. Коли ми почули голос Гавриїлка, то запитали його, чому Степан плаче. Він відповів:
— Ви також би так плакали, якщо б знали, шо з «душечкою» буде. Гавриїлко не хотів багато говорити, одначе на наші наполягання сказав таке:
— Коли ви йшли до церкви, то «душечка» біля церкви св.Николая мав видіння. З церкви вийшли два молодці і несли на подушці лавровий вінок. Вони сказали «душечці», що він скоро помре, його вб'ють вороги. Як його вб'ють, то люди довший час не будуть зможуть знайти його тіла, коли знайдуть, то зразу не зможуть впізнати, бо очі будуть виколені, а голова — відрізана.
Не дивно, шо таке віщування Гавриїлка дуже нас усіх пригнітило. Ми не знали, що й говорити. Один із присутніх запитав Гавриїлка, чи не вдалося би шось зробити, щоб «душечку» ще затримати на цьому світі.
Гавриїлко відповів, що дуже тяжко, щоб «душечка» залишився, проте сказав своє «піду, запитаюся». За хвилину ми почули знову його голос:
— Відмовте «Помилуй мя Боже», «Отче наш». «Богородице Діво» і якщо Бог вислухає вашу молитву, то душечка ще якийсь час залишиться з вами. Один з нас не знав молитви «Помилуй мя Боже», тому ми відмовили її з молитовника. За якийсь час почули ми знову голос Гавриїлка:
— «Душечка» ще буде між вами, але не довго. Найдовше — три місяці. Пізніше його таки вб'ють вороги.
На цьому екстаза закінчилася і Степан прокинувся. Очевидно, шо ми йому про це нічого не говорили.
З початком 1944 р. большевицький фронт став посуватися дедалі більше на захід. У ще незайнятій частині Західної України, передусім у Львові, почалася паніка. Хто міг, пробирався на захід. Головним етапом втікачів-українців стала Криниця, звідки йшов шлях до Словаччини. Ми, хто опікувавися Степаном, почали думати, що ж робити з ним. Сам Степан до своєї дальшої долі ставився байдуже. Гавриїлко заявив, що Степан може їхати на захід, але висував різні труднощі. Мовляв, ми не зможемо йому забезпечити відповідного приміщення, де могли б спокійно відбуватися екстази, і де Степан міг би працювати для виповнення свого післанництва. Ми запевняли, що про таке приміщення подбаємо. Після кількох «конференцій», як їх називав Гавриїлко, в яких брали участь, за його оповіданням, душі деяких померлих українських діячів, він повідомив нас, що «душечка» може їхати на захід, хоч краще було б, якщо б «душечка» таки пішов до них, тобто помер.
Після цього рішення Степан на короткий час поїхав до Кракова, де мав полагодити якісь справи, зв'язані з своїм післанниитвом, про які ні він, ні Гавриїлко не хотіли нічого більше сказати. Потім я поїхав із Степаном до Криниці, де він мав перебувати аж до часу, коли треба буде далі втікати від наступу совєтських військ. Першої ночі після приїзду до Криниці я спав зі Степаном в одній кімнаті. Над раном я пробудився, бо почув голос Гавриїлка. Степан мав екстазу і говорив Гавриїлко. Сказав, що була нова «конференція» і що вирішили таки «душечку» забрати з цього світу, тобто, що Степан має померти. Я почав доказувати Гавриїлкові, що Степан ще дуже потрібний тут, на землі, і смерть його треба віддалити. На це він відповів мені, що буде ще одна «конференція» і, може, Степан ще залишиться на цім світі. Але Степан мусить негайно їхати до Львова» а за якийсь час повернеться до Криниці.
На цьому екстаза закінчилася, і Степан прокинувся. Перше його слово після пробудження було: «Я мушу їхати до Львова». Я дав Степанові вказівки, до кого він має зайти у Львові, відпровадив його на залізничий двірець і Степан поїхав. Більше Степана я вже не побачив.
Довго не було про нього ніякої звістки, аж за деякий часу львівськім часописі з'явилося повідомлення про смерть і похорон Степана. Я порівняв дату його смерті із пророкуваннями: «шістнадцятого дня місяця, що в ньому трава зеленіє», Степан загинув 16 квітня І944 року. Тільки згодом мені вдалося зібрати відомості про обставини його смерті.
Доки розкажу про смерть Степана, повернуся ше до деяких дрібних випадків з його життя, бо при ствердженні його смерті це має велике значення.
Степан, який, звичайно, був дуже скромним сільським хлопцем, пішов декілька разів до перукаря і зробив собі кучері. Деякі з осіб, що ним опікувалися, накинулися на нього, мовляв, він зачинає бавитися у великого каваліра. Степан не виправдовувався зовсім, тільки коротко відповів: «Це буде вам на знак». Більше вже собі кучерів не робив а зробив їх тільки перед самою смертю.
Другий, дещо незрозумілий, випадок знову трапився у зв'язку з його поїздками. Він їздив час-від-часу в околицю Кам'нки Струмилової. Принагідне ми довідалися, що він часом відвідує одну вчительку, брат якої був дентистом, і знову накинулись на Степана, що він «парубочить». Та коли одного разу Степан повернувся із вставленим золотим зубом, тоді ми вже зовсім різко закинули йому, що він гониться за приманами цього світу. Степан знову сказав незрозуміле для нас: «Це буде вам на знак»,— і перестав їздити в Камінеччину.
На одній нозі Степан мав наріст, ніби шостий палець, який його дуже болів. Ми кілька разів робили заходи, щоб цей наріст витяти, але все щось перешкоджало. Вже й лікар назначив був день і годину операції, але трапилась якась несподівана перешкода і так цей наріст залишився до кінця його життя.
На основі відомостей, зібраних з різних джерел, про останні тижні Степанового життя можна розповісти таке.
Після приїзду з Криниці до Львова Степан оселився в одній сім'ї, шо дуже гарно до нього ставилась і де мешкав він всього кілька днів.
Тим часом пішов до перукаря і зробив собі кучері, шо дуже здивувало господарів, у яких він перебував. Потім сказав, шо їде до знайомих в околиці Кам'янки Струмилової. Виїхав і більше не повернувся.
Степан поїхав до одного села коло Кам'янки Струмилової, назви села, на жаль, не пам'ятаю, але туди нераз заїздив. Зайшов там до священика, який збирався виїздити з села, бо наближався фронт. Священик здивувався, що Степан приїхав тоді, коли всі збираються втікати, бо скоро вже прийдуть совєтські війська і займуть село. Степан відповів, що совет-ські війська ще скоро не прийдуть і сказав до священика:
—Ви поїдете, але повернетеся ще святити паски і тоді мене поховаєте.
Священик висміяв Степана і поїхав до Львова, а Степан пішов до війта села, з яким жив у великій приязні. У нього був коротко, а потім пішов на друге село. Після цього про нього більше не було чути. Війт зібрав людей і почав шукати Степана в лісі. Тільки по двох тижнях натрапили на якесь тіло на краю ліса, легко прикрите листям, над яким кружляло гайвороння. Знайдене тіло важко було розпізнати, бо шия була підрізана, очі виколоті чи виклювані, лице змасакроване, а на грудях — сліди двох куль. Тільки по кучерях, золотому зубі й нарості на нозі пізнали, що це було тіло Степана.
Аж тоді до війта зголосилися мешканці однієї хати, що на краю села і розповіли, що молодий чоловік, опис якого нагадував Степана, прийшов десь два тижні тому до них і просив перев'язати рани. Він розповів, що на нього напали якісь партизани, тяжко побили і хотіли вбити, але він випросився не робити того. Під час перев'язки до хати прийшли якісь молоді люди і силою забрали його з собою. Від тоді його вже ніхто не бачив живим. Вони, мабуть, і були вбивцями Степана. Що це були за партизани, годі сказати. В той час в тих околицях крутилися, крім українських, партизани польські й совєтські, а також групи звичайних бандитів і дезертирів німецької армії.
В той самий час, коли знайдено тіло Степана, повернувся до села священик, щоб відсвяткувати Великдень, бо фронт ше тримався. Він І поховав його.
Про сам похорон пише мені мгр.УЛ який близько знав Степана та цікавився ним таке:
«У замішанні першої евакуації не мав я змоги довідуватися про Степана. Про його смерть я довідався щойно з газет. В замітці про його смерть було підкреслено, що в церкві св. Юра у Львові буде відправлена Служба Божа «за благоугодне життя Степана». Цю Службу Божу служили всі три паші львівські Владики: Митрополит Йосиф, Преосв. Будка і Преосв. Чарнецький. Все ж таки про всі подробиці і обставини смерті Степана я не міг довідатися. Прийшов мені на допомогу випадок. Підчас відвідин нашого сиротинця в Сколе зустрів я дві сестри Служебниці, що втекли перед совєтськими військами зі сходу і перебували тимчасово в сиротинці. На жаль, імен сестер не пам'ятаю. У розмові з ними я випадково довідався, що їм відомі подробиці смерті Степана». Тут переповідає мгр.У. обставини смерті Степана, які я подав вище, а далі пише: «Ці дві сестри, які оповідали мені про обставини Степанової смерті, прибирали йото тіло до похорону. Вони твердили, що тіло Степана було зовсім свіже, хоч перебувало два тижні в землі. При прибиранні тіла, оповідали сестри, був присутній німецький військовий лікар, який ствердив дивну річ, а саме одна з ран на грудях Степана була заткана кінцем краватки. Коли краватку витягнули —з рани потекла свіжа кров. Лікар не хотів вірити оповіданням людей, що Степана вбито два тижні тому, бо не вмів собі пояснити, як з ран могла текти ще свіжа кров. З цього факту лікар зробив собі запис. Далі сестри оповідали про величавий похорон Степана, з великою вірою у його післанництво». Тільки це пише мгр.У. про останні дні та похорон Степана:
«Пророкування про «зелену могилу» та смерть Степана збулися. Степан загинув, виконуючи своє велике післанництво. А виконав його вірно, як завжди обіцяв у своїх присягах після екстаз. Закінчив свою важку й тернисту службу для Бога та свого народу найплідніше, як лише можна, бо віддав на жертовний престол свого післанництва молоде життя. Закінчив його і свої страждання найвищою мірою людської жертви — правдивим мучеництвом. Запишаються до здійснення його надійні обітниці-пророкування, за для яких він страждав і віддав своє життя. Здійснення Степанових пророкувань буде повним підтвердженням його післанництва, а для нас всіх — нагодою віддати належну пошану його стражданням та мученицькій його смерті».
Не чути вже більше несмілого, тихого голосу «Божого післанця, маленького Гавриїлка», що неначе був виразником діяльності Степана. Проте Гавриїлко обіцяв, що з ним і по Степановій смерті можна буде ще зустрітися. Раз у Моршині, де ми заховали Степана від примусової служби на будові, т. зв. Баудінсту, мав він екстазу і Гавриїлко говорив про смерть Степана. Оповідав, що Степан помре, буде похований і колись на його гробі будуть діятися дивні речі. Я запитав тоді Гавриїлка:
— Слухай, Гавриїлку, то я вже не зможу з тобою зустрітися після
смерті Степана?
— Знаєш,— відповів Гавриїлко,— як «душечка» помре і його
поховають, то ти прийди на його могилу. І я буду приходити і буду бавитися квітками, що ростимуть на могилі. Тоді я тебе бачитиму, а ти мене не зможеш... хіба в небі,— додав він, неначе задумано. Ці слова Гавриїлка і досі дзвенять мені в пам 'яті. І я вірю твердо, що прийде час, коли справді зможу повернутися на Рідну Землю і відвідатимогилу Степана, зустріти Гавриїлка, який буде бавитися квітками... Це, певно, сповниться, бо Гавриїлко багацько разів давав «слово мур», що
Україна буде вільною.

СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ—БОРЕЦЬ І ЖЕРТВА ЗА УКРАЇНУ
публікується за однойменним виданням
Спілки Українських політичних в'язнів
Львів, березень 1991 р.

Вступ
Писати про явища стигматизації не просто й не легко. Вони пов'язані з релігійними явищами, з Церквою, крім того, як явища надприродні, незвичайні, мають також відношення ло медицини, яка не раз пояснює їх поверхово та несправедливо.
Стигматики — це особи, на тілі яких з'являються рани, в першу чергу на руках, ногах та чолі, які мав Ісус Христос перед Своєю смертю.
Зі сказаного видно велич та складність порушеного тут питання. Можна б закинути мені, що я, за освітою юрист, а не представник Церкви чи медичного світу, забираю голос на таку «делікатну» тему. Хто матиме терпеливість прочитати мою писанину до кінця, може, зрозуміє мене, чому я хочу привернути увагу до першого в нашій Церкві та народі стигматика-мужчини. та зробити все, щоби ми про нього не забули і дали належну оцінку.
Досі нараховують понад 700 стигматиків і стигматичок, із яких Церква визнала святими лише понад 60. Отже, Церква дуже обережно підходить до таких осіб і явищ, тим більше, що деякі стигматики після виконання своєї місії в подальшому своєму житті ставали звичайними людьми і не мали а ні стигм, а ні інших, пов'язаних зі стигматизацією, дарів.
Хочу тут підкреслити, що Степан Навроцький після того як одержав стигми, вже не втратив того дару та зберіг його до своєї мученицької смерті і навіть після неї.
Короткий життєпис.
Степан Навроцький народився в 1922 році в селі Залуква коло Галича Івано-Франківської області. Сім'я селянська, мати полька, хрещена в костелі. Степан, найстарший із дітей і його три сестри, з яких наймолодша померла скоро після народження, були хрещені в церкві.
Степан, як кажуть на селі, був «назначений» ще з дитинства. Невідомо і чим воно було пов'язане, але великі пальці («палюхи») обох його рук не згиналися (не мали фалангів?), а коли було йому три роки, мав операцію на першому великому пальці правої ноги, з якого була усунена кістка.
Як усі діти на селі — ходив до школи, пас корови, вчився в школі з перервами. Після приходу радянської армії через деякий час працював на залізниці в Івано-Франківську. В 1940 році, коли повертався ввечері додому, у його селі, біля каплиці, з'явилася перед ним ясність чи світло, а згодом перед самою каплицею побачив він дідуся, якому сказав: «Слава Ісусу Христу». Дідусь, а мав це бути апостол св.Петро, повів його до каплиці (двері якої були зачинені, проте самі відчинилися), прийняв від нього присягу і відпустив його додому. Про зустріч та присягу Степан повинен був зразу розповісти батькам, але вони вже спали, коли він повернувся додому і тому того дня чи вечора він нічого не розповів . Більше на роботу на залізницю він не пішов. З цього часу почалася його, спочатку скромна та з часом щораз більше викристалізувана. місія стигматика.
Ще два слова про капличку: як багато інших, вона стала жертвою боротьби з «опіумом народу», тобто з релігією та Церквою, була знищена. Тільки в 1990 році її дуже гарно відбудували та посвятили, якщо не помиляюся, на празник aп. Петра та Павла.
У рідному селі Степан, від часу присяги в каплиці, лише «завмирав», як розповідає молодша від нього на п'ять років сестра Юлія, (зам.Черепій). У зв'язку з «завмиранням» до Залукви почали приходити люди з ближчих і дальших сіл. Вони чули з його уст слова про Бога, церкву, релігію.
Цими подіями скоро зацікавилася влада. Степана не один раз арештовували, брали на «перевиховання» від яких на пам'ятку він мав обрізані п'яти й обпалені плечі.
У рідному селі, як уже було сказано, явища, пов'язані з майбутньою повною стигматизацією, обмежувалися його «завмиранням», голосами ангела з його уст, виходом його душі із тіла, інформацією про майбутнє та віддалене.
У 1941 році Степан Навроцький переїхав у Львів, де у нього, дев'ятнадцятирічного юнака, повністю розкрилися всі дари стигматизації
Про 1941-1944 роки буде йти окремо мова в наступному розділі. Цей його життєпис закінчу тим, чим закінчується кожен життєпис — смертю нашого стигматика. Він помер мученицькою смертю 1 квітня 1944 р. В с.Лодина, був похований через два тижні, на сам Великдень 1944 p., в с. Ракобовти коло Буська, Львівської області.
Перший стигматик-мужчина в нашій Церкві й нашому народі.
Насамперед хочу підкреслити, що явища стигматизації відомі переважно в католицькій церкві й усі стигматики, як про це свідчить література на цю тему, найбільше шановані в Католицькій Церкві.
У нашій Греко-Католицькій Церкві стигматики з'явилися в сорокових роках нашого століття. На нашому західноукраїнському горизонті до Степана Навроцького вже були відомі три наші стиґматички: Настя Волошин, Євстахія Бохняк і Ганнуся Труба. Не моя мета про них писати — це зробив досить обширно, кваліфіковано, на мою думку, з релігійної та національної точки зору о. д-р Г.Костельник.
Мене цікавить перший мужчина-стиґматик у нашій греко-католицькій церкві та в нашому народі — Степан Навроцький.
Не претендую на те, щоб подати повний, чи, навіть, приблизно повний портрет нашого стигматика — це тільки деякі штрихи до його портрету. Хочу, щоб вони були характеристичні і віддзеркалювали його постать якнайбільш рельєфно та всебічно.
Почну від ствердження, шо Степан Навроцький, як тільки виїхав із свого села до Львова, відразу отримав усі дари правдивого стигматика, в першу чергу — криваві Христові рани на руках, ногах, чолі, лиці та в боці. Цього дару він уже ніколи не втрачав, а рани «пережили» нашого стигматика, про що ще раз згадаю, коли піде мова про його смерть.
Рани з'являлися на його тілі під час екстаз, які в нього регулярно повторювалися щотижня, між четвергом та п'ятницею. Під час екстаз він лежав «непритомний», його устами говорили представники з небесного світу, в першу чергу ангел Гавриїлко, як він (ангел) називав сам себе і говорив дитячим голосом. Крім Гавриїлка, міг говорити устами Степана також князь Володимир Великий, а також княгиня Ольга. У князя був сильний голос (бас чи баритон), у княгині — ніжний, жіночий. Одного разу князь, м. ін. заявив, що не на те він охрестив наш народ, щоби його тепер знищили, а для того, щоб цей народ мав світле майбутнє.
Характерною рисою Степана була його скромність, він нічого не приписував собі, підкреслював, що мусить просити ангела й молитися (особливо в екстазі), щоби прийти до когось з допомогою, або щоби дати йому конкретну відповідь
Жив він у Львові в дитячому будинку-бурсі на вул. Вірменській, 7, крім того, на приватних квартирах на вул.Пісковій, а також і поза Львовом, в Моршині. Багато ходив (чи водив його ангел) по наших західних областях. Підгір'ю, був у Надвірній. Він ішов чи їхав, туди куди його кликали душею люди в потребі, чи навіть у своїх сумнівах. Були випадки, коли дехто під впливом нашого стигматика, а властиво сили, шо стояла за ним, наверталися до віри, церкви.
Цікаво, шо його «не бачили» німецькі патрулі, хоч і могли його зачіпати, бо він зі собою не мав ніяких особистих документів. Паралельно були випадки курйозні, коли німецькі вояки віддавали йому на вулиці почесті, враховуючи його «мундир»: плаш-шинель, чоботи (які м. ін., ще сьогодні зберігаються) та шапку-мазепинку, що її дав собі пошити Степан.
При всій своїй скромності, Степан Навроцький був свідомий своєї місії, знав, що він борець і жертва за нашу справу, знав, шо загине мученицькою смертю.
Вже від часу присяги перед «дідусем» у каплиці, наш стигматик приготувався до свого тяжкого та страшного відходу з цього світу. Недарма дідусь (св.Петро) висловився, що він довго приглядався до Степана перед тим, як вибрав його до місії стигматика.
Незабаром перед своєю смертю Навроцький попрощався з п'ятьма найближчими учасниками його екстаз і кожному дав на пам'ять свою фотографію. На звороті фотографії нарисував свій майбутній гріб і хрестик, просив молитися за нього. Фотографії дістали о.Антін Будзан, О.Ярослав Тихий, Григорій Іваник, Богдан Казимира, та Констянтин Чехович.
Проте, хто його вб'є, наш стигматик говорив у двоякому контексті. Він заявляв, що з чиєї руки він загине — та держава розлетиться, а той народ буде терпіти, але також говорив, що його вб'ють поляки та зате вони майже всі виїдуть з Галичини. Якщо взяти до уваги другий варіант, зокрема наслідки вбивства, то можна погодитися з думкою, що він дійсно жертва польських рук. Степан був убитий 15 березня 1944 ., йому викололи очі, підрізали язик, на грудях вирізали тризуб. Яка іронія долі: син матері, за походженням польки, був вбитий поляками.
Все-таки залишається питання: хто керував рукою, яка вбивала, на чиїй совісті його мученицька смерть — чи дійсно поляків, а, може, німецької чи радянської влади? Історія розкривала не одні таємниці, то ж може й ми колись довідаємося, хто керував рукою, що обірвала життя нашого брата по крові Степана Навроцького.
Серед осіб, які особисто знали нашого стигматика, був і великий князь нашої Церкви, митрополит Андрей Шептицький. Наш стигматик багато разів був в ексцелєнції Андрея, який цікавився Степаном, як і нашими стигматичками. Як доказ позитивного ставлення митрополита Андрея Шептицького до нашого стигматика наводжу такий факт: ексцеленція Андрей передав Навроцькому свою рясу з дозволом фотографуватися в ній і ходити. Одна з вміщених тут фотографій Степана Навроцького показує його якраз у рясі митрополита. Проте він у ній не ходив, був занадто скромний і не мав на те титулу: не був ні священиком, ні монахом.
Чудесні оздоровлення й інші незвичайні явища
На фотографії, про яку щойно була мова, на грудях Степана видно хрест. Це — «апорт», дарунок із того світу. Цей хрест відіграв, як побачимо нижче, активну роль при одному чудесному оздоровленні.
Як і інші стигматики, Навроцький мав дар яснобачення, міг вийти душею з тіла, також з'явитися перед людиною в потребі чи в небезпеці, міг передавати поради, хоч і не було його видно, проте до свідомості даної людини доходили його слова. Степан Навроцькнй завжди підкреслював роль вищої сили — ангела в своїх ділах.
Завдяки Степанові Навроцькому приблизно п'ятдесят хворих були чудесно звільнені від хвороби. Вирішальною, очевидно, була вища сила, проте стигматик мусив перебирати ті хвороби на себе, переборювати їх у своєму організмі. Така є «техніка» оздоровлення хворих у всіх стигматиків згідно з реченням, що «навіть у Бога немає нічого даром»: треба собі на все заслужити, чи самому, чи комусь другому.
Про всі чудесні оздоровлення, чи навіть більшість із них. немає можливості та потреби писати. Бо, як кажуть, хто віритьу щось, то йому непотрібні додаткові докази, а хто не вірить, то йому нічого не допоможе.
Коротко опишу кілька випадків оздоровлень при співучасті Степана Навроцького, в яких особливо видно деякі його властивості, чи риси його індивідуальності.
Про своє чудесне оздоровлення так розповідає греко-католицький священик О.Ярослав Тихий: «Було це в жовтні 1941 року. Львів був зайнятий німецьким військом. Час від часу в місті появлялися полонені радянські вояки, часом хворі й інваліди, які скеровувалися до перехідного табору на вул.Тарнавського, де їм давали тимчасовий притулок і де вони проходили санітарну обробку. Одного дня звернувся до мене з благанням прийняти його на нічліг нещасний полонений. На питання, чи він не хворий на тиф, відповів негативно. На другий день я дав йому хліба на дорогу і він пішов... Через два тижні я захворів на сипний тиф, яким заразив мене мій гість, «подарувавши» мені вошу. Мене перевели в інфекційну лікарню медичного інституту у Львові... Ліків майже не було і хвороби сильно «косили» хворих. Через декілька днів головний лікар п.Барановська показала на мене пальцем, як на певного кандидата до кімнати мертвих. Я був таким, що й без кваліфікованого лікаря можна було догадатися, шо я вже швидко перейду у вічність. Я вже не говорив, нічого не бачив та тільки слух залишився в мене. Ще була слаба свідомість, і я розумів, відчував, що скоро наближається кінець...На вул. Вірменській, в одній з кімнат дитячого будинку лежав на ліжку в екстазі Степан Навроцький, 19-річний хлопець-стигматик. Біля нього були Антін Будзан, Богдан Казимира та мій брат Степан Тихий. На питання Будзана, що діється зі мною в лікарні, Степан Навроцький відповів, що я вже скоро перейду у вічність. Присутні почали просити, щоби мене ще залишити на цьому світі. Один з присутніх запитав, чи є ще яка-небудь можливість врятувати мене, на що Степан Навроцький (чи, може, ангел) відповів, що є, але треба зняти з його грудей хрестик-апорт, накласти на мої груди й відмовити один раз «Богородице Діво». Тоді мій брат Степан Тихий зірвав хрестик із шиї нашого стигматика й побіг до інфекційної лікарні, що по вул.Мечникова, де я лежав... Це вже було після 22-ої години. Впустила брата працююча в лікарні монахиня, яку він попросив разом з ним помолитися й одягнув мені на шию хрестик. Уже під час молитви я сів, разом з ними закінчив молитву й зовсім свідомо відповів, шо почуваю себе нормально. Монахиня наробила шуму, що сталося чудо, а воно й дійсно було. Через декілька днів я був уже вдома, очевидно здоровий.
Мій брат зразу ж повернувся до Навроцького і віддав йому хрестик, а той в екстазі сказав: «Ти взяв хрестик без мого дозволу, то я тобі підставлю ногу». Дійсно, через кілька днів гестапо заарештувало мого брата Степана Тихого. Після того ми кілька разів просили стигматика допомогти звільнити з тюрми мого брата, на що Навроцький відповів, що мій брат повернеться додому на св.Миколая, тобто 19.XII.1941 року. Так воно і сталося: якраз того дня, за п'ять хвилин перед 24-ою годиною».
Попередній розділ може декого з читачів шокувати чи здивувати. Проте, я його доцільно помістив: бачу в ньому елементи подібності між нашим стигматиком і великим італійським стигматиком також із цього століття о.Піо з Петрелчіно (правда, старшого від Степана на 38 років). Обидва походили з селянської сім'ї, часом подібною була в них реакція в мові та поведінці, мали майже одні й ті самі дари стигматизації. Була велика різниця в освіті, бо о.Піо був монахом і священиком. Тим більше мусимо схилити голову перед молодшим нашим братом, який стояв і стоїть на належній висоті серед стигматиків.
Коротко оповім ше про одне чудесне оздоровлення. Мати оздоровленої дитини розповідає; «Був це 1943 рік, коли ми у Львові жили під знаком війни. Серед дітей вибухла епідемія недуг. Моя мала Ірина занедужала, лікарі заявили, що це дифтерія і наполягли негайно віднести дитину до лікарні. За наказом лікаря дитині вставили рурку до дихання, бо малятко вже задихалося. Такий стан тривав більше як тиждень і лікарі вирішили зробити дитині операцію, хоч не давали великої надії на успіх. Операція мала відбутися в п'ятницю, а в четвер до мого чоловіка на роботу прийшов молодий мужчина і запитав його, чому він такий сумний. Мій чоловік відповів, що наша дитина перебуває у шпиталі в дуже поганому стані. Тоді цей гість-мужчина, а був це наш стигматик, сказав що буде за дитину молитися, казав молитися і нам обом. Коли на другий день ранком я пішла в страху до шпиталю, зустріла мене лікарняна сестра (м.ін. також монахиня) і сказала, що сталося чудо —дитина вже кілька годин дихає без рурки. Дитину через кілька днів ми забрали здорову додому». Обидві, мама п.Катерина Ковшевич і її дочка Ірина з чоловіком і дітьми, живуть нині в США.
Я вже висловився вище, що стигми «пережили» Степана Навроцького. Справа в тому, що після вбивства нашого стигматика його тіло лежало три тижні прикрите галуззям, ріщам, землею. Після того, як його знайшли та впізнали (по пальцях на стопах, плечах, вставленому зубі), помили тіло, то й тоді спостерігались незвичайні явища. По-перше, це те, що тіло не загнило й не чути було смороду, а друге, що тоді з його тіла останній раз потекла свіжа кров. Тими свіжими стигмами вища сила, що стояла за Степаном Навроцьким, ще раз підтвердила його місію як стигматика та гідне закінчення місії.
Нижче подаю ще одну фотографію нашого стигматика з особливо активними стигмами на його руках. Нехай Твоя кров, Степане, заступиться перед Всевишнім за наш Народ і за нашу Церкву!
Закінчення
Степан Навроцький має камінний хрест на своїй могилі в Ракобовтах на цвинтарі біля церкви. На хресті — фотографія Степана й жодного напису. Сиротою глядить він на нас із фотографії. Пора подбати про відповідну меморіальну дошку.
Крім того, вважаю, що було би доцільно перенести його прах до Львова, центру наших західних земель. Не сумніваюся, що це заслуга також і Навроцького в тому, що західноукраїнські землі мають сьогодні стабільний і чітко виражений національний характер.
Буде визнанням його боротьби та жертви, коли на Личаківському цвинтарі поставлять йому пам'ятник, під яким спочиватимуть його кості, які треба буде перевезти з Ракобовтів.
На Личаківському цвинтарі є вільна площа, на якій у відомому часі були викинені останки наших січових стрільців. Ця площа повинна бути призначена в першу чергу для місця вічного спочинку наших колишніх політичних в'язнів, репресованих, а також членів їх сімей.
Тут якраз місце на пам'ятник і для Степана Навроцького, жертви за нашу справу, борця за національне лице наших західних земель.

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:26 | Повідомлення # 9
Ярослав Мазурак
«НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ»
Ці чотири слова з молитви нашого Спасителя Ісуса Христа були єдиним дороговказом, єдиним критерієм в житті, особливо в останніх роках, людини, про яку мова в цій книжці — нашого стигматика-мученика бл. п. Степана Навроцького.
Це перший в історії нашого народу та Греко-Католицької Церкви мученик стигматик, який віддав своє життя за наш народ і за нашу церкву.
Степан Навроцький помер мученицькою смертю, бо обіцяв служити Богу та Україні. Він часто говорив: «Нехай так буде, як Бог хоче».
Цей молодий чоловік повинен бути для нас усіх прикладом, яке має бути відношення до Бога та до нашого народу.
Україна ніколи не забуде тебе, Степане, бо ти поклав великий камінь під будову нашої Держави, в яку так вірив і яку випророкував.

Ярослав Мазурок
СТИГМАТИК СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ
У селі Залуква на стіні каплички відкрито меморіальну дошку на пам'ять про стигматика мученика Степана Навроцького. Івано-Франківська обласна Спілка політв'язнів визнала його посмертно своїм почесним членом. 7 листопада відбулись панахида і посвячення меморіальної дошки. Богослужіння провели о.Іван Баглай, о.ВасилІй Завірач, о.Ярослав Тихий (священик зі Львова).
З добрими словами про С. Навроцького до залуквян звернулись репресовані Ярослав Мазурак, Юліан Сикало, священики Ярослав Тихий і Василій Завірач, голова церковного комітету Тарас Криса.
Хто ж такий Степан Навроцький? Про свого незвичайного брата розповідає Юлія Черепій (з дому Навроцька).
— Степан народився в 1922-ому році в Залукві. Був «назначений» ще з дитинства: великі пальці обох рук не згиналися (відсутні фаланги). Великої освіти не здобув. Коли виповнилось 18 років — працював в Івано-Франківську на залізниці (40-ий рік). Одного разу, коли повертався ввечері додому (перед святом ап.Петра), побачив світляного дідуся.
— Сину, ходи за мною, — сказав дідусь і повів його в капличку. Вклякай. Чи ти згоден служити Богові й Україні? Чи присягаєш терпіти муки за свій народ?
Степан прийняв присягу, а коли прийшов додому, то всі спали, отож нікому нічого не сказав. Вранці на роботу не пішов. На розпитування мами відповів: «Мені треба висповідатися. Я буду вмирати».
Пам'ятаю, ми всі пішли в поле, а Степан залишився вдома. Приходимо, а сусід каже, що багато людей було в нас. Степан розповідав їм про Бога, а також казав, що совітів не буде, комуна згине. Забирали Степана в міліцію, багато разів арештовували, знущалися з нього: обрізали п'яти, голки під нігті пхали, плечі припалювали, та його нічого не боліло і кров не текла з ран.
Час від часу Степан завмирав і його устами говорили душі різних померлих людей: князя Володимира, княгині Ольги, Богдана Хмельницького та інших. Брат лежав нерухомо, як неживий, очі закриті, тільки вираз обличчя змінювався, коли з його уст лунав чийсь голос. Коли приходив до себе, то нічого не пам'ятав.
Лікарі обстежували його, казали, шо здоровий.
Стигми (рани на руках, чолі, ногах і зліва на грудях) відкрилися перший раз у Львові. Степан довго йшов пішки, змучився і ліг на землі відпочити. Знову з'явився йому «дідусь» і сказав:
— Не бійся, будеш терпіти рани Христові. З тих пір багато разів на тілі Степана в означених місцях відкривалися рани і текла кров з них, а опісля все зникало, ніби нічого й не було. З дозволу митрополита А. Шептицького, Степан ходив у рясі.
Загинув, брат мученицькою смертю в 1944 році. Перед смертю він прийшов до священика в с. Ракобовти Львівської області і сказав йому:
— Отче, ви збираєтесь їхати, але повернетесь. Паску святити і мене похоронити.
Знайшли понівечене тіло брата в селі Лодина, впізнали його за прикметами. На самий Великдень поховали Степана Навроцького в селі Ракобовти на Львівщині.
Газета «Галицьке слово» 24 листопада 1993 року

Ярослав Мазурок
СТИГМАТИК СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЖИВИМ У НАРОДНІЙ ПАМ'ЯТІ
Наш перший стигматик-мужчина бл. п. Степан Навроцький, про якого також помістив статтю «Жіночий світ» у Канаді в червневому числі 1993 року, не забутий у рідному краю.
В селі Залукві коло Галича, де він родився, 7 листопада 1993 р. відбулося урочисте посвячення меморіальної дошки на капличці, де йому явився апостол св. Петро. На табличці напис:
«На цьому місці у старій капличці перед апостолом св. Петром складав присягу на вірність Богові та Україні наш стигматик-мученик Степан Навроцький — 1922 — 1944 Вічна Йому пам'ять»
Перед посвяченням дошки була відправлена панахида за душу бл. п. Степана парохом с. Залукви о. Іваном Баглаєм. Після панахиди декан о. Василь Завірач посвятив табличку і мав промову до присутніх на цьому святі. Другим звернувся до парохіян і гостей автор брошури про Степана Навроцького Ярослав Мазурак. Я зупинився коротко на місії та трагічній смерті стигматика, значенні його жертви перед Богом і підкреслив, що також заслуга нашого Степана те, що маємо нарешті свою державу та можемо молитися в нашій Церкві.
Зокрема я висловив думку, що коли в екстазах бл. п. Степана, греко-католика, його устами м.ін. говорив князь Володимир Великий, який охрестив наш нарід, то це є доказом ідентичності нашої віри та Церкви, яка тисячу років тому була Вселенською й такою є сьогодні — Вселенською-католицькою, а у варіанті нашого народу Греко-Католицькою».
Перед зібраними виступив також гість зі Львова, чудесно привернений до життя Степаном Навроцьким 80-річний греко-католицький священик О.Ярослав Тихий. Він поділився своїми споминами про бл. п. Степана, зокрема розповів про своє чудесне виздоровлення й інші випадки Степанової допомоги.
Останнім було слово лікаря Юліана Сикала, представника Товариства українських політичних в'язнів з Івано-Франківська, які зачислили Степана Навроцького своїм почесним членом посмертно.
На закінчення повідомляю, шо на могилі бл. п. Степана Навроцького в Ракобовтах коло Буська вже є на хресті відповідна табличка. Про перенесення його мощів до Львова зараз нема мови, бо парохіяни Ракобовтів просять залишити Степана в їхньому селі. Оба ці питання були порушені у моїй брошурці про Степана, виданій у березні 1991 року у Львові, тому я вважав за потрібне згадати про те у цій статті.
З газети «Нескорені» Львівської обласної Спілки політичних
в'язнів України, лютий 1994 року

* * *

В доповнення до моєї статті «Стигматик Степан Навроцький залишається живим у народній пам'яті» у газеті «Нескорені» Львівської обласної Спілки політичних в'язнів України з лютого 1994 року інформую, що в музеї в Крилосі біля Галича вже є куток пам'яті Степана Навроцького. де є деякі його особисті речі (плащ, булава-невидимка), а в Галичі в 1995 році була перевидана церквою в Залукві книжка о. Михайла Сопуляка «Посланці з таємного світу» — про українського стигматика Степана Навроцького. Також була перевидана в Канаді моя брошура «Стигматик Степан Навроцький — борець, і жертва за Україну» завдяки ініціативі о.мітрата Романа Набережного ще в 1994 році.
Бл, п. Степан НавроцькиЙ увійшов навічно в історію нашого народу та нашої церкви. Вірю, шо натому не закінчиться, та прийде день, коли наш стигматик-мученик буде прославлений Всевишнім ясними ділами та шо наша Церква прославить Його святим або блаженним.

СВІДОЦТВА ОЧЕВИДЦІВ

Констянтин Чехович
«МОЄ ЖИТТЯ І MOЇ МРІЇ»
Велику поміч дістали оборонці стигматизації, коли до Львова приїхав з Залукви Степан Навроцький. Двох абсольвентів Богословської Академії (Богдан Казимира і Антін Будзан) доложили багато старань, щоб з далекої Залукви(коло Галича), з дуже убогої селянської родини, забрати до Львова цього дев'ятнадцятилітнього єдиного сина. В цій родині крім батька (нашого обряду), були ше дві сестри і мати (латинського обряду). Цей обрядовий дуалізм мимохіть нагадує обрядовий дуалізм родини нашої головної стигматички, Евстахії Бохняк, і це є для мене загадкою Божого Провидіння.
Степан Навроцький, як чоловічий стигматик, був неначе показовим доповненням цілої групи жіночих стигматичок, сам у своїй містичній діяльності зв'язаний з особою Анастазії Волошин, тоді вже монахинею (а радше — на мою думку — непотрібно запротореною в манастир С.С.Василіянок у Львові сільською стигматичкою). Виразні стиґматизаційні рани, особливо дуже рясні на чолі від тернового вінка, беззастережний послух для важких диспозицій св. Петра, з яким розмовляв Степан під час своїх видінь, непохитне мучеництво під час тортур у більшовицькому слідстві, а крім того аудієнція у митрополита Андрея Шептицького, що завершилася успіхом і дозволом на вживання ряси (реверенди), все це визволяло його стигматизацію від закиду гістеричної фантазії чи симуляції. А в кінці його мученицька смерть, предсказана в екстазах, і панахида в святоюрськім храмі, що об'єднала цей тривожний розділ історії нашої Церкви і зв'язаної з нею Богословської Академії напередодні російської окупації, що прийшла на Західню Україну з готовим пляном знищення українського католицизму.
Тоді замовкло «небесне радіо», т.зн. замовкли голоси з екстаз наших стигматиків, що постійно заповідали недалеке переслідування нашої Церкви.
О.д-р Володимир Максимець, професор Богословської Академії, просив мене довідатись, чи він повинен втікати з ріднею перед більшовицькою небезпекою. Я обіцяв йому, ию запитаюся, і запитався в Евстахії Бохняк. Відповідь була така: «А хто буде помагати Ісусові двигати хрест?!» Таку відповідь я точно переповів о.Максимцеві, і знаю, що він з ріднею залишився в краю. Пізніше відсидів свою кару на Сибірі, а 6-го лютого 1977 р. помер у Моршині, де його дружина працювала в кіоску з газетами, заробляючи на прожиток. А він сам залишився вірний нашій католицькій Церкві, засудженій на неіснування, але існуючій в катакомбах.
«Помагати Ісусові двигати хрест!» — це були слова, шо глибоко врізувалися у свідомість тих, котрі ше надумувалися і не знали, що з собою робити. А одночасно з уст Степана Навроцького ми почули тверді слова: «Не буде ніякої У країни, доки хреста не буде на тризубі!» Я вважав своїм обов'язком примістити ці слова на знімках Степана Навроцького, на котрих були виразні рани на руках (від цвяхів) і на чолі (від тернового вінка). Такі знімки я дарував своїм добрим знайомим, не виключаючи перемиського владики Кир Йосафата, завзятого противника наших стигматиків і харизматиків.
Для мене справа була безсумнівна, що слів про приміщення хреста на тризубі не можна брати буквально, та, що найважніше при тім було поєднання наших національних ідеалів з християнським світоглядом. Все те було вияснене в додаткових розмовах зі Степаном, котрий також зазначив, що найважливіше, як ті справи будуть виглядати в нашім серці. Але і буквальне розуміння мало своїх поклонників. Маю враження, що тодішня продукція малих відзнак з тризубом, завершеним хрестиком, в'язалася з тою популярною тоді опінією. Я сам теж неначе забажав переробляти наш поганський тризуб на християнський і був в тій справі в голови Українського Товариства (д-ра К.Паньківського), знаючи, що в рамках цього товариства за німецької окупації організуються підстави будучої української держави. Але для нього така справа була не актуальна. Аргументом в обороні тризуба без хрестика були, нібито, засади геральдики і традиція з часів української державности у Східній Україні, в Галичині і на Закарпатті. Тризуб з хрестиком українських монархістів («гетьманців») не тішився тоді симпатією. Навпаки, під впливом німецького неопоганства зароджувалися початки українського новопоганства, отже руху виразно протихристиянського. Прилюдний виклад у Львові про потребу відродження староукраїнського культу Перуна (прелєгент називався, здається, Гаврилюк) спрямовував справу розбудови нашої державности недвозначно на шлях заперечення вартости християнської культури.
Я протиставився таким тенденціям своїм прилюдним викладом про «Філософію Фрідріха Ніцше», виголошеним у Львові і в Перемишлі за часів німецької окупації. Ідеал Ніцше (протихристиянської «надлюдини) був у тому викладі яскраво представлений і провадив слухачів до порівнянь з тодішніми німецькими тенденціями і до їхньої оцінки.
Видрукувати той виклад я тоді навіть не пробував. Цензура, а навіть тодішня українська цензура в оточенні німецької окупації, такі думки з місця відкидала.
«Світильник Істини»
Джерела до історії Української католицької академії у Львові,
т.3, Торонто, 1983, cm. 480-504.

Галина Тиха.
МОЯ ПЕРША ЗУСТРІЧ ЗІ СТИГМАТИКОМ СТЕПАНОМ НАВРОЦЬКИМ.
Було це у Львові по нинішній вулиці Шевченка за німецької окупації. Мій чоловік, абсольвент Духовної Академії, дуже побожний і вразливий до релігійного світу, запропонував мені відвідати незвичайну людину. Кого саме — не сказав. «Сама побачиш»,— таємничо всміхнувся.
Ми пішли. Відхилили легенько двері великої подовгуватої салі. В одному куті на протилежному від нас боці було ліжко з людиною, оберненою до нас задом головою, так, що він нас не міг бачити. Довкола ліжка стояло кілька людей, але ніхто не обернувся, а ні не звернув уваги на наш прихід. Ми стояли при дверях тихенько, аж раптом почули голос чоловіка, що лежав у ліжку, а це і був стигматик Степан: «Славку і Галюсю, підійдіть ближче». Мені пішли мурашки по спині і я почала дрижати, але підійшли до ліжка. Справа в тому, що ми з чоловіком недавно були одружені, і ніхто з присутніх мене не знав, тим більше Степан, а він відразу назвав мене по імені, не бачачи. Мого чоловіка присутні знали, і Степан, напевне, знав, але не міг бачити, хто прийшов. Значить, з того малого прикладу видно, що Степан НавроцькиЙ був обдарований спеціально даними йому властивостями.
Львів, 10 березня 1994р.

Галина Тиха
МОЯ ДРУГА ЗУСТРІЧ ЗІ СТИГМАТИКОМ СТЕПАНОМ НАВРОЦЬКИМ У ЛЬВОВІ
Одного разу, в 1942 році, заходимо з чоловіком до будинку по вул. Шевченка. В великій довгій салі в куті лежить чоловік, на вигляд — молодий. Довкруги нього декілька людей. Підходимо тихо до нього і чуємо так як би проповідь в церкві, але якимось незвичайним голосом. Тепер не знаю, про шо йшла мова, але ми бачили, що присутні уважно слухали. А мені було все те і цікавим, і дивним. Коли той хлопець, а був то Степан-стиґматик. пробудився якби зі сну, то розмовляв звичайним голосом про буденні справи.
Іншим разом, коли ми прийшли до Степана, я мала до нього запитання. Йшлося про брата мого шваґра, Влодка Котовича — студита, якого більшовики в 1940-41 р. взяли до війська і він так як би пропав, не давав нічого про себе знати. Вся родина була дуже занепокоєна. Я хотіла знати, чи Влодко живий і де є. Чоловік мій запитав Степана про Влодка Котовича. Степан відповів звичайним голосом: «Мушу подивитися, де він є». Як то сказав, — випрямився на ліжку, став блідий, як полотно, цілком нерухомий, як неживий. Всі очікували в тишині, що буде далі. Приблизно по трьох хвилинах Степан здригнувся, ожив і зачав говорити: «Влодко Котович живе, він іде додому, до Львова, з радянського війська, мас рюкзак на плечах, в ньому на споді — револьвер. А мусить перейти границю, де вже стоять німці і кожного перевіряють, чи не має зброї. Як знайдуть яку-небудь зброю, можуть розстріляти. Я там був і бачив небезпечну для Влодка ситуацію, і шо треба його рятувати. Почав йому шептати то до одного вуха, то до другого: «Викинь револьвер!» Він пішов ще трохи, став і викинув з рюкзака револьвер. Тепер він безпечний і буде через два тижні у Львові». По тій розповіді. Степан сів і вже звичайно розмовляв.
Рівно за два тижні прийшов пішки Влодко Котович до Львова І розповів, як в одному моменті йому якби хтось говорив викинути револьвер. І добре сталося, бо від того місця за якихось пів-кілометра стояла німецька патруля і перевіряла всіх, хто що має.
Степан Навроцький мав дар ясновидження.
Тому самому Влодкові Котовичеві передсказав, що якщо поїде до Кракова за вином літургійним, то згине в дорозі і щоби був приготований до того. Влодко не дуже вірив в те, але сестрам-монахиням сказав, щоби зварили Йому останній раз пирогів. І дійсно, на жаль, все справдилося. Коли вертався з Кракова на вантажній машині, впав згори зі скрипок і вбився на місці.
Також сказав моєму чоловіку, що наша дочка Христина скоро помре і буде в раю. Після двох років життя Христя померла на дифтерію, хворіючи всього один тиждень.
Степан при екстазах, як би перевтілювався в ангелика Гавриїлка, і тоді говорив цілком як мала дитина, коли в апостола св. Петра — то голос був у нього як у дорослого або старого чоловіка.
Передаю правдиві свої переживання.
Львів, 10 березня 1994р.

Роман Яримович
СТИГМАТИК СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ У МОЄМУ ЖИТТІ
Ближче познайомився я з нашим першим стигматиком-мужчиною щойно в 1943 році, коли після поранення на фронті лежав у львівськім шпиталі.
В лютому 1943 року я оженився і замешкав у тестів Володимира і Марії Кливаків у Львові, на вулиці Пісковій, 36. Приблизно в тому часі, два мої знайомі, які трохи опікувалися стигматиком, греко-католицький священик о. Сопуляк і працівник УЦК Саноцький, шукали приміщення, де міг би жити бл. п. Степан. В моїх тестів була вільна кімнатка в сутеринах і її віддали Навроцькому. Він був радий новому мешканню тому, що його побут в гуртожитку по Верхній Личаківській був без вигод, а крім того моя теща запропонувала забезпечити Степана харчуванням.
Отже, наш стигматик перейшов скоро жити до нас, ми старалися не втручатися в його справи. Він міг вільно розпоряджатися своїм часом, часто виїжджав у різні райони Західної України, навіть на кілька днів. Коли бував у Львові, то, звичайно, обідав або вечеряв разом з нами. Був дуже скромний, витриманий.
Пам'ятаю, одного разу моя теща, між іншим, сказала, що в маленького 4-місячного синка наймолодшоїїї доньки (зам. Литвин) Ганусі, тіло обсипано пришиками й ніякі лікарства, приписані лікарями, не допомагають, дитина мучиться. Наш стигматик здивувався, чому досі йому не сказали про хворобу дитини, попросив принести малятко, подивився на нього, погладив (так мені здасться, точно не пам'ятаю) і сказав, що перебирає на себе його хворобу. На другий день, дійсно, з тіла хлопчика Ігорчика Литвина зникла висипка, а зате лице самого Степана Навроцького було червоне, як би він сам був у горячцІ. Ось так ми на ділі переконалися в здібності Степана перебирати на себе хвороби інших людей і таким способом оздоровлювати їх.
Коли в Степана на тілі мали появлятися стигми, а було це, звичайно, в вечірню пору, то на ті екстази приходили особи запрошені, такі, які вірили у надприродність тих явищ, і на присутність яких стигматик дав свою згоду.
Стигматик бл. п. Степан Навроцький жив у моїх тестів, приблизно, до половини березня 1944 року, коли пішов із хати в околиці Буська, щоби гідно закінчити свою місію, вмерти мученицькою смертю.
Львів, 5 квітня 1994р.

Кливак Галина
Степан Навроцький жив у моїх батьків при кінці 1943 до початку 1944 року, харчувався у нас. При кінці 1943 року, як прийшов до нас снідати, побачив, що синок моєї молодшої сестри Анни, що мав коло року, має на лиці прищі. Це був діатез, що дуже мучив дитину. За кілька днів ми побачили такі прищики на лиці стигматика, а в дитини вони поступово зникали, і вона одужала. Хлопець нині живе в Америці, називається Іван Литвин.
Пам'ятаю, що я ходила разом зі стигматиком до фриз'єра, який зробив йому тривалу ондуляцію, так шо у Степана появилися кучері на голові.
Жив Степан Навроцький у нашому домі у Львові при вулиці Пісковій, 36, мешкання 4, у півсутеринах, а відійшов від нас на початку 1944 року.
Львів, 27 квітня 1996 року
Люба Карп 'як

СПОГАДИ ПРО СТИГМАТИКА СТЕПАНКА НАВРОЦЬКОГО.
Коли із нашої хати ішов на смерть Степанко, мама моя благала не йти, бо великі терпіння принесе родині своїй. Степанко відповів, що Ісус Христос міг себе спасти від смерті, але пішов на муку.
Отцю пароху із Ракобут сказав, що в кінці його життя буде трохи скривджений від людей.
Ходив скромно одітий. Один костюм у нього був і до свят, і на кождий день. Не був вимогливий ні до чого і ніколи не жалівся, ні на що і не нарікав. До моєї старшої сестри приходили дівчата, хлопці, Степанко виходив із хати, хоч він був одноліток з ними. Степанко любив бідніших людей і їх жалів. Часто згадував свою маму і дуже любив її. Про всі арешти, що були за радянських часів і вивізки на Сибір, вій згадував, казав, шо так станеться. Тільки молитись всіх просив. Коли спитали Навроцького Степанка в 1943 p., чи буде Україна незалежна, він сказав, що буде, але ще багато крові проллється.
Часто і серед ночі, в піст, Степанкові на руках і ногах та чолі виходила кров. Він в той час проповідував голосом якогось святого. Моя мама завсіди змивала йому ті руки і ноги з крові. З його уст можна було чути слова св.Петра, Володимира Великого, ангела Гавриїлка та інших. Пам'ятаю, ми малі спали на сіні в стодолі, яке привезли із сіножати, сіно пахне, а з нами спав Степанко із дядьком нашим. Тоді серед ночі Степанко стогнав сильно, мов біль у нього явилась і в ту ніч мав екстази. Прошу, пробачте за кострубатість мого письма, з повагою до вас Люба Карп'як.
Село Купче

Мирослава Лозинська
РОЗПОВІДЬ КУЗЕНА
Мій родич, Черлюнчакевич Сергій Кирилович, адвокат, був довгі роки директором Бурси ремісничої.
Я не знаю, чи то все від Бога, але скажу вам те. про що розповідав мені брат. Це було в грудні 1980 року, померла моя мама, в Польші. Мама спочатку жила тут, відсиділа 10 років на Сибіру, а потім переїхала до мого батька, який був у Польші. Отже, там, на похороні матері зачали: «Чи буде Україна, чи ні». Власне мій кузен каже: «Я свято втому переконаний, бо мені сказав Степан, шо Україна буде». А ми: «Що то ти там віриш; певно, що буде, але що ти там Степанові...».
Отже то був 1942 рік. Вже творилися українські збройні частини і гестапівці слідкували за тією бурсою. Там було багато хлопців, приїжджали з Волині, були деякі «Баудієнські» (молодих хлопців забирали не до Німеччини, а до стройового батальйону, ніби будівельна служба). Отож, я питаю в кузена: «А хто ж такий Степан?» Він каже: «То молодий хлопець, який має 21 рік, стигматик, має транси. Коли потрапляв в ті екстази, навіть говорив чужими мовами. При тім були проф. Гнатишак, Антін Будзан, священик».
Мій брат дав Степанові таку маленьку кімнатку і він там жив. Десь ходив цілий час, деколи вдягав реверенду. Не знаю на якій підставі, адже він не був питомцем. Брат розповідав про наступні випадки.
1. Тяжко було з продуктами, вони були на карточки для тих хлопців, що там працювали. Одиного разу хтось закрався, збив колодки і покрав деякі продукти. Мій кузен покликав Степана і каже: «Степане, скажеш мені...» — «Я знаю, хто те вкрав, але я не можу про те сказати». Але кузен просив, обіцяв, що не буде розголошувати. І Степан сказав, хто то зробив, і каже: «Все те ще є»,— і вказав місце, де було заховане — десь в другій чи в третій камениці, в пивниці. Брат взяв хлопців, тихо поприносили продукти, замінили колодки...
2. На сам Йордан, 19, дістав мій кузен повістку до гестапо. А то було так, знаєте, що як діставав повістку і вже не повертався звідти. Отже якраз виходить, Степан вийшовши зі своєї кімнати, каже: «Пане директоре, що Ви так зажурилися?» «Степане,— каже,— як не журитися, ти знаєш, я дістав посвідку в гестапо». «Я вам кривди не дам зробити». Кузен усміхнувся, думає: «Як же ти не даш?..»
Прийшов до гестапо. А там якийсь острий офіцер: «Що там у вас діється, у вашому заведенні?!» — «Та нічого не діється». — «Я знаю, що там у вас багато переховується молодих хлопців». Так воно й було, але кузен каже: «Я того не знаю, у нас всі замельдовані».І в один момент тому гестапівцю, що так остро до мого кузена говорив, робиться погано. Поблід, почервонів, каже: «Пробачте, але щось із серцем у мене». Розіпнув кітель, відкрив вікно. Цілком змінив тон. «Може вам щось треба, може вам не вистачає продуктів; якщо так, то зверніться, я вже сам подзвоню в продуктовий відділ, щоби більше дали...» Цілком інша розмова. І кузен думає: «Ага, Степана робота». Бесіди вже не було, гестапівець подає руку, каже: «Пане директоре, як щось вам треба, прошу звернутися».
Йде брат по коридору в бурсі, зустрічає Степана. А він сміється вже здалека: «Ну що, пане директоре, дуже сі там путив він?»
3. В 1943 році — сильний бандерівський рух. Люди давали датки, гроші. Приїхав хтось із Волині. Треба було відвезти гроші. І хтось, точно я не пам'ятаю, здається, що Вудзан, мав відвезти ті гроші до Самбора. Мали приїхати в неділю. Тим часом в п'ятницю той чоловік сильно захворів, дістав велику гарячку. І всі в клопоті, адже то велика купа грошей, а цей чоловік, що мав везти, мав якесь спеціальне позволення, що він заготовляв продукти, чи там як. Отже мав виправдання, якби його зловили. Що ж робити? В неділю людина буде чекати. Пішли до Степана на раду. Степан каже: «Він буде здоровий! Я те все беру на себе, завтра буде здоровий!» Аж нагло в неділю приходить той чоловік, каже, що гарячка перейшла. Поїхав. А тим часом Степан захворів. Дістав гарячку, лежить. Так було щось два дні, доки той вернувся. А як вернувся, захворів далі, а Степан виздоровів.
Ще Степан казав, що довго жити не буде. Він передбачив свою смерть.
Я, Лозинська Мирослава, стверджую, що в інтерв'ю 17 квітня 1996 року передала те, що розповідав мені мій кузен Сергій Черлюнчакевич — точно. Він запевнив, що все, розказане ним про Степана Навроцького, дійсно відбувалося.
м.Львів, 17 квітня, 1996р.

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:26 | Повідомлення # 10
ІНТЕРВ'Ю З ОЧЕВИДЦЯМИ

ІНТЕРВ'Ю З МАРІЄЮ ДУТКЕВИЧ*
м.Львів, 23.10.94, 11.11.94рр.
— Ви просите розказати, як виглядала екстаза? Отже стигматик, Степан Навроцький відчував, шо дістає якусь слабість. Він відчував, що мусить положитися, і йде лягає. І вже до нього можна говорити, він стає так як би не свій. На нього находить щось інше, настрій якийсь інший. Він ніби зразу стає взятий від туземного.
— А як Вам вдавалося потрапляти на початок екстаз? То була конкретна година, конкретні дні?
— Ми вже знали менш-більш, в який час приходити. Екстаза, звичайно починалася так десь від третьої години дня.
— А як довго тривали екстази?
— Ну. 20-30 хвилин. Це залежало від того, хто промовляв в екстазах. Звичайно екстази відбувалися, як люди були, ті, що цим цікавилися. Приходили різні люди. Декого ангелик не допускав. Ми питали в нього про ту або іншу людину, чи може вона прийти. Він відповідав: «Так» або «Ні».
— А часто в Навроцького були екстази?
— Часто. То було так: переважно середа, п'ятниця, субота і неділя. Люди збиралися, зразу була екстаза. То так, як би самочинно відбувалося. Він лягав, очі закривав, ніби сон на нього находив. І тут же було видно, що він піддавався якомусь впливу.
— Як це було видно?
— Він ніби застигав, піддавався якомусь впливу, абсолютно від нього незалежному. Його організм не мав жодної дії. Все це було функція духова, душі його. Його випрямлювало, потягалося тіло, ноги, напружувало так. Він стрепенувся сильно. Сила відчувалася в стрелені. І тоді, подібно, його душа виходила.
— Були якісь явища при тому, з чого ви робили висновок, шо саме душа виходила?
— Отже послухайте. Він стрепенувся, за хвилину якось знову стряснуло ним сильно. І тоді чути голос: «Слава Ісусу Христу»,— входить ангелик. Ангелик себе представляв, що він є Гавриїлко. Він говорив так по-дитячому. Ангелик, маленький ангелик. Прийшов, привітався: «Слава Ісусу Христу!» Ми відповіли і тоді спиталися: «Чому ти прийшов?» —«А я очищаю душечку, від душечки очищаю, робимо місце для святого». Безпосередньо ніколи святий не вступав, а перед тям душа стигматика виходила, далі входив і виходив ангелик, і аж тепер вступав святий. От, яка цікава процедура. Три... такі поступово наступали хвилини. Виходить стигматика душа, входить ангелик, після ангелика — святого душа. Приходив святий Петро, наприклад; «Слава Іcycy Христу!»— і зачиналася екстаза. —Всі віталися саме так. чи якось інакше?
— Всі так віталися; «Слава Ісусу Христу!» Ми відповідали.
Те, що ми мали стигматиків, це не випадково, адже на ці Божі сліди також треба заслужити. Христос вибирав собі праведних людей, добрих, простодушних, хоч і, можливо, неосвічених.
Степан Навроцький неграмотний майже був. Ви бачили як він писав, а в екстазах — говорив вражаюче. Ми із захопленням слухали. Екстаза тривала не п'ять хвилин, не десять, а переважно довго була — двадцять-двадцять п'ять. Це ж двадцять п'ять хвилин! Скільки то треба прочитати. Він говорив, звичайно, в дусі релігійному, або так поучаючи...
— Наприклад, це зв'язувалося з якою-небудь подією?
— Це стосувалося конкретної події на той момент в світі, в нас. Він говорив, як ми повинні себе вести в даній ситуації, що може бути, що нас чекає. То була проповідь такого оратора доброго, з притчами. То тяжко переказати, але зміст був глибоко релігійного характеру, переплетений з відносинами політичними на той час, наприклад говорили, шо чорна хмара наступить, дуже тяжке життя буде для людей. Але треба молитися за всіх, щоб якнайменше жертв пішло. Ми говорили: «Ми ж такі терплячі»,— на те було сказано, що наш нарід найближче до Бога, шо там якісь ступені є, і шо ми найближче до Бога за наші страждання. А терпіння ці проходимо через те, що страшний занепад духовний та безбожність.
Говорилося також, шо священики падуть морально, що в Церкву зайде сатана, але Господь нас не покине ніколи. Хто заламається, піде за злим духом, то буде дуже тяжко тій людині вижити. Ну, і, звичайно вона буде втрачена для Господа Бога. А було дуже тяжко всім пережити, дуже тяжко. І все закликував тих, шо слухали, щоб ми були сильні, мужні, витривалі, що то допуст Божий. Говорив, шо так буде через те, шо люди себе зле ведуть. А після того, як скінчилася екстаза, його знову стрепенуло сильно. І ще раз входив ангелик Гавриїлочок і «Я мушу потішити душечку, бо вона дуже втомлена через екстазу». Він з нами говорив. Ми питали його про різні теми.
— А скільки часу, як правило, він говорив?
— Ангелик? Він був три-п 'ять хвилин, не довше. І якщо ми зачиналі питати про більше щось..., за загробне життя, як там душа, шо потім по смерті, де опиняємся, то він зупиняючи висказував: «То тобі не треби знати, то є Божа справа. На що собі заслужиш, то будеш мати. Але Господь любить всіх і треба, щоб всі покаялися, жили законами Божими...» Потім таке було, що страшив нас: «Ти хочеш забагато знати, так не можна того знати. Ти якби все знав, ти би з розуму зійшов» — міг таке сказати.
Екстази були поділені на ці фази переходу душі... Це я ніколи не забуду.
Відтоді я стала глибше віруюча. Я вірила в те, що душа людська є, що то не є фантазія, хоч вона не має, скажімо, клітин, але в нас вона є від нашого народження , душа від Бога йде благословенна... Духове і матеріальне — з цих двох частин ми є складені.
Одного разу, під час екстази, коли ангелик був, я нахилилася над тим ліжком, де лежав Степан, і питаюся: «Скільки я буду жити? Чи моя дитина виживе?» Він відповів: «Ні. Твоя дитина не виживе. Вона вже має інше призначення. Матінка Божа від тебе її відбере». Я в плач. Він каже: «Ти б того не пережила, що твоя дитина мала би зустріти». Дійсно, моя дитина не вижила. Я страшно була в розпачі. Тоді він дав мені знимочку і підписав її. Я маю її дотепер. Ця знимка мене всюди рятувала. Тодія ще спиталася його: «А я скільки буду жити?» І стала числити роки, так перескакуючи щол'ять літ. Я говорю «п'ятдесять?» «Ні». «П'ятдесят п'ять?» —«Ні». «Шістдесять?» — «Ні. Тобі не можна всього знати!» Так на тім і скінчилося.
— А що, той ангелик тихим голосом говорив, і мусили нахилятися до нього?
— Ні, ні — голосно. Але я нахилилася, бо я хотіла щоб другі не чули. Тоді я тихенько говорила, а він мені відповідав,
— Ви згадували, що Степан Навроцькнй ходив до наших партизанів. Для чого він пішов в партизанку?
— Він не пішов в партизанку, тільки ходив до «лісу», бо мав завдання сказати партизанам, щоб боротьба була чесна, щоб не було братовбивчої війни, що багато народу і так гине. Пролиття невинної крові буде віддаляти день нашої справжньої волі. Степан говорив в екстазах, що Україна буде, і що все від нас залежить. Залежить, і себе будуть вести.
Його смерть була зачислена на рахунок нашої свободи, здобутті нашої самостійності. Йому не судилося довше жити. Смерть його було предсказано вперед. І тому на тій підписаній знимочці, про яку я вже вела мову, Степан намалював могилку, хрест на могилці. Він свою кров за злі вчинки других людей проливав, був жертвою на вівтар, задля нашого буття, нашої волі.

МОНАХ-СТУДИТ ВЕНІАМИН ЗАПЛАТИНСЬКИЙ
(уривки з інтерв 'ю 2 листопада 1994 року, Львів; щодо Степана Навроцького)
— Що той мужчина потерпів... Я все їду дорогого, то все згадую. Той стигматик, Степан Навроцький. Його дуже там побили, дуже. Знав'ям його.
Побожний був. Так кров текла, як він показував ті рани... свої... появлялися вночі, ввечері десь так 9-та година. Він знепритомлював, так, як труп лежав, кидався, підкидало його... Не годен сказати вам... Як то кров текла, тут... корона була, як Ісус Христос мав вінець, що впився був... в голову?! Текла кров свята, текла, жива кров, розумієте?! Я не годен...
Як я пригадую, як їду дорогою, то молюся... Боже, рятуй його. Дуже був побожний!
— Він був у вас (в Унівському монастирі - прим.) один день?
— Один день був, ночував. Десь їхав в дорогу і каже: «Я переночую», — «Прошу дуже.» — кажу...
Знав'ям його. Навіть ховав'ям його, їхав на похорон. Дали мені знати. Звідки був родом — не знаю.
— Він був у вас тільки один день, і в той день у нього все одно була екстаза?
— Так.
— Але він говорив щось, промовляв, чи лише рани з'являлися?
— Рани з'являлися.
— І він мовчав?
— Нічого не було. Були такі часи, шо він казав, що з державою буде, з більшовиками... А в нас нічого не говорив. Він сказав: «Я не годен...» Він змучений був... Но кров... Не можна було дивитись, як та кров текла... Більше нічого... Навроцький... Дуже побожний.
— І на руках в нього рани були також?
— Були.
— Т на ногах?
— І на ногах. Я сам добре не міг придивитися, бо так... не годен було дивитися. Не годен був... На живого чоловіка дивитися. Дуже було страшно.
— Ви кажете, що його кидало під час цього? Кажете, він неспокійно себе вів? Кидало його?
— Трошки... піднісся так-о, що ніби кидало. Але не кидало дуже. Так о піднісся... говорив: «О, я паду... паду...»
І він переночував, а вже врано — зовсім інакший...
— А зранку були в нього ті рани, чи вже зійшли?
— Зійшли.

— До ранку зійшли?
— Зійшли вже.
— Чи, може, вони вже швидше зійшли? Чи Ви не знаєте? Так?
— Так.
— Ви кажете, що він був несвідомий. Довго це було?
— Я щось не виджу, аби він не був свідомий. Як же ж міг бути несвідомий? Мусів бути свідомий... Та то кров текла... То був, дійсно, такий святий чоловік.

О. ЯРОСЛАВ ТИХИЙ
(уривок з інтерв'ю щодо Степана Навроцького 12 листопада 1994 року, м.Львів)
— Тут у Львові були стигматики, чи не могли би Ви щось пригадати про них?
— Можу. Про Степана Навроцького.
— Ви були на екстазах у нього?
— Був багато разів. Він мені, власне, допоміг, бо я був вже на грані смерти.
— А як це було?
— Було так. Коротко скажу Вам. На екстазі був мій брат Степан, молодший від мене. А я був в лікарні, хворий на тиф. Дуже тяжка форма... Брат питається: «А що зі Славком буде?» Він (С. Навроцький — прим.) каже: «Що з ним є?» — «Хворий в лікарні. Коли він вже вийде здоровий? Молодий ще». — «Ні ми його заберемо до себе».
— Це так ангелик казав?
— Так. «Ми його заберемо до себе. Йому буде ліпше». Мій брат казав (також був Степан): «Слухай, Степанчику, скажи, чи є якийсь спосіб його вирятувати?»
—«Є» — «Який?»-— «О, взяти той хрест в мене, з шиї, возложити йому на шию той хрест і відмовити одну «Богородице Діво...» — «І то все?» — «Все».
Так мій брат скочив, вхопив той хрест на ланцюжку, і полетів... А той ще кличе за ним: «Зачекай, зачекай, не тікай!» По дорозі, як йшов з центру міста по вулиці Вірменській це було,— біг скоренько, знаєте, бо то вже була поліційна година, і німці стріляли без розбору, як хтось появився в нічний час. Брат, як летів через цілий час, то так нікого і не стрільнули, хоча то була війна; нікого не бачив, і його ніхто не бачив.Прийшов там, на Петра й Павла вулиці, інфекційна лікарня, і тепер вона там є, і зачав стукати. Виходить монахиня (тоді монахині доглядали інфекційних хворих): «Чого пан хце?» Каже брат: «Слухайте, у вас є тяжко хворий, такий, що є на грані смерти, він поліпшає, виздоролює, але треба вложити цей хрест і відмовити «Богородице Діво...»
Монахиня, як то почула: «Прошу бардзо». І взяла той хрест від мого брата, положила мені на шию. І зачала молитися по-польськи, а я «Богородице Діво...», і раптом я взяв, сів, і зачав говорити, очі відкрились, а монахиня зробила великий крик: «Чудо, чудо сталося! Вставайте, моліться Богу, бо чудо сталося!» А перед тим того самого дня була головний лікар п.Барановська, яка як сказала, так мусило бути. А вона, пройшовши попри моє ліжко, сказала так: «Тому вже нічого не треба. Ви його покладіть там а там, до комірки, де трупів складають». Маса людей мерла через те, що ліків не було ніяких, лікування не було; отак лежав в ліжку без нічого.
Після того мій брат вернувся, знову дав назад хрест, а Стефанко йому каже: «Ти мене не послухав, побіг, то я тобі підставлю ніжку». І підставив ніжку, бо брата через два тижні арештували. Але нічого страшного. По якихось півтора місяці я був вже здоровий, вдома. Сгефан казав, що на св.Миколая вже буде брат дома здоровий. Отже ми сидимо, приготувалися, бо прийде в'язень (брат) захоче їсти... Врешті-решт ніхто не приходить. Думаємо; «То вже не буде». Аж дванадцята година — хтось стукає: стук, стук. «Хто то?»—«Я, Степан, відкрийте!» А то взяли німці, змінили тактику, щоби ніхто не бачив, як вони всі зарослі, брудні, нещасні, то зачали випускати о 12-й годині вночі. А щоб їх ніхто не стріляв, то треба мати догори підняті руки, виказку і так їх тримати над головою. І німці таких пропускали не питаючи.
Ото я вам так в двох словах.
Аж мало того. Він сказав, а знаєте що, коли буде Україна? Він каже: в 96 році. Присутні кажуть: «Слухай, —- а то був 44-й, — то 52 роки!» То нам так виглядало багато!.. І так довго, що просто неможливо. Хто може дожити до того?!. Ото ми пережили. А він сказав так: «Але я зате загину, мене вб'ють поляки». І так сталося. Потім за ним шукали. Ніяк його не могли знайти... А перед тим, він, прощаючися, ще в останній день сказав так: «Вважайте, я вам дам свою знимку,»— а на тій знимці нарисував гріб та хрест. І казав так: «Коли у вас буде якась велика біда, звертайтесь до мого гробу, моліться, я вам поможу». І так в мене було кілька разів. Та знимка в мене кудись затратилась. Але я з неї скористав кілька разів.
Отак було. Перевод, з одного лагера в другий, і як при-ходять, міняються ті групи, то одні на других нападають, ганять, відбирають останнє все... І так мене переводили в інший лагер, а там вже чекають на тих переводчиків жуліки, бандити, злодії. Власне тоді ті кинулися бити і забирати решту, що то нещасний в'язень має. І я кажу: «Стефане, рятуй!» І що ви скажете? Раптом появився начальник лагера, а він ніколи не буває, розумієте, там ввечері пізно. А тоді він появився з цілою свитою, щось десять надзирателів, з револьверами в руках: бо можуть накинутися на нього. Зачалася бійка. А бійка така, що вони не перебирають: бити, різати, колоти,— все одно. Я кажу: «Стефане, рятуй!» Той, власне, появився, і відразу ті туда-сюда, повтікали, злодюги. То був один випадок.
І ше один випадок був такий. Як я вже був фельдшером (в таборі — прим.). Маю дежурство вночі (вдень дежурство мають сестри вільнонаймані). Вриваються двоє бандитів з такими кольосальними багнетами, і відразу:
— Що ти маєш? Маєш валеріанку?
— Маю.
— Ну то давай!
— Ні,— кажу,— можу дати тільки двадцять крапель, не більше.
— Давай нам все!
— Ні, не можу.
Ті кажуть: «Не можеш, самі візьмем». Один зачинає йти з одного боку стола, з багнетом, а другий — з другого, також з багнетом. Так, щоб не дати виходу ніякого. Я кричу, так собі в думці, кричу: «Стефане, рятуй!» І в тім моменті відкриваються двері і входить знов начальник лагеря, розумієте!.. Отак. Взагалі там трудно було знайти такий день, щоб нікого не вбили, не зарізали.

За стигматика я знаю багато речей, бо я сам був на його екстазах. Там спеціально був професор Чехович, який нотував те все. То десь сховане є, тільки ніхто не знає де, ті протоколи.
Я, о.Ярослав Тихий, стверджую, що записане тут — записане з моїх слів — вірно. Події, про які я розповів, дійсно відбувалися.

Бібліотека » Церква » Духовна література » Степан Навроцький - стигматик
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика