Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 3123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Степан Навроцький - стигматик
Степан Навроцький - стигматик
Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:22 | Повідомлення # 1
ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Якщо виходимо з положення, що немає на світі випадковостей, то робимо висновок, що все між собою якимось чином взаємопов'язане. Тому кожному явищу мусить передувати якась причина, чи воно передбачає в свою чергу якийсь наслідок.
Ці думки спонукають заглибитися в сітку Історичних подій, в якій бажаємо знайти місце так незвичайному для нас явищу стигматизації. Таємниця Божих діянь залишається нерозгаданою людьми, але ми володіємо фактами, подіями, які мали місце, і мисленням, яким шукаємо закономірності і зв'язки у всьому. Межа пізнання допускається Богом в міру необхідності. ), напевно, в міру нашої досконалості, вона посувається.
Яку ж місію було доручено Степанові Навроцькому, який 22-річним юнаком мусів відійти у вічність? Якої ваги ланкою був цей молодий стигматик у земному ході подій? Недовге Його перебування серед нас свідчить, що не тривалістю існування ми повинні турбуватися, а наповненістю життя виконанням Божої волі. Саме у цьому його сенс. Але мало хто знаходить оцю вузьку стежку, бо не всі її гідні.
Степан був обранцем вищої сили і став її виконавцем з власної волі. Склавши раз присягу перед св. Петром, Навроцький, через немислимі для нас страждання фізичні переносив біль і виконував покладені на нього обов'язки, усвідомлюючи важливість своєї місії.
Яка то мала б бути довіра і відданість Богові у цієї молодої людини, що знала про жахливу кончину свого життя і боролася з спокусами цього світу, щоб бути до кінця вірною своєму слову перед Творцем.
Молімося! Віримо, що місія стигматика не завершилася із його смертю.
Ярина Погорілець

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:22 | Повідомлення # 2
Олег Петрук
СТИГМАТИЗАЦІЯ В ХРИСТОВІЙ ЦЕРКВІ

Словом стигматизація позначається комплекс містичних явищ, які мають провідником конкретну особу — стигматика. Одним з елементів цього комплексу є поява стигм, тобто ран, подібних до тих, які одержав Ісус Христос від моменту ув'язнення до зняття Його тіла з хреста: на долонях рук та ногах від цвяхів, на грудях від списа, на чолі від тернового вінця, на плечах, спині та обличчі від несення хреста та бичування, деколи кривавий піт чи сльози. Стигми дали назву всьому явищу, але слід ше раз підкреслити, що вони е лише одним з проявів стигматизації. Буває й так, що стигматизація проходить укрито — без зовнішніх ран.
Одне з первісних значень слова стигматизація (стигма по-грецьки — пляма, знак) — це процес клеймування рабів. Інше значення — спосіб фіксації відношень до божества. Геродот (5 ст. перед Р.Х.), описуючи храм Геркулеса в Єгипті, пише про незаконність захоплення біглих рабів, які знайшли притулок у цьому храмі, якщо на їх тіла нанесені певні знаки, що означають самопосвяту божеству. Говорячи про стигми в релігійному сенсі, прийнято посилатися на св. Павла. У його посланні до галатів {6,17; з'явилося не пізніше 67 p.), напевне, вперше йдеться про характерні нові Христові знаки чи рани, на противагу старим знакам обрізання: «Я ношу знаки (stigmata) Icyca на моєму тілі». Однак, ці стигми у Павла не були містичного походження, а отримані ним протягом проповідництва від його противників (II Кор. 11,24). В період переслідувань християн, жертв деколи клеймували іменем Христа на чолі. Подібні стигми монахині Інколи наносили собі самі для власного захисту, як це було у випадку св.Ебби (Ebba). Деякі християни клеймували себе хрестом або ж ім'ям Спасителя на руках. У джерелах з перших століть згадується також про інші каліцтва, які спричинювали собі добровільно християни.
Загальновідомою, і як вважається, першою особою, на котрій стигми з'явилися чудесним чином, був св.Франціск Бернардоне з Асижу (1181/82 — 3 жовтня 1226), засновник чину Братів Менших (Брати Франціскани). Подібні приклади, відомі в історії до нього, оголошені церквою неправдивими. Біографи св.ФранціскаТоммазо Челано (Сеіапо) та св.Бонавентура (1221 — 1274) розповідають, що вранці 14 вересня 1224 року, за два роки до смерті, під час роздумів Франціска над стражданнями Христа у його келію на горі Алверно (Alverno) спустився шестикрилий серафим, несучи між своїми крильми розп'яття. Коли видіння зникло, на тілі Франціска виявилися п'ять Христових ран: на боці від списа, яка кривавила, на руках та ногах від цвяхів. Про рани Франціска свідчить серед інших папа Александр IV (1254 — 1261). Франціск був канонізований через два роки після смерті 15 липня 1228 року папою Григорієм IX (1227—1241).
Відомою також є покровителька Італії св. Катерина Сієнська iBenincasa; 25 березня 1347, Сієна, Італія — 29 квітня 1380, Рим), її зображають на образах або з Христом. який пропонує їй на вибір дві корони, золоту та тернову, або, частіше, із стигмами на руках та перстенем. Цей перстень з діамантом та чотирма перлами вона отримала від Ісуса Христа при містичних заручинах. На 17 році життя (1363 р.) Катерина прийняла габіт III чину св.Домініка. Свої рани, як засвідчує її духівник та біограф Раймонд (Raymond) з м.Капуа, Італія, отримала у 23 роки. Згодом мала відношення до вищих владних церковних справ. Відіграла основну роль у полагодженні стосунків флорентійської республіки з папою Григорієм XI (1370 — 1378), у його поверненні з Авіньйону до Риму та ін.. Канонізована у 1461 році Пієм II (1458— 1464). Залишила 380 листів, 26 молитов та 4 трактати — «Діалоги св.Катерини» — записи її екстатичних (в екстазі) переживань. Показовим прикладом негативного ставлення до стигматиків є вказівки щодо Катерини Сієнської наступних пап Сикста IV (1471 — 1484) та Інокента VIII (1484— 1492). Перший, зокрема, у своїй буллі з 1475 року, попри репутацію Катерини та чисельних гідних довіри свідків, наказує під загрозою відлучення від церкви стерти стигми з картин із її зображеннями та забороняє висловлювати свою віру у правдивість її стигматизації.
У 19 столітті відомими стигматиками були Катерина Еммеріх (Emmerich; 8 вересня 1774 — 9 лютого 1824) з Німеччини; Марія Мерль (von Mori; 1812— 1868) з Калтерну, Тіроль, Австрія, стигматизована у 1839 році; Марія Домініка Лаззарі (Lazzari), донька мельника, стиґматизована 1835 року; Луїза Лато (Lateau; 1850-- 1883), бельгійка з селища Буаден (Bois de Maine) поблизу Шарлеруа; німкеня Марія Фуртнер (+884).
Анна Катерина Еммеріх народилася у селищі Фламське під Косфельдом недалеко Мюнстеру (земля Вестфалія). 13 листопада 1803 року стала монахинею. Незадовго перед вступом до монастиря вона мала видіння, в якому одержала терновий вінець. Рани від нього показалися пізніше. Часті екстази не сприймалися сестрами, й вона мала через те прикрі непорозуміння та додаткові терпіння. Відчути та оцінити її внутрішній світ зумів священик Ламберт (Lambert; +1821), французький емігрант. Третього вересня 1812 року вперше підчас екстази появилися на руках Катерини Еммеріх кривавлячі стигми. Від того часу вона нічого не їла. Лікарі, пробуючи надаремне «вилікувати» її рани та змушуючи під монашим послухом приймати їжу, спричинювали їй додаткові страждання (всю їжу з болем повертала). За офіційними дорученнями її обстежували тричі. Під час другого такого дослідження протестант д-р Рефус (Rehfuss) прийшов до висновку, що має справу з чимось надприроднім.
Луїза Лато була донькою бельгійського робітника. Стигми появилися у дівчини вперше 24 квітня 1868 року та періодично з'являлися щоп'ятниці; спершу на боці, потім на стопах, долонях, плечах та чолі. З 1871 року до смерті, окрім святого Причастя, не вживала ніякої їжі. Було багато людей яким вона допомогла, натомість бельгійська Медична академія у 1874-75 р. після обстежень зробила висновок, що причина явищ Луїзи Лато — якась нервова хвороба.
Повну кількість стигматиків вказати важко; не всі випадки зафіксовані у писемних джерелах, до деяких висловлюється різне ставлення (як ми вже бачили це на прикладі Катерини Сієнської). Автор 1628 року Райсіус (Rayssius), крім Єлизавети Спслбек (Spaelbeck), описує ще 25 випадків стигматів. Француз д-р А.Імберт-Ґурбейр (Imbert-Gourbeyre) на 1894 рік з часу св. Франціска нараховує 321 стигматика. Тоді йому не могли бути відомими наступні стигматики, з 20 століття. Джемма Ґалгані(Сalgani; 1878 — 1903) з м. Лукка, Італія, стигматизована вперше 8 червня 1899 р. Мала не лише п'ять Христових ран, а й терпіла від бичування та тернового вінця. Рани виявлялися періодично щоп'ятниці. Гелєна Пєльчар (+1926), польська стигматичка. Тереса Нойман (Neumann) з Коннерсройт, Баварія, Німеччина. Народилася у Великодню п'ятницю 8 квітня 1898. Перші стигми отримала на верхній поверхні рук та ніг на страсну п'ятницю, 2 квітня 1926 року, з її очей тоді потекли криваві сльози. З того часу не вживала ніякої їжі, крім Причастя. Рани на внутрішній стороні долонь та стіп появилися за рік, у Великодню п'ятницю 15 квітня 1927 p., а в наступні роки відкрилися на боці, плечах та чолі. Свого часу оцінив її та написав про неї (1940) Львівський вірменський архиєпископ Й.Теодорович. Отець Піо (25 травня 1887 — 23 вересня 19б8) з Петральчини, Італія. У 15 років вступив до монастиря оо. Капуцинів, а у віці 23 літ його висвячено на священика. Укриті стигми одержав 20 вересня 1915 року, які рівно через три роки, 20 вересня 1918 р. стали видимими. Карл Вагнер у своїй книжечці «Розповіді про отця Піо» (у 1995 р. її перевидали наші оо. Василіяни з німецько-австрійського видання 1968 р. українською мовою) серед іншого описує ці п'ять Христових ран та зазначає, що вони були постійно відкриті. Читач може скласти собі образ про о. Піо з цієї книжечки, тут же ж зазначимо, що священик-стигматик відійшов від нас 23 вересня 1968 року. Поховано його через три дні за участі близько 60 тисяч прочан та багатьох священиків у крипті нової монастирської церкви в Сан Джіованні Ротондо. У 20 столітті відомо також про кількох українських стигматиків, з яких назвемо шістьох: Евстахія Бохняк, Настя (с.Міріям) Волошин, дівчата Гануся з К. на Яворівщині, Оля з С. на Стрийщині, Параня Наконечна та Степан Навроцький.
Більшість стигматиків — жінки, відомо лише близько 40 випадків чоловічої стигматизації. Серед них Бенедикт Режіо (di Rhegio), капуцин з Болонії Італія, мав знаки тернового вінця (1602 p.); Карол Сезія (Sazia) стигму на боці; Філіп Екюрі (de Aqueria) мав усі Христові рани; францісканець Джон Ґрей (Gray) з Шотландії. Рани ж Ніколаса з Равенни, Італія, виявилися лише після його смерті; також після смерті були знайдені знаки на серці францісканця Ангелоса Паса (del Pas) з Перпіньяну, Франція та Матея Чарері (Сагегу) з Мантуї, Італія. Вищезгадані о. Піо та Степан Навроцький, наскільки нам відомо, є поодинокими представниками чоловічої стигматизації у XX столітті.
Між стигматиками були як духовні так і світські особи. Серед монаших чинів найбільше стигматиків зафіксовано у францісканців та домініканців, членами яких були Франціск Асізький та Катерина Сієнська. Цікаво, чи Боже Провидіння дійсно так зарядило, а чи ці чини, пам'ятаючи про приклад своїх визначних попередників, намагалися фіксувати кожен такий факт, тоді як інші ордени чи згромадженя часто могли з нерозумінням сприймати ці Божі дари (як ми бачили на прикладі Катерини Еммеріх)?
Відомі стигматизованї особи практично цілком представляють європейські території. Нами вже згадувалися Італія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Шотландія, Франція, Польща та Україна. У життєписі францісканки Сесилії Портаро (+1640) з Палермо, Італія, згадується про мавританську невільницю Асю у якої появилися стигми після хрещення.
Вік стигматиків на час отримання перших стигм — різноманітний. ФранцІск мав 43 роки, Катерина Сієнська 23, домініканка Деліція Джовані (di Giovanni; +1642) між 75 та 82 роками. Серед стигматизованих були й діти (від 8-12 років), як, наприклад, українські дівчата 11 -річна Гануся та 13-літня Оля.
Життєвий шлях до стигматизації та її перебіг також індивідуальний. Серед стигматиків є особи з різних суспільних станів; в більшості — незаручені дівчата, хоч згадується і про вдів. Дехто був побожний та невинний з дитинства, але були й такі, що навернулися з «веселого» життя (як, наприклад, Франціск). Були такі, у яких стигматичні явища тривали десятиліттями впродовж усього життя, наприклад, у Домініки з Парадизу (+1555) з 28 до 80 років, Тереси Нойман, Евстахії Бохняк, о.Піо. Декотрих стигматиків Боже Провидіння забирало через кілька років їх місії, як Степана Навроцького, який помер мученичою смертю приблизно через п'ять років свого служіння. Були й такі, стигматизація яких укривалася від стороннього ока, як у Насті Волошин, коли вона стала сестрою василіянкою, й такі, шо втрачали цей дар з волі Божої чи власних прогрішень.
До початку 20 століття, як подає д-р Імберт-Ґурбейр, 62 стигматизовані особи були визнані Римською Церквою святими. На 1954 рік останньою канонізованою стиґматичкою була Джемма Ґалгані. 2 травня 1940 р. вона була проголошена святою, однак не через стигми, а за свої «героїчні чесноти».
Ступінь участі та наслідування мук Ісуса Христа стигматиками є також різний. З часом він може поглиблюватися, збагачуючись новими містичними проявами. Різними є й виявлення цих терпінь у вигляді ран. Відомі випадки містичних терпінь без жодних ран (укрита стигматизація). Деколи стигми виявляли лише після смерті особи. Випадки, коли всіма стигмами одночасно була обдарована одна особа — виняткові. Це пов'язане як зі ступенем праведності життя цієї одиниці та суспільною потребою саме такої реалізації явища, так і з можливістю організму стигматика витримати ці терпіння. Стигматиків з багатьма Христовими ранами називали у нас «цвітучими». Самі рани, попри те, що вони не підлягають запальним чи гнійним процесам та не надаються до лікування, також різні. Навіть у тієї ж самої особи вони бувають відкриті та кривавлячі або ж засклеплені шкірочкою; такі, що залишають по собі знаки, й такі, що знаків не залишають, періодично зникаючі чи постійні. Рана на боці у одних стигматиків була справа, а у інших — зліва; подібно й зі знаками від несення хреста; в різних місцях на тілі та обличчі з'являлися й сліди бичування. Ця неоднаковість свідчить про те, що терпіння стигматизованих осіб є не просто калькуванням зовнішніх стигматиків. У нас є інші прояви, інші способи... Я б не сказав, шо стигматики є правдиво католицькі святі чи дари, а правдиво латинські, оскільки дуже узгоджуються з певною ментальністю, духовністю латинського Заходу».
Згадаємо коротко про інших українських стигматиків, Евстахія Бохняк народилася у 1903 році в Кристинополі (тепер м.Червоноград Львівської обл.). Батько її помер у 1915 році. мати — у 1937 році. З 1925 року Евстахія не могла ходити, тому змушена була все життя лежати. Була стигматнзована у 1928 році укрито, перші рани одержала у 1934 році. З літа 1937 року впродовж багатьох років крім святого Причастя не їла нічого. Найближчі свідки її стигматизації відзначають, що містичне вона була «матір'ю» чи «ігуменею» всіх наших стигматиків, та що стигматичні явища найяскравіше та найбагатше проявлялися саме через Евстахію Бохняк. Свідчення очевидців дозволяють зробити висновок, що дані їй Божі ласки вона зберегла до смерті. З 1937 року Евстахія проживала у Львові. Померла 1 квітня 1974 року, похована у Львові на Янівському кладовищі (скульптуру Богородиці на її могилі видно з перехрестя вул. Т.Шевченка та Левандівської).
Анастасія Волошин (сестра Міріам) — найвідоміша українська стигматичка. Народилася 27 жовтня 1911 року у с. Красне повіт Ярослав (зараз територія Польщі). Стигми одержала у 1935 році. У травні 1936 року стала монахинею-василіянкою. Три книги, численні публікації присвятив Насті Волошин о. д-р Гавриїл Костельник, який близько цікавився й іншими нашими стигматиками. У грудні 1949 року с. Міріам виселено на спецпоселення в Читинську обл., звідки вона звільнилася влітку 1956 року. З тих пір мешкала в різних містах і селах у родини, знайомих. В останні роки проживала у с.Шпильчина Перемишлянського району Львівської області, де й померла 9 січня 1994 року. Є свідчення про деякі пов'язані з нею містичні явища, що відбувалися навіть в останні роки її життя. Похована на спільному для с.Шпильчина та м.Бібрка кладовищі.
Параскевія Наконечна народилася 20 лютого 1920 року у с.Сулятич (Жидачівського району Львівської області). Взимку 1935-36 рокії дістала укриту стигматизацію, яка далі розвивалася поступово. У Великому Пості 1937 року мала рани тернового вінця на чолі та знаки на долонях та на ногах. Детальніші дані про її житгя та стигматизацію нам не відомі. Померла Параня Наконечна 18 (за іншими даними 22) березня 1953 року у віці 33 років. Похована у Сулятичах.
Гануся з К. на Яворівщині народилася у 1926 році. В 11 років у Великий піст 1937 року одержала всі стигматичні рани. Оля з С. на Стрийщині, народилася 1925 року. Містичні переживання мала з 6 років. У жовтні 1938 року дістала всі стигми (на чолі, долонях, ногах, боці). Стигматичні явища у Ганусі та Олі припинилися в період 1944-46 років. Зараз вони ше живуть. Ми не називаємо ні їх прізвищ, ні місць проживання, щоб не створювати додаткових клопотів сім'ям.
Знайомство з життям наших стигматиків переконує, що вони як стигматики Східної Церкви, творять разом із західними хоч і свою власну, але водночас спільну суцільну — бо харизматичну — систему стигматизації, яка саме на українському грунті у часи жорстоких зламів вашої долі осягла найбільшого розквіту в своїх проявах.

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:23 | Повідомлення # 3
О.М.СОПУЛЯК
ПІСЛАНЦІ З ТАЄМНОГО СВІТУ
публікується за виданням:
О.М.С.
Післанці з таємного світу
ПРО УКРАЇНСЬКОГО СТИГМАТИКА
СТЕПАНА НАВРОЦЬКОГО
Накладом автора
Друкарня «Голосу Спасителя»,
Йорктон, Саск., Канада

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Ще й сьогодні стоїть перед моїми очима струнка постать бл. п. Степана Навроцького, одного з наших українських стигматиків, «Божого посланця», як часто його називали в екстазах. Зеленаві, здасться, бездонні очі глядять десь у далечінь, а його обличчя, повне поваги й смутку, часто заглиблене в дивну задуму, наче б він був людиною не з цього світу...
Такі ж поважні й таємні, неначе не з цього світу, події та явища, шо зв'язані з особою і післанництвом бл. п. Степана і становлять зміст цієї книжки... Проте вони були призначені для цього світу, для людей наших днів, для нас усіх, бо ж з-поміж нас вийшов бл. п. Степан, отой сільський хлопчина простої і щирої вдачі, повний великої любові до Бога й України...
Не пишу цієї книжечки для того, щоб когось переконати про надприродність чи навіть правдивість таємних явищ, або про надприродність чи правдивість стигматиків взагалі. Прилюдне Боже Об'явлення скінчилося зі смертю останнього апостола, і тільки наука Христа та його апостолів були прилюдним Об'явленням, зобов'язуючим всіх людей до віри. А втім, із смертю останнього апостола Бог не перестав говорити до людей через приватні об'явлення, напр., об'явлення Марії Маргарети Аля Кок та інших. Проте, в ці об'явлення ніхто не зобов'язаний вірити, крім тих людей, для яких вони були призначені або кому були дані. Таких приватних об'явлень, після смерті апостолів, було багато, але їх іноді дуже тяжко перевірити і тому Церква дуже обережна з їх визнанням.
Крім приватних об'явлень. Бог має багато інших доріг та засобів, якими промовляє до людських душ. Вони якраз не мусять мати ознак надприродного порядку; всіх їх людський розум не може ані передбачити, ані у відношенні до Бога обмежити. Це можуть бути звичайні Божі допусти, як нещастя, хвороба і т.д.. а можуть бути ще й інші події природного порядку, яких людський ум ще не збагнув, які, може, через те здаються нам дивними й незрозумілими. Може бути, що однією з таких доріг та засобів до наших душ е післанництво стигматиків, які мають завдання скріпляти віру в Бога поміж людьми, а для самих стигматиків є великою ласкою терпінь. Можливо, що одним з таких засобів Божого Провидіння був бл. п. Степан, наш український стигматик, тому завданням цієї книжечки є подати постать бл. п. Степана та короткий нарис його післанництва з усіма проявами, що це післанництво супроводжували. Подаю всі події так, як я їх бачив або як мені достовірні свідки тих явищ переказали, додаючи маленькі доповнення, де це було необхідне для кращого розуміння.
Сьогодні живе ше дуже багато свідків післанництва бл. п. Степана, і добре його знали та переживали разом з ним роки його післанництва й терпінь. То ж нехай ця книжечка буде маленьким спогадом для них про світлу постать цього мученика. А для тих, хто його не знали, нехай вона буде свідченням жертви й терпінь молодого українського хлопця воім'я Бога та свого народу, розповіддю про дивні явища, що мали місце на Західній Україні під час жорстокої війни 1940-1944 pp. А від мене нехай вона буде скромною квіткою вдячності Степанові за ту поміч, якої я від нього зазнав.
Наприкінці заявляю, що не маю наміру пропагувати в цій книжечці нового об'явлення, чого, зрештою, не робив сам бл. п. Степан. Всі свої твердження та спостереження підпорядковую цілком науці Церкви, отже, не думаю твердити нічого такого, що б їй суперечило.
Автор.

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:24 | Повідомлення # 4
ПРО СТИГМАТИКІВ ТА СТИГМАТИЗАЦІЮ

Слова «стигматик, стигматизація» походять від грецького слова «стигма», шо означає знак, укол, рану. Стигматиком називаємо людину, яка на своєму тілі має такі рани, які мав Христос. Ці рани відрізняються від інших тим, що не гнояться, не ятряться та що їх не можна загоїти ніякими ліками. В багатьох випадках вони особливі ще й тим. що раптово появляються, а потім раптово зникають.
Із стигмами бувають поєднані ще й інші незвичайні прояви. Стигматики мають видіння, дар ясновидіння та пророкування майбутніх подій, читання людських думок та проникання в людські серця, часто розуміють та говорять чужими мовами, яких вони ніколи не вчилися. Терплять не раз на різні тяжкі хвороби, як параліч, сліпота, походження яких, лікарі не можуть пояснити, вони живуть роками без поживи. Напр., стиґматичка Луїза Лято, крім св. Причастя, не їла від 1871 по 1883 р. ніякої страви. Німкеня Марія Фуртнер. що померла в 1884. p., цілими роками вживала лише саму воду. Німецька стиґматичка наших часів Тереза Нойман від 1926 р. до сьогодні не їсть ніякої страви, крім св. Причастя і при цьому зовсім не марніє. Вона була тривалий час під лікарським наглядом, проте лікарі змогли підтвердити тільки одне, а саме, що Тереіа нічого не їсть, але не вміли пояснити, як вона може жити без поживи.
Зауважено, що в продовж перших дванадцяти століть існування християнства не було відомо про який-небудь випадок стигматизації. Тільки в XIII ст. вперше чуємо про чоловіка, що мав Христові рани. Ним був св. Франц з Асижу, що дістав ці рани за два роки перед смертю. Це підтверджують свідчення багатьох очевидців та двох панів того часу. Як сам св.Франц говорив, ці рани він дістав на горі Альвернія від розп'ятого Херувима.
Від св. Франца до Терези Нойман історія знає про 321 стигматика. 62 з них було проголошено святими. Більшість з них були жінки, стигматиків-чолівіків було небагато. Стигматиків зустрічаємо, переважно, серед католиків, хоч були вони й теж між членами інших християнських віровизнань. Лікарі, шо займалися справою стигм, намагалися пояснювати рани, дар ясновидіння, видіння і т.п. в різними способами. Одні казали, що це звичайний обман, другі — що це істерія, а інші пояснювали, що тут діють різні природні, але досі нам невідомі, сили, а багато лікарів заявило, що цих явиш не можливо пояснити природним способом.
В давні часи, а багато людей ще й досі пояснюють стигми та видіння надприродним способом. Що ж каже на це Католицька Церква? Католицька Церква залишає своїм вірним свободу в поясненні стигматичних явищ. Вона не вимагає від людей більше віри в стигми, ніжу яке-небудь інше приватне об'явлення. Християнин-католик має вірити лише в ті правди віри, які є в Святому Письмі та Переданні і є подані Церквою до загального вірування. Тому Церква не забороняє нікому бачити в стигмах і стигматиках зовсім природні явища, а не якісь надприродні речі. Та багато віруючих, християн-католиків ніяк не можуть пояснити собі цих явиш природним способом і шукають їх пояснення в надприродному світі. Одне є певне, що для самих стигматиків стигми та злучені з ними інші дари є великою Божою ласкою. З другого боку стигми та стигматики сприяють до збільшення побожності та наближають людей до Бога, Тисячі людей, що побували в німецькому містечку Коннерсройт. де живе Тереза Нойман, повернулися звідти глибоко зворушені та змінені в душі. Багато з них стали зовсім іншими, як були перед тим, кращими людьми.
Протестантський священик та лікар др.Кноте слушно пише: «Всупереч багатьом застереженням мусимо глядіти на стигматиків з пошаною та респектом. Серед гамору та неспокою сучасного світу стигматики є наче живими хрестами, що в наших часах мають за завдання пригадувати нам вічно найбільшу й найглибшу таємницю людства: Криваву Жертву на Голгофі».
Тому віруюча людина не буде цих речей переоцінювати, але не буде й їх недооцінювати чи легковажити ними. А показником для нас нехай буде становище Церкви. Коли Церква проголосила багатьох стигматиків святими, то зробила це не тому, що вони мали Христові рани на своєму тілі, а тому, що їхнс життя було чесне й побожне. Тим самим Церква навчає, що для звичайних людей дорога до спасіння не веде через надзвичайні Божі ласки та дари, а через скромну та тяжку дорогу наслідування Христа. А стигми, стигматики нехай будуть для нас тільки підтвердженням цього.

СТИГМАТИКИ НАШИХ ДНІВ

Крім широко відомої німецької стигматички Терези Нойман, що славна в цілому світі, є багато стигматиків в інших країнах. Майже в кожній країні є якась людина, що має чи то дар видіння, чи ласку Христових ран. Одначе, вони не користуються такою популярністю, як Тереза Нойман. Згадати б хоч американку Тен Гоф, що має дар видіння, чи канадську стигматичку з Онтаріо, про яку багато писала канадська преса. А недавно я чув знову, що в Квебеку є малий хлопчина, який мас видіння, з'єднані з терпіннями, яких ніхто не може вилікувати, а які, як твердить цей хлопчина, є йому послані Богом.
В Італії, в одному монастирі, недалеко Риму, живе монах о.Піо, що вже від 1918 р. має на руках глибокі рани, які проходять крізь долоню і щораз кровоточать. Довголітні досліди церковної та лікарської комісій не зуміли вияснити виникнення та існування цих ран природним способом, як теж не змогли знайти спосіб їх вилікування.
В нас, на Західній Україні перед війною була широко відома стигматичка Настя Волошин, про яку писала наша преса і окремі брошури. Крім неї підчас війни було багато осіб, що мали чи то дар видіння, чи стигми. Воєнний час створював дуже сприятливі умови, щоб ці явища спр'иймати за спеціальні Божі знаки, а з другого боку, серед гамору війни та вічного напруження нервів, годі було ці речі перевірити та зайняти щодо них правильне становище. Тому й годі сказати щось певного про ці особи.
ПІдчас війни я мав нагоду ближче познайомитися з одним з таких людей, що мав дар пророкування та далекобачення, дар Христових ран. Ним був бл. п. Степан Навроцький. Бував я в нього часто, бачив його екстази та його стигми, чув науки в мас його екстаз. Обсервував я його й поза екстазами, розмовляв з ним багато та належав до кола тих людей, до яких він мав велике довір'я і яким багато разів ставав у пригоді. Те. що я чув, бачив та пережив, є змістом цієї книжечки. Очевидно, що буду переповідати лише важливі та цікаві речі, залишаючи зовсім на боці його провіщення майбутніх подій. Моє оповідання обмежується тим. що я бачив та чув. Не намагаюся давати своїх пояснень всім тим явищам, хіба що іноді додам одне чи два зауваження для кращого розуміння. Всі ці речі покажуть в кінці тільки образ особи й післанництва бл. п. Степана Навроцького, а роздуми залишаю шановним читачам.

МОЯ ПЕРША ЗУСТРІЧ ІЗ СТЕПАНОМ НАВРОЦЬКИМ

Підчас минулої війни перебував я постійно поза Львовом, а приїздив сюди щомісяця на кілька днів. При зустрічах з моїми знайомими чув я не раз оповідання про Степана Навроцького та про дивні події, зв'язані з його особою. Я і сам мав охоту зайти до нього та переконатися наочно про правдивість тих, на мою думку, перебільшених оповідань, але якось не було нагоди. Тільки восени 1942. р. я вперше зайшов до Степана.
Мешкав тоді Степан в Бурсі по вулиці Янівській. Я прийшов до нього з одним моїм приятелем. Кімната, в якій жив Степан, була середньої величини, скромно обладнана. В одному куті стояло залізне ліжко, накрите покривалом, посередині кімнати — стіл, а в другому куті стояв маленький столик, накритий скатертиною, на ньому — дві свічки та настільний хрест.
Степан був у кімнаті, підійшов до нас, щоб привітатись. Я, признаюся, був дуже розчарований. На основі оповідань та власної фантазії я уявляв собі, що Степан — це молодець аскетичного вигляду, вічно заглиблений в молитві або розважанні, для якого світ не існує. А тим часом до мене підійшов звичайний сільський хлопець, стрункий, середнього зросту, дещо смаглявий на лиці, з буйним темнуватим волоссям. Він нагадував мені моїх ровесників з сільської вулиці, яких десятками можна було зустріти в кожному нашому селі. Тільки одні очі викликали якесь дивне враження — зеленкуватого кольору, глибокі, наче бездна, здавалося, проглядають наскрізь мене і стіни кімнати та бачать речі ген десь далеко-далеко поза тою кімнатою. З типовою сільським хлопцям несміливістю, Степан привітався, ми почали розмову, що крутилася навколо проблем будня: політика німецьких окупантів, арешти, вивезення на працю, контингенти збіжжя та інших продуктів, що їх мусили здавати селяни і т.д. Це, зрештою, були теми розмов, які велися в кожному товаристві. Рівень розмови не перевищував рівня інтелігенції звичайного сільського хлопця. Я говорив зі Степаном і дивувався, як мої знайомі, освічені люди, могли розказувати про Степана та приписувати йому так дивні речі. Підчас розмови Степан раптом замкнув очі, почав засипати так, як деколи підчас розмови засипає дитина на руках у матері, змучена цілоденною забавою. Присутній в кімнаті п. К. пояснив мені, що починається екстаза.
Вже по дорозі до Степана я відчував своєрідний страх чи радше якесь невизначене почуття, що огортає нас тоді, коли стоїмо перед якоюсь незбагненною тайною. Одначе, по приході до кімнати та по розмові зі Степаном це почуття розвіялось. Тепер воно знову віджило. Я почував себе як школяр перед іспитом, за вислід якого він не певний.
Тимчасом тіло Степана напружилося в кріслі до прямої постави, руки були складені навхрест на грудях, очі заплющені, здавалося, Степан — спить. Його взяли обережно на руки та поклали на ліжко. П. К. засвітив свічки на столі, пояснюючи, шо так роблять завжди за дорученням Гавриїлка. Для мене все те було нове та дивне. Через короткий час, може півхвилини, дихання Степана почало слабнути, ставати коротшим, врешті прийшли короткі судороги, як в умираючої людини; тіло Степана стало зовсім бездушне, дихання припинилося зовсім. Але це тривало дуже коротко, всього кілька секунд. Тоді тіло знову здригнулося, Степан почав дихати при заплющених очах. З його уст понісся голос, але тихий, слабкий, як голос малої дитини, котрий нелегко було зрозуміти. Ще більше я здивувався, коли почув, що в мові було шепеління, тобто не було повної та правильної вимови звуків, а так, як у малих дітей. Наприклад, перші слова, що вийшли при мені з уст Степана, звучали: «Мий вам бятя! С'ява Ісусу Хйисту, пастийку! Тут говойить Божий піс'янець, маєнький Гавйиївко». Тобто: «Мир вам, браття. Слава Ісусу Христу, пастирку! Тут говорить Божий посланець, маленький Гавриїлко». По перших словах, шо плили з уст Степана, мій страх та попередня невпевненість зникли, а на їх місце прийшов дивний спокій. Все, що діялося з Степаном, здавалося мені зовсім природним та нормальним.
Після перших слів Гавриїлка присутні давали йому деякі запити, давав їх теж я. На всі запити голос з уст Степана давав відповіді та пояснення, хоч не всі були прямі, деякі були радше ухильні. По якомусь часі тіло Степана знову здригнулося так, як перед тим, а потім застигло в безрусі, знову здригнулося, ми почули знову голос, але вже інший, мужеський, що говорив уже зовсім іншим стилем: «Слава Ісусу Христу! Український народе!» — розпочав він свою промову, проповідь. Говорив цей голос біля 10 хвилин, йому ніхто не перебивав ніякими запитаннями, а потім нагло замовк. Після цього тіло Степана знову здригнулося, застигло в безрусі, здригнулося знову знайомий нам голос . Гавриїлка промовив: «То говорив Апостол Яків». Відтак тіло Степана здригнулося знову, застигло в безрусі, здригнулося і Степан почав будитися, як після глибокого сну, протирав очі та дивився на нас, що були довкола нього, наче із здивуванням. Опісля ми посідали на свої місця та почали говорити зі Степаном про ті самі теми, що їх обговорювали перед екстазою. П. К. шепнув мені, щоб я нічого не згадував про екстазу, бо інакше вже більше ніколи екстази не побачу.
Я без того був би нічого не питав, бо передумував усе; що бачив і чув та пробував виробити собі про це все якусь думку. Незабаром ми попрощалися та пішли додому. По дорозі я ще ставив моїм знайомим різні запити щодо Степана та екстаз, на які вони пробували мені дати відповіді, та вони не завжди мене задовольняли. Я ще довго вночі передумував всі ті події, намагаючись знайти природну розв'язку. Проте, тої розв'язки не знаходив. Очевидно, я вирішив піти до Степана ще кілька разів, щоб могти з ним ближче познайомитися, пізнати ближче всі оті дивні речі та пробувати найти якесь пояснення. Свою постанову я виконав і почав бувати частіше в Степана. Я мав нагоду пізнати його дещо ближче, побачити набагато більше дивних речей, почути багато не менш дивних промов-проповідей І стати, до деякої міри, приятелем Степана. Одначе, найважнішого питання, тобто пояснення та розв'язки всіх отих явищ, не зміг знайти. Не знаходжу їх і досі. За час мого знайомства зі Степаном я встиг зібрати багато цікавих матеріалів про нього самого та його післанництво. Якраз найцікавіші та найбільш суттєві з моїх спостережень е темою цієї книжечки.

ПОЧАТКИ ВИДІНЬ

Із Степаном, що був назагал досить несміливий у відношенні до різних відвідувачів та стриманий у розмовах, заприязнився я досить швидко. Випливало це може з того, що я ставився до самого Степана, а зокрема до його післанництва, видінь та стигм без упередження. Це відчував я з розмов зі Степаном, а ще більше з розмов з Гавриїлком в час екстаз. Гавриїлко завжди говорив зі мною про всі справи та клопоти, шо були пов'язані з післанництвом Степана і дуже часто звергався до мене з різними труднощами та непорозуміннями, шо виникали щораз у справах одного чи другого доручення Гавриїлка у колі осіб, що піклувалися Степаном. Згідно з дорученням Гавриїлка, в розмовах зі Степаном, поза екстазами, я ніколи не торкався тих справ, які були порушені підчас екстаз. Зате, я розмовляв досить багато про саме післанництво Степана, його стигми та терпіння.
Степан, який, може, почував себе навіть трохи незручно в ролі «божого вибранця», що виникало із вродженої його скромності і виховання в сільському оточенні, трактував своє післанництво-служіння дуже серйозно, як важливе завдання, накладене на нього Богом.
Мене дуже цікавило, як саме почалися його екстази, терпіння та стигми. Степан нерадо про це говорив. Проте з кількох розмов із ним на цю тему, я зібрав стільки інформації, що міг відтворити собі його життєпис і початки його післанництва. А виглядали вони так. Походив Степан із незаможньої сільської родини зі села Залукви, що біля Галича. Батьки мали маленьке господарство, щось біля 3 моргів землі. Крім Степана було ще в родині дві сестри. Ріс Степан, як і всі наші сільські діти на Західній Україні. На сьомому році життя пішов до школи, де вчився незле, але вже по півторарічній науці батьки перестали посилати його до школи, бо треба було гонити корови на пашу. За той час Степан навчився читати та писати, але досить слабо. Якимись окремими здібностями не був він обдарований, не був теж дуже побожний. Як всі сільські діти, відмовляв він вранці та ввечері молитви, ходив що неділі до церкви, до святих Тайн приступав два чи три рази в рік. Не змінився він і тоді, коли підріс і помагав батькові по господарству, а попри це — працював ше як залізничний робітник. На тій праці застала його війна в 1939. р. та прихід большевиків на Західну Україну. Степанові було тоді 17 років.
По приході большевиків Степан далі працював на залізниці. Йдучи за порадою чи дорученням комуністичних пропагандистів, зголосився був навіть у члени комсомолу (большевицька організація молоді), але з якихось причин його туди не прийняли. Про сам початок свого післанництва оповідав мені Степан таке — переповідаю так, як Степан мені це розказував: «Десь пізньою осінню 1939 р. я вертався надвечір з праці з залізниці додому. Йшов я стежками навпростець, через поля. Смеркалося. Нараз, побачив я на стежці здалека перед собою постать ясного світляного старця, що йшов стежкою прямо до мене. Коли він наблизився до мене, я клякнув перед ним, сам не знаю чому. Він запитав у мене, чи хочу я служити Богові та Україні. Я відповів, що так. Тоді він сказав мені йти за ним. Я встав І пішов. Ми йшли стежкою в напрямі нашого дому, наближалися до польової каплички, що їх в Західній Україні було багато по полях. Старець звернув із стежини до каплички. Я пішов за ним. Коли ми наблизилися до дверей каплички, двері нагло відчинилися, а на малому престолику, шо був у капличці, засвітилися самі від себе свічки. Ані я, ні старець до них не доторкалися. Тод старець сказав мені клякнути та зложити присягу. Я клякнув, повторював за старцем слова присяги, що: «буду служити вірно Богові й Україні, що ніколи не зраджу Бога та свого народу, хоч би як бідував, хоч би мене всі опустили та хоч би я мав переносити великі страждання і прикрощі».
По скінченні присяги я встав, і ми вийшли з каплиці. Свічки самі згасли, двері самі зачинилися за нами. Старець сказав до мене: «Йди додому, дальше тобі скажеться, що маєш робити. Я є святий Петро». По цих словах старець зник, а я стояв перед капличкою на полі не знаючи, чи це був сон, чи дійсна подія. Я ще й досі не можу собі цього певно усвідомити. Я йшов додому, глибоко зворушений, але нікому нічого не говорив, щоб з мене не сміялися.
Незабаром я мав видіння Христових Страстей. Бачив цілу Хресну Дорогу на Голгофу. Христові муки та смерть. При цьому я діставав падачку (епілепсію), але таку сильну, що, як мені розказували, на мене сідали по шість чоловіків і не могли вдержати. Я мусів теж щось говорити в час екстаз, але я не пам'ятаю що. До нас почали сходитися люди, зразу зі самої Запукви, а згодом і з околиць. Очевидно, працю на залізниці я вже мусив покинути».
Від різних людей, що знали Степана в тих часах, я довідався, що Степан в час екстаз мав промови-проповіді, як і після них, в яких дуже гостро виступав проти большевиків, шо аж ним була зацікавилася совєтська поліція. Час-до-часу поліція приходила послухати, що Степан говорить, але ніколи не застала його в екстазі. Характерно, що коли надходила поліція, голос, шо в часі екстази, промовляв із Степана, перестерігав людей, щоб розходилися. За кожним разом віщування сповнилося.
В той час Степан дістав якесь внутрішнє доручення приготуватись на смерть на певний визначений день. Від кого це доручення було, він не зумів пояснити. Він оповідав, що «щось» йому це сказало. Про це він мусів теж говорити в екстазах, бо в той день зібралося в хаті його батьків дуже багато людей. Про саму подію оповідав Степан таке: «Я був важко хворий, висповідався і запричащався на смерть. Коли я лежав у ліжку, мені здавалося, що я вийшов сам зі себе. Я був дуже легкий, мене нічого не боліло. Я йшов якоюсь широкою дорогою, що провадила під гору. Дорога була така, як наші гостинці, лише дуже широка, а по обидва боки росли дерева. Ген далеко, майже на горі, я побачив ясну постать Христа в білій одежі. Христос виглядав так, як його малюють нераз на образах у церкві. Коли я підійшов ближче до цієї постаті, то почув голос: «Твоя праця ще не скінчена, вертайся знову на землю». Тоді я пробудився. Я був дуже спітнілий, але здоровіший. Коло мого ліжка стояли мої батьки, сестри та багато людей. Всі вони плакали, бо казали, що я вже був помер. Після цього я швидко видужав. Екстази я ще мав, але нападів вже не було».

Дата: Четвер, 13.05.2010, 20:24 | Повідомлення # 5
АРЕШТ, ЗВІЛЬНЕННЯ ПЕРШІ СТИГМИ
Незабаром НКВД, яке вже й раніше цікавилося Степаном, заарештувало його і посалило в тюрму в Галичі, де він сидів якийсь час. Одного дня слідчий покликав його на допит. Коли його привели до слідчого, цей зразу почав собі кпити зі Степана: «Ти. мовляв, все знаєш, ану скажи мені щось цікавого про мене». Степан відповів йому: «Твоя жінка померла». Слідчий розлютився, копнув Степана і наказав його відправити до камери. Але за якусь годину прийшов знову до Степана і сказав йому збиратися і йти додому. Він сказав, шо телефонував до Кисни до своєї жінки і йому відповіли, що вона померла при пологах. Це було якраз у той час, коли він говорив зі Степаном. Проте, на волі Степан побував коротко. Його незабаром знову арештували, але замкнули не в тюрмі, а помістили у відділ для нервовохворих у шпиталі в Галичі. Там він перебув аж до вибуху совєтсько-німецької війни, і тільки тоді вийшов на волю.
По виході на волю Степан дістав внутрішнє доручення піти до Львова. Там він мав деяких знайомих, з якими познайомився чи то підчас їх побуту в нього в Залукві, чи то підчас своєї поїздки до Львова. Залізниця тоді ще не працювала, це було якраз по приході німців до Галичини, то ж Степан вибрався пішки. До Львова прийшов на світанку наступного дня і зупинився на полях передмістя Персенківки. бо був дуже змучений та голодний. Приліг під корчем і заснув. Як збудився, то перелякався самого себе — з рук, чола, з рани біля серця та ніг — текла кров. Всі рани дуже боліли. Він не знав, шо з ним насправді діється, бо ці рани (стигми) дістав вперше. Він був голодний, ше й мав велику спрагу, сонце пекло немилосердно, а він був такий ослаблений, шо навіть не міг дібратися до недалекого потічка, шоб напитися води. Так пролежав він там цілий день. Тільки під вечір рани загоїлися; він прийшов трохи до себе, напився води і пішов до міста. Тут зустрівся зі своїми знайомими, що ним відразу й заопікувалися. З того часу Степан вже діставав час-до-часу стигми, а крім того, як і перед тим, мав екстази.
«Божий післанець — малий Гавриїлко»
В часі екстаз Степана найчастіше було чути голос малої дитини, шо завжди себе називала «Божим післанцем, малим Гавриїлком». Він не говорив звичайно повних наук, як говорили інші голоси, що ми їх чули в часі екстаз. Зате він подавав усякі актуальні вістки, напр., про бої на фронті, про арештування, шо мали прийти і т.д. Крім цього Гавриїлко давав нам різні пояснення та доручення щодо діяльності Степана. Гавриїлкові ми ставили різні питання, до нього зверталися всі за порадами та поміччю, яку хотіли дістати через Степана. З Гавриїлком вели ми різні дискусії, ба навіть деколи жартували, чого не могли робити з іншими голосами, які після закінчення науки зразу замовкали. Гавриїлко був, так би мовити, сторожем Степанового післанництва.
На наші запитання Гавриїлко відповів, що він є маленьким ангеликом, душею померлої трилітньої дитини. На основі його оповідання та вказівок один маляр накреслив був його портрет — малу дитину в довгій білій одежі, з кучерям й довкола голови. Виглядало так, я к нераз малюють ангелів, лише без крил. Говорив він завжди тихо-тихесенько, не вимовляв правильно слів, та шепелявив, як це роблять малі діти. Треба було вслухатися в його бесіду, щоб зрозуміти, що він говорить. Напр., «слово» вимовляв як «сйово», «мур» як «муй», «Христос» як «Хйистос», «правда» як «пявда» т.д. Його головним завданням, як він казав, було берегти Степанові тіла, коли Степаноеа душа мандрувала по світі, щоб виконувати призначені завдання та доручення.
Наведу в оригіналі деякі розмови з Гавриїлком так, як я їх затямив, щоб дати з одного боку образ, як по-дитячому розумів та підходив Гавриїлко до деяких справ, а з другого — як поважно та річево оцінював різні явища та події.
Коли до Степана прийшов хтось вперше і мав нагоду бачити екстазу, а був добре наставлений до Степана й до його післанницта. то, звичайно, Гавриїлко починав розмову так: «Мир Вам браття! Слава Ісусу Христу!» — і тут називав кожного якимось прибраним іменем. Напр., до мене та інших священиків все звертався «пастирку», про одного з моїх приятелів, досить товстого, все говорив «грубий», про бл. п. Митрополита Андрея як про «Сивушка» — Митрополит мав довгу сиву бороду; ще іншого, що мав чорне волосся і був смаглявий на обличчі, називав «чорним» і т.д. Очевидно, такі назви давав Гавриїлко лише особам, з якими жив, так би мовити, в приязних взаєминах. Зате до людей, які неприязно ставилися до Степана, відносився холодно, ба, навіть часто не давав відповіді прямо, а тільки переказував через інших. Після привітання починав Гавриїлко. звичайно, розмову про черевички.
— А може б ти купив мені черевички? Знаєш, я не маю черевичків і мені дуже зле ходити. Я маленький, а треба дуже багато ходити, а без черевичків дуже зле ходити.
Очевидно, що кожен запитаний обіцяв, що купить. Але Гавриїлко хотів бути певний обіцянки, тому ще раз питав:
— Слово-мур. що купиш?
(Вираз «слово-мур» вживав Гавриїлко для підтвердження обіцянки чи закріплення якогось твердження, як у нас нераз вживають «слово честі» чи божаться. Іншого виразу для підтвердження своїх слів, Гавриїлко ніколи не вживав.)
Кожний, кого Гавриїлко просив про черевички, давав «слово-мур», що купить бажані черевички, але й зразу питався, як йому ті черевички передати. Тоді Ґавриїлко пояснював:
— Знаєш, пішли гроші до о.Ф. у Плугівці і напиши йому, щоб відслужив Службу Божу за український народ. Але конче йому напиши, шоб відслужив Службу Божу в «горішній церкві».
Про церкву, що в Плугові, напишу більше в іншому місці. Іноді, знову підчас екстази Степана, Гавриїлко починав поспішати:
— Я вже мушу йти.
— Та чого? — зупиняли ми,— ми ще маємо з тобою розмову.
— Е, то пізно вже, знаєш, а по вулиці ходять німці, вони мене зловлять й замкнуть. Тобі добре, бо ти маєш перепустку, а до того ж ти ще й великий і можеш втекти, а я маленький і мене скоро зловлять, — жартував Гавриїлко.
— Та де тебе хто годен зловити, ти, хоч малий, але так швидко бігаєш, що тебе й німці не зловлять.— сміялися ми.
— Ну, я вже мушу йти до садочка, бо святий Петро буде гніватися,— стояв на своєму Гавриїлко.
— А що ж то за садочок? — допитувались ми.
— То ти не знаєш? — обурювався Гавриїлко. Там всі святі перебувають, ангелики. Божа Мати, Христос.
— А гарно там?
— О, дуже гарно! Деревця цвітуть, пташки співають, багато ангеликів. О, там дуже гарно.
— А я туди можу дістатися? — запитав я одного разу Гавриїлка.
— Та певно, що можеш, але мусиш дуже порядно й побожно жити й не грішити, і тоді підеш до садочка.
— Ну, але чого ти так поспішаєш туди, адже тобі ніхто нічого не скаже, якщо й прийдеш пізніше? — питали ми далі.
— Я вже тобі казав, що мушу йти, бо святий Петро буде гніватися. У нас є порядок. Там не так, як у вас, де кожний робить, шо хоче.— навчав Гавриїлко і, звичайно, кінчав-свою розмову. Екстаза кінчалася і Степан прокидався.
Гавриїлко все наказував нам робити записки, чи, як він їх назвива, «протоколи», з наук, виголошуваних підчас екстаз Степаном. Але їх ніколи не можна було показувати Степанові, завжди потрібно було ховати, щоб він не бачив. Також поза екстазами не вільно було вести розмов із Степаном про ті речі, що були темою наук чи розмов з Гавриїлком підчас екстаз. Якщо хтось з нас цього доручення Гавриїлка не дотримувався, то тоді підчас його присутності не було екстази, а якщо він й приходив підчас екстази, то вона зразу ж припинялась. Ніщо не допомагало, бо Гавриїлко щодо цього був дуже суворий.
Також Гавриїлко сварився, коли хтось із присутніх перекручував або невірно передавав те, що він, Гавриїлко, в часі екстаз говорив. Знаю, що раз прийшов був мій знайомий др. С., який був великим песимістом і все, що говорив Гавриїлко, любив тлумачити «на чорно». Одного разу, коли він прийшов підчас екстази, Гавриїлко відразу накинувся на нього:
— Ти, докторе, чого людей страшиш і розповідаєш, що я заповідаю різні страшні події. Я так не казав, як ти оповідаєш. Якщо ще раз будеш так говорити, то я тобі більше нічого не скажу.
Др. С. пробував виправдатися, але Гавриїлко таки не дав задобритися і деякий час у присутності др. С. не було екстаз.
Гавриїлко наказував не приводити до Степана людей, яких ми не знаємо, а, зокрема, берегтися тих, що працюють для поліції. Ми, звичайно, цього дотримувалися і намагалися перевіряти всіх, хто вперше хотіли прийти до Степана. Але одного дня, підчас екстази, я застав у кімнаті молодого чоловіка, якого дехто підозрював, що він працює в поліції. Хто його привів — не знаю. Попросити вийти вже не було як, і він був підчас цілої екстази. Наступного дня, на самому початку екстази, Гавриїлко зразу запитав: «Де є «протокол» з вчорашньої екстази?» Ми перешукали всю кімнату і не знайшли. Питаємо тоді Гавриїлка, чи він не знає, де є «протокол».
— Знаю, — відповів Гавриїлко, — у поліції. Я вам казав не приводити сюди недобрих людей, а ви на це не зважали. Той молодий чоловік, що був вчора, забрав «протокол» І заніс в поліцію. Там тепер його читають. Чекайте, чекайте, прийдуть «гестапівці», заберуть «душечку» (Степана), лишитеся самі.
Ми почали просити Гавриїлка, щоб нам допоміг. Він спочатку навіть не хотів чути про це, але згодом заспокоївся, промовив «подивимося» і зник. Через деякий час ми почули знову його голос:
— Вже зробив. Я так заховав «протокол», шо німці до кінця світу його не знайдуть. Я його поставив на сам низ такої великої купи паперів, що сягає аж до стелі. Але якщо ще раз пустите такого чоловіка, то вже вам не допоможу.
Ми всі дали «слово-мур». що на майбутнє будемо вважати більше на відвідувачів, ніж досі, Гавриїлко радо допомагав також і в інших клопотах. Зокрема, допомагав тим особам, які піклувалися Степаном і користувалися його довір'ям. Одним з таких цікавих випадків була його допомога др. С. в подорожі.
Др. С. вибирався їхати залізницею за межі Львова. А за німецьких часів подорожувати було нелегко. Зокрема, ненімцям. Поїздів ходило не багато, до того ж частина вагонів завжди була призначена для німців так що ненімці душилися по вагонах, що й шпильці годі було впасти. Навіть платформи та дахи вагонів були обліплені подорожніми. Тому кожний, хто вибирався в дорогу, приходив до поїзду дві-три години наперед і займав місця. Хто приходив перед самим від'їздом, то, найчастіше, не мав місця і не їхав. Таке було і з др. С. Він прийшов на двірець вже перед самим від'їздом потягу. Всі вагони, платформи та дахи були заповнені, ніде не було ні трішечки місця, щоб бодай одною ногою стати. Коли др. С. те з другими подорожніми, що також прийшли в останню хвилину, йшов уздовж потягу та дивився за вільним місцем, підійшов до нього кондуктор, якого він ніколи в житті не бачив і сказав, щоб йшов за ним. Завівши його до своєї службової кабіни, замкнув, і др. С. вигідно їхав аж до місця призначення. Ми були б тої пригоди й не знали, але за кілька днів в часі екстази, на якій був присутній др. С., питає його Гавриїлко:
— А як тобі їхалося. докторе?
— Дуже добре, або що? — запитав др. С.—ти. може, там вмочив свої пальці? Бо мені самому було дивно, чому мене кондуктор покликав.
— Певно, що я там був,— відповів Гавриїлко.
Др. С. потім розповів нам про свою пригоду, яку він ніяк не міг пояснити звичайним способом. Мені особисто Гавриїлко зробив дуже багато послуг. Вже від першого дня, як я зустрівся із Степаном, між мною та Гавриїлком виникли дуже гарні взаємини. Від самого початку знайомства і аж до кінця життя Степана, я на кожному кроці відчував допомогу Гаври'їлка. Я обминаю вже такі речі, як подорож, де я в невияснений спосіб діставав в останню хвилину місце в поїзді, чи різні перевірки німецької поліції, напр., за харчами, при яких я все виходив цілим. Проте, найцікавіші були вказівки та перестороги Гавриїлка щодо осіб, з якими мені доводилося співпрацювати. Я заходив часто до Польського Допомогового Комітету в К., де треба було налагоджувати деякі спільні справи, як, напр., допомагати в'язням в тюрмі в К., чи довідуватися про арештованих і т. д. Гавриїлко завжди мене попереджував, що з деякими людьми треба бути дуже обережним, а з іншими можна говорити щиро й відверто. Очевидно, він не називав їх імені, але описував своїм дитячим способом так. що легко можна було впізнати, про кого йде мова. Ще більше вказівок та пересторог давав він мені про різних поліційних урядовців в К., до яких я ходив на інтервенції за арештованими українцями. І тут він описував їх також, але тому, що вони всі носили уніформи, ідентифікував їх потому, в якій кімнаті вони працюють, на якому поверсі їх бюро. тощо. Дуже часто говорив навіть те, в якій шафі і на якій поличці є акти арештованого і т.д. Жодного разу не трапилося, щоб перестороги Гаариїлки не справджувалися.
Необхідно додати, що аж до берези я 1944 р.Степан ніколи не був у К.. Отже, не те що осіб, але навіть будинків чи приміщень, про які говорив і докладно описував, не міг знати.

ЕКСТАЗИ
Майже у всіх стигматиків, а зокрема у ясновидців, що мають дар передбачувати події, в часі екстаз відбуваються деякі зміни. Вони наче засипають, їх обличчя змінюється, очі або заплющені або дивляться десь у далечінь, а думка блукає далеко, їх стан подібний в дечому до людей, які знаходяться під впливом гіпнозу. Різниця полягає тільки в тому, що під час гіпнозу є гіпнотизер, тобто людина, яка свою волю нав'язує іншій людині, викликаючи гіпноз, а на стигматиків цей дивний стан приходить сам по собі. Цей дивний стан називають екстазою.
Такі екстази мав Степан дуже часто, навіть по декілька разів на день. Вони приходили незалежно від того, чи був хтось в кімнаті, чи не було нікого. Характерним в екстазі е те, що стигматик чи ясновидець дуже часто говорить не своїм голосом, часто ще й змінюється стиль мови та приходять вирази й слова, яких він у буденному житті не вживає. Речі, про які він говорить, дуже часто перевищують знання та коло зацікавленості стигматиків, ясновидців у звичайному їх житті. Прекрасним прикладом цього був Степан. Під час його екстаз голос постійно змінювався від тихого-тихесенького голосу малої дитини, яка ще Й шепелявила (Гавриїлко), через жіночий голос (св. Ольга) до сильного чоловічого голосу (св. Володимир). В цей час ми чули голоси спокійні й запальні, повні захоплення і жалю, що говорили з досконалою модуляцією то сильніше, то слабше. Тут треба зважити на те, що Степан говорив спокійним голосом молодого сільського хлопця, який ніколи не вчився мистецтва вимови, отже, у звичайному стані не міг би змінювати голос.
Це саме було й зі стилем мови. Степан говорив простими реченнями, звичайною мовою, якою розмовляли люди по селах, які небагато, а то й зовсім нічого не читали. А тим часом, в екстазі ми чули з уст Степана не лише різні голоси, але й стиль мови та запас вживаних слів значно первищувавтой рівень, яким він звичайно користувався. А вже віршовані промови, ще й до того із добіркою гарних поетичних слів, що ми часом чули, значно відрізнялися від стилістичних й мовних здібностей Степана, що зовсім було чуже простому непоетичному способові розмови Степана.
Ще більше проявлявся чужий вплив у змісті промов. Під час екстаз
Степана ми чули про такі речі, які він не міг знати, а деякі твердження чи
віщування далеко переростали спосіб розуміння чи світогляд багатьох
Зачитаних чи навіть дуже освічених людей. Пам'ятаю, напр., що в часі
однієї промови йшла мова про послух вірних священикам. Священиків покликав Бог для того, щоб навчали й вели людей до спасіння, а ми повинні їх слухатися та йти за їх проводом. Навіть якщо б священик сам вів невідповідне життя, то ми повинні його слухатись. Священик за свої помилки й за тих людей, яких своїм прикладом зле направляв, сам відповість перед Богом. Подібні речі чули ми й з інших ділянок життя, напр., коли Степан говорив про політичні події. Все це було далеке для світогляду та розуміння сільського хлопця! Один-єдиний голос, а саме голос малої дитинки, що шепелявив, завжди представлявся, коли починав говорити, і все однаково: «Тут говорить Божий післанець, малий Гаврииїлко». Всі інші голоси тільки виголошували промову і змінювалися. Зате Гавриїлко сам, а іноді запитаний пояснював, що це говорив той або інший, але усі вже померлі особи. Серед імен, що їх подавав Гавриїлко, чули ми голоси апостолів та святих, як загальних (св. Петро, св, Павло й інші), так і українських (св. Володимир, св. Ольга), ба, навіть наших визначних людей (Шевченко), а то й багатьох, зовсім нам невідомих, напр., стрільців, що лежали на львівському стрілецькому цвинтарі, або козаків, що загинули колись в обороні Рідної Землі.
Про екстази я говорив з Гавриїлком, який єдиний вступав в розмову та давав пояснення. Він пояснював, що душа Степана має виконати різні завдання. Щоб їх виконати, вона мусить залишати тіло та мандрувати по світу, чого із тілом зробити не може. Щоб тіло не було без душі, на час відсутності душі Степана приходять інші душі в його тіло, які відтак промовляють через уста Степана, але при цьому говорять своїм голосом та своїм стилем. Так мені сказав Гавриїлко.
Тут ще треба завважити, що всі голоси, крім голосу Гавриїлка, говорили лише науку - проповідь, ніколи не вступаючи в балачки-розмови з присутніми при екстазі людьми. Тільки один Гавриїлко давав пояснення та відповідав на наші запитання, але ніколи не говорив промов, тільки подавав короткі вказівки чи догани.
Що екстази для післанництва Степана мали велике значення, видно з того, що на початку свого післанництва він окремо до них готувався. Я сам того не бачив, але оповідали мені ті, які тоді були свідками екстаз Степана. Степан тоді ще не мав стигм, лише екстази. Перед кожною екстазою він молився і падав на землю. Падав іноді так, як ми робимо у великому поклоні, тобто лицем до землі, що Гавриїлко називав «паданням під хрест». Деколи падав горілиць, що звалося «паданням на хрест».
Це повторювалося декілька, а іноді й кільканадцять разів, що дуже виснажувало Степана . Ще іншою формою приготування до екстаз були т. зв. бичування. В часі молитви Степан діставав на тілі синці та рани, наче від бичування, хоч ніхто не бачив, щоб він чимось себе бив. Ці приготування по екстаз були лише на початку його післанництва.
Зміст усіх проповідей, що ми чули в часі екстаз з уст Степана, був менш-більш одного змісту: «Український народ переживає дуже тяжкі часи. Багато людей гине, багато карається по тюрмах, на засланні та на тяжкій праці, решта — тяжко бідує. Сім'ї роз'єднані, не знають нічого про себе, серед населення — нужда, зневіра. Господь посилає нещастя частково як кару за давні провини народу, частково — за занепад віри та недотримування Божих заповідей в останні часи, а частково як випробування та для утвердження у вірі. Народ не повинен падати в зневіру, повинен молитися, гуртуватися біля своїх пастирів-свяшеників, слухати їх, збиратися по церквах на молитву, перепрошувати Бога за провини та просити допомоги, а Бог, певно, вислухає молитви та допоможе здобути вільну українську державу. Одначе, народ мусить позбутися себелюбства, мусить перестати ганятися за багатством, а зате мусить допомагати ближнім та робити діла милосердя. Бо за брак любові до ближнього Бог найтяжче карає.
Якщо народ не виправиться і не переблагає Бога, час випробування буде продовжений, а час визволення українського народу буде відсунений на пізніше. Тоді ще багато народу - загине, ще багато крови проллється, якщо народ не покається і не поправиться. Для підкріплення та піддержання на дусі Бог посилає своїх вибранців-стигматиків, щоб народ не зламався та не втратив віри. При цьому промовці часто ілюстрували свої промови прикладами з тогочасні їх подій або заповідали ту ми іншу подію. Це, в основному, був зміст промов, то ми їх чули під час екстаз Степана.

СТИГМИ
Як я уже згадував, другим дивним явищем Степанового післанництва були стигми, тобто рани, які з' являлися на тих місцях, де їх мав Христос. У Степана зразу не було стигм, а з'явились вони шойно в 1941 , зразу ж по приході до Львова. Потім отримував їх Степан аж до самої смерті.
Одначе вони з'являлися не регулярно, у якийсь час, чи якогось певного дня, як отримує їх, напр., німецька стигматичка Тереза Нойман кожної п'ятниці. У Степана рани з'являлися нагло, без попередження. Єдиним постійним явищем, що супроводжувало в нього появу стигм, було видіння Божої Матері. Але про ці появи не хотіли багато говорити ні сам Степан, ні Гавриїлко, тим більше, що поява стигм на тілі Степана була завжди пов'язана з великими стражданнями. Степанові завдавали болю і самі рани, і знесилювали рясні кровотечі з тих ран.
Спочатку у Степана деякий час були такі рани: на обох долонях, на стопах обидвох ніг, багато ранок широким пасом навколо голови та на лівій половині грудей — під серцем. Найбільше його боліла рана під серцем. Опісля, як говорив Гавриїлко, на прохання Степана рана під серцем не з'являлася, але боліла під час появи інших ран так само, як і перед тим, тобто більше, ніж усі інші рани. Хоч ми, хто оточував Степана, намагалися хоч раз побачити той момент, коли у Степана з'являються рани, нам це ніколи не вдавалося. Ми завжди бачили тільки кров, що текла з ран, а Гавриїлко звертав усе увагу, що «душечка», тобто Степан, дістав Христові рани. Степан діставав рани регулярно в часі екстази, коли лежав із складеними навхрест руками на ліжку, і то в присутності багатьох осіб. Рани з'являлися раптово і в повному виді, тобто рани вже були відразу глибокі і рясно кровили, як це видно на усіх світлинах. Залишалися вони натілі впродовж кількох годин, тобто й після екстаз. Проте, як говорив Степан, боліли вони так само в екстазі чи поза екстазою. Згідно з дорученням Гавриїлка ми не кликали лікаря і не пробували їх лікувати, бо вони, як казав Гавриїлко, як прийшли, так і зникнуть. Одначе виглядало, що рани були глибокі та проходили наскрізь через долоні та стопи. Рани на чолі не були глибокі, але зате Ух було багато і вони нагадували рани від тернового вінка. Згодом, тобто через годину-півтора, а іноді й пізніше, рани починали гоїтися, закриватися і зникати. Залишався після них, як звичайно по загоєній рані, синявий знак, -до двох днів теж зникав на тілі, а опісля не залишалося й сліду. Якби не світлини та не покривавлена постільна білизна, годі було б і повірити що зовсім недавно на тілі Степана були такі рани. Свідків появи ран було багато, були й особи, які не лише критично ставилися до Степанового післанництва, а й до справ віри взагалі. На всіх свідків поява ран справляла велике, приголомшуюче враження, шо залишалося, як відтак багато мені з них говорили, на все життя.
Треба додати ще деякі пояснення до появи ран. Сам Степан про стигми не говорив майже ніколи, як і ніколи не скаржився, що вони болять. Приймав їх як Божу волю, чи, радше, як один з нелегких обов'язків свого післанництва. Зате Гавриїлко часто говорив, що Степана рани дуже болять, що він виснажений внаслідок кровотечі. Про причину появи ран Гавриїлко говорив так: «Коли на український народ має прийти якесь нещастя, то Степан тоді перебирає або всі, або бодай більшу частину терпінь на себе, а тому дістає рани. Завдяки його терпінням не одне лихо обминає український народ, бо терпіння Степана, як терпіння Божого вибранця, мають перед Богом велику вартість. Своїми терпіннями Степан та інші Божі вибранці спокутують за провини всього народу. Бог ці терпіння приймає та звільняє зате від терпінь увесь народ».

Бібліотека » Церква » Духовна література » Степан Навроцький - стигматик
Сторінка 1 з 3123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика