Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 6«123456»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Зі страхом і трепетом здійснюйте ваше спасіння (Ієромонах Николай Куць)
Зі страхом і трепетом здійснюйте ваше спасіння
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:50 | Повідомлення # 6
ЗУХВАЛЕ БЛЮЗНІРСТВО, КАРА І ПОМИЛУВАННЯ

Ця дивовижна подія сталася в російському місті Самарі, яке в той час називалося Куйбишев. У ніч напередодні Нового року – 31 грудня 1956-го – Зоя, робітниця трубного заводу, надумала влаштувати вдома вечірку з танцями з нагоди приїзду її нареченого.
Мати Зої була православною християнкою, тому з нагоди Різдвяного посту пішла того вечора до храму помолитися, порадивши доньці не справляти вечірки. Зоя не послухала матері і запросила сімох дівчат з хлопцями.
Коли гості зібралися, то, не дочекавшись Зоїного нареченого Миколи, з’єднались у пари і стали танцювати, а Зоя залишилася сама.
Микола довго не появлявся. Тоді роздратована Зоя зняла зі стіни ікону святого Миколая і сказала:
- Візьму поки що цього Миколая і піду з ним танцювати...
Подруги Зої намагалися втримати її від блюзнірства:
- Зою, не роби гріха!
На умовляння подруг Зоя відповіла:
- Якщо Бог є, хай він мене покарає!
Танцюючи з іконою, Зоя пройшла два кола. Раптом довкола почувся страшний шум, пронісся вихор, спалахнуло яскраве світло. У страху всі вибігли з кімнати. Тільки Зоя залишилася стояти, притискаючи до грудей образ святого Миколая. Вона стала холодна, як камінь.
Лікарі, що прибули на місце події, не змогли навіть визначити її стан. Голки шприців гнулись і ламалися об закам'яніле тіло. Але биття серця прослуховувалось: Зоя була жива!
- Її хотіли взяти до лікарні для обстеження під нагляд лікарів, але не змогли зрушити з місця! Зоя була ніби прикута до підлоги. Вона не мала можливості ні пити, ні їсти.
Коли повернулась із храму Зоїна мати і побачила те, що сталося, вона втратила свідомість. Її відправили до лікарні. Через кілька днів мати повернулась, бо її віра в Боже милосердя і щирі молитви про помилування доньки відновили її сили. Мати Зої слізно молилась і просила в Бога прощення та допомоги.
У перші дні будинок, в якому сталася дивовижна подія, був оточений великою кількістю народу – прибулими здалека віруючими і просто цікавими. Але невдовзі, згідно з наказом влади, був повністю закритий доступ до помешкання.
Біля дверей до кімнати було встановлено варту. Позмінно по вісім годин чергували два міліціонери. Ця варта, як колись римські воїни біля Христа Спасителя і як варта біля гробу Господнього, стала першим свідком великого знамення та чудес біля «мармурової статуї» живої дівчини Зої.
Професор медицини, який приїхав з Москви, переконався, що серце Зої билось. На перших порах він безперервно спостерігав за її станом, а радше – «стоянням».
Своє цілодобове мовчання Зоя порушувала опівнічними криками, які жахали як чергових міліціонерів, так і скорботну матір Зої: «Мамо, молись за мене! В гріхах гинемо! Молись!»
З єпархії була відіслана письмова просьба Патріарху Олексію помолитись за помилування Самарської Зої. Він відповів: «Хто покарав, Той і помилує».
Крім відомого професора медицини з Москви, який підтвердив биття серця, незважаючи на зовнішню закам'янілість, за проханням матері до Зої були запрошені священики, щоб взяти з її рук образ святого Миколая. Але не змогли взяти і священики.
А на саме свято Різдва Христового прибув ієромонах Серафим з Глинської пустині, з палкою ревною молитвою посвятив воду перед іконою, скропив кімнату і зі страхом Божим та вірою легко взяв образ із закам'янілих рук Зої. При цьому він переповів, що було відкрито йому згори: «Тепер треба чекати знамення у великий Христовий день (на Пасху)!» Дехто виступив проти нього за ці слова, бо їхні серця були наповнені злом.
Благочестивий ієромонах отець Серафим був взятий на допит і довгий час знаходився під слідством. Його намагались змусити оголосити зібраному народові, що немає ніякого чуда. Але пастир Христовий не сказав неправди перед Лицем Господнім!
Пізніше відвідав Зою і митрополит Московський Миколай (Ярушевич). Він підтвердив слова ієромонаха Серафима. «Нового знамення треба чекати у Великий день», – сказав владика після відслуженого біля Зої Молебня.
Наближалось свято Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Будинок, де знаходилась Зоя, як завжди, був закритий для відвідувачів.
Один дідусь попросив чергових міліціонерів впустити його до Зої, але йому в цьому відмовили. Наступного дня він знову просився в будинок і знову йому відмовили.
Але в день свята Благовіщення третя зміна чергових міліціонерів за Божим Провидінням допустила старого до Зої. Варта чула, як він сказав Зої, входячи до кімнати: «Ну, що, змучилась стояти?»
Через деякий час варта згадала, що пора випускати старого, але в кімнаті його не було. Міліціонери розгубились... І в цей же час раптом відкрились вуста Зої. Вона сказала: «Він у червоний куток пішов», і рукою показала на образ святого Миколая. Усі були впевнені, що відвідував Зою сам святий Миколай.
А в ніч під світле Воскресіння Христове Зоя стала кричати і благати, але так голосно і страшно, що нічна варта з жахом почала питати її:
- Що ж ти так страшно кричиш?
І відповіла «кам'яна» Зоя:
- Моліться, люди, у гріхах гинемо! Моліться, моліться, хрести надівайте, з хрестами ходіть. Гине земля, хитається, як колиска...
У цей час вона раптом ожила, а в тілі з'явилась звичайна для людського тіла м'якість. Її поклали на ліжко, але вона продовжувала звертатися і просити усіх молитися за світ, що в гріхах горить, за землю, що гине в беззаконнях.
- Як же ти жила ? – запитували її. –Хто тебе годував?
- Голуби, голуби, – відповідала Зоя.
Ця відповідь підтверджувала про помилування Божою десницею, що милує грішників і посилає благодать на Своє творіння.
Зоя жила Святим Духом, і її серце билось у закам'янілому і холодному як мармур тілі. Господь Бог простив їй страшний гріх блюзнірського глузування над святинею.
Мешканці міста та його околиці були настільки вражені чудом, що багато з них навернулись до Бога і віри. Налякані, вони спішили в храми з покаянням. Нехрещені хрестились. Ті, які не носили хрестиків на грудях, почали носити. Навіть не вистачало хрестиків для всіх охочих придбати.
Храми наповнились людьми різного віку, які зі страхом і сльозами молилися за відпущення гріхів, повторюючи слова Самарської Зої:
- Спаси нас, Господи, в гріхах гинемо, в беззаконнях пропадаємо!
На третій день Великодня Зоя відійшла до Господа, подолавши тяжкий шлях стояння ста двадцяти восьми днів перед Божим Лицем за свій тяжкий гріх. Святий Дух у вигляді голуба оберігав життя її душі в «кам'яному» тілі, щоб у свято світлого Воскресіння Христового воскресити її і цим чудом зміцнити віру багатьох в грядуще всесвітнє воскресіння для вічного життя. Адже саме ім'я Зоя означає – життя.

ДИВНЕ ВИДІННЯ ПІД ЧАС 3АУПОКІЙНОГО БОГОСЛУЖІННЯ

Була субота, закінчилася Літургія. Дехто з присутніх вже виходив з церкви, інші залишилися і стали підходити до кануну (тетрaпода). «Я, – пише монах, – стояв на крилосі. Вийшли з вівтаря (святилища) священик і диякон. Священик проголосив: «Блaгoсловен Бог наш…», диякон запалив свічки і почав їх роздавати присутнім. І в цей час я побачив, що багато людей з вулиці почали входити в церковні двері, а потім проникати крізь стіни і вікна. Храм наповнився великою кількістю прозорих тіней. В цій масі побачив жінок, мужчин, юнаків і дітей. По зовнішності я визначив священиків, імператорів, єпископів, між ними – простого робітника, старого немічного поселянина-солдата, бідну жінку і убогих.
Після виголосу священика вони безшумно, але надзвичайно швидко наповнили весь храм, ставши тісно один коло одного. Всі якось тяглися до тетрaпода, але чомусь не могли до нього підійти. Я не міг відірвати очей від цього дива.
Врешті, їх так багато зібралося, що реальні богомольці виглядали на фоні цих тіней тільки чітко намальованими фігурами. Вони (тіні), безмовно підходячи, ставали також недалеко священного вівтаря. Деякі з них немовби клякали, інші схиляли голови, немов очікували виголошення присуду. Діти протягували руки до свічок, які горіли біля і на тетраподі, а також в руках живих людей.
І ось диякон взяв записки і почав читати імена. Моєму здивуванню не було меж, коли я зауважив, як поривчастим радісним рухом виділялася то одна, то інша фігура (тінь). Вони, ці фігури, підходили до тих, хто їх молитовно згадував (подав з пожертвою записки), ставали коло них, дивилися на них очима, повними любові і розчулення. Мені навіть видалося, що в руках духів з’являлися немов якісь духовні палаючі свічки, а самі вони, молячись разом з живими, які молилися за них, сяяли незвичайними радісними променями.
В час перечитування імен з натовпу безмовних тіней щоразу більше виділялось радісних фігур. Вони безшумно йшли і неначе зливались з живими молільниками. І коли всі записки були прочитані, залишилося багато не згаданих - сумних, з похиленою до низу головою душ, немов тих, які прийшли на спільне свято, але залишились забутими. Деякі душі з хвилюванням поглядали на церковні двері, ніби очікували, що хтось з рідних чи знайомих ще прийде і запросить їх на свято, подавши записку з їх іменами.
Але ні, нові люди не приходили і не згаданим залишилось тільки радіти чужою радістю, яких згадали під час церковної молитви.
Я став спостерігати за групою молільників, які немов перемішались в мерехтінні світлих променів з привидами із потойбічного світу і побачив ще дивніше явище.
Коли лунали слова «Благословен єси Господи...», або «Сам, Господи, упокой душі усопшиx раб Твоїх», видно було, як обличчя живих сяяли однаковим світлом з обличчями померлих, як серця зливалися в одне, як сльози не смутку, а радості текли з очей живих і в цей же час якою гарячою любов'ю, безмірною відданістю горіли очі усопших.
В хмарині кaдильного диму, в струменях світла від свічок лунав дивний молитовний заклик – «Со святими yпокой...» . І я побачив як всі люди: живі і душі усопших, впали на коліна і разом молилися за присутніх живих і за себе, а ті, яких не пом'янули, молилися тільки за себе.
Коли закінчилися молитовні піснеспіви, священик прочитав останній виголос. Погасли свічки, тоді тіні, що стояли переді мною, почали зникати. Залишилися тільки живі люди, на обличчях яких я побачив такий спокій, задоволення, обновлення духа, якого не в силі передати».
Велике, святе і відрадне для усопшиx молитовне поминання Церкви. І як сумно буває тим, про кого забувають, позбавляючи їх не тільки радості з пам'яті про них, але й спізнюючи тим самим одержання прощення гріхів у Господа, духовної обнови і зі Святими упокоєння за посередництвом поминання на заупокійних Богослужіннях і особливо на святій Божественній Літургії. Кожного разу, коли священик виймає часточки просфори за упокій душ, вони одержують Божу милість і наближаються до Небесного Царства. Вони дуже чекають церковної і нашої молитви.
Це прагнення усопшиx – щоб пам'ятали про них – досвідчує кожен з нас. Тому не рідко вони нагадують про себе в наших снах напередодні їхніх днів народження, іменин або роковин смерті, а також заупокійних днів.
Може не на кожному Богослужінні Господь дозволяє нашим померлим видимим способом молитися разом з нами, але вони завжди відчувають, як ми молимось за них та вдячні нам і моляться за нас. Навіть померлим без покаяння, що знаходяться в пеклі, молитва полегшує їхні муки, наближає прощення їхніх гріхів та можливе визволення з пекла...
І ще одне. Кожне наше слово, думка, згадка про них миттю відгукується в них. Причому, згадка добром – відрадно, а згадка злом – болісно, бо викликає в них докори сумління. Можна собі уявити наскільки жахливі загробні муки для людей, яких важко згадати добром.
Ось чому закони народного милосердя вимагають про померлих не говорити нічого злого, щоб не роз'ятрювати їхні душевні рани.
Нехай все це послужить нам пересторогою: так вести себе в житті, щоб по смерті не заслужити зневаги, ненависті і, що найгірше, прокляття, щоб не позбавити себе молитов наших рідних, близьких і знайомих.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:51 | Повідомлення # 7
ЖИТИ ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ

Отже, «... не в гульні та пияцтві, не в перелюбі та в розпусті... але зодягніться Господом Ісусом Христом і потреби тіла не перетворюйте в похітливість» (Рим. 13:13-14). Читаючи Святе Письмо Нового Завіту: євангелії, діяння і послання апостольські, житія Святих і т.п., бачимо як нинішні християни в практичному житті дуже віддалилися від навчання Господа нашого Ісуса Христа і Його святих Апостолів.
Як колись святий Апостол Павло й інші святі Апостоли нагадували первісним християнам про необхідність змінити своє колись поганське життя на християнське, так і нині слова святого Апостола «не в гульні та пияцтві, не в перелюбі та розпусті» дуже актуальні. Різниця лише в тому, що святий Апостол Павло звертався до колишніх поган, а нині він, коли б жив, так само звертався б до «християн», які хоч хрещені в ім’я Святої Трійці, але нічим у практичному житті не відрізняються від поган.
Хіба нині поміж так званими християнськими народами, зокрема в нашому, не панує суцільна розпуста, перелюб, пияцтво та ще і наркоманія, якої колись не було; вбивствам і абортам ніхто вже і не дивується. Це під впливом фільмів, телебачення тощо християнська свідомість майже вигасла, а розумне заспокоювання потреб тіла настільки сьогодні звихнене, викручене. Знаменитий вислів «Їмо, щоб жити, але не живемо, щоб їсти» перевернений навпаки.
Нехай кожен з нас задасть собі питання: як тo є з тим їдженням сьогодні в нас? Чи не живуть люди нині, щоб добре наїстися, випити і неуміренно, а частіше і незаконно задовольнити статеві пожадливості? Чи в нинішніх «християн», на відміну від колишніх, не панує тіло над духом, замість навпаки?
Я не хочу сказати, що колись люди не грішили. На жаль, грішили, та все ж не так масово і тяжко. Але гріх називали гріхом і каялися в ньому зі сльозами, і Господь Бог їм прощав. Сьогодні ж багато хто намагаються узаконити гpix.
Гріх перестали називати гріхом, і таким чином затовкується людська совість словами «тепер всі так роблять». Втім, це неправда, не всі, хоча вони є переважно в меншості і часто потерпають від знущань і переслідувань тих, хто живе за законами розбещеного суспільства.
Чи в нинішніх часах, десь під кінець Великого Посту, молоді люди нафарбовані, нескромно і вульгарно одягнені, без найменшої підготовки і ще з меншою готовністю більше не грішити, йдуть до «сповіді», щоб покаятись? Ні, вони йдуть, щоб зробити так, «як це годиться у Великий Піст», або щоб заспокоїти маму, тата, або ще з якихось мотивів, а вже найменше – з наміром одержати прощення гріхів. А деколи прослідковується бажання, щоб якось немовби «узаконити» свої гріхи і взагалі грішний спосіб життя. А навіть і така думка виникає: в останню суботу-неділю Посту сповідальниці в церквах нагадують фортецю, яку штурмують ті, що хочуть одержати дозвіл на святотатське причастя Тіла і Крові Ісуса Христа, щоб, прийнявши Його, як Юда Іскаріот, піти і здати вopoгaм-дeмонам. Бо облягаючи сповідальницю, більшість із них і не думає каятися в своїх гріхах, зректися диявола, з’єднатися з Христом, змінити своє життя на святіше і жити за Заповідями Божими.
Нині звання християнина знецінене до нуля. Священик, монах, монахиня ще людьми за щось цінуються, а бути рядовим християнином, то ніби нічого й не вартує. Але це є викручення Божого порядку. Бо Христос не сказав, що для того, щоб спастися від вічної погибелі, обов’язково стати священиком, монахом, монахинею, єпископом, але щоб спастися, треба узгодити своє життя з цими правдами, які він виголосив, тобто стати добрим християнином. Цей християнин потім може стати дияконом, священиком, єпископом, але не конче. Може піднятися на вищий ступінь християнства, прийняти монашество, – дай то Боже. Але обов’язково, щоб спастися від вічних пекельних мук, треба повірити в Христа Спасителя, а ще більше повірити Христу і жити так, як Він це заповів.
Христос сказав: «Старайтеся входити у вічне життя вузькою дорогою і тісними воротами, бо широка дорога і просторі ворота ведуть на вічну погибель» (Мт.7:13-14). І ще: «Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться самого себе, візьме хрест свій і за Мною йде» (Мт.16:24). Істинні християни всіх віків завжди всі слова Христові брали з усією серйозністю до серця і на них будували своє особисте, родинне, громадське, церковне, національне і державне життя.
В давніші часи не було стількох спокус, як нині, що йдуть до нас з телебачення й інших засобів інформації. Але не думаймо собі, що колись християнам було легко зберегти вірність Ісусові Христові і Його заповідям. Тоді не було розбещеного телебачення, але зберегти вірність званню християнина було важче ніж сьогодні. Саме до тих перших християн Христос сказав: «Посилаю вас, як овець між вовки» (Мт.10:6).
Адже ж тоді бути справжнім християнином означало наражати себе на муки і смерть за Христа. Це і вони стануть на Страшному Суді з нами і скажуть: «Як це так ви потоптали Христа і Його заповіді, коли вам нічого не загрожувало на відміну від нас, що життя своє віддали в тяжких муках і тортурах, а Христа не зрадили?!»
Добрі християни в своєму житті завжди керуються Заповідями Божими, Заповідями Євангельськими, розумом, просвіченим християнською вірою і голосом своєї совісті. Деякі ж нинішні «християни» у своєму житті керуються телебаченням, газетами, журналами, модою і т.п. Вони не цікавляться тим, чого навчав Христос і навчає Його Церква, вони не читають святого Письма (Євангелія, Діянь апостольських і послань) і інших святих писань. Вони «не мають часу», бо вільний поза роботою час проводять при телевізорі замість з сім’єю читати Євангеліє, і п’ють цю духовну отруту, яка повним і брудним потоком пливе з телевізора. Правда, вони нині мають Біблію, Новий Завіт, молитовники, іншу духовну літературу, але не читають. Диявол не дає їм простягнути руки до святих книг, бо боїться Божого слова, а вони значною мірою його слуги і його слухають. Сучасні християни не знають, що «... Царство Небесне здобувається силою, і ті, що вживають зусилля, здобувають його» (Мт.11:12). Вони живуть за настроєм душі. Мають бажання – йдуть до церкви, мають бажання – помоляться «Отче наш», «Богородице Діво», мають бажання – колись візьмуть до рук Євангеліє, але, не знайшовши в ньому нічого цікавого для себе, кладуть і далі не читають. Адже вони живуть за настроєм душі, яка давно вже знаходиться під владою диявола і саме він створює їхній душі такий настрій.
Щоб це подолати, треба переломити себе і перестати керуватися настроєм, але обов’язком. Подумати собі: «Бог хоче для мого добра, щоб я молився більше: рано – молитви щоденні і ранішні, і ще одну главу з Євангелія, і тоді снідати і йти до роботи.» Для цього треба на 45 хв. раніше встати. Перед їдою помолитися «Отче наш» і «Господи, благослови мені (нам) цю поживу». По їді «Дякую (дякуємо) Тобі, Господи, за цю поживу» і «Богородице Діво.» Так кожного разу, коли маємо їсти. Ввечері, перед молитвами, (бажано усією сім’єю) прочитати 1 главу з Апостола, (Діяння-Послання Апостольські) щоденні і вечірні молитви з іспитом совісті, і йти на спочинок. А перегляд телебачення зменшити до мінімуму. Художніх фільмів не дивитись зовсім, бо всі вони є злі. Одні з них є дуже злі, інші – менше злі, але всі вони вміщують духовну отруту.
Істинні християни не сквернословлять, не матюкаються і не кленуть. Вони пам’ятають слова Христові «Зі слів твоїх будеш суджений». «За кожне пусте слово здаси рахунок судного дня» (Мт.12:З6-З7). Справжні християни також не послуговуються неправдою. Для християнина є таке правило: «Правду не завжди говориться, а неправду ніколи не говориться». Християни нікого не осуджують, не обмовляють, а тим більше не зводять наклепи. Християни також дотримуються постів, завжди пам’ятають про Господа Бога і вічні правди: смерть, Суд Божий, Небо, пекло. Вони також погоджуються з Божою волею, ніколи не нарікають, особливо на Господа Бога, не гніваються ні на кого, прощають своїм ворогам і моляться за них, ніколи і нікого не кривдять, всім по можливості допомагають, всюди дисципліновані, не порушують правил техніки безпеки, правил дорожнього руху.
Істинні християни шанують старших, а особливо своїх батьків, піклуються про них, добре виховують своїх дітей. Від Господа Бога приймають стільки дітей, скільки Бог їм дає. Вони також не пропускають без поважної причини недільних і святкових Богослужінь, бувають на Вечірнях, Утренях і інших Богослужбах. Християни ретельно готуються до святої Сповіді і святого Причастя, не менше як чотири рази на рік.
Істинні Християни не зловживають інтимними подружніми стосунками. Вони знають, що подібно, як ми маємо заховати стриманість в їді і не переїдатися, також існує інша стриманість – цнотливість, подружня чистота. Недаремно в чині вінчання Церква молиться «ложе їх нескверноє соблюди».
Хтось може собі подумати і спитати: «А чи це можливо? Адже ж не залишається часу і можливості пожити для свого задоволення.» Відповідь така: «Широка дорога і просторі ворота ведуть до вічної загибелі». Справжній християнин уникає «широкої і легкої дороги». До Царства небесного дорога важкувата. Каже Христос: «Візьміть ярмо Моє на себе!» Але також додає: «Ярмо Моє миле, а тягар мій легкий» (Мт.11:30). Ми не маємо великого вибору – або «вузька дорога і тісні ворота» до небесного Царства, в щасливе вічне життя, або ж «широка дорога і просторі ворота» до вічних мук. Кожна розумна людина вибере перший варіант, а другого буде уникати. Бо «що поможе людині, як цілий світ здобуде, а душу свою занапастить?» (Мт.16:26).
Жити по-християнськи – це плисти проти течії загальної моральної зіпсутості. Це боротьба з низькими інстинктами, підпорядкування їх духові. Це боротьба із гріховними пристрастями і похотями. Це постійне удосконалювання свого характеру з огляду на Господа Бога, який сказав: «Будьте святі, бо я Святий» (Ісх.19:6; 22:30; Лев 11:44) і «Воля Божа – святість ваша» (1 Сол.4:3). Жити по-християнськи – це постійні трезвіння, молитва, піст і милостиня. Словом – жити з Христом і за його заповідями

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:52 | Повідомлення # 8
ЯК ПРОВЕСТИ ДЕНЬ ПО-БОЖОМУ?

Примушуй себе вставати вдосвіта, і без особливої потреби не спи більше семи годин. Коли прокинешся, відразу вознеси думку свою до Бога й осіни себе з благоговінням хресним знаменням, згадуючи розп’ятого Господа Ісуса Христа. Він для нашого спасіння помер на хресті. Негайно встань з постелі, одягнися і не дозволяй собі довго ніжитися і залишатися неодягненим. Одягаючись, пам’ятай, що ти знаходишся в присутності Господа Бога і Ангела Хоронителя, і згадуй про падіння Адама, котрий гріхом позбавив себе одягу невинності, і смиренно проси в Господа Ісуса благодаті – зодягнутись у Нього і так мислити, відчувати, говорити і робити, як Він Сам мислив, відчував, говорив, робив. Потім помийся і одразу ж почни ранкові молитви: молися тихо, уважно і побожно, з глибоким упокоренням, як і слід перед поглядом Всемогучого; проси в Нього віри, надії, любові і благословення для занять цього дня: проси собі сил для смиренного прийняття всього того, що Він пішле нам в цей день чи допустить; для смиренного перенесення всіх негараздів, труднощів, нещасть, хвилювань, напастей, скорбот і хворіб душі і тіла, і проси прийняти це все з твердістю і спокоєм, з любов’ю до Ісуса Христа. Твердо зважся усе робити для Господа Бога, усе приймати від Батьківської руки Його, і принось усього себе в жертву Богові. Міркуй так: можливо, цей день є останній день мого життя; і все роби так, немов готуєшся наступної миті предстати перед Судом Божим. Дякуй Господу Богу за збереження тебе минулої ночі і за те, що ти ще живий і не помер у гріхах. Адже скількох людей у минулу ніч смерть представила перед Страшним Судом Господа! Також подякуй Богові за те, що у тебе ще є час і засоби для покаяння! Щоранку думай про себе, що тільки тепер починаєш і хочеш бути християнином, а минулий час потратив даремно. Хоч би чверть години щоранку присвячуй короткому міркуванню про істини віри, особливо про незбагненне таїнство втілення Сина Божого, про друге пришестя Його, Страшний Суд, муки і рай. Після молитви і роздумування прочитай з Євангелія одну главу.
Після цього займися справами твоїми, і всі заняття і справи твої хай будуть для слави Божої. Пам’ятай, що Бог скрізь бачить тебе, бачить усі твої дії, заняття, відчування, думки і бажання твої, і щедро винагородить тебе за твою працю. Не починай жодної справи, не помолившись до Господа Бога: те, що ми робимо чи говоримо без молитви, опісля виявлється шкідливим. Сам Господь сказав: без Мене не можете робити нічого.
Серед трудів своїх будь веселий і спокійний, успішність справ доручай благословенню Господа, і будь задоволений з того, що ти виконав усе, що було потрібно. Виконуй усе важке для тебе, як покуту за гріхи твої, в дусі послуху та смирення; під час трудів промовляй короткі молитви, особливо молитву Ісусову: »Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мя грішного!» Пам’ятай про Ісуса Христа, Який у поті лиця Свого їв хліб Свій, трудячись зі св. Йосифом. Якщо твоя праця йде успішно, за бажанням серця твого, то дякуй Богові; якщо не успішно, тоді пам’ятай, що і це Бог допускає, а Бог робить усе на добре. Якщо залишиться час перед обідом, то розглянь як ти виконав те, на що зважився зранку, або під час побожного читання чи роздумування.
Під час обіду уявляй Отця Небесного, який відкриває руку Свою, щоб наситити тебе; ніколи не забувай помолитися перед обідом, і під час обіду пам’ятай, що Ісус Христос обідає з тобою; виділи зі свого столу і вбогим.
Після насичення уяви себе одним з тих, котрих у числі п’яти тисяч наситив чудесно Ісус Христос; і дякуй Йому від серця, і моли, щоб Він не позбавив тебе небесної їжі – слова Свого і святих Тіла і Крові Своєї. Якщо бажаєш життя мирного, то віддай усього себе Богові. Ти доти не знайдеш душевного миру, поки не заспокоїшся в єдиному Богові, люблячи Його єдиного. Завжди і в усьому поминай Господа Бога і святу любов Його до нас, грішних. В усьому намагайся виконувати волю Божу і догоджати тільки єдиному Богу. Не роби нічого проти заповідей Божих; не домагайся, не шукай нічого окрім Бога, роби і терпи усе для Бога. Не турбуйся про те, щоб поважали і любили тебе люди, а про те, щоб догодити Господу Богу, і щоб совість твоя не викривала тебе у гріхах.
Якщо хочеш безперестанку пам’ятати про Бога, тоді скорботи і нещастя переноси як такі, що справедливо тобі належаться. Слідкуй за собою, за почуттями, думками, рухами серця і пристрастями; нічого не вважай маловажним, коли мова йде про твоє вічне спасіння. Збагачуй молитви свої, щоб Господь пом’янув тебе в час, коли ти забудеш про Нього. В усьому хай буде твоїм Учителем Господь Ісус Христос, на якого споглядаючи оком розуму свого, запитуй себе самого частіше: що в цьому випадку подумав би, сказав і зробив Ісус Христос? Привчися в усьому, що бачиш, побачити щось добре. Будь покірним, тихим, смиренним, мовчи і терпи, наслідуючи Ісуса Христа. Він не покладе на тебе хреста, якого ти не можеш понести; Він Сам допоможе тобі нести твій хрест. Не думай придбати яке-небудь добродійство без скорботи і переживань душі. Проси в Господа Бога благодаті виконувати якнайкраще Його святі заповіді. А коли виконаєш яку-небудь заповідь Божу, тоді очікуй спокуси, тому що любов до Христа випробовується через подолання перешкод. Жодної хвилини не проводь марно, в ледарстві. Коли на душі важко, або дух охолов до молитви і до всіх побожних занять, не залишай побожних вчинків: Господь Бог тричі молився, коли душа Його була засмучена і прискорбна навіть до смерті. Більше слухай, ніж говори: в багатоговорінні не врятуєшся від гріха. Загороджуй слух, щоб не слухати противного Господу Богу. Не цікався новинами: вони розпорошують дух; охоче роздумуй про добрі справи. Тікай навіть від найменших гріхів: хто не віддаляється від малих, той неодмінно впаде у великі і важкі. Якщо хочеш, щоб не тривожили тебе злі помисли, то зі смиренням приймай приниження душі і скорботу тілесну. Усякий помисел, що віддаляє тебе від Господа (особливо поганий плотський помисел) виганяй із серця якомога швидше, так само, як скидаєш з одягу найменшу іскринку, яка потрапляє на нього. Коли приходить такий помисел, то молися сильно: Господи, помилуй! Господи, допоможи мені! Господи, не залишай мене, ізбав від спокус! – бо інакше ж як. Але серед спокус не бентежся. Сподівайся на Бога: якщо Бог з тобою, то хто проти тебе? Проси в Бога, щоб він відняв у тебе усе, що насичує твоє самолюбство, хоч би й було це для тебе дуже гірко. Бажай жити і вмерти для Нього одного, і цілком належати Йому. Коли перенесеш якесь безчестя від людей, то розумій, що це – від Бога. Якщо маєш їжу й одяг, то цим будь задоволений, за прикладом Ісуса Христа, Який заради нас прийняв вбогість.
Ніколи не сперечайся, занадто не проси вибачення і не захищай себе, нічого не говори проти начальників або ближніх без потреби або зобов’язання, будь щирий і простий серцем; з любов’ю приймай настанови, вмовляння і викриття від інших, хоч би ти і вважав себе дуже мудрим. Чого не хочеш собі, того не роби іншим. У розмові з іншими будь лагідним, розсудливим; пам’ятай, що Ісус Христос знаходиться серед тих, з ким ти розмовляєш. Твердо пам’ятай, що час життя короткий і що людина повинна дати звіт за кожне порожнє або лихе слово нею сказане. Якщо согрішиш, то негайно проси прощення в Бога зі смиренням, сокрушенно і з упованням на Його доброту, і поспіши принести покаяння перед отцем духовним. Якщо не будеш сокрушатися над гріхом, зробленим тобою, то незабаром в нього знову впадеш.
Намагайся робити кожному добро, яке і коли тільки можеш, не думаючи про те будуть чи не будуть тобі вдячні. І радуйся не тоді, коли зробиш кому-небудь добро, а коли без злопам’ятства перенесеш образу від іншого, особливо від того, кому ти зробив добре.
Під час вечері згадай про останню вечерю Ісуса Христа і моли Його, щоб Він удостоїв тебе вечері небесної. Перш ніж ляжеш спати, прочитай одну главу з «Апостола» (діяння і послання Апостольські) та вечірні молитви і випробуй свою совість, проси світла для пізнання гріхів своїх, кайся в них, обіцяй Богові виправитися. Потім передай себе Богу так, наче ти повинен цієї ночі явитися перед Ним; доручай себе Божій Матері, Ангелу Хоронителю, тому Святому, ім’я якого ти носиш. Нехай постіль буде для тебе мов би гробом твоїм, а ковдра, як саван поховальний. Зробивши хресне знамення і поцілувавши хрест, котрий на собі носиш, засни під покровом Господа Бога, Який « оберігаючи, не задрімає і не засне». Якщо ж не можеш спати під час ночі, то згадуй слова: «среді полунощі бисть вопль: се Жених грядет...» чи згадуй про ту останню ніч, котрої Ісус Христос молився Отцю Своєму до поту кривавого; молися за тих, хто цієї ночі тяжко страждає в смертному томлінні, хто піддається небезпеці від бурі на морі, за померлих, і моли Господа, щоб не покрила тебе вічна пітьма.
Під час хвороби насамперед поклади уповання твоє на Бога і часто міркуй про страждання і смерть Ісуса Христа, щоб все більше укріплялось у вірі твоє серце. Безперестанку твори які знаєш і можеш молитви; проси в Господа Бога прощення гріхів і терпіння під час хвороби. Всіляко утримуйся від нарікання і дратівливості, які зазвичай бувають під час хвороби. Господь Ісус Христос потерпів заради нашого спасіння найважчі страждання і муки, а ми що зробили чи потерпіли для спасіння нашого?
Якнайчастіше ходи в храм на Божественну службу, особливо намагайся якнайчастіше бути під час Літургії. А недільні і святкові дні неодмінно присвячуй справам побожним. Завжди, коли буваєш у церкві, пам’ятай, що ти знаходишся в присутності Бога, Ангелів і святих Божих. День народження твого особливо присвячуй справам побожності. Сповідайся і причащайся Святих Тайн якнайчастіше. До причастя Святих Тайн завжди приступай з розчуленням серця, із благоговінням, смиренням, вірою, упованням і любов’ю. Якнайчастіше розмірковуй про страждання і смерть Ісуса Христа і благай Бога ризою заслуг Його покрити всі гріхи твої і прийняти тебе в царство Його. Ім’я Ісуса завжди май на вустах і в серці. Якнайчастіше розмірковуй про велику любов Господа до тебе, щоб і самому тобі возлюбити його всім серцем своїм, всією душею своєю і всіма силами своїми й у такий спосіб будеш вести мирне життя на цій землі і блаженне на небі повік. Благодать Господа нашого Ісуса Христа хай буде з тобою.


ХРАМ БОЖИЙ – ДЖЕРЕЛО БОЖОГО БЛАГОСЛОВЕННЯ

«Бог милість дарував» – так говорить християнин, повертаючись у святковий день з Божої Церкви. Так вітає він своїх домашніх, які чомусь не були в Божому храмі. Миром-спокоєм і радістю наповнене його серце, а від повноти серця говорять і уста: йому хочеться поділитися почуттям радості зі своїми домашніми. В його серці це благодатне почуття залишається надовго. Воно оновлює його душу, освіжає і зміцнює сили, вичерпані буденною працею. Він наступного дня йде до праці бадьорий; Бог благословляє добрим успіхом його починання. В християнина понеділок не «важкий день» як це прийнято казати в ледарів, (які святий день проводять не по-християнськи), а як звичайний кожний Божий день, який він проводить з Богом.
«А тебе чому сьогодні не було на Богослужінні?» – питають добрі люди іншого християнина, який місяцями не появляється в Божому храмі. «Та... як вам сказати? – відповідає він, – завжди немає часу, житейські справи не пускають, я вже вдома помолюся. Господь не спитає, простить...» І він працює, не знає ні свят, ні неділь, працює як невільник, і все в нього негаразд: нема Божого благословення в його праці! А скільки таких, які і до церкви не йдуть, і справ не роблять, або що гірше: люди в Божий храм, а вони – в корчму, на полювання, в карти грають, переглядають по телевізору лихі (а вони в основному всі лихі) художні фільми поганського змісту і т. п. Чи буде на їхній праці спочивати Боже благословення?
Господь сказав: «Шукайте перш усього Царства Божого і правди його, а все інше додасться вам» (Мф. 6, 33). Сповніть спочатку Божу заповідь – вшануйте молитвою в храмі святий день, а про житейське відложіть печаль (турботу) – цей день не ваш, а Божий – Богові його і віддайте, а Він знає ваші потреби, справи і турботи, і повірте – благословить вас за виконування Його Заповідей добрим успіхом у ваших справах.
В «Пролозі» (9 червня) так розповідається: були два сусіди – обидва кравці (шили одяг). Один мав багато дітей та ще батька і матір похилого віку, і він без недостатку годував своєю працею всю сім’ю, а ще кожного дня ходив до церкви. Сусід був більш досвідчений і вправний в роботі і працював безперервно, навіть в святкові дні, а до церкви ніколи не ходив. Однак і самого себе не міг прогодувати. Позаздривши першому, одного разу каже йому з незадоволенням: «Звідки в тебе це все береться? Я працюю більше ніж ти, а живу як жебрак...» Цей йому відповів: «Я ходжу кожного дня до церкви і кожного разу знаходжу на дорозі одного золотого. І так потрохи розбагатів. Якщо хочеш, я буду заходити по тебе і що знайдемо – будемо ділити порівну». Сусід радо погодився і почав ходити з ним до церкви.
Господь Бог благословив його за це і він незадовго розбагатів. Тоді каже йому добрий сусід: « Бачиш, брате, як корисно ходити до церкви Божої? Але повір мені: ніколи ніякого золота на дорозі я не знаходив, а ходив в Божий храм просто тому, що сам Бог обіцяв: шукайте перш усього Царства Божого, а це все вам додасться. Як бачиш, я не збрехав: і тобі Бог за твоє усердіє до Божого храму додав все, що тобі потрібно».
Ти кажеш «вдома помолюся». А чи знаєш, брате, що одне «Господи, помилуй», промовлене з собором віруючих в церкві замінює цілу сотню земних поклонів домашньої молитви? Церква постановила в святкові дні бути в Божому храмі і потрібно її слухати, а не мудрувати по-своєму: «вдома помолюся». Та й невідомо, чи помолишся ти таки вдома?
Ти кажеш : «Господь не спитає – помилує». А чи ти знаєш чиї слова повторюєш? Це слова того негідного нечестивця, про котрого говорить Цар Давид в 9 псалмі : «Чесо ради прогніва нечестивий Бога? Рече бо всердці своєм: не взищет» (Псал. 9, 34). Але що на це говорить пророк Давид? «Сокруши, Господи, мишцу грішному і лукавому: взищется гріх єго і не обрящется» (Псал. 9, 36). Тобто так сокруши, щоб потім шукати і не знайти його безбожності. А ти говориш – «Не взищется ( не спитає, а помилує)». Але чи знаєш, що за цю твою безпечність, якою прикриваєш своє лінивство і немовби уповаєш на Боже милосердя, Бог і спитає в тебе, і суворо спитає за гріх нерадінія до Божого храму і церковної служби!
Послухай ще. Один купець був доброю людиною, рад був бідному останню копійку віддати, але не любив ходити до церкви, хоч був, здавалося, і побожною людиною. «Все одно, – міркував він, – вдома помолитися, чи в церкві – адже Бог один. Під час церковної служби чимось займуся вдома, а ввечері, перед сном, більше і ліпше помолюся».
Під час церковної служби, бувало, влітку йде в поле подивитися на посіви й урожай, а взимку що-небудь по господарству робить. Одного разу на свято Апостолів Петра і Павла він пішов у поле, а вже подзвонили на всенічну. Вечір був гарний, аж раптом з-за лісу насунулась чорна хмара, полив дощ, грянув страшний грім, сильно блиснуло два кроки від купця... На цей раз Бог його помилував: він залишився непошкодженим. Іншого разу на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього під час святої Літургії він забрів у лісову сторожівку і ледве зачинив за собою двері, як в сінях за ним завалилася стеля...
І цього разу Господь помилував його. Але він не порозумнішав і як і раніше не ходив до церкви, хоч приятель його до цього не раз намовляв.
Нарешті Господь наставив його на правильний шлях. Наступив празник Святої Тройці. Купець був у місті, з банку вибрав свої трудові гроші, щоб перекласти їх в інший банк. Задзвонили до Всенічної, але він вирішив їхати додому. Знайомі вмовляли його: «Куди їдеш? Завтра велике свято, пійди до церкви, помолися, не поспішай». Але він не послухав. Каже: «Вдома помолюся, в холодок ліпше їхати». І поїхав. Їде і співає побожні пісні. Між тим небо затяглося хмарами, пішов дощ, почало темніти. В’їхав він у ліс і раптом хтось вхопив його коня і закричав: «Стій!» Від переляку він не міг і поворохнутись. На нього накинулися декілька чоловіків, стягнули з повозки, а що було далі – він нічого не пам’ятає. Опам’ятавшись, бачить – вже ясно, наступив ранок. Коня нема, сам роздягнутий, місцями по тілі тече кров, не може і пальцем рушити і відчуває, що його починає трясти пропасниця. І нарешті він звернувся з покаянною молитвою: «Господи! Я, грішний, не відвідував святого Твого жилища, прости мені, милосердний Отче, не дай, щоб я помер, як пес! Відтепер я обов’язково буду ходити до церкви! «Після цієї молитви він знову втратив свідомість, прокинувся вже в помешканні свого приятеля, який випадково знайшов його цього дня і привіз додому. Купець відхворів півроку і за цей час ні разу не нарікав на Господа Бога, а все молився і говорив: « Так мені треба. Слава Тобі, Господи!» А як видужав, почав ревно ходити до церкви: приходить ще до благовіста, а виходить останнім. Стоїть – молиться, а сльози з очей так і течуть.
Минув рік, знову прийшло свято святої П’ятидесятниці. Пішов купець на Всенічну і щиро молився зі сльозами, щоб Господь прилаштував його де-небудь: не завжди ж жити на чужому хлібі. Приходить із Всенічної – подають йому листа. І від кого б, ви думаєте, був цей лист? Та від того, хто пограбував його рік тому і залишив без куска хліба! Цей недобрий чоловік пише йому, що його замучило сумління, що він не може більше тримати його грошей в себе і хоче їх йому повернути... Прочитав купець листа, заплакав, впав на коліна перед образом Христа і почав ревно молитися. Гроші йому повернули і він поправив свої справи. Чи треба ще говорити, що після такої Божої милості він став ще усерднішим до Божої церкви і церковної служби.
Друзі, ходіть частіше в Божий храм, особливо в неділі і свята: Божий храм – джерело Божого благословення, благословення небесного і земного!

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:53 | Повідомлення # 9
«ДОМУ ТВОЄМУ ПОДОБАЄТ СВЯТИНЯ, ГОСПОДИ, В ДОЛГОТУ ДНІЙ» (ПС.92.5)

Храм Божий... Сама думка про нього викликає до життя найвищі і святі почуття. В храмі душа християнина наповнюється живою вірою, міцною надією та невичерпною любов’ю до Бога, бо храм для нього – святе святих, таємниче місце зворушливих молитов, глибоких духовних переживань.
Шлях віруючої людини до Бога звичайно пролягає через храм і його святині. Від незапам’ятних часів віруюча людина усвідомила свою потребу в храмі. У ньому вона приносила жертви і молитви Богові, духовно єдналася з Ним. Місце молитов і Богослужень, як Божествені святині, нічим не були подібні до звичайних людських осель, бо храм – образ небесного на землі.
Призначення християнського храму високе. Він є місцем особливої присутності Божої, зустрічі людини з Богом, місцем, де віруюча людина особливим способом спілкується з Господом Богом. В ньому вона приймає св. Таїнства Христової Церкви, в ньому вона навчається християнського способу життя і духовно зростає, перетворюючись на досконалу людину за Божим образом і подобою. Храм Божий є свідком всіх важливіших подій життя християнина від Хрещення до відходу у вічність. Тут, на святім Престолі, відправляється Безкровна Євхаристійна Жертва. Сюди таємничим способом приходить Христос, щоб вислухати наші молитви, дарувати нам потрібні і необхідні дари і ласки, а особливо, щоб покріпити нас своїми Пресвятими Тілом і Кров’ю у св. Причастю на дорозі до вічної небесної Батьківщини.
«Дому Твоєму подобаєт святиня, Господи, в долготу дній» (Пс.92.5). Всі віруючі люди, а особливо християни, у всі часи (може за винятком наших) до Божого храму ставилися з великою пошаною, повагою, благоговінням і страхом Божим. Непошана до Божого дому є тяжким гріхом святотатства і свідчить про пряму і тяжку зневагу Самого Господа Бога. Коли Єрусалимський храм перетворили на торговий дім, влаштувавши там торгівлю, то Христос розгнівався і повиганяв усіх, хто зневажив св. храм Божий (Мт. 21.13). Освячений християнський храм наповнений Божою благодаттю і йому завжди належить велика шана і повага. Збезчещення Божого храму в різних народів суворо каралося, деколи навіть смертю.
Коли ж стоятимемо в храмі Божому без належного благоговіння і побожності, допускаючи думки про житейські турботи або навіть і грішні, то не тільки Господь Бог нас не вислухає, але навпаки, прогнівається на нас і стягнемо на себе Божу кару.
Історія розповідає: коли римляни мали зруйнувати Єрусалимський храм, перед цим нещастям побожні люди бачили, як Божа благодать у вигляді великого полум’я піднялася з храму до неба. І незадовго він перетворився в руїни. Подібне сталося з собором св. Софії у Константинополі. Незадовго до падіння міста від турецьких військ, Божа благодать у вигляді полум’я з купола св. Софії піднялася в небо. Турки здобули Константинополь, а св. Софію обернули на мечеть. Це наштовхує на думку, що багато святих Божих храмів не випадково обертаються в руїни. Адже в багатьох з них Ім’я Боже замість прославлятися, не раз тяжко зневажається.
«Вниду в дом Твой, поклонюся ко храму святому Твоєму в страсі Твоєм» (Пс.5.8). Давні християни, на знак великої пошани до св. Божого храму, входячи в нього, цілували двері і пороги. Прямим призначенням храму Божого є молитва в ньому. Молитва щира, ревна, що пливе з глибини душі до Бога; церковна, тобто спільна і приватна. «Поклонюся ко храму святому Твоєму в страсі Твоєм». Поклоніння і молитва Богові має бути зі страхом і трепетом, а не холодною, розсіяною, байдужою.
Що ми спостерігаємо в наш час? За останні 15 років на нашій землі, яка колись стогнала під ярмом воюючого атеїзму, побудовано величезну кількість храмів Божих, відновлено занедбані і поруйновані. Богу дякувати за це. Але пошана до храму Божого не зросла. Не раз навіть будівничі нового храму, будуючи, зневажають його; зводячи стіни храму, супроводжують свою роботу не молитвою, а сквернослів’ям, тяжко зневажаючи цим Господа Бога. І, замість здобути собі Божу ласку, стягають на себе Божий гнів.
Коли на нашій землі рухнула безбожна суспільна система, велика кількість колишніх безбожників влилася в християнські громади. Але, на жаль, замість каятися в своїх гріхах і здійснювати своє спасіння, вони, відсторонивши чесних побожних людей, взяли на себе роль керівників церковних громад і завідуючих Божими храмами, виконуючи ці обов’язки безбожно, не по-християнськи, і так своєю особою і поведінкою оскверняють Божі храми, і готують собі вічне осудження і погибель.
А як нині відвідує храм Божий більшість віруючих, особливо молоді жінки і дівчата? Вони оскверняють Божий храм своїм зовнішнім виглядом: нескромним одягом, косметикою і т. п. Вони руйнують молитовну атмосферу в храмі, вони своїм безстидством провокують юнаків і чоловіків до гріха нечистоти думкою і пожадливістю, і то в Божому храмі. Замість того, аби свою смиренну молитву скромно злучити з молитвою всього зібраного Божого люду, прославляти в Божому храмі Господа Бога, вони безсоромно, напів роздягнувши себе, відкривши свої голови, розпустивши волосся, підмалювавши губи, очі і обличчя тощо, оскверняють Божий храм і стають співпрацівниками спокусника-диявола. Бо і самі не моляться й іншим не дають, а навпаки, через їхній вульгарний зовнішній вигляд багато людей, замість знайти Божу Благодать, внутрішній спокій, одержати Божий заряд на цілий трудовий тиждень, ідуть додому духовно ослаблені, більше грішні, ніж ввійшли в храм Божий. Причому, це все відбувається під мовчазне і злочинне потурання душпастирів. Вони бояться образити цих спокусниць, щоб ті зовсім не перестали ходити до церкви.
Якщо мають вони і надалі так ходити до церкви, спокушати людей, отруювати молитовну атмосферу в церкві і оскверняти Божий храм, то, звичайно, краще, щоб вони не йшли. Душпастирі повинні вимагати від прихожан і членів церковної громади скромності, поваги до Божого храму і побожності. В протилежному випадку будуть відповідати перед Господом Богом.
Осквернителів храму Божого, хто б вони не були, чекає неминуча Божа кара ще за життя. Від цього, як люди ставляться до Божого храму, залежить доля і самого храму. Господь Бог довготерпеливий, але не без кінця. Коли довершиться міра гріхів осквернення Божого храму, Бог допускає його руїну, а це являється великим нещастям для християнської громади. Це, так сказати, в плані дочасного життя громади і одиниць, але що чекає осквернителів Божого храму в позагробовому житті? Можна здогадатися...
Отже, недопустимим є входити в храм Божий жінкам і дівчатам з відкритою головою, помальованими губами, очима, віями і т.п., в міні-спідницях чи шортах (одяг у жінок при сидінні повинен закривати коліна), з відкритими раменами і декольте, в напівпрозорому одязі, а також у штанах тощо.
Чоловікам забороняється входити в храм Божий з накритою головою, в шортах, майках, з запаленою цигаркою, напідпитку і т.п.
Входячи в храм Божий, необхідно старанно очистити взуття, особливо, коли надворі мокро. Не раз можна спостерігати, як деякі люди, що дуже дбають про порядок вдома, в храм Божий входять, не очищаючи взуття від пороху, піску, болота і снігу. Це свідчить про низьку культуру таких людей і вкрай незадовільний рівень пошани до Божого храму.
Як поводити себе в Божому храмі? Поведінка в храмі має бути благоговійною – такою, щоб не образити величі святині, не стягнути на себе Божого гніву і кари. Приходити треба за 10-15 хв. до початку церковної служби. Обов’язково приходити з молитовником, щоб по ньому стежити за церковною службою і молитися з нього. Свої приватні молитви читати перед Богослужінням і після нього.
Зайшовши до храму, перехреститися і зробити поясний поклін з молитвою «Боже милостивий, будь мені грішному(ій)!», підійти до тетрапода, двічі перехреститися, з поясними поклонами і вище вказаною молитвою, поцілувати образи, прикластися до них і, знову перехрестившись, з поясним поклоном відійти на своє місце. Потім слід прочитати відповідні молитви. Коли почнеться церковна служба, приймати в ній активну участь, стежачи за Богослужбовими піснеспівами і читаннями. Проганяти всі непотрібні думки, що не відповідають моменту Богослужіння. Усвідомити собі, що стоїш перед Господом Богом. На людей не дивитися, ні з ким голосно не вітатися, особливо під час Богослужіння. Якщо значна частина Богослужіння відома напам’ять, корисно, щоб уникнути розсіяння, молитися з заплющеними очима.
Ворог нашого спасіння, диявол, ніколи нас не залишає в спокої, особливо під час приватної чи церковної молитви. Він дуже не любить, як ми спілкуємося з Богом. Тому під час молитви підсуває нам різні думки, на перший погляд потрібні і корисні. Але і їх треба проганяти, бо саме в цей момент вони хоч і здаються добрими і корисними, але все-таки походять від злих духів, які таким способом хочуть зіпсувати нашу молитву.
В храмі Божому не можна голосно розмовляти, сміятися, ходити, тримати руки в кишенях або за спиною, жувати жуйку.
Ставити свічки, прикладатися до ікон, замовляти служби, молебні і т.п. треба так, щоб не заважати іншим в молитві (робити це перед Богослужінням).
Приходити в храм на Богослужіння треба з дітьми, однак не можна їм дозволяти бігати, пустувати, сміятися і т. п. Коли дитина заплаче і довший час неможливо її заспокоїти, треба випровадити чи винести її на двір, заспокоїти і знову запровадити до храму. Якщо в храмі співається не всенародно, а співає хор, підспівувати треба делікатно, щоб не псувати церковного співу.
Коли хтось по немочі змушений сидіти, не можна закладати ногу на ногу.
Не можна заходити до храму з тваринами чи птахами.
Робити зауваження ближньому, який порушив правила поведінки в храмі, треба тихо і делікатно.
І так треба перебувати в храмі аж до закінчення Богослужіння. Тоді прочитати відповідні молитви, підійти до тетрапода, поцілувати ікони і прикластися до них способом, вказаним вище, і спокійно йти додому.
Коли пророк Мойсей, після розмови з Господом Богом, сходив з гори Синай, то змушений був закривати своє обличчя, бо ізраїльтяни не могли витримати того сяйва, яке воно випромінювало.
Вийшовши з храму, ми повинні відчувати певне одухотворення, бути розігріті Божою благодаттю, одержати певний духовний заряд Божої благодаті. Якщо воно так є – подякувати Господу Богу за його милість і ласку та намагатися заховати цю благодать і настрій якнайдовше.
Не можна, вийшовши з церкви, збиратися гуртками, курити тютюн (християнам взагалі не можна курити тютюну), обмовляти священика чи інших людей. Також не можна християнам сквернословити, а особливо після Богослужіння і коло храму. Така поведінка після участі у св. Богослужінні свідчить, що ці люди в церкві не молилися, що вони, бувши в храмі Божому, продовжували знаходитися в темряві гріха, під владою диявола і що їхні душі заскоруплі в гріхах так, що благодать Святого Духа не проникла в них і не очистила їх із скверни гріховної.
Що стосується куріння і сквернослів’я, то з цими негативними і грішними явищами треба вести нещадну боротьбу до повної перемоги.
Тож користаймо з Божих храмів не на осудження собі і вічну погибель, а на духовне зростання в Божій благодаті і вічне спасіння.


ПРО ПІСТ

Християнське життя і осягнення вічного спасіння є неможливим без неустанної молитви, підкріпленої постом. Деякі люди кажуть: «Та тепер постимо, бо не маємо за що купити собі поживу, ось і постимо». Таким людям треба поспівчувати і в міру можливостей матеріально допомогти. Однак це не піст. Постом називаємо стриманість або цілковите невживання тієї чи іншої їжі тоді, коли людина має що їсти і пити, але з вищих спонук, заради Христа, на якийсь час відрікається їжі або зменшує її кількість і якість.
Християнський піст – Божа установа. Заповідь посту дана людям (Адаму і Єві) в раю; вона повторена в Новому Завіті. Учні Христові не зберігали старозавітних постів (в пам’ять падіння Єрусалиму і ін.). Коли Спасителю із здивуванням вказали на це, Він відповів: «Чи можуть постити весільні гості, коли з ними жених. Коли віднімуть від них Його, тоді будуть поститися ...» (Мк.2:18-20). По слову Божому, християни постять в пам’ять про свого Спасителя, і то не свавільно, а в дні і часи, установлені Святою Апостольською Церквою.
Впродовж посту християни не тільки не їдять скоромної поживи (м’яса, масла, молока, сира, яєць і т.п.), але і всяку іншу поживу повинні вживати з певними обмеженнями і в визначений церковним уставом час. Перш за все, це кожна середа і п’ятниця впродовж року, за винятком загальниць. У середу – на пам’ятку про зраду Христа Юдою, в п’ятницю – на пам’ять про страждання і смерть Христа на хресті.
В давній Церкві християни всю ніч перед середою і п’ятницею проводили в молитовному чуванні на Богослужінні. Потім вони нічого не їли і не пили до нашої третьої години по полудні (коли на хресті помер Христос). В давнину слово «піст» не означало, як тепер, перехід від скоромної поживи на пісну. Тілесний піст тоді розуміли як цілковите втримання від їжі. Постники їли тільки ввечері пісну страву для зміцнення своїх сил.
Крім середи і п’ятниці, строгого посту слід дотримуватись і в святий Великий Піст. Колись християни в такий час суворо постили. Їли один раз на добу, і то ввечері (по заході сонця). Тим вони дуже відрізнялися від поган, які часто їли.
За свідченням історика Церкви святого Єпіфанія, «давні християни в Великий Піст спали не інакше, як на землі, проводячи час в ціломудрії (цілковитій стриманості від подружніх інтимних стосунків), в терпінні, в сухояденії, в молитвах, бдініях (чуванні), постячи і умертвляючи своє тіло».
Олія (рослинна) в святім Великім Пості дозволяється в суботу і неділю, а на будні дні – тільки немічним (дітям і хворим). Споживати рибу в Великому Пості дозволяється на свято Благовіщення і в Цвітну Неділю. В Лазареву Суботу дозволена рибна ікра.
Пізніше Церква встановила ще інші багатоденні пости: Різдвяний (40 днів) перед празником Різдва Христового, Успенський (1-14 серпня – старий стиль) до празника Успення Пресвятої Богородиці і Петрівка, на честь святих Апостолів Петра і Павла (від неділі всіх святих (з понеділка) до празника святих Апостолів). Кожному з цих постів відповідають уставні правила стосовно поживи, які містяться в Типіконі. Так, Успенський піст за суворістю прирівнюється до Великого Посту. В Різдвяний і Петрів пости є дні, коли християни споживають олію і рибу. В суботи і неділі – олія і риба, вівторок і четвер – тільки олія. А в святкові дні серед Різдвяного і Петрового постів дозволяється олія і риба.
Крім вже сказаного, є ще одноденні пости, в які належить постити так, як в середу і п’ятницю: Усікновеніє глави святого Йоана Предтечі, Воздвиження Чесного Хреста Господнього, Навечерія Різдва Христового і Богоявлення. Треба ще сказати про часи духовної радості, в які не можна справляти гучних забав, хоч посту немає. Це дні: від празника Христового Різдва до Богоявлення і від Пасхи до Томиної Неділі.
Піст не є самоціллю, а лише засобом до осягнення чеснот християнського життя. Піст тілесний (зовнішній), щоб досягнути своєї мети, повинен супроводжуватися постом духовним: смиренням, покорою, неосудженням інших тощо. Піст має завдання сприяти виростанню чеснот: любові до Бога і ближнього, покори, смирення, лагідності, доброти, терпеливості, святої чистоти і інших.
Преподобний Йоан Кассіан говорить: «Ми не покладаємо надії на самий піст. Він не являється сам по собі добром, або сам по собі необхідний. Він з користю дотримується християнами для придбання чистоти серця і тіла, щоб, притупивши тілесне жало, людина придбала умиротворення духа». За допомогою посту християнин підпорядковує тіло духові.
В Христовій Церкві піст є загальною установою, тобто для всіх: монахів і мирян, царів і бідняків, дорослих і дітей. Але він не є самим тільки неприємним обов’язком або карою, його слід розглядати, як засіб до спасіння, своєрідні ліки для кожної грішної людської душі. Святий Йоан Золотоустий пише: «Піст від себе не відштовхує ні жінок, ні людей похилого віку, ні юнаків, ні дівчат, ні навіть малих дітей, але всім відкриває двері, всіх приймає, щоб всіх спасти».
Чи треба дітям постити? Треба, як і дорослим. Дітям потрібно вчитися підкоряти тіло духові. Як і дорослим, через стриманість в їжі, треба вчитися втриманню від усякого зла. Дітям також треба зростати в послухові святій Церкві. Повторимося: піст не стільки мучення людини і покарання, скільки допомога в боротьбі з гріховними пристрастями і дияволом.
Дітей називають ангелами. В якійсь мірі так і є. Але чи всі діти і завжди є такі? Хіба ми часом не бачимо як дитина вимагає сповнення свого бажання всупереч волі батьків, кричить і пищить, кидається на підлогу і б’є ногами? Або з яким недобрим, злорадно цікавим виразом обличчя вона шарпає маму за волосся? Або як старші діти мучать тварин. Деякі з них знають і злодійство, і нечисті помисли, і заздрість. Багато з них вміють обдурювати...
Певно, що в порівнянні з дорослими вони ближчі до ангельського світу. Грішні пристрасті в них ще не закоренились, не стали «другою природою». Але жодна дитина не вільна від гріха – це дає про себе знати первородний гріх. Тому духовна користь посту для дитини очевидна.
В дитини піст – цe не відсутність їжі, а тимчасова її зміна. Така зміна їжі дає їй можливість вправляти силу волі. Перехід на пісну їжу вимагає певного духовного зусилля, прояву влади нaд своїми хотіннями, що дуже корисно для неї. Це робить дитину витривалішою, сильнішою, готує до зустрічі з неминучими життєвими труднощами, до майбутньої боротьби з гріховними пристрастями і дияволом. В християнських сім’ях постять разом і батьки, і діти. Звичайно, діти – з певними послабленнями. Діти, які звикли постити, будуть слухняні і добрі.
Мета посту буде досягнута, коли дитина не тільки замінить один вид їжі на інший, але і обмежить себе в розвагах, наприклад, відмовиться в певні дні від ласощів, гучних забав і перегляду телепередач.
Чревоугодіє – великий гріх у всіх, в тому числі і в дітей, і дуже шкодить в духовному житті людини, як дорослої, так і дитини. Цей гріх виступає тоді, коли людина їсть або п’є не з розумної тілесної потреби, а щоб догодити своєму смаку. Святі Отці це називають гортанобісієм і чревоугодієм.
З якого часу дитина повинна постити? В життєписі преподобного Сергія Родонежського говориться, що в середу і п’ятницю, ще бувши немовлям, не ссав грудей матері. Як мати спожила м’ясну страву, він також, як майбутній монах, не ссав грудей, і в ті дні залишався зовсім без поживи. І повторювалося це не раз і не два, а завжди... Звичайно, що це випадок чудесний, це дитина по благодаті Божій знала коли постити. А як зі звичайними дітьми? Деякі досвідчені духовні отці вважають, що з двох з половиною років дитина вже повинна постити. Дитя вже до цього часу є достатньо зміцнілим і може усвідомити, коли мати йому скаже: «Сьогодні не можна, сьогодні піст». І діти, оскільки вони ще не зіпсовані, такі слова приймуть серйозно.
Ось приклад з розповіді одного з духовних дітей Старця Олексія (із Зосимової пустині): «Влітку 1913 року ми перебували в тестя у селі. Нашому Сергійку було тоді три з половиною роки. Духовний отець рекомендував привчати дітей постити з двох з половиною років і наш Сергійко вже один рік постив у всі середи і п’ятниці. Піддавшись намовам тещі, ми дозволили йому цього літа в середу і п’ятницю пити молоко, пояснивши, що це «для здоров’я». І він нас послухав. Одного разу Сергійко, прокинувшись, розповів, що бачив уві сні о. Олексія, який, поблагословивши його, спитав: «Чому ти не постиш?» Розповідаючи це, Сергійко заплакав. І ми знову повернули для нього практику посту».
Отже, діти повинні постити, але їм треба пояснювати потребу посту, про спонуки для посту, щоб дитина постила свідомо і добровільно, щоб мала заслугу посту. Так само треба привчати дитину і до молитви. Батькам інколи треба змушувати дітей до молитви і посту.
А в багатоденні пости: з якого року мають діти постити? Діти, які звикли до одноденних постів, з сьомого року життя повинні постити у всі багатоденні пости, звичайно, якщо дитина здорова. Але навіть як дитина трохи хворіє, якусь міру посту повинна дотримати.
Крім вище наведених користей посту (гартування волі, зброя проти гріховних пристрастей і диявола, зростання в чеснотах християнського життя), піст також є і способом спокутування гріхів. Християнська душа, яка постить щиро і ретельно в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, уникне багатьох нещасть, хвороб тощо. Вони часто посилаються Господом на нас у формі покарання за ті чи інші гріхи. Але коли ми за наказом Церкви чи самі добровільно себе караємо, то Господь помилує нас. Ниневітяни тяжко і дуже нагрішили, але після проповіді пророка Йони суворо постили і покутували, і Бог простив їм. Мешканці Ветулії прогнівили Господа Бога і були покарані облогою свого міста Олоферном. А коли стали постити і покутувати, Господь врятував їх через Юдиту.
Треба ще дещо сказати про «злагіднення» і зняття постів. Деякі кажуть: «Тепер пости злагіднені», (щоб не сказати зняті). Уявімо собі таку ситуацію. Воїнів посилають на битву. І їхній командир дає їм завдання: «Ви маєте здобути цю ворожу позицію, а що стосується зброї, то маєте зброю справжню і іграшкову. Якою хочете послуговуйтеся, але маєте виконати завдання і залишитися живими». І як ви думаєте, воїни візьмуть справжню зброю чи іграшкову, яка легша і яку вигідніше носити, чи важчу, зате справжню, якою можна захиститися, і не тільки захиститися, але і ворога, в даному випадку – диявола, вибити з його позицій. Саме так розуміли піст справжні християни давніших часів. А як будемо так тішитися злагідненням постів, то яким способом будемо покутувати за гріхи? І як нам не впасти від стріл лукавого, не потрапити в його неволю? Тільки молитвою, справжнім постом і милостинею можемо перемогти диявола і забезпечити собі вічне спасіння.
Як по-християнськи святкувати уродини, іменини і День незалежності?
Іменинник до цього дня готується говінням, сповіддю і в день іменин чи уродин причащається Пресв. Тіла і Крові Христових. Якщо ці дні припадають в піст, гостину переноситься на інші дні, коли немає посту.
А як нас хтось запрошує на гостину в день уродин чи іменин, а тоді є піст, ми, християни, не маємо права брати участі в цій гостині чи забаві, та ще треба пригадати тим, хто нас запрошує, що тепер є, або тоді буде піст і гостину треба перенести на інший час чи день.
Подібно і на День незалежності. В цей день молимося Господу Богу, дякуємо Йому за незалежність, молимося приватно і в храмах, відправляємо подячні Богослужіння, а веселощі з гостиною треба перенести на час після Успенського посту.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:54 | Повідомлення # 10
«ПРОСТИ НАМ, ЯК І МИ ПРОЩАЄМО»

Петро підійшов до Нього (Ісуса) і сказав: «Господи, скільки разів прощати моєму братові, який згрішив проти мене? Чи до семи разів?» Ісус говорить йому: «Не кажу тобі: до семи , але до семидесяти разів по сім» (Мф. 18, 21-22).
«Гніваючись, не грішіть: нехай сонце не заходить у вашому гніві, і не давайте місця дияволові» (Єф. 4, 26-27).
«Нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо, можливо, і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми. Не мстіть за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: Мені відомщення, Я віддам, говорить Господь. Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12, 17-21).
«Бо якщо ви прощатимете людям їхні провини, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6, 14-15).
Господь наш Ісус Христос дав ним молитву «Отче наш», яку переважно всі знають і промовляють під час кожної Божественної Літургії. Але чи багато з нас задумувалися над словами: «Отче наш,... остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим»? А ці слова закликають нас прощати гріхи не лише наших близьких, але і ворогів, любити їх, а не проклинати. В Святому Письмі сказано: «Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивцею» (І Ін. 3, 15). « А вбивця не може ні осягнути Царства Небесного, ні жити з Богом. Не може бути з Христом той, який захотів більше уподібнитися Юді, ніж Христу. Який же то гріх, що не омивається і хрещенням кров’ю?! Який же це злочин, коли його не можна загладити і мучеництвом!» – говорить святий Кипріян.
А святий Касіян каже: «Хто від всього серця не відпустить братові, що согрішив, той цією молитвою буде випрошувати собі не помилування, а осудження».
Та й інші святі повчають: «Хто хоче, щоби Бог швидко вислухав його молитву, той коли стане перед Богом і простягне свої руки до Нього, найперше, навіть перед молитвою за свою душу, повинен від усього серця помолитися за своїх ворогів».
В житії святителя Іоана Милостивого читаємо: «Був в Олександрії один вельможа, який, не дивлячись на всі прохання (увіщанія) Божого угодника, не хотів і слухати про примирення зі своїм ворогом. Одного разу святитель запросив його в свою домову церкву на Божественну Літургію. Вельможа прийшов. В церкві нікого із богомольців не було, сам патріарх служив, а на кліросі був тільки один співець, якому вельможа і став допомагати співати. Коли заспівали молитву Господню, разом із ними заспівав і святитель Іоан, але на словах «хліб наш насущний дадж нам днесь» святитель перестав співати і зупинив знаком співця, так що вельможа один проспівав слова молитви «остави нам долги (гріхи) наша, якоже і ми оставляєм (прощаємо) должником нашим...» Тут святитель звертається до непримиренного вельможі і з докором каже: «Гляди, сину мій, в який страшний час і що ти говориш Богові: остави мені, як і я оставляю... А чи правду ти кажеш? Чи простив ти ?» Ці слова так вразили вельможу, що він весь в сльозах впав до ніг святителя і вигукнув: «Все, що повелиш, владико, все виконаю». І виконав. В той же день помирився зі своїм ворогом і від всього серця простив йому образу.
Отож бачимо, що Господь віддав суд над нами, можна сказати, в наші руки; від нас залежить ще тут, на землі, найперше визначити міру покарання і рішення суду над собою. Як ми чинимо з ближнім, так і Господь вчинить з нами. Якщо простимо, то і самі отримаємо прощення, бо так Господь і сказав: «Якщо ви будете прощати людям гріхи, то простить і вам Отець ваш Небесний. А якщо не будете прощати людям гріхів їхніх, то і Отець ваш не простить вам гріхів ваших» (Мф. 6, 14-15). Апостол Павло закликає: «Будьте один до одного добрими, милосердними, прощайте один одному, як і Бог у Христі простив вам» (Єф 4, 32). Святитель Іоан Златоуст каже: «Прости гріхи раба, щоб і тобі отримати прощення від Господа; якщо він дуже тебе образив, то чим більше ти простиш, тим більше і сам отримаєш прощення».
Та не так буває в нашому житті. Ми місяцями, а деколи роками не розмовляємо із своїми ближніми, сусідами, а то й ще гірше: іноді і помирають в гніві на ближнього, так і кажуть: «Та я йому до смерті не прощу». Ваш ворог не гідний прощення?! Але хіба Ісус Христос не гідний того, щоб ви із любові до Нього простили своєму ближньому? Адже Христа вороги розп’яли, а Він молився : «Отче, прости їм... »
А може ви своїм одним тільки словом «прости», щиро сказаним, спасете душу свого ближнього, навернете до Церкви, до віри в Бога?
Посварилися два сусіди, один з них був віруючою людиною, а другий далекий від Церкви. Це відбулося якраз перед Великим постом. Ця віруюча людина готувалася провести Святу Чотиридесятницю в пості, молитві, приступити до Святого Причастя, але ж ця сварка... Що робити? І не винуватий він, здавалося б, чого ще іти принижувати себе, просити прощення як не відчуваєш за собою вини. Але тим не менше, він приходить до сусіда, кланяється і просить: «Простіть мені, грішному. Великий піст приходить, прошу, простіть». Сусід явно не чекав цього... І ось через деякий час вони стають друзями, а потім цей сусід навертається до Церкви.
Таких прикладів прощення образ ми знаємо багато з житій Святих. Так, святитель Тихон Задонський, щоб вгамувати злобу своїх немудрих ворогів, посилав їм подарунки.
Мучитель святого Януарія видумував різні муки для Святого, але сам осліп. І що ж? Незлобивий Януарій помолився за нього до Господа і Господь повернув йому зір.
Та й чи не повинні ми прощати ближньому, коли і самі так часто грішимо перед Богом, самі потребуємо прощення Богом наших гріхів?
А скільки роздорів, гніву ми маємо в наших сім’ях! Сваряться, а іноді й поб’ються, а спитай через що сперечалися, і згадати не можуть. А щоб попросити прощення один в одного, навіть не подумають – гордість не дозволяє. Не кажучи, щоб помолитися за кривдника, як мати блаженного Августина Моніка. Коли її чоловік приходив додому сердитий, чи був чимось незадоволений, вона просто молилася в цей час за нього і не відповідала ні слова в своє оправдання. А ми? Чи не подібні ми до однієї сім’ї. Чоловік із жінкою постійно сварилися. І хоч були ще молоді, але від злості постаріли. І одного разу після чергової сварки, чоловік, грюкнувши дверима, так, що ікона святого Миколая впала з цвяха на підлогу, вибіг на вулицю. Пробігши трохи з такою злістю, раптом сам не знаючи чому, зайшов до храму. І тут підходить до нього дідусь з сивою бородою та питає:
- Що, Стефане, знову воювали?
- А ти звідки знаєш ?
- Так ти весь кипиш. З очей аж іскри бризкають, а з рота – полум’я.
« Ну, – думає чоловік, – підожди, зміюко, повернусь додому, все
волосся видеру! Ось до чого мене довела – вже всі люди бачать!»
- Ні, Стефане. Так ти її не переможеш, – каже старий, ніби думки читаючи.
- А ти що, секрет якийсь знаєш?
- Знаю, – посміхнувся, – підемо, покажу.
Виходять із церкви, ідуть вулицею.
- Ось, дивись, – показує старий на двох чоловіків, що хочуть важку колоду внести у ворота. Але нічого в них не виходить, бо несуть її поперек і ніхто з них не хоче пройти першим. Сварилися, сварилися, плюнули, кинули колоду і розійшлися в різні боки.
- Ось і ви так один одному не уступаєте. Гординя в вас біснується, а вона до добра не доведе. Як і ці з колодою не ввійшли в ворота, так і ви зі своєю гординею в райські ворота не пройдете, – каже дідусь.
Стефан почухав потилицю:
- Ага, – каже, – уступлю я їй, а вона – ні . Чи буде користь?
- Буде, буде! – посміхнувся старий. Бруд брудом не змиєш, вогонь вогнем не загасиш. Тільки покірне слово гнів приборкує.
Поки Стефан думав, дідусь пішов. Пішов і Стефан додому. Тільки ввійшов, а Марфа з лавки підскочила зі скалкою, їй ледве вистачило терпіння, щоб чоловіка діждатися і щоб останнім словом не його «грюкання дверей» було, а її скалка. Замахнулася, а Стефан поклонився їй в пояс і каже з покаянням:
- Прости мені, жінко, що в домі у нас не мир, а війна. Моя провина, що не уступаю тобі.
Марфа здивовано дивиться. Ага, думає, хитрість якусь придумав. Але поставила на стіл обід, пообідали. Стефан ні в чому їй не перечить до самого вечора. Тоді це збісило Марфу, давай вона кричати, ногами тупотіти, а Стефан все одне і те ж: «прости» та «прости». А вона думає: що ж це я одна кричу, сіла і давай плакати. А Стефан і собі плаче. І як насіння має потребу в дощі, так і душа потребує сліз, щоб змягшити її черствість. Ось і вони, наплакавшись, по-новому на себе глянули і посміхнулись.
І питає жінка Стефана: «А чого ти раптом таким добрим став?»
- Та один дідусь мені колоду показав, це мене перевернуло.
І тут Стефан нагнувся, підняв ікону святого Миколая, поглянув і скрикнув: «Господи! Так це ж він, цей дідусь!»
І після цього чуда стала ця сім’я жити в мирі.
Чи не може кінець цієї розповіді стати прикладом для кожної сім’ї? Бо не так важливо, хто перший попросить прощення: чоловік чи жінка. Головне, щоб прозвучало і стало тим єлеєм на нашу спрагнену, зранену душу, а ми відповіли: «Бог простить, прости і мені, грішному».
Отож, дорогі, ми повинні всім простити, заглянути в своє серце і осудити найперше себе. Тому будемо всім прощати, терпіти кривди і, дивлячись на могили, що на кладовищі, пам’ятати про те, що ми – наступні. Ці померлі були такими як і ми, намагалися бути багатими, мати честь, славу. Їх вже нема тут на землі, а ми стоїмо, так би мовити, в черзі. Тому погляньмо на небо, залишімо все земне, гріховне, суєтне, шукаймо вічного, горнього багатства.
Творім плоди покаяння, шукаймо Царства Божого і правди Його, любімо один одного, навіть наших ворогів. Хто нас ображає, злословить, не він винен, а диявол, який ввійшов у нього і тиранить його. Треба молитися за нього: «Господи! Ізбави його від лукавого, дай йому розум чистий, верни до нього Ангела-Хранителя, щоби покаявся».
І дай, Боже, всім нам почути голос Христа Спасителя: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, приготоване вам від створення світу» (Мф. 25, 34).

Бібліотека » Церква » Духовна література » Зі страхом і трепетом здійснюйте ваше спасіння (Ієромонах Николай Куць)
Сторінка 2 з 6«123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика