Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 6123456»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » Зі страхом і трепетом здійснюйте ваше спасіння (Ієромонах Николай Куць)
Зі страхом і трепетом здійснюйте ваше спасіння
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:42 | Повідомлення # 1
Це видання ввібрало в себе 49 християнських душпастирських повчань, розповідей про реальні дивні події і трактувань про останні справи людини. Вони, виправдовуючи назву книжки, повині спрямовувати читача до застосування Христової науки у своєму особистому, родинному і суспільному житті, допомогти уникнути безблагодатного життя і вічної погибелі та осягнути Боже благословення в дочасному житті і вічне спасіння в Небесному Царстві.
Ознайомитися з опертими на Священному Писанні, святих Отцях, законах святої Апостольської Церкви і давній християнській традиції душпастирськими повчаннями ієромонаха Николая Куця буде корисним для читачів які мають певний досвід християнського способу життя, а також і для тих, які тільки поринають у християнський спосіб мислення і життя та бажають стати добрими християнами, щоб угодити Господу Богу і осягнути вічне спасіння.
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:43 | Повідомлення # 2
СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Дорогі в Христі брати і сестри! Живемо в складні для християн часи, коли сурогатне християнство хоче собою витіснити істинне, коли йде намагання, погодити світло з темрявою, Христа з веліяром, і то так, що часто темнота поглинає світло, веліяр собою заступає Христа. Модернізм, нехристиянський лібералізм, нігілізм, формалізм та інші негативні явища наступають на істинне християнство. Християн, які читають святе Євангеліє, Діяння святих Апостолів, їхні послання, житія Святих і живуть по-християнськи, вражає величезна різниця між нинішнім християнством і давнім. Колись християни будували своє життя на засадах Христової євангельської науки, наслідували у своєму житті святих Апостолів, Мучеників, Ісповідників і інших Святих. Нинішні “християни” (за малими винятками) мало, або зовсім не знають, чого навчав Христос і святі Апостоли.
Сьогодні поняття християнської віри, а особливо поняття гріха в значній мірі затерті. В багатьох людях християнська віра і свідомість поступово вигасають і падають, а поняття гріха ототожнюється лише з поняттям злочину. І тому ми так часто чуємо такі і подібні їм вислови: «Я гріхів не маю! Нікого не вбив, не підпалив, не пограбував… Сповідатися не маю з чого…» А тим часом гріхом є все, що нас в більшій чи меншій мірі віддаляє від Господа Бога. Наше віддалювання від Бога внаслідок гріхів не таке невинне чи «нейтральне». Якщо людина внаслідок навіть малого гріха лише трошки віддалиться від Бога, то настільки вона наблизиться до диявола. А якщо цих навіть так званих повсякденних гріхів з кожним днем стає щоразу більше, а ще до цього додасться кілька тяжких, смертних гріхів, то людина настільки віддалиться від Бога і наблизиться до диявола, що цілком попадає під його владу. Тому не треба дивуватися, що багато людей дуже швидко позбуваються Бога і стають наркоманами, алкоголіками, повіями, грабіжниками… Щоб цього уникнути, треба плекати Божу віру в серцях дітей, молоді і в себе самого, і цією вірою жити в практичному житті, а також боротися з гріхами і зі всіма спокусами в сучасному світі.
Надіюся, що ця книжка допоможе читачеві-християнинові зміцнити і поглибити святу християнську віру, мобілізувати духовні сили на боротьбу з дияволом, його слугами та власною гріховністю а також полюбити Господа Бога і стати з Ним щасливим ще в цьому земному житті і осягнути вічне спасіння за молитвами Пресвятої Божої Матері, святих Божих Угодників і святих Божих Ангелів.
м. Самбір, 24.05.2006р. Б.
Ієромонах Николай Куць

ВСТУП

Приходимо у світ, і вже з дитинства, впродовж усього життя нас оточує видимий світ. Перші, з ким ми зустрічаємося, – це наші батьки, потім – рідні, знайомі, ровесники, однокласники, пізніше – однокурсники і співробітники та інші. Зовнішня обстановка вдома, в школі, на роботі, словом, все – і радіо, і телебачення, і книжки, і газети, і журнали, і буквально все видиме, створюють в багатьох із нас переконання, що поза тим видимим світом нема іншого, невидимого. Що з припиненням земного життя все закінчується. На тому кінець...
Так, на жаль, живе і думає переважна більшість людей на землі. Так жив і євангельський багач, не задумуючись над ніякими проблемами, тим більше про потойбічне життя, аж поки не опинився в пеклі. І почав благати Авраама, щоб той полегшив його долю там. Коли це виявилося неможливим, просив, аби Лазар хоч його братів попередив про той жах, який чекає на грішників у потойбічному житті. В Євангелії сказано, що Авраам і в цьому йому відмовив, пояснивши це неефективністю післанництва з позагробового життя. Порадив слухати Мойсея і Пророків (Пастирів Церкви).
Але все-таки милосердний Господь Бог раз-у-раз когось посилає до нас з потойбічного світу з пересторогою. Треба тільки нам, тим, які живуть ще на землі, тими питаннями цікавитись і серйозно до них ставитися. Читаймо Священне Писання, житія Святих, розповіді очевидців, які на якийсь час потрапили до «тамтого світу» й на власні очі побачили, що там відбувається. На підставі їхніх розповідей ми зможемо багато довідатися про долю людини в загробному житті.
Тепер багато людей виїжджають в чужі країни на роботу, або і назавжди. Але кожний, хто збирається їхати, перед тим намагається дізнатися, як воно там буде, шукає зв’язки, знайомих людей, вивчає мову країни, до якої прямує, довідується про обставини, умови і т.п.
Тепер спитаймо себе, наскільки і як ми цікавимося тією «країною», куди нас обов’язково і недобровільно «переселять» не на рік чи два, або п’ять, а на сотні і тисячі років, і навіть навіки-віків. При цьому, це часто стається раптово, без попередження. Коли емігрантові щось не складається за його бажанням, він майже завжди може повернутися додому і виправити свою помилку. З вічності, як правило, ніхто не повертається. Але які умови собі створимо способом нашого земного життя, в таких будемо перебувати десятки, сотні і тисячі років, і навіть навіки-віків. Допустивши помилку, чи навіть не одну за час нашого земного життя, за порогом смерті ми самі вже не зможемо поправити лиха.
Для цього не уникаймо, а часто міркуймо над питаннями про вічне, позагробове життя і майбутню нашу участь у ньому. Бо чи ми віримо, чи не віримо в позагробове життя, все одно, нас ніхто не буде питати, а опинимося там, де ми нашим земним життям приготуємо собі місце.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:45 | Повідомлення # 3
„МАЙТЕ ВІРУ БОЖУ!”

Це було в давнину. Один король подарував своєму блазню паличку і сказав йому, що він повинен її тримати біля себе до тих пір, поки не знайде когось дурнішого від себе і тоді передасть йому цей подарунок. Декілька років блазень терпеливо носив паличку як знак своєї неперевершеної глупоти.
Одного разу король дуже захворів. Розмовляючи з блазнем, сказав йому, що вони скоро розпрощаються.
- Куди ти йдеш? – спитав блазень.
- В інший світ.
- А через місяць повернешся?
- Ні в якому випадку.
- Може через рік?
- Ні.
- А коли?
- Ніколи.
- А які ти зробив приготування, щоб тобі було добре на тамтому світі?
- Ніякі.
- Як? – закричав блазень. – Ніяких?! То прийми чим скоріше цю паличку. Переходити в інший світ навічно і не приготуватися до цього – такої глупоти я за все моє життя ще не зустрічав!
Непогано було б, якби така глупота була рідкістю. Але, на жаль, переважна більшість людей живе так, як цей нерозумний король. Зовсім не готуються до переходу в інший світ на вічне життя.
Цей діалог короля і блазня спонукає нас застановитися, по-перше, над тим, що ми на цій землі не вічні, всі мусять раніше чи пізніше її покинути і перейти в інший світ. По-друге, навіть такий блазень повчає нас робити певні приготування до іншого, потойбічного життя. На превеликий жаль в нинішні часи переважна більшість людей так себе веде, як той нерозумний король. Хоч не всі люди нині живуть в достатках і розкошах, як колись жили королі, але їх відхід в інший світ з точністю подібний до випадку з тим королем. Вони думають тільки про земне, так живуть, немовби не мали душі; вони нічого не знають і не хочуть знати про існування душі, а ще менше знають, що душа людини, на відміну від душі тварини, ( якій вистачає поїсти, напитися, відпочивати і бавитися) може бути щасливою ще в земному житті, а тим більше у вічності – тільки в спілкуванні з Господом Богом, своїм Творцем і Найвищим Добром. Часом вони думають про кінець свого життя і навіть роблять якісь приготування, але все це зводиться, в основному, до похорону: в що одягнути, взути, кому повідомити про смерть, де і як похоронити, а ще бажають собі слави під час похорону і т. п. Всі ці приготування – гірше, як одяг навиворіт. Люди зовсім не турбуються про те, що буде з їхньою душею по смерті, яка буде їхня доля по смерті до Страшного Суду, яке буде колись їхнє воскресіння – славне чи ганебне, де, по якім боці Христа-Судді вони стануть на Страшному Суді, яка буде їхня вічна доля. Так живуть і так себе ведуть майже всі люди (ніби, віруючі), не кажучи вже про відвертих атеїстів. Ці люди ніби вірують в Бога, але ця їхня віра мертва. Святий Апостол Яків говорить, що навіть біси (злі духи) вірують в Бога і тремтять (можливо, з ненависті до Нього, можливо, зі страху перед Його гнівом) (Як. 2, 19). Наші люди так вірують, немовби Бог був далеко, і вони не мали б з Ним ніколи зустрітися. Вони вірують в такого Бога, який «повинен» їм давати здоров’я, щастя, добробут та ще й «сповняти» їхню волю – щоб все було так, як вони хочуть. Як вже щось не так – відразу нарікають, в тому числі і на Бога. Вони вірують в такого Бога, який, поза тим, що «повинен» їм служити для їхнього земного добра, – «не має права» домагатися від них жити по Його Заповідях. Вони і не хочуть знати Його Заповідей, не хочуть признавати Його абсолютної влади над собою. Таку віру має переважна більшість так званих віруючих людей. Така віра – «навиворіт» і «наруби» – є мертвою і богопротивною та нікого не рятує від вічної погибелі. Христос домагається від нас повноцінної віри словами: «Майте віру Божу» (Мк. 1, 22). І ще: «Як прийде Син Людський, чи знайде Він віру?» ( Лк. 18, 8).
Справжні християни повинні постійно плекати істинну християнську віру, нею жити, мобілізовувати свої духовні сили до боротьби з ворогами нашого спасіння. Цими ворогами є: диявол з полчищами безчисленних злих духів, прелюбодійний грішний світ – зіпсовані люди, зі своїм нехристиянським світоглядом, мисленням, життям, способами і засобами провокування відступництва від Христа і Його Євангельських Заповідей, а також зіпсована первородним гріхом людська природа. Без цієї боротьби ніхто не зможе уникнути вічної погибелі і спастися, бо «Царство Боже здобувається силою і ті, хто вживає зусилля, осягає його» (Мф. 11, 12). В цьому дає нам приклад безчисленне множество християнських подвижників: як монашествуючих, так і християн-мирян. На жаль, нині в багатьох церквах і багато хто з духовних пастирів пропонують дуже спрощений і легкий спосіб так званого духовного життя з сумнівними результатами. Якби то вже в світі не було диявола з його слугами, ми могли б скористати з послаблень, пропонованих деякими сучасними душпастирями. Але ситуація з існуванням ворога нашого спасіння не змінилася від часів святого Апостола Петра, який сказав: «Ворог ваш, диявол, як лев рикаючий шукає кого б проковтнути» (І Пет. 5, 8).
В багатьох місцях святого Євангелія говориться про необхідність самозаперечення і боротьби з собою та ворогами нашого вічного спасіння. Наприклад: « Хто хоче йти за Мною, хай зречеться самого себе, візьме свій хрест і йде за Мною» (Мф. 10, 38; 16, 24; Мк. 8, 34; 10, 21; Лк. 9, 23). Це стосується не тільки монахів і монахинь, але і всіх віруючих християн. Отже будемо в нашому житті брати приклад зі святих Божих Угодників, а не з сучасних відступників від Христа. Іншого способу осягнути вічне спасіння, як тільки жити по Божих і Євангельських Заповідях, нема.

„ЗІ СТРАХОМ І ТРЕПЕТОМ ЗДІЙСНЮЙТЕ ВАШЕ СПАСІННЯ....” (ФЛП.2:12)

У 1882 році в Парижі помер знаменитий професор університету Раймонд Діокерс. Домовину поклали у просторому залі біля храму. Великий натовп оточував тіло померлого. Раптом під час панахиди залунав гробовий голос: «Я осуджений справедливим Божим вироком!» Всі кинулися до труни, але померлий лежав нерухомо. Продовжили панахиду. Тоді небіжчик підвівся на очах усіх і ще голосніше вигукнув: «Я осуджений!», – і ліг у труну. Жах охопив присутніх. Лікарі ще раз оглянули труп і визнали факт закостеніння. Відправу відклали на другий день. Збігся увесь Париж. І все повторилось. Небіжчик підвівся і голосом, від якого віяло жахом, закричав: «Я осуджений!», і впав нерухомо. За наказом єпископа, мерця вивезли на міське звалище.
Страшно впасти в руки Бога живого (Євр. 10:31)! Яка користь людині, коли здобуде увесь світ, але занапастить власну душу (Мт. 16:26). Призначено людям раз умерти, і потім суд (Євр. 9:27) для тих, які не увірували у правду, але яким подобалась несправедливість (2Сл. 2:12). Бо коли Бог не пощадив ангелів, що були согрішили, але кинув у пекло й запроторив їх у темну безодню (2Пт. 2:4), то грішників спалить вогнем незагасним (Мт. 3:12). Дим їхніх мук навіки-вічні здіймається (Одк. 14: 11), черв’як їхній не помре, вогонь їхній не погасне (Іс. 66:24). Там буде плач і скрегіт зубів. Багато бо покликаних, але мало вибраних (Мт. 22: 13).
В Перу молода індіанка Кароліна жила в розпусті і по святотатськи сповідалася. Крім того, у лихому товаристві насміхалася зі священика, який хотів її добре висповідати. Незабаром смертельно захворіла і про святотатство розповіла іншій служниці та господині маєтку. Та покликала священика, однак хвора все сказане заперечила. Коли священик показав їй хрест з Розп’яттям, вона закричала: «Візьміть від мене геть того Христа, я його вже не потребую!», і відвернулася до стіни. По смерті її обличчя набрало страшного вигляду, а тіло так смерділо, що померлу винесли з будинку. Тоді кінь, який раніше був лагідний, вирвався зі стайні і почав кусати всіх. Собаки жахливо вили. Якась невидима сила кидала цеглу і каміння, била і копала служниць, а ту, яка чула про святотатство, щось повалило і по всьому будинку волочило за ноги. 3біглось ціле місто і всі побачили, як померла піднялася з труни, розплющила очі і страшним поглядом дивилась на присутніх. Хлопчик господині почав кричати, що Кароліна його душить. Священик приклав святі мощі до шиї дитини і той заспокоївся. Після похорону померла з’явилась служницям в жахливому полум’ї і закричала: ,,3 Божого наказу приходжу з пекла сказати вам, що я покарана за мої нечисті гріхи, затаювані на сповідях, щоб з моєї кари і муки інші навчилися уникати гріха і святотатської сповіді».
Ні розпусники, ні ідолопоклонники, ні чужоложники, ні розгнуздані, ні мужоложники, ні злодії, ні зажерливі, ні п’яниці, ні злоріки, ні грабіжники Царства Божого не успадкують (І Кр.6:9). Господь Вседержитель скарає їх у день Суду, нашле вогонь і черву на їхнє тіло, і вони плакатимуть у муках повіки (Юдит. 16:17). Боягузів же, і безвірних, і мерзенних, і убивців, і розпусників, і чарівників, і ідолопоклонників – призначення їхнє в озері, що горить вогнем і сіркою. То смерть друга (Oдк. 21:8). Ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненим у вогонь вічний (Мт. 18:8). Будьте тверезі і чувайте. Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти (І Пт. 5:8).
В Японії св. Франко Ксаверій воскресив дівчину, яка сказала: «Він вирвав мене з рук гидких катів, які хотіли кинути мене у великий вогонь». Це чудо сталося на очах її заможного батька і багатьох свідків, які після цього прийняли християнство.
Преподобний Афанасій, затворник Києво-Печерський, що жив у ХІІ ст. (похований у Ближніх Печерах Лаври), довго і тяжко хворів. Коли він помер, монастирська братія приготувала його до похорону. На третій день ігумен з братією прийшов здійснити обряд поховання. Те, що вони побачили, їх дуже здивувало – померлий, що ожив, сидів і плакав. Коли брати-іноки попросили його, щоб він розповів їм про все, що сталось і як він воскрес, він тільки з дуже великим притиском сказав: «Спасайтеся!» І коротко пояснивши, як спасатися, більше нічого не говорив. Після цього затворився у своїй келії, не виходячи ніколи з неї і ніколи не говорячи ні слова, помер після 12 років затворництва.
Прикладів воскресіння мертвих у християнській історії багато. Так, чотириденний Лазар після свого воскресіння, за християнським переданням, ніколи не сміявся, хоч ще жив 30 і кілька років, і помер, і був похований на острові Кіпр, де служив єпископом. «Стояча Зоя» в м. Самарі (колись Куйбишев) в 50-х роках ХХ століття, яка після 128 днів «кам’яного» стояння вигукувала: «Спасайтеся! Земля горить, в гріхах гинемо! Моліться! Люди в беззаконнях пропадають. Моліться, рятуйтеся!» В шістдесятих роках ХХ століття в м. Барнаулі воскресла до життя колишня комуністка і атеїстка, людина покрита множеством гріхів і беззаконій, привселюдно зреклася атеїзму і комуністичної ідеології і стала християнською апостолкою покаяння.
Це лише кілька прикладів із множества, які в черговий раз переконують нас і нагадують про реальне існування позагробового життя. Це Господь Бог посилає «Лазаря», про що просив євангельський багач, аби спонукати братів до покаяння (Лк. 16:19-31).
Ніхто більше не знає і не може знати про позагробове вічне життя людей, ніж Сам Господь наш Ісус Христос. Євангелисти представили нам Христа Господа, як дуже серйозну Боголюдину, яка, усвідомлюючи надзвичайну важливість усього, що стосується вічної долі людини, ніколи не сміялася і для нашого спасіння не завагалася піти на таку страшну жертву для рятування нас від вічних мук.
Як же сумно дивитися на багатьох сучасних людей, які проводять життя в гонитві за земними приємностями і розкошами, керуючись трьома інстинктами: пожадливістю тіла, пожадливістю очей і гордістю житейською, тобто так, ніби й немає Бога з його законом, смерті, суду Божого, неба, пекла, і за словами св. Альфонса Лігорія, їхні душі летять у пекло так, як в зимі дуже густий сніг падає на землю. Вони і не здогадуються і не хочуть думати про Бога-законодавця, який не тільки покликав їх до життя і утримує при житті, а і дав закони – заповіді, яких вони зобов’язані дотримуватися; вони не знають і не хочуть знати того, що їх чекає під час і після тілесної смерті. Вони не знають і не хочуть знати про те, що життя людини поділене на три етапи: перший – від зачаття-народження до смерті, другий – від тілесної смерті до Другого пришестя Господа Ісуса Христа, тобто до Страшного Суду, і третій – від Страшного Суду – навіки-віків, без кінця.
Від того як проживе людина першу фазу, тобто від зачаття-народження до смерті, залежить друга і третя. Перша триває 70-100 років, друга може тривати ще кілька сот, або й тисяч років, і в якій душа людини сама вже не може змінити своєї долі. Це ми, що живемо ще на землі, можемо нашим померлим в чомусь допомогти: Святими Літургіями, панахидами, парастасами, читанням Псалтиря, іншими молитвами, а також постами і милостинями.
Треба знати, що коли тіло праведної людини помирає, душа виходить і, пройшовши митарства, запроваджується Ангелом-Хоронителем на місце, де усі Святі спочивають. Вона втішається певним ступенем щастя і радості до Страшного Суду, після якого вже зі своїм прославленим тілом піде до вічного щасливого життя в Небесному Царстві. Але душа неправедної, грішної, нерозкаяної людини «биваєт восхитима страшними ангели» (бісами) /чин погребення/, і не зможе пройти митарств, а буває вкинена в безодню пекельну: «ту будет плач і скрежет зубов» (Мт. 25:30). За нерозкаяну померлу людину треба особливо багато молитися, постити, класти земні поклони, давати милостиню з наміром випросити у Господа Бога прощення гріхів і помилування.
Нерозкаяним явногрішникам, виключеним з церкви, безвіркам, єретикам, самогубцям і т.п. не належиться християнський похорон і церковна молитва. За таких треба молитися приватно: читати Псалтир, класти земні поклони, постити, давати милостиню. Це може їм допомогти, бодай частково: якщо не вирятує з пекла, то, принаймні, полегшить муки.
За покійника-праведника також треба молитися, бо нема такого праведного, щоб не мав гріхів. Слід молитися за ті чи інші гріхи, нерозкаяні і з якоїсь причини не висповідані та не розрішені, бо така душа не зможе пройти всіх митарств і якийсь час буде змушена терпіти муки, аби очиститись, тому що «нічого нечистого в царство небесне не ввійде» (Oдк. 21:27). Деякі душі будуть терпіти аж до Страшного Суду.
«Християнскія кончини живота нашего безболізнени, непостидни, мирни і добраго отвіта на Страшнім Судищі Христові, просім» – «Подай, Господи». Недаремно на багатьох церковних службах звучить така молитва. Щоб сподобитися цих вище наведених ласк і вічного спасіння, потрібно про це пам’ятати, молитися, старатися і вважати найважливішою справою.
Осягнути вічне спасіння – це найважливіша справа життя кожної людини. «...І доброго отвіта на Страшнім Судищі Христові просім» – «Подай, Господи».
Третя фаза життя людини триває від Другого приходу Господа Ісуса Христа навіки-віків. У другій фазі ми з землі ще можемо померлим допомогти, в третій, після Страшного Суду, все залишиться незмінним. «І підуть праведники в життя вічне, а грішники в муку вічну»(Мт.25:46), і так буде навіки-віків.
Отож «Зі страхом і трепетом здійснюймо наше спасіння» (Флп. 2:12).

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:46 | Повідомлення # 4
ЧУДЕСНЕ ВИДІННЯ ПОСЛУШНИКА НОВОАФОНСЬКОГО МОНАСТИРЯ

Продовжуючи розмову про потойбіччя і про те, що очікує людину після переходу у той, інший світ, вважаю доречним розповісти про видіння одного ченця, яке наштовхує на серйозні роздуми про «тамтой світ».
Розповідь послушника Пантелеймона.
1908 р. 10 жовтня, після Повечеря я прийшов у свою келію. Посидівши десь з 10 хв., я відчув, що мене сильно хилить до сну, я загасив лампу і ліг спати... Раптом відчуваю, що келія наповнилась світлом. Я ніби піднявся з ліжка і сів. Стало ще світліше; світло було дуже яскравим, але не подібне на сонячне.
Я подумав: «Що це таке? Де я?» Раптом до мене підійшов мій померлий племінник, хлопчик 5-ти років (він помер 8 років тому) і сказав: «Йдемо зі мною.» – «Куди і для чого?» – спитав я. – «Йдемо, йдемо, побачиш.» Я встав і пішов разом з ним. Спочатку ми йшли полем, потім підійшли до моря.
По морю були ніби прокладені доріжки із землі, покритої зеленою травою. Одна доріжка була широка, друга вузька, а третя зовсім вузенька. Між ними в воді плавали човни, в яких сиділи юнаки в світлій одежі. По широких, прикрашених зеленою травою й квітами доріжках йшли люди, жінки і мужчини різного віку, зі світлими і радісними обличчями. Люди, які йшли по вузьких доріжках, плакали; вони зривались з доріжок і падали в море, деякі люди чіплялись і з трудністю вилазили знову на доріжки, але знову падали в море. Тих, котрі вилазили знову на доріжки і встигали обсохнути, юнаки, що були в човнах, з великою радістю забирали до себе і відвозили з собою. Племінник, що йшов зі мною, сказав до мене: «Підемо і ми тією доріжкою.» Доріжка, на яку він вказав, була дуже вузенька і я боявся по ній іти, але племінник сказав, щоб я тримався за нього. Я відповів йому, що він дуже маленький і я, як буду падати, потягну його за собою, але він підбадьорив мене і ми пішли.
Мої побоювання здійснились. Пройшовши трошки, я зірвався з доріжки і впав у воду, але встиг при падінні вхопитись за одежу племінника і з його допомогою піднявся знову на доріжку і ми пішли далі. Коли прийшли на кінець моря, побачили дві дороги: одна була широка, вкрита зеленою травою й квітами. Зліва йшла вузька дорога, вкрита вбитими в землю гострими кілками, які перехрещувались між собою. Тим, хто йшов тією дорогою, було дуже важко йти, вони раз по раз наштовхувались то на один, то на другий кілок.
Інші люди, що йшли морем широкою дорогою, і тут переходили на широку дорогу, вкриту зеленню і квітами. Вони йшли по тій дорозі парами, або по троє і співали, славлячи Бога.
Коли ми наблизилися до берега моря, до тих людей, що йшли вузькими стежками і падали з них, то побачили страшних чудовиськ (тоді я зрозумів, що це злі духи) з гаками в руках, які підбігали до людей і тягли, чіпляючи їх гаками, обкручували їх навколо ланцюгами і гнали їх по дорозі з набитими кілками, ще й палицями поганяли. Від болю і страху люди плакали й кричали не своїми голосами.
Я спитав свого провідника: «За що їх так б’ють і мучать?» Він відповів: «Вони при своєму житті не визнавали свят, ні постів і не приймали Святих Христових Тайн. Ті люди жили тільки для себе, для того, щоб їсти і пити. Вони говорили: «Коли помремо, все одно нічого не буде.» Ці люди жили по своїй волі, а не так, як вчить свята Церква всіх християн. Вони мали свободу на землі: пили, веселились і об’їдались, тіло своє берегли, але зате занапастили свої душі, тому й одержують тут згідно зі своїми ділами страшні муки. А ті, котрих ми бачили, що йдуть тепер прекрасною широкою дорогою, при своєму житті йшли вузькою й тернистою дорогою. Тих людей переслідували і пригноблювали злі люди за їх добропорядність. Вони святкували й вшановували свята, зберігали пости, сповідалися і причащалися. Ці люди проводили свій час не в марнуванні і лінивстві, а в молитві і праці. І за те, що вони жили праведно на землі, терпіли скорботи і плакали, тепер будуть вічно веселитись. А ті, що над ними насміхались і їх пригнічували, тепер будуть мучитись і плакати.
При тих словах напав на мене великий страх. Мій провідник сказав мені перехреститись і не боятись, а сам в цей час десь зник. Тоді до мене підійшов молодий красивий юнак і повелів іти далі з ним. Привів він мене до великих воріт, які були дуже чорні, немов вимазані сажею і були закриті на великий замок. Мій провідник відкрив ті ворота і ми побачили за ними світло, але не таке, як на початку, а якесь різке і неприємне. Потім ми побачили другі невеликі двері і, відчинивши їх, пішли вниз гвинтоподібними сходами. Спочатку підійшли до одних дверей, на яких було написано: «Плачте до часу». Я тут дуже налякався. Мій провідник сказав мені, щоб я зробив на собі знак святого Хреста. Ми пішли нижче і знову побачили двері, на яких також був напис: «Плачте до часу». Ще нижче ми побачили другі двері чорного кольору, на яких було написано: «Плачте і ридайте без кінця». Тут пішов сильний сморід, почувся звідтіля сильний шум і обабіч від дверей внизу ми побачили щось подібне на палаючі дрова і на розпечене залізо. Мені здавалось, що ці «дрова» самі перевертаються. Я запитав свого провідника: «Що це так горить, як дерево?» Він відповів: «Це не дрова, а люди». Я краще придивився і дійсно побачив, що це люди рухають ногами й руками і ротами зівають. По боках в них був такий жар, ніби розпечене залізо і як вуглини відпадали куски тіла. Я сильно перестрашився. Раптом з вогню вискочили чорні з червоними очима страховиська з гаками в руках і кинулись просто до мене. Мій охоронець махнув на них мечем і сказав: «Не маєте права торкатись до нас»! А мені сказав перехреститись і підніматись вже наверх. Ступаючи далі, я спитав: «За що ті люди горять у вогні?» Він відповів: «За содомський гріх» (гомосексуалізм). Потім ми повернулись до дверей з написом «Плачте до часу», які бачили перед тим. Мій провідник відкрив їх і за ними ми побачили багато людей, які сиділи в одному казані. Між ними я впізнав одну жінку, вона мене також впізнала і простягнула до мене руку. Я не хотів брати її, але мій провідник велів мені взяти її за руку. Я взяв і почав її тягнути, але й інші люди, що сиділи з нею разом, вчепилися за неї, щоб їх також витягнути. Та вона закричала до них: «Хоч би мене одну витягнули, але не всіх вас»! І в цей час вона назад впала в казан. Тоді мій провідник сказав: «Бачиш, яке в неї самолюбство і гордість. Якщо б вона іншим не забороняла чіплятись за себе, то врятувалась би сама і ще ті люди, що з нею, також врятувались би».
Звідси ми піднялися вище і прийшли до других дверей з таким самим написом. Відкривши їх, ми побачили сидячих іноків. Обличчя їх були настільки похмурі, що тяжко було їх розгледіти. Вони позіхали і з їх уст виходила сажа. Коли я спитав, за що ті іноки потрапили сюди, мій провідник відповів: «Вони любили відвідувaти світлі будинки світських людей, в яких осуджували свої монастирі».
Йдучи далі, ми побачили чудовиська, які ланцюгами в’язали і скручували людей і свердлами свердлили їм вуха. Я сильно налякався. Мій провідник сказав мені, щоб я хрестився і промовив: «Цих людей мучать за те, що вони погано поводили себе в Божому храмі, розглядалися на всі боки, розмовляли і не молилися».
Потім, йдучи далі, я побачив двох монастирських співбратів. При цьому, біля декого з братів і сторонніх людей я побачив якісь предмети і людей, які постійно йшли за ними, додаючи їм терпіння і муки. Я спитав у мого проводиря: «Що це за предмети і хто ті люди, що так уїдливо переслідують моїх знайомих братів та інших людей?» Він відповів: «Це викривачі їхніх вчинків, не покритих примиренням, або не висповіданих гріхів, з причини стиду чи забуття. Вони, як свідки їхніх прогрішень йдуть всюди за ними. А до тих людей, що висповідались зі своїх гріхів перед духівником, не допускаються викривачі їхніх вчинків, бо гріхи їхні вже стерті».
Між такими грішниками я бачив одного чоловіка із мирських, який, будучи нагим, по саму шию був обкручений бридкими зміями і гадюками, які повзали по ньому і ранили його тіло. По обидва боки коло нього стояли, обвиті по пояс гадюками, жінки з малими дітьми на руках. А на віддалі з правої сторони стояла в світлій одежі жінка, яка часто споглядала на обвитого зміями чоловіка і плакала за ним.
Провідник пояснив мені, що ця жінка – законна дружина, співчуваюча своєму чоловіку, бо він зламав подружню вірність, чужоложивши з іншими жінками, які тепер стоять коло нього з дітьми на руках.
Бачив я також і людських кривдників, покараних за невиплачену зарплату і інші кривди, заподіяні ближньому. Там страховиська стругали їх гострими гребенями по всьому тілі.
У наклепників із рота витікала чорна, як сажа, піна і самі вони були цілі чорні, і обличчя їхні також були чорні. Рукоблудники (мастурбатори) були сковані ланцюгами по руках ззаду за спиною, і стояли вони, зігнувшись вниз головою, похитуючись то вниз, то назад.
Потім мій провідник відкрив одні двері і ми побачили людей, які сиділи голі на гарячих плитах, самі собі видирали волосся і кричали: «Горе нам, гордим!» Демони ззаду тримали їх залізними гаками. Побачивши таке, я дуже настрашився і подумав, що і мене зачеплять гаком. Але мій супроводжувач повелів мені зробити хресне знамено і сказав, щоб я їх не боявся, бо ті люди таке терплять за гріх гордості. Вони при житті нікого не признавали і нікого не любили.
Йдучи далі, ми побачили яр, наповнений зміями. Біля них стояли сковані люди, яких демони схоплювали гаками і кидали в цей яр. Як вони попадали туди, до них підповзали змії і лізли в очі і уста, і кусали цих людей. Ці нещасні люди тільки відмахувалися руками і постійно перевертались. Я боявся, щоб і мене не схопили гаком і не скинули в цей яр. Мій провідник сказав: «Хрестись і не бійся!» Я перехрестився і спитав: «За що ті люди так терплять?» Він відповів: «За нечистоту – розпусту. Це дуже тяжкий гріх».
Потім ми прийшли до місця, де була вага. До нас підійшли демони з хартією (список гріхів), на якій були написані всі мої гріхи, що я вчинив від моєї юності. Побачивши це, я налякався. Демони поклали цю хартію на одну чашу ваги, а на другу мій хоронитель поклав книжку, яка переважила всі мої гріхи. Цю книжку я колись подарував одному мандрівнику-богомольцю. Побачивши це, біси закричали і повтікали. Мій охоронець посміхнувся, я також підбадьорився й повеселішав, і ми пішли далі.
Я почав відчувати, що стає щораз холодніше, а потім побачив замерзлу ріку, а на її березі багато людей. Ми підійшли ближче і побачили іноків, які переходили через ріку. Деякі з них ішли з провідниками. В них були світлі радісні обличчя, їхні провідники з радістю супроводжували і підтримували їх. А інші йшли далеко від своїх провідників, в них був сумний вигляд і майже на кожному кроці вони провалювалися в ріку. Декотрі, перейшовши її, йшли далі, а інші так і залишалися у воді. Я спитав свого провідника, чого одні переходять через ріку, а інші не можуть? Він відповів мені: «Ось що це означає: хто, живучи на землі, вибрав собі духовного провідника і приймав його настанови, добре сповідався, виконував і ніс наложену на нього єпітімію, той тепер безпечно переходить через ріку. А той, що в неї провалюється і тоне, при своєму житті не шукав собі наставників, не сповідався старанно, а говорив: «Я і сам знаю, що таке гріх, а що – ні.» І ось таких ніхто не підтримує і не супроводжує через ріку» .
«Підемо і ми через ріку», – сказав мій провідник. «Я боюся, що впаду в річку», – відповів я. «Твій духовний отець підтримає тебе», – відповів мій охоронець...
Дійсно, тут підійшов мій духівник і каже: «Йдемо, я тобі поможу!» І ми з ним перейшли на другу сторону ріки. Там ми побачили одну широку, покриту зеленню і квітами дорогу. Була там і друга дорога, вузька, обведена ланцюгами. Широкою дорогою йшли люди з радістю і співом. Людей, що йшли по вузькій дорозі, гнали з побоями страшні демони, а люди зойкали і кричали.
Я спитав: «Куди ж їх женуть?» Мій провідник відповів: «В Йосафатову долину, де знаходиться місце судилища», – і повів мене далі. Ось ми підійшли до киплячого казана з водою, в якому стояли люди і махали руками. Коли ж вони переставали махати руками, до них підбігали демони і залізними палицями били їх по головах. Я так злякався, що аж скрикнув. Мій проводир наказав мені знову перехреститися і пояснив за що тих людей так мучать: «Ці люди недбало клали на себе хресне знамено, махаючи руками; а по голові їх б’ють за те, що, стоячи в Божому храмі, вони думали як би свого брата обдурити чи як би щось вкрасти; нарікали, що хор не так співає і що священики погано і довго відправляють.»
З цього місця ми пішли далі, причому мій супроводжувач так швидко йшов вперед, що я ледве встигав за ним. Вкінці він зупинився біля дверей, за якими було чути крики. Коли він відкрив ті двері, ми побачили там людей, які стояли, а біси лили їм на голову кип’ячу смолу, а рот напихали грішми. Від їхнього стогону і крику я налякався і спитав свого провідника: «За що їх мучать?» «За те, – відповів мій хоронитель, – що вони обдурювали людей, видаючи себе за тих, що збирають на церкви і монастирі, брали від людей гроші на поминання померлих і не поминали, а за ті гроші купували горілку. Це дуже тяжкий гріх і за них треба багато молитись на землі, щоб визволити їх від цих мук». Там я побачив одного інока, до якого приступали демони, говорячи: «Знімай одежу, ти давно наш, тільки одна твоя одежа заважає нам». Коли вони хотіли доторкнутись до нього, то від одягу цього інока раптом став виходити вогонь і опалювати злих духів. Мій провідник пояснив мені, що до цього інока так приступають біси тому, що він вів недбале життя в монастирі і не радо виконував послух. Але монаший одяг він носив з честю і боявся його опорочити, тому одяг зараз його захищає. Цариця Небесна молиться до Свого Сина за всіх монахів, які старанно носять її ризу, щоб були спасенні вони навіки.
Після цього ми прийшли ще до дверей, звідки чувся стогін і тупіт. Коли ж мій провідник відкрив їх, ми побачили людей, які танцювали. Обличчя їхні були чорні і не подібні до людських. Вони кричали: «Доки ми будемо танцювати?» Мій провідник закрив двері і сказав: «Ті люди в святкові дні не думали про те, щоб іти в Храм Божий на молитву, а думали про те, щоб в свята повеселитись і потанцювати. Звідси тяжко їх визволити».
Потім ми підійшли до прірви: над нею, попід стіною, вузенькою стежинкою йшли люди різного звання і несли в руках предмети різної величини і форми. Коли ж деякі з них на стежині хитались і ледь не падали в прірву, то вони торкались цими предметами до стіни і в деяких предмети, що вони тримали в руках, прилипали до стіни, і тим вони рятувались від падіння, а в інших їхні предмети не прилипали до стіни і вони не мали за що втриматись і падали в прірву. Провідник пояснив, що перші давали милостиню щиро, а другі давали з неохотою й докорами.
З цього місця ми рушили далі і прийшли до світлих, блискучих воріт дивовижної краси, яку словами передати неможливо. Мій провідник відкрив ті ворота і за ними ми побачили чудесне, набагато ясніше від сонячного, світло. Тут було багато малих дуже гарних церков. В середині церков і навколо них були люди. Близько тих церков стояли столики, на яких лежали просфори. Я спитав провідника: «Що це?» Він сказав: «Це приготовано для тих людей, котрі старались прийти до храму Божого раніше, ніж дзвін задзвонить, залишаючи всі свої заняття і роботи».
Ми пішли далі, піднялися вище, і прийшли до других воріт. В середині за ними було ще гарніше і світліше, як в попередньому місці. Там ми побачили дерева неймовірної краси і квіти. На одному дереві листя було зелене, на другому голубе і інших кольорів... Між деревами знаходилось багато монахів, в руках яких було багато квітів, а на їхніх головах були блискучі вінчики, красу яких теж неможливо описати. Між ними я впізнав інока нашого монастиря. Він посміхнувся і вклонився мені. Ми йшли дуже швидко і минули декілька полків ідучих іноків. За ними ступали миряни з сяючими від радості обличчями. Я спитав свого супроводжувача: «Куди це вони йдуть?» «Вище, до своєї обителі, – відповів він. – Там їм приготоване вічне Небесне Царство; за те, що вони на землі переносили скорботи, хвороби, гоніння, наготу, терпіли холод і голод; заповіді, що християни повинні виконувати, вони виконували і життя своє присвячували Христові».
Потім ми побачили столи, на яких лежала велика кількість вінців різного виду і кольору. Деякі з них так сильно блищали, що важко було навіть дивитися на них, а деякі були голубого кольору. Я спитав свого проводиря: «Кому ті вінці приготовані?» Він сказав: «Тим, котрі зберегли своє дівицтво і терпіли муки за Христа». Після цього ми підійшли до великого рідкісної краси храму і почули в ньому спів, якого я ніколи не чув. Цей спів був настільки солодкий і зворушливий, що я ледве встояв на ногах. Я запитав свого провідника: «Хто це так гарно співає?» Biн відповів: «Це ті, котрі любили так над своїми гріхами плакати, як люблять грішники насолоджуватись гидкими піснями; тут їм замість плачу дано насолоджуватись цим дивним співом в цьому, приготованому для них храмі.»
Вкінці ми стали наближатись до нашої обителі і мій провідник сказав: «Дивись хто, де і як працює». Я подивився і побачив, що ті, хто виконував свій послух і працював без нарікання, мали над головами вінчики з голубих квітів, а хто був незадоволений і нарікав на свою роботу і старанно її не виконував, тих я побачив, як стояли в холодній воді, а в руках в них, замість рукоділля, було гаряче залізо.
Біля обителі ми побачили величну прекрасну Жінку, оточену ясним світлом, яка йшла ніби й не землею, а в повітрі. Мій провідник сказав мені: «Перехрестись і поклонись Їй!» Коли я це зробив, Вона сказала до юнака, що супроводжував мене: «Відведи цього інока до келії, ще не прийшов його час». Коли ми пішли, я спитав: «Хто це?» «Цариця Небесна», – відповів він. У мене на душі стало дуже радісно. І я пошкодував, що тільки один раз поклонився Їй.
В келію мене провадили разом з моїм провідником ще кілька осіб в білому вбранні, між якими я знову побачив свого племінника, з яким я спочатку вийшов з келії. Провідник перехрестив мене іконою святого великомученика Пантелеймона і спитав: «Знаєш хто я?» Я кажу: «Не знаю.» Він відповів: «Я твій Ангел Хоронитель, до якого ти завжди молився. Що я тобі наказав не говорити, того не говори, а все інше можеш розповісти». Я хотів йому поклонитись, але раптом бачу, що він вже дуже високо і ледь світліється... На цьому моє видіння закінчилось. Я ніби ліг спати...
Післямова намісника Новоафонського монастиря.
Про самого послушника Пантелеймона треба сказати, що він із селян Чернігівської губернії, йому 29 років, в монастирі проживає тільки два роки. Крім послуху в клиросі старанно виконував послух при братській кухні. На своє здоров’я не скаржиться, виглядає простим і доброзичливим. Нічого дивного ми за ним дотепер не зауважували. З його минулого відомо, що його рідні і близькі – люди побожні, не байдужі до монашого життя. Троє його сестер знаходяться в жіночому монастирі. Ще в ранньому дитинстві він мав надзвичайне сонне видіння, в якому йому вказувалася сувора дорога дівственника по правилах святої православної віри. Навіть був вказаний одяг – чорна монаша одежа. Він і в світі живучи, сторонився всякої веселості, по можливості ухиляючись від мирської суєти. Його тягнуло до Божого храму, до молитви, до повчального читання. Але при цьому в ньому не згасло і почуття громадянського обов’язку, і любові до Батьківщини, тому він також відслужив термін на військовій службі.
Видіння послушника Пантелеймона вражає тим, що все, що показано йому у видінні, підтверджує Боже Слово: «Іми же согрішаєм, сими і наказуємся».

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:47 | Повідомлення # 5
СМЕРТЬ БЕЗБОЖНИЦІ, ВОСКРЕСІННЯ І ПОКАЯННЯ

«Я була безбожницею, страшно хулила Бога і переслідувала святу Церкву, вела гріховне життя і була зовсім мертва душею і затуманена диявольським обманом. Але милосердя Господнє не дало загинути створінню, і покликав мене Господь до покаяння».


Я БАЧИЛА СВІЙ ТРУП ЗБОКУ

«Я занедужала раком, і прохворіла три роки. Я не лежала, а працювала, і лікувалася в земних лікарів, плекала надію вилікуватися, але користі не було, і мені з кожним днем ставало усе гірше. Останні шість місяців я зовсім занедужала, навіть не могла пити воду – у мене почалася сильна блювота, і мене поклали в лікарню. Я була дуже активною комуністкою, для мене викликали з Москви професора, і вирішили робити операцію.
У 1964 році, 19 лютого в 11-й годині дня, мене оперували, була виявлена злоякісна пухлина кишечника, який вже розклався. Під час операції я померла. Коли розрізали мій живіт, я стояла між двома лікарями і з жахом дивилася на свою хворобу. Весь шлунок був у ракових вузлах, а також і дрібні кишки. Я дивилася і думала: чому нас двоє – я стою, і я лежу? Потім лікарі виклали мої нутрощі на стіл і сказали: де повинна бути дванадцятипала кишка, там виявилася одна рідина, тобто все було згниле, і звідти випомпували півтори літри гнилі. Лікарі сказали: їй вже і жити нічим, немає в неї нічого здорового, усе згнило від раку.
Я дивилася і все думала: чому нас двоє – я лежу, і я стою? Потім лікарі вклали мої нутрощі як-небудь і наклали скоби на живіт. Цю операцію мені робив професор Ізраїль Ісайович Неймарк за асистування десяти лікарів. Коли наклали скоби, лікарі сказали: її треба віддати молодим лікарям на практику. І тоді моє тіло повезли в трупарню, а я йшла за ним і усе дивувалася: чому нас двоє? Завезли мене в трупарню, і я лежала гола, потім покрили мене простирадлом по груди. Тут зайшов мій брат із моїм хлопчиком Андрійком. Син мій підбіг до мене і цілував мене в чоло, гірко плакав, говорив: ненько, навіщо ти померла, я ще маленький; як я без тебе буду жити, у мене немає тата. Я його обійняла і цілувала, а він не звертав на мене ніякої уваги. Мій брат плакав.
А потім я опинилася вдома. Прийшла туди свекруха, мати мого першого чоловіка, законного; і була там моя рідна сестра. З першим чоловіком я не хотіла жити, тому що він вірив у Бога. І ось у моєму домі почали ділити мої речі. Моя сестра стала вибирати найкраще, а свекруха просила що-небудь залишити для хлопчика. Але сестра нічого не дала, стала всіляко лаяти мою свекруху. Коли сестра сварилася, я побачила біля неї бісів, які записували у свої хартії кожне лайливе слово і раділи. А потім сестра і свекруха закрили дім і пішли. Сестра понесла величезний тлумак до себе додому.
А я, грішна Клавдія, о четвертій годині полетіла вгору, і дуже дивувалася, як це я лечу над Барнаулом. А потім місто зникло, і стало темно. Темрява продовжувалася довго. На шляху мені показували місця, де я була і коли, від моєї юності. На чому летіла – не знаю, на повітрі або на хмарі, пояснити не можу. Коли летіла, день був похмурий, потім стало дуже ясно, так, що навіть неможливо було дивитися.
Мене поклали на чорну площадку (хоча й у польоті я була в лежачому положенні), а на чому лежала – не знаю (начебто фанера, але м'яка і чорного кольору). Прилетівши, побачила алею, уздовж якої були чагарники, невисокі і незнайомі мені, прутики дуже тонкі, листки, загострені з обох кінців. Далі виднілися величезні дерева, на них були дуже гарні листки різного кольору. Між деревами стояли невисокі будиночки, але в них я нікого не бачила. І в цій долині була дуже гарна трава. Я думаю: де це я, куди прибула, у село чи в місто? Не видно ні заводів, ні фабрик, і людей не видно. Хто ж тут живе? Дивлюся, не так далеко від мене йде Жінка, дуже гарна і висока, одяг на Ній довгий, а поверх парчева накидка. За Нею йшов юнак, дуже плакав і щось просив у Неї, а Вона не звертала на нього ніякої уваги . Я думаю: що це за мати? Він плаче, а вона не звертає уваги на його прохання. Коли Вона наблизилася до мене, юнак упав їй у ноги і знову щось просив у Неї, але я нічого не зрозуміла.
Хотілося запитати: де я? Але раптом Вона підійшла до мене і говорить: «Господи, куди її?» Вона стояла, склавши руки на грудях, а очі підняла вгору. Тоді я сильно здригнулася, зрозумівши, що я померла, душа знаходиться на небі, а тіло на землі. І я відразу зрозуміла, що в мене багато гріхів і доведеться мені за них відповідати, і стала гірко плакати. Я повернула голову, щоб побачити Господа, але нікого не бачу, а голос Господа чую. Він сказав: «Поверни її на землю, вона прийшла не у свій час. Благодіяння її батька і безперестанні його молитви умилостивили Мене». І аж тепер я зрозуміла, що ця жінка – Небесна Цариця, а юнак, що ходив за Нею і плакав, благаючи Її, – мій Ангел-Хоронитель. А Господь продовжував говорити: «Набридло Мені її богохульство і смердюче життя. Я хотів стерти її з лиця землі без покаяння, але батько її вблагав Мене, їй потрібно показати місце, яке вона заслужила», – і в мить я опинилася у пеклі. На мене полізли страшні вогненні змії, язики в них довгі, а з тих язиків вилітає вогонь; були там і всякі інші гади. Там нестерпний сморід , а змії вп'ялись у мене і поповзли у вуха, в очі, у рот, у ніздрі, у всі проходи – біль нестерпний. Я стала кричати не своїм голосом, але милості і помочі там немає ні від кого. Відразу з'явилася жінка, що померла під час аборту. Вона, плачучи, стала просити в Господа прощення, милості. Господь на це їй відповів: «Як ти жила на землі? Мене не визнавала і не молилася, а дітей губила в лоні своєму і людям радила: «Не потрібно злидні розводити». Вам діти зайві, а в Мене немає зайвих, і Я даю вам усе, у Мене усього вистачає для Мого сотворіння». Потім сказав мені Господь: «Я дав тобі хворобу, щоб ти покаялася, а ти до кінця хулила Мене». І ось закрутилася земля разом зі мною, і я полетіла відтіля, пішов сморід, і земля вирівнялася, був гул, а потім я побачила свою церкву, яку стільки лаяла. Коли відчинилися двері, відтіля вийшов священик в усьому білому, від його одягу йшли блискучі промені. Він стояв з похиленою головою. Тоді запитав мене Господь: «Хто це?» Я відповіла: «Наш священик». А голос мені відповів: «А ти говорила, що він – тунеядець. Ні, він не тунеядець, а трудівник, він щирий пастир, а не найманець. Отож знай, який би він не був малий чином, але він служить Мені, Господу, і якщо священик не прочитає над тобою розрішальної молитви, то і Я тобі не прощу». Потім я стала просити: «Господи, відпусти мене на землю, у мене там є хлопчик». Господь сказав мені: «Я знаю, що в тебе є хлопчик, і тобі його шкода». Я говорю: «Дуже шкода». Господь сказав: «Тобі одного шкода, а вас у Мене без числа, і Мені усіх вас втричі більше шкода. Але який же ви собі шлях обрали несправедливий! Навіщо ви прагнете наживати собі велике багатство, навіщо здійснюєте всяку неправду? Бачиш, як тепер розтягують твоє майно? Кому пішли твої пожитки? Твоє майно розтягнули, дитину віддали в сирітський будинок, а твоя брудна душа прийшла сюди. Служила дияволу і жертви йому творила: у кіно, театр ходила. У церкву Божу ви не ходите... Я чекаю, коли ви прокинетеся від гріховного сну і покаєтеся». Потім Господь сказав: «Рятуйте ваші душі, моліться, тому що вік мізерний залишився, скоро прийду судити світ, моліться». Я запитала Господа: «Як мені молитися? Я не знаю молитви». Господь відповів: «Не та молитва дорога, що читають і вивчають напам'ять, але та, що вимовляєте від чистого серця і душі. Скажіть: Господи, прости мені! Господи, допоможи мені! Але щиросердно і зі сльозами на очах. Ось яка молитва і прохання будуть Мені приємні й угодні», – так сказав Господь.
Потім з'явилася Божа Мати, і я опинилась на тій самій площадці, але не лежала, а стояла. Тоді Небесна Цариця говорить: «Господи, на чому її відпустити? У неї волосся коротке». І чую голос Господа: «Дай їй косу в праву руку під колір її волосся». Коли Небесна Цариця пішла за косою, я побачила, що Вона підійшла до великої брами чи дверей, у яких структура і переплетення були в косу лінію, як врата вівтаря, але красоти невимовної. Від них йшло світло таке, що неможливо було дивитися. Коли до них підійшла Небесна Цариця, врата самі відчинилися перед Нею. Вона ввійшла усередину якогось палацу чи саду. А я залишилася на своєму місці, і біля мене залишився мій Ангел, але він мені не показував свого лиця. У мене з'явилося бажання просити в Господа показати мені рай. Я говорю: «Господи, кажуть, тут є рай?» Господь не дав мені відповіді.


«РАЙ» ДЛЯ ГРІШНИКІВ

Коли прийшла Небесна Цариця, Господь сказав Їй: «Підніми і покажи їй рай». І Вона провела наді мною Своєю рукою і говорить мені: «У вас на землі рай, а тут для грішників ось який рай», – і підняла покривало чи завісу, і я побачила, що ліворуч стоять чорні обгорілі люди, як скелети, їх незліченне число і від них виходить нестерпний сморід. Коли я зараз це згадую, відчуваю його і боюся, щоб знову не потрапити туди. Ці нещасні люди стогнуть, їх гортані пересохли, вони просять пити: хоча б хто подав їм краплю води. Мені стало страшно, коли вони говорили: «Ця душа прийшла з земного раю, від неї духмяний запах. Людині на землі дані право і час, щоб вона могла набути небесний рай, і якщо вона не потрудиться на землі заради порятунку своєї душі, то не уникне участі у цьому страшному місці».
Небесна Цариця показала на цих смердючих чорних людей і сказала: «У вас, у земному раю, цінна милостиня, навіть і ця вода. Подавайте милостиню, хто скільки може, від чистого серця. Як сказав Сам Господь у Євангелії, якщо навіть і чашу холодної води подасть хто в ім'я Його, то одержить нагороду від Господа. А у вас не тільки води багато, але й іншого усього вдосталь, а тому подавайте милостиню потребуючим. А особливо ту воду, якою може загасити спрагу незліченна кількість людей. Цього добра у вас невичерпні ріки і моря».
І раптом, в одну мить я опинилася в підземному тартарі – тут ще гірше, ніж у першому місці, що я бачила. Спочатку там були темінь і вогонь, до мене підбігли біси з хартіями і стали показувати всі мої грішні вчинки, і говорили: «Ось ми, ті, яким ти служила на землі». І я сама читала свої гріхи. У бісів вилітає вогонь із рота, вони почали бити мене по голові, а також вогненні іскри вп'ялись у мене. Від нестерпного болю я стала кричати, але, на жаль, мені почулися тільки слабкі стогони.
Нещасні люди просили пити. А коли освітлював їх вогонь, я бачила – вони страшно худі, шиї витягнуті, очі випнуті, і вони кажуть мені: «От і ти прийшла до нас, подруго, будеш тепер жити з нами. І ти, і ми жили на землі, нікого не любили: ні служителів Божих, ні бідних, а тільки гордилися. Бога хулили, слухали боговідступників, а християнських пастирів паплюжили, і ніколи не каялися. А котрі такі ж, як і ми, грішники, але щиросердно покаялися, ходили в Божий храм, бездомних приймали, жебракам подавали, всім у потребі допомагали, добрі вчинки творили, вони знаходяться там, нагорі». Я тремтіла від побаченого жаху, а вони продовжували: «Ти будеш з нами жити і мучитися віками, як і ми».
Потім з'явилася Божа Мати, і стало ясно. Усі біси попадали ниць, а всі душі звернулися до Неї: «Мати Божа, Небесна Царице, не залиш нас тут!» Одні говорять: «Ми тут вже довго страждаємо». Інші: «Ми також вже довго страждаємо, води немає ні краплі, а жара нестерпна...» А самі проливають гіркі сльози...
І Мати Божа дуже плакала і говорила їм: «На землі жили, тоді Мене не просили допомоги, і не каялися Моєму Синові і вашому Богові, і Я тепер не можу вам допомогти. Я не можу переступити волі Мого Сина, і Він не може переступити волі Свого Небесного Отця, і тому не можу вам допомогти, і заступника за вас немає. Я помилую тільки тих стражденних у пеклі, за яких Церква і близькі родичі моляться».
Коли я була в пеклі, мені давали їсти усяких хробаків: живих, дохлих і смердючих. А я кричала і говорила: «Як же я їх буду їсти?» А мені відповіли: «Коли жила на землі, не дотримувалася постів. Ти не м'ясо їла, а хробаків, їж і тут хробаків». Тут замість молока давали всяких плазуючих гадів та жаб всіляких видів.
Потім ми стали підніматися, а ті, що залишилися в пеклі, дуже голосно благали: «Мати Божа, не залишай нас».
Потім знову наступила пітьма, і я опинилася на тій же площадці. Небесна Цариця так само склала руки на грудях, як і раніше, піднявши очі до неба, запитала: «Як Мені поступити з нею і куди її подіти?» Господь сказав: «Спусти її на землю за її волосся». І зараз же звідкись з'явилися 12 штук тачок, без коліс, які рухались. Небесна Цариця мені говорить: «Ставай правою ногою і йди вперед, і пристав до неї ліву». Сама йшла поруч зі мною, і коли ми підійшли до останньої тачки, то вона виявилася без дна, там була прірва, котрій немає кінця. Небесна Цариця говорить: «Спусти праву ногу і потім ліву». Я говорю: «Боюся, я ж упаду». А Вона відповідає: «Нам і потрібно, щоб ти впала». «Так я ж уб'юсь!» – кажу. «Ні, не уб'єшся», – відповіла Вона, і дала мені косу в праву руку товстим кінцем, а тонким кінцем узяла Собі. Коса була сплетена в три ряди. Потім Вона трухнула косу, і я полетіла на землю.


ПОВЕРНЕННЯ В ТІЛО

І бачу я, як по землі біжать машини, і люди йдуть на роботу. Бачу, що я лечу на площу нового ринку, але не приземляюся, а повільно лечу до тієї трупарні, де лежить моє тіло. І вмить опинилася на землі. Це було о пів на другу вдень...
Після тамтого світу не сподобалося мені на землі. Я пішла в лікарню. Підійшла до моргу, зайшла в нього, дивлюся: лежить моє тіло мертве, голова трохи звисла і рука, а інша рука і бік притиснені мерцем. А як ввійшла в тіло, я не знаю, тільки відчула крижаний холод.
Якось звільнила свій притиснутий бік і, сильно зігнувши коліна, пригнула до ліктів. У цей час принесли мертвого чоловіка на ношах з відрізаними поїздом ногами. Я відкрила очі і поворухнулася. Вони, побачивши мене, як я зігнулася, з переляку утекли, залишивши того мерця. Потім прийшли санітари і два лікарі, вони наказали швидко нести мене в лікарню. І там зібралися лікарі і сказали: «Їй потрібно зігріти мозок лампочками». Це було 22 лютого о 4-й годині дня. На моєму тілі було 8 швів: три на грудях, а інші – на руках і ногах, тому що на мені вже практикувалися.
Коли відігріли мені голову і всю мене, я відкрила очі, і через дві години заговорила. Мій труп був напівзамерзлий, поступово відходив, а також і мозок. Харчували мене спочатку штучно, а на двадцятий день принесли сніданок: млинці з сметаною і каву. Я відразу ж відмовилася від їжі. Сестра з переляку від мене втекла, і усі в палаті звернули на мене увагу. Відразу ж прийшов лікар і запитав, чому я не хочу їсти. Я йому відповіла: «Сьогодні п'ятниця, і скоромну їжу я не буду їсти». І ще сказала лікарю: «Краще сядьте, я вам усе розповім, де я була і що бачила». Він сів, і всі слухали. «Хто не дотримуєтся постів і не шанує середи і п'ятниці, то їм там дають замість молока всяких жаб і плазуючих гадів. Це всіх грішників, що не покаялися перед священиком, очікує в пеклі, тому їсти скоромної їжі в ці дні я не буду».
Лікар при моїй розповіді то червонів, то бліднув, а хворі з увагою слухали. Потім зібралося багато лікарів і інших осіб, і я з ними розмовляла. Розповідала все, що бачила і чула, і що мене ніщо не болить. Після цього до мене йшло багато людей, я показувала їм свої рани і про все розповідала.
Потім міліція почала проганяти від мене людей, а мене перевезли в міську лікарню. Тут я зовсім поправилася. Я просила лікарів, щоб вони швидше залікували мої рани. Всім лікарям, що бачили мене, було цікаво, як я могла ожити, коли всі кишки мої були напівзігнилі, і всі нутрощі уражені раком, а тим більше, що все було кинуто після операції як небудь і нашвидкуруч зашито. Вони вирішили зробити мені операцію знову для того, щоб переконатися...»
На прохання Клавдії, другу операцію їй робили без наркозу. Лікарі були шоковані як тим, що всі нутрощі її виявилися здоровими, так і тим, що пацієнтка не відчувала болю, спокійно спостерігала за ходом операції і розмовляла з ними. Хвора говорила, що це Господь явив їй Свою милість, щоб засвідчити, що над усіма є сила Всевишнього.
Ізраїль Ісаєвич Неймарк, лікар, що оперував першого разу, казав: «Тебе переродив Всевишній», а директор медичного інституту, який був присутній на другій операції, твердив, що це небувалий випадок у світовій практиці.
Клавдія Устюжаніна вийшла з лікарні іншою людиною: покаялась, висповідалась і причастилася Святих Тайн.
«По милості Небесної Цариці і Всевишнього Бога я ходжу в церкву і веду життя, яке личить християнці. Ходжу по установах і розповідаю усе, що зі мною сталося, і Господь мені в усьому допомагає. Я всіх приймаю, хто приходить, і кожному розповідаю про те, що трапилося.
А тепер раджу усім, хто не хоче прийняти ті муки, про які я розповідала, – покайтеся у всіх своїх гріхах і пізнайте Бога!»


А ОСЬ СВІДЧЕННЯ ІЄРОМОНАХА АНАТОЛІЯ БЕРЕСТОВА

«Ми зустрілися на Ярославському вокзалі, довго стояли на пероні і розмовляли. Це була проста жінка, без будь-яких ознак істеричного фанатизму. Розповіла, що працювала продавцем, про релігію не думала. А одного разу тяжко захворіла. Лікарі виявили рак тонкого кишечника і поклали її на операцію. Під час операції Клавдія раптом побачила себе ніби над своїм тілом і спостерігала за ходом операції, а потім, як тіло відвезли в морг...
Розповідала вона і про свої містичні переживання на тамтому світі... А в кінці розмови Клавдія показала мені свідоцтво про свою смерть, а також історію хвороби з записом, що вона була оперована тоді-то з причини раку тонкого кишечника, під час операції перенесла клінічну смерть, була реанімована.
Пройшов час. Я почув, що вона разом з сином переїхала з Барнаула в Струмено Володимирської області. Син закінчив духовну семінарію, став священиком...»


СВІДЧЕННЯ СВЯЩЕНИКА АНДРІЯ УСТЮЖАНІНА

«Так, все дійсно так і було. Мама була мертвою три доби, 19 лютого 1964 р. померла, а 22 лютого ожила. Ніколи не забуду того потрясіння, яке я, попрощавшись з мертвою мамою, пережив, коли хлопчик із старшої групи прийшов до нас в клас, і, показуючи на мене, сказав: «В нього мама померла і воскресла». Декілька днів після того, що сталося, мама не могла впізнати нікого, в тому числі і мене, зате детально згадувала, що з нею сталося на тамтому світі.
Через місяць мама лягла на повторну операцію, яку проводила відомий лікар Аляб'єва Валентина Василівна. Під час операції не було виявлено навіть підозри на те, що колись був рак кишечника. Після того мама прожила ще 14 років, проповідуючи віру в Господа Ісуса Христа, і померла в 1978 році. Причиною смерті було серцеве захворювання».

Бібліотека » Церква » Духовна література » Зі страхом і трепетом здійснюйте ваше спасіння (Ієромонах Николай Куць)
Сторінка 1 з 6123456»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика