Головна сторінка сайту
Сторінка 4 з 4«1234
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ПЕКЛО (о. Л. Г. де Сегюр)
ПЕКЛО
Дата: Неділя, 02.05.2010, 23:07 | Повідомлення # 16
Декілька додаткових нотаток сестри Йосифи про пекло
На дану тему с. Йосифа писала дуже стримано, і то лише через послух та з бажанням відповісти намірам Ісуса Христа, про які Пресвята Богородиця сказала їй 25 жовтня 1922р. : “Все, що Ісус дозволяє тобі оглядати і терпіти з пекельних мук, ти повинна переказати своїм настоятелькам, не думаючи про себе, а лише про славу Ісусового Серця і про спасіння багатьох душ”.
Йосифа, найчастіше пише про найбільшу муку пекла - неможливість любити.
Одна з проклятих душ кричить: “Ось моя мука... прагнути любити і не мати можливості це здійснити. Мені залишається лише ненависть і розпач. Якщо б хтось з нас, тут присутніх, спромігся хоча б раз вимовити один акт любові... це вже не було б пекло!... Але це нам не дано, нашою поживою є ненависть і взаємна відраза!...” (23 березня 1922р. ).
Інша нещасна душа говорить:
“Найбільша мука тут - це не мати можливості любити Того, кого мусимо ненавидіти. Нас винищує голод любові, але вже запізно... Ти також відчуєш той голод: ненавидіти, відчувати огиду і прагнути загибелі душ... це наше єдине прагнення!” (26 березня 1922р.).
Йосифа з послуху, незважаючи на опір своєї душі, пише: “Упродовж останніх днів, коли мене тягнуть у пекло, а диявол наказує іншим мене мучити, вони відповідають: “Не можемо... її члени вже замучені заради Того... (і тут обмовляють блюзнірствами Ісуса Христа). Тоді диявол наказує дати мені пити сірку... а вони знову говорять:
“Вона відмовляла собі у питті... Шукайте, шукайте якийсь член або якусь частину тіла, котрим вона догоджала або давала насолоджуватись!”
“Я також зауважила, що коли вони мене зв’язують, щоб тягнути до пекла, ніколи не можуть скрутити мене там, де носила знаряддя покути. Все це пишу з послуху”(1 квітня 1922р.).
Йосифа наводить звинувачення, котрі ці душі закидають самі собі: “Дехто ричить від болю у своїх руках. Це, напевно, злодії, бо повторюють: “Де це ти взяла? Прокляті руки!... Що за прагнення мати те, що не моє, адже я не міг того затримати довше, ніж на декілька днів?”
Інші звинувачують свій язик, свої очі, кожен те, що було приводом до гріха! “Дорого тепер платиш, моє тіло, за ту насолоду, яку собі чинило і саме цього прагнуло!” (2 квітня 1922р.)
“Мені здається, що душі звинувачують себе передусім у гріхах проти чистоти, у крадіжках, у нечесності в грошових справах, і більшість за це проклята” (6 квітня 1922р.).
Я бачила багато душ відомих осіб, коли вони падали у цю безодню. Неможливо переказати ані зрозуміти, як вони відразу кричали і ричали жахливим голосом:
“Вічне прокляття!... Я помилилась, згубила себе. Я тут назавжди, нема порятунку, проклята!...”
Одні нарікали на якусь особу, інші на обставини, а всі - на нагоду до свого гріха (вересень 1922р.).
Сьогодні я бачила велику кількість душ, які падали у пекло. Вважаю, це були світські особи. Бо диявол кричав: “Тепер для мене відповідна хвилина для дії... Я знаю найкращий засіб, щоб схопити душу!.. Треба збудити у них прагнення все спробувати. Ні!.. Я перша... Передусім я!.. Особливо не допустити до упокорення, нехай користаються. Ось що гарантує мені перемогу і що спроваджує їх сюди так масово!” (4 жовтня 1922р.).
Я чула, як сатана, у якого вирвалась одна душа, змушений був визнати своє безсилля: “Сором! Як це так, що від мене виривається стільки душ? Адже вони належали мені!.. (тут він перераховував їхні гріхи). Я працюю без відпочинку, а вони вириваються... Це через те, що хтось страждає за них і винагороджує їхні гріхи!” (15 січня 1923р.).
“Тієї ночі я не була в пеклі, але мене перенесли у якесь місце, де не було жодного світла, лише посередині горіло щось подібне до вогню. Мене поклали і зв’язали так, що неможливо було поворухнутись. Поряд знаходилося сім чи вісім осіб без одягу, а їхні чорні тіла освітлювала лише хмара вогню. Усі сиділи і розмовляли.
Один сказав: “Треба бути дуже обережним, щоб вони не розпізнали нашу руку, бо тоді легко помітять і зрозуміють, що це ми”.
Диявол відповів: “Ви можете увійти через почуття релігійної байдужості... думаю цих ви зможете, звичайно, приховуючись, щоб не зауважили, зробити байдужими до добра і зла, і так поволі схиляти їхню волю до зла. В інших збуджуйте амбіції, нехай шукають лише особистий інтерес, примноження майна, байдуже, чесно це, чи ні. В інших розпалюйте пристрасті, щоб через них вони осліпли! (Тут він вжив огидні слова).
До тих входьте через серце... Ви знаєте, до чого схильні такі серця... Йдіть... йдіть сміливо... Нехай кохають! Нехай насолоджуються!... Лише добре працюйте, без відпочинку, без жалю, треба звести світ... І нехай тільки душі від мене не вириваються!”
А інші відповідали час від часу:
“Ми твої раби... Будемо працювати без спочинку. Так, багато бореться з нами, але ми безперервно працюватимемо. Ми визнаємо твою силу... і т. п.”.
Таким чином розмовляли усі, а той, який видався мені дияволом, говорив огидні слова. Десь здалеку я почула наче брязкіт келихів і склянок, а він кричав:
“Дозвольте їм об’їдатися!... Потім все буде легко... Нехай ті, хто так любить собі догоджати, закінчать свою трапезу. Це брама, через котру ви увійдете”.
А потім додав такі страшні речі, що їх неможливо ані повторити, ані написати. Пізніше вони зникли, наче розчинилися в диму” (3 лютого 1923р.).
Диявол люто кричав, бо якась душа виривалася у нього: “Наповніть її страхом! Доведіть її до розпачу! Ох, якщо вона довірить себе Божому милосердю... (і кричав блюзнірства на Ісуса Христа), погибель мені! Але ні, наповніть її тривогою, не залишайте її ні на хвилину, а, особливо, доведіть її до розпачу!”
Тоді у пеклі було чути лише крики злості. А коли диявол викинув мене з цієї безодні, він не переставав мені погрожувати, і, між іншим, говорив:
“Хіба це можливо? Хіба це правда, що слабкі сотворіння мають більше сили, ніж я, такий - могутній!? Але я заховаюся, щоб мене не зауважили... найменшого клаптика мені вистарчить, щоб помістити туди спокусу: за вухом, на сторінках книжок, біля ліжка, де ніхто нічого не підозрює, але я говорю.., говорю.., а після розмов завжди щось залишається... Так, я заховаюся там, де ніхто мене не знайде!” (7-8 лютого 1923р.).
Повертаючись з пекла, Йосифа пише:
“Я бачила, як у пекло падало багато душ. Між ними була п’ятнадцятирічна дівчинка, яка проклинала своїх батьків за те, що вони не навчили її страху Божому та не застерегли, що пекло існує! Вона говорила, що її життя, хоч і коротке, було сповнено гріхами, бо дозволяла собі усі насолоди, котрих прагнуло її тіло. Особливо вона звинувачувала себе у читанні поганих книжок...” (22 березня 1923 р.).
Далі Йосифа пише:
“Душі проклинали покликання, котре вони отримали і не були йому вірні, котре втратили, бо не хотіли жити в утаєнні й умертвленні” (18 березня 1922 р.).
Одного разу, коли я була у пеклі, то бачила багато священиків, ченців і черниць, які проклинали свої обітниці, чин, настоятелів і все, що могло принести їм благодать і втрачене світло...
Я бачила чиновників. Один з них звинувачував себе у незаконному привласненні майна, котре йому не належало... (28 вересня 1922 р.).
Священики проклинали свій язик, котрий вимовляв слова освячення, пальці, котрі тримали Ісуса Христа, розгрішення, котре вони уділяли, не думаючи про власне спасіння, різні нагоди, котрі допровадили їх до пекла... (6 квітня 1922 р.).
Один священик розповідав: ”Я пішов на загибель, бо використо¬вував чужі гроші...” і звинуватив себе, бо брав гроші з пожертв на Богослу¬жіння, а сам не відправляв Служби Божої...
Інший говорив, що належав до таємного товариства, у котрому зрадив Церкві, релігії, і за гроші чинив жахливу профанацію і святотатства.
Ще один розповідав, що він проклятий, бо брав участь у світських забавах і видовищах, після яких не повинен був відправляти Святу Літургію.., таким чином він жив сім років...
Сестра Йосифа писала, що більшість чернечих душ у пеклі оскаржувала себе у страшних гріхах проти чистоти, проти обітниці вбогості, у незаконному використанні майна Згромадження, у пристрастях, що протилежні любові (заздрість, затятість, ненависть), у байдужості і незібраності, у вигодах, які собі дозволяли і які спричинили тяжкі провини, у поганих сповідях заради людської прихильності, браку мужності й щирості і т. п.
Наводимо текст з нотаток с. Йосифи про пекло душ, посвячених Богу...
“Сьогодні темою для розважання був особливий суд чернечої душі. Мою душу заполонили думки про цей суд, незважаючи на сумніви. Раптом я відчула себе зв’язаною і пригніченою таким тягарем, що в одну мить зрозуміла, чим є святість Бога, і яку огиду Він відчуває до гріха.
В одну мить я побачила усе своє життя, починаючи з першої сповіді аж донині. Все з’явилося переді мною: мої гріхи, отримані благодаті, день, коли я пішла у монастир, облечини, обітниці, читання, духовні вправи, поради, слова, усі деталі монашого життя. Немає слів, аби висловити сором, який відчуває душа у таку хвилину. Все тепер надаремно: я проклята навіки!”
Упродовж таких сходжень до пекла Йосифа не закидає собі жодного гріха, який міг би допровадити її до пекла, але Ісус прагне, щоб вона відчула усі його наслідки, начебто заслужила на пекло. Далі вона пише:
“Моя душа впала у безодню, у котрій не видно дна, настільки вона велика!.. Я відразу почула, як зраділи інші душі, бачачи мене в тих самих муках. Справжня мука - слухати ті страшні крики, але думаю, що ніщо не може порівнятися з болем, який виходить з прагнення проклинати, яке охоплює душу. Чим більше проклинається, тим більше посилюється це прагнення! Ніколи такого не відчувала. Колись мою душу пронизував біль від тих страшних богохульств, хоча сама вона була неспроможна на жодний акт любові. Але сьогодні було по-іншому!
Пекло виглядало так: довгий коридор, заглиблення, вогонь... Я чула крики, блюзнірства тих самих душ, і хоча не видно тілесних форм, але терпіння переживають так само, наче були б присутніми тіла. Душі також можуть впізнавати одна одну. Вони кричали:” Ось тобі, знову ти тут!.. і ти, як і ми! У нас була свобода зв’язуватись обітами чи ні!.. А тепер...” Вони проклинали свої обіти”.
“Потім мене заштовхнули у ту вогненну нішу й стиснули, наче між розпаленими кусками бляхи, а у моє тіло заглиблювались ланцюги й голки, розпечені до червоного кольору”.
Тут Йосифа знову звертається до опису різних мук, котрі не щадять до жодного члена: “Я відчувала, як мені хотіли, хоча надаремно, вирвати язик. Я божеволіла від цього гострого болю. Очі хотіли вискочити назовні, певно від вогню, котрий так жахливо палить! Навіть кожен ноготь мусить страшенно страждати. Неможливо ворохнути пальцем, аби трохи полегшити біль, змінити положення: тіло наче сплющене, зігнуте. У вухах лунають безсоромні крики, що не припиняються ні на хвилину. Огидний та їдкий запах проникає усюди, відчувається гнилизна людського тіла, котре горить разом з сіркою і соломою... Це така суміш, яку неможливо порівняти з нічим на світі.
Я відчувала це все так само, як і минулого разу. Хоча ці муки були жахливими, все це було б ніщо, коли б не терпіла душа. А вона страждала неймовірно. З тих пір, коли сходила до пекла, переживала страшний біль, бо думала, що покинула Згромадження, і за це проклята. Але не цього разу: була у пеклі з особливим знаменням черниці, отже, мала знак душі, яка любила і знала Бога. Там бачила інші душі ченців і черниць з тим же клеймом. Усе це, можливо, через те, що інші прокляті душі разом з дияволами неймовірно лихослов’ять над такими душами... і багато священиків! Неможливо пояснити, чим відрізняється таке страждання від того, котре я зазнала раніше, але хоч страшними є муки світських душ, проте страждання чернечої душі є набагато жахливіші. Безперервно ці три слова: убогість, чистота, послух звучать у душах, як колючі докори”.
Убогість! Ти мала свободу і вибрала обітницю. Чому тоді дбала про вигоду? Чому не покинула прив’язаності до того предмету, котрий тобі належав? Чому намагалася догодити своєму тілу? Чому дозволяла собі розпоряджатися речами, котрі становили майно Згромадження? Хіба ти не знала, що не маєш права ними володіти? Хіба ти зреклася їх добровільно?.. Що ж це за клопоти, коли тобі чогось бракувало або здавалося, що до тебе ставляться гірше, ніж до інших?.. Чому?
Чистота! Ти добровільно склала обіт чистоти, повністю усвідомлюючи, чого ти зрікаєшся... Ти сама зобов’язала себе, сама хотіла. А потім, як дотримувалася їх?.. Чому ти не залишилась там, де могла собі дозволити користуватися тілом і приємностями?
А душа у невимовному стражданні невпинно повторює: ”Так, я склала обіти і була вільною, мені не треба було цього чинити, але я добровільно вчинила гріх!”
“Немає слів, котрі могли би висловити муку тих докорів, - пише Йосифа, - поєднаних із зневагами інших проклятих”.
І далі продовжує:
Послух! Ти сама з власної волі зобов’язалася дотримуватися свого Уставу і своїх настоятелів. Тож, чому ти критикуєш накази! Чому не прислухаєшся до Статуту?.. Чому звільнила себе від обов’язку у спільноті?.. Пригадай собі солодкість Статуту... ти погордила нею! А тепер пекельні голоси ричать і ти приречена їх слухати, і не один день, рік, століття, а завжди, навіки! Ти обрала це, у тебе був вільний вибір!
Душа невпинно пригадує собі, що вибрала Бога своїм Нареченим і що любила Його над усе. Для Нього вона зреклася найдостойніших приємностей і всього найдорожчого їй на світі. Ще на початку чернечого життя відчула солодкість, силу і чистоту тої Божої любові, а тепер, внаслідок однієї невгамовної пристрасті, вічно ненавидітиме того Бога, який вибрав її любити Його!
Ця неминуча необхідність ненавидіти палить її, наче прагнення... Жодної згадки, яка могла б принести їй полегшення!
Одним з найбільших страждань, - пише Йосифа, - є сором, котрий її огортає. Здається, що усі прокляті душі, що її оточують, безперервно кричать:
“Нічого дивного, що ми прокляті, ми, хто не мав такої допомоги, як ти?.. Але ти! Чого тобі бракувало? Ти, що мешкала у палаці Царя.. ти, що сідала до столу вибраних?..”
“Все, що пишу, - закінчує Йосифа, - це лише тінь того, що терпить душа, бо немає слів, котрі б могли відтворити пекельні муки” (4 вересня 1922 р.).
Дата: Неділя, 02.05.2010, 23:13 | Повідомлення # 17
Наука чистилища
Йосифа ніколи не входила до чистилища, але бачила і чула голоси багатьох душ, які приходили звідти просити про молитву або сказати, що завдяки її терпінням уникнули пекла!
Ці душі зі смиренням визнавали причини свого перебування у чистилищі. Деякі з них наводимо нижче:
“ Я мала покликання, але втратила його через грішні книжки. Погордила своїм параманом, зірвавши його з себе” (27 липня 1921р. ).
“ Я по вуха застрягла у світських марнотних розвагах, перебираючи своїми кавалерами. Ісус використав дуже дієвий засіб, щоб закрити переді мною браму пекла”(10. 04. 1921р.).
“У моєму чернечому житті забракло старанності! ...” “Моє чернече життя було довгим, але упродовж останніх років я більше думала про те, як доглядати за собою і догоджати собі, ніж про любов до Ісуса Христа! Завдяки заслугам твоєї жертви, яку ти склала, я померла в побожній ревності. Крім того, завдяки тобі я не осуджена на довгі роки чистилища, на які заслужила. Найважливіша річ - це вступ не у монастир, а у вічність!” (7. 04. 1921р.)
“Я перебуваю у чистилищі рік і три місяці. Без твоїх малих пожертв я залишилася б ще на довгі роки. Людина, що живе у світі, має меншу відповідальність, ніж чернеча душа. Скільки ласк вона отримує і яку несе відповідальність, якщо їх не використовує!.. Монахиня мало знає про те, як тут покутують за подібні гріхи, що здійснюють світські особи! У страшних муках покутує язик за порушення мовчання, сухе горло за порушення проти любові, а зв’язане тіло у цій в’язниці за відразу до послуху... У моєму Чині мало нагод для марнотних приємних речей, але їх завжди можна влаштувати, а тут треба так сильно розплачуватися за найменший брак умертвлення! Стриманість очей, щоб відмовити собі найменшого задоволення цікавості, часто коштує нам великих зусиль, а тут очі страждають через неможливість бачити Бога!”(10 квітня 1922р.).
“Інша душа оскаржує себе за провини проти любові і нарікання внаслідок вибору однієї своєї настоятельки” (12 квітня 1922р.).
“Я перебувала у чистилищі донині, бо упродовж свого монашого життя багато говорила і ніколи не зважала на свої слова. Я часто звірялася у своїх враженнях і скаргах, а ці звіряння були причиною провин проти любові для багатьох моїх Сестер”.
“Треба добре використати цю науку, - додала Пресвята Богородиця, яка була присутньою під час цієї з’яви, - бо багато душ таким чином гине”.
Ісус підкреслив те важливе застереження: “Душа цієї монахині перебуває у чистилищі через порушення мовчання. Такі провини тягнуть за собою багато інших упадків, а саме: переступ Статуту, провини проти любові або проти чернечого духу, пошук задоволення власних бажань, заспокоєння душі негідним чином, не враховуючи того, що людина не лише сама грішить, але тягне за собою одну або більше людей. Тому одна душа перебуває у чистилищі та її спопеляє прагнення наблизитися до Мене”(22 лютого 1923р. ).
“Тепер я у чистилищі через те, що недостатньо піклувалася душами, які довірив мені Господь. Я не усвідомлювала, що душа безцінна і вимагає неабиякого посвячення” (серпень 1922р. ).
“Я була у чистилищі приблизно півтори години, щоб відпокутувати брак довіри до Бога у декількох випадках. Безперечно що я завжди Його сильно любила, але з певним острахом. Це правда, що суд над чернечою душею - дуже суворий, бо судить нас не наш Наречений, але наш Бог. Упродовж усього життя треба мати велике довір’я до Його Милосердя і вірити, що Він для нас завжди добрий. Скільки ж благодаті втрачають душі в законі, які мають недостатньо довіри до Нього!” (вересень 1922р.).
“Я у чистилищі через те, що не оточувала душі, довірені мені Ісусом необхідною опікою, на яку вони заслуговували, бо підкорилася природним і людським почуттям. Замало бачила Бога, як це повинні чинити Настоятельки у душах моїх підопічних. Адже як кожна черниця повинна бачити Господа у своїй настоятельці, так і настоятелька мусить Його бачити у своїх дочках... “
“Дякую тобі за те, що ти спричинилася до мого визволення від покарань чистилища...”
“О, якщо б черниці знали, куди може завести їх невгамоване поривання, як працювали б вони над тим, щоб стримувати свої пристрасті і свою природу...” (квітень, 1923р.).
“Моє чистилище буде довгим, бо під час хвороби я не прийняла Божої Волі й не вчинила пожертви з мого життя з належним упокоренням”.
“Без сумніву, хвороба - велика ласка для очищення душі, але якщо її не використовують, вона може спричинитися до віддалення від чернечого духа, може зумовити забуття обітів вбогості, чистоти, послуху і посвячення себе Богові як жертви. Ісус Христос - Сама Любов, але Він і Сама Справедливість!” (листопад 1923р.).


До пекла і назад

Наведені нижче видіння - сни св. Івана Боско про пекло, є уривками з книги під назвою “Сни і видіння св. Івана Боско”. Ці видіння мали надприродний характер, бо Сам Господь Бог промовляв до св. Івана Боско. Про це неодноразово підкреслював святий, таким їх визнала й Свята Церква.
Сон про пекло справляє страшне і приголомшуюче враження. Упродовж сну отцем Боско керують безпосередньо сили з Неба. Правда у ньому показана ясно і конкретно. Хто грунтовно вивчить його і як слід задумається, той перестане легковажно говорити про гріх і про пекло. Провідник чітко накреслив демаркаційну лінію о. Боско, за межами котрої не існує ані любові, ані приязні, ані жодної потіхи. Там панує лише розпач тих, хто йшов за голосом зіпсутого світу.
В неділю, ввечері, 3 травня 1868р., в урочистість опіки Святого Йосифа, о. Боско відновив розповідь серії снів, про які він попередньо розповів своїм духовним синам і вихованцям.
Я прагну розказати вам новий сон, котрий глибоко пережив. Це - підсумок тих видінь, про які я розповідав вам останнього четверга і п’ятниці, і які жахливо мене втомили. Вночі, 17 квітня, огидна жаба ледь не проковтнула мене. Опісля якийсь голос промовив до мене: “Чому їм про це не розказуєш?” Я повернувся і побачив шляхетного чоловіка, що стояв біля мого ліжка. Відчуваючи провину перед своїми хлопцями, я спитав: “Про що ж я маю їм розповісти? “
- Все, що бачив і чув у своїх останніх снах, про що хочеш довідатися, і що бачитимеш завтра вночі!” Після цих слів постать зникла.
Увесь наступний день я провів у роздумах про страшну ніч, що була переді мною. Коли ж настав вечір, я не відважувався лягти у ліжко. Сама думка про нічні жахи наповнювала мене страхом. Нарешті, не без зусиль, я ліг.
Прагнучи відтягти момент занурення у сон, я приклав подушку до спинки ліжка і так, напівсидячи, заснув. Та сама особа, яку я бачив попередньої ночі, одразу з’явилась біля мого ліжка. (Отець Боско часто називав її “Людина у шапці”).
- Встань і йди за мною! - сказав він.
Я поспішив за ним. “Куди ти мене ведеш”, - запитав у нього.
- Неважно. Побачиш сам.
Він завів мене на широку безмежну рівнину. Справжня пустеля, без ознак життя. Я не побачив там ані єдиного дерева, ані найменшого струмочка, ані живої душі. Навкруги були лише рештки рослинності. Я не здогадувався, де знаходжуся і що тут робитиму. За мить я втратив з поля зору мого провідника, тоді моя душа наповнилася страхом: загину самотньо. Нарешті я побачив своїх друзів: о. Руа, о. Франческо й інших, що наближалися до мене. Я з полегшенням зітхнув і запитав:
- Де я?
- Йди за мною і сам побачиш!
- Гаразд, я піду за тобою.
Провідник вів, а я мовчки йшов за ним. Нарешті я побачив якусь дорогу.
- А тепер куди? - запитав я у провідника.
- Туди, - відповів він коротко.

Широка дорога
Ми вийшли на чудову, широку, з бездоганно викладеною бруківкою дорогу. “Дорога грішників викладена камінням, а на її кінці - прірва пекельна” (Сир. 21, 10). Уздовж дороги тягнувся красивий живопліт, оздоблений чудовими квітами. Найчастіше троянди вихиляли свої голівки із зеленого тину. На перший погляд дорога виглядала рівною і зручною. Я вийшов на неї, нічого не підозрюючи, але дуже скоро побачив, що вона майже непомітно похиляється донизу. І хоча я не зауважив, що ця дорога стрімка, проте відчував, що рухаюся так швидко, начебто я пересувався в повітрі. Дійсно, мене щось несло так, що ногами я майже не торкався землі. У моїй голові промайнула думка про повернення: воно буде, напевно, довге і мозолисте.
- Як повернутися в Ораторій?4 - голосно крикнув.
- Не турбуйся”, - відповів мій провідник. - Всемогутній вчинить, що повернешся. Той, хто скеровує тебе сюди, спроможний повернути назад.
Однак дорога і далі повела донизу. Під час цього спуску вздовж уквітчаного тину я усвідомив собі, що багато ораторіянців, а також інших невідомих мені хлопців, йдуть за мною. Раптом я опинився посеред них. Вдивляючись в їхні обличчя, я побачив, як щомиті хтось з них падав на землю. Однак якась невидима сила волочила їх далі й втягувала у прірву, схожу на розпалену піч.
- Чому ці хлопці падають? - запитав я у свого супутника. “Горді сховали на мене тенета... і розп’яли сітку при дорозі” (Пс. 140, 6).
- Придивись краще, - відповів провідник.
Я зробив, як він радив, і побачив пастки, одні при самій землі, інші на рівні очей, але всі досконало замасковані. Хлопці, не усвідомлюючи небезпеки, потрапляли у сіті. Вони спотикалися за них, переверталися у паніці по землі, розмахуючи ногами і руками у повітрі. Якщо їм вдавалося встати на ноги, якась невидима сила тягнула їх до прірви. В одних ці сіті огортали голову, в інших шию, руки, ноги, плечі. У будь-якому випадку раніше чи пізніше їх все одно валили на землю. Приховані пастки при самій землі було дуже важко зауважити, вони були зіткані з тоненьких й делікатних, наче павутиння, ниток. Здавалося, були дуже крихкими й не становили небезпеки. Я був дуже здивований, бо кожен хлопець, який встрявав у них, падав на землю.
Зауваживши моє здивування, провідник сказав:
- Ти знаєш, що це?
- Різновид волокна, плетиво, сітка, - відповів я.
- Ні, - сказав мій супутник, - це просто людський погляд.
Глянувши на безліч хлопців, що потрапили у сіті, я спитав:
- Чому ж стільки хлопців дозволило себе у них спіймати? Хто валив їх на землю?
- Підійди ближче і побачиш, - відповів він.
Я підійшов, але не зауважив нічого особливого.
- Дивись краще, - наполягав провідник.
Я підніс одну з пасток, що сили потягнув й відчув міцний опір. Почав змагатися з нею вже рішучіше, але через те, що не тримав в руках натягнутих ниток, не знаю, коли сам заплутався у цих тенетах, впав і відчув, що лечу додолу. Я не чинив сильного опору і скоро опинився перед входом до страшної величезної прірви. Там зупинився, бо не мав найменшого бажання потрапити досередини. Нитки підтягнув поближче до себе, вони лише трішки піддалися через велике зусилля з моєї сторони. Я продовжував борсатися, і за хвилину з’явилося велике і жахливе чудовисько, яке тримало у пазурах мотузку, до котрої були причеплені усі тенета. Це воно невпинно тягло униз тих усіх, хто потрапив у його сіті.
- Не буду тягатися силою з ним, - подумав я собі, бо, напевно, програю. Переможу його знаком Святого Хреста і палкими побожними зітханнями.
Тоді я повернувся до свого провідника.
- Ти вже знаєш, хто це?.
- Так, знаю. Це - сам сатана!

Дата: Неділя, 02.05.2010, 23:19 | Повідомлення # 18
Ножі
Докладніше оглянувши тенета, побачив, що на кожному з них надпис: пиха, непослух, заздрість, нечистота, крадіжка, ненаситність, лінь, злість та інші. Я роздивився навколо, щоб побачити, який гріх найчастіше і найбільше заплутував хлопців. Виявилося, що найнебезпечнішими були нечистота, непослух і пиха. Усі три тісно між собою перепліталися. Інші пастки також чинили велике спустошення і зло, але найбільше - перших два. Старанно роздивившись довкола, я зауважив, що багато хлопців біжать швидше від інших.
- Звідки цей поспіх? - перепитав я.
- Вони впали у тенета людської немочі. Я придивився краще і зауважив, що між сітями розкидані ножі. Якась рука Провидіння розклала їх там, даючи змогу звільнитися. Одні, досить значних розмірів, символізували розважання, і дозволяли без зусиль знищити пута пихи. Інші, трохи менші, означали духовні читання. Два спеціальні мечі - набоженство до Найсвятіших Тайн, часте Св. Причастя і набоженство до Божої Матері, молоток - Святу Сповідь. На декількох менших ножах виднілися написи: набоженство до св. Йосифа та інших святих. За допомогою цих засобів багато хлопців, які мали добру волю, спромоглися звільнитися від принизливої неволі.
Декотрі, о диво, цілком безпечно проходили серед усіх пасток. Це чудово їм вдавалося, бо вони вміло обминали тенета, перш ніж ті починали рухатись.

Мозолиста дорога по тернях

Мій провідник був задоволений, адже я зрозумів все як слід, і він вів мене далі уздовж живоплоту, заквітчаного трояндами. Та чимдалі ми просувалися, троянди зустрічалися все рідше, а на їхньому місці з’являлися гострі терни. Живопліт, такий зелений напочатку, перетворився на висушений, випалений сонцем, безлистий і тернистий. Сухі галузки тину розкидані тепер уздовж дороги, засмічуючи її й заступаючи прохід. Ми дійшли до ущелини, стрімкі стіни якої не дозволяли побачити, що криється на самому дні. Дорога все ще тягнулась донизу і ставала більше нерівною, закиданою уламками скель. Я втратив зв’язок з моїми хлопцями. Більшість з них залишили цей небезпечний шлях і пішли іншими стежками.
Я сам продовжував свою мандрівку, але чимдалі просувався, тим важчою і похилішою ставала дорога. Декілька раз похитнувся і нарешті впав. Змучений, я лежав до тих пір, поки знову не набрався сил. Мій провідник допомагав мені підвестися. Я відчував, як розвалюються мої суглоби і тріщать кістки. Задихаючись від надмірного зусилля, я сказав провіднику: “Добрий чоловіче, мої ноги не зроблять більше ані кроку. Я не можу йти далі”.
Але він, не звертаючи уваги на мої слова, мовчки йшов. З неймовірним зусиллям я плівся за ним. Дивлячись, як я потію від безсилля, він завів мене на малу галявину біля дороги. Я присів, трохи відпочивши, відчув себе набагато краще. Лише звідси я побачив, що пройдений нами шлях стрімкий і завалений різними каміннями. Однак розкривався страшний вид перед нами. Від жаху я заплющив очі.
- Повертаймо, - благав я. - Якщо ми підемо далі, то як повернемося додому? Адже не подолаємо цієї кручі!
- Ти хочеш, щоб я залишив тебе тут самого, коли ми так далеко зайшли? - запитав у мене провідник.
Я перелякався цієї погрози і майже з плачем закричав: “Що ж я зроблю без твоєї допомоги?”
- Тож, йдемо далі!

Будинок

Ми рушили далі. Дорога весь час схилялася додолу, а завали на ній перешкоджали іти в повний зріст. І тоді, на самому долі цієї прірви, перед входом до темної долини перед нашими очима з’явився великий будинок. Його могутні двері були щільно закриті й знаходилися навпроти дороги. Коли ж ми, нарешті, дійшли до самого низу, мені забракло повітря від задушливого жару. Жирний зеленуватий дим з червоними іскрами виходив з цих могутніх стін, що грізно височіли, немов найвищі гори.
- Де ми? Що це? - запитав я у провідника.
- Читай написи на дверях і дізнаєшся.
Прочитавши гасло: “Місце, де немає спасіння”, я, нарешті, усвідомив, що ми біля брами самого пекла. Провідник обвів мене навколо цього страшного місця. Час від часу в різних місцях виднілися бронзові двері, подібні до перших. На кожних був напис такого або подібного змісту: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41) або “Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають” (Мт. 7, 19).
Я хотів занотувати їх у своєму записнику, але провідник спинив мене: “Немає потреби. Все це ти маєш у Святому Письмі. Деякі з цих речень прикрашають навіть твої коридори”.
Тоді я захотів повернутися в Ораторій. Я спробував навіть це вчинити, але мій провідник не звертав уваги на моє зусилля. Після виснажливої мандрівки через долину безконечного яру ми знову опинилися на дні прірви навпроти першого порталу. Провідник несподівано звернувся до мене.
- Дивись, - сказав він.

Хлопці на дорозі прокляття

Приголомшений, я побачив удалині, як хтось летів по стежці вниз із шаленою швидкістю. Коли він опинився ближче, я упізнав його: це був один з моїх хлопців. Його волосся стояло дибки, стирчало на голові, він розмахував руками, начебто був у воді й намагався втриматись на поверхні, та це йому не вдавалося, і, вдаряючись об каміння, він падав усе швидше.
- Допоможімо, треба його зупинити, - кричав я, надаремно простягаючи руки.
- Залиш його, - відповів провідник.
- Чому?
- Хіба не знаєш, яка страшна Божа справедливість? Ти вважаєш, що зумієш затримати когось, хто утікає від Його гніву?
Тим часом хлопець озирнувся, наче хотів переконатися, що Божий гнів все ще його переслідує, відтак упав і, катуляючись до самого дна яру, щосили вдарився у бронзовий портал. Здавалося, це була найкраща схованка в його божевільній втечі.
- Чому він з таким жахом обертається назад? - запитав я.
- Бо Божий гнів пронизує брами пекла, щоб досягнути і мучити грішника навіть серед пекельного вогню!
Коли хлопець вдарився в браму, пекло негайно відчинилося з глухим скреготом, немов тисяча внутрішніх дверей, на котрі з невидимою й незбагненною силою дуже сильна нестримна віхола. Тріскочучи, відкривалися бронзові брами, що були одна від одної на видимій відстані. Вони відкривалися з блискавичною швидкістю. Десь далеко я побачив щось подібне на отвір печі, звідки вискакували вогняні кульки саме у той момент, коли хлопець впав усередину. І так, як швидко вони відкрилися, таким же чином гучно із поспіхом зачинилися. Я знову спробував записати прізвище бідного хлопця, але провідник не дозволив зробити це і на цей раз.
- Зачекай, - наказав він, - і дивись!
Троє інших моїх вихованців, знепритомнівши від жаху, з простягнутими руками падали додолу один за одним, наче могутнє каміння. Я зауважив, що їхні тіла також вдарилися у вхідну браму. За мить вона відкрилася і за нею тисяча внутрішніх дверей. Безмежний коридор втягнув трійко хлопців під акомпанемент відлуння. Потім двері знову зачинилися. Інші хлопці падали додолу за ними. Я бачив нещасного, котрого кинули вниз його приятелі. Інші падали самі або тримали за руки один одного. Кожен на своєму чолі мав назву вчиненого ним гріха. Я кликав і кричав навіть тоді, коли вони падали, але вони не чули мене. Знову з шумом, подібним до грому, відкривалися двері й закривалися з глухим грюкотом. Запанувала мертва тиша!

Причини прокляття

“Погане товариство, погані книжки і грішні звички, - пояснював мені мій провідник, - ось, як правило, причини вічного прокляття”.
Пастки, які я бачив спочатку, знищували хлопців. Дивлячись на таку кількість хлопців, що йшли на прокляття, я невтішно кричав: “Якщо стільки наших хлопців так закінчують, то ми даремно працюємо. Як можна запобігти цій трагедії?”
- Це стан, в якому вони тепер знаходяться, - відповів мій провідник. - Вони, безперечно, пішли би туди, якщо б тепер померли.
- Тож дозволь мені записати їхні прізвища, щоб я міг застерегти їх і скерувати на дорогу до Неба.
- Ти справді віриш, що це вразить бодай деяких з них, адже вони скоро про це забудуть, говорячи: “Це був тільки сон”. І стануть ще гіршими. Інші переконані, що ти їх не викрив, приступатимуть до Таїнства Сповіді без глибокої побожності, просто за звичкою. Ще інші прийдуть на Сповідь через страх перед пеклом, але грішити не перестануть.
- Отже, немає виходу для цих нещасних? Благаю, скажи, що я можу ще для них зробити?
- Вони мають настоятелів, нехай їх слухаються. Мають правила, нехай їх дотримуються. Мають Святі Таїнства, нехай до них приступають.
У цю мить нова група хлопців під натиском впала униз, а двері моментально відкрилися.
- Увійдеш в середину? - спитав провідник.

Увійди зі мною в середину

Я з жахом відступив, побоюючись, що не зможу повернутися в Ораторій застерегти моїх хлопців, щоб принаймні інших вберегти від загибелі.
- Йди, - наполягав провідник, - ти багато чому навчишся. Але спочатку скажи мені: “Хочеш піти зі мною, чи сам?”
Він запитався, знаючи про мій жах, бо, зрештою, відчував, що я потребую його приязного товариства.
- Зовсім сам у цьому жахливому місці? - запитав я. - Яким же чином я віднайду дорогу назад без твоєї допомоги?
Одночасно у моїй голові промайнула втішна думка: “Перш, ніж хтось буде приречений на пекло, його спочатку мають судити. А наді мною суду ще не було”.
- Йдемо, - відважно відповів я.
Ми увійшли до цього страшного коридору і блискавкою перелетіли через нього. Над усіма внутрішніми брамами було видно надписи, сповнені погроз. Останні з них провадили на велике похмуре подвір’я, котре у глибині закінчувалося неймовірно великим і страшним виходом. Над ним був надпис:
“Нашле вогонь і черву на їхнє тіло, і вони плакатимуть у муках повіки”(Юд. 16, 17). “... і мучитимуться день і ніч на віки вічні” (Од. 20, 10.). “Дим мучення їхнього на віки вічні здіймається” (Од. 14, 11). “Немає, - каже Господь, - для злих миру” (Іс. 48, 22). “Буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 8, 12).
Тоді, коли я читав всі ці страшні ствердження, провідник став посеред подвір’я. Потім підійшов до мене і сказав: “Відтепер вже ніхто не матиме тут ані приятеля, який допоможе, ані доброго знайомого. Не зустріне кохаючого серця ані жалісного погляду, ані слова доброго не почує. Це все пропало вже назавжди. Чи хочеш на це тільки подивитись, чи може пізнати особисто? “
- Хочу лише побачити, - відповів я.

Вузький коридор

- Тоді йди за мною, - відповів мій приятель, тягнучи мене за собою
Ми перейшли через браму у коридор, наприкінці котрого стояла вежа для спостереження, оточена величезним кришталевим склом. Коли лише ступив на поріг вежі, відчув такий неймовірний страх, котрий мене наче паралізував, і я не відважився зробити ще один крок.
Десь високо над собою я побачив щось, що нагадувало величезну печеру. Вона поступово пропадала, створюючи якесь заглиблення, що западало далеко, далеко в гірських надрах.
Гори палали, але іншим вогнем, ніж ми знаємо, тобто вогненними язиками.
Уся печера і все у ній: стіни, стеля, грунт, залізні речі, каміння, дерево і вугілля - все було розпечено до білого жару. Цей вогонь не спалював, а спопеляв. Я просто не знаходжу слів, щоб переказати жах цієї безодні. “Бо вже давно Тофет готовий, призначений він і цареві: яма глибока і широка, вогню і дров у ній багато. Подув Господній її підпалить, наче сірчаний потік” (Іс. 30, 33).
Мої думки почали шалено плутатися, бо я побачив, як один хлопець розбився об браму. Він жахливо закричав, наче хтось, хто впав у бочку з розпаленим до білого металом. А далі він скотився на саму середину печери. Там відразу ж завмер і залишився вже так, розжарений температурою цього вогню. Лише тільки відлуння страшного стогону довго чути було у печері.
Приголомшений цим всім, якусь мить я придивлявся до нього. Мені здавалося, що це один з моїх хлопців.
- Чи це той хлопець? - запитав я у провідника.
- Так, - була відповідь.
- А чому він завмер так нерухомо? Чому розпікся аж до білого кольору?
- Але ж ти хотів лише подивитись, - відповів він, - нехай тобі цього вистарчить.
“Бо кожен вогнем посолиться” (Мк. 9, 49). Раптом з шаленим поспіхом впав у печеру інший хлопець, і повис там у нерухомій позиції, проте від його жахливого крику роздиралося серце. Його стогін змішався з виттям іншого хлопця, який його випередив.
Потім інші мої вихованці, кількість яких все збільшувалась, впадали і в одну мить гинули у безодні. З неймовірним криком вони негайно завмирали і палали великим вогнем.
Я зауважив, що перший хлопець був, наче прибитий до місця, а одна його рука і нога зависли у повітрі.
Друга рука лежала на підлозі, дивно зігнута удвоє. Інші також мали найрізноманітніші пози: балансували на одній нозі або руці, лежали або сиділи боком, стояли прямо або на колінах, або хапалися за волосся.
Ця сцена нагадувала відому скульптурну групу Лаоокона, де молоді люди були зображені у страшних, сповнених страждання позиціях. Все нові хлопці падали у піч. Декотрих я знав, інших бачив вперше. І тоді я пригадав собі слова зі Святого Письма:
“Дерево... воно лежатиме на місці, де впало”(Проп. 11, 3).

Доля інших хлопців

Ще більш приголомшений, я спитав у свого провідника: “Чи хлопці знали, коли падали у прірву, куди попадуть?”.
- Безперечно, їх стільки раз перестерігали. Однак вони самі обрали цей шлях. Вони не відчували відрази до гріха, ані поборювали його. Гірше! Вони легковажно ставилися і відкидали Боже Милосердя, яке закликало їх до покути. Цим вони провокували Божу Справедливість!
- О, як страждають ці нещасні від думки, що нема вже жодної надії, - закричав я.
- Якщо справді хочеш знати їхні почуття, їхній розпач і лють, підійди ближче, - зауважив провідник.
Я зробив декілька кроків уперед і побачив, що багато хто з тих бідних проклятих запекло билися між собою, наче оскаженілі пси. Інші дряпали своє тіло, обличчя і руки, і з огидою відкидали його від себе. І тоді уся стеля печери зробилася прозорою, наче кришталь. З’явився клаптик Неба, а на ньому їхні приятелі, що сяяли вічним щастям.
Дата: Неділя, 02.05.2010, 23:21 | Повідомлення # 19
Відкинуте Боже Милосердя
Нещасні прокляті палали люттю у своєму шаленстві й дихали ненавистю, бо колись глузували з Справедливого. “Бачить те грішник і злиться, і мучиться, скрегочучи зубами, та бажання грішників пропаде”(Пс. 112, 10).
- Чому я не чую жодного голосу? - запитався я у провідника.
- Підійди ближче, - порадив він.
Через кришталеве скло я почув крики і блюзнірство на адресу святих. Їхні голоси зливалися докупи. Навколо було чути галас злого крику і нарікань.
“Коли вони усвідомлюють благословенну долю своїх добрих приятелів, - сказав мій супутник, - вони вимушені кричати: “Це той, кого ми колись на кпини брали і з нього глузували. Які ж ми дурні! Життя його вважали за божевілля, а смерть - безчестям. Яким чином його зараховано до синів Божих і чому перебуває між святими? Це ми збилися з правдивої дороги”. (Муд. 5, 4-6).
Тому вони кричать: “Ми наситилися стежками беззаконня й погибелі, проходили через пустині непрохідні, а Господньої ж дороги - ми не пізнали. І що нам допомогла гординя?... усе те, немов тінь, минуло...” (Муд. 5, 7-9).
Таким є їхнє трагічне терпіння, котре повторюватиметься упродовж вічності. Проте надаремні усі їхні крики, скарги і будь-які зусилля. “Всяке нещастя впаде на нього”(Іов 20. 22).
“Для них вже немає часу, лише вічність”.
Дивлячись і слухаючи все це, я раптом запитав у себе: “Чи можуть бути проклятими ці хлопці? Адже вчора ввечері вони ще веселилися в Ораторії?”
- Хлопці, яких ти тут бачиш, уже напівмертві для Божої Ласки. Коли б вони померли у цю мить або не захотіли зійти зі своїх пагубних доріг, були би прокляті. Але ми гаємо час. Йдем далі!

Невгасимий вогонь

Мене провадили далі. Коридором ми зійшли вниз до низько розташованої печери. Над її входом був надпис: “Черв’як їхній не помре, вогонь їхній не погасне” (Іс. 66, 24). “Господь Вседержитель скарає їх... нашле вогонь і черву на їхнє тіло” (Юд. 16, 17).
Лише тут я усвідомив, які потворні докори сумління мучили вихованців наших шкіл. Вони зносили нелюдські муки, пригадуючи кожен невідпущений гріх і справедливе покарання за нього. Адже вони могли використовувати численні й незвичайні засоби для виправлення свого життя, тривати у чесноті й збирати заслуги для Неба. Однак з жахом пригадували собі, як легковажно відкинули щедрі ласки, якими наділяла їх Пресвята Діва Марія... Переживали справжню гієну, розуміючи, що так легко можна було спастися, а тепер вони назавжди загинули. На згадку їм приходили стільки добрих настанов, котрих, на жаль, вони ніколи не виконали. Пекло дійсно вистелене добрими намірами!
У нижній печері я знову побачив у вогненній печі своїх хлопців: декілька і зараз перебувало там, інші були вихованцями або зовсім незнані мені. Зблизька я зауважив, що їх обліплюють різноманітні черв’ячки, котрі в’їдалися у їхні серця, очі, руки, ноги з такою жорстокістю, що неможливо описати. Безрадні й нерухомі хлопці ставали здобиччю різних тортур. Сподіваючись, що мені вдасться з ними поговорити і дізнатися про причини їхнього прокляття, я наблизився до них, проте жодний з них не промовив ані слова, і, навіть, не подивився на мене. Я запитав у свого провідника про причину такої поведінки, а він пояснив, що прокляті цілком позбавлені свободи. Кожен мусить зносити покарання у повному обсязі.
- А тепер, - додав він, - мусиш також увійти до наступної печери.
- О, ні! - протестував я. - Перед тим, як людина потрапить у пекло, повинен відбутися над нею суд. Я ще не був осуджений і не хочу туди іти!
- Послухай, - відповів провідник, - ти маєш вибір: або увійти до пекла і врятувати своїх хлопців, або залишитися назовні й залишити їх в муках. Що вибираєш?
Я вагався хвилину мовчки: “Зрозуміло, я люблю своїх хлопців і сильно прагну допомогти їм спастися, - відповів я, - але чи немає іншого способу?”
- Є спосіб, - промовив провідник, - але за умови, що ти зробиш усе, що буде у твоїх силах.
Я з полегшенням зітхнув і відразу ж собі сказав, що охоче зроблю все, щоб звільнити моїх улюблених духовних синів від цих тортур.
- Тоді увійди в печеру, - сказав мій приятель, - придивись, як добрий Всемогутній Господь милостиво дарує тисячу засобів, аби допровадити твоїх хлопців до справжнього каяття і врятувати від вічної смерті.
Він взяв мене за руку і запровадив до печери. Через декілька кроків мені здалося, що я несподівано опинився у великій парадній залі, скляні двері котрої закривали ще пару виходів.
На одному з них я прочитав: “Шоста заповідь”. Вказуючи на них, мій провідник пояснив: “Порушення цієї заповіді спричинилося до вічної смерті багатьох хлопців”.
- Чи вони не сповідалися?
- Так, вони сповідалися, але або гріх затаїли, або неповністю у ньому призналися. Одні через сором називали неправдиву кількість гріхів. Інші грішили цим ще у дитинстві, але пізніше забракло їм відваги повністю признатися в них перед священиком.
Частина з них, насправді, ніколи не каялася у своїх провинах або нещиро вирішила уникати їх у майбутньому.
Не бракувало і таких, хто замість перевірки свого сумління і щирого покаяння, всі свої зусилля скерували на те, якими словами переказати свої вчинки і ошукати сповідника. Кожен, хто помирає у такому душевному стані, добре це розуміє. Тепер же зноситиме трагічні наслідки упродовж цілої вічності. Лише щире каяття загладжує ці гріхи і запевнює вічне щастя.
Чи хочеш знати, чому наш милосердний Господь запровадив тебе сюди?
Він підніс завісу, і я побачив групу хлопців з Ораторія. - Я досконало знав їх всіх, хто знаходився тут саме через цей гріх. Багато з них відомі були в Ораторії, як дуже добрі вихованці.
- Ти, мабуть, дозволиш мені тепер записати їхні прізвища, щоби міг перестерегти їх індивідуально, - закричав я.
- Це необов’язково!
- Що тоді ти мені пропонуєш, що повинен їм сказати?
- У проповідях завжди говори про гріхи супроти чистоти. Таких загальних застережень вистарчить. Зрозумій, навіть, якщо ти індивідуально будеш їх перестерігати, вони охоче пообіцяють тобі виправитися, але тільки на словах. Для справжньої настанови потрібна Божа Ласка, але така, котру не відкинуть твої хлопці. Якщо вони будуть молитися, Бог дарує їм Свою любов, пробачить і забуде їхні падіння. Ти зі свого боку також молися і багато покутуй. А щодо твоїх хлопців, нехай вони прислуховуються до цих повчань і свого сумління. Воно підкаже їм, що необхідно робити.
Наступних півгодини ми розмовляли про умови доброї сповіді. Потім мій провідник прокричав сильним голосом: “Avertere! Avertere! “
- Що це означає? - запитав я.
- Зміни життя!

Заплутані у приземлені речі

Збентежений, я схилив із заклопотанням голову і хотів відійти, але він затримав мене.
- Ти не бачив ще всього, - пояснив і підніс іншу завісу, за котрою я прочитав такі слова: “А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета” (1 Тим. 6, 9).
- Це не відноситься до моїх хлопців, - твердо відповів я, - вони такі самі бідні, як і я. Ми не багаті й не хочемо ними бути. На багатство не звертаємо жодної уваги.
Однак, коли завіса піднялась, я побачив групу хлопців, добре мені відомих. Вони зносили подібні тортури, як і попередні. Мій провідник вказав на них зі словами: “Як бачиш, надпис відноситься також і до твоїх хлопців”.
- Як це можливо?
- Зараз я поясню тобі:
“Серцями деяких хлопців оволодіває така сильна спокуса мати матеріальні речі, що маліє в них любов до Бога. Звідси народжуються гріхи проти любові, побожності й лагідності. Вже саме прагнення багатства може отруїти серце, особливо, якщо воно провадить до несправедливості.
Твої хлопці бідні, але пам’ятай, що жадність і лінивство погані порадники. Один з твоїх вихованців здійснив серйозну крадіжку у своєму рідному місті. Він міг це виправити, але зовсім про це не подумав. Інші намагалися дістатися до кімнати економа. Не бракує і таких, хто риється у сумках своїх приятелів та забирають їм їжу, гроші й інші речі, не говорячи вже про крадіжку книжок та інших предметів...”
Він назвав багато прізвищ, а потім продовжив: “Деякі знаходяться тут, бо вкрали одяг, білизну, ковдри і плащі з гардероба, щоб відправити додому своїм батькам. Інші покутують тут за вчинену і свідому кривду або за те, що не повернули речей чи позичених грошей. Тепер ти все знаєш, тому зверни на це їхню увагу. Вони повинні перемогти всі свої марнотні й шкідливі прагнення, дотримуючись Божих заповідей і дбаючи про своє чисте сумління. Інакше, жадність може допровадити їх до ще більших гріхів...”
Я роздумував над тим, чому саме таке страшне покарання отримали хлопці за провини, про котрі вони майже не думали. Мій провідник розбудив мене з мого розважання: “Пригадай собі, що вже відкрито тобі, коли ти бачив знищені грона на виноградній лозі”. У цю мить він підняв ще одну завісу, за котрою було багато моїх хлопців, яких я відразу ж впізнав. Над завісою був такий надпис: “Корінь усякого зла”.
- Знаєш, що це означає? -запитав він у мене. - Про який гріх йде мова?
- Гордість?
- Ні!
- А мені завжди говорили, що гордість - це корінь усякого зла.
- На загал це так, але з іншого боку ти добре знаєш, що підштовхну¬ло Адама і Єву здійснити гріх, за що вони були вигнані з раю.
- Непослух?
- Власне! Непослух є коренем усякого зла!
- А що мені сказати хлопцям на цю тему?

Послух

- Слухай уважно: хлопці, яких ти бачив, приготували собі такий трагічний кінець саме через непослух. Цей і той, коли ти думав, що вночі спокійно сплять, залишали спальню, щоб волочитися. Всупереч правилам, вони блукали по небезпечних територіях і, навіть, по будівельному риштованню, наражаючи своє життя і здоров’я на небезпеку. Інші, щоправда, йшли до церкви, але всупереч порадам погано себе поводили. Вони занедбували молитви, мріяли про щось, заважали іншим або дрімали на Богослужінні. Горе тим, хто занедбує молитву! Хто не молиться, той ступає на дорогу, котра провадить до прокляття. Знайдеш тут і таких, хто, замість співати псалми або акафіст до Пресвятої Богородиці, читали світські заборонені книжки.
Він перерахував також й інші порушення дисципліни.
Після його слів моя душа наповнилася смутком і пригніченістю.
- Чи можу про це нагадати моїм хлопцям? - запитав я, дивлячись йому просто в очі.
- Так, можеш усе, що тільки запам’ятаєш.
- Що маю їм ще порадити, щоб уникнули такої трагедії?
- Нагадуй їм завжди, що через послух Богові, Церкві, своїм батькам і настоятелям навіть у малих справах, вони можуть спастися.
- І більше нічого?
- Перестерігай також їх перед неробством. Давид через свої лінощі впав у гріх. Якщо вони постійно будуть зайняті, дияволу забракне нагоди, щоб спокусити їх.
Я схилив голову і пообіцяв, що так зроблю. Майже втративши свідомість від страху, я лише спромігся прошепотіти. “Дякую тобі, що був для мене такий добрий. Прошу, виведи тепер мене звідси”.
- Добре, йди за мною.
Він взяв мене за руку, щоб додати мені відваги й підтримати мене, бо я ледь тримався на ногах від безсилля. Ми вийшли із зали, і у зворотньому швидкому темпі повернулися на страшне подвір’я і довгий коридор. А коли проходили через останній бронзовий портал, провідник затримав мене і сказав: “Тепер, коли ти вже побачив, як страждають інші, повинен також пізнати на собі жах пекла”.
- Ні! - закричав я.

Доторкнись до пекельних мурів

Проте він наполягав на своєму, хоча у мене виникло бажання кудись утекти. “Не бійся, - сказав він, - просто спробуй і доторкнись до цього муру”.
Я не міг відважитись і намагався відійти далі, але він затримав мене.
- Спробуй, - наполягав він далі і, міцно тримаючи мене за руку, потягнув мене до стіни.
- Доторкнися хоч раз, то ж матимеш право розповісти не лише, що бачив, але що і торкався стін, за котрими люди зносять вічні муки. Зрозумієш, яким страшним повинен бути останній мур, якщо вже перший такий нестерпний. Подивись на цю стіну!
Я уважно подивився на неї. Вона здалася мені неймовірно товстою.
- Тисяча таких стін знаходиться між нею і справжнім пекельним вогнем, - поснював мій провідник. - Тисяча мурів оточує її, кожен має тисячу мір товщини і на такій же відстані знаходиться один від одного. Одна міра має тисячу миль. Цей перший мур віддалений на мільйон мільйонів миль від пекельного вогню. Це дуже далека межа самого пекла.
Слухаючи це, я інстинктивно відсунувся, але він схопив мою долонь, розкрив її з силою і притягнув до першого з тисячі мурів. Я відчув такий страшний біль, що зі стогоном відскочив назад і прокинувся у своєму ліжку. Долоня сильно пекла, і я повинен був тримати її, щоб зменшити біль. А зранку, коли підвівся, то зауважив, що вона уся набрякла. І хоч я лише уві сні торкався муру, з моєї долоні облазила шкіра.
Щоб сильно вас не налякати, я оминув опису багатьох страшних деталей, хоча їх бачив і пережив. Упродовж наступних семи ночей я не міг заснути, настільки жахливим й неймовірним було моє враження від того сну. Знаємо, що нам Добрий Бог змальовував завжди пекло у символах, бо, коли б показав нам його у всій правді, ми не спроможні були б його збагнути. Ніхто зі смертних не може зрозуміти цих справ.

1 Тюїльрі - палац Катерини Медичі з XVIст. , поблизу Лувра, під час Паризької Комуни його спалили. Зараз парк.

2 Тартар -у грец. міфології означає найнижчу, темну частину Гадису, місце страти, де перебувають душі, які зносять найтяжчі муки.

3 Прим. Авт. : середина землі (ядро), або центральна частина земної кулі, згідно з сучасними науковими твердженнями, знаходиться на глибині 2900км, складається з заліза, нікеля й сірки. У ньому співіснують рідкий і твердий стани, панує надзвичайно висока температура 4000-6500 0С й величезний тиск, який доходить до 4000000 атмосфер.

4 Ораторій - зал або будинок, призначений для молитви

Бібліотека » Церква » Духовна література » ПЕКЛО (о. Л. Г. де Сегюр)
Сторінка 4 з 4«1234
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика