Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 4«1234»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ПЕКЛО (о. Л. Г. де Сегюр)
ПЕКЛО
Дата: Неділя, 02.05.2010, 22:02 | Повідомлення # 6
Хто не хоче вірити у пекло, той у нього не повірить, навіть якщо мертві повстануть з гробу

Якось в Єрусалимі Ісус Христос проходив повз будинок, фундамент якого можна побачити ще сьогодні. Цей дім належав молодому, заможному фарисею на ім’я Нікентій, що незадовго перед тим помер. Ісус, довідавшись про життя Нікентія, вирішив на його прикладі дати повчання Своїм учням і люду, який йшов разом з Ним: “Був один багатий чоловік, що одягався у кармазин та вісон та бенкетував щодня розкішно. Убогий же якийсь, на ім’я Лазар, лежав у нього при воротях, увесь струпами вкритий; він бажав насититись тим, що падало в багатого зо столу; бо навіть пси приходили й лизали рани його. Та сталося, що помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. В аді, терплячи страшні муки, звів він очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні, і він закричав уголос: “Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся у полум’ї цім”.
Авраам же промовив: “Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. А крім того всього між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять”.
Отче, - сказав багатий, - благаю тебе, пошли його в дім батька мого; я маю п’ять братів, нехай він їм скаже, щоб вони також не прийшли в це місце муки.
Авраам мовив: “Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають”. Той відповів: “Ні, отче Аврааме, але коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються”. А той відозвавсь до нього: “Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять” (Лк. 16, 19-31).
Цими словами Сам Син Божий відповів на ілюзії людей, які, щоб утвердитися у вірі у пекло, вимагають чудес і воскресіння мертвих.Та навіть, якщо б діялися навколо них численні чудеса, вони б не повірили. Згадаймо хоча б євреїв, на очах яких Ісус Христос чинив великі чудеса, приміром, воскресив Лазаря у Витанії. Та це спонукало їх до таких розмов: “Що нам робити? Силу чудес отой чоловік робить! Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього... Від того, отже, дня ухвалили вони Його вбити” (Йо. 11, 47-48, 51). Такий самий результат мали й пізніші чудеса, які в Ім’я Ісуса публічно чинив св. Петро та інші апостоли і достовірність яких неможливо заперечити. Священики і фарисеї в один голос заявили: “Що нам із цими людьми робити? Бо ж вони зробили явне чудо; воно стало відомим всім мешканцям Єрусалиму, і заперечити його ми не можемо. Але, щоб воно більше не поширювалося в народі, ми заборонимо їм під загрозою не говорити більш в це ім’я нікому з людей” (Ді. 4, 16-17). Ось як сприймають чудеса й воскресіння мертвих люди злого серця і духа.
Наведемо відомий вислів Дідро: “Навіть якщо б увесь Париж клявся мені, що бачив мертвого, воскреслого з гробу, я скоріше б повірив у те, що цілий Париж збожеволів, ніж повірив би людям”.
По суті, це зухвале зізнання характеризує невірців, що вирізняються своєю сліпотою й затятістю. Саме цим атеїстичним принципом вони керуються у своєму житті.
Знаєте, що слід зробити, щоб повірити у пекло? Треба жити так, щоб не було приводу боятися пекла. Дивіться на справжніх християн, сумлінних, моральних, ревних у виконанні своїх обов’язків. Чи комусь з них спаде на думку сумніватися в існуванні пекла? Сумніви, радше у серці, ніж у голові, як зазвичай, породжуються у людей малоосвічених і зухвалих. Отже, той, хто живе у згоді із сумлінням, не сумніватиметься в існуванні пекла.

Дата: Неділя, 02.05.2010, 22:04 | Повідомлення # 7
Яке воно пекло?

Хибні й забобонні уявлення про пекло

Передусім ми повинні старанно уникати примітивних і забобонних уявлень про пекло, котрі перекручують справжню католицьку науку про нього. Більшість уявляють собі пекло якимсь дивним і абсурдним, кажучи: “Ніколи не повірю, бо це безглуздо й неможливо. Ні! Не можу повірити у пекло! “
Без сумніву, якщо б пекло було саме таким, яким його уявляють подекуди не тільки добросердні бабусі, але й освічені люди, тоді ми мали б усі підстави не вірити. Але всі ці оповідання варті не більше, аніж казки, якими лякають дітей, бо нічого спільного з наукою Церкви не мають. Не гідно чинить той, який щоб підсилити враження, додає щось своє. Адже ніхто немає права перекручувати правду й робити з неї посміховисько, навіть для залякування простаків. Проблематично говорити про пекло й священикам, які, бажаючи розповісти про страшні пекельні муки, нерідко звертаються до образних описів у своїх проповідях. Зазначу, що важко тут дотримуватись якоїсь міри, а тому ще раз повторюю, що іноді навіть з найкращих міркувань можна потрапити в омани.

Перша мука у пеклі - це вічне прокляття

Прокляття - це повне й невідворотне відлучення від Бога. Отже, проклятий - це створіння, яке назавжди позбавлене Бога.
Ісус Христос навчає нас, що відлучення є першим покаранням для грішників, котре перевищує усі решта. Пригадаймо собі слова вироку, які Ісус Христос скаже їм на Божому Суді: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41). В іншому місці, повчаючи євреїв, запевнив що до Царства Небесного входять через тісну браму: сказав: “Геть від Мене всі ви, що чинити неправду! Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака та Якова й усіх пророків у Царстві Божім, себе ж самих викинутих назовні” (Лк. 13, 27-28; пор. Мт. 7, 23).
Отже, першим словом вироку Найвищого Судді, котре означатиме перше знамення пекла, буде відлучення від Бога, позбавлення Бога, осудження Бога або іншими словами: прокляття.
Обмеженість нашого розуму та брак живої віри не дозволяють нам у цьому житті ані змірити, ані збагнути, скільки жаху і розпачу містить у собі цей вирок. Людина створена для Господа Бога. Вона створена для Бога, як око для світла, як серце для любові. Однак серед безлічі занять й зайвих турбот цього світу ми не відчуваємо цього, і все, що бачимо, чуємо, терпимо й любимо, відддаляє й відвертає нас від Бога - нашої єдиної кінцевої мети.
По-іншому у потойбічному світі. Там, після смерті, правда вступає у свої права. Кожен залишається сам на сам перед Богом, Тим, Ким і для Кого він був створений, Котрий єдиний може бути і має бути його життям, його щастям, відпочинком, насолодою, любов’ю й усім. Тож, можеш збагнути, в якому стані перебуває людина, яка раптом раз і назавжди втрачає своє життя, щастя, любов, одним словом - усе. Можеш уявити несподівану й бездонну порожнечу, в котрій опиниться істота, яка була створена для любові, для володіння Тим, Кого її позбавили!
Монах-єзуїт, отець Сюрен, відомий у XVII ст. своїми чеснотами, науками, майже 20 років жив у цьому жахливому стані відлучення від Бога. Прагнучи визволити від диявольської одержимості бідну святобливу черницю, якій не могли зарадити три місяці молитов, умертвлень та еґзорцизмів, священик у своєму безмежному милосерді попросив Бога звільнити нещасну й перенести на нього тягар одержимості. Господь вислухав його прохання і диявол одразу ж вселився у тіло та упродовж багатьох років жорстоко мучив отця. Сам отець Сюрен після свого визволення описав все, що тільки міг пригадати про надприродній стан, коли диявол заволодів його тілом і душею, даючи йому сповна відчути розпач проклятого.
“Здавалося, - пише він, - що уся моя сутність, всі сили моєї душі і члени мого тіла з невимовною силою поривалися до Господа Бога, якого я визнавав своїм найвищим щастям, нескінченним добром, єдиною метою мого існування. Але разом з цим я відчував, що якась сила, незважаючи на мій опір, відривала і тримала мене здалеку від Нього. Створений, щоб жити, я відчував, що мене віддаляють від правди і світла. Створений для любові, я був відсторонений від неї Створений для добра, я був занурений у безодню зла.
Страх і розпач, що стискали моє серце, можна було б порівняти зі станом стріли у польоті, котру з великою силою випустили до певної цілі, натомість, якась сила неустанно відпихає її назад. Це лише слабкий і блідий образ страшної дійсності, яка називається прокляттям. З прокляттям неодмінно пов’язаний розпач. Це той самий розпач, котрий Ісус Христос у Св. Євангелії називає “черв’яком”, що точить проклятих.
Краще усе втратити, аніж потрапити у пекло, “де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає” (Мк. 9, 48).
Цей черв’як проклятих - це докори сумління й розпач. Їх називають черв’яком, бо як у гнилому тілі мерця народжуються черв’яки, так з’являються вони й в проклятій душі з гнилизни гріха. Ми ж у змозі створити собі лише слабке уявлення цих докорів й розпачу. Адже у цьому світі нема нічого досконалого: зло тісно переплетене з добром, а добро із злом. Й навіть, якщо наші докори й розпач досягли апогею, у них завжди жевріє надія. Це стосується й будь-якого терпіння, духовного чи тілесного. Дарма, що це видається неможливим. Проте у вічності все досконале: тож, якщо можна так висловитися, зло таке ж досконале, як і добро, без найменшої надії на порятунок, бо зло абсолютне - відносного тут не існує. Ти розумієш, що означає розпач без промінчика надії? Що означають слова та думка: “Я загинув добровільно, загинув навіки, загинув за марні миттєві дрібниці! А я ж міг, як й інші спастися!”
“Вони його уздрівши, збентежаться страхом жахливим... і, стогнавши в тривозі духу, промовлять... Отож - ми збилися з правдивої дороги... Ми наситилися стежками беззаконня і погибелі... Господньої ж дороги - ми не пізнали. І що нам допомогла гординя? Що нам принесло багатство разом з пихою? Усе те, немов тінь, минуло... лукавство наше нас поглинуло” (Муд. 5, 2-14). Але цього ще замало. До розпачу приєднується ще ненависть - плід прокляття: “Ідіть від Мене геть, прокляті! (Мт 25, 41).
Що це за ненависть? Ненависть супроти Господа Бога! Страшна ненависть проти безконечного Добра, безмежної Правди, Доброти і Краси, проти Миру, проти Мудрості, проти вічної Досконалості! Ненависть непримиренна і диявольська, ненависть надприродна, що поглинає усю силу духа і серця, усе єство проклятого.
Проклятий не міг би ненавидіти Бога, коли б йому було це дано, як блаженним у Небі, бачити Господа віч-на-віч в усій Божій досконалості, в усій невимовній Його величі. Але в пеклі такого Бога не дано побачити. Прокляті споглядають лише страшні наслідки Його справедливості у своїх стражданнях. Тому вони ненавидять Бога, як ненавидять кару й прокляття, яке їх спіткало.
Минулого століття у місті Месині священик, проводячи еґзорцизм над одержимим, запитався у диявола: “Хто ти?”
- Я істота, яка не любить Бога, - відповів злий дух.
У Парижі під час іншого сеансу еґзорцизму на запитання священика: “Де ти?” - почув:
- Вічно у пеклі!
- Не бажаєш обернутися у ніщо?
- Ні, хочу лише ненавидіти Бога вічно! - відповів йому з люттю диявол.
Так міг би відповісти кожен з проклятих. Вони ненавидять Того, Кого мали б вічно любити.
Хоч не один поцікавиться: “Невже Бог може проклясти мене, адже Він - Любов?” Та це не Господь проклинає грішника. Грішник сам скидає себе у безодню прокляття.
До страшного вироку доброта Бога не причетна. Його виносять лише Божественна святість і справедливість. Бог такий ж святий, як і добрий, а справедливість Його однаково безмежна у пеклі, як милосердя й доброта у Небі. Тож не ображай святості Бога і не будеш проклятий. Проклятий отримує лише те, що вибрав собі сам всупереч усім ласкам Бога. Надав перевагу злу, і отримав зло. У вічності ж зло називається пеклом. Якщо б він вибрав добро, мав би його вічно.
Отже, перше знамення пекла, перша ознака страшної дійсності, яку називають пеклом - це осудження і Боже прокляття з розпаччю й ненавистю проти Господа.

Друга мука пекла - вогонь

Безсумнівною правдою віри є переконання існування вогню у пеклі. Пригадаймо собі переконливі слова Сина Божого: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний... Син Чоловічий пошле Своїх ангелів, які зберуть із Його Царства... Й тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогняної печі” (Мт. 25, 41; 13, 41-42). Ці Божі слова, повторені святими апостолами, становлять основи віри та науки Святої Церкви. Тож у пеклі грішники караються вогнем.
В історії Церкви надибуємо розповідь про те, як у ІІІ столітті після Різдва Христового два юнаки, що навчалися у знаменитій Олександрійській школі в Єгипті, якось зайшли у храм, де проповідник саме говорив про пекельний вогонь. Один з юнаків почав глузувати з проповіді. Інший ж пройнявся страхом і навернувся, ба, навіть пішов у монастир. Через декілька років безбожний юнак несподівано помер. Після смерті він з’явився до свого давнього приятеля і промовив: “Церква говорить правду, навчаючи про вічний вогонь у пеклі. Та все ж священики не передають навіть сотої частини того, яким він є насправді там, у пеклі”.

Пекельний вогонь надприродний й незбагненний

На жаль, ніхто на землі не спроможний ані висловити, ані збагнути великих вічних правд! Священики намагаються донести ці істини, однак ані дух, ані слова не можуть подолати цього завдання. Про Небо сказано: “Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять”(1 Кор. 2, 9). Теж можна сказати про пекло: “Чого око не бачило й вухо не чуло, чого серце людини ніколи не збагне, те Божа справедливість приготувала невиправним грішникам”.
“Терплю, терплю муки у цім полум’ї “, - кричав з безодні проклятий євангельський багатій. Щоб вникнути у суть першого слова проклятого “терплю”, необхідно збагнути зміст вислову “у полум’ї цім”. Вогонь цього світу, як усе інше, недосконалий, і наше полум’я, яке би потужнє воно не було, це тільки мізерний образ вічного вогню, про котрий розповідає Свята Євангелія. Неможливо достеменно описати жахливі терпіння, котрі зазнала б людина, яка б потрапила у розпалену піч бодай на декілька хвилин. Не кажучи вже про те, щоб там жити! А що тоді казати про той надприродний вогонь, вогонь вічний, силу якого неможливо з чимось порівняти!
Позаяк ми живемо у часі, а не у вічності, то вимушені використовувати предмети цього світу, якими мізерними, слабкими й недосконалими вони не були, щоб з їх допомогою уявити невидиму, нескінченну дійсність майбутнього життя. Тому спонукаймо себе до страху, пригадуючи невимовні страждання, які завдає нам земний вогонь, щоб у вічності не потрапити у безодню пекельного вогню.

Отець де Бюссі і молодий безбожник

На початку минулого століття у Франції славився своєю апостольською ревністю, красномовством й надзвичайними чеснотами, а також дещо оригінальними думками отець де Бюссі.
Якось відомий місіонер гостював в одному з найбільших міст на півдні Франції. Взимку, напередодні Різдва, у лютий мороз, в кімнаті для гостей, в каміні, розпалили сильне багаття.
Серед присутніх у домі був юнак, відомий своїм розпусним життям й богохульством. Отець де Бюссі швидко переконався, що з юнаком важко про щось говорити. “Підійди-но ближче, звернувся до хлопця весело. - Не бійся, я нікого не примушую сповідатися. Прошу, сядь поруч, ми трохи поговоримо”. Кинувши оком у камін, отець побачив, що майже усе дерево згоріло, тому попросив юнака: “Перш ніж сідати, візьми, будь ласка, декілька полін і докинь їх у багаття”. Здивувавшись, юнак виконав прохання отця. Та, коли хлопець клав поліно у камін, отець несподівано схопив його за руку й запхнув її у вогонь. Молодий грішник відскочив з криком: “Що ви робите? Ви збожеволіли, отче? Я ж міг обпекти руку? “
- То й що? - спокійно відповів отець де Бюссі. - Тобі слід звикати до цього. У пеклі, куди ти можеш потрапити, якщо не виправиш свого грішного життя, палатимуть не лише пучки твоїх пальців, але й усе тіло. Та й це маленьке багаття неможливо порівнювати з пекельним вогнем. Тож уперед, мій друже!
Відтак хотів знову схопити юнака за руку, але той, зрозуміло? почав опиратися з усіх сил. Лише тоді отець пом’якшив тон: “Бідна дитино, задумайся. Можливо, варто тепер терпляче зносити муки, ніж вічно горіти у пекельному вогні? А жертви, котрих вимагає від тебе Господь, у порівнянні з вічними муками, це ж такі дрібниці? “
Молодий грішник вийшов у глибокій задумі. Він глибоко замислився над сказаним. Незабаром юнак повернувся до місіонера і з його допомогою позбувся тягаря своїх гріхів, ступивши на істинний шлях.
Я впевнений, що чимало з тих, які живуть без Бога й прямують до пекла, не потрапили б туди, коли б погодилися на “вогняне випробування”: упродовж року розважатися, насолоджуватися життям, задовільняти будь-які забаганки з однією лише умовою, бодай на один день, навіть на годину занурюватися у вогонь. Гадаю, не знайшлось би жодного, хто б погодився на таку угоду. Не вірите, тоді слухайте.

Три сини старого лихваря

Один чоловік, розбагатівши на безжалісній кривді своїх ближніх, несподівано серйозно захворів. Та навіть важка форма гангрени не змінила його поглядів. “Якщо я все віддам, - твердив він, - що буде з моїми дітьми?” Його парох, людина дотепна, щоб врятувати цю бідну душу, вирішив зробити ось що. Він сказав хворому, що знає ліки, які зцілять його. Але вони дуже дорогі. “Скільки б вони не коштували, тисячу, дві... десять тисяч франків, байдуже! - підбадьорився старий. - Що це за ліки? “
- Їх готують із жиру людини, а опісля поливають ними рани на тілі. Якщо ти знайдеш когось, хто за десять тисяч франків погодиться стопити на вогні жир з однієї лише руки, цього буде досить.
- Не варто й шукати! - зітхнув хворий. - Сумніваюся, чи зможу когось знайти.
- Я дам тобі пораду, - заспокоїв його священик. - Поклич старшого сина, який любить тебе, звернись до нього з проханням, обіцяючи у спадок свій маєток. Якщо він відмовиться, то пообіцяй середньому сину залишити свій спадок за цю послугу. Якщо ж він відмовиться, поклич молодшого сина, той напевно погодиться.
Так і сталося. Батько по черзі просив виконати прохання своїх синів, але вони з жахом відкидали його пропозицію. “Ви відмовляєтеся декілька хвилин перетерпіти біль, щоб врятувати мені життя, а я, щоб зробити вас багатими, повинен навіки йти до пекла? Який же я дурень!” І без вагань роздав усе, що заборгував.
Але і його синів можна зрозуміти. Адже наважитися занурити руку у вогонь, навіть рятуючи життя батька, понад людські сили. Та це все одно ніщо у порівнянні з вогненною безодньою пекла.

“Діти мої, не йдіть до пекла! “

У 1844 році в семінарії св. Сульпіція в Ісс, неподалік від Парижа, я познайомився з професором, відомим своєю ерудицією, надзвичайним смиренням і життям, сповненим покути. Отець Піно, перш ніж стати священиком, викладав хімію і фізику. Якось під час хімічних дослідів несподівано загорівся фосфор. У мить руку огорнуло полум’я. Даремно професор намагався разом з учнями погасити вогонь. Його рука перетворилась на яскравий смолоскип. Від нестерпного болю нещасний знепритомнів. Увесь день і всю ніч потерпілий стогнав й плакав, а коли біль на якусь мить вщухав, він повторював семінаристам, що були поряд: “О діти мої! ... Мої діти! ... Не йдіть до пекла! ... Не йдіть до пекла!...”
Такий же крик болю й священицької любові злетів з уст, радше з серця, іншого священика у 1867р., за подібних обставин поблизу Понтіви, дієцезії Валенсії. Молодий вікарій Лаурент кинувся у вогонь, рятуючи жінку й її двох дітей. Він декілька разів самовіддано заходив у палаючий будинок, вихоплюючи з обіймів вогню двох неушкоджених дітей. У домі залишалася ще їхня мати, але ніхто не наважувався зануритися у вогонь, який посилювався з кожною хвилиною. Йдучи за покликом любові до ближнього, отець Лаурент вкотре стрибнув у вогонь, знайшов нещасну жінку, яка від страху, здавалось, збожеволіла й в останню мить виштовхнув її з палаючого будинку. Раптом завалився дах і священик опинився під його руїнами. На допомогу кинулися люди й з великим зусиллям витягли його з полум’я. Але, на жаль, було запізно! Нещасний помирав. Чадний дим палив його зсередини, завдаючи жахливих страждань. Надаремно парафіяни намагалися полегшити його муки. Ніщо не допомагало, через декілька годин мученик любові до ближнього отримав у Небі нагороду за героїчну самопожертву.
Помираючи у муках, він у повторював: “Добрі друзі!... О мої діти!... Не йдіть до пекла!... Це жахливо!... Пригляньтеся, як горітимете у пеклі! “

Пекельний вогонь: матеріальний чи чуттєвий?

Люди часто запитують: “Який він, вогонь у пеклі? Які його властивості? Це вогонь матеріальний, чи тільки суто духовний?” Багато хто схиляється до останньої думки, проте католицькі теологи вважають по-іншому.
Як вже було сказано, правдою святої віри є те, що пекельний вогонь - це справжній реальний вогонь, вогонь незгасний та вічний. Цей вогонь палить, але не спалює дотла. У ньому горить не лише тіло, але й душа. Ця правда, відкрита Богом, проповідується Святою Церквою, її постійно підтверджують великі святі і містики (див. Додаток). Заперечувати цю правду було б не тільки безглуздо, але й грішно.
Які ж властивості пекельного вогню? Це матеріальний вогонь? Він такий, як і земний вогонь, чи подібний до нього? На ці питання відповість нам один з найбільших теологів в історії Церкви св. Тома Аквінський.
Спершу він говорить про античних філософів, які, не вірячи у воскресіння тіла, все ж припускали, що на тому світі існує вогонь, який карає за гріхи. Тож були вимушені навчати, що це лише духовний вогонь, тої самої природи, що й душа. Сучасні філософи, що прагнуть, наскільки це можливо, опанувати усіма сферами людського буття і підірвати святу віру, підштовхують до цієї думки чимало людей, недостатньо обізнаних з католицькою наукою.
Великий Доктор Церкви рішуче заявляє, що вогонь пекельний - це “вогонь матеріальний, бо покарання тіла може бути лише тілесним”. У цих тезах св. Тома опирається на науку св. Григорія Великого і св. Августина.
“Та все ж, - говорить св. Тома, - цей матеріальний вогонь містить в собі щось. Адже, палячи тіло, він не знищує його до тла, не перетворює у попіл, він карає ще.”

Хоч пекельний вогонь матеріальний, він діє на душі

Може виникнути запитання: “Як пекельний вогонь відчуватимуть душі, які аж до воскресіння й Останнього Суду існують відокремлено від своїх тіл?” З непогрішимої науки Святої Церкви знаємо, що прокляті відразу після смерті потраплять у пекло, а саме - у пекельний вогонь. Однак це стосується лише їх душ, бо до моменту загального воскресіння їхні тіла залишатимуться у землі. Тож душа проклятого після розлуки з тілом опиниться під впливом таємничої дії пекельного вогню. А ті, навіть безтілесні, потерпають від того ж вогню, куди у призначений час потрапляють й тіла проклятих. Про це виразно сказано у вироку Сина Божого проклятим: “Ідіть геть від Мене, прокляті, в вічний вогонь, приготований дияволу і його ангелам!” Без сумніву, це матеріальний вогонь, інакше він би не міг діяти на тіла проклятих. Проте душі грішників, навіть відокремлені від тіл, страждають у тому ж матеріальному вогні. Це незаперечні істини.
На жаль, це, що відбувається, ми не спроможні осягнути нашим розумом. Зрештою, нам цього не треба знати, щоб увірувати, адже усі правди, відкриті нам Богом, мають на меті не лише просвітити наш розум, вимагаючи від нього смирення й відданості. Віра додає нам впевненості у правдивості вчення. І цього достатньо, коли щось обмежує можливості нашого пізнання. А здоровий глузд й здатність порівняти допомагають краще зрозуміти проблему. Так, ми можемо порівняти співвідношення тіла до душі. Кожен з нас є свідком сильного й невпинного впливу плоті на душу: плоті, матеріальної природи, на душу, природи духовної. Тож, ймовірно, що матеріальна субстанція, якою є пекельний вогонь, діє на духовну субстанцію, себто душі проклятих.

Дата: Неділя, 02.05.2010, 22:05 | Повідомлення # 8
Капелан із Сент-Кер
Дозволь, любий читачу, розповісти тобі кумедну історію, яка сталася зовсім недавно у військовій школі Сент-Кер.
Капеланом у цій школі був о. Ріголо, надзвичайно здібний і дотепний чоловік. Даючи корисні духовні поради, він щовечора збирав у каплиці молодих військових. Одного разу отець виголосив захоплюючу проповідь про пекло. Після відправи капелан попрямував зі свічкою до своєї кімнати в іншому крилі будинку, призначеному спеціально для офіцерів. Біля дверей свого помешкання о. Ріголо раптом почув, що хтось кличе його. Це був поважний капітан із колоритними сивими вусами, дещо грубуватий і ненадто тактовний.
- Пробачте, - промовив він іронічно, - ви виголосили нам сьогодні чудову проповідь про пекло, але забули сказати, у цьому вогні нас будуть пекти, смажити чи варити? Ви не могли б мені детальніше розповісти?
Капелан, зрозумівши натяк, зазирнув зловтішнику у вічі, й підсунувши під ніс капітану свічку, спокійно сказав: “Сам побачиш, капітане!” Опісля зачинив двері, сміючись з кумедної міни капітана. Капелан забув про цей випадок, але відтоді капітан уникав зустрічі з ним. Вибухнула липнева революція. Посаду капелана у війську було скасовано, отця Ріголо із Сент-Кер паризький архиєпископ відправив служити в інше місце. Проминуло дванадцять років. Якось на вечірці до капелана підійшов старий чолов’яга із колоритними вусами і поцікавився, чи випадково, він не колишній капелан із Сент-Кер, отець Ріголо? Почувши ствердну відповідь, старий радісно простягнув руку, кажучи: “Пане кюре, дозвольте потиснути вашу руку й щиро вам подякувати. Ви врятували мене!”
- Я! Але ж як?
- Як? Отче, ви не впізнали мене? Пригадуєте, колись нахабний капітан, інструктор військової школи, після проповіді про пекло запитав у вас якусь дурницю, а ви, підсунувши йому під ніс свічку, сказали: “Сам побачиш, капітане!” Тим капітаном був я. І уявіть собі, ці слова безупинно звучали у моїй голові, я не міг позбутися думки про пекельний вогонь. Боровся з цим десять років, і, нарешті, не витримав, сам пішов на сповідь й став справжнім християнином. Саме вам, отче, завдячую цим щастям й радію нашій зустрічі, маючи змогу виявити свою щиру подяку.
Отже, дорогий читачу, якщо трапиться тобі такий премудрий жартівник з безглуздими запитаннями про пекельний вогонь, можеш відповісти йому, як отець Ріголо: “Любий друже, сам побачиш!” Ось побачите, він не захоче піти туди.

Слід від випаленої руки

Відомо, коли якась загублена душа або душа з чистилища з’являється з дозволу Господа на землі й залишає слід після себе, то це завжди вогненний слід (Див. Додаток). Пригадайте собі даму з браслетом й про випалений килим у Лондоні, палаючий простір навколо молодої грішниці у Римі, чи монаха, який скоїв святотатство у Флоренції.
У квітні 1876р. я на власні очі бачив у Фульджіні, поблизу Асижа, в Італії, жахливі сліди вогню, які переконливо доводять: вогонь потойбіч¬ного світу - це вогонь реальний.
4 листопада 1859 року у монастирі Сестер Терціянок Францисканських у Фульджіні внаслідок апоплексії померла с. Тереза Маргарита Джеста, котра упродовж багатьох років була настоятелькою новіціяту і відповідала за злиденний монастирський гардероб.
Через дванадцять років після її смерті, 17 листопада, одна з сестер, Анна Феліція, яка колись допомагала сестрі Терезі, а тепер уже сама доглядала за монастирським гардеробом, увійшла у келію. Раптом вона почула зітхання, котре долинало з меншої келії. Обережно Анна Феліція відчинила двері, але нікого там не побачила. Через деякий час вона знову почула зітхання і, хоч була не з боягузливих, добряче налякалась: “Ісусе! Маріє! - гукнула вона, - Хто тут?” Ледь вимовила, як почула жалібний голос, наповнений болем: “О, Боже! Як я мучуся!” Сестра відразу впізнала голос покійної с. Терези й здивовано запитала: “За що?”
- Через недотримання убозтва, - відповіла сестра Тереза.
- Чому. Адже ти жила у такому убозтві?
- Не за себе страждаю, - відповіла померла, - а за тих сестер, яким у цьому надмірно догоджала. І ти остерігайся!
Відтак келія наповнилася густим димом й з’явилася тінь сестри Терези, яка пересувалася уздовж стіни до дверей. Опісля моторошно закричала: “Ось доказ Божої справедливості!” Вона гримнула у двері, побілені вапном, залишивши на них чіткий чорний відбиток своєї правої руки і зникла.
Бідна Анна Феліція ледь не померла зі страху, отямившись, почала голосити та кликати на допомогу. На її крик збігся увесь монастир. Монахині відчули різкий запах горілого дерева. Почали шукати причину і зауважили на дверях страшний відбиток, у котрому відразу впізнали худу й дрібну руку сестри Терези. Перелякані цією з’явою, сестри залишили келію й рушили на хори молитися. Там усю ніч провели у сльозах, молитвах й різних умертвленнях за душу бідної сестри Терези. А вранці усі прилучилися до Святих Тайн. Звістка про те, що сталося у монастирі, блискавично розійшлася по всій околиці. Отці Капуцини, священики й світські особи, які прихильно ставилися до монастиря, а також усі чернечі Згромадження міста поєдналися разом у молитві з Сестрами Терціянками. Цей прояв любові до ближнього мав у собі щось надзвичайне і надприродне.
Виснаженій від надмірних емоцій Анні Феліції наказали відпочивати. Вона скорилася, але твердо вирішила знищити чорний слід, що жахав усе місто. Проте сестра Тереза Маргарита з’явилася їй удруге і сказала: “Знаю, ти хочеш усунути знак, котрий я залишила. Та ти неспроможна цього зробити, бо це чудо звершилось за Божою волею для повчання й поправи усіх. Справедливим й страшним Його вироком мені присуджено сорок років зносити жахливий вогонь чистилища через своє потурання деяким сестрам. Дякую тобі й сестрам за стільки молитов, які Господь милостиво вислухав на користь моєї бідної душі. Завдяки тому, що ви відчитали сім покутних псалмів, я відчула особливе полегшення”. А потім з посмішкою додала: “О блаженне убозтво, яке дає стільки радості тим, хто його дотримується!”- і зникла.
19 листопада с. Анна Феліція у ввісні почула, що хтось її кличе по імені. Вона прокинулася, жах прикував її до ліжка, не даючи промовити жодного слова. Вона знову впізнала голос сестри Терези Маргарити. Біля ліжка з’явилася велика вогненна куля, яка світилася так сильно, що у келії розвиднілася, немов удень. Сестра Тереза промовила: “Я померла у п’ятницю, у день Страстей Господніх, і ось у п’ятницю йду до вічної слави... Мужньо несіть хрест.., відважно переносіть терпіння!” Під кінець додала з любов’ю: “Залишайся з Богом!... Залишайся з Богом! Залишайся з Богом!... “- і перетворилась у легку, білу, ясну хмаринку, яка здійнялася до Неба й зникла.
Єпископ разом з міською владою одразу розпочали канонічне слідство. 23 листопада у присутності свідків відкрили домовину сестри Терези Маргарити й переконалися, що обвуглений слід від руки на дверях ідентичний руці покійниці. Двері, з випаленою на них рукою, шанобливо зберігаються у монастирі. Я особисто бачив й торкався обвугленого дерева, котре є промовистим доказом того, що душі, які тимчасово або навіки приречені на страждання у потойбічному світі, мучаться у вогні. І щоразу, коли вони, з відомих лише Богові причин, з’являються на землі, все, до чого вони тільки торкаються, носить на собі слід від вогню.
Отже, хоч ми і неспроможні збагнути цю таємницю, проте віримо без найменших сумнівів, що хоч пекельний вогонь і матеріальний, він діє й на душі, завдаючи їм страшних мук.

Де знаходиться пекельний вогонь?

Запитаєте: “Де знаходиться пекельний вогонь?”
Ані з Божого одкровення, ані з науки Католицької Церкви, ми майже нічого про це не знаємо. Однак теологи одностайні у тому, що вогненна безодня розміщена всередині землі. Саме там є місце, куди після воскресіння потрапляють тіла проклятих.
Цього навчає катехизм Тридентського Собору. Таке ж твердження надибуємо в науці св. Томи: “Хоча ніхто напевно не знає, де розміщене пекло, та все ж можна, і не безпідставно вважати, що воно під землею”. На це вказує сама його назва. “Пекло” означає щось нижче рівня землі, тобто підземне. Святе Письмо ж говорить, що прокляті перебувають під землею. Це засвідчують видіння пекла, яке мали діти у Фатімі та багато інших святих і містиків Святої Церкви (Див. Додаток).
У листах св. Павла читаємо, що у Велику П’ятницю блаженна душа нашого Спасителя на якийсь час відокремилася від Свого Тіла, спустилася у “лоно землі” (Мт. 12, 40), “в найнижчі частини землі” (Еф. 4, 9) і принесла радісну новину про Відкуплення праведникам Старого Завіту, які від початку світу вірили й чекали на Нього з надією і любов’ю. Знаємо, що душа Ісуса Христа спустилася у чистилище щоб потішити й спасти душі, які там відпокутували свої провини, щоб звідти потім вознестися на Небо. Відомо, що Він зійшов в ад, щоби сатані та всім проклятим душам показати Свою тріумфальну перемогу над гріхом, плоттю і світом. Звідси виникає припущення, що пекло знаходиться всередині землі,3 як незмірний океан вогню, сірки й розтопленої смоли (Пор. Ап. 20, 10; 21, 8).
У Святому Письмі Сам Святий Дух щоразу, коли говорить про пекло, завжди подає його як місце, куди падають, вкидають або вступають. Отже, це місце не тільки підземне, але і глибоке. Такої ж думки про пекло Отці Церкви, святі, теологи, Свята Церква та її вірні.
Зрештою, цю думку підтверджують (незважаючи на різні свої відхилення) поганські джерела, як - от: грецька і римська міфологія, де місце покарання у потойбічному світі представлено як величезний підземний простір, де панує грізний Плутон - ніщо інше, як міфологічна карикатура диявола. Вогонь і полум’я відіграють там найважливішу роль. Неважко помітити певну схожість в описанні безодні у Святому Письмі, де перебували праведники Старого Завіту, очікуючи на Криваву Жертву нашого Спасителя.
У словах св. Августина, які наводить св. Тома сказано, що після смерті тіло ховають, тобто опускають у землю, щоби там своєю гниллю воно відплатило Божій справедливості за свої провини. Отже, цілком вірогідно, що душа, покутуючи за свої гріхи, або через очищення у чистилищі, або через пекельну муку, сходить під землю у вогонь, котрий запалив, караючи її, справедливий Господь.
З усього сказаного випливає, що пекло та страшний пекельний вогонь міститься всередині землі, у безодні. Там горить підземний вогонь і палить зі страшною силою. Звернімо також увагу на те, що цей природний вогонь, який розпалила всесильна Божа справедливість. І він отримав надприродні властивості, щоб палити так, як цього вимагає сувора Божа кара, пронизуючи не лише плоть, але й душу, однак, не знищуючи до тла тіла проклятих, а зберігаючи їх. Згадаймо слова Самого Божого Судді: “У пекло, де... вогонь не вгасає... кожен вогнем посолиться” (Мк. 9, 48-49). Так як сіль проникає й зберігає м’ясо, так і матеріальний вогонь у пеклі завдяки надприродному впливу, пронизує проклятих і дияволів, не знищуючи їхніх тіл.

Темрява пекельного вогню. Одкровення св. Терези Авільської

Ісус, даючи пізнати нам правду про вогненне пекло, водночас з усією Божою непогрішимою повагою до Свого слова відкрив, що у пеклі панує пітьма. У Євангелії св. Матея Він називає пекло кромішньою темрявою: “Киньте геть у темряву, - говорить Він про чоловіка, що не був вбраний у весільну одіж, - у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів”(Мт 22, 13). В іншому місці Святої Євангелії, у Апостольських листах, дияволи називаються “князями темряви, силами ночі”. У листі до Солунян св. Павло пише: “Всі ви - сини світла й сини дня. Ми не належимо ані ночі, ані темряві” (1 Сол. 5, 5).
Темрява пекла матеріальна, почуттєва, як і пекельний вогонь. Ці дві істини не заперечують одна одну. Адже природа й дух пекельного вогню - це щось абсолютно відмінне від світла. Правда, вогонь у своєму природному стані, створюючи із газів полум’я, звичайно дає світло, але у пеклі стихія вогню, залишаючи незмінною свою природу, набуває ще й інших надприродних властивостей, яких немає у цьому світі.
Так, посилаючись на св. Василія Великого, навчає нас св. Тома Аквінський: “Силою Бога, - говорить він, - світло вогню буде відокремлено від його властивості палити. Та його палюча сила й стане мукою для проклятих”. Далі святий додає: “Всередині землі, де знаходиться пекло існує лише темний, понурий, наповнений димом вогонь”. Вогонь, що подекуди вивергається з кратерів вулканів, підтверджує це припущення.
Отже, у пеклі пануватиме, “кромішня темрява”, а в поодиноких просвітах прокляті бачитимуть страшні знаряддя своїх страждань. “Вони бачитимуть, - говорить св. Григорій Великий, - у вогні й темряві при світлі пекельного полум’я тих, кого вони потягли за собою у вир на прокляття, і це примножуватиме їхні страждання”. Страх, який викликає темрява вже тут, на землі, це лише слабкий відбиток того, якими страшними є страждання, породжені лише пекельною темрявою.
Свята Тереза Авільська розповідає, що під час однієї з’яви Ісус Христос запевнив її у вічному спасінні, якщо вона й далі служитиме й любитиме Його. Однак, щоб підсилити страх гріху й пекельних мук, які тягне за собою гріх, показав їй місце, у якому вона опинилася б у пеклі, якщо б схилилась до забав й марноти.
“Якось, - говорить св. Тереза, - під час молитви я, невідомо як, перенеслася разом з душею і тілом у пекло. Я відразу зрозуміла, що Ісус Христос хотів показати мені місце, яке приготували мені дияволи і на яке я би заслуговувала за свої гріхи, якщо б не змінила свого життя. Це тривало лише мить, але до кінця життя я не зможу цього забути.
Вхід у цю катівню був схожий на піч: низький, темний та тісний. Дно скидалося на огидну смердючу калюжу, наповнену отруйними зміями. У кінці виднівся мур, а у вибитому в нім отворі я побачила себе. Жодними словами неможливо передати того, що я там вистраждала. Цього просто не в силі збагнути. Я відчувала у своїй душі якийсь вогонь, котрий важко описати, і разом з тим моє тіло корчилося від страшних мук. У своєму житті я перенесла чимало різних страждань, на думку лікарів, найтяжчих з можливих (нервові судоми, під час яких я втрачала координацію рухів), проте це було ніщо в порівнянні з пекельними муками. Та тілесні муки здаються мізерними в порівнянні з муками душі. Це були такі болючі терзання й стискання серця, такий розпачливий і страшний сум, що мені його не можливо описати. Там кожна хвилина наповнена смертельним страхом. Не знаходжу слів, щоб змалювати той внутрішній вогонь і розпач. У тому страшному місці зникає будь-яка надія на потіху. Там дихають їдким смердючим повітрям. Так я страждала у тісному куті, де була ув’язнена. І самі стіни цього темного льоху, на які страшно було дивитись, гнітили мене своїм тягарем. Усе тебе там душить, ані промінчика світла, лише темрява найчорнішої ночі. Проте, о страшна таємнице, хоча не блимне там найменший вогник, видно усе найогидніше для людського ока.
Наступного разу Господь показав мені глибше пекло із тортурами значно жахливішими, призначеними за певні провини. Позаяк, я не каралася ними, вони не лякали мене так сильно. У першій візії Небесний Учитель дав мені відчути не лише внутрішні, але й зовнішні муки. Без сумніву, моє тіло страждало. Не знаю, як це сталося, але я зрозуміла: це була велика ласка, мій Спаситель продемонстрував, від яких покарань мене врятувало Його Милосердя. Все, що можна почути про пекло, що розповідають нам книги про різноманітні покарання і страждання, якими дияволи мучать проклятих грішників - усе це ніщо в порівнянні з дійсністю. Різниця між ними така сама, як між людиною та її портретом. Горіти у вогні на цьому світі набагато приємніше, ніж у тому вогні, в якому грішники палатимуть у потойбічному світі. Після цього видіння, - пройшло вже більше шести років, - але і тепер, пишучи це, мене охоплює такий жах, що стигне кров у жилах. У терпінні мені досить лише пригадати ці моторошні картини, і відразу усі страждання на цьому світі здаються мені дріб’язковими. Я навіть вважаю, що ми часто скаржимося без причини.
Я просто дивуюся, що прочитавши стільки книжок про пекельні муки, мала про них таке далеке від істини уявлення. Я не боялася їх так, як слід було б. Мій Боже, про що я думала і як могла вести такий спосіб життя, який неминуче штовхав мене у страшну безодню? О, мій Божественний Спасителю, будь благословенний навіки! Ти відкрив мені, що полюбив мене більше, ніж я сама себе! Скільки разів Ти рятував мене від того чорного льоху, і скільки разів я поверталась туди всупереч Твоїй волі!
Це видіння збудило в моїй душі невимовний біль за душі грішників, що йдуть на прокляття. Воно наповнило мене палким прагненням працювати задля їхнього спасіння. Відчуваю, що тисячу разів пожертвувала би своїм життям, аби врятувати хоч би одну душу від цих страшних мук.
О, коли б віра кожного з нас могла змінити те видіння! Якщо б згадка про “кромішню темряву”, у яку потрапляють, наче ганебні трупи і погорда між мерцями (Муд. 4, 19), прокляті, змогла б завадити нашим спокусам й зробила б з нас справжніх дітей світла!”
Дата: Неділя, 02.05.2010, 22:57 | Повідомлення # 9
Інші муки в поєднанні з пекельним вогнем
Крім вогню і темряви, у пеклі існують інші покарання і муки. Цього вимагає Божа справедливість. Позаяк прокляті по-різному грішили, й кожне з їхніх почуттів провинилося у більшій чи меншій мірі, то і в осудженні повинна торжествувати Божа справедливість, аби було покаране те, що согрішило, згідно зі словами Святого Письма: “Чим хто грішить, тим і карається” (Муд. 11, 16).
І знову вогонь, страшний і надприродний, стане знаряддям різних мук. Цей вогонь особливо каратиме те почуття, яке спричинило найбільше до гріха. І за кожний свій гріх, за кожну свою негідну пристрасть, вкинутий у вогонь і кромішню темряву, проклятий - як говорить Євангелія - скреготітиме зубами у безмежному розпачі й гірко плакатиме над своїм минулим, яке вже не виправити. “Там буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 24, 51). Це слова Самого Бога!
“Цей плач проклятих, - як стверджує св. Тома, - це плач душі, а не тіла”. Навіть після воскресіння, коли тіла проклятих набудуть людських ознак, вони все ж будуть вже здатні до якихось дій і вчинків. Наприклад, фізична реакція організму виділяти сльози там затратиться”.
А тепер, любий читачу, уяви собі, що станеться під впливом вогню і темряви з очима проклятого. Ті самі очі, які стільки років служили йому для заспокоєння гордості, марнотності, хтивості й розкомплексованості! А з його вухами, відкритими до сороміцьких розмов, до брехні, наклепів і безбожних глузувань! А з його язиком, устами - знаряддям стількох гріхів, стількох гріховних насмішок, такої ненаситності! А з його руками, що шукали, писали і розносили чимало негідних речей, вчиняли злочини (Зокрема найогидніші в історії людства - вбивство ненароджених дітей!!! - прим. Ред. ). З його розумом - знаряддям мільйонів найрізноманітніших думок! З його серцем - місцем зіпсутої волі та злих почуттів. З усім його тілом, задля якого він жив, забаганки, прагнення і пристрасті якого так радо задовольняв!
Все в ньому каратиметься окремою мукою, крім загального покарання прокляттям, Божого осудження і вогню. Який жах!
Але і це ще не все! Св. Тома, посилаючись на святих Отців, пише: “На кінцевій стадії очищення світу відбудеться повний поділ стихій. Все чисте і шляхетне перебуватиме у Небі для слави благословенних. Все брудне і низьке піде у пекло для покарання проклятих. Отже, як усе для вибраних даруватиме радість, так проклятим усе завдаватиме страждання”.
І нарешті Сам Ісус Христос виголосив вирок, який винесе на Останньому Суді: “Ідіть від Мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41). У вогненній пекельній безодні прокляті приречені вічно перебувати в огидному товаристві диявола та його ангелів. Якщо на цьому світі людині подекуди легше, бо вона не самотня у стражданні, то проклятому перебування у товаристві злих духів та інших грішників лише помножуватиме розпач, озлобленість духа й тілесний біль.
Ось той мізер, відомий нам з Божого Одкровення і науки Церкви про різні муки, котрі терпітимуть безбожники, богохульники, грішники, злодії, пияки, вбивці, пихаті, лицеміри, - усі закоренілі й затяті грішники.
Та найжахливіше те, що ці муки триватимуть вічно.

Про вічність пекельного покарання

Вічність пекельних тортур - це відкрита в об’явленні правда віри
Сам Господь відкрив людям істину про вічність покарання, котре чекає на них у пеклі, якщо вони не позбудуться безрозсудності, підлості, невдячності й ворожнечі, нехтуючи таким чином Його святими запові¬дями, даними нам Самою любов’ю.
Приглянься пильніше, любий читачу, до всіх уривків Святого Письма, які наводилися у цій книзі, і переконаєшся, що всюди, де Господь згадує про існування пекла, Він завжди наголошує на вічній тривалості пекельного покарання. Через патріарха Іова і через Мойсея Господь засвідчує, що у пеклі “вічний страх перебуває” (Іо. 10, 22).
Через пророка Ісаю звертається до всіх грішників: “Хто з нас буде спроможний жити коло вогню, що пожирає? Хто з нас буде спроможний жити біля полум’я вічного? “(Іс. 33, 14) - знову використовуючи найдоречніше слово”вічний”.
У Новому Завіті нагадування про вічність вогню і пекельного покарання надибуємо, як у словах Спасителя, так і в листах апостолів. Пригадаймо хоча б таке висловлювання Божого Сина: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу!.. Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволу й ангелами його... І підуть ті на вічну кару, а праведники - на життя вічне” (Мт. 25, 34, 41, 46).
Ці слова Ісуса не потребують пояснення. Вони чіткі й зрозумілі. Саме на них вже двадцять століть посилається Свята Церква у своїй непомильній науці про вічну тривалість щастя вибраних на Небі та про муки проклятих у пеклі.
Отже, вічність пекла і його страшних покарань - це правда, що дана Богом, правда католицької віри, незаперечна, як існування Самого Бога.

Перша причина вічності пекла: сама природа вічності
З давніх-давен природжена слабкість людського духа неохоче погоджується з тією страшною таємницею вічного прокляття і вічного покарання проклятих. Вже у часи Іова і Мойсея, тобто сімнадцять або вісімнадцять століть до Різдва Христового, слабі душі й нечисте сумління говорили про пом’якшення, навіть про кінець пекельного покарання. Читаємо у книзі Іова: “Глибинь стає, мов голова сива” (Іов 17, 24), тобто пекельна безодня видається вичерпаною, близькою до кінця.
Нічого не змінилося й сьогодні. Таке прагнення пом’якшення й зменшення пекельних мук має своїх проповідників й захисників. Проте вони глибоко помиляються, бо, по-перше, це припущення існує лише у марній уяві й прямо суперечить словам Ісуса Христа й Церкви, а, по-друге, опирається на абсолютно викривленому понятті природи вічності. Муки проклятих ніколи не матимуть кінця, позаяк це просто неможливо, щоб вони колись закінчилися чи обернулися на користь. Цьому суперечить сама природа вічності.
Що ж таке вічність? Вічність - це не час, який складається з окремих миттєвостей, які, почергово поєднуюючись, творять хвилини, години, дні, роки й сторіччя. З часом можна змінитися, бо існує час для змін. А якщо немає ані днів, ані хвилин, ані секунд, то, зрозуміло, неможливо переходити з одного стану в інший. Саме так у вічності. Вічність - це спосіб тривання й існування, що абсолютно відрізняється від того, з яким стикаємося на цьому світі. Знаючи це, ми все ж неспроможні осягнути. Це таємниця майбутнього життя, таємниця тривання Господа Бога, в якій і ми братимемо участь.
“Згідно із загальновизнаною думкою, - говорить св. Тома, - “вічність єдина й неподільна”. У ній немає століть, котрі б долучилися до попередніх. Адже століття - це абсолютно земна форма усвідомлення часу, яка немає жодного відповідника у вічності.
Отже, сама сутність вічності, котра немає нічого спільного з послідовністю окремих миттєвостей часу, унеможливлює будь-яку зміну чи то на краще, чи то на гірше.
Тому пекельні муки незмінні. А позаяк закінчення або пом’якшення передбачають видозміну, робимо висновок, що пекельні муки - вічні й незмінні і будь-яке припущення щодо їх пом’якшення - це лише свідчення людської слабкості й плід химерної уяви.
Усі ці розважання про пекло, любий читачу, можливо, занадто для сприйняття, але якщо ти глибше над цим задумаєшся, то неодмінно переконаєшся в їхній правдивості. У будь-якому разі, розуміємо ми чи ні, слід без вагань покладатися на твердження нашого Спасителя, Ісуса Христа, і сповненим віри сказати: “Вірую у потойбічне життя, безсмертне і вічне для всіх без винятку. Для достойних у небесному щасті, для проклятих у пекельних муках”.
Св. Августин, роздумуючи про вічність, в котрій Бог, нескінченний у Своєму милосерді й справедливості, очікує на кожне сотворіння, прагнув якомога глибше пізнати цю таємницю. То, здавалося йому, він близький до кінцевої мети, то знову заблукав у нетрях таємниці. Якось йому з’явився сивий старець у яскравому світлі слави.
Це був св. Єронім, який саме у цю мить у місті Вифлиємі відійшов у вічність. Св. Августин здивувався цій небесній з’яві, старець же промовив: “Людське око ніколи не бачило, людське вухо не чуло, ані людське серце не зрозуміє того, що ти прагнеш збагнути”.
Така вона, таємниця вічності, чи то для Неба, чи пекла. Ми повинні лише вірити зі смиренням й розважливо використовувати кожну хвилину на цьому світі, щоб коли надійде час, змогли потрапити у щасливу вічність і завдяки Божому милосердю уникнути вічності у пеклі.

Друга причина вічності пекельних мук: брак ласки

Навіть, якщо б проклятий грішник мав час на переміну, навернення й прощення, він все одно йому б не знадобився. Чому? Бо завжди існуватиме причина його страждань. Цією причиною є гріх, зло, якому він віддався за свого земного життя. Проклятий - це невиправний, непокутний грішник.
Адже самого часу замало, щоб навернутися. Не раз ми переконуємося у цьому. Часто можна зустріти людей, на навернення яких Господь чекає десять, двадцять, тридцять і більше років. Для навернення передусім необхідна Божа ласка. Без дару ласки Ісуса Христа, уділеної нам безкорисливо, ласки, що є найкращим ліком від гріха, а також початком воскресіння душ, відлучених від Бога через гріх; без цієї ласки - неможливе навернення. Ісус Христос сказав: “Я - воскресіння і життя” (Йо. 11, 25). Лише Своєю ласкою Він воскрешає й повертає до життя мертву грішну душу. У Своїй всесильній мудрості Ісус Христос уділяє нам ласку ще за життя, що для нас є лише часом випробування, прагнучи таким чином застерегти від смерті через гріх й забезпечити життя дітей Божих. У потойбічному світі наступає час не для ласки і випробувань, але для вічної нагороди тих, хто відповів на ласку та жив по-християнськи, або для вічного прокляття тих, хто, погордивши ласкою, жив і помер у гріху. Цей порядок встановлений Божим Провидінням і ніщо його не змінить.
Отже, у вічності прокляті грішники будуть позбавлені ласки. А позаяк без ласки неможливе справжнє каяття у гріхах, а без каяття немає відпущення гріхів, причини покарання, то гріх, як і кара, триватимуть вічно.
Без ласки не існує жалю, без жалю навернення, без навернення відпущення гріхів, без відпущення неможливе скорочення чи повне скасування кари. Згадаймо, як євангельський багач не шкодує про свої гріхи у пекельному вогні, не скаже навіть: “Згрішив! “ Він лише волає: “Мучуся в полум’ї цім” (Лк. 16, 24). Це не голос розкаяння, але крик болю й розпачу. Багатій не думає просити прощення, бажає лишень отримати полегшення у стражданнях. Даремно просить краплину води. Та краплина - це дотик ласки, яка б врятувала, проте йому її не отримати. Адже він нарікає на страждання, але не осуджує гріх. Це типовий образ усіх проклятих.
Тут, на землі, Боже Царство й царство диявола немовби переплетені. З одного можна потрапити в інше, а відтак знову повернутися. Добрі можуть стати злими, злі - добрими. Але в годині смерті усе припиниться. Від цієї миті два царства раз і назавжди розмежуються для померлого. У Св. Євангелії читаємо: “Між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять” (Лк. 16, 26). Опісля вже нема можливості потрапити з Божого Царства у царство диявола, з Неба у пекло, і навпаки з пекла у Небо. У земному житті все непостійне: як добро, так і зло. Тут немає нічого абсолютно довершеного, тому допоки Господь не відмовляє у Своїй ласці нікому, ще можна визволитися з-під влади гріха і диявола. Можна уникнути смерті душі, поки ще живемо, але пам’ятаймо усе це можливе лише у земному житті, від миті, коли бідний грішник помре у стані смертельного гріха, все для нього зміниться. Відтоді замість дочасності з’явиться вічність, період ласки і випробувань вичерпається, воскресіння душі стане неможливим. Дерево, що впаде ліворуч, навіки лежатиме ліворуч: “Якщо впаде дерево на південь або на північ, там і залишиться”.
Доля проклятого вирішена навіки. Жодна зміна, жодне полегшення, жодне тимчасове або повне навернення неможливе, бо немає вже ані часу, ані ласки.

Третя причина вічності пекельних мук: підступність волі проклятих

Воля проклятих закам’яніла в гріху, в злі і надприродній смерті. Що ж може спонукати грішника навернутися ще за життя на землі? Адже у нього доволі часу, а Господь кожної миті готовий дарувати йому ласку, грішник бо вільний і з власної волі може навернутися до Бога. Грішник добровільно відвернувся від свого Творця. Так само добровільно за допомогою благодаті Наймилосерднішого Бога він може навернутися до Нього, може покаятися, і, як блудний син, може знову потрапити у батьківський дім.
Проте в годині смерті свобода, як і благодать зникає навіки. Зникає право на вибір.
Людина залишається з тим, що вже вибрала. Надала перевагу добру і життю - навіки володітиме добром і життям. У своєму безумстві обрала зло і смерть - навіки залишиться в злі та смерті. Залишиться тому, що запрагнула її тоді, коли ще можна було бажати. Звідси вічність покарання.
Ще й досі у версальському палаці можна побачити кімнату, де 1 вересня 1715 року помер король Луї XIV. Там стоять все ті ж меблі. Поміж ними настінний годинник, маятник якого зупинили саме у той момент, коли король відійшов у вічність. Відтоді ще ніхто не осмілився завести годинника. Це промовистий образ незмінності, у яку потрапляє людська воля, коли покидає цей світ.
Воля проклятого грішника залишається саме такою, якою була у хвилину смерті. “Проклятий, - говорить св. Бернард, - завжди прагне зла, котре вчинив”. Зло і гріх злилися в ньому в єдине ціле.
Як благословенні, бачачи Бога лише у Його доброті й милосерді, беззастережно Його люблять, так і прокляті, бачачи Бога лише через терпіння, які отримують від Його справедливості, неодмінно Його ненавидять. Тож чи найсуворіша справедливість не повинна встановити незмінне покарання за незмінну підступність? Хіба не слід вічними і незмінними стражданнями покарати волю, що вічно і незмінно перебуває у злі, відвернулася від Бога й надалі готова грішити?
Звідси випливає, що прокляті у пеклі не мають ані часу, ані благодаті, ані волі для навернення. Отже, вони не можуть отримати відпущення гріхів і, в результаті, повинні терпіти вічну й незмінну кару. Крім того, ті пекельні муки повинні бути не лише безконечними, але й без найменшого полегшення, на котре багато хто розраховує.

Хіба це справедливо - за хвилинні провини каратися вічними муками?

Це давній метод: засліплені гріхами люди, боячись заслуженого покарання, звинувачують Бога у несправедливості, бо Той карає їхні гріхи вічним пеклом. У IV ст. після Різдва Христового св. Йоан Золотоустий сказав: “Нерідко чуємо: “Мені потрібно лише декілька хвилин, щоб вбити людину, згрішити прелюбодіянням, і за цей хвилинний гріх я терпітиму вічні муки?”
Так, безперечно, адже Бог зважає не на час, який потрібен тобі для гріха, а на волю, яка підштовхнула тебе до нього.
Гадаю, сказаного достатньо, щоб розвіяти будь-які сумніви. Адже відсутність часу, благодаті й свободи унеможливлюють навернення і виправлення у пеклі, відтак і причина вічної кари зрозуміла. Супроти цього покарання неможливо щось заперечити. Воно винесено в ім’я досконалої справедливості.
Вважаєте, що Бог несправедливо карає вічним пеклом за миттєві провини? Погляньте, що робиться у нашому суспільстві. Вбивцям, які здійснили злочин за декілька хвилин теж виносять смертний вирок. Невже несправедливо? А що таке кара смерті у суспільстві? Хіба це, у певному сенсі, не вічна кара, у якій також неможливо нічого виправити чи зменшити? Бо смертна кара назавжди викреслює жертву зі списку людей, як і пекло проклятого позбавляє присутності Бога. Чому ж тоді смертельний гріх або злочин супроти Божої Величі не повинен каратися так, як злочин супроти суспільства?
Час не береться до уваги у моральному визначенні тягаря гріха. Про це слушно зауважив св. Йоан Золотоустий: вічна мука у пеклі присуджується не за тривалість грішного вчинку, а за підступність волі, яка підштовхнула до його здійснення та у годині смерті закам’яніла й стала незмінною. Отже, позаяк ця підступність триває вічно, то і покарання, яке вічно її супроводжує, не лише справедливіше на світі, але вкрай необхідне. Хіба Бог, безконечна святість, не повинен навіки відсторонити від Себе створіння, що перебувають у вічному стані гріха, себто у стані проклятого у пеклі?
Замислившись як слід, можна у кожному смертельному гріху виокремити дві полярні сторони. Перша, обмежена і плинна, полягає у дії вільної волі, що переступає Божі Заповіді й чинить гріх. Друга, необмежена й безконечна, у зневазі до святості й безмежності Божої Величі. У ній гріх, сповнений злості, за словами св. Томи, у певному сенсі вміщає безмежність. Цьому знаменню гріха, плинному і водночас безконечному, відповідає пекельна кара, яка є як досконалою, так і безмежною. Доконаною щодо своєї сили та дієвості, безконечною, вічною щодо своєї тривалості. Тому гріх, завершений, якщо говорити про тривалість вчинку і злу волю грішника, отримує те чи інше покарання завжди обмежене щодо своєї сили. Проте безмежний гріх, зважаючи на зневагу святості ображеного Бога, отримує безконечну кару, тобто вічну.
Повторюю: немає нічого природнішого і доречнішого за вічне покарання, яке терплять у пеклі гріх і грішник. Та було б несправедливо, якщо б усі прокляті без винятку зазнавали однакового покарання, маючи різні провини. Ідентичність їхньої кари лише у її вічності, адже усі грішники перебувають у стані смертельного гріха. Та позаяк ступінь провини у всіх різний, то й міра вічної кари відповідатиме кількості й тягарю провини кожного зокрема. Ось вона, досконала і безмежна Божа справедливість!
На завершення ще одне суттєве зауваження. Якщо би покарання проклятого грішника у пеклі все ж таки мало би свій кінець, то не Бог, а грішник переміг би у святотатській боротьбі з Господом. Тоді грішник звернувся б до Бога: “У мене свій час, у тебе - Свій. Та попри те, врешті-решт таки переможу, настоявши на своєму. Прийде час, коли я, хочеш Ти цього чи ні, увійду у Царство Твоєї слави, Твого щастя і навіки ділитиму його з Тобою на небесах”. Хіба таке можливе? Ось чому святість й справедливість Божа повинні домагатися вічного покарання для проклятих.
- А як же тут доброта Господа Бога? Як милосердя? - подумає, можливо, не один.
А до чого тут Божа доброта і милосердя? Пекло - царство Його справедливості, такої ж безконечної, як і доброта. Доброта Бога дієва на землі, де все раз і назавжди буде прощено грішнику, котрий кається. Натомість, у потойбічному світі доброта обмежується тим, що свою справу прощення і відпущення провин грішника під час його земної подорожі хоче увінчати на Небі вічним щастям. Невже ви бажаєте, щоб Господь у вічності керувався добротою і у ставленні до людей, які негідно зловживали нею на землі, не звернулися до неї у годину смерті, бо навіть тепер її не прагнуть?
Зовсім недоречно, адже Бог не може об’явити Свою доброту, шкодячи справедливості. Отже, караючи вічною карою плинні гріхи, Господь вершить акт найвищої справедливості.

Дата: Неділя, 02.05.2010, 22:59 | Повідомлення # 10
Яке покарання чекає грішників за провини, які вони здійснили у своїй недосконалості
Не маючи ані найменшого наміру виправдовувати гріхи, здійснені через людську недосконалість й слабкість, гріхи, у які часто впадають і добрі християни, слід, однак, визнати, що між грішниками, які здійснюють ці провини і тими, кого Святе Письмо називає “грішниками” велика прірва існує. Останні - це підступні душі, закам’янілі, без каяття у серці, це люди, що звикли грішити, що чинять зло без докорів сумління, живуть без Бога і неустанно бунтують проти Небесного Спасителя. Це справжні грішники. “Вони грішать, - говорить св. Григорій, - упродовж усього життя, вони б грішили вічно, якщо б могли вічно жити. “Тож після їхньої смерті справедливість Божого Судді неодмінно вимагатиме вічної кари, адже вони ніколи не бажали зректися гріха”.
Інша доля чекає на перших. Чимало таких бідних душ, які впадають у смертельний гріх, однак, вони не настільки негідні чи зіпсуті, тим паче, безбожні. Вони грішать, бо до цього спонукає їх нагода. Причина їхнього гріхопадіння полягає лише в людській зіпсутості й недосконалості, а не в любові до злого. Вони подібні до дитини, яку підступом або силою відлучили від матері: наразі дитя спроможне тільки з жалем не зводити очей з матері й простягати до неї руки. Та лише спокусник втратить пильність і дитина чимдуж з радістю кидається в обійми коханої матері. Саме такими є випадкові грішники. Вони, хоч духовно недосконалі, не люблять гріха, котрий вчинили, бо воля їхня ще не зіпсута, принаймні не зовсім зіпсута. Вони радше потрапляють у тенета гріха, ніж чинять його добровільно й розкаюються вже у ту мить, коли його вершать. Невже такі гріхи не можна вважати на половину вже не відпущеними? Невже Спаситель у Своєму безконечному милосерді не повинен у годину смерті, від якої залежить ціла вічність, уділити великої ласки скрухи й відпущення гріхів тим безславним синам, які ображали Його, та все ж не відвернулися від Нього, не втратили Його з очей і зі свого серця?
Бог, який сказав: “... того, хто до Мене прийде, Я не відкину” (Йо. 6, 37), завжди знайде у Своєму Серці достатньо ласки й милосердя, щоби врятувати бідні душі від вічного прокляття. Однак, це все назавжди залишиться таємницею Божого Серця, незбагненною для сотворінь, на котру не варто занадто розраховувати. Для нас незаперечною є правда нашої віри, якщо хтось помре у смертельному гріху, той навіки буде проклятий і попрямує на муки у пекло, яке заслужив своїми гріхами.
Наприкінці ще одне зауваження для чуттєвих душ, які знають лише милосердного Бога, забуваючи про Його справедливість, а також для надмірно цікавих, яким до вподоби ставити безліч запитань, ніж просто повірити й працювати над своїм освяченням. Нехай вони не переймаються надто, коли їм на думку прийдуть прокляті. Справедливість, милосердя і святість Господа досконало влаштують все як у пеклі, так і у чистилищі. Важко й сумніватися у несправедливості. Той, хто піде у пекло, безперечно, заслужив його.
Там усе відбувається по-іншому, ніж у земних судах, де може трапитись помилка, можуть винести занадто суворе покарання. Предвічний Суддя, Ісус Христос, все знає, все бачить і все може. Він - найсправедливіший, бо є самою Справедливістю. У вічності, Він Сам нас запевняв, “віддасть кожному згідно з його ділами” (Мт. 16, 27), ані менше, ані більше.
І хоч пекельні муки за людськими мірками страшні й незбагненні, вони все ж тільки вияв найдосконалішої, відвічної Божої справедливості.

Які люди підуть у пекло?

У пекло, передусім підуть ті, хто, зловживаючи своєю владою, схиляють підвладних до зла силоміць чи спокусою, чи підступом. “Бо суд на вельмож суворий буде” (Муд. 6, 5), - говорить Святе Письмо. Це справжні дияволи на землі, до них відносяться слова, сказані праотцю у Святому Письмі: “Як же ж це ти впав із неба, ти, блискучий сину зірниці? “ (Іс. 14, 12).
У пекло підуть ті, хто зловживає своїми розумовими здібностями, щоб відвертати від Бога простаків й відібрати в них скарб святої віри. Ці люди - послідовники євангельських фарисеїв, котрим Ісус Христос говорить: “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти. Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що проходите море й землю, щоб придбати одного новонаверненого, і коли знайдете, то робите його гідним пекла, подвійно від вас гіршим” (Мт. 23, 13-15). До цього грона належать письменники й видавці безбожних видань, а також цілий натовп позбавлених віри й сумління людей, що відповідають за формування публічної думки, які свідомо обманюють, зводять наклепи й поширюють богохульні ідеї. Саме вони, втрачаючи душу й ображаючи Христа, служать дияволу, батькові неправди.
У пекло підуть душі, надуті своєю величчю. Вони погорджують іншими, немилосердно кидаючи у них камінь прокляття. Це жорстокі й безсердечні, якщо не навернуться, не знатимуть милосердя від справедливого Господа. “Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя” (Як. 2, 13).
У пекло підуть егоїсти, самолюбці, вельможі, які, занурюючись у достатки й розкоші, думають лише про себе, забуваючи про бідних. І нині їх чекає доля євангельського багатія, що “помер також багатий, і його поховали” (Лк. 16, 22).
У пекло підуть скупі, які, забуваючи про Бога й вічність, думають лише про нагромадження багатств. Будуть покарані й лихварі, які обманом та іншими можливими засобами, проклятими Богом, здобули своє майно. Про них написано: “Царства Божого не успадкують” (1 Кор. 6, 10).
У пекло підуть хтиві, що живуть, не знаючи докорів сумління, сорому, насолоджуючись розпустою. Вони не визнають іншого Бога, крім свого черева, не відають іншого щастя, окрім задоволення своїх грішних почуттів й тілесних пристрастей. “Їхній кінець - погибель, їхній бог - черево, їхня слава - у їхній ганьбі, вони думають про земні речі”(Фл. 3, 19).
У пекло підуть марнославні та легковажні, які думають лише про забави й розваги. Підуть й так звані “добросердні”. Вони забувають про молитву, занедбують Службу Божу, погорджують Святими Тайнами, не плекають християнського життя, не думають про свою душу, живуть у смертельному гріху. Світильник їхнього сумління давно згас. “Син Чоловічий прийде тієї години, що про неї ви не думаєте” (Мт. 24, 44). З Його уст вони почують слова, скеровані колись до нерозумних дів з притчі: “Я вас не знаю” (Мт. 25, 12). Горе людині, що стане перед Предвічним Суддею не одягнена у весільні шати! Бо Він звелить Своїм ангелам схопити такого негідного гостя і накаже: “Зв’яжіте йому ноги і руки та киньте геть у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 22, 13).
У пекло підуть душі з лукавим й підступним сумлінням, які через нечесну сповідь й святотатське Святе Причастя топчуть й зневажають Пресвяте Тіло і Кров Господа Ісуса Христа. “Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню” (1 Кор. 11, 27).
Підуть у пекло душі, сповнені ненависті й жорстокості, які не бажають прощати іншим їхні провини.
І, нарешті, у пекло потраплять члени масонської секти, а також ті безумці, які вже за життя, будучи учасниками таємних товариств, віддаються дияволу через клятву жити й померти без Святої Церкви і без Святих Таїнств, у ненависті до Ісуса Христа.
Я не стверджую, що кожна з наведених груп людей неодмінно потрапить у пекло. Наголошую лише: всі вони йдуть дорогою, яка веде туди. Сподіваюся, до того, як вони наблизяться до небезпечної межі, навернуться зі смиренням і не потраплять у вічний вогонь. На жаль, дорога у пекло простора і зручна, крім того похила донизу. Достатньо лише ступити на неї, щоб неминуче зісковзнути усе нижче й нижче. Згадаймо слова Ісуса Христа: “Просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять” (Мт. 7, 13).
Як слід поміркуй над цим, любий читачу! Якщо помітиш, що ти опинився на цій дорозі прокляття, заради Бога, не зволікай, мужньо зверни з неї, поки не пізно!

Чи кожен, хто жив у смертельних гріхах й не покаявшись помер, пішов у пекло?

Ні, цього ніхто не знає достеменно. Це таємниця Самого Бога. Одні усіх би впускали на Небо, інші - надмірно суворі, навпаки, усіх відправляли б у пекло. Та помиляються і ті й інші, насамперед тому, що зважуються судити про речі, які дано бачити людині на землі. Однак, безперечно, не можна не хвилюватися за спасіння того, хто помирає без каяття.
Багато років тому у Парижі нещасна мати, дізнавшись про наглу смерть сина за обставин, які не залишали якнайменшої надії на спасіння, два дні поспіль простояла навколішках у своїй кімнаті, безперервно повторюючи: “Моя дитино! Моя бідна дитино! У полум’ї горітиме вічно!” Важко було дивитися і чути цей розпачливий стогін. Проте нікому невідома таємниця, що відбувається в останню хвилину між душею і Богом. Ніколи не варто втрачати останню надію на спасіння, бо хто може знати, що діється у глибині душі навіть найбільшого злочинця у ту єдину мить, коли найдобріший Господь (який з любові сотворив усіх людей, Своєю Пресвятою Кров’ю їх відкупив й прагне спасіння усіх) зішле останній промінчик Своєї ласки і милосердя? Адже так мало часу потрібно людині, щоби з власної волі навернутися до Бога!
Саме тому Свята Церква не дозволяє виносити вирок для жодного з грішників. Це означало б вершити суд, право на який має лише Бог. Отже, крім Юди та декількох інших грішників, про прокляття яких сповістив нам Сам Господь у Святому Письмі, не можемо впевнено стверджувати.
Цю правду підтвердила Апостольська Столиця під час беатифікаційного процесу великого Божого слуги отця Палотті, який жив і помер у Римі у справжній святості за понтифікату Папи Григорія XVI. Якось священик супроводжував на місце страти вбивцю, який до останньої миті не хотів навіть і слухати про каяття, ще на помості глузував з Господа Бога, вигукуючи прокльони та богохульства.
Отець Палотті, здавалося, використав вже усі заходи, щоб навернути нещасного. Ще на риштуванні він зі сльозами впав йому до ніг, благаючи покаятися у своїх злочинах, розповідаючи про пекельну безодню, у яку той потрапить. На всі благання вбивця відповів глузуванням і блюзнірством. За мить його голова опинилася під сокирою ката. У пориві віри, болю й обурення, бажаючи, щоб цей жахливий випадок примусив замислитися над спасінням людей, які там зібралися, священик підвівся, схопив за волосся закривавлену голову вбивці й, показуючи її людям, сказав: “Добре придивіться! Ось обличчя проклятого!”
Неважко зрозуміти мотив цього вчинку і можна було б навіть визнати, що це доволі переконливо. Як же відреагувала Свята Церква на цей вчинок? Саме у цьому Церква знайшла достатній привід для припинення беатифікаційного процесу отця Палотті (згодом його таки винесли на вівтар). Свята Церква є Матір’ю Милосердя і тому до останньої миті, всупереч усьому, не перестає вірити у вічне спасіння безсмертної душі!
Саме у цьому полягає втіха і надія справжніх християн. Адже, якщо судити людськими мірками у випадку наглої, іноді й безбожної смерті, такі душі слід вважати проклятими, як-от: жив собі старий, що вже багато років не приступав до Святих Тайн, глузував з віри, вихвалявся своєю безбожністю; або юнак, що сповідував грішне життя, сповнене негідних звичок, так і не навернувшись помер наглою смертю; або якогось чоловіка чи жінку смерть застала у такому грісі, що здавалось би їхня участь у вічності очевидна. Все це так, але ми не в праві виносити їм вирок прокляття, бо виступаємо у захисті прав святості й справедливості Божої. Проте ніколи не забуваймо про права Його Милосердя.
На згадку приходить випадок, незвичайний, але втішний. Джерело, з якого я почерпнув цю інформацію, не викликає сумнівів щодо вірогідності та правдивості.
В одному з найбільш зразкових монастирів Парижа жила одна черниця, за походженням єврейка. Вона відзначалася великими чеснотами та освіченістю. Її батьки були євреями, а вона, невідомо як, у двадцять років навернулася й прийняла Святе Хрещення. Її мати була душею і тілом прив’язана до своєї віри, надзвичайно доброчесна жінка і добра мати. Вона дуже любила свою доньку, але коли довідалась про її навернення, страшенно розлютилася і почала робити усе, щоб заохотити дочку-відступницю до віри своїх батьків. Та дочка не припиняла ревно молитися, докладаючи усіх зусиль, щоб навернути свою матір до Христової віри.
Зважаючи на марність зусиль і сподіваючись, що радше самопожертвою, ніж молитвами, випросить у Господа благодать навернення своєї матері, вона вирішила присвятити себе Ісусу, прийнявши монаші обіти. Тоді їй виповнилось 25 років. Нещасна мати божеволіла від люті на свою дочку, на католицьку віру, проте це спонукало молоду черницю до ще більшої ревності, здобуваючи для Бога дорогу їй душу. Так пройшло майже п’ять років. Іноді вона бачилася з матір’ю, до якої знову почала повертатися материнська любов, але у душі якої, принаймні зовні, не було жодних змін.
Якось черниця отримала лист із сумною звісткою: її мати померла наглою смертю. Важко описати розпач черниці. Майже збожеволівши від болю й не тямлячи, що робить, що говорить, вона впала навколішки перед Найсвятішими Тайнами. Отямившись і зібравшись з думками, промовила до Ісуса Христа: “Ось, так, Боже, Ти вислухав мої благання і мої сльози, все, що я робила упродовж двадцяти років?!”- і, перераховуючи свої пожертви, з невимовним болем додала: “Усе марно, тепер, незважаючи на все, моя мати, моя бідна мати, проклята!”
Щойно вона промовила ці слова, як почула голос, що линув з вівтаря: “Що ти можеш знати про це?” Бідня черниця завмерла від страху. “Знай, - продовжував далі суворий голос Спасителя, - завдяки тобі Я дав твоїй матері в хвилину смерті таку велику ласку освячення й жалю, що останніми її словами було: “Каюся і помираю у вірі моєї дочки”. Твоя спасенна мати тепер у чистилищі. Не припиняй молитися за неї”.
Я знаю багато подібних прикладів, які засвідчують, як на тому світі Милосердя Бога не знає меж, як у годину смерті воно робить останнє зусилля, щоб врятувати душу грішника, і що потрапляють до рук вічної справедливості лише ті, хто до останку відштовхує від себе Боже Милосердя.
Бібліотека » Церква » Духовна література » ПЕКЛО (о. Л. Г. де Сегюр)
Сторінка 2 з 4«1234»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика