Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 41234»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ПЕКЛО (о. Л. Г. де Сегюр)
ПЕКЛО
Дата: Неділя, 02.05.2010, 21:40 | Повідомлення # 1
Від редакції
Сучасний період в історії Святої Церкви це, безперечно, період теологічного безладдя і відносності і, як наслідок, дезорієнтації людини щодо мети і сенсу життя.
Фатімська Богоматір провіщала на кінець XX ст. кризу віри. Це стає вже дійсністю, яка повинна турбувати всіх, хто прагне Божого Царства на Небі та на землі. Відповіддю на цю загрозу є проголошення Св. Отцем нової євангелізації, яка закликає усіх членів Христової Церкви до апостольської відповідальності, та згідно з наукою Св. Церкви проголошення Доброї Новини. Найкраще сутність цього заклику розкривають слова Святішого Отця Івана Павла ІІ, що пролунали 12 жовтня 1992р. на IV Загальній Конференції Єпископату Латинської Америки у Сант-Домінго: “... Нова євангелізація не полягає у проголошенні “нової євангелізації” й в усуненні з Євангелія усього того, що видається надто складним для сучасної ментальності. “Нове” у євангелізації не впливає на зміст Доброї Новини, яка залишається незмінною, бо Христос є “тим Самим учора, сьогодні й навіки”. Тому Євангелію треба проголошувати вірно, без перекручувань, так, як її зберегла й передала Традиція Церкви, а стимулом для нової євангелізації не може бути бажання “сподобатись людям” і “здобуття їхніх симпатій”. Ніщо не може змусити вас мовчати, бо ви - “провісники правди” (L’Osservatore Romano, №12, 1992р., ст. 24-26).
Папа Римський Павло VI у Великий Тиждень 1969 року скаржився, що ми переживаємо самознищення Святої Церкви. Безумовно, це, насамперед, стосується Церкви у західних країнах. Однак, це ще не означає, що до Церкви в Україні з Заходу не проникають різні небезпечні теологічні “новинки”, які можуть спричинитися до її ослаблення.
Одним з фундаментальних догматів нашої віри є правда, згідно з якою людська душа після смерті йде до Неба, чистилища або пекла. Протягом століть це була основна катехитична правда, а також тема, що найчастіше піднімалась на святих місіях, реколекціях або недільних проповідях. Як же мало душпастирів сьогодні вірні цій традиції. Більшість, навіть сповідуючи справжню віру, замовчують цю надзвичайно важливу правду про існування вічного пекла - жахливої дійсності, царства диявола. Можливо, щоб в очах вірних не бути уособленням регресу й забобонів, боячись втратити парафіян.
Головною метою душпастирства є скерування душ до святості й порятунок їх від впливів диявола, що полягає у постійній боротьбі з ним. Відхід з цього шляху життя - це відступ від Христа, відступ від спасіння й заперечення правди. Результати такого занедбування боротьби з пекельними силами страшні, хоча Церква від самого початку свого існування має визначені й дієві засоби, необхідні для боротьби з ними. Величезна і страшна відповідальність лежить на священиках, яких Христос наділив такою великою силою над дияволом й цілим пеклом.
Не слід навчати лише про Боже Милосердя, обминаючи або замовчуючи, що Бог - це також Справедливість, який нагороджує за добро, а за зло карає. Така наука з часом може призвести до втрати Божого страху, втрати духа каяття, ба, навіть до втрати віри, наражаючи таким чином вірних на вічні терпіння. Таке душпастирство робить католиків легкою здобиччю для різних сект й “псевдодуховних” рухів, про що попереджав Святіший Отець на сторінках вищенаведеного “L’Osservatore Romano”.
Для того, щоб оживити віру, необхідно показати більш глибинні й справжні причини її кризи, бо цього вимагає любов й справжнє прагнення віднови Церкви.
Саме цій меті присвячено видання даної книжки. Вона складається з двох частин. Автором першої частини є о. де Сегюр, який наводить незаперечні теологічні аргументи щодо існування пекла. Вперше цю публікацію було видано у 1905 році. Друга частина представляє вражаючі свідчення великих містиків і святих, які, з Божого дозволу, особливим чином відчули на собі дію пекельних сил. Їхні особисті пережиття не залишають жодних сумнівів щодо існуванн пекла і того, яке воно. Бог у Своєму милосерді й для перестороги та спасіння інших явив жахливі страждання проклятих душ. У цій частині показано ті недоліки, які сприяють силам пекла та способи боротьби з ними.
Крім цих матеріалів вперше публікуємо оповідання українського письменника Романа Брезіцького “Хлопчик без імені”.
Нова Євангелізація кличе!
Ми плекаємо живу надію, що ця книга буде дієвим знаряддям у боротьбі з пеклом за безсмертні людські душі.
Дата: Неділя, 02.05.2010, 21:41 | Повідомлення # 2
Від автора
Один побожний священик з апостольською ревністю упродовж 40 років провадив у Франції місії. На аудієнції у Святішого Отця Пія IX, в Римі, у щирій розмові звітував про свою місійну працю. З цієї нагоди Папа Римський дав надзвичайно корисну пораду: “Навчай великих правд спасіння, передусім говори про пекло. Не замовчуй нічого, а над усе про пекло. Ніщо так не допомагає отямитись і не навертає до Бога бідних грішників, як ця правда”.
Пам’ятаючи ці слова Намісника Христа, що несуть у собі глибоку істину, я вирішив написати цю книгу. З чистим сумлінням можу сказати, що не приховав нічого такого, що могло би наповнити читача спасенним страхом перед цією страшною таємницею.
Тепер від тебе, дорога душе, залежить, чи захочеш скористатися з цієї перестороги. Як багато сьогодні на Небі душ завдяки страху перед пеклом.
Тож, даю тобі у руки книжку, благаючи Бога, глибоко вкорінити ті великі правди у твоє серце, щоб боязнь привела тебе до любові, а любов просто до Неба. Прошу також, помолись за мене, щоб Господь Бог милостиво явив мені Своє милосердя і прийняв мене разом з тобою до грона Своїх обранців.
Мати Божа, Царице Неба і Землі, Мати Милосердя, Переможнице Люцифера і пекельної сили, молися за нами!

о. Л. Г. де Сегюр

Дата: Неділя, 02.05.2010, 21:58 | Повідомлення # 3
Вступ
Сталося це у 1837 році. Двоє молодих підпоручників, що недавно закінчили військову школу у Сент-Кер, відвідуючи історико-архітерктурні пам’ятки Парижа, заглянули до храму Внебовзяття Пресвятої Богородиці (неподалік від Тюїльрі1 ) подивитися на образи та скульптури цієї чудової святині. Проте їм навіть не спало на думку помолитися.
Біля однієї сповідальниці вони помітили молодого священика, який молився перед Найсвятішими Тайнами.
- Подивись тільки на цього священика, - сказав один з підпоручників до іншого, - він наче когось чекає.
- Може тебе? - відповів той з посмішкою.
- Мене? Чого б то?
- Хто знає? Може, щоб тебе висповідати.
- Висповідати? А чому ні? Б’ємося об заклад, що піду?
- Що? Ти? Будеш сповідатися? - підвівши плечі, той вибухнув сміхом.
- На що ставимо? - рішучо, і разом з тим глузливо, відповів його товариш.
- Ставимо на добрий обід з пляшкою шампанського.
- Гаразд, обід і шампанське. Хоч я й так не вірю, що ти ввійдеш до сповідальниці.
Щойно він це сказав, як його товариш підійшов до священика й сказав йому щось на вухо. Священик відразу ж підвівся й увійшов до сповідальниці. А підпоручник, що удавав з себе розкаяного грішника, з тріумфом поглянув на свого товариша і став навколішки, наче до сповіді.
- Що це йому вдарило в голову! - буркнув другий й сів, очікуючи, чим це закінчиться. Так він чекав п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин.
- Що він там робить? - втрачаючи терпіння, але з цікавістю гадав молодий підпоручник. - Про що можна стільки говорити?
Нарешті сповідальниця відчинилась, обличчя священика було збудженим й поважним, він перехрестив молодого офіцера й увійшов до захристії. Підпоручник також підвівся, погладжуючи свою бороду. Із заклопотаною міною він подав знак своєму приятелеві, аби той з ним вийшов з храму.
- Що з тобою? - спитав його товариш. - Знаєш, ти більше 20 хвилин провів разом з тим священиком у сповідальниці? Присягаюся, я вже подумав, що ти і справді сповідався. Ти все ж таки виграв обід. Хочеш ми вже сьогодні підемо?
- Ні, - відповів без настрою той, - сьогодні не хочу. Побачимось іншим разом. У мене справи, мушу попрощатися з тобою.
І потиснувши приятелеві руку, з сумним обличчям похапцем покинув його.
Що ж сталося? Коли священик відкрив решітку сповідальниці, то з тону військового одразу ж зрозумів, що душа офіцера не готова до сповіді. Зухвальство підпоручника не мало меж:
- Що там релігія? Що там сповідь! Сміх та й годі!
- Послухайте мене, добродію, - делікатно перебив його священик, - бачу, ви навіть не думаєте про сповідь. Отож облишмо це, і якщо дозволите, трохи собі побалакаємо. Я дуже поважаю військових, а ви виглядаєте на доброго і милого хлопця. Яке у вас військове звання?
- Підпоручник. Я саме закінчив Сент-Кер.
- Підпоручник? А довго ним будете?
- Не знаю. Два, три, може, чотири роки.
- А потім?
- Потім? Отримаю поручника.
- А потім?
- Потім... буду капітаном.
- Капітаном? А в якому віці можна отримати капітана?
- Якщо все піде гладко, - з посмішкою відповів підпоручник, - в двадцять вісім, двадцять дев’ять років можу стати капітаном.
- А потім?
- О! Капітаном треба відслужити чимало. Далі отримаю майора, потім підполковника і, нарешті, полковника.
- Отже, бачу, у сорок чи сорок два роки дослужитеся до полковника. Ну, а далі?
- Далі? ... буду генералом бригади, потім генералом дивізії. А там залишилася тільки булава маршала, але мої амбіції не сягають аж так далеко.
- Нехай так, а чи збираєтесь одружитися?
- Звичайно, як тільки буду офіцером.
- Добре, отже, одружившись, будете офіцером, генералом бригади, дивізії, а хто знає, може, і маршалом Франції. Але що далі, добродію? - не припиняв допитуватися. - Що далі?
- Далі? - відповів військовий з занепокоєнням. - Я й не знаю, що буде далі.
- Дивно! - голос священика став суворішим. - Дивно, ви знаєте все, що станеться до того часу, але не знаєте, що буде потім. А я знаю, і зараз вам розповім. Потім, добродію, ви помрете, і після смерті постанете перед Господом Богом на суді. А якщо не зречетеся свого теперішнього життя, будете прокляті й горітимете вічно у пеклі. Ось що буде потім!
Наш герой, втомлений і переляканий таким кінцем, хотів було уже тікати.
- Ще хвилинку, добродію! - попросив священик. - Ще одне хочу вам сказати. Ви - людина честі, чи не так? Я також людина честі. Ви тяжко мене образили, отже, винні мені вибачення. Звертаюся до вашої честі. Відпокутування буде дуже простим. Дайте слово, що упродовж тижня, кожного вечора, перед тим, як лягати спати, станете навколішки і голосно промовите ці слова: “Прийде час і я помру, та байдуже. Після смерті піду на суд, байдуже. Буду осуджений на прокляття, теж мені байдуже. Піду до пекла у вічний вогонь, та й це байдуже. Оце й усе, але дайте мені слово честі, що все те виконаєте.”
Молодий військовий, виснажений від такої розмови, бажаючи якнайшвидше вийти з цього важкого становища, пообіцяв виконати покуту. Відтак священик тепло з ним попрощався, говорячи: “Нема потреби запевняти вас, мій друже, що усе, що ви зробили, щирим серцем вам прощаю. Але якщо я буду вам потрібен, ви завжди знайдете мене тут. Прошу тільки не забудьте про дане слово”.
Після цього вони розійшлися.
У цей день наш підпоручник обідав один. Він був сам не свій. А ввечері, коли збирався лягти спати, дещо завагався, але дане слово треба було дотримати, отже почав: “Я помру... піду на суд... може, піду у пекло... “ Та йому бракувало відваги додати: “Але мені байдуже”.
Так промайнуло декілька днів. Ця покута безперервно лунала в його голові. Бо насправді він був, які більшість його ровесників, радше збаламучений, обплутаний злом, ніж злий. Не пройшло й тижня, як він, цього разу вже сам, прийшов до храму Внебовзяття, як слід висповідався й вийшов із сповідальниці зі сльозами на очах і серцем, сповненим радістю. Відтоді, як мені розповідали, він став добрим і ревним християнином.
Дорогий читачу, хіба не жахливий образ пекла разом з Божою ласкою стали джерелом цієї переміни? Те, що пекло вчинило із свідомістю молодого військовика, може звершити і з твоєю, любий читачу? Тобі слід лише над цим замислитися. Варто задуматись над тим, що таке пекло. Це дуже важлива, і безперечно, жахлива реалія, що нав’язується кожному з нас.
До пекла може потрапити кожен, а особливо той, хто не хоче сьогодні у це повірити. Отже, любий читачу, якщо дозволиш, то разом почнемо досліджувати ці два питання:
1. Чи дійсно існує пекло?
2. Яке воно?
З твого боку очікую лише на добру волю і готовність до пізнання правди.
Дата: Неділя, 02.05.2010, 22:00 | Повідомлення # 4
Чи дійсно існує пекло?
Пекло існує. Про це свідчить віра усіх народів та усіх часів

Те, в що завжди й в усі часи вірили народи, становить так звані правди здорового глузду або загальновизнані правди. Про того, хто опирається прийняти будь-яку з тих великих, загальновизнаних правд, можна сказати, що йому бракує здорового глузду. Воістину, треба бути безумним, аби вважати себе мудрішим за цілий світ.
Отже, протягом століть, від початку світу аж до наших днів, усі народи вірили у пекло. Його по-різному називали, по-різному собі уявляли, але всі, без винятку, сприймали, передавали з покоління в покоління і визнавали віру у страшні муки, безконечні муки у вогні, що були покаранням грішників після смерті. Це - незаперечний факт, котрий надзвичайно переконливо довели наші християнські філософи, тож зайвим було би доводити це ще раз. Ще на початках існування людства знаходимо підтвердження існування пекла, вічного, палаючого пекла. Докази цього надибуємо у найдавніших книгах, зокрема, у книгах Мойсея. У них чітко фігурує навіть сама назва пекла.
Так у розд. 16 Книги Чисел (Чис. 16, 31-35) читаємо, як троє Левитів: Корах, Датан й Авірам глумилися над Господом Богом й підняли бунт проти Мойсея, а відтак провалились живими в Шеол.... “І вийшов вогонь від Господа й пожер 250 чоловік”, учасників бунту. А писав це Мойсей за 1600 років до Різдва Христового, тобто 3600 років тому. У книзі Второзаконня Господь знову промовляє устами Мойсея: “Бо вогонь Мого гніву загорівся; горить аж до Підземелля - Прірви” (Вт. 32, 22).
У книзі Іова (Іов 21, 14), також читаємо, що безбожники, які розкошують у багатстві, говорять Богу: “Відступи від нас! Доріг Твоїх не хочемо ми знати! Що Він таке, отой Всемогутній, щоб нам Йому служити? І що за користь нам Його благати?” - і тієї ж миті йдуть до пекла. Іов називає пекло “країною темряви й смертельної тіні” (Іов 10, 21-22). Воістину, це надзвичайно важливі свідчення, що походять з найстарших часів історії.
Приблизно тисячу років до Різдва Христового, коли про греків чи римлян ще й не було мови, Давид і Соломон часто говорять про пекло, наче про загальновідому істину, яку доводити нема потреби. У книзі Псалмів (Пс. 5, 6; Пс. 9, 18; Пс. 31, 18) цар Давид говорить про грішників: “Нечестиві не встояться перед очима в Тебе” або “Нехай безбожники зійдуть до Шеолу”, а в іншому місці: “Нехай грішники вкриються соромом, нехай мовчки зійдуть до Шеолу”. А ще в іншому місці чітко говорить про пекельні муки.
Згадується пекло і в Книзі Приповідок (Прип. 1, 12), коли автор пише про наміри грішників звести праведника: “Поглиньмо їх, мов Шеол, живих”.
В одному з розділів книги Мудрості (Муд. 4, 19; 5, 14), де так барвисто зображено розпач проклятих, читаємо: “І після того будуть ганебним трупом, погордою між мерцями навіки; бо він стрімголов кине їх, онімілих, стрясе їх аж до самих основ, і вони будуть знищені до останку; будуть у болях, і пам’ять про них загине”. Далі засуджені у пеклі говорять: “Бо безбожного надія - мов полова, несена вітром...”
Святе Письмо у Книзі Сираха (Сир. 21, 9-10) так повчає грішників: “Громада беззаконних - то купа клоччя, їхній кінець у полум’ї вогню. Грішників дорога викладена камінням, а на її кінці - прірва пекельна”.
Через два століття, приблизно 740 років до Різдва Христового, великий пророк Ісая (Іс. 14, 12-15) писав: “Як же ж це ти впав із неба, ти, блискучий сину зірниці? (мова йде про Люцифера, проводиря збунтованих ангелів). Як тебе повалено на землю, тебе, що підбивав усі народи? Ти ж говорив у своїм серці: “На небо зійду, над Божими зорями мій престол поставлю й возсяду на горі зборів, на краю півночі. Зійду на вершок хмар, зроблюсь, як Всевишній. Та ось ти в Шеол провалився, в яму преглибоку”.
Під цією прірвою, під цим таємничим “озером” маємо на увазі ту жахливу рідку масу вогню, котра замкнена й захована у лоні землі, на яку Свята Церква вказує нам, як на справжнє місце пекла (це неодноразово підтвердили найбільші святі й містики Св. Церкви). Соломон і Давид також говорять про вогняну прірву.
Пророк Ісая (Іс. 33, 14) також згадує про вічний вогонь у пеклі. “Злякалися грішники на Сіоні, страх огорнув безбожних. Хто з нас буде спроможний жити коло вогню, що пожирає, біля полум’я вічного?”
Пророк Даниїл (Дн. 12, 2), який жив через 150 років після Ісаї, так говорить про воскресіння й Страшний Суд: “І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться; одні на життя вічне, інші на вічний сором та ганьбу”.
Подібні свідчення знаходимо й в інших пророків і, навіть, у Предтечі Ісуса Христа, святого Івана Хрестителя, який говорить прибулому народу з Єрусалима і цілої землі Юдейської про вічний вогонь пекельний, наче про добре відому усім правду, у котрій ніхто не сумнівається. “Той, хто йде за мною (Ісус Христос), - говорить він народу, - очистить тік Свій та збере Свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем незгасним” (Мт. 3, 11-12).
У стародавніх язичників, греків та римлян, також можемо знайти очевидні сліди віри у пекло й страшні вічні муки. У більш або менш виразних формах по мірі того, як ці народи віддалялися від первісних поган та науки Патріархів і Пророків, нам завжди представляється та сама віра у пекло, темне й вогняне.
Таким пеклом у греків й римлян є Тартар.2 “Безбожників, які знехтували святими законами, скидають до Тартару, з якого вже ніколи не вийдуть, де вони зноситимуть страшні й вічні муки”, - говорить грецький мудрець Сократ. А його учень Платон додає: “Треба вірити у стародавні й святі легенди, котрі навчають нас, що після цього життя душу будуть судити й сурово карати, якщо вона не жила як належить”. Арістотель, Ціцерон і Сенека теж переповідають ті самі легенди, що губляться у темряві найдавніших часів.
Гомер і Вергілій передають нам ці легенди у поетичній формі. Хто не знає опису Енеєвого сходження до пекла, де під назвою Тартару, Плутона (бога підземелля) знаходимо великі “первісні правди, хоч й перекручені, що збереглися у поганстві. Муки грішників тут також вічні: один з грішників навіки прикутий у пеклі”.
Цю незаперечну віру у пекло визнає філософ Бейль, людина, яка ні в що не вірила. Такий ж атеїст, англійський філософ Болінгброк щиро визнав факт існування пекла: “Наука про насолоду й покарання у майбутньому житті, здається, губиться у темряві античності. Вона страшніша за все, що ми знаємо напевно. Від часу, коли починає світлішати безладдя античної історії, цю віру ми знаходимо вже зміцнену у дусі перших знаних народів”.
Елементи цієї віри надибуємо навіть у диких народів Америки, Африки й Океанії. Дуже помітні її сліди знаходяться також у язичницькій вірі індіанців й персів. Нарешті, й іслам зараховує пекло до своїх правд віри.
Що ж до християнства, то немає потреби нагадувати, що догмат про пекло є однією з тих великих й фундаментальних правд - основ усієї будівлі святої віри. Навіть протестанти, які своїм недоречним принципом свободи дослідження Святого Письма, не беручи до уваги Святу Традицію Церкви та її Таїнства, майже все перекрутили, однак не посміли наважитися поставити під сумнів догмат про пекло. Здається дивним і незбагненним те, що Лютер, Кальвін та інші їхні послідовники, зреформувавши не одну правду віри, залишили недоторканою цю жахливу правду, яка для них мала би бути дуже незручною.
Отже, усі народи з давніх-давен знали й визнавали існування пекла. Цей жахливий догмат, відкритий нам Самим Господом, належить до скарбниці великих загальних правд, що просвічують людство. Тож видається неймовірним, аби людина зі здоровим глуздом ставила під сумнів існування пекла!
Отже, пекло існує!

Пекло дійсно існує. Воно не є і не може бути уявою
Отже, ми переконалися, що в усі періоди історії народи вірили у пекло і що воно само не людська вигадка.
Припустимо, що на світі була мить, коли люди жили спокійно, не відмовляли собі в нічому й беззастережно віддавалися усьому, що лестило їх пристрастям. Аж ось з’являється якийсь філософ і наказує: “Не робіть цього, бо існує пекло, місце вічних страждань, якщо не перестанете грішити, Господь вас покарає, бо існує вогненне пекло, де горітимете вічно, якщо не виправитеся”.
Можете собі уявити, яке враження справила би така промова. Спочатку, напевно, ніхто б й не повірив. “Що ти верзеш? - почув би від усіх винахідник пекла. - Звідки ти це знаєш? Як можеш це довести? Тобі щось побаламутилося, лиховісний пророче!” Упевнений, ніхто б не повірив, й не повірив би тому, що зіпсута людина інстинктивно жахається від самої згадки про пекло, бо будь-який злодій відганяє від себе настирливу думку про вічний вогонь помсти, що немилосердно має карати його за всі, навіть глибоко приховані гріхи! А що коїлося би у суспільстві, де ніхто ніколи й не чув про пекло! Без сумніву, там, окрім пристрастей, супроти нової науки піднялися би споконвічні забобони і нещасному винахіднику не тільки б ніхто не йняв віри, його б вигнали, побили або й у гніві позбавили б життя. Таким чином у будь-кого пропало б бажання таке повторювати. Та, навіть, якщо (важко це уявити) повірили би у цю дивну вигадку і якщо б усі народи (а це видається ще неймовірнішим) повірили лише на слово цьому філософу, це була б знаменна подія! І хіба можливо уявити, що в історії людства не зафіксували б ім’я, час, коли б він жив, народність, з якої він би походив?
Однак ми про це нічого не знаємо. Хіба ж існує принаймні найменша згадка про того мудреця, який запровадив у світі таку жахливу науку, що протистоїть найзапеклішим пристрастям душі, серця й людських почуттів?
Отже, пекло - це не чиясь вигадка...
Це не вигадка, бо неможливо його вигадати. Вічні пекельні муки - це догмат, незбагненний для людського розуму. Людина не може винайти те, чого сама не розуміє! Саме тому, що вічного пекла не в змозі збагнути наш розум, він бунтується, доки надприроднє світло віри не просвітить й не піднесе його. Пізніше ми покажемо, як розум звинувачує пекло у несправедливості, жорстокості, а опісля твердить про неможливість його існування. Догмат про пекло - одна з тих правд, котрі ми називаємо “вродженими правдами”, це світло Божого походження, що світить всупереч нашій волі та криється у глибині нашого сумління і нашої душі, наче чорний, похмурий, сяючий діамант. І ніхто звідти його не забере, адже Сам Господь туди його поставив. Можна прикрити цей діамант й зменшити його понурий блиск, можна відвести від нього очі й на деякий час забути, можна заперечувати його існування, але хоч-не-хоч кожен повинен у це вірити, бо сумління не перестане про нього нагадувати.
Грішники, що, здається, глузують з пекла, насправді страшенно його бояться. А ті, хто стверджують, що пекла немає, обманюють самі себе й інших. Це, скоріше, безбожні прагнення серця, ніж розумне заперечення духа. Майже сторіччя тому один з таких зухвальців писав Вольтеру, що він довів метафізичним способом, що пекло не існує. “Щасливий ти, - відповів йому на це старий патріарх атеїстів, - мені до цього ще далеко”.
Ні! Жодна людина не вигадала пекла, не вигадала й не могла його вигадати. Догмат про вічне пекло походить від Самого Бога. Це частина того великого первісного одкровення - основи релігії та морального життя людства.
Отже, пекло існує!

Пекло існує. Сам Господь Бог відкрив його існування

Наведені вище декілька цитат зі Старого Завіту навчають нас, що догмат про пекло Господь Бог відкрив Патріархам, Пророкам й стародавньому юдейському народові. Але не лише свідчення Бога зобов’язує нас вірити, переконуючи непогрішимою повагою відкритих правд.
Наш Спаситель Ісус Христос урочисто підтвердив ці страшні обітниці чотирнадцять разів, нагадуючи нам у Святій Євангелії про пекло. Ми не будемо наводити всіх Його слів, обмежимося лише найважливішими. Тож прошу тебе, шановний читачу, не забувай, що це Сам Господь буде промовляти, той Самий Господь, який сказав: “Небо й земля перейдуть, але слова Мої не перейдуть” (Мт. 24, 35).
Невдовзі після Свого чудесного Переображення на горі Тавор Ісус звернувся до Своїх учнів й до народу, який йшов за Ним: “І коли твоя рука спокушає тебе, відітни її. Краще тобі ввійти в життя калікою, ніж з двома руками піти у пекло, у вогонь незгасний, де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає. І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти в життя кривим, ніж з двома ногами бути кинутим у пекло, де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає. І коли око твоє спокушає тебе, вирви його: краще тобі ввійти у Царство Боже однооким, ніж з двома очима бути кинутим у пекло, де черв’як їхній не вмирає і вогонь не вгасає” (Мк. 9, 43-48).
Іншим разом, розповідаючи про те, що буде наприкінці світу, говорить: “Син Чоловічий пошле Своїх ангелів, які зберуть із Його Царства всі спокуси й тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогняної печі: там буде плач і скрегіт зубів... Хто має вуха, нехай слухає! “(Мт. 13, 41-43).
Під час Страшного Суду Ісус Христос виголошуватиме вирок, котрий Сам винесе грішникам: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготовлений дияволові й ангелам його! “, - а потім додасть: “І підуть ті на вічну кару” (Мт. 25, 41, 46). Невже можливо краще висловити правду віри?
Апостоли, які отримали від Спасителя наказ пропагувати Його науку й доповнювати Його одкровення, виразно й зрозуміло говорять про пекло й вічний пекельний вогонь. Згадаймо св. Павла, який у другому посланні до Солунян (2 Сл. 1, 8-9), говорячи їм про Суд Божий, представляє Сина Божого “у вогні полум’яному, що даватиме помсту на тих, хто Бога не знає і не слухає Євангелії Господа нашого Ісуса. Вони зазнають кари, - вічної погибелі від обличчя Господа і від Його слави й могутності”.
Св. Петро говорить, що грішники розділять кару злих ангелів, яких “кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд”. Таких грішників він називає: “Діти прокляття! Для них приготована чорна пітьма” (2 Пт. 2, 44, 17).
Про пекло й вічний вогонь говорить святий апостол Йоан. У книзі Одкровення він розповідає про Антихриста і його лжепророків: “Повержено в озеро вогню і сірки... і мучитимуться день і ніч на віки вічні” (Од. 20, 10).
Нарешті, святий апостол Юда у своєму листі згадує про пекло, розповідаючи про падших ангелів і проклятих грішників, що Господь їх “зберіг у кайданах вічних, під темрявою, на суд великого дня” (Юд. 6, 7).
Апостоли у своїх листах також згадують про страх судів Божих й про вічне покарання, приготоване запеклим грішникам.
Що ж дивного у тому, що Свята Церква, зважаючи на таку переконливу й безсумнівну науку, подає вічне покарання і вічний пекельний вогонь як беззаперечну правду віри? Тож звісно кожен, хто наважиться заперечити або піддати сумніву цю догму, уже може вважатися лише через це єретиком. Пекло - це догмат святої католицької віри. У його існуванні ми впевнені так само, як в існуванні Самого Бога.
Отже, пекло існує!
Підводячи підсумок, ще раз повторюємо: свідчення усього людства від найдавніших язичницьких культур, свідчення людської природи, здорового глузду, серця й сумління та передусім свідчення непогрішимої науки Самого Бога та Його Святої Церкви - усе це переконливо доводить, що пекло існує, пекло вогненне і темне. Пекло-вічна кара безбожників й непокутуючих грішників.
Отже, запитую тепер тебе, дорогий читачу: невже існує правда більш переконлива?

Якщо пекло дійсно існує, чому ж ніхто з нього не повернувся?
Пекло існує передусім для того, аби вічно карати проклятих. Звідти немає вороття. Хто потрапить туди, вже не повернеться!
Кажеш, ніхто не повертається з пекла? Так визначено Божим Провидінням. Але чи ти достеменно впевнений, що у незбагненних замірах Свого милосердя й справедливості Господь жодному грішникові не дозволив з’явитися на землі? Святе Письмо та історія стверджують, що такі випадки траплялись. Та й віру людей у всьому світі у так звані “духи”, нерідко забобонну, неможливо було б пояснити, коли б вона не опиралася на реальні випадки. Дозволю собі навести декілька з них. Правдивість цих подій не викликає сумнівів, до того ж вони доводять існування пекла жахливими свідченням його мешканців.

Дата: Неділя, 02.05.2010, 22:01 | Повідомлення # 5
Доктор Раймонд Діокерс
У життєписі святого Брюньйона, засновника Чину Картузіанців, можемо прочитати про подію, котру грунтовно вивчали вчені боландисти, піддаючи суворій критиці її історичну достовірність. Трапилось це у Парижі, серед білого дня, на очах декількох тисяч свідків. Подробиці зібрали й опрацювали тогочасні письменники. Сама ж подія стала поштовхом до заснування великого чернечого ордену.
Сталося це у 1882 році, коли помер відомий професор паризького університету Раймонд Діокерс, якого любили й щиро оплакували усі його учні.. Доктор Бруно - один з найосвіченіших вчених докторів того часу, що славився своїм розумом, здібностями й великими чеснотами у цілій Європі, перебував саме в цей час у Парижі разом з чотирма своїми приятелями. Він вважав своїм обов’язком взяти участь у траурному Богослужінні за померлого. Домовина стояла у просторій залі, неподалік від храму Матері Божої. Великий натовп оточував катафалк, на якому покоїлося тіло померлого, вкрите тканиною. Під час відправи, коли читали уривок з книги Іова, на слова: “Вкажи мені переступ мій, гріх мій?” (Іов 13, 23) - з-під покривала залунав гробовий голос, який чули всі присутні. “Я осуджений справедливим Божим вироком”. Всі кинулися до труни, піднесли покривало, але небіжчик лежав нерухомо, все такий ж мертвий. Відтак продовжили відправляти панахиду. Усіх переповнював страх й подив.
Коли ж знову дійшли до читання: “Вкажи...”, небіжчик підвівся на очах у всіх і ще голосніше вигукнув: “Я осуджений справедливим Божим вироком”, - й ліг назад в труну. Жах опанував присутніми. Лікарі ще раз оглянули труп, вкотре підтвердили факт закостеніння трупа. Ніхто вже не наважувався продовжувати відправу, тому вирішили відкласти її на наступний день.
Духовна влада не знала, що й робити. Одні говорили: “Він проклятий, отже, не достойний молитви Церкви”; інші: “Ні, хоч як це не жахливо, але ми самі наприкінці життя можемо бути осудженими й отримаємо справедливий Божий вирок? “ Цю думку поділяв єпископ, тому наступного дня о тій ж годині почалася відправа. Не забарився і доктор Бруно разом зі своїми друзями. Здавалося, увесь Париж примчав до храму Матері Божої.
Знову почали читати фатальний уривок, і зі словами “Вкажи...” професор Раймонд Діокерс підвівся і голосом, від якого в усіх очевидців перехопило подих, закричав: “Я осуджений справедливим Божим вироком”, - і впав нерухомо.
Цього разу вже не було найменших сумнівів щодо гріховного минулого небіжчика. Тому за наказом єпископа з мерця зняли почесні регалії й вивезли на міське звалище у Монтфукон.
Виходячи з похоронної зали, доктор Бруно, якому виповнилося тоді 45 років, без вагань вирішив залишити світ й разом зі своїми приятелями подався у Велику пустелю Картузіанську, в місцевості Шартрез, поблизу Гренобля, щоб, відокремившись від світу, забезпечити своє спасіння й приготуватися до справедливого Суду Божого.
Як бачите з пекла повернувся проклятий грішник, проте повернувся не для того, щоб з нього вийти, а щоб переконливо засвідчити про місце існування вічних мук.

Молодий чернець
Архиєпископ Флоренції св. Антоній у своїх творах розповідає про інший, не менш жахливий випадок, який у середині XV століття переполошив усю Північну Італію. Один юнак, що походив з доброї родини у шістнадцяти - сімнадцятилітньому віці затаїв на сповіді тяжкий гріх. Але, незважаючи на це приймав Святе Причастя, відкладаючи з тижня на тиждень, з місяця на місяць каяття. Він продовжував сповідатися й причащатися лише про людське око. Через тяжкі докори сумління нерідко накладав на себе сувору покуту, тож усі вважали його святим. А коли й це не допомогло, юнак пішов у монастир: “Там, принаймні, - думав він, - у всьому зізнаюсь й щиро відпокутую за свої гріхи”. Натомість, настоятелі, зважаючи на добре ім’я, прийняли його в себе, наче святого. І знову переміг сором. Каяття у своїх гріхах юнак залишив на потім, подвоїв покуту і провів у такому стані не один рік. Увесь час він не міг зважитися та визнати страшний і ганебний тягар гріха, який його пригнічував. Аж ось, здавалося, шлях до цього відкрила смертельна хвороба. “Цього разу, - сказав собі юнак, - визнаю все, і в хвилину смерті висповідаюся за ціле життя”. Але самолюбство перемогло і цього разу, і тому каявся у гріхах такими мудрими словами, що духівник навіть не зрозумів, про що йшла мова. А юнак тішив себе надією, що завтра встигне все виправити. Однак у сильній гарячці він знепритомнів й помер, так і не розкаявшись.
Проте у монастирі ніхто навіть не здогадувався. “Якщо вже він не потрапив на Небо, то, напевно, жоден з нас туди не піде”, - казали і, переконані у його святості, прикладали до його останків хрестики, вервички й медальйончики. А тіло його шанобливо перенесли до монастирської церкви й залишили там до наступного ранку, до урочистої траурної відправи.
Зранку, незадовго до початку відправи, один з братів по дорозі до дзвіниці, що стояла неподалік від вівтаря, несподівано побачив покійного, оперезаного червоними розпаленими вогнем ланцюгами. Усю його постать огортало полум’я. Переляканий братчик впав на коліна, не зводячи очей з цього жахливого явища. Проклятий ж промовив до нього: “Не моліться за мене, бо я навіки пішов у пекло”, - і розповів йому про свій сором й блюзнірство. Відтак зник, наповнивши церкву їдким запахом, який розійшовся по цілому монастирю, наче підтверджуючи все, що бачив і чув братчик. Настоятелі, довідавшись про те, що сталося, наказали викинути мерця, вважаючи його негідним церковного похорону.

Грішна жінка з Неаполя
Св. Франциск де Джіроламо, відомий єзуїт XVIII століття, проводив у Неаполітанському Королівстві місіонерську діяльність. Якось, коли він проповідував на одній з площ Неаполя, грішниці, найактивнішою з яких була жінка на ім’я Катерина, намагалися перешкодити йому піснями, криками, змушуючи місіонера піти геть. Проте св. Франциск, незважаючи ні на що, продовжував свою проповідь.
Через деякий час йому довелося знову виголошувати проповідь на цій площі. Глянувши на замкнені двері й завжди голосливий дім Катерини, що тепер стояв мовчазно, святий запитався: “Що трапилося з Катериною?”
- Хіба ви, отче, не знаєте? Вчора ця нещасна померла так раптово, що не встигла навіть слова сказати.
- Померла? - перепитав святий. - Раптово?
Двері відімкнули, і святий разом з юрбою, увійшов у дім, де лежав труп. Якусь мить приглядався до померлої, в його серці панував жах, відтак урочисто промовив: “Катерино, де ти тепер?” Мовчанка. Святий повторив своє запитання: “Катерино, озовися. Де ти? Наказую тобі відповісти, де ти?” На велике здивування усіх померла розплющила очі, вуста її конвульсивно заворушилися, і понурий, гробовий голос відповів: “У пеклі! Я у пеклі!” Перелякані люди повибігали, з дому, за ними вийшов святий, повторюючи: “У пеклі! О Боже справедливий, у пеклі! Ви чули: у пеклі!” Свідки цих подій були настільки вражені, що багато хто не осмілився повернутися додому без сповіді.

Дама з золотим браслетом
Цю історію розповіли колись настоятелю одного славетного чернечого Чину. “Це жахливо, але не надто мене дивує. Подібні випадки не така вже й рідкість, як це здається. Лише люди, зважаючи на становище родини небіжчика, ретельно намагаються приховати цю історію. Я сам, - священик, - два чи три роки тому чув про такий випадок від дуже близького родича особи, про яку піде мова далі. Зараз (Різдво 1859р.) ця жінка ще жива, їй вже більше сорока. Взимку 1847р., молода удова, близько 30 років, справжня світська дама, багата і надзвичайно вродлива, розважалася у Лондоні. Серед чоловіків, які її оточували, виділявся молодий лорд, що славився своєю розбещеністю, а його часті відвідини наражали молоду вдову на плітки про грішні стосунки з ним.
Якось уночі жінка, лежачи у ліжку, ще читала якийсь роман, сподіваючись, що сон склеїть її повіки. Годинник саме пробив першу. Згасивши свічки, вона почала засипати, аж раптом зауважила дивне бліде світло, що йшло від дверей спальні, поволі поширюючись і освітлюючи її кімнату. Жах почав опановувати нею, коли раптом двері привідкрилися і на порозі з’явився молодий лорд. Перш ніж вона встигла щось сказати, він став перед нею, схопив за ліву руку й голосом, який проймає до самих кісток, промовив: “Пекло існує!!!” Біль у лівій руці був такий сильний, що вона втратила свідомість. Через півгодини вона отямилась і покликала покоївку. Та, увійшовши до кімнати, відчула сильний запах горілого, а коли наблизилась до своєї господині, яка майже не могла говорити, помітила на її руці глибоку рану, крізь яку виднілась кістка. Рана була розміром з чоловічу долоню. Окрім того, покоївка зауважила, що від дверей кімнати аж до ліжка, й від ліжка аж до дверей чорніли сліди чоловічих ніг, що наскрізь пропалили тканину. За наказом господині вона відчинила двері, проте там уже не було жодних слідів. Наступного дня нещасна жінка дізналася (можна собі уявити її жах), що тієї ночі лорда знайшли п’яного, непритомного віднесли додому, де він й помер.
- Не знаю, - додав настоятель, - чи ця страшна наука навернула жінку. Проте знаю, що вона ще жива, і щоб приховати від людських очей пекельний опік, носить на лівій руці широку золоту прикрасу у формі браслета, котру не знімає ані вдень, ані вночі. Нагадую, цю історію я почув від близького родича знатної дами, справжнього християнина, словам якого можна довіряти. У їхній родині ніколи не згадують про цей випадок, я сам розповідаю про це, приховуючи прізвища. Гадаю, цій дамі з браслетом не треба вже доводити, що пекло існує.

Молода грішниця
У 1873 році незадовго до свята Внебовзяття Богородиці у Римі трапилась страшна подія, яка теж підтверджує факт існування пекла.
В одному з будинків розпусти міста якась нещасна блудниця поранила руку. Її привезли у лікарню, та, мабуть, запізно, бо почалася гангрена, що зумовила раптову смерть. Водночас одна з її товаришок, не відаючи про смерть нещасної, почала так моторошно кричати, що не тільки побудила мешканців дому, всіх сусідів, але й спричинила приїзд поліції. Чому ж вона так кричала? Її приятелька, яка померла у лікарні, з’явилася перед нею, уся у вогні. “Я проклята. Якщо не хочеш, аби тебе спіткала така ж доля, покинь це ганебне місце і навернись до Бога”, - промовила грішниця. На світанку молода повія поспіхом покинула будинок розпусти. Тимчасом тяжко захворіла власниця цього будинку. Вона одразу запросила священика з церкви св. Юліана, що стояла неподалік.
Перед тим, як піти до будинку розпусти, отець Сіроллі, настоятель парохії Спасителя у Лаворо, порадився з духовною владою, отримавши чітку інструкцію, священик рушив до хворої. Передусім він почав вимагати від неї повного розкаяння, відмови від прокльонів Святішого Отця й винагородження усіх, кого вона скривдила. Нещасна смиренно виконала усе, висповідалась й прийняла Святе Причастя.
Відчуваючи наближення смерті, вона слізно просила пароха, залишитися поряд, все ще важко переживаючи переляк від вищезгаданої історії. Але була вже ніч, і отець Сіроллі, хоч милосердя й наказувало йому залишитись, не міг провести ніч у такому місці. Тож на його прохання прибули два працівники поліції, які залишилися на ніч біля власниці цього будинку, аж поки вона не відійшла у вічність. Невдовзі по усьому місті розійшлась чутка про ці події. І, як завжди, безбожники і масони підняли усе на кпини й сміх, не бажаючи визнати правду. Ревних християн цей випадок спонукав стати кращими і вірнішими у своїх обов’язках.
З огляду на все сказане, запитую у кожного читача доброї віри: “Невже розумна людина може повторювати закид збаламученого натовпу про те, що якщо пекло дійсно існує, чому ніхто звідти не повертається?” Та навіть, якщо все хотіли би заперечити ці достовірні випадки, наведені вище, проте правда існування пекла залишилось би непохитною. Адже наша віра у пекло опирається не на ці надприродні явища, в які ми не зобов’язані вірити, а на докази, які дає нам здоровий глузд, а також на ті факти, які ми наводили вище, передусім на Божественне свідчення Ісуса Христа, Пророків і Святих Апостолів, а також на чітку, незмінну та непогрішиму науку Святої Католицької Церкви. Чудесні явища можуть лише утвердити й помножити нашу віру, тому ми вважали за необхідне навести декілька з них (інші жахливі свідчення - див. Додаток), аби таким чином закрити вуста тим, хто твердить, що пекла немає й укріпити у вірі тих, кого спокушає думка: “Хто знає, існує пекло чи ні? “І, нарешті, щоб більше просвітити тих добрих християн, які разом зі Святою Церквою вірять в існування пекла.

Чому стільки людей намагається заперечити існування пекла?
Чимало людей заперечує існування пекла передусім тому, що здебільшого самі зацікавлені у цьому. Злодії, якщо б тільки могли, знищили би усіх жандармів. Ті ж, у кого нечисте сумління, намагаються будь-яким чином переконати самих себе, що пекла немає, передусім - вогненного пекла, бо знають, якщо б воно існувало, то було б призначене для них. Вони чинять, немов боягузи, що горланять в усе горло серед глухої ночі, щоб заглушити сумління й не відчувати сильного страху, який їх поглинає.
Щоб додати собі відваги, намагаються переконати інших у тому, що пекла немає. Доводять це у більш або менш наукових філософських книгах, посилаючись у своїх доказах один на одного, і, створивши загальний безлад, роблять висновок: у пекло ніхто не вірить, тому вони теж мають право не вірити в нього.
Такими були у минулому майже всі провідники вольтеріянського невір’я. Вони доводили, що немає ані Бога, ані Неба, ані пекла. Однак з історії ми знаємо, що усі вони у хвилину смерті, пройняті великим страхом, відмовлялися від свого блюзнірства, сповідалися, благали Бога і людей пробачити їхні гріхи. Приміром, Дідро після смерті д’Алямберта писав: “Якщо б я там був, злякався би, як усі інші”. Відомо також, що Вольтер, головний провідник усіх тогочасних безбожників, неодноразово благав на смертельному одрі покликати священика зі Святими Тайнами. Проте сподвижники Вольтера не впустили священика до старого грішника. Так Вольтер і помер у приступі розпачу й люті
Ті, хто найактивніше заперечує пекло, вірять у нього так само, як і кожен з нас. Лише у хвилину смерті спадає з їхнього обличчя маска з-під неї, проглядається те, що ховалось у глибині душі. А тому, не слухайте доказів тих, котрі керуються тільки особистою зацікавленістю або страхом.
Другою причиною заперечення існування пекла є нечисте серце. Кожен, хто не бажає покинути грішне життя, схильний твердити, що пекла немає.
Так, наприклад, людина, серце, уява, почуття, щоденні звички якої мають перед собою лише одну мету: гріховні пристрасті, яким вона віддавалася сповна, не бажає навіть слухати про пекло! Говорити їй щось, все одно, що горохом об стіну. Навіть посеред галасу гріховних пристрастей, коли у її душі пролунає голос сумління й віри, вона відразу ж накаже серцю мовчати й не слухати голосу правди.
Спробуйте що-небудь сказати про пекло молодикам, яких чимало у наших вузах, підприємствах і організаціях. У відповідь вони лише заскреготять зубами або зайдуться злим сміхом, котрий означатиме більше, ніж усі докази віри й здорового глузду. Вони просто не хочуть, щоб існувало пекло.
Нещодавно я зустрівся з такою людиною. Остання іскра віри привела його до мене. Я повчав його, як міг, переконуючи, щоб він не ганьбив сам себе, жив по-християнськи, а не як тварина. “Все це чудово і гарно, - відповів він, - може, ви й праві. Але, коли мною заволодіває пристрасть, через яку я втрачаю розум, то нічого не чую і не бачу. Бог, пекло тоді для мене ніщо. Якщо пекло існує, я потраплю туди, але мені байдуже”. Він пішов, і я вже ніколи не бачив його.
А що казати про скупих, лихварів та злодіїв! У своїх скринях вони мають безліч незаперечних доказів проти існування пекла! Хіба можуть віддати те, що нагромадили, розлучитися із своїми грішми й коштовностями?
Споглядаючи такі пристрасті, як-от: ненависть, гнів, помста, гордість - як не згадати про пекло! Усі смертні, опановані ними, притиснуті до стіни першими-ліпшими доказами здорового глузду твердять, що повірили би у пекло, якщо б хтось з мертвих встав й запевнив їх, що воно існує. Проте Ісус Христос неодноразово говорив, що марно сподіватися на таке: вони все одно ніколи не повірять.

Бібліотека » Церква » Духовна література » ПЕКЛО (о. Л. Г. де Сегюр)
Сторінка 1 з 41234»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика