Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 11
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » УКРАЇНСЬКИЙ ВЕЛЕТЕНЬ ДУХА ПАЛОМНИК ХХ СТОЛІТТЯ (о. Ігор Цар)
УКРАЇНСЬКИЙ ВЕЛЕТЕНЬ ДУХА ПАЛОМНИК ХХ СТОЛІТТЯ
Дата: Неділя, 18.04.2010, 00:05 | Повідомлення # 1
Мої дорогенькі, живучи в цьому світі, чого тільки не почуєш, чого не побачиш – світ дивує нас своїми відкриттями. Недавно я мав щастя від Бога познайомитися
з життям Великого Українця – Василя Єрошенка. Це відкриття для України і світу зробила у 1977 р. Надія Гордієнко-Андріанова. П’ять років її титанічної праці закінчилися виходом у світ книги “Запалив я у серці вогонь”. Хочеться, щоб і сьогоднішнє покоління теж пізнало подвижницьке життя славного сина України і мало з кого брати приклад. Я зробив короткий екскурс з цієї книги, а також з інших цікавих джерел, щоб ті, які мають здорові очі, руки й ноги і безперестанку нарікають на свою долю – навчилися, як треба боротися за життя, цінувати його і не марнувати свого віку.
Василь Єрошенко, син Якова і Євдокії народився 13 січня 1890 року в с.Обухівка біля Старого Оскола на Білгородщині (тепер Росія). Василь мав у небі могутнього заступника Василія Великого, а тому і сам зумів через терни гіркої долі дійти до зірок і стати великою людиною-легендою. Його батьки мали семеро дітей і були пристойними господарями, ходили до церкви. Василько ріс здоровим і міцним хлопчиком. До року вже ходив і мало не в колисці починав говорити. Бабця Килина розповідала йому багато казок, оповідань. Особливо Василько любив слухати про українських месників Устима Кармалюка і Олексу Довбуша. Хлопчик був допитливий, життєрадісний, голосочок як дзвіночок і всюди його було повно, всім приносив радість. Але нежданно прийшла біда – Василько захворів на кір тяжкої форми і до того ж мав запалення легенів. Чудом вдалося його врятувати, але відтоді вічна ніч настала для Василька, якому було лише чотири роки. – “Мамусю, а чого так темно скрізь? Я не бачу тебе… Засвіти лампу”.
У сім років Василько почав вчитися грати на скрипці, а згодом -на гітарі і піаніно. Мав надзвичайний талант і гарний голос, цупку пам’ять і буйну фантазію. Навколо нього збиралася сільська дітвора і він розказував їм свої дуже цікаві казки. У 1899 р. Василька віддали до школи сліпих у Москві, де він провчився 10 років. У початкових класах викладали Закон Божий, мову і арифметику, згодом географію, історію та літературу. Також вчили плести кошики, оправляти книжки і ткати килими. Крім того були заняття з гімнастики, музики та хорового співу. Школа була жорстокою, дітей муштрували і не відпускали на канікули. Вчили їх читати за рельєфним шрифтом Луї Брайля (1809 – 1852 рр.)
Луї був сільським хлопчиком з Франції і у віці 3 роки ненароком штрикнув себе в око. Почалося запалення і він осліп. В десять років його віддали в Париж до інституту сліпих. У 16 років він блискуче закінчив освіту і став прекрасним органістом. Його залишили при інституті викладачем. Днями і ночами Луї працював над удосконаленням шрифту для сліпих. Успіх прийшов у 1829 р. і з того часу весь світ користується системою Брайля.
Учитель музики Сергій Дібровенко мріяв про те, щоб Єрошенко по закінченні школи навчався у консерваторії. Проблема з коштами. Тоді він влаштував Василя грати на скрипці в московському ресторані “Якір”. Треба було заробляти на життя самому, бо вдома, крім нього було ще шестеро дітей. Своєю грою на скрипці сліпий юнак зачаровував людей. Одного разу до Василя підійшла пані Ганна Шарапова – сестра Л.Толстого, і запропонувала йому продовжити навчання в Лондоні у Королівському коледжі для сліпих та в Академії музики для незрячих. З того часу Василь грав ще й по інших ресторанах, їздив з гастролями на Кавказ, щоб тільки зібрати кошти на дорогу. Крім того, за декілька місяців оволодів мовою есперанто. У лютому 1912 р. Єрошенко сам вирушив до Англії. З радості написав свій перший вірш новою мовою: “Щасливішої за мене людини нема на світі, я бачу сонце, бачу світло…”
Прибувши до Англії Василь за три місяці уже досить вільно розмовляв по-англійському, одночасно опановував і французьку мову. Успішно навчався по класу скрипки в Музичній академії і незабаром уже вільно виконував найскладніші твори Глінки, Чайковського, Паганіні. В Королівському коледжі вчили друкувати на спеціальній друкарській машинці “Стенсбі” для незрячих і добре було поставлено викладання гімнастики для сліпих на чистому повітрі. Засновник коледжу сліпих директор сер Кемпбел організував довгу прогулянку з околиці Лондона в Дербі на велосипедах, яка щасливо закінчилася без будь-яких травм. Серед 12-ти хлопців був наш Єрошенко. Про цю сенсаційну поїздку писали тогочасні газети з великим захопленням. Через брак коштів Василь змушений був повертатися додому. На прощання вчитель Філлімор подарував йому друкарську машинку, яка так дуже знадобилася пізніше у житті.
Якраз тоді починалися літні канікули і Василя запросив один сліпий приятель поїхати разом з ним додому в Париж. І саме там Єрошенко видав свою першу збірку поезій “Заради людства”. За два тижні тираж миттєво розійшовся і Василь став несподівано майже багатою людиною. Побував у Фінляндії та Австрії. Про нього почали писати в журналах, газетах у багатьох країнах світу.
Прибувши у вересні 1912 р. до Москви, Єрошенко пішов до японського консульства і там знайшов вчителя японської мови. За кілька місяців Василь уже міг розмовляти по-японському. Нарешті, після довгих років опинився в рідній Обухівці. Люди дивувалися, що Василь став ученим, побував за кордоном, а не загордився нітрохи. Підійшов один парубок і каже: “Як багато ти бачив Василю! Щасливий. – Так, я чимало вже бачив, передумав, – мовив Василь. – Та ще більше світу хочеться мені об’їздити, оглянути. Коли в людини є розум і серце, вона не кориться долі. А світ можна бачити не тільки очима, а й серцем. Якщо ж серце в людини сліпе й глухе, то й очі нічого не побачать…”
У квітні 1914 р. Єрошенко приїхав до Токіо. Весна була дуже тепла. У величезному місті Василь орієнтувався по сонцю, відмовляючись від зрячих поводирів. Час від часу з новими друзями ходив до театру, в кіно. Єрошенко став студентом-вільнослухачем токійської школи сліпих масажистів. Сталося неймовірне, бо чужоземців туди не допускали, а тому директор спеціально вів переговори з міністром освіти. Василеві призначили доброго вчителя, який навчав його секретів японського масажу. Крім того, Василь відвідував різні лекції, особливо любив медицину і психологію. Японці дуже полюбили Єрошенка і щосуботи збиралися в одного чиновника з університету, донька якого акомпонувала, а Василь в українській вишиваній сорочці, яку привіз з Обухівки, грав на скрипці.
Вітаючись з іншими за руку, Єрошенко точно визначав вдачу людини і майже ніколи не помилявся. В нього була надзвичайно розвинута інтуїція. По запаху впізнавав, де лісові квіти, а де польові; по шелесту листочків відрізняв дерева. Шкірою, всім тілом Василь відчував, чи світить сонце, чи небо вкривають хмари і добре відрізняв день від ночі.
Одному зажуреному японцеві Єрошенко сказав: “Ви живете біля лісу і бачите самі дерева. По собі знаю: ліс заспокоює серце, але водночас навіює меланхолію… Ідіть до людей, живіть і трудіться
з ними й заради них – і сум ваш розвіється, як дим.” Василь вдень викладав у Токійському університеті, а після занять робив людям масаж. Тогочасні японські журнали друкували його прекрасні новели, вірші і казки. Виступаючи з концертами перед студентами в Токіо, а згодом і в Пекіні, він зачаровував усіх присутніх гарними задушевними українськими піснями. Особливо любив співати “Заповіт” Тараса Шевченка і “Реве та стогне Дніпр широкий”, а також популярні в народі пісні “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Закувала та сива зозуля” та інші. Якось Василя застали за незвичним заняттям: лівою рукою він обмацував свою голову й обличчя, а правою ліпив свій портрет з глини…
Вечорами, втомившись від навчання і сеансів масажу, Василь йшов за місто на берег тихого озера відпочивати в плавучому ресторані, де дуже гарно співала одна дівчина. Одного разу вона підійшла до нього і запитала, чому він завжди сидить у кутку з похиленою головою. Василь підвів свою голову, розплющив очі і дівчина з жахом побачила, що він – сліпий. У ту ж мить вона різко відвернулася і пішла від нього. Це був удар для Василя. Відтоді він заприсягнувся на все життя ніколи не заводити родини, аби не бути для когось тягарем.
У 1916 р. в Токіо індійський письменник Рабіндранат Тагор проводив публічну дискусію про релігії, де стверджував, що християнство набагато слабше за східні релігії. Тоді слово взяв молодий Єрошенко і вразив публіку глибоким знанням християнського вчення, точним цитуванням напам’ять текстів Святого Письма, ісламу і буддизму та переконав присутніх у великій силі науки Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (Тит. 2:13). Перемога над загальновизнаним володарем думки південно-східної Азії принесла велику славу українському юнакові. Тагор визнав аргументи Василя і з того часу вони заприятелювали між собою. З Єрошенком підтримували зв’язки також китайський письменник Лу Сінь, фізик Альберт Енштейн, філософ Бертран Рассел та інші.
У липні 1916 р. біля 40 чоловік проводжали Єрошенка до Таїланду. У Бангкоку Василь за два тижні вивчив мову таї. У пригоді, як завжди, стала його феноменальна пам’ять і ретельність. Вмить рознеслася слава про його добрі й чудодійні руки і недужі йшли до нього з цілого міста безперестанку. Але головна мета Василя була заснувати школу для сліпих дітей. Однак уряд про це й чути не хотів. Проживши там півроку, Єрошенко вирішив побувати в Бірмі та Індії, поїхати на острів Яву (навіть почав вивчати малайську мову).
У січні 1917 р. Василь прибув до Бірми, де працював зі сліпими дітьми. Двічі побував в Індії і в червні 1919 р. знову приїхав до Японії.
В травні 1921 р. Єрошенко назавжди покинув Японію і опинився
у Владивостоку. Йшла війна і дістатись додому було дуже важко. На якийсь час зупинився в добрих людей в українському селі Поварівці на березі річки Уссурі. Там була дуже гарна русява дівчина Тося, яка хотіла вийти заміж за Василя. Однак, Василь мав залізну волю і пам’ятав свою постанову, кажучи словами Шевченка: “Бо не було того дива, може, споконвіку, щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком”. Крім того, Василь відчував у собі потяг до мандрів і називав себе невиправним волоцюгою, вічним бурлакою.
У серпні 1921 р. Єрошенко прибув до Китаю. Про сліпого мандрівника багато писала японська і китайська преса. Василь побував у Харбіні, Шанхаї, швидко вивчив китайську мову, а на початку 1922 р. його запросили викладати в Пекінському університеті.
В квітні 1923 р. Василь виїхав з Китаю і щасливо повернувся до рідної Обухівки, яку не бачив 9 років. Позбігалися люди і почали розпитувати чи не страшно було йому сліпому мандрувати у незнаних краях. На це Василь відповів: “Ні, я не знав, що таке страх. Я нікому
в житті не заподіяв зла, чого ж мені боятися? Люди були добрі до мене. Та й ти, ненько моя, теж завжди була зі мною. От, бувало, йду і відчуваю, що зараз станеться щось страшне. І ніби чую твій тихий голос, пересторогу. Спиняюсь. А збоку кричать: куди ви йдете? Там же круча! Іншим разом мало в річку не впав. І знову ти, матусю, спинила мене, врятувала.” Отак молитва матері з дна моря витягає. У такий дивний спосіб Бог оберігав Єрошенка через ціле життя.
Він був високого зросту, мав кучеряве золоте волосся і правильні, гарні риси лиця. Щоранку Василь прокидався о 4-й годині і завжди робив гімнастику. Відзначався витривалістю у походах в гори, добре плавав і купався аж до заморозків, непогано їздив верхи і був сильною людиною. По кроках і запаху впізнавав людей. Гарно грав на гітарі і носив годинник з опуклим циферблатом. Як сам казав, що бачить пальцями, обмацував обличчя знайомих, чи скульптури на екскурсіях. У всіх країнах, де бував, Єрошенко записував місцеві казки, легенди і писав про ті краї у спогадах та віршах. Василь був блискучий оратор, жвавий і веселий, дотепний, широко відомий у багатьох країнах світу. Знав понад двадцять мов!!! Проте слава не зіпсувала його. У побуті він був простою, доброю і скромною людиною, вів аскетичний спосіб життя. Єрошенко був щирим патріотом своєї України і водночас любив всіх людей тих націй, до котрих його провадило Боже Провидіння.
У серпні 1923 р. в Німеччині на всесвітньому конгресі есперантистів Єрошенко завоював першу премію за чудову декламацію свого вірша “Віщування циганки”. У вірші йшлося про минущість людського щастя і зрадливих друзів, про вічне кохання і марність дівочих мрій. Навіть жюрі аплодувало Василеві. Крім того, дивувалися, що він так вільно розмовляє по-німецькому.
У липні 1929 р. Василь вирушив з Обухівки на Чукотку розшукувати свого молодшого брата, лікаря-ветиринара, який довго не давав про себе чути. І таки знайшов його. Єрошенко швиденько вивчив чукотську мову і його відразу полюбили місцеві жителі. За 70 км
в тундрі жив один чоловік, який знав силу-силенну північних казок,
і Василь вирішив туди добратися. В дорозі почалася снігова буря. Собача упряжка відірвалася від нарт і Василь опинився перед загрозою смерті. Його повністю замело під снігом. Ситуація була жахлива, але Василь надіявся на Божу поміч і сталося чудо! Через кілька годин вожак собачої упряжки разом з іншими повернувся по сліду назад, розгріб снігову кучугуру і почав лизати Василя. Все закінчилося щасливо. Навесні 1930 р. Єрошенко приїхав до Москви, де працював у друкарні рельєфного друку коректором і позаштатним перекладачем у Товаристві сліпих. Комуністична влада хотіла заставити його підслуховувати розмови іноземців у готелі. Василь категорично відмовився. Це й стало причиною того, що після його смерті більшовики спалили рукописи Єрошенка і весь його архів вагою до 3 тонн.
Наприкінці 1934 р. Єрошенко був уже в Туркменії. Його просили налагодити освіту незрячих в республіці. Через два місяці Василь міг уже вести уроки туркменською мовою. Збирав дітей по різних аулах, траплялися також і безпритульні, школа-інтернат була заснована у Кушці на кордоні з Афганістаном, поблизу сіл Моргунівка і Полтавка, де проживали люди, насильно вивезені з України. У школі Єрошенко був одночасно директором і вчителем історії, музики, літератури, арифметики, англійської мови та есперанто. У всій Туркменії понині сліпі навчаються рідною мовою за проектом, що розробив Єрошенко. Вихованці Василя влаштували сюрприз для жителів села Моргунівка – підготували концерт з українських пісень, який приніс людям сльози радості і смутку за рідною Україною. Окрилений цим успіхом, Єрошенко розучив і поставив з дітьми оперу Миколи Лисенка “Коза-дереза”.
Одного разу Василь з дітьми пройшов 25 км навпростець через гори, орієнтуючись виключно тільки за рухом сонця, за течією струмків і річок. В школі був хлопчик-сирота Дурди Піткулаєв, який з крутого берега впав у річку. Стрімка течія швидко понесла його, а плавати він не вмів. Здалека почув голос Єрошенка: “Не бійся, я врятую тебе! Тільки ти кричи, кричи весь час! Я припливу на твій голос!” Василь вмів добре плавати і врятував дитину. Після цього випадку Єрошенко навчив плавати всіх учнів, хоч дехто заперечував: навіщо, мовляв, сліпому це вміння? Тоді Василь твердо сказав: “Неодмінно вам треба навчитися плавати. Навіть звірі і птахи плавають. Тільки дурні кури не вміють цього. А ви ж – люди…” Через багато років Піткулаєв став директором цієї школи і почав від успіхів впадати у гордість. Єрошенко тоді був проїздом в інтернаті і сказав йому: “Дурди, негоже це. Не будь падишахом. Поважають і любять того, хто простий і щирий. Народ розумний і зазнайства не прощає”.
Під час війни інтернат заповнили зрячі діти і Василь повернувся до Москви, де працював викладачем англійської мови для сліпих. Довго на місці Єрошенко не засидівся, бо запросили його в Узбекистан викладати іноземні мови в школі дорослих сліпих. У вересні 1949 р. Василь був вже у Ташкенті. Часто приходили до нього студенти вечірнього педінституту і просили допомогти у мовознавстві та в порівняльній лінгвістиці.
Щороку влітку Василь їздив до рідної Обухівки відпочивати
і набиратися сил. Особливо багато гостинців привіз своїм рідним
у 1938 р., коли перед тим побував у Петербурзі на шаховому турнірі, де за успішний виступ одержав премію 250 карбованців. Всім накупив дарунків, а сам вже багато років ходив у потертій вельветці. Василь був байдужий до багатства і грошей. Нерідко він допомагав матеріально іншим сліпим, позичав гроші і соромився нагадувати про борг… Не ображався на тих, хто його обдурював і не повертав гроші. Одягався завжди просто і навіть бідно, що не відповідало його зарплаті і посаді. На нього навіть не впливали зауваження друзів. Як в одязі, так і в харчуванні Василь був скромний і невибагливий. Мав ворогів серед кар’єристів, бюрократів і пристосуванців, бо був вимогливим як до себе, так і до інших через те, що мав твердий характер. Говорив всім правду в очі і за це його вважали диваком.
Якось до Єрошенка прийшов хлопець-танкіст зі Старого Осколу, який на війні осліп і нарікав на життя. Василь навів йому багато прикладів з життя сліпих і сказав: “Ви набагато щасливіші за мене, юначе. Ви бачили світ, маєте уявлення про його красу. А я невиразно пригадую всього тільки чотири речі: рідне обличчя матері, синє небо, голубів та дерев’яну церкву, над якою вони літали. Не дуже багато, правда? Але я намагався завжди пам’ятати про Україну, як про обличчя неньки, куди б не закинула мене доля. Опанувавши знаннями, ви гори перевернете. Все залежить тільки від вас. Чи бути вам повноцінною людиною, чи скиглієм-калікою – ви повинні вирішити самі.”
Влітку 1951 р. Єрошенко опинився в Якутії. Хотів почути, як шумить віковічна тайга і десь у сибірській глушині заснувати школу для сліпих. Мріяв пройти пішки з собакою-поводирем від Обухівки до Владивостоку, але відчув, що старість робить своє. Не знав, що то не роки, а страшна хвороба підточує його сили. Новий 1952 р. зустрічав у Москві зі старими друзями. Грав на гітарі і співав чарівні українські пісні. Згадував рідних: “Вже скоро десять років, як моя добра матуся пішла з життя, а батько помер по війні. Без них зовсім спорожніла наша домівка. А знаєте, яка це свята людина була, моя мати! І доброти якої рідкісної!”
У Москві Єрошенка оглянув поважний професор, який і гадки не мав, що бідно вдягнений сліпий чоловік знає латину. А тому сказав до асистента “канцер” – рак. Василь зрозумів – раз не пропонують операції, значить порятунку нема. Після цього поїхав попрощатися з сестрами, які жили в Харкові, Донбасі і в Карелії. А відтак повернувся до Обухівки, щоб спочити вічним сном, поруч з могилами батьків. Василь мужньо переносив фізичні страждання і не нарікав на долю, спокійно чекав смерті. Своїм учням Єрошенко сказав: “Я гадаю, що головне призначення людини на землі – творити добро, жити для людей. В учнях я знайшов продовження, і це дає мені відчуття щастя. Я знаю: життя прожито не марно. Отак і ви живіть, друзі мої, щоб не соромно було”.
Свої рукописи, великий і цінний архів передав товариству сліпих,
а гроші і всі речі казав роздати бідним сліпим із навколишніх сіл. Просив посадити в нього на могилі деревце й квіти, щоб пташки прилітали ранньою весною і щебетали над ним. За три дні до смерті скінчив свій останній твір і промовив до сестри: “Тепер я спокійний – тут плоди моїх роздумів. А зараз можна й умерти – спочити по довгих трудах…” Василь мріяв дожити до Різдва Христового, але помер 23 грудня 1952 р. Тихо, скромно і непомітно, як жив, так і пішов з життя цей Український Велетень Духа. Японці згадували про нього, кажучи: “Єрошенко лишив по собі добрий слід на землі. Це була світла, чиста душа. Хоч сліпий, однак він і справді був поводирем для багатьох зрячих!”
Нехай кожна людина, яка прочитає цю небуденну історію, застановиться над своїм життям, оцінить його і порівняє з іншим. Мої дорогенькі, спішіть робити добро поки сонце світить, поки є руки, очі й ноги, щоб мати з чим прийти на Страшний Суд. Людська душа є безсмертна і кожний мусить подбати про свою вічність. А для цього треба до неба принести плід любові, як це зробив Василь Єрошенко у своєму житті та передав у вірші “Любов до людей”:

Запалив я у серці вогонь, –
Забуяв, сповнив душу він вщерть.
В грудях полум’я бурха жарке, –
Не здолає його навіть смерть.

Доки житиму – хай він горить, –
Мій вогонь – то любов до людей,
Виклик ночі і долі лихій!
Гімн одвічний свободі святій…

Ми, українці, маємо повне право пишатися перед цілим світом за Василя Єрошенка і дякувати Богові за те, що послав нам таку людину з серцем повним любові, приятеля всіх покривджених малих і великих народів світу і водночас великого патріота України.
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1720

Дата: Неділя, 18.04.2010, 00:06 | Повідомлення # 2
ПАЛОМНИК ХХ-го СТОЛІТТЯ

“Кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину”.
(Мт.19:29)

Мої дорогенькі, кожна людина є створена по образу Божому для того, щоб своїм життям прославляти Творця вселенної. Бачимо, що навіть пташка, коли літає чи співає, – прославляє Бога, квітка своєю красою заставляє нас усміхатися і думати про Бога, струмок біжить і теж розповідає про Божі справи. Земля, небо, зірки, гори, ліси і ріки, – вся природа своїм буттям з любов’ю тихенько розповідає про велич Божу, про Царство Небесне і заохочує нас теж присвятити своє життя для слави Триєдиного Бога – Отця і Сина і Святого Духа.
Я мав щастя зустріти у своєму житті людину, яка дивним способом прославляє свого Творця і є сучасним апостолом. Це американець Джордж Волтер. Коли дивлюсь на нього, то мені здається, що переді мною святий апостол Павло. У своєму житті я ще не бачив такої людини, в якої б очі випромінювали стільки доброти і любові.
У мене є приятель-сусід Микола Кострицький, з яким ми разом служили при війську і з’їли не одну миску каші. Якось приходжу до нього, а він мені розповідає, що є такий чоловік, який вже 30 років ходить з хрестом пішки по світу і своїм життям прославляє Бога. Зараз він знаходиться на зимівлі у Норвегії в горах у монастирі трапістів і треба зробити йому виклик, щоб зміг відвідати нашу Україну. Я кажу Миколі, що багато людей ходять собі по світу і що тут дивного, але мій приятель був твердо переконаний, що це треба зробити для України і то буде велика подія. Я згодився допомогти чим зможу. Згодом я зрозумів, що Святий Дух мав свій план.
Швиденько проминули місяці посиленої праці і ось 2 жовтня 1998 р. телефонує Микола до мене і повідомляє, що Джордж є вже у Львові. Приходжу до Миколи додому і бачу перед собою кремезного чоловіка, десь 182 см зросту, в окулярах і світлі вогники Божої любові в його очах. Лисий і з довжелезною бородою, одягнутий в балахон, з ніг до голови зшитий з клаптиків джинсового матеріалу. На грудях висить дерев’яна ікона Матері Божої Неустанної Помочі. Підперезаний грубим шнуром, до якого з правої сторони прикріплена величезна дерев’яна вервиця з хрестом. У правій руці тримає двометровий бамбуковий посох, зроблений і подарований йому в Індії, з розп’яттям Ісуса Христа. Це розп’яття Джорджу подарував Святійший Отець Іван Павло ІІ – Папа Римський (намісник Ісуса Христа на землі, Глава Вселенської Христової Церкви). У лівій руці Джордж тримає Святе Євангеліє. Взутий на босу ногу в сандалі, зроблені на Чукотці з протектора-гуми від машини, які мають спереду один ширший брезентовий пасок, а другий ззаду, що обхоплює ногу. Паски грубі, міцні і скріплені гвинтами. На спині висить палатка і наплечник у якому найнеобхідніші речі – книжки, зошит, конверти, ручка, ножиці, гребінь, викрутка, кліщі і трішки їжі.
Пан Джордж щиро усміхнувся до мене і по-українськи привітався зі мною: “Слава Ісусу Христу”. З нами був Сергій, небіж Миколи, який добре знає англійську мову. Дві години нашої розмови пролетіли як одна мить. По закінченні Джордж запропонував спільно помолитися. І знову я почув з його уст українською мовою “Отче наш” і “Богородице Діво”. Я був дуже здивований, бо пройшло тільки декілька днів його перебування в Україні. Цим він показав, що прийшов на нашу українську землю з миром і любов’ю. Також Джордж молився своїми словами, а ми теж не відставали. Раптом, я відчув жар у всьому тілі і особливо в серці. Я здивовано глянув на Джорджа і зрозумів, що це тепло йде від нього. Такого в моєму житті ще не було!
Мій приятель Микола живе у трикімнатній квартирі зі старенькою мамою і запропонував Джорджу поселитися в нього, бо підходить рання зима. І тут Джордж показав, що він не від цього світу. Вибрав собі за житло будівельний вагончик на подвір’ї храму Всіх Святих Українського Народу по вул. Симона Петлюри. Настоятель храму о.Олег Сухінський, правдивий і щирий священик, створив всі умови для того, щоб Паломник почував себе як в рідній хаті. Народний майстер України Роман Петровський зробив для Джорджа великий патріарший хрест на стіну і гарну підставку для читання Євангелія. Тоді прийшла черга нашим щирим жінкам показати свою майстерність. Всі добре знають, що краще від української жінки ніхто в світі не зуміє зварити їсти. Борщ, вареники, голубці, печиво, яблука і т.п. – все поплило рікою до будівельного вагончика. І що ви думаєте? – В короткому часі я побачив, що Паломник добряче набрав ваги і в нього з’явився “трудовий мозоль”. Бачачи моє здивування він сказав, що як тільки вирушить в дорогу, то за два тижні проблема зникне.
Джордж завжди прокидається зранку о 4-й годині і стає на молитву, переважно читає псалми і Біблію, молиться на вервичці. Одним з перших приходив на Службу Божу і цілу зиму стояв босими ногами на бетонній підлозі, щиро молився. Святе Причастя приймав стоячи і у всьому дотримувався науки святої Католицької Церкви та чинив послух Папі Римському. Майже щодня вирушав у різні куточки Львова на зустрічі з людьми, відвідував хворих, оглядав храми, музеї та архітектуру міста. Здивовані львів’яни, бачачи людину не від цього світу, широко відкривали роти, робили великі очі, підбігали цілувати хрест, чи в руку нашого святого, пхали йому в кишені гроші, яблука, печиво, цукерки та все, що мали. Інші ж – горді, багаті, фарисеї не могли пережити, як це так можна одягатися, молитися і жити, кинувши світ під ноги.
А простий народ горнувся біля Паломника, який приймав їх зранку до пізньої ночі, крім середи і п’ятниці. Люди йшли за порадою, розповідали йому свої турботи, приводили хворих і всі просили, щоб він за них молився. Одні за одними по черзі ставали на коліна, а Джордж клав свої руки на їхні голови і щиро молився. Бог вислуховував ці молитви і люди діставали поміч. Багато хто приходив не один раз
і приводив з собою цілі гурми людей. Після молитви Паломник кожного обіймав своїми кремезними лапами і так щиро з любов’ю притискав, що кісточки хрустіли. Я питався його, чому в паломника, який тільки ходить, руки як в коваля? У відповідь Джордж тільки усміхався до мене. Пізніше я зрозумів, що нести на собі наплечник вагою 25-30 кг і долати щодня по 20-30 км – це не для сухоребриків. Пройшло трохи часу і я побачив, що паломників до Великого Паломника щораз побільше стає. Дуже часто Джордж був надто перевтомленим і треба було його хоч трішки кудись забирати від добрих людей.
З Божою поміччю нам вдалося відвідати ВК-48 у Львові. Спочатку в’язні не дуже виявляли бажання йти на зустріч, але все ж таки було десь біля 800 людей. За перекладача ми взяли з собою 20-ти річного сліпого хлопця Тараса Дороцького, Члена Всеукраїнської Спілки Кобзарів, який нині викладає історію в школі сліпих і заодно навчається в аспірантурі. Я зробив вступ і коротко розповів про нашого Паломника, а далі Джордж сам почав говорити до в’язнів слово Боже. Його очі, мова, одяг та ще й сліпий молодий перекладач зворушили серця засуджених. Я побачив, як народ ожив. Посипалися запитання і всі з відкритими ротами слухали про те, що пережив і побачив у своєму житті Паломник. Зрозуміли, що перед ними рідкісна людина. Багато з ув’язнених прийшли до висновку, що краще сидіти в тюрмі під дахом над головою і мати постійно хоч який кусок хліба, аніж в холоді і голоді скитатися по світу так, як Джордж, і добровільно нести такий хрест, ризикуючи своїм життям. На закінчення Джордж запропонував спільно помолитися. В’язні почали підходити до нього цілувати хрест, в руку, помацати дивні сандалі і просили молитися за них. Наш Паломник був до сліз розчулений цією зустріччю. Через тиждень ми відвідали ВК-30.
Незабаром 16 грудня 1998 р. мені виповнилося 40 літ. Я не збирався робити ніякого торжества, але мене поставили перед фактом. Мої приятелі о. Роман Гаранджа і його дружина Ганна, які мають шестеро дітей, повідомили мене, що в них у хаті будуть справляти мій день народження. Крім того, домовились, що приїдуть мої дорогенькі і рідні з Кам’янця-Подільського, де я був п’ять років парохом. Отже, мені залишилось тільки прийти до них і сісти за стіл. Я сказав, що запрошу туди Джорджа, а тому число бажаючих різко збільшилось і прийшло біля 50 людей. Ми почали святкувати з молебня до Матері Божої. Колись у цій квартирі була підпільна Семінарія, де нас навчалося 20 хлопців. Я був щасливий, що на мій день народження 40 років пішки йшов з далекої Америки найбільший Паломник ХХ ст. – Джордж Волтер. Ми всі мало що їли і пили, а більше спілкувалися.
Приємно здивував всіх сліпий перекладач Тарас, який розповідав про своє лікування в Америці та поїздку до Німеччини і яка там природа. Всі слухали і питалися самі себе, хто з нас сліпий, а хто зрячий. Кам’янчани гарно заспівали подільських пісень; вчителька української мови пані Надія Калавур читала напам’ять цілі поеми Тараса Шевченка, а надзвичайно обдарована художниця, пані Люба Бабенчук-Витвицька розповіла про себе і про життя свого земляка, видатного бандерівця – Зеновія Красівського. Кожний по черзі вставав і ділився своїми Богом даними талантами з присутніми. Це був рідкісний незабутній духовний вечір. А ось, що розповів нам про себе Джордж.
Народився він у 1941 р. в Америці і в 5 р. його віддали у початкову католицьку школу в м. Пітсбург, штат Пенсільванія, де він навчався
8 років. Після цього там же ж навчався у римо-католицькій Семінарії до 1966 р. Це був 12-й рік його семінарської освіти. Початок вивчення теології співпав з рішенням ІІ Ватиканського Собору. З певними нововведеннями виникло багато нез’ясованих питань. Це були роки нової моралі, нової теології, нової соціальної свідомості і нової літургії. На основі цих змін майбутній кандидат на священство почав відчувати ніби він втрачає впевненість у покликанні, начебто його кинули у море, де не має нічого, щоб скерувало його в належному напрямку. Його мучили думки: “Якщо все міняється і я втратив почуття напрямку, як я можу бути пастирем і вести людей до Царства Небесного? Як мені йти далі?” Цей стан душі досягнув критичного рівня на Різдво 1966 року, коли кожний кандидат на священство повинен був викласти свою думку перед єпископом щодо висвячення. Поговоривши з Джорджем, єпископ погодився відкласти його свячення.
У той час Каліфорнія вважалась місцем, де можна було почати нове життя. З малою торбинкою Паломник поїхав до міста Лос-Анжелес, у якому не знав жодної душі. Після двотижневого пошуку роботи, він познайомився з хіппі, які тільки починали формуватися. Джордж вирішив приєднатися до них і протягом кількох місяців знайомився з молодими людьми, які шукали нового життя у дивний спосіб: життя у спільноті, вживання препаратів, які викликали галюцинації, східна медитація, секс без шлюбу, рок-музика, науково-фантастична література. Перебуваючи з хіппі, Джордж не знаходив відповіді на свої питання, а тому сам вирушив пішки до Сан-Дієго, бо відчував потребу усамітнитися, щоб віднайти зв’язок з Господом. Джордж припинив ходити до церкви і приймати причастя. В Сан-Дієго познайомився з багатьма людьми і працював на різних роботах. За цей час відросло волосся і борода. Вирішив повернутися у Пітсбург, щоб відвідати родину і друзів. Повернувшись додому, відчув себе гостем з іншої планети, бо ніхто не міг зрозуміти, що з ним трапилось.
Навесні 1968 року Джордж вирушив на захід з намірами зупинитися у горах штату Колорадо. Там він зустрів групу хіппі з 30-ти чоловік, які збиралися провести літо у горах, чекаючи кінця світу. Приєднався до них. Насолоджувався краєвидами і спілкувався з іншими людьми, які намагалися зрозуміти у чому суть життя. Червень підходив до кінця, але світ продовжував існувати. Хіппі залишили свій табір, а Джордж піднявся вище в гори. Перебуваючи місяць на самоті, він спрагло благав Господа відкрити йому правду. І ось, одного дня велика ласка увійшла в його серце і він вигукнув: “О, Боже, Ти справді є. Ти тут. Ти мій Отець. Я бачу це. Людина не могла створити цих гір, насадити дерев, простягнути небеса. Ти зробив все це і Ти створив мене. Від Тебе я вийшов. Я не є продуктом випадкового еволюційного відбору. Я завдячую моїм існуванням унікальній, люблячій, творчій дії, що є частиною Тебе, мого Небесного Отця!”
З того часу Джордж усвідомив, що він торкнувся самої глибини таємниці життя – існування Бога. Це стало першим досвідом, твердим переконанням, що віра жива і досить сильна, щоб підтримувати його у майбутньому. З тією правдою Паломник повернувся до людей без страху і бентежності, знаючи тепер, що він є сином Божим. Його мета тепер стала ясною: життя є простою мандрівкою назад до серця Отця, який створив його. Джордж зрозумів, що йому час повернутися до своєї рідні і друзів, а особливо поділитися своїм досвідом зі своїм духовним отцем, єпископом, але перед тим вирішив зупинитися у монастирі трапістів. Після повернення у Західну Пенсільванію Джордж почав шукати Божої волі щодо свого майбутнього. Згодом він був висвячений на диякона.
Отже, 4 жовтня 1968 р. на празник св.Франциска з Асижу “екс-хіппі” прибув у маленьке містечко на парохію. Перебуваючи там, диякон проводив більшість свого часу, ходячи з дому у дім і збираючи пожертву. Через 6 місяців постало питання про висвячення на священика. Однак, у Джорджа на той час не було твердого переконання щодо священства і тому він попросив диспензу від дияконства і залишив парохію.
Перед Джорджем постало питання пізнати Ісуса Христа, який прийшов у світ, щоб стати для людини дорогою до Отця (Ів. 14:6). Тому Джордж почав дуже серйозно вивчати Біблію і молитися про добрий провід. Саме у цей період часу в нього з’являється ідея паломництва до Єрусалиму. Він думав, що, можливо, йому краще вдасться зрозуміти Біблію, якщо сам побачить місця, описані у древній книзі. Але він також знав, що він не повинен йти легким шляхом – літаком чи кораблем до Святої Землі. Отже, Джордж вирішив здійснити свою мандрівку пішки. Перша його паломницька подорож почалася 5 лютого 1970 р.
Подорож до Єрусалиму насправді виявилася нелегкою. На шляху траплялися різні пригоди і труднощі. Але Господь ніколи не залишав Паломника у біді і в дивний спосіб посилав йому їжу та пиття. Однак, найбільше Джордж хотів пізнати Христа. І Господь незабаром задовольнив його внутрішню спрагу в найнесподіваніший спосіб. Це трапилося на другий тиждень його мандрівки. Він читав Євангеліє від Луки. Після читання продовжив свою подорож і раптом йому відкрилося як ніколи раніше, що те, про що писав Лука є правда. Цей Ісус, про якого він говорить не є просто великою історичною особою, яка жила 2000 років тому в Палестині, проповідувала і робила добрі діла, була розп’ята, воскресла і вознеслася на небо. Ні, цей Ісус і зараз живий і Він є тут, разом з паломником – в його серці. Це було об’явленням. Ісус вознісся до свого Отця, але одночасно перебуває тут на землі у новий спосіб зі своїми учнями і послідовниками.
Він каже, що кожний по-різному прославляє свого Творця: один проповідує, інший працює, а Джордж тільки ходить по світу і є стопами Христа. Часто бували випадки, що люди зупиняли автомобіль, виходили, щоб подивитись на Паломника. Цього було досить, аби в них відкрились духовні очі. Відтоді ці люди зачинали жити згідно науки Св. Євангелія. Мандруючи по світу, Паломник завжди ночує тільки у своїй палатці десь край дороги і нераз йому доводиться пережити тяжку годину. Бандити, фанатики, психічно хворі, спека, холод, буря, насмішки гордих і зневага фарисеїв,— але Джордж знає свою справу і з любов’ю несе свій хрест відмовляючи з кожним кроком: “Ісусе, я довіряю Тобі.” За ціле своє життя Джордж ні разу не лежав у лікарні і не приймав ніяких ліків, ніколи не хворів і завжди їсть все, що йому дають. Паломник стабільно йде 2 години, а 15 хв. відпочиває, бо інакше далеко не зайдеш. Країни, які мають підписану з Америкою угоду, спокійно пропускають Джорджа, а в інших мусить робити виклик. У паспорті Джордж носить з собою фотографію, де його благословляє Папа Римський Іван Павло ІІ – це дуже допомагає на кордонах і в багатьох безвихідних ситуаціях.
Джордж Волтер подарував мені мапу 30-річних своїх подорожей.
1. 1970 р. – Барселона – Єрусалим – 7000 км.
2. 1980 р. – Пітсбург – Канада – 2000 км.
3. 1988 р. – Пітсбург – Мехіко – 4000 км.
4. 1989 р. – Мехіко – Каліфорнія – 4000 км.
5. 1992 р. – Каліфорнія – Аляска – 5000 км.
6. 1993 р. – Магадан – Іркутськ – 4500 км.
7. 1994 р. – Іркутськ – Алма-Ата – 3500 км.
8. 1995 р. – Алма-Ата – Китай – Пакистан – Південна Індія – 6000 км.
9. 1996 р. – Рим – Варшава – 3000 км.
10. 1997 р. – Варшава – Осло – 3500 км.
11. 1998 р. – Осло – Львів – 3000 км.
12. 1999 р. – Львів – Єрусалим – 3500 км.
13. 2000 р. – Весь Ювілейний рік по Святій Землі – 1000 км.
Разом – 50 тисяч км!
По-різному сприймає світ нашого Паломника: солдат, рудокоп, лікар, професор богослов’я, скаут, священик, студент, зачинатель нової релігії, геолог, золотошукач, музикант, художник, дезертир. Для тих, кого обурює вигляд Джорджа, він є волоцюга; для тих, хто дивиться і дивується – фанатик; для тих, хто розуміє зусилля і пожертву – святий. Навіть рідні 20 років не розуміли його, а пізніше змирились.
Деякі люди пропонували Джорджу осісти і одружитися. Але він усвідомлює, що не до цього його покликав Господь. “Справді, такі поради приводили до вагань, але коли починаєш іти у присутності Святого Духа, то Він оздоровлює і дає нову кріпость і силу.” Джорджу є близьким до серця св. Франциск з Асижу за його любов до вбогих і бажання нести Святе Письмо звичайним людям, а також св.Тереза з Лізіє, яка просто жила вірою день за днем без великих подвигів. Серед його улюблених духовних читань є “Філокалія”, написана духовними отцями Східної Церкви від IV до XV ст. і “Повернення Блудного сина” Генрі Ноуена. Під час зими Джордж дотримується строгого розпорядку молитви і розважання, поєднуючи їх з фізичними вправами. Щодня читає 5 розділів Нового Завіту і 2 – Старого. Кожних 3 години 7 разів на день, починаючи з 4-ї години, співає псалми. “Псалми є нашими словами до Бога. Вони показують нам правильний шлях до спілкування з Ним.” Найбільше йому подобається Євангеліє від Луки тому, що читаючи його кожний приходить до Ісуса у свій спосіб.
Життя паломника не завжди є легким і вимагає зречення від основних комфортів в житті: родини, друзів і багатства. Паломник підтримує контакти з родиною через листи. Коли ще жила його мати, то він писав їй щотижня. Тепер листується з своїм братом і ще принаймі з 400 особами. Серед них є паломник 72-річний францисканець, який мандрує протягом 20-ти років. В Мексиці Джордж зустрів 53-річну жінку, яка теж вже 20 років ходить з хрестом по світу.
Під час своїх подорожей Паломник не раз наражався на небезпеки. У Китаї червона хунта заборонила йому проповідувати християнство. “Смішні, – каже, – але ж сам мій вигляд – це проповідь про Ісуса Христа. Дуже важко християнам в Пакистані, там вони живуть у гетто, відділені від мусульман, а щоб заробити на прожиток, змушені виконувати найбруднішу роботу. Найбідніше і просто жахливо живуть люди в Індії. По дорозі до Святої Землі мене ображали як дорослі, так і діти. Я спокійно приймаю всі терпіння і не змінюю свого шляху, незважаючи на перешкоди. Але я не спокушаю Господа. В Румунії цигани сприйняли мене за святого і почали цілувати мою вервичку і хрест, а потім хапати за бороду, намагаючись висмикнути з неї кілька волосин. Тому я вирішив одягнутися так, щоб не привертати до себе увагу. З іншого боку я зустрічав і добрих людей. Арабський хлопчина, проїзджаючи на велосипеді повз мене, подарував мені свій бейсбольний картуз, щоб
я міг закрити голову від сонця.
У Палестині глузували з мене і намагалися вихопити хрест з моїх рук. В Туреччині я також перейшов через ворожість і фізичне насильство, але ніколи не боявся, бо у Біблії сказано: досконала любов змітає страх, а досконалою є лише Божа любов. Коли ми переконаємося в ній, ми не матимемо страху. Якщо Бог є нашим Небесним Отцем, – то нічого не станеться з нами без Його волі. Мене може збити автомобіль у будь-яку хвилину, а тому я сказав до Господа: Тобі віддаю своє життя; забери його, коли хочеш.
В одному сибірському селі тільки атеїст, що жив у маленькій хатині з жінкою і шістьма дітьми, запропонував мені гостинність. Іншого разу один чоловік впустив мене в свій дім, а сам пішов на роботу. В Галилеї старший єврей запросив мене до себе в гості, а його дружина приготувала їжу і випрала одіж. У кожній країні є добрі люди. Цей чоловік з Сибіру не розділив мою віру, він навіть не вірив у Бога, але мав добре серце. Був атеїстом, але зробив Божу справу. Господь бажає бачити у вас свого Сина. Байдуже, які добрі слова ви говорите, вони можуть бути пусті. Справа в тому, що у вашому серці.”
Переступаючи білорусько-український кордон і роблячи перший крок на нашу землю, Джордж відчув, що Україна є під особливим покровом Матері Божої. Паломник був просто вражений цим почуттям, хоч до того вже перейшов кордони 38 країн світу. На його думку, українці дуже релігійні. Вони цілували його хрест. Наші люди на кожнім кроці спрагло просили у нього благословення. На Заході таке бувало дуже рідко. “Україна – це край Матері Божої. Я переконався в тому, наскільки сильна любов і відданість українців Богородиці. Часто варто було тільки сказати “Мати Божа”, як очі людей наповнялися ніжністю і сльозами. Ще з ХІ століття українці моляться до ікони, яку називають Покровою. У львівській церкві, де я провів чотири місяці, найбільшою іконою була Матір Божа Неустанної Помочі. Також знаю, що всесвітньо відомий образ Ченстоховської Матері Божої ще в XIV столітті був насильно забраний з м. Белза у Галичині.
Хотів би я поділитися враженнями від мого зимового побуту у Львові та в студитському монастирі у Колодіївці. Було це для мене зовсім новим, у порівнянні з тим, що пережив попередньої зими в Норвегії. У Скандинавії, на вершині гори, я мав тишу і самотність. А у Львові – правдиву “келію в центрі ринку”. Щоденно до мене приходили люди. Кожний з них приносив з собою якийсь невеличкий дарунок, хоча б кілька яблучок чи банку домашнього варення. Такого не було в жодній країні, де дотепер довелося побувати! Скоро усього цього назбиралося стільки, що я до монастиря передав 12 великих коробок різноманітних харчів. Здебільшого приходили до мене католики, але були й православні. Відвідували і ті, які стояли на добрій дорозі, і ті, що тільки-но вийшли з в’язниці. Усі вони були дітьми, які потребують Бога.
Чудові два місяці я провів у студитському монастирі неподалік Тернополя. Гостинність та енергія монахів були творчі. Про щоденні п’ять годин спільної молитви з прекрасним східним співом я міг би хіба мріяти. Великдень в Україні – це щось незабутнє!
У деякі дні так багато людей мене зупинялили, що встигав хіба накладати їм руку на голову і просити Бога, аби вислухав їхні молитви. Зазвичай я не приймаю грошових пожертв, не робив винятку і для українців. Та в Галичині постійно знаходив у кишенях купюри й монети. Щойно в Україні я зрозумів, чому Ісус не заходив у міста, а затримувався у пустельних місцевостях.”
Великий Паломник сказав, що Україна – це утроба Землі і хоч утроба не все має добрий зовнішній вигляд, постійні терпіння – зате вона є найважнішою частиною тіла. Також порівнював Україну і Захід з яблуками. У нас вони не дуже гарні, деколи хробачливі – зате всередині дуже смачні. На Заході вони вилискують, гарні, привабливі, зате всередині без смаку. Я часто розповідав Джорджу, що люблю свою розп’яту Україну і найбільше моє щастя за яке дякую Богові – це те, що я народився українцем. І хоч гірка доля мого народу, проте ми щасливі, бо з нами Бог, а страждаємо за свою доброту і щирість, за те, що маємо казкову землю. І ось, одного разу підходжу до вагончика, Джордж відчиняє двері, вогники в очах, руки розпростерті до обіймів і по-українськи кричить до мене: отець – Бандера!!! Я був шокований і в одну мить опинився на сьомому небі.
Паломник розповідав, що найтепліше його приймали в Сибіру та в Україні. В Сибіру відстані між населеними пунктами дуже далекі
і коли переїзджала якась машина, то водій обов’язково зупинявся і давав їсти. А коли Джордж сказав, що йому запам’яталося смачне сало в Сибіру, то ми почали сміятися, бо тільки щирі українці здатні на таке. Прийшлось згадати трошки історії і як українці опинилися в далекому Сибіру.
Два рази ми були з Джорджем у моїх добрих друзів, важкохворих Ірини і Тараса. Тарас Грицак після армії зламав хребет і вже 20 років лежить тільки на животі. Ірина, 37 років паралізована від народження, але надзвичайно доступно і успішно викладає англійську мову. Вони випадково по телефону познайомились, повінчались і вже багато років допомагають один одному мужньо нести свій хрест. Ці люди практикуючі християни і настільки сильні духом та вірою в Бога, що людині з руками і ногами стає біля них встидно за свою безпорадність і нарікання на життя. Великий Паломник був надзвичайно задоволений і щасливий від зустрічі з такими прекрасними і мужніми людьми. Досі постійно з ними переписується. Ось, що Джордж пише у своїх листах:

Милість і мир воскреслого Господа Ісуса нехай буде з Вами. Сьогодні проминає мій останній день на Україні; завтра вранці перейду в Румунію. Це були найбільш незвичайні дні з того часу, як я залишив Львів. Дві найбільші перешкоди трапились – це холодна погода і люди, що просили благословення. Так що відстаю від розкладу на два дні. Погода стала холодною після кількох днів, як я пішов: дощ, сніг і сильний вітер. Одну ніч я спав у закинутому домі, щоб сховатися від вітру. Дорогою минав Івано-Франківськ та Коломию. Це навдивовижу релігійний регіон. Вражало, що люди, які зустрічалися в дорозі, знали, хто я такий. Багато зупиняли мене, аби за них помолився. В одному із сіл всі його мешканці вишикувалися вздовж дороги і, коли я проходив повз них, клякали та просили над ними помолитися. Село розтяглося попри шлях менш як на кілометр, та я ішов ним п’ять годин... В інших місцях авто за автом зупинялися, щоб я їх благословив. Багато людей сунули гроші в мій мішок. Я нарахував 600 гривень і віддав їх до церкви. Дуже добре мене приймали в Івано-Франківську (о.Микола Сімкайло в Катедрі), в Коломиї (о.Руслан Ваврик і моя знайома Тетяна), також у Чернівцях. Звичайно, люди завжди запрошували мене до своїх домівок поїсти і відпочити.
Чернівці, 28 квітня 1999 р. Паломник Джордж.

Шалом! Вітання з Святої Землі, освяченої кров’ю Спасителя. Так, Господь приніс мене сюди безпечно 15 серпня, на свято Богородиці. Після двомісячного ходження по Туреччині я був вимушений летіти до Стамбулу, а пізніше до Атен, щоб дістатися на човні до Хайфи. Я не зміг добратися до Кіпру, як планував. Після двотижневого переходу через Галилею і однотижневого через Самарію, я прибув до воріт Єрусалиму 9 вересня і пішов до церкви Гробу Господнього. Там я помістив всі імена, які дали мені в Україні і прочитав їх вголос біля вівтаря. Єрусалим виявився досить неприязним місцем для цієї подорожі. Я був атакований з усіх сторін: мусульманські діти кидали каміння і гнилі фрукти, мусульмани-чоловіки зневажали мене, поліцейські перевіряли мої сумки, християни-фудаменталісти осуджували за мою одіж, ікону, хрест, а всі туристи хотіли зі мною сфотографуватися.
Ніхто мене не прийняв, тому після трьох днів я залишив Єрусалим і пішов до Вифлеєму, де мене краще зустріли. Помістив всі ваші імена на місці, де Ісус народився. Звідти я пішов назад до Ісфії біля Хайфи на півночі. Тут мені запропонували місце для моєї зимової пустині в національному парку гори Кармель. Тільки річ в тому. Маю допомогти збудувати будиночок. Ділянка недавно очистилася і я сплю на ній в моїй палатці. Виглядає, що тут буде моя резиденція в Ювілейному Році. Звідси я подорожуватиму: найперша подорож на 10 днів з групою з Назарету до Вифлеєму на відкриття Ювілейного Року 28 листопада.
Ісфія, Ізраїль, 25 вересня 1999 р. Паломник Джордж.
Я дуже добре пам’ятаю моє останнє Різдво у Львові. А цього року я був у Вифлеємі. Вісім днів я подорожував туди з Назарету. Я тільки що подивився вгору і побачив через вікно чудову веселку, що розтягнулася від гори до гори. А під нею місцевість Хайфи, Акри, Лівії і Назарету, що видніються вдалині. Що за чудова картина? Господь благословляє своїх людей!
Я думаю, що народження Ісуса Христа краще святкується в серцях, домах і парафіях тих, хто має глибоку віру, аніж на дійсному місці народження Ісуса, де це все є ритуалом і вживається у більшості для політичних і економічних цілей. Здається, там більше поліції, репортерів, телекамер і продавців, ніж віруючих паломників у той день. Дякую Богові, що Господь є доступним всюди, де відкриті серця. Будьте впевнені у моїй безперестанній молитві за всіх братів і сестер. На Великодний піст надіюсь піти до гори Синай і назад.
Гора Кармель, Ізраїль, 4 січня 2000 р. Паломник Джордж.

Сьогодні згадую, як після Великодня 1999 р., в четвер 15 квітня,
у храмі Всіх Святих Українського Народу була відправлена Служба Божа за здоров’я і щасливу подорож Джорджа Волтера. Народу було повно і через ціле місто всі йшли з Паломником до чудотворної могили Ісповідника УГКЦ Владики Миколая Чарнецького. Там відправили панахиду, помолилися і, нас 12 чоловік, проводжали Джорджа до кільцевої дороги за Винниками. Нарешті прийшов час прощатися. Востаннє дружньо обійнялися, я поблагословив Джорджа і він вийшов на трасу. Розміреним швидким ходом проти руху, як куля, пішов не оглядаючись по боковій дорозі. Ми ще довго стояли мовчки, вдивляючись у Джорджа, аж поки в далині за скрутом зникла його постать. В душі щось обірвалося, сльози стали в очах. Невже більше не зустрінемось у цьому житті, невже більше не побачимо тих добрих вогників любові в очах Великого Паломника ХХ–го століття Джорджа Волтера? Може, як Бог помилує, то зустрінемось в небі, а поки що – знову життя-борба.

“Світ можна бачити не тільки очима, а й серцем.”
Василь Єрошенко
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1720

Бібліотека » Церква » Духовна література » УКРАЇНСЬКИЙ ВЕЛЕТЕНЬ ДУХА ПАЛОМНИК ХХ СТОЛІТТЯ (о. Ігор Цар)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика