Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 3«123
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ІСУСЕ, ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! (ОТЕЦЬ ЙОСИФ СХРЕЙВЕРС ЧНІ)
ІСУСЕ, ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!
Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:28 | Повідомлення # 11
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ ВИРЕЧИСЯ ЛЮБОВИ ДО БАГАТСТВА

Ісус не домагається від кожної людини, щоби вона відреклася богатства. У противному случаю, мусіли би всі бути або монахами, або жебраками. Але від усіх людей домагається Ісус, щоби вони виреклися любови й прив’язання до туземських дібр.
Одного дня Ісус оповів народові слідуючу притчу : «В одного богатого чоловіка зародила добре нива. І він міркував сам у собі, кажучи: що мені робити, що не маю куди зібрати свойого урожаю? Та й сказав: от, що зроблю: розкидаю свої клуні й просторніщі збудую, то зберу туди ввесь урожай мій і добро моє! Та й скажу душі моїй: душе! богато маєш добра, що лежить на богато років: спочивай, їж, пий, веселися! Але сказав Господь: Нерозумний, в цю ніч душу твою візьмуть з тебе: кому ж буде те, що ти заготонив? Отак то, хто збирає богатство собі, а не в Бога богатіти!». (Лук. XII, 16-21).
Богатство – це одна з найбільших перепон у змаганні до совершенного християнського життя, – ба навіть, – і до спасения! Людське серце дуже легко прив’язується до нього; а коли раз уже воно обтяжене тягарями туземських забаганок, то вже дуже трудно пролізти йому крізь вузеньку браму, що веде до Царства небесного.
Ісус Своєю Божественною наукою та ще й премногими примірами дуже перестерігав, щоби людство не прив’язувалося до туземських дібр.
Чи ж не є це річчю подиву-гідною, що Ісус, пребогатий Цар вселенної, вибрав Собі стан убожества?
У тих часах, коли Ісус прийшов на землю, вбожество було предметом загальної ненависти й погорди. Вбогі люди були, в повнім того слова значенню, невільниками-рабами. На них спочивав увесь тягар усякої мозольної праці. Тодішні пани-богачі, без сумніву, для звірят мали більше вирозуміння, співчуття й милосердя, чим для своїх невільників.
З приходом Ісуса на землю, нагло все зміняється. Першими словами, якими зачав Він Свою проповідь перед величенною товпою народа, були: «Блаженні вбогі духом, бо їх є Царство небесне!» (Мат.У, 3). Так говорити, – міг тільки один Бог. Тільки Він міг бути певним, що люди приймуть Його науку!
Чого лишень Ісус особисто навчав, проповідуючи перед великим здвигом народа, перед гордими фарисеями й вченими книжниками, всего того навчав Він при всякій можливій нагоді і Своїх найближчих учеників, розмовляючи з ними, та подрібно пояснюючи змисл Своєї Божественної науки. Він добре знав, що Його наука занадто противиться людській природі, та дуже тяжко апостолам зрозуміти її відразу.
Одного разу відпочивав Ісус зі Своїми апостолами недалеко єрусалимської святині. – «Глянувши ж, побачив богатих, що клали дари свої в скарбницю. Побачив так і одну вбогу вдовицю, що клала туди своїх дві лепті. І сказав: на правду кажу вам, що ця вбога вдовиця більше від усіх вкинула. Бо всі з лишку свого клали дар Богові, а вона із злиднів своїх, увесь маєток свій, що мала. – вкинула!» (Л VK. XXI, 1-4).
Раз знов прийшов до Нього сотник і сказав: «Мій отрок (дитя) лежить дома розслаблений і мучиться тяжко!». Той хлопець був слугою, невільником того сотника. Ісус скористав з тої нагоди, та щоби показати Свою любов до бідних, відповів: «Я прийду та сцілю його!» (Мат. VIII, 7).
Однак сотник ніяк не міг того зрозуміти, як такий могучий Чудотворець, за котрим ішов майже цілий жидівський народ, зводить трудитися і прийти до його вбогого, нужденного невільника. То прямо таки переходило всякі його поняття... Для того-то він звернувся до Ісуса ще раз з просьбою, щоби Він не трудився ходом, але щоби здалека велів недузі вступитися.
Ісус так дуже любив убожество, що Він знав, що воно відриває людське серце від землі, – та звертає його до Бога.
Вбогим хотів Він бути і в Свойому всеславному Рождестві, і в часі Свойого укритого життя, як і рівно ж у Свойому прилюдному життю. Апостоли з Ісусом нерідко терпіли голод. Сам Ісус ніколи не посідав грошей. Скарбонка апостолів майже завсіди була порожня. Скарбником їх був Юда, котрий через свою захланність погиб.
Одного дня, – «ті, що збирають податки, підійшли до Петра й сказали йому: «Чи ваш Учитель не дасть драхми? Петро каже: а як же! І як він увійшов у господу (до хати), то Ісус попередив його, кажучи: як тобі здасться, Симоне? З кого беруть земські царі данину, або податки? Із своїх синів, чи з чужих? Відповів Йому Петро: з чужих! Ісус сказав: то сини вільні! Але, щоби нам не соблазнити (згіршити) їх, то піди до моря, закинь вудку, і яку першу рибу піймаєш, відкрий їй рот. Знайдеш статир; взявши його, віддай їм за Мене й за себе!» (Мат. XVII, 24-27).
Люба душе! Один-однісенький акт любови до Ісуса, має стократ більше значення, чим усі скарби світа. Як що ти досі не позбувся ще прив’язання й любови до богатства, коли ти ще відчуваєш у свойому серці жажду маєтків, то рішучо скажи собі: О Ісусе мій Найсолодший! Я Тебе лишень люблю, – і тільки Тебе бажаю повік любити! Ти моїм неоціненим Скарбом, як тепер на землі, так і колись будеш на небі!...
По тій постанові, розваж ще й слідуючі слова Ісуса: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа їсть, і де злодії не підкопують і не крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні ржа не їсть, і де злодії не підкопують і не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше!...» (Мат. VI, 19-21).


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ВИРЕЧИСЯ ВСЯКОЇ ЗЕМСЬКОЇ ЖУРБИ Й СТАРАНЬ

Але ти можеш собі сказати: «Богатства не хочу! Навіщо воно мені? Я бачу, що воно дуже небезпечне й слизьке!... От, якби я лиш міг собі й своїй рідні придбати кусок хліба насущного... То вже якось би воно там жилося!»...
І справді не раз чоловікові здається, що він богато не забагає, а журиться й старається лишень про кусок вкрай необхідного хліба. Але на превеликий жаль, ті старання, ті постійні змагання й погоня за тим насущним хлібом так захоплюють людину, так поглочують її цілу, що вона нерідко забуває про корм конечний для її душі і про вічність...
З того однак не виходить, що не треба працювати і старатися о прожиток. О ні! Господь обдарив людину розумом, волею, силою і здоров’ям. То ж треба, і то конечно треба, працювати, але свої життєві вимоги треба ограничувати до відповідної степени, то є перемітатися тою працею о стільки, о скільки того вимагає діло спасения твоєї душі і доконечної потреби твойого туземського життя, а справах забезпечення свойого туземського добробуту, треба покладати всі свої надії виключно тільки на Бога, котрий завсіди дає чоловікові то, що йому потрібне.
На жаль дуже мало є людей, котрі це вповні розуміють. А цеж є початком та основою християнської науки і вкрай потрібним способом, щоби в туземському життю найти правдиве щастя через любов до Ісуса.
Чи може не віриш? – Послухай слів самого Ісуса: «Не журіться душею вашею, що вам їсти, і що пити, ані тілом вашим у віщо одягнутися. ' Чиж не більшою є душа, як харч а тіло як одежа? Погляньте-но на птички небесні: вони не сіють і не жнуть, і не збирають у засіки, а Отець ваш небесний кормить їх; чи ви ж не далеко лучші, чим вони? І хтож із вас, якби там він і не силкувався, може придати собі зросту хоч на один локіть? І про одежу, чого побиваєтеся? – Гляньте на лелії полеві, – як вони ростуть? А чей же не працюють і не прядуть! А я кажу, що і Соломон у всій своїй славі не одягався так, як кожна з них! Коли ж траву на полі, що сьогодні росте, а завтра її кидають у піч, Бог, так одягає, о скільки ж більше вас, маловіри? Тож не журіться ж, кажучи: що їстимемо? або, що питимемо? або, у що одягнемося? – Бо про все тс пильно клопочуться невірні; але Отець ваш небесний знає, що всего того вам треба. Шукайте перше Царства Божого та правди Його, і те все доложиться вам. Так отже не журіться про завтра, бо завтра само про своє журиться. До волі кожному дневі свойого лиха!»!.. (Мат. VI, 25-34).
Чи можеш ще сумніватися, що ті слова написані для тебе, дорогий брате? – Ти ж більше не раз журишся про те, що будеш їсти й пити, більше стараєшся про прожиток своєї рідні, чим про те, яким способом подобатися Ісусу!
Чи ж не знаєш, що всі туземські скарби є в руках Ісуса, і Він їх роздає тільки тому, кому вони конче потрібні?
Якщо ти справді колись будеш їх потребувати, то не журися, Ісус тобі їх певно дасть. Навіть більше, – Він з любови до тебе, готов навіть чудо вчинити, щоби не дати тобі загинути у крайній нужді... Він усе-усе зробить для тебе, але під тою умовою, що ти на кожнім кроці будеш Його то просити, не будеш надмірно журитися про свій туземський добробут, а совершенно здашся на Його святу волю!
Коли твоє серце засмучене із-за надмірних старань про засоби для туземського життя, то Ісус не є зобов’язаний навіть звертати уваги на тебе, бо Свою вселаскавішу підмогу обіцяв Він лишень тим, котрі цілковито здаються на Його Провидіння та оказують Йому щиросердечну любов через самовідречення.
Один однісінький горячий акт любови, однісіньке щиросердечне зітхання й вимовлення: «Ісусе, люблю Тебе!» – значить більше в очах Ісуса, як усі туземські держави. Щоби видобути з твойого серця лише один такий щирий оклик любови, Ісус готов радо вчинити тисячі чудес!..
У Свойому туземському життю Він відмовився від царського вінця, але зате не відмовився Він, і щиро бажає, бути повновласним царем у твойому серці.
Розваж лишень добре, що для Ісуса с труднішим, чи достарчити тобі конче потрібні речі, чи вмерти за тебе? – Безперечно, лекше достарчити тобі найпотрібніших речей! Тож, не забувай, що Ісус, котрий вмер для тебе, щоби здобути твое серце, – цей Ісус завсіди готов радо вчинити чудо для тебе, коли ти всю надію покладатимеш виключно на Його всемилосердну і весласкаву поміч, та не будеш заниматися надмірним старанням про туземський добробут.
Може ти й ще ніколи не чув про блаженного Иосифа Котолєнго, –то слухай: Був він сто літ тому священиком в одній італійській місцевості. Не посідав він на цьому світі нічого більше, крім безмежного довір’я на доброту Ісуса. Завваживши, що багато дітей-сиріток, не маючи над собою відповідної опіки, улягає страшному зіпсуттю вже в ранній молодости, рішив він заснувати для них захист. Число тих бідних діточок що раз побільшувалося, а Котолєнго на заснування захистку посідав всього лиш кілька сентимів, тобто кілька монет самої найнижчої вартості. Однак він не падав духом, і не переставав просити Бога про поміч, покладаючи на Нього всі свої надії. Він навіть дуже тішився зі свойого крайнього вбожества. Коли відвідали його сусідні священики, він з невимовним вдоволенням заявив: «Тепер наглядно покажеться, що не я, вбогий священик, але один Бог піддержує це благотворне діло».
І справді! Господь Бог піддержував той захисток, помножуючи раз-у-раз живність для прокормления бідненьких сиріток. Були случаї. що не було з чого зварити обіду. Тоді Котолєнго велів дітям щиро благати небесного Отця про поживу. І Всеблагий Господь ні разу не відмовляв!.. Заледве діточки скінчили свою молитву, як уже на подвір’ю захистка з’являлися якісь незнакомці з возами, повно навантаженими всякою живністю... І взагалі ціле життя того священика було одним безперервним пасмом чудесних старань Божого Провидіння про людину.
«Цікаво, хто тут програє справу: Боже Провидіння, чи Котолєнго?» – спитав раз нерозважно один чоловік, дивуючись, як скоро розвивається той захист.
«До тепер завсіди вигравало Боже Провидіння, – тож усильно вірю, що так станеться й на будуче!» – набожно зітхаючи, відповів Котолєнго.
Дорогий брате! Спробуй також і ти щось подібне! Старайся про всякі засоби до туземського життя лишень о стільки, о скільки того вимагає конечна потреба, – а про все інше не турбуйся, лиш покладай всю свою надію виключно тільки на Бога. Правда, – деколи будеш бідувати, може й навіть важко дадуться відчути наслідки вбожества, але все таки буде діятися з допусту Божого, бо Господь Бог завсіди переконується, чи якась душа відноситься до Нього з повним довір’ям і впованням.
Так також учинив Г.Бог і зі Своїми Святими. Але подібно як вони, так і ти вір свято, що Він тебе не опустить, бо Він торжественно при-обіцяв, що дбатиме про тебе, як що ти справді дбатимеш про Його славу і любов!..


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ ВИРЕЧИСЯ ПОЧЕСТЕЙ

Ісус не любить почестей. То висказував Він на кожному кроці Свойого туземського життя.
Одного разу перед многотисячною товпою народа Він закликав: «Хвалю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти утаїв це від премудрих і розумних а відрив це недоліткам. Так, Отче! Бо так воно вподобалося Тобі!» (Мат. XI, 25-26).
Ті слова дуже не припали до вподоби гордим фарисеям, котрі любили показати свою побожність в церкві, або свою щедрість у відношенні для вбогих, свою строгість в захованню посту і ін.
Ісус не терпів їхньої гордости, і при всякій нагоді старався їх понизити.
«Коли подаєш милостиню, то не труби в трубу перед собою, як роблять лицеміри по школах та по вулицях, щоби здобути слави в людей. На правду кажу вам: вони вже мають нагороду собі!» (Мат. VI, 2).
«Коли молишся, не будь таким як лицеміри, бо вони люблять молитися стоячи в школах та по розхідних вулицях, щоби їх бачили люди. Коли ж постите, нехай не буде у вас, як у лицемірів,, сумного виду: зміняють бо лиця свої, щоби здаватися людям постниками!..» (Мат. VI, 5).
«Сказав й до інших, що вповали на себе, нібито вони праведні, та погорджували другими, – оцю приповість: Двох чоловіків увійшло в церкву помолитися: один фарисей, а другий митар. Фарисей ставши, так про себе молився: Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, здирщики, неправедні, прелюбодійні, або як оцей митар... Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що придбаю. А митар, оддалеки ставши, не хотів і очей до неба звести, а бив лиш себе в груди, кажучи: Боже, милостив будь мені грішному! – Кажу вам, пішов сей (митар) до дому свого оправданий більше, чим той (фарисей), бо кожний, хто несеться в гopу принизиться; хто ж принижується, той піде в гору!..» (Лук. XVIII, 9-14).
О, як Ісус ненавидів гордих і зарозумілих людей! Як що ти, любий брате, справді бажаєш вельми приподобатися Ісусу, то вчини себе малесеньким, – як дитя. Він дуже полюбив діточки, частенько пригортав їх до Себе і благословив, – «бо таким», – згідно з Його словами, – «належиться царство небесне!».
Коли ти у свойому серці відчуваєш відразу й нехіть до покори й пониження то зараз-таки перепроси Найпокірніше Серце Ісусове, бO ти своїми поступками дуже не подобаєшся Йому.
Ніхто з людей не може знести зарозумілости, бо всяка зарозумілість разить людське серце. Не диво, що й Ісус не може стерпіти гордости, бо Його Серце зовсім подібне до нашого серця. Святий Альфонс про одного Францішканина, що звався Юстин, оповідає слідуючу подію: Співбраття того Францішканина вважали святим за його побожне й самовідречене життя. Навіть Папа Євген IV дуже приклонявся перед його святістю, бо запросивши його раз до себе, посадив його біля себе на папському престолі. Коли той Францішканин вернув назад до монастиря, то св. Іван Капістран, його співмонах, сказав: «Брате, ти пішов монахом, а вертаєш діяволом!..»
І справді Юстин став чимраз більше попадати в гордість. По якімсь часі за те, що його співмонахи не віддавали йому особлившої пошани, він штиркнув одного монаха ножем, потім утік з монастиря, довго-довго скитався по світі, – та вмер як непокаяний грішник!
Напевне ти ще не дійшов до такої степени гордости, але тобі лишень поки що здається, що ти заслуговуєш на якусь більшу пошану, чим другі, що ти під кожним зглядом трохи лучший від других, що відзначуєшся різними спосібностями, яких не посідають другі і т. н. Так само бачиш, що ти не є покірний! Як що ти захочеш таким лишитися, то ти не зможеш бути правдивим приятелем Ісуса. Коли хочеш совершенно віддатися Ісусові, то мусиш далеко від себе відігнати всяке, навіть найменше бажання пошани й почестей!
Мусиш собі раз на завсіди сказати: «Сам із себе не маю нічого, і не буду мати, –крім гріха; сам із себе нічим я не є, і не можу бути. Для мене давно є приготоване місце в пеклі, – з огляду на те і найбільша обида з боку людей не буде для мене кривдою, бо я заслужив собі не тільки на погорду від людей, але й на вічну погорду й муку від діяволів!,»
Може ти не розумієш цієї науки про покору, – може вона видається тобі занадто пересадною? – Якщо так, то помолися щиренько до Ісуса й до Матінки Божої, щоби тобі відкрили очі, бо ти поки-що не добачуєш свойого справжнього положення!
Св. Вінкентій з Павльо дуже дивувався, що Г. Бог не знищив міст, в які він входив.
Святий Альфонс знов завсіди був переконаний, що його власні гріхи були причиною того, що на його Згромадження впали страшні переслідування.
Святий Августин в одній великій книзі перед цілим світом відкрив гріхи своєї молодости.
Святий Людвик Бертранд жив знов у такому переконанні, що він є найстрашнішим і найогиднішим грішником на світі.
Ось, як думають Святі, котрих ум і серце просвічені світлом Божим! У своїй покорі, вони ані трохи не пересадили, бо всі люди, навіть і найбільші святі й подвижники, є чимсь дуже нужденним і малозамітним у порівнянні з Богом. Ні одна людина не має права шукати в собі уподобання, бо, по-правді кажучи, вона не має в собі нічого такого, що сміло й певно могла би назвати своєю власністю.
Ти читав певно про осла, на якому сидів Ісус, коли торжественно в’їзджав до Єрусалиму. Тоді-то многолюдна товпа тиснулася до Ісуса, та кричала: «Благословен грядущий в ім’я Господнє. Осанна во вишніх!»
Святий Августин, розважаючи той в’їзд Ісуса до Єрусалиму, про осла, на котрім сидів Ісус, замічає слідуюче: «Припустім, що він гордий з причини великої чести, якої він зазнав, несучи на собі Спасителя. Така гордість у нього була знаком, що той осел справді таки дуже дурний, – бо за кілька хвилин злізе з нього Ісус, а осел останеться знов таким же, як котрий небудь інший осел!..»
Так, на великий жаль, і ти, чоловіче, підносишся – гордишся нераз з причини великих ласк, якими наділив тебе Ісус. Але, колиби Йому подобалося їх від Тебе забрати, то з тобою приключилося би щось подібного, як з тим ослом, з котрого зліз Ісус...
Ніщо на світі не є так нужденне, як гордий чоловік. Такого чоловіка, –? річ вповні зрозуміла, – Ісус не може любити! Такий чоловік, звичайно, сам не хоче покірно молитися, щоби пізнати свою нужду,– та й зістає в диявольських лапах...
Цезар оповідає в своїй книжці для монахів, що одного дня привели до монастиря якогось біснуватого, щоби з нього вигнати диявола. Настоятель монастиря взяв зі собою одного молодого монаха, котрого всі уважали святим, і спитав діявола, чи він схоче вийти на приказ того монаха? Діявол тоді відповів: «Я того монаха не боюся, бо він є гордий!».
Діявол не тільки не боїться гордого чоловіка, але й при всякій нагоді висміває його, знаючи, що чи скорше чи пізніще, буде він його постійним гостем у пеклі...
Брате мій дорогенький, коли ти справді зі щирого серця бажаєш статися любимцем Ісуса то будь у своїх власних очах малим як дитятко, будь лагідненьким і покірненьким, як сам Ісус, котрий Устами пророка сказав: «Коли хтось є маленький, нехай прийде до мене!..» (Прем. IX, 4).

Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:30 | Повідомлення # 12
РОЗДІЛ ШОСТИЙ ВИРЕЧИСЯ ВЛАСНОЇ ВОЛІ

Коли людина жертвує Богові свої прив’язання до туземських дібр, до розкошей та до почестей, – то з того ще не слідує, що вона вже віддала Богові все. О, ні! Найбільшою дорогоцінністю, яку людина в собі посідає, – є воля.
А що ж то означає: віддати Богові свою волю? – Це значить: згоджуватися завсіди з Божою волею.
На превеликий жаль, дуже богато є таких людей, котрі люблять виключно тільки себе, – а не Бога. – «Всі» – каже св. Павло. – «шукають свойого, а не того, що є Ісус - Христового!»... (Фил. II, 21).
Вчені твердять, що сонце є величенною звіздою. Кругом нього кружляють не тільки всі планети, але також наша земля, яка є около 1. 400 разів меншою від сонця. Чи ж не було то смішним, коли б земля почала домагатися, щоби сонце кружляло довкруги неї, а не вона кругом сонця?..
Чоловік є чимсь, немовби подібним до малесенької планетки, – у порівнянні з величенним Сонцем – Господом Богом... Господь Бог с більший від чоловіка не тільки в 400 разів, або й цілі міліони й міліярди разів, – але безконечно разів!.. І те мізерне сотворіннячко, – подумайте лишень добре, – хоче, а навіть домагається, щоби Господь Бог сповняв його волю, приноровлювався до його вимог і забаганок, – тай не хоче сповняти Божої волі!..
О, як же ж нерозумним є такий поступок! Якою чорною невдячністю відплачує чоловік Всеблагому, Найласкавішому й Наймилосерднішому Ісусові!
Коли чоловік щиро віддався Ісусові, то він тим самим для себе нічого не повинен залишати. Він повинен віддатися Ісусові совершенно, і немовби на свойому власному серці написати: «Дім уже проданий!» То значить, – що в тім домі свойого серця, чоловік уже не має найменшої влади. Ціла воля, ціле серце, всі власти душі, – все це вже належить до іншого властителя – до Ісуса. Коли, отже, чоловік бажає назад звороту своєї жертви, то він – річ вповні зрозуміла, – поступає нечесно, бо стається нещирим, невірним, несталим...
«Я зійшов з неба, не на те, щоби чинити волю Мою, але волю Отця, що Мене післав. (Ів. VI, 38); їжа моя та, щоби чинити волю Того, що післав Мене, і скінчити діло Його!» (Ів. IV, 34). І справді, – Він був послушний Свойому Отцю, і послушний аж до смерти. Вмираючи на хресті, міг Він сміло повторити: «Звершилося!».. (Ів. XIX, ЗО). Спокійно міг Він сказати: Вже все звершилося. – Я в усему сповнив волю Мойого Отця!
Тож і зовсім не дивно, що той Ісус домагається від нас совершенного самовідречення, позбавлення себе, навіть своєї власної волі. Для того, коли хочемо бути справжніми учениками Ісуса, то мусимо наслідувати Його приміром та совершенно віддатися Божій Волі!..
Яким же способом можна виречися власної волі? – Приноровися цілковито до Божої волі в усіх твоїх ділах і терпіннях, почуваннях та бажаннях і планах відносно твого майбутнього.
Повторяй часто й щиро: «Ісусе, люблю Тебе! Нехай в усьому діється Твоя свята воля!»...
Деколи случиться, що Божа воля згодиться з твоїми бажаннями. У такім случаю кажи собі: «Дякую Тобі, Найласкавіший Ісусе! Я хочу сповнити цс діло, та відчувати цієї радости виключно тільки для того, щоби ще більше Тобі подобатися!»
Інколи, знов, може статися, що Божа воля спротивиться твоїм побажанням. Вона зсилатиме тобі різноманітні труднощі й прикрощі, переслідування, злидні й нужди, слабости або навіть і смерть.
Прийми то спокійно, з рівновагою духа, та у таких случаях завсіди повторяй собі: «О Найсолодший Ісусе! Дякую Тобі щиросердечно за все, що Ти зволив тепер на мене зіслати, – бо тепер я маю нагоду хоч трохи уподібнитися до Тебе, многостраждаючого і многозасмученого Спасителя!..
Сповняти Божу волю й виречися самого себе, все таки не є так тяжко, як-то звичайно собі люди представляють. Кожний чоловік мас нагоду відчувати, у свойому життю, хвилини радощів і прикрощів. Побожні звичайно не терплять більше як невірні. Тут заходить хиба лишень та різниця, що перші приймають терпіння з віданням себе святій волі Божій, і через те збирають много заслуг, – а другі без-потрібно нарікають.
Чи може вони через усякі нарікання й нетерпеливість улекшують собі тягар життя? – О, ні? Якраз навпаки. Чим більше вони, находячись поміж терням, кружляють й кидають на всі сторони, тим більше й прикріше відчувають біль, спричинений кільцями...
Хто мав би волю совершенно злучену з Божою волею, безперечно, був би найщаслпвішою людиною на світі. – Чому? – Бо щастя людини полягає на тім, щоби серце посідало все те, чого воно бажає.
А таким щасливцем на світі може бути лишень той, котрий не посідає власної волі, крім волі Божої. Такий завсіди має все, чого він бажає, бо Божа воля завсіди сповняється, і завсіди є добра.
А знов людина, що руководиться виключно тільки своїми побажаннями й почуваннями, є жертвою своєї власної непостійности: нині є він веселий, бо все йому сприяє, але вже завтра буде він сумний, як замітить, що щось-там робиться йому наперекір. – Нині є він приємний, говіркий, ввічливий, а завтра буде він – неприступний.
Душа, що віддалася Божій волі, завсіди є такою самою: вона мешкає на височенній горі. Хмари смутку, злости й нетерпеливости не можуть її досягнути. Де вона буває, там завсіди появляються благодатні лучі сонця – Божого сяйва.
Преподобний Отець Кафаро в останніх роках свойого життя терпів такі страшні внутрішні болі, що св. Альфонс, його настоятель, сказав про нього: «Отець Павло перебуває тепер правдиве пекло; я не знаю ні одного такого, котрий мавби стільки спокус і недомагань, як він».
А мимо того, на його обличчі ніхто не міг замітити, ані найменшої зміни. По його смерти, св. Альфонс написав його життя і, поміж (іншим, сказав: Під статуєю Отця Павла можна сміло написати слова: «Завсіди той самий»...
Ми не можемо собі, дорогий брате, навіть уявити того, як безконечно великі заслуги збирає душа через віддання себе святій волі Божій.
Свята Тереса одержала від Ісуса дуже много й незвичайних ласк: духовного захоплення під час розважань, об’явлень, передбачування будучности, виздоровлення хворих і т.п. Коли вона по своїй смерти явилася одній сестрі, то на питання, що причинилося найбільше до її освячення, відповіла: «Велика моя слава, яку я одержала від свойого Обручника, є виключно нагородою за те, що я свою волю цілковито підчинила святій волі Божій»...
Так воно й справді. Щоби стати святим, не треба чинити нічого надзвичайного. Вистачить лиш сповняти вірно й точно свої обов’язки, завсіди приняти з рук Божественного Ісуса все те, що нам миле, як і рівно ж те, що нам прикре, – та безнастанно повторяти: «Ісусе, люблю Тебе! Нехай во віки буде воля Твоя!..»
Таким способом освятили свої душі безчисленні люди, про котрих може й світ не знає нічого, про котрих тут на землі давно, може, затерлася й всяка гадка, котрих, може, не почитається тепер на престолах по церквах, – але там, у небі, вони певно царюють поміж Херувимами й Серафимами!
Одного дня блаженна Стефанія Соціно, Домініканка, була духом піднесена до неба. Бачила вона там много осіб, котрих знала за часів їхнього туземського життя, як звичайненьких людей-християн, – а котрі в небі тішилися величною славою. В розмові з ними, вона дізналася, що вони одержали таку велику нагороду за те, що в свойому туземському життю цілковито підчинили свою волю– Божій волі.
А чому ж ти, дорогий брате, не міг би бути святим? – Треба тобі лишень горячо любити Ісуса, та в усіх случаях твойого життя, свою волю підчинити св. Божій волі!
І кожний чоловік таким способом може дійти до найтіснішої приязни й злуки з Ісусом, якби лиш щиро вирікся власної любови та вповні здався на волю Божу.
Благай же ж щиросердечно, дорогий брате, Наймилосерднішого Ісуса, щоби відірвав тебе від твоєї власної любови і приняв до Себе твою волю. Проси о ласку витревалости, забувай про себе, про свої вигоди, про різноманітні особисті справи, про свої власні радощі й терпіння, про різні свої вдоволення й прикрощі, забувай про всякі примхи й забаганки власної волі, а рішучо скажи собі: «У мені замешкав Цар царів, Іcyc Христос!.. Я є не тільки Його улюбленим братом, але я совершенно находжуся в Його руках, бо я вже вирікся своєї власної волі, щоби жити після волі мойого Найдорожчого Ісуса!..


РОЗДІЛ СЬОМИЙ ЛЮБИТИ ІСУСА

О Ісусе мій Найсолодший, Люблю Тебе! Моє серце в’яне без любови, а Твоє Насвятіше Серце тужить за моєю любов’ю. З огляду на те, я знов заявляю Тобі щиро: «Ісусе люблю Тебе, бо Ти одинокий найбільше достойний моєї любови!..» Поглянь лиш на мою душу, о Найдорожчий Ісусе! Вона тепер чиста й щира. Вона геть, далеко-далеко хоче відкинути від себе всяке, хоч би й найменше, прив’язання до туземських дібр, усунути всяку непотрібну журбу й старання про дочасні справи, та виречися всяких почестей і власної волі.
Господь Бог сотворив людське серце – головно для любови. Для того то, дорогий брате, Він сподівається, що ти будеш любити передусім Його, як Найвище і найбільше любови достойне Єство, – а інші сотворіння з любови до Нього. «Но як же ж оказати Ісусу свою любов?» – спитаєш.
На це маєш много премного всяких і найрізнородніщих способів: акти підчинення Божій волі, акти жалю за гріхи, акти вдячности за отримані добродійства, акти пожертвування себе Г. Богу, різні добрі вчинки на спасения грішників, акти терпеливости в прикрощах і недостатках, та много много інших, – одним словом усе, що випливає з любови та прямує до Ісуса.
Людина, яка віддалася Господу Богу, живе виключно тільки із за любови. Вона працює, відпочиває, терпить і радіє, – тільки із любови і для любови. Господь Бог, Найсвятіша Тройця, Ісус Христос, – мешкають у такій людині. Вони є в її змислах, в її розумі, в її серці. Господь Бог нею зовсім володіє, бо вона сталася добровільним оруддям в Його руках, щоби точно сповняти Його святу волю.
О, що за високо взнесле життя! І як легесенько вдається християнинові всюди находити свойого Ісуса!
Таке серце, котре щиро, горячо та без найменших застережень любить Ісуса, – безупинно тужить за Ісусом, утаєним в Найсвятішій Євхаристії мешкаючим у кивоті. Воно о скільки то лиш для нього являється можливим, відвідує свойого ув’язненого Приятеля. Воно щиренько розмовляє з Ним, потішаючи Його за байдужість і ворожнечу людей зглядом Нього. Воно оповідає Йому свої радощі й смутки, злидні й переживання, – та черпає з Його Пресвятого Серця відраду, потіху, надію, любов, мужність, витревалість і силу до життєвих змагань.
Християнин котрий умом зрозумів і серцем відчув любов свойого Найдорожчого Ісуса, бажає безнастанно приймати Його у Святому Причастю. Він часто падає Йому до ніг, як колись Марія Магдалина щоби лучше почути Його Божественну науку, щоби Йому щиросердечно подякувати, щоби випросити для себе більше Духа любови, жертволюбности й самопосвяти.
Ісусе! Цілим серцем люблю Тебе! Ні один з моїх приятелів не є в силі любити мене так сердечно, так щиро й так вірно, – як Ти! Щоби я міг ще більше Тебе любити, то навчи мене й допоможи мені, щоби я про себе цілковито забув, а завсіди мав на увазі та в серці, – лишень Тебе!
Але мій Господь є не лишень у Пресвятій Євхаристії. Господь Бог є всюди присутній. Він мешкає в мойому серці так, як у небі. Всі сотворіння оповідають мені про Його безконечну доброту й могучість, всі вони до мене кличуть: «Люби Господа Бога, щоб Він тебе найперше й найгорячіше полюбив. Усіх нас сотворив виключно тільки для того, щоби розбудити у твойому серці любов до нашого Сотворителя!..»
О, справді так! Треба любити Ісуса взаїмно, – а любити Його цілим серцем, усею душею, всіми силами!
Людина не складається лишень з розуму і волі. Вона має також тіло й ніжночутливе серце. Ісус отже домагається від людини, щоби вона любила свойого Спасителя всіми властями душі й тіла, – так як дитя любить свою рідну матір, а мати своє дитятко.
О мій Найдорожчий Ісусе! Дай мені ту ласку, щоби я любов’ю жив і любов’ю вмер! Так умерла Твоя Пресвята Мати – Пречиста Діва Марія, так умерла свята Тереса, так умерла без-численна кількість знаних нам і незнаних святих, – котрі для Тебе вичерпали всі свої сили, і немов свічки палали на Твойому престолі!..
Але не забувай, люба душе, що ти лишень постепенно зможеш дійти до такої палаючої любови. Ти не зможеш статися святою протягом одного дня, одного тижня, місяця, чи хоч би одного року.
Любов росте і розвивається у серці безнастанно, – але незамітно, тихесенько й помалесенько.
Ісус знає, скільки літ маємо прожити на цьому світі та до якої степени любови маємо дійти. Нашим обов’язком є лишень любити Його і сповняти Його святу волю, а Він уже на Себе візьме діло освячення нашої душі.
Коли Він так пильно дбає про небесні птички, що ні одна з них не впадає на землю без Його волі, – то й нам нема чого журитися. Він з певністю дбатиме і про нас, із-за котрих Він рішився навіть піти на смерть. Повторяй собі за святою Тересою: «Що інші в небі своєю славою будуть мене перевищувати, про це мені зовсім байдуже. Але не знаю, о Найдорожчий Ісусе, як зможу я стерпіти, що другі любитимуть Тебе більше від мене!»
Постанови собі з нинішнім днем зачинати вести життя любови до Ісуса. Але вже зазда¬легідь знай, що не завсіди доведеться тобі відчувати лишень самих солодощів в Його при¬сутності! Деколи тобі здаватиметься, що Ісус далеко, що твоє серце остигло, або й здеревіло, що твоя любов щезла, як легіт вітрику. У таких саме хвилинах, повторяй собі заодно: «Іcycе, люблю Тебе! Цілим серцем, усією душею, люб¬лю Тебе!..»
Інколи спокійним човенцем твойого серця захитають покути: проти св. віри проти святої чистоти-невинности, проти Божого милосердя. У таких случаях, безупинно й щиро повторяй собі: «Ісусе люблю Тебе, – і тільки Тебе!..»
Іншим знова разом, дивоглядні сумніви, або й спомини твоєї минувшини, почнуть на тебе набігати, щоби захитати рівновагу твойого ума, – то тоді твоїм одиноким кличем оборони, нехай будуть слова: «Ісусе, люблю Тебе!..»
А Ісус же недалеко від тебе, – Він спочиває у твоїй душі, Там вповитий твоею щиросердеч¬ною любов’ю, перебуває Він, очікуючи догідної хвилі коли ти покличеш Його на поміч. Заклич жеж Його актом твоєї любови й самопосвяти, а Він вмить поспішить тобі з підмогою, прикаже вітрам і всіляким хуртовинам успокоїтися, – тай у твойому серці знова наступить велика тишина і блаженний мир.
Також не надійся, що завсіди зможеш находитися в стані потіхи. Шлях до неба, – це тернистий і хрестний шлях. Нерідко навіть і падатимеш, але Всеблагий і Всемилосердний Ісус окаже тобі скору й успішну поміч.
«Встань, дитинко моя люба, встань!» – скаже Він, подаючи тобі Свою вселаскаву руку. Тож, у таких случаях, ти без вагання поднимайся, та щиро заявляй: «Ісусе, люблю Тебе! З Тобою піду до гори, – хоч би й на саму Голготу, бо Ти мій найвірніший, наилучший та найщиріший Приятель!»


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ ЛЮБИТИ БЛИЖНЬОГО

Одного дня свята Катерина Генуенська сказала: «Ісусе, Ти мені велиш любити ближнього, – a f и знаєш, що я крім Тебе не можу нікого більше любити!» Ісус на те зволив відповісти: «Хто Мене любить, любить також і тих, котрих я люблю!»...
Якщо ти справді хочеш дуже приподобатись Ісусу, то люби свойого брата щиро – цілим серцем. Нема іншого лучшого й певнішого середника для позискання собі Пресвятого Серця Ісусового, – як покора й любов ближнього.
Послухай-но, як то гарно говорить Ісус про ту любов зглядом ближнього на Тайній Вечері, після того, як Юда вийшов, щоби Його зрадити: «Діточки! Не довго вже Мені бути з вами... Заповідь нову даю вам, щоби любили один другого, так як Я вас полюбив, щоби ви любилися взаїмно. З того й пізнають всі, що ви є моїми учениками, коли будете мати любов між собою!» (Ів. XIII, 33-35).
«Це моя заповідь, щоби ви любили один другого, як Я вас полюбив. Більше від цієї любови ніхто не мас, як хто душу свою покладає за своїх другів!» (Ів. XV, 12-13).
І третій раз Ісус повторяє: «Це заповідаю вам, щоби ви любили один другого!» (Ів. XV, 17).
Та й Свою останню розмову з апостолами, кінчить Ісус горячою молитвою до небесного Отця, щоби вони заховали між собою взаїмну любов: «Я до Тебе йду, Отче Святий! Збережи їх в ім’я Своє, тих що Ти дав Мені, щоби були одно, як і Ми... Щоби всі були одно, щоби світ увірував, що Ти Мене післав. І славу, що Ти дав Мені, Я дав їм, щоби були одно, як і ми одно. Я у них, і Ти у Мені, щоби вони були звершені в одно, і щоби світ зрозумів, що Ти Мене післав, і Ти полюбив їх, як полюбив Мене!» (Ів. XVII, 11,20-23).
Ось, ніжнесенькі слова Ісуса! У тій останній годині, Він виразно молився і за тебе, дорогий брате, що колись віруватимеш у Нього. Вже тоді виразив Він надію, що ти колись проживатимеш у злуці зі своїми братами – ближніми.
Тож відносся з відповідною пошаною до тієї останньої волі твойого Спасителя, – Того Спасителя, котрий назвав Себе твоїм братом.
А щоб ти не забув про ту любов до своїх ближніх, додав Він ще й слідуючі, любови й подиву-гідні, слова: Що ви зробите найменшому з Моїх братів, то ви Мені зробили, – чи то добро, чи то зло!
І так, – найменша прислуга, яку ми вчинимо свойому ближньому, – без огляду на те, чи тою прислугою буде хоч би й склянка зимної води, –то вчинимо тим самим величенну прислугу Ісусу. А навпаки, – найменше прикре слівце, яке ми комусь висказали, має таке значіння, якби ми його сказали самому Ісусу.
Пресвяте Серце Ісусове, це джерело, з якого випливає величенна струя безмежної любови й співчуття до бідних, нещасних, покривджених і поневолених.
Відтоді почавши, коли Ісус з безмірної любови до всего людства вмер на хресті, – від того часу земля почала чим раз більше вкриватися різноманітними заведеннями милосердя: лічницями, захистами, школами, бурсами, монастирями, добродійними товариствами, і від того часу ні одно горе не залишалося без потіхи, – та ні одна злиденна нужда без підмоги.
За приміром Божественного Ісуса, котрий сказав, що Своє життя пожертвує за Свої овечки, – послідували безчисленні християни, та в оборові своїх нужденних, опущених і поневолених братів-ближніх, віддали також своє життя.
І много-много таких зворушаючих примірів, можемо навести і з нашого сучасного життя. Та й уже за наших часів пожертвував своє життя о. Довсустер, котрий добровільно покинув рідню й вітчину, щоби нести поміч тілесну й духовну всяким прокаженним у Молокаї. По довгих літах своєї невсипучої праці, вкінці сам він упав жертвою тої страшної пошести.
Рівно ж так само вчинив о. Дондерс. Рсдемпторист з Голландії, і по нинішний день поступають так сотні й тисячі його духовних співбратів, та монахів і монахинь різних Чинів.
Рівно ж так само жертвують своє життя ті Місіонарі й Сестри-законнпці, котрі відрікаються туземських дібр, навіть прив’язаності до своїх кревних, та вибираються в далекі й дикі краї, щоби навертати заблуклі й загублені овечки до Христового Стада.
Так поступають і ті Сестри-монахині, котрі посвячують свою молодість, свої сили і всі свої пориви серця на услуги біднякам, недужим і сиріткам.
О Ісусе Найдорожчий! Твої слова не пішли надаремно! Коли розглянуся добре кругом себе, то замічаю безчисленну армію жертволюбних і самовідречених душ, котрі все покинули, всім погордили, про все забули, навіть себе виреклися, щоби лишень Тобі служити через свою ревну працю на хосен бідних і нещасних цього світа!
Приглянувшися, як слід, історії людства, замічаю дивне явище: нікого не находжу такого, кого би так люди ненавиділи як Тебе, – але й рівночасно не находжу більше нікого, такого, кого би знов люди любили так, як Тебе!
Ніхто у світі не викликав такого одушевления, такої великодушності та геройської самопосвяти, як Ти! Ніхто у людських серцях не збудив стільки жажди терпіння й самовідречення, як Ти, любий Ісусе!
А коли ти, дорогий брате, справді бажаєш статись совершенним християнином, то люби свойого ближнього не тільки словами, але й праведними ділами.
Любов до ближніх, – це чеснота дуже вразлива; найменше слівце, нерідко нарушує її ніжність. Вона с, немов та чудопрегарна й пахуча квіточка, але найменший навіть вітрець якоїсь самолюбності!, оклевечення, або й зарозумілости, – смертельно їй шкодить. Вона може рости й розвиватися лишень у теплі щирого серця. яке находиться під безнастанним впливом благодатних лучів сонця Божої любови.
О, як милесенькою є та квіточка для Ісуса! Перед приходом нашого любого Спасителя на землю, вона ніде не находила для себе відповідної почви, – бо всюди царила темрява й холоднеча. Доперва почала рости на почві, зрошеній Найсвятішою Кров’ю Ісуса. І від того часу її плекають і розмножують всюди, – по всіх християнських землях. Тепер всюди находить вона собі відповідну почву і розвивається, – як у серцях бідняків, так і багачів.
Дорогий брате! Прийми і ти з рук люблячого Ісуса ту квіточку й пересади її в огороді твойого серця, – а певно через те будеш милим Ісусу.
Безупинним і щиросердечним твоїм кличем, нехай будуть слова: «Ісусе, люблю Тебе цілим серцем, – та з любови до Тебе хочу любити й свого ближнього!»

Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:30 | Повідомлення # 13
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ РОЗШИРИТИ ЛЮБОВ ДО ІСУСА

ХТО любить Ісуса, той бажає, щоби й другі Його любили; Такий всіми способами старається, щоби й в інших серцях запалювати любов до Того, до кого Він жевріє любов’ю. Коли воно діється инакше, то без найменшого вагання можемо сказати, що така любов не є щирою.
Одного разу сказав Ісус до св. Тереси: «Тепер, як правдива Моя обручниця, постарайся про Мою славу!».
Так повинна старатися й кожна душа що свою любов пожертвувала Ісусу.
«Якщо бажаєш стати перед Богом» – сказав св. Григорій – «старайся щоби не бути там одинцем; у Божій любови найбільшим є той, котрий до Бога припроваджує найбільшу кількість душ!»
Одного разу преподобна Мати Анна від св. Бартоломея, Кармелітанка з Антверпії, молилася в каплиці! В тім з’явився їй Ісус. Обличчя Ісусове було пречудно-гарне, але сам Спаситель був сповитий важким сумом. Тоді Анна спитала Його: «Ісусе, чого ж Ти такий засмучений?».
– «Донечко моя!» – відповів Він, – «душі марно пропадають, без огляду на Мою любов!.. Поможи ж Мені їх спасти!..»
А хто ж би з нас не хотів оказати підмоги Ісусу в тім святім ділі відкуплення бідних грішників? Спасти когось від вічних мук пекельних і придбати йому безмежне щастя, – чиж не є це найбільшою прислугою, яку можемо оказати нашим ближним, а через те і самому Ісусу?
О, на як безконечну любов заслужимо собі в Ісуса, коли приведемо до Нього численну кількість душ, відкуплених Його неоціненною Найсвятішою Кров’ю, – та котрі навернулися завдяки нашим усильним старанням!
Св. Апостол Яків говорить: «Браття коли хто із вас заблудив від правди і навернув хто його, нехай знає, що навернувши грішника від блудної дороги його, спасе душу від смерти й покриє множество гріхів!» (як. V, 19-20).
То значить, що хто наверне грішника, то він не тільки увільняє від смерти душу грішника, але й собі забезпечує вічність.
Ісус є справедливий. Хто отже відзискує для Ісуса душу якогось загубленого грішника, для такого Ісус оказує особливше милосердя.
Ісусе, люблю Тебе! Хочу привести до Тебе душі грішників і через те спасти їх від вічної погибелі, – не з огляду на себе, але тільки для того, щоби Тобі сподобатись, та щоби вдоволити й зворушити Твоє Пресвяте Серце! Я бажав би пригорнути до Тебе всіх людей та розпалити в їхніх серцях палаючу любов до Твойого Найсолодшого Серця!
Любий брате! Але часом можеш задати мені питання, кажучи про себе: «Як же ж можу я навертати грішників, коли я не є місіонарем, я обтяжений численною ріднею, від ранку до вечера мушу в поті чола тяжко працювати на хліб насушний?...»
На це, ось що я тобі відповім: «А чиж ти не можеш молитися за грішників? Чи ти вже так сильно перетяжений працею, що не можеш навіть від часу до часу піднести своє серце до Бога, і щиросердечно сказати: «Ісусе, прийми оцю працю в наміренню навернення грішників?!»... Чи ж і того ти не маєш змоги виконати?..
Коли пригнітають тебе якісь прикрощі, коли якийсь невимовний біль та смуток важкою каменюкою приляже тобі серце, то скажи тоді щиро: «Ісусе мій Спасителю, з любови до Тебе я принимаю оці терпіння, – але за те дай мені душі грішників, котрі прославляли би Твою безконечну доброту й милосердя!»
Чи ж Ісус не приобіцяв, що він вислухає всіх твоїх просьб-молитов? А будь певний, що стократно скорше Він тебе вислухає, коли будеш молитися не за себе, а за других, – за тих, котрі блукаючи манівцями тепер гинуть, а котрих Ісус також відкупив Своєю Найсвятішою Кров’ю. "І як же ж v додаток буде Він тебе любити за це!..
Кожний християнин, що почуває себе щирим і вірним приятелем Ісуса, повинен безупинно молитися за других.
Святий Гсрард Маєля сказав: «Хочу, щоби всі мої молитви, Святі Причастя й всякі добрі діла, – причинилися до навернення грішників. Для того я жертвую ціле своє життя враз із неоціненною Найсвятішою Кров’ю Ісуса Христа!..»
«О Боже мій! О Ісусе мій Спасителю!» – говорив той Святий – я хотів би навернути до Тебе стільки грішників, скільки є зерняток піску на березі моря, скільки листя на деревах і ростинах по лісах і полях, скільки звізд на небі і лучів у сонці, – одним словом, скільки є всіх Твоїх сотворінь у всесвіті!..»
Так само й ти собі скажи! Наслідуй примір св. Климснтія Гофбаура. Одного разу молився він у каплиці Сестер Урсулянок у Відні. Думаючи, що крім нього, нікого більше в каплиці нема, почав він голосно і крізь сльози молитися: «Ісусе, дай мені душу того грішника! Я її конче хочу! Благаю Тебе, вислухай моєї просьби!» І він довго-довго молився щиро й горячо, а вкінці додав: «Як що Ти не захочеш мене вислухати, то піду до Твоєї Пресвятої Матері, котра мені ніколи в нічому не відмовляє!» Тоді почувши, що хтось є в каплиці, Святий замовк.
Враз із молитвою, жертвуй також і свою працю. Кожне заняття, відповідне до обов’язків стану, є дуже приємним Богові. Кожну свою працю, чи то умову, чи тілесну, треба жертвувати Ісусу Христу і лучити її з Його найсвятіщим життям і смертю, – в наміренню за конаючих, за спасения грішників, за навернення єретиків і заблуджених.
І ті щоденні заняття, хоч вони й самі по собі не мають великого значіння, але злучені з заслугами Ісуса, мають безконечну вартість.
Твоя праця повинна бути згідна з волею Божою. Чим більше християнин зближується до Ісуса й переймається Його любов’ю, тим пильніше й ревніще бажає працювати.
Святий Альфонс Родрігуез, св. Герард Маєля, святий Феликс Нікозі були звичайними монахами у свойому Чині, і дуже любили молитву, але й при тім кожний із згаданих Святих, працював більше, чим чотири іншнх монаха. Тож іди вслід за Ісусом, котрий аж до тридцятого року Свойого туземського життя, важко й гірко працював Своїми Божественними руками, щоби нам лишити примір трудолюбностп. Його тиха праця в Назаретському домі тільки само причинилася до спасения й відкуплення людського роду, скільки Його проповіді! та Його чуда!
До того додай ще добрий примір.
Каже Ісус: «Нехай світиться світло ваше перед людьми, щоби вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого небесного!» (Мат. V..16). ,
І хто ж був би в силі опертися впливові такого чоловіка, котрий завсіди сповняє свої обов’язки, а заразом є лагідний, приступний, услужний, котрий не дасться відвернути від добродійності! через всякого роду невдяку або ворожнечу, котрий завсіди кожному віддає належну пошану, – а при всім тім бажає займати лишень останнє місце.
Безперечно, – кожний мусить любити таку людину, кожний мусить шанувати її релігійні переконання!
В одній місцевости робітники-недовірки кепкували собі з релігії та з священників. А один із них, на загальне здивування всіх, виступив і сказав: «Я знав колись одного священика, Отця де Сегір. Його побожне й самовідречене життя зробило на мене таке вражіння, що якби на світі навіть і не існувало більше ні одного доброго священика, то все-таки я свято вірив би, що св. католицька віра є правдива!» Засоромлені товариші замовкли... Коли св. Альфонс Лігорі перебував ще у палаті свого батька, случилося, що його слуга, котрий був завзятим Турком, попросив про Святе Хрещення. Запитаний, що спонукує його прийняти Святу віру Христову, він відповів: «Віра, котра навчає таких чеснот, які я побачу у свойого пана, мусить бути правдива».
О, якби то справді християни давали лишень добрі приміри, – то тоді певно не було би в людській суспільності стільки безвір’я й зіпсуття обичаїв!
І ти дорогий брате, також ніколи не забувай, що маєш здати колись рахунок і за душу твойого ближнього. Не кажи, як колись сказав Каїн: «Що мене обходить мій брат Авель?» Знай, що Ісус повірив тобі душу кожного, на кого маєш мати вплив. Не забувай, що від тебе може залежить, чи він спасеться, або погибне. Чи можеш байдужно глядіти на тих грішників, котрі сьогодні тебе окружають, – а завтра, може не один з них потоне у вічних муках пекла? Де ж тоді твоя любов? Можливо, що вони ще кілька місяців, або й навіть років проживуть на землі, – а потім? – Вони ж навіки будуть погублені, а ти у свойому християнському серці не маєш для них найменшого співчуття, і навіть не молишся, щоби вони навернулися. Ті нещасні люди, котрих ожидають вічні муки в пеклі, – це ж, можливо й навіть твої добрі й близькі знайомі приятелі, твої кревні, а може й навіть твій батько, чи мати... Якщо вони дійсно загубляться, то вони будуть на віки відлучені від тебе, і проклинатимуть тебе й Бога. А ти на все це, може, тепер не хочеш зважати, не хочеш благати Пресвятого Серця Ісусового та Його Многострадальної Матері, щоби наділили тих нещасливців Своїми ласками, необхідними до навернення.
О, якщо ти справді любиш Ісуса, то не залишай молитися за грішників, жертвуй всі свої діла в тім наміренню, приймай свої щоденні невдачі й недомагання терпеливо, – а все це роби в тім щирім намірі, щоби навернути грішників і спасти їх із пекельних сітей діявола.
Коли так поступатимеш, то зі спокійною совістю зможеш заєдно повторяти слова, так милі Ісусу: «О Ісусе, мій Спасителю, я хочу, щоби й всі люди тебе щиро любили! О Пречиста Діво Маріс, Матінко Божа, навчи мене любови мойого ближнього! Дай мені ласку, щоб я міг зворушати грішників і приводити їх на лоно Ісуса – Твого Найдорожчого Сина, а мого Найлюбіщого Спасителя!»...


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ ВСЕ ТЕРПІТИ ДЛЯ ІСУСА

Молитва, праця й добрий примір, це безперечно, знамениті середники, щоби спасти грішників і заблукалих, щоби їхні серця позискати для Ісуса. Але найлучшим середником, – це терпіння.
Від тої пори, коли Спаситель добровільно віддався на хрестні муки й смерть, – від тоді у св. Церкві та в душі кожної поодинокої людини, нічого не діється такого, що до певної міри не було би зв’язане з хрестом.
Не думаймо, що зможемо хоч трохи причинитися до навернення грішників, коли не будемо терпеливо зносити всіх прикрощів і недомагань, які лучаються у нашому життю.
Одного дня св. Лютгарда просила Ісуса о смерть, щоби чим скоріше злучитися зі своїм Найдорожчим Ісусом у небі. Але Ісус її не вислухав, а ввесь покритий страшними ранами, з’явився їй і промовив: «Лютгагро, поможи мені спасти бідних грішників!» Лютгарда відразу зрозуміла, що треба їй забути про власні потіхи й відпочинок, а терпіти враз із Страждаючим Ісусом, щоби вирятувати душі, яким загрожує вічна погибель в пеклі.
За якийсь час, знова з’явився їй Ісус та навчив, як вона має принести себе в жертву для спасения грішних душ.
Люба душе! Чи хочеш дуже приподобатися Ісусу, статися враз із Ним відкупителькою душ, та рівночасно осягнути велику степень святости? – Якщо справді так, то віддайся Ісусу і приобіцяй Йому щиро, що завсіди будеш готова приймати з Його рук не лишень потіхи й солодощі, але й також усякі терпіння, впокорення, переслідування, недомагання, слабости, а навіть і смерть. Приобіцяй це Ісусові не тільки словами, але й щирим серцем, і постарайся від сьогоднішньої днини вірно і точно виповнювати свої обітниці.
Ісуса не знайдеш ти ніколи без хреста. Від своєї смерти на Голгофі, аж по нинішній день, Він ніколи не приходить до людського серця без того пророчого знаку відкуплення.
На превеличезний жаль, дуже мало людей пізнають Ісуса, коли Він, обтяжений хрестом, приходить у їхнє серце. Вже за Його туземського життя мало хто Його приняв. По смерти, як апостоли, так і щиро любляча Магдалина, – також Його не пізнали. – Тепер Ісус проживає в кивоті на престолі, утаєний у Найсвятішій Тайні Євхаристії, і також дуже рідко хто Його пізнає та спішить, щоби віддати Йому належну пошану.
Коли почуєш, що Ісус приходить до тебе, спіши Йому на зустріч, - помагай Йому нести Його тяжкий хрест. Він нарочно приходить до тебе, щоби ти вибіг Йому назустріч і поміг двигати той тягар хреста.
Іди ж за Ним вслід, як колись Симеон Киринейський!
А куди ж Він тебе заведе? – Хрестним шляхом запровадить Він тебе прямо до Голгофи і, наколи ти добровільно захочеш, приб’ють тебе враз з Ісусом до Хреста. Не забувай: щоби вести життя плодовите для вічности, треба терпіти; щоби хоч трохи причинитися для святого діла відкуплення душ, – треба забути зовсім про себе, і за приміром Ісуса двигати хрест!
О тайно терпіння, тайно любови! Може ти, дорогий брате, ще як слід не розумієш науки хреста, може вже на саму згадку про терпіння: ти дрожиш і наповняєшся страхом? «Та як же я зможу терпіти й нести важкий хрест, коли я такий немічний?» – виринає в тебе питання.
О, не бійся! – Тягар Ісуса є легкий, і ярмо Його солодке!
Зсилаючи терпіння, Премилосердний Ісус рівночасно й наділяє ласкою, щоби їх можна було терпеливо, а навіть радо й весело знести. Він домагається передусім, щоби побожна й самовідречена душа приняла хрест з любови до Нього, – а як вона лишень той хрест прийме, як не нарікає, то Він вмить осолоджує те, що є гіркота улегшує все те, що є тяжке. Коли душа з любови до Ісуса рішила без вагання йти вперед, то всяке терня переміняється для неї у приманчиво запашні рожі.
А впрочім, – вибрані душі звичайно не дізнають більше терпінь на світі як душі невірні та грішні. Божественний Ісус розділює Свої хрести рівномірно й справедливо поміж усіх людей. Подібно, як дощ падає на добрих і злих одинаково, так і в надприродному життю всякі недомагання й терпіння душевні і тілесні, – досягають кожної людини.
Одинокою хіба різницею як уже було сказано, являється хиба те, що добрі душі приймають їх та зносять терпеливо. – а грішні душі відпихають їх від себе, і через те збільшують свої прикрощі.
Розбійники на хресті дізнали такої самої муки розп’яття, – але тільки один з них радо приняв заслужену кару як покуту за свої злочини та ще того самого дня удостоївся з Ісусом побувати в раю. А другий розбійник не хотів заслуженої кари знести терпеливо, хулив Бога, та вмер проклятий.
Щоби приподобатися Богові, не треба конче самому шукати за хрестами, або добровільно завдавати собі терпіння. Вистарчить, коли ти в кожній хвилині будеш готов, щоби прийняти й терпеливо нести хрест, яким Ісус зволить тебе по Своїй волі наділити.
Можливо, що ти в такім самовідреченню деколи й не будеш відчувати потіхи, а радше якусь відразу, що старатиметься викликати в тебе знеохоту й зневіру. – Але ти цим не журися, бо і сам твій Божественний Ісус перед Своєю смертю хотів у Свойому Многострадальному Серці досвідчити ті самі почування!
Тож скажи собі щиросердечно: «Хоч Твій хрест для мене дуже важкий і прикрий, хоч як я його лякаюся, але я таки конче хочу взяти його на себе та слідувати за Тобою! Я вірю, що Ти мені допоможеш усе-усе перенести!»
Завади лучи свої терпіння зі страстями Ісуса. Сам через себе ти не маєш, і не можеш мати найменших навіть заслуг, – але в Ісусі й через Ісуса, ти посідаєш безконечні скарби та незрівнянну силу.
Одного разу св. Мехтильда, находячись у недузі, мала вражіння, що всі її терпіння не посідають найменшої вартости. Тоді зявився їй Ісус і сказав: «Донечко моя! Поклади всі терпіння у Моє Серце! Як Моє Божество притягнуло до Себе всі терпіння моєї людської природи, так Я хочу принята до Свойого Божества і всі твої терпіння, прикрощі іі недомагання, – та злучити їх із Моїми страстями. Подібно як Мої терпіння принесли безмірний хосен для неба й землі, так також і всі твої муки іі страдания ввесь твій смуток і горе, що ти Мені віддаєш, будуть через злуку зі Мною так плодовиті, що придбають славу всім Святим у небі, заслуги праведникам на землі, ласку грішникам і полекшу душам у чистилищі!»
Душа котра й умом зрозуміла та серцем відчула вартість хреста, не перестане щиро бажати терпіння, беручи собі за примір св. Івана від хреста. Коли того Святого запитав Ісус: «Чого собі бажаєш від Мене?» – той відповів: «Господи, тільки дай мені терпіння й погорду з любови до Тебе!»
Може й для тебе колись такий блаженний час настане, що в присутности хреста відчуватимеш виключно тільки потіхи й насолоду.
Тоді ти зі ще більшим захопленням, чим тепер, зможеш заєдно повторюваяти й кликати: «Ісусе мій Найдорожчий, люблю Тебе, – і тільки Тебе!..».

Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:32 | Повідомлення # 14
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ ВСЕ РОБИТИ ДЛЯ ІСУСА

Заняття людей не є одностайними. Але крім своїх обов'язків, – чим то ще люди не трудняться!.. Гей-гей!.. Одні гонять за маєтками-достатками, другі за вдоволеннями й розкошами, інші за високопарними титулами й почестями, а знов інші хочуть погризти всі мудрощі на світі... Деякі поза мистецтвом нічого більше не добачують, а деякі знов бажають відіграти визначну ролю в політичнім, економічнім і військовім життю, – і т. д, і т. д...
А ти, дорогий брате, чого бажаєш? Ти, котрий прийшов до переконання, що всі туземські, скоропроминаючі добра є лишень облудною суєтою-марністю, і зрозумів та серцем відчув, що тільки Ісус тебе безконечно полюбив, і що тільки Його скарби є вічно цінні й незмінні, – чого ж ти бажаєш?... Чого ж тобі ще недостає до твойого щастя?...
Не застановляйся навіть довго, а дальше тревай у свойому доброму переконанні, і для скріплення своєї любови до Ісуса, раз-у-раз повторяй собі: «О Ісусе мій Найдорожчий! Нічого більше не бажаю – тільки Тебе! Я хочу в усьому лиш Тобі подобатися, сповняючи всі свої обов’язки виключно тільки для Тебе! Твоя любов – це мста й ціль мойого життя. Тебе любити без міри й кінця, Тобі ту любов проявляти на кожнім своїм кроці і в кожній хвилині мойого життя, – ось, це одиноке й виключне моє бажання!»
Давно-давно те було, бо ще аж за часів цісаря Константина. Двох жовнірів читало життя якогось святого пустинника. Один з них, до глибини серця зворушений прочитаним, відізвався до другого: «Ох, які ж то ми нерозумні! Ми служимо земському цісареви, котрий в годині нашої смерти не буде в змозі ані на одну-однісеньку хвилиночку продовжити нашого життя. Служім радше Ісусу, – Він дасть нам спокій серця у туземському життю, та ще й наділить нас життям вічним!»... І по кількох днях вони покинули цісарську службу, щоби жити в пустині і через те, статися справжніми дворянами – Ісуса, Царя царів.
Служба світові є рабством-неволею, а служба Ісусу є справжньою свободою.
Хто служить світові, той самовільно гне свою шию під ярмо своїх власних пристрастей: він є рабом гордости, нечистоти, гніву, обжерства, ненависти й зависти, – він мимоволі мусить зависіти від людського осуду та числитися із всякими людськими поглядами.
Хто ж знов, служить Ісусу, той панує над собою і над цілим світом. Такий у повнім цього слова значінню, є незалежний від марних і ско-ропроминаючих туземських речей, і є підчинений тільки одному, найлучшому й всемогучому Пану.
Щасливий на світі, справді є той, котрий в усіх своїх ділах мас лишень одну ціль: любити Ісуса!
Він безнастанно збирає неоціненні скарби. Щохвилиночки, він має спромогу зискатн для себе всі богатства неба. Від нього навіть не вимагається якихсь особливших діл-подвигів. Навіть не треба, щоби він сам собі вишукував якихось особливших занять, – бо всі його заняття, приписані послухом, або вимогами його стану, мають перед Богом неоцінену вартість. І так отже, кожна хвилинка є для нього новим скарбом, новою заслугою. Кожний крок,
кожний рух, кожна думка, кожне бажання, кожний акт усіх властей душі й тіла, коли вони є згідні з волею Божою, заслугують на вічну нагороду.
При кінці свойого туземського життя, щиро побожний чоловік має придбані безконечні скарби на будучність, – але зате грішник, у годині смерти, відчуває не тільки опущеність і крайню нужду, але й страшний неспокій совісти та жах перед своєю будучністю.
Раз Ісус сказав: «Сини цього віка хитріші, чим сини світа в роді своїм» (Лук. XVI, 8).
Якщо справа торкається туземських дібр, то люди почасти й потраплять обраховувати й передбачувати свою будучність, користати з часу, здобувати маєтки-достатки, – але коли справа відноситься до вічного добра, то вони поступають як недосвідчені діти, закопують і марнують свої талани, занедбують свої обов’язки, тратять час на пусті заняття, або вганяють за всякою різноманітною суєтою.
Вони не хочуть зрозуміти, що лишень трошечки уваги вповні вистачило би, щоб їхнє життя було переповнене заслугами. Служба для Ісуса не виключає жадного заняття, відповідаючого обов’язкам стану. Навпаки, – Ісус навіть вимагає того, щоби кожний чоловік занимайся працею, сповняв точно й добросовісно обов'язки свойого стану, та коли має родину, щоби дбав про неї.
Із своїм пробудженням рано, перша твоя думка повинна бути звернена до Бога! Скажи собі щиросердечно, та без найменших застережень: «О Ісусе мій Найсолодший, нині з любови до Твойого Пресвятого Серця, котре мене так безконечно полюбило, – жертвую Тобі всі свої заняття, всі свої недомагання, прикрощі й терпіння!» – Також посеред своєї денної праці, від часу до часу повторяй: «Ісусе, люблю Тебе! Все вчиню для Тебе – чини зі мною після Твоєї святої волі!» Тай вечером, ідучи на нічний спочинок, поручи себе ласкавій опіці Пресвятого Серця Ісусового!
І так поступай що днини!
Під час недуги старайся бути терпеливим, самовідреченим, та вповні віддайся в руки Божого Провидіння!
Під час спокус взивай усильно Господа Бога о поміч і молися: «Ісусе, люблю Тебе! Дай мені сили відігнати від себе цю огидну спокусу! Не допусти, щоби я образив Тебе тяжким гріхом! О Матінко Божа, ратуй мене!»
Якщо приключився тобі нещасний випадок, і ти впав у тяжкий гріх, то не трать довір’я до Всемилосердного Ісуса, але покірно благай Його о поміч, та старайся Його ще горячіще любити!
Таким, отже способом ти будеш занятий Ісусом через цілий день. Ісус буде твоїм життям, всі твої діла, твої думки й почування будуть мати на цілі – лишень Ісуса. Ціла твоя праця переміниться в молитву.
Одного разу св. Гертруда хотіла продовжити свою молитву під час того, як мала нагоду вчинити для ближнього діло милосердя. За те отримала нагану від Ісуса, котрий сказав: «Гертрудо, що хочеш? Чи волієш, щоби я Тобі служив, або, щоби ти Мені служила в особі твойого ближнього?»
Та находить Ісус уподобання в усякій, хоч би й найменшій праці, як що її від нас домагається обов’язок, або любов до ближнього.
О Ісусе мій Найсолодший! Постановляю собі сьогодні в усьому сповнити Твою пресвятую волю. Буду все чинити виключно тільки з любови до Тебе, без найменшого хвилювання, все прийматиму з Твоєї вселаскавої руки й складатиму Тобі щиросердечну подяку за все, чим Ти мене сьогодні зволиш наділити.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ УМЕРТИ В ОБІЙМАХ ІСУСА

Коли ж настане послідня хвиля твойого життя? Посеред яких обставин доведеться Тобі вмирати? А може твоя смерть буде наглою, несподіваною? Чи вмреш у стані Божої ласки?..
Такі питання можуть нерідко тривожити твою душу. Але не журися дорогий брате! Якщо справді любив ти щиро й сердечно Ісуса протягом цілого твойого життя, то любитимеш Його і в останній хвилині перед твоєю смертю. «Яке життя – така й смерть!» – справедливо каже пословиця.
Іcyc, як сказано – це найвірніший твій Приятель. Поміж іншим, знає Він також добре й те що ніколи не будеш потребувати Його помочи стільки, як у годині твоєї смерти. Від тієї останньої хвилини найбільше залежить твоя вічність: чи буде вона вічністю любови, чи ненависти й злобноворожих нарікань і мук. Ісус також не може бути байдужим, чи будеш ти Його на віки любити, чи на віки проклинати.
Він приняв на себе людське Тіло, жив, терпів та вмер, – а все те вчинив Він для того, щоби забезпечити тобі вічність любови у небі. Чиж міг би Він забути про тебе, якраз у тій хвилині, коли має рішитися твоя вічна доля та Його вічна честь?..
Перед кількома літами помер якийсь безбожник. Він ніколи не признавав і не сповняв ніяких християнських обовязків, так і помер він нагло, – без Святої Сповіді.
Жінка знов того безбожника, – була дуже чесна й надзвичайно побожна. Протягом довгих літ вона безнастанно поручала свойого мужа під опіку Матінки Божої. По смерти свойого мужа, – знаючи, що він умер нагло та без сповіді, – вона також не попадала у розпуку а клякнула покірно перед іконою Небесної Заступниці – Божої Матері і почала щиросердечно виливати перед Нею всю журбу й горе, якими вповите було її серце. За якийсь час, щоби трохи призабути своє горе, вона виїхала за границю, аж до міста Ліону, у Франції. Ввійшовши там одного дня у церкву, вона замітила, як люди тиснуться до сповідальниці, в якій сидів старенький священик. І в неї промайнула в голові думка, щоби висповідатися, бо почула у свойому серці якийсь могучий голос, який велів їй так поступити. Тож приступила до сповідальниці й почала оповідати про своє горе. Але сповідник, (а був то о. Віяней, парох в Арсі, тепер він уже оголошений святий), – перебив її мову, і сказав: «Жінко, ти забула про одну річ, а саме: про китицю! Твій муж є спасений!» і справді, – її муж, хоч був людиною безбожною, все-таки мав маленьке набожество до Матери Божої. Він, від часу до часу, приносив китичку квіточок, щоби ними вкрасити престіл Небесної Цариці.
«І за те лишень набоженство» – сказав дальше святий, – «Матінка Божа виєднала для нього в останній хвилині його життя ласку совершенного жалю. Грішник скористав з тої ласки, і спас свою душу. Тож успокоївся, дитинко, не плач, - а подякуй Небесній Покровительниці й Її Найдорожчому Синові за їх безконечну доброту й милосердя!»
А чого ж тобі, дорогий брате, – без огляду на твої щоденні молитви о добру смерть, – побоюватися твоєї останньої хвилини життя? Навіщо ж тобі сумніватися, чи Ісус останеться тобі вірний і в годині смерти, – коли ти приобіцяв Ісусови вічну вірність та, раз-у-раз, повторюєш собі: «Ісусе, люблю Тебе!» Навіщо ж тобі ще попадати в зневіру? Чого сумніватися? Де ж твоя віра?..
Не слід тобі так тривожнтися! Ісус не тільки тебе не покине у годині смерти, але й враз зі Своею Пресвятою Матір’ю прийде до тебе, щоби оказати тобі відраду, потіху, надію й оборону. Не журися, живи чесно й побожно, – а певно у годині смерти не дізнаєш усамітнення й смутку! А я хочу, щоби твоя смерть була не тільки добра, але й свята!
З огляду на те, вже від нинішньої днини починай приготовлятися до смерти. Не думай, що твоє життя може ще багато продовжитися, і що ти ще будеш мати колись нагоду подумати про забезпечення собі вічности. О, ні! Не відкладай ні хвилинки, – а зачинай таки зараз приготовлятися до тої далеченної дороги. Завсіди памятей, що ти тільки на то живеш, щоби добре вмерти! Кожна хвилинка твойого життя, що скоролетно щезає, – це вже частинка твоєї смерти. Вона вже наглядно свідчить тобі про твій майбутній кінець, який тебе у ту земському життю чекає. – Кожна хвилина твойого життя, що проминає та безслідно тоне в безодні вічности, – що раз то більше посуває тебе до того порога, що називають смертю. Ставши на тім порозі, побачиш ти відчинені двері, котрі ведуть: або до вічної радости в небі, або до вічного смутку в пеклі. Куди тебе впустять, – залежатиме від тебе, а зглядно від твоєї поведінки у туземському життю...
Усе, то бачиш, або чуєш, повинно пригадувати тобі смерть... Коли глянеш на гарні її запашні квіточки весною, на сади, луги, ниви й гаї, покриті зеленню, коли весною або літом приємно тебе вражає легіт лучів сонця. свіжість природи, веселий гомін птичок. журчання потоків, коли ти ввесь захоплений приманливістю окружаючої тебе краси й пориву, – то пригадай собі, що з усім тим станеться за кілька місяців?.. – За кілька місяців поспадають листя з дерев, луги, ниви, гаї й ліси-бори скинуть зі себе свої приманливо-зелені одяги, замовкне веселе щебетання птичок... Відтак замовкне журчання потоків, – бо цілу природу вкриють важні окови зимової холоднечі й льоду. Замість різноцвітного й запашного одягу, ціла природа вкриється одноманітною скатертю снігів...
Таким чином, коли глянеш на окружаючу тебе природу, завсіди найдеш нагоду до розважань про твою смерть, яка неминучо тебе стріне...
Коли побачиш веселу юрбу народ}, то відразу нехай в твоїй голові промайне думка, що за яких 50 або 100 літ із тих людей і сліду не останеться...
Ідеш напр. вулицею, то згадай собі, що тою самою вулицею ходили тисячі й тисячі людей. – а де вони тепер? – Усі перенеслися до вічности! І та думка нехай наведе тебе на згадку про вічність куди й ти незабаром помандруєш...
Перебуваючи у свойому домі думай, що тут мешкали колись інші люди, що ті двері, ті столи й крісла, ті лавки п скрині, – були колись власністю других людей, та що й по тобі буде ще хтось тих предметів уживати. Працюєш коло чого-небудь на свойому подвір’ї, ладнаєш дещо коло господарства, згадай, що на тій землиці працювало вже много-много твоїх предків, – а де вони? – Всі вони брамою смерти ввійшли до вічности, покинувши свое господарство для грядущих поколінь... Подумай, що й тебе, може навіть й незабаром, стріне така сама участь.
Куди лишень звернеш свої очі, всюди маєш змогу замітити знаки й сліди смерти. Похорони, домовини, посмертні картки, жалібні вбрання, ріжні смертні случаї, та сумом вповиті кладовища – все це проповідники й віщуни твоєї близької смерти!
Тож не замикай своїх очей, не затикай своїх уший, – а слухай голосу смерти, уважно й безстрашно гляди їй в очі. Для тебе вона не повинна бути страшна, бо вона служить Ісусу, котрого ти щиро любиш.
Не тільки радо згадуй про смерть, але раз-у-раз заохочуй себе до збирання заслуг на той далеченький шлях вічности. Вважай, щоби потім не було запізно. Використовуй кожну хвилиночку свойого життя, щоби чимраз більші збирати заслуги через усильну й щиру любов до Ісуса!
Ще раз пригадую тобі, – уважай, щоби не запізнитися. Тільки один раз маєш нагоду освятити свою душу, – а як ні, то пропадеш навіки.
Ти ж маєш стільки безчисленних нагод, щоби справляти приємність твойому Ісусу, котрий зволив навіть умерти з любови до тебе. Не марнуй жеж того щастя!
Безупинно спонукуй себе, щоби чим раз вірніше служити Ісусу та гарячіше Його любити!
Якщо так справді поступатимеш, то смерть буде для тебе солодкою й святою, – вона буде справжнім звільненням тебе з оков туземських змагань і небезпечної плавби по розбурханим хвилях життєвого моря, та й станс твоїм дороговказом на шляху до щасливо-блаженної вічности в небі.
Але й тим ти не повинен ще вдовольнятися. Твоя смерть не тільки повинна бути святою для тебе, але ще й прикладом для других. Завсіди мусиш також пам’ятати її про це, що вмираючи, ти не лишень повинен спасти свою душу, але й своєю смертю ти ще повинен відкупити душі грішників.
Чи вже ти зрозумів широку й глибоку вагу й значіння смерти? – Вона не лишень є для тебе карою за гріхи, але й вона, завдяки милосердю і безконечній доброті Ісуса, перемінилася в средство для твойого спасения.
Вмираючи, взяв на Себе Ісус кару, на яку ми собі заслужили. Він випив аж до дна чашу терпінь, щоби за те ми, при своїй смерти, відчували лиш її солодощі. Він домагається від нас, щоби ми свою смерть злучили з Мого смертю, – і вмираючи враз з Ісусом, причинилися до викуплення світа.
Навіть ще більше, – Ісус живе у нас через ласку. З огляду на те, ми с немовби Його продовженням на світі. Ісус за посередництвом нашого серця любить Свойого Отця небесного, Він думає за посередництвом нашого розуму, ділає за посередництвом наших рук. та зносить Свої терпіння за посередництвом наших терпінь. І як Він раз умер у Свойому власному Тілі, так само й тепер Він відновляє Свою смерть в тілі кожного християнина, котрий вмирає в стані ласки.
О, як же ж дорогоцінними в очах Ісуса є моє життя і моя смерть!
І не треба вичікувати але кінця свойого життя, щоби своєю жертвою відкупити душі. Що для Ісуса жертвується на престолі, – і раз по-раз наново вмирає. Тож маєш безчисленну кількість нагод, щоби свою майбутню смерть злучити з смертю Непорочного Ягнятка-Ісуса.
Служба Божа від ранку аж до вечера, відправляється по цілому світі: злучи отже свойого з тими безнастанними жертвами Ісуса, – та за посередництвом Ісуса, жертвуй Богові свою смерть.
Коли так поступатимеш, то ціле твоє життя буде безперервною службою Богові, яка скінчиться для тебе з хвилею твоєї смерти, – і стане певною запорукою твойого вічного блаженства у небесних палатах. Дорогесенький братику! Одинокою й щиросердечною порадою для тебе, нехай будуть слова заохоти: Живи з Ісусом, щиро люби Матінку Божу, нашу небесну Заступницю, – а про все інше, як і рівно ж про свою судьбу у годині смерти, не журися! Коли ти справді житимеш по вказівкам, зазначеним в оцій книжечці, тобто любитимеш Ісуса, пам’ятаючи завсіди, що тільки Він одинокий є найбільше достойний твоєї любови, з огляду на Його безконечну доброту, милосердя, лагідність і покору, щиро любляче співчуття, щедрість, найбільшу приступність і справжню приятельську вірність, – як і рівно ж з огляду на те, що Він з любови до тебе перетерпів колись страшні муки й смерть на хресті, та й тепер безупинно мешкає з тобою, кормить тебе і навіть переміняє тебе в Себе, – дальше, як що ти справді з повним самовідреченням відкажешся н відвернешся від усякого гріха, знехтуєш розкошами цього світа, виречешся любови до богатства, всякої туземської журби, почестей, а навіть власної волі і цілим серцем, усією душею любитимеш Ісуса, поширюватимеш любов до Нього, із-за Нього любитимеш свойого ближнього, та завсіди будеш готов усе витерпіти з любові до Нього, та щиро бажатимеш умерти в Його обіймах то будь певний, що і в годині твоєї смерти Він ласкаво допоможе тобі промовити ще слова: «Іcусe, люблю Тебе на віки!» – та дозволить тобі з кінцем небесної слави спочити на Лоні Його Пресвятого Серця, і враз із Херувимами, Серафимами й премногими святими Богоугодниками віддавати Йому належну славу й поклін во вічні віки!.. А поки що дорогесенький братику, без огляду на те, чи ти богатий чи бідний, світський чи духовний, вчений чи невчений, старий чи молодий, праведний чи грішник, – не смієш ні на одну хвилиночку забувати, що в усіх обставинах твойого життя, безупинно з твоїх уст мають гомоніти слова: «Найдорожчий Ісусе, цілим серцем, усією душею, та цілим моїм єством люблю Тебе!..»

Бібліотека » Церква » Духовна література » ІСУСЕ, ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! (ОТЕЦЬ ЙОСИФ СХРЕЙВЕРС ЧНІ)
Сторінка 3 з 3«123
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика