Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 3«123»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Духовна література » ІСУСЕ, ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! (ОТЕЦЬ ЙОСИФ СХРЕЙВЕРС ЧНІ)
ІСУСЕ, ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!
Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:22 | Повідомлення # 6
РОЗДІЛ ШОСТИЙ ІСУС Є ЛЮБЛЯЧИЙ

Ніхто не може мене так щиро й горячо любити, як Ісус. В Його Найсвятішому Серці нема (іншого почування, крім безконечної любови. З цьої то любови випливає і співчуття до нашого горя, і його безмежне милосердя й незрівнянна Його доброта, 3 цьої то любови походять всі Його добродійства та всі жертви, які поклав Він із-за нас.
Вічною любов’ю полюбив я тебе! – відзивається Він до кожного з нас. (Єрем. XXXI, 3).
Тебе ще не було на світі, – кличе Він до нас, коли Я вже тебе полюбив, про тебе дбав і приготовляв тобі ті добра, яких ти уживаєш тепер, і яких уживатимеш незабаром в небі!
Серце Ісуса є так переповнене любов’ю, що коли Він жив на землі, то на кожнім кроці обсипав Він людей Своїми всеобильними добродійствами!
О, як Він був ніжний та люблячий! Як Він був сердечний приятель! Чи знаєш оповідання про воскресення Лазаря?
Лазар був братом Марти і Марії, котру Ісус навернув з розпусного життя, і з котрої вигнав сім бісів.
Ісус любив ту родину. По своїх учительських працях, часто Він відпочив у кружку тої родини.
Одного дня Лазар тяжко занедужав. Сестри його післали по Ісуса, кажучи: «Господи, ось той, котрого Ти любиш, нездужає!» Але Ісус не спішив, бо знав що воскресить Лазаря. Внедовзі Лазар помер, а коли Ісус прийшов до Марти і Марії, вже труп Лазаря лежав чотири дні в гробі. Як лиш Марта почула, що Ісус надходить до їхнього дому, привитала Його, а відтак покликала Марію, кажучи: «Учитель тут, і кличе тебе!»
Марія знов, почувши то, чим скоріше побігла до Ісуса. Діставшись до Нього крізь великий натовп жидів, що Його окружали, впала Йому до ніг і сказала: «Господи, якби Ти був тут, не вмер би брат мій!»
«Ісус, побачивши, що вона плаче і ті юдеї. що прийшли з ньою, також плачуть, засмутився духом зворушився. І сказав: де ви положили його? Говорять Йому: Господи, йди і подивися! Заплакав Ісус. Тоді юдеї говорили: гляди, як Він любив його. А деякі з них сказали: чиж не міг Цей, що відкрив очи сліпому, зробити, щоби і той не вмер? Ісус же знов засмучений іде до гробу; а була то печера і камінь налягав на ній...
(Тоді Ісус) сильним голосом закликав: Лазарю, вийди сюди! І вийшов умерший, повитий по руках і ногах покривалом; і лице його обв’язане було хусткою. Ісус каже їм: розв’яжіть його й пустіть, нехай іде. Тоді многі із юдеїв, що приходили до Марії та бачили, що сотворив Ісус увірували в Нього!» (Ів. XI, 33-45).
Ось скорочене оповідання про воскресения Лазаря, котрого Ісус любив.
Ти дорогий брате, досі, може й ніколи не подумав, що той Лазар, це ти!
Колись ти лежав у гробі гріха і вже твій Ангел Хоронитель казав: «Господи, вже воняє, бо минуло вже чотири дні!» (Ів. XI, 39). А Ісус, побачивши, що твоя душа вмерла, зі смутку аж заплакав над тобою, а Ангели й святі в небі говорили: «Дивись, як Він любив його!» (Ів. XI, 36).
І Ісус тебе освободив від смерти гріха!
– Чому? – Бо Він має любляче серце. Коли хтось оказує Йому любов, Він прив’язується до такого сейчас, і вже не перестає його любити.
Поміж учениками наилучше зрозуміли Серце Ісуса два апостоли: Петро й Іван. Перший, то с Петро, мав горячу вдачу і сильну віру. Коли Ісус одного разу питав Апостолів, за кого Його вважають, Петро найперший вчинив віроісповідання: «Ти с Христос, Син Бога Живого!» А Іван знов був люблячий. І Ісус взаїмно його понад усіх любив, бо він визначався невинністю п дівочою чистотою.
Але Божественний Спаситель не обмежався на тих двох апостолах Своєю любов’ю. Він любив усіх Своїх учеників, – навіть негідного Юду! – «Я називаю вас приятелями», – сказав їм Ісус. – «бо все, що чув Я від свойого Отця, оповідаю вам!»
О, як ніжнесенько й любесенько говорив Ісус до Своїх апостолів на Тайній Вечері, на тій останній вечері перед Своїми страстями!
«Діточки», – так говорив Він, коли вже вийшов зрадник Юда, – діточки, вже не довго Мені бути з вами. (Ів. XIII, 33).
«Нехай не тривожиться серце ваше, віруйте в Бога і в Мене віруйте! У дома Отця мого богато є осель, а якби не так, я сказав би вам: іду наготовити вам місце. І коли відійду й наготовлю вам місце, то знова прийду і візьму вас до Себе, щоби де я і ви там були... (Ів. XIV, 1-3). «Не оставлю вас сиротами»... ще трохи, і ви вже не будете мене бачити: і знов трохи, і побачите Мене, бо Я йду до Отця!»... (Ів. XVI, 16).
Той, котрий так говорить, є предвічним Сином Божим, а ті, котрим оказує таку ніжну любов, с звичайними сотворіннями, що за кілька хвиль, (як і всі прочі!) опустять Його!.. О, невисказана любове Ісуса!
По Своїй смерти Ісус ще ніжнішим оказався для своїх апостолів, – і від того часу Він уже не перестає всякими пречудесними способами оказувати любов душам, котрі щиросердечно віддалися Йому.
І справді на світі нема такої душі, котра відносячися зі щирою любов’ю та повним довір’ям до Ісуса, могла би жалітися, що Ісус не проявляв їй доброти Свойого ласкавого Серця. Пригадаймо собі, як ніжний був Він для Герарда Маслі. Иосифа з Купертина, Тереси. Гертруди, Агнети, Рози з Ліми. Мехтильди. – та для безчисленних інших Своїх любимців!
Коли блаженна Крещенція (1682-1744) була ще маленькою дівчинкою, Дитятко Ісус з'яви¬лося їй та сказало: «Моя ти дитинко, дай мені своє серденько, – а всі скарби, які я посідаю, будуть твої! І Божественне Дитятко дало їй перстень на палець та сказало: «Тепер ти є Моєю Обручницею, а Я твоїм Женихом; твоє серце і Моє Серце, нехай будуть одним сер¬цем!»
Крещенція згодом поступила до монастиря. Там знов показався їй Ісус, але вже у сяєві Своєї невимовної слави. Крещенція, замітила, що Пресвяте Серце Христове, окрім одної великої рани, мало на Собі ще много-много маленьких ран, і вона з глибоким зворушенням і співчуттям спитала: «Господи, хто ж то Тебе так поранив?» Ісус, ласкаво всміхаючись, відповів: «То ти сама, люба дитино. Ти ніжнесенько зранила Моє серце стільки разів, скільки разів ти повторила: «Ісусе, люблю Те¬бе!»...
Хто ж би з нас не хотів так солоденько ранити Серце Ісусове! Хто ж би не хотів віддати любов за любов, серце за серце?
Любім отже Ісуса, бо Він найперший нас по¬любив.
Безнастанно повторяймо: «Ісусе, люблю Тебе!»

РОЗДІЛ СЬОМИЙ ІСУС Є ВІРНИЙ

Першою умовою й прикметою правдивої любови, – це вірність. Вірний приятель є неоціненним скарбом, якого не можна осягнути за. посередництвом срібла, золота та інших дорогоцінностей.
Людське серце, як знаємо, є так розположене, що безупинно шукає собі вірного приятеля. Коли його знайде, то йому здається, що воно осягнуло правдиве щастя на світі. До певної міри, – так воно і є в дійсности! , Без вірного й щирого серця, яке співчувало би з нашими радощами і смутками, всі добра й достатки не мають найменшої при¬мани. Навпаки, – зі щирим приятелем і вбо¬жество і всі журби, недомагання й злидні, ста¬ють не такими важкими.
Але ж Ісусе, де ж зможу я найти такого при¬ятеля? Я хотів би, щоб він був терпеливий, щоб зносив усі мої слабі сторони, немочі й недосконалости, Ти ж добре знаєш, який я змінливий. ...Сьогодні я добре успосіблений, а завтра, навпаки, – годі до мене приступити... Нині я веселий, завтра сумний, нині жертволюбивий, готовий навіть до самопосвяти, а за¬втра самолюбний!.. Я хотів би також, щоб мій приятель був незмінний завсігди лагідний, до¬брий і терпеливий. Я бажав би собі передусім, щоб він був вірний, як тепер, так і на будучність. Я боюся, що колись я буду самітній, опущений без відповідної підпори, без потіхи й відради.
Де ж зможу знайти такого приятеля? Вже заздалегідь можу сказати, що такого нема. Бо ж ніхто не зможе вдоволити мойого серця, крім Тебе, Ісусе! І вже та одна думка спонукує мене любити Тебе цілим серцем, змушує мене все покинути на світі, щоб лиш Тебе осягнути й посідати!
Ти є вірний помимо моєї невірности. Коли я блукав манівцями та шукав потіхи, відради й розкоші у сотворіннях, а вкінці розчарований, обтяжений гріхами й засмучений повернув до Тебе, Ти вже очікував на мене.
О, Ісусе, Ти справді є моїм невідлучним приятелем на віки.
Дорогий брате! Може ти ще не досвідчив, на скільки Ісусе вірний, та ніколи не опускає всіх тих, котрі бодай раз у свойому життю віддалися Йому без застережень?
То слухай: «Мої вівці слухають Мойого голосу, і Я знаю їх, і вони йдуть слідом за Мною!» – так сказав сам Ісус – «І Я життя вічне даю їм і не загинуть во віки, і ніхто не вихопить їх з руки Моєї!» (Ів. X, 27-28).
Як що ти справді хочеш бути вівцею Ісуса та Його цілим серцем любити, то вір, що скоріше можуть повалитися і небо і земля, чим мовби ти загинути. Скоріше Бог перестав би бути Богом, чим мала би твоя душа пропасти.
На основі св. Євангелія бачимо, що Ісус завсігди обороняє тих, котрі бодай раз оказали Йому якийсь знак довір’я. Коли матери спішили Йому на зустріч із своїми діточками, щоби Він їм уділив благословення, – то Ісус обороняє їх тоді перед нетерпеливістю з боку апостолів. Коли апостоли з голоду почали зривати колосся на полі, Ісус обороняє їх перед закидами фарисеїв. Бідну грішницю, котру озлоблені Жиди привели перед Ісуса та оскаржили її, навіть домагалися смертного присуду для ньої, – Ісус їй прощає та освободжує її. Діти у святині кричать: «Осанна Синовії Давида, благословен, що йде в імя Господнє!» – а Ісус їх обороняє і докоряє гордим Жидам. Народ величенною товпою з усіх усюдів посходився за Ним на пустиню, і коли апостоли хотіли ту многотисячну товпу пустити домів у голоді, Ісус тому супротивляється і чудесним способом накормлює всіх. Марія Магдалина прибігає до Ісуса в домі Симона Прокаженого, і своїм плачем чинить замішання в чужій хаті, – а Ісус її оправдує перед усіми та ще й відпускає їй всі гріхи. Найменший об’яв довір’я зглядом Ісуса, вповні вистарчав, щоби це добре Серце Ісусове зв’язати вузлами нерозлучної любови. А коли Ісус наділив когось Своєю любов’ю, то Він уже ніколи не переставав його любити, хиба той чоловік Його зрадив смертельним гріхом.
О доброто нашого Спасителя! Чому не знають Тебе ті бідні душі, котрі досвідчили невірність туземської любови та із за ньої втратили і честь і щастя! Вас також, бідні жертви невірности, прийме Ісус! Він вас також кличе до Себе; Він очистить вас від усякого гріха та прив’яже до Себе вічною любов’ю.
Хіба ж Він сам не сказав: «Усе, що дає Мені Отець, до Мене прийде, і хто приходить до Мене, того не вижену геть!»(Ів. VI, 37).
Але, наколи Ісус є таким вірним приятелем, ти повинен, а зглядно мусиш оказати Йому також взаїмну вірність і любов. Досі, можливо, був ти несталий у любови до Ісуса. Нині мусиш собі приобіцяти, що ти готов радше вмерти, чим Його образити.
Гляди на приміри св. Мучеників! Церковна історія оповідає, що втрьох перших століттях згинуло від руки різних гонителів і переслідувачів около 12 міліонів християн.
Підчас страшних переслідувань видумовано найстрашніші знаряддя мук, щоби християн склонити до поганства. Їх різали дерев’яними пилами, сікли їхнє тіло на кусочки, вбивали камінням, топили, закопували в землю живцем, палили, лили в уста киплячий олій, пускали на них дикі звірята і т. п.
А мимо того всі, навіть старці, невісти й діти, твердо, рішучо й непохитно держалися Христової науки, і з побожною пісню на устах воліли радше вмерти страшною мученицькою смертю, чим прогнівити Ісуса, жертвуючи поганським божкам – ідолам!
Тарціс був школярем. Одного разу підчас страшного переслідування християн, треба було занести Найсвятіші Дари християнам, що були заключені у в’язниці, бо на другий день мали ті християни згинути з катівських рук. Священик не мав туди доступу. Тоді маленький Тарціс просив о ту ласку, щоби йому було дозволено занести Найсвятіші Дари для ув’язнених мучеників. Священик клякнув із невимовним зворушенням, повісив на шию пушочку з Найсвятішою Євхаристією. Маленький Тарціс скрив ту пушочку під одежу, – на свойому дитячому, невинному серці. Переходячи через ринок, стрінув він своїх товаришів, поганських хлопчиків. Вони всілякими способами змушували його, щоби й він брав участь в їхній забаві. Тарціс однак не згодився на те, і поважно, з руками зложеними на грудях, хотів йти дальше. Товариші його відразу догадалися, що він християнин, і дуже цікавилися, яку-то він дорогоцінність так уважно на своїх грудях скриває. Зловили його, почали бити, штовхати й мучити. Однак Тарціс, той молодесенький мученик, усіми силами захищався від злобних напасників, і не дав собі відібрати свойого неоціненого Скарбу, – аж поки не впав мертвий під ударами своїх роззвірених товаришів.
Ось, люба душе, примір геройської вірности до Ісуса! Радше згинути. – як образити Ісуса, допустити до наруги над Ним. І ти також у свойому серці носиш улюбленого Спасителя, і не раз напастують тебе вороги Ісуса та хочуть з твойого серця викрасти той скарб, і привести тебе до смертельного гріха. Боронися мужньо! Вживай всіх сил і змагань, щоби не втратити Ісуса. Будь цілим серцем і всею душею вірний Тому Ісусу, котрий тебе вибрав та безнастанно прохає тебе о любов твойого серця.
Твоєю твердою, рішучою й незломною постановою нехай буде:
Радше згинути – як зрадити Ісуса!

Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:23 | Повідомлення # 7
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ ІСУС Є ЩЕДРИЙ

Звісна вже річ, що чим більше хтось нас любить, тим щедріше обдаровує нас своїми добродійствами. Приятель звичайно бажає вділити свойому приятелеві всіх тих дібр, які сам посідає. В противному случаю, – любов не була би приязню, тільки маскованою самолюбністю.
Любий брате! Чи Ісус був уже щедрий зглядом тебе? – Глянь но тільки на те, чим ти був колись, а чим ти є тепер, – завдяки Ісусові!
О, може ти й не здаєш собі, як слід, справи, що Ісус уже не з одної біди тебе вирятував! Через первородний гріх, та й інші твої особисті гріхи, давно вже ти заслужив собі на вічну кару в пеклі.
Без Ісуса не було би на світі жадного щастя, ані жадної навіть надії на получшення нашої долі. Всі люди коротали би свій вік у якомусь пригнобленню, очікуючи, що їм принесе вічність. Страхів взаїмна ненависть одної людини до другої, – панували би тоді на світі. Родичі важилиби на життя своїх дітей, а діти на життя своїх родичів. Не було би ніде справедливости, зичливости й терпеливости, – але всюди царювало би насильство, жорстокість, гнів і постійна гризня – незгода...
Але це ще не всьо. Це лиш початки лиха. Без Ісуса всі люди були би призначені на вічні муки. Пекло, – це місце терпіннь, де є зібрані всі болі тіла й душі, які тільки чоловік може собі уявити. Там царить вічний смуток, там чорна роспука, там зависть і ненависть, там невисказаний біль і тривога за втрачений шанс любити Ісуса. У пеклі є муки для всіх властей душі й тіла. Там дошкулює незносимий вид проклятих і діяволів, там вогонь без порівняння страшніший від огня на землі. Пекельний вогонь проникає всі нерви й клітини, жили й кости.
А ті муки триватимуть вічно. Як проклятий теперішній хвилі терпить, так він терпітиме до безконечности, без найменшої полегші й перерви, – бо та перша хвиля вже ніколи не минає!
Ось нещастя, в яке впав був чоловік, та з якого без Ісуса не міг він вирятуватися.
А Ісус полюбив нас мимо нашої негідности. Він почув у Свойому Божественному Серці невисказане співчуття до нашого горя, та порішив нас спасти!
Любий брате! Щойно бачив ти, як глибоко ти впав, у якій бездонній пропасті нещастя й погибелі ти лежав. Глянь-но тепер, якими добродійствами обдарив тебе твій всещедрий Ісус.
Ти був стократ гірший від того гидкого черв’яка, що біля твоїх стіп повзає в болоті, – а Ісус зділає тебе паном неба.
Ти був негідним невільником, що зрадив свойого пана, а Він піднесе тебе до такого достоїнства, що тебе вважатимуть сином Божим.
Ти мусів би вічно страдати в пеклі, а тепер, коли захочеш, будеш з Ісусом вічно царювати: Ісуса назвеш своїм Братом, Пречисту Діву своєю Матір’ю, а Бога – своїм щиро люблячим Отцем,
Твоїм товариством мали бути огидні діяволи й різні прокляті, а тепер ти вічно радітимеш з Ангелами і Святими.
Ти був засуджений, щоби на віки проклинати Бога і самого себе, а тепер співатимеш вічно пісню любови й вдячности.
Ти зіпсував, понизив і збсечестив свою людську природу, а Ісус не тільки поправив лихо твоєї природи, але й дає тобі участь у Своїй власній – Божій природі. Скажи, чи ти є досить ощасливлений, і чи Ісус міг бути для тебе щедріший?
Правдивий приятель показує свою любов не тільки дарунками, але ще більше способом, яким обдаровує.
Ісусові, котрий є Сином Божим, було легко перемінити твою недолю у найбільше щастя. Міг Він то зділати в одній-однісенькій хвилині. Він, без сумніву, міг би був тебе спасти одним слівцем, без найменших змагань, трудів, терпінь.
Однак Ісусові подобалося притягати до Себе людські серця надмірністю Своєї любови.
В тій цілі взяв Він на Себе нашу неміч, одягнув Своє Божество у людське тіло, стався Сином бідної Дівиці. Потім проживав поміж людьми, переслідуваний завистю й ненавистю Своїх таки братів, – а вкінці згинув на хресті, посеред моря терпінь, наруги і зневаг.
О Ісусе! Чому ж то так? Чиж не мав Ти іншого способу до осягнення Своєї відвічної мети? – Способів мав Ти много-премного, – але Свою безконечну любов до нас, найкраще оказав Ти, принімаючи на Себе людське тіло. Ти взяв на Себе наші гріхи, щоби їх спокутувати, нашу немічну природу щоби нам дати Свою, природу Божу, Ти взяв наші терпіння, щоби нас висвободити від вічної кари в пеклі. Ти навіть вмер за нас, щоби нас спасти від вічної смерти! О Божественне Дитятко! Яке ж Ти любесеньке та милесеньке, як перший раз відкриваєш Твої оченята, щоби глянути на цей світ, як простягаєш свої рученятка і кличеш до Себе вбогих пастирів!..
О Ісусе, предвічне джерело безконечної доброти й милосердя! Люблю Тебе, Ісусе, і вічно повторяти хочу лишень те одно: Люблю Тебе, цілим серцем, усею душею люблю Тебе!
І справді, дорогий брате, коли Ісус так безконечно полюбив ціле людство, то і тебе також обняв Він особлившою любов’ю.
У часі Його приходу на землю, Ісус призвав до Себе лишень кількох вбогих пастирів. Хоч уродився для всіх, однак вибрав тільки деяких із поміж людей, щоби їм уперше показатися.
Щось подібне вчинив Він і для тебе.
На світі с превелика, безчисленна кількість всяких сотворінь. Для чого ж Ісус тебе обдарив найвисшим достоїнством, то с людською природою? Чи ти може заслужив собі на це?
Господь Бог дав тобі розум і свобідну волю, щоби ти Його пізнавав і любив. Того дару, який ти посідаєш, відмовив Він многім міліонам інших сотворінь.
Скільки ж то є людей на світі, котрі не вірять в Ісуса, бо Його не знають. Ті численні міліони бідних поган ніколи, може, не будуть мати нагоди, щоби ближче пізнати Ісуса та Його любити. Для чого ж ти, чоловіче, вродився у християнському краю, а не в Африці з поганських родичів? – Бо Господь Бог тебе більше сподобав Собі й полюбив, чим многих других!
– Ти є християнином, – навіть більше, ти є католиком. Ти належиш до правдивої Церкви., до вибраного стада Ісусового. Для чого ж ти не родився у схизматицькому або й протестантському краю? В такім случаю, ти був би явним тепер ворогом, а може й навіть гонителем Христової Церкви.
Ісус не дозволив на те, бо Він тебе полюбив. Він тебе вибрав і дався тобі пізнати вже навіть твойому дитячому віці.
Одного католицького місіонаря в Африці зазвано до старенького поганина, що лежав смертельно хворий. Місіонар чим мерщій поспішив до нього, наблизився до його ліжка, і зачав йому оповідати про св. католицьку віру, про небо, про пекло, про Бога, про Пречисту Діву Марію. Потім показав йому хрест і пояснив хто-то висить на хресті. Довго-довго говорив він про страсти нашого люблячого Ісуса...
Але не дав йому докінчити старенький поганин... Він нараз вихопив хрест із рук місіонаря, і цілуючи та обливаючи ревними сльозами Розп’ятого Ісуса, з глибоким зворушенням промовив: «Ох шкода Ісусе, що я Тебе скорше не пізнав!.. О, як же ж щиросердечно й горячо був би я Тебе любив за Твою безграничну самопосвяту для мене!».
А ти, мій брате дорогий, знаєш Ісуса від своїх дитячих ще літ.
Люби ж Його безконечно і раз-у-раз повторяй з глибини свойого серця: Ісусе, люблю Тебе!..


РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ ІСУС ЗАСМУЧЕНИЙ ІЗ-ЗА МОЇХ ГРІХІВ

Ще перед двадцятьма століттями, коли ніхто ще й думки не мав про мене, коли ще ніхто не міг навіть припустити, що я буду колись існувати, – вже у тому часі одно Серце мене любило, журилося моїм щастям, старалося про мою долю та сумувало із за моїх будучих гріхів...
Ох, як сам спомин про Це Серце, вповиває мою душу сумом і невимовним болем: Ісус сумував і терпів із за моїх гріхів та гріхів цілого людства.
Як уже сказано, – Ісус є Господом Богом. У свойому відвічному Провидінню, бачив Він ясно всі мої будучі провини, та всі гріхи злочини цілого людства. Він добре розумів і вагу кожного з тих безчисленних гріхів, злобу кожного з них, та безконечність обиди, спричиненої Йому кожним тяжким гріхом.
Він дуже заздалегідь добачив огидність кожного рода гріха, та особлившу невдяку кожного грішника зокрема.
Від віків мав Він ту картину перед очима, – без перерви й полекші.
Сльози, які пролляв Він у яслах, були сльозами невимовного смутку. У молодому Його віці, думка про гріхи людства, про Свої муки й смерть, що доведеться Йому колись їх понести для відкуплення людського роду, – ні на хвилину не опускала Його.
Оповідають, що коли Божественне Дитятко Ісус зачинало ходити і Своїми дитячими рученятками давати вже поміч св. Йосифові, Воно, одного разу, зробило маленький хрестик з двох кусочків дерева, – і принесло до Марії... Тоді очі Божої Матері наповнилися сльозами, а Пресвяте Серце Ісусове наповнилося смутком...
Коли Ісус, або Пречиста Діва Марія, бачили ягнята, чи голуби, чи цвяхи, чи шнури чи інші подібні речі, – Вони зараз уявляли Собі ті страшенні муки, які незабаром мав перетерпіти Ісус.
Св. Альфонс говорить, що коли Пречиста Діва Марія одягала Своє Божественне Дитятко, Вона, кожний раз, представляла собі, як-то колись люті кати здиратимуть з Нього одіж, щоби Його немилосердно бичувати. А коли кормила Маленького Ісуса, то думала про оцет, що коли дадуть Йому пити на хресті.
О, що ж то за смуток був для Божої Матери і для Її Сина! І чим більше зближався час терпіння, тим більший смуток і біль придавлював їхні Пресвяті Серця.
Як важко було Ісусові жити поміж фарисеями й книжниками, коли Він добре знав, що вони приготовляють Йому страшну смерть!.. Як же ж прикро було Йому зносити присутність і розмову тих людей, по котрих обличчям вичитував їхні смертельні гріхи! Як тяжко доводилося терпіти із-за їхньої гордости, ненависти й нечистоти!..
Всі ті гріхи страшенно мучили Його Пресвяте Серце, бо вони ображали Його небесного Отця.
Святе Євангеліє мало оповідає нам про смуток, якого дізнавало Найсолодше Серце Ісусове, – в часі Його публичного життя. Але деякі слова Божественного Спасителя зраджують все-таки думки_и переживания, які звичайно захоплювали Його душу.
Переходячи одного разу через Галилею, сказав Ісус до Своїх учеників: «Син Чоловічий виданий буде в руки людей, і вб'ють Його, і на третий день воскресне, і засмутилися ученики Його!...». (Матв. XVII, 21).
Іншим разом: «Ідучи в Єрусалим узяв Ісус в дорозі дванадцять учеників окремо і сказав їм: Ось, входимо в Єрусалим і Син Чоловічий буде виданий первосвященникам і книжникам, і вони осудять Його на смерть. І видадуть Його невірним на поругу і на катування й розп’яття і Він на третий день воскресне!» (Матв.ХХ, 17-19).
Безнастанно линув Він Своїми думками до того часу терпіння й муки. Навіть в день Свойого преславного Преображення перед Петром:, Яковом і Іваном на горі Таворській, Мойсей та Ілія говорили про страшну смерть, якою мав постраждати Ісус в Єрусалимі.
Вкінці й наблизився день Його страстей. Ісус перед Своєю добровільною смертю, вже заздалегідь знаючи всі муки, що Його ожидали, поспішив попрощатися із Своєю улюбленою Матір’ю. Було то сумне – сумне прощання! Пречиста Діва Марія й Ісус, запевне заливалися гіркими сльозами, – але як Мати, так і її Божественний Син вповні погодилися з волею небесного Отця; розуміючи, що того вимагають справи нашого викуплення й спасения. Любляча Мати з невимовним болем в останнє тут на землі обнимала Свойого Сина, а Ісус із важким смутком у Свойому Серці, попрощався, і відійшов, щоби відбути з Апостолами останню Вечерю.
Сумна то була Вечеря! Якесь особливше зворушення, вповите сумом, огортає наше серце ще й тепер, по 20 століттях, коли читаємо в Євангелію: «Промовивши це, Ісус стривожився духом і засвідчив і сказав: на правду, на правду кажу вам, що один з Вас Мене видасть!»... (їв. ХНІ, 21).
Або й ті слова, висказані Ісусом до Петра: «На правду, на правду кажу тобі, що ще не проспіває півень, як ти тричі відречешся від Мене!»... (Ів. XIII, 38) – «Ось, настає час, та вже й настав, щоби розійтися вам кожний до свойого, а Мене самого покинути!» (Ів. XIII, 32).
А ще більше болить Ісуса доля учеників, котрі полишаться як вівці без пастиря, і котрі ще, як слід, не розуміють, яке страшне лихоліття висить над їхніми головами. – «Тепер, сказав Ісус, іду до Того, хто мене післав, і ніхто з вас не питає Мене, куди йдеш?.. А від того, що Я це сказав вам, ваше серце наповнилося смутком!...». (Ів. XVI, 5, 6).
І в тій важній хвилині Ісус забуває про свій смуток, та ще старається влити відраду у серця Своїх учеників, додаючи: «Тепер печаль маєте, але Я знов побачу вас, і радітиме серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас!»... (Ів. XVI, 22).
Висказуючи ті останні слова, Ісус був уже на дорозі, що вела в напрямі до Оливного огорода. Там мали зачатися страсти. Коли зайшов до того місця, почав скорбіти й тужити, поміж іншим, кажучи: «Тяжко сумна душа Моя аж до Смерти; зістаньтеся TVT І бодрствуйте зі Мною!»... (Мат. XXVI, 38).
І попав тоді Ісус у смертельну боротьбу і «був піт Його – каплі Крови, що капають на землю!». (Лук. XXII, 44).
О Ісусе! Скільки ж то тривоги, смутку й болів витерпів Ти тої пам’ятної ночи, – і все те із за невдячности гріховодного людства! Ти бачив, що люди Тебе не будуть любити, що многі навіть не захочуть Тебе блище пізнати, – навіть гірше, – многі ще й проклинатимуть твоє Пресвяте Ім’я!
Ісусе, прости людям і цей страшний гріх невдячности! Наділи їм всещедро Своїми ласками, щоби чим раз лучше Тебе пізнавали й Тебе любили!
А ти, дорогий брате, постанови собі твердо й рішучо, що від нині ти завсігди своєю ревною й гарячою любов'ю потішатимеш Пресв. Серце Спасителя. Обіцяй, що до тієї любови приведеш за собою ще й много інших сердець! ,
О Найсолодший Ісусе! Якби то я хотів Тебе потішити своєю вірністю! Як горячо доводиться мені дякувати Вероніці, котра невстрашимо обтерла Твоє Божественне Обличчя на дорозі до Голгофи, і також донькам Сіона, котрі плакали над Тобою та щиро поділяли твій безмежний смуток! Як же я дякую Симонові Киринсйському, котрий сказав Тобі підмогу у двиганні Твойого тяжкого хреста!
О Найдорожчий мій Ісусе! Я також хочу Тебе потішати й Тобі помагати! Я також хочу терпеливо нести свій хрест і йти слідом за Тобою!
Ісусе, люблю Тебе!..

Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:24 | Повідомлення # 8
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ ІСУС ТЕРПІВ ЗАДЛЯ МЕНЕ

Нема більшого прояву любови, як терпіти із-за приятеля. А й сам Ісус говорить: «Більше від цьої любови ніхто не має, як хто душу свою покладе за своїх другів!». (Ів. XV, 13).
І Ти, Всеблагий Ісусе, Ти знайшов спосіб, щоби нам оказати ще більшу любов, бо Ти терпів задля нас і вмер, підчас коли ми були твоїми ворогами (Рим. V, 10).
Останній день туземського життя Ісуса був цілим морем терпіння й мук, – у порівнянні з його туземським життям, вповитим журбою...
Призначенням Іcvca було – безмірне терпіння. Його Пресвяте Тіло було Йому вділене небесним Отцем з найбільшою спосібністю до терпіння. Божа всемогучість приспособила Те Тіло до знесення й відчування найтяжчих і найприкріших болів.
Ісус як Спаситель хотів досвідчити в Собі всі терпіння, що колись відчуватиме кожний чоловік зокрема. Тим чином хотів Він облекшити Своїм братам, то є нам усім усеможливіші болі, прикрощі й злидні, які маємо перетерпіти на землі. Для того-то Він старався насамперед їх витерпіти у Свойому власному Тілі та у Своїй власній душі.
Сам один мусів Він відчувати у Собі всі муки кожного мученика з окрема, всі терпіння, що колись будуть спричинені людям завдяки всяким недугам, пошестям, укаліченням... Мусів Він також відчути всі терпіння сердець, спричинені безчисленними нещастями й невдачами у життю кожної людини з окрема, в життю кожної родини, суспільносте, вітчини...
Ісус Своїми терпіннями мусів надолужити за всі гріхи кожного чоловіка, а число тих гріхів не має міри. Всіх їх мусів він відпокутувати. Мусів відпокутувати також кожний гріх з осібна, а злоба смертельного гріха сягає в безконечність. З огляду на те, Ісус мусів безмірно терпіти стільки разів, скільки разів люди допустилися смертельного гріха.
Наш людський ум не має змоги поняти тих безчисленннх вимог Божої справедливости. Рівно ж він не є в силі зрозуміти, як-то міг один Чоловік зібрати у Свойому Серці всі терпіння і в Свойому Тілі всі болі всіх людей та взяти на себе кару, на яку заслужив собі всякий гріх кожного чоловіка. Але всемогутність в нічому не находить найменших труднощів. Для неї все являється річчю можливою!
Біль, який Ісус відчував на душі й Тілі, перевищає всякі поняття не тільки всіх людей, але й всіх Ангелів, а навіть самої Божої Матери. Лиш один Бог Його розуміє, бо Він наділив людську природу Спасителя відповідною силою, щоби вона не впадала під тягарем терпінь, та щоби не вмерла перед призначеною хвилею.
Коли ми, як сказано, не є в силі поняти, то бодай поверховно розважливо деякі особливий терпіння Ісуса, як напр.: Його бичування, вінчання терням і двигання хреста по дорозі до Голгофи.
Несправедливий Пилат, побачивши, що годі йому Ісуса освободити з рук Жидів, рішив збудити у їхніх серцях співчуття для Нього. У тій ціли велів він страшно бичувати Ісуса шнурами, що були заосмотрені острокінчастими залізними гачками. Жорстокі вояки немилосердно катували невинне Ягня-Ісуса, вони зранили й пошарпали Його Божественне Тіло. Незабаром і руки й одіж катів, а навіть земля, де вони стояли, пересякла Кров'ю. Гачки роздирали цілі части Ісусового Тіла й обнажили Його кости. Але кати без найменшого милосердя й співчуття продовжували мучити свою невинну жертву.
Жиди стали побоюватися, що Пилат по бичуванню відпустить Ісуса. Для того хотіли, щоби Він згинув від страшного бичування – від тяжких побоїв. Але Бог Отець знов хотів, щоби Ісус умер на хресті, для того почав чудом удержувати Свойого Сина при життю.
В кількадесят літ по смерти Ісуса, жидівський писатель Иосиф (хоч був він ворогом християн!), згадуючи про бичування Ісуса, про ту нечувану жорстокість, сказав, що Тіло Ісуса від стіп до голови було одною кровавою раною...
Заледви тільки скінчилося те нелюдське варварство, як Жиди вже видумали інші середники й знаряддя страшних мук для невинного Ісуса.
«Воїни управителеві» – говорить св. Євангеліє – «вели Ісуса до Преторії та зібрали на Нього цілу ватагу. І роздягти Його, накинули на Нього багряницю (червону одіж). І сплівши вінець з тернини, положили Йому на голову, а тростину у праву руку Його, і падаючи перед Ним на коліна глузували над Ним, кажучи: радуйся, Царю Юдейський! 1 плювали на Нього, і взявши тростину, били Його по голові!» (Мат. XXVII, 27-30)."
Дорогий брате, поглянь же на твойого Ісуса, мученого, пониженого, катованого, і розважай... І запевне сам собі признаєш, що коли би той вид тебе не зворушив, то у тебе нема людського серця!..
Лагідний Ісус підчас бичування й вінчання терням не промовив ані слова. Він лишень замкнув очі під надміром болю та жертвував Свої страшні терпіння на спасения Своїх мучителів, за всіх грішників, а передусім за будучих християн, котрі залишаться Йому вірними аж до своєї смерти.
І справді, – коли у тих страшних хвилях могло щось потішити Ісуса, то хиба лишень вид геройської вірности будучих христіян, аж до слабосильних невіст, дітей і старців включно, котрі повсякчасно будуть готові в обороні св. науки Ісусової навіть наложити своїм життям.
Був раз случай, що поставлено перед суд одного батька, що мав 14-літнього синка, Ори-гена. На слідуючий день мали Оригенового батька позбавити життя. Коли малий Ориген про те довідався, він дуже злякався, бо не був певний, чи його батько зі страху перед муками й смертю не відречеться Ісуса.
Не маючи змоги дістатися особисто до вязниці, написав він і передав батькові лист слідуючого змісту: «Мамуся, всі мої братчики й сестрички, і я, ваш найстарший синок, – усі ми Вас щиро й усильно благаємо, Дорогенький Татунцю, щоби ви взавтра бодро, сміло, завзято, мужно й відважно йшли на смерть на більшу славу Ісуса. Не журіться тим, що не будемо мати з чого прожити, що останемося без кусочка хліба. Як шо вимагатиме цього потреба, то я сам піду на заробітки, або й проситиму милостині, щоби удержати цілу нашу рідню. Прощаємо Вас щиренько, Дорогесенькі Татунцю, і ще раз усильно просимо, щоби Ви твердо, рішучо й непохитно держалися Ісуса, та кожної хвилини були готові вмерти для Нього. Не сумуйте, – колись будемо всі разом в небі!..»
Ось, примір стійкости у вірі та взірець горячої любови до Ісуса!
О Найласкавішнй Ісусе! Я також зі щирого серця бажаю терпіти з любови до Тебе. Які лиш захочеш ліслита мені прикрощі й терпіння, я, їх згідно з Твоєю Пресвятою волею прийму. Я вже то умом розумію й серцем та душею відчуваю, що хрест є найвідповіднішим деревом, яке може розпалити в людському серці вогонь любови до Тебе, коли Ти мені вказуватимеш Свою вселаскавішу поміч.
Ще раз заявляю Тобі щиросердечно: Ісусе, люблю Тебе!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ ІСУС УМЕР ДЛЯ МЕНЕ

Святий Апостол Павло говорить: «Полюбив мене і видав Себе за мене!» (Гал. II, 20). Ким же я властиво є, о мій Найсолодший Ісусе, що Ти так безконечно мене полюбив, так дуже високо оцінив мою любов, що Ти рішив радше вмерти на хресті, чим мене втратити? Хто я такий, щоби аж всемогучий Бог, Сотворитель мойого та всякого життя, не вагався пожертвувати Свойого власного життя, щоби лишень мене спасти від вічної смерти?
Чи може ж є та мізерна капля любови, що не раз видусить зі себе моє нужденне людське серце, – у порівнянні з Твоєю Найсвятішою Кровю, яку Ти не вагався пролляти, щоби лиш позискати мою любов?
О, яку ж незрівнянну силу, вплив і значіння для Твойого Божественного Серця мусять мати ті мої простесенькі, але щиросердечні слова: «Ісусе, люблю Тебе!» – що Ти навіть крішився перенести аж стільки мук, щоби бодай раз від мене почути цей поклик любови!
О Ісусе, люблю Тебе! Тай безнастанно хочу лиш повторяти: «Люблю – люблю Тебе!» Ти добре це знаєш, що я не в силі оказати Тобі навіть найменшої помочі, та освободити Тебе від Твоїх мук і від страшної смерти на хресті, але я слідом буду за Тобою йти по дорозі на Голгофту і раз-у-раз повторяти: «Ісусе, люблю Тебе!.. Люблю Тебе!.. Люблю Тебе!»..
Коли вже роззвірені кати доволі наглумилися над невинним Ісусом, увінчавши Його терневим вінцем, вони зняли з Нього одіж, одягнули Його в Його власну одіж, та повели на розп’яття...
І по дорозі стрінула Його любляча Мати, котра в останнє хотіла ще побачити Свойого Найдорожчого Сина. Жовніри й кати по варварськи її відтрутили в сторону, але між тим все таки зустрінулися повні смутку й болю погляди Сина й Матери...
Ісуса немилосердно тягнули кати шнуром на перед до Голгофти, а Мати йшла за Ісусом, і на кожному кроці бачила кроваві сліди Свойого Найдорожчого Сина.
На Голгофі знов здерли з Нього Його одіж, простягнули Його на хрест і гвоздями прибили Його руки й ноги до хрестного дерева.
Многострадальна Мати була присутня при тім... Вона чула кожний удар молота, бачила, як із-за невимовних терпінь важко віддихають Його груди, та як сльози заливають Його пресвяті очі...
Потім жовніри піднесли хрест, а Ісус, як неоціненна жертва за наші гріхи, повис між небом а землею. Ввесь тягар Його Тіла спочивав на кровавих ранах Його рук і ніг, а голова, увінчана довгим терням, що проникало аж до мозку, нігде не могла найти відпочинку. «Тоді з Ісусом розп’яли також двох розбійників: одного з правого, а другого з лівого боку. Ті, що приходили, глузували з Нього, похитуючи своїми головами. І кажучи: Ти, що руйнуєш храм і за три дні будуєш! Спасися сам! Коли Ти Син Божий, то зійди з хреста!» (Мат. XXVII, 38-44).
«Стояла коло хреста Ісусового Мати Його і сестри Матери Його Марія Клеопова і Марія Магдалина. Ісус же, побачивши матір і ученика (Івана), що стояв тут, якого Він любив, каже до Своєї Матери: Жено! Це син Твій. Потім каже ученикові: Це Мати твоя! І з того часу ученик той взяв її до себе!» (Ів. XIX, 25-27).
«Від шостої години сталася тьма по всій землі до години дев’ятої. А коло девятої години закричав Ісус голосно, кажучи: Ілі, Ілі, ліма савахтані! що значить: Боже мій, Боже мій, на що Ти мене покинув?» (Мат. XXVII, 45-46).
Ісус, наш любий Ісус хоче вмирати без жадної потіхи, – навіть більше – Він хоче навіть Своє людство позбавити почування Божої присутности, щоби лиш вичерпати чашу терпінь аж до самого дна. Той останній смуток був найприкріший з поміж усіх болів, які задля нас витерпів Ісус. Тим способом хотів Він відкупити нас від вічного опущення Бога в пеклі.
Будь же благословенний, любий Ісусе, за терпіння, які схотів Ти зносити із за мене! За те я мушу рішучо сказати собі: «Я Тебе, Ісусе люблю!»...
«Після сього Ісус, знаючи, що вже все звершилося, щоби справдилося писання, говорить: Жажду! Стояла ж посудина, повна оцту. Воїни, намочивши губку в оцет і застромивши її на тростину, піднесли до уст Його. Коли ж Ісус приняв оцет, сказав: Звершилося! І схиливши голову, віддав дух!... (Ів. XIX, 28-30).
Так умирає Ісус, затоплений у морю смутку й болю, опущений небом і землею. Вмер Він перед очима Своєї Найдорожчої Матери, котра Своїм безмежним материнським смутком та Своєю присутністю ще збільшила Його терпіння.
Коли знято Ісуса з хреста, Марія обняла Своїми руками Його Божественне Тіло, і сидячи у стіп хреста, довго-довго з невимовним жалем і болем гляділа на глибокі й кріваві рани Свойого Найдорожчого Сина: на Його руки, ноги, Серце й голову. Вглядалася в ті очі, на-пів замкнені й наповнені кров’ю, на те обличчя, колись так чудово-гарне, а тепер так пошматоване, на пречудні уста, що стільки солоденьких слівець до Неї промовили, висказували їй потіху, відраду, надію й щиро-синівську любов, – а тепер замкнені оковами смерти...
«Був же на тім місці, де Його розп’яли сад, а в саду новий гріб, в якому ніхто ще не був положений. Там то ради п’ятниці юдейської положили Ісуса, бо той гріб був близько» (Ів. XIX, 41).
Пречиста Діва сама положила Свойого Сина в гріб, та потім, із болем у серці, попрощалася з Ним.
О Ісусе! О Маріс! Ми віримо свято, що Ваші терпіння не підуть намарно. Змилуйтеся над нами, бідними грішниками!
О Ісусе! О Маріє! Ви полюбили нас безконечною любов’ю і ми Вас будемо любити взаїмно аж до самого кінця нашого життя!
О смерте Спасителя, навчи ж мене, що всі туземські речі, – це марна суєта. Тож від сьогоднішнього дня відрікаюся всего, щоби належати виключно тільки до Тебе!
Ісусе, люблю Тебе, горячо, цілим серцем, усією душею люблю Тебе!..


РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ ІСУС КОРМИТЬ МЕНЕ

Доброта Ісуса не має кінця, бо вона випливає з безмірної Його любови. Ось тепер нове чудо любови! Ісус не тільки терпів та вмер із за мене, але Він ще хоче бути моїм кормом!
Ісус давно вже перед установленням Пресвятої Євхаристії продумував над тим, якби то чудесним способом віддати Себе людям на поживу. Але люди не приняли першої Його заяви про таку нечувану любов.
Він одного дня помножив був хліб у пустині, і чудесним способом накормив пять тисяч народу. Користаючи з тої нагоди, почав Він говорити про хліб небесний, який хотів Він полишити людям перед Своєю смертю.
«Я є хліб живий, що зійшов з неба; коли хто їстиме цей хліб, житиме вовіки, і хліб, що Я дам, є Тіло Моє, котре віддам за життя всіх. І змагалися між собою Юдеї, кажучи: як Цей може дати тіло Своє їсти? Сказав їм Ісус: неправду, направду кажу вам, коли не будете їсти Тіла Сина Чоловічого й пити Крови Його, не будете мати життя у собі. Хто їсть Моє Тіло і п'є Мою Кров, той має життя вічне і Я воскрешу його, у послідний день. Многі з учеників Його, слухаючи, сказали: жорстоке це слово, хто може його слухати? І з того часу богато учеників Його відійшло від Нього і вже більше з Ним не ходили. Сказав же Ісус до дванадцятьох: чи не хочете і ви відійти? Відповів Йому Симон Петро: Господи до кого підемо? Ти маєш слова життя вічного!» (Ів. VI, 51-69).
Перший об’яв того незрівнянно-великого чуда стрічається з невірством у многих. Світ відмовляється вірити безконечній доброті Ісуса.
О, як нужденною є людська природа! Вона наскрізь пересякла самолюбністю, покрилася грубою заскорузлістю, тай не може зрозуміти, зглядно серцем відчути жертволюбности свойого Спасителя. Вона є низькою, лукавою та бездушною, і ніяк не може повірити, що Ісус – це безконечна доброта.
О, як вельми терпеливим був Ісус у відношенню до людей, аж поки по довгих та усильних змаганнях постепенно запровадив їх до пізнання Своїх неоціненних добродійств.
Але то було колись, – тепер ми, о Найласкавіший Ісусе, свято віримо у Твою любов! Ми віримо, що Ти справді хочеш нас кормити Своїм Найсвятішим Тілом і Кров'ю.
Все, що Ісус обіцяв, те й сповнив на останній Вечері, перед Своєю смертю. Він довго-донго тужив за тою всеславною і пропамятною хвилиною. – «Дуже бажав Я їсти з вами оцю пасху перше, чим прийму муки!» (Лука. XXII, 15) – говорив Він на Тайній Вечері до апостолів.
"І коли вони їли, Ісус взявши хліб і поблагословивши його, розломив, і дав їм і сказав: «Прийміте, споживайте, се є Тіло Моє. І взявши чашу і воздавши хвалу, подав їм, і всі з ньої пили. І сказав їм: сія єсть Кров Моя нового завіту, що за многих проливається!» (Марк. XIV.32-34).
Апостоли з невимовним подивом прислухувалися тим словам Ісуса та причащалися в перший раз Його Найсвятішими Тілом і Кров'ю. Але правдоподібно, в тій хвилі, вони ще не розуміли повної цілости любови Ісуса, котрий самого Себе совершенно віддав на поживу. Вони то зрозуміли вповні, але пізніше, – коли св. Дух наповнив їх Своїми ласками.
Але за те Ісус, установляючи Пресвяту Тайну Євхаристії на Тайній Вечері, відразу розумів неоцінену вагу й значіння того чуда, Його Найсолодше Серце, помимо невимовного смутку, яким було Воно вповите із-за страшних мук і хрестної смерти, – Воно у тій хвилині почувалося вдоволеним-щасливим. Тепер Спаситель міг уже спокійно вмирати, бо Він знав, що не лишив Своїх діточок сиротами!
Всі Його вірні ученики аж до кінця світа будуть горнутися до того Божого Стола, щоби споживати Ісусове Тіло й Кров. Вони з горячою любов’ю прибігатимуть в гостину до свойого Спасителя та будуть складати Йому щиросердечну подяку за Його безмежну доброту.
О любий Ісусе! У тій хвилі, коли Ти встановив Найсвятішу Тайну Євхаристію, вже тоді Ти мене також побачив і розпізнав поміж Своїми будучими діточками. Вже тоді Ти безконечно мене любив та радів моїм будучим щастям. Ти вже тоді бачив, з якою горячою любов’ю, з яким голодом та з якою невгасимою жаждою я прибігатиму до Тебе. Вже тоді Твоє Пресвяте Серце дізнавало безмежної радости із-за моєї будучої ревности.
О Всеблагий Ісусе, люблю Тебе! І коли б я мав не одно лишень, а тисячі-тисяч сердець, то всі вони потонулиби виключно тільки в любові до Тебе!..
О Найласкавіший Ісусе! Ти одного разу сказав святій Мехтильді: «Пчола не з більшим запалом кидається на цвітку, щоби з ньої виссати мід, чим моє Серце лине до тебе, коли ти бажаєш Мене принята у св. Причастю!»..
Прилинь же Ісусе, і до мойого серденька! Ввійди у чашу моєї душі і наситися там любов’ю, – бо я щиро сердечно люблю Тебе!..
Одного дня св. Тереса приготовилася до св. Причастя з надзвичайною ревністю. Ісус ЗБОЛИВ їй за те подякувати словами: «Твоє щире бажання Мене принята так дуже припало Мені до вподоби, що коли би Я не був на Тайній Вечері встановив Тайни Пресвятої Євхаристії, я був би її сьогодня встановив з любови до тебе!».
І так зробив би Ісус і для кожного з нас, бо Його любов зглядом людства – не має границь.
У 13 століттю жила в монастирі Сестер Венедиктинок одна дуже побожна дівчинка, що звалася Ірмельдою. Мала вона 8 літ, і мимо її горячого й щирого бажання, їй недозволено приступити до Святого Причастя. Сестри підчас Служби Божої звичайно приступали до Святого Причастя. Одного разу, коли вони причащалися, маленька Ірмельда, як звичайно, клячала позаду них в церкві, і щиро просила Ісуса, щоби Він також зволив загостити до її серця. Втім несподівано одна части ця випала з чаші і впала на церкву, пролетівши прямо таки понад головою дівчинки. Ірмельда з якимсь невимовним, святим тремтінням у душі, глянула на Ісуса. Тоді священник, зблизився, взяв на діскос ту чудесну частицю і запричащав ньою Ірмельду. Ущасливлена дитина замкнула свої оченята, зложила побожно рученята на серці, і довго довго молилася. Вкінці Сестри хотіли її вже збудити з того блаженного сну любови, – але її ущасливлена душечка улетіла з тіла за Ісусом до надземської країни вічної любови...
Я також тужу за Тобою, Ісусе милий! На жаль ще не можу бути з Тобою в небі, для того хочу приняти Тебе тут на землі! Щиро бажаю Тебе пригорнути до свойого серця, щодня повторяти Тобі лиш ці слова: «Іcусe, люблю Тебе!»...
Але це ще замало для мене! Я хотів би Тебе принімати не тільки один раз на день – але принімати Тебе безнастанно, що хвилини. О Ісусе, прийди до мене духовним способом. Навчи мене, як я повинен Тебе принімати щиросердечним своїм бажанням, навчи всі невинні душі, як вони можуть безпереривно Тебе гостити у своїх серцях, навчи невинні діточки, щоби й вони змогли принімати Тебе своїм щиросердечним бажанням у своїх сніжнобілих, непинних, не сплямлених ще гріхом душечках!
Усіх людей навчи, щоби їхнім одиноким покликом були слова:
Ісусе, люблю Тебе!..

Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:25 | Повідомлення # 9
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ ІСУС МЕШКАЄ ЗІ МНОЮ

О як щасливими запевно почувалися ученики Христові! Вони посідали Ісуса, розмовляли з Ним. О як скоро й приємно минав їм час на розмові з Ісусом! Що ж за небесна потіха й насолода линула в їхні серця, коли вони гляділи на Ісуса!
І справді, – було то величенним щастям. Мені здається, Ісусе, що і я був би Тебе полюбив щиро й горячо, як би я був безнастанно переживав у Твойому товаристві.
Я був би Тобі оказав ніжнісенькі об’яви Любови, щоби Тебе склоните до такої любови, якою Ти любив Петра, Івана й Магдалину.
Люба душе, не журися! Ісус перед віками передбачив і передчув твоє щире бажання. Він уже заздалегідь знав, що многі горячі серця тужитимуть за Ним по Його смерти. Для того Він придумав спосіб, щоби мешкати з нами так, як мешкав колись з учениками.
У Найсвятішій Євхаристії є наш Ісус і Богом і Чоловіком. Він так само добрий й милосердний, приступний і лагідний, повний співчуття й Любови, вірний і щедрий, – Він той сам. що був колись на землі.
Перебуваючи поміж Апостолами, Він укривав Своє Божество під заслоною людської природи, – а декотрі, навіть з поміж учеників, не вірили в Нього.
Тепер скриває Він своє Божество і Свою людську природу під видами хліба й вина, – і знов деякі не хочуть повірити в Цю Тайну любови.
Але ми, о Всеблагий Ісусе, ми свято віримо у Твою любов!
Ісус не хотів нас полишити сиротами: «І ось Я з вами по всі дні – до кінця віка!» (Мат. XXVIII, 20). Так каже Ісус в Євангелію св.Матея. Ті слова являються останніми словами, якими Він натхнув Свойого евангелиста.
І від того часу Ісус мешкає з нами: всюди по всіх містах і селах, де є священик, по всіх монастирях, у всіх навіть напів диких краях, де лиш перебуває місіонар. Своїм мешканням вибрав Він собі кивот на престолі. Там перебуває Він день і ніч, молиться за нас, принімає наші просьби, потішає наші засмучені серця, дає пораду нам у сумнівах та співділає у нашій долі чи злиднях і горю.
Ісус міг би вибрати Собі лиш деякі місця і там замешкати поміж людьми. В такім случаю вірні християни з усіх сторін були би спішили до Нього, та були би окружили Його престіл із більшою пошаною й із горячішою любов’ю, чим тепер.
Це, безперечно, правда! Але в такім случаю не один мігби бути позбавлений Його присутности. 1 взагалі не так-то дуже часто люди мали би нагоду віддати Йому поклін. А Ісус хотів, щоби і найбідніщий мав спромогу завсіди Його відвідувати та поділитися з Ним своїми переживаннями.
Вже вповні вистарчаючим обявом любови згладом людства, було би вже те, колиби Ісус був замешкав поміж нами протягом дня. Хто відвідує Ісуса вночі? Але Ісус знав, що від часу до часу може случитися якийсь випадок смерти, що і вночі вмираюча людина бажатиме принята Його у Святому Причастю. Для того-то Він, передбачуючи всі можливості! у Свойому Провидінню, вважав доцільним залишитися поміж людьми і в день і в ночі, щоби нікому не вдіяти прикрощів та нікого не позбавити Своєї присутносте.
Але, щоби помножити всюди іі рівночасно Свою присутність, Ісус мусів також помножити й чуда. А ті чуда є так безчисленні, що людський ум не в силі всіх їх навіть уявити собі, бо Ісус помножує Свою присутність за посередництвом кожного священика, у кожній частині кожного агнця, та в кожній частиці. Він є рівночасно присутний в усіх освячених Найсв. Дарах.
Ісус з любови до нас ділає всі ті чуда, і Він був би готов учинити безконечну кількість цих чудес, щоби лиш дістатися до нашого серця. Один однісенький акт любови в людській душі має в Його очах більше значіння, як усі туземські держави разом узяті, – навіть більше, – як цілий сотворений світ.
І коли могло би було щось повздержати Ісуса від установлення Найсвятішої Євхаристії, то це, без сумніву, могли би бути лишень зневаги, на які Він наражався зі сторони невірних і невдячних людей.
Хто ж би міг, бодай подумати, не то що повірити, що Ісуса найбільше обиджено й зневажено саме у цій Найсвятішій Тайні любови?..
Але, на превеликий жаль, так воно справді є!
Аж страшно подумати, – бувають на світі й такі люди, котрі ставлять собі ціллю здобути (чи то святотатським Причастям, чи навіть крадіжею!) Пресвяті Дари, щоби їх у нечувано-огидний спосіб зневажити в своїх нічних сходинах і з'їздах, де нераз і сам діявол у людській подобі засідає...
На превеличезний жаль, – є також і такі людці з поміж християн, що не жахаються святотатства та в Свойому серці, де царствує діявол, погребують Ісуса – Найсвятішого з поміж усіх святих!
А найбільшим уже болем вповивається Його Пресвяте Серце тоді, коли деякі навіть з вибраних, то є священичих, а потім запроданих діяволові душ, зраджують Його, – приневолюючи Його воплотитися в їхніх грішних руках підчас Служби Божої!
Установляючи Пресвяту Євхаристію, Ісус усе це передбачив, Він добре знав, що навіть поміж Апостолами находиться один зрадник. Однак та обставина не могла Його повздержати від виконання Його намірів любови!
Чому – Бо також добре знав, що побіч тих премногих, негідних душ, – найдеться много-много щиро люблячих Його і самовідречених сердець. З огляду на те не міг Він відмовити їм тої потіхи, яку вони находитимуть у Найсвятішій Євхаристії.
О Найсолодший Ісусе, дякую Тобі за Цей Дар – найбільший і найсовершенніший з поміж усіх дарів! Лиш Тобі одному відомо, як-то без Тебе було би нам сумно! До кого ж були би ми прибігали у наших смутках і сумнівах, немочах і горю, в наших злиднях, нуждах та опущенню? Хто ж подав би нам свою ласкаво-помічну руку? Хто влив би у наше серце відраду, потіху, надію, любов?..
Пресвята Євхаристія, – це Сонце світа! Як ціла природа без благодатних лучів сонця була би покрита тьмою й мертвечиною, – так само безпросвітня темнота й холоднеча панувала би у світі без Найсвятішої Євхаристії!
Пресвята Євхаристія, – це вогнище всякої жертолюбности. У Ній місіонар, опустивший рідню й вітчину, находить силу, ревність й запал, щоби навіть у диких краях шукати загублених овечок... Ті овечки не тільки втікають від нього, але й нерідко настають на його життя. Однак запалений вогнем правдиво християнської любови й самопосвяти, місіонар невстрашимо й рішучо ступає на перед, щоби по всіх закутках світа поширити преблагословенне царство Прссвятої Євхаристії!..
У Найсвятішій Євхаристії Сестра законниця черпає мужність і витревалість, щоб пожертвувати свою молодість, своє серце, свої мрії – й надії на будучність, – а жертвується на службу виключно тільки Богови, сповняючи не раз найтяжчі праці при догляді й пильнованню невиліковно хворих по шпиталях і захистах.
Там у стіп Ісуса, перебуваючого у кивоті, находить кожний вірний християнин відсвіження своїх сил до дальшої боротьби зі своїми пристрастями й ворогами Ісуса Христа.
Там кожний нещасний, бідний, обтяжений нуждою, злиднями й горем життя находить полекшу, відраду, надію й підкріплення на силах.
Раз в Африці прибіг до місіонаря один новонавернений поганин. На його обличчю малювались жаль і розпука. Підчас плавби по морю затонула його жінка з усіми діточками, – а він сам заледве врятувався. Зі сльозами в очах заголосив він до місіонаря: «Дайте мені Ісуса! Нехай Він увійде до мойого серця, і поможе мені знести це страшне горе!». А коли він приняв до свойого серця Ісуса у Святому Причастю, він закликав радісно: «Ісусе! Я тепер Тебе посідаю!.. Я вірю, що Ти заступиш для мене все те, що ти зволив від мене забрати!».. І вспокоєний пішов до свойого шатра.
О Ісусе! Дякую Тобі за те, що Ти встановив Найсвятішу Єівхаристію! Через Неї став Ти моїм неоціненим Скарбом! За Тебе кожної хвилини готов я і свое життя покласти...
О Ісусе, цілим серцем люблю Тебе!..


РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ІСУС ПЕРЕМІНЮЄ МЕНЕ В СЕБЕ

З безконечної Своєї любови до нас, Ісус хоче, щоби ми сталися подібними до Нього. Він знає, що Його небесний Отець нічого не любить такого, в кого не добачує живого образу Свойого Сина. Про нікого іншого, а виключно тільки про Свойого сказав Він: «Це є Син Мій улюблений, – Його слухайте!».
І нас перемінити по взірцю Свойого власного образу, – ось, що являється головною метою Ісуса. Ісус є відвічною Божою премудрістю. У Свойому відвічному Провидінню Він нас уже перед віками знав, бачив, – і призначив до святости. Від віків означив Він також, яким способом ми маємо Його наслідувати. Бо ж і не всі душі мають Його наслідувати однаковим способом.
Поміж Святими також замітна велика різниця. Правда, – всі вони посідають християнські чесноти, а кожний зокрема визначався якоюсь особлившою чеснотою. Ісус у Своїй безконечній премудрості так урядив, щоби з тої дивної й подиву гідної ріжниці Святих, – підносився один спільний гимн похвали й любови до Бога!
І справді воно так! Деякі Святі, як наприклад св. Іван від хреста, визначалися умертвленням і жаждою терпіння так, що їхньою улюбленою молитвою було: «Терпіти й статись погордженим для Тебе Ісусе!».
Инші знов освятилися терпеливістю, як наприклад св. Людвина зі Східам, котра протягом 33 років майже ввесь той час пролежала в недузі. Вона до тої степені була важко хвора та зболена, що в кожнім члені свойого тіла відчувала невиносимі болі.
Инших притягав Ісус до Себе горячою любов’ю так, що вони вмирали в обняттях невимовної любови Ісуса, – як на примір св. Тереса.
Деякі мусіли дізнати в часі своєї старости терпіння, спричиненого опущенням від людей, як наприклад св. Иосиф Калясанкт і св. Альфонс Л Ігорі, котрих вигнано зі згромаджень, які вони самі заложили.
Инших знов обдаровував Господь ангельською чистотою й невинністю, як св. Розу з Ліми і св. Альойзого Гонза ту, котрі навіть і в свойому туземському життю, жили більше в небі, як на землі.
І богато-богато таких і тим подібних примірів можна би навести!..
Ісус витворює у кожній душі свій образ, але різними рисами й красками. Всі однак праведні душі є Йому милі й любі.
За Свойого туземського життя, Ісус навчав і виховував Своїх Апостолів. Що звичайним людям представляв Він у притчах, – усе те Він Своїм ученикам наглядно вияснював. Він їх при відповідній нагоді поправляв, докоряв за їхню гордість і зарозумілість, заохочував до любови й терпіння, до терпеливости, лагідности, до погорди туземськими добрами й людськими почестями...
Так самісенько, любий брате, чинить Він і тепер з тобою! Ти вже пізнав, що Ісус є твоїм найлучшим і найвірнішим приятелем. Тож віддайся Йому совершенно, без найменших застережень, щоби він у тобі довершив Своє діло і вчинив тебе подібним до Себе.
Слухай уважно науки Ісуса: Я є правдивий виноград і Отець мій виноградар. Усяку парость у Мене, що не родить овочу, він відтинає, а всяку, що дає овоч, обчищує, щоби більше овочів родила. Ви вже чисті через слово, що Я оповів вам. Пробувайте в Мені, а Я в вас. Як парость не може овочу родити сама із себе, коли не буде у виноградині, так і ви, коли не будете в Мені. Я виноград, а ви парость; хто у Мені і Я в ньому, той богато родить овочу, бо без Мене не можете чинити нічого. Коли хто не буде у Мені, того відкинуть геть, як парость і всохне і збирають те, і в вогонь кидають, і воно згорить. Коли будете у Мені і слова Мої у вас будуть, то чого тільки захочете, просіть і дасться вам. Тим прославився Отець Мій, щоби ви богато овочу давали і будете Моїми учениками. Як Мене полюбив Отець, так і Я полюбив вас, – пробувайте у любові Моїй!.. (Ів. XV, 1-9).
Без Ісуса нема правдиво-християнського життя, але з Ісусом душа видає овочі святости. Пробувай отже в любові Ісуса, а Він дбатиме, щоби ти уподібнився до Нього та вподобався таким чином небесному Отцю.
Оповідають, що св. Франц Салезій із за тої любови до Ісуса стався так добрий і лагідний, що св. Вінкентій з Павльо, дивлячися на нього, сказав: «Мені здасться, що бачу самого Ісуса!». І чому ж ти не міг би так уподібнитися до Ісуса? Знай, що даремна буде твоя любов, якщо ти не будеш старатися наслідувати Ісуса Христа.
Ти вже чув, що Ісус безчисленну кількість разів заслужив Собі на твою любов, що Він, – і тільки Він, – має всі прикмети, із за котрих Він певністю повинен посідати твоє серце.
Але, любий брате, тут зачинається твоя праця.
Ти вибрав Ісуса одиноким Любимцем твойого серця, іди ж тепер до Нього, та й не оглядайся за сотворінням, – не шукай чого іншого, тільки Його!
Одного дня по проповіди, яку мав Ісус до многотисячної товпи народу, – «один книжник, підійшовши, сказав Йому: Вчителю! Я піду за Тобою, куди Ти тільки підеш! Ісус йому каже: лисиці мають нори і птиці небесні гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити. Другий з Його учеників сказав Йому: Господи! дозволь мені перше піти й поховати мойого батька. Ісус же сказав йому: йди за Мною і лиши мертвим ховати своїх мерців!». (Мат. VIII, 22).
Ісус тебе полюбив безмежною любов’ю! Він умер зі смутку, болю й ран на хресті, – а все тс вчинив Він із безмірної любови до тебе. Тепер Він в тебе нічого більше недомагається, лишень того, щоби ти Його взаїмно любив, – і то не тільки словами, але й ділами. Він домагається, щоби і ти наслідував Його пресвяте життя, відрікся самого себе, та йшов слідом за Ним.
Раз зволив Ісус розмовляти із святою Ангелиною Фоліньо. Було то на 4-й день великого тижня. Свата розважала страсти Ісуса і невимовний біль і смуток, що випливали зі щирого співчуття, вповивали її серце. Вона старалася віддалити від себе всякі інші думки, що могли її розсівати, а віддатись в той день виключно розважанням Ісусових мук.
«Тоді я почула», – оповідала вона пізніше, – «голос Спасителя: Моя ти доне, не на жарт Я тебе полюбив! Ті слова блискавкою промчались по моїй душі, і немов грім ударили в моє серце. Я і досі не можу зрозуміти, як я тоді не вмерла зболю. Мої очі відкрилися, і я побачила в Божественнім сяйві потвердження тих правдивих слів... Я бачила наслідки тої безконечної любови, та зрозуміла, до якої надмірности вона довела Ісуса... Я побачила все-все, що Він лишень витерпів, як за Свойого туземського життя, так і в часі Своїх страстей... Рівно ж побачила я і всі овочі тих мук. При тім я відчула совершенну правдивість тих слів: Не полюбив Я тебе на жарт!.. І справді Його любов не могла бути жартом, а дійсністю, і то незрівнянно поважною. Тоді й умом зрозуміла я та серцем відчула, якою бездонно-глибоченною, правдивою й совершенною любов’ю полюбив мене Ісус. Розваживши як слід, усі прояви моєї мізерної любови, зглядом Ісуса у порівнянні з безконечною любов’ю Ісуса, – то моя любов після всего того, що я бачила й чула, видалася
мені не тільки чимось малозамітним, але й прямо таки якимсь негідним посміховищем, поганою наругою та якоюсь огидною брехнею... Та думка так сильно мене зворушила, якийсь невимовний біль так сильно стиснув мене за серце, що я мало що не згинула на місці. А послідуючі слова Ісуса ще збільшили смуток і біль мого серця, особливо, коли Він промовив: Я не полюбив Тебе, доню, зі сміху, – я не вчинив Себе твоїм слугою з якихсь примх чи забаганок!.. По тих словах я не видержала й заливаючись сльозами: заголосила: А моя любов, о Найдорожчий Ісусе, була лишень посміховищем, наругою й жартом. Я ніколи не зблизилася до Тебе, як слід, щоби брати участь у Твоїх терпіннях і невсипучих змаганнях!»...
О брате мій любий, якщо ти справді любиш Ісуса, то люби Його дійсно, вдягнися в Його чесноти й станься подібним до Нього!
Твоя любов до Нього нехай не буде лишень поверховна й зимна, але щиросердечна й горяча та оказана не тільки словами, але всіми твоїми ділами, цілим твоїм життям!
Не лишень твої слова, але твоє серце й кожний твій поступок, нехай раз-у-раз повторяють: Ісусе, люблю Тебе!..
А як ти маєш поступати, щоби наслідувати Ісуса, то цс вичитаєш у послідуючих розділах!

Дата: Четвер, 08.04.2010, 00:26 | Повідомлення # 10
ЧАСТИНА ТРЕТЯ ЯК Я ПОВИНЕН ЛЮБИТИ ІСУСА?

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ВИРЕЧИСЯ ГРІХА

Ти любиш Ісуса, – але й рівночасно бажаєш узнати, як міг би ти Йому ще краще подобатися?
Коли так, то передусім не забувай, що той, котрий приступає до Бога, конечно мусить очистити свою душу від усякої скверни. Ісус хоче бути твоїм приятелем і замешкати у твойому серці, – старайся, отже, щоби це серце було
чисте-непорочне. Ісус є Сином Божим, Ягнятком непорочним та Пречистим Царем дівиць. У Старому Завіті було приписане законом, щоби приносити в жертву Богові щодня (рано й вечером) однолітнє ягня, біле – без найменшої плями. Та старозавітна жертва була прообразом Ісуса, Цього невинного Ягнятка, що у Новому Завіті приноситься в жертву що-дня на всіх престолах світа!
Ніхто не може бути правдивим приятелем Ісуса, коли не є невинним, або бодай щирим каянником. Ісусе Найсвятіший з усіх святих. З огляду на те вибрав Він собі Матір Пречисту Діву Марію, опікуном – чистого, невинного Йосифа, улюбленим апостолом – Івана, котрий визначався ангельською чеснотою. А грішників допустив до своєї приязни доперва тоді, коли вони щиро покаялися і вчинили тверду й рішучу постанову поправи!
Ісус, безперечно, був добрий і лагідний, ніколи не нарікав на нікого, навіть на Своїх катів та на Пилата, – але послухайте, як це тихе й лагідне Божественне Ягнятко строго виступає проти фарисеїв, що вдавали дуже побожних, а в дійсності! то їхні серця були переповнені гріхами.
«Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що зачиняєте царство небесне перед людьми, бо ви і самі не входите, і тих, і що хотіли б, не пускайте ввійти. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що з'їдаєте доми вдовиць і напоказ довго молитеся; за це ще тяжчий суд приймете!..». (Мат. XXIII, 13-14).
«Проводирі сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда ковтаєте. Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що очищаєте зверху кухоль і миску, а в середині повні здирства й кривди». (Мат. XXIII, 24-25).
«Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що подібні до домовин розмальованих, що зверху здаються гарні, а в, середині повні кісток мертвих та всякої нечистоти. Так і ви з обличчя тільки здаєтеся людям праведними, а в середині, – ви повні лицемірства і беззаконня». (Мат. XXIII, 27-28).
«Змії, кодло гадюче! Як утічете ви від суда пекельного?.. (Мат. XXIII, 33).
Страшні цс слова в устах найпокірнішого й найлагіднішого Ісуса до не щирих грішників! Тільки Ісус міг так говорити, бо тільки Він вповні розуміє цілу злобу гріха.
Гріх це такий препоганий шкідник, що хоче знищити навіть самого Бога. Вид гріха є так огидним і мерзенним, що навіть може спричинити наглу смерть всякого людського сотворіння. Його злобно-ворожий напрям є так. безмірний, що Бог колиби не був безсмертним, мусів би на сам уже його вид умерти зі смутку. Найсправедливіший Суддя, Г. Бог, навіть в пеклі не покарає гріха, після цілости обсягу його страшної злоби, – навіть в тім місці вічних мук, у пеклі, грішник користується Божим милосердям!
Коли, отже, не хочеш бути подібний до облесних і лицемірних книжників та фарисеїв, і жахаєшся з уст твойого наилучшего Спасителя почути слова вічного прокляття, – то чим мерщій очисти свою душу від усякого гріха.
Прибігай до Ісуса з повним довіряй. Він ніколи ще не відтрутив від Себе каючихся грішників. Навіть більше, Він сам завсіди шукав за ними, і як добрий Пастир, брав на Свої рамена загублені овечки та приносив їх до Свойого стада.
Так навернув Він бідну самаритянку, прелюбодійну грішницю, митаря Закхея, розпусну Магдалину та бідного Свойого апостола Петра. Так же ж само й тебе кличе Він до Себе, щоби ти змерзив собі та покинув свої гріхи – і зі щирою та горячою любов’ю пішов за Ним.
Визнай свої провини перед священиком, котрий заступає самого Ісуса. Він прийме тебе з великою радістю й любов’ю вилічить рани твоєї душі та скаже тобі при кінці: «Іди в мирі і вже не гріши!».
Але не задовольняйся лишень тим, що ти відбудеш сповідь! Як що ти тяжко згрішив хоч би лише один раз у свойому життю, то безнастанно збуджуй у свойому серці жаль, бо ти страшно образив і зневажив свойого найлучшого й найвірнішого Приятеля.
Наслідуй царя Давида, котрий по словам св. Амвросія, одної ночи згрішив, а потім протягом цілого свойого дальшого життя кожної ночи к а я в с я і гірко плакав.
Чини так само, як св. Петро, котрий згідно із свідоцтвом св. Климентія, плакав день і ніч так, що слези вимили собі на його лиці аж дві борозни!
Свята Таїда довгі літа проживала у розпусті, а все ж таки, покаявшись, зістала святою.
Одного дня св. Пафнутій навернув її, велів замкнути в монастирі та ще й замурувати двері її келії. Так сиділа вона там і відпокутувала своє грішне життя, повторяючи раз за разом: «Мій Сотворителю, змилосердися наді мною!». Коли по 13 літах св. Пафнутій вернув і хоті и її випустити з тої в’язниці, вона заливаючись ревними сльозами, просила його, щоби дозволив їй там покінчити своє життя!
Може й ти у свойому життю не був великим грішником, але не забувай, що кожна людина мас грішні склонности, та з огляду на то, повинна провадити життя покутниче. Ісус нарочно встановив Тайну Святої Сповіді, щоби люди могли безнастанно очищувати свої душі від тих порохів гріха. Той, котрий щиро бажає належати до числа любимців Ісуса, повинен часто обмивати свою душу в тій купелі Найсвятішої Крови Спасителя, щоби Його Божественне око не добачало на ні найменшої змази.
Святий Альфонс свойого часу сказав: «Я так дуже ненавиджу гріх і гиджуся ним, що радше здобув би покласти свою голову під катівський меч, чим мав би я сказати неправду».
Коли той святий був уже єпископом, і священики, що обслугували коло престола, згідно з обрядом, обкадили його, то Альфонс у тій хвилі почув, як до його серця почала помаленько підкрадатися спокуса марної слави. Хоч він ту думку відразу прогнав від себе, але все таки він так її настрашився, що по відправі, взяв бич, заосмотрений залізними гачками, замкнувся в однім кутику палати і довго-довго бичувався. Коли згодом прийшов нате місце єпископський слуга, він там на долівці знайшов стільки крови, що відразу зродилася в нього думка, неначе б там поповнено якесь вбивство...
Той святий добре знав і серцем відчував, що Ісус ненавидить гріх та що душа, котра змагається до Його любови, мусить виречися навіть всякої думки про гріх.
Дорогий брате! А яким же с гріх у твоїх очах? Чи ти мерзишся ним?
Застановися над цим добре!..


РОЗДІЛ ДРУГИЙ ВИРЕЧИСЯ РОЗКОШЕЙ ЦЬОГО СВІТУ

Ісусе мій Найдорожчий, люблю Тебе щиро, цілим серцем, усею душею! Хочу позбутися не тільки гріха, але й всякого прив’язання до гріха. Навчи ж мене, о Найсолодший Ісусе, яким способом я зможу дійти до совершенного самовідречення.
«Ісус» – каже Святий Апостол Павло – «не догодив Собі!» (Рим. XV, 3), – значиться, у туземському життю не шукав Він ані вигід, ані приманливих світських розкошей.
А правдивий ученик Ісуса, розуміється, повинен іти слідом за Ним! Коли вже хто раз сказав собі: «Я належу до Ісуса!» – то вже тим самим він не має права розпоряджатися собою як своєю власністю, бо він усе віддав Ісусові: розум, волю, тіло й душу. Такий вже не мас права існувати для себе, не може шукати вподобання чи то у собі самім, чи то у сотворіннях...
«Чи ж для такої душі вже нема ніякої відради на світі? Чи для ньої вже світ погребаний?» –" запитаєш.
Люба душе, не бійся, бо Ісус каже: «Ярмо Моє приятне і тягота Моя легка!» (Мат. XI, ЗО). Є три роди розкошей на цьому світі: є заборонені розкоші, інші є сполучені зі сповненням обов’язків стану, ще інші є, що можна їх назвати байдужними.
Побожна душа втікає від перших, як від ядовитої гадюки, – за те вживає вона других з вдячністю. Відносно ж розкошей третього рода, то вона їх уникає, бо хоч байдужні, але не є вони без небезпеки для душі, – і певно можна сказати, що Ісус їх не любить.
Ісус, Цар царів, хотів проживати на цьому світі без найменшої вигоди. – «Лисиці» – сказав Він сам – мають нори і птиці небесні гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити!». (Мат. VIII, 20).
Перед Своїм приходом на землю, післав Ісус перед Собою вістуна – предтечу Івана Хрестителя, – але Він не хотів, щоби Іван жив у розкішних палатах, ходив у дорогоцінних одежах, та вживав туземських розкошнії. О, ні! Якраз – навпаки!.. «А той Іван носив одіж з верблюжого волосся, підперізувався ремінним поясом, а кормом його були акріди та дикий мід!». (Мат. III, 4). Ось, яким був той вістун, що звіщав скорий прихід Ісуса – Месії.
Коли ти, дорогий брате думаєш догоджувати свойому тілу, і не відмовляти йому нічого, хиба за виїмком того, що є гріхом, то вже заздалегідь знай, любий брате, що не далеко ти зайдеш в любови до Ісуса.
Сказав св. Павло: «Всі ті, котрі належать до Ісуса, умертвляють своє тіло враз з його побажаннями й похотьми!». (Гал.У, 24).
Чи може в тебе, часом , нема злих пристрастей і спокус? Як що ти так думаєш, то дуже ти помиляєшся. Святий Єронім, перебуваючи у вифлеємській печері, де безупинно молився й заховував строгі пости, – мимо того дуже часто тривожили його страшенні спокуси.
Святий Венедикт, щоби позбутися злих спокус, був змушений аж кинутися в колюче терня.
Давид, святий псальмопівець, впав у тяжкі гріхи із за не умертвлення очей. Таким способом загубився і Соломон, наймудріший з усіх туземських царів.
Одного разу св. Альфонс вернув з поблизького місточка додому. Потім, у розмові зі своїми Отцями, він сказав: «Як знаете я вже старший і ледве живий, але кажу вам, колиби я по вулицях міста не зважав на скромність очей, нападали би на мене ще великі спокуси!..».
Чи ж можеш ти сказати, що ти є іншої природи, чим були ті Святі? Чи може ти сильніший проти злобно-ворожих нападів діявола та своїх власних пристрастей, чим ті Божі мужі?
Для чого ж на світі буває так мало людей в стані Божої ласки, навіть поміж християнами? Бо мало хто хоче умертвляти свої очі, свої уста й інші змисли.
Де ж є такий чоловік, котрий говорив би лишень те, що може й повинен говорити, або, котрий вживав би страви стільки, скільки він її в дійсности потребує? – А звідтіля то походять ті безчисленні упадки неуміренности. невоздержности, клевети, нечистоти й інші, – котрі не з браку умертвлення змислів?
«Чоловік тілесний» – каже св. Павло. – «не приймає того, що є духа Божого!» (І. Кор.II. 14).
Коли Ісус пригортає до Себе якусь душу, Він стається зависним, бажаючи, щоби вона виключно тільки Його любила.
У 13 століттю жила в місті Лієж, у Бельгії, побожна дівчина, Лютгарда. Вона вступила до монастиря Сестер Венедиктинок, але не позбулася свого прив’язання до світа, – у її серці все ще, бодай на самому дні жевріла іскра земської Любови. Вона радо заводила бесіду в розмовници зі світськими людьми, що її часто відвідували. Під час того, коли вона одного разу, як звичайно, тратила в розмовниці дорогоцінний час на всякі бесіди, хоч вони й були не грішні, – зволив з’явитися їй Ісус, Він відслонив перед нею рану Свойого Серця і сказав: «Лютгардо, глянь ось тут!.. – Чи бачиш, що і як ти маєш любити? Зараз таки покинь туземську любов, а певно знайдеш у Мойому Серці чисту потіху правдивої любови! Зі сльозами в очах подякувала Лютгарда Ісусові за напімнення, котре мало такий рішучий вплив на дальше її життя, що вона стала святою!
А що ж було би сталося, як що вона не була би послухала голосу люблячого Ісуса? – Вона, безперечно, не була би стала святою, та більше чим правдоподібного, була би душу погубила.
Ісус, як уже попередньо було сказано, горячо любить нас. Але ніколи не слід забувати, що всяка горяча і ревна любов є завсігди зависна. Щирий приятель бажає посідати повністю серце свойого приятеля, а коли замічає, що хтось
інший замість нього користується взаємністю його приятеля, – він із невимовним жалем у серці покидає свойого приятеля, та приязнь заміняє на гнів. Подібно ділає також Ісус,
Свята Тереса у перших літах свого монашого життя, полюбила надмірно, хоч і невинно, одного зі своїх кревних. Напоминаючи її Ісус, поміж іншим показав пі місце в пеклі, яке вже для ньої приготоване як що вона не захоче покинути того надмірного прив’язання.
У життю кожної людини є якась хвилина, в котрій вона має рішити: чи вибрати Ісуса, чи світ.
Якби той молодець, про котрого говорить Євангеліє (Мат. XIX, 21), був послухав Ісуса та спродав своє майно, він тепер був би одним з найвищих святих, бо Ісус його любив.
Якби Юда був покаявся тоді, коли його Ісус приязно упімнув, кажучи: «Приятелю, по що ти прийшов, поцілунком видаєш Сина Чоловічого?». (Лук.XXII, 48), – він певно був би стався апостолом Христової Церкви.
Дорога душе! Ісус з любови до тебе не пощадив жертв, щоби тебе позискати, – ти ж повинна відплачуватися Йому взаємністю, і не щадити жертв, щоби оказати Йому і свою любов. Зроби собі сьогодні тверду й рішучу постанову, що від нинішнього дня, ти, аж до кінця свойого життя, виречешся всяких туземських, марних розкошей й вигід, та що всіх зусиль і змагань приложиш, щоби слідувати за Ісусом!
Щиросердечно, подібно як ті перші ученики, питайся Його: «Равві, де живеш?» (Ів. І, 38), – а Він тобі відповість: «Прийди і подивися!»...
При тім отворить Він тобі Своє Найсолодше Серце та запросить до Себе, щоби ти враз із Ним мешкав і насолоджувався Його вселаскавішими добродійствами!..

Бібліотека » Церква » Духовна література » ІСУСЕ, ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! (ОТЕЦЬ ЙОСИФ СХРЕЙВЕРС ЧНІ)
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика