Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 5«12345»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Духовність » Масонство і християнофобія » МІЖНАРОДНЕ ЄВРЕЙСТВО (ГЕНРІ ФОРД)
МІЖНАРОДНЕ ЄВРЕЙСТВО
Дата: Неділя, 18.04.2010, 01:27 | Повідомлення # 6
V. ЧИ МОЖЕ АНТИСЕМІТИЗМ ЗАКРІПИТИСЯ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ?

“Заради того ми повинні почати організаційну роботу, щоб насамперед довести усьому світу широту і силу нашого бажання волі. По-друге ми повинні організуватися для того, щоб джерела нашої сили були нами усвідомлені і могли бути використані… Організуватися, організуватися, організуватися доти, поки кожен єврей не встане в лаву і не буде на рахунку або на нашій стороні, або, свідомо або несвідомо, на стороні тих деяких, котрі встали проти свого народу”.
Людвіг Д. Брандейс, Суддя вищого суду Сполучених Штатів
“Сіонізм”, стор. 113,114.

Кожний, хто в Сполучених Штатах, або в іншій будь-якій країні спробує зайнятися єврейським питанням, повинен бути готовий вислухати докір в антисемітизмі або отримати презирливу кличку “погромника”. Йому не слід очікувати підтримки ні з боку населення, ні з боку преси. Люди, що звернули увагу на це питання, воліють виждати, до чого воно приведе. Цілком ймовірно, жодна американська газета і, напевно, жоден з рекламних журнальчиків, відомих за назвою “magazine”, не посміють навіть серйозно натякнути, що таке питання, дійсно, існує. Звичайна преса загалом, у даний час відкрита тільки для пишномовної хвали всього єврейського (приклади цього можна знайти скрізь), у той час як чисто єврейські газети, число яких у Сполучених Штатах досить значне, зайняті ганьбленням і проповіддю свари. Усякий письменник, видавець або людина, що виявляє інтерес до єврейського питання, шанується жидоненавистником; це вважається єдино припустимим поясненням голосного обговорення єврейського питання. Очевидно, це зробилося загальною idee fixe; у євреїв ця ідея спадкова. Пропаганда, що не припиняється, прагне вселити всім неєвреям ту думку, що усякий твір, у якому відсутнє слащаве відношення до всього єврейського, засноване на забобоні і ненависті; тому, воно завжди повно неправди, образ, лайок і нацьковує на погроми. Ці вирази можна знайти в будь-якій єврейській статті, взятій навмання.

Здавалося б, нашим єврейським співгромадянам слід в числі неєвреїв помітити і той прошарок людей, що визнають існування єврейського питання і незважаючи на це не є антисемітами.

Саме єврейство розпадається на чотири партії, встановити які можна цілком точно. По-перше, євреї, що жагуче бажають зберегти без зміни єврейську віру і єврейський життєвий уклад і готові для цього принести будь-яку жертву і поступитися своїм успіхом і думкою неєвреїв. По-друге, євреї, готові принести необхідні жертви для збереження єврейської релігії, але не додають особливого значення збереженню успадкованих життєвих єврейських звичок. По-третє, євреї, що не мають взагалі ніяких переконань, євреї опортуністи, що стоять завжди на стороні того, за ким успіх. По-четверте, євреї, що вірять і проповідують, що єдиний спосіб знищити протиріччя між євреями й іншим людством полягає в цілковитій асиміляції євреїв з іншими расами. Четверта партія сама нечисленна, менш всього улюблена і користується найменшою повагою. Серед неєвреїв стосовно єврейського питання існує тільки дві категорії. Одні терпіти не можуть євреїв, не будучи в стані пояснити свою відразу. Інші бажають внести ясність у цей стан, що створився, і визнають єврейське питання, як проблему. Обидві категорії, оскільки вони виступають привселюдно, піддаються докорові в антисемітизмі.

Вислів “антисемітизм” вживають взагалі занадто легковажно. Його варто застосовувати тільки для позначення активного антиєврейського настрою, заснованого на почутті і на забобонах. Застосування його не перебираючи до всіх тих, що бажають з'ясувати єврейські особливості і причини їхнього світового панування може зробити лише те, що це прізвисько згодом звернеться у вислів особливо почесний і поважний.

Антисемітизм неминуче з'явиться в Америці майже у всіх видах; можна навіть сказати, що він вже існує, і притому давно. Якщо він і значиться під іншою назвою, то все-таки Сполучені Штати не зможуть змінити його сутності і його не осягне доля багатьох інших ідей, що, після кругосвітньої подорожі, досягли тутешніх берегів.

A Великим кроком вперед для досягнення ясності в цьому питанні було б точно визначити, що ж підходить під поняття “антисемітизму”.

1. Визнання, що єврейське питання дійсно існує, не є ще ознакою антисемітизму. Якби це було не так, то можна б припускати, що більшість американських народів безсумнівно зробиться антисемітами, тому що свідомість, що єврейське питання існує, усе більш і більш міцніє і число людей, що прийшли до такого переконання, безсумнівно буде збільшуватися по тій простій причині, що практика повсякденного життя усе більш і більш висуває це питання. Факт, що єврейське питання існує. Можливо, звичайно, закривати перед цим фактом очі або боягузливо його замовчувати, можливо навіть по несумлінних мотивах взагалі його заперечувати. Але питання все-таки існує. Визнати це згодом повинні будуть всі. Зрештою всі окрики сентиментальних і полохливих прошарків населення “стояти” не будуть мати достатньої сили, щоб заглушити його. Однак, визнавати, що питання існує, зовсім не означає, що цим оголошується похід ворожнечі і ненависті проти євреїв. Це доводить тільки одне: що в нашу цивілізацію проникла своєрідна течія, яка придбала таку силу й обсяг, що звернула на себе загальну увагу; вона вимагає відповідного рішення і диктує такий спосіб дії стосовно себе, який, не повторюючи помилок минулого, все-таки усував би можливість у майбутньому всякої погрози сучасному суспільству.

2. Так само не можна вважати антисемітизмом гласне обговорення єврейського питання. Гласність цілюща. Гласне обговорення єврейського питання або окремих явищ, з ним зв'язаних, у тому вигляді, як воно стояло дотепер в Америці, могло лише вводити в оману. Більше всього це питання обговорювалося в єврейський пресі, але без належної відвертості і широти погляду. Лейтмотив, який регулярно й одноманітно звучав у єврейській пресі, завжди один: низький рівень характеру думок неєвреїв і християнських забобонів. Цілком ймовірно, ці два представлення нав'язливо переслідують єврейських письменників, коли вони думкою обдивляються ряди своїх єдиноплемінників.

Говорячи відверто, велике щастя для євреїв, що єврейська преса мало поширена серед неєвреїв. Інакше одного знайомства з цією пресою було б досить, щоб породити антиєврейський настрій серед неєвреїв і зміцнити існуючу в цьому напрямку в Сполучених Штатах пропаганду, без найменшого зусилля з боку пропагандистів. Єврейські автори, що пишуть для євреїв, дають найбагатший матеріал для вивчення расового самовизначення євреїв у зв'язку з їх презирливим відношенням до чужих рас. Хоча в таких писаннях завжди утримуються хвалебні гімни Америці, але хвала ця відноситься не до Америки, як землі американців, а як до країни єврейського процвітання. У щоденній пресі серйозні дослідження дотепер відсутні. Таке відношення до справи не можна ні хвалити, ні принижувати: адже, газети займаються лише “животрепетними” питаннями дня. Якщо газетам трапляється згадати про євреях, то для цього в них мається запас трафаретів: звичайно починають зі списку євреїв, що прославилися в історії, і кінчають похвалою то перішнім євреям, оголошення яких не рідко можна знайти в іншому відділі газети. Коротше кажучи, гласне обговорення єврейського питання в нас в Америці зводиться з однієї сторони до невірної лайки неєвреїв у єврейській пресі і до такого ж, яке вводить в оману, розхвалювання євреїв у неєврейських газетах. Тому, спробу голосного, безпартійного обговорення цього питання, засновану на фактичному матеріалі, не можна розглядати, як прояв антисеміта, навіть і тоді, коли деякі висновки викликають задоволення єврейських читачів.

3. Нарешті, не може вважатися антисемітизмом, коли зтверджують, що в кожнім великому культурному центрі існує підозра, а серед відомого числа видатних діячів панує навіть і визначене переконання, що в євреїв існує визначений план панування над світом не за допомогою завоювань, воєнних дій, сили урядів або економічних засобів у науковому змісті слова, а за допомогою панування над торговельним і біржовим механізмом. Також не може вважатися антисемітизмом — висловлювання такого погляду і наведення підкріплювальних на його справедливість прикладів і різноманітних доказів. Міжнародні євреї могли б найкраще самі спробувати спростувати цей погляд. Однак, вони цього не роблять. Також не спростовують його і ті євреї, ідеали яких зробилися духовним надбанням усього людства, а не однієї тільки раси.

Може колись настане день і якийсь новий пророк, явившись, провістить, що обіцянки, дані древньому Ізраїлю, не можуть здійснитися способами Ротшильдів і що з обітовання про благословення всіх народів через Ізраїль ще не виходить, що всі народи повинні зробитися господарськими данниками обраного племені. Якщо такий час дійсно наступить, то треба сподіватися, що життєва сила єврейства піде по таких шляхах, що змусять висохнути теперішні джерела, що харчують “єврейське питання”. А поки що пролиття світла на плани, що виношують вищі кола єврейства, не слід вважати антисемітизмом; навпроти, цим може бути зроблена невимірна послуга самому єврейству.

B Не підлягає сумніву, що антисемітизм у різні періоди порушував спокій багатьох народів, затемнював ясність суджень, псував характери й опоганював руки своїх послідовників. Однак, гідне подиву, що він ніколи не приніс ні найменшої користі своїм послідовникам і нічому не навчив євреїв, проти яких він йшов.

Антисемітизм може бути різного роду, і різновиди ці досить численні. Деякі з них ми приведемо тут.

1. Антисемітизм іноді виявляється під виглядом простої відрази до єврея, як особистості, незалежно від того, хто він і що він. Такий антисемітизм зустрічається часто в людей всіх станів і положень, але переважно серед тих, хто сам ніколи не приходив у зіткнення з євреєм. Часто він виявляється в людей ще в ранній юності і виражається почуттям відрази до слова “жид”. Це почуття загострюється тим, що слово це вживають, як лайливе або як позначення шкідливих махінацій. Ним, однак, користуються, як лайкою однаково і проти неєвреїв, що зробили що-небудь погане. Різниця в застосуванні його до євреїв полягає лише в тому, що тут, ним користуючись, мають на увазі всю збірну особистість єврейської раси сукупно, а не визначених осіб, до яких застосування цього епітета було б обґрунтоване. Симпатія не залежить від нашої волі. Навпроти, почуття відрази допускає перевірку. Усяка людина, що міркує неупереджено, повинна час від часу перевіряти свої почуття і, зокрема, помізкувати про те, що особа, що вселяє йому відразу, може бути насправді настільки ж гарною, як він сам, а може бути, і краще. Наше почуття відрази є ніщо інше, як сила притягання або відштовхування, що існує між окремими особистостями, і зовсім не є вірним доказом, що інший гідний презирства. Там, де до цього почуття домішується, засноване на досвіді, або інстинктивне, небажання входити в ділові зносина з особами єврейської раси, звичайно, не можна говорити про забобон, за винятком випадків, коли люди вважають, що серед євреїв взагалі не може бути нікого, гідної поваги. Таке вкрай негативне відношення до євреїв, крім природженої відрази, залежить ще і від інших причин. Багато хто не люблять євреїв, навіть не будучи антисемітами. У цьому немає нічого дивного; ми часто бачимо, що розумово розвинуті євреї самі не знаходять особливого задоволення в спілкуванні зі своїми одноплемінниками і спілкуються тільки з високо освідченими євреями. Поряд з цим явищем варто було б піддати дослідженню особливості і звички рядового єврея, докладно розглянути відразливі риси його характеру, що дістають жорстокий осуд з боку самих євреїв, але цю характеристику ми зробимо в іншому місці.

2. Інший вид антисемітського настрою можна розглядати, як ворожнечу і ненависть. Треба твердо пам'ятати, що розглянуте вище почуття відрази ще не є ненависть і не завжди буває ворожнечею. Багато хто не люблять солодкого чаю, але це ще не виходить, що вони ненавидять цукор. Однак, існують люди, у яких це почуття відрази перетворилося в ясно виражене упередження, — такі люди стоять на шляху до того, щоб зробитися антисемітами. Причину цього треба шукати в неприємних переживаннях, випробуваних цими людьми в їхніх зносинах з євреями. Я думаю, що за останню зиму близько мільйона американців після свого знайомства з єврейськими купцями і хазяїнами готелів, зробилися жидоненавистниками. Такі почуття є чисте нещастя для людей, яке ними володіє, тому що це заважає їм скласти собі ясне уявлення про єврейське питання і прийти до справедливих і корисних висновків. Згубно, якщо пристрасті затемнюють розум, і допускати це, незважаючи на силу спокуси, не варто; дороговказна нитка розуму ніколи не повинна ухилятися в цю сторону. Ненависть біля керма робить плавання небезпечним. Єврейська раса породжує ворожнечу більше, ніж будь-яка інша народність. Чому це так, — є загадкою всіх часів.

Винний у цьому, очевидно, єврейський характер, про що ясно свідчить древня і нова історія. Скрізь, де єврейство входило в зіткнення з арійськими расами, що вільно виявляли властиві їм культурні й етичні прагнення, воно або приносило із собою ворожнечу або викликало її. Така доля євреїв за всіх часів служила предметом міркування вчених; деякі навіть шукають пояснення цього в Біблії: проклін Ієгови на обраний народ за порушення закону, за допомогою якого Бог хотів зробити з євреїв народ пророків у людстві. Якщо така спокуса дійсно є частиною єврейської спадщини, то в даному випадку отримують особливе значення відомі біблійні слова: “спокуса прийде, але горе тим, хто приніс його у світ”.

3. У деяких сторонах світу в різний час це почуття ненависті породило злочинні насильства й убивства, що, як всі масові страждання, вселяли жах і відразу людству. Безсумнівно, що ці спалахи являють собою неприпустимі крайності прояву антисемітизму. Але все лихо в тому, що всяке гласне обговорення єврейського питання спричиняють докір у підготовці якогось, начебто, погрому. Спалахи ці, само собою зрозуміло, не заслуговують вибачення, але вони цілком зрозумілі. Євреї звичайно дивляться на них, як на прояв релігійної ненависті; неєвреї ж бачать у них повстання проти економічного поневолення, у якому євреї тримають народ. Гідно подиву, однак, що, наприклад у Росії, місцевості, у якій найчастіше спалахували антиєврейські насильства, у господарському відношенні були найбільш квітучими, при чому їхнє процвітання безперечне було наслідком єврейської заповзятливості. Факт цей настільки безперечний, що самі євреї відкрито заявляли, що в їхній владі викликати торговельний і господарський параліч цих місцевостей: для цього їм треба лише піти. Заперечувати цей факт було б не розумно. Навіть особи, що у свій час їхали в Росію, повні обурення на росіян за їхнє відношення до євреїв, підтверджують це, при чому звичайно учинені насильства, по їхньому поверненні, отримували для них нове висвітлення, хоча і не виправдовувалися ними. Такий погляд часто можна було зустріти в англосаксонській пресі.

Безсторонні спостерігачі часто констатували той факт, що деякі з таких переслідувань викликані були самими євреями. Один кореспондент, всесвітньо відомий, як ревний заступник переслідуваних російських євреїв, піддавався з боку останніх лютим нападкам всякий раз, коли він посилався на цю обставину, незважаючи на його заперечення, що, якщо він буде замовчувати провину євреїв, то йому перестануть вірити в тих випадках, коли він буде доводити їхню безвинність. Євреї і понині у всіх країнах із працею погоджуються визнати за собою що-небудь, що заслуговує осудження. Кого б з них і в чому б не обвинувачували, вони завжди знайдуть собі виправдання.

Ця риса єврейського характеру повинна зникнути насамперед, якщо вони самі хочуть сприяти викорінюванню тих своїх якостей, що збуджують ворожість до них інших народів. Залишається, звичайно, відкритим, чи в силах вони самі цього досягти. Іноді джерело ворожнечі до євреїв треба шукати в економічних взаєминах. Звідси виникає питання, чи необхідно євреям для придбання приязні народів згладити у собі все специфічно єврейське і відмовитися від особливих способів домагатися успіху. Питання це ми розглянемо згодом.

І що стосується віросповідних забобонів, на які євреї охоче за все посилаються, то в Сполучених Штатах вони відсутні. Незважаючи на це, єврейські письменники відкрито обвинувачують у них американців нарівні з росіянами. Кожен неєврейський читач може перевірити на собі справедливість цього докору, задавши собі питання, чи випробував він протягом усього життя почуття ненависті до євреїв за їхню релігію.

В одній промові, сказаній в одному з єврейських зборів і надрукованій в єврейській пресі, єврейський оратор зтверджував, що, якщо на удачу зупинити на вулиці сто неєвреїв і запитати їх, що таке єврей, більшість відповість: “єврей — убивця Христа!” Один з найвідоміших і видних рабинів Сполучених Штатів недавно говорив у своїй проповіді, начебто в недільних школах учать дітей дивитися на євреїв, як на убивць Христа. Теж саме він повторив кілька тижнів після на одній співбесіді. По всій імовірності християни суцільно заперечили б це, що вони чують цей вислів вперше з єврейських уст і що самі вони ніколи не ужили б його. Твердження це просто безглуздо. Нехай запитають всі двадцять мільйонів дітей у християнських недільних школах Сполучених Штатів і Канади, чи учать їхній чому-небудь подібному! Без усякого застереження можна зтверджувати, що в християнських церквах немає упередженості проти євреїв за їхнє віросповідання. Навпроти, у них панує не тільки свідомість подяки, але і спорідненість з єврейською релігією. У недільних школах християнських церков за один останній рік протягом шести місяців загальнодоступні читання були присвячені вивченню книги Руф, першої і другої книги пророка Самуїла і книги Царств: щороку вивчають там відому частину Старого Завіту.

Єврейські релігійні вожді повинні б подумати про те, що з боку їх самих йде більше явної гостроти й упередженості проти християнства, ніж то було коли-небудь, можливо, в американських християнських церквах. Порівняння єврейської преси з американською церковною пресою не залишає в тому ніяких сумнівів. Жоден християнський письменник не рахував би правильним і розумним нападати на єврейську релігію. Проте навпроти, якщо піддати протягом шести місяців спостереженню єврейську пресу, то легко буде знайти масу нападок і упередженості проти нашої. Крім того, ніякий церковний гнів не може зрівнятися з тим гнівом, що обрушують євреї на єврея, що перейшов у християнство. Це щось у роді священної вендети. Навпроти, якщо християнин переходить у єврейство, то беруть до уваги мотиви, що спонукали його до того; це ніколи не має місця, якщо єврей приймає християнство. Сказане відноситься, як до правовірного, так і до вільнодумного крила єврейства. З цього ясно, що на євреїв нападають не заради віри, а по інших мотивах. Проте, коли євреї довідаються про почуття неприхильності до себе, то з неухильною одноманітністю висловлюють те саме припущення, що почуття ворожості до них породжується причинами, з яких перша і найважливіша причина — це їхня віра. Може бути, вони шукають розради у свідомості того, що вони страждають за віру, але це неправда. Кожен розважливий єврей повинен це знати. Він повинен був би так само знати, що у всіх християнських церквах, що визнають і вивчають древні пророцтва, панує жвавий інтерес до долі народу Ізраїльського. Адже там пам'ятають, що це йому були дані відомі пророцтва про майбутнє його положення у світі, і вірять, що вони виповняться. Майбутність євреїв, передвіщена пророками, знаходиться в тісному зв'язку з майбутністю нашої планети, і християнська церква, принаймні євангелічна, котру євреї більше всього проклинають, вірить у відродження обраного народу. Якби більшість євреїв знала, з якою увагою і співчуттям наша церква вивчає пророцтва, як вірить в їхнє виконання, а разом і в те, що людству через євреїв призначено ще прилучитися до великого блага, то, напевно, вони стали б дивитися на церкву іншими очима. Вони щонайменше довідалися б, що церква не вважає себе знаряддям їхнього навернення, — обставина, яка більш за все викликає гіркоту єврейських вождів, що у цьому відношенні глибоко помиляються, — але що навернення їхнє буде при інших обставинах і зовсім іншими засобами, а саме, за допомогою єврейського “Месії”, а не за допомогою “дикого олійного древа язичників”.

Існує дивний відтінок антисемітизму, що займається релігією, але не у формі розглянутій нами. Є група атеїстів, що переконана, що всяка релігія є єврейський обман з метою поневолення розуму і душі людини за допомогою знесилюючого марновірства. Така думка, у вигляді її крайносщів, не може мати значення для нашого питання.

C У яких формах проявиться антисемітизм в Америці? Якщо ж теперішній стан буде продовжуватися, чого можна з впевненістю очікувати, то яку форму приймуть антиєврейські почуття? Безсумнівно тільки те, що не форму масових переслідувань. Єдина масова дія, що тепер помічається, виходить від самих євреїв, що нападають на всяку особу або установу, що має мужність звернути суспільну увагу на єврейське питання.

1. Антисемітизм прийде в Америку за тим правилом, у силу якого всі духовні досягнення й ідеї роблять свій шлях навколо земної кулі в західному напрямку. На північ від Палестини, де євреї довше всього жили і де ще і тепер живуть у великому числі, антисемітизм ясно усвідомлений і загострився. На захід, у Німеччині, він теж прийняв ясну форму, але до революції йому бракувало сили і міцності. Ще далі на захід, у Великобританії, його можна розпізнати, але, при порівняно невеликому числі євреїв на британських островах і при їхньому тісному зв'язку з панівними класами, він є там скоріше почуттям, ніж рухом. У Сполучених Штатах він не настільки ясно проявився, але вже виявляється у формі відомого занепокоєння, у постановці гострих питань і в терті між спадкоємною американською терпимістю і неможливістю не рахуватися з голим фактом.

Тому що єврейське питання приймає в нас, в Америці, усе більш і більш гострий характер, то кожна прозорлива людина не повинна звертати ніякої уваги на невдоволення і протести з цього приводу євреїв і повинна додавати всі старання до того, щоб запобігти можливості загострення його в інших народів. Громадянським обов'язком кожного є, насамперед, скласти собі вірне уявлення про це питання і у відомій мірі зайнятися “тренуванням”, тобто підготуватися до зразкового вирішенні його у формі, прийнятній для всіх країн, і при тому так, щоб вони могли користуватися нашою роботою, як матеріалом для остаточного вирішення всього питання. Домогтися цього можна лише чітким аналізом всіх тих явищ, над якими, дотепер безпомічно мучилися народи, тому що їм не вистачало ні волі, ні засобів добратися до коренів проблеми; ми повинні її розібрати, точно вивчити і піддати режимові голосного обговорення.

2. Друга причина, чому єврейське питання здобуває усе більше і більше значення в Америці, полягає у великому притоку, що почався, туди євреїв. Вже цього року (1920), цілком ймовірно, потрібно чекати прибуття сюди мільйона євреїв, таким чином, чисельність єврейського населення дійде до 4.500.000. Еміграція людей спричиняє еміграцію ідей. Дотепер жоден єврейський письменник не виклав нам наочно і вичерпно, що думають євреї про неєвреїв, які їхні таємні думки про “гоїв”. Відомі вказівки по цьому предметі існують, але намагатися скласти собі на підставі цього матеріалу ясне уявлення про те, що думають євреї про неєвреїв, даремно: краще нехай це за нас зробить єврей, хоча він напевно піддався би відлученню із середовища свого народу, якби зробив це, строго дотримуючись фактичного матеріалу.

Усі ці емігранти дивляться, мабуть, не без підстави на всіх неєвреїв, як на своїх спадкоємних ворогів, і думають, що згідно цього їм слід і виходити. Насправді ж вони зовсім не так безпомічні, як це здається. У тяжко постраждалій Польщі, де протягом війни в євреїв, як говорили, було віднято все до копійки, щодня тисячі євреїв приходять в американські консульства, щоб отримати право в'їзду. Ця обставина заслуговує на увагу. Незважаючи на свої ніби-то страждання і бідність, вони, виявляється можуть почати настільки довгу подорож. Тим часом подорожувати, у такому великому числі, особи, що належали до інших народностей, не в змозі, це можливо тільки євреям. Ми бачимо, що вони зовсім не так вже й заслуговують жалю. Їхній життєвий корабель витримав бурю в той час, коли в інших народів залишилися одні уламки. Це євреї знають і цьому радіють. Вони несуть із собою стосовно тутешньої більшості ті ж почуття, які вони плекали у своєму колишньому місці проживання. Нехай вони радісно вітають Америку, як країну, але стосовно більшості американських народів вони все-таки будуть собі на розумі. Нехай вони значаться в списках емігрантів румунами, поляками або ще ким завгодно: насправді вони тільки євреї в повному розумінні слова і такими себе покажуть. Усе це, разом взяте, не може не викликати відомих наслідків. Не можна вважати расовим забобоном, якщо ми до цього готуємося і пропонуємо американському євреєві помізкувати над цим фактом і допомогти вирішенню цієї проблеми.

Кожна ідея, що панувала в Європі, при її перенесенні в Америку піддавалася змінам. Так було з ідеями волі, правління, війни. Теж буде і з антисемітизмом. Весь цей процес у цілому знайде своє зосередження й отримає належний вирішення, якщо тільки ми самі будемо діяти розважливо і не злякаємося його. Один єврейський письменник недавно сказав: “Єврейство в наші дні, головним чином, значить американське єврейство… Усі колишні центри єврейства зруйновані війною і переведені в Америку”. Таким чином, мимоволі єврейська проблема перетворилася в американську. Який же напрямок вона прийме? Багато чого залежить від того, що вдасться зробити перш, ніж вона прийме занадто жорсткі форми. Першим проявом буде, звичайно, висловлення невдоволення проти досягнутих євреями економічних успіхів, особливо проти тієї єдності, з якою вони цього домоглися. Наш народ побачить видовище народу, відособленого серед іншого народу в такому ступені, як ніколи не були мормони, і він цього не потерпить. Мормони віддалялися, а Ізраїль їде в новий Єгипет, щоб його поневолитися.

Другим вираженням антисемітизму буде, безсумнівно, почуття відчуженості і його посилення. Більшість завжди хоче бути правою, але, власне, вона не завжди діє розумно. Ця упередженість, що відкрито визнають і євреї і неєвреї, на лихо обох зацікавлених сторін може прийняти вкрай гострі форми, тому що ні сам упереджений, ні предмет його упередження не можуть володіти необхідною духовною волею, побудованій на щиросердечній рівновазі.

Однак, надалі можна розраховувати з упевненістю на вплив почуття справедливості. Отут усе питання стане в залежність від американського духовного ладу. Природжене йому почуття справедливості завжди дотепер приходило на допомогу у випадку настання подій, що збуджували спочатку гнів американця. Дія почуття в нас завжди короткочасна; реакція розуму і морального рішення швидко його перемінює. Американська духовність ніколи не зупиниться на тому, щоб плекати ворожнечу проти одиниць. Вона глибше запускає свій зонд. Таке явище можна вже спостерігати в Америці і Великобританії. Наша особлива властивість — не зупинятися на особах, коли справа стосується загального.

Далі піде вивчення фактичної обстановки; протягом відомого часу на нього, може бути, не буде звернено належної уваги, але потім саме при його допомозі буде знайдений ключ від лабіринту. Корені всіх замішань будуть витягнуті на світло Боже для того, щоб умерти, як всі корені, що витягають з надр земних. Тоді від самих євреїв буде залежати вважати на новий стан речей. Їм не потрібно відмовлятися від своїх особливостей, зменшувати свою енергію і давати затьмаритись своєму блискові, але вони повинні направити всі ці свої сили в більш чисте русло: тільки таким шляхом вони можуть виправдати своє домагання на першість. Раса, що у матеріальній області може досягти того, чого досягли євреї, причому, на додаток, вважає себе і духовно більш високою, — може домогтися тих же результатів менш брудними і менш протигромадськими способами.

Євреїв не винищать, але їм не дозволять продовжувати гнути людство під ярмо, що вони так спритно на нього надягли, і користуватися плодами такої системи, що підлягає корінній зміні.

Таким чином, для виправдання своєрідного положення, що вони займають у світі, євреї повинні змінити себе і звернутися до більш високих цілей.

Генрі ФОРД

Жовтень 1920 року.

Дата: Неділя, 18.04.2010, 01:27 | Повідомлення # 7
VI. ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ ВЖЕ ПРОНИКАЄ В ПЕРІОДИЧНУ ПРЕСУ

“Ми повинні примусити християнські уряди прийняти такі міри, які благоприятствовали б здійсненню нашого великого плану, що наближається вже до переможного завершення. Міри ці повинні дати можливість витримати натиск збудженої суспільної думки, що ми вже фактично організували за допомогою так називаної великої держави” — преси. За деякими виключеннями вона вже в наших руках”.
Сьома книга “Сіонских Протоколів”.

Професор одного американського університету один раз, кілька років тому назад, поїхав по справах у Росію. Він був знаючою людиною в одній з галузей прикладної науки і тонким спостерігачем. Він приїхавши у Росію з готовою думкою, яка розповсюджена в Америці, про стан євреїв у Росії і про відношення до них російського уряду. Прожив він там три роки, повернувся назад в Америку і знову виїхав у Росію приблизно на той же термін. По другому свому поверненні він визнав своєчасним ґрунтовно ознайомити американську націю з станом єврейського народу в Росії. Для цього він написав ретельно оброблену статтю і послав її видавцеві одного з першокласних журналів Сполучених Штатів. Видавець запросив автора до себе і розмовляв з ними протягом майже двох днів; бесіда ця зробила на видавця велике враження, але на закінчення він оголосив, що статтю прийняти не може. Теж повторилося з багатьма іншими видавцями впливових журналів. Сталося це не тому, що професор не вмів писати: видавці завжди охоче приймали усе, що він напише. І все ж таки професор не міг домогтися, щоб його стаття про євреїв була прийнята або надрукована у Нью-Йорку.

Але у один прекрасний день єврейське питання було піднято статтею одного Нью-Йоркського журналу; статтю цю можна порівняти з гранатою, кинутою з єврейського табору з метою, якщо можливо, підірвати все питання в повітря і переконати всіх, що такого питання зовсім не існує.

Гідне уваги, що великий журнал прийняв саме тільки цю одну статтю про єврейське питання; було б цікаво вивести на світло Боже осіб, що стоять за кулісами цього журналу. Проте, велика публіка вже з цієї статті, задачею якої було довести, що єврейське питання не існує, може багато чому навчитися.

Містер Віл'ям Хард, у червневому номері “Метрополітен”, наскільки було в його силах, дуже мистецьки використовував цю статтю, і безсумнівно, що всі телеграфні і кореспондентські бюро, що чітко стежать за всякою похвалою за адресою євреїв, вже послали бравим видавцям “Метрополітену” вітання з цього приводу за сприяння подальшому заколисуванню публіки.

Треба сподіватися, що стаття Харда, у силу її змісту, набрала широкого розголосу, тому що з неї можна навчитися багато чому, навіть більшому, ніж хотів сам автор.

Насамперед тому, що єврейське питання існує. Пан Хард говорить, що про це питання говорять у паризьких і лондонських салонах. Не цілком ясно, що повинне довести це згадування про салони; чи те, що сам предмет неважливий і незначний, або широку поінформованість Харда в цьому питанні. Далі він розповідає, що якась доповідь по єврейському питанню отримала досить широке поширення в деяких урядових колах Вашингтона. Потім він згадує про каблограму по цьому питанню, опубліковану нью-йоркським “Уорльд”. Цілком ймовірно, його стаття з'явилася занадто рано, чому вона і не привела повідомлення лондонського “Таймс” про вищевказану доповідь.

У всякому разі, читачеві, що цікавиться фактичним матеріалом, Хард видав секрет, що єврейське питання в дійсності існує і при тому займає собою не покидьків суспільства, а ті кола, у яких найчастіше можна знайти доказ єврейського панування і роботи. Він знайшов не тільки це, але ще і те, що питання це там обговорюється. Хард це категорично підтверджує. Якщо він не йде далі і не визнає те, що питання дуже серйозно обговорюється і вивчається високими сферами і притому людьми, що мають міжнародне значення і вагу у власній країні, то це залежить, імовірно, від двох причин: або йому це невідомо, або згадування про це він вважає непотрібним для цілей, переслідуваних його статтею. У всякому разі, Хард констатує факт, що єврейське питання існує, що його вивчають і при тому вивчають люди, що здатні судити про питання, про яке говоряться.

Читач отримує враження, що єврейське питання носить на собі якийсь характер конспірації. Автор, однак, говорить, що сам він не вірить у масову змову. Таке визнання викликає подих полегшення, тому що для неєврейського мислення немає нічого більш смішного, як масова змова, тому що неєврейський розум нічого більш неможливого собі представити не може. Хард не єврейського походження і тому він повинен знати, якою мірою змова навіть із найблагороднішими намірами не може існувати більш-менш тривалий час при участі в ньому скільки-небудь значного числа змовників неєвреїв. Неєвреї для таких справ не створені. Їхня змова розсиплася б як пиріг з піску. У крові й у природі неєвреїв, на противагу євреям, немає належної здатності дружно триматися разом. Неєврей по самій природі своїй не може скласти собі ясного уявлення про змову; йому потрібні незаперечні докази, щоб повірити в можливість змови.

Тому легко зрозуміти скрутне положення Харда з його вигадками про змову. Щоб вийти з цього положення, він змушений повернути справу так, начебто завжди, коли мова йде про єврейське питання, всі інші, крім самих євреїв, бачать у ньому щось, що складає в собі змову. Це положення є в нього лейтмотивом, що видно вже з заголовка статті: “Велика єврейська змова”.

У пошуках за фактів в статті Харда ми довідаємося далі, що мається ряд документів, у яких нібито утримуються деталі змови або єврейський план досягнення повного світового панування. От, приблизно усе, що читач може довідатися про документи, якщо не вважати того, що м.Хард називає їх “надзвичайними і жахливими”. Тут, на жаль, у нього великий пропуск у викладі: ціль його статті пролити світло на відомий документ, а тим часом ми не довідаємося про нього майже нічого. Ганебні і безчесні вимисли звичайно випливають самі. Про документ, про який йде мова, цього сказати не можна: читач змушений вірити м.Харду на слово. Тим часом, були б ці документи опубліковані, вони дали б можливість вдумливому читачеві або критикові скласти про них власну думку. Але залишимо це: м.Хард у всякому разі, привселюдно заявляє, що такі змовницькі документи існують. Потім він переходить до іншої своєї задачі, — довести, шляхом перерахування імен євреїв, що вже є хазяїнами у важливих сферах, як мало взагалі займає євреїв думка про панування. Відповідальність за ці імена лежить цілком на Харді; нам же важливо лише відзначити, що є в нього повчального.

Автор особливо докладно займається російськими справами. Часом навіть може показатися, що єврейське питання теж саме, що і радянське, хоча, як то добре відомо Харду, — насправді це не вірно. Правда обидва питання знаходяться між собою в тісному зв'язку, але все-таки штучне доведення їхньої тотожності для того, щоб потім на благо єврейському питанню це спростовувати, потрібно визнати лише добре задуманим вивертом. У всякому разі, факти, приведені Хардом — якщо залишити осторонь спроби з них робити висновки — досить цікаві.

Почнемо з російського питання. Хард говорить, що в кабінеті міністрів Радянської Росії тільки один єврей, саме Троцкий. Звичайно, в уряді є й інші євреї, але Хард говорить тільки про кабінет. Він замовчує про комуністів, що є щирими володарями Росії, і нічого не говорить про червону армію, що є справжньою силою Троцко-Ленінського панування. З таким же правом можна зтверджувати, що й в Угорщині був тільки один єврей в уряді: але єврей цей був Бела Кун. Залишається, таким чином, відкритим питання, чому вся Європа, незважаючи на двох тільки євреїв, Троцкого і Бела Куна, переконана в сильній єврейській домішці до більшовизму. Настільки простодушна гра уяви представлялася б ще більш неймовірною, ніж думка про єврейську змову, яка представляється Харду. Якщо всіх неєвреїв вважати недоумкуватими, то на якій підставі не можна з тим же правом бачити в євреях хитромудрих? Як би то не було, але сказати, що Троцький стоїть на чолі більшовицької влади і поділяє її тільки з Леніним, ще не значить сказати занадто багато: що Троцький — єврей, — дотепер цього ніхто не заперечував, не заперечував і сам Бронштейн (дійсне ім'я Троцького), коли він ще жив у Сен-Луі в Сполучених Штатах.

Але, як говорить Хард, і керівники меньшовиків — євреї. Факт гідний уваги! Троцький — на чолі більшовиків; а на чолі меньшовиків, коли вони були в опозиції першими, на першому місці стояли Лібер, Мартов і Дан — “всі євреї”, говорить Хард.

Крім цих двох крайніх партій є ще третя, більш помірна, “кадети”, що, на думку Харда, є, або були, “найсильнішою буржуазною партією в Росії”, — “їхня головна квартира тепер у Парижі. Їхній голова — Винавер, єврей”.

Такі факти, встановлені Хардом: євреї, імена яких він приводить, керують трьома великими політичними партіями в Росії. “От, дивіться, як євреї розкололися! — вигукує він. — Яка може існувати змова в людей, що так сильно борються між собою”? Іншого, при вигляді цих явищ, скоріше вразила б думка, що кожна течія російської політичної думки знаходиться під впливом євреїв. Хіба це не дає у відомій мірі права зробити висновок, що євреї скрізь прагнули до панування? Цим, однак, не вичерпується все повчальне, що читач, який шукає фактів, може знайти в статті Харда. Він переходить потім до Сполучених Штатів і встановлює для них кілька цікавих положень. “Там, — говорить він, — є Отто Каан”. Це вірно. Іноді Отто Каан знаходиться в Америці, іноді по важливих міжнародних справах у Парижі, іноді, нарешті, він зав'язує зносини між британським і американським капіталом у Лондоні, проводячи всі такі справи, що, значною мірою, залежать від єврейської політичної обстановки. Каан вважається консерватором і це у відомому відношенні, мабуть, вірно. Людина може бути консерватором чи ні, дивлячись по тому, під яким кутом зору його розглядають. Консервативні люди в Америці найбільші радикали; їхні спонукання і методи йдуть у корінь речей і у своєму власному полі дії вони завжди радикальні. Ті особи, чий кругозір обмежується визначеними економічними інтересами, називали консерваторами людей, що панували в останньому французькому конвенті. Тим часом, насправді вони були найрадикальнішими з радикалів; вони були червоними в епоху червоних і білими в епоху білих. Якби знати, до чого прагне зрештою Каан, і якби він склав описок своїх планів і цілей, то кличка консерватора, якою його так влучно характеризує Хард, звучала б зовсім по іншому. Але, у всякому разі, ми довідуємося від Харда: “Пан Каан на стороні консерваторів”. “На іншій стороні, — говорить Хард, — знаходиться Роза Пастор Стокес”. Після цього він називає ще Моріса Хіллкіта. За його визначенням, це вже радикали. До них він додає двох неєвреїв, Євгенія Дебс і Білля Хайвуд і дає таке висвітлення, начебто вони обоє — багато більш впливові люди, ніж двоє перших. Ті, хто займався новітніми політичними комбінаціями, — а Хард, здається, протягом довгого часу знаходився в їхньому числі, — думають про це інакше. Ні Дебс, ні Хайвуд за усе своє життя не могли б створити фракції, що володіє таким величезним впливом, як пані Стокес і Хіллкіт: вже від них Дебс і Хайвуд отримали свій вплив. Якщо уважно вивчати соціальні течії в Сполучених Штатах, то кожна знаюча людина, подібно самому Харду в його статті, наткнеться на єврейські імена. Як, справді, повчально, що там, де він називає вождів так званого консерватизму і радикалізму, він змушений наводити єврейські імена. На підставі його даних читач у праві сказати, що обидві політичні групи Сполучених Штатів на поводу в євреїв.

Але це ще не все.

“Людина, що працює більш, ніж хто-небудь інший, щоб зберегти американських робітників від радикалізму, є єврей — Самуіл Гомперс”. Цей факт читач повинен собі замітити: американські робітники керуються євреєм. І далі “професійний союз робітників по виготовленню готового плаття, союз дуже сильний і дуже великий, найдужчий супротивник Гомперса, діє під керівництвом єврея Сіднея Хілльмана”.

Зовсім як у Росії. Обидва крила американського політичного життя і руховий нерв усередині нього знаходяться під керівництвом євреїв. Цей факт повинен визнати і сам Хард, всупереч своїм щирим намірам, як такий, що випливає з його статті.

Середня ж партія, “ліберальний центр”, як її іменує Хард, що поєднує всі проміжні течії, ще чекає із своїми Брандесами, Макками і Феліксами Франкфуртерами опису цих панів, діяльність яких з часу перемир'я могла б дати матеріал для дуже цікавої глави.

Хард із похвалою називає ще два імена: барона Гінцбурга — він, бо, єврей, “вірна людина” російського посольства — і посланника Бахмєт'єва, представника недовгого російського Тимчасового Уряду. Інший єврей, за словами м.Харда, керує російським інформаційним бюро, повідомлення якого розміщуються багатьма нашими газетами; ім'я його добре відомо читачам газет. Це — А.И.Закк. Список цей далеко не повний, але все-таки він багато чого говорить, і документи, чию сміхотворність так хочеться довести Харду, отримують завдяки йому особливе значення. Мимоволі приходить у голову, що документи ці залучили до себе таку увагу тому, що особи, знайомі з ними, бачать в них не тільки те, що хочеться бачити Харду, але і щось інше, більш дивне, і приходять до переконання, що документи ці створили єврейське питання. Адже, якби крім них нічого не існувало, то і Хард не написав би своєї статті та й “Метрополітен” її б не надрукував. Заслуга Харда полягає в тому, що саме там, де цього не можна було очікувати, він підтвердив, що єврейське питання існує і повинне бути з'ясоване. Той невідомий, по чийому замовленню була написана стаття “Велика єврейська змова”, мабуть, сам відчув необхідність це зробити

Генрі ФОРД

Жовтень 1920 року.

Дата: Неділя, 18.04.2010, 01:28 | Повідомлення # 8
VII. АРТУР БРІСБЕЙН ПРИХОДИТЬ НА ДОПОМОГУ ЄВРЕЙСТВУ

Про що ви говорите? Поки ми не будемо тримати у своїх руках пресу усього світу, все що ви робите, буде дарма. Ми повинні бути панами газет всього світу або мати на них вплив, щоб мати можливість засліплювати і затуманювати народи.
Барон Монтефиоре.

Нам доводиться ще раз перервати наше дослідження сучасного єврейського питання, щоб познайомитися з появою цього питання в іншому вигляді, а саме, у газеті “Hearts”, у вигляді передової статті, більш ніж у два стовпці, від 20 червня 1920 року, що належить перу Артура Брісбейн. Назвати його самим впливовим журналістом Америки було б занадто багато, але, у всякому разі, він належить до тієї дюжини, чиї твори більше всіх читають. Тому, якщо журналіст-письменник такої величини, як Брісбейн, починає відверто писати про це питання, то це доводить, що питання — здобуває тут усе більше і більше значення.

Брісбейн єврейського питання не вивчав. Цілком ймовірно, у приватній бесіді він би навіть зізнався, що воно, насправді, його зовсім не цікавить, хоча таке визнання важко було б погодити з тим тоном упевненості, у якому він його обговорює гласно. Однак, він талановитий журналіст і знає, як потрібно підійти до питання, коли потреба моменту змушує газету висмоктувати з пальця певне рішення. Кожна раса має дурних і гарних, або з неї вийшло відома кількість видатних людей, або, нарешті, вона зіграла цікаву роль в історії, — от думки, що достатні, щоб написати статтю, що добре читається, про будь-який народ, що коли-небудь, відігравав роль у людському співіснуванні. Вивчати питання в його сутності для цього зовсім зайве. Потрібно поговорити в одній-другій газетній статті про яку-небудь народність, що коли-небудь виступала на арені людського існування, — і досить, більше це питання торкатися не буде. Всякий газетний працівник це знає. Але, все-таки, здавався б, Брісбейн довгий час жив у Нью-Йорку, мав великі фінансові зв'язки з великими групами нашої країни, безсумнівно встиг познайомитися з ходом справ у надрах трестів і банкових груп і постійно був оточений співробітниками і радниками єврейської раси. Тому, він повинен би скласти собі свою власну думку про предмет. Правда, висловлювати думку про расові групи своєї країни не входить у коло діяльності газетного працівника: адже, не справа експонента на виставці висловлювати думку про власників інших виставлених речей. Право газети допускати таку спокусу, так само як і випадки, коли вона вважає за можливе це зробити, досить нечисленні.

Тому, раз Брісбейну представився випадок писати про єврейське питання, то можна було заздалегідь пророчити, що він напише. Якщо чомусь можна дивуватися, так це тому, що він взагалі відчув потребу про це писати. Невже він міг рахувати за гоніння на євреїв спробу покласти початок з'ясуванню причин їхнього впливу в Сполучених Штатах і в інших місцях? Або з властивою діловому газетяреві проникливістю він зрозумів, що представляється зручний випадок звернути на себе прихильну увагу самих впливових груп Нью-Йорка і всієї країни? Або, нарешті, — і це схоже на правду, — він хотів би взагалі обійти це питання мовчанням, але йому натякнули на необхідність відповідного виступу у вгляді недільної передової статті і деякі з акціонерів газети висловили по цьому предметі свою думку? Цим припущенням ми зовсім не хочемо ганьбити мотиви, що спонукали Брісбейна до виступу, а лише бажаємо показати, від яких тонкощів залежать часом такого роду передовиці.

Більш важливо наступне: чи думав Брісбейн, що, написавши недільну передову статтю, він всерйоз покінчив з єврейським питанням, або що саме питання отримало необхідне вирішення? Найгірша сторона повсякденної преси в тому і полягає: раз передова пройшла благополучно, не викликавши скандалу, виходить, справу, з погляду автора, можна вважати закінченою. Таке, принаймні, загальне правило.

Будемо сподіватися, що м.Брісбейн не вважає питання закінченим. Йому не варто було б піднімати настільки важливе питання, не зробивши нічого для його вирішення: у своїй жвавій передовій статті він цього не зробив. В нього зустрічаються навіть помилки, що він повинен би виправити, вивчивши питання. “Як обстоїть справа з фінікійцями?” — запитує він. Йому варто було б зайнятися цим питанням, коли він вивчав предмет. Тоді він не зробив би грубої помилки — ставити фінікійців у настільки тісний зв'язок з євреями; єврей цього б не зробив. Але робити таку помилку в статті в захист єврейства, що має метою пропаганду серед неєврейських читачів, очевидно, дозволено. Фінікійці самі, напевно, ніколи не могли думати, що вони знаходяться в якому-небудь зв'язку з євреями, а останні, звичайно ж, цього і не підозрювали. Вже не говорячи про все інше, фінікійці, насамперед, відрізнялися від євреїв своїм відношенням до моря. Вони не тільки будували кораблі, але і плавали на них самі. Єврей же волів довіряти кораблеві свій капітал, але не свою персону. Так само, і у всіх інших відносинах, розходження між двома народами були різкі і глибокі. Брісбейн зробив би краще, якщо б керувався в цьому питанні єврейською енциклопедією. Будемо сподіватися, що він ще поповнить свої знання і доставить світові задоволення відтворенням того, що він знайде в єврейських рукописах, ще не друкованих, адже, справа йде тут не про предмет загальновідомий, начебто кулястості землі: єврейське питання ще не вирішене і ще повинне бути розроблене.

Брісбейн має повну можливість досліджувати це питання самостійно. Він має у своєму розпорядженні великий штат співробітників і хочеться думати, що в числі їх є і неєвреї, яких не можна купити. До його послуг готова, що охоплює весь світ, організація. Після його пригод у світі “тих, що роблять гроші”, у його думках усе-таки відбулася зміна; пережите дало йому можливість прискіпливіше придивитися до визначеної групи людей і до їхньої спраги влади. Чому ж він не вважає ці питання світовою проблемою і не шукає фактів і вирішення? Задача ця гідна кожної газетної справи. Таке відношення до предмета дало би можливість Америці внести і свою частку роботи в справу вирішення цього питання. Ми повинні це зробити хоча б для того, щоб єврейське питання перестало бути пугалом, яким воно було протягом сторіч. Всі загальні слова про “любов до ближнього” не можуть замінити собою ґрунтовного дослідження, тому що від нас вимагають любові стосовно тих людей, що з неймовірною швидкістю і хитрістю прагнуть захопити над нами панування. “У чому помилка єврейства?” — Це перше питання. “У чому помилка неєврейства, що дозволяє існувати тій першій помилці?” — Це друге питання.

Як усякий неєврейський письменник, що виступає як доброзичливий захисник євреїв, Брісбейн змушений визнати наявність відомих фактів, що представляють собою частину того питання, існування якого він заперечує.

“У будь-якому великому місті кожне друге ім'я, що користується успіхом, єврейське”, — пише Брісбейн. — У його рідному місті це процентне відношення ще більше.

“Євреї, що складають менше одного відсотка всього населення земної кулі, володіють 50 відсотками торговельного прибутку всього світу; цього вони досягли своєю працездатністю, заповзятливістю, розумом і працьовитістю”, — пише Брісбейн.

Чи говорять що-небудь для самого Брісбейна ці дані? Чи думав він хоч раз, до чого все це веде? Чи може він зтверджувати, що цьому успіхові не сприяли речі, що людство справедливе знаходить гідними осудження? Чи задовольняє його манера використання цього ділового успіху там, де це б'є в очі? Чи може він довести, що успіх досягнутий тільки завдяки присутності зазначених ним похвальних якостей і що в ньому не брали участь якості зовсім непохвальні? Чи чув він, наприклад, щоб єврейські гроші були вкладені в неспекулятивні залізничні підприємства? Ми могли б дати Брісбейну цілий ряд тем для статей, що для нього і для його читачів були б вкрай повчальні, якби він тільки погодився доручити збирання фактичного матеріалу безпартійним людям.

Одну з таких статей можна було б озаглавити: “Євреї на Версальській Конференції”. Люди, яким буде доручено збирати матеріали, повинні Встановити: які особи там найбільше виділялися? Хто найчастіше туди приїжджав і від'їжджав, і більш за все метушився по діловій частині? Кому легше за все був відкритий доступ до найважливіших осіб і комісій? Представники якої раси займали місця приватних секретарів у видатних осіб? Яка раса займала більшість місць, від яких залежав прийом у видних учасників Конференції? Яка раса більше всього намагалася перетворити Конференцію в ряд свят, балів і пишних банкетів? Хто були приватні особи, що найчастіше запрошували учасників Конференції на інтимні обіди?.

Якби Брісбейн при своїх загальновизнаних видатних здібностях дав своїм співробітникам таке доручення і потім надрукував їхнє повідомлення, то вийшла б така сторінка історії, що склала б епоху навіть у його видатній кар'єрі письменника. Він міг би написати і другий розділ про ту ж Версальську Мирну Конференцію, хоча б під таким заголовком: “Яка програма здобула перемогу на Мирній Конференції?” Його співробітники повинні були б для цього установити наміри і мету, з якими впливові євреї в настільки великій кількості злетілися в Париж, а також якими шляхами вони проводили свої програми. Особливо потрібно б постаратися з'ясувати, чи була змінена або скасована хоча б сама малість у цих програмах. Далі треба установити, чи не зажадали євреї, досягши того, до чого прагнули, ще більшого і чи не досягли цього, незважаючи на те, що порівняно з іншим світом це вже було привілеєм. Брісбейн тоді до великого свого подиву довідався б, що з всіх програм, представлених Конференції, не виключаючи і головної програми, на яку люди покладали настільки перебільшені надії, єдина, котра пройшла цілком гладко, була програма єврейська. Усе це він міг би довідатися, якби він зайнявся дослідженням. Тільки питання про те, який вжиток він зробив би з отриманого матеріалу, залишається відкритим.

Взагалі, у якому би напрямку Брісбейн не повів свої дослідження, він значно розширив би свої знання про нашу країну і про залежності її від єврейського питання. Чи знає він, наприклад, кому належить Аляска? Може бути, він думає, — як багато хто інші, крім тих, котрі, на жаль, знають напевно, — що ця область належить Сполученим Штатам? Ні, ця область належить тому ж народу, якому належать фактично і самі Сполучені Штати.

Чи знає Брісбейн, незважаючи на те, що місце, що він займає в міжнародній журналістиці, дає йому до того повну можливість, що в нашому економічному житті діють елементи, що не вкладаються ні в поняття “Капіталу”, ні в поняття “Праці”? Чи знає він хоч що-небудь про ту силу, що не є ні капіталом, ні працею в продуктивному змісті, але чиї інтереси і прагнення в тому, щоб якнайбільше розколоти і роз'єднати капітал і працю шляхом роздратування, поперемінно, то капіталу, то праці? Під час своїх праць з вивчення економічного становища і таємниці, що панує над ним, що противиться усякому викриттю, повинен же був Брісбейн помітити хоч що-небудь, хоча б єдиний промінь світла за кулісами. Знайти це є шляхетною задачею для кожного журналіста.

Чи зробив Брісбейн надбанням гласності імена тих людей, у чиїх руках знаходиться постачання Сполучених Штатів цукром? Чи знає він їх? Чи є в нього бажання їх довідатися? Чи має він поняття про стан бавовняної справи в нашій країні, про часту зміну власників земельних ділянок, що роблять бавовну, і про ускладнення в цій галузі виробництва, що залежать з однієї сторони від погроз банків, а з іншої від постійного коливання цін на плаття і матерії, яке викликається навмисне? Якщо це йому відомо, то чи звернув він увагу на імена людей, у чиїх руках знаходиться вся ця гра? Чи бажає він довідатися, як і хто веде цю гру? Все це він міг би довідатися і розповісти народу, якби дав відповідне завдання своєму прекрасному штабові інформаторів і журналістів. Він краще інших повинен знати, чи почуває він себе настільки незалежним, щоб почати таку роботу. Може бути, в нього є причини приватного характеру, що заважають йому це зробити.

Як би то не було, ми із своєї сторони не бачимо причин, що заважали б йому ґрунтовно вивчити питання і при тому не з цікавості до новизни предмета, а для складання обґрунтованої про нього думки. У цьому, звичайно, ніхто не міг би доглянути нетерпимості. При теперішньому ж стані справи Брісбейн не має достатніх даних, щоб стати за, або проти питання. Він може тільки усунути його, як неприємне, як це інколи робили колишні рабовласники, що просто хотіли усунути супротивників рабства.

З цієї причини його недавній захист євреїв не може взагалі вважатися за такий: він скоріше схожий на підлещування для їх розташування. Очевидно, більше всього збуджує його увагу те, що він називає расовим упередженням і расовою ненавистю. Справді, людині, що при вивченні економічної проблеми ризикує впасти в таку щиросердечну неврівноваженість, краще за цю проблему не братися. Утім, прояв упередження і ненависті в такій справі залежать від самих методів дослідження і від самого дослідника, і гідне жалю, якщо вдаються до таких обмов інших у виправдання себе люди, що знаходилися протягом скількох років самі під визначеним духовним впливом. Насправді ми в праві чекати зворотного: наукове дослідження єврейського питання повинне усунути ненависть і упередження і перешкодити їм. Ми буваємо упереджені проти того, чого ми не знаємо, і ненавидимо те, чого не розуміємо. Вивчення єврейського питання повинне створити його знання і правильний погляд на нього, при тому не тільки серед неєвреїв, але і між євреями; останні мають потребу в цьому не менше, якщо не більше, ніж неєвреї. Якщо єврей прийде до того, щоб побачити відомі речі, їх зрозуміти і згідно ним зрозумілому діяти, то велика частина питання буде усунута шляхом поліпшення взаємного розуміння. Звернути увагу неєвреїв на відомі сторони єврейства є тільки частина роботи, — не менш нагальною задачею є змусити самих євреїв відкрити очі на відомі факти.

Перший успіх буде полягати в тому, щоб неєвреїв із простих захисників — і при тому захисників партійних — зробити суддями фактичної обстановки. Дослідження знайдуть, де євреї і неєвреї помиляються, і розчистить шлях знанню і мудрості, хоча і тоді для вирішення питання буде потрібно великий запас останньої.

Треба пам'ятати, що в постійних закликах до терпимості криється велика пастка. Терпимість є насамперед терпіння правди. Тепер же до неї волають заради гноблення правди. Терпимість тільки тоді може мати значення, коли всі прийдуть до загального визнання того, що повинне бути терпимо. Незнання, приховування, замовчування, гра в піжмурки не є терпимість. До єврея все рівно ніколи не відносилися терпимо у вищому розумінні цього слова, тому що його ніколи не розуміли. Брісбейн не може сприяти розумінню того, що за народ євреї, своєю написаною “запросто” статтею і тим, що вона кине трохи єврейських імен у безодню друкованих літер. Він зобов'язаний перед самим собою ближче підійти до питання незалежно від того, чи побажає він зробити з отриманих ним даних предмет гласності або ні.

Для газети взагалі неможливо не натикатися на кожнім кроці на вплив євреїв, якщо вона тримає світ у курсі того, що відбувається, хоча б поверхово. Тим часом преса обходить цей факт, говорячи про євреїв, як про росіян, латишів, німців або англійців. Це маскування імен більше всього заплутує всю проблему. Для кращої поінформованості людства потрібне називання речей своїми іменами і фактичні дані. Брісбейну варто було б вивчити це питання ще і тому, що цим шляхом він отримав би належне висвітлення й інших предметів, якими він займається. Було б корисно, щоб час від часу він надавав гласності отримані ним у такий спосіб результати, тому що такі статті давали б йому можливість познайомитися і з тією частиною єврейства, яку не може знати письменник, постійно “готовий до послуг”. Звичайно, тепер його засипали подяками за його статтю; якби він отримав пару-іншу відгуків протилежного характеру, це було б великою послугою для з'ясування обстановки.

Те що сталося б, надай він гласності хоч один факт, здобутий незалежним дослідженням, не могло б зрівнятися з його теперішніми переживаннями. Після того, як Брісбейн написав статтю про євреїв, він, треба сподіватися, буде уважно стежити і за тим, що будуть говорити і писати інші. Він знайде тоді більше матеріалу про євреїв у тому, що він читає, ніж раніше, і багато чого він знайшов би у вигляді фактичних заміток у своїй власній газеті. Кожен серйозний дослідник і чесний письменник рано чи пізно завжди нападе на слід, що веде до єврейської могутності у світі. “Діерборн Індепендент” систематично і докладно робить те, що інші видання робили уривками.

На всій гласності Сполучених Штатів тяжіє дійсний страх перед євреями, — страх, що ясно відчувається і причину якого треба з'ясувати. Якщо ми не помиляємося, такий же страх, хоча і не ясно усвідомлений, відчував і Брісбейн. Це не страх заподіяти відомій расі зло — це поважне почуття повинні відчувати всі, — але страх сказати про неї гласно що-небудь таке, що не було б тільки непомірним славослів'ям. Незалежне міркування переконало б його, що задачею справжнього американського журналіста є стримати славослів'я і підсилити ретельно продуману критику.

Генрі ФОРД

Жовтень 1920 року.

Дата: Неділя, 18.04.2010, 01:29 | Повідомлення # 9
VIII. ЧИ ІСНУЄ ЄВРЕЙСЬКА СВІТОВА ПРОГРАМА?

Всі відкриті захисники єврейства в пояснення антиєврейських виступів приводять три причини, — три і не більше: релігійні упередження, економічну заздрість і соціальне відштовхування. Не знаю, чи відомо це євреям, але всякий неєврей знає, що в нього немає релігійного упередження проти євреїв. Скоріше можна допустити існування економічної заздрості, оскільки всебічний успіх євреїв залучає до них загальну увагу. Деякі єврейські захисники намагаються послабити цю увагу твердженням, що взагалі у фінансових справах єврейської переваги зовсім не існує, але така лояльність стосовно свого народу заходить вже занадто далеко.

Світові фінанси незаперечно знаходяться під єврейським пануванням: їхні рішення і плани є для нас законом. Але фінансова перевага якого-небудь народу ще не є достатня підстава для упередженості проти нього. Якщо цей народ розумніше і тонше, заповзятіше і витриманіше нас, якщо він, нарешті, володіє такими особливими здібностями, яких ми, як раса нижча і більш нерухома, позбавлені, то ні в кого немає права жадати від нього звіту в його поводженні. Але економічна заздрість дає лише деяке пояснення антиєврейських настроїв. Сама по собі вона недостатня для пояснення єврейського питання хоча б тому, що фінансова перевага євреїв є лише частиною всієї проблеми. Що ж стосується соціального відштовхування, то на це можна сказати, що на світі існує набагато більше неприємних неєвреїв, чим неприємних євреїв, по тій простій причині, що неєвреїв більше, ніж євреїв.

Жоден з єврейських заступників не згадує про політичну сторону питання; якщо ж вони її мимохіть стосуються, то завжди обмежують її і додають їй місцевий характер. Справа йде не про патріотизм євреїв, хоча у всіх країнах він знаходиться під великим сумнівом. Про це можна довідатися в Англії, Франції, Польщі, Росії, Румунії і навіть у нас, у Сполучених Штатах. Пишуться книги, публікуються і поширюються доповіді, видаються вмілі статистичні дані, щоб довести, що євреї виконують свої зобов'язання стосовно тієї країни, де вони живуть. Усе-таки безсумнівний той факт, що, незважаючи на всі ці старання, протилежна думка переважає і тримається завзято. Євреї, що, борючись у військах за волю, виконували свій обов'язок і при тому заради щирої любові і відданості, не могли в серцях офіцерів, солдатів і цивільного населення загладити враження, отриманого від тих євреїв, що свого обов'язку не виконували.

Але справа полягає не в цьому, коли ми говоримо про політичну сторону єврейського питання. Не важко зрозуміти, чому євреї гіршої думки про інші народи, що населяють світ, ніж самі ці народи думають про самих себе. Адже єврейська історія це історія мандр по всіх народах світу. Якщо ми глянемо на сучасне єврейство, то побачимо, що немає раси на нашій планеті, що проживала б у скількох місцях і серед скількох народів, як євреї. Вони мають більш ясне світове розуміння, ніж будь-який інший народ, тому що увесь світ є ареною їхньої діяльності. Мислення їх завжди протікає у світовому масштабі, що для інших народів, що живуть у визначених кордонах, неможливо.

Не можна обвинувачувати євреїв за те, що національна вірність і самосвідомість виявляються в них слабкіше, ніж у корінних громадян будь-якої країни: протягом сторіч вони були всесвітніми громадянами. Під будь-яким національним прапором єврей може виявляти коректність, яка вимагається від нього, як громадянина і співмешканця; однак його розуміння значення цього прапора буде завжди інше, ніж у того, хто знає лише один прапор. Політичний елемент розглянутого питання полягає в тому, що євреї представляють собою особливу націю серед інших націй. Деякі заступники євреїв, особливо в Америці, це положення відкидають, але сам єврейський дух постійно викриває облудність їхніх надмірних старань. Причину, по якій наявність такої національної особливості настільки завзято відкидається, не завжди можна зрозуміти. Якби Ізраїль прийшов до свідомості, що його світова місія не може виповнитися за допомогою золотого тільця, то, може бути, його світове громадянство стосовно людства і його незламна національна замкнутість стосовно самого себе виявилися б сильним і плідним фактором у справі створення людської єдності, якій тепер поводження єврейства, як цілого, так сильно заважає. Світ зупиняється не на тому факті, що євреї являють собою націю, а на тому, яке вживання вони роблять з цього, ніяк і ніким непереборного факту. Народи намагалися злити із собою євреїв в одне ціле, і такої ж спроби до злиття були зроблені і з боку євреїв. Але доля, очевидно, передрікала їм вічну національну відособленість, і як самі євреї, так і інше людство повинні рахуватися з цим фактом; у ньому потрібно бачити віще пророцтво і прагнути знайти шляхи до його здійснення.

Теодор Герцль, одним з найвидатніших серед євреїв, був одним із тих представників нового часу, хто гласно виступали, що мали, можливо, найглибший погляд на філософське обґрунтування єврейської сутності. Сумніватися в тому, що єврейська нація існує, для нього було неможливим. Навпроти, він при кожному зручному випадку повторював: “ми представляємо собою народ, ми нація”. Так само він усвідомлював, що все те, що називається єврейським питанням, має політичний характер.

У введенні до свого твору “Єврейська держава” він говорить: “Я думаю, що я розумію антисемітизм, що представляє собою досить складне явище. Однак з єврейської точки зору я дивлюся на нього без страху і ненависті. Думаю, що я в стані розібратися в тому, які елементи його повинні бути приписані плебейській моді, які звичайної торговельної заздрості, які спадкоємним забобонам, або релігійній нетерпимості, і які так званому самозахистові. Я думаю, що єврейське питання так само мало є соціальним питанням, як і релігійним, хоча іноді віно і приймає одну з цих форм. Це національне питання, що може бути вирішене тільки тоді, коли воно перетвориться в питання світової політики, буде роз'яснене загальними зусиллями всіх цивілізованих народів земної кулі і поставлене під їхній контроль”.

Герцль зтверджує не тільки те, що євреї являють собою націю. На питання майора Гордона, члена королівської Британської еміграційної комісії, у серпні 1902 року він прямо відповів: “Я скажу вам те, що я розумію під ім'ям нації, а ви можете до цього додати прикметник “єврейська”. По моїх поняттях нація являє собою в історії людську групу, досить міцно зпаяну, котру загальний ворог змушує триматися разом. От що по моєму значить нація. Якщо ви додасте до цього слово “єврейська”, то отримаєте те, що я розумію під єврейською нацією”. Описуючи дію цієї єврейської нації на все людство, доктор Герцль писав: “Якщо ми падаємо, ми перетворюємося в революційний пролетаріат, в унтер-офіцерів революційних партій; якщо навпаки йдемо в гору, то з цим разом росте і страшна могутність наших капіталів”.

Цей погляд, що мабуть відповідає істині, тому що він довше всіх інших тримався в єврейському мисленні, розділяється і Лордом Єфстафієм Персі і повторюється в силу видимої спільності поглядів Канадською “Єврейською Хронікою” (“Jewish Chronicle”).

Варто уважно прочитати те, що вона з цього приводу пише. “Лібералізм і націоналізм під грім труб і литаврів відкрив ворота “Гетто” і дарував євреям цивільну рівноправність. Євреї вийшли з Гетто і вступили в західний світ, побачили його блиск і могутність, використовували і насолоджувалися ним, наклали свою руку на нервові центри цієї цивілізації, повели її вперед, дали їй належний напрямок, зробили її своєю служницею і потім відмовилися від неї… Крім того — і це гідне уваги — Європа націоналізму і лібералізму, Європа державного керування по методах науки і демократичної рівності виявилася більш терпимою стосовно єврейства, ніж старий деспотизм із його переслідуваннями й утисками… Але при усе більшій і більшій консолідації західних національностей, яка посилюється, неможливо розраховувати на існування протягом довгого часу безмежної терпимості… Серед добре організованих і територіально відособлених державних одиниць єврейству залишається тільки дві дороги: або воно повинне знищити підвалини всієї національної державної системи, або воно саме повинне організувати свою територіальну державність. У цій наявності можливого вибору коріниться пояснення, як єврейського більшовизму, так і єврейського сіонізму; східне єврейство нині, очевидно, непевно коливається між цими двома можливостями”. “У східній Європі більшовизм і сіонізм живуть бік-у-бік подібно тому, як протягом всього 19 сторіччя, аж до молодотурецької революції, єврейський вплив зливав воєдино республіканські і соціалістичні течії думки: це пояснюється не тим, що єврейство цікавила позитивна сторона радикального світогляду, або що воно бажало зробитися учасником неєврейського націоналізму, або демократизму, а тим, що всі існуючі неєврейські системи керування однаково йому ненависні”.

Все це правда і як ми бачимо, навіть єврейські мислителі небоягузливого характеру визнають це за істину. Єврей — супротивник усякого неєврейського укладу. Якщо він дасть волю своїм нахилам, то в монархії він буде республіканцем, у республіці соціалістом, у соціалізмі більшовиком.

У чому ж причина цієї розкладницької діяльності? Насамперед у повній відсутності демократичного напряму думок. По природі єврей деспотичний. Демократія гарна для іншого людства, але єврей, де б він не знаходився, являє собою відомого роду аристократію. Демократія тільки словесне знаряддя, застосовуване єврейськими агітаторами, щоб піднятися до загального рівня там, де вони змушені були зайняти нижче місце. Раз цей рівень ними досягнуто, негайно ж євреї прагнуть придбати собі особливі переваги, немов це складає їхнє невід'ємне право, — це є факт, самим разючим прикладом якого, може служити остання Мирна Конференція. Євреї нині єдиний народ, чиї особливі і надзвичайні переваги знайшли своє вираження у світовому мирному договорі. Але про це буде сказано нижче.

За винятком деяких єврейських захисників, що не мають впливу на єврейський напрям думок, а висуваються на сцену з єдиною метою впливати на напрям думок неєвреїв, жоден не наважиться нині заперечувати той факт, що у всьому світі соціально й економічно розкладницькі елементи, не тільки отримують директиви від представників єврейських інтересів, але й оплачуються ними. Цей факт довгий час залишався невідомим, завдяки завзятому запереченню його з боку євреїв, так само як і потокові, що були відсутні точні роз'яснення з боку тих громадських організацій, від яких публіка звикла чекати поінформованості. Тільки тепер факт цей випливає на світло Боже. Слова Герцля виправдуються: “Коли ми падаємо, ми перетворюємось в революційний пролетаріат, в унтер-офіцерів революційних партій”. Ці слова вперше були віддані гласності англійською мовою в 1896 році тобто 24 роки тому назад.

У даний час ці течії працюють у двох напрямках: по-перше з метою повалення всіх неєврейських держав у всім світі, по-друге з метою державотворення в Палестині. Увесь світ шле кращі побажання планові державотворення в Палестині, але не можна сказати то ж самого про єврейство в його цілому або про його більшу частину. Сіоністська партія багато шумить про себе, але в дійсності є незначною меншістю. Усе, що можна сказати про цей рух, це те, що воно являє собою виросле з честолюбства прагнення до переселення. Разом з тим сіоністський рух являє собою дуже зручну зовнішню кулісу, щоб нею легше вкривати інші таємні плани. Інтернаціональні євреї, владики урядів і золота, таким чином отримують можливість у будь-якому місці і повсякчас, під час війни і миру, збиратися, виставляючи приводом своїх зборів необхідність обговорити способи, що повинні відкрити євреям доступ у Палестину, і таким шляхом їм легко вдасться усунути підозру, що вони збираються для іншої справи. Союзники і вороги неєврейських народів, які ведуть війну, збиралися цим шляхом непомітно, на одному сіоністському з'їзді — шостому по рахунку — у 1903 році; на ньому остання війна була точно передвіщена, зазначені її хід і результат і передречено відношення євреїв до мирного договору.

Все це доводить, що, хоча єврейський націоналізм і існує, але він не обмежується планом створення своєї держави в Палестині, і цей план не займає собою в даний час усього єврейства. Саме тепер євреї зовсім не бажають йти в Палестину навіть заради сіоністського руху. Якщо переселенню євреїв із середовища неєврейських народів і належить коли-небудь здійснитися, то відбудеться це по іншим спонуканням.

Дональд А.Камерон, що займав останнім часом місце британського генерального консула в Александретті, людина, розташована до сіонізму, ім'я якого часто згадується в єврейській пресі, говорить: “Єврейським переселенцям (у Палестину) незабаром набридне рвати один в одного 3 відсотки, і їхні сини по залізниці або на пароплаві поспішать виїхати в Єгипет, щоб там заробляти 10 відсотків… Євреї, надані самі собі в Палестині, вирвуть волосся один в одного і рознесуть на шматки свою власну державу”. Безсумнівно, час справжнього результату ще не наступив; принаймні, засад для нього ще не видно.

Політична сторона єврейського питання, у якій у даний час більше всього зацікавлені щонайменше три великі нації, Франція, Великобританія і Сполучені Штати, полягає в з'ясуванні існуючої організації єврейської нації. Чи представляє вона собою вже в даний час організовану державу, або для цього їй потрібно чекати свого переселення в Палестину? Як дивиться на це саме єврейство? Чи веде воно стосовно неєврейства “зовнішню політику?”. Чи має вона для ведення цієї зовнішньої політики особливе керування? Якщо така єврейська держава існує, то чи має вона явного або таємного голову? Чи існує в такому випадоку державна рада? І, нарешті, якщо що-небудь подібне існує, то хто про це знає?

Перша підказана відчуттями відповідь неєвреїв на це питання буде “ні”, — адже неєвреї звичайно дають відповіді, підказані відчуттями. Неєвреї не виховуються серед таємниць або таємних товариств, чому і приходять так легко до висновку, що нічого подібного взагалі не може і бути, хоча б вже по одній тій причині, що нікому ні з чим подібним не приходиться зустрічатися, або про це чути. Незважаючи на таку відповідь, питання все-таки підлягає найближчому дослідженню з причин, що кожен легко може зрозуміти.

Якщо допустити, що свідомої дружної діяльності євреїв у всім світі взагалі не існує, то потрібно визнати, що панування, якого вони досягли, так само як і політика, що вони переслідують, не є наслідком їхній заздалегідь обміркованих рішень, а являють собою просто результат визначених єврейських властивостей, властивих їм всім однаковою мірою. Пояснимо це прикладом: Британець, завдяки уродженій пристрасті до пригод, які вабили його до моря, зробився великим колонізатором. Він зовсім не міркував про це і не приймав визначеного рішення зробитися неодмінно колонізатором, але самі природні нахили його духу привели його до цього. Але хіба сказаного досить, щоб пояснити Британську світову державу?

Не підлягає сумніву, що і внутрішні властивості, властиві євреям, спонукають їх, де б вони не знаходилися, робити те, чим вони відрізняються в наших очах. Але хіба тільки цим можна пояснити тісний зв'язок між євреями всіх країн, їхні всесвітні конференції, їхнє разюче передбачення надзвичайних подій, що з нищівною силою обрушуються на інше людство, і поява їх у потрібний момент у Парижі із спеціально розробленою світовою програмою, з якою погоджуються всі держави?

Спочатку деякі окремі мислителі, потім секретні відділи урядів, пізніше окремі проникливі люди і, нарешті, тепер навіть великі маси населення запідозрили, що євреї не тільки являють собою національність, що яскраво відрізняється від інших народів, що не піддається дивним чином ніякій, навіть при їхньому повному бажанні, асиміляції з іншими народностями, але й утворюють собою державу, причому не тільки мають національну самосвідомість, але і свідомо зв'язані між собою з метою взаємного самозахисту і досягнення загальних цілей. Згадаємо визначення Теодора Герцля, як народи зпаюються під тиском загального ворога, і запитаємо себе, чи не є цим загальним ворогом в очах євреїв усе неєврейське людство. Хіба така нація, почуваючи себе нацією, могла б залишитися неорганізованою перед лицем такого факту? Це мало походило б на звичайну єврейську хитрість. Якщо глянути, як зв'язані євреї між собою в Сполучених Штатах за допомогою найрізноманітніших організацій, так тонко улаштованих, що діяльність їх вселяє всім довіру, то можна легко припустити, що все те, що можна було створити усередині визначеної країни, може бути створене, а можливо, вже й створене, між всіма країнами, де живуть євреї.

От що, між іншим, писав Герман Бернштейн у “American Hebrew” від 25 червня 1920 року: “Приблизно рік тому назад один чиновник Міністерства Юстиції показав мені копію рукопису якогось Нілуса “Єврейська небезпека” і просив мене висловити мою про неї думку. Він мені сказав, що цей рукопис являє собою переклад російської книги, що вийшла в 1905 році, що згодом була вилучена з обігу. Очевидно, рукопис являв собою “Протоколи Сіонських мудреців” і був прочитаний, як припускають, Доктором Герцлем на таємній конференції Сіоністів у Базелі. Чиновник сказав мені, що на його думку рукопис є твором Доктора Герцля… Далі він згадав, що багато американських сенаторів, що ознайомилися з рукописом, були вражені, побачивши, що євреями за стільки років вперед був вироблений план, що нині здійснився, і що більшовизм вже за багато років вперед замишлявся євреями з метою руйнування світу”.

Цією випискою я хочу установити тільки той факт, що якийсь чиновник Міністерства Юстиції Сполучених Штатів показав цей рукопис Бернштейнові і висловив визначену думку, що вона, цілком ймовірно, є твором Доктора Теодора Герцля. І далі, що багато американських сенаторів були вражені фактом збігу того, що було запропоновано ще давно до виконання, з тим, що відбулося до 1920 року.

Цей випадок тим більше заслуговує на увагу, що в ньому брав участь чиновник уряду, що нині у високому ступені знаходиться в руках євреїв, або під єврейським впливом. Дуже можливо, що подальші кроки, початі з цього приводу чиновником, як тільки вони стали відомі, були заборонені. З іншої сторони досить імовірно, що слідство з цього приводу все-таки, незважаючи на накази, не було припинено остаточно.

У всякому разі уряд Сполучених Штатів зайнявся цією справою досить пізно. Принаймні чотири інших великих держави випередили його в цьому, при чому одна навіть на цілий рік. Один список цих протоколів був переданий Британському музеєві і має на собі печатку цієї установи від 10 квітня 1906 року. Сам твір, цілком ймовірно, з'явився в 1896 році, або в рік, коли були сказані вищенаведені слова Д-ра Герцля, причому перший конгрес Сіоністів мав місце в 1893 році. Документ цей був недавно опублікований в Англії, при обставинах, що звернули на нього загальну увагу, незважаючи на невдалий заголовок, під яким він був надрукований. Eyre and Spottiswood, державні друкарі англійського уряду, видали цей твір. Ця обставина дала справі такий вид, начебто видання випущене Державною друкарнею. У відповідь на звичайні лементи всієї єврейської преси з цього приводу англійський “Таймс”, у своєму огляді, визнав всі єврейські заперечення “незадовільними”.

Як би там ні було, але “Таймс” став на ту точку зору, що захисники євреїв зовсім не торкаються змісту протоколів і тільки посилено наполягають на їхній анонімності. Якщо іноді і трапляється, що вони торкнуться змісту, то завжди в одній і тій же формі: “цей твір злочинця або божевільного”.

Тим часом ці протоколи без імені автора, що випливають на світло Боже то тут, то там, переписуються з великими стараннями то одним, то іншим, не маючи за собою ніякого авторитетного імені, ретельно вивчаються секретними відділами різних урядів і, циркулюючи серед вищих посадових осіб, здобувають усе більший і більший вплив, завдяки ясності і переконливості свого змісту. Результат дивний для твору злочинця або помішаного! Єдиний доказ дійсності документів міститься в них самих, і ця внутрішня переконливість їх, як справедливо зауважує “Таймс”, і вимагає самого уважного до них відношення з боку всіх. Усе-таки єврейські старання спрямовані до того, щоб перешкодити цьому.

Ці протоколи прямо наштовхують нас на ряд питань. Чи є в євреїв всесвітня організація? Яка політика цієї організації? Яким способом вона діє? Цим питанням протоколи приділяють повну увагу. Хто б не був їхній автор, одне безсумнівно: він мав таке ясне і всебічне знання людської природи, історії і статистики, що викликає подив і разом з тим вселяє жах за тих, проти кого спрямована міць цього знання. Ні божевільний, ні злочинець не могли бути їх авторами. Якщо взагалі допустити, що автором могла бути одна особа, то, цілком ймовірно, це була людина видатна, що глибоко любила свій народ і свою віру. Рукопис цей — занадто страшна дійсність, щоб бути вигадкою, занадто обґрунтована, щоб бути простим продуктом фантазії, і виявляє занадто глибоке знання таємних пружин життя, щоб бути простим обманом.

Єврейський захист більше всього наполягає на тому, що документи ці виходять з Росії. Це не вірно. Вони тільки зробили свій шлях через Росію. Розміщені вони були в російській книзі, виданій у 1905 році вченим Нілусом, що зробив спробу пояснити ці протоколи прикладами з російського життя, що мали місце в той час. Видання і пояснення додали книзі російський відбиток, що було на руку єврейським заправилам в Америці й в Англії, тому що єврейській пропаганді вдалося впровадити в почуття і мислення Англосаксів зовсім особливе уявлення про Росію і росіян. Це уявлення про характер і дух російського народу, що єврейським агентам вдалося вселити всім і особливо американському народу, є найбільшим обманом, яким коли-небудь, було обдурене людство. Таким чином, посилання, що протоколи є російський твір, таїть у собі єдину мету вселити до них недовіру. Внутрішній зміст протоколів ясно доводить, що вони написані не росіянином і спочатку не російською мовою і не під впливом російської обстановки. Вони тільки потрапили в Росію і були тут у перший раз опубліковані. Дипломатичні чиновники знаходили їх у формі рукопису у всіх частинах світу. Однак, там, де єврейській силі це було можливо, документи ці потім зникали, іноді за допомогою кримінально карних засобів.

Їхня стійка живучість наводить на міркування. Єврейські захисники пояснюють це тим, що протоколи потурають антисемітським настроям, чому вони і зберігаються. Тим часом у Сполучених Штатах не було широко розповсюдженого антисемітського настрою, який можна було б роздувати цим способом або взагалі підтримувати неправдою. Поширення “Протоколів” у Сполучених Штатах можна пояснити тільки тим, що вони проливають велике світло і надають особливого значення відомим фактам, що спостерігалися і раніш. Ця обставина так важлива, що якраз вона і додає особливу вагу документам, дійсність яких не засвідчена. Проста неправда довго не живе, і сила її швидко слабшає. “Протоколи”, напроти того, виявляють свою живучість більше, ніж коли-небудь, вони проникнули в більш високі сфери, ніж раніше, і до них відносяться більш серйозно, ніж колись. “Протоколи” не стали б більш цінними і цікавими, якби вони навіть мали ім'я Теодора Герцля. Їхня анонімність так само мало зменшує їхню цінність, як відсутність підпису художника художню цінність картини. Навіть краще, що походження протоколів невідомо. Якби в точності було встановлено, що група інтернаціональних євреїв у 1896 році, у Франції або Швейцарії, на конференції виробили програму завоювання світу, то довелося б ще доводити, що ця програма вигадана ними не в жарт і що в основі її лежало дійсне бажання провести її в життя. “Протоколи” являють собою світову програму; у цьому не сумнівається ніхто. Чия це програма, — зазначено в самих протоколах. Запитується, що було б цінніше для доказу її дійсності, — одна, шість або двадцять підписів або двадцятип'ятилітній ланцюг спроб, спрямованих до її здійсненню.

Для нас, американців, цікаво не те, чи складав цю програму злочинець або божевільний, а те, що, коли вона була складена, то з'явилися засоби і шляхи для проведення в життя окремих найважливіших її частин. Документ сам по собі не важливий. Важлива вся обстановка і факти, на які він змушує нас звернути увагу.

Генрі ФОРД

Жовтень 1920 року.

Дата: Неділя, 18.04.2010, 01:30 | Повідомлення # 10
МІЖНАРОДНЕ ЄВРЕЙСТВО

IX. ІСТОРИЧНІ ОСНОВИ ЄВРЕЙСЬКОГО СВІТОВОГО ПАНУВАННЯ

“Ми є народом — нацією. Коли ми падаємо, ми звертаємося в революційний пролетаріат, в унтер-офіцерів революційних партій. Коли ми йдемо в гору, разом з нами росте страшна сила наших капіталів”.
Теодор Герцль.

З появою цих статей закляття, що лежало доти на єврейському питанні і на єврейській програмі світового панування в нашій країні, припинилося. Стало можливим користуватися словом “єврей” під час обговорення серйозних питань без страху і залякувань. Дотепер право користуватися цим словом складало особливий привілей єврейських публіцистів, що застосовували його винятково з метою добре обміркованої і доброзичливої пропаганди. Вони отримали навіть можливість вимагати вилучення з програми шкільного викладання деяких місць із Шекспіра, посилаючись на невдоволення, яке вони викликають серед євреїв, або видалення з Бостонскої бібліотеки картини Саргента, тому, що вона зображувала синагогу в занепаді. Але якщо з неєврейської сторони робився який-небудь натяк на те, що неєврей розкусив єврея, то з неймовірною швидкістю починався крик про упередженність.

Наслідком цього стало таке обмеження в речах, приклади якого рідко можна було зустріти в нашій історії. — Наприклад, на одному святковому обіді, один з ораторів вжив у своїй мові слово “єврей”, бажаючи позначити ним діяльність одного єврейського банкіра. Один з гостей, єврей, підхопився і звернувся до оратора з питанням, чи вважає він пристойним для американця, вживати це слово для позначення цілої нації. Оратор відповів із упевненістю “так”, що було зустрінуто загальним схваленням слухачів. У тій місцевості, де цей випадок мав місце, мова ділових людей довгий час були зв'язана тим неписаним законом, що говорив, що євреїв ні в якому разі не можна називати євреями.

Ще рік тому назад ніхто не міг би подумати, що така газета, як “Chicago Tribune”, визнає за правильний політичний крок для щоденної газети помістити редакційну статтю про єврейську програму світового панування, причому на першій сторінці й у першому стовпці, а в заголовку надрукувати жирним шрифтом слово “єврей” і залишити в тексті статті це слово скрізь без зміни. Звичайно робили так, як робила одна газета східних штатів: скрізь, де в статті зустрічався вираз “міжнародний єврей”, його заміняли словом — міжнародний “фінансист”.

Отже 19 червня 1920 року “Chicago Tribune” помістила на першій сторінці, у першому стовпці каблограму свого спеціального кореспондента Джона Клайтона під заголовком: “Троцький веде єврейських радикалів до світового панування. Більшовизм тільки знаряддя для досягнення визначеного плану”. Початок її говорить:

“Протягом останніх двох років, офіцери розвідки і співробітники різних секретних служб Антанти доносять про всесвітній революційний рух поза більшовизмом. Спочатку ці двы течії в повідомленнях змішувалися в одну, але в даний час сліди, на які вдалося напасти, все більш і більш розплутуються”. Ми вже мали випадок помітити, що і наша розвідка мала у своєму розпорядженні такі ж зведення, хоча, треба думати, у силу єврейського впливу на уряд, розвідування не велося з належною витримкою. У всякому разі ми знаємо з єврейських джерел, щоб не називати інших, що Міністерство Юстиції Сполучених Штатів протягом останнього часу зацікавилося питанням настільки, що приступило до розслідування. Так чи інакше гідно уваги, що урядові чини Антанти виявляли інтерес до цього питання протягом двох років. Це — факт, що повинні собі помітити ті особи, що зтверджують, що все це питання вигадане німцями.

Справді, виникнення єврейського питання мислячих людей Америки викликає незмінне заперечення з єврейської сторони, що це є німецьким продуктом ввозу і що антисемітська хвиля, що затопила Німеччину й очистила новий німецький уряд від єврейського революційного впливу, є лише вивертом для того, щоб звалити поразку Німеччини на євреїв. Саме тепер всі американські рабини проповідують, що, як вчить всесвітня історія, всяка велика війна завжди вела за собою нові “нападки” на євреїв. Тим часом на ділі безперечно тільки те, що всяка нова війна відкривала народам очі на вплив, що виявляли на хід її міжнародні єврейські грошові володарі. Здавалося б, цей факт заслуговує більш обґрунтованого пояснення, ніж просте посилання на “упередженість”. Далі стаття, поміщена в “Трибуні”, так само як і всі інші дані, підтверджують, що інтерес до єврейського питання далеко не обмежується однієї Німеччиною; не можна навіть сказати, що там він виявляється сильніше всього. Навпроти, найбільшу діяльність у цьому відношенні виявили відділи секретної служби Антанти.

У другій частині зазначеної статті проводиться розходження між більшовизмом і єврейським прагненням до світового панування: “Робота більшовизму спрямована на руйнування існуючого суспільства і на міжнародне братерство робітників, як володарів світу. Що ж стосується другого руху, то воно працює з метою створення расового світового панування. Наскільки розвідка британського, французького і нашого уряду могла добратися до його джерел, виявляється, що духовними вождями цього плану є єврейські радикали”. Далі в статті говориться: “У рядах комуністів є група, що належить до цієї партії, що на комунізмі не зупиняється. Для вождів комунізм має лише другорядне значення (це змушує згадати слова Лорда Єфстафія Персі, відтворені канадською “Єврейською Хронікою”: “не тому єврей надає значення радикальному напрямові думок, що він бажає взяти участь у неєврейському патріотизмі або демократизмі, але тому, що всяка існуюча неєврейська система керівництва йому ненависна”). Вони готові використовувати для своїх цілей байдуже усе, що завгодно, будь то повстання Ісламу, ненависть центральних держав до Англії, японські прагнення на Індію або торговельне суперництво між Америкою й Англією. Як личить всякій світовій революції, так і ця, насамперед, спрямована проти Англосаксів. Організація еврейско-радикального всесвітнього руху вже майже в кожній країні довершена. Прагнення цієї еврейско-радикальной партії не засновані на альтруїзмі, але спрямовані єдино на одержання свободи для власної раси”.

Не можна не визнати, що наведені факти можуть збудити справедливе занепокоєння. Якби вони були поміщені в копійчаному листку без відповідального редактора, то рядовий читач не звернув би на них уваги, як на дурість: так мало знає рядовий читач ті таємні впливи, що входять у його життя і визначають його долю. Але у великій газеті вони піддаються іншій оцінці. Тому “Трибуна” і не обмежується однією цією статтею. 21 червня 1920 року з'явилася нова передова стаття: “Світове лихо”. Очевидно метою цієї статті було запобігти непорозумінням, що можуть виникнути в розумінні цілей попередньої статті: “Втручання євреїв у цей рух, говориться в ній, має на меті Встановити нове расове світове панування”. “Трибуна” до цього додає, що в той час, коли євреї інших країн, цілком ймовірно, сприяють цьому світовому лиху по зрозумілих причинах, навпроти, євреї Англії і Сполучених Штатів “цілком лояльні і являють собою консервативних носіїв національних традицій”. Було б дуже добре, якби це було так. Може бути, це навіть і вірно стосовно десятка окремих євреїв на тисячу. Але це, безсумнівно, невірно стосовно тих міжнародних елементів, у чиїх руках всі нитки всіх урядів і які протягом останніх шести трагічного років поводилися так, що їхнє поводження повинне бути, нарешті, виведено на чисту воду. Дуже шкода, якщо американські й англійські євреї змушені будуть протягом деякого часу випробувати відому тривогу, від якої всякий був би радий їх звільнити: але вона неминуча доти, поки не буде сказане останнє слово правди і поки сама єврейська маса не стряхне із себе тих, котрі ще і по цей час користуються найглибшою повагою з її сторони.

Корисно зайнятися з'ясуванням розходження і подібності, з яким неєвреї і євреї відносяться до вищевказаного руху, що прагне установити єврейське світове панування. Єврейські письменники його безумовно заперечують: “все невірно, все неправда, все вигадане ворогами євреїв з метою пропаганди ненависті й убивств”. Але в міру того, як нагромаджуються докази, тон їх міняється: “добре, допустимо, що все це вірно; але чому ж тут дивуватися, якщо бідні гноблені євреї, доведені своїми стражданнями майже до божевілля, мріють про те, щоб знищити своїх ворогів і самим стати на чолі державної влади?” Неєврей у даному випадку додав би: “добре, але все це російські євреї. Це нас не стосується. Американські євреї бездоганні. Вони ніколи не могли б зважитися на що-небудь подібне”.

Якби неєврейське мислення глибше проникнуло у фактичну обстановку, то воно змушене було б допустити існування свого роду руйнівного руху, сила якого потрясла навіть нашу країну, і відзначити, що духовними вождями в ньому революціонери-євреї. Якщо припустити, що це положення вірне, то треба або погодитися з тією теорією, що рух цей по своєму походженню, пропаганді, виконанню і цілям дійсно є єврейським, або, навпаки, прийти до висновку, що, хоча цей рух і світовий, але єврейським він зробився лише випадково. Остаточний вихід у євреїв і неєвреїв повинен бути той самий: визнати, що щось подібне до вищевказаного руху дійсно існує. Так наприклад, “Christian Science Monitor”, значення якого, як газети, ніхто заперечувати не стане, у недавній передовій статті говорить про цей предмет наступне: “Незважаючи на все, було б фатальною оманою зробити висновок про те, що єврейської небезпеки більше не буде існувати, якщо їй дати іншу назву й інше фарбування”. Єврейську небезпеку можна було б назвати, відповідно до однієї із самих піднесених книг Старого Завіту, “жахом у ночі”, і свідомо або несвідомо Нілус розуміє під нею теж саме, що і псалмоспівець під “володарями зла духовного”. Іншими словами, для того, хто розуміє знамення часу, представляється безперечним, що існує таємна міжнародна політична організація, що невпинно працює за допомогою свого психологічного апарату, у той час як усе людство, що повинне було б пильнувати, знаходиться в глибокому сні”. “Монітор” застерігає від небезпеки забобонів і від зневаги логікою доказів; це цілком доречно і складає бажання кожного, хто взяв на себе задачу зайнятися цим предметом. У дійсності, труднощі виникають частіше від зневаги до фактів, ніж до доказів. Можна з впевненістю зтверджувати, що забобони у більшій частині існують всупереч фактам і незважаючи на факти, а зовсім не ґрунтуються на них. Потрібно остерігатися двох забобонів, якщо хочеш ближче підійти до цього питанню.

Перший забобон — у тому, що єврейська програма світового панування, якщо така дійсно існує, ніби-то недавнього походження. При простому згадуванні про таку програму неєвреї, цілком ймовірно, думають, що вона складена на минулому тижні або торік, або у всякому разі в новітній час. Це зовсім нізвідки не випливає, а в єврейських справах особливо. Легко зрозуміти, що, якби програма була складена недавно, то вона була б зовсім інша, ніж та, котра лежить перед нами. Сучасна програма теж існує, але по своєму обсягу й обґрунтованості її не можна порівняти з тією, котра існує вже протягом двже довгого часу. Зроблені статути невидимих урядів не є творами таємних засідань, але скоріше являють собою накопичену роботу думки і досвіду багатьох сторіч. Крім того, якби сучасне єврейське покоління навіть мало бажання не схвалювати такого роду планів, той один факт, що вони протягом сторіч були таємним ідеалом цілої маси, вже є важливою підставою для живучих її представників, щоб з повагою схилятися перед ними і зробити все для їх здійснення. Жодна ідея не корениться в євреях так глибоко, як ідея про те, що вони є обраним народом і що їхнє майбутнє повинне бути більш блискучим, ніж їхнє минуле. Велика частина християнського світу знає про це домагання. Може бути, воно навіть і правильно, але моральний правопорядок світу не може допустити здійснення цього домагання тими способами, що застосовувалися і застосовуються дотепер. Я згадав про стародавність ідеї про обраний народ тільки заради одного. Я хочу показати, що немає нічого неймовірного в тому, що між різними програмами, що займалися ідеєю всесвітнього панування з метою її історичного здійснення, могла знаходитися і дуже древня ідея того ж роду, зобов'язана своїм походженням роботі наймудріших людей Ізраїлю, що приклали всі свої сили і думки, щоб забезпечити їй успіх. Багато мислителів, що глибоко проникали в схованки світобудови, вірили в існування такого плану; також багато осіб, чиї наукові знання ні в якому випадку не можуть бути принижені, вірили, що цей план, подібно театральним репетиціям маленьких театрів, неодноразово розігрується, у виді проби, перед остаточною виставої на світовій арені.

У такий спосіб можна допустити, що ми маємо справу з предметом, за який сучасні євреї і навіть видні інтернаціоналісти не можуть бути відповідальні, як ініціатори. Вірніше, вони отримали цей план готовим, як частину своєї древньої єврейської спадщини. Якби він був продуктом сучасної творчості і по-сучасному був складений наспіх, то можна було б очікувати, що він і зник би з тією ж швидкістю, з якою виник.

Другий забобон, якого потрібно остерігатися, полягає в тому, що в кожному зустрічному євреї бачать людину, знайому з цією програмою. Звичайно, кожен єврей, що не втратив живого зв'язку зі своїм народом, прекрасно знайомий з ідеєю — матір'ю про кінцеве торжество Ізраїлю. Але про особливі плани, що у ясно вираженій формі існують впродовж сторіч заради досягнення цього торжества, рядовий єврей так само мало знає, як і будь-яка людина іншої раси; він знає про це так само мало, як, скажемо, рядовий німець знав про таємні плани старонімецької партії, що викликала і вела останню війну. Рядовий єврей у плани таємного товариства не ознайомлені, за винятком особливо видатних євреїв. Але саме собою зрозуміло, що досягнення єврейського торжества буде вітатися кожним євреєм. І якщо навіть засоби, застосовані для цього остаточного досягнення, будуть насильницькими, то кожен єврей, безсумнівно, побачить в них далеко не занадто велику відплату всьому неєврейському людству за всі ті страждання, що, нібито, протягом сторіч заподіювалися синам Іакова.

Усунувши в такий спосіб можливі забобони, потрібно все-таки прийти до безсумнівного висновку, що якщо така єврейська програма світового панування, дійсно, існує, то повинне існувати і відоме число осіб, що про неї знають і її діяльно підтримують, і ця група осіб повинна десь мати свого офіційного главу. Для багатьох дослідників стає каменем спотикання сама думка про можливості останнього, більш ніж навіть все інше. Думка про єврейського світового владику представляється занадто дикою для розуму, що не знаходиться в постійному живому контакті з основним питанням. Тим часом жодна раса не підкоряється по інстинкту настільки охоче єдинодержавності, як єврейська, жодна не прагне так до влади і не робить їй такої поваги.

Тільки зрозумівши, як євреї високо цінують взагалі владу, можна знайти пояснення своєрідності всіх їхніх вчинків. Єврей, насамперед, “робить гроші” тому, що дотепер гроші — єдиний відомий йому спосіб забрати владу. Євреї, що досягли видатного положення іншими способами, порівняно нечисленні. Все це зовсім не є антисемітськими вигадками. Знаменитий англоєврейський лікар д-р Бернард фон Овен говорить те ж саме: “Всі інші способи суспільних відмінностей євреєві заборонені. І якщо він знає, що багатство забезпечує владу, пошану і повагу, то чи можна його засуджувати, що він прагне придбати багатство, щоб після купити на нього собі суспільне становище або підкупити саме суспільство, що так охоче схиляється перед вівтарем Мамони?” Євреї — не супротивники королів, вони супротивники такого державного складу, що не допускає єврейського короля. Прийдешній світовий самодержець буде єврейським монархом і возсяде на престол Давіда, — у цьому всі пророцтва збігаються з документами, що містять програму світового панування. Чи є на світі, у даний момент, такий монарх? Якщо навіть ні, то люди, що можуть обрати такого монарха, існують. Єврейські монархи припинилися вже в дохристиянські часи, але приблизно до XI століття були так називані “князі вигнання”, глави євреїв, розсіяних серед народів. Вони носили і носять ще ім'я “Экзилархів”, — володарів вигнання. Їхню шану складали Сіонскі мудреці; вони мали придворний штат і видавали закони для свого народу. Вони перебували в тих місцях, де це було потрібно, дивлячись за часом і загальною обстановкою в християнських і мусульманських країнах. Відкритим залишається питання, чи знищена ця посада з останнім, офіційно відомим Экзилархом або тільки зникла з видимої поверхні історії? Чи припинився цей уклад зовсім або існує в іншому виді? Всім відомо, що існують офіційні місця, де видаються єврейські всесвітні правові постанови. Також відомо, що існують світові організації євреїв, тобто особливі організації між самими досить споєними громадами єврейського народу, так само як і те, що у визначених єврейських оборонних і наступальних діях існує єдність у всьому світі. Словом, у положенні й у поглядах євреїв немає нічого такого, що суперечило б можливості існування Экзиларха в даний час; навпроти, думка про це повинна бути для євреїв великою розрадою.

“Єврейська енциклопедія” з цього приводу зауважує: “дивним чином Экзилархи ще поминаються на суботніх зборах по ошкеназійському обряду”.

“Євреї сефардійського обряду не зберегли цей пережиток, його також не можна зустріти й у більшості реформованих синагог 19 століття”.

Тепер подивимося, чи існує єврейський Синедріон, тобто керуюча або дорадча єврейська корпорація, що має верховний нагляд за справами всього цього народу у всьому світі?

Єврейський Синедріон являє собою дуже цікаву установу. Походження його і спосіб його устрою темні і неясні. Він складався з 71 члена, включаючи в це число і голову, і виконує задачу, ніби-то, політичного сенату. Джерело, від якого Синедріон черпав свою урядову владу, нам не відоме.

Він не був виборною корпорацією. Він не був демократичний і не мав характеру представництва. Він не був відповідальним перед народом. По всіх цих особливостях він і був чисто єврейською установою. Синедріон призивався царем або первосвящеником не для того, щоб охороняти інтереси народу, а для того, щоб допомагати верховному главі держави в справах керівництва. Він або збирався за особливим наказом, або засідав безупинно. Очевидно, устрій його був того ж роду, як всім відомий уклад, за допомогою якого аристократія звичайно утримувалася у влади, не звертаючи уваги на політичний розвиток народу. “Єврейська Енциклопедія” говорить з цього приводу: “Синедріон був за своїм характером аристократичним і складався з членів самих впливових сімейств дворянства і священства, чому, цілком ймовірно, свій урядовий авторитет черпав із самого себе”.

Ця корпорація підтримувалася другою, з нею схожою, котра керувала релігійними справами народу; члени її, очевидно, належали до класів більш близьких народній масі.

Синедріон виявляв свою владу не тільки над євреями, що жили в Палестині, але і над всіма іншими, котрі були розкидані по всьому світу. Як сенат з політичною владою він перестав існувати з падінням єврейської держави в 70 році, але є дані, що вказують, що як дорадчу корпорацію він продовжував існувати до IV сторіччя.

У 1806 році, у силу бажання Наполеона мати відповіді, що стосуються євреїв, були скликані збори єврейських нотаблів, членами якого були видатні французькі євреї. Це збори, зі своєї сторони, щоб довідатися думка всього єврейства про відповіді на питання, поставлені Наполеоном, зібрало Синедріон. Останній зібрався в Парижі 9 лютого 1807 року. Він діяв по древніх узаконеннях і був зібраний із всі х частин Європи для того, щоб додати вага всього єврейства можливій угоді французьких євреїв Снаполеоном.

Після опублікування своїх рішень, Синедріон 1807 року оголосив, що він у всіх відносинах подібний древньому Синедріонові і що він — “законні збори, наділені владою видавати розпорядження, щоб сприяти благополуччю Ізраїлю”.

З цього факту можна зробити наступний висновок: те, що роблять сучасні вожді євреїв у даний час, з метою підтримки політики й укладу Ізраїлю, не є чимось новим, не представляється новою позицією і навіть не є доказом існування нового плану. При єврейській замкнутості було б досить природно, якби Синедріон існував і до цього часу. Древній Синедріон очолювався, наскільки відомо, десятьма чоловіками, що по свому положенню стояли вище інших членів; було б цілком природно, якби й у наш час вожді євреїв групувалися в окремі комісії згідно з їхніми цілями в окремих країнах.

Щорічно відбуваються світові з'їзди видатних євреїв всіх країн. Вони збираються, не звертаючи уваги ні на що. Судді вищих ступенів вищих судів різних країн, міжнародні фінансисти, єврейські оратори “ліберальних” напрямків, яких слухають і поважають також і неєвреї, політичні стратеги всіх партій світу збираються, де їм здумається, але зміст їхніх нарад робиться відомим лише настільки, наскільки це їм потрібно. Що всі учасники таких з'їздів є в той же час членами якогось інтимного дружнього кола, припустити важко. У списках цих депутатів завжди можна знайти дюжину-іншу імен, з якими ніхто, звичайно, не захоче поставити поруч, скажемо, Рідінга або Ріхтера Брандеса. Коли збирається сучасний Синедріон, і в цьому не було б нічого дивного, то, напевно, збори ці відбуваються в складі тісного кола осіб, що отримали схвалення з боку фінансової, наукової і єврейської аристократії, що стоїть у влади. Механізм єврейського світового керівнийтва готовий і може почати діяти. Євреї переконані, що їхня релігія і моральні закони найкращі, що вони знають найкращі способи виховання, володіють кращим суспільним укладом і їхній ідеал керівництва найкращий. Якщо їм потрібно що-небудь почати для свого загального благополуччя або провести дану програму для зовнішнього світу, то їм навіть не потрібно для цього виходити за межі того, що вони вже визнали за краще.

Однак, світ бачить тільки частину того древнього механізму, яким міжнародне єврейство користується у всіх своїх починаннях. Бувають з'їзди фінансових, політичних і інтелектуальних керівників єврейства. Іноді мета цих з'їздів навіть оголошується для загальної уваги. Але іноді відбуваються з'їзди і без указівки тієї мети, в ім'я якої вони скликані. Євреї з'їжджаються в даному місті, радяться і потім роз'їжджаються.

Чи існує всіма визнаний верховний глава єврейства, підлягає ще з'ясуванню. Але навряд чи можна сумніватися в існуванні так званої зовнішньої єврейської політики, тобто в існуванні визначеного погляду і плану дій стосовно неєврейського людства. Єврей почуває, що він живе серед ворогів, але разом з тим він усвідомлює, що він член народу, — єдиного народу. Тому, він повинен вести визначену політику проти зовнішнього світу. Він повинен пристосовуватися до обстановки і не в змозі цього робити інакше, як вічно міркуючи про те, що буде далі. Це міркування повинне привести його до рішення впливати на подальший розвиток подій у бажаному для нього змісті. Існування таємного єврейського уряду з певним чином дій стосовно неєврейського людства і політики майбутнього не представляється тому чимось неймовірним, як це може здатися на перший погляд. При своєрідній позиції єврейства це представляється навіть зовсім природнім. Положення євреїв у світі зовсім не таке, щоб вони могли полинути в спокійний сон, будучи всім задоволені; скоріше воно змушує їх організуватися проти неприємних можливостей майбутнього і вишукувати способи ці можливості звернути на користь своєї раси. Зовсім не протирічить здоровому глуздові і цілком розумно припустити можливість існування Синедріону, світової корпорації світових єврейських ватажків всіх країн, існування навіть Экзиларха, видимого і визнаної глави Синедріону, як таємного предтечі прийдешнього світового владики; те ж саме треба сказати і про можливості існування світової програми, подібно тому, як всякий уряд має програму своєї зовнішньої політики. Такого роду установи цілком були б виправдані в умовах існуючої обстановки. Так само зрозуміло, що не всякий єврей все це знає. Синедріон був завжди аристократією і залишився б таким і в даний час. Якщо рабини говорять зі своїх кафедр, що вони нічого про це не знають, то може бути, вони говорять правду. Але на що міжнародний єврей може розраховувати, так це на імовірність того, що кожен єврей має потрібні якості для того, щоб прагнути доставити своєму народові владу і значення. Як би мало не знали другорядні єврейські вожді про світову програму, але все ж таки вони ставляться з найбільшою повагою і довірою саме до тих самих осіб, що можуть здійснити цю програму, якщо вона дійсно існує.

24 параграф “Сіонських протоколів” з цього приводу говорить: “Тепер я розгляну, що необхідно для того, щоб корені дому Давідова проникнули глибоко в надра землі. Ця династія ще і донині дає нашим мудрецям, що керують всією думкою людства, владу панувати над світовими подіями”.

Якщо вважати, що на сказаному не варто зупинятися, то це місце значило б тільки те, як те і сказано далі в протоколі, що хоча світовий владика ще не існує, але все ж таки династія Давідова доручила сіонським мудрецям підготувати їй шлях. Про цих Мудреців говориться, що вони не тільки підготовляють тих, котрі керують справами єврейства, але що вони додають форму людської думки і впливають на неї в сприятливому для їхніх планів змісті. Нехай программа залишається прихованою! Приведення її у виконання і наслідки цього не можуть залишитися невідомими. Тому представляється можливим знайти її лінії в зовнішньому світі і простежити шлях їхній до вихідного пункту, де і виявиться сама програма. Зміст її, байдуже — добре чи погане, вартує того, щоб зробитися відомим людству, якого вона стосуєтьс

Генрі ФОРД

Жовтень 1920 року.

Бібліотека » Духовність » Масонство і християнофобія » МІЖНАРОДНЕ ЄВРЕЙСТВО (ГЕНРІ ФОРД)
Сторінка 2 з 5«12345»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика