Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » ПРАВДИВІ ІСТОРІЇ ПРО СВЯТУ МАРІЮ ҐОРЕТТІ (ВІНЦЕНЦ РЮФ)
ПРАВДИВІ ІСТОРІЇ ПРО СВЯТУ МАРІЮ ҐОРЕТТІ
Дата: Четвер, 10.07.2014, 08:41 | Повідомлення # 1
ПЕРЕДМОВА   Достойні брати! Дорогі сини та дочки! Через ласкаве Боже Провидіння цього променистого літнього вечора простій дитині народу випала найвища честь - її проголошено Святою. Так забажали ви, перш ніж ми це призначили. При такому великому напливі вірних, якого ми ще ніколи не бачили на інших канонізаціях, немов осліплюючим блиском та запашним запахом цієї лілеї, яку ми з радістю щойно зачислили до лику Святих: маленька мучениця чистоти Марія Ґоретті. Чому, любі сини та дочки, ви поспішили сюди? Чому до сліз зворушені, коли чуєте та читаєте розповідь про її коротке життя, яке, через скромність та насильницьку смерть, настільки подібне до простих оповідань із Єван­гелії? Чому Марія Ґоретті так швидко завоювала ваші серця, стала вашою улюбленицею?" Таке вже бувало, коли Папа Пій XII у захопленні го­ворив поетично піднесеною мовою. Але ще ніколи не чули, щоб він промовляв з таким ентузіазмом. І справді відчувалось, що це "його" Свята. Його по­передник вбачав у ній "зірку свого понтифікату", "маленьку квітку з Лізьє", св. Терезу від Дитятка Ісус. Цього вечора, 24 червня 1950 р., через півроку після ювілейного 1950 р., кожен із 300 000 присутніх вірив, що це була "найдивовижніша та найбільш вражаюча канонізація цього століття". Чому ж, однак, за планами Божого Провидіння, ма­ленька польова квітка із Конча так високо піднесена, мов ливанський кедр? У наш час недооцінення дівочої чистоти, ба, навіть зневаження цноти і взагалі тотальної сексуалізації, ан­гельською трубою гучно гримить: "Бог бажає чистоти! Цнота приносить правдиву свободу. Вона дає здоров'я, красу та молодість, а з тим - радість життя. Цнота має переможну силу. Перед нею мусить схилитися навіть грішник". Певно любов є Царицею християнських чеснот, а чистота - її улюблена неоціненна дочка, бо люди намагаються упо­дібнитись нею до Бога та шукають зцілення життя. У ній - правдива "свобода людини-християнина"; чистотою він може протистояти демонії інстинктивних сил і для удосконалення свого "Я", обожествления своєї душі та тіла, храму Божого, на все зважуватись, все зносити і всім жертвувати. Ось так ця скромна селянська дитина, яка не вміла ні читати, ні писати, але навчилася багато важливого, стала відомою на весь світ, навіть про це не підозрюючи і не ба­жаючи цього. "Бог у кожний час дає людям знак тривоги, який повинен вказувати на особливі правди та вимоги волі Божої, рівно ж як і на особливі чесноти, які у цей час найбільш піддані небезпеці. її свідчення з'являється впродовж історії Церкви як плідне насіння для християн. Воно прокидається у серцях. Лише за такої умови можна подолати панування безбожного духа" (Г. Чоль). Таким тривожним знаком для нашого часу є також маленька мучениця з Неттуно. Щоби змогти написати її історію, я мусив взяти на себе багато клопотів, мусив часто вести розмови із членами ЇЇ родини та з тими, хто знав Марію. Мусив ґрунтовно простудіювати всі писання та книги, перш за все італійські видання, акти беатифікаційного процесу. Одне прислів'я каже: "Якщо ти дійсно хочеш зрозуміти поета, ти мусиш увійти у його країну". Це стосується також біографії героїв. Життя загоряється тільки від життя. У всіх німецькомовних біографіях автори заповнювали числені історичні прогалини за допомогою своєї фантазії. Однак у цій книзі подається біографія цієї Святої як­найточніше. Не змінено правдивого обличчя та образу цієї дівчинки; кожне слово історично правдиве та документально підтверджене; ніщо не взяте із ненадійних джерел. Автор
Дата: Четвер, 10.07.2014, 08:42 | Повідомлення # 2
Дорогій мамі Ассунті,
яка прийняла мене як духовного сина,
присвячується.
 
"Правдивіісторії про св. Марію Ґоретті"
Вони були
написані і повторно видані, бо їх шукають, щоб знеміфологізувати, так, як це,
як відомо, відбувається із Євангелієм Ісуса Христа з боку різних богословів.
Сьо­годнішній час не бажає визнати навіть думки про те, що людина заради
чистоти вибирає краще смерть, аніж гріх. Це прикрість, яку хотіли б усіма засобами
прогнати, тому що всюди насаджується секс, а не мораль. Запропонована вашій
увазі книга отця Вінценца Рюфа є автентичною. Він якнайточніше перевірив усі
факти і цим самим може дати відсіч усім неправдивим викладам письменників. Ми
наполягаємо на своєму: Марія Ґоретті померла, обороняючи чистоту. Вона є для
всіх людей, які шукають та борються, світлом і дороговказом до чистоти життя,
з'єднаного з Богом. Якраз це діється сьогодні: нинішня молодь потребує та шукає
ідеалу, - тут його можна знайти. Чисті люди є радісними та щасливими людьми й
носять у собі Боже життя. Це до них сказано: "Блаженні чисті серцем, бо
вони побачать Бога".
 
Батьківщина та походження Ма𳿥оретті
"Curre in altum!"
- "Біг
догори!" Звідси, мабуть, походить назва невеличкого гірського містечка,
яке стало відомим у католицькому світі як батьківщина св. Марії Ґо­ретті:
Корінальдо у графстві Анкона, за двадцять кіломет­рів від єпископського міста
Сенігаллія на Адрії (назва свідчить про поселеня кельтських сенонів із Галлії -
Senones ex Gallia), міста, де народився Папа Пій IX. Корінальдо, старе,
оточене кільцем стін, сильно укріплене, багате на вежі місто, пережило багато
нападів. Первісне поселення називалося "Сауса", яке у 400 році після
Христа було зруйноване Аляріхом, королем вестготів. На цьому місці пізніше
споруджено скромні хижини. Тоді й виник девіз на гербі: "Cineribus
orta combusta revixi" - "Виникло з попелу; повністю
спалене, знову прокинулось до нового життя". Пізніше, за часів Карла
Великого, Корінальдо перейшло до Папи Адріана І. Від часів Паскуалія І місто
було маленькою самостійною державою з власними законами. У 1517 році воно
витримало численні напади 20 000 іспанців під командуванням Франца М. делля
Ровере, герцога Урбіно; також і під час останньої світової війни місто було
обстріляне. Між 1631-1860 pp. воно підпо­рядковувалося
церковній владі. В панорамі міста - стара церква св. Августина, яка після
реставрації 1987 р. була посвячена св. Марії Ґоретті, та палац шляхетського
роду Малятеста з Урбіно, який нині займають різні служби (управ­ління,
установи).
Майже за два кілометри на схід від містечка є простий
та вбо­гий будинок, який на своїй східній стороні фасаду прикрашений
меморіальною дошкою з написом:
"Тут у бідності народилася Марія Ґоретті, вибранадуша, яка живилася благодаттю с Божою, формувалася у жертві, непорочно під­нялася
у мучеництві. Сьогодні вона засяяла на вівтарях у світлі Христовому.

16.10.1890".
Місто викупило будиночок; він чекає реставрації, перш
ніж знову використовуватиметься для потреб прочан. У кімнаті, де вона
народилася, стоїть ліжко, у якому померла мати Святої Ассунта. Маленькі
кімнати, кухня із бідною плитою, стайня внизу, - все тут вказує на велику
бідність. Тоді мимохіть спадають на думку слова апостола: "І незначнесвіту та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було" (1 Кор. 1, 28).
Батько Святої Луїджі Ґоретті по­ходив з Корінальдо, а мати
Марія Ассун­та Анджіоліна Іда Карліні - із Сенігаллії. Вона сиротою прийшла до
бід­ної бездітної селянської родини у Корі­нальдо (Вінченцо Аґуцці та Марія, на­роджена
Сеґоні, названа Ґаареллі), де виховувалась строго, але по-християнськи.
Коли Луїджі повернувся додому з військової служби,
йому дуже сподобалася тиха, побожна, роботяща та добре вихована дівчина Ассунта
Карліні. Отож вирішив одру­житися з нею. 25 лютого 1886 року вони дали одне
одному клятву вірності у парафіяльній церкві Корінальдо. Їхній шлюб
поблагословив дон Еммануель Маркуччі. Спочатку молода пара займала помешкання в
домі Луїджі у місцевості Сан Вінченцо та обробляла чотири гектари поля,
орендованого в Ніколо Чічероні. Там народилася їхня перша дитина, Антоніо,
однак через вісім місяців він помер. Незабаром молоде подружжя було потішене
народженням другого сина Анджело, який жив у Америці та помер 1965 року.
Невдовзі молода сім'я залишила Сан Вінченцо та поселилася
неподалік місцевості Преджіанья, де Луїджі взяв у якогось Річчі в користування
три з половиною гектари поля. Орендар мусив постачати половину плодів та
прибутків власникові, в той час, як той брав на себе половину витрат.
У цьому бідному будиночку 16 жовтня 1890 року на­родилася
наша Свята, яка наступного дня вже була охрещена у парафіяльній церкві Сан
Франческо куратом Емануелем Маркуччі і отримала ім'я Марія Терезія. Хресною
була її тітка Паскваліна Ґоретті. Мама Ассунта дала життя сімом дітям; 1981
року померли останні - Тереза та Ерзілія.
"Марієтта" - так Святу називали дома -
ніколи не ходила до школи. Мати, сама теж неписьменна, навчила її щоденних
молитов "Отче наш", "Богородице Діво", Сим­волу вірита відмовляти вервицю. Вона подала їй також найелементарніші правди віри й
вчення про чесноти.
Перш ніж Марія була миропомазана, парох Корінальдо поставив їй деякі
запитання, на які вона не змогла від­повісти, бо була дуже боязкою. Тоді мати
пароха взяла малу дівчинку на руки. Лише тоді Марія змогла відповісти на всі
питання та прочитати молитви.
4 жовтня 1896 року єпископ Сенігаллії, пізніше
кардинал Джуліо Босчі уділив їй у парафіяльній церкві Корінальдо Тайну
Миропомазання, сила якої повинна була стати в ній надзвичайно дієвою. Хресною
при цьому була Альбіна Россі (можливо Терезія Чімареллі). Приготування (також
до першої св. Сповіді) мати взяла на себе. У цьому їй допомагав і парох
Корінальдо дон Алессандро Марінеллі. Марії було тоді вже 6 років. Однак вона
мусила залишити маленький милий рідний дім у Корінальдо, бо батько із трьома
гектарми поля та декількома коровами вже більше не міг прогодувати свою родину,
яка налічувала шість осіб.
 
 
 
    
У Колледжіантурко
 
Отож родина Ґоретті зму­шена була покинути улюбле­ну
батьківщину. Вагомою при­чиною було те, що власник зе­мельної ділянки не хотів
від­новити договір оренди. 28 жовт­ня 1896 р., взявши своє убоге майно, разом із ще
декількома родинами вони залишили Корінальдо. З ними їхала родина брата Сантіно
Ґоретті з дружиною Марією Маччіолою та їхніми двома дочками — Естеріною й
Амелією. Випадково в цей час повернувся управитель Браччесчі, який теж по­ходив
із Корінальдо, аби, за дорученням поміщика Коллед­жіантурко, знайти
сільськогосподарських робітників. Ро­дина Ґоретті відразу ж прийняла
пропозицію, бо перебу­вала у важкому становищі. Проте братова дружина невдов­зі
захворіла на малярію, тому Сантіно разом з родиною повернувся назад до
Корінальдо. Отож, мандрували вони у поштовій кареті до приморського міста
Сенігаллія. Звідти потягом вирушили уздовж Адрії й Анкони до Рима. Для дітей це
було нове велике пережиття. Марія тримала на ру­ках свою рудо-коричневу кицьку.
Чудова подорож заліз­ницею закінчилася у Римі. Вони не змогли відвідати жодної
церкви чи пам'ятки Вічного Міста, бо мусіли відразу сісти У подорожній віз
власника, сенатора Сельці, й відправитись за 50 км від Рима до присадибної
ділянки у Колледжіан­турко. Їхали через Порта Маджіоре (неподалік Стаціоне
Терміні); там звернули на віа Касіліна. Фірман зробив зупинку, як тоді було
прийнято, біля Остеріа дель Фінокіовинарня). Далі вулиця круто піднімалася
вверх на 162 метри. Отож, була нагода побачити чарівне гірське містечко
Палєстріна, де тоді мешкав єпископ. Швидко закінчилася їхня важка поїздка вибоїстою
дорогою високорозташованого Паліано із видом на його будівлі.
За 7 км на південь від Паліано, немов на троні,
розташовується велике помістя Колледжіантурко, — їхнє нове місце праці. Ще й
сьогодні вуличка-доїзд сюди дуже кам'яниста. Батько та мати Ґоретті були,
однак, надзвичайно розчаровані у своїх очікуваннях. Мама Ассунта розповідала,
що за два роки та чотири місяці, які вони провели у Колледжіантурко, мусили
харчуватися кукурудзяним хлібом та полентою. Про такий побут можна сказати:
"Було багато каменів та мало хліба".
Біля дому Падроне мешкали ще інші робітники з Анкони,
як-от управитель із Корінальдо, який переконав переїхати родину Ґоретті до
Колледжіантурко, та ще три родини Чімареллі; відтоді родина Ґоретті на все
життя залишилася із Маріо Чімареллі та його дружиною Терезією Лунґаріні, котра
пізніше, як подруга матері, полюбила Марію; Антоніо із своєю дружиною Марією та
Доменіко із дружиною Альбіною. (Всі троє мали лише по одному синові).
Там на третьому році вони познайомилися з Серенеллі,
які переїхали із Торете ді Анкона - рідної провінції, щоб знайти у
Арґо Романо кращий заробіток. Це був удівець Джованні Серенеллі зі своїми двома
синами — Вінченцо та Алессандро. Вінченцо невдовзі пішов до війська, Але-
ссандро залишився. Батько Джованні повинен був, за на­казом Падроне, обробити
виноградник, але праця у ньому була занадто важкою для нього, тому виноградник
передали родині Ґоретті для спільної праці в помісті. Мамі Ассунті було
непросто мешкати по сусідству із Серенеллі, бо хотіли жити окремо. Вона черпала
силу до цього, повного самопожертви життя, під час якого у свята йшла на Месу
разом з родиною до Паліано, розташованого за 7 км від Колленджіатурко, а у
неділі - до каплиці за 2 км у Сан Прокольо.
У Колледжіантурко малеча часто голодувала. Хліб пекли
кожних два тижні, бо заощаджували дрова. За кілька днів хліб ставав, немов
камінь. Анджело знайшов засіб, аби розколювати черстві кавалки, - вони почали
розлітатися по кухні. Треба було бачити, з яким нелюдським голодом діти ковтали
хліб та підбирали крихти з підлоги.
У Колледжіантурко народилася Ерзілія. Дружина
управителя була за хресну, її теж звали Ерзілією.
Пані Анджела Теренці (у Рануцці) ділиться своїми спостереженнями
у Колледжіантурко: "Я знала її (Марію) у Колледжіантурко; вона була мого
віку. Те, що мені впало в очі - дівчинці був характерний дух жертви й послуху.
Вона була дуже серйозною. Це щось особливе в такому віці. Марія завжди ходила
босою, виконуючи свої обов'язки, навіть у серпні при страшній спеці, де каміння
на вуличках було розпечене, а взимку - роз'їжджене тяжкими возами. Я пробувала
лише один раз зблизитися з нею, як це, за­звичай, буває серед дітей такого
віку, проте вона тільки на мить сповільнювала свій крок, трохи дивилася на
мене, а тоді знову йшла далі, наче боялася мене.
І все-таки, за Божим Провидінням, коротка зупинка у
Колледжіантурко повинна була стати дуже значною для вну­трішнього розвитку
дівчинки. Батько теперішнього власника помістя (двоє братів) Ґаллієно Джуліані,
племінник обидвох кардиналів Ванутеллі, звелів на першому домі помістя вста­новити
пам'ятну дошку із написом:
цьому помісті Колледжіантурко жила МаріяГоретті у 1896 - 1899 рр., і на самоті серед полів готувалася до героїчного
захисту чесноти".

У
"самоті серед полів" - одному із селянських дворів, віддаленого від
суєти шумного світу, дозріло немало таких героїнь. У самотності серед нив, де
штормовий вітер співає "Тедеум"
("Тебе
Бога хвалимо"), а людський дух цілковито входить у благоговіння та
здивування, "коли всі звуки, весь шум та спів сповнені благоговійного
пориву, гармонуючи з похвалою Господу" (Ф. В. Вебер, "Dreizehnlinden").
"Самот­ність є поживою для душі; у тиші духові приходить дійсне об'явлення
Боже" (там же). Це велике дівоче усамітнення замінило школу нашій
майбутній героїні та стало великою вчителькою, яка допомогла їй у ранньому віці
душевно зрости. "Це так, - як говорить професор філософії Петер Вуст, -
безконечна дійсність, що проявилася у такому селі, тиша та зосередженість
сільського буття". Тут Марія розквітла до внут­рішньо та зовнішньо
здорової селянської дівчини, до людської дитини, яка довірливо
Дата: Четвер, 10.07.2014, 08:43 | Повідомлення # 3
У Лє Фер'єр
Граф Аттіліо
Горі Маццолені вербував сільськогос­подарських робітників обіця­нкою:
"Залишіть ваші гори, де ви можете їсти тільки куку­рудзяний хліб! Ідіть до
мене, тоді отримаєте хліб пшенич­ний!" Луїджі Ґоретті та Джованні
Серенеллі повірили йо­му та взимку 1899 року переселилися до Лє Фер'єр ді Конча, тим більше, що падроне припинив
договір оренди, ос­кільки батько Серенеллі не дотримувався його. А ком­паньйоном
Серенеллі була родина Ґоретті.
Вирушили
потягом від Сены до Цеччіна
(біля Альбано). Після холодної ночі двома возами, які прислав управитель Лє Фер'єр,
добралися до нового дому.
Лє Фер'єр ді
Конча - "металургійний завод у Конча" - маленьке село із початковою
школою та церковцею на честь пустельника св. Антонія, в якій лише раз на рік
служилася Меса у свято цього Святого; при цьому посвячували худобу.
Назву
"Фер'єр" (металургійний завод) село дістало тому, що там раніше
знаходилася копальня, у якій в'язні із колонії добували залізну руду. Якийсь
час копальня стояла закину­тою, пізніше граф Маццолені збудував у шахті
папірню, яка Діє донині. Лє Фер'єр віддалене на десять з половиною кіло­метрів
від приморського міста Неттун. Нині сюди можна доїхати автобусом, що курсує до
Цістерни та Лятіна. На північному сході височіють Вольські гори (Монті Ліпіні)
з пасовиськами. На північному заході на рівній місцевості лежить село Кампоморто,
назване так тому, що там 21 серпня 1482 року герцог Альфонс Калабрійськнй у
боротьбі з папськими загонами зазнав поразки. На сході – парафіяльна церковця й
місцевість із старою фортецею колишнього поміщика графа Аттіліо Ґорі Маццолені.
Він був ро­дичем кардинала Карміне Ґорі Мерозі та сестри Пассіоністки Біанки
Лоренци, яка померла у славі Святих. Ці добра належали раніше церкві. Власне
кажучи, батько графа Аттіліо оті великі маєтки (9800 гектарів, 5000 голів
худоби) записав своїм двом онукам; граф був, отже, лише управителем.
Раніше село називалося Конча, зараз - Борґо Монтелльо.
Воно знаходиться на місці, де колись було "свя­тилище" вольсків,
пізніше зруйноване римлянами. Через Лє Фер'єр, яке тоді налічувало 100
мешканців, протікає невеликий потічок Астура.
Туди вони і прибули 28 лютого 1899 року. Розміс­тилися
у "Касчіна Антіка" (стара молочна ферма), де на горішньому поверсі
родина Ґоретті займала три кімнати, а батько та син Серенеллі - дві, між ними
була кухня-їдальня. Внизу - стайня та стодола. У сусідньому будинку мешкали
брати Чімареллі зі своїми дружинами (вони теж виїхали з Корінальдо). Поле, яке
Луїджі Ґоретті взяв разом із Серенеллі в користування, було частково
заболочене, однак за якийсь час стало дуже гарним та плодовитим завдяки меліорації
Муссоліні. Перевагу надавали вирощуванню пшениці та виноробству. Однак раніше
це поле знаходилось серед "понтійських боліт", де панувала
"згубна королева боліт", як тоді називали малярію. Комарі, які
хмарами жили в кущах, на полях, у будинках та стайнях, були носіями малярії.
Іншою завадою були безчинства розбійників. Іноді особам, які прибували потягом
із Неттуно і хотіли податися до Конча, доводилося для захисту давати
карабінерів. А якою виснажливою була праця! Земля мусила оброблятися примітивними
плугами.
Граф Аттіліо Ґорі Маццолені, народжений у Римі, одру­жився
із графинею Марією Брусчі-Фальґарі і поводився, зазвичай, дуже владно, мав
суворий характер. Але він показав себе добряком перед новими колоністами, які
були працьовитими та радісними. Це було, перш за все, цікаве пережиття для
малечі, коли граф вперше, сидячи на вело­сипеді (у ті часи спереду було велике
колесо, ззаду - мале), прибув у Лє Фер'єр з двома великими собаками.
Графиня іноді з'являлася і контактувала з робітниками.
Помістя, яке Луїджі Ґоретті взяв разом із Серенеллі у ко­ристування, нагадувало
великий чотирикутник і простягалося від "Страда дель Кавалльо" аж до цвинтаря у
Конча. Три родини Чімареллі мешкали ліворуч від Касчіна Антіка у великій
будівлі, де сьогодні розміщений дитячий садок.
Джованні Серенеллі підписав договір з графом також і
за Ґоретті, оскільки батько Луїджі у той час лежав із гарячкою. Тому
відповідальність було перенесено на батька Серенеллі.
Однак
вже через рік та три місяці родину Ґоретті; спіткало найбільше нещастя, яке
тільки могло трапитися. Якось батько Луїджі отримав завдання звантажити з воза
декілька домовин та занести їх на склад. Тоді він промовив пророчі слова:
"Одна з них буде для мене". На жаль, ці слова сповнилися. Одного дня
він знову почував себе дуже зле і зліг. Смертоносна малярія звалила його, та ще
й мінінгіт, запалення легенів і тиф. Його ослаблене здоров'я не змогло
перебороти усе це. Ґоретті терпеливо переносив страждання. Маленька Марія,
маючи 10 років, допомагала матері та смертельно хворому батькові, як лише
могла. Дівчинка особливо не давала спокою небесам молитвою на вервиці, просячи
оздровлення дорогому для неї "bаbbо". Отець Пассіоніст Альфредо Паліані із
Цістерни уділив вмираючому Святих Тайн. Він був глибоко вражений добротою дівчинки,
її побожністю та силою духу. Цього першого знайомства із Марією він ніколи не
міг забути.
У
неділю, 6 травня 1900 року, через десять днів після початку хвороби, батько
помер. Йому було лише сорок один і рік.Похований на маленькому цвинтарі між Лє Фер'єр та Борґо Монтелльо. Як бідно
жив, так само бідно його похоронили. Возом, у який запрягли віслюка, покійного
батька Святої відвезли на цвинтар. Молодий син Анджело мусив вважати, щоб
домовина з тілом батька не випала з воза. Могили Ґоретті сьогодні вже немає, і
ніхто навіть не знає  точного місцяпоховання. Після висадки американського де­санту у Неттуно, коли уся місцевість
довкола перетворилася; на поле битви, один американський офіцер-утікач отримав
на цьому цвинтарі надзвичайну допомогу, яку приписує батькові св. Марії
Ґоретті. Із вдячності за це після свого повернення до США він за власні кошти
наказав спорудити;: чудовий кам'яний пам'ятник, який ще й до сьогодні знаходиться на фасаді цвинтарної
церкви. Сумна подія зробила Марію ще серйознішою, бо любий "bаbbо"
означав для неї все. Щовечора вона відмовляла за упокій його душі вервицю.
Кожного разу, коли мусила йти на закупи до Борґо Монтелльо, клякала на могилі
свого батька та молилася. Знову і знову запитувала Марія: "Якби ми не мали
ще й матері, що б ми тоді робили?"
І ось родина
Ґоретті залишилася без голови сім'ї, спіт­кавшись з новими завданнями. Зокрема,
вмираючий батько дав дружині пораду: "Ассунто, я мушу вмерти. Якщо помру,
повертайся назад до Корінальдо!" Однак зараз це навряд чи можна було
виконати. Головним питанням було те, чи будуть у Корінальдо засоби для
існування родини, яка перебувала у страшній біді. До того ж, за три місяці
перед батьковою смертю з'явилася на світ остання дитина, ма­ленька Терезія.
Брат Луїджі Сантіно, який гостював у Лє Фер'єр, став на той час опорою родини
Ґоретті. Але він був у них лише сорок днів, бо повернувся до Корінальдо, де
мешкала його родина.
Тому мама
Ассунта запитала батька Серенеллі, чи він і надалі не хотів би працювати з ними
спільно. "Так, якщо граф з цим згідний". Про це вона запитала графа.
Але той хотів ще поговорити із Джованні Серенеллі. Пізніше граф відвідав матір.
Ассунта представила графові свого швагра, який ще був у них. Батько Серенеллі
стояв за матір'ю та дядьком. Отож, коли граф запитав, чи вони хочуть спільно
працювати, Джованні пальцем подав знак "Ні", та так, щоб Ґоретті не
змогли цього помітити. У відповідь на це граф сказав: "Ні! Я не можу, бо
це може призвести до того, що Джованні розірве договір". Мама Ассунта
намагалася переконати графа, що він не матиме жодних збитків, якщо вони
залишаться у помісті. Працюватимуть стільки, скільки працював її чоловік. Тому
мусила молодшій доньці Марії довірити майже всю домашню роботу та догляд за
меншими сестричками. Сама ж працювала зі своїм сином Анджело на полі, хоча він
був ще такий молодий...
Джованні
Серенеллі виявився безсердечним та жорсто­ким. Він навіть не міг стерпіти того,
що у Ґоретті з'явилася вільна кімната після того, як мати взяла дівчинку до
себе у спальню. Мабуть, він хотів їх вижити. Маріано пригадує, що батько
Серенеллі, незважаючи ні на що, пропонував вдові одружитися. Але мама Ассунта
хотіла бути вірною своєму покійному чоловікові до гробу і не бажала прийняти
пропозиції Серенеллі, тим більше, вона достатньо знала характер Джованні і, до
того ж, несла відповідальність за дітей. З цього дня мати відчула, що мир у
домі минув. Для неї це означало працювати й працювати! Мати Ассунта зізналася,
що Джованні Серенеллі робив їй огидні пропозиції.
Марія у цей
важкий час стала добрим ангелом родини. Хоча ще така молода, проте була мужньою
та підбадьорю­вала матір, кажучи: "Ні! Мамо, не плач! Сміливіше! Не­вдовзі
ми станемо на ноги. Добре, що щедрий Господь дає нам здоров'я. Його провидіння
допоможе нам. Переб'ємося!" Вона стала матір'ю дому, доглядала малечу та
допомагала в кухні, оскільки мати мусила часто йти у поле. З великою
старанністю дівчина навчала молитов менших сестричок. Про це свідчив брат
Маріан на беатифікаційному процесі.
Іноді Марія
ходила із сусідкою Терезією Чімареллі й допомагала їй на базарі у Нетунно
продавати яйця та го­лубів. У цей важкий час старались використати кожен,
навіть найменший прибуток. Деякі жінки з розповідей знали, як було цікаво
бачити, коли Марія, стоячи тихо та скромно зі своїми голубками у руці, чекала
на покупця. Один чоловік згадував, як вона говорила, пропонуючи своїх голубок
та яйця: "Я маю наказ від своєї мами продавати їх лише за таку-то ціну.
Хочу спробувати десь в іншому місці; якщо мені не запропонують більшу суму
грошей, я їх вам поверну". Але це не було необхідним, бо її впевненість
була надто захоплюючою. Дівчинка всіх притягувала до себе.
Проте
нещаслива зірка сходила все більше та більше: недобрі стосунки з родиною
Серенеллі давали жінкам відчути їхню чоловічу перевагу. "Правду кажучи, -
розповідала мама Ассунта моєму другові дону Вільдо Касавеккіа (зараз військовий
капелан у Римі, віа деі Ґраччіа 297, раніше капелан у лікарні в Корінальдо), -
ми недобре уживалися із Серенеллі, особливо зі старим Джованні, бо він завжди
хотів наказувати. Грав роль головного наглядача. З моменту, коли він помилково
поскаржився графові на мого чоловіка, ніби той самовільно посадив стручкову
городину на ділянці, бо ж ця посадка була попередньо домовлена, я більше не
могла мати до нього жодної поваги. Іншим разом маленька Тереза лежала хвора.
Марія запитала: "Мамо, чи я повинна дати Терезії яйце?" Я схвально
кивнула головою. Але в той час, коли моя дитина брала яйце, батько Джованні, на
біду, побачив її і з того дня почав замикати мені курник. Так, він навіть
зачиняв на засув хліб у печі. Я розповіла про це падроне і додала, що неможливо
надалі залишатися разом та спільно працювати із Серенеллі. Джованні довідався
про це й різко дорікнув мені. Його син Алессандро вти­хомирював свого батька,
говорячи: "Спокійно, тихіше!"
Отож, Марія
у цьому сумному існуванні була для матері, немов сонячне проміння. "Не
тому, що Марія є моєю дочкою, - сказала одного разу мати, - я кажу це: вона
дійсно була доброю, тямущою, зрілою дівчинкою, чого не завжди можна очікувати
від дітей її віку. Товаришок вона не мала, можливо через те, що постійно була
зайнята вдома, а може, вони любили бавитися іграшками, на які Марія не мала
часу". Сам убивця зізнався та свідчив: "Я не знайшов у ній ні краси,
ні при­вабливості. Вона ніколи не подавала мені жодного приводу, наприклад,
через посмішку чи в інший спосіб, що могло б розбудити в мені пристрасть".
І далі: "Я ніколи не знав її іншою, лише доброю, послушною батькам, побожною, скромною,
серйозною, але не легковажною та непостійною, як інші дівчата. Я не можу
засвідчити, що вона переступила хоча б одну заповідь Божу. Ніколи не чув, аби
вона казала неправду. Марія, після настанов своєї матері, уникала небезпечних
зна­йомств. Я ніколи не бачив, щоб вона жартувала з молодими мужчинами, зі своїми
ровесниками. Я ніколи не помічав з її боку жодних намагань позбутись цноти. Я
дуже поважав її тактовність. Перед своїм першим св. Причастям вона просила
прощення у всіх членів родини, а також і у мене. На Службу Божу завжди йшла
радісна, іноді з пожертвою - дві години пішки. Кожного вечора відмовляла
вервицю разом з усією родиною. Марія в особливий спосіб почитала Мадонну. Її
часто можна було бачити із вервицею в руках. Вона також з захопленням
прикрашала образи Пресвятої Діви Марії. Була задоволена кожною одежиною, яку
пошила їй мати чи дарувала якась жінка. Марія справді була чистою, зразковою
дівчинкою" (свідчення під присягою під час беатифікаційного процесу).
Проте в
особливий спосіб любила дівчина чистоту серця, її мати свідчила: "Найбільш
зважала Марія на свою чистоту. Серце її було справді чистим. Чим більше вона
почитала Пресвяту Богородицю, тим більше зростала її любов до чистоти. Вона
ніколи не лягала спати, не відмовивши вер­вицю".
Одного дня
Марія пішла до криниці набрати води. Раптом почула, як одна дівчина на ім'я
Чіруліні вела непристойні розмови із хлопцем- ровесником. "Мамо, - сказала
вона, повернувшись додому, - якби ти знала, що та дівчинка (Марія назвала ім'я)
сказала у розмові біля криниці!"
"Чому ж
ти слухала?"
"Що ж я
мала робити, поки не наповниться відро?"
"Краще,
щоб це увійшло в одне вухо та вилетіло з іншого! Дивись, моя люба, як ти
дивуєшся іншим; так само могли б здивуватись завтра і люди, якби почули ці
погані слова з твоїх уст".
"Мамо,
аніж вести такі розмови, я б радше воліла вмерти".
Певно мати
не пояснила дівчинці усе докладно, але здорове та тонке чуття замінили Марії
пояснення. З дівчинкою, поведінку якої вона осудила, більше ніколи не бажала
йти спільною дорогою, хоча та ходила до тієї самої вчительки, аби підготуватися
до першого св. Причастя. Знову і знову мати могла почути добрі слова від людей:
"Який ангел ваша донечка!"
Мама Ассунта
далі оповідала: "Ма­рія була доброю, - бідне сердечко. Жва­ва, немов оса;
захищала сестричок, раділа з ними та виконувала будь-яку роботу вдома:
прибирання кімнат, праця на кухні. Вона вчила своїх сестричок катехизму.
Робила, словом, усе, що мусила б робити я. Завжди була слухняною й ніколи не
завдавала мені клопотів. Коли ми виходили у поле, вона поводилась, мов та
качечка: завжди попереду, далі від мене, а пізніше оглядалась і гукала:
"Мамо,
мамо, а чи ти не біжиш?" Якось перед обідом мати поверталася з поля
додому, щоб взяти кошик з харчами та занести його робітникам. На той час Марія
вже все закінчила і хотіла віднести кошик замість втомленої матері. "Мамо,
віднесу кошик сама". "Ні, моя дитино, ти не можеш цього робити".
"Тоді я піду з тобою, ти ж боїшся змій і можеш випус­тити кошик. Я йтиму
попереду, щоб їх відлякувати, бо я не боюся". Якщо вона натрапляла на
змію, то або заби­вала, або проганяла її.
Марія пішла
з матір'ю. І вчинок був розумний, бо у тій місцевості водилися змії. "Так
одного дня, - розповідав брат Маріано, - навіть з каміну впала вниз на плиту ве­личезна
змія, яку я потім зумів убити".
Про
жертовність Марії свідчить наступний епізод, який розповіла пані Роза Рідджі:

мешкала тоді з моєю родиною у Піццо ді Чіоді (біля Ізоля Белля, якщо йти до
Цістерни). Ми працювали у помісті Ґуліельмі. Мені було доручено привозити воду
у Лє Фер'єр, неподалік мешкання Марії. Я була змушена наповнити
тридцятилітровий слоїк та нести додому. Самій не вдавалося поставити його на
голову, бо ж мала тоді заледве 15 років. Отже, шукала помічницю. В пошуках
уперше побачила дівчинку років десяти, достатньо сильну. Оскільки не знала, як
її звуть, звернулася до неї звиклим звертанням, яке у нас прийняте:
"Ходи та поможи мені, маленька й гарна Королево!"
"Я вже
йду", _ такою була відповідь. Дівчинка швидко підійшла ідопомогла мені. Вона зробила це із такою добротою та так граціозно, що я не
втрималася, аби не запитати: "Як же тебе звати?"

тебе?" - спершу запитала помічниця.
"Мене
звати Розетта".
"А мене
- Марія".
"Кожного
ранку, - оповідала далі пані Роза Рідджі, -
коли я наповнювала відро й підходила до їхнього дому та гукала: "Maria, M'aiuti?" ("Маріє, допоможеш мені?"), одразу чула щиру
відповідь: "Vengo, vengo" ("Я вже йду"). Вона допомагала мені декілька місяців. Наша дружба
все більше зростала. Оскільки постійно бачила її у чорній хустці, одного разу
сказала їй: "Маріє, та зніми ж цю хустку з голови! Чи ти не помічаєш, яка
спека?"
І я
спробувала опустити її їй на плечі.
"Ні!
Ні! Розетто, - відповіла вона, - в мене помер батько".
І одразу
знову накинула хустку на голову та старанно зав'язала її".
Пані Розу Рідджі також
запитували, про що вони роз­мовляли між собою у таких випадках. "Ми
розповідали одна одній про невдачі, які трапилися в родині. Потім під­бадьорювали
одна одну, аби було легше зносити труднощі життя."
Якось Марія,
за наказом матері, повинна була нагріти води для приготування страв. Та вона
забула про це розпо­рядження, бо була зайнята іншими роботами. Коли мати
помітила, що вода була ще холодна, у своєму хвилюванні зробила різкі докори,
тим більше, що обидва Серенеллі були не в дусі, бо мусили чекати. Хоча дівчинка
не допусти­лась жодного непослуху, лише маленької за­будькуватості, проте
твердо пообі­цяла, не будучи ображеною: "Мамо, не турбуйся! Відтепер я
робитиму тільки те, що ти мені доручаєш, а потім усе інше". Ці епізоди
свідчать про те, що Марія була лю­б'язною, готовою допомогти, а разом з тим
тямущою дівчиною. Навіть до майбутнього вбивці ставилась завжди добре. Про це
він свідчив, коли Марія, в силу обставин, мусила уникати зустрічі з ним, а
Алессандро з нею черство обійшовся. Декілька разів дівчина чинила опір, проте
хлопець віддавав їй свої накази грубо та роздратовано.
Одного разу
він просто вилив свіжу воду, яку Марія принесла з криниці, і вимагав нової,
начебто та була недостатньо холодною. Тоді бідна дитина вибухнула слізьми:
"Мамо, я ж щойно принесла свіжої води, а Алессандро вилив її; мені
боляче".
Мати втішала: "Терпіння, моя люба. По­терпи! Скоро його візьмуть до
війська". Ма­рія відразу ж пішла принести іншу воду. Вже двічі Алессандро
намагався споку­сити дівчину. На беатифікаційному процесі говорив: "Марія
мені подобалася, незважаючи на те, що не була дуже гарною. "       ' Але вона була якоюсь особливою".
Після того,
як дівчина двічі дала йому відсіч, Алессандро пригрозив: "Якщо ти, однак,
скажеш щось про це матері, я тебе вб'ю".
Тією кому
вона могла б довірити своє велике тихе страждання, була її мати. Але Марія
промовчала, боячись, що хлопець її вб'є. А якщо одинадцятирічна дитина не може
виговоритися своїй матері, а мусить усі свої побоювання тримати в собі, хто ж
тоді міг настільки злостити бідну Марію, що вона стала чутливою та пригніченою.
Певно вона могла у молитві звер­нутися до Бога та до своєї Небесної Матері, але
така молода дівчина потребувала також і земної помічниці та посвяченої особи у
свої душевні муки. Марія промовчала, мабуть, також тому, щоб не завдати матері
ще більше клопотів та щоб без того напружені стосунки із Серенеллі не
погіршилися. Однак мати все частіше помічала, що дівчинка багато плакала.
Її
пригніченість впала в очі також кравчині Лаурі Ачілі, у якої вона за тиждень до
смерті замовила перший корсет і наполягала на швидкому пошитті. Кравчиня
помітила, що дівчина поводиться, як доросла, та зауважила після її відходу:
"Яка серйозна та надто чутлива ця дитина!"
Пані Ассунта
Кандельотті-Фелічі, власниця продуктової крамниці у Борґо Монтелльо, де Марія
робила свої закупи, засвідчила те саме: "Вона була серйозною, соромливою
та малоговіркою. Майже три роки здійснювала покупки у моїй крамниці. Мені вже
на початку впало в очі те, що вона була така мала, що ледь діставала до прилавка,
хоча тоді їй було майже дев'ять років. Зранку того дня, коли її смертельно
поранено, Марія востаннє була у мене, купувала кілограм солі на два сольдо.
Обличчя її сяяло лише добро­тою. Вона була, як маленька мадонна. Нікому не
довіряла; на вулиці не приступала до інших дівчат. Але ніхто не міг знайти у
ній якийсь недолік; ми всі заздрили її матері, яка мала таке миле дитя. Марія
завжди носила на голові хустку, яку зав'язувала навколо обличчя. Коли її вбили,
ми всі були приголомшені й переконані, що вона дійсно свята.
Уся моя
родина хотіла піти до Лє Фер'єр, аби ще раз подивитися на дівчинку." Своє
покликання Марія відчула у Страс­ний Четвер 1902 року. Тоді з подругою по
матері Терезою Чімареллі
вирушила до Неттуно  на Страсні свята.Під час проповіді пароха їй відкрилася таємниця Ісусових страждань. У великому
хвилюванні пізнала, якою безмежною є любов Бога до нас, і яким жахливим є гріх.
Марія пізнала, що гріх не є безвинним відступленням чи порушенням по­ліцейського
припису, а "вбивством Бога", новим роз­п'яттям Христа. Зворушена цими думками, твердо
постановила: "Краще вмерти, ніж згрішити!" Це рішення набуло ще
більшої ваги під час останнього приготування до першого св. Причастя. Мама
Ассунта розповідає: "Якось Марія прийшла додому, сильно вра­жена
проповіддю про страждання Господа, яку виголосив отець Пассіоніст дітям.
"Чи ти знаєш, мамо, - довірилася вона мені, - отець розповів нам сьогодні
про страждання Ісуса. І сказав: "Якщо ми допускаємося гріха, то ми щоразу
відновлюємо Господні страждання".
Вона це
промовила з інтона­цією, яка чітко показала, що дів­чина за будь-яких обставин
хоче уникати гріха впродовж усього життя...
Дата: Четвер, 10.07.2014, 08:44 | Повідомлення # 4
Її щасливий день
 
Якось після
недільної Служ­би Божої Марія почула розмову старших дівчат: "Незабаром ми
зможемо приступити до першого св. Причастя". Отож, одного дня вона
запитала свою матір: "Мамо, коли я зможу прийняти перше св.
Причастя"?
"Моя
дитино, як ти можеш піти до першого св. Причастя, якщо ти не ходиш на уроки? Ти
не вмієш читати, а я не маю грошей, щоб придбати тобі плаття, віночок та мешти.
До того ж, ти не маєш ні хвилин­ки вільного часу, у нас так ба­гато
роботи".
"Люба
матусю, так я ніко­ли не прийму Причастя".
"Як же
ж це зробити? - забідкалася засмучена мати. - Мені самій болить дивитися, як ви
зростаєте, немов худобина".
"Ну
добре, - продовжувала Марія, - Господь потурбує­ться. У Конча мешкає пані
Ельвіра (Ельвіра Шіассі працю­вала у паньства Маццолені), вона вміє читати. Я
обіцяю тобі спочатку виконати всі роботи вдома, а решту часу доз­воль
використати на відвідини уроків у Конча. По неділях туди приходить дон Альфредо
Паліані з Цістерна, він мені також даватиме уроки, якщо приходитимуть інші
учні, які підготувалися".
Так Марія і
зробила: впродовж дев'яти місяців разом зі своїм братом майже щодня ходила до
Конча на під­готовку. Багато працювала над собою: прагнула стати кращою,
зосередженішою, побожнішою. її переповнювала любов до матері та сестер. Дівчина
була першою, хто входив до церкви, та останньою, хто звідти виходив. Усі
подивляли в ній зовсім нехарактерну рису для південного темпераменту: у церкві
вона поводилася дуже зосереджено та благоговійно, хоча не могла користуватися
молитов­ником.
"Чи
можу я наважитися, пані Ельвіро, - запитала од­ного дня мати, - дозволити моїм
дітям приступити до пер­шого св. Причастя?"
Хоча
відповідь була позитивною, мама Ассунта пода­лася до пароха, архієрея
Темістокла Сіньорі у Неттуно. Іспит пройшов добре і, прощаючись, парох сказав
матері: "Посвятіть Марію Матері Божій та віддайте під її покров! Тоді вам
нічого боятися".
Це Ассунта
вже давно зробила. Вона підтверджує: "З перших днів життя я посвятила ЇЇ
Мадонні".
Перше св.
Причастя повинно було відбутися у церковці Благовіщення Пресвятої Богородиці в
Борґо Монтелльо (Конча). Стосовно дати немає одностайної думки. Хоча постулятор
беатифікаційного та канонізаційного процесу отець Пассіоніст Мауро дель
Іммаколята припускав, що це було 29 червня 1901 року, інші вважають
правдоподібною дату 16 червня 1901року. Все-таки вагоміші підстави вказують на
день, про який запевняла мати: свято Тіла Господнього 1902 року (29 травня).
Перед своїм
першим св. Причастям Марія сповідалася двічі: в переддень у пароха в Неттуно та
зранку, у свято, в отця Пассіоніста Борґо Монтелльо. Вона мала чисте сумління.
Вранці, у день першого св. Причастя, її брат Анджело, який теж вперше готувався
до Причастя, через нерозумний жарт прикро вразив матір. Марія докоряла йому:
"Подумай хоч над тим, кого ти сьогодні будеш приймати! Ти мусиш ставати
кращим!"
Тоді дівчина
прибралася, мов наречена: вперше з'явилася у довгій білій сукні та фаті. Добрі
жінки (пані Катоні та пані Альбертіні з Кампоморто) потурбувалися про все
необхідне. На голові вона мала віночок із польових квітів. Мати вибрала для неї
сережки (невідала, що носитиме їх сама до кінця свого життя як спогад про
доньку).
Це було
зворушливе видовище, коли Марія клякнула перед своєю мамою, батьком Серенеллі
та своїм майбутнім вбивцею і просила прощення за всі свої помилки.
А потім
вирушила у найщасливішу путь свого короткого життя: вперше прийняла Нареченого
чистих душ.
Разом з
Марією одинадцятеро дівчат запричастилися того ж дня. А ще її брат Анджело та
один хлопець.
Згодом ЇЇ
мати запевняла: "Марія прийняла своє перше Причастя як свята".
Священик у своїй проповіді застеріг дітей: "Ви повинні твердо собі
постановити: "Ліпше вмерти, ніж прогнати Ісуса своїм гріхом!" Тому
щодня моліться тричі "Богородице Діво".
За бажанням
матері Марія жертвувала своє перше св. Причастя за покійного батька.
Після Служби
Божої дівчина разом з іншими дітьми пішла до захристії, щоб висловити парохові
свою подяку. (Це був, очевидно, отець Пассіоніст Базіліо дель Аддольо- Рата
(Паоло Морґанті), який пізніше став місіонером та помер у Бразилії 9 жовтня
1921 року від менінгіту. По дорозі додому мати сказала своїм дітям: "Ви
прийняли Ісуса, отож тепер мусите ставати кращими!"
"Так,
мамо, - рішуче обіцяла Марія, - я хочу ставати щодень кращою!"
Марія
прийняла Євхаристійного Спасителя три рази. Тоді часте св. Причастя ще не було
практиковане, і свя­щеник, який по неділях, зазвичай, приходив до Борґо
Монтелльо, був дуже молодий та не був уповноважений слухати сповіді. (В ті часи
сповідалися перед кожним св. Причастям). Отож, між першим св. Причастям Марії
та днем її смерті було лише п'ять тижнів.
 
 
     
Її нещасливий день
 
"Мамо,
не залишай мене ніколи самою!" Це все, що зі сльозами вимовила Марія. Але
добра мати не здо­гадувалася, скільки смертельного жаху таїлося у цих словах.
Дівчинка пово­дилася надзвичайно замкнено і, як могла, уникала двадцятирічного
Алессандро. Вона добре знала, чого він від неї хоче. Втеча Марії від хлопця
була чітким доказом її мудрості та гідності. Це ж підтвердив Папа Пій XII під
час беатифікації: "Наша блаженна було мужньою дівчиною. Вона збагнула, про
що йшла мова, і тому вибрала смерть".
Настав
гарячий день, 5 липня 1902 року, субота перед величним святом Пресвятої
Євхаристії. Зранку чули, як Марія часто повторювала: "Хоч би вже настав
завтрашній день! Я не можу дочекатися тої години, коли зможу прий­няти св.
Причастя".
"Куди ж
ти хочеш піти?" - запитала мати.
"До
Кампоморто або Неттуно". Це означало, що вона бажала долати численні
кілометри під пекучим сонцем, запорошеною дорогою та ще й натще. І незважаючи
на це: "Я не можу дочекатися тієї години..." Вона промовляла ці слова
тому, Хто знав усе. Вона була готова померти за Нього.
Блакитне
небо, немовби зі сталі, з якого липневе сонце випромінювало свої спекотливі
стріли, стояло над болотистим ландшафтом Лє Фер'єр. Сьогодні мали молотити
боби. Дні молотьби вважалися тут святковими. Марія приготувала обід. За столом
панував добрий настрій. Після звичної сієсти близько 15 години батько Серенеллі звернувся
до свого сина й Анджело: "Хлопці, запрягайте віслюків, бо сонце висушило боби, і тепер вони
краще випадатимуть!" Обидва виконали доручення та віддалились приблизно на
двадцять кроків від дому до току під відкритим небом, щоб молотити кукурудзу
(праворуч від Касціна Антіка). Однак, перш ніж Алессандро приступив дороботи, він сказав дівчині: "Маріє, подивись, на моєму ліжку лежить сорочка, яку треба
залатати!" Коли вона не відповіла, мати подумала, що дівча незрозуміло його, то й запитала: "Маріє, чи ти чула, що тобі сказав
Алессандро? Йому треба залатати сорочку".
Марія
поводилася так, начеб вона не чула слів Алес­сандро, бо певно передчувала, що
він від неї хоче. Дівчина відповіла: "Як я можу прибирати в кухні і латати
со­рочку? Я ж ще мушу тримати на руках маленьку Терезію". Мати
розгнівалася і запустила в Марію своїм черевиком, який влучив їй у голову. На
це донька відповіла: "Ну добре, мамо, я залишаюся сама".
Тому мати
мала докори совісті аж до смерті. Опісля Марія запитала: "Де твоя сорочка,
Алессандро?"
"Вона
лежить на моєму ліжку, а латки - поруч". Він хотів заманити дівчину до
своєї комірки. Тоді мати наказала своєму синові Маріано: "Залишайся
з Марією! Візьми Терезію на руки, поки вона не закінчить свою роботу!"
Отож Маріано залишився вдома. Він присів надворі із Терезіє на руках на
найнижчій сходинці. Коли Марія закінчила роботу в кухні, взяла подушку, сіла
нагорі на виступі та й почала латати сорочку. Було гаряче. Практично неможливо
було витримати спекоту. Мала Терезія заснула. Маріано поклав її на подушку та
залишив сплячу сестричку під опіку Марії. Сам пішов на тік. Марія звернулася до
брата, який поспішав і не хотів бути за няньку: "Отже, ти йдеш? Але якщо
почуєш, що Терезія плакатиме, то негайно повертайся, бо я ще не впоралась з
працею".   
Коли
Алессандро побачив біля себе восьмирічного Маріано, був упевнений, що Марія
сама. Проте дозвольмо мамі Ассунті розповісти самій. Під час беатифікаційного
про­цесу вона під присягою свідчила наступне: "Коли ми після обідньої
перерви знову взялися до роботи, батько Серенеллі сказав мені: "Ассунто, я
приляжу в тіні дому, трішки відпочину". Я відповіла: "Та йдіть! Я
працюватиму тут".
І він пішов
та розлігся під сходами на землі. Невдовзі його син Алессандро, який сидів на
возі, сказав мені: "Ассунто, станьте трохи на віз, щоб я на хвилю міг піти
додому!"
Не
підозрюючи нічого лихого, бо він говорив, як завжди, я відповіла, що він міг би
йти, бо сяду на віз. Так і зробила. І ось на возі переді мною сидів мій
Анджело, щоб керувати віслюками; в іншому сиді­ла я сама. Зробивши кілька кіл,
мої віслюки ледь не впали, мабуть, наполохавшись оводів. Я розгуби­лася. Самі
по собі з'явились у мене на устах слова: "О Мадонно, до­поможи мені!
Святий Антоніє, подай мені твоє благословення!" Віслюки пішли далі, слідую­чи
за возом мого сина. Коли проїжджали повз дім, я почула плач малої Терезії.
Оскільки Марія після того, як прибрала в кухні, взялася латати сорочку, отож
поклала малу Терезію, якій було близько двох з половиною рочків, на виступ сходів.
Сама була неподалік, працювала. Я бачила її із току. Коли почула плач малої,
глянула догори, і більше не побачила Марії на виступі сходів. Зі страху, що
мала могла б впасти, наказала своєму синові: "Маріано, піди та поглянь,
куди пішла Марія! Мала Терезія плаче". Тоді я ще не боялася нічого й гадки
не мала, що може статись щось фатальне. Коли Маріано пішов, я побачила, що
старий Серенеллі поспішно піднявся сходами. Відтак Маріано сповільнив свої
кроки, будучи переконаним, що старий Серенелля допоможе малій Терезії. Я
побачила, як старий Серенеллі, вийшовши нагору, відчинив двері і відразу
відвернувся. Він гукнув
мені: "Ассунто, ходи нагору!" Серенеллі покликай також Маріо
Чімареллі, який молотив боби на току. Почувши це, мене охопив страх, і я
вигукнула: "Люба Мадонно, що сталося в моєму домі?" Я та мої сини
залишили все та поспішили до будинку, однак попереду був Маріо Чімареллі. За
нами прийшла пані Терезія Чімареллі, двоє братів Маріо й Антоніо та Доменіко.
Ледь зайшовши, я побачила, що Маріо Чімареллі тримав мою донечку Марію на руках.
Вона схилила голову на його плече. Коли побачила свою і донечку, наче мертву на
руках Маріо Чімареллі, закричала. Однак Маріо шукав слів, аби втішити мене:
"О, заспокойся!! Марії стало погано". Він, власне, ще не помітив, що
в дійсності сталося. Із кухні поніс Марію у її кімнатку та поклав на ліжко. Я
пішла за ним. Та раптом запідозрила, що моя мала нібито поранена Алессандро, бо
його ніде не було. Я роздягнула дівчинку, щоб впевнитися, чи моя підозра
підтвердиться, її живіт був порізаний настільки, що аж виступали нутрощі. Марія
втратила свідомість. Я закричала.
Мене винесли
із дому на виступ сходів. Чімареллі сказали мені, що Марію потрібно занести до
їхнього дому, бо вони самі побоювалися гніву Алессандро. Але я заперечила їм:
"Ні! Ні! Я хочу залишатися біля Марії! Якщо він її вбив, він вб'є також і
мене". Підійшовши до виступу сходів, я почула голос Марії:
"Мамо!", і насильно вирвалася з рук, які мене тримали. Повернулася до
кімнатки й запитала: "Люба Маріє, що ж сталося? Хто це був?" Вона
відповіла: "Це був Алессандро". "За що?" "Він хотів
учинити зі мною лихе, але я не хотіла цього". Тоді я знову здійняла крик,
і мене винесли геть. У коридорі мене зустрів старий Серенеллі і сказав:
"Ассунто, будь мужньою! Це не був мій син, а ваш син Алессандро." Але
я відповідала: "Що? Мій син був на возі біля мене, підлий чоловіче".
(Тоді моєму синові Алессандро було лишень вісім років!).
Антоніо
Чімареллі в нападі гніву дав старому Серенеллі сильного штурхана в плечі.
Невдовзі
мене перенесли в дім Чімареллі, де мною заопікувались родичі Терезії. Перш ніж
мене віднесли, я побачила лікаря, якого викликали поспіхом. Пізніше я більше
нічого не бачила до того часу, поки Марію не перевезли до лікарні. Я сама чула
від панства Чімареллі, що вони та інші поспішно вирушили до Конча, аби
повідомити графа Маццолені, до Кампоморто у Червоний Хрест та до Неттуно до
карабінерів. Я також чула від Терезії Чімареллі, яка в той час доглядала
дівчинку, що вона запитувала Марію: "Маріє, Що ж він хотів тобі
заподіяти?" Вона відповідала: "Він хотів підняти мені плаття, та я не
дозволила цього". Терезія також повідомила мені, що одяг Марії був
заплямований кров'ю і знизу та згори проколений зброєю, вся вона була в пилюці,
бо долівка не була викладена цеглою. Поранення були й ззаду на плечах. Граф
Маццолені тримав заховану в себе за спиною закривавлену зброю. Тоді я сіла у карету
швидкої допомоги і примостилася на сидінні біля нош".
Що ж
розповідає вбивця про злочин? "При посяганні на чистоту (незайманість)
Марії Ґоретті я не мав жодної іншої мети, як задоволення плотського бажання. Я
ніколи не думав про одруження із нею, тим більше, що вона була для цього
занадто молодою... У червні 1902 року у мене з'явився сильний потяг до задоволення
сексуальних бажань. Я не мав сміливості наблизитися до дорослих жінок. Тому
звернув увагу на Марію Ґоретті. Цього місяця я двічі спробував схилити її до
моїх похотей. Я зробив першу аморальну спробу стосовно дівчинки, і помітив, що
вона збагнула, що я хотів спокусити її. Я обійняв її та зауважив, що вона
почервоніла Марія сказала, що не можна робити таких речей. Вона вирвалася з
моїх рук з такою силою, що я мусив її випустити! Через десять днів усе
повторилося: я сильно обійняв її та спробував оволодіти дівчиною. Але й цього
разу вона вчинила рішучий опір - почервоніла та з зусиллям вирвалася із обіймів.
Оскільки я побоювався, що вона закричить і покличе свою матір, я відпустив її.
Після першого разу звелів дівчині нічого не говорити матері. Вона страшно
налякалася. Сьогодні чітко не пригадую тих двох випадків. Можливо, навіть
погрожував смертю. Однак пригадую, що в обох випадках дуже розгнівавсь на неї,
бо Марія не покорилася. У наступні дні старався, щоб дівчина не помітила мою злість.
Побоювався, щоб інші теж нічого не помітли. Натомість Марія намагалася уникати
кожної можливості бути наодинці зі мною. Я це помітив, однак намагався досягти
своєї мети. Після другої невдалої спроби в мене виникла думка, що я ніколи не
позбудуся пристрасті. Гадав убити її, якщо дівчина надалі буде противитися моїм
бажанням. 5 липня відважився на третій напад. О 15 годині, стоячи на возі, коли
збирався молотити боби на току, я побачив Марію нагорі на сходах. Вона латала мою
сорочку, яку їй дала її мати. Тоді я подумав, що це міг би бути вдалий момент
для здійснення свого наміру. Отож, я зійшов з воза, попросив матір заступити
мене і вирушив до будинку. Мій батько був перед стайнею; він лежав на землі, бо
мав малярійну гарячку. Я запитав його, як він почувається, і пішов далі своєю
дорогою. Пройшовши повз Марію й не говорячи до неї, направився до своєї
кімнати, де стояв ящик зі старим залізяччям, щоб взяти там зброю. Я знайшов
шило, яке рік тому назад було загострене одним із наших слуг та
використовувалося для полагодження мітли. Взяв його і повернувся назад до
Марії. Зараз не пригадую подробиць, чи я сховав це шило у пояс від штанів, чи
поклав його на ящик у кухні. Наблизившись до Марії, покликав її до будинку.
Вона не відповідала, навіть не поворухнулася. Тоді я силоміць схопив її за руку
і потяг. Вона чинила опір. Збагнувши, що я хотів відновити напад, як два
попередні рази, вона гукнула до мене: "Ні! Ні! Бог не хоче цього. Якщо ти
це зробиш, потрапиш до пекла!"
Коли я
побачив, що вона не піддається моїм насиль­ницьким бажанням, розлютився, вхопив
шило і почав колоти її. Я дуже добре розумів, що я чинив проти закону Божого і
хотів спокусити Марію до гріха. Вбив її через те, що вона противилася мені. Я
підняв її плаття, щоб виконати своє бажання, але вона докоряла мені, пручалася.
Мій намір і цього разу був марним. Тому я вхопив шило й почав колоти її живіт,
як молотять кукурудзу.
Добре
пам'ятаю, що Марія, коли я підніс їй плаття, спробувала закритися. Так вона
робила багато разів, одночасно кричучи: "Та що ж ти робиш? Ти потрапиш до
пекла!" Коли я вколов, вона не тільки кидалася на всі боки, щоб
захиститися, але знову і знову кликала свою      маму: "О Боже! О Боже! Явмираю! Мамо! Мамо!" Коли побачив кров на її одязі, залишив її. Я добре
розумів, що смертельно поранив її. Кинувши залізяку за великий ящик, пішов
назад до своєї кімнатки. Зачинив двері зсередини і впав на ліжко. Думав, що
втікати не було жодного сенсу".
Так само й
Марія описувала своє мучеництво сестрі милосердя Медель Реґіні де Беліс у
шпиталі Орсеніґо в Неттуно, яку під час беатифікаційного процесу вислухали під
присягою. Свідчила й пані Терезія Чімареллі. Перед лицем смерті Марія Ґоретті,
безперечно, не обманювала! Тому і вбивця з поваги до цієї дівчини схилявся,
відповідаючи на питання професорки Арніди Бареллі: "Марія в дійсності була
ангелом з-поміж дівчат; невинна, мов вода! Зразкова дівчина!" Маріо
Чімареллі, який надавав першу допомогу, розповідає: "Дівчина лежала,
випростана на підлозі по лівій стороні входу до кухні. Я підняв її з підлоги з
закривавленою одежею та обережно поклав на ліжко її матері". Відразу всі
почали надавати діяльну допомогу.
Маріо
Чімареллі прохав свого брата Домініка повідомити графа Маццолені та просити
дати коня, аби поїхати до Неттуно по лікаря. "Так я і зробив, - розповідав
Домінік, - але пан Маццолені дав мені спочатку таблетки сулеми і порадив
промити колоті рани дівчини".
До Червоного
Хреста у Карано пішов Антоніо Чімареллі. З Карано приїхав др. Ернесто Баліва на
амбулаторному автомобілі, а разом з ним комендант частини Бенджаміно Карпетта з
солдатом Капріолі. За декілька хвилин прибули карабінери (поліцейські Леонардо Руджері та Адольфо П'єротіні), а
також міський лікар Неттуно др. Бартолі, якого привіз Маріо Чімареллі.
Перш ніж
поліцейські пішли по вбивцю, надійшла до дверей кімнатки Алессандро надзвичайно
сильна селянка,
вдова Ріта
Компаріні, щоб помститися злочинцю. Тільки з великим зусиллям карабінери змогли
її втримати. Полі­цейські запитали: "Що з тобою, Алессандро?" Він,
лежачи у ліжку, відповів: "Я хворий; у мене малярійна гарячка".
"Чи ти знаєш, що сталося у цьому домі?" Він відповів: «Ні!"
"Що ж? Марія заколота перед твоїми дверима! І ти нічого не знаєш?"
"Ні!" Тоді граф вигукнув: "Алессандро, скажи мені, де кинджал?
Це краще для тебе!" Після наполягання Алессандро показав місце. Гостра
залізяка лежала за великим ящиком.
Коли
карабінери вивели Алессадро, люди, які стояли довкола, кидали у нього каменями,
та жоден не влучив у нього, лише в ногу одного із поліцейських.
Дата: Четвер, 10.07.2014, 08:45 | Повідомлення # 5
Її остання поїздка
 
Здавалося,
не буде кінця шляхові до Неттуно: десять з половиною кіло­метрів, та ще й по
вибоїстій та запиленій дорозі. Тряска, яку витримувла ма­ленька мучениця у
амбулаторному авто­мобілі, була жахлива. По дорозі зустрі­лися обидвоє в
останній раз: Свята та її вбивця. Двоє поліцейських, які вели Алессандро,
наздогнали лікарняне авто, яке біля 20 години нарешті прибуло до шпиталю
Милосердних Братів у Неттуно.
Четверо
молодих людей несли смертельно поранену дівчину від лікарняної карети до
лікарні. Багато людей слідували за Марією до шпиталю.
Троє
хірургів були напоготові: Бартолі, Перотті та Онесті. Доктор Бартолі, який вже
у Лє Фер'єр надав маленькій мучениці першу допомогу, знав про серйозність
становища і тому сказав до своїх колег: "Буде найкраще, щоб ми спочатку
дали можливість їй висповідатися. Вона може померти в нас на руках". Тому
покликали духівника дому отця Мартіно Ґвіжарро, іспанця, та сказали:"Отче, тут ми не маємо що робити. Залишаємо вам цього ангела"! Отець
запитав спочатку матір: "Добра пані, ми ж є правдивими християнами, чи не
так?"
"Не дай
Бог, щоб ще цього бракувало!"
"Отже,
чи Ви згідні з тим, щоб Ваша дочка виспо­відалася ще перед операцією?"
"Так, о
моя люба Мадонно, оскільки вона ще живою потрапила сюди, то вона спочатку повинна
висповідатися!”
Після
сповіді лікарі почали операцію, яку мусили здійс­нювати без наркозу. Тривала вона
від 20 до 22 год. У своїх болях Марія знову і знову вигукувала: "Ісусе!
Маріє!"
"Теперішній
приймальний покій, - так розповідав капелан дому отець Мартіно, - був тоді
операційною. Добре освітлювався електричним світлом. Посередині знаходився
операційний стіл. На ньому лежала наполовину накрита Марія Ґоретті. Її світле
волосся на білій подушці гармонію­вала з її обличчям, яке внаслідок великої
крововтрати ста­ло цілковито білим, подібно до ангельського, і набуло ве­личного
вигляду".
Знадвору
перед операційним залом чекала мати.
Якого
висновку дійшли лікарі під час огляду? Чотирнад­цять великих колотих ран (вісім
уколів у живіт та шість - у спину), які поранили навколосердечну сумку
(перикард), правий шлуночок серця, ліву половину легень, а також грудинно-черевну
діафрагму. До цього ще чотири менші рани.
Після
операції мати змогла зайти до приймальної (лі­карського кабінету).
"Як ти
себе почуваєш?"
"Мені
добре, мамо. Чому ти плачеш? Де ти ночуватимеш сьогодні? Чи ти завтра зранку прийдеш
знову? Як сестрич­ки?" Їй пригадувалось жахливе пережиття. Зокрема епізод,
коли допитували її двоє карабінерів. Вона скрикнула: "Не пускайте
Серенеллі всередину!"
Найжахливішим
для хворої була спрага внаслідок вели­кої кровотечі та спеки. Але лікарі
заборонили пити важко-пораненій через те, що проколені нутрощі. Вона знову дивилася
на хрест та спілкувалася зі Спасителем: "Прагну!"
Оскільки
мати не ночувала у лікарні, бо перебувала в амбулаторному автомобілі, пані
Терезія Чімареллі та пані Уіза Куччалон стали ініціаторами нічного чергування разом із двома монахинями - сестрами
Бенджаміною та Аурелією. Зрозуміло, що мати в цю ніч не стулила очей.
Ледь настав
ранок, вона, сповнена смутку, сіла на лавку перед лікарнею, чекаючи, поки її
впустять. Водночас почула, як двоє чоловіків, проходячи поруч, говорили:
"Вона по­мерла!" Цей вислів сприйняла так, наче він стосувався Марії.
Скрикнула та впала без свідомості. Пізніше довідалася,
що ці чоловіки говорили про іншу особу. Аби заспокоїти матір, Милосердні брати
впустили Ассунту до своєї дитини раніше призначеного часу.                                    
Парох
Неттуно отець Сіньорі запричастив Марію та уділив їй таїнство Єлеопомазання.
Однак перед цим запитав дівчину, вказуючи на Ісуса на хресті, який простив розкаянного
розбійника: "Маріє, чи ти хочеш простити Алессандро з любові до
Ісуса?"
"Так, -
відповіла вона, - я прощаю йому і хочу мати його в себе у раю". (Батько
пароха також був убитий, і цей священик простив вбивці).
Знову і
знову Марія спрямовувала свій погляд на образ Пречистої на стіні:
"Підведіть же мене ближче до Мадонни! Я хочу бути близько біля Неї!"
Багато разів уночі Терезія Чімареллі чула, як терпляча говорила: "Матінка
Божа чекає на мене".
Лаура Ахіллі
повідомляє: "Перед своєю смертю дівчина часто закликала Мадонну та бачила
гарну Пані". Це ж згадувала одна сестра, яка стояла біля дівчини.
Керуючий
Філіппо Варі повідомляв те саме.
Відмовляючи
щоденно вервицю, вона молилася: "Свята Маріє, Мати Божа, молися за нас
грішних тепер і в годині нашої смерті!" Тоді духівникові лічниці отцю
Мартіно спало на думку зробити їй останню радість. Він запитав її, чи не хотіла
б Марія вступити до Марійської конгрегації. Дівчина з радістю погодилася. Отець
одягнув на неї медалик Матері Божої від конгрегації, яка розташовувалась в
церкві Сан-П'єтро у Вінколі (Рим). Вона пристрасно цілувала медалик багато
разів. Коли через 30 років знайшли її останки, при ній був і цей медалик.
Сьогодні його можна побачити в канцелярії при церкві Отців Пассіоністів у
Неттуно.
Багато людей
хотіли бачити Марію. Їй приносили квіти. Можливо, правдою є те, про що
розповідає один італійський біограф: "Кількість відвідувачів була такою
великою, що ніхто не міг призупинитися. Отож, усі повільно проходили повз
дівчину. У багатьох - сльози на очах".
О 10 годині
лікар робив обхід. Мати на короткий час мусила залишити палату. Пізніше прийшли
карабінери для допиту.
Мама Ассунта
не забула запитати лікаря, який докладно оглянув дівчинку, чи Алессандро при
своїй спробі не вчинив щось погане із її дочкою, чи не зґвалтував її. У
відповідь на це неприємне, але важливе запитання лікар запевнив, що Марія
залишилась незайманою. "Не сумнівайтесь у цьому! Вона незаймана, немов
новонароджена дівчинка" (свідчення під присягою у актах беатифікаційного
процесу).
Протягом 20
годин лежала жертва християнської чесно­ти, зносячи нестерпні муки. Її останнє
бажання - побачити сестричок, але це було неможливим. "Ну добре", -
мовила вона. Виглядала задоволеною. Невдовзі після того знову спрямувала свій
погляд на люблячу маму: "Мамо, bаbbо..." Спогад про померлого
батька дуже засмутив матір. Коли Марія це помітила, вона попросила:
"Прости мені, мамо!"
Аптекар
шпиталю брат Майнрад підійшов до дівчини та казав: "Маріє, там у раю думай також і про
мене!"
Вона
відповіла: "Хто знає, хто туди скоріше прийде?"
“Ти, люба
Маріє", - зворушено відповів він.
"Ну добре, - обіцяла
вона із дружньою усмішкою, - якщо це так буде, я думатиму про Вас". Коли
мати побачила, що надходить уже кінець, промовила до вмираючої дочки: "Моя
люба дитино, Маріє, молися за нас, прости усім та будь при Спасителеві!" Тоді
вона ще раз поцілувала свою донечку, подала їй поцілувати смертний хрест та
медалик Пречистої Діви. У той час одна медсестра попросила маму Ассунту:
"Здається, дівчинка так багато страждає, бо бачить тебе. Перейди на іншу
сторону!"
Мати
погодилася. Однак це вже більше не було потрібно, бо почалася агонія.
В той час,
коли мати змінила місце, вийшло останнє слово із уст умираючої. Воно
стосувалося материної подру­ги у сусідньму домі: "Терезія!" Сестра
милосердя взяла її за руку і сказала: "Терезії тут нема". Тоді вона
впала на свою подушку і за декілька секунд спочила в Бозі. Це сталося о 15 год. 45 хв. у
неділю, 6 липня 1902 р. Вона досягла віку 11 років 8 місяців та 20 днів. Лікарі
констатували причину смерті: септичне запалення перитональної оболонки.
Після смерті
мама Ассунта скрикнула: "О, моя бідна донечка" та заплакала. Вона
розповідала постуляторові (отцю Маурусу): "Я поцілувала її востаннє, бо
мусила залишити не тільки палату вмираючих, але й також і шпиталь; я не знаю
чому. Мабуть тому, що я так плакала. Але чому я повинна була не плакати? Це був
єдиний знеболюючий засіб, який мені залишився. Мене прийняли в одному домі у
Неттуно, де багато людей втішали мене, наголошуючи на святій смерті моєї Марії,
причині її смерті та прощенні, яке вона дала своєму вбивці. Вони називали її
правдивою мученицею.
Ввечері я
повернулася у Лє Фер'єр до моїх дітей. Перш ніж зібралася в зворотню путь,
впала на коліна та повторила багато разів: "О Господи, я не була достойною мати таку добру дочку".
Мирно
дрімаючи на ложі з квітів, у гробі на підви­щенні, що тримався на білих
канатах, лежала мучениця чистоти.
Слабка,
налякана дитина наважилася у найтяжчий мо­мент свого життя сказати
"Ні!" навіть при вигляді кин­джала. Ця дитина була немов
первомученицею початку цього століття, багатого на мучеників.
У вівторок 8
липня відбувся урочистий похорон. За якусь хвилю домашня каплиця Оспедалє
Орсеніґо була переповнена людьми. Мами Ассунти при цьому не було. Ми не знаємо
причини її відсутності. Мабуть, не могла залишити своїх малих дітей, які так
потребували матері. Батько Серенеллі нездужав, Алессандро - у в'язниці. Хто ж
мав про все і всіх піклуватися?
Парох
Темістокле Сіньорі відправляв реквієм (заупо­кійну Месу), йому асистували
монахи. Після того тіло героїні відвезли на цвинтар. Всі релігійні згромадження
з Неттуно та Анціо супроводжували її з пальмовими гілками у руках, а великий
натовп на довгій дорозі до цвинтаря (північніше від кладовища) молився вервицю.
На площі
Санта Кроче біля акведука траурний похід зробив зупинку. Отець Сіньорі, відомий
поет, що писав італійською та латинською мовами, виголосив надгробну проповідь.
Він, до сліз зворушений, оповідав, як у такому раннньому віці, при наполегливих
переслідуваннях слабка неграмотна дівчина стала справжньою мученицею. Закінчив
свій виступ словами: "Щось пригнічує мене в цю годину: ця Дичина не з
Неттуно, бо тоді б ми в ній бачили велику Святу, яка походить з нашої крові.
Ти, героїчна дівчино, навчи всіх, як боротися і вмирати, захищаючи чистоту!
Особливо
проси Непорочну Діву Марію за нашу молодь та за марійських дітей, у спільноту
яких ти була прийнята у твою останню годину!"
Після цього
похоронний похід розійшовся. Тільки дехто супроводжував тіло з парохом та отцем
Мартіно аж до почесної могили на цвинтарі, яку міський магістрат надав у
розпоряд­ження, незважаючи на свою ліворадикальну позицію. Також ним була
пожертвувана і домовина. Так, навіть на відкритому засіданні ради общини в
Анціо, де зібралися разом тільки соціалістично та антиклерикально налаштовані
радники, говорили про цю подію. А комтур (голова округу духовно- лицарського
ордену) Лоренцо Менкачі відзначив мужністі^ цієї малої дівчинки. Найвища особа
від комуністів назвал Марію Ґоретті неповторною.
На капітана
карабінерів Лоренцо Фантіні її геройська мужність справила таке враження, що
він промовив до пароха Неттуно: "Для мене ця дівчинка залишиться знаме­нитою".
 
 
 
Її зовнішнійвигляд
 
Хтось із
Неттуно, зустрі­чаючись з дівчиною, опису­вав її так:
"Марія була граціозна, приваблива, мила, здорова, струнка дівчинка із
серйозним, майже сумним поглядом та чу­довим білим волоссям із черво­нуватим
(рудуватим) відблис­ком, гідним живопису Беато Анджелікос".
Мама Ассунта описувала її моєму другові дону Вільдо:
"Марія
була гарна. На свій вік занадто розвинута. Мала середній зріст - 1 м 50 см.
Правильні риси обличчя, волосся коричнево-каштанове, майже біляве, заплетене в
косу, ззаду зібране на голові, як у дорослих жінок. Волосся було красиве і дуже
густе, вуста малі, колір обличчя ледь червонявий. Погляд дитячий і дуже
люб'язний. Очі сіяли добротою. її лице, дівочої свіжості, було завуальоване
тінню смутку. Вона покривала голову кольоровою шаллю, яку зав'язувала під шиєю.
Завжди
носила блузу із смугастого сукна з довгою спід­ницею. Коли йшла у село, одягала
черевики з грубої шкіри. Вдома та на полі завжди ходила босою".
 
 
 
 
Її портрет
 
Він уже
достатньо змальова­ний. Глибоко побожне життя відбувалося в її внутрішньому
світі, там, де душа зустрічає Бога, перщ за все на молитві. Святий Дух був
Творцем цієї душі. Її урочисте внутрішнє життя - плід справж­нього
християнського виховання у батьківському домі.
Крім незвичайної побожності, вона відрізнялася (що
різко впа­дало у вічі) скромністю та добрим християнським вихованням, ста­ранністю
й послухом. Мати Ассунта не могла пригадати жодного випадку, коли б дівчина
була неслух­няна. "Завжди, завжди, завжди Марія була послушною мені".
Це, тричі наголошене "Sempre ubbidiente" свідчить, що  Марія, у сірості буднів, при нездоровомуповітрі Кампаньйі, постійно схвильована присутністю Серенеллі, залишилася
вірною сама собі та тихо мандрувала "малою дорогою" св. Терези від Ди­тятка
Ісус. "Вона намагалася не завдавати мені клопотів, " продовжує матір.
- Якщо була іноді, можливо незаслужено, сварена за несамовільне упущення, то не
дратувалася та не вибачалася, а залишалася спокійною й сповненою уваги та
глибокої, пошани, не граючись в ображену".
Певно
найбільше, що можна сказати про Марію, це те, що вона - мучениця Божої любові й
чистоти. Хто стоїть перед вибором, але залишається вірним заповідям Божим, не
обираючи грішного шляху, той уже прожив святе життя.
Управляючий
помістям Філіппо Варі на беатифікаційному процесі висловив наступне:
"Марія ви­глядала, як доросла жінка. Я свідчу, що вона всю домашню роботу
робила старанно та ретельно, була послушна своїй матері. Коли я з нею зустрі­чався
(а бувало це рідко), вона дружньо вітала мене і справляла враження, що не є
базікою, а сер­йозною дівчинкою, яка турбується лише про свої справи. Марія
цілковито присвятила себе опіці своїх маленьких сестричок, уникаючи товариства
ровесниць, бо ж поринула у домашні клопоти". Жертвенною була стосовно
своїх сестер. Вели­кодушно відмовлялася від їжі на користь матері та інших
членів родини, заявляю­чи: "Мій голод не такий великий". Важко
довести, що вона мала містичні пережиття. Коли матір запитали, чи вона щось
подібне помічала, Ассунта від­повідала: "Ні! Чогось надзвичайного я не
виявила в Марії. Вона була зви­чайною дівчинкою, як і всі інші". Все ж
Анджело пізніше розповів: "Коли ми були ще в Корінальдо, я зі своєю
сестричкою пішли по воду до найближчої криниці.
Раптом
почув, як Марія говорила з якоюсь панею, яку я, однак, не бачив. Тільки чув, як
таємна Пані промовляла до маленької Марії: "Будь доброю! Невдовзі ти будеш
у мене".
Запитавши
Паню, хто ж Вона, почула відповідь: "Я - Марія".
Пречиста
була вдягнена в чорне, як статуя страждальної Богородиці у церкві в Корінальдо,
що називається "Incancellata", та посвячна страждальній
Матері Божій.
Серйозність
дівчинки не була, безперечно, жодним ворогом молодечої веселості, але вродженим
підґрунтям труднощів та страждань життя. По-материнськи ставилась до молодших
сестер, по-дитячому упокорювалась перед своїми батьками, наречена, сповнена
самовідданості перед Євхаристійним Ісусом, Якого так любила.
 
 
 
Реліквії Марії Ґоретті та пам'ятні місця
 
Більшу реліквію, оправ­лену у релікварій, постулятор
дав мамі Ассунті під час беатифікаційного процесу для рідного міста Корінальдо.
Цю реліквію можна було побачити у крипті під церк­вою із статуєю страждальної Матері
Божої "Maria dell’Incancellata".
1987 року до
75-річчя смерті Святій Марії Ґоретті була посвячена тоді ще закрита, а зараз
відреставрована стара церква у центрі міста. Поряд із новою вирізьбленою у де­реві
лежачою фігурою мучениці, одразу під вівтарем зна­ходиться релікварій.
Решта
тлінних останків з'єднані у Неттуно в штучне тіло, котре раніше спочивало у
скляній труні, металеві частини якої виготовлені зі снарядів, бо їх численно
після останньої війни знаходили довкола міста, де відбувалися тяжкі бої при
висадці десанту союзників. (Біля Неттуно та Анціо закладені численні солдатські
цвинтарі). Видимі частини тіла зроблені із воску. Тіло-реліквія знаходиться
одразу під вівтарем у крипті під новою церквою Отців Пассіоністів із
400-літньою скульптурою "Madonna delle grazie",
куди воно
було перенесене 15 серпня 1969 р. Хоча Ця Церква була розбудована лише 50 років
до цього, вона в  1967 р. мусила бути знесена, щоб нановозакласти підмиті морем фундаменти. Тепер збудовано нову сучасну церкву. Від старої
збереглися лише вежа та фасад.
У першій
малій церкві, яка стояла на цьому ж місці і також мусила бути знесена через
небезпеку падіння, вже через 2 роки після смерті Святої був споруджений пам'ятник
із карарського мармуру роботи скульптора Рафаелє Зачаньїні. Зараз він
знаходиться ліворуч від церкви. Митець зобразив героїню на подобу св. Цецілії з
Мадерно. Напис гласить:
"Героїчній
дівчині Марії Ґоретті, яка 6 липня 1902 року у віці дванадцяти років померла,
захищаючи свою чистоту. Християнський нарід 10 липня 1904 року спо­рудив цей
пам'ятник на знак визнання такої героїчної мужності."
Тут також
поховані її тліні останки впродовж півроку після ексгумації, яка відбувалася з
26 січня 1929 року і аж до беатифікації. Сам Папський університет "Ґреґоріянум",
у якому навчаються теологи з усього світу, зробив свій внесок у спорудження
пам'ятника для "мучениці з Неттуно".
1910 року на
честь Святої відкрито пам'ятник у пара­фіяльній церкві її рідного міста
Корінальдо, скульптор Джованні Скріво. Окрім того, у містечку, де вона
народилася, і був встановлений пам'ятник до п'ятдесятої річниці смерті на
вулиці, якою можна дістатися до її рідного дому.
На вимогу
Папи ІІія X у церкві Богородиці в Монтеверджіне біля Отранто від молоді Італії
Святій Марії Ґоретті 7 травня 1910 року споруджено пам'ятник, де на написі
вперше зазначено, що вона - "нова Аґнес XX століття". У одному
приміщенні біля канцелярії, прибудованої до церкви Пассіоністів у Неттуно, ще можна
бачити деякі реліквії: волосся, залишки тканини, медалик конгрегації й інше.
Клейонка, на якій вона лежала під час операції, збережена для майбутніх
поколінь за старанням одного Милосердного брата з Баварії Клеменса Віндріха,
який тоді працював у лікарні в Неттуно. Вона знаходиться зараз у палаті для вмираючих,
яка перетворена на каплицю у сирітському домі "Casa
délia Provvidenza" в Неттуно.
Будинки, у яких мешкала Свята, - в Корінальдо та у Лє Фер'єр - сьогодні
незаселені, їх відвідують прочани.
 
 
 
Її почитання
Святійший
Отець Пій X ду­же цікавився маленькою муче­ницею. Папа Пій XI у супро­воді
кардинала П'єтро Ґаспаррі як апостольський нунцій пе­ред поїздкою до Польщі при­був
до Неттуно, щоб просити Ма­рію Ґоретті про її заступництво та допомогу для
своєї нової важ­кої посади. Коли він став Па­пою, одного дня поцікавився, як
виглядає справа із процесом беатифікації героїні та забажав, із властивою йому
енергією, зру­шити її з мертвої точки. 31 трав­ня 1935 року відбулося перше
засідання беатифікаційного про­цесу у єпископському палаці в Альбано у
присутності місцевого ординарія кардинала Ґ. Ґр. Піґнателлі ді Бельмонте.
Єпископський інформативний процес був закінчений ще
того самого року. Тоді його передано конгрегації обрядів; для подальшого
опрацювання. Попередні роботи були за­вершені 1 червня 1938 року, і
беатифікаційний процес міг починатися. Постулятором був отець пассіоніст Маурус
Лібераті "Непорочного Зачаття", який жив у монастирі при "Святих
сходах" у Римі та який у похилому віці, після тяжких страждань, помер 12
червня 1969 року.
Перш за все у процесі мусило бути доведено, що Марія
Ґоретті формально (добровільно та свідомо) була муче­ицею. Св. Тома Аквінський прийшов на допомогу цій вимозі зі своїмнауковим положенням:
"Достатньою підставою для мучеництва є не тількиісповідництво віри, але й кожна інша влита чеснота, яка має Христа за кінцеву
мету. Так були вбиті деякі діви з причини їхнього дівства, яке хотіли
зберегти"
(4 Sent. d. 49, questio 5, а. 3).
Декретом від 25 березня 1945 року Папа Пій XII визнав
це і двома місяцями пізніше видав новий декрет, за яким можна перейти до
святкового проголошення Марії бла­женною. Це відбулося у присутності мами
Ассунти та братів і сестер - Маріано, Ерзілії та Терезії - 27 квітня 1947 року
у соборі св. Петра (Рим).
Увечері Святійший Отець сам прибув до собору, щоб
прославити нову блаженну. Після свята він підійшов до матері. Вона розповідала
із легкою усмішкою: "Коли я побачила, що до мене наближається Папа, я
помолилася: "Мадонно, поможи мені!" Тоді я подала йому руку, в той
час, як він поклав свою руку мені на голову. Папа сказав: "Блаженна мати!
Щаслива мати! Мати блаженної!" Сестра Марія від св. Альфреда (Терезія)
розповідала, що Святій­ший Отець був настільки зворушений, що аж плакав разом з
ними. Особливо щасливою мати була від того, що Папа торкнувся її рук і тримав
їх у своїх руках під час поз­доровлення. "Тільки подумайте: Святійший
Отець тримав ці руки у своїх! Мої руки! А я все ж таки - грішниця".
Усі хотіли бачити щасливу матір. Так, її були б розду­шили
на візочку, якби папська міліція та члени родини не проклали маленьку доріжку,
щоб провезти її за вівтар, Доки базиліка не спорожніла і минула небезпека.
У наступні дні радів Рим та уся округа новій
блаженній. Саркофаг із реліквіями провезено тріумфальним ходом через вулиці
Вічного Міста, а тоді на три дні виставлено на Монте Челіо у базиліці Отців
Пассіоністів, яка посвячена святим мученикам Йоану та Павлові. Останнього дня
триденного почитання кардинал Мікара відправив тут Архиєрейську Літургію. Від
27 квітня до 15 травня релікварій залишався виставлений у цій базиліці.
Незліченні натовпи молільників з'явилися тут у цей час. 15 травня реліквії
блаженної в супроводі кардинала Каналі були перевезені до Альбано, де також
було відсвятковано триденне почитання. По одному дню почитали Марію Ґоретті у
містах Фраскаті та Веллєтрі. І ось 21 травня вона повернулася до Неттуно.
Спочатку блаженна була виставлена там у палаті для вмираючих, а в інший день
перевезена до церкви Отців Пассіоністів, де було відсвятковано останнє
тридення.
Для проголошення блаженною Папа звільнив від дока­зів
про чуда, однак для канонізації вимагалося свідчення про них. Прийняті були
наступні:
1) Джозеф Купо, робітник, 8 травня 1947 року неподалік
від Рима був зайнятий звільненням ділянки, аби висадити в повітря скелястий
пагорб із вапнякового туфу. При цьому зненацька відірвався великий уламок скелі
та вдарив робітника у праву ногу. Від болю той знепритомнів. Нога сильно
набрякла, утворився жахливий крововилив. При найкращому догляді видужання мало
б тривати щонайменше 20 днів. Однак Джозеф, сповнений надії, часто закликав
Святу Марію Ґоретті, яку дуже почитав. Коли по обіді того дня заснув, то, як
запевняв, йому з'явилася блаженна та дала зрозуміти, що пухлина зникла. Коли
він через півгодини прокинувся, побачив ногу загоєною.
2) Анна Ґроссі Мусумарра з Рима була
уражена на­прикінці квітня 1947 року важкою формою плевриту. Він швидко
загострювався. Була загроза життю. 4 травня вона почала просити блаженну про
допомогу. Наступного дня виздоровіла.
Було вислухано багато інших цікавих свідчень.
Після того, як ці два чуда були прийняті Святійшим
Отцем декретом від 11 грудня 1949 року як достатньо надійні, він призначив дату
для святкової канонізації - 25 червня 1950-го ювілейного року. Через численні
зголошення свято було перенесене на вечір 24 червня, а для відправи призначена
велика площа св. Петра, якої, однак, ледве вистачило, тому учасниками частково
була зайнята ще й довга та широка віа делля Кончіліяцйоне.
Цього разу спеціально прибув із Америки брат Анджело,
так що всі живі члени родини були разом. Канонізація була надзвичайною. Це
перший і єдиний раз, коли Церква проголосила Святою мученицю християнської
чесноти, а не віри. Це перша канонізація, на якій була присутня рідна мати
Святої. І це перша Свята, канонізація якої відбулася не у соборі св. Петра, а
на площі св. Петра, під відкритим небом, бо найбільша базиліка світу не могла б
вмістити такої величезної кількості учасників. Коли мама Ассунта показалася у
вікні Ватикану, усі щиро поклонилися. Президент Італії Луіджі Ейнауді та його
дружина Іда піднялися на почесну трибуну, щоб поглянути на Ассунту.
Раптом від бронзових воріт Ватикану рушила нескін­ченна
процесія монашого духовенства, відмовляючи Літанію та повільно крокуючи до середини
ряду сходів базиліки св.. Петра. Велика хоругва із образом Святої, обрамлена
китицями, яку несли брати Аджело та Маріано, високо ширяла над натовпом, який
щиро аплодував. Два довгих ряди архиєпископів та єпископів крокували звільненою
дорогою. За ними слідували кардинали. Тоді з'явився Святійший Отець Папа Пій
XII під балдахіном на Седіа ґестаторія.
Коли він зайняв свій трон, натовп на площі св. Петра стих. Монахиня з Франції,яка стояла біля мами Ассунта з великим зусиллям стиха шепотіла їй на вухо, про
звіщав Папа, після того, як він закликав Святого Духа:
"Ми постановляємо, що блаженна Марія Ґореттіповинна вшановуватися як Свята і заносимо її до лику Святих".
Мама Ассунта у цей момент уривчасто схлипувала, і гарячі
сльози перлами блищали на її восково-блідому обличчі. Вона душевно переживала.
Ассунта більше не чула тривалих нестихаючих оплесків вірних у захопленні від
нової Святої; вона нічого не чула із чаруючої гармонії дзвонів св. Петра, до
яких приєднався святковий передзвін усіх церков міста Рима; вона не бачила
білого голуба, котрий після тривалого польоту над широкою площею сів на
папський трон. Там, нагорі, біля вікна Ватикану більше не появилося її мале
зморщене обличчя.
Перш, ніж дзвони св. Петра та багатьох інших церков
Рима заграли з радості, Папа виголосив (не латиною, як прийнято, а італійською
мовою) промову до численних учасників, особливо до молоді:
"Ви, молоді Ісусові та наші скарби, промовте: чиви твердо вирішили мужньо протистояти кожному нападу на вашу чистоту з
допомогою ласки Божої?"

І звідусіль, де стояли молоді хлопці та дівчата,
звучало: "Так, ми хочемо цього!"
Також батьків та матерів запитував Святійший Отець, чи
вони бажають серйозно ставитись до своїх обов'язків пильності та захисту дітей.
Папа продовжував:
"Над нездоровим болотом та брудом землі простя­гаєтьсяневмістиме небо, повне краси, те небо, яке зача­рувало малу Марію, до якого
вона хотіла піднятися єдиним шляхом, - дорогою побожності, любові до Христа та
героїчно-мужнім дотриманням Його заповідей".

Того самого дня дон Вільдо запитав у мами Ассунти: “Що Ви
відчули у Вашому серці в момент канонізації?"
"Я цього не знаю, - відповіла вона повільно, - я
не можу цього висловити. Я слідкувала за всім святом та добре усе оглянула.
Коли натовп аплодував, я сказала собі: тепер сталося, тепер настав важливий
момент. Тільки тепер пережите доходить до моєї свідомості. Мені єдиній було
даровано цю велику ласку".
Особливо неповторною була приватна аудієнція у Папи,
яка відбулася в понеділок зранку 26 червня. Святіший Отець прийняв її з
почестями, які отримували згідно папського при­дворного церемоніалу тільки
верховні особи. Залишивши свій робочий стіл, пішов їй на зустріч із
батьківською доброзич­ливістю. Розмова тривала близько 20 хв. "Про що ми
вели бесіду, я не скажу; це стосується мене, це як тайна сповіді", -
повідомила мені мама Ассунта, коли я вперше відвідав її. Папа подарував їй
образ Матері Божої Неустанної Помочі, покритий сріблом.
До 50-ої річниці смерті дочки Папа надіслав мамі Ассунті
листа з апостольським благословенням, який вона вивісила у своїй приймальній на
стіні. Останнє благословення Святій­ший Отець надіслав мамі Ассунті у день її
смерті.
Для канонізації релікварій був знову привезений до
Рима та виставлений у базиліці св. Йоана та Павла, після Цього ще у церкві св.
Марії дельї Анджелі (біля головного залізничного вокзалу). Вкінці останки
Святої повезли назад до Неттуно через Альбано, Фраскаті, Велєтрі та Лятіна, - скрізь реліквії
виставлялися на короткий час.
Набагато важливішим, ніж почитання реліквій, є на­відування
Святої. Скрізь у католицькому світі закликали нову Святу на допомогу та просили
заступництва; зводила церкви та вівтарі на її честь, а перш за все утворювались
релігійні молодіжні спільноти із метою наслідування. Навіть у далекій Австралії
- "Ріа Unione di S. Maria Goretti"  із 80 тисячами членів та у Сполучених ШтатахАмерики вели об'єднання "Fighting" "(Спільнота боротьби)", яке налічує більше півмільйоначленів.
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » ПРАВДИВІ ІСТОРІЇ ПРО СВЯТУ МАРІЮ ҐОРЕТТІ (ВІНЦЕНЦ РЮФ)
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика