Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 2«12
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » ЖИТТЯ СВЯТОЇ ГЕНОВЕФИ-МУЧЕНИЦІ
ЖИТТЯ СВЯТОЇ ГЕНОВЕФИ-МУЧЕНИЦІ
Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:34 | Повідомлення # 6
ГЕНОВЕФА ГОТУЄТЬСЯ ДО СМЕРТІ
Поступово злагідніла сувора зима, повіяло свіжим повітрям, сонце засвітило ясніше і зігріло своїм промінням всю землю. Але слабкість Геновефи щоденно збільшувалася і щохвилини їй загрожувала смерть.
Вона постійно говорила, що є позбавлена в смертельній хворобі тієї потіхи, що немає при ній священика, котрий би її потішив і скріпив Тілом Спасителя на вічну дорогу. Казала: "Але Ти сам, Батьку Небесний, є завжди при мені. Ти бачиш моє упокорене серце. Прицінь Ти охоче навідуєшся до людей, які щиро терплять і тужать за Тобою, бо Ти сам сказав: "Я стою під дверима, стукаю. Хто учує мій стук (голос) і відчинить мені двері, до того прийду і буду з ним споживати вечерю, а він зі мною".
Сказавши це зложила руки і молилася довго. Болеслав завжди сидів біля неї не лише вдень, але й майже щоночі. З великого жалю він втратив веселість. Які лиш забаганки міг відгадати по очах Геновефи, з великою втіхою виконував, піклувався про свою матір з правдивою синівською любов'ю. Брав мох в свої рученята і обтирав ним на стінах печери іній, аби краплі не падали на хвору матір, збирав по скелях і по деревах свіжий мох, щоби зробити м'якшим і вигіднішим ложе для матері. Нераз приносив їй свіжу воду і говорив: "Напийся, дорога мамо, свіжої води, бо твої уста є спрагнені". Іншим разом подавав їй ще тепле молоко і заохочував до пиття. Дуже часто обнімав її за шию і говорив з плачем: "О, найдорожча мамо! Якби я міг замість тебе захворіти, або навіть і вмерти!"
Одного дня Геновефа заснула на кілька годин і пробудилася веселішою, краще себе почувала. Під час сну випав з її рук дерев'яний хрестик, який завжди держала в руках, протягом тяжкої хвороби. Коли почала його шукати, Болеслав здогадався і подав їй, але відразу ж запитав: "Чого це ти, дорога ненько, тримаєш цей малий хрестик завжди в руці?" "Дорогий сину! – відповіла Геновефа, вже давно хотіла розповісти тобі про це, але думала, що довше поживу. Тепер, коли наближається вже остання година мого життя, скажу тобі, що Отець Небесний має також Сина, який є рівний Богові. До тепер не могла я тобі розказати про все те, що Син Божий для нас зробив, бо ти б цього не зрозумів. Але так як тепер вже знаєш про те, що на світі є багато людей і які вони є, так як вже розумієш, що означає вмерти, розкажу тобі найважливішу історію життя святого Сина Божого! Тоді лише зрозумієш, яке значення має це дерево в моїх руках. Слухай уважно моїх слів і бери їх собі до серця. Жаль було Отцю Небесному, що люди стали злими, через що не міг їх після смерті прийняти до неба, бо ніхто безбожний туди не увійде. Змилосердився Господь Бог над ними і послав їм з неба Свого Сина, щоби їх врятував від вічної загибелі.
Син Божий народився у стайні, серед найбільшої нужди. Коли підріс, якийсь час перебував у пустині, жив так, як ми живемо, молячись до Господа Бога, щоб велике діло відкуплення не було без користі і щоби люди прийняли його до своїх сердець. Відтак подався до людей, говорячи, що Отець Небесний послав Його до них такими словами: "Хто мене слухає і виправиться, той буде мати життя в небі, а хто мене не слухає і не піде за моїм слідом, той буде у пеклі". Повторював завжди, що всі люди є дітьми Небесного Батька, тому повинні любити один одного і на цій любові до ближнього грунтував свою святу науку. Але люди не вірили йому, не вірили, що Він є Сином Божим. Щоб їх переконати у своєму Божестві, показував їм різні чуда. Одного разу тяжко захворіла чиясь мати. Ніхто не міг їй допомогти. Він взяв її за руку і в одну мить оздоровив. Іншим разом вмер одній вдові син одинак. Мати за ним дуже тужила, плакала, але Син Божий сказав до неї: "Не плач". Натомість обернувшись до мертвого, сказав: "Встань, говорю тобі". Мертвий відразу встав. І все ж, незважаючи на ті чудеса, люди не вірили Його словам. Найбільше не подобалось їм те, що Він завжди говорив, ніби вони є злі і що, звичайно, змушені виправитися. З великої злості з'єднали два дерева в такий спосіб, як я оце тримаю в руці і прибили на ньому Його руки та ноги, й замучили його. Були ще такі зухвалі, що насміхалися з Нього, хоча Він не зробив нікому жодної прикрості, а навпаки допомагав кожному, хто просив Його про допомогу".
"О, нікчемні люди! – закликав обурений Болеслав, – А Господь Бог стерпів це все і не вбив їх страшним громом?" "Любе дитя", – відповіла Геновефа, Син Божий молився за них: "Отче, відпусти їм, бо не відають, що творять". Ось так умер Син Божий на хресті за всіх добрих і недобрих людей.
Болеслав слухав уважно всі слова матері, а сльози, що рясно текли по його гарному обличчі, були доказом того, як глибоко вразила його велика мука Спасителя. А мати говорила далі:
"Милосердні люди зняли з хреста мертве тіло і поховали в печері, схожій на нашу, але вхід привалили величезним каменем. По трьох днях Син Божий воскрес і вийшов з гробу. Мушу тобі сказати, що не всі люди злі. Деякі з них перейнялися Його наукою, виправилися і дуже жаліли про Його смерть. До них то й пішов Син Божий. Вони втішилися дуже, коли побачили Його живим. Він же сказав їм, що верне до неба, що дуже засмутило їх. Тоді Він сказав їм: "Не сумуйте, не плачте, підносіть очі до неба. Там, де мій Отець мешкає, є ще багато місця і для вас. Живіть лиш чесно і побожно, а мене побачите лиш в небі, де радість ваша буде безмежною. Але хоч на тій землі мене не будете бачити, я завжди буду з вами'"'.
"Ах, те мусило бути гарно! – сказав хлопець. – Але чи він тепер пам'ятає про нас, що живемо в тій пущі дикій? Чи ми також зможемо Його побачити? " "Так, – відповіла Геновефа, – бо він все бачить, де ми обернемося, всюди є при нас, помагає нам в наших намірах та терпіннях і дає нам спасенні думки, щоб ми ставали добрими. Послухай мене. Ти є побожний і добрий хлопець, і вже не раз ти мене потішив, але як сам пізніше переконаєшся, не будеш завжди досконало добрим, бо думаю, що ти б не молився за людей, які б намагалися тебе убити, а хотів би помститися їм, коли б то було в твоїй силі. Отже, бачиш, що далеко не будеш таким добрим, як був Син Божий. А прицінь ми всі маємо стати схожими до Нього, якщо хочемо мати вічне життя у небі. Він умер на хресті, щоб нам відчинити браму до неба. А тепер, мій сину, вже знаєш, чому держу той хрестик в руці? Він нагадує мені муку Спасителя, котрий з любови до нас умер на хресті. Є він символом спасіння і знаком, що і ми можемо потрапити до неба через нашу побожність.
Найдорожчий сину, не маю нічого, щоб могла залишити тобі на згадку по моїй смерті, лишень той хрестик. Коли умру візьмеш його з моїх закостенілих рук і сховаєш собі на згадку. Мій сину, будеш багатим чоловіком, не соромся поставити його на видному місці у своєму помешканні. Коли глянеш на той хрестик, завжди пригадай собі Того, котрий умер на хресті, і твою нещасливу матір, що умирала з хрестиком у руці. Нехай той хрестик скріпляє тебе в невинності, побожності і чесноті, щобись любив людей, як самого себе, і не вагався присвятити своє життя їх обороні, навіть якщо б ти знав, що вони ніколи не подякують тобі за це".
Від довгої бесіди Геновефа втомилася і втратила свідомість. Але незабаром прийшла до тями і говорила дальше: "О, тільки б ти щасливо дійшов до свого батька, бо дорога страшна через ту глуху і безлюдну пущу, через ті величезні яри, через ті гострі скали і великі багна, для тебе, дитино! Страшна і небезпечна та дорога. Але Господь Бог допоможе тобі, так як допомагає кожному перебути страшні небезпеки світу і провадить до вічного спасення – до неба, де одержуємо нагороду за всі наші терпіння. Не забудь також взяти з собою харчі і кий, щоб мати чим оборонити себе від диких звірів. Хоча ти ще слабкий, але, якщо з милості Господа Бога я, слабка жінка, відстрашила вовка, то він оборонить і тебе від всякого лиха". Під вечір хвороба Геновефи посилилася. Подих її ставав що раз коротшим, тихішим, холодний піт виступав на її чоло. Зібрала ще остатки сил і, дивлячись на дороге дитя, сказала слабким та зворушеним голосом: "Сину! Клякни, нехай ще раз поблагословлю тебе, так як благословляла мене моя мати, коли я з нею розлучалася, бо бачу, що вже наближається моя остання година". Бідний хлопець вклякнув, схилив заплакане обличчя до землі і зложив побожно руки, а Геновефа положила на його голову руку і говорила тремтячим голосом: "Сину мій дорогий! Нехай Господь Бог благословить тебе, Ісус Христос нехай буде завжди з тобою, а Святий Дух нехай керує твоїми кроками, щоб ти не зробив у своєму житті ніякого зла".
Відтак поблагословила його хрестом, пригорнула до грудей і сказала: "Болеславе, сину мій! Коли тепер підеш поміж люди і будеш дивитися на злі вчинки, пам'ятай, щобись не зіпсувся, а коли будеш жити в достатках і вигодах, пригадай собі завжди слова матері умираючої. Бо коли б ти забув про мою любов, про мої материнські сльози і про мої останні слова, то на віки будеш від мене відлучений". Вже більше не могла говорити, упала на своє ложе і довго лежала непритомною, а бідний хлопець не знав чи мати спить, чи вже вмерла, клякнув біля неї і, заливаючись рясними сльозами, повторював ті слова: "О, Боже, лиши мені мою матір. О, Ісусе Христе! Верни їй життя!"
Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:35 | Повідомлення # 7
СУМ ГРАФА ЗИФРИДА
Граф Зифрид, тяжко поранений, хорував у таборі, коли на фальшивий наклеп свого улюбленого дворянина Голя в першім приступі гніву видав засуд смерти на Геновефу. Не було тоді при нім старого та чесного Вольфа, котрий пильнував вузький прохід між горами.
Коли Вольф прийшов до шатра графа, щоб довідатися про його здоров'я, Зифрид відразу ж розповів йому про свій вчинок під час його відсутності.
Чесний слуга дуже перелякався і зблід, як стіна: "О, дорогий пане, що ти наробив, твоя жона не є винна, за те я ручаюсь моєю сивою головою! Ця чесна пані була дуже побожна, тому не могла вчинити так приступно, це твій Голя є нікчемою. Вір словам вірного слуги! Я добре знаю, що Голя своїми підлесливими словами опанував твоє серце, але вір мені, він є найбільшим твоїм неприятелем, бо в очі хвалить тебе, а в серці – ненавидить. Відповідно, той є найбільшим твоїм приятелем, котрий не боїться сказати тобі правду в очі, хоч вона тобі не мила, бо наражається на твій гнів. Послухай мене, добрий пане! Відміни свій нерозумно виданий засуд. О, Боже!
Я ніколи б не пробачив собі, мій графе, і вважав би за великий злочин, коли б ти навіть не вислухав найбіднішого слугу, бо ти на підставі підлого наклепу засудив її на смерть. О, повоздержи свою невгамовну прудкість, щоб пізніше не жалкував ти!"
Подумав граф, що заскоро видав засуд смерті, але ще не знав, на чиїй стороні є правда: чи його жінка Геновефа є винна, чи улюблений дворянин. Голя був дуже хитрим і підступно підлесливим, до того ж посланець, якого вибрав Голя, був схожим на нього, посмів закляттям на свою чесність і на все, що є найсвятішим, викликати підозріння графа. Однак на прохання чесного Вольфа вислав граф ще тої самої ночі другого посланця до Голя з наказом, щоб лише стеріг жону в покоях, не дозволяв їй нікуди виходити, але не робив їй жодної кривди. Дав тому посланцеві найкращого коня, звелів якнайшвидше їхати, пообіцяв йому велику винагороду, якщо приїде вчасно до замку і привезе удоволену відповідь.
По від'їзді посланця Зифрид щоразу все більше задумувався, нераз здавалося йому, що Геновефа є невинною, але по хвилі думав, що неможливим є те, щоб Голя, його улюблений слуга, міг його так страшно ошукати. Десять разів на день посилав свого вірного Вольфа, щоб той подивився, чи не повернувся посланець. Цілу ніч не міг заснути, лише думав, з чим він приїде. Нарешті повернувся посланець і привіз страшну звістку, що Геновефу, за його наказом, випроваджено ще тої самої ночі до лісу і там страчено разом із сином.
Коли це почув граф, зблід, як крейда, і з жалю не міг промовити ані слова. Чесний Вольф плакав, мов дитина, всі лицарі в таборі проклинали нерозумний наказ графа і присягали, що як тільки повернуться додому, поріжуть на шматки тіло зухвалого Голя.
Більше ніж рік хворів граф через свої рани, бо неспокій і терзання совісти затримували видужання. Коли він видужав, попросив короля, щоб той звільнив його від служби. Король охоче погодився на це, бо маври були майже цілком розбиті. Граф Зифрид з чесним Вольфом і своєю дружиною поспішив додому.
Коли пізнім вечером в'їхав до першого свого села, нічого іншого не почув від зібраного народу, як лише нарікання на безбожного Голя, котрий вбив їх милосердну пані. Граф зіскочив з коня, привітався зі старшими і допитувався їх, що сталося під час його відсутності. Нічого іншого не чув, крім прокляття на нікчемного Голя і благословенства невинної Геновефи. З неспокійним і закровавленим серцем поїхав далі. Коли доїжджав до брами свого замку, почув звуки веселої музики, бо Голя влаштував, власне, бенкет для своїх помічників. Голя був впевненим у тому, що граф загине внаслідок страшної рани, а він сам стане паном цілого графства.
Через вічні забави і бенкети хотів придавити голос свого сумління, який щораз більше не давав йому спокою. Але тоді, коли він бенкетував, слуги, котрі носили смачні страви і дорогі напої, говорили між собою:
– Побачиш, якщо нам дорогий пан загине, то цей хитрий і підступний Голя стане паном цього замку. Але глянь, який він збентежений і неспокійний.
– Ах, як він дико виглядає, яка його веселість удавана і примушена. Сидить тут так, як убійник перед смертю. Не хотів би бути на його місці і дістати ту нагороду, що чекає його на другім світі.
Врешті граф наказав трубачеві дати сигнал, щоб повідомити про його приїзд до замку.
Замкова сторожа відповіла трубою. На цей голос Голя і всі бенкетуючі зірвалися зі своїх місць, мов громом вражені. "Граф приїхав, граф приїхав!" – всі гомоніли по замку.
Голя, котрий швидше сподівався смерті, ніж повернення свого пана, миттю зійшов на подвір'я замку і з покорою почав тримати за узду коня, поки Зифрид не зіскочив з нього. Граф довго дивився в його лице, не говорячи ані слова. Голя був блідий, наче труп, він аж тремтів від страху, як злочинець перед суровим суддею.
Його зле сумління малювалось в понурому та неспокійному погляді, а його страшна блідість свідчила про його страшний злочин. Про все можна було прочитати у його блідім і дикім виразі обличчя. Тремтячими від страху кроками провів графа до кімнати, ледве втримуючи у руці палаючий смолоскип. Граф побачив сліди найбільшої розтрати і нелад у цілому замку. Всюди зустрічав переляканих його несподіваним поверненням людей, тільки деякі зі старих слуг привітали свого пана зі сльозами радости.
Коли граф зайшов у лицарську салю, він зняв з голови шолом і зажадав при всіх ключа від замку. Вірному Вольфу наказав замкнути всі замкові брами, кухареві – щоб нагодував змучених дорогою лицарів, потім рукою дав знак, щоб всі віддалилися, а сам пішов до кімнати Геновефи. Застав все в тому самому стані, як тоді, коли Геновефа жила в цій кімнаті. Голя ніколи не заглядував до тої кімнати, щоб не збільшувати докорів сумління. На очі потрапила сорочка з гаптованим написом: Вертаючому з війни лицареві Зифридові – вірна з дружина Геновефа". Знайшов кілька листів, які писала до нього. Кожний з них був пронизаний найбільшою прихильністю, любов'ю і вірністю. З них вичитав, що чесна жона щоденно молилася за його здоров'я і вже наперед тішилася, що привітає мужа, котрий повернеться з війни, сином або дочкою на руках. Завжди думала лише про нього, а його довга мовчанка справляла для неї великий сум, бо Голя перехоплював всі листи графа до неї і навпаки.
Граф сперся на руки і в великому жалю і тузі за Геновефою сидів до півночі. Раптом увійшла до кімнати Берта і дала йому лист, котрий Геновефа написала у в'язниці. Показала йому також низку перлів і, щиро плачучи, розповіла все, що сказала графиня їй останньої ночі, перш ніж її було вбито. Граф не міг більше витримати, плакав, як мала дитина, і постійно повторював: "О, нещаслива Геновефо! Через мою необережність ти вмерла зі своїм сином, якого було дано мені небом! О, я – найнещасливіший з-поміж людей". Даремно старався утішити його чесний Вольф. Несподівано граф встав, зажадав меча і хотів власною рукою вбити нікчемного Голя, але Вольф стримав його, попросив, щоб граф вислухав його і не карав нікого. Зифрид послухав свого слугу і наказав зловити Голя, закувати в кайдани і кинути до тої самої в'язниці, де сиділа Геновефа.
Наказ цей виконали жовніри з великою радістю. На другий день наказав закликати до себе Голя. Перш ніж він постав перед графом, прочитав Зифрид ще раз листа від Геновефи, де були такі слова: "Даруй йому, так як я дарую, бо не хочу, щоб з моєї причини пролилась кров". Вони дуже вразили його.
Коли прийшов Голя, граф сказав до нього зворушливим голосом: "О, Голе, що злого я вчинив тобі, що ти завдав мені таку велику кривду? Що злого вчинили тобі моя дорога жінка і син, що ти їх вбив? Ти прибув до мене бідний, я тебе виховав і любив найбільше за всіх підданих. За що ти мені так страшно відімстив? " Голя сподівався, що граф вб'є його, тому несподівана доброта і лагідність зворушили його серце так, що сказав правду: "Графиня – невинна, як ангел, але я, засліплений злочинною пристрастю, хотів її вбити. Вона відкинула з обуренням мої любовні заяви і відтоді моя дика пристрасть змінилася на страшну небезпеку, я її невинну оббрехав перед тобою".
Граф одержав велике полегшення, коли Голя сам засвідчив невинність Геновефи. Наказав запровадити його назад до в'язниці. Але ще більший жаль огорнув йому серце, коли зрозумів, що він сам наказав убити невинну Геновефу.
Від того часу сум його збільшувався щодня, а меланхолія доходила майже до божевілля. Сусідні лицарі, котрі його дуже шанували, часто відвідували, щоб розвеселити його і потішити. Але жаль графа не мав меж. Постійно сидів у кімнаті Геновефи і ходив лише до каплиці.
Єдиним його бажанням було знайти гріб Геновефи, щоб тіло її поховати по-християнськи. Але ніхто не знав, де вона загинула, бо ті два драби, які мали її вбити, давно щезли, і ніхто не знав, куди вони поділися. Тому відбулася лише відправа за упокій душі. На богослужіння з'їхалися всі навколишні лицарі разом із своїми жінками і дітьми, зібрався майже весь народ, так, що не лише каплиця, але й ціле подвір'я замку наповнилось народом.
Відтак роздав граф бідним милостиню і виставив у каплиці пам'ятник, на котрім була представлена ціла історія життя Геновефи.
Минуло кілька літ. Згодом почав Зифрид виходити з замку, але до цього змусили його товариші, вживаючи всяких засобів, щоб його розвеселити. Один справив бенкет, на котрім грав славний бандурист, інший – урядив перегонки на конях, а третій – запросив його на полювання, яке він любив з маленьких років. Коли лицарі побачили, що Зифридові дуже подобається полювання, часто запрошували його на нього. Звірів було в околиці дуже багато.
За намовкою Вольфа, оголосив Зифрид також великі лови в своїм графстві і запросив всіх лицарів з околиці. Було це, власне, наприкінці зими.
Лицарі зібралися в замку і чекали, щоб випав сніг. Не довго чекали, випав сніг, і граф вирушив в товаристві численної дружини на полювання. Всі їхали кінно, лише наганячі і служба, що несла живність, ішла пішки.
Загомоніли сурми, і почалися лови. Граф Зифрид натрапив на слід звіра і кинувся за ним у погоню. Звіря швидко втікало через скелі тай забігло до печери Геновефи. Була це, власне, та лань, яка кормила своїм молоком протягом семи років Геновефу і її сина. Граф зіскочив з коня і побіг просто до печери, а, заглянувши в середину, побачив людську постать. Була це Геновефа, котрій вже трохи покращало, але все таки була ще дуже ослабленою і виснаженою, так що здавалося, що належить до другого, а не до того світу.
Граф, здивований побаченим, подумав, що це надприродне явище, і закликав: "Хто ти, якщо ти чоловік, вийди з печери".
Геновефа вийшла, вкрита овечою шкурою, стала перед яскинею і затремтіла від холоду. Переляканий Зифрид відступив кілька кроків назад і спитав: "Хто ти, яким способом ти тут опинився?" Він не впізнав її, але вона впізнала його відразу і сказала: "Зифриде, ти вже мене цілком не впізнаєш? Я ж твоя жінка Геновефа, котру ти засудив на смерть. Але Господь Бог знає, що я невинна".
Зифрид не знав, чи це сон, чи правда, бо остовпів на місці від несподіванки. Він подумав, що це дух Геновефи являється йому в цій печері, тому сказав жалібним голосом: "О, благословенний духу моєї улюбленої жони! Приходиш, певно, щоб мене оскаржити за невинно пролиту кров. Чи це страшне вбивство сталося тут? Чи може в тій печері лежать тлінні останки твоєго тіла? Так, напевно, і є, а цей дух показується мені тому, що я відважився топтати цю землю, котра перейшла твоєю кров'ю невинною. Ах, зникни, благословенний духу, бо вже достатньо гризе мене сумління. Повернись до вічного спокою і молися за мене, убійника, що є найнещаснішим від усіх людей, для котрого нема вже на тій землі жодної потіхи, або покажися в ангельській ясності і скажи, що даруєш мені мою провину".
"Зифриде! – сказала з плачем Геновефа, – Зифриде, найдорожчий мужу! Я – Геновефа, твоя правдива жінка, я ще живу. Добрі люди, які мали мене стратити, дарували мені життя з такою умовою, що я ніколи не вийду сама до людей, а залишуся в цій печері де, як бачиш, живу в найбільшій нужді". Але Зифрид з великого переляку не розумів жодного слова Геновефи, тільки дивився на неї як на духа, тому Геновефа наблизилася до нього і взяла його за руку. Але він, тремтячи від страху, закликав вразливим голосом: "Ах, пусти мене, твоя рука є холоднішою від льоду!" Ще раз відізвалася Геновефа: "Ах, Зифриде, найдорожчий мужу! Чи вже цілком не хочеш пізнати свою нещасну жінку? Придивися до мене краще. На! Маєш мою руку: приглянься до того перстня, який я дістала від тебе. Не бійся". Тільки тепер впізнав її Зифрид, кинувся до її ніг, душевно дивився на неї, не в змозі від радості жодного слова сказати. Нарешті сльоза покотилася по його лиці і сказав він зворушеним голосом: "То це ти, моя найдорожча жінко! Ти, Геновефо, в такій страшній нужді! І це все сталося через мене. А я не вартий того, щоб ця земля носила мене на своїй поверхні. Як я смію піднести очі на тебе? Чи можеш мені ще дарувати ту провину?"
На ці слова сказала Геновефа з плачем: "Любий Зифриде! Я ніколи не гнівалася на тебе, бо я знала, що тебе ошукав цей нікчемний Голя. О! Встань лише, нехай пригорну тебе до серденька, чи бачиш мої радісні сльози?" Граф глянув на Геновефу і сказав: "Що? Не почую з твоїх уст жодного закиду? О! Ти – ангел доброти! І тебе, такого ангела, я міг так тяжко покарати? " Але Геновефа відповіла йому: "Заспокійся, все що сталося, вважай за іспит Божий. То все сталося для мого добра. Вигода і розкоші світу могли би мене зіпсувати. Тут, на тій пущі, знайшла я Бога і небо". Коли це говорила Геновефа, надійшов Болеслав, одягнений в сернячу шкіру. Босим йшов по снігу, що грубо лежав на землі, під пахвою ніс в'язку зел, що знайшов біля джерела, а в руці держав корінець, котрий смачно смоктав.
Коли побачив графа в гарнім лицарськім вбранні, спочатку перелякався, але потім підійшов до Геновефи і запитав: "Мамо! Чи це також один з тих людей, що хотіли тебе вбити?" Після тих слів взяв Геновефу за руку і сказав: "Не плач, дорога мамо, я не дам зробити тобі жодної кривди. Нехай спочатку мене вб'є, перш ніж мав би тобі зробити якусь кривду". Геновефа відповіла радісно: "Любий сину, не бійся нічого! Це є наш батько. Диви! Він плаче над нашою нуждою. Бог післав його сюди, щоб він врятував нас і взяв з собою до дому".
Хлопець обернувся і мило глянув на графа. Його гарні кучері, бистрий погляд і високе чоло були неначе образом графа. Зифрид взяв його на руки, поцілував в чоло і сказав: "О, мій сину, мій сину, моє найдорожче дитя!" В тому захопленні підніс очі до неба, рукою пригорнув Геновефу до серця і з глубини душі закликав: "О, Боже, Боже! Це завелике щастя для мого збожеволілого серця. Зразу вперше оглядаю найдорожчого сина і знаходжу улюблену жону, котру я вже вважав померлою. Так є, наймилосердніший Боже! Ти чудесним способом вмієш винагородити кількалітню нужду в одній хвилині. За все це дякую Тобі, Боже!" А хлопець, бачучи зворушення родичів, зложив руки і закликав: "Дякую Тобі, наймилосердніший Боже, за те, що Ти післав сюди дорогого батька". Якийсь час всі троє стояли мовчки, бо лише їхні серця відчували те, що не можливо висловити.
Мовчанку перервала Геновефа, запитавши мужа: "Чи живуть ще мої дорогі родичі? Як їм поводиться, чи знають про те, що я невинна? Ах! Вже сім років оплакують мою смерть". Граф відповів: "Живуть і знають про твою невинність. Зараз же пішлю до них посланця з вісткою, що живеш".
Геновефа подякувала Богу: "О, дякую Тобі, Боже! Ти вислухав мою молитву і виконав моє найбільше бажання. Ти вернув мені мужа, показав мою невинність, врятував мене від смерти, віддав дитя в руки батька і ще даєш мені нагоду побачити моїх найдорожчих родичів. О! Ти є джерелом невичерпної доброти і ласки".
Відтак запровадила Геновефа свого мужа до печери, бо вже не могла довше босою стояти на снігу. Зифрид оглянув в печері всі речі, сів коло Генофеви, взяв хлопчика на коліна, подивився з яскині на гострі скелі й темні ялиці і сказав: "О, Геновефо! Яким чудом Всемогучий Бог втримав тебе на тій глухій пущі при житті? Чи він прислав ангела з неба, щоб тебе кормив? Це вже переходить межу людської природи, щоб дочка князя, вихована у великих розкошах, прожила сім років без кусника хліба, без вогню зимою, без одежі і черевиків та ще й не гнівалася на мене, за те що я є причиною її нужди".
Геновефа перервала його і з усмішкою відповіла: "Заспокійся, дорогий мужу, і не говори мені про це більше. Бог все знає найкраще, і на сій пущі я зазнала не одної потіхи. Але не говорім про це. Глянь краще на наше дороге дитя, які гарні рум'янці він має. Хоч вихований на найпростіших стравах, але є здоровим і сильним, тому заспокійся і подякуй Богу". Відтак розповіла йому, як Бог послав їм лань, котра годувала їх весь час. Здивований граф сказав із запалом і захопленням: "Чудесні і невичерпні є дороги спасення людей. О, не забувай ніколи, мій сину, що твій рідний батько відкинув тебе, а твоя бідна мати умирала з голоду і з холоду через мою нерозвагу. Коли б не милосердіє Бога, то ви вмерли б тут у тій пущі. Бог послав мені це звіря, яке показало дорогу до вас. Так чудесним способом допомагає Господь Бог людям у найбільшій біді. Покладаймо завжди на Нього свою надію, а Він нас ніколи не опустить".

ПОВЕРНЕННЯ ГЕНОВЕФИ ДО ЗАМКУ
Нарешті всі троє вийшли з печери дуже радісні. Перед печерою граф зняв із себе срібну трубу і голосно затрубив, щоб прикликати лицарів. На голос труби збіглися лицарі і слуги графа. Всі дивилися на бліду і знеможену Геновефу, котру граф тримав за руку, і на блідного хлопця, що обвив руками шию графа.
Зацікавлені люди оточили графа і з шанування стояли серед глубокої мовчанки, бо бачили, що ці троє були заплакані. До них звернувся Зифрид: "Хоробрі лицарі, і ви, гарні слуги! Це є моя жона, Геновефа, яку ми вважали мертвою, це мій син, на ім'я Болеслав". Слова ті спричинили запальний подив. Всі почали голосно говорити між собою і було чути такі слова: "О, Боже, це наша дорога графиня! Чи її не страчено? Чи може встала з гробу? А який гарний цей хлопець".
Граф розповів їм в кількох словах всю історію, потім видав накази своїм слугам. Одних послав за одягом, а іншим наказав приготувати все для гостини. Сказав також розпалити вогнище, щоб Геновефа зігрілася, а сам розкинув на снігу, коло вогнища, коц, посадив Геновефу і накрив її плащем. Всі лицарі, яких лише знала Геновефа, старались протиснутися до неї, вони дуже радісно вітали її, а деякі навіть плакали. Найбільше тішився старий Вольф, який, цілуючи її руки, сказав, плачучи: "Ласкава пані! Тепер, коли тебе бачу, тішуся, що маври пощадили мою сиву голову, тільки тепер охоче вмру". Відтак взяв на руки хлопчика і, цілуючи його сердечно, додав: "Витай, дороге дитя! Якщо ти є живим образом твого батька, лагідний і терпеливий, як мати, та добрий і побожний, як твої родичі!"
Болеслав спочатку був несміливим, бо ще ніколи не бачив стільки людей, але з часом ставав щоразу сміливішим. Тому, коли бачив щось нове, часто запитував, що це. Всі, а найбільше чесний Вольф, тішилися з його питань, хоч вони нераз були дуже смішними. Побачивши коня, хлопчина подумав і запитав у батька: " Отче, скажи мені, чи це є також люди з чотирма ногами ?" Коли лицарі злізли з коней і привели йому коня, Болеслав поцікавився: "Тату, ти зловив тих звірят? В нашому лісі немає таких". Коли розпалювали вогнище, здивований хлопець сказав: "Мамо, чи ті люди принесли собі з неба блискавки, чи ласкавий Бог позичив їм свої вогняні громи?" Коли Болеслав сів біля вогню і зігрівся, роздумував далі: "Це є дар неба, правда, мамо, якщо б ми знали про нього раніше, то попросили б Господа Бога, щоб нам дав його".
Підчас обіду, котрий спожили при вогні, увагу хлопчика привернули фрукти. Він взяв гарне червоне яблуко і запитав: "Отче, у тебе, напевно, не було зими, якщо у тебе є такі свіжі овочі. Ах, як гарно має бути у тебе!" Після цього подивився на склянку і, обережно тримаючи її, міркував: "Це не топиться, а я думав, що воно зроблене з льоду". Коли Болеслав довідався, що це шкло, і з чого воно зроблене, сказав: "О, скільки ж речей робить Бог, про які я навіть не маю поняття". Найбільшу радість у нього викликало те, що через шкло він бачив матір, батька і всіх присутніх. Коли слуга поставив перед ним срібний блискучий таріль, в котрім хлопчина побачив своє відображення, то спочатку дуже злякався, тому що не міг збагнути, яким чином це сталося. Найбільше його тішило і забавляло те, що коли він набирав грізного вигляду, то так само робив хлопець в тарілці, а коли він усміхнувся, то і хлопець усміхнувся. Зі всього того гості весело сміялися, хоч ще недавно ревно плакали.
Коли обід закінчився, приїхав посланець з одягом. Геновефа увійшла до печери, впала на коліна перед хрестом, подякувала Богу за чудесне врятування, а після цього вдягнулася. Вона вийшла з печери з дерев'яним хрестиком. Всі рушили в дорогу. Назустріч їм їхала карета і йшло багато людей. Коли в'їжджали до замку, то брами були настільки переповнені людьми, що не можна було протиснутися, щоб побачити графа з жінкою і дитиною.
Нарешті знайшлися Гінцу і Кунц, ті, котрим було наказано стратити Геновефу, але котрі подарували їй життя, прийшла і та дівчина, котра приходила до Геновефи у в'язницю. Граф нагородив їх великими подарунками. А дівчина, яка вже стала жінкою, подала Геновефі вінок з білих квітів та барвінку, котрий свідчив про її невинність. Втомлена, важко хвора, Геновефа увійшла до свого покою, де ще довго розмовляла з дочкою кухаря. Потім лягла спати, а Берта, в знак поваги до Геновефи, залишилася коло неї.
У той час, коли в замку була велика радість, у родичів Геновефи був смуток. Тому Зифрид вирішив вислати до них посланців, щоб ті розповіли їм радісну новину, про те що Геновефа жива. Старий Вольф взяв коня, десятьох лицарів і вирушив у далеку дорогу.
По дорозі вони заїхали до єпископа, котрий саме давав шлюб Геновефі. Посланці продовжили свою путь разом з ним.
Коли єпископ з веселим обличчям увійшов до хати, то наказав нікому не сумувати. "Яков сумував, а в кінці найшов Йосифа, то і ми так радостні держімся", – промовив він. "Та де там, хіба що в небі", – відповіли родичі. "І на землі, – сказав єпископ, – Геновефа жива". Увійшли посланці і розповіли все про Геновефу. "Коли так, – сказав батько, – то поїдемо відвідати і побачити їх".
Коли приїхали, щиро вітали всіх і плакали з великої радості, промовляючи: "О, Судний Боже, в ділах своїх тебе до тепер ми мали за померлу". Тому єпископ сказав слова благословенства: Щасливий той, що по Божому тримається. В терпінню Господь нагородить його в кінці життя вічного". Терпіння Геновефи стало благословенням цілого краю.
Геновефу відвідували всі люди і вона всіх потішала, неначе сам Ангел з неба, постійно повторюючи: "Уповайте на Бога, а Бог заступить і потішить. Він з небезпеки нас виратує. Бо хто тільки на Бога надіється, той ніколи з дороги не зблудить".
Болеслав жодну дитину не відпускав без подарунка, бо його маленьке серденько дуже раділо, коли всім було добре.
Голя засудили на смерть. Та Геновефа не хотіла цього, вона випросила, щоб його не страчували. Засуд змінили на довічне ув'язнення. Усі люди, котрі відвідували Геновефу, хотіли побачити Голя. Засуджений мав страшний вигляд: розкуйовджене волосся, зарослу бороду. Коли хтось підходив до нього під віконечко, то він кричав: "Вбивайте мене швидше, бо я, безчесний, пролив невинну кров, тепер мене мучить совість, та совість, як іржа, гризе мене. Я дуже мучусь". Згодом бив головою до стіни та кричав: "Що я наробив?!" – і, мов безумний, дерся по стінах. Хто бачив все це – казав: "О, Боже, який ти справедливий, коли за гріх караєш".
Діти, котрим Геновефа з Болеславом розповідала про їхнє життя в пустелі, хотіли побачити лань. Зифрид наказав збудувати для звірятка стаєнку і наказав доглядати за ним одній дівчинці. Коли лань поселилася на подвір'ї, вона часто бігла до Геновефи по сходах до її кімнати, спинити її було не можливо. Вона нікого не боялася, йшла кожному до рук, а діти мали від неї велику радість.
Як довго після цього жила Геновефа – невідомо, досить того, що жила і немало ще добра зробила для людей.
Одного разу, при хворобі, прикликала Болеслава до себе і поблагословила його: "Дитино дорога, най тебе поблагословить Бог, завжди пам'ятай про бідних, помагай їм, не будь гордим. Люби Бога всією душею, а людей – як самого себе, щоб ти був щасливим аж до смерті. А по смерті, щоб ми зустрілись у небі!"
Померла Геновефа і поховали її. Всі люди гірко плакали, найбільше тужили Зифрид і Болеслав. А бідна лань прийшла до її могили і лягла на неї. Бідне звірятко залишилося там, не хотіло нічого їсти. Одного ранку знайшли лань на могилі неживою. Зифрид збудував пам'ятник Геновефі, а коло неї на камені виточив лань.
У пустелі, коло печери, Зифрид збудував каплицю. Потім у тій місцевості поселились люди. А пастушки показували їм печеру, в котрій Геновефа разом із дитиною прожила сім років.

Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » ЖИТТЯ СВЯТОЇ ГЕНОВЕФИ-МУЧЕНИЦІ
Сторінка 2 з 2«12
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика