Головна сторінка сайту
Сторінка 1 з 212»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » ЖИТТЯ СВЯТОЇ ГЕНОВЕФИ-МУЧЕНИЦІ
ЖИТТЯ СВЯТОЇ ГЕНОВЕФИ-МУЧЕНИЦІ
Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:32 | Повідомлення # 1
Події розгортаються в Бельгії. Жорстока доля розпорядилася так, що Геновефа, молода графиня, разом з немовлям на руках стала жертвою людської підступності, зла та обману і опинилася на безлюдній пущі без жодних засобів для існування. Але надія на Боже милосердя допомагає їй вижити у нелегких умовах, збагнути істинну суть людського існування, виховати сина у праведному дусі, зберегти у серці віру і любов. Після смерті люди визнали Геновефу святою, бо її життя може стати прикладом для багатьох християн.

ГЕНОВЕФА ПОТРАПЛЯЄ ДО В'ЯЗНИЦІ
Дуже давно в Бельгії жила побожна родина, і була у них єдина дочка на ім'я Геновефа. Геновефа ще з дитячих літ мала гострий розум і побожне серце. Коли вечорами шестирічна дитина сиділа і пряла тоненькі нитки, з її уст виходили мудрі бесіди, що свідчили про високу свідомість дівчинки. Кожен, хто бачив її, відразу ж розумів, що у неї буде незвичайна доля. Коли Геновефі виповнилося дванадцять років, вона пішла зі своїми родичами до церкви і дуже щиро молилася. Відтоді кожної днини дівчинка ходила з маленьким кошичком у руках і розносила подарунки бідним. А коли стала дорослою, показала свою дівочу невинність. Жила чесно і побожно, наче справжній Ангел чесноти. Всі побожні батьки ставили її у приклад своїм дітям.
Граф Зифрид, один з найвідважніших лицарів, у важкому бою врятував життя князю – батькові Геновефи. Князь за це взяв його до свого дому і так полюбив, що віддав йому за дружину свою єдину дочку. У день, коли Геновефа зі своїм мужем змушена була від'їжджати з рідного дому, всі плакали за нею. Вона теж плакала і тужила, хоч дуже кохала свого чоловіка. Коли розлучалася зі своїми родичами, то їй казали: "Іди доню, май завжди Бога в серці, ніколи не звертай з правильної дороги. Тоді нам не треба буде тобою журитись". "Ти була нашим скарбом наймилішим, ти нас ніколи не засмучувала і надалі будь чесною перед Богом і людьми", – казала мати, обнявши її тремтячими руками. Потім звернулася до Зифрида: "Сину, бери її з собою, цей наш найдорожчий скарб, вона гідна тебе. Люби її і будь їй за отця і матір". І плакали Зифрид і Геновефа разом.
Батько і мати поблагословили їх. Граф посадив Геновефу на коня і подружжя вирушило в дорогу. В Зифрида був замок, збудований на високій скелі між глибокими ріками. Всі в замку чекали на їхній приїзд. Брами були прикрашені квітами. Люди з цікавістю чекали свою властительку. Коли молода пара під'їхала до замку, Геновефа злізла з коня, щиро привіталася і низько вклонилася всім людям. Люди поблагословили молоду пару. Молода графиня випросила у графа подвійну платню для слуг. Її дуже любили і слухали всі підлеглі. Зифрид і Геновефа жили в щирій злагоді. Проте їхнє щире, щасливе кохання тривало лише кілька тижнів.
Одного разу, ввечері, Зифрид грав на кларнеті, а Геновефа тихенько співала пісеньку. Раптом залунала труба. Граф вибіг до конюшні, але швидко повернувся і сказав: "Війна". Нападали маври. Два посланці ввійшли до світлиці. Геновефа пригостила їх, а граф почав готуватися в дорогу.
Подаючи меч мужеві за звичаєм, Геновефа впала в його обійми. Болісні страждання огорнули її серце.
– О, мужу, що я робитиму, якщо ти більше не повернешся?!
– Заспокійся, жінко, без Божої волі не загину. Не журися, мила, за мною. Я залишаю тобі опіку на над своїм графством, свого вірного маршала, якому все довіряю, – сказав граф. Попрощався з усіма та й поїхав на війну, зоставивши Геновефу в горі та розпуці.
Після від'їзду мужа Геновефа в сльозах та горі жила у замку. Вона часто ходила на Службу Божу до каплички і щиро молилася за свого чоловіка. У вільний час молода графиня скликала дівчат зі села і научала їх усяким жіночим роботам. Так само, як і з малих літ, Геновефа обдаровувала бідних чим могла. Ніколи не затримувала їхньої платні.
Вірний маршал князя називався Голя. Він був дуже хитрою людиною і вмів кожного собі підкорити. Після від'їзду графа, опікун господарював як на власному майні. Одягався краще від графа, влаштовував великі бенкети, кривдив усіх тільки Геновефі віддавав велику шану.
Геновефа з ним рідко розмовляла, була обережною, проте Голя став чим раз сміливіше підходити і розмовляти з нею, як з жінкою. Геновефа посварилася з ним, вимагаючи змінити свою поведінку і відношення до себе, бо граф йому цього не пробачить. В серці вона відчувала велике зло і про все написала своєму чоловікові, вказавши, що Голя є хитра і зла людина, а не вірний друг.
Хитрий Голя за всім стежив. Коли Геновефа давала посланцеві лист, він заскочив до кімнати і вбив невинного слугу мечем, наробивши при цьому ґвалту. Всі люди в замку збіглися на той крик і побачили Геновефу зомлілу, а слугу – в крові. Голя розповів їм таку безсоромну брехню на Геновефу, що люди зі встиду зарум'яніли. Потім Голя написав листа до графа, у якому звинувачував Геновефу у зраді, та зазначив, що невірну і грішну жінку наказав кинути слугам до в'язниці. Голя знав, що граф є дуже добрий, але зраду він не пробачить – у нього не буде серця, не буде милосердя.
Вежа, яку називали "неможливою", була для злочинців найстрашнішим місцем замку. Геновефа завжди переживала за бідних в'язнів, а тепер сама потрапила до темної сирої в'язниці. Тут вона плакала і вдень, і вночі. Очі з плачу глибоко запалися. Жити допомагала молитва: "Отче Небесний , тут під землею глибоко сиджу і зітхаю до Тебе. Я тепер всіма принижена, окрім Тебе не маю більше нікого. Ніяке око милосердя тут мене не бачить і мій голос до людського слуху не доходить. А Ти, Господи, бачиш сльози мої, зітхання, бо Ти є всюди присутній – і в темниці в кожному куточку. Батько і мати нічого не знають, а чоловік від мене далеко. Рука ласкава моїх приятелів мені не допоможе, а Твоя рука не одпустить. Ти двері цієї темниці відкрити можеш. О, умилосердися наді мною. Ти найліпший. Боже!" І кожен раз, читаючи молитву, Геновефа журилася і гірко плакала. Думала, чого така нещасна, воліла б бути на місці графині жебрачкою. На всіх людей сонце світить і місяць, вони дихають свіжим повітрям, а їй тут, у темниці, гірше від усіх. І далі молилася: "Ти, Боже, є одиноким серцем моїм". І, раптом, наче почула в серці: "Не плач, Геновефо, бо маєш ще багато терпіти".
Вже кілька місяців до Геновефи ніхто не приходив, окрім Голя, який постійно повторював свою вимогу, обіцяв, що звільнить її з в'язниці в обмін на жіночу честь. Геновефа щоразу відмовлялася: "Краще мені бути невинною, перед людьми зганьбленою, ніж справді нечистою ходити. Краще мені тут у в'язниці вмерти, ніж такою ціною на троні сидіти!" Геновефа терпіла все більше і більше. З часом зрозуміла, що вона вагітна.
Прийшла година, що привела на світ сина. Притискаючи до грудей немовля, мати промовляла: "Мила моя дитино, ти тут в такім страшнім місці народилася на світ Божий. Що я тут зроблю: пеленочки не маю – нічим тебе повити; ніхто мені не дасть ложки теплої страви. Як твоя мати знесилена може тебе плекати? О, мури, котрі наді мною, нащо мою дитину окропляєте тою студенною водою? Чи може і ви такі немилосердні, як Голя?" Після цього клякнула, до неба підняла тремтячими руками дитину й зі сльозами на очах промовила: "О, Боже, Ти обдарував мене цією дитиною. Віддаю його Тобі, бо до церкви не можу його занести і охрестити. Сама заступаю місце кумів і священиків. Присягаю Тобі, Боже, якщо буду жити, то буду виховувати сина на твою славу!" І назвала його Болеславом. "А сльози матері нехай будуть тобі крижмою, – тоді подивилася на шматок чорного хліба і вимовила, – це буде їжа для тебе і для мене. Для тебе зм'ягчу його сльозами. О, Боже, зглянься з неба на моє дитятко. Дорога моя квітко, як ти в цій темниці без сонця і без світла, без свіжого повітря скоро зів'янеш. О, Боже, як я його люблю, але Ти більше нас любиш, а я – мати своєї дитини".
В тій хвилині хлопчик пробудився і вперше посміхнувся. Притискаючи його до серця, мати сказала: "Смієшся, дитино, не знаєш мого горя. Твій сміх більше говорить, аніж тисяча слів!"
За кілька днів Голя злісно сказав до неї: "Доки ти ще думаєш безумною бути і думок про чесність не покидати! Умилосердися хоч над дитиною, бо як не піддашся моїй волі, то нехай мене Бог скарає, але ти згинеш разом зі нею". Геновефа спокійно відповіла: "Волію сто раз умерти, ніж мала би перед Богом і людьми та перед дорогим чоловіком нечистою бути". Розлючений Голя вийшов, з усієї сили гримнув дверима.
Уночі хтось застукав у маленьке віконце в'язниці:
– Геновефо, ти спиш? Щось тобі мушу сказати, – почувся дівочий голос.
– О, Боже мій, – ледве вимовила з плачу Геновефа, – хто ти є?
– Я –дочка сторожа цієї в'язниці, Берта, котру ти відвідувала, коли я була хвора. Хочу тобі щиро віддячити. Принесла тобі страшну звістку, що ти цієї ночі мусиш вмерти. Так наказав твій муж, котрий повірив брехні Голя. Господи, змилосердися, бо і дитина мусить вмерти разом з тобою! Пані моя, може маєш щось тайне – не бери з собою у домовину. Я колись ще зможу довести твою невинність. Скажи, якщо зможеш.
– Приятелько моя, – сказала Геновефа, – принеси мені свічку, чорнило і папір.
Дівчина миттю принесла все необхідне, і Геновефа почала писати листа до свого чоловіка.
"Любий мій муже! У в'язниці на твердім камені пишу тобі листа. Коли будеш читати, тоді серце буде спочивати у труні, бо я за декілька годин стану перед судом Божим. Як віроломну мене на смерть засуджено, але Бог свідок, що невинною умираю. Перед лицем його тобі присягаю перед моєю смертю. Повір мені, лиш за тобою, дорогий муже, мені жаль, бо знаю, що ти обдурений, тому що ніколи б ти не віддав свою жінку з дитиною на смерть. Колись обман викриється і ти зрозумієш, що був обдурений, але не печалься. Молися, щоб Бог простив тобі цю провину. І тепер не страчуй більше нікого, доки сам не переконаєшся у його вині. Нехай буде та помилка твоя перша і остання. І не сумуй, бо смуток нічому не допоможе. Пам'ятай, що в небі побачиш свою вірну Геновефу. Знай, там уже ніхто нас не розлучить. Дуже дякую тобі за любов, котра зігрівала наші серця у перші дні нашого шлюбу. Я беру її з собою у гріб. Молю, моїм стареньким родичам будь вірним сином, потішай їх у смутку, бо я вже не зможу до них написати. Година моєї смерті уже близько. Скажи їм, що невинно я померла і перед смертю про них пам'ятала. Ще тебе прошу, не вбивай Голя. Прости йому, як і я йому прощаю. Пам'ятай мою просьбу: я не хочу, щоб через мене пролилася хоч крапля крові, не мстися тим, котрі мені будуть голову стинати. Знай, що кухар невинно замордований. Пам'ятай про його жінку і діток. Оголоси його невинність перед усіма людьми. Ту добру дівчину, котра тобі цей лист передасть, нагороди, бо вона одна мені є вірною. Будь милосердний до людей, не покладай на них всілякі тягарі, дбай за їхнє добро, вислуховуй кожного, хто до тебе прийде. Я думала, що буду матір'ю підданих, а Господь судив інакше, то заступи ти за мене. А тепер прощаюся останній раз з тобою. Не плач за мною, дорогий муже. Бо я умираю не такою, як мене Голя осквернив. Я умираю, як Ісус Христос.
А тепер прощай і молися за мою душу. Отже, умираю і зостаюся твоєю супругою".
Геновефа закінчила писати лист і подала його дівчині. На пам'ять подарувала їй низку дорогих перлів і сказала: "Прийми ці перли за вірну прислугу, не вір нікому, лише одному Господу Богу. Я ніколи не думала, щоб мій муж наказав мені голову стяти. Уповай на Бога і Господь тебе ніколи не опустить. А тепер бувай здорова, бо я ще хочу помолитися перед смертю, поки буду з цим світом прощатися". Лише Берта встигла відійти від вікна, як відчинилися двері в'язниці і всередину увійшли два драби. Один з них держав смолоскип запалений, а другий – широкий голий меч.
Геновефа стояла на колінах на землі, притиснувши дитину до грудей, і гаряче молилася до Господа Бога.
Встань, графине, – сказав другий драб грубим голосом, той, що був катом і держав у руці меч – встань зараз же, візьми свою дитину і йди за нами". Геновефа закликала: "Боже милостивий, я – в твоїх руках!" Встала і пішла за ними тремтячими кроками. Вони провадили її довгими коридорами в'язниці, які, здавалось, не мали кінця. Той, що ніс палаючий смолоскип, ішов попереду, за ним ішла графиня, а на кінці поспішав кат із своїм псом. Коли прийшли до брами, окутої залізом, той що йшов попереду, витягнув з кишені ключа, відчинив браму і загасив смолоскип. Всі опинилися біля якогось лісу.
Було це пізно вночі. Небо ясніло зорями і місяцем. Не промовивши ані слова до графині, оба драби запровадили її в глибину лісу, а звідти увійшли до якогось яру, який оточували молоді та гарні смереки і ялиці. Тут тепер відізвався грізно той, що ніс меч: "Тепер зупинись, Геновефо, і вклякни". Геновефа вклякнула. "Віддай дитину, – додав він, – а ти, Гінцу, зав'яжи тим часом їй очі хустиною".
Сказавши це, взяв дитя за ручку і підніс вгору голий меч. Геновефа затремтіла. Всі материнські почуття пробудилися в ній. Вона вирвала дитину з рук ката, пригортаючи її з усієї сили до серця, подивилася на небо і сказала м'яким голосом, який міг зм'ягчити найтвердіші серця: "О, Всемогутній Боже, нехай я помру, а Ти вирятуй лише це бідне дитятко!"
"Не опирайся, – сказав грізно кат, – що має бути – станеться. Віддай свою дитину!" Але Геновефа, зібравши останні сили, зворушливим голосом сказала: "Заклинаю вас ім'ям розп'ятого Спасителя, який має з'явитися у день смерті, умилосердіться, не убивайте це невинне дитя! Радше мене убийте, бо охотно віддам своє життя за життя невинного сина. Занесіть його до моїх родичів. А коли подаруєте мені життя, задля цієї малої дитини, то я залишуся в цьому відлюдному лісі і вже ніколи не повернуся до людей. Прошу вас, вислухайте благання вашої бувшої пані, котра тепер у вас просить милосердя. Коли б я була винною, то ви могли б мене вбити, але прицінь ви, добрі люди, знаєте, що я – невинна. Коли мене уб'єте, прийде час, що будете жалкувати, що ваші серця не зм'якнули під впливом моїх слів і сліз!
Змилосердіться тепер наді мною, а Господь Бог покаже вам милосердя в годину вашої смерті. Не дайте спокусити себе грішми до такого безбожного діла, за яке чекає вас вічна кара в пеклі. Бійтеся більше Господа Бога, ніж людей. Не проливайте невинної крові. Не ставайте нікчемними убійниками, бо кров невинно пролита кличе про пімсту до Бога, а убійник не буде мати спокою, ані на сім, ані на другім світі!"
Так Геновефа не переставала їх просити і закликати: "Подивіться лиш на небо, чи не бачите, як цей срібний місяць ховається між ялиці, аби не бути свідком цього безбожного діла?
Як лиш побачите коли в житті червону заграву місяця, що заходить, завжди стане вам перед очима кров невинної жертви. Так, як іншим людям місяць буде світити милим ясним блиском, так прикро на вас буде глядіти кривавим обличчям.
Чи не чуєте, як вітер зашелестів сумно вершечками смерек і ялиць? Ах, змилосердіться, добрі люди, бо страх опанував ваші серця. Подивіться лиш на небо, скільки очей дивиться на нас з нього! Чи могли б ви в його обличчі довершати злочинну справу? Подумайте лиш, що над тими зірками є Бог, справедливий суддя, перед яким будете змушені дати рахунок своїх діл. А Ти, Отче Небесний, зм'ягчи серця тих людей, які мають, певно, теж жінок і дітей, аби ганьба їх підступного вчинку не впала на них!"
На ці слова розплакався той, що йшов попереду. Зворушений відізвався до свого товариша:
– Кунцу, мені з жалю крається серце. Даруймо життя нашій добрій графині. А якщо ти хочеш пролити кров, то убий спочатку Голя, який є убійником. А ця пані через ціле життя допомагала нам у біді. Чи не бачив власними очима її милосердні вчинки? Пригадай собі твою останню хворобу. Вона тебе доглядала і потішала більше, аніж твоя власна жінка.
– А прецінь графиня мусить вмерти, хоч Бог бачить, що мені це дуже прикро, – відповів Кунцу, – бо якщо ми цього не зробимо, то Голя уб'є нас, а її все одно не врятуємо. Неумолимий Голя уб'є її, хоч би вона і під землю сховалася. Зрештою знаєш, що маємо принести йому язика в доказ смерті.
– У нас ще є спосіб, – відізвався вже певнішим голосом Генц. – Нехай вона присягне, що не покине цієї пустелі, і залишиться тут назавжди, а нікчемному Голя принесемо язик твого пса. Я певен, що він не побачить цього невинного підступу... Але, як я бачу, жаль тобі твого гарненького пуделя, і волиш затопити меч в крові невинної Геновефи.
– Не знаєш мене, Гінцу, коли думаєш, що я є такий жорстокий. Бог знає, з яким трудом і жалем доводилося відбирати мені життя невинній статі. Але знаєш, що Голя помститься нам, коли довідається про все.

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:32 | Повідомлення # 2
– Е, що там Голя, та чи він буде вічно жити? Коли граф верне з війни і дізнається про все, тоді не знаю, що нам буде. Крім того, чоловік не повинен боятися робити добре, хоч мав би і сам потерпіти.
Переконаний тими словами Кунцу сказав:
– Нехай вже так буде, але ти, графине, мусиш нам зложити клятву, присягнути, що до кінця свого життя не підеш ніколи, нікуди з того місця. Коли Геновефа на це охоче згодилася, обережний Кунцу гострим голосом почав вимовляти страшну присягу, яку Геновефа змушена була повторювати за ним слово в слово. Гінц також мусив присягнути на свій меч, що нікому, нічого не скаже і що не буде ніколи відвідувати Геновефу. Відтак запровадили Геновефу ще дальше в глибину пущі за гори і багна, де ще не ступала жодна людська нога. Там упала бідна графиня зі зворушення і виснаження і зомліла на землі під великою ялицею. Драби, скориставшись з цієї загоди, швидко відійшли, але милосердний Гінцу обернувся і сказав:
– Нехай Господь Бог опікується тобою і твоїм дитям, бо коли б він не був милосерднішим від людей, то невелику прислугу ми б тобі зробили, залишаючи тебе при житті!
Коли драби повернулися до замку, Голя сидів у покою дуже засмучений.
– Маєш язик, – сказав громовим голосом Кунцу, показуючи кровавий язик пса.
– Іди геть! – крикнув страшним голосом Голя і вхопив меч. – Не потрапляйте мені більше на очі.
"Дивна річ, – муркотів сам до себе, – перед тим помста видавалася мені солодкою, а тепер жалую за Геновефою. Але хто може стриматися від дикої пристрасті!"
Коли Геновефа прийшла до тями, вона відчула себе самотньою і покинутою серед дикої пущі. Небо захмарилося, темнота огорнула ліс, і страшний вітер зашумів по вершечках дерев. На великій ялиці над головою Геновефи гукала зловісна сова, якій відповідало в далині глухе виття вовка. У тому стані бідна Геновефа, перейнята страхом, сказала: "О, Боже! Яким страшним є мій стан, а передусім, Ти, всемогутній Боже, є при мені і бачиш мою розпуку. Недавно вирятував Ти мене майже чудом від неминучої смерті, тому не кидай мене тепер на поживу звірам і хижим птицям. Твоїй опіці ввіряю також моє бідне дитя, котре цілком трясеться від холоду".
Серед таких думок сіла під деревом, пригортаючи до лона своє дитя і, поручаючи його опіці Божій, терпеливо чекала дня. Була це вже осіння пора. Вся околиця, оточена нагими скелями і густими деревами, мала сумний вигляд. Морозний східний вітер перейняв її члени, так що жінка вся тремтіла від холоду, вологи та голоду, а бідна дитина почала без перестанку плакати. Геновефа встала і почала шукати якесь порохняве дерево для захисту, щоб заспокоїти голод свій і свого сина, але ніде нічого не було, окрім пожовклого листя. Тоді вона почала гребти землю і з великим зусиллям видобула кілька корінців. Закровавленими руками вложила їх в уста тремтячого дитяти і тим заспокоїла його плач. Хоча жінка була дуже ослабленою, взяла на руки сина і, сама не знаючи, куди йде, пустилася серед снігу і дощу в глибину пущі. Після довгого блукання вдалося їй знайти між скелями малу долину. Коли спустилася в долину, то побачила малий отвір, який заслонювали густі дерева. Отвір цей вів до великої печери, де могло вигідно поміститися двоє троє людей. Коло печери було чисте, мов кришталь, джерело. По стіні пнялося якесь зілля, листя його було сухе, а дозрілий овоч лежав на землі, але не можна було його їсти, бо був дуже твердим.
Коли Геновефа увійшла до печери, дуже зраділа, бо вже могла не боятися снігу та дощу. Але була вона ще цілком мокра, тремтіла від холоду, як листя осики, їй почав докучати голод, бо було вже по полудню, тому клякнула в печері, зложила руки і почала молитися такими словами: "Отче Небесний! Глянь ласкаво на матір, що з горя заливається горячими сльозами і на бідне дитя, котре з голоду вмирає. Передусім Ти, Господи, кормиш в найтяжчій порі року птахів, що літають над тими скелями, і не забуваєш про малого хробака, що валяється в поросі. Можеш тому і мене викормити в цій дикій пущі. Не дай нам померти з голоду. Коли ти вже обдарував нас мешканням, пошли нам також і поживу, бо, якщо її не одержимо, незадовго помремо з голоду". Невдовзі розійшлись олов'яні хмари, а ясне і тепле сонце зайшло своїм золотим промінням у печеру. Несподівано перед печерою появилася лань.
Була вона дуже ласкава і не боялася Геновефи. Увійшла до печери, де було її лігвище, і стала перед Геновефою. Геновефа спочатку злякалася, але, побачивши лань, приласкала її. Звіря, немов розуміючи її, почало леститися коло Геновефи. Тоді Геновефі спало на думку накормити себе і сина молоком лані, тому присунула дитину до вим'я, щоб те ссало. Лань стояла спокійно. Коли дитина напилася молока, Геновефа завинула її в хустку і положила спати в кутку печери. Нагодувавши дитину, подумала нарешті і про себе. Вона вийшла з печери, піднесла два овочі, розколола їх, почала смачно їсти. Кусник взяла зі собою до печери, щоб покормити також дитину.
Коли повернулася до печери, побачила лань, яка спала на своїм звичайнім лігвищі. Крім того Геновефа нарвала трави та назбирала всякого листя і тепер дала цю поживу лані, яка прокинулась і почала безстрашно їсти з рук Геновефи. Лань почала лизати її руки, немовби в нагороду за вчинене добро. Відтак Геновефа почала доїти лань, котра спокійно стояла, поки наповнювалась молоком ціла мушля, яку жінка знайшла біля джерела.
Приготувавши в цей спосіб живність, Геновефа упала на коліна і почала гаряче молитись до Господа Бога такими словами: "О, наймилосердніший Боже! Прийми оті мої сльози в нагороду за Твій добротливий дар. Це діло Твоє, що тут серед наглих скал б'є нескінченне джерело життя. Ти так зробив, що я зайшла на цій пущі мушлю, щоб ми могли переховувати Твій дарунок. Ти керував мною до цієї печери, яка є лігвищем цього спокійного звіряти. Вже тепер не лякаюся ані голоду, ані морозу і спокійно буду чекати на зиму, якої я так дуже боялася".
По такій молитві напилася молока. "О, що за смачний напиток, – сказала, – в моєму житті ще жодна страва мені так не смакувала. О, Боже! Як страшно марнувала Твої дари, споживаючи смачні страви при столі моїх родичів". Коли напилася молока, вийшла з печери, назбирала на скелях і старих деревах моху, принесла до яскині і зробила собі і синові вигідне лігвище. Відтак зігнула грубіші галузки ялиці над входом до печери, щоб заслонитись від вітру. Збираючи мох, знайшла малу лісочку, оброслу делікатним жовтим і зеленим мохом. Геновефа зломила цю лісочку на дві нерівні частини, зробила собі з цього хрестик.
Нарядивши в сей спосіб своє мешкання, Геновефа стомлено сіла на своє лігвище. Галуззя ялиці закривало майже весь вхід, а лань своїм диханням зігрівала печеру. Геновефа дуже втішилася і дякувала сердечно Господеві за щасливий рятунок з темної в'язниці і за те, що дав їй захист перед даремною пристрастю Голя.
Мимоволі спало їй на думку, що буде змушена перенести ще не одну прикрість, але, глянувши на хрестик, гаряче помолилася: "О, найдорожчий Спасителю, що з любові до людей умер на хресті! Цей малий хрестик буде мені завжди нагадувати Твоє милосердя. Від тепер буду вести в цій безлюдній пущі самітне життя. За твоїм прикладом буду нести хрест, молячись: Отче! Нехай ся стане Твоя воля!" По сій молитві заснула твердим сном.

СУМНЕ ЖИТТЯ ГЕНОВЕФИ НА ПУЩІ
Відтоді жила Геновефа на пущі, як справедлива пустельниця. Минула зима, минуло літо знову прийшла сувора зима, а в житті Геновефи не було жодної зміни.
Під час літньої спеки сиділа тільки в глухих скелях, не чуючи нічого, крім стукоту дятла, під час довгих осінніх вечорів сиділа в понурій мовчанці, а зимою – дивилася на навали снігу. Коли морозний вітер завіював аж до її глухого захисту, тоді відзивалося у серці бажання побачити, бодай ще раз у житті, дорогих родичів або любого мужа. Тоді мимоволі виривалася з її серця думка: "Якими щасливими є люди, котрі живуть у товаристві, можуть собі взаємно допомагати і ділитися з другими щастям і нещастям!" Але кожен раз думка верталася до Бога. "Попри все, – говорила щодня – більше щастя має той, хто може з Тобою розмовляти. Як мене це тішить, що можу кожної хвилі говорити з Тобою, Тобі відчинити своє серце і всі мої терпіння принести Тобі в офіру".
Хоч і дуже багато часу витрачалось на шукання і копання корінців, проте в часи довгих вечорів багато годин пересиджувала бездільно. Тоді не раз говорила до себе: "Коли б мала спиці і пряжу, як приємно минали б мені довгі вечори, і я прибрала б мого сина в потрібний одяг. Якими нерозважливими є ті люди, котрі нарікають на працю, тому що і найважча робота є солодкою для того, хто сидить довгий час бездільно".
Часто бажала мати якусь побожну книгу, але, тому що це було неможливим, потішала себе: "Прицінь всі діла, які мене тут оточують, є великою книгою природи, яку Ти списав, Всемогутній Боже!"
Найменший хробак, найдрібніший цвіт радував її дуже, бо в кожній речі бачила свідчення мудрости Бога.
Коли дивилася на різноманітні квіти, що прикрашали цю малу долину, говорила звичайно: "І ви, гарні квіти є для мене запорукою, що Господь Бог не забуває мене. Він зсилає нам ці гарні незабудки в доказ, що не забуває про нас. Такі квіти показував Ісус Христос, коли говорив: "Дивіться! Се є квіти, які не працюють і не прядуть, а виглядають краще, ніж Соломон. Якщо Отець Небесний убрав так красно пільну траву, то мав би забути про вас, маловірних?" О, не хочу бути маловірною. Хоч тепер не можу прясти, проте не боюся за свою будучність".
Влітку, коли підчас спеки черпала з ближнього джерела воду, говорила: "Чим є це джерело для моїх уст, тим є для моєї душі Твоя наука, бо Ти сказав: "Хто є спрагнений, нехай прийде до мене і п'є, і вода, яку вам дам, стане джерелом вічного життя". І, справді, це – невичерпне джерело, яке наповнює мене розкішшю і надає мені відваги, коли упадаю під тягарем нещастя".
Часто пригадувала собі оті слова Ісуса Христа: "Хто слухає моїх слів, сей є подібний до розумного чоловіка, котрий ставить свій дім на твердій основі". "Тому і я, нещасна Геновефа, – роздумувала собі, – бажаю збудувати своє спасіння на твоїх святих словах, у яких навіть терня варте уваги: "Не можна з тернями збирати важкі грона. Добре дерево родить добрі овочі, але дерево зле видає злі овочі, – тому я завжди хочу бути тим добрим деревом і робити лише добрі діла, а не хочу бути подібною до терня, який, колячи, відстрашує від себе перехожих". Отже і сонце, і птахи, і квіти, і джерело, і навіть терня нагадували їй слова Ісуса Христа, даючи їй спасенну яву, в котрій знаходила потіху і полегшення у своїх терпіннях.
Але милішим від весни, від найгарнішого цвіту і від цієї спасенної яви було її дитя. Дорогий син оживлював її самотність в цій безлюдній околиці, неначе весняне сонце. До нього зверталися її думки, щодня виходила з ним на свіже повітря, а, несучи його по розкішній долині, на якій паслася лань, з повним материнським чуттям говорила до нього солодкими і милими словами. Він, звичайно, не розумів, але відповідав на них солодкою і любою усмішкою. А коли люба дитина простягувала до неї свої руки, тоді Геновефі видавалося, що ціла природа до неї усміхається. Обтішена, вона вклякала, споглядаючи за сином оком, в якім ясніла радість і материнська любов, і говорила: "О, Боже! Я маю Тобі віддячитись за те, що Ти вирятував моє любе дитя від неминучої смерті. Це дитя є джерелом моєї радости, а його чаруючий усміх замінює всю глуху пущу на рай. Глянь милосердним оком на сю дитину. Спусти на неї Твоє благословенство, щоби я його виховала на твою і мою славу. Як мило мій син виглядає, як його ніжне лице дише невинністю і який супокій малюється на його ангельським лиці. О, яку правду сказав Спаситель: "Якщо не будете подібні до малих невинних дітей, то не ввійдете в Царство Небесне".
Часом бажала в серцю піти ще раз до церкви. "Яке це щастя, – говорила сама до себе, – коли тисячі вірних моляться разом до Господа Бога, або співають в його честь пісні, що взносять душі до неба. О, якою щасливою була би я, коли б ще раз в своїм житті почула дзвінкий голос дзвонів, що кличуть людей до церкви! Але нехай ся стане Твоя свята воля! Прицінь цілий сей світ, все небо, що буяє над моєю головою, та земля під моїми ногами є Твоєю Церквою, а серце, яке навіть в сій безлюдній країні тужить за Тобою, є Твоїм вівтарем". І справді, не було довкола печери, скелі чи дерева, під котрим би не вклякала і не молилася гаряче, а коли взимку через гострі морози не могла вийти з печери, молилася кілька годин в яскині, вклякнувши перед хрестиком на камені, що замінював їй клячник.

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:33 | Повідомлення # 3
МАТЕРИНСЬКІ ПОТІХИ ГЕНОВЕФИ НА ПУЩІ

Так як деколи на дикій землі виростає між диким зіллям гарний цвіт, так засіяла на сій дикій пущі найкраща надія материнських потіх для Геновефи.
Улюблений її син Болеслав вже значно підріс, почав сам ходити і був, власне, в тім віці, коли діти своєю невинністю дарують родичам найбільшу радість. Геновефа вдягла його в гарну шкірку молодої серни, яку їй вдалося відбити у вовка в лісі.
Хоча Болеслав живився лиш зіллям, корінцями, молоком і водою, проте виглядав гарніше ніж кожна пещена дитина. Розум його почав розрізняти речі, що його оточували. Він вже розумів і вимовляв початкові вирази. Геновефа, що вже так довго не чула голосу людського, дуже втішилась, коли розчула з уст дорогого сина перше солодке слово: "Мама". Було це, власне, на початку зими.
Довгі вечори цієї пори року проводила Геновефа у розмовах з дорогим сином, научала його називати все по імені, що лиш можна було побачити в печері та коло неї: від сонця аж до малого камінчика, від ялиці аж до низького моху. Перша іскра уяви, що проблиснула у ньому, і дитяча любов приносила їй велику радість. З кожним днем дитя ставало їй дорожчим. При кінці зими хлопець захворів і кілька днів не міг виходити з печери, але на щастя видужав на початку весни, і знову розквітнув, мов рожа. Одного гарного ранку взяла його Геновефа за руку і пішла з ним перший раз на свіже повітря у долину, вкриту запашними квітами. Зраділий хлопець став мов зачарований, не в змозі надивитись на красу природи.
– Дорога мамо, що сталося? Раніше все виглядало інакше, раніше ця долина була вкрита білим снігом, а тепер пахучою зеленню. Як гарно світить сонце, як огріває своїм золотим промінням усю природу. Але подивись на лук, що це є те біле, жовте, синє? – по хвилі спитав він.
– То є квіти, мій сину, – відповіла Геновефа. – Та біла і жовта – це астра, а синя – фіалка. Понюхай лише.
Хлопець не міг натішитися, коли Геновефа дозволила йому нарвати кілька осотів, він нарвав їх стільки, скільки вмістилося в його маленькій ручці.
Відтак покликала його Геновефа на край долини до зеленого куща і сказала:
– Прислухайся лишень, чи нічого не чуєш? Дитя уважно слухало спів птиць, яких багато гніздилося в долині, бо ніхто їх не страшив.
– Ах! – вигукнув утішений хлопець. – Хто це так гарно щебече? Майже з кожного куща лунають інші голоси. Ходім, дорога мамо, подивимося!
Геновефа сіла під буком на скелі, густо порослій мохом, взяла на коліна сина і, кинувши зернятка з різних фруктових і лісових дерев, почала приваблювати птахів. Злетілося багато птахів: жовтий чижик, гіль з червоним, мов мак, дзьобом, строкатий щиглик та інші. Вони почали поквапно збирати розкидане зерно.
– Диви, – сказала Геновефа до сина, це – птиці, що так мило співають.
Хлопчик, дивлячись на веселих маленьких пташок, присідав від радості, промовляючи:
— О, ви гарні маленькі сотворіння, то ви так гарно цю околицю веселите? Але скажи, мамо, звідки вони взялися? Ти ж сама не вміла б так гарно прикрасити цю околицю, бо ти весь час сиділа при мені.
– Любий сину, – відповіла Геновефа, – недаремно ж я тобі говорила, що маємо в небі ласкавого Батька, котрий все це робить для нашої вигоди і потіхи.
На другий день встав хлопець рано, збудив матір, промовляючи: "Вставай, мамо, підемо подивимося, що нам нового зіслав нині Отець Небесний" . Геновефа усміхнулася і завела його на місце між скелями, де сонце щосили пригрівало, де швидше все достигло, і де побачила напередодні ягоди, з котрих деякі вже червоніли і були дозрілими. Коли хлопець їх побачив, запитав: "Чи це також є квіти?" "Ні, – відповіла Геновефа, це – ягоди", – і, зірвавши кілька, дала сину покоштувати. Хлопець з'їв, підскочив з радості і сказав: "О, які це смачні ягоди, чи можу собі більше нарвати?" "Можеш, – відповіла мати, – але лиш самі червоні!"
Коли хлопець наївся ягід, то сказав: "Яким добрим є цей Отець Небесний, коли нам дає такі добрі речі, треба йому також за це подякувати". Потім підняв очі до неба і голосно сказав: "Дорогий Отче, дякую Тобі за ягоди і за всі добродійства, які я від Тебе одержав". Але зразу запитався у матері: "А це Бог чув?" Усміхаючись і пригортаючи його до серця, Геновефа сказала: "Певно, що чув, моє дороге дитя. Навіть якщо б ти цього не сказав, а лише подумав про це, то Господь Бог про все би знав, бо все бачить і чує".
Відтепер хлопець щодня ходив на долину, аби побачити, що нового сотворив їм Господь Бог. Але Геновефа, намагаючись збудити в ньому більшу кмітливість і чуйність, сказала: "Любий сину, відтепер повинен ти сам звертати увагу на все, що нового побачиш, щоб вміти це опісля описати. Приміром диви: на цій горі стоять два дерева – по правій руці яблунька, а по лівій – грушка, а там в тіні цих скель малий кущ тернини, а ця зелень, якою всі дерева вкриті, називається листям. Вважай тепер, мій сину, бо щодня будеш мені говорити, що ти нового побачив".
По цій розмові настала гарна і лагідна ніч. Впав теплий дощик і зросив листя на деревах. Рано пішов хлопець на галявину, але відразу ж прибіг і радісно сказав Геновефі: "Ах, мамо! Зелені кульки на тернині перетворилися у білі, немов сніг, квіти, а яблунька і грушка ціла біліє, мов снігом вкрита. Ох, яка це розкіш, яким добрим і ласкавим Батьком є для нас Господь Бог. Ходи, дорога мамо, подивишся на цю красу". Геновефа вийшла. "Бачиш, – сказав до неї мудрий хлопець, – і цей терен мав би червоні квіти, але вони ще не розвинулись. Чи Господь Бог не міг його закінчити цієї ночі?" "Любе дитя, – відповіла Геновефа, – сотворіння цих гарних речей не коштує Господеві великої праці, бо він є всемогутній, і міг би те все в одній хвилі сотворити, але цей повільний розвиток природи є потрібним для нашого життя". "Але скажи мені, мамо, говорив далі хлопець, як може Господь Бог зробити це так гарно під час темної ночі?" На це відповіла Геновефа: "Господь Бог, моя дитино, так добре бачить вночі, як і вдень, бо Він є сотворителем дня і ночі". Хлопець задумався над тим, киваючи поважно головою.
Іншим разом прибіг надзвичайно утішений вже здалеку кликав: "Я знову знайшов щось прекрасне. Ходи лиш зі мною, сама побачиш, що це" і запровадив матір до тернового куща.
– Подивися на цей терновий кущ, там всередині під галузкою! – попросив він. – Невже ні чого не бачиш?
– Бачу, бачу, мій дорогий сину, – відповіла Геновефа, – є це гніздо жовтого чижика. Так як ми маємо печеру, в котрій мешкаємо, так птахи мають свої гнізда. Але придивися лише пильніше, там, всередині, сидить пташка. Як милосердно дивиться вона на нас.
Раптом пташка вилетіла з гнізда. "Тепер придивися , дорогий сину, пильніше до того гнізда, але вважай, щоб не вколовся терням. Диви, дно зложене з галузок, а всередині гніздо вистелене делікатним волоссям, – сказала Геновефа, і, піднявши хлопця догори, додала, – тепер зазирни у саме гніздо!" Хлопець подивився і побачив п'ять малих кульочок. На його запитання Геновефа повіла, що то яйця.
– А що ця птиця зробить з ними? – запитав цікавий хлопець.
– Ти сам побачиш, – відповіла Геновефа, – але приходь сюди щодня і вважай, щоб не торкався руками тих яєць.
За кілька днів привела Геновефа сина до гнізда, в якому на місці яєць знаходилися вже малі писклята.
– Бачиш, мій сину, які ці пташенята слабенькі?
– Ах, мамо, – відповів хлопець, – бідні пташки ще майже голі, чи вони не замерзнуть, чи не вмруть з голоду?
– Ні, любий сину, Господь Бог вже так вчинив, що не згинуть ані з голоду, ані з морозу. Гніздо є вистелене всередині м'ягеньким волоссям, так, що не можуть ніде скалічитися. Це вигідне гніздечко урядив самий старий птах. Воно штучно і гарно зроблене. Ми б не змогли його так гарно змайструвати. Цьому вмінню навчив Господь Бог старого птаха, який зі своєї батьківської любови охоче взявся за цю мозольну і важку працю. Диви! Це зелене листя заслоняє гніздечко від дощу, а під час спеки – дає приємну тінь; в холодний вечір прилітає старий птах, сідає на пташенят і зігріває їх своїм пір'ям. А ось ті кільця на терню не стоять даремно. Жарлочні круки та інші хижі птиці могли б пожерти ті малі писклята, але, коли хижаки наблизяться до гнізда, поколяться кільцями, бо вони великі, і мусять з нічим відлітати. Так то Господь Бог дбає про всі сотворіння, – розповідала синові мати.
Коли Геновефа це говорила, прилетіла птиця і сіла на краю гнізда, а всі писклята піднесли голови догори і повідкривали дзьоби, а старий птах кормив кожне окремо. Хлопець, дивлячись на те, втішився і дуже здивувався.
– Бачиш, моє дитя, – сказала Геновефа, – ті малі пташенята не вміють ще шукати поживи, тому кормить їх старий птах, а через те, що зернятка є для них затверді, цей старий птах спочатку гризе їх і розм'ягшує у своєму дзьобі. А ще більше опікується Господь над нами.
– Так є, – сказав хлопець, – ласкавий Бог дав мені тебе, дорога мамо, а ти любиш мене більше, ніж цей птах своїх писклят. Без тебе я би вже давно помер з голоду.
Говорячи це, хлопець почав цілувати руки Геновефи.
З того часу кожного дня хлопчина розповідав щось нове, показував або приносив, бо, не маючи ровесників, які б його звели на злу дорогу, слухав пильно свою матір і через добре поступове пізнання виробляв і розвивав щораз більше свої здібності. Матір любив понад життя, а кожна краса природи залишала у його невинному серці сильне враження.
Вранці приносив Геновефі щонайкращі квіти і щодня збирав їй суниці та малину.
Понуру печеру прикрасив усередині малими мушлями, блискучими камінчиками, підлогу вистелив зеленим мохом. Щодня розповідав Геновефі, як підростали пташки, як у них появилося пір'я, і як вони вилетіли з гнізда.
Обачлива мати не забула також застерегти сина про шкідливі і отруйні плоди, яких було повно у цій безлюдній пущі. Показала йому гарні червоні ягоди вовчого лика, білий корінь шавлії і червоний моримух, застерігаючи, щоб ніколи не брав до уст плоди тих рослин, бо через них можна тяжко захворіти. "Але натомість, –додала спасенну науку, – набагато шкідливішим від отруйних плодів та рослин є гріх. Він схожий на ті червоні ягоди, котрі хоч виглядають гарно, справляють нам смерть. Нераз недобре уявляється нашим очам краще ніж добре, так як цей отруйний моримух коло цього брунатного та непоказного правдивого гриба. О, мій сину, ніколи не суди з зовнішнього вигляду!"

Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:33 | Повідомлення # 4
ГЕНОВЕФА ДІСТАЄ ВІД ВОВКА ТЕПЛИЙ ОДЯГ
Серед таких невинних розмов скоро минула весна, за нею літо. Надійшла сумна осінь. Сонце вже так не гріло, щодня сходило пізніше, а заходило скоріше. Небо тепер майже повністю було вкрите сонячними хмарами, земля ставала щораз більш пустою, перестав дзвеніти веселий спів птиць, з котрих багато відлетіло до теплих країв, квіти зів'яли, а пожовкле листя опало на землю.
Геновефа, думаючи про прикрощі зими, що наближалася, боялася її дуже, бо бракувало всього. Сидячи перед печерою зі сльозами на очах, дивилася на щораз більше спустошення в природі, Хлопець, бачучи її тяжкий сум запитав:
– Чи нас вже Господь Бог не любить, що поступово забирає у нас все одне за другим, чи вже цілий світ загине?
– Зовсім ні. – відповіла Геновефа, – доки ми будемо добрі і побожні, доти буде нас Господь Бог любити. Але на тій землі все змінюється, лиш одна любов Господа Бога вічна та ніколи не зміниться. Тепер прийде зима, але по зимі завітає до нас знову люба весна. Це є звичайна зміна пори року. Тобі, любий сину, не можна вважати злим те, чого не можеш осягнути, що зиму змінює весна, бо ти ще не маєш досвіду. Але твоя мати не є розумнішою від тебе, бо хоч знає з довгого досвіду, що за терпінням буде радість, проте завжди важко їй у це вірити. Але я покладаю надію на милосердя Боже, що нас Господь Бог не опустить.
Геновефа почала готуватися до зими. Збирала грушки, яблука, горіхи та інші овочі, викопувала корінці. Болеслав помагав їй у всьому.
Сіно для лані було вже давно приготовлене. Найбільше боялася за одяг на зиму, бо одна спідниця, котру щодня носила, подерлася цілковито. Присівшися перед печерою, заллялася рясними сльозами і почала зшивати сухою соломою і терновими кільцями подерту спідницю.
Один клаптик не тримався іншого. Зітхнула тяжко і сказала:
– О, якби я тепер мала голку і нитку! Які то добродійства мають люди, хоча ані одному не спаде на думку подякувати за це Господеві.
– Чи пам'ятаєш, мамо, що ти мені сказала одного разу, коли я тебе спитав, чому лань линяє? Ти сказала, що Господь Бог дає їй кожного року принадну шерсть улітку легку, а на зиму – теплішу. Тому не сумуй, бо Господь Бог любить тебе більше ніж лань! – розраджував Болеслав матір, бачучи її сум.
– Правда, мій сину, – сказала Геновефа, – вже тепер буду спокійною: Господь Бог не опустить нас. Він одіває звірят, птиць, не забуде також і про нас!
По кількох днях взяла в дзбанок молока, а в руку грубий костур і пішла в глибину пущі, щоб добути більше живности. По кількагодинній ході сіла під горою, щоб напитися молока, а відтак вийти на гору.
Раптом побачила величезного вовка, що ніс у пащі вівцю. Коли вовк побачив Геновефу, то закляк. Геновефа спочатку злякалася і затремтіла, як лист осики, але, подумавши, набрала відваги, взяла кий і погналася з великим криком за вовком, щоб виратувати бідне звірятко з його зубів. Перестрашений вовк залишив вівцю та втік у гори.
Геновефа підбігла до вівці, але та вже була мертвою. Вид бідного звіряти, розшарпаного вовком, справляв прикре враження. "О, бідне звіря, – сказала, – як добре б ти жило, як би я тебе годувала, і як би тішився мій Болеслав. Може ти навіть є зі стада мого мужа? Ах, Боже ласкавий, – закликала, – так і є насправді, бо бачу наш знак. О, як серце моє скоро б'ється, так бажала б я довідатись, чи муж мій ще загніваний, чи може вже пізнав про мою невинність? О, коли б то він знав, в якій нужді я умираю тут з голоду".
Нараз спало на думку, що мусить бути близько замку, бо інакше, як дісталося б сюди це звіря? В її серці повстало гаряче бажання повернутися додому, в її очах застигли сльози. Але по хвилі надумалася і сказала: "Ні, мушу залишитись тут, бо в'яже мене страшна присяга. Могла б щиро сказати, що ця присяга не важна, бо дала її вимушено, але волію дотримати даного слова. Хто знає, чи моє повернення не було б причиною смерти двох милосердних людей, котрі дарували мені життя. Ні, я тут залишуся. Якщо Бог схоче врятувати мене з цієї безлюдної пущі, то покерує кроками мого мужа до тієї печери".
Сказавши ці слова, зняла з вівці шкіру, обмила з пороху, крові, висушила на сонці і відразу ж вдягнулася в неї. Тільки пізнім вечером вернулася до яскині. Болеслав, побачивши здалека матір, вибіг до неї і почав питати, де вона так довго була, бо він вже боявся за її життя. Але раптом перелякався, бо в темряві не впізнав матір в овечій шкірі, і почав тікати до печри. Але, коли почув її милий голос, дуже зрадів.
Слава Богу, що ти вже повернулась, але скажи, що ти маєш на собі? Тепер ти вдягнена подібно до мене, але звідки ти взяла цей одяг?
– Бог милосердний дав мені її.
Бачиш, дорога мамо, – сказав урадований хлопець, – я тобі говорив, що Господь Бог дасть тобі на зиму тепліший одяг.
Відтак пішли до печери. Хлопець подав їй горнятко молока і кілька овочів, а вона почала розповідати йому, як здобула кожух.
Довга зимова пора довший час утримувала їх у печері. Лише у погідні дні ходила Геновефа з сином на прогулянку.
– Диви, люба дитино, – говорила Геновефа, – і взимі видно сліди доброти Бога, диви, яке все біле та ясне. Дерева і кущі вкриті блискучим інеєм, сніг іскриться тисячами діамантів. Хоч дерева стоять без листя, а прицінь ялиці, сосни та смереки пишаються зеленими голками. Колючі кущі ялівця затримують зимою свої ягоди, щоб лісні птиці мали поживу. Наше джерело ніколи не замерзає , щоб ми могли погасити спрагу, а зела, котрі біля нього ростуть, служать звіряткам за поживу. Так то ласкавий Господь Бог пам'ятає і опікується нами навіть зимою, найприкрішій порі року.
Коли віяв морозний сніг, милосердний Болеслав кидав зернята коло яскині. Біля її входу зліталися зяблики, жовті чижики, сорокаті щиглики, гілі з червоними носами і поквапно їли насіння. Так само кидав Болеслав перед печерою сіно зайцям і сернам.
Таким чином Геновефа мала зимою не одну радість, але і не одну прикрість.
Болеслав, коли тільки лягав спочивати, відразу засинав. Тоді Геновефа, не в змозі заснути, не раз думала собі: "О, коли б мала хоч малу свічечку, щоб могла засвітити собі в тій темній печері, яким великим добродійством було б це для мене, а якби ще мала добру книжку або веретено, тоді б відчувала я себе щасливою. Яка-небудь моя служниця, найбідніша сільська дівчина, є щасливішою від мене. Вона сидить собі в теплій кімнаті, освітленій палаючим смолоскипом, і серед веселих розмов проводить мило і весело довгі вечори".
Відтак звернулася своїм серцем до Господа Бога: "О, як це мені добре, що можу завжди розмовляти з Тобою, Небесний Отче. Без Тебе були б мені ці довгі вечори, проведені в сльозах, незносимими. Але ти – одинока моя розрада, осолоджуєш мої терпіння в кожному становищі і додаєш мені відваги, зносити мовчки мої терпіння".
Дата: Неділя, 09.05.2010, 23:34 | Повідомлення # 5
ГЕНОВЕФА СЛАБУЄ НА ПУЩІ
Вже сім літ прожила Геновефа зі своїм сином Болеславом у той спосіб на глухій пущі. На її щастя минулі зими були дуже легкими, але сьомого року впали дуже раптово великі сніги. Найміцніші галузки на дубі і буці ламалися під його тягарем. Хоча вхід до печери був заслонений галуззям ялиці, а зсередини вона була вистелена мохом, все одно зима докучала снігом. Стіни її вкрилися грубим інієм, так як це буває на вікнах під час гострого морозу.
Геновефа цілими ночами не спала, чи то зі страху, щоб вовки не пожерли її разом із сином, чи то тремтячи від холоду. Син її, Болеслав, призвичаєний з дитинства до простих страв і невибагливого життя, був жвавий і здоровий, хоч дуже дошкуляв йому холод. Мати ж його, навпаки, вихована в княжих покоях серед найбільшої розкоші, не могла більше витримати такого холоду. Нераз, заливаючись гарячими сльозами говорила: "Як би мені придалася хоч мала іскорка вогню, без котрого прийдеться, мабуть, тут, серед великих лісів, померти". З її лиця, колись такого гарного, зійшов рум'янець та змінився на смертельну блідість. Її гарні очі втратили свій блиск і глибоко запалися, а ціла її постать схудла так, що представляла правдивий образ крайньої нужди.
– О, найдорожча мамо, – сказав Болеслав, заливаючись рясними сльозами, – як виснажено ти тепер виглядаєш. Що з тобою?
– Любий сину, – відповіла Геновефа слабким голосом, – я є дуже слаба і напевно помру.
– Помру, – повторив хлопець, – що це слово означає, я його ще ніколи не чув.
– Засну, моє дитя, – відповіла зворушливим голосом Геновефа, – і вже більше не пробуджуся. Око моє не побачить вже більше сонця, а вухо не почує ніколи твого голосу; тіло моє стане холодним і не буде рухатись, а потім зігниє і обернеться в порох.
Хлопець, почувши це, почав плакати.
– Не помирай, дорога мамо, не кидай мене самого, – повторював він, цілуючи матір.
– Не плач, любий сину, – відповіла Геновефа, – не додавай моєму серцю жалю, бо це залежить виключно від Господа Бога – чи я помру, чи буду жити.
– Воля Божа? – сказав з зацікавленням Болеслав, –- прицінь ти завжди говорила, що Бог є добрий. Мав би Господь Бог позбавити тебе життя?
– Добре говориш, – відповіла Геновефа, – що Отець наш Небесний не хоче нікому відбирати життя, бо він сам яко Бог, є вічний, тому і дав нам життя вічне. Але мушу тобі це наперед пояснити. Подібно, як я скинула стару одіж, вбралась у нову, так Господь Бог візьме від мене це дочасне і повне терпінь життя на землі, а дасть вічне життя в небі. Там ніхто не тремтить від холоду, ніхто не плаче і не має жодної нужди, а є лиш вічне життя. Так як весна є краща і миліша від зими, так небо – від землі.
– Мамо! То і я хочу з тобою вмерти, щоб не залишитися тут між дикими звірами.
– Ні, дороге дитя, – відповіла Геновефа, – ти мусиш ще довго жити чесно і побожно, бо і ти, напевно, прийдеш до неба. А тепер слухай уважно, що тобі скажу. Коли я вже не буду говорити, коли перестану зітхати, коли очі мої заснуть навіки і ціле тіло здерев'яніє, залишайся при мені ще три дні. Коли переконаєшся, що я вже не живу, і коли почуєш немилий запах з мого тіла, тоді вийди з печери і йди в ту сторону, де сходить сонце, а через кілька днів зайдеш на рівнину, на котрій мешкає багато людей.
– Багато людей? – відказав здивований Болеслав, – а я думав, що на цілім світі лише ми обоє живемо. Чому ж ти скорше не сказала? О, коли б ти лише змогла, відразу ж пішли б до них.
– Ах, моє дитя, власне ті люди прогнали мене на цю пущу. Вони хотіли убити мене і тебе.
– То до них не піду. Я думав, що вони такі добрі, як ти, дорога мамо. Але чи ті люди не вмирають цілком?
– Так є, моє дитя, всі люди мусять помирати.
– То вони, напевно, не знають, що мусять вмерти, так як я цього не знав, – сказав хлопець. – Піду проте до них і скажу їм: "Люди, ви всі помрете, тому виправіться, бо не дістанетеся до неба. Тільки б вони мені повірили".
– О, дитино! – відповіла мати. – Вони про це добре знають, а проте не виправляються. Вони мають достаток, земля видає їм найкращі плоди, їдять вони найсмачніші страви і напитки, носять гарне вбрання, живуть у величавих палатах та великій вигоді, в кімнатах взимку мають таке тепло, як ми влітку, навіть уночі мають світло, а проте є багато таких людей, які не дякують Богу за всі ті добродійства і навіть не думають про нього. Інших людей вони ненавидять і переслідують. Майже щоденно хтось з них помирає, але вони навіть не зважають на це і живуть так, немовби завжди на тій землі мають жити.
– То я вже до них ніколи не піду, – сказав Болеслав, – бо ті люди є гірші від живих вовків, а дурніші від нашої лані, яка нічого не розуміє. Не хочу я їсти з тими людьми вибрані страви, волію тут їсти корінці і жити з дикими звірятами, котрі на відміну від вовків живуть між собою в злагоді.
– Але, любий сину, ти мусиш до них піти. Вони не зроблять тобі нічого злого. І послухай мене. До того часу я говорила тобі лиш про Небесного Отця, а тепер скажу, що ти маєш батька на землі, подібно, як маєш мене, свою матір.
– Батька на землі, котрого можу так бачити як тебе і взяти його за руку.
– Так, – відповіла Геновефа, – побачиш його і будеш з ним говорити.
– Але чому він до нас не прийде, і чому лишив нас на тій дикій пущі? Чи він також належить до тих недобрих людей?
– Ні, він є добрий чоловік, він не знає, що ми живемо на цій дикій пущі, але думає, що ми вже давно вмерли від рук ката. Він думає, що я є винна, бо такою нікчемною представили мене люди.
– Чи ж можна так брехати? – запитав хлопець.
– Люди є безликі і говорять неправду, бо часто мають з того користь.
І розповіла йому цілу історію від своїх дитячих років аж до того часу, а відтак говорила далі:
– Дивися, мій сину, той золотий перстень, що маю на пальці, – від твого батька.
– Від батька? – прошу тебе, покажи мені його. Від мого Небесного Отця бачив я вже багато гарних речей: сонце, місяць, зорі, квіти, ягоди і багато іншого, але від мого земного батька ще не бачив я нічого.
Геновефа зняла з пальця перстень і дала синові. А той, розглядаючи його сказав: "О, який він гарний, чи батько мій має ще багато таких чудових речей, і чи мені їх дасть?" "Дасть, – відповіла Геновефа і одягла перстень на палець. – Коли помру, – стягнеш перстень, який я буду носити до самої смерті як доказ, що до кінця мого життя я дотримала мужу вірність і любов. І справді, любов моя до нього була прекрасною, як це золото в перстні, а вірність моя буде чистою і вічною. Коли прийдеш до людей, запитай їх про графа Зифрида – твого батька. Попроси їх, щоб показали тобі дорогу до графа, але не говори нікому, хто ти і звідки йдеш. Коли прийдеш до Зифрида, віддай йому перстень і скажи, що це присилає йому твоя мати на знак, що ти є його сином. Вмираючи, казала тебе привітати і сказати, що була невинною і дарує йому його хибу, ще побачить його в небі, коли це неможливо на землі. І, пам'ятай, дорогий сину, живи завжди побожно і чесно. Не сумуй і не плач по моїй смерті. Не забудь також переконати свого батька в моїй невинності. Тільки не забудь жодного слова, що я передала для нього, жодного. Нехай знає, що я любила його в годину смерті, так як тебе люблю. Розкажи йому, як довго я в цій печері жила і просила, щоб забрав моє мертве тіло з цієї в'язниці і поховав в гробі моїх родичів, бо я не стала їх негідною, хоч за таку вважають мене люди. Але ще одну річ тобі скажу. Так, як ти маєш на землі батька і матір, так і я маю своїх родичів. Але, Боже, не знаю, чи вони змогли пережити ті прикрощі, причиною котрих я стала. Якщо вони ще живуть, попроси свого батька, щоб відвіз тебе до них. Ах! Як вони будуть тішитися тобою. Можливо, ця радість допоможе їм забути про смуток, котрий давить їх уже сім років. Ах, мої найдорожчі родичі, скільки ви сліз проллєте з жалю над моєю нещасною долею. Ах, дорогі родичі, коли б то ваша донька могла вас ще хоч раз побачити. І ви також бажаєте побачити Геновефу. Коли б ви знали, що я ще живу. Ви думаєте, що ваша дитина вже давно зігнила, але прийде час, коли ми ще побачимося. Та надія додає мені відваги зносити мовчки ці терпіння, без неї померла б я ще у страшнішій нужді, або ще більшій розпуці. Плачеш моя дитино? Хоч втратиш матір, Бог дасть тобі дорогого батька. Він тебе поцілує, візьме на руки, пригорне до серденька і назве улюбленим сином. Буде також питатися про мене і плакати з жалю і радості".
Не спроможна вже більше говорити через втому, вона безсильно впала на мох і довгий час не могла сказати ані слова.
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » ЖИТТЯ СВЯТОЇ ГЕНОВЕФИ-МУЧЕНИЦІ
Сторінка 1 з 212»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика