Головна сторінка сайту
Сторінка 3 з 4«1234»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » Святий Альфонс Ліґорі
Святий Альфонс Ліґорі
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:12 | Повідомлення # 11
XI.
Почитатель Преч. Діви Марії.

Альфонс розпочав боротьбу проти янсеністів і вольтеріянів своєю золотою книжечкою "Посіщення св. Тайн". Виданнєм свого першого великого твору: "Слава Марії", він продовжав цю боротьбу. Бо й чи не годилось йому віддати цю чолобитню своїй добрій Матери, дякуючи їй за стільки добродійств, що він одержав від Неї?
Таж в церкві посвяченій Марії, він стався дитиною Божою через хрещеннє. На престолі Марії він зложив був на завсіди свою шляхотську шаблю.
Коли вже мав заснувати свій Чин, Марія явилась йому в катедрі у Фоджії.
Пізнійше ще, в 1745. р., як ми вже про це згадували в тій самій церкві, Марія явилась свому улюбленому синови, а цим разом в присутности товпи народу. Альфонс проповідав про любов і довірє до Преч. Діви Марії з таким запалом й одушевленнєм, що здавалось, немов якийсь ангел злетів з неба. Нагло зворушеннє огортає цю безчисленну товпу: всі очі відвертаються від проповідника, щоби звернутись на Пресв Діву. У срібній оправі, що окружала лице Богородиці, явилась виразно твар благословенної Дівиці, свіжа, рожева, ніжна.
Коли очі всіх вдивлялись безнастанно в це небесне обличє, нечайно оден ясний луч, відбиваючись від чудесної ікони, перейшов через церкву та спочив на лици проповідника, освічуючи його надземським блеском. Альфонс забуваючи на все, пролебедів кілька уриваних слів: "Моя добра Мати, я твій!... весь твій!" Небавом він попав у святе захопленнє і цілий нарід видів, як він з очима безнастанно зверненими на Марію, з раменами простягненими до Неї, піднісся на кілька стіп понад проповідницю, немов збирався кудись летіти. З грудий двотисячної товпи, що в першій хвилі остовпіла з диву, вирвався одушевлений крик радости: "Чудо! Чудо"! Цей голос, несучись з уст до уст, лунав далеко поза церковні мури й притягав до катедри цілі филі цікавих прохожих. Чуючи цей гамір, монахині одного монастиря, що недалеко був від катедральної церкви, думали, що то певно піднялось якесь народне повстаннє-революція. З криком прихожих мішався плач, хлипаннє видців чуда. Мужчини бились в груди, жінки виражали своє розкаяннє слезами й стогнами.
Не дивниця отже, що той любимець Марії написав про свою небесну Матір такий безсмертний твір, сторінки, із яких пробивається таке богатство науки, такий горячий жар любови, що гідний був-би якого святого Йоана Дамаскина, Анзельма, Вернарда, Бонавентури чи инших великих почитателів і апостолів Преславної Дівиці.
У золотій книзі "Слава Марії", Альфонс виславляє велич Марії, гідність Божої Матери, так високу, що жаден сотворений розум не зумівби її пійняти. Він запевнює, що слава Марії не лиш є їй особиста, але спільна Синови й Матері; відчував він ту обиду, якою зневажав би Ісуса той, хто понижавби Марію. Син Божий міг мати лиш таку матір, що під кождим зглядом булаб гідна його. Тож Альфонс вміло боронить привілеїв Богородиці, головнож її Непорочного Зачаття.
Головна думка, що її святий виражує в своїм творі ось-яка; Марія це Мати милосердя, посередниця ласки: через її руки переходять всі ті надприродні благодати, що мають бути розділені людям. "Щоби дійти до Ісуса, ідіть через Марію" повтаряв він із сучасним собі почитателем Марії, Ґріньон де Монфор – тай додавав: "Коли по причині ваших гріхів, ваших злочинів, ви не смілиб уже піднести своїх очий до Ісуса, свого Спасителя, але також свого Судді, йдіть з довірєм до Марії, любої матери цего Спасителя тай вашої матери, повної любови й співчуття, адвокатки перед престолом божественного Судді, яка справує цей уряд милосердя. Таке є завданнє Марії в ділі відкуплення людського роду. Слідуючи за своїми засадами, Альфонс не проповідав жадної місії без того, щоби не виставив перед очима вірних образу Розпятого, жерела всіх ласк та образу Марії, що роздає ці Божі ласки. Місійна проповідь про могутність і доброту Марії була милійша як всі прочі його апостольському серцю: своїх місіонарів він обовязував до неї; цій то зворушаючій проповіди він приписував поворот до Г. Бога так многих грішників безбожних, закаменілих, що як здавалось не навернуться вже ніколи та яких хиба якесь чудо Божого милосердя могло привести назад до христіянського життя.
В каплицях його чина голошено кождої суботи проповіди про набожність до Марії. Коли Альфонс був дома, застерігав для себе цю проповідь, а вірні спішили на неї як на правдивий празник для свого серця і своєї душі.
Так-то і своїми письмами і своїми проповідями цей великий апостол Марії заохочував христіян, щоб почитали, молили, любили й наслідували цю небесну Матір.
Він защіплював, ширив як лиш міг засади правдивого слуги Марії. Доказами такого почитання малиб бути: щоденні молитви, піст або якесь инше умертвленнє в суботу, девятниці, що приготовляють свята Марії, прощі на її честь, ношеннє її параманів і медаликів, відмовлюваннє вервиці та трох Богородице Діво, що так миле є побожним душам, а спасенне для грішників.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:13 | Повідомлення # 12
XII.
Учений богослов.

Перші письменні твори Альфонса розвинули перед ним нове поле його звання і узброїли його так сказатиб на лицаря Божественного Спасителя, Його Пресвятої Матери та Його Церкви.
Вже через цілу сотку літ одна безбожна секта старалась вирвати Ісуса вірним. Були це янсеністи. Ті фалшиві учителі голосили, що Спаситель не вмер за всіх людий, що деякі його заповіди є неможливі до виповнення, бо він відмовляє своєї ласки кому хоче, навіть душам доброї волі, а це тому, що вони призначені заздалегідь на прокляттє.
Ті строгі богослови виступали проти розрішень, які давали католицькі священики, бо казали: не годиться розрішати каянника, заки він цілком не навернувся від кількох місяців, ба навіть від кількох літ. Вони віддаляли вірних від св. причастя, під позором, що до него не досить були приготовані тай що воно ставалось для них більше шкідливе як корисне. У Франції подибувано вже по всім усюдам христіян, які по десять, по пятнайцять разів приступали до сповідальниці, а їх відправлювано без розрішення помимо їх щирого розкаяння й рішучої постанови поправи. Бувало таке, що молоді, двайцятьлітні люди, як слід обзнакомлені з наукою своєї релігії, які горячо бажали святого причастя, ждали на дармо, щоби зволено їх до него допустити.
Через це безнадійно строге пониманнє христіянських обовязків богато душ остигало в любві до Г. Бога й попадало в релігійну обоятність. Янсеністи приготовляли дорогу безбожникови Вольтерови.
Спротив зглядом янсеністів викликав у деяких богословів напрям надмірної поблажливости, що міг впровадити неабияке рознузданнє обичаїв. Треба було найти якийсь середини шлях, стоячи на сторожі прав Бога, не обтяжуючи однак надмірно людської немочи. Начальний настоятель Єзуїтів, Ґонзалєз, написав до Папи Климента XI. ось так: "Ваші попередники осудили напрям крайної поблажливости, ляксизм і напрям крайної строгости, ріґоризм. Ви-ж святійший Отче, звольте показати нам правдиву дорогу по середині, що в христіянськім життю має так велику вартість". Сам Г. Бог дав йому відповідь на цю просьбу, даючи христіянському світови Альфонса, що найшов той середини так бажаний шлях.
Тим-то голос святого Альфонса в богословю моральнім є так міродайний як голос святого Томи в богословю догматичнім.
Множачи невсипучою, надлюдською працею видання й оборони своєї теольоґії моральної, Альфонс писав дальше і свої твори аскетичні, що не нище були цінені як його виклади богословські. У своїм "Приготованню до смерти" і в "Дорозі до спасення" він говорить про вічність, про суєту цего світа, про божевіллє грішника й мудрість праведника, що запевнює собі безсмертну славу. Але найрадше вертає святий учитель до божественного Спасителя. Дитинству Ісуса посвячує цілий том, що має в собі шістьдесять проповідий і розважань. Другий такий том, це розважання про любов Ісуса в Його страстях.
В тому часі велись між богословами завзяті спори що до того, чи годиться почитати Пресвяте Серце Христове. У своїй "Девятниці до Пресв. Серця" Альфонс заявляєсь рішучо за почитаннєм Його, розвязуючи всякі закиди, які моглиб цему набоженству противитись. Пізнійше видав свій чудовий твір "Як любити Ісуса Христа", що він сам називає "найхосеннійшою із своїх аскетичних книжок".
Альфонс це учитель святих забезпечень. Щоби успішно проповідати любов до Ісуса Христа, він стаєсь невтомимим апостолом молитви й розважання. Цему так дуже важному предметови посвятив свій твір під наголовком: "Молитва, великий середник спасення" "Все через любов, нічо без молитви" – "Хто молиться спасеться; хто не молиться запропастить себе". Ось дві засади, що заключають в собі духовну науку святого учителя.
В своїй палкій, всесторонній ревности Альфонс не міг забути про особи посвячені Богови. Він написав для монахинь книжку: "Правдива Обручниця", а для духовного поступу священиків твір, що він назвав "Ліс" задля правдивої гущавини зібраних там наук.
Ще вісімдесятьлітним старцем, коли перепрацювання й недуги приковували його до ложа болю, щей тоді Альфонс продовжав свій апостольський труд пером. Безбожні вольтеріяни, деісти розширяли темнощі своїми погубними письмами тай защіплювали ними в душах пекольну отрую. З другої сторони ґаллікани у Франції, йосифіти в Австрії і в Тосканії, феброніяни в Німеччині, підкопували повагу осередка світла, Риму, та намагались заперечити непомильність Папи й позбавити його духовного первенства. Альфонс працював день і ніч, щоби збити докази деістів і матеріялістів. Він побідно оборонив католицькі доґми проти всіх блудів свого століття; знівечив блудні твердження ґалліканів, підкріплені ще науками Фебронія. Так мав він честь приготовити вже одно століттє наперед великі опреділення Папи Пія ІХ. і Ватиканського Собору: Непорочне Зачаттє, папську непомильність висшість Папи над Собором.
Святий Альфонс надає отже напрям великим подіям свого століття своєю високою святістю, своїм богословським знаннєм і своїм визначним практичним умом. Ті, що глядять лиш на поступи безвірства, зіпсуття обичаїв та глумливої й розпусної безбожности, назвали цю сумну добу, віком Вольтера. Але коли поглянути на рух спротиву, релігійного противділання, коли зважити ті скарби правдивої науки, геройства й святости, нагромаджені помимо шаліючого зла, чи не годилобся радше назвати цей XVIII вік, віком св Альфонса? Учений кардинал Герґенритер не вагається сказати про св. Альфонса, що він в своїй добі мав так великий вплив на життє Церкви, як святий Вернард в XII. століттю.
До моральних творів св. Альфонса належать: "Моральне 6огословіє" і "Апостольський муж"; його доґматичних творів є 9 томів; аскетичних 16 томів.
Рукописи, що їх предложено святій Конгреґації при впровадженню справи проголошення Альфонса блаженним, досягають числа 1813; а його "Моральне богословіє" в чотирох томах великого формату, числилось лиш за оден рукопис.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:14 | Повідомлення # 13
XIII.
Невтомний місіонар.
1755–1762.

Лишаємо св. Альфонса як ученого богослова, щоби на ново перенестись спомином у його місіонерське життє.
Між його апостольськими працями з того часу, найкращим успіхом увінчалась місія в Амальфі, однім з найгарнійших але і з найбільш зіпсованих міст. Апьфонс знав, що на ті душі, оголомшені змисловими розкошами, покута зробить більше вражіннє як красномовність. Тому, разом з чотирнайцятьма своїми товаришами, почав віддавитись жахливим умертвленням. "Він ледви міг ходити" – каже оден очевидець – "так був покритий колючими зелізними ланцюшками". Від того самого свідка, совітника Казанови, довідуємось, що Альфонс уздоровив тоді знаком хреста одну дитину, мучену судорогами падачки. Він розказує також, що одного вечера, підчас проповіди, повторилось дивне чудо з Фоджії. Його палка душа – каже він – линула у горячих, щирих мольбах до Пресв. Діви Марії; нагло, з образу Пречистої, що був на право від проповідниці, вийшов ясний луч і досягнув лиця проповідника. Ми бачили тоді, як він ясніючи радістю, з очима стало зверненими на святу ікону, піднісся на кілька стіп понад проповідницю, немов який серафим, що збираєсь летіти до небес. Щож отже в тім дивного, що така місія мала чудесні успіхи: поправились там рознуздані обичаї, змінились навіть строї; молоді хлопці й дівчата позносили свої гітари, бубни й инші струменти, що їх вживали при своїх грішних забавах, зложили це все на костирі й запалили; навернулись тоді усі городські розпусниці, а люди, що вже від давен давна жили зі собою в завзятім гніві, погодились прилюдно. Ту місію ціхувало не лиш загальне наверненнє цего розпусного городу, але й видержаннє в добрім. Довгими літами ще по тій місії Амальфі славилось – як рідко котре инше місто неапільського королівства – чистотою обичаїв та побожністю.
Реколєкції, що їх проповідав святий для студентів неапільського університету, викликали надзвичайні прояви розкаяння, яких годі було сподіватись у такім середовищі; ті молоді академики, слухаючи проповідника, не лиш плакали й бились в груди, але й зовсім змінили своє поступованнє, наложили на себе тверді покути та піддались такому порядкови життя, який їм витичив Божий угодник.
Місії й реколєкції святого Альфонса викликали правдиві релігійні революції й спричиняли глибокі та тревалі реформи. Так було в Нолі, де він завів многі поліпшення в духовній семинарії й довершив цілковитої переміни; в Ґаеті, на просьбу правительства, він запровадив моральність ба навіть сказатиб христіянство в однім заведенню, де сотки молодих дівчат проживали в невіжестві й розпусті.
Місії в Салєрні й Нолі видали подібні плоди як щасливі успіхи апостольської праці в Амальфі. Одно велике, неожидане наверненнє лучилось підчас місії в Нолі. В тім місті жив оден високий військовий достойник. Походив він із славного роду, але вів життє дуже беззаконне. Одного дня, із людського згляду, прийшов на науку, що була виключно для військових і шляхти. Натхненим голосом, що "крушить кедри й потрясає пустинею" Альфонс розправився в проповіди з закаменілими душами. Сильне слово місіонаря так перелякало явного грішника, що він мало що не зімлів. Зворушений, заливаючись слезами, побіг до святого, щоби перед ним висповідатись. Наверненнє його було основне: той чоловік, що до тепер гіршив ціле місто, від місії давав усім аж до своєї смерти як найкращі приміри правдивого христіянського життя.
Серед цілого того ряду небувалих навернень і чудесних подій, що стались через святого, найбільш подиву гідним є це, що ті чуда, пророцтва, ознаки великої пошани, є лиш не вбивали його в зарозумілість, але навпаки, побуджували до чимраз глибшої покори. Свідчить про це подія, що лучилась в лютім 1757 р. Альфонс вибрався досить рано в дорогу до телєсійського єпископа, Преосвященого Джентіля: хотів з ним умовитись в справі місії в його дієцезії. Коли святий вступив до передсінка єпископської палати, застав там якогось служачого, що саме замітав підлогу. Спитав отже того слугу чи Владика не мігби його приняти. Паскаль (так звався послугач) змірив гостя своїми очима від стіп до голови тай не скриваючи лихого вражіння, що на него зробила занедбана, невиголена борода й полатана одіж Альфонса, відповів; "Преосвященний перешкоджені, зачекайте троха, сідайте собі", Святий сів на лавці, а слуга продовжав дальше свою працю. Коли минуло вже споро часу, прихожий повторив свою просьбу, щоби його зголосити епископови. Паскаль сухо відповів: "Вам чого так спішно?" А коли замітаючи дійшов до місця, де сидів Альфонс, відізвався до него грізно: "Чи ви мене не видете? Чому не вступитесь?!" З найбільшим спокоєм Альфонс встав і зробив місце замітачеви. Коли світлиця й передсінок були вже позамітані, Паскаль остаточно рішився піти сказати свому панови, що якийсь жебрак хотівби з ним бачитись. "Як він називавсь? спитав єпископ. Слуга вийшов до прихожого, щоби злісно спитати яке його імя. Потім вернув до єпископа й сказав йому, що гість називавсь: Альфонс Ліґорі. Сейчас побачив він, що єпископ встав, вбрався спішно, наложив на себе свій нагрудний хрест, вийшов напротив гостя, обняв його з любовю й запровадив з великою пошаною до свого мешкання.
Паскаль спостеріг, що поповнив грубу помилку, тому вибіг, щоби десь сховатись. Треба було довго за ним шукати, заки найшли його більш мертвого чим живого. Щоби перепросити Альфонса, він пішов кинутись йому до ніг. "Друже мій, то нічо" сказав святий. "Іди лиш, приготови каплицю тай послужиш мені до Служби Божої". Паскаль, заразом завстиджений і очарований такою лагідністю, казав собі, що служив до Служби Божої певно якомусь святому; цим разом він не помилявся. В році 1758. здавалось, немовби Провидіннє хотіло отворити святому основателеви й його синам не лиш ріжні околиці в Італії, але й зовсім новий світ. На берегах Євфрату деякі несторіянські племена старались вернути назад до правдивої Церкви й просили о місіонарів. Конгрегація "Розширення віри" звернулась в тій справі до святого Альфонса, а цей радо приняв то проханнє. Написав до Отців і студентів свого Чина: "Широке поле розкриваєсь перед вами. Збіжа на нім вже зрілі, готові під серп. Ще лиш женців дожидають. На вас ждуть ті бідні племена; вони то очима залитими слезами, підносять до Бога свій благальний голос, щоби в Него випросити собі апостолів, а рівночасно й до вас вони простягають свої рамена тай заклинають вас, щоби ви вирвали їх із пропасти невіжества, що в ньому вони потапають вже від тринайцять віків".
Сини святого відкликнулись великодушно на цей поклик духовного батька. Мимо своєї шістьдесятки літ, о. Марґотта бажав іти закінчити життє в тім далекім краю. – О. Фіоккі і инші дуже гідні отці просили о таку саму ласку. Усі молоді монахи, богослови, схолястики, а навіть новики записались добровольцями на ту далеку чужосторонну місію. На жаль Конґреґація "Розширення віри" зажадала, щоби вони вступили в ряди світського духовенства. А кождий з них готов був радше вмерти, чим позбутись своєї монашої ряси та зречись обітів, зложених Богови і свому любому Чинови.
Всежтаки це предложеннє Конгреґац'ї не осталось без хісна, бо при тій нагоді показалось яким апостольським жаром палали перші Редемптористи. Правдиві сини святого Альфонса мають бути завсіди готові нести науку св. євангелія у всяку сторону світа, деби і якаби вона й не була. Нині вони розкинені по цілій землі голосять слово Боже навіть в поганських краях Африки та Індій.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:15 | Повідомлення # 14
XIV
Епископ святої Аґати Ґотів.
1762–1775.

По так трудячім та добре заповненім життю, Альфонс – здавалось – набув уже право до супочинку. Та не так сталось як ждалось: Папа Климент XIII, силою церковного послуху, наложив йому тягар єпископства.
Опорожнився був в тім часі епископський престол св. Аґати Ґотів. Св. Апостольська столиця найшлась в чималім клопоті, щоби найти наслідника померлому владиці. Не бракло вправді охочих на цей престіл, але й найбільш захвалювані із них не дуже то надавались на так високе становище. Кардинал Спінеллі піддав Папі думку, вибрати Дон Альфонса Ліґорія.
А цей вже перед пятнайцятьма літами випросився був від такої чести, коли-то король Карло III, хотів, щоби його іменовано на палєрмське архіепископство. Його серце, його життє, його особа належали без застереження до Г. Бога та його дорогого Чина. Коли 9 марта 1762 р. повідомлено його про нове іменованнє, це видалось йому правдивою карою Божою. Але Климент XIII. не уступив; Альфонса діткнуло це до глибини серця. "Справедливий засуд Божий!" повтаряв він, "Бог проганяє мене з Чина ізза моїх гріхів!" Та Папа інакше це розумів: він бажав, щоби новий епископ задержав титул і права начального настоятеля свого Чина, але щоби в тім уряді заступав його ґенаральний вікарий.
Святий основатель вибрав на це становище отця Андрея Вілляні. По єпископських свяченнях в Римі, Альфонс вступив до своєї дієцезії; нарід приняв свого владику величаво, з небувалим одушевленнєм. Сам вигляд того нового єпископа спрямовував вже його духовних дітий до неба, до Г. Бога: усе на нім було скромне, просте без виставности, з очий його пробивалась пориваюча доброта, а з лиця сіяла святість.
Але праведний епископ мав перед собою дуже тяжке завданнє. Його попередник, підчас свого двайцять сімлітного правління показався владикою побожним, та бракувало йому рішучости в діланню. Надужиття повтискались усюди, навіть до Божої святині. Треба було реформ, поправи. щоби освятити нарід, Альфонс забрався передусім до освячення духовенства. В тому часі було богато священиків в неапільськім королівстві. На тисяч жителів було щонайменше трийцять священиків; але по більшій части вони проживали у своїх родинах а їх свяченича діяльність ограничувалась до відправлювання Служби Божої. Чи всі вони були людьми покликаними до священства Богом і чи лиш Ним самим? А без такого певного звання, як могли вони виповняти як слід священичі обовязки – чесноти?
Альфонс руководився зпершу лагідністю та добротою зглядом тих, що провинились; накладав на себе покути, щоби осягнути їх наверненнє. Але як такі приязні упімнення не вінчались жадним успіхом, він звертався до строгости, уживав кари. Над неодним із тих священиків затяжів інтердикт, неодин був прогнаний із дієцезії. Хоч і як прикро було епископови хапатись тої крайности, то завсіди він підпорядковував своє серце обовязкови. Та навіть тоді як приневолений був карати, робив це із здвоєною любовю. "Друже мій дорогий" – казав він до одного священика, якого покута ділала ще більш закаменілим; "то не тебе хотів я карати, але твій блуд. Я люблю твою душу і за всяку ціну хочу її спасти. Думай отже про ту душу та памятай, що є Г, Бог і є пекло". Зворушений так подиву гідною добротою бідний священик застановився над цими словами, вглубився у ті гадки, що йому піддавала віра й вони помогли йому отрястися із своїх пороків. Він цілим серцем взявся до поправи свого життя тай незабаром відзискав своє давнійше становище.
Святий єпископ переслідував так само згіршення вельмож і шляхти. Кинувся лічити всі рани своєї дієцезії, зокремаж богохульство і розпусту. Явні злочинці поховались, розпусники покинули своїх спільників гріха, зухвалі безбожники стали більш обережними в своїм поведенню, а чесні, добрі люди почувались щасливими, що остаточно найшли взірцевого єпископа, який в своїм правлінню зумів, подібно як Господь Бог, получити силу з лагідністю.
Зі собоюж самим Альфонс, хоч знеможений віком тай недугами, обходився з крайною строгістю. Він перемінив свою єпископську палату на монастир вельми скромний та убогий. Ціла обстанова його кімнати складалась зі стола, зробленого з простого дерева, з кількох лихих крісел, з невеликого ліжка з сінником і без фіранок, застеленого звичайним простиралом та зовсім зужитим вовняним коцом. Ніколи не хотів він иншого покривала навіть підчас найлютійшого зимна. Тоді, щоби трохи загрітись, вдоволявся тим, що накинув на ліжко свій плащ. Харч його був невибагливий та стіл його завсіди гостинний для священиків.
Епископство св. Аґати тішилось дуже добрими доходами; але єпископ уважав ті доходи добром убогих. "Представте собі", писав оден з його товаришів, "що він хотів продати навіть свій повіз, щоби міг роздавати ще більше; та ми подбали вже щоби не допустити до цего. Що правда, в цім краю царить убожество, про яке годі мати поняттє. Відколи рознеслась вістка, що Преосвящений розділює милостині, маємо тут безпереривну процесію жебраків, не вчисляючи тих просьб і запомогу, що спадають з усіх сторін немов рясний дощ". Не оглядаючись надто на ради второпности, милосерний єпископ не так боявся через помилку дати таким, що властиво не потребували помочи, як відправити з нічим правдивих бідаків. Свої дні він радо закінчував відвідинами хорих. Його любов уміла вишукати таку нужду, що скриваєсь, а якій годі помогти інакше як тайними милостинями.
У своїй дієцезії Альфонс з батьківською печаливістю займався питомцями-богословами, яких називав родиною свого заслання. Залюбки помагав тим будучим священикам до поступу в побожности й науці, брав участь в їх сходинах і прислухувався їх співови, заглядав навіть нераз до семинарської кухні, бо хотів, щоби його "діти" добре відживлялись: на свята, празники посилав своїм дорогим питомцям ласощі, які спроваджував нераз аж з Палєрма.
У цего єпископа, так строгого для себе самого, завсіди готового боротись з гріхом, була велика душа, свято любляча, невичерпима у своїх засобах для добра ближніх.
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:15 | Повідомлення # 15
XV.
Добрий Пастир.

Великим середником духовної обнови й освячення душ це парохіяльні місії. Вже від початку своєї єпископської діяльности Альфонс запросив до себе кілька місіонарських дружин, вибраних із ріжних монаших чинів. Щоби нікому не дати навіть найменчої нагоди до підозріння, будьтоби монахи його чина підглядали що діється в парохії, він ніколи не звертався в справі місій до оо. Редемптористів.
Коли його дієцезія була вже так підготовлена місійними проповідями, святий розпочав пастирські відвідини, щоби познакомитись із своїми овечками в кождій парохії.
Дієцезія св. Аґати лежала в горах Абруццах; вона числила 40 тисяч душ, що в неапільськім королівстві на той час представляло вже велике число.
Альфонс вибрався в дорогу в маю 1763 р. Ціла його дружина складалась з головного вікарія, одного каноніка, брата Роміто й одного служачого. Не було в него карити ні коний: єпископ їхав на винаймленім до цего ослі, а відбуваючи подорож молився та радо розділяв милостиню бідакам, що їх зустрічав по дорозі. Щоби пособляти його праці, покутничі знаряди: зелізні, колючі ланцюшки та кнут, що ним він бичувався, товаришили йому за-єдно у тих пастирських мандрівках. Епископський слуга возив зі собою мішок, який з приходом на якусь парохію наповнювано соломою і старенький владика простягався на тій твердій постіли, замісць шукати відпочинку на вигіднім ліжку, що звичайно готове ждало вже на него.
Прибуваючи до якоїсь місцевости єпископ збирав нарід в головній церкві і заповідав повний відпуст для всіх тих вірних, що підчас пастирських відвідин приступлять до св. тайн. Першого дня правив архієрейську Службу Божу, а на другий день зачинав духовні вправи для народу і сам проповідав велику проповідь. Пополудни згромаджував дітий на науку катехізму та приготовляв їх до миропомазання. Так проповідав він правдиві реколєкції і дітям і дорослим. На закінченнє, щоби успіх цеї праці вдержався тревалим, засновував побожні брацтва – товариства для ріжних верств суспільности. Усував і казав палити всякі "богомази", образи невдачно виконані або почорнілі через час як рівнож струпішілі статуї. "Коли якийсь образ" – казав він "не розбуджує в нас чувства побожности, тоді радше треба його усунути з перед очий. Всеж таки, щоби не дразнити реліґійних почувань мешканців міста Фрассо, що з великою набожністю почитали одну статую Преч. Діви, чорну й безобразну, він пощадив ту статую, хоч передтим назначав вже був єї на знищеннє.
У своїх пастирських мандрівках, святий єпископ не міг забути за хорих, убогих та за инших терплячих членів Ісуса Христа. Відвідував найнужденійші родини, справляв ліжка тим, що їх не мали, роздавав одіж та значні нераз суми гроша, головно таким особам, яких голод міг пхнути до проступку або вкинути в розпуку. Ходив по хорих, потішав їх, спомагав своїми милостинями, коли бачив їх в потребі та поручав їх опіці душпастирів, заохочуючи, щоби помагали їм своїм стараннєм та датками.
Милосердє і посвята Альфонса найшли широке поле до ділання в зимі 1763 на 1764 р. Він предсказав був, що за кару за вольтеріянізм, який втискався до неаільського королівства, Господь зішле на цей край страшенний голод. Дійсно година кари вибила. Столиця дуже потерпіла, з голоду зродилась пошесть. Нарід попав в розпуку, здичів, кинувся до грабіжи й жотрстокостий; власти, заскочені несподівано показались безрадними. У святій Аґаті, епископ зібрав був припаси живности, доби помагати бідним у лютих днях, які він предсказав. Не лиш нуждарі але й заможні люди звернулись до нього за помічю. Чотири до пять соток людий приходило щодня перед єпископську палату, просячи навколішках ради Бога кусника хліба. "Давайте", говорив Альфонс, "давайте всім; ці люди жадають лиш того, що їм належиться".
Це щоденне розділюваннє вичерпало досить скоро його запаси. Альфонс випорожнив свою мошонку тай потім затягнув ще позички й довги. Випродав всякі дорогоцінности які мав, навіть свій нагрудний хрест. Виступив рішучо проти глитаїв та лихварів: таким чином ціна хліба в його дієцезії піднеслась значно менче як в прочих частях королівства, помимо того і тут під впливом голоду діялись жахливі події. Одного ранка розярена товпа кинулась на урядника, якому повірено було розділюваннє живности, бажаючи його вбити. Цему вдалось вихопитись та схоронитись в єпископській палаті; ворохобники прибігли й обступити її зі всіх сторін. Єпископ вийшов напроти них та голосно промовив: "Як що хочете жертви, ось я, беріть мене!" – "Ні, ні" – ревіла товпа – "нам треба того урядника, що морить нас голодом на смерть!" Це оскарженнє було зовсім несправедливе. Альфонс оборонив невинного та виратував його від смерти. По кількох днях святий єпископ мав до діла з неапільським правительством, яке вислало до Аґати відділ кінноти, під позором приборкання ворохобні. Альфонсови вдалось виєднати відкликаннє цих жовнірів, яких присутність лиш роздражнювала ще більше товпу. Та це був вже послідний акт тої драми. Довози живности із заграниці та кращий урожай надходячого року облегчили загальну народну нужду.

Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » Святий Альфонс Ліґорі
Сторінка 3 з 4«1234»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика