Головна сторінка сайту
Сторінка 2 з 4«1234»
Архів - тільки для читання
Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » Святий Альфонс Ліґорі
Святий Альфонс Ліґорі
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:09 | Повідомлення # 6
VI.
Основатель Чина.
1731–1732.

В тім часі проживав в Італії оден ревний місіонар, що через нього Г. Бог доконав чимало чудес; весь нарід уважав його святим. Праведник цей, то був о. Тома Фалькоя, член товариства "Побожних трудовиків". В 1719 р. він разом з иншими отцями, своїми співбратьми, проповідав місію в місті Скаля. Коли вона скінчилась, прийшли до місіонарів городські достойники та просили їх, щоби заснували в їх місті дружину монахинь. О. Філянджієрі згодився на це предложеннє і духовний провід над черницями поручив отцеви Фалькоя. Труди цього святого священика увінчались незабаром успіхами: новий монастир вславився своєю святістю й чеснотами, так, що вже по трох літах числив понад трийцять членів.
В 1722 р. вступила до цего монастиря 28-літна Неаполітанка, що звалась сестра Марія – Целєста Кростароза. Заки ще прийшла до Скалі, була вже через вісім літ монахинею-Кармелітанкою в однім монастирі, що пізнійше розвязано. Підчас її новіціяту в Скалі І. Христос наділив її небесними обявленнями і ними дав її пізнати духа й правило нового чина. Він казав їй навіть списати все те, що було їй обявлено і зложити з того точне справозданнє свому духовному провідникови, о. Фалькоя. Цей взяв її рукопис і пішов з ним до кількох учених богословів: всі вони одобрили це письмо й висказались про него з нетаєним подивом.
Але що нове правило було обявлене самим І. Христом, годилось просити Його, щоби потвердив це якимсь чудесним знаком. Нагода до цего лучилась незабаром. Одна сестра, що звалась Марія-Магдалина, через якесь нещастє, зійшла з розуму; треба було чувати коло неї і в день і в ночи О. Фалькоя, по довгій молитві, взяв рукопис сестри Марії-Целєсти і поклав його на голову бідної божевільної. В тій таки хвилі божевіллє уступило й монахиня відзискала уживаннє розуму.
Всі ті події розійшлись далеко й широко голосним відгомоном. Богато про них говорили: одні подивляли, другі ганили. Найвисший настоятель о. Фалької заявився проти нього і проти повіреної йому дружини монахинь. Казав йому сейчас покинути Скалю тай більше не заниматися справами тих черниць. Фалькоя послухав не опираючись. Прийшов до Неаполя і тут здибався з Дон Альфонсом Ліґорієм; в розмові з ним пізнав який це праведний священик, після Христового серця, який з него приятель простолюддя, як горячо він бажає, щоби до того народу говорити словом простим, зворушаючим до розкаяння.
Минуло трохи часу від тої хвилі. В тім-же самім році як Альфонс їздив в гори, – недалеко Скалі, о. Фалькоя зістав іменований єпископом міста Кастеллямаре. Вибираючись до Риму, на єпископські свячення, він просив свого молодого друга Ліґорія, щоби по девятниці, яку мав проповідати в честь Хреста Господнього в катедрі, дав ще й духовні вправи монахиням в Скалі. Таким чином – казав він – Альфонс матиме нагоду прослідити який дух царить в їх монастирі, провірити обявлення сестри Марії-Целєсти й висказати свій осуд про нове правило.
Альфонс взявся з найбільшою обережністю до прослідження й оцінки тої справи. Все, що йому предложено носило на собі – як здавалось йому – печать Божу. Скоро дійшов до певности під тим зглядом, заявився явно за монашою дружиною й помагав їй усіми своїми засобами. Під його проводом заведено в монастирі в Скалі нове правило, на празник Вознесення, 3 мая, 1731 р., а на свято Преображення, 6 серпня тогож року – принято новий монаший стрій. Такий-то був початок засновання й устрою Чина монахинь Пресв. Відкупителя (Папа Венедикт XIV затвердив той Чин під назвою Редемптористок в 1750 р. Цей Чин розвинувся в Італії, Австрії, Бельгії, Франції, Голяндії, Анґлії, Ірляндії й Америці. Він числить тепер около вісімсот монахинь).
Внедовзі потім сестра Марія-Целєста написала до Преосв. Фалької новий, лист, де з правдиво дитинною щирістю розказує про нове видіннє і обявленнє, що вона мала 3 жовтня 1731. В той день Ісус Христос показав їй Дон Альфонса Ліґорія і сказав: "Ось той, якого я вибрав головою мого чина, начальним настоятелем нового товариства мужів, що працюватимуть на мою славу". Того самого вечера і на слідуючий день вона одержала нові обявлення про будучий чин і його правило. Про все спішно повідомила Преосв. Фалькою, що був ще заєдно її духовним провідником. Здивувався епископ як прочитав ті листи. Вониж йому богато дечого пригадували! На тих сторінках він бачив немов відблеск тих надприродних просвічень, що він сам одержав був колись, як одного дня – вже було тому з трийцять літ – проходжувався над берегом Тибру у Римі.
Написав отже до Дон Альфонса, що хоче з ним бачитися в Неаполі, бо дуже важну новину має йому звістити. Тимчасом настоятелька монастиря в Скалі розказала вже була Альфонсови в однім листі про обявленнє сестри Марії-Целєсти, що відносилось до нього, але не хотіла ще точнійше про це розписуватись. Сильно перенятий тою незнаною ще справою, Альфонс прибув до Неаполя. Якеж було його здивованнє й зворушеннє, коли дізнався як високе завданнє Господь хотів йому поручити. Фалькоя був переконаний, що обявлення Марії-Целєсти були правдиві. Альфонс того не перечив, але відповів, що хоч і як кріпким булоби це переконаннє, всеж таки він останеться дитиною послуху і без згоди свого провідника, ні на крок по цій новій дорозі не поступиться. Пішов отже порадитись о. Паґано. Цей зразу відраджував йому то підприняттє; але по кількох днях нагло змінив свій погляд і як міг, заохочував його до цього, що перед тим називав божевіллєм. Альфонс ще вагався. Щоби та справа йому зовсім прояснилась, рішився піти на пораду ще до двох праведних мужів, яких ціле місто високо цінило ізза їх святости. То був о. Вінкент Кутіка, настоятель Лазаристів і о. Домінік Манулій, провінціял Єзуїтів. Оба визначні монахи заявили, що те діло, яке він наміряє зачати, має дуже много причинитись до прославлення Г. Бога й спасення душ. Тож як оден так і другий, дуже заохочували його піддатись намірам Божого Провидіння.
Чим яснійше ставало Альфонсови, що дійсно Г. Бог кличе його на так велике діло, тим більше він трівожився на згадку про свою неміч. Ряд місій, що він проповідав разом з иншими своїми співбратьми з "Розширення віри", освободив його на кілька місяців від тих трівожливих думок. В лютім 1732 р. Альфонс проповідав девятницю в честь чудотворного образу Пречистої в Фоджія. Успіхи тої праці були чудесні. Сама Пресв. Діва помагала особлившим способом свому улюбленому почитателеви.
Одного вечера, по проповіди, місіонар не міг вже більше заволодіти над своїм побожним чувством. Він вступив на ступні престола, щоби з близька подивляти чудотворну ікону. Коли так очі його неповорушно гляділи на св. образ, Матір Божа йому явилась. Захоплений її красою, він забув про все, здавалось немовби вже не був на цім світі. Коли по цілій майже годині такого захоплення прийшов до себе, унесений надземською радістю заспівав пісню в честь Пречистої: "Витай зоре моря", а трийцять людий, що були свідками такого дивного явища: продовжали цей спів з ним. Черти Матери Божої, що йому явилась, так ясно стояли перед очима його душі, що слідуючого дня він міг точнісенько розказати одному маляреви як має з'образити її на полотні. – А потребував той святий священик помочи Цариці небес, бо мала розшалітись проти нього буря переслідувань. Його товариші з "Розширення віри" побоювались втратити так важного члена як Дон Альфонса і вимагали від нього, щоби пішов ще в справі свого підприняття засягнути ради у славного Домініканина, о. Фіорілльо. Цей видав такий же сам осуд: "Дорогий мій сину", сказав він до Альфонса, – "берись відважно до свого діла, бо це діло Боже".
Від тої хвилі, Альфонс, певний свого покликання, думав лиш про свій будучий чин. Противнощі й осуджування безнастанно множились довкруги нього. Альфонс віддав в руки Преосв. Фалької свою совість, взагалі свою особу й свою будучність. Цей епископ рішив, щоби Альфонс тогож таки року удався до Скалі, покласти основи під новий чин та щоб забрав зі собою ще й тих товаришів, що зголосились були до нього.
Треба було отже незадовго покидати Неаполь. Коли Дон Йосиф дізнався про це, душу його огорнув гіркий біль. Той син, так гідний в його очах, так дорогий його серцю – той син мав собі піти геть від нього! Одного дня в безмежнім своїм болю, він став обіймати свого сина і так через цілі три години держав його в своїх раменах, благаючи щоби остався з ним; вичерпав всі засоби свого розуму й серця. "Змилуйся наді мною – повтаряв – не покидай мене!" Ласка Божа, лиш вона сама, помогла Альфонсови до побіди у тій болючій боротьбі. Ще в старечім віці, коли йому прийшло коли на гадку те тригодинне змаганнє з батьком, Альфонс дрожав на цілім тілі.
Вкінці 9 падолиста 1732 р. Альфонс удався з чотирма своїми товаришами до одної убогої хатини в Скалі, що мала статись колискою Чина Пресв. Відкупителя.
Альфонс бажав, ступаючи слідами божественного Спасителя, спішити з помічю пастухам-чабанам дооколичніх сіл; але його товариші інакше на новий чин задивлялись: одному з них забагалось злучити з євангельською працею ще й веденнє шкіл; инший-же, пересадний в своїм богоміллю, хотів замінити новий чин на товариство пустинників-відшельників. Не минуло більше як чотири місяці, а вже всі товариші, крім одного, покинули Альфонса. Це був правдивий тріумф для його обмовників. В цілій столиці, ба і в околицях усе сміялось, кпило собі з Альфонса. А він, немов той моряк, що сам оден спасся із морської бурі по розбиттю свого корабля, обіцював Богови, що не покине початого діла. Ще раз віддав себе зовсім в руки Преосв. Фалької, якого називав своїм батьком. По якімсь часі кардинал Пінятеллі візвав Альфонса до себе; був це одинокий чоловік, що в тих прикрих обставинах, взявся його боронити. Кардинал випитувався його про скрутне положеннє молодого чина, якому грозив крах: прислухувався з доброзичливістю й подивом тому його оповіданню, головно коли Альфонс сказав рішучо: "Як мої перші товариші покинули мене, инші прийдуть на їх місце; будь що будь, я останусь на тих розвалинах тай не завагаюсь навіть життє своє положити для спасення опущених душ, розкинених по селах і присілках неапільського королівства".– "Сину" – сказав йому кардинал, – продовжай дальше те діло, якого ти піднявся. Уповай на Г. Бога, а на людий не оглядайся: небо поможе тобі".

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:09 | Повідомлення # 7
VII.
"Живєть во мнє Христос"
(Гал. II. 20.)

Який-же був властиво той чин, що Альфонсови поручало Боже Провидіннє? Який був його дух, яка ціль тої нової дружини? На самім початку свого Правила св. Основатель ось так про це виражаєсь: "Чин Пресвятого Відкупителя не має иншої ціли як згуртувати священиків, які жиючи спільно, запопадливо старалисьби наслідувати чесноти й приміри І. Христа, нашого Спасителя, та які трудилисьби проповіданнєм слова Божого". Пояснюючи головну ціль чина він каже: "Правило велить, щоби усі члени чина намагались пильно, усіми своїми силами дійти до святости, наслідуючи запопадливо божественні чесноти і приміри Ісуса Христа, нашого Спасителя, так що кождий мігби сказати щиро: "Жию, але вже не я жию, но жиє в мені Христос". Мета отже, до якої обовязково повинен прямувати кождий Редемпторист, є дуже висока.
Щоби осягнути цю переміну чоловіка в Ісуса Христа, святий основатель, ведений своїм практичним розумом і натхнений обявленнєм, що дало почин до засновання Чина Пресв. Відкупителя, списує ось яке правило: Члени того чина мають кождого місяця вправлятись особлившим способом в одній із дванайцять чеснот; про таку чесноту кождого місяця мають виголошуватись домашні науки, мають відбуватись читання й розважання, а кождий монах має іспитувати себе, чи він в ній поступає вперед. Крім цего, щоби приборкувати в собі природного чоловіка, основатель впроваджує до правила ріжні приписи строгого монашого життя. Однак руководячись тим розсудком, що ціхує святих, він каже уникати всякої пересади під тим зглядом, побоюючись, щоби його монахи, ослаблені надмірними умертвленнями, не стались нездатними до тих трудів, які є метою чина. Внутрішнє умертвленнє не має вже за собою тих самих небеспек: святий отвирає їй отже широко двері до свого чина та сильно заохочує до неї своїх синів. Але покута лиш приготовляє ту дорогу, по якій Ісус Христос має увійти до душі. Вона є добра, ба навіть конечна, всеж таки вона лиш на це, щоби немов підготовити, упорядкувати ґрунт під духовну будівлю; здвигнути цю будівлю, це вже завданнє любови. Перенятий наскрізь цею правдою, основатель, не покидаючи дороги законодателя, з'умів вплести в приписи правила повний виклад про любов до Ісуса Христа. Розум і серце дораджували йому цей крок. Наслідуваннє! любов! Цеж два поняття, що держаться міцно одно другого, немов два перстені ланцюха, які нічо не має сили розірвати. Вірне наслідуваннє Ісуса Христа може вийти лише з любови до Нього, бо любов сама дає відвагу, щоби стало уподібнятись Господу; бо любов сама дає до цього охоту, бо любов сама дає так сказатиб "те святе прочуттє і звинність", щоб уникати цего, що незгідне із божественним взором. Чимале місце у правилах чина занимають три головні таїнства Ісуса Христа, що найбільш здатні розжарити серце любовю.
Альфонс з горячою любовю відноситься до дитинства воплоченого Слова. Він бажає, щоби (на памятку Рождества Христового) у двайцятьпятий день кождого місяця, перше розважаннє відбувалось про таїнство воплочення перед статуєю малого Ісуса в яслах, окруженого світлом. Підчас цеї любої вправи усі Редемптористи мають згуртуватись духом у вефлеємськім вертепі; там вони відновляють свої обіги і присягу: видержати в чині аж до смерти і тим способом сильнійше затискають ту звязь, яка їх лучить з Богом, що так понизився задля них і з їх матірю св. чином.
Память страстий Спасителя також особлившим способом обходиться в Чині. Пригадуючи собі ті години, що Син Божий перемучився на хресті, Редемптористи мають перебути три перші години пополудня в мовчанню торжественнійшім і строгійшім як це, що вони обовязані заховувати в прочих годинах дня. Крім цього страсти Богочоловіка є незмінним і невичерпаним жерелом вечірних розважань.
Але великий огонь любови, що Ісус прийшов запалити на землю, це його власне Серце, що вічно живе перебуває в Пресвятій Тайні Престола. Там то душа основателя черпала свою серафимську любов. Укладаючи правило, Альфонс провадить ним своїх дітий до стіп кивота. Ісус в Пресв. Евхаристії є першим настоятелем монастирів нового чина. Монахи не можуть вийти з монастиря ані вернути назад в монастирські мури без того, щоби не пішли перше поздоровити Ісуса в кивоті. Кивот це осередок монастирського життя. Перед ним то кождого ранка й вечера монахи збираються на розважання, два рази на день крім того, щоби точним іспитом переглянути закутини своєї душі, також кождого дня сходяться там на спільне відчитуваннє часослова, а бодай раз на склоні дня, кождий з них обовязаний удатись перед утаєного Бога, щоби немов повнити почесну сторожу коло Нього разом з ангелами небесних хоромів.
А всюди в правилах Чина побіч Ісуса являєсь Пресв. Діва Марія, займаючи своє важне місце в життю Редемптористів. Бо дійсно, чиж це не вона, заступниця всіх, виєднує душам любов, без якої нема наслідування І. Христа. Альфонс, прямуючи до своєї мети, не міг до цього ужити кращого середника як защіпити в серцях своїх синів почитаннє й любов до Божої Матери, того живото й совершенного образу Ісуса Христа. Він з'обовязує їх до синівського, щирого почитання Марії. Таким чином кождий день тай загалом ціле життє Редемптористів є овіяне немов тим запахом почитання й безнастанного призивання імени Тої, що зволила назвати їх "своїми дітьми" в однім обявленню, яке мав святий Основатель. Щоденно, відвідуючи Кивот, вони мають додати також бодай коротке посіщеннє святого образу Пречистої. Щодня, відмовляючи торжественно молитву "Радуйся Царице", вони називають Марію своїм життєм, своєю надією, своєю радістю. Вкінці, заки удадуться до своїх келій на нічний супочинок, звертаються спільно до своєї Непорочної Цариці в послідній молитві палким виразом своєї віри, надії й любови, що виплив із серця св. Основателя.
Альфонс показав своїм духовним дітям ідеал-мету тай повчив їх якими середниками до неї дійти, а саме через самовідреченнє й любов. Крім того, вірний своїм засадам, які ціхують його посеред збору Учителів Церкви, він вкладає тим своїм духовним дітям в руки знамените оруже молитви. Самовідреченнє й любов, це чесноти, які сам Г. Бог може дати, а яких ніколи не відмовить тим, що щиро, добре моляться. Богато моляться в Чині, що заснував Учитель молитви. Правила приписують кождого дня три розважання; кожде тревати має пів години. День молитви ділиться отже таким способом на три части, щоби так сповнилось це, що висказував Псальмопівець: Вечером, досвіта тай серед дня розказуватиму чудеса Господа. Розважаннє, розділене так на три, досить короткі протяги часу, відбуваючись способом простим, після науки св. Основателя, є радше відпочинком як трудом. Воно є для чина невисихаючим жерелом, що з него витрискає обильна струя надприродного життя.
Уподібнившись таким способом божественному Спасителеви, або бодай намагаючись прямувати до тої першої мети свого звання, члени нового чина віддають свої сили на услуги душ, щоби зискати їх для Спасителя. Продовжати на землі велике діло відкуплення душ, проповідаючи місії, реколєкції та сповняючи инші подібні апостольські праці, така є друга ціль чина.
Цьому то чинови, що носив на собі так очевидно надприродну печать, – кардинал Пінятеллі обіцяв поміч неба; і дійсно, небо тої помочи не відказало!

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:10 | Повідомлення # 8
VIII
Жниво душ.

Альфонс не завівся, покладаючи всю свою надію на Бога: Господь післав йому незабаром дібраних товаришів: О. Цезара Спортеллі, апостола з ревним, палким серцем, якого справа проголошення святим уже впроваджена є перед римську Курію; великого праведника о. Януарія Сарнеллі, який не далекий вже від тої почести, що буде проголошений блаженним; брата Віта Курція, наверненого шляхтича, що під проводом Альфонса дійшов до святости; оо. Мацціні, Кафаро і Вілляні, три могучі підпори молодого чина. Згодом прибули до Альфонса ще й другі Божі угодники: о. Россі, о. Блязуччі; тай його святий брат Домінік, а в 1749 р. оден звичайний кравець, марного вигляду, але так надзвичайної чесноти, що незабаром почав робити великі славні чуда: був це святий Ґерард Маєлля.
З цею-то дружиною апостолів і святих, Альфонс вирушив у дієцезії Кава й Амальфі шукати заблудших овечок. У селах, де проповідали, місіонарам приходилось вишукувати – так сказатиб – кожду душу з осібна, одну по другій: так порозкидані були по тих горах. Треба було учити малих дітий тай дорослих підучувати в що мають вірити, щоб спастися, як мають боротись з пристрастями й пороками, треба було довгими годинами сповідати каянників, що майже всі відправляли загальну сповідь з цілого життя.
Цей нарід позбавлений був духовної помочи, однак не то що не попав в релігійну байдужність, але навпаки віра й добра воля немов аж переливалась через верх. Тимто й усюди принимано місіонарів як Божих ангелів, а з їх від'їздом оставалась по селах правдива духовна переміна.
Коли Божі слуги заходили й до важнійших місточок, там таке саме діялось: найзавзятійші вороги єднались, найрозпуснійші грішники вирікались своїх налогів, ціле населеннє віддавалось вправам христіянської побожности, що мали запевнити витреваннє в добрім. Місії, проповідані в тім часі доказували чудес ласки в деяких душах. Так-то в місточку Майорі, на побережжу Амальфі, одна нещасна мати, що її сина вбито, не хотіла ніяк простити вбийникови. Даремно родичі, приятелі та инші гідні особи благали ту жінку, щоби простила йому бодай з милосердя над власною душею: вона оставала невмолимою. Одного вечера коли Альфонс проповідав як звичайно з запалом і одушевленнєм, та нещасна мати зворушилась його словом до глубини душі. Біжить до свого дому, бере закрівавлену одіж вбитого сина, якої вид піддержував у неї жаль і ненависть, приносить її і складає у стіп Розпятого, а з нею також і письмо, яким заявляє, що прощає з цілого серця убийникови своєї дитини.
В Святій Лукії, малім місті, де дуже треба було місії, не лиш богато грішників навернулось. Там ще й чимала дружина дівчат, що між ними неодна була вже заручена, виреклась світа, щоби посвятитися Богови.
Так великі успіхи розоружили противників Альфонса. Вони зрозуміли високу ціль нового чина та почали вихваляти імя й діло геройського основателя. Єпископи, духовенство та міряни благали місіонарів, щоби поселились у них. Заснованню монастиря в Скалі послідувало основаннє другого, в Хуторі Рабів р. 1734 тай третого, в Чіорані, р. 1735. Ті монастирі стали осередком немов безпереривної невгаваючої місії.
Кождого ранка Альфонс, або оден з його товаришів відбував голосно з народом розважаннє. В четвер вечером вони проповідали про Пресв. Тайну Євхаристії; в суботу була все вечірна проповідь про Преч. Д. Марію. В неділі й свята, крім звичайних проповідий для народу, місіонарі виголошували ще осібні науки для брацтв мужчин, молодців і дівчат, найчастійше в парохіяльній церкві. Люди приходили до сповіди вже досвіта, а каянники, що прибували з усіх усюдів облягали сповідальниці аж до вечера.
Так то ті місцевости: Скаля, Хутір Рабів і Чіорані подабали на христіянські оселі перших віків христіянства. Сварні, гніви, пиянство, розпуста та инші пороки вступились відси. Замісць давнійших не скромних співанок, усюди лунали тепер побожні пісні, що їх нарід научився від святого. На дорозі люди поздоровлялись словами: "Слава Ісусу і Марії". Це красне святе поздоровленнє вповні годилось із скромністю дівчат та милою повагою молодців; навіть малі діточки залюбки поздоровляли місіонарів цими словами, щоби заявити, що й вони люблять Ісуса й Марію.
Годі було однак, щоби ця так хосенна праця не надибала перешкод. Такі, що попали назад у свої давнійші гріхи, а ще більше закаменілі грішники, виділи в місіонарах обвинувателів свого грішного поступовання; заздрісні-ж завидували їм їхнього успіху й поводження серед людий. Хоч отже великий розголос мали місіонарі серед народу, то також мали вони чимало ворогів і то навіть в таких кругах, звідки їм годилобся було сподіватись радше прихильности й приязни. Але правдиво ревні єпископи й парохи були їх щирими другами.
В половині падолиста 1745 р. Альфонс прибув зі своїми монахами до Трої, що би проповідати місію в тім місті де його вуйко Преосв. Кавалієрі був єпископом. Можна було побоюватись, що та місія не вдасться: бо навіть найславнійші тоді проповідники не могли собі дати ради з тамошніми бутними міщанами: а було їх аж пять тисяч душ! Оден з тих славних бесідників мусів забратись вже по своїй третій проповіди; другого таксамо попращали кпинами й насмішками, кождий проповідник мусів підпасти осудови й нагані гордого міста. Ті зарозумілі міщани питались тепер цікаво оден другого як то той Альфонс їм представиться: чи дорівнає святістю сестрінець свому вуйкови. Тому то як лиш він перший раз вступив на проповідницю, всі очі звернулись на него. Але... дивна річ! Ті люди, що так згірдливо споглядали на прочих, почулись розоружені перед тим убогим місіонарем в полатаній рясі, з недбало запущеною бородою, що переконуючо говорив про страшні, вічні правди. Вони пізнали в нім великого Божого слугу. – Та місія була правдивою Христовою побідою в тім місті. Здавалось, що Г. Бог сам хотів виявити великі чесноти й святість Альфонса укладаючи в тій ціли деякі події.
Одного вечера святий мав вже вступити на проповідницю як надбіг післанець та передав йому лист, що звіщав смерть його батька Дон Йосифа Ліґорія. Той чесний старець, що вже від кількох літ готовився стати на суд Божий, занедужав був тяжко перед кількома днями. Альфонс довідався був про це; але не міг покинути місії без великої шкоди для душ: тому попросив одного із своїх монахів, щоби пішов його заступити коло вмираючого батька. Тепер отже той монах розказував святому в листі про побожну смерть старушка. Альфонс прочитав лист, клякнув і в короткій молитві піддався Божій волі. Потім, хоч болючо зворушений але спокійний, годячись з Божим допустом, вступив на амвону і сказав дрожачим голосом: "Поручаю вашим молитвам свого батька; саме тепер я дізнався про його смерть. Змовмо одно Богородице Діво за упокій його душї".
І він почав ту молитву, а люди з ним; та ледви могли її докінчити, зворушені до краю простодушністю святого. Під цим вражіннєм Альфонс проповідав ще сильнійше та більш пориваючо як колинебудь перед тим і так сказатиб – приневолив піддатись навіть найзавзятійших. Нарід і духовенство заявляли одно голосно, що ніколи ще місія не ділала таких чудес. Проявляєсь тут наглядно та правда, що вплив святости є могутнійший на душі як чар красномовности.
Численні навернення в Трої були чудовим приготованнєм до великої місії, що почалась 30 падолиста в Фоджії, столиці Пулії. Той старинний город, що чванився своїми релігійними памятниками, своїм чудотворним образом Богородиці, чув вже давнійше проповіди Альфонса: Було це перед 13 літами, коли то Господь покарав був це місто землетрусом. Тоді Пречиста Діва спомагала працю Альфонса своєю милосерною опікою. Кілька разів вона являлась цілому зібраному народови, а святому дала знаки своєї особлившої прихильности. Але протягом тих кільканайцять літ це місто попало назад у своє зіпсуттє й беззаконнє. Та ще й цим разом Бог поміг Альфонсови і його 15 товаришам, коли вони намагались розбудити в легкодушних душах міщан страх, а в розкаянних довірє Кілька випадків наглої смерти оден по другім, викликані очевидно обидженою справедливістю Божою, перелякали грішне місто. Нова поява Матери Божої перед величезною товпою зібраних слухачів, підчас коли св. місіонар проповідаючи виславляв її могутність та милосердє, приневолили нарід до розкаяння й поправи життя. Та місія була немов одним довгим, безнастанним чудом Тому, коли по пятьох тижнях місіонарі покидали це місто, воно з Вавилону зіпсуття вже перемінене було на правдиво христіянський город.
Нові апостоли продовжали під проводом святого основателя свою хосенну працю у передмістях Неаполя, в єпископськім місті Кастеллямаре, але передусім серед хліборобів Пулії й Абруцців та між рибаками амальфійського побережа.
В тім часі дружина св. Альфонса завела спасенний звичай місійних віднов. "Через таку віднову" – пише святий в 1746 р. "ми стараємось пригадати вірним ті вправи, що в них вони брали участь, ті проповіди, що вони чули, ті обітниці, що вони зробили. Кілько-то душ утверджується в своїх добрих постановах, завдяки цим духовним обновам! Така праця зділає нераз більше добра як сама місія".
Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:11 | Повідомлення # 9
IX.
Рожі й терня.
1749-1752.

Вже шіснайцять літ молодий чин "місіонарів простолюддя" трудився для опущених душ, розвиваючи свої сили.
На жаль, через надзвичайно прикрі обставини Редемптористи мусіли опустити два новозасновані монастирі: в Скалі й Хуторі Рабів.
Монастир в Чіорані оставався й дальше дуже цвитучим осередком місій. Основано ще й три нові місіонарські монастирі в Ночера Паґані, в Капозелє й Ілічето. Гарна будучність зачинала усміхатись новому чинови; та тут появився королівський указ, 9 цвітня 1740, що зносив всі монастирі, які не були затверджені королем. Чорні хмари громадились на небі: можна було предвидіти, що властолюбний неапільський король Карло ІІІ та його перший міністер, Вернард Тануччі, не змінять свого зарядження. Хто отже хотів тепер вступати до нового чина, той рішався: ставати в ряди мужів строгого монашого життя, відданих трудам мозольної апостольської праці, які ще в додатку до цего жили в безнастанній непевности про своє завтра.
Було це отже чималим добродійством Божого Провидіння, коли 25 лютого 1749 р. папа Венедикт XIV, затвердив чин і правило Редемптористів. Отець Вілляні вистарався о це затвердженнє.
Чин Пресв. Відкупителя мав таким робом зі сторони Бога й Намісника Христового право істнувати й виповняти своє завданнє. Але в очах королівських правників, папське затвердженнє не мало жадного значіння аж доки король його не одобрить. Тимчасом Карло Ш нараджувався зі своїми міністрами, в якім би то виді затвердити чин місіонарів, "щоби вони могли дальше продовжати це діло, якому віддавались до тепер з невтомимою посвятою". (Так висказуєсь про Редемптористів король в своїм указі з 9 падолиста 1752 р.). Рішено тоді, що місії мають даватись безплатно; місіонарі мають задержати свої добра, що їм дістались через спащину; доходами місіонарських домів маюгь заряджувати єпископи та виплачувати місіонарям та їх служачим по два карліни (85 сотиків) денно. Чотири доми: в Чіорань в Ілічето, в Ночері й Капозелє узнається як місіонарські мешкання, але не як чернечі монастирі.
Бідний чин остав немов завішений у воздусі, як говорив основатель, лиш Боже рамя ще його піддержувало.
Він процвитав однак помимо того: чи слив тоді яку шістьдесятку отців, між ними мужів, знаних зі своєї красномовности і святости. Численні нові кандидати стукали у воріт монастиря. "Чому бажаєте вступити до монастиря? спитав раз святий основатель одного з них. – "Щоби спастися" – відповів постулянт. "Це не вистарчає" сказав Альфонс, "треба вступати на те, щоби статись святим".
Але з чого удержувати новиків, де помістити нових монахів, що зложили обіти? Альфонс та його монаша родина мали одного дуже щирого друга. Був це Преосв. Борджія, єпископ міста Кави. Він-то порадив основателеви старатись заложити монастирі за границями неапільського королівства, в князівстві Беневент, що належало тоді до папської держави. Він сам навіть піднявся розпочати потрібні переговори в цій справі, які довели в 1755 р. до засновання нового монастиря в місцевости Св. Ангел Копули. Пізнійше, ще за життя св. Альфонса, його сини заложили в папській державі монастирі в Сціфеллі, у Фрозіноне і в Беневенті.
В р. 1762. його місіонарі осілись на Сицилії, але лиш як гості єпископа з Джірдженті. Звідти вони могли вибиратись в ріжні сторони острова, щоби віддаватись апостольським працям, не менше успішним як труди їх співбратів з Ночери й Чіорані.
Г. Бог благословив отже посеред тих прикрощів свого заєдно вірного й неустрашимого слугу. Що більше, Він навіть наділив його чудесними, надприродними дарами. В 1754 р. Альфонс приїхав проповідати до Неаполя. Його завізвали до одної хорої монахині, сестри Марії-Магдалини від Хреста, якої він був сталим сповідником. Коли хора засягнула ради святого в справах своєї душі, просила ще його, щоби молився за її виздоровленнє. "Алеж нема мови, щоби ви вийшли ще з цеї недуги!" – сказав святий. "Якто, що ви хочете сказати через це?" – спитала зворушена монахиня "Я кажу вам, що нема бесіди про ваше видужаннє. Ви просто з ліжка підете до раю". Сказавши це він вийшов, лишаючи в кімнаті хорої так чудовий запах, що ще три дні потім монахині питались хорої, чи вона не вживала для себе яких пахощів. Святий переходив її кімнатою: от і ціле виясненнє того. Він відслонив недужій ті пляни, що Бог мав зглядом неї. Сестра Марія Магдалина, що лежала тоді ледви від місяця в ліжку, осталась ще довгими літами прикована до постелі; але кождий раз як пригадала собі на святого, той спомин додавав їй відваги до терпіння й потішав її серед болів.
На слідуючий рік, Альфонс проповідав в Салєрні девятницю перед празником Успення. Одна дівчина, Емануеля Раіто ходила щодня більше як милю пішки, щоби бути на проповідях. При кінці девятниці зробилась їй на піднебінню якась пухлина, що з кождим днем побільшалась. Бідне дівча не могло приняти вже хочби найменшої поживи. Прикрі болі не давали їй ані працювати ані відпочивати. Знеможена терпіннєм попала в передсмертне виснаженнє. Та тут являвсь їй святий місіонар. Він держить в руці склянчину з якимсь напоєм, білим як молоко тай каже до неї: "Емануеле, напийсь цеї води святого Людвика". Вона послухала і сейчас почулась уздоровленою.
Тимчасом той, що чудесним способом уздоровив ту хору, кілька місяців пізнійше, майже сам вмирав, знеможений трудами. Коли вернув домів 8 цвітня 1756 р. по довгій апостольській виправі, почував себе цілковито вичерпаним: горячка палила його; голову мучили невиносимі болі Лікарі запримітили вже познаки смертельної недуги. Було це в навечерє Цвітної Неділі. Альфонс лиш про це думав, щоби годитись з Божою волею. "Це булоб дуже гарно умерти так у Великім Тижни" казав він. "Що до моїх провин" додавав покірно "я надіюсь, що Бог мені їх простить". Спокійний і вдоволений готовився стати перед Богом. Через вісім днів був немов між життєм а смертю. Як минули ті дні, показався значний зворот до ліпшого тай незабаром для хорого не було вже такої небезпеки смерти. Всеж таки своє видужаннє він уважав лиш коротким перестанком перед смертю; бо зближався вже шісдесятий рік його життя. Однак ще довгий, більш як трийцятьлітний шлях судилось йому перебути на цім світі, заки пішов збільшити ряди Божих угодників в небі.

Дата: П`ятниця, 07.05.2010, 19:12 | Повідомлення # 10
X.
Ревний Апостол Пресв. Тайни Євхаристії.

Церковні мистці, артисти-малярі ріжно зображають св. Альфонса: Нераз представляють його як він з амвони проповідає до народу та показує народови хрест: це місіонар; иншим разом малюють його як він сидить за столом, навантаженим книжками, з лицем натхненим небесним сяєвом: це учитель Церкви; то знов як пересуває в своїх руках вервицю, клячучи перед іконою Богородиці: це муж молитви, великий почитатель Преч. Діви Марії; або вкінці зображають його як він виставляє народови в монстранції освяченого Агнця до почитання, а рівночасно сам любо в него вдивлявсь: це пристрасний любитель, друг і апостол Євхаристійного Ісуса.
Ця палка набожність до Пресвятої Тайни сягала ще його дитячих літ, а з кождим роком вона заєдно кріпшала. Ще молодим адвокатом він був правдивим ангелом кивота. Ось що пише оден почитатель Пресв. Евхаристії: "Я часто ходив з двома моїми приятелями посіщати св. Тайни в церквах, де обходжено сорокгодинну адорацію. За кождим разом ми здибали там якогось молодця, що нас надзвичайно будував своїм побожним укладом тіла й глибоким совокупленнєм. Благородний вираз його лиця, його одяг, його милі рухи, усе це зраджувало в нім шляхтича високого роду. Як ми приходили, наші очі бачили його як він молився з невимовною ревністю, немов зовсім затоплений в Бозі. А як ми відходили, ми оставляли його в тім самім стані злуки з Г. Богом".
Ті три молодці стали пізнійше товаришами трудів нашого святого, два, як світські священики, а третий, Іван Мацціні як член його чина. А молодий адвокат у стіп Пресвятої Тайни дізнав тих могучих ласк до поступу в чеснотах, почув ті непереможні заклики до святости, що на них він відповів так щедро – великодушно.
Скоро Альфонс став діяконом, перша його проповідь, то була проповідь євхаристійна; а вона зробила на слухачів так глибоке вражіннє, що від того дня вони прямо боролись за місце в тих церквах Неаполя де проповідав Альфонс, щоби мати щастє почути так молодого а вже так славного бесідника.
Коли нашого святого висвятили на священика, він кождого ранка довго-довго відбував своє благодареннє по Службі Божій; а вечером, у тих церквах, де щоденно була адорація св. Тайн, він забував про час, так, що його сповідник заборонив йому оставатись там довше як через півтора години. У піснях, що Альфонс укладав в честь Пресв. Євхаристії, він завидував тим цвітам, що можуть перебувати день і ніч на престолі побіч божественного Спасителя та окружати Його своїми пахощами.
В перших літах по заснованню Чина, Альфонс уложив для своїх новиків збірку "Посіщень до св. Тайн і до Преч. Діви". Оден побожний міряний, мабуть таки сам його батько Дон Йосиф, коли прийшов відбувати свої духовні вправи до монастира в Чіорані, дуже сподобав собі його "Посіщення" та забажав, щоби й инші вірні могли користати із такого хорошого й хосенного твору. Він піднявся покрити видатки печатання і Альфонс згодився видати свій рукопис. Читачі оцінили цю книжечку так як Дон Йосиф і одушевлялись нею. Треба було її щораз наново видавати. Переведено її майже на всі мови. Імберт Турівський каже слушно, що по "Наслідуванню Ісуса Христа", жадного твору не перепечатувано наново так часто як цей.
Звідкиж походить цей надзвичайний успіх, що треває ще й по нинішний день? Звідси, що душа Альфонса, жаріюча любовю до Ісуса, палала жадобою розбудити і в других цю любов, даючи їм пізнати Спасителя та його божественну Тайну.
"Проповідаймо любов Ісуса Христа" говорив він безнастанно. Це найліпший спосіб, щоби привести до розкаяння бідних грішників. Але як хочемо запевнити їх витреваннє в добрім, научім їх щоденно посіщати св. Тайни". Згідно з тими засадами, наш святий, закінчуючи свої місії, лишав по парохіях два середники витревання: щоденну Службу Божу з ранішним розважаннєм, яке відправляти мав священик на голос з народом, а над вечером посіщеннє св. Тайн, в такій порі, коли люди вертають від своєї праці.
Аж до найглибшої старости божественна Євхаристія осталась для Альфонса осередком його життя, заєдно свіжим жерелом, де його душа залюбки гасила спрагу. Коли мав вже більше як вісімдесять літ, а недуга вязнила його в кімнаті, він не покидав своєї келії хиба щоб удатись перед Пресв. Тайну. У стіп свого божественного Друга нераз попадав у захопленнє-екстазу. "О вічна любове" повтаряв "люблю Тебе"! Ті оклики, хоч і як святі вони були, стягали на себе загальну увагу, так, що остаточно о. Вілляні сповідник Альфонса, заборонив йому посіщати св. Тайни. Часто, уведений любовю, старушок забував про цю заборону, виходив з трудом із кімнати та намагався – хоч на дармо – зійти сходами, що провадили до церкви; а потім заливаючись слезами вертав назад до келії.
Альфонс, любитель і апостол кивоту, був таким самим і зглядом причастя. У тій важній справі виступав як борець вмілий та відважний. З одної сторони він старався – як ніхто другий – про пошану, з якою вірним годиться приступати до небесного Хліба; з другої ж сторони, не забуваючи й про добро душ, кинув сніп ясного світла на закони христіянської моралі й побожности: розкрив перед тодішним христіянським світом скарби Божого милосердя й любови, що їх невичерпиме жерело витрискає з євхаристійного Серця. Вже в XVII століттю, св. Франц Салєзій розширив дещо ті шляхи, що провадили до святої Трапези. Альфонс боровся за це завзято, а ледяні науки янсенізму тай вперта ревність прихильників тої єреси, ділали його боротьбу ще тяжчою й прикрійшою. Проповідав і сам і другим казав проповідати про частійше причастє, розширював його між народом, заохочував до него. Своєю наукою, якій його висока чеснота давала не бувалий успіх, він стався предтечою цеї загальної євхаристійної побожности, що так розвинулася в XIX століттю і якої ми, головно від часів Пія X, є тепер щасливими свідками.
Свята Церква дала величаве свідоцтво побожности й змаганням святого Учителя, проголошуючи його "ревним почитателем Пресв. Євхаристії та подиву гідним розсадником її почитання". Вона каже також в одній із своїх молитов: "Господи. Ти що зділав блаженного Альфонса вірним слугою й апостолом цеї божественної Тайни, дай, щоб вірні часто до неї приступали та щоби кормлячись нею тут, колись величали її у вічній славі".

Бібліотека » Церква » Святі і Блаженні » Святий Альфонс Ліґорі
Сторінка 2 з 4«1234»
Пошук:

© 2008-2017 Свята Традиція УГКЦ

Яндекс.Метрика